ЗЕМЛЯ

Повість

Своєму бать­кові

Юліанові Я. Ко­би­лян­сь­ко­му

посвячує ав­тор­ка

ЧАСТИНА ПЕРША

«Еs lіеgt um uns he­rum gar manc­her Abg­rund,

den das Schicksal grub,

doch hi­er in unserem Her­zen ist der ti­efs­te».

I

Дві го­ди­ни від ріки Се­ре­та на Бу­ко­вині ле­жить се­ло Д. Йо­го рівні по­ля при­га­ду­ва­ли б степ, як­би не те, що місця­ми во­ни за­па­да­ють, мов зне­охо­чені своїм по­ло­жен­ням, тво­ря­чи плиткі не­ве­ликі кітли, і як­би не той ве­ли­кий ліс, що тяг­неться по західній сто­роні се­ла і тво­рить зе­ле­ний мур по­пе­рек ши­ро­кої пло­щи­ни, щоб об­ме­жи­ти її роз­мах.

Пишний, май­же без­меж­ний ве­ли­кан не­на­че у вандрівці за­дер­жав­ся ось тут та за­ду­мав­ся над ти­хи­ми по­ля­ми, а не­да­ле­ко нього, по­чув­ши за со­бою зе­ле­но­го опіку­на, попідніма­ли­ся сільські ха­ти. Тут… і там… і там - роз­ки­ну­ло­ся се­ло.

Ліс панський. Власність при­ват­на. Тонкі ніжні бе­ре­зи по­пе­репліта­ли­ся з по­важ­ни­ми ду­ба­ми, і яс­ни­ми літніми но­ча­ми блис­тять, мов у срібло одяг­нені. Їх лис­тя дри­жить нес­покійно, а граціозні, лег­ко по­ви­ги­нані пні при­ма­ню­ють до се­бе ніжністю та білістю, мов ру­сал­ки.

Окрім сього ве­ли­ка­на, підіймається з піль ще кілька ма­лих лісо­вих оаз.

Зовсім са­мостійно, мов жме­нею ки­нені або як ви­су­нені з гли­би­ни зе­ле­но­го ве­ли­ка­на ок­ремі ко­лонії - так сто­ять во­ни, розділені ни­ва­ми, самітно і гля­дять гор­до на збіжжя, що хви­лю­ють навк­ру­ги них. Ву­зенькі, май­же не­видні стеж­ки в’ються між зо­ло­тис­тою пше­ни­цею та шов­ко­воше­лес­тя­чою ку­ку­руд­зою і хо­ва­ються не­замітно в ті ліски…

Саме те­пер зи­ма.

Мешканці тих ха­тин, що звер­нені ли­цем до рівни­ни, див­ляться взимі в сум­ну, од­нос­тай­ну кар­ти­ну. Нічо­го - крім біло­го прос­то­ру, що роз­ли­вається да­ле­ко, як лиш око за­сяг­не. А там уже не­бес до­ти­кається і ник­не.

Горстка ха­ток, що відбігла від ве­ли­ко­го лісу і влас­ти­во­го се­ла глиб­ше в по­ля і що стоїть ось тут, розділе­на лиш сад­ка­ми від се­бе,- та горст­ка має той од­нос­тай­ний блідий вид рік-річно. Та, ма­буть, ми­ла їй ота ши­ро­ка прос­торінь. На ній розбіга­ються дум­ки свобідно… а го­ре, ко­ли роз­са­дить уже грудь людську до край­ності - гу­ляє й ко­ли­шеться враз із пиш­ним ко­лос­сям збіжжя нав­пе­рей­ми…

Коло відок­рем­ле­ної гро­мад­ки ха­тин, мов ко­ло своєї служ­би, стоїть і ма­лий панський дво­рик із ве­ли­чез­ним са­дом, не­на­че зі штив­ним чор­но-білим тре­ном, і по­ну­рив­ся та­кож в од­нос­тай­ну кар­ти­ну. Меш­канці дрібних ха­тин,- се постійні робітни­ки в «бо­яра», і ко­ли інші се­ля­ни ви­хо­ди­ли рік-річно гур­том на ро­бо­ту в Мол­да­ву, пот­ра­тив­ши виб­рані гроші впе­ред у мар­ний спосіб, шу­ка­ли і шу­ка­ють во­ни зарібку в ме­жах своєї землі.

І не бу­ло їм з тим ли­хо.

Так, приміром, має ха­та за­мож­но­го газди Ва­си­ля Чоп’яка, яко­го жінка Докія слу­жи­ла довгі літа у дворі, інший виг­ляд, як інші сільські ха­ти, особ­ли­во ж як ха­ти тих газдів і газдинь, що шу­ка­ли зарібку й щас­тя в Мол­даві.

Вона має ясні й чисті вікна, не­ве­лич­кий сад із шля­хет­ни­ми ово­ча­ми, в зільни­ку такі ж самі цвіти, а в хаті всю­ди взірце­ва чис­то­та й лад. Під вікном у ста­ро­моднім ко­моді, улюб­ленім меблі Докії, вип­ро­шенім у пані, і в такій самій ще зовсім гарній шафі три­має Докія не­аби­які свя­точні спідниці свої і чорні до­рогі сер­да­ки сво­го му­жа і своєї доньки.

По стінах ви­сять об­ра­зи іншо­го по­ход­жен­ня, як яр­мар­ко­во­го. Во­на не відда­ва­ла­ся пус­тим мріям і спо­ку­сам про зо­лоті го­ри десь там у Мол­да­вах та інших чу­жих кра­ях, а зна­ла пра­цю­ва­ти в гра­ни­цях своєї батьківщи­ни. Од­ним сло­вом - Докія тіши­ла­ся ве­ли­ким по­ва­жан­ням у цілім селі. І в дворі її по­ва­жа­ли. Хоч її чо­ловік Ва­силь ве­ли­кий пи­як, хоч і не один мішок най­кра­що­го жи­та або пше­ниці манд­ру­вав до жида Менд­ля, оту­ди на Гоп­пляц, во­на все-та­ки вміла своєю працьовитістю, своїм ро­зу­мом і вит­ри­валістю, своїм нев­том­ним тру­дом усе ли­хо нап­ра­ви­ти і газдівство так вес­ти, що до­ма па­ну­вав доб­ро­бут і довгів не бу­ло в них май­же ніяких.

У дворі нав­чи­ла­ся во­на й ба­чи­ла не од­но; нав­чи­ла­ся кра­що­го ла­ду й тон­шо­го спо­со­бу газду­ван­ня, і наслідки то­го ки­да­ли­ся кож­до­му в очі, хто ли­ше всту­пав у її гар­не обійстя. Але Докія не бу­ла щас­ли­ва.

Її ви­со­ка стать дер­жа­ла­ся вправді завсіди пря­мо, мов сос­на, по її певнім ході й по пос­таві, тро­хи штивній, мож­на її бу­ло вмить між інши­ми відрізни­ти, од­нак її гар­не ко­лись об­лич­чя пос­таріло­ся пе­ред­час­но. Між гост­ро за­ри­со­ва­ни­ми, ви­со­ко підня­ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми за­ри­лись хмарні зморш­ки, що не виг­лад­жу­ва­ли­ся ніко­ли. Її очі ди­ви­ли­ся май­же все по­ну­рим, за­жу­ре­ним пог­ля­дом, а ко­ло уст за­ри­су­ва­ла­ся гли­бо­ка лінія бо­лю.

Жура гну­ла її до­до­лу.

Її чо­ловік був пи­як і мар­нот­ра­тець, був бур­ли­вий му­жик, що у хви­лях лю­тості ха­пав і за бар­ду, а во­на чу­ла­ся сла­бою і гриз­ла­ся бу­дучністю своєї оди­но­кої ди­ти­ни, доньки своєї Па­ра­син­ки.

Що ста­лось би з нею, як­би во­на те­пер умер­ла? Бу­ла ще май­же ди­ти­ною, бо чис­ли­ла лед­ве шістнад­цять років. Не зна­ла ще газду­ва­ти як слід, не вміла би зно­си­ти примхів сво­го не­щас­но­го вітця ані примхів інших лю­дей. Сього всього учить час і не­во­ля… Ду­шеч­ка со­лод­ка та доб­ра… оди­но­ка потіха ма­ми­на… що ста­лось би з нею тоді?… Од­но, що зна­ла доб­ре й чи­ни­ла ра­до - ши­ла та ви­ши­ва­ла білля, си­ля­ла герда­ни та бод­зи­ки і то­вар ви­па­са­ла. На ши­рокій то­лоці, на рівних по­лях ми­нав її час,- ні, май­же зрос­та­ла тут, ши­ла, гляділа за ко­ро­ва­ми і во­ла­ми, що пас­ли­ся пе­ред її очи­ма, співа­ла пісні або роз­ду­му­ва­ла над різни­ми каз­ка­ми, що їх чу­ла від сеї або тої і не за­бу­ва­ла. Та­кою бу­ла ще її Па­ра­син­ка. А що ста­лось би з зем­лею Ва­си­ля? Хто дбав би про те, щоб не за­дов­жив її, щоб її в час засіва­но, щоб із неї в час хліб зби­ра­но, ку­ку­рудз­ку щоб у час ви­са­пу­ва­но, жа­то? А її крас­на ху­до­ба, її пиш­ний кінь - най­до­рож­ча шту­ка в її стайні! О, на неї, на ту пиш­ну Ша­гу, мав храп Мен­дель із Гоп­пля­цу вже здав­на, бо ж во­на не бу­ла «ко­нем», а прос­то вог­нем, фурією…

На неї мож­на бу­ло й два­над­цять міхів уса­ди­ти - се їй зо­всім не ва­ди­ло ки­да­ти очи­ма блис­кав­ки, гор­до за­лом­лю­ва­ти шию і летіти чи вго­ру, чи вділ ша­ле­ним тра­пом.

А вже ко­ли свобідно ли­ши­ти їй по­во­ди,- зем­ля дудніла під нею. Май­же ніко­ли не тве­ре­зий Ва­силь сидів на фірі й як дзвін теліпав­ся на всі сто­ро­ни, що страх так і віддих за­пи­рав. Не пе­ре­ки­неться туй-туй під ко­ле­са?

Страх?

Ба!

Йому ніко­ли не лу­ча­ли­ся при­го­ди з нею. Він во­лодів яко­юсь де­монічною си­лою над тою звіри­ною; і хоч би яка го­ло­ва в нього за­ду­ре­на, хоч і якою ко­ло­дою сідав із яр­марків на фіру,- во­на все при­во­зи­ла йо­го ціло­го й жи­во­го на­зад до­до­му - пре­гар­на, пре­муд­ра Ша­га її!

Василь ніко­ли не хо­ру­вав.

Часом прий­де об­би­тий, син­ця­ми вкри­тий, зак­ри­вав­ле­ний з корч­ми, і ко­ли во­на при йо­го виді з ост­ра­ху й відра­зи аж зой­кне, аж ру­ки за­ло­мить, він ли­ше сплю­не впе­ред се­бе, зак­ле­не під но­сом і вид­ря­пається на піч.

Там пе­ре­ле­жить два-три дні ску­ле­ний, а потім, не­на­чеб не лу­ча­ло­ся з ним нічо­го, зла­зить із печі й бе­реться на­но­во за пра­цю, або йде в по­ле, або в се­ло.

Ні, йо­му не до­ля­гає нічо­го, але во­на, во­на відчу­ває, що вже лиш не­ба­га­то ос­та­лось в її душі струн, які лу­чи­ли її з жит­тям. Всі інші пов­ри­ва­лись од­на по другій не­ми­ло­серд­но…

Тепер бу­ла жу­ра за по­ля і її доньку тим стра­хо­ви­щем, що сіпа­ло не­нас­тан­но ти­ми стру­на­ми, го­ни­ло сон у чор­них но­чах, а вдни­ну про­га­ня­ло мо­ву й усміх з її жи­вих уст.

У неї був і брат, оди­но­кий ли­ше. Пет­ро бу­ло йо­му на ім’я. Мо­лод­ший від неї, не­жо­на­тий, літ со­рок, мо­же, жив ко­ло неї й Ва­си­ля і по­ма­гав у гос­по­дарстві. Але й він спри­чи­нив­ся до її гри­зо­ти. Не же­нив­ся, а ча­сом і собі за­пи­вав­ся. З при­ро­ди інтелігент­ний, бист­рий, сер­цем м’я­кий, мов ди­ти­на, а в ро­боті був мов во­гонь, ко­ли хотів. Од­на­че гроші, за­роб­лені фірман­кою або в Мол­даві, прот­ра­чу­вав і вер­тав до неї з по­рожніми ру­ка­ми.

Мав свої жалі.

Уроював собі їх ча­са­ми, особ­ли­во ж ко­ли йо­го на Гоп­пляц мов магією тяг­ну­ло.

Він відсту­пив своє по­ле сестрі під умо­вою, що має про­жи­ва­ти при ній до кінця сво­го жит­тя, але впив­ши­ся, твер­див, що во­на ви­ту­ма­ни­ла те по­ле у нього, що чи­гає на йо­го смерть і жа­лує йо­му кож­но­го кус­ни­ка хліба і т. ін. і що з нього не бу­де вже ніко­ли газда, як інші лю­ди. Же­ни­ти­ся не хотів, бо, як ка­зав, своєї влас­ної ха­ти не мав, а в ви­най­мленій не хотів сидіти. Го­нор не поз­во­ляв. Не був із та­ко­го ро­ду, щоб, оже­нив­ши­ся, іти за­раз на жіно­че або комірне. Він по­хо­див із попівсько­го ро­ду. При­га­ду­вав собі ще діда… В дійсності не ду­мав ніко­ли про же­нитьбу по­важ­но. В мо­ло­дих літах рвав­ся за фірман­кою, «шалів», як сам оповідав, за кіньми, най­ма­ючись то тут, то там, по па­нах, а пізніше не при­па­да­ли йо­му сільські дівча­та до впо­до­би - і йо­го най­кра­щий вік пе­рей­шов, що й сам не стя­мив­ся, як і ко­ли. Ухо­див у сільських дівчат за яко­гось не­дос­туп­но­го ге­роя, на яко­го не яло­ся їм підно­си­ти очей.

Їм лес­ти­ло се, на­ко­ли він за­ки­нув до них своїм дзвінким, ге­рой­ським, да­ле­ко­сяг­лим го­ло­сом яке-не­будь підхлібне сло­во або, за­жар­ту­вав­ши, об­няв яку, блис­кав­кою при­тис­ка­ючи її до се­бе, але ду­ма­ти про нього, як про же­ни­ха, не вспіла ніко­ли ні од­на. Мо­ли­тов знав стільки, що й сам дяк, а своїх сільських то­ва­ришів, що не підхо­ди­ли йо­му під па­ру, трак­ту­вав із лег­ко­ва­жен­ням.

Убирався гар­но, в самі тонкі і до­рогі строї, жив без­жур­но з дня на день, од­на­че був би, без ува­ги на свою ли­царську вда­чу, про­пав мар­но, як­би не сест­ра, що, мов доб­рий дух, сто­ро­жи­ла над усіма в своїй хаті і не да­ва­ла ніко­му ду­хом і тілом про­па­да­ти.

Парасинку лю­бив над усе.

Всі свої теплі, ніжні по­чу­ван­ня пе­ре­но­сив на мо­ло­де, несміли­ве дівчат­ко, що, мов та пта­ши­на, веш­та­ло­ся між са­ми­ми стар­ши­ми, без­жур­но та пест­ли­во ту­ля­чи­ся то тут, то там.

Однак се все не вмен­ша­ло тур­бо­ти Докії про бу­ду­ччи­ну доньки. Во­на відчу­ва­ла й ба­чи­ла, що ста­но­ви­ла од­на со­бою підва­ли­ну цілої будівлі, в якій хо­ро­ни­ли­ся муж, брат і донька, але відчу­ва­ла, що сил її не ста­не вже на­дов­го. Піду­па­да­ла над­то час­то на здо­ров’ї, що­би не відда­ва­тись жур­ли­вим дум­кам про бу­дучність. Ба­чи­ла лиш один вихід із то­го хмар­но­го по­ло­жен­ня. Відда­ти доньку заміж. Але са­ме тут на­по­ти­ка­ла на гру­бий напір Ва­си­ля. Він лю­бив доньку на свій лад. Тряс­ся вад нею і прос­то дичів, ко­ли жінка на­тя­ка­ла про віддан­ня. Чо­го ди­ти­на ма­ла ус­ту­па­ти із ха­ти так ра­но? Чи він не мав чим го­ду­ва­ти її? Її од­ну? Чи був уже та­кий ста­рий і немічний, що не міг газду­ва­ти, і во­на має йти в най­ми? Для ко­го пи­ша­ли­ся ла­ни, для ко­го здійма­ли­ся сто­ги, як ос­та­точ­но не для неї?… А йо­го ху­до­ба, що, мов шовк, улис­ку­ва­лась на па­со­ви­сь­ку?…

Що Докія (во­на чис­ли­ла до со­рок і вісім років) стог­на­ла кож­ної дни­ни на всі сто­ро­ни, се бу­ла ще за­ма­ла при­чи­на, аби вит­ру­ча­ти доньку з ха­ти. Їй вічно все щось не в смак. Хо­дить, як та хма­ра, але на те не ди­виться ніхто, ніхто її ба­ла­кань не слу­хає. На те во­на жінка, аби язик у неї не сто­яв за зу­ба­ми та аби день і ніч стог­на­ла. Але ко­лись, як йо­му бу­де то­го всього за­ба­га­то і як во­на з доб­рої волі не сту­лить ро­та, то він їй сту­лить йо­го. Але тоді во­на от­во­рить йо­го знов уже аж за шість неділь… Він за­повідає се вже дав­но - але раз… Докія пла­ка­ла або розсміюва­ла­ся гірко на такі сло­ва сво­го чо­ловіка, а відтак умов­ка­ла. Го­во­ри­ти бу­ло ще гірше. Во­на зна­ла йо­го вже. Упо­ром нічо­го не здо­бу­ва­ла. А пря­мо в очі не мог­ла ка­за­ти йо­му, що са­ме йо­го п’янство спо­ну­ку­ва­ло її до та­ко­го гірко­го рішен­ня. Він був би ки­нув­ся з бар­дою. А будь-що-будь во­на бо­яла­ся п’яно­го ди­ку­на. Раз по­бив її так, що дві неділі не здійма­ла­ся з пос­телі. По-тве­ре­зо­му і стільки не хотів слу­ха­ти її.

- Здуріла? - пи­тав і сміявся, і навіть не відповідав їй на її до­пи­ти й роз­ло­жені пе­ред ним дум­ки.

Коли б Па­ра­син­ка ма­ла раз чо­ловіка, все пішло б іншою хо­дою: особ­ли­во ж ко­ли б її вже не ста­ло. (Во­на лиш то­го бо­яла­ся). Він не до­пус­тив би, аби ста­рий ви­най­мив по­ле жи­дові,- се бу­ло би пер­шою йо­го ро­бо­тою по її смерті,- або що­би йо­го за­дов­жу­вав. Він узяв би газдівство в свої ру­ки і при­му­сив би пи­яка сидіти ти­хо на печі.

День і ніч ду­ма­ла про те і, мо­же, сот­ню разів пе­ре­би­ра­ла всіх хлопців у селі. Роз­ду­му­ва­ла, хто мав би пе­реб­ра­ти її газдівство й заб­ра­ти від неї її скарб на все. Але дум­ки в тім нап­рямі кінча­ли­ся кож­ним ра­зом тяж­ким зітхан­ням, кож­ним ра­зом гли­бо­кий сму­ток на­ля­гав на її ду­шу. В селі бу­ло до­волі хлопців, але ні один не мав стільки землі, скільки б во­на бу­ла ба­жа­ла, ні один не ви­да­вав­ся їй дос­та­точ­но ро­бу­чим, чес­ним і за­по­пад­ли­вим.

Правда, один був би, але той один мав іще пе­ред со­бою військо­ву служ­бу… Се ж був Ми­хай­ло Фе­дор­чук, син за­мож­но­го й ду­же по­ряд­но­го гос­по­да­ря. Він мав ко­лись унасліди­ти по­ля по своїм батьку й був най­чеснішим хлоп­цем у селі. По­ля йо­го батька гра­ни­чи­ли з по­ля­ми Ва­си­ля, бу­ли ви­роб­лені й добрі, і на них ко­ли­са­ли­ся рік-річно пре­пишні збіжжя, мов зо­ло­тис­те мо­ре. Аж лю­бо бу­ло ко­си­ти їх, аж лю­бо бу­ло пра­цю­ва­ти на тім полі! Так, сей один зміг би зас­ва­та­ти її Па­ра­син­ку, а з бесід і на­тя­кань ста­ро­го Івоніки, батька Ми­хай­ло­во­го, ви­зи­ра­ло те са­ме ба­жан­ня. Од­на­че між їх ба­жан­ня­ми ста­ну­ли військові літа, і ніяк бу­ло їх оми­ну­ти. Ми­хай­ло - хло­пець сильної бу­до­ви, здо­ро­вий - мав ще од­но­го мо­лод­шо­го здо­ро­вен­но­го бра­та. Ро­дичі та­кож не бу­ли ще над­то пе­рес­тарілі, мог­ли об­хо­ди­ти­ся без нього в ха­зяй­стві, і тяж­ко бу­ло ду­ма­ти про увільнен­ня йо­го з війська. Від сеї осені за рік мав всту­пи­ти в рек­ру­ти. Та і на тім іще не кінець. При війську тре­ба слу­жи­ти 2-3 ро­ки без пе­рер­ви, а й потім від ча­су до ча­су вер­та­ти на який­сь час у ка­сар­ню, пе­ре­одя­га­ти­ся в цісарський стрій і йти на впра­ви, по­ли­ша­ти по­ле й ха­ту на жінку й діти. Чис­та не­до­ля! Судьба звер­ну­ла­ся до неї хмар­ною сто­ро­ною, і ніякі мольби і сльози не зміня­ли її пос­та­но­ви.

Восени ма­ла Па­ра­син­ка закінчи­ти шістнад­ця­тий рік. По­хо­ди­ла рос­том на матір, ви­бу­яла, мов пальма, вго­ру, але, зреш­тою, бу­ла ще не­роз­ви­не­на. Її чле­ни бу­ли худі, май­же хлоп’ячі, її ли­це ди­ти­ня­че й ву­зеньке і без яс­но­го ви­ра­зу.

Докія ла­ди­ла вже для неї руш­ни­ки, постіль і білля. Се ос­таннє ши­ла собі дівчи­на са­ма. А як пре­гар­но! Не­на­че швач­ка! Ко­ли інші дівча­та й жінки пе­ре­пи­ха­ли й ви­тя­га­ли гол­ку крізь по­лот­но, як па­тик, во­на вжи­ва­ла на­перст­ка й ши­ла та­ки­ми дрібоньки­ми шти­ха­ми, мов ма­ком засіва­ла. Окрім то­го, ви­ши­ва­ла на ру­ка­вах чер­во­ною, жов­тою і чор­ною за­по­лоч­чю най­кращі й най­трудніші взірці з пам’яті, а вкінці скла­да­ла на­зад у скри­ню та­ке чис­те й незім’яте шит­во, не­на­чеб не до­ти­ка­ла­ся йо­го ніко­ли ру­ка­ми…

Докія пос­та­но­ви­ла сих м’ясниць невідмінно доньку заміж відда­ти. Дум­ку з Ми­хай­лом му­си­ла за­ки­ну­ти; пе­ре­вес­ти її в жит­тя бу­ло, оче­вид­но, зовсім не­мож­ли­во, але за­те уло­жи­ла собі інший план. То­до­ри­ка Жем­чук був та­кож за­мож­ний хло­пець, а в своїх ро­дичів одніський син, як Па­ра­син­ка в неї і її чо­ловіка - оди­но­ка донька. Він був увільне­ний від війська і міг кож­но­го ча­су же­ни­ти­ся. Прав­да, він не був та­кий гар­ний хло­пець, як Ми­хай­ло, йо­го і не ду­же до­люб­лю­ва­ли. Він був низько­го рос­ту і обер­тав­ся все цілим тілом, де вис­та­рча­ло не раз ли­ше го­ло­ву звер­ну­ти. Штив­на бу­ла у нього шия. І в цілості ро­бив він по­га­не вра­жен­ня; та що се ма­ло до речі? Чо­ловік до всього зви­кає. Прав­ду ска­зав­ши, чи лю­би­ла во­на Ва­си­ля, ко­ли йшла з ним до шлю­бу? Са­ме тоді шаліла за од­ним пиш­ним та, мов па­ни­чем, гар­ним удо­ви­ним си­ном, що став пізніше й двірни­ком. Але во­но все-та­ки не бу­ло зле, що во­на відда­ла­ся за Ва­си­ля. Він був пи­як, був вправді мар­нот­ра­тець, він за­пи­сав­ся Менд­леві на Гоп­пля­цу з ду­шею й тілом, уз­лос­тив­шись, підно­сив кілька разів і ру­ку на неї, але ко­ли сва­тав її, мав гроші і по­ле і не крав чу­же доб­ро, як удо­вин син, став­ши двірни­ком, та не сидів по криміна­лах, як той!

Парасинка звик­не до То­до­ри­ки. Він працьови­тий і дбай­ли­вий, хоч на день лед­ве де­сять слів про­мо­вить, за­те заг­ля­не де­сять разів до ху­до­би, де­сять разів побіжить у по­ле, а ані ра­зу до Менд­ля на Гоп­пляц. Па­ра­син­ка бу­де з ним щас­ли­ва. Зра­зу бу­де меш­ка­ти з йо­го ста­ри­ми, аби нав­чи­ти­ся їх ла­ду, нав­чи­ти­ся їх слу­ха­ти і при­ди­ви­ти­ся старій ма­тері, як во­на си­на дог­ля­дає, а потім за­жи­ве з чо­ловіком са­ма ок­ре­мо. Во­на бу­де пла­ка­ти за мам­кою, доньця її ма­ленька та ми­ла, і ма­ти са­ма бу­де день і ніч сльози за до­неч­кою вти­ра­ти і з ту­ги чорніти, але во­на хо­че ли­ше доб­ра доньки і щас­тя, хо­че ба­чи­ти її «своєю газди­нею» і за чо­ловіком, як її дні вий­дуть і смерть за­мо­ро­зить її тіло…

- Парасинко, доньцю! - ска­за­ла во­на од­ної дни­ни, гли­бо­ко зітха­ючи й чорні бро­ви підво­дя­чи жур­ли­во вго­ру, ко­ли обі сиділи на призьбі й лу­пи­ли ку­ку­руд­зу.- Па­ра­син­ко, душ­ко, як бог дасть, то зав’ємо твою го­лов­ку руш­ни­ком сеї вже зи­ми!

Парасинка витріщи­ла­ся ляк­ли­во хви­ли­ну на матір, а пі­сля скло­ни­ла го­ло­ву вдо­ли­ну, а по її ди­ти­нячім лиці пе­ребігла тем­на по­лумінь. Во­на мов­ча­ла.

- Ти чуєш, Па­ра­син­ко? Я та­ки не жар­тую: ти віддаш­ся!

Парасинка відвер­ну­ла­ся від ма­тері, не підво­дя­чи го­ло­ви, і ска­за­ла:

- Я не хо­чу відда­ва­ти­ся, ма­мо!

- Ти дур­на, душ­ко! Ти ж не знаєш, чо­му те­бе твоя мам­ка від­да­ти хо­че. Ти ж не ви­диш, що я все більше та більше ос­ла­баю, а та­то - бо­же, прос­ти йо­му гріхи! - пе­ре­сид­жує у Менд­ля, як у рідно­го та­та сво­го, за­дов­жує тай­ком, як я оноді довіда­ла­ся, по­ля, тра­тить гроші,- і що з те­бе бу­де, як я замк­ну очі?…

Парасинка об­тер­ла тай­ком ру­ка­вом сльози, що втис­ну­ли­ся їй рап­том в очі, і відворк­ну­ла здав­ле­ним го­ло­сом:

- Я не хо­чу відда­ва­ти­ся, ма­мо!

Докія усміхну­ла­ся гірким, пе­ре­лет­ним усміхом, по­мов­ча­ла хви­лю, а потім уго­во­рю­ва­ла доньку далі:

- Ти віддаш­ся, Па­ра­син­ко; ти знаєш, що ли­ше ти ут­ри­муєш ме­не при житті, що ли­ше ти моя потіха! Ти знаєш, що я від ран­ня до ве­чо­ра пра­цюю для те­бе й що я все ли­ше хотіла тво­го доб­ра. Я хо­чу, аби ти бу­ла щас­ли­ва, і для то­го хо­чу відда­ти те­бе. Сих м’ясниць зас­ва­тає те­бе То­до­ри­ка, я по­ла­го­ди­ла­ся вже із ста­ри­ми. Во­ни ду­же раді, що ти бу­деш їх невісткою. То­до­ри­кові ро­дичі ма­ють ба­га­то землі, і він ста­не ко­лись ба­га­тим гос­по­да­рем!

- Тодорика, ма­мо?… Але я не хо­чу То­до­ри­ки!

- То ко­го хо­чеш?

- Або я знаю?

- То чо­му ж не хо­чеш То­до­ри­ки?

- В нього та­кий ши­ро­кий рот, що мо­же собі сам щось до ву­ха ска­за­ти, а очі в нього ле­жать так близько… що далі зчіпля­ються до­ку­пи. Та й та­ки я не хо­чу йо­го! Оноді він заздрів ме­не ко­ло то­ва­ру на полі, підійшов до ме­не і, ста­нув­ши стов­пом пе­ре­до мною, взяв­ся попід бо­ки й пи­тав:

«Умієш борщ ва­ри­ти, Па­рас­ко?»

«Я лиш ка­ву ва­рю!» - ска­за­ла я, не гля­нув­ши на нього.

«Ади, ади! - ка­же.- А вмієш ти ма­ма­лигу заміша­ти? В те­бе ру­ки, як па­ти­ки, такі тонкі та худі!»

«Коли замішаю її зле, ти її їсти не бу­деш!»

«Ай! А хто ж її бу­де їсти, ти моя пан­но?»

«Той, для ко­го я зва­рю ма­ма­лигу!»

«Розумно ка­жеш! - про­мо­вив, а відтак спи­тав іще: - А вмі­єш ви­ши­ти вже па­ру­боцьку со­роч­ку? Весільну, га?… А вмі­єш ти ха­ту біли­ти, лад у ній три­ма­ти, пра­ти і тка­ти? А вмі­єш ти хлопців обійма­ти й цілу­ва­ти?»

«Як не бу­ду зна­ти сього всього, ти ме­не не нав­чиш!» - відповіла я йо­му і відвер­ну­ла­ся від дур­но­го.

«Я те­бе нав­чу»,- ска­зав він, роз­ре­го­тав­ши­ся, та й вщип­нув ме­не в ру­ку, що я аж крик­ну­ла й зак­ля­ла. Але він відско­чив і відбіг. А відхо­дя­чи, нак­ли­ку­вав ще, сміючи­ся: «Па­ра­син­ко, я нав­чу те­бе всього, чо­го ти не вмієш! Чуєш? Усього, аби ти зна­ла!…»

- Я не хо­чу То­до­ри­ки, ма­мо, не хо­чу йо­го! - закінчи­ла дівчи­на, зво­ру­ше­на своїм оповідан­ням, і, не стісня­ючи­ся, роз­ду­ла гу­би лю­то впе­ред се­бе і за­мовк­ла.

По сло­вах доньки зма­лю­ва­ло­ся на лиці ма­тері якесь внутрішнє вдо­во­лен­ня. З по­ве­ден­ня То­до­ри­ки во­на зак­лю­чи­ла, що він пос­та­но­вив невідмінно зас­ва­та­ти її доньку і що во­на мо­же ла­го­ди­ти для неї віно.

- Та що ж там! - ска­за­ла спокійним го­ло­сом.- Він доб­рий газда, чем­ний хло­пець… Не пи­як і не б’ється на тан­ці, як інші! І він має по­ле!…

- Так, але за­те він із ци­гансько­го ро­ду! - до­ки­ну­ла пря­мо дівчи­на.

- Хто се ка­зав?

- Хто? Ми­хай­ло ска­зав се раз ко­ло церк­ви…

Докія змор­щи­ла бро­ви.

- А Ми­хай­ло що має го­во­ри­ти? Чи він був на хрес­ти­нах йо­го діда й ба­би? Най ли­ше сту­лить рот, бо хоч він хло­пець чем­ний і ро­бу­чий, хо­ча і на йо­го та­та не мож­на ска­за­ти нічо­го, та за­те йо­го мам­ка не з графсько­го ро­ду, та та­ка ску­па, що… Ей, де!! Пішлеш по що-не­будь до неї, по що най­мен­ше, ка­жу, то все во­на то­го «не має». А в неї всього до­волі. За­раз за хви­лю вилізе як ши­ло з мішка, що во­на те та­ки має! А не­хар­но, а за­ку­ре­но в її хаті, що не дай гос­по­ди! Са­ма виг­ля­дає, як би більше в ко­мині пе­ре­сид­жу­ва­ла, ніж у хаті та по над­вор­ку - та­ка чор­на. Та­ка з неї газди­ня. Ли­ше вічно пря­та­ти все в скри­ню та хо­ва­ти пе­ред людьми, так як би лю­ди хотіли їй усе заб­ра­ти. А то ніко­му й у го­ло­ву не лізе, що во­на там у се­бе хо­ває. Най би я хоч ка­за­ла, що во­на має доньки, а то ли­ше ті два си­ни, та й та­ка ску­па та по­га­на!

- Вона ка­же, як яка газди­ня са­ма чис­то хо­дить, то в го­лові пус­то­ту має і ні на якій ро­боті не знається! - за­ки­ну­ла дівчи­на.

- Вона се ка­же! Прав­да, во­на не потрібує вичісу­ва­ти щод­ня во­лос­ся, як дівчи­на, і щод­ня чис­те білля вби­ра­ти не потрібує! - відповіла Докія.- Але раз на тиж­день мо­же се зро­би­ти. Ну, як ко­лись діста­не невістку, бу­де во­на ма­ти що ро­би­ти, до­ки не очис­тить ха­ти зо сміття, а знад­вор­ку не дасть їй ли­ця.

- Кажете, ма­мо, що невістка ма­ла би там ба­га­то ро­бо­ти? - спи­та­ла живіше Па­ра­син­ка.- Хоч би і де­сять разів бу­ло там стільки ро­бо­ти, то вже кож­на прий­ми­лась би то­го, аби мог­ла ли­ше бу­ти її невісткою. Ми­хай­ла візьметься кож­на но­га­ми й ру­ка­ми. Дру­го­го Ми­хай­ла не­ма в селі. Ба­гач, і гар­ний, і чем­ний! Але чи він візьме яку, чи візьме з на­шо­го се­ла?…

- Буде, як бог дасть! - відповіла Докія по­важ­но.- Жінка приз­на­че­на чо­ловікові, як смерть від бо­га. Ми­хай­ло мо­же аж за три ро­ки же­ни­ти­ся. А по­ки що бу­де тобі друж­бою. То­до­ри­ка візьме йо­го, пев­но, за друж­бу! Так, так, доньцю! - ска­за­ла пест­ли­во і гля­ну­ла з не­ви­мов­ною лю­бо­в’ю на доньку та пог­ла­ди­ла її по що­ках і по го­лові.- Як бог дасть, то бу­деш уже сеї зи­ми гар­ною мо­ло­дич­кою… Та­кої газ­диньки в селі й не бу­де. А як твій та­то уп’ється й за­ве­де бійку в хаті, як ста­не цілу­ва­ти­ся в рот із усіма злодіями в селі, в корчмі попід ла­ва­ми ви­сип­ля­ти­ся, тоді я прий­ду до те­бе в твою гар­ну хат­ку. І я под­баю про те, аби ти ма­ла її чим ук­ра­си­ти - і вип­ла­чу­ся в те­бе. Бог так хо­че… Бог сам так хо­че, доньцю моя. А ти слу­хай ли­ше мам­ки, й бу­де все доб­ре. Бу­де тобі доб­ре, а мені на душі бу­де лег­ше. Ли­ше бог один знає, як я гри­зу­ся!

Вона змовк­ла й зітхну­ла гли­бо­ко, а Па­ра­син­ка й собі змов­ча­ла. Во­на знов за­ду­ма­ла­ся про То­до­ри­ку, про йо­го ши­ро­кий рот, яким він міг би ска­за­ти собі сам щось до ву­ха… А відтак за­ду­ма­ла­ся, чи бу­де їй до ли­ця в білім руш­ни­ку. Зга­да­ла, як то інші дівча­та бу­дуть їй за­ви­ду­ва­ти, особ­ли­во ті старші, що ось во­на вже «мо­ло­ди­ця»!…

Схопилася жва­во на рівні но­ги і при­га­да­ла собі щось. Там, у сто­долі на сно­пах, за­бу­ла волічку, яку по­да­ру­ва­ла їй стар­ша о кілька років від неї то­ва­риш­ка Ан­на, най­мич­ка з дво­ра. Хотіла за­хо­ва­ти її, аби десь не за­тяг­ну­ла­ся, а відтак забігти до Ан­ни оповісти їй, яку ма­ла з ма­мою роз­мо­ву.

Що ска­же Ан­на?… Що ска­же Ан­на на та­ке? Е, пев­но, не­ба­га­то ска­же. Все так ма­ло го­во­рить… вічно за­ду­ма­на…

Але во­на лю­бить Ан­ну. І ма­ти її лю­бить Ан­ну. І вуй­ко… Навіть та­то її, що не ди­виться в ту сто­ро­ну, де во­на ба­ла­кає з дівча­та­ми, го­во­рить до Ан­ни лас­ка­во. «Чем­на дівчи­на! - ка­же.- Вар­та доб­ро­го газди!…»

Ідучи лег­ким, без­жур­ним кро­ком до сто­до­ли, зірва­ла по до­розі лис­ток із вишні і, при­тис­нув­ши йо­го до уст, заг­ра­ла на нім якусь про­тяж­ну мо­но­тон­ну ме­лодію…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Було зи­мою і са­ме в м’ясниці. По­ля й то­ло­ка ле­жа­ли пок­риті гру­бою верст­вою снігу, і день у день обсіюва­ло сон­це своїм зо­ло­тис­то-чер­во­ним світлом по­верх­ню, вик­ли­ку­ва­ло лу­ду, криш­та­ле­ве ме­рехтіння на ній і зму­шу­ва­ло око ми­мо­волі шу­ка­ти за тем­ною точ­кою, на якій во­но спо­чи­ло би з од­нос­тай­но­го, осліплю­ючо­го да­ле­ко-ши­ро­ко ок­руг се­бе біли­ва.

Неначе зіштивніле мо­ре, прос­тер­ла­ся зем­ля з по­луд­ня на захід, і ли­ше з од­ної сто­ро­ни темнівся ліс. Мо­гу­ча роз­тяг­не­на ма­са, що, манд­ру­ючи з да­ле­ких сторін ши­ро­кою пло­щи­ною, за­дер­жа­ла­ся тут ог­ля­ну­ти без­до­ган­ну по­верх­ню. Літом, ко­ли во­на пи­ша­ла­ся яснішою й темнішою зе­лен­ню, а зи­мою - ко­ли ста­ва­ла самітною пус­ти­нею…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Смеркалося. Панський дім сто­яв пох­му­ро. З йо­го вікон па­да­ло ма­то­ве світло, і ліни­во розп­рос­ти­рав­ся дов­жез­ний сад за ним. При­ти­кав до то­ло­ки, по якій бігла літом вузька до­ро­га. Але не дов­го па­ну­ва­ла ти­ши­на знад­во­ру й усе­ре­дині сього до­му. До нього до­би­ра­ла­ся тяж­ким кро­ком гро­мад­ка лю­дей ви­со­ко засніже­ною до­ро­гою. Се бу­ли май­же самі па­нові сусіди. Нині ма­ли на собі свя­точні строї.

Докія і Ва­силь Чоп’як ви­да­ва­ли заміж свою одніську ди­ти­ну, доньку свою Па­ра­син­ку, за То­до­ри­ку, си­на Онуфрія Жем­чу­ка, і йшли враз із донькою й на­ре­че­ним, з батька­ми, на­наш­ка­ми і друж­ба­ми до па­на, щоб про­си­ти йо­го на весілля. Завт­ра мав відбу­ти­ся шлюб, а по­завт­ра - весілля. Нес­ли ко­лачі, ку­ри й ширінки в да­ру­нок, як то­го ви­ма­гав давній зви­чай. Ішли з му­зи­кою, аби заг­ра­ти па­нові й по­гу­ля­ти в йо­го чеснім домі, аби пот­рак­ту­ва­ти йо­го і йо­го че­лядь доб­рою горівкою, прип­рав­ле­ною ме­дом і корінням. Врешті, зібра­ли­ся всі он тут у яс­них по­ко­ях, і під час ко­ли ста­рий Пет­ро про­мов­ляв до па­на,- він усе лю­бив про­во­ди­ти,- раз по раз низько, з по­ша­ною кла­ня­ючи­ся, сто­яли інші з шап­ка­ми в ру­ках, го­лос­но пе­решіпту­ючись або розг­ля­да­ючись ціка­во по хаті. Ста­рий Пет­ро го­во­рив щи­ро. Йо­му май­же го­лос відби­ра­ло - він по­над усе лю­бив Па­ра­син­ку,- а Ва­силь, батько, вже ли­ше кліпав мовч­ки очи­ма. Не міг уже зро­би­ти нині нічо­го по­ряд­но­го, то­му й пе­реб­рав Пет­ро всякі важніші по­чи­ни газди сього дня на се­бе… Са­ма мо­ло­да вик­ли­ку­ва­ла співчут­тя. Нез­ви­чай­но по­лох­ли­ва, несміли­ва й пов­на ди­ти­ня­чо­го за­со­ром­лен­ня, по­ба­чи­ла се­бе на­раз при­чи­ною й осе­ред­ком - го­лов­ною осо­бою всього ру­ху; на неї гляділи те­пер пан і пані, пан­на й усе ок­ру­жен­ня; во­на му­си­ла на всі за­пи­ти відповіда­ти, їй ніяк бу­ло пря­та­ти­ся за ма­мині плечі або, що­най­мен­ше, зас­ло­ни­ти хоч ру­ка­вом ли­це.

Вона сто­яла бліда й гляділа напіввист­ра­ше­но, напівглуп­ку­ва­то і ли­ше з на­ту­гою ви­до­бу­ва­ла сло­ва до відповіді, ко­ли до неї звер­тав­ся хто з яким-не­будь сло­вом. Ма­ла на собі шов­ко­ву ріклю, дов­гий, но­вий, ба­га­то ви­ши­тий ко­жух із зви­са­ючи­ми ку­та­са­ми. На шиї ба­га­те на­мис­то, срібні ве­ликі мо­не­ти, а на го­лові вінок із чер­во­них і білих рож. Во­лос­ся бу­ло в неї роз­пу­ще­не, і з-під вінка роз­си­па­ло­ся по во­лос­сю ба­га­то до вінка прив’яза­них зо­ло­тих дов­гих ни­ток, що зас­ту­па­ли місце сер­пан­ка. Мо­ло­дий, одяг­не­ний та­кож у но­вий ко­жух і сер­дак, сто­яв он тут не­по­рад­но й обер­тав­ся все цілим тілом до кож­но­го, хто го­во­рив до нього, а на­ос­тан­ку за­хо­вав­ся не­замітно за кількох стар­ших лю­дей.

Всі ба­чи­ли, що па­ра не бу­ла дібра­на й гар­на, що ди­ти­на мо­ло­да не по­чу­ва­ла до сво­го суд­же­но­го ні іскор­ки прив’язан­ня, що бу­ла німим оруд­дям іншої волі,- од­нак горівка з ме­дом, що кру­жа­ла раз по раз із рук до рук, за­тер­ла всякі роз­ма­хи до глиб­шо­го розмірку­ван­ня, зм’якши­ла сер­ця, наст­роїла всіх доб­ро­тою, і якесь за­гальне за­до­во­лен­ня про­би­ва­ло­ся на всіх ли­цях та розв’язу­ва­ло не­смі­ливі язи­ки.

Пан і пані прий­ня­ли зап­ро­си­ни на весілля, поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих,- і вся весільна ком­панія відійшла до пан­ської кухні, де завівся шум­ний та­нець.

Уся штивність і замішан­ня, вся несміливість, що все-та­ки не по­ки­да­ла гос­тей в освітле­них по­ко­ях, зник­ла на­раз, і за­па­ну­вав інший настрій. Усі за­го­во­ри­ли тут на­раз го­лос­но й жи­во: дех­то за­тя­гав співу­чим го­ло­сом, зовсім не стісня­ючись, а гу­лящі ло­па­ли так сильно но­га­ми, що самі не ро­зуміли сво­го сло­ва. Між усім тим про­би­вав­ся то­ненький жалібний го­лос од­ної скрип­ки і гар­монійні акор­ди ци­гансько­го цим­ба­ла. То­ненький го­лос про­ди­рав­ся на­си­лу крізь гру­бий гамір го­лосів, тупіт і шо­ло­пан­ня ніг, літав раз роз­пуч­ли­ви­ми, раз ве­се­ли­ми варіаціями між весільною ком­панією і все не­на­че на­вер­тав її до се­бе.

За яких кілька­над­цять хвиль пішла во­на за ним май­же без­тям­ки, і з гро­мад­ки ще не­дав­но по­важ­них лю­дей зчи­нив­ся прав­ди­вий ви­хор. Ви­сокі, мус­ку­лярні пос­таті з об­горіли­ми ли­ця­ми, з ру­ка­ми, мов залізни­ми, уви­ха­ли­ся вих­ром із жінка­ми й дівча­та­ми.

Марні й жур­ливі ли­ця жіночі розсіяли­ся ди­ким ра­діс­ним зво­ру­шен­ням, а дівча­та мовч­ки кло­ни­ли го­ло­ви на грудь муж­чин.

- Грай, му­зи­ко, грай! - кли­кав від ча­су до ча­су Пет­ро на му­зи­кантів, що ні скор­ше, ні повільніше пе­ре­би­ра­ли по стру­нах сми­ком і дро­ти­ком і гляділи май­же в тупій за­дум­чи­вості на ви­хор, вик­ли­ка­ний зву­ка­ми.

- Грай, най гу­ляю! Най раз по­гу­ляю! В ме­не од­на сестрінка! - кли­кав, а від­так обвів ве­ли­ку яс­ну світли­цю грімким го­ло­сом, мов зар­жавілою срібною стяж­кою, що аж світло зад­ри­жа­ло… Ша­ле­ний жаль об­хо­пив йо­го. Ли­ше він був сам-один і не мав па­ри, не мав ніко­ли жінки, ані ди­ти­ни. Він один сам… сам, як сто­яв он тут те­пер. Знов оббіг го­лос кру­гом світли­цю і роз­бив­ся о стіни в ша­леній роз­пуці.- Най раз по­гу­ляю!…

Його ви­со­ка гор­да пос­тать пе­ре­ви­ща­ла всіх, мов дуб, а на йо­го те­пер яс­но освітленім лиці з узад за­че­са­ним дов­гим во­лос­сям, що спа­да­ло на плечі, із вузьким білим чо­лом, відби­вав­ся цілий настрій йо­го душі. Не­са­мо­ви­та відва­га нез­ви­чай­ної хвилі і жаль.

Анна, панська най­мич­ка, робітни­ця в по­ко­ях, мар­на й не­на­че брон­зо­ва ста­туя, сто­яла скром­но в однім куті світлиці не­да­ле­ко світла й ди­ви­ла­ся ве­ли­ки­ми, зво­ру­ше­ни­ми, німим го­рем пе­ре­пов­не­ни­ми очи­ма не­ру­хо­мо на од­ну па­ру.

Молода гу­ля­ла з друж­бою Ми­хай­лом і замк­ну­ла очі.

Чому?… Чо­му?… Хто за­ми­кає очі, ко­ли має йо­го пе­ред со­бою?

Здавленим відди­хом ди­ви­ла­ся Ан­на на нього. Ви­ри­нав то тут, то там… то знов там… Йо­го го­ло­ва яс­на й ми­гає їй в очах… Так чис­те зо­ло­то ми­гає… Під гор­ло їй підсту­пи­ло щось і зда­ви­ло її. Во­на нічо­го не має спільно­го з тим вих­ром, що шаліє он тут пе­ред нею і по­ри­ває з со­бою. Во­на бідна най­мич­ка. Го­лос скрип­ки відби­вається гост­рим зой­ком в її смутній душі. Хіба би їй ли­ше пла­ка­ти. І пла­ка­ла су­хи­ми очи­ма…

Німий біль товк­ся в її гру­дях, а цим­ба­ли й скрип­ка впи­ва­ли­ся чим­раз глиб­ше і глиб­ше в її смут­ну ду­шу. Її лед­ве що сьогодні хто й замічає…

- Анно, гу­ляй! - вда­рив її на­раз грімкий го­лос Пет­ра по душі.- Чо­го ти ста­ла, як з ка­ме­ня, та й стоїш? - І, ста­нув­ши пе­ред нею, пірвав її за ру­ку й по­тяг за со­бою у ви­хор.

Не усміхну­ла­ся. Пішла, як до бою.

Голос скрип­ки, жалібний, розд­раз­не­ний, ки­нув­ся в нес­тямі, а потім не­на­че навіки злу­чив їх з со­бою…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І ще двоє лю­дей не поділя­ло сьогодні ра­дості при­сутніх. Се бу­ла Докія, яка з жа­лю, що донька по­ки­да­ла так вчас­но її ха­ту, ста­ла на лиці не­на­че зем­ля, і батько друж­би Ми­хай­ла, ста­рий Івоніка Фе­дор­чук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й су­му­ва­ли. Докія нес­ка­зан­но терпіла від свідо­мості, що «си­ротіє»; а по-дру­ге, во­на доб­ре ба­чи­ла, що її бу­ду­чий зять не був ані гар­ний, ані вид­ний хло­пець, і що Па­ра­син­ка уляг­ла її май­же роз­пуч­ли­вим мольбам, що ви­хо­ди­ла за нього. Хви­ля­ми відзи­ва­ло­ся у ній щось, не­мов гри­жа совісті. Ко­ли, од­нак, її пог­ляд стрічав­ся з пос­тат­тю Ва­си­ля, що, п’яний, то сам гу­ляв, то, підно­ся­чи ру­ки мов до на­ка­зу надмірно вго­ру, вик­ри­ку­вав, то сміявся або співав,- стя­га­ла грізно чо­ло в зморш­ки й за­ти­на­ла зу­би, аби не зой­кну­ти вго­лос із бо­лю. «То­до­ри­ка не пи­як,- потіша­ла се­бе,- То­до­ри­ка по­ряд­ний хло­пець. А хоч він і не­гар­ний, і не­по­каз­ний, за­те він доб­рий. Па­ра­син­ка не бу­де ви­жи­да­ти но­ча­ми пи­яка, не бу­де біду­ва­ти. Він бу­де ша­ну­ва­ти її. До то­го, в нього зем­ля… Не­за­дов­же­не по­ле… їй бу­де доб­ре за ним. Бог доб­рий і дасть, що їй, пташці дрібній та милій, доб­ре бу­де!»

Старий Івоніка був та­кож нині пот­ро­хи підпи­тий, але в нього бу­ва­ло се все наслідком ве­ли­кої ра­дості або ве­ли­ко­го смут­ку.

Скоро ли­ше гульба роз­по­ча­ла­ся, пе­ре­су­нув­ся він не­замітно до Докії, своєї най­ближ­чої і най­щирішої сусідки, кив­нув до неї при­яз­но го­ло­вою і ска­зав півго­ло­сом:

- Докійко… кум­ко… всі нині ве­селі, але ніхто не знає, що там у моїм серці діється!

- А в моїм, бадіко! В моїм ніби ліпше?… Ей, бо­же доб­рий… Бо­же! - і, зітхнув­ши тяж­ко й гли­бо­ко, відсу­ну­ла­ся і зро­би­ла йо­му місце ко­ло се­бе.

- Та що ви хо­че­те, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!

Вона по­так­ну­ла го­ло­вою і усміхну­ла­ся гірко.

- Віддаю її! Віддаю її, го­луб­ку ту мою ми­лу! - відповіла, спус­ка­ючи го­лос і ви­мов­ля­ючи кож­не сло­во звільна й з на­тис­ком. Притім по­вер­ну­ла го­ло­вою за гу­ля­ючою донькою і гляділа на неї та­ким ви­ра­зом, не­на­чеб во­на ти­ха й мерт­ва ле­жа­ла пе­ред нею на лаві.

- А що я маю ка­за­ти? Ви знаєте, що я нічо­го іншо­го в світі не ба­жав собі, як ва­шу Па­ра­син­ку для сво­го Ми­хай­ла! Во­на бу­де та­ка, як ви! Доб­ра й чес­на газди­ня! Уся­ку ро­бо­ту знає і лад три­має у хаті. А ха­та в неї, як та біла стіна. Наші по­ля гра­ни­чать з со­бою, ста­нов­лять од­ну рівни­ну, їх си­ла од­на­ка. А що на них уро­диться, од­на­ко гар­не й доб­ре бу­ває. Наш то­вар най­кра­щий у селі, а на­ша честь, Докійко, на­ша честь - во­на най­го­лосніша у селі! О Докійко,- клик­нув болісно і вда­рив зі щи­рою роз­пу­кою ку­ла­ком об стіл, що сто­яв поб­ли­зу нього.- Я вас ша­ную, я вас ша­ную і кла­ня­юся вам, бо ви пер­ша газди­ня в селі й усі се зна­ють… Але чо­му ви не хотіли по­дер­жа­ти Па­ра­син­ку ще зо три ро­ки ко­ло се­бе?

Замість відповіді вка­за­ла во­на хмар­ним пог­ля­дом на Ва­си­ля, а по якійсь хвилі до­да­ла май­же по­важ­но:

- Я сла­бо­ви­та. Смерть ме­не не обійде, як мій час прий­де…

- О, смерть! - ска­зав він і по­хи­лив смут­но го­ло­ву на гру­ди.- Смерть од­на ро­бить, що са­ма хо­че, і має ве­ли­ку си­лу про­ти нас. Та все ж ви не ма­ли чо­го так спіши­ти­ся!

- Ви жу­ри­те­ся, що не діста­не­те невістки, бадіко?…- спи­та­ла Докія.- Не журіться! Не­ма, відай, у селі та­кої, що не хотіла би ва­шо­го Ми­хай­ла! Та бу­де йо­го жінкою, яку йо­му бог наз­на­чить. По­ки що тіште­ся ним, що працьови­тий та чес­ний. По всіх се­лах навк­ру­ги не­має йо­му па­ри - та­кий доб­рий. Вже як він ко­лись не ста­не пер­шим у селі або й двірни­ком, то, відай, доб­ро­му й не сту­па­ти по землі. Най уже на тім скінчиться, що во­ни не мог­ли поб­ра­ти­ся. Най уже так бу­де! І ви хотіли - і я хотіла! А от прий­шов та­кий час, що все інак­ше скла­ло­ся, як би чу­жою ру­кою! Так, відай, бог хотів, бадіко!

На ті сло­ва Івоніка за­мовк. Він зло­жив ру­ки, мов до мо­лит­ви, і приб­ли­зив їх до уст.

- Михайлику! - ска­зав він.- Ми­хай­ли­ку! си­ну ти мій!

Потім стис­нув їх, мов у німій мольбі, і за­мовк. Ве­ликі сльози зак­ру­ти­ли­ся в йо­го очах, і го­ло­ва ле­генько в нього зад­ри­жа­ла. Був сильно зво­ру­ше­ний.

Докія, по­ба­чив­ши се, са­ма роз­жа­ло­би­ла­ся. Во­на лю­би­ла свою Па­ра­син­ку, але вже так, як він лю­бив ось то­го сво­го хлоп­ця… ма­буть, ніхто на світі не лю­бив більше своїх дітей…

- А відтак у вас є й мо­лод­ший, Са­ва! - до­ки­ну­ла по хвилі мов­чан­ня.

У ста­ро­го змінив­ся на­раз ви­раз ли­ця.

- Сава…- ска­зав він про­тяж­не й жур­ли­во.- Са­ва вже не Ми­хай­ло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до сер­ця змал­ку, як груд­ка! Я люб­лю йо­го, бо що - і він мій син! Але він - то вже інша га­лузь. Рос­те й гор­неться ку­дись… та не до доб­ро­го й не до нас. Він ро­бо­ти боїться, йо­му та­нець у го­лові. Зо стрільбою хо­див би день і ніч по полі й по лісі, а про ха­ту ду­має ли­ше тоді, ко­ли ма­ма­лига на кру­жок ви­вер­неться. Йо­му од­на­ко­во, чи то­вар поєний, чи ні,- ко­би йо­му спра­га не допіка­ла. Йо­му од­на­ко­во, яка по­го­да над­ворі, чи се землі і збіжжю по доб­ру, чи се бджо­лу не вби­ває,- ко­би він у своїх збит­ках мав га­разд, ко­би йо­му ме­ду до­волі, аби по­тай­ком із горівкою зміша­ти та бог знає з ким ви­пи­ти!

- Він ще мо­ло­дий, бадіко!

- Молодий! Пев­но, що ще мо­ло­дий, має ли­ше де­в’ят­над­цять років. Але ко­ли Ми­хай­ло мав сімнад­цять, то був уже моєю пра­вою ру­кою, так як те­пер. Я в йо­го літах слу­жив по чу­жих лю­дях, був бідний зарібник і кло­нив­ся низько пе­ред людьми й бо­гом. Ну, а маю надію, що як він зрос­те в літах, зрос­те й ро­зу­мом, бо ро­зум­ний він уже й те­пер… Ой, іще й який ро­зум­ний!… Який мо­ло­дий, а він пе­ре­хит­рить вам хоч би й яко­го за­водіяку. Ли­ше йо­го лінь гри­зе ме­не; він не лю­бить землі. Дар­ма, що хо­дить по ній, що то­ло­чить її, дар­ма що жи­ве з неї, що но­сить во­на йо­го. Він і не бу­де ша­ну­ва­ти її, як во­на пе­рей­де в йо­го ру­ки. Але во­на не пе­рей­де в йо­го ру­ки, як він не зміниться,- се я йо­му вже раз го­во­рив і ще бу­ду го­во­ри­ти.

- Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хо­че­те, аби всі бу­ли такі, як ви або ваш Ми­хай­ло!

- А чо­му ж би ні? Як я мо­жу доб­рий бу­ти, то чо­му не мо­же бу­ти й моя ди­ти­на та­ка доб­ра? А зреш­тою… по­що чо­ловік жи­ве? Не на те, аби ро­бив, Докійко, день і ніч тяж­ко ро­бив?… Як я ко­лись замк­ну очі, то хо­чу, аби моя зем­ля пе­рей­шла в ро­бучі ру­ки. Я її не вкрав і не прид­бав ома­ною. Я й моя Марійка - ми обоє до­ро­би­ли­ся її, оци­ми на­ши­ми ру­ка­ми до­роб­ля­ли­ся її… Во­на підплив­ла на­шою кров’ю і на­шим по­том. Кож­на груд­ка, кож­ний ступінь мо­же посвідчи­ти, як наші крижі уги­на­ли­ся тяж­ко, до­роб­лю­ючи­ся її, як час­то го­ло­дом і хо­ло­дом ми го­ду­ва­ли­ся, аби за­роб­ле­не не йшло на кус­ник хліба, але на неї, на гру­доч­ки її! Та про се знає ціле се­ло. По­чав­ши від са­мо­го па­на, що знає ме­не ще хлоп­цем, аж до кож­но­го газди й робітни­ка в селі!

- Я знаю, бадіко! Тоді, як ма­ла бу­ду­ва­ти­ся колія в нашім краю, як ма­ла пе­ре­хо­ди­ти й че­рез на­ше сусіднє се­ло, й че­рез он той ліс ве­ли­кий, та че­рез он ті тря­со­виці, які лю­ди геть-геть зда­ле­ку ми­на­ли… Тоді то бу­ло, бадіко! Я знаю! Ви і ва­ша жінка най­ма­ли­ся но­си­ти каміння, пісок і шу­тер. Я знаю.

- Аякже, аяк­же! - при­так­нув він із розіскре­ни­ми очи­ма.- Оце все ми но­си­ли, а і більше ще! Зем­лю, і дро­ва, й вугілля… і бог знає що ще… Всі ті страшні тря­со­виці, що блистіли лісом і по­ля­ми тут і там - тре­ба бу­ло по­за­си­пу­ва­ти, по­ви­чер­пу­ва­ти. А хто се ро­бив? - Людські ру­ки. А між ни­ми бу­ли і мої й моєї Марійки ру­ки. Марійка пог­реб­ла там своє здо­ров’я. Ви не знаєте, Докійко,- тяг­нув дальше,- тоді жа­лу­ва­ли ми собі кус­ни­ка м’яса. Ніко­ли во­на кур­ки не заріза­ла, ніко­ли яй­ця од­но­го не зва­ри­ла, краплі мо­ло­ка не на­пи­ла­ся. Все обер­та­ли ми в гріш, аж, врешті, до­ро­би­ли­ся сього, що маємо. Бог один знає, як то бу­ло,- все роз­повіда­ти не мож­на. Але ми ма­ли діти, і їм тре­ба бу­ло ко­лись щось ли­ши­ти. Хто ж мав се інший зро­би­ти? На нас ка­жуть лю­ди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко,- ви та­ка доб­ра газди­ня і самі одні маєте в се­бе усе в ру­ках,- скажіть, чи мож­на так лег­ко ви­пус­ка­ти з рук те, чо­го так тяж­ко до­роб­ля­ло­ся?

Вона при­так­ну­ла го­ло­вою і ска­за­ла:

- Але те­пер мо­же­те собі вже ліпше по­жи­ти… Те­пер маєте, сла­ва бо­гу, відки!

- Ліпше? Ніби по­чи­на­ти те­пер те все з’їда­ти? Ні, Докійко! Сього ми не мо­же­мо! Бо­гу дя­ку­ва­ти, ми не потрібуємо то­го, му­жик ба­га­то не потрібує! Маємо те­пер бул­ка­ми го­ду­ва­ти се­бе, ко­ли ми в най­тяжчім часі ма­ли сил до­сить від чор­но­го хліба, ма­ма­лиги й фа­солі? Маю собі ка­ву ва­ри­ти? На те дос­та нині панів!

- Вам би більше відпо­чи­ва­ти. Вам і вашій жінці…

Він розсміявся.

- Ви так го­во­ри­те нині, ку­мо,- ска­зав,- не­на­чеб ви ко­ли скла­да­ли ру­ки на спо­чи­нок! Чи, мо­же, ви спічне­те, як ва­ша ди­ти­на вий­де з ха­ти?

Вона за­пе­ре­чи­ла го­ло­вою.

- Отже ви­ди­те! - за­ки­нув він із побідною ве­селістю.- До­ки мені бог сил дасть і до­ки бу­ду жи­ти, бу­ду ро­би­ти. Бог сам пок­ли­че нас уже, аби ми відпо­чи­ли. На­ша до­ля - пра­цю­ва­ти, то­му що й відпо­чи­нок наш потім без кінця. Так уже сам бог дав, Докійко!

- Так уже сам бог дав…- пов­то­ри­ла во­на май­же з жа­лем.- Так… уже сам… бог… дав!

По добрій хви­лині мов­чан­ня, під час якої Івоніка на­пив­ся з пляш­ки, що в нього, мов ко­лач, зви­са­ла на руці,- бу­ла з гли­ни ви­роб­ле­на в формі ко­ла­ча,- по­чав на­но­во:

- Я навіть і ду­ма­ти не мо­жу про відпо­чи­нок! На­весні йде Ми­хай­ло до бран­ки, а там… чи дов­го ли­шуть во­ни мені йо­го ще до­ма?… За па­ру місяців та й нас­та­не осінь, і вже пок­ли­чуть йо­го. Тоді спа­де йо­го часть праці на ме­не. Не мо­жу навіть ду­ма­ти про те, як я ли­шу­ся без нього.

- А не мо­же­те йо­го виб­ра­ти з війська? - спи­та­ла Докія зни­же­ним го­ло­сом.

- Я все зроб­лю, що змо­жу.

- А пан? - спи­та­ла Докія ще тих­ше, кив­нув­ши го­ло­вою в сто­ро­ну по­коїв.- Він же вас і ва­шо­го хлоп­ця так лю­бить. Він по­ма­гав вам не раз, як­що тре­ба бу­ло. Все вас так хва­лить і ка­же: «По­над Івоніку не­ма в селі ніко­го, та­кий доб­рий та ре­тельний!» - як же не мо­же вам тут по­мог­ти?

- Я вже го­во­рив із ним про те! - відповів Івоніка го­лос­ним ше­по­том.- Але він ка­же, що не мож­на мо­го хлоп­ця увільни­ти. Ка­же, що в ме­не є ще мо­лод­ший син, що ми ще обоє здо­рові, і че­рез те Ми­хай­ла не увільнять. «Навіть і не по­чи­най нічо­го,- ка­зав він,- і не трать крей­царів, бо од­на­ко хлоп­ця тобі за­бе­руть!» Отак ска­зав мені та ще й до­дав: «Ті три ро­ки по­ка­жуть хлоп­цеві світ і по­да­дуть на­уку, що йо­му, пев­но, в житті при­дасться,- ска­зав він,- нічо­го йо­му не пош­ко­дить, не бійся!» Знаєте, він го­во­рив, як го­во­риться. Він, мо­же, має і прав­ду, і ціса­реві тре­ба да­ти, що йо­му, як ка­жуть, на­ле­житься! Але, Докійко! є ти­сячі й ти­сячі жовнірів на світі, чо­му ж ще й мій має йти ту­ди? Чо­го маю ще й я тра­ти­ти свою ди­ти­ну?… Адіть на нього, гу­ляє…

Поглянув за гу­ля­ючим хлоп­цем своїм, і го­лос ур­вав­ся йо­му в горлі.

- Гуляє. Стільки й доб­ра йо­го! - відповіла Докія, а потім пов­то­ри­ла жур­ли­во: - Чо­му має ще й він іти?

- Я дав би кров свою, ко­би лиш міг зат­ри­ма­ти йо­го! - тяг­нув далі Івоніка.- По­га­дай­те собі ли­ше, Докійко… три ро­ки! Три ро­ки ли­ши­ти­ся мені без пра­вої ру­ки. Три ро­ки об­роб­ля­ти мені зем­лю без нього, без нього зби­ра­ти, без нього сіяти! Бджілки наші без нього дог­ля­да­ти, а ху­до­ба… ви ду­маєте, що ху­до­ба не пізнає сього та­кож? Га­дай­те ви собі оце! Я не змо­жу чис­ти­ти її щод­ня і че­са­ти так, як він, а мо­ло­дий го­лос зна­ють во­ни ліпше від мо­го! Ко­ли по­га­даю на те все,- а я все ли­ше ту од­ну гад­ку маю,- то сер­це ціпеніє мені в гру­дях із жа­лю, і я не вид­жу світу пе­ред со­бою!

- Робіть що, бадіко! - обізва­ла­ся Докія рішу­че й ог­ля­ну­ла­ся обе­реж­но дов­ко­ла се­бе.

- Я хо­чу так…- відповів він.- Маю трис­та ринських. Бог один знає, як я скла­дав їх до­ку­пи! Крей­цар до крей­ца­ра… від ро­ку до ро­ку… то за хліб, то за мед… то де­що спро­дав із ху­до­би… та й зло­жив. За них я, мо­же, ви­куп­лю си­на! - до­дав тай­ком, звер­нув­шись бли­зенько до Докії.- Я їх гірко за­роб­ляв, мо­же, при­не­суть мені щас­тя. Ра­до віддам їх, ко­му бу­де тре­ба. І більше дав би ще. Я спро­дав би й мою па­ру чер­во­них биків.

- Ті чер­воні пишні би­ки?! - клик­ну­ла Докія з ди­ва, не­на­че пе­ре­ля­ка­на.- То­го вже не робіть. Шко­да ве­ли­ка!

- Чому? - ска­зав він.- Я би се ра­до зро­бив, ко­би лиш знав, що Ми­хай­ло ли­шиться мені до­ма. Як бу­де­мо жи­ти й бу­де­мо здо­рові, пос­та­раємо собі другі. Ко­би я їх лиш при собі мав, ті мо­лоді ру­ки, а реш­та - то все бай­ка. Але ру­ки, Докійко, ру­ки - то все, на­ше ба­гатст­во, то на­ше доб­ро, то на­ша скар­бо­на!

- Ну, робіть що, бадіко! Ви­шу­кай­те собі ко­го, хто би все ро­бив, а ви ла­годьте гроші.

- Я піду до од­но­го знай­омо­го жи­да в Ч…

- До жи­да, бадіко? А чи бу­де то доб­ре? - до­ки­ну­ла Докія.

- Чому ні! Най собі лю­ди ка­жуть, що хо­тять, а він мо­же все. Він усю­ди піде, він із кож­ним по­го­во­рить, він уміє з па­на­ми го­во­ри­ти, ро­зуміє пра­во, а ми?… Хоч би ми що й ска­за­ли, на нас не ди­виться ніхто. Ми нічо­го не мо­же­мо. Ми кла­няємо­ся пе­ред па­на­ми, ми цілуємо їм з обох боків ру­ки, але як ми що ска­же­мо, во­но все-та­ки «му­жицьке». Не пос­лу­хає нас ніхто. Як на нас пан крик­не,- тяг­нув він дальше,- ми вже… боїмось… вже сту­паємо на­зад. Я се знаю сам по собі, що не мож­на інак­ше. А на жи­да як крик­неш, то він тобі в ли­це засміється. І па­нові засміється в ли­це, прис­ту­пить ближ­че й та­ке на­го­во­рить, що пан на­ос­тан­ку ру­ку йо­му по­дасть.

- Вони ро­зумні, во­ни все зна­ють! - відка­за­ла Докія по­важ­но.

- Ой, во­ни мо­жуть усе! Я знаю, що мо­жуть!

- Усе мо­жуть, бадіко! Дивіть лиш, як усю­ди на­би­ва­ються! Як лиш на зем­лю на­би­ва­ються! Оноді іду я до сусіднього се­ла, а там уже у дворі тім, у панськім, ве­ликім, жид розсівся. Дав­но по подвір’ї цвіти та бог знає що за де­ре­ви­на рос­ла, те­пер жидівське шмат­тя по­розк­ла­де­не, на зе­леній му­раві су­шиться. Бог би вас по­бив! (по­га­да­ла я собі). Ще вас і тут не бу­ло… Так, во­ни всю­ди вміють улізти, во­ни все мо­жуть…

- Тому я хо­чу піти до Бу­ня Чер­но­вецько­го, знаєте йо­го, і не­хай він ро­бить, не­хай що ро­бить. То­му маю ще надію, що Ми­хай­ло ли­шиться мені. Хоч пан і ка­зав, що все на ніщо не здасться, а все ще та­ки поп­ро­бую з Буньом. Хоч на душі по­лег­шає.

Він за­мовк на хви­ли­ну, спус­тив­ши го­ло­ву на гру­ди, не­замітну ма­лу го­ло­ву, не­на­чеб на­ду­му­вав­ся над чимсь; але на­раз підняв її, підняв пляш­ку з горівкою бист­ро вго­ру, блис­нув очи­ма і клик­нув:

- Але відтак, ку­мо, відтак справ­лю Ми­хай­лові та­ке весілля, яко­го ще на­ше се­ло не виділо! Хліба та бу­лок куп­лю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, са­мим ме­дом бу­ду час­ту­ва­ти. Заріжу ко­ро­ву, ци­ганів візьму з Гли­ниці. Гра­ти­муть у ме­не цілий тиж­день. Де­сять років бу­дуть лю­ди зга­ду­ва­ти, яке весілля спра­вив Івоніка своєму Ми­хай­лові!

- Ух! - гук­нув на­раз із не­са­мо­ви­тою ве­селістю, зірвав­ся із мо­ло­де­чою жвавістю із ла­ви, грим­нув пляш­кою до землі так, що аж на дрібні кусні розс­ко­чи­ла­ся, а гу­ля­ючі на хви­лю мов уко­пані в гульбі зу­пи­ни­лись. Відтак пірвав Докію за ру­ку й по­тяг­нув у та­нець.

Розпочали йо­го повільни­ми ру­ха­ми і кро­ка­ми. То впра­во, то вліво, то впра­во, то вліво. Опісля ста­ва­ли їх кро­ки чим­раз дрібніші й скоріші, чим­раз палкіші й дикіші, а відтак не­на­че шал опа­ну­вав їх… не­на­че ви­хор зак­ру­тив­ся на місці… Мо­лоді роз­гу­ля­лись… За­охо­чені гульбою стар­ших і їх весільни­ми роз­бур­ха­ни­ми ок­ли­ка­ми, роз­гу­ля­лись іще з більшим за­па­лом, як досі. Хуст­ки й лен­ти ми­га­ли в повітрі. Дов­ге во­лос­ся ме­та­ло­ся по пле­чах, і не­по­га­мов­на си­ла якоїсь роз­ко­ва­ної ра­дості роз­шаліла­ся. З гру­дей ви­ри­ва­ли­ся раз по раз дри­жачі яск­раві ух­кан­ня… Но­ги топ­та­ли зем­лю, а го­ло­си цим­ба­ла і скри­пок ви­ри­на­ли мо­но­тон­ним зой­ком своїм ляк­ли­во то тут, то там… І сміяли­ся, і пла­ка­ли на­пе­реміну.

Анна знов сто­яла на своєму місці. Ди­ви­лась, як пер­ше, за гу­ля­ючи­ми й за од­ною го­ло­вою. Її по­важ­не смаг­ля­ве ли­це не­на­че о од­ну відтінь поблідло, а в очах горів нев­га­са­ючий жаль…

Нараз про­ки­ну­ла­ся.

Він по­ли­шив свою дівчи­ну і звер­нув­ся до неї,- ішов… Га­ря­ча кров обілля­ла її, і пе­ред нею не­на­че світ за­хи­тав­ся…

- Ходи, Ан­но, по­гу­ляємо! - про­мо­вив несміли­во й по­дав їй ру­ку. Во­на підня­ла ру­ки, щоб по­да­ти їх йо­му, та в тій хвилі вмовк­ла му­зи­ка. Го­лос­ним зой­ком ур­ва­ла­ся од­на стру­на, і все зу­пи­ни­ло­ся на місці.

- Зв’яжи, мой… і грай! - крик­нув ста­рий Пет­ро, що до нес­тя­ми роз­гу­ляв­ся та ніяк не хотів пе­рес­та­ва­ти.

- Ні, вже дос­та! - клик­нув хтось інший.

- Кому дос­та, той най ру­шає надвір! - відгук­нув він.

Але інші не бу­ли тої дум­ки… І стру­на не да­ва­ла­ся так ско­ро зв’яза­ти, а Докія, що не­ба­вом по гульбі знов усіла, підня­ла­ся зі сво­го місця. Ви­со­ка й по­важ­на, мов ца­ри­ця, ста­ну­ла між усіма і зап­ро­си­ла їх до­до­му. Вже дос­та тут гу­ля­ли. Бу­ли прецінь не в се­бе й не на танці. Вже по­ра до­до­му. Вже аж у хаті по­темніло, так на­гу­ля­ли. По­то­ми­ли­ся, час далі йти, ко­неч­не…

Не зіткнув­ши­ся, роз­лу­чи­ли­ся дві ру­ки. Ста­рий Івоніка прий­шов і взяв си­на під ру­ку. Ан­на ли­ши­ла­ся са­ма на місці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кілька хвиль пізніше ста­ло в хаті ти­хо. Світло горіло, як пер­ше, а в ку­тах хо­ва­ла­ся тем­но­та.

Анна кля­ча­ла пе­ред своєю постіллю, де на стіні висів по­чорнілий де­рев’яний хрест із спа­си­те­лем, і мо­ли­ла­ся. У неї су­до­рож­но зціпи­ли­ся ру­ки над го­ло­вою, а ли­це за­ри­ло­ся тісно у постіль. Не­чут­но мо­ли­ла­ся…

Великими, глу­хи­ми очи­ма за­зи­ра­ла ніч крізь вікна, а її тьма, чим­раз чорніша, до­би­ра­ла­ся по­волі, не­замітно до дівчи­ни…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Було вес­ною. В часі бран­ки.

Івоніка по­дав­ся з Ми­хай­лом до міста, до бран­ки, Марійка ли­ши­ла­ся до­ма, а мо­лод­ший син їх Са­ва пішов у по­ле. Тут, на тих по­лях, був цілий їх маєток, яко­го не ли­ша­ло­ся ніко­ли без до­зо­ру. Окрім ха­ти, що сто­яла не­да­ле­ко пансько­го до­му, ма­ли ще тут, на по­лях, два бур­деї. В од­но­му меш­кав усе хтось зи­мою й літом, у другім за­хо­ву­ва­лись бджо­ли, а в стайні, що розк­ла­ла­ся близько ко­ло тих пив­нич­них меш­кань, роз­жив­ся їх прек­рас­ний то­вар. За стай­нею дальше сто­яли сто­ги із збіжжям і ко­ню­ши­ною. Там білівся не­ве­ли­кий чис­тий тік. Все се ле­жа­ло, мов у плит­ко­му кітлі. По­дальше розрісся лісок, ніби го­род. Не­на­че вмис­не схи­ля­ли­ся тут по­ля вниз, що­би на ціле май­но оце не гляділо ціка­ве око. Особ­ли­во ж на бджо­ли й то­вар. Сей ос­танній був гор­до­ща­ми Івоніки. Па­ра мо­ло­деньких бичків, па­ра пиш­них чер­во­них тірольських волів, дві ко­ро­ви й кілька те­ля­ток. Літом но­чу­вав Івоніка або Ми­хай­ло з ни­ми у стайні, а зи­мою пе­ре­сид­жу­вав у бур­деї та над­зи­рав за ни­ми.

В сусідньому селі во­ди­ли­ся від не­пам’ятних часів злодії, а як за­хо­ди­ли сю­ди, так му­си­ли ми­на­ти по­ля Івоніки. То­му му­сив усе хтось пе­ре­сид­жу­ва­ти у бур­де­ях, мов на варті. Звідси бу­ло близько Івоніці до всіх йо­го піль і нив. Тут ве­ли­ся йо­му бджо­ли ліпше, чим при сільській хаті на «горі». Сю­ди зво­зив усе своє збіжжя, мо­ло­тив, хо­вав і спро­да­вав, і жив чес­но й свобідно, мов той лісний птах. Івоніка не лю­бив, як йо­му хто при ро­боті приг­ля­дав­ся, особ­ли­во ж як хто йо­го бджо­лам при­див­ляв­ся. Був чо­мусь пе­ре­ко­на­ний, що во­ни від то­го по­но­си­ли шко­ду, і май­же ніко­ли не при­пус­кав ко­гось чу­жо­го до вуліїв. Ішов хто до нього, то він се ба­чив зда­ле­ку. Тоді ви­хо­див йо­му вже кілька­де­сять кроків на­зустріч, ски­дав свій ремінь із се­бе (останнім ли­ша­ло­ся все ли­хо, яке мог­ло по­нес­ти від гос­тей у йо­го та­бор, при гос­теві) і та­ким чи­ном відби­рав лю­дям на­го­ду при­див­ля­ти­ся уважніше йо­го май­ну. Не те щоб він, мо­же, по­бо­ював­ся, що той прос­тяг­нув би ру­ку за чим-не­будь у бур­дею або ко­ло нього! Ні, бо­же бо­ро­ни! Та­кої ли­хої дум­ки про своїх сусідів не був він ніко­ли, по­ми­мо стількох досвідів у своєму житті! Він ли­ше ду­же ля­кав­ся над­то доб­рих і ли­хих очей, бо­яв­ся си­ли де­яко­го зілля, яке, за­мов­ле­не ли­хи­ми сло­ва­ми й підки­не­не під яку річ, або під то­ва­ри­ну, або й вулій, мог­ло до­вес­ти до ве­ли­ко­го не­щас­тя, а не раз до смерті. Він стра­хав­ся вся­ких та­ких інших не­чис­тих, чарівних ре­чей, на яких ро­зуміли­ся де­які, не­на­че на хлібі на­сущнім. За свої бджо­ли, яким бу­ло тут на по­лях, як у раю, бо­яв­ся вже най­більше. І бу­ла б за них чи­ма­ла шко­да, ко­ли б де­які рої, по­тяг­нені ли­хим оком, осіли­ся десь на нез­на­но­му місці і про­па­ли для нього без по­во­ро­ту!

Довкола бур­дея пи­ша­ла­ся вліті на ши­ро­ких отих прос­то­рах, що десь аж ген на краю злу­ча­ли­ся з го­лу­бим не­бом, най­кра­ща пше­ни­ця, ко­ли­са­ло­ся в ритмічних, лагідних ру­хах ви­со­ке зо­ло­те жи­то, а тут і там бігли зе­лені пас­ма ко­ню­ши­ни, об­си­пані ро­же­вим па­ху­чим цвітом, та біліли ни­ви дрібної греч­ки. Півмилі за­но­си­ло від них ме­до­вим за­па­хом і при­тя­га­ло наси­лу ко­маш­ку до се­бе…

В де­яких днях, ко­ли не­бо при­би­ра­ло­ся у си­ня­вий шовк, а сон­це роз­хо­ди­ло­ся са­мим блис­ку­чим зо­ло­том, ко­ли теп­ло все пе­рей­ма­ло і роз­пи­ра­ло, до­бу­ва­ло­ся не­на­че си­ломіць із землі на­верх,- жи­ло­ся пре­гар­но! Такі дні бу­ли милі для Івоніки. Тоді він сам до се­бе усміхав­ся та при­яз­но розг­ля­дав­ся. Пе­ре­жи­вав сам стан землі й був із нею од­ним. Знав се, що бу­ло лю­бо і збіжжю, і всьому, що підніма­ло­ся з неї, особ­ли­во ж по дощі. Не­на­че чув і ба­чив, як зем­ля з за­до­во­лен­ням роз­хо­ди­лась, роз­ко­шу­ва­ла, як її со­ки відсвіжу­ва­лись і як во­на, на­си­че­на, відди­ха­ла важ­ки­ми па­хо­ща­ми. В тім її відди­ху так і ку­па­ло­ся все над нею! Те зна­ли і бджо­ли йо­го - во­ни бу­ли ро­зумні і про­ворні, і ані од­на не ли­ши­ла­ся в такій порі в улію, хіба кот­ра му­си­ла. Виліта­ли поспішно, літа­ли сквап­ли­во, лу­ку­ва­то від од­ної квітки до дру­гої всуміш, схи­ля­лись чим­раз ниж­че над зем­лею і бриніли всі враз так вдо­во­ле­но й важ­ко, що їх бренькіт, зілляв­шись в од­ну струю, ста­но­вив од­нос­тай­ну, од­на­че нес­ка­зан­но гар­монійну, сон­ли­ву му­зи­ку, що в тиші за­но­си­ла­ся да­ле­ко-да­ле­ко… Ни­ви з ко­ню­ши­ною прос­ти­ра­ли­ся ген-ген, при­ма­ню­ва­ли кож­но­го до се­бе, а їхні білі й ро­жеві цвіти, всуміш зі свіжою зе­лен­ню, дрібним барв­ним усміхом своїм до яс­но­го сон­ця кло­ни­ли­ся до лег­ко­го півсну, уко­ли­су­вані од­нос­тай­ним, ніжним бренько­том бджіл.

Гарна бу­ла зем­ля.

У своїх бар­вах жи­ва й свіжа, шко­да лиш, що не го­во­ри­ла.

Івоніка лю­бив її. Він знав її в кожній порі ро­ку і в різних її наст­ро­ях, мов се­бе са­мо­го. Во­на при­га­ду­ва­ла чо­ловіка й жа­да­ла жерт­ви.

Як бу­ла лю­та, бо­яв­ся її більше, як по­чорніло­го не­ба, що віщує ту­чу. А бу­ва­ла лю­та, ко­ли на­дар­мо ожи­да­ла до­щу, що мав її скро­пи­ти, ко­ли тиж­ня­ми на­дар­мо ту­жи­ла за хо­лод­ни­ми си­ти­ми крап­ля­ми во­ди, і замість во­ди жевріюче проміння сон­ця ви­пи­ва­ло її со­ки. Тоді стя­га­ли­ся її тут і там ви­пуклі сус­та­ви і тріска­ли з гніву, во­на ста­ва­ла твер­да й не­дос­туп­на і не ви­да­ва­ла ніяких плодів. То­му, що на ній зе­леніло й рос­ло, відби­ра­ла по­жи­ву - во­но слаб­ло й ув’яда­ло, блідло й пе­ре­хо­ди­ло по­волі, але пев­но, в ока­лічілий стан…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сюди, до бур­деїв, прий­шов Са­ва, мо­лод­ший син Івоніки. Прий­шов на­поїти ху­до­бу і да­ти їсти ве­ликій со­баці Сойці, що сто­яла ко­ло стайні на при­поні.

Надійшов повільним і ліни­вим кро­ком. Всту­пив у стай­ню. Гля­нув за то­ва­ром, що звер­нув свої ве­ликі го­ло­ви ліни­во до нього і ди­вив­ся, ре­ми­га­ючи, ве­ли­ки­ми лагідни­ми очи­ма за ним - та й вий­шов. Не хотів йо­го на­поїти. Вер­не Ми­хай­ло, то на­поїть. Як піде до жовнірів, він ще дос­та бу­де за нього ро­би­ти. Що як що, а се жде йо­го не­ми­ну­че…

Ото як­би йо­го відібра­ли; не над­зи­рав би за ним стільки, що те­пер. Все мав йо­му чимсь до­ко­ря­ти, чо­гось учи­ти! Тут він не дос­та пильний, там не зро­бив ро­бо­ти як слід, тут знов за­ба­га­то хо­дить йо­му по се­лу, там знов за­ба­га­то на та­нець і між дівча­та втру­чається… Що се та­ко­го? Що се має йо­го об­хо­ди­ти? Він уже знає, чо­го хо­дить стільки в се­ло й на та­нець, і він, Ми­хай­ло, ду­має, що як він стар­ший, то він - мо­лод­ший - має йо­го за­раз у всім слу­ха­ти! О ні, се та­ки не так! А відтак за­бо­ро­няє йо­му та­кож він і та­то схо­ди­ти­ся з вуй­ком Гри­горієм. «Ши­бе­ни­ком» на­зи­ває вуй­ка і пря­мо ка­же, що ко­ли та­то, ма­ма й він в той бік не див­ляться, то й він не сміє інак­ше пос­ту­па­ти. Так!

І він не сміє інак­ше пос­ту­па­ти?

Га-га!… Се ще по­ба­чи­мо!

Він лю­бить чор­но­оку Рахіру, доньку вуй­ка Гри­горія, і ніко­ли її не по­ки­не. А що та­то з вуй­ком мав - се йо­го не об­хо­ди­ло. Сва­ри­ли­ся, то сва­ри­ли­ся, він то­му не ви­нен. Вуй­ко Гри­горій свідчив фальши­во на та­та й сидів за те кілька місяців у арешті, але що се йо­го об­хо­ди­ло? Най би та­то не фу­ду­лив­ся на Гри­горія; а то все на нього бо­ком ди­вив­ся, не­мов на га­ди­ну, а той і роз­лю­тив­ся од­но­го ра­зу і вку­сив. Од­но­му газді про­па­ли де­які речі з ха­ти й гроші, а вуй­ко посвідчив при суді, що і йо­го та­то мав у тім свої ру­ки. Від то­го ча­су пішло пек­ло. А по-дру­ге, ка­за­ли, що до Рахіри не го­диться йо­му, Саві, хо­ди­ти. Во­на близька сво­яч­ка йо­го. Йо­го ма­ми рідної сест­ри донька,- гріх! Та се йо­му ду­же в го­лові! Хай хто інший та­ких гріхів боїться, йо­му не страш­но пе­ред ни­ми…

Григорій і Рахіра сміяли­ся та­кож із то­го. І Гри­горій не був дур­ний. Ба­чив світа. Хо­див май­же що­ро­ку до Мол­да­ви на ро­бо­ту і, як вер­тав­ся відти, знав не од­но роз­ка­зу­ва­ти, що чув, видів, а що й сам ут­нув. Не ба­чив у тім гріха, що Са­ва лю­бив Рахіру…

А по-дру­ге, хоч які бу­ли бідні,- бо во­ни бу­ли бідні зарібни­ки, що ви­най­ма­ли собі по­ле й хо­ди­ли на ро­бо­ту, особ­ли­во ж Те­тя­на, тітка йо­го,- то все-та­ки об­да­ро­ву­ва­ли йо­го чим мог­ли, як там прий­шов, і уго­щу­ва­ли, не тряс­ли­ся над крей­ца­ром, як та­то й ма­ма. Та­то йо­го не поз­во­ляв йо­му ку­ри­ти, бо сам не ку­рив, а Гри­горій усе при­но­сив йо­му пач­ку з Гоп­пля­цу, як знав, що в нього вже тю­тю­ну не ста­ло, а він хотів ку­ри­ти. В та­та пив він горівку лиш 3-4 ра­зи до ро­ку - на різдво, на ве­лик­день, на храм і на Но­вий рік або в м’ясниці, - а тут час­ту­ва­ли йо­го не раз і не два, а по кілька разів до тиж­ня. А вже най­ліпша бу­ла для нього Рахіра…

Як Ми­хай­ло вга­дав, що він Рахіру лю­бить, і дізнав­ся, що він ча­са­ми за­но­чо­вує в вуй­ка Гри­горія, на­ки­нув­ся на нього і сва­рив: «Со­ром нам ро­биш, Са­во! Ти лю­биш дівчи­ну пус­ту, що на неї ні один по­ряд­ний хло­пець у селі не гля­дить, що її ніхто по­ряд­ний за жінку не візьме. Во­на по­га­на во­лош­ка, ци­ган­ка. Ди­ви­ся на її зу­би й на її рот! Як клуб­ки з м’яса сто­ять їй в лиці! Чи во­на чим при­ча­ру­ва­ла те­бе? Ди­ви­ся, яка во­на по­га­на! Чо­ло во­лос­сям за­рос­ло, а очі, як у чор­тиці або як у го­лод­ної со­ба­ки!»

Він не відповів бра­тові на те нічо­го. Вза­галі не­ба­га­то го­во­рив, як той зво­див роз­мо­ву на Рахіру, але її по­ки­ну­ти зовсім не ду­мав. Як не міг її кілька днів ба­чи­ти, бо батько ро­бо­тою об­тя­жав, був прос­то хо­рий. Хо­див, мов зат­роєний, в’янув усім тілом, а лють так і гра­ла в нім. Тоді й не­доб­ре бу­ло драз­ни­ти йо­го. Не вит­ри­му­вав він так дов­го. Як та во­да за­га­че­на, що най­шла цілою ма­сою і роз­ри­ває греб­лю, так і лю­бов йо­го ло­ми­ла всі згля­ди й обов’язки про­ти ро­ди­телів, і він ішов до неї. Во­на на­го­род­жу­ва­ла йо­го ба­га­то за цілий зніве­че­ний час, і він уд­воє прив’язу­вав­ся до неї.

Мабуть, ні од­на дівчи­на на світі не вміла так лю­би­ти, як во­на! В її обіймах він не­на­че мінив­ся. Своїми ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми ус­та­ми пи­ла з нього всю енергію і си­лу; пи­ла йо­го, ко­ли лиш гляділа на нього своїми очи­ма. І під ти­ми пог­ля­да­ми, що або сміяли­ся, або іскра­ми об­си­пу­ва­ли йо­го,- м’як, ос­ла­бав і тра­тив уся­ку во­лю. Її сміх, го­лос­ний, ко­рот­кий, ури­ва­ний сміх, ви­ри­вав йо­го з уся­ко­го на­ду­му­ван­ня й по­ри­вав із со­бою, а сло­ва її все підхо­ди­ли йо­му під йо­го ду­шев­ний лад.

Здавалося, ціле йо­го єство зібра­ло­ся ли­ше в те од­но по­чут­тя, в лю­бов до неї, і стра­ти­ло ро­зуміння чо­го іншо­го. Ку­пав­ся і по­ри­нав у тім чутті. Відчу­вав її в собі, мов жит­тя, і ані че­рез дум­ку не пе­ре­хо­ди­ло йо­му роз­лу­ча­ти­ся з нею.

Сміявся з нею над батьком і бра­том. Що зна­ли во­ни, як їм обом бу­ло! А ко­ли розд­раз­ню­ва­ли йо­го за­бо­ро­ною хо­ди­ти до Гри­горія, гро­зив, що вте­че з нею в Мол­да­ву. Так, уте­че з нею до Мол­да­ви, а та­ки не ли­шить її…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вийшов зі стайні і гля­нув ок­руг се­бе. Так ти­хо й пус­то бу­ло вок­ру­ги. Зем­ля ле­жа­ла ще чор­на й на­га, як да­ле­ко око ся­га­ло, ген аж ту­ди, де не­бо хи­ли­ло­ся; лиш десь-не-десь зе­леніли­ся блідо пас­ма ози­ми­ни й різни­ли­ся ви­раз­но від тем­ної не­ора­ної ще ріллі. Сплю­нув пе­ред се­бе. Страх, як нуд­но йо­му тут! Ми­хай­ло грав на сопілці, як пе­ре­сид­жу­вав тут сам, але він ані не вмів гра­ти на сопілці, ані не лю­бив то­го жалісли­во­го го­лосіння. Во­но йо­го боліло. До чор­та! Те­пер му­сив тут сидіти й ну­ди­тись. Жод­на людська ду­ша не за­хо­дить сю­ди, ні нічо­го жи­во­го не по­ба­чиш тут. Що мав по­чи­на­ти? А сидіти му­сив. Са­ме як­би відійшов, вліз би хто й виніс усе з бур­дея, тоді мав би що слу­ха­ти, а врешті і шко­да бу­ла би не­аби­яка. Тон­кий і струн­кий, вип­ря­му­вав­ся, скла­дав ру­ки на­зад, підіймав го­ло­ву й пог­ля­дав, на хвильку приж­му­рив­ши очі, в лег­ко зах­ма­ре­не вес­ня­не не­бо…

Робив се з при­вич­ки. Лю­бив стріля­ти птахів, і ко­ли ли­ше ста­нув де бездільно, за­раз приж­му­рю­вав очі й шу­кав чо­гось під хма­ра­ми. Ча­сом і зовсім без наміру. Кілька птахів, що пе­ре­га­ня­лось ви­со­ко під хма­ра­ми, зник­ли на хвильку й по­яви­лись знов,- і звер­ну­ли йо­го ува­гу на се­бе.

Він слідив який­сь час за їх грою в повітрі, а відтак стріли­ла йо­му од­на дум­ка че­рез го­ло­ву. Побіг жи­во до бур­дея, зірвав із стіни батько­ву стрільбу, по­вер­нув на давнє місце, підняв стрільбу до­го­ри, замірив­ся на птахів і вистрілив…

Добре стрілив. Як чор­на точ­ка, що в ша­леній ско­рості зрос­тає, так упа­ла од­на пташ­ка до землі. Він підбіг сквап­но в той бік і глядів, за чим цілив.

Се був во­ро­бець.

Він розстрілив йо­го цілком.

Підняв і відніс йо­го ве­ликій, на лан­цюзі прив’язаній со­баці. Відтак глядів хвильку, як во­на то ки­да­ла­ся, то жа­ха­ла­ся дрібної зак­ри­вав­ле­ної пташ­ки. Опісля знов ди­вив­ся під хма­ри і знов ждав… Не до­ба­чив уже нічо­го більше. Гук вистрілу ля­кав їх. Во­ни роз­летіли­ся і зник­ли.

Він усміхнув­ся.

Сього не вдав би Ми­хай­ло, аби йо­му й ле­ва підста­вив! Він ду­же зле стріляв. Брав стрільбу до рук так, як її хіба бе­ре жінка. Так нев­дач­но! Ну, се раз бу­де фай­ний жовнір! Як він бу­де раз у війні на лю­дей стріля­ти, ко­ли не вміє застріли­ти навіть зай­ця? Чи бу­де й там бу­ком ки­да­ти, як ки­дав за зай­ця­ми, як хотів яко­го уби­ти?…

Майже уго­лос розсміявся. Ми­хай­ло був ба­ба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у ве­ли­ка­на, са­див на них мішки, як ніщо; хоч, щоп­рав­да, до ро­бо­ти був здат­ний, як рідко хто пер­ший-ліпший. Але сер­це бу­ло у нього м’яке, як тісто!…

І знов усміхнув­ся.

Чи йо­го візьмуть-та­ки до війська?

Він хотів би ду­же, аби йо­го відібра­ли. Тоді не потрібу­вав би вик­ра­да­ти­ся до Рахіри, як той злодій, бо батька не боїться; батько доб­рий і не ка­же йо­му нічо­го в очі, а ма­ма не­хай собі го­во­рить і сва­рить скільки хо­че, з то­го не ро­бить він собі нічо­го, увечір во­на за ним не піде, але Ми­хай­ло…

Він сто­яв ще який­сь час, по­то­нув­ши в гад­ках… Заніс відтак стрільбу на­зад на місце, замк­нув двері від бур­дея, а потім, ог­ля­нув­шись уваж­но на всі бо­ки, пішов спішним кро­ком навскіс че­рез по­ля до неї.

Тим ча­сом - се ж бу­ло пізно по обіді - Марійка уви­ха­ла­ся по хаті. Во­на пе­ре­сид­жу­ва­ла постійно в сільській хаті ко­ло дво­ру на «горі» і ла­го­ди­ла ве­че­рю. Очіку­ва­ла Івоніку й Ми­хай­ла з міста. Бу­ла се сла­бо­сильна, ще до­волі мо­ло­да жінка з ніжни­ми ри­са­ми об­лич­чя, на якім за пер­шим пог­ля­дом бу­ло пізна­ти, що тяж­ка, не­нас­тан­на пра­ця й жу­ра, що гніти­ла її, на­да­ли їй п’ятно ста­рості. Во­на жи­ла в згоді зі своїм чо­ловіком, по­ва­жа­ла й по­див­ля­ла йо­го у всіх йо­го вчин­ках, го­во­ри­ла до нього «ви» і спов­ня­ла всі йо­го на­ка­зи й ба­жан­ня без опо­ру. Бу­ло би тяж­ко ска­за­ти, кот­ре з них бу­ло ста­ранніше й пильніше; ли­ше ко­ли про нього го­во­ре­но, що він нез­ви­чай­но доб­ро­го сер­ця, їй за­ки­ду­ва­но ску­парст­во.

Вона зна­ла про се, і се гніва­ло її чи­ма­ло. Чи се бу­ло ску­парст­во, ко­ли во­на все дба­ла для своїх дітей, за які бу­ла би відда­ла ду­шу? Ко­ли не тра­ти­ла ча­су так, як інші жінки за ба­ла­кан­кою, сього або то­го без на­мис­лу з ха­ти не да­ва­ла або над­то не роз­да­ро­ву­ва­ла? Ко­ли хо­ди­ла в по­ла­та­них ре­чах і не сто­яла ніко­ли ко­ло кри­ниці й не пра­ла? Про­те во­на все бу­ла доб­рою газди­нею і ма­ла до­ма все, що по­вин­но бу­ти в кожній хаті і у кож­ної доб­рої газдині. А хоч ніхто про се не знав, то все з тим бу­ло їй доб­ре. Ніхто не знав, скільки по­лот­на, нап­ря­та­но­го її влас­ни­ми ру­ка­ми, хо­ва­ло­ся в скрині. Скільки пре­гар­них, чис­то вов­ня­них ко­верців висіло на поді. Скільки по­ду­шок у неї бу­ло, скільки руш­ників і білля, скільки кип­тарів і що в тій бля­шаній круглій пушці, в якій хо­вав Івоніка свої важні па­пе­ри-конт­рак­ти за по­ля й усякі інші ци­дул­ки,- що там нас­поді ле­жа­ли і банк­но­ти… А що во­ни най­частіше їли борщ і ма­ма­лигу, фа­со­лю і ба­ра­болі,- се не ма­ло поп­рос­ту ніко­го об­хо­ди­ти. Во­на ніко­ли не жу­ри­ла­ся тим, що по інших ха­тах діяло­ся і що хто їв або ва­рив. Зреш­тою, чи інші їли ліпше? Се хотіла би во­на по­ба­чи­ти! Навіть Докія, що все на ціле се­ло хва­ли­ла­ся, що ніхто так доб­ре не вміє ва­ри­ти, як во­на,- ва­ри­ла щод­ня борщ, а що, мо­же, ко­ли чай пи­ла?… Ну, тоді, пев­но, бу­ла сла­ба, або ста­рий Пет­ро з міста привіз, то й зва­ри­ла та па­ри­ли собі ро­ти! Але то вже раз так на світі ве­ло­ся, як хто лиш нічо­го не да­вав, не ро­бив да­рунків, нічо­го з ха­ти не роз­зи­чу­вав, а хотів і собі де­що ос­та­ви­ти, той був за­раз «ску­пий» і то­го об­ки­ду­ва­ли та­ки­ми лат­ка­ми, що матінко хрис­то­ва! Во­на вже дав­но про се пе­ре­ко­на­ла­ся,- заг­ля­ну­ла «пушці» на дно й то­му дер­жа­ла­ся від усіх зда­ле­ка. В неї бу­ли лиш три добрі знай­омі, з яки­ми не­нас­тан­но зно­си­ла­ся. Дві зовсім старі жінки, білі, як сніг, і од­на мо­ло­ди­ця. Ті ж старі ста­ва­ли їй в різних при­го­дах з по­ра­дою, а мо­ло­ди­ця бу­ла то­ва­риш­кою її душі і при ро­боті. Більше не сто­яла о нічию лас­ку. Івоніка ішов за нею слід у слід. Жив з усіма доб­ре, але у ве­ликій при­язні лиш із ста­рим Пет­ром.

Марійки й не ба­чив ніхто ніко­ли в корчмі. Ду­же рідко ко­ли на яр­мар­ку, а свя­та­ми або неділею по обіді, то, вмісто піти де на ба­ла­кан­ку в се­ло, ля­га­ла на призьбу від сон­ця і спа­ла, а як ні, то ви­ма­щу­ва­ла собі й си­нам го­ло­ви й че­са­ла їх глад­ко й гар­но так, як чи­ни­ла се в ча­сах, ко­ли бу­ли ще дрібни­ми хлоп’ята­ми, і роз­мов­ля­ла про ху­до­бу й зем­лю і про те, як во­но - як дасть бог до­че­ка­ти - бу­де в бу­дуч­ності. Ча­сом хо­ди­ла з Ми­хай­лом або Івонікою ме­жею в по­ле і ог­ля­да­ла хліб…

Нині бу­ло їй тяж­ко на душі, і її дум­ки бу­ли по­нурі й невідрадні та й гну­ли її до­до­лу.

Зранку, як Івоніка й Ми­хай­ло пішли до бран­ки у місто, во­на на­ки­ну­ла на се­бе сер­дак і побігла нап­равці чор­ним по­лем до сусіднього се­ла, до да­ле­ко й ши­ро­ко зна­ної ци­ган­ки-во­рож­ки, що­б дізна­ти­ся від неї із карт, чи Ми­хай­ло ос­та­неться до­ма, чи візьмуть йо­го во­се­ни від неї до війська.

А во­рож­ка чис­ли­ла щось ме­жи кар­та­ми та чис­ли­ла, пе­решіпту­ва­ла якісь нез­ро­зумілі сло­ва, а відтак ска­за­ла їй ось що: «У те­бе ве­ли­ка гри­зо­та, але ще більша жур­ба те­бе і твой­ого чо­ловіка жде відте­пер. Пе­ред то­бою ле­жать по­то­ки сліз; во­ни вкінці ви­сох­нуть, і ти бу­деш кров’ю пла­ка­ти. По­ро­ги су­ду пе­рес­ту­па­ти­меш, за один раз ви­топ­чеш стеж­ку до нього… та­кий тяж­кий жаль нес­ти­меш із со­бою тою стеж­кою… Ме­жи бідних роз­да­ва­ти­меш своє доб­ро й від лю­дей бу­деш утіка­ти, а те, що тобі най­миліше, піде від те­бе як­най­дальше, а те, що стоїть від те­бе по­да­ле­ку, ста­не тобі близько сер­ця. Від бо­га все за­ви­сить. Як бог схо­че, так і бу­де! Він мо­же все відвер­ну­ти. Ми­хай­ло па­дає до­до­му».

Так. Та й з тим вер­ну­ла­ся. Бу­ла зовсім при­би­та. Во­рож­ка все вга­ду­ва­ла, ко­ли бу­ло прий­ти до неї, та й сим ра­зом, ма­буть, прав­ду го­во­ри­ла. То­му во­на вже те­пер пла­ка­ла, їй бу­ло так гірко на душі, що не мог­ла з со­бою упо­ра­ти­ся. Во­на зна­ла, що Ми­хай­ла обст­ри­жуть, хоч він те­пер і «до­до­му па­дав», і що піде від неї во­се­ни на два-три ро­ки, а мо­же й навіки… Во­на не сумніва­ла­ся над сло­ва­ми во­рож­ки. Го­во­ри­ла так, що не мог­ла інак­ше, як віри­ти. А як­би й по­ло­ви­на то­го бу­ла прав­дою, то все її жда­ло якесь не­щас­тя, її жда­ли,- як ка­за­ла во­рож­ка,- кри­ваві сльози… Во­рож­ка оця бу­ла чарівни­цею. Різни­ми зілля­ми і примівка­ми відібра­ла власній рідній сестрі чо­ловіка, а той, по­ки­нув­ши жінку й дітей, прий­шов до неї і жив із нею як чо­ловік із жінкою, хоч во­на бу­ла стар­ша й по­га­на. Во­на зна­ла­ся на різній силі й не го­во­ри­ла на вітер. До неї звер­та­ли­ся всі дівча­та й хлопці із сусідніх сіл, во­на всім по­ма­га­ла. Од­ним зіллям, іншим примівка­ми. Го­во­ри­ла як із книж­ки й уга­ду­ва­ла з карт, хто при­хо­див до неї з сер­цем і вірив у те, що во­на го­во­ри­ла. Во­на віри­ла в те, що во­на ви­во­ро­жи­ла… Ти­хо пла­чу­чи, ро­би­ла те­пер од­ну ро­бо­ту за дру­гою. Розк­ла­ла огонь, прис­та­ви­ла ве­че­рю, пе­ре­чис­ли­ла всі ку­ри й кач­ки і зла­го­ди­ла в клу­но­чок снідан­ня на завт­ра. Враз із дни­ною мав іти Івоніка з Ми­хай­лом ора­ти в по­ле. По­ра­ючись отак то тут, то там, во­на не заміти­ла, як Са­ва всту­пив у ха­ту і, ста­нув­ши в куті під піччю, слідив за нею мовч­ки напівглум­ли­во, напівзчу­до­ва­но. Він був ви­со­кий рос­том, ви­щий від сво­го бра­та, але ніжно збу­до­ва­ний, як ма­ти. З ли­ця по­до­бав та­кож на неї і був би гар­ний, ко­ли б не йо­го бе­зус­тан­но заб­лу­ка­ний пог­ляд, що мав у собі щось зим­но­го й не­су­покійно­го. З йо­го ніжно­го, май­же ди­ти­ня­чо­го об­лич­чя вра­жав йо­го пог­ляд прик­ро і відтру­чу­вав від се­бе. Очей сих не наслідив він ані від та­та, ані від ма­ми. Ко­ли очі Івоніки бу­ли дзер­ка­лом са­мої доб­ро­ти сер­ця й чес­но­ти, пог­ляд у Марійки м’який, зви­чай­но гли­бо­кий і за­жу­ре­ний, в усміху нес­ка­зан­но лагідний і гар­ний, то йо­го очі, ве­ликі й сиві, не ма­ли нічо­го спільно­го з йо­го ди­ти­ня­чо-мо­ло­дим об­лич­чям. Зви­чай­но не­на­че гой­да­ли­ся по землі, ко­ли­са­ли­ся від од­но­го пред­ме­та до дру­го­го, од­нак ко­ли звер­ну­ли­ся раз на що і при­ку­ва­ли­ся на хвильку до чо­го, по­ча­ли ми­готіти в хо­лод­но­му, мов сталь, блис­ку й у тім блис­ку роз­хо­ди­ли­ся. Стра­ха­ли імен­но, ко­ли хотіли щось до­ба­чи­ти. Оче­вид­но, зміна і гра йо­го очей бу­ла несвідо­ма, та то­му не мен­ше важ­ка… Хо­лод­ним, мов ніж, зим­ним блис­ком, що пос­те­пен­но зма­гав­ся, відпи­хав від се­бе, і тре­ба бу­ло усміху йо­го мо­ло­дих ніжних уст, щоб при­ва­би­ти ду­шу до се­бе.

- Мамо! - пе­ре­бив на­раз ти­ши­ну дзвінким го­ло­сом.- Чи ве­че­ря ще не го­то­ва?

Вона про­ки­ну­ла­ся ляк­ли­во й ог­ля­ну­ла­ся.

- Ай, най те­бе там! - клик­ну­ла з ви­со­ко змор­ще­ни­ми бро­ва­ми, не­на­чеб відчу­ла рап­том сильний фізич­ний біль.- Як же ти ме­не пе­ре­пу­див! - І не­мов розд­раз­не­на тим, тяг­ну­ла дальше: - Та вже ве­чері хо­четься? А чо­му ж ти вер­нув так ско­ро з бур­дея? На­поїв ху­до­бу? Ти мав там сидіти, до­ки та­то не прий­де та до­ки Ми­хай­ло сам ту­ди на ніч не піде!

- Так! І го­ло­ден? - спи­тав він.

- Чи я для них бор­ше ва­рю, як во­ни пе­ре­сид­жу­ють у бур­дею? Всім в одній порі ва­рю.

- Як я го­ло­ден, то їх то не бо­лить.

- А де ти був досі? Хіба ж усе там у бур­дею? - спи­та­ла їдко.

- Жаль вам, що ви не бу­ли там, де я хо­див? - відповів глум­ли­во і сто­яв, мов струн­кий дуб, пе­ред нею і кра­яв сер­це хо­лод­ним блис­ком очей.

- Бог би те­бе ска­рав, Са­во! Мені з жу­ри чор­но пе­ред очи­ма, а ти ще при­хо­диш і їси моє сер­це!

- Ей, чи то я їм ва­ше сер­це? Мо­же, я й то­му ви­нен, що ви пла­че­те? Мо­же, ви за мною пла­че­те? Не плач­те за мною, бо я ва­ших сліз не потрібую. Навіть як ум­ру, не потрібуєте за мною пла­ка­ти!

- Саво! - крик­ну­ла во­на з жа­хом.

- Мовчіть! - ска­зав по­ну­ро й сам за­мовк. Глядів на зем­лю, не­на­че шу­кав на ній кулі, що пе­ребігла з од­но­го місця на дру­ге, та схи­лив мо­ло­де, зви­чай­но бліда­ве ли­це, що стемніло із гніву, який так рап­то­во нап­лив йо­му до сер­ця.

- Мовчати, ка­жеш ти! - ска­за­ла во­на й усміхну­ла­ся гірко.- Ко­ли я ме­жи людьми чую, як про те­бе го­во­рять, я й так му­шу мов­ча­ти, си­ну мій! - тяг­ну­ла по­волі нес­ка­зан­но гірким го­ло­сом.- Навіть не мо­жу пе­ред ни­ми по­жаліти­ся, бо мені со­ром­но. І мені так со­ром­но, що з со­ро­му не раз у зем­лю за­па­лась би, що мій син виб­рав собі дівчи­ну, яка со­ро­му не має, доньку чо­ловіка, що сидів у криміналі, що сла­виться злодієм на ціле се­ло й що твой­ого та­та хотів до криміна­лу уп­ха­ти, а те­пер, де мо­же, без­чес­тить. Йо­го донька та­ка, як він, ба навіть ще гірша, а ти лізеш до неї, бігаєш за нею! Га-га-га! Сти­дай­ся, Са­во! - сміяла­ся зне­важ­ли­вим, гірким сміхом, а відтак утер­ла сльози з очей.

Він сто­яв, як пер­ше, не змінив­ши ні по­зи, ні ру­ху, з по­хи­ле­ною го­ло­вою і не­постійним пог­ля­дом, та слідив за всіма її ру­ха­ми і кро­ка­ми. Він лю­бив свою матір, здається, лю­бив її більше, як та­та і бра­та, але бу­ва­ли хвилі, в яких не­на­видів її, так як те­пер, з цілої душі своєї, ко­ли наріка­ла на Рахіру і прис­ка­ла зне­ва­гою, як трійлом.

- І то­му ви пла­ка­ли? - спи­тав він по­волі з по­ра­же­ним глу­мом.

Вона гля­ну­ла на нього, а відтак обізва­ла­ся:

- Ні, ти не вар­тий то­го, аби я за то­бою пла­ка­ла! Я пла­чу, що Ми­хай­ло піде во­се­ни в рек­ру­ти!

Він підняв бро­ви ви­со­ко вго­ру і спи­тав цілком зим­но й спокійно:

- Тому?… Ну, то плач­те, здо­рові, дальше! Я га­дав, що маєте вже ку­ле­шу го­то­ву, а ви за­во­ди­те, як по вмер­лих. Як так, то я мо­жу собі знов іти…

- Іди, іди, звідки прий­шов!

- Я йду, звідки прий­шов,- скипів він,- аби-сьте зна­ли! Аби-сьте та­ки зна­ли! - І очі йо­го за­ми­готіли зим­ним блис­ком.

- Іди! - клик­ну­ла во­на, ви­бу­ха­ючи гнівом та підняв­ши грізно ру­ку вго­ру.- Як­би ти сьогодні йшов до жовнірів, я би бо­гу дя­ку­ва­ла! Як ти смієшся зі сліз ма­ми­них, то не­хай со­ба­ки пла­чуть за то­бою, а ко­ли тобі сло­ва ма­ми й та­та бай­дужі, то не­хай тобі во­ро­ги твої ра­дять. Іди з моїх очей, за­би­рай­ся!

Він відвер­нув­ся і вий­шов повільним кро­ком надвір. Тут пос­то­яв хвильку, відди­ха­ючи сильніше з рап­то­во­го зво­ру­шен­ня. На­ду­му­вав­ся, але не пішов за­раз ту­ди на­зад, звідки прий­шов. Зай­шов упе­ред ти­хо до стайні, де сто­яла од­на дійна ко­ро­ва, і по­чав там пе­ре­шу­ку­ва­ти. Шни­ряв за яй­ця­ми. Ко­ли по­ви­би­рав їх з гнізда, вер­нув­ся ще в кур­ник, узяв пер­шу кур­ку, що сиділа скраю під ру­кою на бан­тах, і ви­су­нув­ся без­ше­лес­но на подвір’я. Аж відтак пішов ту­ди, «звідки прий­шов»…

II

Марійка ос­та­ла­ся знов са­ма. Не пла­ка­ла вже більше. Сце­на із Са­вою прог­на­ла м’які сльози від неї. Нес­ка­зан­но гірке по­чут­тя оту­ма­нен­ня за­па­ну­ва­ло нею і скри­ви­ло болісно її ус­та.

Чому був Са­ва та­кий ли­хий? Чо­му був та­кий ли­хий, ко­ли ди­ти­ною був та­кий доб­рий і щи­рий, та­кий, як Ми­хай­ло?

Чи не пра­цю­ва­ла во­на для обох, відко­ли світ по­ба­чи­ли, чи не жи­ла ли­ше для них? Чим скрив­ди­ла йо­го? Не го­ду­ва­ла їх од­на­ко­во, не уби­ра­ла? Як ма­лим, так те­пер ве­ли­ким зми­ва­ла влас­ни­ми ру­ка­ми їх во­лос­ся і білля; цілою ду­шею ра­да бу­ла видіти їх доб­ри­ми газда­ми, що­би лю­ди ша­ну­ва­ли їх у селі, що­би ша­ну­вав їх світ. А од­нак… ко­ли Ми­хай­ло вже змал­ку ви­чи­ту­вав їм їх во­лю з очей, за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва, мов до­рос­лий, пра­цю­вав, га­ру­вав, був притім доб­рим та лагідним, мов шовк,- Са­ва був ліни­вий і впер­тий, твер­дий, мов камінь, у роті мав на кож­ну хви­лю пов­но ли­хих слів, що до­во­ди­ли ро­дичів до розд­раз­нен­ня. Ніко­ли не міг при одній ро­боті дов­го ви­дер­жа­ти, все горіла йо­му зем­ля під но­га­ми; йо­му бу­ло най­миліше, ко­ли мав ро­бо­ту й дім за пле­чи­ма, ко­ли міг за­ки­ну­ти стрільбу на плечі і брес­ти лісом та по­лем. Се знав він най­ліпше. Вистрілю­вав усі во­робці із го­ро­ху, а взимі зайці, що лізли аж під ха­ту в сад і обг­ри­за­ли мо­лоді ово­чеві де­ре­ва. Але се й бу­ло все, у що вкла­дав свою ду­шу!

Він по­ви­нен іти до війська замість Ми­хай­ла. Він!… Се бу­ло б для нього чис­тим щас­тям! Там би, пев­не, зро­би­ли з нього лю­дей! Йо­го при­язнь до Рахіри - бо­же, ска­рай її! - ус­та­ла би, і з тим по­ки­ну­ла б йо­го вся зла на­ту­ра. Все бу­ло би, як бог лю­бить. Відко­ли з нею схо­диться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справ­ляє всім ли­ше гри­зо­ту та жаль. Та й ко­би ще на тім скінчи­ло­ся! Але як схо­че з нею поб­ра­ти­ся, що тоді? Во­на зітхну­ла тяж­ко і гли­бо­ко, за­па­ли­ла світло ко­ло печі й хотіла са­ме виг­ля­ну­ти надвір за Са­вою, чи справді він пішов - ве­че­ря бу­ла вже май­же ви­го­тов­ле­на, не­хай би ніку­ди вже не йшов,- ко­ли са­ме в тій хвилі двері знад­во­ру відчи­ни­ли­ся й увійшов Івоніка. Він сту­пав мовч­ки, тяж­ким кро­ком, не­на­чеб не ба­чив ніко­го в хаті, пря­мо до пос­телі, і по­чав із се­бе здійма­ти од­ну річ по другій та ски­да­ти на постіль.

Марійка ди­ви­ла­ся на нього хви­лю з пе­ре­ля­ком, ви­жи­да­ючи, і не ма­ла відва­ги спи­та­ти, що ста­ло­ся. Її сер­це са­мо віщу­ва­ло, що зай­шло щось не­доб­ро­го.

Врешті, він обізвав­ся:

- Ми стра­ти­ли на­шо­го хлоп­ця, Маріє! - ска­зав, але сло­ва йшли йо­му так по­волі й важ­ко з уст, не­на­чеб мав гор­ло й ус­та пе­ре­пов­нені слізьми.

- Боже, бо­же, бо­же! - зой­кну­ла Марія і вда­ри­ла роз­пуч­ли­во до­ло­ню об до­ло­ню.- Що ви ка­же­те, Івоніко?

- Стратили, Маріє, стра­ти­ли!

- Все про­па­ло! - ска­за­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Чо­му нас бог так тяж­ко ка­рає, Іво­не, скажіть, чо­му? - І по довгій, хмарній хвилі, під час якої обоє так тяж­ко мов­ча­ли, спи­та­ла: - І де ж він?

- Пішов прос­то до бур­дея, то­ва­ру дог­ля­ну­ти і плуг зла­го­ди­ти. Хо­че, аби ми завт­ра досвіта йшли ора­ти. Зем­ля жде…

Тут ви­бух­ла Марійка на­раз го­лос­ним пла­чем. Пла­ка­ла так гірко, що, хли­па­ючи, дри­жа­ла всім тілом. Спо­гад, що син був та­кий доб­рий і дба­лий, і що йо­го са­ме відібра­ли від них, розірвав ра­ну в її душі, і во­на відда­ла­ся не­са­мо­ви­то­му, нест­рим­но­му жа­леві. Та­кий був Ми­хай­ло! Не ївши, прос­то пішов до бур­дея, щоб то­ва­ру по­ди­ви­ти­ся, за всім дог­ля­ну­ти; аби на завт­ра прис­та­ра­ти до оран­ня, аби бра­ти­ся до землі, як усе в ос­танніх днях… І він му­сив їх по­ки­да­ти - на три ро­ки по­ки­да­ти! «Михайле!» - крик­ну­ла во­на вго­лос та впа­ла на ла­ву. Потім уда­ри­ла кілька разів го­ло­вою до стіни і ста­ла тяж­ко прок­ли­на­ти. По­що мав іти відтак з до­му? По­що? Ті, що йо­го відібра­ли, бо­дай би ніко­ли не заз­на­ли ра­дості з своїх дітей! Ті, що при­ду­ма­ли військо та се, що­би си­ни по­ки­да­ли ро­дичів у най­кра­що­му віці, бо­дай би і в гробі не най­шли су­по­кою, а тих, що ви­ду­ма­ли війну, не­хай бог ска­рає, не­хай їх тяж­ко ска­рає! Землі не­хай наїдяться і най по­дав­ляться, кров’ю най уп’ються, ко­ли їм уже чо­го іншо­го за­ма­ло на оцім світі. Так, так, так…

Він мов­чав і глядів по­ну­ро пе­ред се­бе. Йо­му з жа­лю сер­це кра­яло­ся, але він не мав слів, як во­на, на свій жаль. Во­на ж бу­ла жінка… Бив лиш від ча­су до ча­су ру­кою по коліні. Але тут же, са­ме по­се­ре­дині прокльонів, во­на вмить про­ки­ну­ла­ся.

- А гроші, Іво­не? - спи­та­ла з поспіхом, сіда­ючи пря­мо на лавці, отво­рив­ши ши­ро­ко очі, в яких ще блистіли сльози.- Що ста­ло­ся з грішми, ко­ли Ми­хай­ла пок­ли­ка­ли?

Він мах­нув ру­кою, не­на­чеб зрікав­ся гро­шей, і не відповів.

- Що ста­ло­ся з грішми, Іво­не? За що заб­рав їх жид, ко­ли Ми­хай­ла взя­ли? - пи­та­ла, на­тис­ка­ючи.

- Жид, Маріє,- відповів із наміром по­ми­рен­ня,- жид десь дівся! Я йо­го не видів! Бог знає, що з ним ста­ло­ся! Мо­же, оту­ма­нив ме­не. Як оту­ма­нив ме­не, то не­хай йо­го бог за те ска­рає, бо гірко пра­цю­вав я на ті гроші. Я хотів усе по-доб­ро­му, не жа­дав за­дур­но своєї ди­ти­ни від них, хо­тів їм зап­ла­ти­ти, що­би мені йо­го ли­ше ли­ши­ли, не відри­ва­ли йо­го від ха­ти та від землі, але ко­ли вже інак­ше ста­ло­ся, то се хіба сам бог так хотів. Не жу­ри­ся, Маріє! Як бог до­по­мо­же, зло­жи­мо собі знов стільки, що про­па­ло! Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Ко­би ру­ки в ме­не го­дні, а я за­куп­лю па­ру мо­ло­деньких биків, ви­го­дую та й за два ро­ки знов бу­ду ма­ти те, що ли­ха го­ди­на ви­ту­ма­ни­ла.

Вона гірко розсміяла­ся.

- А за що ку­пи­те мо­ло­дих биків? Зло­же­ни­ми грішми? Хто їх зло­жить? Ми? Я вже не год­на так пра­цю­ва­ти, як давніше, ви не змо­же­те на­по­ло­ви­ну розірва­ти­ся, як хло­пець нас по­ки­не, бу­де­те му­си­ти робітників най­ма­ти, бо Са­ва…

Урвала.

- Саво! - крик­ну­ла го­лос­но й бист­ро, при­га­дав­ши собі хлоп­ця.- Са­во, де ти? - І, відчи­нив­ши не­терп­ли­вим ру­хом двері, пос­ту­пи­ла кілька кроків за поріг і крик­ну­ла в тем­ря­ву за хлоп­цем.- Са­во, хо­ди до ха­ти! Та­то прий­шов! Ми­хай­ла взя­ли! Хо­ди до ха­ти!

Надворі па­ну­ва­ла ти­ши­на…

Вокруги ви­ри­на­ло із на­вис­лої нічної теміні га­луз­зя са­до­ви­ни, що об­ту­лю­ва­ла ха­ту; тро­хи дальше роз­ляг­ли­ся по­ля, а тут і там підійма­ли­ся із землі не­по­во­ротні сусідні ха­ти - і нічо­го не пе­ре­би­ва­ло ти­ши­ни.

Небо бу­ло зах­ма­ре­не, й ли­ше десь-не-десь блистіли зорі.

- Саво! - крик­ну­ла Марійка го­лосніше, май­же з роз­пу­кою, і надс­лу­ху­ва­ла.

Але і сим ра­зом на­дар­мо.

Ось да­ле­ко в селі, май­же під лісом, бре­ха­ла со­ба­ка, і її бре­хіт - напівбла­гальний, напівжалібний - до­бив­ся, пе­ре­би­ва­ючи ти­ши­ну, аж сю­ди і вик­ли­кав блис­кав­кою в її ду­ші вра­жен­ня, що со­ба­ка бу­ла при­си­ле­на, а відтак згу­би­ла­ся…

Роздразнена, відвер­ну­ла­ся і всту­пи­ла на­зад до ха­ти.

- Отже, та­ки пішов! - ска­за­ла гірко до се­бе.- Бог би йо­го ска­рав!

- Куди пішов? - спи­тав Івоніка.

- Куди? Та­же до тої…- відповіла не­терп­ли­во і, не докінчив­ши ре­чен­ня, лю­то сплю­ну­ла пе­ред се­бе.

Івоніка зітхнув гли­бо­ко й тяж­ко. В тій хви­лині тьохну­ло в йо­го бо­лем роз­ритім серці якесь по­чут­тя, мов ли­хе віщу­ван­ня, і по­ли­ши­ло, крім дис­гар­монійно­го то­ну в йо­го сумнім наст­рої, ще щось іншо­го. Відчув че­рез хви­лю страш­ну са­мо­ту в душі.

- Маріє! - ска­зав по­ну­ро, спи­ра­ючи тяж­ко го­ло­ву.- Щоб ти зна­ла, оце має бу­ти не­щас­тя!

- Чи я, мо­же, що іншо­го ка­жу? А я що ка­жу? - відповіла во­на їдо­ви­то.- Ви пов­чи­ли би йо­го з раз, Івоніко! Хло­пець псується, став ще гірше ліни­вий і бе­ре сло­ва в ус­та, що хіба пла­ка­ти над ни­ми. Ви пов­чи­ли б йо­го з раз, Івоніко, бо він уже й вас пе­рес­тає бо­яти­ся. Ви або Ми­хай­ло візьміться доб­ре до нього, так, аби йо­му в кос­тях пог­ра­ло, аби аж по­чорнів. Інак­ше не бу­де нічо­го з нього. І не по­мо­же йо­му ніщо інше. На­ша ха­та ста­ла для нього корч­мою. Прий­де, ска­же собі да­ти їсти й пи­ти, та йде далі. Я не год­на інак­ше - і прос­ти мені, гос­по­ди, гріхи мої,- але я все му­шу ли­ше кляс­ти та кляс­ти йо­му і їй. А най­більше вже то­му ста­ро­му розбійни­кові Гри­горієві. Він учить йо­го са­ме най­гірше!

- Так, він на­мов­ляє йо­го до всього зло­го! - відповів Івоніка за­жу­ре­но.- Та й чо­го він хо­че? Що я йо­му ви­нен? Що враз із ним не хотів чу­жо­го доб­ра гар­ба­ти? Що не обк­ра­дав лю­дей і не хотів то­ва­ри­ши­ти йо­му в криміналі? А відтак, чи я ви­нен, що у нього землі не­ма? В ньому вічно за­висть грає, Маріє, я се вже знаю. Він ви­дить, що ми маємо й по­ле, і ха­ту, і ху­до­бу, а він нічо­го, і то йо­го гри­зе. Але чо­му не ро­бив так, як ми, Маріє? Йо­го жінка - твоя рідна сест­ра - діста­ла від свой­ого батька стільки пра­жин по­ля, що й ти, але ко­ли ми, як ті чорні во­ли, га­ру­ва­ли від ран­ня до ве­чо­ра,- бог лиш най­ліпший свідок,- він сидів у корчмі і про­пи­вав пра­жи­ну за пра­жи­ною та пе­ре­сип­ляв най­кра­щу по­ру дни­ни. Ліни­вий во­ло­шисько! І те, що во­на за­роб­ля­ла, за­но­сив він до корч­ми, а як уже не бу­ло що з до­му ви­но­си­ти, брав­ся до крадіжі. Ко­ли я йо­го кра­де­но­го би­ка не хотів у се­бе пе­ре­хо­ва­ти, він став моїм най­гіршим во­ро­гом. Зат­ро­ює мені мою ди­ти­ну та пхає її на ту до­ро­гу, якою сам іде, бо не хо­че ко­лись сам ста­ну­ти пе­ред бо­гом.

- Аякже! - до­ки­ну­ла злоб­но Марія.- Га­дає, що як Са­ва візьме йо­го га­дя, йо­го Рахірку, то ми та­ки за­раз відділи­мо йо­му по­ло­ви­ну на­шої землі, та він бу­де знов мав за що пи­ти!

- Аякже, так він ду­має! - при­так­нув Івоніка.- Але во­но не бу­де так, як він га­дає. Са­ва ще мо­ло­дий, у нього сьогодні та дівчи­на на душі, а завт­ра інша. Але як Ми­хай­ло піде до війська, він бу­де видіти, що до ро­бо­ти тре­ба інак­ше за­би­ра­ти­ся, а не, як він га­дає, гра­ти­ся ли­ше. То він ста­не інший, звер­неться до землі на­зад, і во­на йо­го вилічить. Бог нас не опус­тить. Я все маю надію. Він же ще мо­ло­дий і дур­ний, а лиш інші на­мов­ля­ють йо­го до гріха.

Марійка зітхну­ла, а по довшій хвилі по­ну­ро­го обопіль­но­го мов­чан­ня про­мо­ви­ла:

- Мені сер­це тріскає, Івоніко, як зга­даю, що ви дур­но стільки гро­шей ви­ки­ну­ли, а Ми­хай­ла, про­те, взя­ли. Як се мо­же бу­ти? Де тут прав­да? Ідіть шу­кай­те жи­да і відберіть гроші на­зад. Воліла б я бу­ла ті гроші на служ­бу бо­жу да­ти, як уп­ха­ти прок­ля­то­му у грішну ру­ку! Доб­ре то пан ка­зав, та не слу­ха­ли ми йо­го доб­ро­го сло­ва! По­ду­май­те, Івоніко, стільки гро­шей!

Вона зой­кну­ла й по­хи­та­ла роз­пуч­ли­во го­ло­вою. Він за­рив пальці у во­лос­ся.

- Не ка­жи мені нічо­го, Маріє! - ска­зав здав­ле­ним бла­гальним го­ло­сом.- Як­би ти зна­ла, як у ме­не на душі, ти й не зга­ду­ва­ла би мені про се! Я вид­жу сам, що во­но зле! Во­но зле роз­по­ча­ло­ся - та най уже на тім скінчиться. Кож­де хо­че свою часть ма­ти. Десь щось підсу­ну­ло­ся і по­жер­ло мою кри­ва­ву пра­цю, але най уже на тім скінчиться. Мов­чи вже, Маріє! Ми­хай­ло інак­ше ка­же. «Не гризіться, та­ту,- ка­же,- по­вер­ну­ся, за­роб­лю вам своїми ру­ка­ми уд­воє стільки, ли­ше не журіться!» А літом, Маріє,- тяг­нув Івоніка дальше,- як нам бог до­по­мо­же, піде­мо до св. Іва­на до Су­ча­ви й да­мо, що змо­же­мо, аби нам хло­пець вер­нув­ся здо­ров до­до­му. Да­мо па­нот­цям на служ­бу, аби мо­ли­ли­ся за нас, аби бог нас не за­бу­вав, а дітям на­шим аби дав щас­тя і здо­ров’я! Не жу­ри­ся, Маріє!

Вона сиділа мовч­ки на лаві під піччю і ки­ва­ла на йо­го сло­ва го­ло­вою, а її ус­та вря­ди-го­ди су­до­рож­не дри­жа­ли від бо­лю. Як Івоніка пе­рес­тав го­во­ри­ти, вста­ла й пос­та­ви­ла на стіл ве­че­рю. Від ча­су до ча­су ути­ра­ла до­ло­нею сльози, що все на си­лу тис­ну­ли­ся їй до очей. Ми­хай­ла не бу­ло ще в хаті, але во­на ма­ла йо­го й без то­го пе­ред очи­ма, обст­ри­же­но­го, пе­реб­ра­но­го, зі смут­ни­ми очи­ма і змарнілим об­лич­чям…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Другого дня, ще досвіта, лед­ве що сон­це зійшло, лед­ве що роз­гу­ля­ло у своїм баг­рянім сяєві, потьопав Івоніка з Ми­хай­лом ора­ти в по­ле. Да­ле­ко-ши­ро­ко роз­ля­га­ла­ся ти­ши­на.

Земля роз­тяг­ну­ла­ся, не­мов ожи­да­ла ко­го й відди­ха­ла зем­лис­то-вог­ким відди­хом. Лег­ка сіра мря­ка здійма­ла­ся то сям, то там по її баг­нис­тих місцях, і во­на лиш тем­но ви­зи­ра­ла з си­ва­во­го сер­пан­ку, ко­ли тим ча­сом її інші часті приб­ра­ли­ся в ніжну яс­ну зе­лень ози­ми­ни. Не­бо бу­ло чис­те й го­лу­бе, і в йо­го ша­леній ви­соті ще­бе­та­ли не видні оку жай­во­рон­ки, їх го­ло­си зву­ча­ли, мов воз­ду­хом при­дав­лені тріле­ри. Батько та син ви­су­ну­ли­ся з бур­дея в по­ле. Ми­хай­ло запріг пре­пишні тірольської ра­си во­ли до плу­га й по­га­няв їх, а Івоніка став при чепігах.

- Хіба тут поч­не­мо,- звер­нув­ся до батька і вка­зав на дов­ге, чор­не, ве­ли­канське пас­мо ріллі, що бігла між дво­ма плах­та­ми зе­ле­ної ози­ми­ни.- Отут по­чи­на­ли ми й там­то­го ро­ку…

- Як хо­чеш! - відповів доб­ро­душ­но батько.- Во­но бу­де доб­ре й тут!

Опісля пе­рех­рес­ти­ли­ся оба, ска­за­ли май­же од­но­го­лос­не: «Бо­же по­ма­гай!» - і хло­пець пігнав во­ли з місця. Ті пос­ту­пи­ли повільним, май­же ліни­вим кро­ком упе­ред, по кожнім сту­пе­ню по­ки­ву­ючи пиш­ни­ми го­ло­ва­ми у ярмі, а Івоніка спра­вив плуг. Чут­но пірну­ла чис­та, мов дзер­ка­ло, блис­ку­ча сталь ши­ро­ко­го плу­го­во­го ле­ме­ша в зем­лю, роз­дер­ла її і по­тяг­ла бо­роз­ну за со­бою, а по обох бо­ках бо­роз­ни зем­ля розк­ри­шу­ва­ла­ся у м’які кусні. Землі бу­ло ми­ле те ро­зо­рю­ван­ня її ма­си, во­на не про­ти­ви­ла­ся йо­му в жод­но­му місці, бу­ла м’яка й крих­ка і гріла свої освіжені сус­та­ви в сонці, а її вог­кий віддих роз­хо­див­ся у воз­дусі і зрад­жу­вав її гли­бо­ке вдо­во­лен­ня.

Івоніка був нині сам не свій. Не кер­му­вав доб­ре плу­гом, бо все на­но­во звер­тав­ся йо­го пог­ляд від плу­га до си­на, що, об­няв­ши пра­вою ру­кою од­но­го во­ла за шию, ішов звільна, рівною лінією впе­ред. Оцей хло­пець мав йо­го по­ки­да­ти! Са­ма мо­лодість, си­ла і здо­ров’я! Ко­ли від ча­су до ча­су ози­рав­ся Ми­хай­ло за батьком, щоб по­ба­чи­ти, чи батькові доб­ре ореться,- сей не міг на­ди­ви­ти­ся на нього, не­на­чеб не ба­чив йо­го досі доб­ре, аж нині. Своїми доб­ри­ми го­лу­би­ми очи­ма ди­вив­ся, як би хотів кож­но­му з очей ви­чи­та­ти ба­жан­ня, щоб заз­да­легідь спов­ни­ти йо­го. Чи він, батько, не знав досі, який в нього був гар­ний хло­пець? Лю­ди го­во­ри­ли, що він йо­му, ста­ро­му, з очей ви­тя­тий, так ду­же по­хо­див на нього, але він сьому не вірив. Він був дрібної, сла­бої бу­до­ви тіла, йо­го ли­це об­рос­ло прав­ди­вою ще­ти­ною, а Ми­хай­ло був мов об­ра­зець! І не са­ме ве­ли­кий, але пле­чис­тий і сильний, а з ли­ця мов у якої дівчи­ни, ли­ше що над ус­та­ми засіявся вус. Дівча­та в селі зна­ли доб­ре, який він був, од­на­че він дер­жав­ся від усіх так да­ле­ко, був та­кий со­ром­ли­вий і замк­не­ний, що ніхто не міг про нього ска­за­ти, щоб глядів за од­ною дов­ше, ніж за дру­гою. Те­пер мав йо­го втра­ти­ти! Три ро­ки не мав ба­чи­ти йо­го в своїй хаті, хіба що де­ко­ли в свя­та, в чужій одежі, обст­ри­же­но­го, пе­ре­сяк­ло­го чу­жи­ми зви­ча­ями - він вер­не вже не вик­люч­но йо­го скар­бом!

А гірка ост­ро­та при війську, пе­ред якою вже кож­ний на­пе­ред дри­жав! О, який важ­кий тя­гар вло­жив гос­подь бог на нього, відби­ра­ючи від нього си­на на та­кий дов­гий час!

Як бу­де йо­му жи­ти­ся без си­на? Як бу­де бур­дей ви­зи­ра­ти без нього? А вже над­то, ко­ли зи­ма нас­та­не, підуть завірю­хи, за­метільниці, мов лихі си­ли, пом­чать ска­же­не по­ля­ми й най­груб­ший слід завіють?!

Молодий хло­пець опи­рав­ся всьому зав­зя­то. Сміючись ви­хо­див із до­му і сміючись вер­тав­ся на­зад. Мов олень, пе­рес­ка­ку­вав вес­ною гли­бокі шанці в по­лях, яки­ми гна­ла роз­бур­ха­на во­да, а во­се­ни, як птах із ви­со­ти, розрізняв і в най­густішій мряці всі пред­ме­ти на пус­тих прос­то­рах.

- Тату! - пе­ре­бив на­раз Ми­хай­ло дум­ки батька.- Не пус­ти­ли б ви ме­не до плу­га? Ви сьогодні якісь слабі, і плуг не за­ри­вається до­волі гли­бо­ко в зем­лю. Женіть во­ли, а я бу­ду йти за плу­гом. Я се так люб­лю ро­би­ти, і хто знає, ко­ли знов за плу­гом сту­па­ти­му!

Старий зро­бив си­нові мовч­ки місце. Був зво­ру­ше­ний і пішов ра­до до волів.

Михайло вхо­пив жи­во за плуг і обер­нув йо­го так бист­ро в землі, що залізний блис­ку­чий леміш пірнув гли­бо­ко в зем­лю, так, що коріння рос­тин чут­но по­роз­ри­ва­ло­ся, а ве­ликі по­дов­гу­ваті кусні землі роз­си­па­ли­ся гру­бою стяж­кою, хви­лю­ючи лагідно в один бік. Мов гра­ючись, роз­ри­вав срібний леміш чор­ну зем­лю. Ча­сом хо­вав­ся гли­бо­ко в її крихкій масі, а ча­сом вис­ка­ку­вав, по­лис­ку­ючись яс­но у раннім сонці, на її по­верх­ню і пи­шав­ся рівни­ми, дов­ги­ми бо­роз­на­ми за со­бою.

- Восени бу­де вам уже Са­ва при всім по­ма­га­ти, та­ту! - обізвав­ся Ми­хай­ло по довгій хвилі мов­чан­ня.- Він не ду­же охо­чий до праці, але хто має вам по­ма­га­ти? Ви му­си­те йо­го при­не­во­лю­ва­ти до ро­бо­ти, бо він за­ба­га­то хо­дить по селі. Че­рез то він бут­ний! Ви за­добрі, та­ту, а Са­ва вміє ви­ко­рис­то­ву­ва­ти доб­ро­ту.

- Я жу­рю­ся Са­вою, Ми­хай­ле!

- Ей, що жу­ри­ти­ся, не­ма чим! Він ще дур­ний, наш ма­лий, і тро­хи впер­тий, але він доб­рий хлоп­чисько!

- Бог йо­го знає, але він ча­сом та­кий, що мов ка­ме­нем у серці ста­не.

- Ну, він та­кий, як я ка­жу! Як­би мав ро­зум, не тра­тив би ча­су, плен­та­ючи­ся зі стрільбою ціли­ми дня­ми по полі і в лісі, а при­ло­жив би, як яло­ся, ру­ки до землі, яка йо­го го­дує, і сидів би на місці. До то­го, слу­хає Гри­горія (він со­ро­мив­ся ви­мо­ви­ти пе­ред батьком ім’я Рахіри), а той підмов­ляє йо­го до зла й до вся­кої пус­то­ти. Оноді видів я, як він хо­вав ста­ран­но пе­ре­до мною якесь зілля, з кот­рим хотів щось оче­вид­но по­чи­на­ти.

«Що ти маєш?» - пи­таю я йо­го.

«Що маю? Вга­дай!»

«Звідки я мо­жу зна­ти, що ти маєш?»

«Коли не знаєш, то не потрібую тобі ка­за­ти!» - відповів. Я розсміявся.

«Але ж то з те­бе муд­ра го­ло­ва!» - ка­жу я йо­му і знов сміюся. Хотів я йо­го по­бу­ди­ти до сміху, але він за­єд­но хма­рив­ся.

«Ну, Са­во,- ка­жу,- маєш зілля від во­рож­ки? Ко­му хо­чеш ним по­во­ро­жи­ти? Хо­чеш відігна­ти трутнів від бджіл? На те ще час!»

«Хочу ним розігна­ти тих, хто мені в до­розі!» - ка­же він.

«Ади-ади! - жар­ту­вав я далі.- Мо­же, хо­чеш поз­бу­ти­ся неп­ро­ше­них свідків тоді, як стріляєш на зайців? Я ра­див би тобі, аби ти ліпше цілком ли­шив, бо те­пер не вільно стріля­ти».

«Мені вільно!»

«Саво, бра­те! - ка­жу йо­му вже без сміху.- Чо­му ти та­кий мрач­ний?»

«Журися ліпше тим, як тобі бу­де у війську, а не мною!» - відповів мені.

«Я вже по­жу­рю­ся тим, як бу­ду там! - ска­зав я йо­му.- Але ти за­ли­ши се, з чо­го мо­же вий­ти біда. Зілля доб­ре або ли­хе го­диться ли­ше жінкам у ру­ки або ци­га­нам, але не мо­ло­до­му хлоп­цеві. Візьми ліпше рис­каль та об­ко­пай тих па­ру ябліно­чок ко­ло бур­дея. Най зем­ля ко­ло ко­ре­ня відсвіжиться, що­би цвіли та ро­ди­ли. Як доб­ре, що я об­ко­пу­вав їх досі що­ро­ку: ли­по­ва­ни ніко­ли на­шу ха­ту дур­но не ми­ну­ли. Йди, Са­во, йди!»

«Що мені з то­го прий­де?» - спи­тав на­дув­шись.

«Тобі? Ну, і за­го­во­рив знов по ро­зу­мові, що й ста­ра ба­ба не пе­рех­рес­ти­ла би те­бе! А що має бджо­ла - як ка­же та­то - з то­го, що мед зби­рає? А що має зем­ля з то­го, що ро­дить і нас го­дує? А що ма­ють та­то і ма­ма з то­го, що ма­ють нас і го­ду­ють? Що, пи­та­юся? Так уже бог дав, і так му­сить бу­ти! Ува­жай на все, як я що роб­лю, щоб і ти так ро­бив, та щоб з те­бе ста­ри­ня бу­ла вдо­во­ле­на й за мною не су­му­ва­ла. Так бу­де і для те­бе ліпше».

Він мов­чав.

«Саво!» - ка­жу.

Він відвер­нув­ся від ме­не, пе­ре­но­ся­чи свій зір із зілля на мої но­ги.

«Саво! - ка­жу.- Дай мені оце зілля! Мені со­ром за те­бе, що ти йо­го маєш у ру­ках!» А він - по­ду­май­те лиш, та­ту - зро­бив у воз­дусі над бур­деєм ру­кою щось ніби кру­же­во, але так ско­ро, мов блис­кав­кою. Сплю­нув три ра­зи пе­ред се­бе, ки­нув мені зілля під но­ги і втік.

«Дурню один! - клик­нув я, роз­лю­че­ний, вслід за ним.- Сей раз про­щу ще тобі оце бабське во­рож­битст­во, але дру­гий раз не вдасться во­но тобі більше».

- Я, та­ту,- го­во­рив лег­ко зво­ру­ше­ний дальше,- і не хо­чу на нього ру­ку клас­ти. Не­хай не зга­дує ме­не ли­хим сло­вом, ко­ли піду з до­му. Та й я та­ки люб­лю йо­го, і мені жаль бу­ло б йо­го вда­ри­ти. Але я вид­жу, та­ки вид­жу, та­ту, що йо­го підмов­ля­ють.

- Що підмов­ля­ють, се пев­не, во­но й не все по­ма­гає би­ти! - відповів ста­рий жур­ли­во.- Ма­ма все ка­же, щоб йо­го би­ти, але я не мо­жу зва­жи­ти­ся. Все га­даю, що з ча­сом при­бу­де йо­му ро­зум. Він мо­ло­дий, та й у тім-то вся біда. Дур­ний! З чо­ловіком, як зі збіжжям. На однім місці дос­ти­гає зер­но скор­ше, на іншім - пізніше. Один при­хо­дить бо­р­ше до ро­зу­му, інший пізніше.

- То прав­да! - пот­вер­див по­важ­но Ми­хай­ло.

Відтак за­го­во­ри­ли про зем­лю і як во­но бу­де, як він піде до війська.

- Як вам бу­де тяж­ко, то спро­дай­те мо­лоді бич­ки! - до­рад­жу­вав Ми­хай­ло батькові.- Ко­ло ху­до­би тре­ба хо­ди­ти день і ніч, а ви бу­де­те дос­та ма­ти на своїй го­лові, хоч би Са­ва й як ураз із ва­ми уви­хав­ся. Сла­ва бо­гу, у нас є ко­ло чо­го уви­ха­ти­ся. Спро­дай­те їх, та гроші за­хо­вай­те доб­ре, а як я по­вер­ну, то ку­пи­мо іншу ху­до­бу.

- Сього я вже не зроб­лю! - відповів Івоніка.- А як­би зро­бив, то та­ки за­раз на їх місце ку­пив би мо­лоді, дог­ля­дав би, як ока в го­лові, бо во­ни бу­ли б твої, як і оці, син­ку мій. Як вер­неш зі служ­би до­до­му, візьмеш їх собі. Не­хай во­ни при­ве­зуть тобі скри­ню і май­но твоєї жінки до­до­му, як дасть бог до­че­ка­ти, ко­ли оже­ниш­ся; я їх уже для те­бе при­ду­мав. Розпічнеш із ни­ми газду­ва­ти, а відтак, як зі всім упо­раєшся, спро­даш і ку­пиш на їх місце інші, мо­лоді. Во­ни добрі на по­ча­ток. Усе, що я за їх слідом зо­рав і засіяв, при­но­си­ло мені хо­сен.

Михайло по­чув се­бе мов по­лум’ям об­ня­тий. Сло­ва батька вик­ли­ка­ли у нім со­ром, а за­ра­зом по­чут­тя ля­ку. Батько ду­мав, оче­вид­но, про якусь ба­га­ту невістку, зга­ду­ючи про май­но жінки, а він мав зовсім інші дум­ки…

Він відвер­нув дум­ки батька від се­бе якимсь пи­тан­ням про насіння і втішив­ся вельми, ко­ли по­ба­чив, як по­лем пря­му­вав до них Онуфрій. Се був ста­рий панський по­бе­реж­ник, що меш­кав під ма­лим панським лісом, мав там своє по­ле й ха­ти­ну і сто­ро­жив ліса, а ча­са­ми й сам ще ліпше йо­го обк­ра­дав.

Люди в селі про­зи­ва­ли йо­го «дур­ну­ва­тим», хоч він був ли­ше фан­таст. Був у по­ході ро­ку 59, слу­жив два­над­цять років у війську й оповідав кож­но­му, най­мо­лодшій ди­тині, свої при­го­ди з то­го ге­роїчно­го ча­су. Притім за­ки­дав тут і там італійськи­ми сло­ва­ми, що вправді не сто­яли з оповідан­ня­ми в жодній зв’язі, але ма­ли на цілі прик­ра­си­ти оповідан­ня. Го­во­рив жи­во іме­на знач­них військо­вих ге­роїв з то­го по­хо­ду й за­чи­няв тим ус­та слу­ха­чам, котрі ва­жи­ли­ся ча­сом вис­ло­ви­ти чудні сумніви що­до йо­го при­год.

Спомини про йо­го при війську пе­ре­бу­те жит­тя зміня­ли йо­го цілко­ви­то, і зда­ва­ло­ся, він ба­чив усю ве­лич, усю кра­су і знеслість то­го ча­су аж те­пер, і се по­ри­ва­ло йо­го. Він прист­ро­ював кож­ний і най­дрібніший епізод фан­тас­тич­но, го­во­рив, мов по­ет, і бре­хав, віру­ючи свя­то в те, що го­во­рив. При тім по­ри­вав в ру­ки, що йо­му по­па­ло­ся: рис­каль, граблі або й мітлу - все од­но, оскільки во­но по­хо­ди­ло на оруж­жя - і, оповіда­ючи свої не­мож­ливі при­го­ди, ви­ма­ху­вав тим на всі бо­ки слу­ха­чам пе­ред но­сом. В та­ких хви­лях бу­вав та­кий по­важ­ний, що слу­хачі, сміючись на ціле гор­ло, ста­ва­ли в сліду­ючих хви­лях зовсім по­важні і самі по­па­да­ли в зах­ват йо­го оду­шев­лен­ня. Вліті, ко­ли хо­див кру­гом лісу на візи­тацію, вішав пе­ред се­бе на гру­ди ко­нов­ку до по­ли­ван­ня ого­ро­до­ви­ни і бубнів на ній, як у бу­бен, так що брязкіт роз­хо­див­ся по цілім лісі, і він тішив­ся тим, мов ди­ти­на.

Був жо­на­тий і мав од­ну доньку й двох синів. З тих один був злодій і при одній крадіжі ко­ней уто­пив­ся, а дру­гий, ідіот із урод­жен­ня, сидів при батькові до­ма. Доньку лю­бив най­більше, гор­див­ся нею і, ма­буть, з гор­дості ра­яв кож­но­му хлоп­цеві бра­ти її за жінку, а кож­но­му газді за газди­ню.

- Не га­дай­те,- мо­вив,- що во­на вда­ла­ся в мою жінку! Во­на вда­ла­ся в ме­не, і хто її візьме за жінку, бу­де мені вічно дя­ку­ва­ти! Чи, мо­же, я ли­хий гос­по­дар? Я маю всього по­дос­тат­ком.

І справді, в йо­го го­родці бу­ло «всьо». Він мав най­шля­хетніші овочі, мав ма­ли­ни, су­ниці, ве­ликі яго­ди й інші овочі, що во­дяться по ліпших са­дах. Мав гряд­ку пап­ри­ки, якої, як хва­лив­ся, навіть сам двірник не мав у своїм го­роді. Був за­мо­ло­ду в ого­род­ни­ка од­но­го бо­яри­на в Мол­даві помічни­ком і нав­чив­ся пле­ка­ти са­до­ви­ну. В своїм го­роді мав і ма­лий ста­вок із ри­бою. Все, що в тім городі рос­ло, но­си­ло ім’я «Kaiser» і ма­ло оз­на­ча­ти тим своє ви­со­ке і шля­хет­не по­ход­жен­ня. Kaiser-яблу­ка, Kaiser-груш­ки, Kaiser-пап­ри­ка,- ле­петів, не­на­че ре­ко­мен­ду­ючи їх гля­да­чам. Ко­ло ха­ти мав бур­дей, як Івоніка в полі, ли­ше ба­га­то мен­ший. Там пе­ре­сид­жу­вав із за­ми­лу­ван­ням уліті, а взимі пе­ре­хо­ву­вав бджо­ли. Був за­бо­бон­ний, але не в такій мірі, як Івоніка. Ко­ли спи­нив­ся ко­ло вуліїв, ко­ман­ду­вав, го­лос­но вик­ри­ку­ючи, мов між жовніра­ми, і жив у пе­ресвідченні, що во­ни ро­зуміли і слу­ха­ли йо­го.

Найурочистіша хви­ли­на бу­ла од­нак для нього тоді, як ви­тягав свій військо­вий аб­шит і по­ка­зу­вав йо­го своїм гос­тям. І він не опус­кав ніко­ли та­кої на­го­ди, ко­ли міг пох­ва­ли­ти­ся тим до­ку­мен­том. По­ка­зу­вав йо­го кож­до­му чу­жо­му чо­ловікові, що всту­пив при­пад­ко­во або умис­не в йо­го ха­ту. Тоді го­во­рив зви­чай­но:

- Прошу покірно ще пож­да­ти! Я ще щось по­ка­жу!

Вий­мав і з барв­но­го пу­дел­ка ци­корії ве­ли­кий, вже аж по­темнілий з са­мо­го скла­дан­ня і роз­ви­ван­ня ар­куш і, розк­ла­да­ючи йо­го з нез­ви­чай­но важ­ною міною пе­ред гос­тем, пи­тав:

- Ну, і що ж? А прав­да?

Припадком не міг у селі ніхто ви­ка­за­ти­ся та­ким до­ку­мен­том, і він гор­див­ся ним до смішності, пе­ре­су­вав пальцем по нім, мов по реєстрі своїх предків. Відтак про­сив гос­тя сіда­ти на ли­повій лавці, що тяг­ла­ся попід цілою стіною від од­но­го ку­та до дру­го­го,- про неї він го­во­рив, що по­ли­ши­ла­ся йо­му в спад­щині ще по дідові,- та уго­щу­вав гос­тя ме­дом. Ко­ли мав у се­бе гос­тем ко­гось із пансько­го до­му, надс­ка­ку­вав ко­ло нього, мов во­ро­бець (був страш­но ху­дий і тон­кий), раз по раз про­мов­ля­ючи: «Про­шу їсти; я знаю, як з па­на­ми об­хо­ди­ти­ся; я був у Відні, в Італії і в Яс­сах. Я не ту­тешній сільський дур­бас». До се­лян го­во­рив: «Їжте, їжте, не сти­дай­те­ся! Я знаю, що ви дур­ний му­жик, що не ба­чив то­го, що я. Я був у Відні, в Італії, у Яс­сах».

Любив ду­же горівку, а що був хо­ро­ви­тий і не міг як слід їсти, вмо­вив у се­бе, що мо­же їсти лиш по горівці. Від ча­су до ча­су по­си­лав свою жінку за нею, а що й во­на не бу­ла то­му чу­дот­вор­но­му на­пит­кові про­тив­на, спов­ня­ла все ра­до йо­го ба­жан­ня в тім нап­рямі й хо­ди­ла ра­до, хоч і як да­ле­ко бу­ло від їхньої ха­ти до Гоп­пля­цу, до Менд­ля, і при­но­си­ла лікарст­ва.

Нині не­ма ча­су, він зав­дав їй пильну ро­бо­ту в го­роді й то­му виб­рав­ся сам до Менд­ля. Крім то­го, мав пос­ту­пи­ти в якійсь справі до па­на й хотів де з ким по­ба­ла­ка­ти та розвіда­ти­ся, що чу­ти но­во­го в селі.

Розпізнав уже зда­ле­ку Івоніку з си­ном і привітав їх лиш йо­му влас­ти­вим спо­со­бом. Підняв, мов ди­кий, ру­ки вго­ру і кли­кав на ціле гор­ло:

- Гей, ге-ей! бо­же по­ма­гай!

Відтак сміявся.

Коли ста­нув уже близько них, підняв пра­ву ру­ку вго­ру, мов про­рок, опус­тив її до­волі не­лагідно, як груд­ку, хлоп­цеві на го­ло­ву й про­мо­вив:

- Ти во­як. Я чув уже про те.- Відтак до­дав: - Гей, що то бу­де за ревіння во­се­ни, що за зой­ки!

І розсміявся на­но­во, причім йо­го доб­ро­душ­не й нез­ви­чай­но ху­де ли­це ста­ва­ло сим­па­тич­не та при­тя­га­юче.

- Воно не мо­же бу­ти інак­ше, то­му му­си­мо все зно­си­ти, як бог дасть! - відповів Івоніка по­бож­но.- Але постійте й роз­повіджте, що но­во­го. Як там із ва­ши­ми бджо­ла­ми?

- З моїми бджо­ла­ми? А, доб­ре! Я за них под­бав так, що їм ліпше йде, як мені. Ко­би мені так со­лод­ко, як їм. Я вже слаб­кий, ум­ру не­за­дов­го.

- Ей що, бадіко! - вмішав­ся Ми­хай­ло.- Дні чис­лить бог, а ми маємо лиш на го­лові те, аби їх про­жи­ти.

- Та й аби пра­цю­ва­ти…- докінчив Івоніка.- Ми по­чи­на­ли нині ора­ти, та й ореться, сла­ва бо­гу, доб­ре. Мо­же, бу­де сього ро­ку доб­ре літо. Як на­весні зем­ля доб­ре ореться, бу­де доб­рий рік.

- Отам, на панських ла­нах, по­чав уже хтось ще там­то­го тиж­ня ора­ти,- до­ки­нув Онуфрій,- та, ма­буть, не ора­ло­ся доб­ре, бо, ба­чу, не докінчи­ли за­го­ну.

- Бо зем­ля бу­ла ще мерт­ва. Я ба­чив! - відповів Івоніка.- До­ки бог свя­тий сам землі не улег­шить, не­ма що за­чи­на­ти. Пе­ред благовіщен­ням не­ма що за­чи­на­ти. Ча­су ще до­волі; ко­би лиш те­пер по­го­да нас­та­ла.

- Та так! - при­так­нув Онуфрій, ог­ля­нув­ся і сів на землі, підібрав­ши під се­бе но­ги. Відтак ви­тяг­нув з-за ре­ме­ня тю­тюн та люльку й за­ку­рив.

Івоніка й Ми­хай­ло ско­рис­та­ли з тої хвилі й сіли сніда­ти. Во­лам підки­ну­ли па­ху­че сіно…

- Кажіть, що но­во­го, бадіко Онуфрію! - спи­тав ве­се­ло Ми­хай­ло, що лю­бив ста­ро­го ба­ла­ку­на.

- Ай, ли­хо там знає, що но­во­го! - відповів ста­рий, ніби не­терп­ли­во.- Як­би я знав, що ти за дівча­та­ми шпи­ра­єш, що во­ни тобі у го­лові, то я ска­зав би тобі, що най­жвавіша із них, ве­се­ла Маріце­на, на­нес­ла своєму та­тові й мамі гри­зо­ту у ха­ту. Ну, діста­ла ж уже во­на за те від сво­го та­та доб­рих ге­паків у плечі, але все про­па­ло. А той навіть не хо­че приз­на­ти­ся до біди. Але се те­бе, ма­буть, не об­хо­дить, га? Ти са­мий як дівчи­на, ну, але лю­ди не мов­чать, про те й я роз­ка­зую. Ста­рий пішов до па­нот­ця і по­жа­лу­вав­ся, а па­но­тець ска­зав:

«Та що,- ка­же,- се ще не та­кий ве­ли­кий гріх, але віддай дівчи­ну. Во­на ще мо­ло­да, і як бу­де по­ряд­но з чо­ловіком жи­ти, то бог прос­тить їй гріх. Не сва­тає її ніхто?»

«Та який­сь там сва­тає!»

«Ну, то доб­ре! Приш­ли обох до ме­не, при­не­си, що тре­ба,- і спра­ва скінче­на. Се ще не та­ке ве­ли­ке не­щас­тя. Бу­де жи­ти, як бог при­ка­зав, бу­де все доб­ре».

- Правда, що се не та­ке ве­ли­ке не­щас­тя,- муд­ру­вав ста­рий дальше,- але-бо се не­честь! Ну, але во­на має по­ле. Чую, діста­не кілька­де­сять пра­жин по­ля, гро­шей зі сот­ку й те­ли­цю. То­му й най­шов­ся бор­зо же­них. Мою Іво­ну не сва­тає ніхто, хоч по­над неї не­має чемнішої дівчи­ни в селі. Та­ке у нас се­ло. Та­ко­го не ба­чив ані у Відні, ані в Італії, ані в са­мих Яс­сах. Па­но­тець наш за­добрі. Я ни­ми ко­мен­де­ру­вав би інак­ше, як­би я був па­нот­цем.

- Дай спокій па­нот­цеві! - до­ки­нув Івоніка.- Йо­му здається, що йо­го не­щас­тя най­більше.

- Воно та­ки й ве­ли­ка біда. Де ж, аби доб­родійка та вже так за­пи­ва­ла­ся? - докінчив Онуфрій.- Оноді би­ла­ся з дво­ма жінка­ми у корчмі за якесь по­лот­но. Ка­за­ла, що ма­ли при­нес­ти па­нот­цеві на хрес­ти­ни, та й не при­нес­ли. А раз то та­ки п’яна на­па­ла ста­ренько­го в церкві. Лед­ве що жінки ви­ве­ли її з церк­ви. Тоді бу­ла та­ка війна, як в Італії. А бідні йо­го чо­ти­ри пан­ни так пла­ка­ли і кри­ча­ли, що аж жаль бу­ло. Во­но та­ки так і є, що се не­честь,- тяг­нув даль­ше, сплю­нув­ши да­ле­ко пе­ред се­бе крізь зу­би.- Че­рез неї не мо­жуть пан­ни відда­ти­ся, хоч ма­ють гроші і гар­не віно. Та й дивіть, яка сильна, ко­ли хо­че. П’є, цілий рік п’є, а у ве­ли­кий піст і кра­пельки до ро­та не візьме. Та­ка міцна!

- Старенький па­но­тець по­го­ду­вав би сватів і са­мим ме­дом, ко­би ли­ше прий­шли! - ска­зав Івоніка з по­чут­тям.- Але ніхто не при­хо­дить, бо кож­ний боїться, що й мо­лоді ста­нуть ко­лись за­пи­ва­ти­ся, як ста­ра. Раз бу­ло приїхав який­сь мо­ло­дий па­нич до них, во­ни приб­ра­ли­ся гар­но всі чо­ти­ри й по­засіда­ли всі ра­зом за стіл. А ста­рий па­но­тець про­сив гос­тя, ка­жуть, ду­же про­сив, аби собі виб­рав од­ну за жінку. «Або оцю, або ту, або оту, кот­ру схо­че­те, беріть, во­ни всі добрі газдині і чемні діти, і всі діста­нуть од­на­ко­ве віно»,- при­го­во­рю­вав.

- Та й, ка­жуть, мо­ло­дий хотів уже од­ну бра­ти, але як ста­ра довіда­ла­ся, що він не на па­нот­ця вчиться, упи­ла­ся і за­ве­ла та­ку га­ла­бур­ду в хаті, що, ка­жуть, доб­ре, що ще не на­би­ла ко­го. Та­ка лю­та бу­ла на всіх. Він як поїхав, так і не вер­тав більше до них. Бідні пан­ни з жа­лю пос­таріли­ся й по­сивіли, та й си­дять і до­нині. А ста­рий,- до­дав злоб­но Онуфрій,- ста­рий, бо­же, прос­ти мені гріхи мої (тут уда­рив се­бе до­ло­нею кілька разів по гу­бах), не га­дає вже про ніщо, як лиш се, аби як­най­більше гро­ша зби­ти. Так, як би йо­го ще дос­та не мав!

- Не має він йо­го там ба­га­то, Онуфрію! - до­ки­нув Івоніка.

- Ет, не має! Ко­би я стільки мав та й ви, але біда, що не маєм! - відповів Онуфрій.- Він собі те­пер лиш тим го­ло­ву б’є. Оноді їду з па­ном на фірі, а він іде. Біла бо­ро­да спа­дає йо­му по гру­дях, а сам згор­бив­ся май­же уд­воє, бо він, бідний, уже ста­ренький. Йо­му більше як сімде­сят. Вже в нашім селі він більше як со­рок літ. Іде, а як по­ба­чив нас, ук­ло­нив­ся. Пан зліз з брич­ки, по­дав ру­ку, вкло­нив­ся та й ка­же:

«Як ся маєте, па­нот­чи­ку?»

«Зле, зле! - відповів він жур­ли­во.- Лю­ди не вми­ра­ють!»

«Ади! - га­даю собі,- ди­ви, який ста­рий муд­рий! Хо­че, аби ми вми­ра­ли. Гроші за по­хо­рон брав би, не має їх до­сить! Прав­да, во­на п’є, до­ма си­дять чо­ти­ри дівці, але то­му маємо ми вми­ра­ти?»

- На те він і па­но­тець, аби нас хо­ро­нив, а за по­хо­рон гроші брав! - обізвав­ся Івоніка.- Хо­ро­нив со­рок років, чо­му би йо­му сього й те­пер не ро­би­ти? Інші те са­ме роб­лять! Дур­но не зроб­лять!

- Раз при­повідав, що світ закінчиться! - обізвав­ся знов Онуфрій.- Як закінчиться, то на­що гроші зби­ва­ти? На тамтім світі бог свя­тий са­мий уже нас по­го­дує!

- Що ви та­ке го­во­ри­те, бадіко Онуфрію! - клик­нув Івоніка, що по­над усе лю­бив спра­вед­ливість і прав­ду й тим-то йо­му оповідан­ня Онуфрія ніяк не за­па­да­ли в ду­шу.

- Вже як я ка­жу, то мо­же­те віри­ти! - клик­нув Онуфрій з при­тис­ком і вда­рив се­бе су­хим ку­ла­ком у гру­ди, що аж у них щось відізва­ло­ся.- Я ка­жу прав­ду. Раз оповідав лю­дям при одній клаці в се­бе, аби да­ва­ли більше на служ­бу бо­жу, бо нас­та­не кінець світу. Ви сього не чу­ли, бадіко Іво­не? Ну, врешті, як ви не чу­ли, то й не ди­во. Ви так рідко за­хо­ди­те в се­ло або на Гоп­пляц, що не знаєте нічо­го. Все лиш пильнуєте ва­шо­го бур­дея та то­го, що ко­ло нього діється. Ви виділи, мо­же, но­во­го про­фе­со­ра? Го­во­ри­ли з ним? - ви­пи­ту­вав даль­ше Івоніку.

- Ні.

- Ну, так знов не знаєте нічо­го! Він так п’є, що мо­же собі з по­па­дею ру­ку по­да­ти! Він не є делікат­ний пан. Як уп’ється, бе­реться за­раз із му­жи­ка­ми за шию. То так не має бу­ти. Я був в Італії, і я то­го не ба­чив. Наші лю­ди жа­лу­ють за по­пе­реднім, та й хотіли би, аби він на­зад вер­нув, але він, ма­буть, не вер­не вже. Пан ка­же, що ми ліпшо­го не варті, як оцього, ко­ли не зна­ли там­то­го ша­ну­ва­ти. Що ко­ли нам доб­ро­го вчи­те­ля і доб­ро­го па­нот­ця потрібно, то нам потрібно й доб­ро­го бу­ка!

Всі три розсміяли­ся ве­се­ло на оці сло­ва, а Онуфрій го­во­рив далі:

- Може, пан і прав­ду ка­же! Бог йо­го знає! Але я вже му­шу йти. Не жу­ри­ся, Ми­хай­ли­ку, що Маріцен­ка віддається! - звер­нув­ся до хлоп­ця, по­мор­гу­ючи ве­се­ло очи­ма.- Ди­ви­ся ли­ше, аби вер­нув на­зад до­до­му, так як я із ме­дальйо­ном, тоді по­гу­ляю і по­ух­каю на твоїм весіллі, хоч який я ста­рий. А як бу­деш уже при війську й пізнаєш там яко­го до­б­ро­го хлоп­ця, що ще щось і має, то ска­жи йо­му, що в Ону­фрія Ло­па­ти є дівчи­на, гар­на, як пи­сан­ка, і доб­ра, й ро­бу­ча, і не­хай її сва­тає. Не­хай прий­де сам, на храм най прий­де і по­ди­виться сам на неї. Як упо­до­бає собі її, то весі­лля мо­же бу­ти в м’ясниці. Він не бу­де жа­лу­ва­ти, що візь­ме її за жінку, він мені вічно дя­ку­ва­ти­ме. Ска­жи йо­му оце! Оце, та й що в ме­не є всього, і де я всю­ди бу­вав, і що я не та­кий дур­ний дур­бас, як усі інші му­жи­ки в на­шо­му се­лі.

Потім ус­тав, вий­няв люльку з ро­та, утер йо­го ши­ро­ким ру­ка­вом від со­роч­ки й за­хо­вав люльку за ремінь. Відтак пос­то­яв ще хвильку, уст­ро­мив­ши очі в зем­лю і в од­ну точ­ку, роз­ду­му­ючи над чи­мось. Врешті, не ска­зав­ши більше ні сло­ва, по­дав мовч­ки батькові й си­нові ру­ку на про­щан­ня і, мов не­ви­ди­мою ма­рою по­тяг­не­ний, відій­шов пок­вап­ним кро­ком.

Батько й син усміхну­ли­ся мовч­ки і, поснідав­ши, взя­ли­ся на­зад до роз­по­ча­тої праці.

III

Було в маю. Пе­ред обідом.

Михайло ле­жав не­да­ле­ко бур­дея в го­роді, що вибігав кінцем у дрібний лісок, який при­ти­кав із інших боків до піль, і пас во­ли.

Довкола бур­дея пи­ша­ла­ся зем­ля в різних пас­мах зе­лені, а ген далі від нього, та все-та­ки в сусідстві, ле­жа­ли два менші ліски. Один при­на­леж­ний до сусіднього і зва­ний то­му «сусідній ліс», а в тім самім нап­рямі не­да­ле­ко нього ле­жав ма­лий лісок панський, де газду­вав і вер­хо­во­див ста­рий Онуфрій.

Оба ті ліски, з яких «сусідній» був уд­воє від пансько­го більший, діли­ла від се­бе ве­ли­ка ле­ва­да, зва­на баг­ном, зад­ля своєї баг­нис­тої землі. В ній бу­яв рогіз, раз у рік ви­ко­шу­ва­ний, і ви­рос­та­ла якась ви­со­ка тра­ва, на яку ніхто не ла­ко­мив­ся.

Михайло ле­жав близько звірят на землі, наг­ля­да­ючи, аби не зай­шли в ко­ню­ши­ну, що рос­ла най­ближ­че бур­дея, що її насіння бу­ло до­ро­го оп­ла­че­не; він грівся в вес­ня­но­му сонці і глядів пильно за звіря­та­ми, що пас­ли­ся тісно ко­ло се­бе. Ду­мав над своїм бу­ду­чим жит­тям у місті, над по­во­ро­том до­до­му, і як опісля все скла­деться, а відтак спи­нив­ся дум­ка­ми ко­ло пиш­них звірят. Міша­ли­ся, не­на­че йо­го рідня, з йо­го бу­дучністю. Ба­чив у душі якесь но­ве обійстя, своє обійстя, чор­но­оку струн­ку дівчи­ну і їх. Во­ни бу­ли тут і там і ми­мо­волі ви­пов­ня­ли со­бою якісь по­рожні місця…

Чув ви­раз­но, як спа­са­ли своїми гру­би­ми здо­ро­ви­ми пис­ка­ми тра­ву, як відса­пу­ва­ли, ба­чив дрібні кра­пельки по­ту на тих теп­лих, пильних пис­ках. Їх ве­ликі лагідні очі бу­ли отінені дов­ги­ми смішни­ми віями, а во­ла бу­ли такі ши­рокі, но­ги низькі, що во­ла зви­са­ли май­же до землі.

Препишні звіря­та! Тем­но-бурі, май­же чор­но підси­пані, з біли­ми ко­рот­ки­ми ро­га­ми, і такі ситі й вип­ле­кані, що бу­ло ми­ло гла­ди­ти їх по хребті. Притім бу­ли спокійні й ви­пе­щені, мов діти, і зна­ли йо­го го­лос ду­же доб­ре. Ко­ли всту­пав до стайні, звер­та­ли свої ста­течні го­ло­ви за ним, прос­тя­га­ли шиї, оскільки се їм лан­цю­ги при яс­лах поз­во­ля­ли, і ню­ха­ли своїми гру­би­ми ніздря­ми у воз­дусі, чи не приніс їм хліба або ку­леші. І він усе при­но­сив їм щось, ко­ли при­хо­див з до­му, з се­ла, з «го­ри» до бур­дея, а ко­ли не мав нічо­го при собі, то бо­дай гла­див і пес­тив їх, а се во­ни та­кож прий­ма­ли вдяч­но. За те ли­за­ли йо­му ру­ки, плечі й гру­ди. Бу­ли добрі, вдячні звіря­та…

Деколи в неділю або свя­та, ко­ли над­ворі бу­ла сльота, він волів пе­ре­сид­жу­ва­ти в бур­дею, чим іти до­до­му в се­ло, ви­тя­гав сопівку, сідав на постіль, що сто­яла ря­дом із ни­ми, і грав го­ди­на­ми. За­хо­ву­ва­лись не­ру­хо­мо, хіба що жу­ва­ли од­нос­тай­но.

Він лю­бив їх, як доб­рих то­ва­ришів, а те­пер, ма­буть, ще більше, відко­ли дізнав­ся, що бу­ли приз­на­чені для нього.

Навкруги па­ну­ва­ла ти­ши­на.

Та не та мерт­ва ти­ши­на, що ца­рює зи­мою над ши­ро­кою прос­торінню.

Тут пи­ша­лось жит­тя, ку­ди оком дог­ля­ну­ти. Ла­ни з хлібом зе­леніли­ся, ко­ню­ши­ни розцвіта­ли­ся, у воз­дусі грав ми­лий за­пах з цвітів сіно­жаті, бу­яли рійно ко­ма­хи, ме­те­ли­ки, бджо­ли, а ви­со­ко, не­вид­но, під го­лу­бим не­бом розсіва­ли­ся жай­во­рон­ки дрібни­ми ми­лоз­вуч­ни­ми пер­ла­ми.

Сонце по­ча­ло лег­ко припіка­ти, а ясність так і ва­би­ла сту­лю­ва­ти очі. Ко­ли сту­лю­вав, ба­чив прерізні бар­ви…

Малий са­док за бур­де­єм сто­яв у самім розцвіті й ди­хав со­лод­ки­ми, сильни­ми па­хо­ща­ми. Між мо­ло­де­чою зе­лен­ню лис­тя ви­зи­рав цвіт груші біли­ми в’язоч­ка­ми, там ви­шень, слив, а там глиб­ше, сти­ка­ючись уже з лісом, блідо-ро­же­вий цвіт яблінок. Безліч бджіл веш­та­ло­ся воз­ду­хом, бри­ня­чи, при­ваб­лені па­хо­ща­ми, як і са­мим цвітом, всмок­ту­ва­ли­ся жадібно в ніжні біло­барвні звіздки між лис­тям і не­на­че впи­ва­ли­ся їх то­ненькою кра­сою…

Місцями зби­ра­ла­ся їх гро­мад­ка на в’язан­ках цвіту, і ко­ли лед­ве замітний по­дув вітру по­ру­шив га­луз­зям, во­ни, мов у грі, хи­та­ли­ся враз із цвіта­ми й зда­ва­ли­ся яко­юсь преніжною пус­то­тою при­ро­ди, особ­ли­во ж у тих місцях, де пи­ша­ла­ся са­до­ви­на в розцвіті. Дов­ко­ла са­ду й бур­дея бу­яла гру­бою гус­тою верст­вою зе­лені нак­рап­лю­ва­на білим і ро­же­вим цвітом ко­ню­ши­на; а далі за нею прос­тя­га­ли­ся ла­ни збіжжя, яке лег­ко й ритмічно ко­ли­ха­ло­ся під такт по­дихів ле­го­ту.

Далеко й ши­ро­ко нічо­го, крім ми­гот­ли­вої ши­ро­кої зе­лені, а десь-не-десь між нею горст­ка по­важ­но­го лісу, до­ку­пи зби­та гро­мад­ка струн­ких дубів-сто­рожів. Зви­чай­но лед­ве замітний бренькіт бджіл тво­рив тут, у ти­шині, своєрідну, преніжну му­зи­ку, що пе­ре­во­ди­ла­ся воз­ду­хом пильно-рійни­ми хви­ля­ми з місця на місце, оми­на­ючи хіба безцвітні пас­ма землі…

Ніжна, лед­ве замітна му­зи­ка ма­ла в собі щось сон­ли­во­го, од­нак мо­ло­дий хло­пець був да­ле­кий від уся­ко­го сну. Зреш­тою, і не звер­тав зовсім не неї ува­ги, зріс і зжив­ся з нею і не відчу­вав її звуч­ної гри ок­руг се­бе.

Думав про робітни­цю в панських по­ко­ях, про Ан­ну, яку лю­бив тай­ком із цілої душі; ду­мав над тим, як то бу­де, ко­ли піде во­се­ни з до­му й не по­ба­чить її вже ско­ро. Знав, там у місті не по­ба­чить її, бо і як би? Во­на бу­ла най­мич­ка, і ніяк їй бу­ло по містах їзди­ти.

Вправді хо­ди­ла чут­ка, що пані пе­ре­се­литься в місто, бо час­то за­не­па­да­ла на здо­ров’ї, але чи пус­тить її ма­ма з нею в місто?

Певно, що ні. Се ж бу­ла по­га­на жінка, лю­та, мов той лих­вар на гроші ла­ко­ма і гірша, як де­яка ма­чу­ха.

Все гро­зи­ла їй, що відбе­ре її від пані й ви­дасть заміж за яко­гось сво­го гор­ба­то­го сусіда-вдівця, як не бу­де відда­ва­ти їй за­роб­ле­них на службі у пані гро­шей. А бідна да­ва­ла, що ма­ла, лиш аби мог­ла дальше в пані ли­ши­ти­ся і не вер­та­ти до до­му, яко­го бо­яла­ся, мов са­мо­го пек­ла. Во­на вза­галі бу­ла бідна з своєю матір’ю-відьмою і тим, що бу­ла без батьківської опіки. Її батько, чес­ний газда, як роз­ка­зу­ва­ли лю­ди, по­мер дав­но, а оди­но­кий брат її, ко­лишній во­як при кінноті, па­ру­бок за­ро­зумілий і язи­ка­тий, хіба що бив її від ча­су до ча­су, як не пха­ла йо­му в ру­ки гро­ша на тю­тюн або горівку. І звідки ма­ла ос­та­точ­но на­би­ра­ти стільки тих гро­шей? Во­на сти­да­ла­ся про­си­ти у пані гро­шей, але він не вірив їй і бив тай­ком, ко­ли лиш на­ви­ну­ла­ся на­го­да. Бог знає, во­на цілком бу­ла інша, не­на­чеб не йо­го сест­ра, хіба що бу­ла та­ка струн­ка, як він, як сме­ре­ка. Він був дуб, не па­ру­бок.

Коли ду­мав про неї, ба­чив її пе­ред ду­шею та­кою, як ко­лись пер­ший раз.

На панськім подвір’ї. Од­но­го ра­зу лу­пи­ли там ку­ку­руд­зу. Ко­ло сто­до­ли й кош­ниць сиділи робітни­ки, жін­ки, чо­ловіки й дівча­та, він і во­на, і лу­пи­ли. Він і во­на сиділи при однім гурті, а між ни­ми ста­рий Пет­ро, що наг­ля­дав за ро­бо­тою. Ку­ку­руд­зи ма­ли з од­ної ку­пи си­па­ти вже до кош­ниці. Ста­рий Пет­ро гук­нув на од­ну гру­бу пика­ту дівчи­ну, що не­ус­тан­но пе­ре­ди­ра­ла­ся з од­ним хлоп­цем, що­би при­нес­ла із сто­до­ли дра­би­ну. Во­на відповіла, що при­не­се, але, не ру­ша­ючись із місця, гра­ла­ся най­спокійніше дальше, пе­ре­ки­да­ючи­ся з хлоп­ця­ми ку­ку­руд­за­ми.

- Ну, со­ро­ко, ти ог­лух­ла? Не чуєш, що я ка­зав? - грим­нув на­но­во Пет­ро на неї, ніби пог­ро­зив ку­ла­ком.- Я за­раз там прий­ду на твою го­ло­ву!

Та дівчи­на, ма­буть, зна­ла, що йо­го сло­ва не такі грізні, як зда­вав­ся йо­го грімкий го­лос, і, замість ви­ко­на­ти на­каз, по­ча­ла бо­ро­ти­ся з хлоп­цем, що са­ме в тій хвилі упх­нув їй шу­ми­лин­ня за ковнір.

Анна ба­чи­ла те все.

Вона за­хо­ву­ва­ла­ся цілий час мовч­ки й скром­но ко­ло ро­бо­ти, а об­зи­ва­ла­ся ли­ше тоді, як її хтось пря­мо про що пи­тав.

Він, Ми­хай­ло, не­на­че не ба­чив її, хоч сидів про­ти неї і їх пог­ля­ди від ча­су до ча­су стріча­ли­ся. У неї бу­ли тихі блис­кучі очі й ча­сом зніжна усміха­ли­ся.

Бачачи, що пус­тот­ли­ва дівчи­на вдру­ге не спов­ни­ла на­ка­зу, підня­ла­ся во­на з сво­го місця і пішла са­ма до сто­до­ли по потрібну дра­би­ну.

Петро глядів хвильку за нею мовч­ки, а відтак пос­вис­тав злег­ка пе­ред се­бе.

- Мой, мой, що за дівчи­на! - ска­зав до гро­мад­ки ко­ло се­бе.- Вар­то, що­би її по­ряд­ний хло­пець по­лю­бив, а відтак зас­ва­тав. Дівчи­на як зо­ло­то, та й доб­ра!

Йому, Ми­хай­лові, заг­ра­ло сер­це живіше в гру­дях, а інші лю­ди пог­ля­ну­ли лас­ка­вим оком за нею.

За хви­ли­ну во­на ви­нес­ла дра­би­ну.

Ішла повільним ритмічним кро­ком, нес­ла на ліво­му ра­мені дов­гу дра­би­ну, а пра­ву ру­ку спер­ла на клуб, щоб іти в рівно­вазі. Бу­ла пре­гар­на в тій хвилі. Се­реднього рос­ту, з тем­ним, як шовк, во­лос­сям, ма­ла на собі скром­ну ріклю, що, не стісня­ючи її в ру­хах, прис­та­ва­ла пест­ли­во до її мо­ло­дої, гнуч­кої статі, що, на око ніжна, таїла в собі си­лу та ва­би­ла до се­бе, мов му­зи­ка, гар­монією жіноч­ності. Не підво­ди­ла очей, збли­жа­ючи­ся чим­раз більше до гро­мад­ки лю­дей.

Коли ста­ну­ла вже близько гур­ту, він ус­тав із місця і взяв від неї дра­би­ну, причім стрінув­ся знов із її чор­ни­ми очи­ма. У неї грудь хви­лю­ва­ла злег­ка. Во­на усміхну­ла­ся до нього.

Отакою ба­чить її те­пер у душі. Ота­кою, як ішла з дра­би­ною на ра­мені че­рез подвір’я, од­на­ко­вим, обе­реж­ним кро­ком, та й із лег­ко спу­ще­ною го­ло­вою… Бу­ла чес­на дівчи­на, про яку й од­на ду­ша зло­го сло­ва не ска­за­ла. До то­го зна­ла стільки прерізних робіт, про які іншим дівча­там в селі й не сни­ло­ся. Все бу­ла ко­ло пан­ни й вив­чи­ла­ся при ній вся­чи­ни. Пан­на го­во­ри­ла з нею, мов із рівною собі. А й стид­ли­ва бу­ла стра­шен­но. Там, де інші дівча­та лус­ка­ли зо сміху, штов­ха­ючи од­на од­ну ліктем, ніби по­тай­ки, та пе­решіпту­ючи­ся, во­на со­ро­ми­ла­ся до сліз і бу­ла б, ма­буть, із со­ро­му в зем­лю за­па­ла­ся із-за то­го, що чу­ла все, особ­ли­во ж ко­ли він був при тім.

- Гай-гай! - гро­зив їй раз один хлоп­чисько, яко­го вис­ва­ри­ла за не­чемні сло­ва.- Та ува­жай, що­би ко­лись га­лу­зоч­ка не зло­ми­ла­ся!

А во­на обер­ну­ла­ся й уда­ри­ла йо­го по лиці.

Інші дівча­та засміяли­ся.

Інші… але во­на не бу­ла, як інші. І справді. У неї був уже - як глу­ми­ли­ся де­які хлопці - «панський ро­зум».

Але най­більше лю­бив її Ми­хай­ло, ко­ли усміха­ла­ся, як тоді з дра­би­ною, а за­га­лом за те, що бу­ла ти­ха та доб­ра. Інший раз, де во­на йо­му знов так ду­же по­до­ба­ла­ся, бу­ло в сусідньому селі. Він ішов по сіль для то­ва­ру й му­сив са­ме в тім селі ми­на­ти ха­ти­ну її ма­ми. Бідо­лаш­ну, по­хи­лу ха­ти­ну в се­ре­дині ма­ло­го го­род­ця і близько гос­тин­ця.

Вона сто­яла в го­родці ме­жи тем­ни­ми мальва­ми й со­няш­ни­ка­ми, са­ма як струн­ка мальва, і по­ма­га­ла мамі чис­ти­ти го­рох ре­ше­том. Збли­зив­ши­ся до ха­ти, він поз­до­ро­вив її і ста­нув на хви­ли­ну.

- Боже по­ма­гай, Ан­но! - ска­зав несміли­во.

- Дякувать! - відповіла во­на, геть під во­лос­ся за­ру­м’я­ні­в­ши­ся.

- Чистите го­рох?

- Ай, пев­но, що чис­ти­мо! - відповіла замість неї гру­бим го­ло­сом ста­ра, витріщив­ши­ся на нього не­довірли­вим пог­ля­дом. Во­на бу­ла ду­же по­га­на, оця її ма­ти. Пе­редні зу­би вис­та­ва­ли у неї з ро­та, як кли, со­роч­ка на гру­дях бу­ла вічно розп’ята, а білий руш­ник на го­лові завсіди пе­рек­рив­ле­ний. Виг­ля­да­ла, ко­ли б і не гля­ну­ти на неї, як п’яна або якби що ли­ше з ким по­би­ла­ся. Він сто­яв хви­ли­ну, див­ля­чись на неї, як во­на, не підво­дя­чи очей до нього, ба­чи­ла й відчу­ва­ла йо­го при­сутність і мов­ча­ла.

- Я йду до скле­пу по сіль для то­вар­ини! - ска­зав.

- Не тяж­ко йти, як ху­до­ба є! - обізва­ла­ся знов ста­ра неп­ри­яз­но.- У нас не­ма ху­до­би! Мій чо­ловік по­мер і ли­шив ме­не з дов­га­ми. Я му­си­ла ос­таннє те­ля про­да­ти, що­би йо­го по­хо­ва­ти. То­дор (так звав­ся її син) був при жовнірах, а оця,- во­на кив­ну­ла зне­важ­ли­вим ру­хом за дівчи­ною,- по­ма­га­ла лиш лож­кою при мисці. Те­пер він усе, що за­ро­бить, скла­дає для се­бе; він за­ду­мує же­ни­ти­ся,- до­да­ла злоб­но,- а оця чічка пра­цює день і ніч для чу­жих. Бо­же бо­ро­ни кож­но­го пе­ред та­ки­ми дітьми, як я їх маю! Се ка­ра бо­жа, такі діти, во­ро­ги! Ро­зум і ру­ки у них ли­ше для се­бе.

- Ей, ма­мо! Вам би та­ке не го­во­ри­ти! - ска­за­ла Ан­на з лег­ким до­ко­ром.- І нині поз­во­ли­ла мені пані по­мог­ти вам у ро­боті, хоч і у нас ро­бо­ти бу­ло всю­ди пов­но. Я ря­тую вас, де мо­жу! Але ви ніко­ли не вдо­во­лені!

- Бо ме­не лю­тить те, що тобі чужі па­ни миліші, як твоя мам­ка. Я з то­бою дос­та набіди­ла­ся, за­ки та­ку ви­го­ду­ва­ла. Все доб­ре, що пані й пан­на ска­жуть або нав­чать, а все зле, що ма­ма ска­же. Гай-гай! - го­во­ри­ла во­на твер­до далі, підки­да­ючи ви­со­ко го­рох в ре­шеті.- Бу­де­мо видіти, як да­ле­ко ти зай­деш із твоїми па­на­ми! Ти ще не знаєш: панська лас­ка ли­ше до по­ро­га, а там - «марш за двері!»

- Я ж вам усе даю, ма­мо, що там зас­лу­жу, хіба що собі яку оде­жи­ну справ­лю! - го­во­ри­ла дівчи­на з огірчен­ням. Їй бу­ло со­ром­но за ма­мині до­ко­ри пе­ред ним, і во­на хотіла не­мов оп­рав­да­ти­ся. Він за ніза­що в світі не смів ду­ма­ти, що во­на для своєї ма­тері не бу­ла доб­ра.

- Ай, пев­но, «речі»! - глу­ми­ла­ся ста­ра.- Відко­ли ти в панів на службі, то вже й гор­бот­ку по­ки­ну­ла но­си­ти, де ж би, со­ром­но вже! Гай, гай!

- Панна ка­же, що лю­бить ме­не у спідниці, ну, і все дає в да­ру­нок спідниці. Але я мо­жу й гор­бот­ку но­си­ти, сього мені ніхто не за­бо­ро­няє. Але як пан­на для ме­не добрі, то чо­му їх не слу­ха­ти?

- Воно гар­но й у спідниці хо­ди­ти! - вмішав­ся він несмі­ли­во, хо­тя­чи звес­ти роз­мо­ву на що інше. Йо­му бу­ло жаль дівчи­ни, яка ще не ма­ла вправді сліз в очах, але в го­лосі бу­ло їх уже пов­но.

- Про ме­не! Але зба­нок, ка­жуть, до ча­су во­ду но­сить! - ска­за­ла ста­ра.- Ти вже ста­ла го­нор­на, ніби ку­хар­ка. Доб­ре, що нав­чи­ла­ся вже в пан­ни в по­ко­ях вик­ру­чу­ва­ти­ся та ка­ву ва­ри­ти, то те­пер уже мам­ки не потрібно. Вже те білля, що я ви­пе­ру, не біле, а те, що я йо­го вшию, заг­ру­бо ши­те. Але пож­ди! Я ще те­бе ко­лись нав­чу ро­зу­му! Я лиш див­лю­ся, як то ще дов­го пот­ри­ває, на як ще дов­го твою мам­ку по­ли­шиш, а са­ма по служ­бах хо­ди­ти­меш, я лиш див­лю­ся!

Вона усміхну­ла­ся по­га­ним, злоб­ним усміхом і ви­си­па­ла лю­ти­ми, розд­раз­не­ни­ми ру­ха­ми очи­ще­ний го­рох у мішок, що ле­жав не­да­леч­ко на землі. Дівчи­на схи­ли­ла­ся і по­мог­ла. Од­нак він ба­чив, як во­на об­тер­ла ско­ро ру­кою сльози, що та­ки втис­ну­ли­ся їй в очі. Відтак му­сив іти дальше.

Поздоровив ста­ру й мо­ло­ду і пішов, але за­ким відійшов, поп­ро­сив ще тро­хи во­ди на­пи­ти­ся.

Вона ви­нес­ла йо­му во­ди й по­да­ла че­рез низький пліт. Пив ма­ло. Замість то­го заг­ля­нув у її ти­хе смаг­ля­ве об­лич­чя і в очі. Очі, що про­май­ну­ли в тій хвилі по нім, бу­ли нес­ка­зан­но сумні й не го­во­ри­ли са­ме те­пер нічо­го до йо­го душі. Не­на­че за­со­ром­ле­ний, пе­рес­ко­чив вузький ша­нець, що ділив йо­го від до­ро­ги, і відійшов ско­ро. Во­на йо­му ду­же по­до­ба­ла­ся, але ста­ра, та ста­ра! Ко­би Ан­ноч­ка діста­ла­ся раз по праву в йо­го ру­ки, то ви­бив би їй ті кли на­пе­реді, що ни­ми ку­са­ла всіх, мов ли­ха со­ба­ка. Чарівни­ця ота…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Відтак ба­чив її ще частіше. Ча­са­ми мав діло на пансько­му подвір’ї, або та­то ви­си­лав йо­го ту­ди з оруд­ка­ми. Тоді все пе­реміняв­ся з нею кілько­ма сло­ва­ми. Не го­во­ри­ла ніко­ли ба­гацько, але все ро­зум­но і скром­но і не сміяла­ся на все гор­ло, як інші дівча­та. Бу­ла інша, як другі сільські дівча­та. Не знав, са­ме док­лад­но, чим різни­ла­ся від інших, не зас­та­нов­ляв­ся над тим ніко­ли глиб­ше. Він відчу­вав ли­ше сліпо різни­цю. Бу­ла ніжніша й тон­ких оби­чаїв. Бу­ла в одежі все чис­та, а гар­не тем­не во­лос­ся її бу­ло в по­ряд­ку. Во­но улис­ку­ва­ло­ся в неї з дня на день, ко­ли тим ча­сом інші дівча­та розчісу­ва­ли йо­го ли­ше в неділю або в свя­то. У неї не бу­ло ба­га­то на­мис­та на шиї, але ті цітки, що їх но­си­ла, бу­ли завсіди гарні. Єство са­мо­го ліпшо­го і тон­шо­го ле­жа­ло в тім, що зай­ня­ло йо­го не­культур­ну, але в ос­нові чис­ту й доб­ру ду­шу, і йо­го впли­вові підда­вав­ся несвідо­мо. З нею годі бу­ло як-не­будь шут­ку­ва­ти, за ру­кав тя­га­ти, зачіпа­ти. Чо­ловік так і сам ста­вав­ся по­важ­ним, як опи­нив­ся близько пе­ред нею. Не­мов за­ти­ха­ла цілим єством і гляділа ожи­да­ючим пог­ля­дом на ті ус­та, що ма­ли до неї за­го­во­ри­ти. А ко­ли і здо­був­ся хто на те, що звер­нув­ся до неї лег­ким сло­вом, тоді рум’янила­ся, по­то­па­ючи в по­лу­мені чис­то­го, діво­чо­го со­ро­му та усміха­ючись ви­му­ше­но й зміша­но, щоб уже од­нак в ос­танній хвилі ма­ти очі вогкі, а ус­та щоб умов­ка­ли цілко­ви­то.

На танці не хо­ди­ла ніко­ли. Бу­ла май­же від чо­тир­над­ця­ти літ на службі у дворі, а за­ба­ви й роз­рив­ки її сільських ро­вес­ниць бу­ли для неї цілко­ви­то чужі. Не ма­ла й жод­них то­ва­ри­шок між сільськи­ми дівча­та­ми й то­ва­ри­шу­ва­ла вик­люч­но з донькою Докії, Па­ра­син­кою. З інши­ми не ма­ла що ба­ла­ка­ти. У неї не бу­ло таємниць і лю­бов­них справ, які спо­ну­ку­ва­ли дівчат до ша­ле­но­го ди­тя­чо-бе­зум­но­го сміху й пе­ре­го­ворів. А що панська ха­та ле­жа­ла пот­ро­хи відстронь від влас­ти­во­го се­ла і все-та­ки тре­ба бу­ло го­ди­ну хо­ду, аби до нього діста­ти­ся, а во­на все рва­ла­ся як не до од­ної праці, то до іншої, то їй лу­ча­ло­ся лиш ду­же рідко забігти на яку там ба­ла­кан­ку.

В неділю хо­ди­ла до церк­ви, але й тут не ли­ша­ло­ся їй ба­га­то ча­су до бесіди, до ближ­чо­го заз­най­ом­лен­ня.

По службі, щоп­рав­да, збли­жа­ли­ся до неї і обс­ту­па­ли її дівча­та, ог­ля­да­ли її одіж, її гар­но ви­ши­ту сніжно-білу со­роч­ку, її ма­ленькі срібні ков­точ­ки, що діста­ла од­но­го ра­зу від пані; до­тор­ка­ли­ся всього пальця­ми, до­пи­ту­ва­ли­ся о пла­ту і їдло, яке ма­ла у панів, да­ру­ва­ли їй цвіти, але то­му, що по то­му всьому ви­чер­пу­ва­ли­ся те­ми пра­вильно, а во­на пер­ша не по­чи­на­ла на­но­во роз­мо­ви, так усі роз­хо­ди­ли­ся бай­дуж­но.

Сільські хлопці жу­ри­ли­ся нею ще мен­ше. Во­на бу­ла убо­га, та й то­му не ма­ла для них ніякої вар­тості. Не ма­ла ні землі, ні гро­шей. Землі не ма­ла ніко­ли, бо її ро­дичі бу­ли бідні зарібни­ки, а гроші, ко­ли бу­ли у неї хоч і найдрібніші, відно­си­ла за­раз до ма­тері. Ма­ти ж му­чи­ла її та би­ла до­ти, до­ки во­на не відда­ва­ла їх до ос­таннього фе­ни­ка. Та­ким чи­ном бу­ла її бу­дучність об­ме­же­на на пра­цю рук, не­ус­тан­ний пост­рах пе­ред матір’ю і ост­ро­тою бра­та. Пізнан­ня та свідомість ве­ли­кої бідно­ти, а з тим по­чут­тя своєї без­по­во­рот­ності наст­роїли її і без то­го до по­ва­ги й ду­ман­ня склон­ну на­ту­ру по­важ­но до гли­би­ни душі. Її що­денні схо­ди­ни з па­нею і пан­ною, чут­ли­ви­ми і бла­го­род­ни­ми жінка­ми, що її ду­же лю­би­ли за її ти­ху та кон­сек­вент­ну вда­чу, відібра­ло її єству жорс­токість і не­по­во­ротність не­культур­ної се­лян­ки з пер­шої ру­ки, а на­томість на­да­ло її по­важній душі кор­му, гнуч­кості і сво­го ро­ду інтелігенції.

Не вміла чи­та­ти й пи­са­ти. До пи­сан­ня не скла­да­ли­ся її пальці, звиклі лиш до «груб­шої» праці, а до чи­тан­ня неста­ва­ло ча­су. Все і всю­ди ма­ни­ла пра­ця, і свобідних хвиль в її скромнім житті не бу­ва­ло. Та за­те за­хо­ва­ла її діво­ча ду­ша, із-за ум­них і щи­рих на­ук і прис­то­рог бла­го­род­них жінок, білість і чис­то­ту. При­га­ду­ва­ла ди­ку цвітку, що ви­рос­та­ла в за­тиш­ку лісу, да­ле­ко від го­лос­но­го світу, або ди­ких го­лубів.

Старші, по­важні й ба­гатші газдині, як Докія і кілька інших, що бу­ва­ли частіше в панській хаті і зна­ли її доб­ре з пильності й чем­ності вза­галі, лю­би­ли її і бу­ли їй при­хильні. Про­ти них во­на бу­ла покірна й цілу­ва­ла їх, при стрічі в неділю і свя­то, в ру­ки. Їм се бу­ло ми­ло, і во­ни, цілу­ючи її в чо­ло, на­зи­ва­ли її «доньцею». Але простіші не ма­ли для неї сер­ця.

Вона нав­чи­ла­ся в дворі ба­га­то, чо­го во­ни не зна­ли і чо­го дівчи­на не мог­ла за­таїти - виг­лад­жу­ва­ти білля, ва­ри­ти і т. ін.,- а що се нез­нан­ня тої ро­бо­ти не го́­ди­ло­ся з їхньою гідністю газдинь, то во­ни глу­ми­ли­ся з неї і кеп­ку­ва­ли при кожній на­годі. «Во­на ди­виться ли­ше, аби на ній со­роч­ка бу­ла біла,- го­во­ри­ли,- але чи її скри­ня за­пов­няється біллям, се вже її не об­хо­дить. Відай, тре­ба бу­де дві па­ри волів, аби по­тяг­ну­ли її скри­ню до ха­ти чо­ловікові, як діста­не яко­го, бо од­на па­ра не встиг­не».

Або знов: «Во­на вміє білля виг­лад­жу­ва­ти й на­перст­ком ши­ти, але тим во­на не до­ро­биться ані землі, ані чо­ловіка. До землі тре­ба з са­пою прис­ту­па­ти, а до чо­ловіка - з пов­ни­ми ру­ка­ми. Але, мо­же, їй при­дасться ко­ли й на­перс­ток. Ли­шиться без да­ху над го­ло­вою, бо в неї мам­ка і брат­чик такі, що за те не тяж­ко, тоді во­на пос­та­вить собі йо­го на го­ло­ву, й він їй ста­не за пок­ри­ва­ло…» І такі інші глу­пості…

Дівчина зна­ла про те все, і се відби­ра­ло їй певність у по­ве­денні й огірча­ло. Як тяж­ко бу­ло бу­ти убо­гою! Чо­ловік ні для ко­го ніщо не зна­чить. То доб­ре, що хоч ру­ки бу­ли в неї здо­рові. Ті ру­ки по­мо­жуть їй, аби їй як тяж­ко бу­ло в житті, бо й що бу­ло діяти? Світ для всіх. Для ба­гачів і убо­гих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І те­пер він ду­мав про неї.

Гірко бу­ло все по­ки­да­ти. Ро­дичі хоч раз-два в рік прий­дуть, але во­на? Лю­ди ка­жуть: «Що має чиє бу­ти, те не ми­не йо­го!» Він має надію, що во­на бу­де йо­го.

Він її лю­бить. У неї не­ма ні по­ля, ні ху­до­би, ні гро­шей, але він її, про­те, лю­бить. Дасть бог, до­роб­ляться. За­те у нього є по­ле й ху­до­ба. А ось хоч би й би­ки оці, то­ва­риші йо­го.

Він за­ду­мав­ся на хви­лю і не заздрів, як один з волів по­тяг­нув пис­ком за ко­ню­ши­ною і, смик­нув­ши доб­ру жме­ню, мо­лов її пильно, підняв­ши го­ло­ву від землі,

Не міг сер­ди­ти­ся на нього. Він був усе цікавіший до всьо­го від «Ліво­го» і був би хто знає що по­жер. Стіну зли­зу­вав, як яс­ла пе­ред ним бу­ли по­рожні…

Звірина ди­ви­ла­ся жи­ви­ми очи­ма пе­ред се­бе й мо­ло­ла пильно пис­ком, а він аж пог­ла­див її під впли­вом яко­гось наг­ло­го, теп­ло­го зво­ру­шен­ня, яке ним за­во­лоділо. І во­на бу­де їх лю­би­ти. Хто їх, врешті, не лю­бив би?… Ей, ко­би вже до то­го дійшло!

Потім зітхнув і обер­нув­ся мит­тю ли­цем до землі. Пе­ред ним розс­те­лив­ся час якоїсь бу­дуч­ності, що, мов зем­ля, за­ва­жи­ла на йо­го душі й мов чор­ним смут­ком за­ли­ла­ся…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Робітниця в панських по­ко­ях не зна­ла, як во­но зчи­ни­ло­ся, що на­раз син Іво­на Фе­дор­чу­ка, Ми­хай­ло, опи­нив­ся пе­ред її ду­шею. Ду­ма­ла над тим тільки, чо­му вес­ною цвітуть де­ре­ва, зе­леніють ла­ни й ластівка гніздо ліпить. Во­но прий­шло бу­ло, а ко­ли бу­ло во­на йо­го зда­ле­ка або зблизька ба­чи­ла, за­хо­ди­ла з нею зміна, з якою не вміла собі зда­ти спра­ви.

Знала, був доб­рий для неї і не так, як інші. Він був ба­гат­ший, як інші газдівські си­ни, але про­те го­во­рив із нею, як із рівною собі. Як про­сив сірнич­ки, або во­ди, або ко­ли пи­тав, чи пан до­ма, то все був ду­же чем­ний. Не за­хо­див собі ніко­ли з нею в жар­ти й не плів пус­тих слів. Ту­га за ним зрос­та­ла в ній чим­раз сильніше, ста­ва­ла чим­раз більш до­куч­ли­ва. Во­на ж не бу­ла ди­ти­ною, їй бу­ло вже двад­цять років, не бу­ла ні глу­ха, ні сліпа. Зна­ла, що лю­би­ла йо­го.

Неначе зло­чинст­во, кри­ла се в своїй мо­лодій смутній душі, не зна­ючи, що з тим по­ча­ти, та ку­па­ла ту свою лю­бов но­ча­ми в своїх сльозах… До во­рож­ки бо­яла­ся йти, а хоч би й пішла, то що во­на їй ска­же?… Во­на ж бу­ла бідна най­мич­ка, а він син ба­га­тих ро­дичів.

Стала та­ка по­важ­на й пох­му­ра, що її ок­ру­жен­ня се май­же спос­терігло. Во­на са­ма не зап­риміти­ла сього.

А її ма­ти та брат усе гро­зи­ли їй від ча­су до ча­су, що ви­да­дуть її заміж за гор­ба­то­го сусіда. У нього бу­ла й ха­та, і по­ле, і ху­до­ба… і він був, як го­во­ри­ли, доб­рий чо­ловік…

Незамітно ук­ла­ла­ся лінія бо­лю ко­ло її мо­ло­дих не­вин­них уст…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Було се од­но­го ве­чо­ра в липні.

Анна хо­ди­ла до жінки ста­ро­го Онуфрія по гри­би й са­ме вер­та­ла домів. Їх ха­ти­на сто­яла під панським ліском, і вузька сте­жеч­ка ве­ла від неї че­рез по­ля поп­ри бур­дей Івоніки, аж до сільської до­ро­ги. Бу­ло пізно. Чу­до­вий, яс­ний, ти­хий вечір. Не­бо із нез­ви­чай­но ви­пук­лою гли­би­ною бу­ло засіяне зо­ря­ми, а між ни­ми місяць жа­рис­тий і свідо­мий побіди. Да­ле­чи­на бу­ла лагідна й ви­ра­зис­та, а над по­ля­ми, на які спа­ла ряс­но ро­са, зда­ва­ло­ся, розп­рос­тер­та срібна сітка.

Нива з греч­кою прос­тя­га­ла­ся ніжним біли­вом ко­ло ви­со­ко­го й буй­но­го жи­та, а там далі краплі ро­си блистіли, мов ос­талі, на житі і пше­ниці зачіплені сльози про­ти місяч­но­го світла. Десь-не-десь зніма­ла­ся з мокріших місць лег­ка, про­зо­ра мря­ка. Гли­бо­ка ти­ши­на па­ну­ва­ла всю­ди, лиш сверщ­ки пе­рек­ли­ку­ва­ли­ся чис­лен­но й ожив­ля­ли ши­ро­ко і да­ле­ко да­лечінь. Крім то­го - жод­но­го зву­ку. Все сто­яло не­по­во­руш­но, штив­но, пи­ло спокій ночі, що наб­ли­жа­ла­ся повільним кро­ком і гіпно­ти­зу­ва­ла все магічним місяч­ним світлом.

Анна йшла спішно ву­зенькою стеж­кою, що ви­ла­ся май­же не­ви­ди­мо скісно між гор­дим жи­том. Жи­то ся­га­ло їй май­же по гру­ди і бу­ло та­ке пиш­не й буй­не; та­ко­го вже здав­на на ни­вах сього се­ла не ба­чи­ли. Се бу­ло са­ме збіжжя Івоніки, че­рез яке йшла стеж­кою і яке від ча­су до ча­су гла­ди­ла вер­хи ру­кою, мов го­луб­ля­чи йо­го до се­бе.

Була по­важ­на, як зви­чай­но. А там, у ста­ро­го Онуфрія, чу­ла різні но­ви­ни. Він оповідав, що до нього за­хо­див оноді Івоніка, хотів від нього ку­пи­ти один шту­бей, але Онуфрій не про­дав; він не про­дає, як ка­зав, ніко­му своїх бджіл, бо свої бджо­ли має він лиш для се­бе; йо­му оповідав Івоніка, що у нього всі такі згри­зені, що Ми­хай­ло вже в жовтні за­би­рається, і що він, Ми­хай­ло, ду­же за­жу­ре­ний.

Неустанно шу­кає собі ро­бо­ти. Ба сеє візьме в ру­ки, ба теє. Ба йде в по­ле, ба веш­тається ко­ло то­ва­ри­ни, ко­ло бджіл. То знов ла­го­дить щось ко­ло пло­та, аби йо­го завірю­ха і сніги не зва­ли­ли взимі до землі, то знов по­ко­пує шанці по по­лях, що­би в до­що­вих ча­сах не пе­ре­по­юва­ла­ся зем­ля надмірно во­дою, то знов бе­ре со­ки­ру в ру­ки… Все хо­че ли­ши­ти та­тові в по­ряд­ку, як піде, бо… мо­же, ніко­ли не по­вер­не! А Марія пла­че, що далі бу­де тре­ба кер­ни­цю для її сліз ко­па­ти… Але во­ни всі дурні,- ска­зав до неї опісля Онуфрій.- Він був в Італії, у Відні, й вер­нув за­те з го­но­ра­ми до­до­му. Але всі лю­ди в оцім селі - ос­танні дурні,- се ска­зав він Івоніці на всі йо­го жалі.

Вона роз­ду­му­ва­ла над тим, як то бу­де, ко­ли мо­ло­дий хло­пець піде. В її по­важній душі за­рив­ся вже здав­на біль роз­лу­ки і зрос­тав чим­раз більше. Во­на вже здав­на зна­ла, що він му­сив іти; зна­ла се скор­ше, як всі інші. У па­на, де ро­ди­ну Івоніки лю­би­ли і ша­ну­ва­ли, го­во­ри­ли не раз про се, що хло­пець не бу­де й не мо­же бу­ти увільне­ний і бу­де му­си­ти відслу­жи­ти у війську свій час. Але во­ни не віри­ли й усе про­бу­ва­ли на різні спо­со­би уря­ту­ва­ти си­на. Те­пер же пе­ресвідчи­ли­ся, що там прав­ду го­во­ри­ли. З ним са­мим не го­во­ри­ла во­на ніко­ли про се, що він піде. Він при­хо­див те­пер до­волі час­то на панське обійстя. Пе­ред дво­ма тиж­ня­ми приніс від сво­го батька ме­ду для пані в да­ру­нок. Пе­ре­дав їй, і во­на віднес­ла мед до по­коїв. Ко­ли хотіла відтак мис­ку ви­ми­ти і йо­му відда­ти чис­ту, ска­зав:

- Лиши се! (Ти­кав їй, по­ми­мо то­го, що бу­ла бідна най­мич­ка). Се вже до­ма зроб­лять! Що ти ро­биш, Ан­но, і як маєшся? Я їду позавт­ра з та­том на яр­ма­рок на Пет­ра в місто. Хо­че­мо од­ну ко­ро­ву про­да­ти й мо­лоді бич­ки ку­пи­ти. Що тобі звідти при­вез­ти?

При тім узяв її за ру­ку і шу­кав її пог­ля­ду. Жаріюча по­лумінь так і об­гор­ну­ла її, і во­на вир­ва­ла ру­ку на­зад. Він, оче­вид­но, жар­ту­вав. Так пи­та­ють зви­чай­но, ко­ли їдуть на яр­ма­рок. Ли­ше її ди­ка ду­ша не мог­ла увійти в той жарт, і во­на відповіла май­же жорс­то­ко:

- Що хо­че­те!

- Я тобі при­не­су фай­ний перстінь! - ска­зав він не­пев­но.

Відтак увійшов один із слуг у кух­ню, і він відда­лив­ся мовч­ки.

Тепер бу­ло вже по Пет­ровім яр­мар­ку. Во­на лиш чу­ла,- ста­рий Івоніка був май­же що дру­го­го дня у па­на, лю­бив усіх до­ма, мов батька й матір,- що спро­да­ли свою най­кра­щу й най­до­рож­чу ко­ро­ву і що Ми­хай­ло за нею пла­кав. Але її тре­ба бу­ло спро­да­ти,- оповідав він,- бо не міг за­пус­ка­ти­ся ба­га­то з то­ва­ром на зи­му. Все те потрібу­ва­ло над­зо­ру і праці, а він сам не змо­же всього як слід до­пильну­ва­ти. Зреш­тою, йо­му бу­де потрібно гро­шей, і Ми­хай­ло бу­де та­кож при війську потрібу­ва­ти гро­шей.

Всюди стріча­ла йо­го ім’я, чу­ла щось про нього, чу­ла, як йо­го вих­ва­лю­ва­ли все і все… Ой бо­же, не­хай уже бу­де, як бог схо­че! Во­на мог­ла свою до­лю хіба бо­гу повіри­ти. Всю­ди ви­зи­ра­ло щось смут­но­го, але, пев­но, вже її до­ля бу­ла та­ка… Во­на схи­ли­ла го­ло­ву і прис­ко­ри­ла крок. Вже пізно ста­ло. Ніч нас­та­ла вже вповні.

Вона ог­ля­ну­ла­ся, а кру­гом нічо­го, лиш по­ля й по­ля, лиш не­бо і звізди. Ген да­ле­ко по однім боці, ку­ди во­на пря­му­ва­ла, біліли зас­ло­нені по­час­ти са­до­ви­ною стіни по­оди­но­ких сільських хат, а цілком да­ле­ко, на легкім згір’ї, здійма­ли­ся між верхів’ям ста­рих лип два ви­сокі ко­ми­ни пансько­го до­му.

Мала ще пе­рей­ти цілу ни­ву жи­та Івоніки, відтак ко­ню­ши­ну, а відтак ще ми­ну­ти ха­ту Докії, і аж потім вий­де на доріжку, що ве­де до панської ха­ти.

Близько неї крик­ну­ла пе­ре­пе­ли­ця, за­хо­ва­на в житі, відтак пе­ре­летіла їй май­же пе­ред ли­цем; сверщ­ки цвірка­ли, зда­ва­ло­ся, са­ме ко­ло неї, а як­би хто хотів ог­ля­ну­ти­ся за ни­ми, до­ба­чи­ти їх там, звідки продз­веніло їх цвірко­тан­ня, та во­но до­хо­ди­ло знов з іншо­го місця. Се бу­ла їхня сверщ­ко­ва тай­на, якою драз­ни­ли нічних мандрівників.

Нараз ви­ри­ну­ла не­да­ле­ко пос­тать, роз­хи­лю­ва­ла ос­то­рож­но обо­ма ру­ка­ми штив­не мо­ре збіжжя і підійшла пря­мо до неї. Се був Ми­хай­ло.

Вона пе­ре­ля­ка­ла­ся. Він з’явив­ся, не­на­че з-під землі ви­ри­нув, її єство підля­га­ло мо­гутньому впли­вові не­ожи­да­ної хвилі й не мог­ло від нього ос­во­бо­ди­ти­ся.

- Добрий вечір, Ан­но! - ска­зав сер­деч­но, зніма­ючи ка­пе­люх, і до­дав їй ру­ку.- Відки вер­таєш так пізно?

- Від Онуфрія з гри­ба­ми! - відповіла слух­ня­но, мов ди­ти­на, трем­тя­чим го­ло­сом.

Він мов­чав хви­лю і ди­вив­ся на неї. Сто­яла пе­ред ним тем­ня­ва, пря­ма, замк­не­на ви­со­ким жи­том, мов сме­ре­ка, її го­ло­ва бу­ла схи­ле­на низько на грудь, а ру­ки спу­щені вділ. Ніч бу­ла та­ка погідна і про­зо­ра, та­ка пре­гар­на й ти­ха,- нічо­го, крім цвірінькан­ня сверщків…

Він ба­чив ви­раз­но її го­ло­ву і її су­мо­ви­то зак­роєні ус­та.

- Анно! - по­чав зво­ру­ше­но.- Глянь на ме­не! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і ви­зи­рав цілий час за то­бою… хотів із то­бою ­го­во­ри­ти.

Сказавши се, пок­лав обі ру­ки на її ра­ме­на, ог­ля­да­ючись за­ра­зом притім ляк­ли­во по­зад се­бе. І він був со­ром­ли­вий і по­лох­ли­вий; ніко­ли в житті не про­мов­ляв ще так до дівчи­ни. А як і вчи­нив се, то не довіряв і самій ти­шині ночі й мов­чаз­ним ни­вам.

Вона по­зир­ну­ла на нього, щоб опісля опус­ти­ти очі. Ціла по­ва­га її єства об­хо­пи­ла її і за­во­лоділа нею цілко­ви­то. До то­го при­лу­чи­ло­ся ди­ке зво­ру­шен­ня, що замк­ну­ло їй ус­та.

- Анно! - тяг­нув він ніжно далі, при­тя­га­ючи її несміли­во до се­бе.- Ти мов­чиш так, як би я хотів те­бе би­ти; мо­же, то­му, що йдеш че­рез моє по­ле? Сею стеж­кою йде кож­ний, хто хо­че. Ти мо­жеш де­сять разів більше від інших хо­ди­ти, ко­ли схо­чеш. Я вис­те­лив би тобі сю стеж­ку най­кра­щи­ми ки­ли­ма­ми моєї ма­ми. Я люб­лю те­бе!

Вона поблідла, гля­нув­ши на нього ди­ко зво­ру­ше­ни­ми очи­ма, і мов­ча­ла далі. Щас­тя бу­ло та­ке ве­ли­ке, але й та­ке нес­подіва­не, що во­на ста­ла без­рад­на й не зна­ла, що ска­за­ти.

- Я люб­лю те­бе, Ан­но, вже віддав­на! Ти та­ка гар­на й доб­ра! Хо­чу те­бе взя­ти за жінку, те­бе од­ну! Те­бе од­ну-однісіньку! Ти му­сиш мені ска­за­ти, чи ти хо­чеш і чи лю­биш ме­не?

Паралізуюча по­ва­га усу­ну­ла­ся з її душі. Во­на об­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми й по­вис­ла на ній.

- Ти лю­биш ме­не? - про­шеп­та­ла врешті.- Лю­биш ме­не, Ми­хай­ле? Я сього не зна­ла! Я та­ка бідна… Я нічо­го не маю… Я не маю по­ля… Але я те­бе люб­лю…

- Я не пи­таю за по­ле, зо­зулько…

- Але я те­бе люб­лю… знаєш?

- Хотів зна­ти…

Поцілувалися.

З цілою по­ва­гою, яка бу­ла їй влас­ти­ва, про­би­ла­ся її гли­бо­ка лю­бов; з цілою по­ту­гою мо­ло­дої лиш десь-не-десь культу­рою діткне­ної душі роз­ли­ла­ся во­на те­пер і розігра­ла­ся гуч­но. Бу­ла цілком спов­не­на лю­бов’ю, цілком пе­рей­ня­та тим над­сильним, досі завсіди лиш бо­яз­ко за­хо­ву­ва­ним, за­та­юва­ним по­чу­ван­ням.

Але так, як во­но зло­жи­ло­ся, бу­ло май­же не до увірен­ня. Най­по­рядніший, най­ліпший хло­пець у селі і один із най­по­жа­даніших лю­бив її. Її, що нічо­го не ма­ла, бу­ла убо­га, а лиш вис­тав­ле­на на гнів ма­тері і штов­ханці бра­та, якою ні один хло­пець у селі не жу­рив­ся, яка не істніла для ніко­го, крім для своїх хлібо­давців.

- Я стільки по но­чах нап­ла­ка­ла­ся! Бог один лиш знає! - про­шеп­та­ла ти­хо, хо­ва­ючи со­ром­ли­во го­ло­ву на йо­го грудь.

- Чому, люб­ко? - пи­тав він, гла­дя­чи її чор­не, у світлі блис­тя­че во­лос­ся і при­тис­ка­ючи її до се­бе, мов ди­ти­ну.

- Бо так! Як бу­ло мені не пла­ка­ти? Все бу­ло та­ке смут­не! В ме­не не­ма ні жміньки землі, ні гро­шей. Моє сер­це підгри­за­ло щось, мов чер­вак. Я ані зна­ла, що ти ме­не лю­биш, ані що…

- Ані що хо­чу те­бе за жінку взя­ти? - докінчив він ре­чен­ня й усміхнув­ся.- Але те­пер уже знаєш! Те­пер не потрібуєш уже пла­ка­ти! Відже­ни сму­ток і візьми замість нього ме­не! А як тобі знов ко­ли ста­не на серці тяж­ко, то вий­ди й поцілуй ме­не! До­ки я ще тут, цілуй ме­не! До­ки я ще тут…

- Та й до­ки я жи­ва по світі хо­ди­ти­му, Ми­хай­ле! - ска­за­ла, об­няв­ши йо­го ди­ко за шию і надс­тав­ля­ючи з нес­ка­зан­ною щирістю мо­лоді, не­по­рочні ус­та до поцілун­ку.

- І до­ки я по світі жи­вий хо­ди­ти­му! - ска­зав гли­бо­ко зво­ру­ше­ним зву­ком, із щи­рою вірністю й сер­дечністю, і по­цілу­вав її. Був нес­ка­зан­но щас­ли­вий у тій тихій, ясній, мі­сячній ночі, сильно зво­ру­ше­ний і роз­жа­лоб­ле­ний і при­тім собі зовсім но­вий. З ним ніко­ли не бу­ва­ло, як те­пер.

Було так чу­до­во й гар­но і що во­на йо­го так ду­же лю­би­ла, оця гар­на, ро­зум­на, ти­ха дівчи­на, що не ма­ла собі па­ри й не бу­ла ніко­му рівна.

- Я тобі перстінь приніс, що ку­пив на Пет­ра в місті! - ска­зав він і ви­тяг­нув йо­го із-за ре­ме­ня. Відтак за­су­нув йо­го їй на па­лець.

- Тримайся ме­не, Ан­но, як я піду! - про­мо­вив по­важ­но.- А я тобі та­кож сло­ва не злом­лю! Ско­ро по­вер­ну, зро­би­мо весілля!

- Ти не по­вер­неш ско­ро, Ми­хай­ле! - ска­за­ла й зітхну­ла.

- Чого зітхаєш? Не зітхай! Не сму­ти мені ще більше сер­ця, я й так із жа­лю землі не вид­жу. До­ма не вид­жу нічо­го, крім сліз. Ма­ма за­од­но пла­че, а та­то зітхає мовч­ки. Я все собі га­дав, що во­но не прий­де до то­го.

- Я се зна­ла, Ми­хай­ле! Я чу­ла, як пан і пані го­во­ри­ли, що нічо­го не по­мо­же, що ти бу­деш му­си­ти свій час відслу­жи­ти. Пан був би по­ря­ту­вав, як­би бу­ло мож­на. Во­ни люб­лять те­бе. Те­бе, тво­го та­та і твою ма­му. Я лиш пе­ред своєю ма­мою бо­юся і пе­ред бра­том. Во­ни все гро­зять мені сусідом…

Вона ур­ва­ла і при­ту­ли­ла, як пер­ше, го­ло­ву до йо­го гру­дей. Він мов­чав хви­ли­ну, пог­лад­жу­ючи на­но­во її го­ло­ву ніжно, а відтак ска­зав:

- Терпи, а не йди за нього! Бог нам до­по­мо­же! На різдвяні свя­та діста­ну, мо­же, відпуст­ку і приїду. У ме­не є надія, що все бу­де доб­ре. Дот­ри­май лиш мені сло­ва, а як я вер­ну з війська жи­вий, тоді не бу­ду бо­яти­ся твоєї ма­ми, ні тво­го бра­та.

- А твої ро­дичі, Ми­хай­ле? - спи­та­ла во­на і, підняв­ши го­ло­ву, пог­ля­ну­ла йо­му виг­ре­бу­що й бо­яз­ко в очі.

Він здвиг­нув пле­чи­ма й усміхнув­ся при­му­ше­но. Знав, що во­ни не бу­дуть за тим, особ­ли­во ж йо­го ма­ти. Во­на для нього ба­жа­ла са­мої ко­ролівни, але він мав те пе­ресвідчен­ня в серці, що здо­бу­де її для се­бе. А батько йо­го знов ду­же лю­бив йо­го, і ко­ли батько прис­та­не на те, ма­ти му­сить прис­та­ти.

- Ти тим не жу­ри­ся! Ос­та­вай ли­ше на дальше у пані й будь мені вірна та мо­ли­ся за ме­не, ко­ли бу­ду там. Як там не вмру, бу­де все доб­ре.

Вона по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти.

Він зап­римітив се.

- Тепер уже пла­чеш! Я ж іще не пішов і ще не вмер! Пож­ди ще з пла­чем! - потішав її, а тим ча­сом огор­ну­ло і йо­го якесь по­чут­тя смут­ку.- Поцілуй ме­не рад­ше ще раз!

Він об­няв її пест­ли­во ру­кою і підняв їй го­ло­ву.

Тут во­на сха­ме­ну­ла­ся.

- Я му­шу вже йти! - ска­за­ла по­лох­ли­во, приг­лад­жу­ючи собі во­лос­ся.- Я за­ба­ри­ла­ся! Бо­же мій! Що там ска­жуть? А я цілком за­бу­ла­ся! Ска­жу, що в Онуфрія за­ба­ри­ла­ся. А там, у Докії, вже спус­ти­ли з лан­ця ве­ли­ко­го пса, а мені прий­деться ми­на­ти її ха­ту.

Вона підня­ла од­ною ру­кою з землі ко­шик із гри­ба­ми, а дру­гою об­ня­ла ще раз йо­го шию.

- Будь здо­ров, Ми­хай­ле; доб­раніч і при­ходь! Прий­ди з чим-не­будь до па­на, що­би я те­бе ще ба­чи­ла! Я бу­ду за те­бе мо­ли­ти­ся і сло­ва не злом­лю. Вже най бу­де, як бу­де!

- Може, чей, не застрілять ме­не! - жар­ту­вав він ви­му­ше­но.- А ко­ли ме­не й поцілить яка ку­ля, то, мо­же, не за­ги­ну відра­зу. Я міцний, і не­дур­но ка­жуть, що я як той медвідь. Са­ва ви­мов­ляється все тим, ко­ли не хо­че мішки з насінням ви­но­си­ти на під. «У те­бе плечі, як у мед­ве­дя,- ка­же він,- не­си ти!»

Вона сту­пи­ла впе­ред і по­да­ла­ся впе­ред.

- Я вже йду, Ми­хай­ле, вже пізно!

- Я те­бе підве­ду!

- Ми не маємо тут обоє місця, ба­чиш? Стеж­ка та­ка вузька, а що мені з то­го, як ти бу­деш іти за мною?

- То я піду впе­ред те­бе! - відповів він ве­се­ло.

- Так я не бу­ду видіти тво­го ли­ця. Все од­но, чи впе­ред, чи на­зад, я хо­чу видіти твоє ли­це.

- То я бу­ду йти побіч те­бе.

- То хіба жод­не з нас не бу­де йти се­ре­ди­ною стеж­ки. Гру­дою зле йти!

- Ще й ос­лаб­неш з то­го! - ска­зав він із здер­жу­ва­ним усміхом, і во­на усміхну­ла­ся.

- Потолочимо ко­лос­ся! - ска­за­ла вже цілком лагідно й щас­ли­во, пог­лад­жу­ючи ру­кою тяж­ке зо­ло­тис­те ко­лос­ся, між яки­ми те­пер темнів ви­со­кий бла­ват.- А се ж гріх, во­но та­ке гар­не!

- Так іди ти впе­ред ме­не! - про­мо­вив він.- Не­хай те­бе доб­ре за­тям­лю! Ко­ли піду вже геть звідси, бу­ду між чу­жи­ми й сам чу­жий, як бу­ду на варті сто­яти, бу­ду те­бе зга­ду­ва­ти. Іде­мо обоє на­шим по­лем - бу­ду га­да­ти - ти все нав­пе­ред ме­не, ву­зенькою сте­жеч­кою, а я за то­бою. Відтак ти обер­неш­ся й усміхнеш­ся до ме­не, а я поцілую те­бе…

У тій хвилі во­на по­да­лась у ході з жа­хом о один ступінь на­зад. Заєць біг жи­том і пе­ребіг блис­кав­кою стеж­ку близько її ніг. Во­на розсміяла­ся.

- Бодай же те­бе! Як же я зля­ка­ла­ся!

- Бо ти дівчи­на! - відповів він із лег­ким глу­мом у го­ло­сі.- Я лов­лю їх, як му­хи!

Десь у гу­ща­вині жи­та обізва­ла­ся зно­ву пе­ре­пе­ли­ця.

Вона ста­ну­ла ми­мо­волі і зас­лу­ха­ла­ся.

- Перепелиця підпілітькає,- ска­за­ла май­же по­бож­но,- а сверщ­ки га­ла­су­ють, мов най­ми­ти.

- Бо ніч яс­на; во­ни люб­лять місячні ночі. Га­ла­сом своїм за­пов­ню­ють ти­ши­ну, мов цітка­ми! - відповів півго­ло­сом.

Обоє звер­ну­ли­ся на­зад до міся­ця і ди­ви­ли­ся хви­ли­ну в освітле­ну, ви­раз­ну і лагідну да­лечінь і на­зад - на ту стеж­ку, якою йшли.

Перед ни­ми прос­ти­ра­ли­ся ла­ни, пишні й ба­гаті, місця­ми зни­жу­ючи­ся, а місця­ми здійма­ючи­ся у лагідні згір’я. Во­ни мов зби­ва­ли­ся ко­ло лісо­вих оаз, що тем­ним тлом сто­яли по­зад ланів.

- Усе спить,- ска­за­ла во­на ше­по­том, не­на­че бо­яла­ся го­лоснішим го­мо­ном збу­ди­ти що-не­будь у при­роді. І справді. Зда­ва­лось, що все вок­ру­ги спа­ло. Ви­со­ке буй­не збіжжя, білі, сріблисті ни­ви греч­ки, а далі струн­ка по­ну­ра ку­ку­руд­за. Лег­ка імла, що тут і там зніма­ла­ся про­зо­ри­ми сер­пан­ка­ми над по­оди­но­ки­ми місця­ми піль, зда­ва­ло­ся, оберіга­ла дріму­чу рос­ти­ну в тихім сні.

Малий лісок, там ген за ла­ном, з яко­го ви­нес­ла гри­би, ле­жав за­ку­та­ний у теміні, а над усім здійма­лось яс­не, ве­ли­ча­во-ви­со­ке не­бо з своїм блис­ко­том зірок і м’яким срібним світлом міся­ця, що без­гомінно про­ни­за­ло темінь літньої ночі і тво­ри­ло з неї пре­чу­до­вий, ти­хий, своєрідний світ.

Обоє мов­ча­ли.

Вони все ще сто­яли, звер­нені на­зад про­ти міся­ця і про­ти тої сто­ро­ни, з якої во­на вер­та­ла.

Вона ди­ви­ла­ся дов­гу хви­лю в да­лечінь, не­на­че за­бу­ла про се­бе, так витріщи­ла­ся ту­ди. На­раз заб­лис пе­ре­по­лох, її очі розп­лю­щи­ли­ся ши­ро­ко.

- Михайле! - обізва­ла­ся рап­том і бо­яз­ко.- Ди­ви­ся, ви­диш?

- Що та­ке? - спи­тав.

- Іди очи­ма на­зад тою стеж­кою, якою я прий­шла.

- Ну, і що ж?

- Дивися, ви­диш ти те­пер ваш бур­дей, як він он там уни­зу ле­жить, об­ве­де­ний ок­ру­ги гус­тою де­ре­ви­ною, так, як ста­ра баб­ка, ску­ле­на на землі? Ви­диш йо­го? А де­ре­ва, що гус­то ви­рос­ли за ним, як лісок, ви­диш ти? Во­но так яс­но, все вид­ко док­лад­но, цілком док­лад­но. Ди­вись на ма­лу стай­ню ко­ло бур­дея, на плоті ви­сить дов­ге пас­мо біло­го по­лот­на.

- Я вид­жу. Ма­ма біли­ли й за­бу­ли за­хо­ва­ти по­лот­но. Та що та­ке?

- А те­пер ди­ви­ся! Ку­сень від бур­дея нап­ра­во відділе­ний баг­нис­тою ле­ва­дою, де все заст­ря­га­ють коні во­зом, як ви­во­зять ско­ше­ний той рогіз; те­пер гу­ляє там шма­та­ми лег­ка імла, на крок звідти ле­жить панський лісок. Він те­пер дрімає, ви­диш?

- Чому б не видів? - спи­тав на те зчу­до­ва­но на її дивні до­пи­ти.- Я йо­го щод­ня ба­чу, я маю йо­го щод­ня пе­ред очи­ма. Лісок ве­се­лий, мов хло­пець.

- Так, ве­се­лий, як хло­пець! - пов­то­ри­ла май­же ме­ха­ніч­но.- Але те­пер, Ми­хай­ле, ди­ви­ся! Ви­диш ти «сусідній» ліс, що че­пить по­за­ду баг­нис­тої ле­ва­ди ме­жи бур­де­єм і ве­се­лим хлоп­чиськом? Таємний і страш­ний, ви­диш ти? Він від­да­ле­ний доб­рий ку­сень від ва­шо­го бур­дея; ти се знаєш, Ми­хай­ле, се «сусідній» ліс! - до­да­ла, чуд­но зво­ру­ше­на, май­же не­терп­ли­во, і в її го­лосі про­бив­ся нес­ка­зан­ний біль, і мов слізьми зат­ремтіло.

- Перед тим лісом, хоч він не­ве­ли­кий, бо­юся я все стра­шен­но. Вдни­ну й ве­чо­ром, Ми­хай­ле. Не мо­жу ту­ди пе­ре­хо­ди­ти, щоб не прис­ко­ри­ти кроків. Ме­не тяг­не ту­ди й же­не звідти. Мені на плач зби­рається, ко­ли по­ба­чу­ся там са­ма… Я стра­шен­но бо­юся… де­ре­ва такі темні… во­но так страш­но… я не знаю… я не знаю…

Вона го­во­ри­ла, пе­ре­хи­лив­ши­ся лег­ко впе­ред. Ши­ро­ко отво­рені, май­же витріщені очі від то­го лісу не зво­дя­чи, не­на­че ма­ла візію, дер­жа­лась од­ною ру­кою йо­го і, зда­ва­ло­ся, бу­ла всіма змис­ла­ми там, у да­ле­чині, ко­ло зга­да­но­го лісу.

- Все… во­но мені… так… ко­ли… я там…- го­во­ри­ла розірва­но й бо­яз­ко.- Ко­ли див­люсь… ту­ди. А… нині… де во­но так яс­но… ди­ви­ся… як яс­но… нап­ро­чуд… яс­но… Звідти іде щось! - скри­ча­ла на­раз не­са­мо­ви­то в дикім пе­ре­ля­ку.- На те­бе й на ме­не!…

Кинулася до нього су­до­рож­но і, мов ос­ло­ню­ючи йо­го, об­хо­пи­лась йо­го бур­ли­во ру­ка­ми і при­тис­ну­ла­ся ли­цем до нього. Слід за тим по­па­ла в кон­вульсив­ний плач, що йо­го при­во­дить із со­бою лиш нес­подіва­ний, не­са­мо­ви­тий пе­рест­рах.

Майже в тій самій хвилі обвів і він її ру­ка­ми. Йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом, во­лос­ся ста­ну­ло йо­му ду­бом. Три­мав її міцно, при­тис­нув­ши до се­бе, і витріщив­ся гост­рим пог­ля­дом в ука­за­ний нап­рям. Він не бо­яв­ся і не ба­чив нічо­го. Йо­го бур­дей, до яко­го мав не­ба­вом вер­та­ти­ся, ле­жав спо­коєм по­ви­тий і справді, мов ску­ле­на ста­ренька в намітці, ос­ло­не­ний зза­ду гус­тою де­ре­ви­ною, а там далі, нап­ра­во, за баг­нис­тою ле­ва­дою, на тлі, де здійма­ли­ся легкі про­зорі імли й не­на­че на гра­ниці дру­го­го се­ла, ле­жав сам для се­бе «сусідський» ліс. Чу­жий, не­ве­ли­чкий і лиш рідко по­бе­реж­ни­ка­ми звіду­ва­ний. Не­на­че доб­ро без влас­ти­те­ля, де кож­ний міг ог­ра­бу­ва­ти де­ре­во й до­волі час­то ог­ра­бу­вав, так ле­жав він.

Він знав йо­го аж над­то доб­ре. Зру­бу­вав там у нім ча­сом су­хе гілля, кілля до пло­та й пе­ре­во­див не од­ну ніч в йо­го гли­бині. Але те­пер не ба­чив нічо­го. Йо­му й не впа­ло там нічо­го в очі. Ні вдни­ну, ні вночі, і во­на ма­ла, пев­но, лиш пус­тий при­вид.

- Ти дівчи­на,- ус­по­ко­ював її рівним го­ло­сом, але наг­лий пе­ре­по­лох, який пе­рей­шов від неї на нього, дзвенів ще й у йо­го го­лосі,- і то­му боїшся! Пе­рех­рес­ти­ся! Бог з на­ми, і я про­ве­ду те­бе аж до­до­му. Там не­ма нічо­го, і тобі лиш щось при­виділо­ся. То бу­ла мря­ка.

- Се не бу­ла мря­ка! Во­но летіло крізь мря­ку! - го­во­ри­ла розірва­но і хли­па­ючи, підніма­ючи на хви­лю го­ло­ву й див­ля­чись йо­му пе­ре­ко­ну­юче і за­ра­зом з до­ко­ром в об­лич­чя.- Во­но летіло… на ме­не… і на… те­бе!

Нараз ур­ва­ла. За­вер­ну­ла звільна, не­на­че не­ви­ди­мою, зрос­та­ючою міццю си­лу­ва­на, го­ло­ву знов прос­то в си­ня­вий, освітле­ний нап­рям, де на по­лях, що зни­жу­ва­ли­ся, темніли­ся те­пер оази лісів… Ди­ви­лась ту­ди хви­лю виг­ре­бу­щи­ми, за­ля­ка­ни­ми очи­ма, з болісно змор­ще­ни­ми бро­ва­ми, не звер­та­ючи ні пог­ля­ду, ні го­ло­ви ані на хви­ли­ноч­ку від то­го місця. На­раз об­хо­пи­ла пальця­ми йо­го рам’я міцніше. По­ча­ла мов у бо­лю стог­на­ти, а відтак лег­ко зой­ка­ти: - Вже знов… вже знов…- а відтак скри­ча­ла, як пер­ше, з не­са­мо­ви­тим пе­рест­ра­хом: - Знов ле­тить!

Він пірвав її з со­бою.

Вона пла­ка­ла го­лос­но, а він смер­тельно пе­ре­ля­кав­ся.

- Ходи! - клик­нув, хрес­тя­чи­ся та дзво­ня­чи зу­ба­ми.- Тут не­чис­те місце! Хо­ди! - І, підняв­ши з землі гри­би, що во­на в пе­рест­ра­ху опус­ти­ла, об­вив її ру­кою й по­тяг­нув дальше.

Ішли, при­ту­лив­шись тісно од­не до од­но­го, між ви­со­ким збіжжям.

Вона ути­ра­ла очі ру­ка­вом, ог­ля­да­ючись раз по раз бо­яз­ко по­за се­бе, пе­ре­ма­га­ючи все на­но­во нап­ли­ва­ючий плач, і йшла пос­луш­но за ним, ко­ли місця­ми му­сив сам сту­па­ти вузькою стеж­кою.

- Не вер­тай сею до­ро­гою! - про­си­ла бла­га­ючим го­ло­сом і при­тис­ка­ючи йо­го ру­ку до се­бе.- Я бо­юся!

- Мені не ста­неться нічо­го, го­луб­ко! - відповів рівним, по­важ­ним то­ном.- Мені не страш­но! Я не бо­юся!

- Тут щось не­чис­те… на те­бе й на ме­не, Ми­хай­ле,- про­мо­ви­ла в розірва­них ре­чен­нях, ту­ля­чись тісніше до нього.- Я се виділа те­пер!

- Що ти та­ке виділа?

- Щось страш­но­го, не знаю на­пев­но що! Щось прест­раш­но­го… зак­ри­вав­лені, вог­няні шма­ти… з дво­ма роз­жа­ре­ни­ми, не­са­мо­ви­ти­ми очи­ма, що збли­жа­лись до нас у ша­леній ско­рості. І так ско­ро, як во­но летіло до нас ураз із лісом, так са­мо ско­ро зник­ло. Бо­же, що се мог­ло бу­ти?!

Його прой­ня­ла дрож, і він пе­рех­рес­тив­ся. Був за­бо­бон­ний, як батько й ма­ти, як вза­галі більша часть лю­ду йо­го се­ла.

- Місячні ночі все та­ке з со­бою при­во­дять! - ска­зав опісля в по­учнім тоні, щоб во­на ус­по­коїла­ся.- Але во­но не мо­же хре­ще­но­му чо­ловікові за­подіяти ли­ха! Ади, там не­да­ле­ко пансько­го до­му, де виїжджається вже з то­ло­ки на до­ро­гу, ко­ло ма­ло­го яру, яким мож­на най­бор­ше діста­ти­ся до на­шої ха­ти з то­ло­ки. Там та­кож не­чис­те місце! Завж­ди, як місяць вповні, по­ка­зується там ве­ли­кий чор­ний пес. Той пес гу­ляє на од­но­му місці і не про­пус­тить жод­но­го чо­ловіка дальше, до­ки не схо­че. Ні за що в світі не про­пус­тить!

- Ти видів йо­го? - спи­та­ла бо­яз­ко.

- Ні! Я ні, але ста­рий Пет­ро ка­зав, що ба­чив йо­го раз! Він вер­тав - оповідав од­но­го ра­зу - пізно з се­ла до­до­му! Ніч бу­ла яс­на й місяч­на, як нині. Він ішов сам. Чим ближ­че до­хо­див до то­го місця, тим більше ос­ла­бав у колінах. І на­раз ста­нув пе­ред ним ве­ли­чез­ний пес із ог­ня­ни­ми очи­ма і витріщив­ся на нього. Він і собі ви­лу­пив очі на нього. А ко­ли відтак здіймав ру­ку, щоб пе­рех­рес­ти­ти­ся, пес зник, а він, знаєш, він ле­жить, як сніп, на землі!… Вже пізно по опівночі прий­шов до се­бе, здійняв­ся з землі й по­волікся до­до­му. Ка­зав, що ще три дні по тім чув слабість у колінах із стра­ху.

- Во­но вже так бу­ває! - докінчив кріпшим го­ло­сом.- І в та­ких хви­лях тре­ба все лиш про хрест пам’ята­ти, тре­ба за­раз пе­рех­рес­ти­ти­ся. Відтак не ви­диться вже ніко­ли нічо­го!

- А я за­бу­ла про хрест, Ми­хай­ле! - ска­за­ла вже відваж­но й спокійніше і усміхну­ла­ся, мов ди­тя, з вог­ки­ми ще від сліз очи­ма, не­на­че відкри­ва­ючи щось но­во­го,- і то­му виділа я те ще раз. Але те­пер бу­ду вже все пам’ята­ти про хрест,- і, ска­зав­ши се, пе­рех­рес­ти­ла­ся по­бож­но, скло­нив­ши­ся гли­бо­ко до землі. Відтак обізва­ла­ся, відітхнув­ши: - Те­пер я вже не бо­юся! А нині так яс­но, що мож­на б цітки зби­ра­ти! Але ще не­ма півночі! А я та­ки страш­но пе­ре­пу­ди­ла­ся! - за­вер­ну­ла во­на на по­пе­редній пред­мет.- І що се мог­ло та­ке бу­ти, що я ба­чи­ла? Що се мог­ло та­ке бу­ти? І ніби знаю, що во­но бу­ло, а прецінь не знаю!

- Не зга­дуй! - обізвав­ся він щи­ро.- Не­хай во­но від нас ще­зає!

- Нехай ще­зає! - пов­то­ри­ла по­важ­но, а по хвилі до­да­ла: - Зі всього я лиш припізни­ла­ся! Пані на­ка­зу­ва­ла не ба­ви­ти­ся допізна, а я як­раз за­ба­ви­ла­ся. Ходім швид­ше, Ми­хай­ле! До­ма бу­дуть ме­не ще потрібу­ва­ти!

І прис­ко­ри­ли мовч­ки кро­ки. Ішли все ще ву­зенькою стеж­кою по­лем, та лиш уже те­пер ви­со­кою ку­ку­руд­зою. Шов­ко­ве лис­тя її не­на­че ше­по­том відзи­ва­ло­ся до них, ко­ли од­но або дру­ге, пе­ре­хо­дя­чи повз струн­ких рос­тин, десь-не-десь діткну­ли­ся або й відпи­ра­ли її зі стеж­ки ру­ка­ми. По не­довгім часі спи­ни­ли­ся не­да­ле­ко білої ха­ти Докії, а за­ра­зом ко­ло до­ро­ги, що ве­ла до пансько­го до­му. Тут об­няв він її.

- Поцілуй ме­не тут ще раз, зо­зулько! - про­сив ніжно.- Далі не піду з то­бою, бо лю­ди бу­дуть видіти! Не тре­ба те­пер!

- Не тре­ба, не тре­ба! - відповіла жи­во, обніма­ючи йо­го тісно за шию.

- Бог ви­дить! - за­ки­нув півго­ло­сом і поцілу­вав чисті її ус­та.

- Лиш бог один ви­дить! - відповіла з цілої душі, відтак розс­та­ли­ся.

Вона пішла, а він ос­тав­ся ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою до­ро­гою, а відтак як ми­ну­ла білу ха­ту Докії, пус­тив­шись то­ло­кою до не­да­ле­ко­го пансько­го до­му. Не­на­че тем­на струн­ка смерічка, так ішла пря­мо, лег­ко ко­ли­ха­ючись, до­ки не зник­ла йо­му з очей.

Він чув се­бе вповні щас­ли­вим. Во­на йо­го лю­би­ла, й хотіла на нього жда­ти, і… бу­де йо­го жінкою.

Відтак пе­рех­рес­тив­ся і пішов на­зад стеж­кою, що ве­ла в яс­но освіче­ний нап­рям. Йо­го бур­дей ле­жав, ти­хо дріма­ючи, за­ку­та­ний у си­ня­во-сріблис­ту мря­ку, й ви­жи­дав йо­го з от­вер­ти­ми две­ри­ма і дво­ма дрібни­ми, про­ти міся­ця звер­не­ни­ми, те­пер яс­но-блис­ку­чи­ми вікон­ця­ми…

IV

Того са­мо­го дня, зран­ку, спос­те­рег­ла Марійка, що в неї знов про­па­ла од­на ве­ли­ка кур­ка, і за­ве­ла го­лос­ний ле­мент.

- Треба спи­та­ти Са­ву! - обізвав­ся Івоніка, що сидів не­да­ле­ко ха­ти, кле­пав ко­су і на всякі нарікан­ня й до­пи­ти своєї жінки не мав досі жод­ної відповіді.- Він же газдує те­пер ко­ло ку­рей! Оноді чув я, як ка­зав, що по­ло­вик ухо­пив од­ну!

Вона розсміяла­ся, вик­ри­вив­ши ус­та.

- Прокляті по­ло­ви­ки: те­пер пха­ються вже аж до кур­ни­ка та ха­па­ють ку­ри тоді, як во­ни сплять!…

Старий підняв го­ло­ву і гля­нув на жінку. Щось більше важ­но­го про­ки­ну­ло­ся в тоні го­ло­су, чим у сло­вах, ко­ли спи­тав:

- Що ка­жеш, Маріє?

- Кажу, що є й такі по­ло­ви­ки, що пха­ються аж у кур­ник і за­би­ра­ють дріб. А як не бу­де­те вва­жа­ти, то по­ви­но­сять вам і інші речі!

- Маріє! Ува­жай, що го­во­риш, та й май на увазі, аби ніхто не чув то­го, що ти го­во­риш! - ска­зав, ос­теріга­ючи.- Лю­ди за­ви­ду­ють нам і так усього, а як довіда­ються, що наш син злодій, бу­дуть із то­го ще раді. Я знаю, що то Са­ва все ро­бить, і я йо­му то­го не да­рую!

- Від ме­не він уже дістав свою пар­ти­ку,- обізва­ла­ся знов жінка,- але то все Рахіра че­рез нього ро­бить. На­мов­ляє йо­го до всього, а він лиш ви­ко­нує те, що во­на йо­му на­ка­же. Оноді зди­ба­ла я її, як вер­та­ла з пляш­кою горівки від Менд­ля. Ти га­даєш, що ска­за­ла мені хоч «доб­рий день»? Де там! А я ж їй прецінь тітка! Її ма­ма - моя рідна сест­ра. Ди­ви­ла­ся, як вов­чи­ця, в зем­лю, пе­ре­хо­дя­чи ко­ло ме­не. В неї не­чис­те сумління, бо хо­дить і на­мов­ляє хлоп­ця до зло­го. Во­на про­дає мій дріб у Менд­ля й ку­пує горівку та тю­тюн. Я вже прий­шла на то­то. Домніка мені се ска­за­ла. Во­на меш­кає там не­да­ле­ко них і ба­чить усе та чує. А Домніка ро­зум­на й виділа й знає ба­га­то. Не­дур­но в місті де­сять років слу­жи­ла…

- Вона ро­зум­на, але й хит­ра і фальши­ва, Маріє! - відпо­вів він спокійно й узяв­ся далі кле­па­ти свою ко­су.

- Вона фальши­ва, але я їй ніко­ли жод­но­го зла не за­подіяла; я з нею доб­ре жи­ву. Врешті, во­на знає все, що в селі діється, а во­на би сього не зна­ла! Са­ва пе­ре­сид­жує те­пер більше у Гри­горія, як у нас. Ко­лись тут­ки по­ма­гав йо­му на йо­го ви­най­мленім жеб­рацькім полі ко­си­ти, ка­за­ла мені Домніка. Я вам не хотіла сього ка­за­ти, але те­пер та­ки ска­жу. Ми­хай­ло пра­цює ко­ло нас, мов чор­ний віл, не має су­по­кою, аби все в ладі ут­ри­ма­ти, зри­вається від ран­ня до ве­чо­ра, а сей тра­тить свої дні і свої мо­лоді си­ли там, для по­ган­ця. Вам би по­би­ти йо­го з раз, Іво­не!

Івоніка мов­чав, і німе зітхан­ня зня­ло йо­му грудь. Він се знав. Він знав ба­га­то де­чо­го іншо­го, чо­го во­на не зна­ла. Не­дав­но, приміром, ко­пав щось у пансько­му го­роді й ук­рав із пшихліра, що сто­яв на ча­сок ство­ре­ний, гру­без­ний ланц. Цей ланц про­дав відтак ста­рий Гри­горій жи­дові на Гоп­пля­цу, а він, Івоніка, був са­ме тоді при тім і пізнав панський ланц. До­га­дав­ся за­раз, відки се по­хо­ди­ло, але мов­чав. Са­ва ж був йо­го ди­ти­на! Те все скоїв Са­ва, од­нак що він мав діяти! Со­ром приз­на­ти­ся-та­ки пе­ред усіма, що ось йо­го син злодій а з дру­гим злодієм кам­ра­тує й ту­ма­нить лю­дей. Бог дав йо­му двоє дітей. Але що по одній сто­роні бу­ло са­ме доб­ре, вий­шло по другій са­ме зло. А він їх од­на­ко­во лю­бив обох, ви­го­ду­вав од­на­ко­во пра­цею своїх рук. Оба бу­ли йо­го рідні-рідне­сенькі діти…

- Як Ми­хай­ло піде до рек­рутів, і він по­ба­чить, що не­ма ко­му все ку­та­ти, він поп­ра­виться. Те­пер він ще на Ми­хай­ла спус­кається! - потішав він жінку й се­бе са­мо­го.

- Дай бо­же! - відповіла Марія.- Але до­ки він бу­де дер­жа­ти­ся сеї га­ди­ни, до­ти бу­де три­ма­ти­ся йо­го зло й ли­хо. Се я вам ка­жу, бадіко. Він сміється вже з мо­го жа­лю, а то, відай, не смішне, як ма­ма пла­че. Він ви­дить, що мені сер­це з жа­лю тріскає, що Ми­хай­ло му­сить іти, а він ка­же: «Ідіть з ним до жовнірів… Хто йо­му там по­дасть груді?» Та­ке він до своєї ма­ми го­во­рить. У нього твер­де, не­доб­ре сер­це, і бог би йо­го ска­рав за йо­го сло­ва!

- Не прок­ли­най, Маріє! - ус­по­ко­ював, ос­теріга­ючи, Іво­ніка.- Він так са­мо на­ша ди­ти­на, як Ми­хай­ло. Він поп­ра­виться. Я вже йо­му кілька разів ка­зав та упо­ми­нав йо­го, що ко­ли не поп­ра­виться, не діста­не від ме­не ні груд­ки землі. Все, ка­жу, дам Ми­хай­лові. Він се знає. І він знає, що чо­ловік без землі нічо­го не зна­чить. Він се ду­же доб­ре знає. І ви­дить, що Гри­горій у селі зна­чить пе­ред людь­ми…

- Вже змал­ку був та­кий упер­тий і злос­ли­вий! - тяг­ну­ла Марія далі своє.- Я собі на­га­дую все доб­ре.

- Від ди­ти­ни не­ма чо­го ве­ли­ко­го надіятись, на те во­но й ди­ти­на, і до то­го не­ма що чіпа­ти­ся. І ми бу­ли ко­лись дітьми й ро­би­ли доб­ре і зле. Що хто ви­нен то­му, що був дур­ною ди­ти­ною?

- Я ка­жу ли­ше, що він уже тоді був не­пос­луш­ний і упер­тий і ро­бив своїй мамі все на­пе­рекір, як во­на при­ка­зу­ва­ла що-не­будь!

- Чи ти слу­ха­ла все твоєї небіжки-ма­ми, Маріє, ге? - спи­тав чо­ловік і усміхнув­ся, бог знає чо­му, ви­му­ше­но.

- Ви старі й дурні! - затріпо­та­ла во­на не­терп­ли­во.- Я го­во­рю про огонь, а ви го­во­ри­те про во­ду. Я ка­жу, що він був уже змал­ку упер­тий і злоб­ний, а ви ка­же­те мені, які-то змал­ку бу­ли ви, яка я і які бу­ли інші. Що мені з то­го?! Адіть, од­но­го ра­зу, ко­ли ще був ма­лий, відібрав йо­му один хло­пець - мені здається, мо­лод­ший брат То­до­ри­ки, що відтак по­мер, на­га­дуєте собі? - відібрав йо­му сопілку, бо во­ни все оба ра­зом на то­лоці пас­ли то­вар. Са­ва не ска­зав нічо­го. Чо­ти­ри неділі пізніше зло­вив ве­ли­ко­го джме­ля і уп­хав йо­го хлоп­цеві за ковнір. Як хлоп­чи­ще зас­лаб і ле­жав за­пух­лий, а Са­ву за те би­ли і сва­ри­ли та й до­пи­ту­ва­ли, чо­му та­ке на­ро­бив, мов­чав, як камінь. За­тяв­ся та й мов­чав. «Ви­диш? - ка­жу йо­му.- Він мо­же і вмер­ти!» Він спог­ля­нув лиш по-вов­чо­му в зем­лю, змор­щив бро­ви, а по якійсь хвилі по­чав пла­ка­ти. Пла­кав, але не ска­зав ані сло­веч­ка. А як я при­ка­за­ла піти до хлоп­ця та йо­го ма­ми та пе­реп­ро­си­ти обох, не ру­шивсь з місця. Не­на­че за­кам’янів, так сто­яв тут­ки, і ніби занімів. Тоді бу­ла би я йо­му з гніву кості по­ло­ми­ла. І ли­ше мав щас­тя, що був усе та­кий мізер­ний і блідий, інак­ше, бігме, бу­ла б кості по­ло­ми­ла! Та й та­кий він і те­пер, та й то­му маю я жаль до нього!

- Він не був усе та­кий, як те­пер, не слу­хав тільки сво­го ро­зу­му, Маріє! - ска­зав ста­рий.- Ли­ше відко­ли зай­шов у при­ятельство з Гри­горієм, вер­титься йо­му плу­та­ни­на в го­лові!

- Ей, він усе був ліни­вий і упер­тий! - за­ки­ну­ла ста­ра знов своє розд­раз­не­но.

- Лінивий!… Але він не крав і не бо­ку­вав від праці так, як те­пер, та й…

- А ви се ви­ди­те і ска­же­те йо­му хіба раз у рік яке сло­во! - пе­рер­ва­ла во­на лю­то бесіду Івоніки.- Як­би він вам і ха­ту над го­ло­вою за­па­лив, ви б наб­ра­ли во­ди в рот. Я не знаю, що у вас за сер­це. Ви все лиш добрі та добрі; лиш оце од­но знаєте ви, але се не­доб­ре, Івоніко!

Він за­дер­жав­ся в кле­панні і гля­нув на неї.

- Маріє! - ска­зав по­важ­но і докірли­во.- Чи Са­ва не є так твоя ди­ти­на, як Ми­хай­ло? І чи ти йо­го мен­ше лю­биш? Чи ти йо­го не вро­ди­ла? Що ти від ме­не хо­чеш? Він мо­ло­дий і дур­ний і підмов­ле­ний ли­хи­ми людьми. Рахіра на­ро­би­ла йо­му щось, але як то ми­неться, во­на стра­тить свою міць над ним, він на­зад вер­не до нас. Я йо­го па­зю, хоч і мов­чу. Мов­чи й ти і три­май язик за зу­ба­ми. Ми­хай­ло та­кож ви­дить більше, як ти ду­маєш, а Са­ва се знає. Дов­го не бу­де її три­ма­ти­ся; во­на не чес­на дівчи­на, а же­ни­ти­ся з нею він не бу­де, бо ж во­на йо­го пер­ва сест­ра, а се ж гріх. Він знає оце все, і оце все му­сить скінчи­ти­ся. Тре­ба лиш бу­ти терп­ли­вим… і бо­га про­си­ти, що­би нас не опус­тив… щоб і Ми­хай­ла не опус­тив…

- Михайле, Ми­хай­ле! - зой­кну­ла на­раз Марія, мов уко­ле­на.- Ди­ти­но моя, сер­це моє! За що відри­ва­ють те­бе від ме­не, за що са­дять у яр­мо? Що бу­де­мо без те­бе діяти? Що пічне зем­ля без те­бе? Як те со­неч­ко, так зай­деш ти для нас, а я розіб’юся, жаль за то­бою вис­се мою кров і побілить моє во­лос­ся. Ми-хай-ле! Ми-хай-ле!

Він підняв жи­во го­ло­ву і глип­нув жур­ли­во на неї. Чи не товк­ла знов го­ло­вою до стіни? Ко­ди жаль об­хоп­ляв її так наг­ло, як те­пер, ко­ли при­га­ду­ва­ла собі роз­лу­ку із своїм лю­бим­цем, чи­ни­ла се май­же за кож­ним ра­зом, а во­на бу­ла вже сла­ба і не­мо­ло­да.

Але сим ра­зом во­на не ро­би­ла то­го. Во­на ли­ше за­во­ди­ла й наріка­ла, а там, мо­же, й зап­ла­че знов…

Похнюпив го­ло­ву, як пер­ше, на гру­ди, змор­щив болісно чо­ло і кле­пав пе­ред со­бою дальше мовч­ки ко­су, ба ще пильніше.

Вона не вмов­ка­ла. То зсе­ре­ди­ни ха­ти, то по надвір’ю про­ки­дав­ся її го­лос жалісно… все наріка­ла. Від ча­су до ча­су здійма­ла­ся її ху­да пра­ва ру­ка… і гро­зи­ла ко­мусь уда­лині…

Відтак нас­та­ла ніч. Яс­на й ти­ха, най­шла обох, як спо­чи­ва­ли кож­не в гли­бокій ти­шині в темній ха­тині… з їдо­ви­тим го­рем у серці, без­сон­но…

V

О тій самій порі, ко­ли Ми­хай­ло до­жи­дав своєї дівчи­ни, зак­ра­дав­ся Са­ва, мов злодій, крізь го­ро­ди й поміж ха­ти до Рахіри.

Мешкала зі своїми ро­ди­ча­ми в малій ха­тині в поблизькості ста­ро­го ве­ли­чез­но­го лісу, що ста­нув ко­ло се­ла, мов ве­ле­тенський мур, не­да­ле­ко най­ліпшої то­ва­риш­ки Маріїної, ро­зум­ної та язи­ком глад­кої Домніки.

Старий Гри­горій і йо­го жінка, сліпа на од­но око Те­тя­на, не ма­ли жод­ної землі і ви­най­ма­ли що­ро­ку кілька­над­цять пра­жин по­ля у чу­жих лю­дей, щоб хоч отак тру­ча­ти свою біду впе­ред. Ма­ла ха­ти­на, що сто­яла по­се­ре­дині ма­ло­го сад­ка, бу­ла ста­ра й по­хи­ла, і зда­ва­ло­ся, що по кожній сильній тучі що­раз більше по­хи­ля­ла­ся в сто­ро­ну лісу.

Григорій був зарібни­ком, йо­го жінка хо­ди­ла враз із ним на ро­бо­ту, бра­ла­ся за вся­ку пра­цю, лиш Рахіра ос­та­ва­ла­ся до­ма і про­во­ди­ла свої дні у без­робітті або швен­дя­ла по селі, за­дер­жу­ючи­ся ко­ло кож­дої ха­ти, де бу­ли дівча­та або мо­лоді хлопці й нав’язу­ва­ли ба­ла­кан­ку.

Се бу­ло прав­да, що во­на, а влас­ти­во, її батько по­хо­див із «Ци­ганії».

У сусідньому селі, що вва­жа­ло­ся уже містеч­ком, бо в ньому відбу­ва­ли­ся яр­мар­ки й тор­ги, осіла­ся бу­ла ще за давніх літ ко­лонія ци­ганів.

Тодішній дідич і влас­ти­тель се­ла по­да­ру­вав тій ко­лонії якусь час­ти­ну землі. Так во­на осіла­ся там, і час­ти­ну тої землі враз із меш­кан­ця­ми проз­ва­но Ци­ганія.

Цигани ма­ли тут сво­го, ок­ре­мо­го двірни­ка, своїх гро­мадських рад­них і дер­жа­ли­ся кріпко своїх зви­чаїв і ци­ганських ус­та­нов. Най­кра­щу ци­га­ноч­ку взяв влас­ти­тель се­ла до сво­го дво­ру, і во­на про­жи­ва­ла тут у роз­ко­шах, мов кня­ги­ня в давніх каз­ках.

Однак ро­ки 66-67 при­ве­ли зміну. За­па­ну­вав го­лод, про­ки­ну­ла­ся хо­ле­ра, ба­гацько ро­дин ви­мер­ло, ба­гацько ви­ванд­ру­ва­ло із Ци­ганії до Мол­да­ви, а ті, що ос­та­ли­ся на місці, зміша­ли­ся з інши­ми меш­кан­ця­ми, і лиш не­ба­га­то з них ос­та­ло­ся вірни­ми своїм тра­диціям і оби­ча­ям.

Старі лю­ди, що при­га­ду­ва­ли собі ще добрі ча­си, у яких процвіта­ла Ци­ганія, оповіда­ли не один ціка­вий епізод про їхнє жит­тя-бут­тя і вда­чу та про їхній особ­ли­вий та­лант об­манст­ва. Та про­те зга­ду­ва­ли їх із сим­патією й яко­юсь теп­ло­тою.

Як бу­ло про­хо­ди­ти ко­ло їх то­лоч­ки, де літньою дни­ною пас­ли зви­чай­но кра­дені вівці, у неділю, приміром, мож бу­ло сміяти­ся до роз­пу­ки. Всі малі ци­га­ня­та, нагі, зби­ра­ли­ся тут ро­ями, гу­ля­ли, ка­ча­ли­ся і кру­ти­ли­ся, поб­рав­ши­ся за ру­ки, блис­кав­кою, так що їх чорні тільця у сяєві сон­ця лиш так по­пе­ред очі ми­га­ли й ви­лис­ку­ва­ли­ся. Ки­да­ли­ся пе­ре­хо­дя­чим під но­ги й про­си­ли ди­ки­ми а за­ра­зом бут­ни­ми ру­ха­ми ми­лос­тині, кри­ча­ли та бла­га­ли, співа­ли й за­во­ди­ли прав­ди­ву чу­дасію, так що хто пе­ре­хо­див, ми­мо­волі усміхнув­ся й сяг­нув ру­кою до ки­шені.

Вони ма­ли свою ок­ре­му му­зи­ку, тор­гу­ва­ли де­рев’яним на­чин­ням, ма­ли своїх ремісників, а в су­бо­ту пе­ре­дя­га­ла­ся більша часть жінок у лахміття й хо­ди­ла в сусідні се­ла по ми­лос­ти­ню. Гри­горій Чун­кач, батько Ра­хіри, був по­том­ком Ци­ганії. Він од­ру­жив­ся з сест­рою Марії, на од­не око сліпою Те­тя­ною, бо ма­ла кілька пра­жин грун­ту, а ко­ли про­пив усе, му­сив ви­най­ма­ти зем­лю й хо­ди­ти на що­денні зарібки.

Тетяна бу­ла доб­ра робітни­ця й ма­ла сла­ву та­кої на ціле се­ло. Їй і тій славі мав оди­но­ко зав­дя­чу­ва­ти Гри­горій, що діста­вав ро­бо­ту, інак­ше не мав би ні од­но­го сво­го при­хильни­ка, ні своїх рук. Він був злодій і мав на своїм сумлінні од­не людське жит­тя. Од­но­го ра­зу упив­ся і по­бив од­но­го ста­ро­го так сильно, що той кілька днів по тім по­мер. За те про­сидів у криміналі дов­гий час, од­нак, ко­ли вий­шов на во­лю, не став ні на во­ло­сок ліпший.

Рахіра цілком у нього вда­ла­ся, і він лю­бив її, мов свою ду­шу. Ма­ла не ли­ше йо­го круглі чорні жадібні очі, але і вда­ча йо­го відби­ла­ся у неї, не­мов у дзер­калі. Ліни­ва до роз­пу­ки, плен­та­ла­ся ціли­ми дня­ми бездільно по се­лу, ба­ла­ка­ючи та ог­ля­да­ючи все, що впа­да­ло їй в очі, особ­ли­во ж дріб, або ста­ва­ла там, де газдині біли­ли свої по­лот­на, щоб опісля, при відповідній на­годі, з од­но­го або дру­го­го за­тяг­ну­ти не­замітно під па­ху.

Її ма­ти не ма­ла жод­ної волі й жод­но­го го­ло­су до­ма і чи­ни­ла завсіди лиш те, що на­ка­зу­вав чо­ловік і чо­го ба­жа­ла донька. Бу­ла для обох мов­чаз­ли­вою, нев­си­пу­щою ма­ши­ною. В мо­ло­дих сільських хлопців не тіши­лась Рахіра сим­патією. Во­ни по­горд­жу­ва­ли нею яв­но і висміюва­ли­ся з неї го­лос­но. Во­на на­ки­да­ла­ся кож­до­му, і осяг­ну­ти її лас­ку не бу­ло труд­но.

Ніякий хло­пець не про­сив її на та­нечнім місці до тан­цю, але во­на лізла від од­но­го до дру­го­го, мов ла­си­ця, і підле­щу­ва­ла­ся та про­си­ла так дов­го, до­ки один або дру­гий не по­тяг­нув її за ру­кав напівжар­том, напівпо­ва­гою до тан­цю і, обк­ру­тив­ши її кілька разів, тру­тив від се­бе або відіслав двоз­нач­ни­ми сло­ва­ми на місце.

Але во­на сміяла­ся з то­го. Зі своїми біли­ми, блис­ку­чи­ми зу­ба­ми й чер­во­ни­ми ви­ко­че­ни­ми ус­та­ми ви­хо­ди­ла при сліду­ючім танці, не­на­чеб не бу­ло нічо­го, сміючись на­но­во до них, і вміла на­но­во звер­ну­ти на се­бе ува­гу і діпня­ти сво­го. Від кількох місяців лип до неї Са­ва. Сим­патія взя­ла по­ча­ток у гульбі. Жар­та­ми і сміхом, штов­хан­ця­ми, а відтак пе­реміни­ла­ся в грізну, по­важ­ну си­лу.

Вона бу­ла стар­ша від нього. І бу­ло се то­му - чи ле­жа­ло се вже в її вдачі, во­на так ним зна­ла вер­хо­во­ди­ти, що не бу­ло ні од­ної май­же точ­ки між ни­ми, в котрій він не згод­жу­вав­ся б з нею і не підда­вав­ся б насліпо її ви­дум­кам або напівди­ким хи­ме­рам. Бу­ла для нього бо­ги­нею і дер­жа­ла йо­го при собі, мов магічною си­лою…

Крім то­го, ви­пе­ред­жу­ва­ла всі йо­го ба­жан­ня, і кож­ний пос­ту­пок йо­го по­вис­ку­вав у неї пох­ва­лу.

Находив у ній підпо­ру для своїх най­грубіших і най­ниж­чих зво­ру­шень, а що не замічав у засліпленні її хиб, так то­нув чим­раз глиб­ше й глиб­ше в ат­мос­фері її ду­ху й душі. В то­ва­ристві її ро­дичів не потрібу­вав ніко­ли в’яза­ти­ся. Пив враз із ни­ми і не ба­чив у тім нічо­го со­ром­но­го бу­ти п’яним. Во­ни зна­хо­ди­ли все якусь вимівку на те, а ко­ли Рахіра при­но­си­ла до­до­му ку­сень біло­го вкра­де­но­го по­лот­на або вкра­де­ну кур­ку, оповіда­ючи, як од­но або дру­ге опи­ни­ло­ся в її ру­ках, то го­лов­ною річчю в тім бу­ло те, як во­на за­хо­ди­ла­ся ко­ло то­го, щоб до­бу­ти се в свої ру­ки, і що ска­же він на те. Він сміявся див­ним здав­ле­ним сміхом і по­див­ляв її зручність і при­томність. По­во­див­ся з нею свобідно. Батько й ма­ти не в’яза­ли їх ні в чім, і так Са­ва про­во­див із нею не раз цілі ве­чо­ри й ночі, і ніхто не встря­вав до їхніх відно­син до се­бе та до їхнього діла. Їх по­чут­тя мог­ли роз­ви­ва­ти­ся без упи­ну і роз­ви­ва­ли­ся…

Старі вий­шли в сусіднє се­ло на ро­бо­ту й не вер­ну­ли ще. Во­на сиділа са­ма під ха­тою на призьбі і, до­жи­да­ючи Са­ви, гляділа не­ру­хо­мо ве­ли­ки­ми очи­ма в жа­рис­тий місяць.

Недалеко від ха­ти нап­ра­во тяг­нув­ся ве­ли­кий чор­ний ліс, наліво - са­ди сусідніх хат, і гли­бо­ка ти­ши­на па­ну­ва­ла пов­сю­ди.

Що не при­хо­дить!… А обіцяв­ся, що прий­де ще пе­ред за­хо­дом сон­ця. А де вже те­пер сон­це!… І сліду з нього не­ма. Ніч розцвіла як мож­на пиш­но, а замість сон­ця за­па­лив­ся місяць і роз­жеврівся, аж при­тя­гав до се­бе.

Певно, зас­та­ви­ли йо­го до­ма умис­не до якої ро­бо­ти, щоб ли­ше пе­реш­ко­ди­ти йо­му піти до неї! Те­та Марія! О, то во­на та­ка злоб­на! Во­на не­на­ви­дить її, Рахіру. Во­на ба­жа­ла би її скор­ше нині як завт­ра по­ба­чи­ти на лаві, і все че­рез те, що Са­ва лю­бить її і по­ми­мо вся­ких за­бо­рон і грізьби хо­дить до неї і три­мається її.

Її ве­ликі, неп­ри­бор­кані, не­угов­тані очі спа­лах­ну­ли. Во­на дер­жа­ти­ме умис­не Са­ву при собі, їм на злість бу­де Са­ва її лю­би­ти, візьме її за жінку, їм на злість… на злість… Тій старій, скупій во­роні на злість і йо­му, Ми­хай­лові, що вда­вав усе та­ко­го свя­то­го…

Їх не має ніщо об­хо­ди­ти, що він її лю­бить. Во­на їм усім уже по­ка­же, хто во­на, особ­ли­во ж тій старій відьмі! І що во­на їй за тітка? Має гроші й ко­ро­ви, ма­ла по­лот­на й мед, всіля­ко­го ро­да збіжжя, а навіть не ди­виться в той бік, де про­жи­ва­ють во­ни!

Часом не ма­ли в хаті й по кілька день мо­ло­ка, кус­ня ку­леші, а во­на вда­ва­ла, що й не знає їх. А її ма­ти, Те­тя­на, її рідна сест­ра! Але во­на сього ко­лись жа­лу­ва­ти­ме. Во­на їм ко­лись по­ка­же, аби во­на так здо­ро­ва. Має в сусідньому селі тітку, що ро­зуміється на вся­ких зіллях і во­рож­битстві; до неї піде й ви­ма­нить яке не­доб­ре зілля. Не­хай во­ни ли­ше ли­шуть її в су­по­кою! Її й Са­ву…

Чорний ху­дий пес, що був не­да­ле­ко ха­ти при­си­ле­ний на мо­туз­ку, заб­ре­хав на­раз зав­зя­то. Але вже у сліду­ючій хвилі при­ляг до землі, по­волікся кілька кроків покірно впе­ред, опус­тив го­ло­ву на прос­тяг­нені пе­редні ла­пи й за­ма­хав жи­во хвос­том, пе­реміня­ючи брехіт на втішне ска­вуління. За­мовк. Се Са­ва надійшов. Ішов ско­ро. Під па­хою дер­жав ма­лий зви­ток.

Вона ско­чи­ла з місця і підбігла про­ти нього.

- Аж те­пер, Са­во? Чо­му так пізно? - спи­та­ла не­терп­ли­во й вир­ва­ла зви­ток з-під ре­мен.

- Та що хо­чеш, ме­не зат­ри­му­ва­ли. Я му­сив ще му­ки на­жор­ни­ти, бо так старій за­баг­ло­ся! - зай­няв­ся він, обійма­ючи її за шию.- Але за­те приніс я тобі му­ки на кілька ку­леш. Мо­жеш собі за­раз зва­ри­ти. І ку­сень си­ру приніс тобі. Ти, відай, лю­биш сир, гм?…- Він усміхнув­ся, а й во­на розсміяла­ся, по­ка­зав­ши при тім пре­гарні блис­кучі зу­би.

Відтак роз­ви­ну­ла з листків сир, з’їла жадібно од­ну груд­ку, потім за­нес­ла з му­кою в ха­ту й вер­ну­ла знов до нього. За той час він усів на призьбі й вий­мив із-за ре­ме­ня тю­тюн. Во­на сіла близько нього й об­ви­ла ру­кою йо­го шию.

- Знаєш,- по­ча­ла,- я ду­маю, що ста­ри­ня бу­де сьогодні там но­чу­ва­ти. Ди­ви­ся, як пізно! Ко­ли досі не вер­ну­ли, то пев­но вже не вер­нуть; там за­но­чу­ють. Ли­ши­ся тут, і бу­де­мо го­во­ри­ти. Таж і так три­ма­ють те­бе там цілу дни­ну у се­бе, мов со­ба­ку на лан­цю­гу. Що ти сьогодні ро­бив цілу дни­ну?

- Косив. Цілу дни­ну був зап­ря­же­ний.

- А що той ро­бив?

- Той? Він удає з се­бе ве­ли­ко­го гос­по­да­ря. Раз у раз дає на­уку й пе­рес­то­ро­ги, як маю ро­би­ти се або те, ко­ли йо­го не ста­не до­ма.

- Коби вже раз заб­рав­ся,- за­ки­ну­ла, звер­нув­ши на­но­во свої ве­ликі круглі очі на місяць.- Він так, як би наш «не­чис­тий», Са­во. Я все га­даю, що від нього прий­де нам не­щас­тя.

- Ай, не­щас­тя! - глу­мив­ся хло­пець.- Хотів би я зна­ти, що він мені мо­же зро­би­ти!

- Він бун­тує ста­рих про­ти те­бе.

- І…?

- Ти дур­ний, Са­во.

- Чому дур­ний?

- Ти не ви­диш, як він підле­щується ста­рим… як із очей те­ти біжать по­то­ки, а ста­рий туй-туй що душі своєї за ним із жа­лю не згу­бить? Ти га­даєш, що як він бу­де при війську, то во­ни бу­дуть за ним мен­ше ба­ну­ва­ти? Я тобі ка­жу, за ним по­манд­рує все з ха­ти до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти бу­деш, як той ду­рень, що бу­де тут сидіти й за всіх ро­би­ти. Ая, так во­но бу­де. Бу­деш видіти, що так бу­де.

- Так що ж мені діяти?

- Наперекір, нічо­го не ро­би­ти. Ти так доб­рий їх син, як і той дру­гий!

Її очі за­мигтіли злоб­ним блис­ком, і во­на по­чу­ха­ла­ся всіма п’ятьма пальця­ми в го­ло­ву.

- Я на твоїм місці й пальцем не кив­ну­ла б! Най би вже сва­ри­ли!

- То… так… не йде… не мож­на!…- відпер він здерж­ли­во.- Не йде, Рахіро! Оноді ска­зав мені та­то: «Хто не лю­бить землі, той її не пот­ре­бує ма­ти!» Се бу­ло тоді, ко­ли го­во­ри­ли, щоб ора­ти на ози­ми­ну, а я не хотів відвез­ти до нап­ра­ви плу­га до ко­ва­ля.

Її очі горіли, як пер­ше.

- Але ти лю­биш зем­лю, Са­во! - ска­за­ла і при­ту­ли­ла­ся близько до нього.

- Ей, що там «лю­биш»! - відповів він розд­раз­не­но.- Що зна­чить чо­ловік без землі?

«Те, що мій батько…» - хотіла бу­ло ска­за­ти, але не ска­за­ла Рахіра, а на­томість поцілу­ва­ла йо­го своїми пов­ни­ми теп­ли­ми ус­та­ми.

- Ти бу­деш ма­ти зем­лю, Са­во! - ска­за­ла.- Вас ли­ше двоє синів у та­та й ма­ми. Ти і Ми­хай­ло. Та­то не сміє од­но­му все да­ти, а дру­го­му не да­ти нічо­го. Не бійся! Я тобі ка­жу, Са­во, що не маєш чо­го бо­яти­ся! Але як бу­деш дур­ним, бу­деш їм усе лізти під но­ги, бу­деш раз у раз хи­ли­ти­ся пе­ред ни­ми, гра­ти в їх тру­бу, то пев­но бу­дуть те­бе ля­ка­ти й во­роб­цем на плоті. По­ка­жи їм ку­лак, од­но­му і дру­го­му. Бу­деш видіти, що во­но за­раз інак­ше бу­де! Ме­не вже най­гірше те­та злос­тить. Крас­на те­та! - до­да­ла з не­опи­са­ною по­гор­дою.- Во­на ме­не най­рад­ше в ложці во­ди вто­пи­ла би за се, що ти ме­не лю­биш і до ме­не при­хо­диш, прав­да?

- Авжеж! - відповів Са­ва.- Сьогодні вче­пи­ла­ся ме­не, що я ук­рав її ве­ли­ку си­ву кур­ку. Ти знаєш то­ту… то­ту…- й обоє пирс­ну­ли на­раз сміхом.

- А ти?

Вона зігну­ла­ся, чи­га­ючи, впе­ред нього і гля­ну­ла йо­му в ли­це.

- Ти, пев­но, пе­ре­пу­див­ся…

Він розсміявся ви­му­ше­но.

- Перепудився? Я?… Я сплю­нув пе­ред неї! - відповів і пе­рех­рес­тив­ся три ра­зи.- «Ме­не чіпаєтеся, ви? - ка­жу їй.- Чи ви вже зовсім ро­зум стра­ти­ли з жа­лю, що ва­ша ди­тин­ка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, ку­ди літа­ють по­ло­ви­ки! Спи­тай­те раз Ми­хай­ли­ка, а не все ме­не! Чо­му все ме­не? Чи я вам уже та­кий ве­ли­кий в очах стою?»

«Бо ти все ви­но­сиш отій га­дюці; ти злодій, злодій», і по­ча­ла кри­ча­ти.

Рахіра сховз­ла­ся, мов кітка, пе­ред ним на зем­лю і вто­пи­ла свій пог­ляд у йо­го очі.

- А ти, Са­во? - спи­та­ла під час, ко­ли ко­ло її уст зад­ри­жа­ло, а го­лос ут­ра­тив свою звучність.

- Я? Я підняв ку­лак і пог­ро­зив їй. «Ви­ди­те оцей ку­лак? - ска­зав я їй.- Як ска­же­те мені ще раз та­ке сло­во, то всу­ну вам йо­го ме­жи вічі! Я ва­ших ку­рей не крав,- ка­зав я їй,- а як ви виділи, що я крав, то бу­ло ме­не тоді схо­пи­ти. Фай­на з вас ма­ма, що на­зи­ваєте си­на злодієм! І до Рахіри не маєте жод­но­го пра­ва! Знаєте? Не при­водьте ме­не до то­го, щоб я вам оце ще раз ка­зав, бо бу­де зле! Я дос­та терп­лю від вас, що жа­луєте мені й кус­ни­ка хліба! Че­кай­те, ще ма­ло че­кай­те! - ка­зав я.- Прий­де ще ко­лись час, що бу­де­те за мною ска­вуліти, але я ані не по­див­лю­ся в той бік».- «Не до­че­каєш ти то­го, ти прок­ля­тий! - пи­ща­ла во­на.- Скор­ше бу­ду на лаві ле­жа­ти! Ти за­же­неш ме­не в си­ру зем­лю! Ти, злодію, не­потрібе!» - та й з тим лус­ну­ла ме­не в ли­це… Ну, я не за­хотів здійма­ти на неї ру­ки, во­на сла­ба, спо­рох­нявіла, як ста­ре де­ре­во, та й та­то надійшов на те, і я по­бо­яв­ся, але був ду­же лю­тий. На все му­сить во­на прий­ти, та ста­ра, все му­сить во­на до­ба­чи­ти, і відтак за­во­дить крик на ціле се­ло. А відтак над­хо­дить іще й той і по­чи­нає піпчи­ти. Ой,- вир­ва­ло­ся на­раз із йо­го уст не­терп­ли­во,- як уже во­ни мені всі допіка­ють, як же допіка­ють! А все ті пе­рес­то­ро­ги…- і він ур­вав на­раз, спльову­ючи впе­ред се­бе згірдли­во.

- А що ка­же вуй­ко Івон?

Він мов­чав хвильку, за­ди­вив­ши­ся по­ну­ро впе­ред се­бе в зем­лю.

- Ну?…

- Ет, ка­же!

- Та що?

- Коби ка­зав, а то він нічо­го. Се гірш усього!

Йо­го очі прий­ня­ли чуд­ний ви­раз. Зда­ва­ло­ся, що збільшаються в льодо­во-зе­ленім блис­ку, що ста­ють та­ки­ми, від яких до­во­диться стра­ха­ти­ся.

- Старий лиш один, що йо­го я бо­юся! Він мені нічо­го не ка­же! Мов­чить! І влас­не то­му, що мов­чить, я йо­го бо­юся! По сло­вах не так страш­но! Сьогодні в’язав я з ним пос­то­рон­ки ра­зом, й він за цілий час не про­мо­вив од­но­го сло­ва. Аж страш­но бу­ло! Але ще давніше ка­зав мені: «Кинь Рахіру! Се гріх, що ти її лю­биш! Во­на тобі сест­ра! Я не поз­во­лю, аби ти взяв її за жінку! А як не пос­лу­хаєш ме­не, то не слу­хай! Ли­ше аби ти то­го потім не жа­лу­вав!» І ніко­ли більше про те не го­во­рив. Не мо­жу зна­ти, що він ду­має. Ма­ма за­во­дить на ціле обійстя, а він мов­чить.

- Якби він був для те­бе доб­рий, не за­ка­зу­вав би тобі ме­не бра­ти! - обізва­ла­ся дівчи­на, обніма­ючи по­ри­вис­то обо­ма ру­ка­ми йо­го коліна.- «Се гріх!» - ка­же він,- і розсміяла­ся.- Чи він бу­де за нас по­ку­ту­ва­ти, у пеклі горіти? А то не гріх, що він і те­та цьку­ють за на­ми та го­нять за мною ли­хи­ми сло­ва­ми, мов за не­чис­тим? Чи я тобі во­рог? Хто те­бе більше лю­бить, як я? Ти мо­жеш від ме­не про­си­ти чо­го хо­чеш, я тобі все дам. Я те­бе за од­ну кур­ку не би­ти­му й не кляс­ти­му. Я вкра­ду у жи­да ми­ла, аби тобі вип­ра­ти со­роч­ку, а во­на відку­си­ла б собі скор­ше па­лець, чим віднес­ла б кілька крей­царів із до­му. Во­ни те­бе не­на­ви­дять, Са­во, во­ни жа­лу­ють тобі кус­ни­ка хліба, що бе­реш у рот. Во­ни хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічо­го, нічо­го!

Замовкла на хвильку.

Він не об­зи­вав­ся. Між них не­на­че що ус­ту­пи­ло.

Вона жда­ла, відтак за­вертілась. Гля­ну­ла на місяць, ок­руг се­бе, гля­ну­ла на нього.

- Чому ма­ла б я так го­во­ри­ти,- пе­ре­би­ла на­раз мов­чан­ня, що ста­ва­ло не­на­че стіною ме­жи ни­ми,- як­би во­но не бу­ло так? Та я, влас­не, ба­чу, що во­но так. Ти б ме­не завсіди слу­хав, Са­во!

- Слухаю,- ска­зав він.

Сказав прав­ду. Ціле йо­го єство звер­ну­ло­ся до неї. Бу­ла чи­мось сильнішим від нього. Не бо­яла­ся нічо­го… Нічо­го в світі. З тим бу­ло йо­му доб­ре, хоч не зда­вав собі ніко­ли спра­ви з то­го. І він не бо­яв­ся, але вже з нею… ех… з нею… з нею!…

- Ми маємо ба­га­то во­рогів, Са­во, навіть і в селі ме­жи чу­жи­ми людьми! - тяг­ну­ла далі.- Ади, мо­го батька не ша­ну­ють, бо йо­го най­шло не­щас­тя, що му­сив сидіти в криміналі. Ми бідні, не маємо ні гро­шей, ні по­ля. Навіть од­ної ху­до­би­ни не маємо ко­ло ха­ти, ли­ше он то­го чор­но­го на мо­туз­ку, кот­ро­му го­лод з очей світить, і кілька ку­рок. Усі газди відмов­ля­ти­муть твоєму та­тові, аби ти не брав ме­не за жінку. Се я знаю! Ну, а вже над­то твоя ма­моч­ка!

Несказанна не­на­висть заб­лис­ла в її очах, і звер­ну­ла­ся в сто­ро­ну, де між стемніли­ми те­пер го­ро­да­ми біліла­ся сільська ха­та йо­го ста­рині.

- А моя ма­ма,- тяг­ла дальше,- боїться те­ти, не­на­че її най­мич­ка. Здається, по­ли­за­ла б її ру­ки, як­би во­на до неї сло­во про­мо­ви­ла. Може, не візьмуть те­бе до жовнірів, як уже Ми­хай­ло піде до­до­му! - ска­за­ла по новій хвилі ко­рот­ко­го мов­чан­ня.- Тоді ми мог­ли б поб­ра­ти­ся!

- Скорше вру­баю собі ру­ку, ніж піду до війська! - за­ки­нув він зав­зя­то.- Я не хо­чу до жовнірів. Ти га­даєш, що ні? Аби я му­чив­ся там че­рез три ро­ки дур­но? По­що й для ко­го? Ні, я не бу­ду та­кий дур­ний, як інші! Я ніко­му нічо­го не ка­жу, але я знаю, що зроб­лю. Во­ни ще не зна­ють, хто та­кий Са­ва.

Спустив го­ло­ву вниз, а відтак підняв її тро­хи і гля­нув пох­му­ро на місяць. Він жарів і сто­яв нед­виж­но на своїм місці, зда­ва­ло­ся, са­ме про­ти ха­ти, щоб мог­ли глядіти на нього.

- Роби, що знаєш,- за­охо­чу­ва­ла во­на йо­го,- ли­ше аби тобі бу­ло доб­ре. Я тобі бу­ду по­ма­га­ти. Як бу­де тре­ба, то я піду й у місто до Ч. Я там не заб­луд­жу. До­пи­та­юся, де бу­де тре­ба; бу­деш видіти! Я не та­ка дур­на! І твої старі зна­ють, що я не та­ка дур­на! - до­да­ла співу­чим го­ло­сом.- Та й то­му спек­ли би ме­не за те, що ти три­маєш зо мною. Але я те­бе ніко­ли не по­ки­ну,- го­во­ри­ла все прист­расніше,- ніко­ли, хоч би і мій та­то й моя ма­ма уби­ва­ли ме­не!

Вона при­лип­ла до нього, мов ла­си­ця, а її блис­кучі, май­же дикі очі впи­ли­ся жадібно в йо­го бліда­ве, ніжне об­лич­чя.

- Бог звів нас до­ку­пи й судільниці! - обізва­ла­ся схвильова­ним півго­ло­сом.- Я бу­ду та­ки твоя, Са­во, щоб ти се знав! Во­но йде до­ то­го! Я все вид­жу! А відтак чо­му лю­биш ти ме­не, а не дру­гу? Завсіди, ко­ли я ось тут сид­жу на призьбі, на ось то­му місці, і ко­ли во­ро­жу собі кар­та­ми, па́­деш ти мені. І все стоїмо ми ра­зом. І все стою я ко­ло те­бе. А ко­ли ти на од­но­му кінці, то я стою на дру­го­му, і нас щось в’яже… не знаю, як во­но зветься, але се щось так, мов нит­ки, що їх не вид­ко. І ко­ло нас стоїть ба­га­то лю­дей… ко­ло те­бе більше, як ко­ло ме­не, але ми все ви­хо­ди­мо десь із карт, іде­мо ок­ре­мою до­ро­гою. Я ще не знаю, що нас ве­де,- ска­за­ла з за­ду­ма­ним, гли­бо­ким пог­ля­дом,- але нас ве­де «щось», і ми піде­мо за тим, що нас ве­де, бо так нам стоїть у кар­тах…

Він ди­вив­ся на неї роз­горіли­ми очи­ма, і у йо­го умі кру­жа­ло. Не ду­мав нічо­го яс­но­го в тій хвилі, не мав слів і не шу­кав за ни­ми. Але ду­ша йо­го хви­лю­ва­ла, мов ла­ди­ла­ся впо­тем­ки до діл, віддільно від ро­зу­му й волі, і зовсім на свій не­ви­ди­мий лад. Замк­ну­ла йо­го ус­та й пірну­ла у свою незг­ли­би­му ат­мос­фе­ру…

- Тобі па­де зем­ля че­рез ме­не,- тяг­ну­ла про­ро­чим го­ло­сом і з ко­тя­чою м’якістю дальше.- І в зло­му чи доб­ро­му, ми все ра­зом. Ти га­даєш, се все пус­те? А там­то­го ро­ку, ко­ли я на Андрія нес­ла во­ду в роті з ве­ли­кої кер­ниці, щоб спек­ти пам­пух, знаєш? То со­ба­ки гав­ка­ли з твоєї сто­ро­ни. Се бу­ла, мо­же, і ва­ша ста­ра Сой­ка, що в тій хвилі віщу­ва­ла мені те­бе, а моє сер­це ска­за­ло мені ви­раз­но: «Са­ва бу­де твій». Тоді зав’яза­ла я пе­ред бра­мою нит­ку, і прецінь ти розірвав нит­ку, як прий­шов то­го ве­чо­ра до нас… ска­за­ти мені, щоб я те­бе не до­жи­да­ла дру­го­го дня, бо тобі нес­подіва­но ви­па­ло їха­ти з батьком до мли­на. При­га­дуєш собі? А як я потім ляг­ла спа­ти й під по­душ­ку за­су­ну­ла гребінь, а чо­ло зв’яза­ла по­ясом, з чо­го сниться той, ко­го мається діста­ти за чо­ловіка, снив­ся ти мені, Са­во! А як я прис­ту­пи­ла до сто­лу із замк­не­ни­ми очи­ма й ви­тяг­ну­ла один ко­лос, аби видіти, чи мій чо­ловік бу­де ба­гач чи бідний,- вий­шло, що він бу­де ба­гач. Ко­лос був із зер­ном. Ти бу­деш ба­гач, Са­во, і бу­деш моїм ба­га­тим газдою! О Са­во, Са­во! - клик­ну­ла все ще півго­ло­сом, із сильною радістю, що нап­ли­ла рап­то­во до її сер­ця, і об­ня­ла обо­ма ру­ка­ми, при­тя­гу­ючи бур­ли­во до се­бе.

Він по­чув се­бе ди­ти­ною, ого­лом­ше­ним. Був вос­ком у її енергічних ру­ках, і во­на відби­ра­ла йо­му весь ро­зум і всю свідомість йо­го єства. Без неї чув се­бе опу­ще­ним і без­помічним, а ко­ли не­на­че вис­ту­па­ла з се­бе так, як у тій хвилі, підда­вав­ся цілко­ви­то власті її ди­ко­го, без­дон­но­го ха­рак­те­ру.

- Рахірко! кня­ги­не моя! - про­шеп­тав зі сльоза­ми в очах.- Не по­ки­дай ме­не!

- Я не ки­даю те­бе… Чи я ко­ли про се ска­за­ла? - відповіла зво­ру­ше­ним го­ло­сом.- На­шим во­ро­гам усім на злість! Най бу­де так, як ми хо­че­мо! Ти слу­хай ли­ше ме­не, а ми до­бу­де­мо сво­го!

- Я слу­хаю те­бе!

- Ти бу­деш пер­ший газда в селі, а я твоя газ­ди­ня!

- Ти моя газди­ня!…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чорний ху­дий пес не міг знай­ти собі місця ко­ло своєї бу­ди. Вертівся, вста­вав, ля­гав, відтак підняв го­ло­ву вго­ру й по­чав ви­ти. В дов­гих здер­жу­ва­них зву­ках і болісно.

Місяць сто­яв не­ру­хо­мо на яс­но­му небі, звер­та­ючи своє роз­жа­ре­не об­лич­чя пов­но до землі. Все по­то­ну­ло в мов­чанні. Мо­гутнє, мов царст­во, про­ки­ну­лось во­но, а в нім за­во­ру­ши­лось жит­тя, німе, незг­ли­би­ме, і не­чут­ни­ми не­ви­ди­ми­ми ру­ха­ми по­кер­му­ва­ло бу­ду­щи­ми подіями сліпих на йо­го існу­ван­ня істот…

VI

Настав жов­тень.

Небо зви­са­ло од­ною сірою, мряч­ною ма­сою над зем­лею.

Великий ліс, що за­дер­жав­ся ко­ло се­ла, виг­ля­дав по­ва­ж­но і стур­бо­ва­но, і лиш десь-не-десь дри­жа­ло за­ми­ра­юче по­жовк­ле лис­тя на чор­но­му гіллі, зе­ленілась якась вит­ри­ва­ла рос­тин­ка на землі, зреш­тою ле­жа­ли лиш грубі верст­ви об­па­ло­го лис­тя у пнях де­рева і па­ну­ва­ла ти­ша…

Над лісом виг­ля­да­ло інак­ше. Густі ма­си мряк, зда­ва­ло­ся, ле­жа­ли в ліни­вих фор­мах, у німій бо­ротьбі з чи­мось. Магічна си­ла лісу си­лу­ва­ла їх клу­би­ти­ся над йо­го по­ну­рим вер­хом, між тим ко­ли їх тяг­ну­ло в да­лечінь.

І по­тяг­ли­ся в да­лечінь.

У су­мо­ви­тих не­пов­тор­них пос­та­тях прос­тяг­ли­ся над го­ли­ми стер­нис­ти­ми по­ля­ми, до­ки око ся­га­ло, од­нос­тай­но, сіро, зніма­ючи­ся й упа­да­ючи, не­на­чеб шу­ка­ли відповідно­го місця, де б мог­ли сфор­му­ва­ти­ся в хма­ри. Так тя­га­ли­ся, блу­ка­ючи ціли­ми дня­ми. Відтак згу­би­ли­ся, і на по­лях ста­ло ще пустіше.

Земля зда­ва­ла­ся ще чорніша й голіша, і ми­мо­волі про­ки­ну­ла­ся ту­га. Тяж­ка, пригніта­юча ту­га, що ук­ла­да­ла­ся над усім, гриз­ли­ва ту­га, якої си­ла остільки зрос­та­ла, оскільки йшло до дни­ни. Ніжний дощ ро­сив без­нас­тан­но. Не­чут­но усу­вав­ся з по­ну­рої ви­со­ти, розк­ла­дав повітря і розсівав сму­ток хо­лод­ною мок­ро­тою. Та­ко­го од­но­го дня по­ки­нув Ми­хай­ло своїх батьків і свою зем­лю.

Сава ли­шив­ся ос­танньої ночі пе­ред йо­го від’їздом у сільській хаті на варті, а Ми­хай­ло но­чу­вав із ро­ди­ча­ми в бур­дею. Му­сив досвіта ви­ру­ша­ти з батьком у місто, а ма­ти ріши­ла­ся сим ра­зом ос­та­ти­ся до по­во­ро­ту батька при ху­добі і бджо­лах у полі. Ос­танній вечір хотіла пе­ре­бу­ти з си­ном.

Плакала не­нас­тан­но. Раз у раз заг­ля­да­ла до йо­го клу­ноч­ка, чи все вло­жи­ла йо­му, що пос­та­но­ви­ла, чи чо­го б йо­му ще не потрібно. А пе­ре­ко­нав­ши­ся за кож­ний раз, що все бу­ло так, як скла­ла, по­ча­ла тур­бу­ва­ти­ся, що йо­му все відбе­руть у ка­сарні і при вступі до служ­би.

Ані син, ані батько не мог­ли її в тім згляді цілко­ви­то ус­по­коїти. Оба гляділи в бу­ду­че жит­тя, як у ніч. Бу­ло для них за­чи­не­не. До то­го во­лоділо ни­ми пе­ресвідчен­ня, що у війську па­ну­ва­ла над усе строгість. Бе­зог­ляд­на й без­по­щад­на, оди­но­ка строгість.

Раз у раз спог­ля­да­ла на си­на, як виг­ля­дає. Нес­покійни­ми очи­ма вигрібу­ва­ла щось із йо­го об­лич­чя. Відтак пи­та­ла:

- Чого тобі ще тре­ба? Мо­же, тобі чо­го тре­ба?

Він не відзи­вав­ся. Йо­го очі за­хо­ди­ли­ся гру­би­ми слізьми, і він відвер­тав­ся від неї. Сло­ва по­ки­да­ли йо­го, од­но по другім гу­би­ли­ся в йо­го душі, і він німів. Та про­те ніко­ли не чув у собі стільки відтінків чут­тя, як те­пер… Коріння йо­го душі хи­та­ло­ся, а хви­ля­ми ври­ва­ло­ся десь у без­донній якійсь гли­бині. Глу­хо, без лос­ко­ту. Про­ти то­го ник­ло все, що б не ска­зав. Та й не знав би, що ска­за­ти…

- І не мор­дує ніко­го, і не ріже, а му­читься, як той, що ле­жить у крові! - ска­за­ла зап­ла­ка­ним го­ло­сом Марія, ко­ли він вий­шов надвір, а во­на по­ра­ла­ся із снідан­ням сіро­го по­ран­ку при світлі в бур­деї.

- Або то вже все? - відка­зав Івоніка.- Кров страш­на, але… ей бо­же! - мах­нув ру­кою й занімів. Не доріс до то­го, що відчу­вав і що в’яза­ло­ся дов­ко­ла нього й над ним не­ви­ди­ми­ми ти­сяч­ни­ми ни­точ­ка­ми…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Насилу їв Ми­хай­ло снідан­ня. Гор­ло бу­ло у нього мов за­ши­те. Най­рад­ше був би пла­кав, як ма­ла ди­ти­на. Йо­му зда­ва­ло­ся не­мож­ли­вим, зовсім нез­ро­зумілим, що мав уже за­раз, за го­ди­ну все по­ки­да­ти. Навіки, мо­же, по­ки­да­ти…

Бувало час­то, що при війську вми­ра­ли. Навіть та­то ка­за­ли раз од­но­му знай­омо­му, що та­ке бу­ває час­то. А йо­го та­то не го­во­ри­ли ніко­ли чо­гось, що не бу­ло прав­дою.

Старий Івоніка зда­вав­ся від усіх най­бай­дужнішим. Спов­няв свою зви­чай­ну пра­цю. Обійшов ху­до­бу, заг­ля­нув до бджіл. Обійшов сто­ги, од­нак ко­ли ба­чив се­бе на хви­ли­ну сам, стог­нав тяж­ко. Щось, мов камінь, ле­жа­ло йо­му в мізку, і він не міг то­го усу­ну­ти. «Ми­хай­ло йде!» По­за тим не був в силі більше ду­ма­ти. Во­но вси­са­ло в се­бе все інше рух­ли­ве. Ли­ши­ло лиш од­но свідо­ме: «Ми­хай­ло йде!»

Надворі звер­та­ла­ся до нього рівна, чор­на, зем­лис­та прос­торінь і го­во­ри­ла ти­сяч­ни­ми очи­ма і ус­та­ми: «Михайло йде!»

Все тхну­ло тою свідомістю. Зви­са­ло у воз­ду­хах і в од­нос­тай­ній сірині не­бес.

Неспостережена тра­гедія, що з’явля­ла­ся всю­ди на не­ви­ди­мих пальцях щод­ня, про­ки­ну­ла­ся і на по­лях…

Одно коріння ви­ри­ва­ло­ся й ури­ва­ло­ся. Не­чут­но, не­ви­ди­мо, в суп­ро­воді глу­хо­го мов­чан­ня, без барв і го­лос­них рухів, в самій що­денній одежі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Михайло всту­пив до стайні. Там сто­яли йо­го пишні во­ли й од­на ко­ро­ва з кри­ви­ми ро­га­ми, що на­ле­жа­ла до Са­ви. Всі три шту­ки обер­ну­ли ліни­во го­ло­ви за ним, ди­ви­ли­ся й жу­ва­ли. Він об­няв їх за по­ряд­ком за шию і при­тис­нув до се­бе. Такі добрі звіря­та… а ма­ле те­ля, що бу­ло в ма­лій із різок спле­теній кучці в од­но­му куті стайні, ско­чи­ло при йо­го приб­ли­женні на рівні но­ги й витріщи­ло­ся на нього ве­ли­ки­ми спо­ло­ха­ни­ми очи­ма… Що се ма­ло та­ке бу­ти? Він прис­ту­пив до нього і хотів йо­го пог­ла­ди­ти, але во­но відско­чи­ло з жа­хом від нього і гляділо за ним не­д­виж­но ще дов­го, хоч йо­го вже дав­но не бу­ло в стайні…

- Тату, при­несіть мені мою сопілку, як прий­де­те дру­гий раз до ме­не до ка­сарні! - про­сив він ста­ро­го, всту­па­ючи до ха­ти.- Мо­же, я ко­ли заг­раю собі на ній; те­пер мені не хо­четься якось її бра­ти!

Старому зад­ри­жа­ло щось ко­ло ку­тиків уст, а Марія при­к­ри­ла до­ло­нею гу­би. Во­на пла­ка­ла не­чут­но, бо Івоніка сва­рив її, що своїм пла­чем зав­дає си­нові лиш жа­лю.

- Що вже ти там, син­ку, наг­раєш! - ска­за­ла здав­ле­ним го­ло­сом, ури­ва­но і си­лу­ва­ла­ся всміхну­ти­ся, та замість то­го ви­бух­ла го­лос­ним пла­чем.

Усі пла­ка­ли. Ми­хай­ло прис­ту­пив до неї.

- Перестаньте, ма­мо,- ска­зав.- Мені й так сер­це ка­ме­нем ле­жить. Пе­рес­таньте, ма­мо, та й бу­вай­те здо­рові!

Взяв її ру­ку й підвів до уст.

Вона цілу­ва­ла йо­го раз по раз у го­ло­ву і при­тис­ка­ла до гру­дей.

- Бувай здо­ров, Ми­хай­ли­ку, бу­вай здо­ров! Не за­бу­вай за мам­ку; во­на ста­ра і сла­ба і мо­же вмер­ти… Ми­хай­ли­ку, прий­ди ско­ро на­зад, вер­ни ско­ро-ско­ро…

Не мог­ла докінчи­ти. Плач зно­ву про­ки­нув­ся в горлі.

- Я прий­ду, ма­мо, пев­но прий­ду: мо­же, на різдво…

- Ой, прий­ди! - і мах­ну­ла ру­кою.

- Пришліть пше­ниці і при­ходіть!

- А ви­диш? - зой­кну­ла во­на і розп­ла­ка­ла­ся гірким, роз­пуч­ли­вим пла­чем. Івоніка ква­пив­ся. Му­си­ли йти до сусіднього се­ла піхо­тою і тільки звідти ма­ли сіда­ти на залізни­цю.

Відтак вий­шли всі троє з бур­дея.

Ніжний, лед­ве замітний дощ ро­сив униз, і ма­си мря­ки зви­са­ли над зем­лею. Да­ле­ко вок­ру­ги тяг­ну­ли­ся стерні, і ве­ликі гро­ма­ди ка­вок круж­ля­ли у воз­дусі, ви­по­чи­ва­ючи від ча­су до ча­су на гіллі де­рев ма­ло­го ліска, при­на­леж­но­го до бур­дея, або і на самім бур­дею.

Михайло ог­ля­нув­ся ще раз. Йо­го око огор­ну­ло ще раз цілу прос­торінь, що роз­ки­ну­ла­ся пе­ред йо­го зо­ром, і про­щав­ся несвідо­мо з нею. Так час­то об­роб­ляв її плу­гом, знав так док­лад­но, де бу­ла пло­до­ви­та й товс­та, а де вог­ка й бо­ло­тис­та. Там пи­ша­ла­ся рік-річно пе­ред ним у покірній гор­дості пше­ни­ця, а там ріс овес, а тут, не­да­ле­ко бур­дея, прос­тяг­алося май­же що­ро­ку біле мо­ре цвітів греч­ки, а тут, нап­ра­во, зе­леніла ко­ню­ши­на, а там, далі, ше­лестіла тай­ком ку­ку­руд­за, і все так тяг­ну­ло­ся всю­ди на відміну, і ли­ше що сей ку­сень по­ля на­ле­жав сьому, а той то­му.

- Бувайте здо­рові, мам­цю, бу­вай­те здо­рові! - звер­нув­ся ще раз до ма­тері. Він зняв ка­пе­люх із го­ло­ви і поцілу­вав її вос­таннє в ру­ку.

Пішов…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мряка ук­ла­ла­ся між них.

Мати сто­яла ще дов­го ко­ло бур­дея і ди­ви­ла­ся за чимсь. Не ру­ха­ла­ся. Одяг­не­на май­же вся біло, зда­ва­ло­ся, пе­реміня­ла­ся в який­сь біля­вий стовп і, пе­рей­ня­та са­мим бо­лем, ма­ла розійтись з імлою…

- В сирітство ідеш…- шеп­та­ли її ус­та,- в сирітство… а нас ли­шаєш ста­ри­ми си­ро­та­ми…

Повторяла се май­же несвідо­мо, її слізьми за­тем­нені очі суп­ро­вод­жа­ли си­на чим­раз далі й далі, а відтак, не­мов оло­вом об­тя­же­на, вер­ну­ла са­ма на­зад. Тижні ми­на­ли, нім оло­во і сльози опус­ти­ли її…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він ог­ля­дав­ся ще кілька разів на­зад. Бур­дей виг­ля­дав зда­ле­ку, мов зем­ля­ний гор­бок з дво­ма скля­ни­ми очи­ма.

Відтак спи­нив­ся йо­го зір на «сусідньому» ліску, пе­ред кот­рим зля­ка­лась бу­ла сво­го ча­су Ан­на.

Він ле­жав тем­ний і ти­хий. Зда­ва­ло­ся, гля­дить пря­мо на нього…

Несказанний жаль огор­нув йо­го в тій хвилі. Не­повз­держ­на, ди­ка ту­га… був би рев­нув уго­лос…

Чи за тою тем­ною шма­ти­ною лісу, що ди­ви­ла­ся за ним не­ви­ди­ми­ми очи­ма? Не знав. Не знав і не ду­мав над тим. Був у тій хвилі да­ле­ко від усього зверхнього й був тем­ний…

Івоніка ог­ля­нув­ся.

- Мама все ще стоїть там? - спи­тав ко­рот­ко, здав­ле­ним го­ло­сом.

- Мама?…- відповів зди­во­ва­но.- Ні, пішла вже!…

- Бо ти ог­ля­даєшся…

Хло­пець змішав­ся.

- Я по­ди­вив­ся ли­ше! - ска­зав. Відтак, мов­би по­вер­нув звідки дум­ка­ми, пос­ту­пив твер­дим, свідо­мим кро­ком і зрівняв­ся з батьком.

Заніміли і пря­му­ва­ли квап­ною хо­дою до се­ла. Івоніка за­су­нув свій ве­ли­кий не­фо­рем­ний ка­пе­люх низько на чо­ло, а очі хлоп­ця про­ща­ли­ся вос­таннє з усім, що ми­на­ли.

Минаючи ха­ту Докії, по­ба­чи­ли всіх на дворі.

Ста­рий Пет­ро поїв пиш­ну, ко­кет­ли­ву Ша­гу, Ва­силь - ху­до­бу, а До­кія го­ду­ва­ла дріб.

- Уже в до­розі? - клик­нув до них Пет­ро.

- Щасливої до­ро­ги й щас­ли­во вер­тай­те!

Ста­ну­ли і привіта­ли­ся. І Докія прис­ту­пи­ла до ма­ло­го гур­ту.

- Вже! - відповів Ми­хай­ло.

- І що ж ро­би­ти? - ска­зав Івоніка.

- Не жу­ри­ся, мой! - клик­нув ве­се­лим го­ло­сом ста­рий Пет­ро.- Там щось по­ба­чиш і нав­чиш­ся де­нещо! Ей, ко­би я був та­кий, як ти, мо­ло­дий і здо­ро­вий… гей, гей!

Він го­во­рив так го­лос­но і дзвінко, так ви­раз­но, що йо­го сло­ва летіли да­ле­ко, а з йо­го го­ло­су би­ла ге­рой­ська не­уст­ра­шимість і відва­га. Відтак за­су­нув ка­пе­люх набік і лус­нув із ба­то­га.

- Що, син­ку,- спи­та­ла йо­го Докія лас­ка­во,- ти смут­ний, прав­да?

Підняла чо­ло вго­ру, по­хи­та­ла жалісно го­ло­вою й зітхну­ла гли­бо­ко. Во­на зга­да­ла в тій хвилі свою Па­ра­син­ку, що опус­ти­ла її ха­ту й пішла за чо­ловіком, і ста­ру Марію.

- А що мам­ка ро­бить? - спи­та­ла за­жу­ре­но.

- Ай, ма­ма…- відповів Ми­хай­ло й мах­нув ру­кою, не докінчив­ши ре­чен­ня.

- Так, так! - вмішав­ся Ва­силь (на ди­во тве­ре­зий), по­та­ку­ючи.- Се вже на­ша до­ля та­ка! Чо­ловік ви­но­сить свою си­лу і свої дні, як на со­ба­чий яр­ма­рок. Ніхто не жу­риться тим, як він вер­не на­зад. А Ни­ко­лай­ка зна­ли ви? Ви йо­го зна­ли! І він ра­до йшов до війська, а що з ним ста­ло­ся? Він був бур­шем в од­но­го лей­тнан­та. Мав ще лиш кілька місяців слу­жи­ти і мав іти якось на вісім день на відпуст­ку до­до­му. Так як завт­ра мав іти. Ро­бив лад у хаті, але то бу­ло вліті над­ве­чо­ром, і бу­ло ще вид­но, сон­це ще лиш зай­шло. Ро­бив лад у хаті, щоб усе сто­яло на місці, як пан лю­бив, бо він був чем­ний хло­пець, і лей­тнант лю­бив йо­го. Дру­гий во­як, що че­кав з яко­юсь книж­кою на лей­тнан­та в по­кою, взяв до рук ре­вольвер, що ле­жав на сто­ли­ку, й ог­ля­дав йо­го.

«Лиши ре­вольвер,- ка­же йо­му Ни­ко­лай­ко,- бо він на­би­тий!»

«Та що, що на­би­тий?» - ка­же той.

«Що? Дур­ню! Мо­же вистріли­ти!»

«А ти як га­даєш, що я не вмію на­би­то­го ре­вольве­ра в ру­ках три­ма­ти?»

Оце ска­зав. І як ли­ше ска­зав, а ре­вольвер грим­нув, і Ни­ко­лай­ко ле­жав уже го­то­вий.

- Господи! Гос­по­ди! - зой­кну­ла Докія й за­ло­ми­ла ру­ки.

Всі інші свис­ну­ли крізь зу­би, а Ми­хай­ло поблід.

- На, маєш, так при­хо­дить смерть! Але во­на йо­му вже здав­на сто­яла за пле­чи­ма.

- Та й на місці застрілив йо­го? - крик­нув Пет­ро.

- Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він ле­жав, підпли­ва­ючи кров’ю. Цілий покій зак­ра­сив кров’ю, і гро­ма­да лю­дей збіглась за­раз, бо то бу­ло при до­розі. Той лей­тнант меш­кав при до­розі. Мені по­ка­зу­ва­ли ту ха­ту. Я видів ту ха­ту. Ви­со­ка панська ка­ме­ни­ця з ве­ли­ки­ми дов­ги­ми вікна­ми.

- А відтак?

- Відтак?… Ле­жав кілька місяців у шпи­талі, ви­му­чив­ся, са­ра­ка, бо йо­му не мог­ли ви­тяг­ну­ти кулі. А він був та­кий здо­ро­вий і міцний хло­пець, са­ме та­кий, як Ми­хай­ло. Аку­рат, як Ми­хай­ло. Аж ви­лисів відтак. У шпи­талі. Бо­ро­да йо­му ви­рос­ла аж по гру­ди, отак… А накінці ви­пус­ти­ли йо­го цілком на во­лю. Два жовніри підвез­ли йо­го до­до­му.

- Ото ма­ла йо­го мам­ка потіху, як увиділа йо­го та­ко­го! - май­же заспіва­ла з жа­лю Докія, по­хи­тав­ши, як пер­ше, го­ло­вою.

- Мала…

- А та­то, са­ра­ка?…- за­ки­нув Пет­ро.

- Тато?… Та­то, ка­жуть, так пла­кав, що га­да­ли, що ми­неться. Нічо­го не зна­ли. Він не міг пи­са­ти. Во­ни пи­са­ли до нього два ра­зи, але він не відпи­су­вав. Та й що мав пи­са­ти?

- Йому вже все од­но бу­ло…- ска­зав Пет­ро з лег­ким усміхом і да­ле­ко ся­га­ючим то­ном.

- А йо­го та­то був ба­га­тий газда! Мав по­ле, мав ху­до­бу, вівці…

- Яким чо­ловік іде, то знає, але як по­вер­не, то не знає! - обізва­ла­ся знов тур­бот­но Докія.- Се лиш бог знає!

- Се лиш бог знає! - пов­то­ри­ли інші всуміш.- Се лиш бог знає!

Вони всі лю­би­ли й по­ва­жа­ли Ми­хай­ла і ціка­ви­ли­ся щи­ро йо­го до­лею. Те­пер кож­не гля­ну­ло на мо­ло­до­го хлоп­ця зі співчут­тям.

Він сто­яв он тут неріши­мий і ог­ля­дав то свій клу­но­чок, то то­ва­ри­ну.

- Ти ува­жай, син­ку, як бу­деш бра­ти яку стрільбу в ру­ки, аби, не дай гос­по­ди, не лу­чи­ло­ся тобі яке не­щас­тя. Ніко­ли не мож­на зна­ти, звідки во­но при­хо­дить! - ос­теріга­ла по­важ­но Докія.

- Він обе­реж­ний! - обізвав­ся на­раз Івоніка, що мов­чав досі упер­то.- Він ду­же обе­реж­ний…

- Я то­го не бо­юся! - відповів Ми­хай­ло, на­си­лу усміха­ючи­ся.- Я як­що не му­шу, то й ніко­ли не взяв би стрільби до ру­ки.

- Ні, ти мій па­ни­чи­ку, се вже я знаю! - гук­нув ве­се­ло ста­рий Пет­ро.- Я знаю, що ти уби­ваєш зайці бу­ком!

- А то, мо­же, не доб­ре? - відповів, усміха­ючи­ся, хло­пе­ць.- Мені не тре­ба ні по­ро­ху, ні шро­ту! Я та­ки зро­ду не лю­бив стрільби! Стрільби чи там пісто­ля уни­кав я з ди­тинст­ва. Во­но скри­те й не­без­печ­не, мов не­чис­те.

- Ой прав­ду ка­жеш; ой бігме, що прав­ду ка­жеш! - при­так­ну­ла Докія.

- Ну, але те­пер ходім! - обізвав­ся твер­до й різко Івоніка.- Час не стоїть.

Він був гли­бо­ко зво­ру­ше­ний роз­мо­вою зна­ко­мих, але не зрад­жу­вав се­бе. До то­го бу­ло йо­му ду­же прик­ро, що зай­шли в та­ку роз­мо­ву пе­ред Ми­хай­лом. Відчу­вав, як хло­пець в’янув під вра­жен­ням оповідан­ня.

- Ні, ні, не стоїть! - клик­ну­ли всі троє в один го­лос.

Відтак стис­ну­ли муж­чи­ни Ми­хай­лові ру­ку, ба­жа­ючи йо­му щас­тя й здо­ров’я на до­ро­гу і на бу­ду­че, а Докія, кот­ру Ми­хай­ло поцілу­вав у ру­ку, поб­ла­гос­ло­ви­ла йо­го.

- Дай тобі, бо­же, доб­рих днів і до­леньки доб­рої. Не за­бу­вай, син­ку, за нас та спра­вуй­ся доб­ре! Доб­ре тобі бу­де! Доб­ро­му всю­ди доб­ре! Ту­жи­ти - не ту­жи, син­ку, бо од­на­ко­во тре­ба свій час відслу­жи­ти. Не ба­нуй за ха­тою, а на різдво при­ходь. Ми пше­ниці на­ва­ри­мо, па­ля­ниць на­пе­че­мо. При­ходь ко­ля­ду до­ко­ля­ду­ва­ти!

- Та не фу­ду­ли­ся вже ду­же, як вер­неш кап­ра­лом! - підки­нув давнішим ве­се­лим то­ном Пет­ро.- Вер­тай та по­час­туй до­ма доб­рою горівкою. Та­то прила­го­дить. Бу­де­мо пи­ти так, що нам у го­лові шуміти­ме. Не бійся, все бу­де доб­ре! Все ми­неться!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як ми­на­ли панський двір, Ан­на сто­яла ко­ло бра­ми. Сто­яла ви­со­ка, рівна й по­важ­на, мов ста­туя. Її об­лич­чя бу­ло бліда­ве, а очі гляділи мов із дру­го­го світу на батька й си­на. Оба поз­до­ро­ви­ли її, а во­на відкло­ни­лась ни­зенько. Цілу ду­шу вло­жи­ла несвідо­мо в сій хвилі у поклін…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прямуючи до ве­ли­кої оди­но­кої корч­ми під лісом, що ста­но­ви­ла гра­нич­ну точ­ку ме­жи дво­ма се­ла­ми і все бу­ла пе­ре­пов­не­на гістьми, зди­ба­ли нап­ро­ти се­бе Са­ву.

Він ішов повільним кро­ком. Лед­ве волікся. За­ки­нув ру­ки на плечі, а го­ло­ву спус­тив, як зви­чай­но, вниз.

- Ти не ко­ло ха­ти? - спи­тав йо­го Івоніка.

- Я хо­див до Менд­ля по тю­тюн! - відповів їдко.- Ха­ти не вкра­де ніхто! У Менд­ля ждуть на те­бе другі рек­ру­ти! - звер­нув­ся до Ми­хай­ла.- Піде­те ра­зом; бу­вай здо­ров!

- Бувай здо­ров, та й да­вай позір на все! - про­сив йо­го Ми­хай­ло, прос­тя­га­ючи до нього ру­ку.

- Давай ти позір! - відповів йо­му Са­ва, зсу­ва­ючи упер­то ка­пе­люх набік.- Ти те­пер ідеш ме­жи гудзи­ки! Я маю ще час!

- Іди до ма­ми; во­ни самі,- ра­див батько.- Бу­дуть пла­ка­ти!

- Нехай їх ті потіша­ють, що їх сьогодні на­го­ду­ва­ли! - відповів він, роз­дув­ши гу­би, і обер­нув­ся до них пле­чи­ма.

- Нещастя з тим хлоп­цем! - ска­зав Івоніка, зітха­ючи.- Ні в чім йо­му не до­го­да! Ма­ма ли­ши­ла йо­му їду - се я знаю!

- Не до­ко­ряй­те йо­му, та­ту, він ще дур­ний і не бу­де все та­кий! - ус­ту­пив­ся за бра­та Ми­хай­ло. Був роз­жа­ле­ний до гли­би­ни душі, особ­ли­во ж по стрічі з Ан­ною, і був би рад ба­чи­ти все в мирі, тим більше, що розс­та­вав­ся з ріднею і ок­ру­жен­ням на дов­гий час.

Старий усміхнув­ся болісно.

- Хто йо­му рад більше доб­ра, як я? Він доб­рий, я знаю! І чо­му не мав би бу­ти доб­рий?

- Добрий, але об­мо­та­ний ци­ганськи­ми вго­во­рю­ван­ня­ми! - відповів Ми­хай­ло.- Не­хай но­чує з ма­мою в хаті на горі, а ви вже самі пе­ре­сип­ляй­те в бур­дею! Як бу­де сам на полі, бу­де все до неї забіга­ти. А йо­му ще не час ду­ма­ти про весілля!

Замовкли.

Звільна й мов­чаз­но вий­шли на гор­бок, де сто­яв най­важніший у селі бу­ди­нок - корч­ма - і злу­чи­ли­ся з інши­ми рек­ру­та­ми.

Півгодини пізніше ви­ру­ши­ло ко­ло вісімнад­цять муж­чин і кілька жінок із пропінації і звер­ну­ли­ся на ши­ро­кий гос­ти­нець, що вів до са­мої залізнич­ної станції.

Рекрути, поб­рав­ши­ся по двоє-троє за шиї, йшли, більша по­ло­ви­на з них до край­ності роз­жа­ле­на і по­ми­мо вчас­ної по­ри вже доб­ре підо­хо­че­на, неп­ра­вильно, ши­ро­ки­ми кро­ка­ми впе­ред, і виг­ре­бу­ючи з се­бе го­ло­сом увесь за­пас своїх по­чу­вань і за­пас сво­го до­те­перішнього жит­тя… Співа­ли пісні…

За ни­ми йшли батьки, а цілком на­ос­тан­ку кілька ма­терів… Се бу­ли вдо­виці, що йшли. Три­ма­ли­ся, мов го­лу­би, вкупі. На своїх пле­чах нес­ли малі скриньки або клу­ноч­ки синів. Наріка­ли го­лос­но на свою сирітську до­лю й го­во­ри­ли жур­ли­во про тяжкі дні, що ожи­да­ли їх без синів у не­да­ле­ко­му вже часі. Од­на, за­ли­ва­ючи­ся гірки­ми сльоза­ми, співа­ла…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Надвечір згу­би­ла­ся десь мря­ка, і гус­тий дощ спус­тив­ся на зем­лю. Па­дав ти­хо й за­повідав сльоту…

Ворони стря­са­ли зжу­ре­но чор­не своє пір’я, а над по­ля­ми розс­те­ли­ла­ся цілко­ви­та пуст­ка.

Малий «сусідній» лісок, що визвірю­вав­ся не­ус­тан­но на рівни­ну се­ла своїми тем­ни­ми очи­ма, за­ку­тав­ся в ми­гот­ли­ву ти­ши­ну і ждав…

VII

Із при­хо­дом до міста зай­шла в Ми­хай­лі зміна.

Погоня й надмірний на­товп, поспіх і нез­ви­чай­на рух­ливість та ма­ши­нальність міста натх­ну­ли смер­тельною блідістю й зне­сил­лям йо­го ду­шу, звик­лу до су­по­кою і рит­му, спорідне­ну з при­ро­дою.

Проста й не­культур­на, якою бу­ла, відчу­ва­ла ли­ше болісно ра­зю­чу різни­цю між лагідністю й не­замітністю рухів при­ро­ди і бе­зог­ляд­ним во­ру­хан­ням тут. Оцього світу, що вда­рив йо­го те­пер, мов мо­гут­ня хви­ля, він не ро­зумів. Та замість то­го тис­ну­ли­ся пе­ред йо­го ду­шу тихі ши­рокі по­ля, ве­ликі, лагідні очі по­ли­ше­них йо­го звірів, які гля­дять за­од­но отво­ре­ни­ми двер­ми за ним… ма­лий бур­дей по­се­ред ве­ли­кої са­мот­ності і ко­ло нього по­хи­ле­на ма­ти… Пла­че…

З різно­манітно­го ру­ху міста ви­ри­ну­ла в йо­го душі ту­га за до­мом… ту­га, що волікла­ся, що ви­си­са­ла йо­го, що без­гомінно прис­та­ла до нього…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На вид ве­ли­кої ка­сарні ста­ну­ло йо­го сер­це в бігу. От­же, тут. Щось за­мерз­ло в ньому. Відтак про­ло­ми­ло собі до­ро­гу не­яс­не по­чут­тя: ось тут має він ста­ти іншим…

Коли Івоніка, йду­чи так са­мо мовч­ки, як йо­го син (бо що ж бу­ло го­во­ри­ти?), по­ба­чив на подвір’ї ка­сарні стільки рек­рутів і інших жовнірів, збу­ди­ла­ся в нім са­мосвідомість. Він звер­нув­ся до Ми­хай­ла і ска­зав:

- Дивися, Ми­хай­ле, се все з ца­ри!

Пізніше стра­тив те по­чут­тя й по­чув се­бе дрібним і ма­ло­важ­ним. До ве­чо­ра ос­тав­ся Івоніка ко­ло ка­сарні. Вечір му­сив відхо­ди­ти. Син поцілу­вав йо­го мовч­ки в ру­ку і ска­зав ли­ше два сло­ва:

- Кланяйтеся мамі…

А ста­рий поцілу­вав йо­го по­бож­но в го­ло­ву і бурк­нув жорст­ким, зміне­ним го­ло­сом:

- Пильнуйся, Ми­хай­ле, я знов прий­ду!

Відтак пішов. Ма­лий, нез­нач­ний, убо­го одяг­не­ний, так вий­шов із ви­со­кої ка­сар­ня­ної бра­ми.

В тих гру­бих му­рах по­ли­шив своє все. Чув. Ніс до­до­му двоє ста­рих рук і хо­ру ду­шу, що кви­ли­ла… Він, ста­ра ма­ти й зем­ля - оси­ротіли…

Надвечір упив­ся про­ти зви­чаю так сильно, що ко­ли прий­шов до од­но­го знай­омо­го міща­ни­на на ніч і той спи­тав про си­на, він не був в силі відповісти й ли­ше мах­нув роз­пуч­ли­во ру­кою. Вип­ро­сив­ши собі один за­ку­ток у сінях, зірвав ди­ким ру­хом із се­бе ко­жух, шпур­нув на зем­лю і ки­нув­ся сам на нього. Пізніше за­чу­ло­ся якесь урив­не хли­пан­ня, що по­до­ба­ло більше на звірячі, як на людські зву­ки…

Чорні, пок­рив­лені, мо­зо­листі пальці ри­ли в во­лоссі, і від ча­су до ча­су чув­ся стукіт, або рад­ше глу­хе уда­рю­ван­ня го­ло­ви об стіну.

Відтак ти­хо.

У сум­раці дру­го­го по­ран­ку спіши­ла­ся не­зу­гар­не одяг­не­на пос­тать, опе­ре­за­на вузьким ремінцем, самітним гос­тин­цем пок­вап­но впе­ред. Відтак пус­ти­ла­ся в по­ля. Все нап­равці, че­рез шанці й межі, че­рез стер­ню, чим­раз глиб­ше в по­ле й у ліс. Був се Івоніка.

Зі схо­дом сон­ця му­сив бу­ти до­ма. Так за­повів свій по­во­рот, і там ожи­да­ло йо­го все…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тижні ми­на­ли, як Ми­хай­ло по­ки­нув свою зем­лю. Не міг звик­ну­ти до ма­ши­нальності ка­сар­ня­но­го жит­тя. Те, чо­го жда­ли від нього, спов­няв так тяж­ко! Во­но бу­ло жорс­то­ке й дес­по­тич­не й не ма­ло нічо­го спільно­го з ви­мо­га­ми землі, якій відда­вав досі не­подільно всі свої мо­лоді си­ли. Йо­го ду­ша, звик­ла до прос­то­ти і яс­ності, об­товк­ла­ся і ра­ни­ла­ся тут о ти­сячні нез­ро­зумілі йо­му якісь ви­мо­ги і яви­ща - і кри­ва­ви­ла­ся не­нас­тан­но. Чи ма­ло все так бу­ти? Інстинк­тив­но відчу­вав ра­ни, які ма­ло зав­да­ти йо­му оце жит­тя. Звідки? Ким? Чо­му? Він сього не ро­зумів, од­нак відчу­вав, хоч і не­яс­но. Тут, і не­мов за од­ним ра­зом, відчув, що на нього був звер­не­ний звідкись який­сь набій, що на нього чи­га­ла якась не­без­пе­ка.

Строгість, що па­ну­ва­ла тут і да­ви­ла все, виб­лис­ку­ва­ла­ся про­ти нього щох­вилі, мов гост­рий, блис­ку­чий ніж…

А йо­го бідний та­то і йо­го бідна ма­ма до­ма? А Ан­на? Ки­дав­ся за сопівкою і виг­ра­вав на ній. Сумні, про­тяжні ме­лодії, що ви­до­бу­вав їх із дрібонько­го інстру­мен­та, при­воліка­ли знай­омі об­ра­зи пе­ред йо­го смут­ну ду­шу. Йо­му зда­ва­ло­ся, що на­хо­диться знов на своїх по­лях, си­дить знов на жо­лобі в стайні при своїх во­лах, яких очі звер­нені на нього, а во­ни самі спокійно жу­ють - і він чує їх сильний, теп­лий віддих…

Тоді розп­ла­ку­вав­ся, мов ди­ти­на…

Деякі з йо­го кам­ратів сміяли­ся й го­во­ри­ли, що спо­чат­ку все бу­ває смут­но, але пізніше при­ви­кається до всього.

Він не при­ви­кав. Він гу­бив се­бе. В ньому не дер­жа­ло­ся ку­пи те, що три­ма­ло­ся там, на по­лях, тісно при нім. Він сту­пав бо­яз­ко й не­зу­гар­но, бо не смів сту­па­ти своєю хо­дою, а йо­го ру­хи бу­ли не­по­во­ротні й несміливі, бо не бу­ли йо­го ру­ха­ми. Одіж, яку но­сив те­пер, відібра­ла йо­му всю певність. І звідки мав би її відтак узя­ти? З хви­лею, як по­ки­нув свою зем­лю, по­ки­ну­ла йо­го і свідомість своєї вар­тості. Він прий­шов сю­ди, аби ста­ти чи­мось іншим.

Тихо й не­замітно відігра­ла­ся з ним бу­ден­на тра­гедія. Обс­та­ви­ни, в які увійшов, гриз­ли йо­го, мов іржа, і вга­ня­ли в роз­пу­ку.

Одного дня зірва­ла­ся в нім ди­ка дум­ка - зде­зер­ти­ру­ва­ти. Геть! - все од­но ку­ди - лиш геть звідси. До Мол­да­ви або до Бес­са­рабії - ку­ди-будь, лиш по­за оці грубі зимні му­ри, лиш геть від тих не­ви­ди­мих страш­них оковів, що в’яза­ли йо­го, мов тяж­ко­го в’язня.

Туга за ріднею впи­ва­ла­ся в нього ти­сяч­ни­ми ус­та­ми і зрос­та­ла до не­ви­ди­мо­го вих­ру. До то­го не ро­зумів мо­ви тих, що да­ва­ли на­ка­зи… Притім не все вмів спов­ня­ти їхню во­лю,- ось і за те йо­го не раз стро­го ка­ра­ли.

Найбільше терпів від гру­бості ниж­чої шаржі, бру­тальність якої пе­ре­хо­ди­ла час­то у звірськість.

І ніко­го не бу­ло тут, ко­му б міг був повіри­ти свій жаль. І на що врешті жа­лу­ва­ти­ся? Був лагідної і бо­яз­ли­вої вдачі, що уни­ка­ла й бо­яла­ся вся­ких го­лосніших ви­бухів і воліла терпіти, чим вик­ли­ку­ва­ти дальші наслідки.

Лиш один ро­зумів йо­го. Але той один був да­ле­ко від нього. Се ж був той ста­рий, на сло­ва ску­пий, на вид нез­нач­ний чо­ловік, там да­ле­ко на по­лях, з пре­див­но ніжним по­чут­тям і доб­рот­ли­во несміли­вим сер­цем.

Мов білі ме­ви, так літа­ли йо­го тужні дум­ки крізь ти­ху ши­ро­ку рівни­ну до мо­ло­до­го си­на. Що він ро­бив? Що ро­бив у тій, а що в оцій го­дині? Що він по­роб­ляв, як па­лив світло в своїй дрібній ха­тині і в однім її малім за­кут­ку те­ре­бив мовч­ки ку­ку­руд­зу?

Чи не го­ло­ду­вав, чи при­вик уже? Які бу­ли там лю­ди для нього? Терпів не­на­че ра­зом із ним, відчу­вав йо­го ту­гу за до­мом, що йо­го гриз­ла, і був у не­нас­танній, нес­ка­занній три­возі о йо­го жит­тя-бут­тя. До то­го терпів мовч­ки. Марійка не сміла про те зна­ти; бу­ла б поп­рос­ту впа­ла в роз­пу­ку; во­на бу­ла хо­ро­ви­та й пе­ред­час­но пос­таріла, і ко­ли вже бу­ла та­ка йо­го до­ля, що син мав про­жи­ти два чи три ро­ки да­ле­ко від до­му, то тре­ба бу­ло вже підда­ти­ся не­ми­ну­чо­му й терпіти.

Він потішав її все, що по­ве­де її вліті на яр­ма­рок на Пет­ра до міста, до си­на. І ма­те­ри­на ду­ша звер­ну­ла свої очі на той день, мов на спа­сен­ня.

Лише му­си­ла ще жда­ти. Ще ма­ло ми­ну­ти ба­га­то тижнів і днів, во­на ма­ла пе­реп­ла­ка­ти ще не од­ну сльозоньку, за­ким мав нас­та­ти той день.

Терпіла на свій лад. Ма­ла йо­го в кожній хви­лині дня пе­ред ду­шею. Ба­чи­ла йо­го за­му­че­но­го, збідо­ва­но­го, ба­чи­ла, що за­дур­но тер­пить, що не­нас­тан­но го­ло­дує. За кож­ним ра­зом, як пек­ла хліб, при­повіда­ла: «Синку мій доб­рий, хто за те­бе дбає? Твоя мам­ка да­ле­ко, а ти десь го­ло­ден! Ади, який хлібець вдав­ся, а ти з го­ло­ду умліваєш!»

Відтак за­ли­ва­ла­ся слізьми й за­мов­ка­ла. Дальші сло­ва гу­би­ли­ся десь у горлі й пе­реміня­ли­ся в глу­хий жаль.

Коли Са­ва був жорс­то­кий і упер­тий і не ви­ко­ну­вав за­раз її при­казів, наріка­ла:

- При­ятель пішов, а во­рог ли­шив­ся. Чо­го гри­зеш моє сер­це? Ой, не­ма те­бе, Ми­хай­ли­ку, не­ма! Ти пішов, а з то­бою й доб­ра го­ди­нонька пішла! Але прий­де літо, я піду до те­бе! Хоч поп­ла­чу пе­ред то­бою!

Все відкла­да­ла на той день… жда­ла то­го дня… не­на­че ве­ли­ко­го свя­та…

Але він не міг до­жи­да­ти та­ких днів. Йо­го син тра­тив­ся там по­волі…

Одного ра­зу мав Івоніка ось який сон. Напівутішний, напівжалібний брехіт ста­рої су­ки Сой­ки, брехіт, що зво­ру­шу­вав сильно, спо­ну­кав йо­го виг­ля­ну­ти з бур­дея надвір. Що тут діяло­ся? Кру­тив­ся хтось ко­ло бур­дея, щоб вик­рас­ти йо­го бу­рих? Ніч бу­ла яс­на, са­ме доб­ре вид­ко… а бур­дей ле­жав сам се­ред піль, мов гриб. Он там за «сусіднім» лісом ле­жа­ло се­ло злодіїв та ши­бе­ників… про шко­ду не тяж­ко…

Звернувся впе­ред до стайні й най­шов усе в по­ряд­ку. То­вар ле­жав спля­чи, а й Са­ва ле­жав на пос­телі ко­ло волів, де спав зви­чай­но Ми­хай­ло, і спав міцно.

Він вий­шов зі стайні. Ди­виться, ви­дить: усе по­ле, як ли­ше око да­ле­ко ся­га­ло, бу­ло приб­ра­не цвіту­чою греч­кою. Виг­ля­да­ло, не­на­че пе­ред ним розс­те­ли­ло­ся мо­ре білісінько­го цвіту. Од­нак чуд­но. Тут, і там, і он там здійма­лось чер­во­не по­лум’я жадібни­ми язи­ка­ми з землі й ки­да­ло жаріючим світлом на білоцвітну рівни­ну да­ле­ко вок­ру­ги. Він зля­кав­ся й хотів кли­ка­ти по­мочі. На­раз опи­нив­ся звідкись пе­ред ним Ми­хай­ло.

Стояв пе­ред ним прос­то, як свічка. Ру­ки зви­са­ли без­сильно. Чор­ний сер­дак, розщіпле­ний на гру­дях, по­ка­зу­вав білу со­роч­ку. Мовч­ки глядів на батька тро­хи за­ви­со­ко підня­тою го­ло­вою, зло­ма­ним скля­ним зо­ром і смер­тельно блідим ли­цем.

- Михайле, се ти? - крик­нув він, утішний, до нього.- Звідки взяв­ся ти тут?

Син не відповів.

З по­лум’я зро­бив­ся дим, а рад­ше ди­мові га­дю­ки. Ки­ну­ли­ся за хлоп­цем, а од­на склу­би­ла­ся і зап’яла­ся до йо­го гру­дей.

- Що се? - крик­нув з не­ви­мов­ним пе­ре­ля­ком батько.- Що се?

Син мов­чав дальше, тим са­мим скля­ним пог­ля­дом по­зи­ра­ючи на батька, а ко­ли ста­рий у смер­тельно­му пе­ре­по­лосі ки­нув­ся на си­на, щоб йо­го по­тяг­ну­ти за со­бою, сей упав на нього, мов тяж­ка фігу­ра з гли­ни, і по­ло­мив­ся в ка­вал­ки…

Збудився… Сер­це товк­ло­ся йо­му в гру­дях до роз­пу­ки, і він тяж­ко ди­хав. Тряс­ся, мов у про­пас­ниці, і пе­рех­рес­тив­ся, про­шеп­тав ско­ро «Отче наш».

Се був сон. Сла­ва бо­гу, сла­ва бо­гу! Але що за тяж­кий, не­доб­рий сон. Він ле­жав зовсім стом­ле­ний, зовсім зму­че­ний, мов по рап­то­во спов­неній тяжкій фізичній та нес­подіваній праці… Ле­жав… мов спо­чи­вав…

Відтак, по уп­ливі кількох дов­гих, важ­ких хвиль, підняв­ся із своєї пос­телі. Він но­чу­вав сам у бур­дею. Підняв­ся і прис­ту­пив не­пев­ним кро­ком до две­рей, ство­рив їх і виг­ля­нув надвір. Му­сив ба­чи­ти, що там діяло­ся під го­лим не­бом…

Ніч бу­ла пре­яс­на й зим­на.

Небо не­опи­са­ної гли­би­ни за­ми­ка­ло без­гомінно мов­ча­ли­ву, по­рож­ню рівни­ну. «Сусідній» ліс ле­жав нап­ро­ти і витріщав­ся, як зви­чай­но, ти­хо, чи­га­ючи на по­ля… Да­ле­ко з се­ла, зда­ва­лось, до­хо­ди­ло хви­лю­ючим пас­мом ти­хе, здав­ле­не ска­вуління якоїсь со­ба­ки че­рез по­ля. Во­но три­ва­ло кілька хвиль, а відтак розійшло­ся в ти­шині ночі, і цілко­ви­та сонність, зда­ва­ло­ся, об­гор­ну­ла все навк­ру­ги.

Дрож прой­шла йо­го тілом. Вер­нув­ся до бур­дея. Пе­рех­рес­тив­ши­ся ще раз, ліг на­зад у постіль, але вже не спав. Ле­жав не­ру­хо­мо. Ніч бу­ла та­ка яс­на й та­ка ти­ха, а страш­ний сон сто­яв йо­му незмінно пе­ред ду­шею. Се був кри­ва­вий сон. Ми­хай­ло виг­ля­дав як труп. О бо­же, бо­же, труп! Він зас­тог­нав із ост­ра­ху. Йо­го му­си­ло зустріну­ти щось не­доб­ре, і він ду­мав про батька й ту­жив за ним… Йо­го сер­це стис­ну­ло­ся рап­то­вим, пе­ре­ки­па­ючим бо­лем, і га­рячі сльози за­ли­ли йо­го очі…

«Михайло, Ми­хай­ле! - кри­ча­ло щось у самітній йо­го душі.- Що він там діяв? Що він там діяв, та­кий са­ми́й, чу­жий, між чу­жи­ми й у чу­жо­му місті?…» І га­рячі сльози ко­ти­ли­ся чим­раз густіше й густіше по йо­го лиці.

Тут він міг пла­ка­ти. Ніхто сього не ба­чив. Марійка но­чу­ва­ла в сільській хаті, а Са­ва спав у стайні при ху­добі.

Він ро­зумівся на снах, і во­ни ніко­ли не за­во­ди­ли йо­го. Сам бог го­во­рив ни­ми. Бо й звідки бра­ли­ся б во­ни? Ли­ше в них тре­ба вхо­ди­ти й роз­би­ра­ти так, як груд­ку землі, аби зна­ти, що во­ни про­мов­ля­ють…

Докія зна­ла­ся на снах, але й він знав­ся на них. Полум’я зна­чи­ло відомість. Дим - зла но­ви­на, а що дим клу­бив­ся га­дю­кою до хлоп­ця - оз­на­ча­ло лихі лю­ди. Виг­ляд хлоп­ця свідчив ви­раз­но про хо­ро­бу або про ве­ли­ку гри­зо­ту…

«Ой! - клик­нув знов гіркий го­лос у нім.- Уже ос­танній раз, як я хо­див до нього (ба­чив­ся з ним тоді лиш кілька ко­ро­теньких хви­лин, бо він са­ме мав ви­ру­ши­ти на який­сь марш), вже тоді жа­лу­вав­ся він на од­но­го кап­ра­ла, що йо­му ні за се ні за те, а особ­ли­во ж при вправі «Nieder» са­див ку­ла­ком ме­жи очі».

Певно, бу­ло там знов щось но­во­го… І чор­ним роєм підсу­ва­ли­ся йо­му різні бо­лючі дум­ки до ума, нап­ли­ва­ли здо­га­ди на ду­шу й му­чи­ли.

В ти­шині й самітності ро­ди­ли­ся різні при­го­ди в йо­го мізку, і він ба­чив свой­ого си­на в най­не­мож­ливіших по­ло­жен­нях. Раз му­чив і бив йо­го кап­рал; дру­гий раз сидів він у шпан­гах. Раз сидів знов у гарнізо­но­во­му арешті, а раз виг­ля­дав зго­лод­же­ний і змор­до­ва­ний і вик­ли­ку­вав жалібним го­ло­сом та­та й ма­му.

Іншим ра­зом знов мар­ши­ру­вав із інши­ми да­ле­ко в зовсім не зна­ну місцевість, і впав із ви­со­ко­го мос­ту в баг­но, й був би там за­ду­шив­ся в бо­лоті, са­ме як лу­чи­ло­ся бра­тові сільсько­го вартівни­ка Пен­те­лея…

Грубі каплі по­ту вис­ту­пи­ли йо­му на чо­ло і зісу­ва­лись на скро­ню. Він зітхав тяж­ко, май­же го­лос­но…

Все бу­де, як бог схо­че! Все ви­хо­ди­ло на­ос­тан­ку так, як пра­ви­ла бо­жа во­ля. Все плив­ло від нього…

Прошептав уд­ру­ге впівго­лос із най­щирішою по­бож­ні­стю «Отче наш» і примк­нув очі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зовсім яс­на, ви­раз­на пос­та­но­ва очу­ти­ла­ся на­раз в йо­го ду­ші. Він піде завт­ра за­раз досвіта до си­на. Зовсім на­пев­но.

Повторяв се собі в душі, во­но ви­да­ло­ся йо­му ве­ли­ким до­бут­ком і чим­раз більше міцніло.

Коби лиш бор­ше по півночі. А мо­же, во­на вже й ми­ну­ла? Мав три милі йти піхо­тою, то­му му­сив зби­ра­ти­ся за­раз по півночі, аби враз із дни­ною ста­ну­ти ко­ло ка­сарні, бо ану ж хло­пець бу­де му­си­ти де знов іти на марш?… При бур­дею не бу­ло дро­бу, і че­рез те не міг ко­гут піянням оз­на­чи­ти півночі. Але він і сам пізнає по ночі, кот­рий бу­де час. По півночі блідніють зорі, нас­тає су­мерк, мов над­вечір’я про­ки­дається, а потім роз­вид­нюється чим­раз більше. Він ус­тав із пос­телі й вий­шов на­но­во, схи­лив­ши­ся в ни­зеньких две­рях пив­нич­ної ха­ти­ни, надвір.

Страшлива ти­ши­на зустріла йо­го.

Ніч процвіта­ла да­ле­ко-ши­ро­ко ще так вповні і свіжо, так сильно, не­бо бу­ло та­ке засіяне зо­ря­ми, не­на­че са­ме те­пер тво­ри­ло­ся там щас­тя і блу­ка­ло зо­рис­тим не­бом.

Мусило бу­ти са­ме пе­ред північчю. Пе­ред північчю!

Щось мо­гутнє зай­ня­ло йо­го розд­ра­то­ва­ну ду­шу. Зовсім не­яс­но, май­же несвідо­мо по­чув се­бе в бур­дею, мов муш­ка під лист­ком, сла­бим та без­помічним…

Навпомацки звер­ну­ли­ся якісь інстинк­ти в нім у без­ко­нечність… Як страш­но мов­ча­ла при­ро­да в тій хвилі! Во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло в тій бру­тальній ти­шині - а во­на не бу­ла мерт­ва…

Німів у дум­ках. Йо­го роз­пу­ка десь згу­би­ла­ся, по­то­ну­ла, зілля­ла­ся в щось, що своєю си­лою аж гно­би­ло, і він, мов п’яний, поп­лен­тав­ся на­зад у глибінь бур­дея.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але лед­ве що ми­ну­ла північ, ус­тав, узяв дов­гий, кри­вий бук у ру­ки й пішов до стайні. Там збу­див Са­ву.

- Саво, син­ку! - ска­зав три­вож­ним ше­по­том.- Я йду до міста, до Ми­хай­ла! Ува­жай на ху­до­бу та на бур­дей!

Переляканий Са­ва про­тер очі.

- Що вам бог дав? Вчо­ра ж не ка­за­ли ви ще нічо­го! - відповів зас­па­ний.

- Та що з то­го, що не ка­зав? Так прий­шло, що му­шу йти. Я бо­юся, що з ним лу­чи­ло­ся щось не­доб­ре!

- Та що ма­ло б йо­му ста­ти­ся? - обізвав­ся хло­пець не­охот­но, за­па­лю­ючи ма­леньку ліхтар­ню і освічу­ючи нею батька.

- Він мені не­доб­ре снив­ся! Та й ти не знаєш. Як ко­го має що най­ти, то най він і двері за­чи­нить, то, во­но до ньо­го прий­де. Інший хотів би, аби во­но прий­шло, а во­но не прий­де, а до іншо­го прий­де са­мо й зас­ту­кає прос­то в две­рі!

- Ет! Ви ви­га­да­ли щось та­ке, та­ту! Ідіть та ля­гай­те спа­ти! Те­пер лиш що північ ми­ну­ла! Ку­ди вам іти в місто?

- Ні, си­ну, я та­ки піду!

Старий сто­яв при своїм.

- Не ка­жи мамі нічо­го, що він мені не­доб­ре снив­ся… та й ува­жай…

Пішов.

Ішов справді ок­ри­ле­ним кро­ком. Не дов­го три­ва­ло, як пе­рей­шов по­ля, що діли­ли йо­го від йо­го сільської ха­ти. Ви­т­ри­ва­лий, мов лісна звіри­на, був за­гар­то­ва­ний про­ти вся­ких утяж­ли­вос­тей не­по­го­ди й мав но­ги, мов олень.

Вступив і до Марійки, збу­див її. Во­на зля­ка­ла­ся.

- Що там та­ко­го? - спи­та­ла пе­рест­ра­ше­на й зас­па­на, шу­ка­ючи за клям­кою від две­рей, щоб їх отво­ри­ти.

- Нічого! - відповів.- Я виб­рав­ся до Ми­хай­ла та й пос­ту­пив, мо­же, пе­ре­да­си що для нього?…

- А чо­му ж ви мені се вчо­ра не ска­за­ли? - клик­ну­ла, як Са­ва, зчу­до­ва­но, а за­ра­зом докірли­во.- Таже бу­ло мені вчо­ра ска­за­ти!

- Вчора не ска­зав, бо не знав сам на­пев­но. А те­пер не гай­ся, да­вай, як що маєш! - Ква­пив. Про сон, що гриз йо­го не­нас­тан­но та гнав впе­ред, мов огонь, мов­чав, мов німий. Не був би ні за що в світі спімнув їй про нього.

Вона засвіти­ла світло, по­ча­ла наріка­ти, а притім ниш­по­ри­ла по всіх по­ли­цях, щоб зібра­ти щось доб­ро­го для свой­ого люб­чи­ка. Да­ла мас­ла, си­ру, де­що іншо­го й ма­ма­лигу, яку, бог знає чо­му, увечір зва­ри­ла й при­ла­го­ди­ла на по­лиці.

- Так, як би зна­ла! - го­во­ри­ла раз по раз.- Так, як би зна­ла. А я бу­ла вже та­ка втом­ле­на! - тяг­ну­ла дальше од­нос­тай­но.- Лед­ве на но­гах дер­жа­ла­ся! Я но­си­ла вчо­ра ввечір во­ду звідти, з гир­ла, з ве­ли­кої кер­ниці, хо­чу завт­ра пра­ти. Та й так по­га­да­ла собі: «Ей, зва­рю я ще од­ну ма­ма­лич­ку, мо­же, бу­де тре­ба, най бу­де!» Та й дивіться, як во­но скла­ло­ся! Ми­хай­лик бу­де її їсти! Я її для нього зва­ри­ла!

«Се во­но вже так ма­ло бу­ти!» - по­ду­мав собі Івоніка по­важ­но. Відтак поміг їй вло­жи­ти все в один ста­рий мішок.

Взяв на се­бе кип­тар, по­верх то­го ста­рий сер­дак, скру­тив із со­ло­ми пос­то­ро­нок, об­пе­ре­зав­ся ним і, за­су­нув­ши на го­ло­ву ста­ру ви­со­ку шап­ку, пе­рех­рес­тив­ся, за­ки­нув мішок на плечі і, взяв­ши бук у ру­ки, пішов.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ледве що мож бу­ло заміти­ти, як день при­су­нув­ся крізь ліни­вий сум­рак. Ле­жав та­кий здав­ле­ний і тяж­кий, та­кий сірий, мов сму­ток над зем­лею. Але враз із дни­ною ста­нув і Івоніка при тихій ка­сар­няній брамі.

Було щас­тя, що прий­шов. Так се відчув.

По-перше, син був хо­рий, а по-дру­ге, звірив­ся йо­му, гірко жа­лу­ючись, що хо­че де­зер­ти­ру­ва­ти. Не міг тут вит­ри­ма­ти. Дальше ні. Рад­ше волів утік­ти до Мол­да­ви або до Бес­са­рабії, волів не ба­чи­ти ні батька, ні ма­тері, не ба­чи­ти більше і сво­го се­ла, ніж терпіти тут тяжкі му­ки і зно­си­ти збит­ку­ван­ня. Не хо­че нічо­го більше, ли­ше геть і геть. Се доб­ре, що батько прий­шов, він день і ніч ду­мав об тім, аби батько прий­шов до нього, очіку­вав йо­го. Сла­ва бо­гу, що прий­шов…

Він пи­сав до­до­му лист, чи та­то не одер­жав то­го лис­та?

Ні!

А він ка­зав на­пи­са­ти лист. На­тис­кав, аби лист як­най­скор­ше відісла­но…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кілька кра­пельок по­ту вис­ту­пи­ло на чолі батька. От­же, так річ ма­ла­ся. На тім усім бу­ло щось. На тім, що йо­го при­ве­ло сю­ди…

Він уже від тиж­ня хо­рий на гор­ло,- оповідав син дальше,- мельду­вав­ся хо­рий, але лікар, що ог­ля­дав йо­го, ка­зав, що йо­му нічо­го не хи­бує і не­хай вер­тає на­зад до служ­би. А він і вер­нув. По правді ска­зав­ши, в шпи­талі ще чи не гірше, як у ка­сарні, та й, врешті, то йо­му, мо­же, і са­мо пе­рей­де, але но­га йо­го бо­лить. Має затісні че­ре­ви­ки, во­ни на­тис­ну­ли йо­му цілу ра­ну, і ли­ше бог знає, як гірко хо­дить він по вся­ких мар­шах та яка у нього но­га, ко­ли ски­не ве­чо­ром ті кай­да­ни.

А пе­ред кілько­ма дня­ми…- чи батько слу­хає?…

Слухає…

…Був би ма­ло що не пішов на два місяці до гарнізо­но­во­го ареш­ту. Ус­нув на варті… і йо­го ма­ло що не зло­ви­ли на тім. Але, бо­гу дя­ку­ва­ти, скінчи­ло­ся лиш на тім, що дістав кілька разів у ли­це. Він був та­кий втом­ле­ний і зму­че­ний; від хо­ро­би був та­кий, як по­ла­ма­ний, і так сон най­шов якось на нього, що він і сам не стя­мив­ся, ко­ли і як? А все мав на думці не всну­ти. А прецінь та­ки ус­нув на хвильку. Але пев­но не був би ус­нув. Аби­як не був би піддав­ся.

Чи та­то собі при­га­дує, аби він ко­ли за­си­пав ко­ло то­ва­ру в полі або ко­ли наг­ля­дав за роз­ло­же­ним хлібом на то­ку?

Ніколи…

Але се він так з біди й уто­ми… з бо­лю… йо­го но­га й те­пер ще ду­же бо­лить…

- Домніка при­мо­вить тобі бо­ляч­ку! - обізвав­ся батько, що сидів мовч­ки досі, спер­ши го­ло­ву на ру­ки.- Дай лиш який зна­чок від се­бе! За­раз як прий­ду до­до­му, зак­ли­чу її, і во­на відмо­вить її. Дай дрібку тво­го во­лос­ся!

Хлопець утяв тро­хи во­лос­ся, за­вив у шма­ти­ну і пе­ре­дав батькові. Відтак тяг­нув дальше:

- А ті мушт­ри! Все стрільбу ма­ти ко­ло се­бе й пе­ред со­бою! Мені так тяж­ко, та­ту, я не ви­дер­жу, я не ви­дер­жу!

Він схи­лив го­ло­ву гли­бо­ко вниз і по­чав пальця­ми ри­ти в во­лоссі. Відтак ска­зав ти­хо, здав­ле­ним го­ло­сом:

- Тату… я втікну…

Батькові підлізло во­лос­ся вго­ру.

- Ет, не го­во­ри та­ке, Ми­хай­ло! - відповів з уда­ва­ним спо­коєм, а ду­ша так і тремтіла в нього з жа­ху.- За­ме­ль­дуй­ся, що хо­чеш бу­ти горністом! - ра­див.

- Деякі ро­зумні во­яки відрад­жу­ють від то­го. Ка­жуть, що се ще тяж­че і що май­же ніко­ли не мож­на діста­ти відпуст­ки, так що йо­му за хо­сен із то­го? Ка­за­ли, що му­сить при­вик­ну­ти. Але од­на дни­на по другій ми­нає, один тиж­день по другім сте­леться, а він не зви­кає тут і все од­на­ко­во. А вчо­ра лу­чи­ло­ся щось та­ке, чо­го він, відко­ли на світі, та­ко­го не ба­чив і не чув. Один во­як мав кімна­ту, до якої і він на­ле­жав, ви­мес­ти і впо­ряд­ку­ва­ти. Всі ма­ли се влас­ти­во ро­би­ти ра­зом, але він зо­бов’язав­ся се сам зро­би­ти, і всі інші зго­ди­ли­ся на те. Він вимів кімна­ту, але сміття згор­нув на ку­пу й ли­шив у однім за­кут­ку. Прий­шов капі­тан, по­ба­чив се й ука­рав за те шар­жу. Кап­рал пімстив­ся, але на всіх пімстив­ся за се. Кри­чав, як звір, та гро­зив. Відтак вчи­нив ота­ке: ка­зав із то­го сміття про­тяг­ну­ти па­сем­ця на­ох­рест че­рез кімна­ту, ля­га­ти всім во­якам на зем­лю і язи­ка­ми з підло­ги ви­ли­за­ти сміття. Хто б не пос­лу­хав, той «по­ба­чив би». Він і один гу­цул… одніський, з кот­рим то­ва­ри­шу­вав тут, не хотіли сього вчи­ни­ти й - ви­ди­те, та­ту, яка в ме­не за­пух­ла ліва що­ка? То він мені її своїм ку­ла­ком так спра­вив… а вкінці ми му­си­ли-та­ки сміття ви­ли­за­ти. Я ще й до­нині си­тий!

Старий чо­ловік не ска­зав нічо­го. Він став ли­ше о один відтінок на лиці темнішим, щось мов сльоза заб­лис­ла в йо­го доб­рих синіх очах, а го­ло­ва по­ча­ла не­замітно тряс­ти­ся. Але він мов­чав. Глядів хвильку німо в зем­лю і відітхнув сильно.

Перший раз у житті заг­ра­ло обу­рен­ня з не­ви­мов­ною си­лою в ньому, май­же відібра­ло йо­му можність га­му­ва­ти се­бе. Все зня­ло­ся в йо­го душі до пімсти. Йо­го ди­ти­ну, над якою дри­жав так, тіло і кров йо­го, суть жит­тя йо­го,- над ним так збит­ку­ва­ти­ся? Хто мав пра­во до то­го? Хто мав та­ке пра­во? Був би тут вже вго­лос рев­нув, та­кий був обу­ре­ний, так за­боліло йо­го сер­це за ди­ти­ною. Йо­го сильні, залізні ру­ки, чорні та тверді, за­во­ру­ши­ли­ся не­замітно…

Се три­ва­ло хви­ли­ну, але відтак зга­дав про за­ду­ма­ну вте­чу си­на і, мов по­бо­ре­ний, спус­тив го­ло­ву вниз. Ма­буть, якесь не­ви­ди­ме по­лум’я гра­ло геть під йо­го во­лос­сям на чолі під шкірою, бо там усе ста­ва­ло йо­му га­ря­че, ко­ли зга­дав оце. Що зна­чи­ло оце все про­ти втечі?…

Він, не­на­че про­ковт­нув усі роз­бур­хані у нім по­чу­ван­ня й дум­ки і ска­зав дри­жа­чим го­ло­сом:

- Се вже так бу­ває, Ми­хай­ле, бу­ває так! Усе бу­ло так, що не­щас­тя ніко­ли не при­хо­дить са­мо, ще як і мій батько жи­ли, але що ро­би­ти? Все має свій час - доб­ре і ли­хе. Тобі ще не од­но прий­деться стерпіти, та ти вже тер­пи! Га­даєш, мені лег­ко? Мамі? Від ран­ня до ве­чо­ра топ­че­мо зем­лю та й зга­дуємо те­бе, але й се скінчиться. Ти зга­дай ли­ше, як­би ти був, не дай гос­по­ди, калікою. Сліпий або пе­ре­ла­ма­ний, або як­би втра­тив та­та та ма­му… а так… ти ще мо­ло­дий і здо­ро­вий… маєш та­та й ма­му… і слу­жиш ціса­реві… се… го­нор…

При тім слові йо­му го­лос ур­вав­ся. Він не вмів бре­ха­ти. Він го­во­рив про честь, а дри­жав ще пе­ред хви­лею за тяж­ку зне­ва­гу си­на. Йо­му кра­яло­ся сер­це за си­на. Скільки терпіння стоїла йо­го та честь, і з яки­ми жерт­ва­ми бу­ла во­на спо­лу­че­на, а що най­більше, що ста­ло­ся з си­на!

Скільки пе­реміни­ло­ся, відко­ли він пішов, і скільки пе­реміниться ще відте­пер! Навіть і та зем­ли­ця, від якої бу­ли всі за­лежні, відчує йо­го неп­ри­сутність. А те­пер до то­го всього ще страх, що він утікне,- се бу­ло вже най­ст­рашніше.

Він ба­чив йо­го злов­ле­но­го, розстріля­но­го пе­ред со­бою, бо се чув він ще давніше від ко­гось, здається, від Пет­ра, що де­зер­тирів розстрілю­ють… Він на­дав своєму го­ло­сові рівно­го й твер­до­го зву­ку й по­чав на­но­во:

- Воно вже так є! Але ти, син­ку, то­го не ро­би! Най те­бе бог бо­ро­нить, щоб ти се зро­бив! Ти ж який­сь хло­пець, син газди, але то най не прис­ту­пає до те­бе. Не втікай! Смійся! Все ми­не! Не ро­би то­го, син­ку! Знай, та­то й ма­ма ли­шуться, та хіба бу­дуть ти­ми стеж­ка­ми хо­ди­ти, що ти ни­ми хо­див, бо яку пам’ятку ли­шиш по собі, як утікнеш? Бу­деш та­та но­ча­ми відвіду­ва­ти, як по­мерші, що та­кож но­ча­ми хо­дять? Син­ку, не на те те­бе твоя мам­ка го­ду­ва­ла, аби чужі ко­ло те­бе ту­ли­ли­ся! Я бу­ду до те­бе при­хо­ди­ти, Ми­хай­ле, як змо­жу час­то! - тяг­нув далі, потіша­ючи.- Досі не міг я так час­то при­хо­ди­ти, ро­бо­та при­ко­ву­ва­ла до ха­ти, але відте­пер бу­ду що­неділі в те­бе. Ско­ро по півночі, вста­ну й піду. Що­неділі, ка­жу. А тут,- тяг­нув дальше й пе­реб­рав го­лос, не­на­че пе­ред ним сиділо ма­ле хлоп’я, яке обо­жав не­ви­мов­ною лю­бов’ю,- тут післа­ли тобі мам­ка їстки…

Він си­лу­вав­ся розв’яза­ти клу­но­чок своїми гру­би­ми мо­зо­лис­ти­ми пальця­ми й роз­ло­жи­ти при­не­се­не пе­ред ним. Се йо­му не ду­же вда­ва­ло­ся. Йо­го ру­ки дри­жа­ли, а пальці не скла­да­ли­ся до розв’язан­ня вуз­ла.

Врешті, розв’язав і роз­ло­жив усе.

По лиці хлоп­ця пе­ребіг усміх, як по­ба­чив роз­ло­же­не їдло від ма­тері. Йо­му зда­ва­ло­ся, що ма­ти са­ма стоїть при нім у білім руш­ни­ку і з жур­ли­вим ли­цем - і гля­дить на ньо­го. Тішив­ся в тій хвилі, мов ди­ти­на, і, по­ми­мо своїх силь­них пле­чей і пиш­ної фізич­ної си­ли, виг­ля­дав ду­же ди­тин­но.

- Се тобі мам­ка післа­ли! - пов­то­рив Івоніка, і крізь йо­го го­лос про­би­ла­ся, як пер­ше, преніжна, безг­ра­нич­на лю­бов. Івоніка сидів на землі ко­ло Ми­хай­ло­во­го ліжка; не хотів сіда­ти на ліжко.

- Я мо­жу й тут сидіти! - мов­ляв скром­но, в дійсності бо­яв­ся усісти на постіль, щоб во­на чим-не­будь не зап­ля­ми­ла­ся і син за те не по­терпів ка­ри. Мо­ло­дий сидів на пос­телі, аби кам­ра­ти не висміяли, їв по­волі де­що з роз­ло­же­но­го їдла.

Говорили про матір, що не мог­ла по­ми­ри­ти­ся з йо­го неп­ри­сутністю.

- Я вже потішаю її, як мо­жу! - го­во­рив Івоніка.- Але во­на все нарікає, що їй без те­бе день - ніччю. Вліті при­ве­ду її до те­бе. Дасть гос­подь літа діжда­ти, то во­на роз­ве­се­литься!

Відтак пе­рей­шли не­замітно на інші гос­по­дарські спра­ви, і Ми­хай­ло спи­тав­ся, що чу­ти но­во­го в селі.

Нічого! Все здо­ро­во, все по-ста­ро­му, лиш оноді підпа­лив хтось но­ву сто­до­лу ба­га­ча Іфтемії, і при га­шенні вог­ню по­ма­гав і він, Івоніка; не мож­на чо­ловіка в не­щасті без по­мочі ос­та­ви­ти, бо сьогодні най­шло йо­го не­щас­тя, а за­вт­ра мо­же во­но до нього звер­ну­ти­ся. При тій на­годі ук­рав йо­му хтось дві цілко­ви­то нові ко­нов­ки, і ма­ти сва­ри­ла!

- Най на тім скінчиться, най вже на тім скінчиться і щось гіршо­го за со­бою не по­тя­гає! - потішав Ми­хай­ло.- Як бу­де­мо здо­рові, за­ро­би­мо більше, як дві ко­нов­ки в кухні.

Відтак спи­тав про ху­до­бу і про Са­ву.

- Сава пра­цює,- відповів Івоніка,- і я не мо­жу на нього нічо­го ка­за­ти! Не мо­жу ка­за­ти, що вже над­то над ро­бо­тою роз­па­дається; але він по­ма­гає мені всю­ди, де тре­ба. Оноді мо­ло­тив са­мий цілий день овес. Я обіцяв, що куп­лю йо­му чор­ний сер­дак. Він усе хо­че чор­но­го.

- А з Рахірою як?

Старий мах­нув ру­кою.

- Ти га­даєш, що ро­зум при­хо­дить чо­ловікові че­рез ніч, як він йо­го так дов­го не мав? Лиш ма­ма га­дає, що він при­хо­дить че­рез ніч! Я га­даю, що во­на нав­ку­читься йо­му. По­га­на, а до то­го, не має нічо­го й ліни­ва. Чо­го до­ро­биться чо­ловік із ліни­вою жінкою? Шко­да, аби свя­ту зем­лю топ­та­ла! Він сам з ча­сом те зміркує. Як візьметься по­ряд­но до праці, а з вес­ною бу­де її дос­та, то пе­ре­ко­нається, що чо­ловік без праці нічо­го не варт. Са­ма зем­ля нав­чить йо­го то­го. Во­на нав­чить йо­го, що Рахіра не для нього дівчи­на. Я йо­му по­ки що нічо­го не ка­жу. Див­лю­ся, що ро­бить, ку­ди йо­го тяг­не та як сте­лить собі до­ро­гу на пізніше. По­ки що я рад, що він не по­ки­дається ро­бо­ти.

- А ху­до­ба, та­ту? - пи­тав дальше хло­пець.- Мені сни­ла­ся не­дав­но на­ша ху­до­ба! Я десь ніби сто­яв ко­ло на­шої кер­ниці й ог­ля­дав се­бе. Ви сто­яли ко­ло ме­не, та­ту, а на­раз за­ри­ка­ла во­на так сум­но й так страш­но, що я ки­нув­ся до неї. Ко­ли увійшов я до стайні, див­люсь, а во­на так ко­рот­ко до жо­ло­ба прив’яза­на, що не мог­ла ляг­ти на зем­лю, ніби кли­ка­ла ме­не ри­кан­ням. Та­ту,- до­ки­нув, упо­ми­на­ючи,- ува­жай­те, аби Са­ва не прив’язу­вав на ніч волів за­ко­рот­ко. Я зло­вив йо­го раз на тім. Се бу­ло тоді, як ми вер­ну­ли­ся пізно вночі з яр­мар­ку на Пет­ра. Він прив’язав їх то­му так ко­рот­ко, аби не ля­га­ли спа­ти на зем­лю, не мас­ти­ли­ся, аби він не мав відтак ро­бо­ти ко­ло них. Бідна ху­до­би­на ог­ля­да­ла­ся, як скаліче­ний чо­ловік. Я був тоді та­кий лю­тий на нього, що ма­ло не вда­рив йо­го. Оноді, ка­жу, прис­ни­ло­ся мені ота­ке.

- Ти ду­мав, си­ну, про те, та й во­но ста­ло тобі в думці! - ус­по­ко­ював батько.- Я все увечір ход­жу до стайні та заг­ля­даю всю­ди; не спус­ка­юся ні в чім на нього. До­ки ме­не зем­ля но­сить, та до­ки див­лю­ся своїми очи­ма, та й до­ки я не каліка, не за­бу­ваю і про зер­ня ко­ло ха­ти.

Відтак роз­ка­зав си­нові, що пан хо­че пе­ре­нес­ти­ся до міста. По лиці хлоп­ця пе­ребігла лег­ка по­лумінь. Пе­ред йо­го ду­шею ста­ну­ла Ан­на та­кою, якою ба­чив її ос­танній раз ко­ло бра­ми. Ви­со­ка й ти­ха, з опу­ще­ни­ми ру­ка­ми й виг­ре­бу­щим пог­ля­дом.

«Що те­пер?» - крик­ну­ло в ньому щось роз­пуч­ли­во.

- Коли? - спи­тав зі здер­жа­ним відди­хом.

- Се ще не зна­ти на­пев­но! - відповів ста­рий.- Але як я був оноді у па­на й прий­шла бесіда на те, що во­ни пе­ре­се­ляться до міста, так пані жа­лу­ва­ла­ся, що їй бу­де тяж­ко зра­зу з чу­жою най­мич­кою, та пи­та­ла­ся, чи я не знаю якої доб­рої дівчи­ни, щоб її взя­ли із со­бою. От­же, пев­но, мо­же, за місяць-два пе­ре­се­ляться. Я якось не смію до­пи­ту­ва­ти­ся.

Михайло мов­чав.

Се бу­ло пер­ший раз і бу­ло так чуд­но, що батько за­го­во­рив про йо­го до­ро­гу дівчи­ну пе­ред ним. Та ко­би він усе знав, що там те­пер скоїться, ко­би він усе знав! Але з тою відомістю прис­та­ла до нього на­раз ве­ли­ка, бліда жу­ра.

Що ста­неться з Ан­ною? Во­на піде до­до­му, і там розпічнеться для неї пек­ло. Ма­ма і брат бу­дуть над нею збит­ку­ва­ти­ся, і їй нічо­го не ли­шиться, як на­но­во пос­ту­пи­ти до якої служ­би або - пе­ред чим йо­го сер­це тремтіло - вий­ти за ма­ми­но­го сусіда.

Якби її пус­ти­ли сю­ди з па­нею, як би то все для нього зміни­ло­ся! При тій думці в йо­го душі не­на­че роз’ясни­ло­ся. По­чув відра­зу, що жит­тя тут не бу­ло б для нього та­ке тяж­ке, як­би во­на пе­ре­бу­ва­ла тут. Десь-ко­лись по­ба­чив би її, роз­мо­вив­ся б з нею, все, все бу­ло б інак­ше, але так він сидів ніби зі зв’яза­ни­ми ру­ка­ми, і хіба довідав­ся б, що там коїло­ся…

Опустив смут­но го­ло­ву, а по якійсь хви­лині зло­жив і зв’язав на­зад у клу­но­чок усе, що ма­ма вис­ла­ла, і що йо­го зра­зу так утіши­ло й з чо­го лед­ве що по­ку­шав. От­же, не­щас­тя та­ки не при­хо­ди­ло са­мо. Се ка­зав та­то не­дав­но і ска­зав прав­ду. Він був тут на літа при­ко­ва­ний, а во­на не змо­же ут­ри­ма­ти­ся там суп­ро­ти вся­ко­го ли­ха й гри­зо­ти, що їй те­пер гро­зить. Йо­го бу­дучність роз­ри­ва­ла­ся не­на­че пе­ред йо­го очи­ма…

Він спер го­ло­ву на ру­ку і глядів, не­мов без­тям­ки, впе­ред се­бе. А що не вмів ли­цеміри­ти і при­ча­юва­ти­ся, так зав­ва­жив Івоніка відра­зу йо­го сму­ток.

Його сер­це стис­ну­ло­ся з жа­лю. Він зга­дав знов про вте­чу.

- Михайле, син­ку, чо­му ти не їси?

- Я вже си­тий! - відповів він.

Настала хви­ли­на, під час кот­рої пог­ляд мо­ло­до­го за­тем­нив­ся.

Коли стрітив­ся з пог­ля­дом батька, зда­ва­ло­ся, що та са­ма сльоза по­яви­ла­ся і в очах у батька…

- Михайле! - вир­ва­ло­ся на­раз з не­ви­мов­ним го­рем із уст батька.- Ска­жи, чо­му тобі так тяж­ко?

- Мені так тяж­ко! - відповів сей.- Мені так тяж­ко… і я вид­жу, що я по­ки­нув ха­ту в не­добрій го­дині. Не­дур­но пе­ре­летів мені чор­ний во­рон до­ро­гу. Тут має бу­ти або моя смерть, або я не вит­ри­маю!

Настала тяж­ка хви­ля мов­чан­ня. Чут­тя розігра­ли­ся грізно й замк­ну­ли ус­та. Відтак по­чув­ся ти­хий, ніби ос­лаб­ле­ний го­лос:

- Що ж я тобі по­мо­жу, син­ку? У ме­не хлопські ру­ки, го­ло­ва хлопська. Ру­ка­ми кри­вав­лю зем­лю, а го­ло­вою хіба розіб’ю я сей мур?…

Син схи­лив го­ло­ву вниз і по­чав ти­хо пла­ка­ти. Ста­рий був без­рад­ний.

Нещастя па­ну­ва­ло вже тут. Во­но прис­ту­па­ло чим­раз ближ­че й ближ­че і те­пер бу­ло вже тут. Во­но па­ну­ва­ло по­важ­но й мовч­ки. Він по­чув йо­го близькість, йо­го пе­рей­ня­ло хо­ло­дом, і во­но відібра­ло йо­го го­ло­сові звук.

- Михайлику, що тобі? Що тобі зро­би­ти? - спи­тав дри­жа­чим го­ло­сом.

- Витягніть ме­не з сього, або я піду геть, я хо­чу на­зад до­до­му! - вир­ва­ло­ся вже ди­ко й не­по­га­мо­ва­но з йо­го гру­дей.- На­зад, ка­жу вам!

Старому зда­ва­ло­ся, не­на­че вда­рив го­ло­вою о камінь. Він витріщив­ся на си­на, і йо­го ус­та скри­ви­ли­ся.

- Я знаю, що ти хо­чеш до­до­му,- ска­зав,- але як ти підеш? Без доз­во­лу? Ей бо­же!

Хлопець мов­чав, за­ку­су­ючи дальший плач.

«Зачув своє не­щас­тя тут і втікав би від нього до­до­му!» - про­мо­вив у нім го­лос, і го­лос­но до­дав:

- Я, що міг, Ми­хай­ле, ро­бив, знаєш! Та що з то­го? Де пішла моя пра­ця? Що я мо­жу дальше зро­би­ти? Все як із заліза, а моя ру­ка не пе­ре­ло­мить сього. Хто вит­ри­мує - вит­ри­мує, а хто ні - іде зем­лю гриз­ти. Як твоя смерть має тут бу­ти, як ти ка­жеш, то ні я, ні ніхто інший не за­дер­жить її; а як те­бе має грім на чистім полі вда­ри­ти, то ти вий­деш звідси чис­тий, як лиш то­го тре­ба. Оце я тобі ка­жу. Ти то­го три­май­ся! Уп­ряг­ли те­бе - уп­ря­га­ють і інших. Бу­ває кінець усьому - бу­де й то­му кінець. Ро­би своє та здай­ся на бо­жу во­лю, я те­бе не мо­жу ря­ту­ва­ти!

Докінчив твер­дим, різким го­ло­сом, не­на­че ур­вав, і за­мовк, вту­пив­ши очі в зем­лю.

- А я не вит­ри­маю! - обізвав­ся мо­ло­дий, май­же хли­па­ючи.- Щох­вилі чу­ти - там один умер, тут по­бив кінь яко­гось на смерть… там який­сь стра­тив­ся… і чо­му? - про­шеп­тав, ви­ти­ра­ючи до­ло­нею сльози з очей.

- Бог знає чо­му! - відповів Івоніка.- Про та­ке й не­доб­ре пи­та­ти! Ані я, ані ти не зміни­мо сього! Все те стар­ше від нас, і ми то­го не зміни­мо, як са­мо во­но не зміниться!

- Ми нічо­го іншо­го, як со­ба­ки! - ви­до­бу­лось із най­глиб­шим огірчен­ням із уст хлоп­ця.- Я чув се вже тут!

- С-т! - ус­по­ко­ював батько хлоп­ця.

- Я се вже чув тут! - пов­то­рив хло­пець рішу­че.- Від делікат­них панів, та­ту, і так зчас­та, що уха мої тим уже пе­ре­пов­нені. Але я не пес,- бо­ро­нив­ся він відваж­но, підво­дя­чи обу­ре­но го­ло­ву до­го­ри,- чи як, та­ту, пес я? То­му, що му­жик?…

- С-т, с-т! - вти­хо­ми­ряв знов батько з пе­ре­ля­ком; відтак, за­ди­вив­шись на хви­ли­ну в зем­лю, ска­зав: - Ми лю­ди, що знаємо лиш зем­лю! Во­на чор­на та й ру­ки наші по­чорніли від неї, та про­те во­на свя­та. Я хотів би, аби й ону­ки мої й діти онуків моїх не відри­ва­ли­ся від неї. Крізь наші ру­ки йде і білий хлібець, а як не со­ром­но тим, що на­зи­ва­ють нас пса­ми, той хлібець із на­ших рук по­би­ра­ти та їсти, то най бу­де їм со­ром­но, що во­ни делікатні та топ­чуть нас пус­то та дур­но, як зем­лю, що го­дує їх. Ко­лись за­ва­жить во­на тяж­ко на їх гру­дях і не бу­дуть во­ни відтак годні відки­ну­ти її від се­бе. Але се ска­зав хтось у гніві, не бе­ри собі то­го до сер­ця!

- Та й інші чу­ють то, та­ту! До­пер­ва тут за­чув я, що та­ке му­жик. Там, у полі, ми сього не чуємо! Хто се нам має там ка­за­ти? Тут чо­ловікові от­ви­ра­ють очі. Я знаю,- тяг­нув дальше розд­раз­не­ним го­ло­сом,- за що му­жи­ка ма­ють. За один день та й чо­ловік по­чує й нав­читься стільки, що й уда­вив­ся б тим.

Відтак оповів півго­ло­сом, що йо­му роз­ка­зу­вав один кам­рат, що вже дов­ше слу­жив і був який­сь час бур­шем у од­но­го офіце­ра.

- «По півто­ра році,- оповідав він мені,- про­сив я о відпуст­ку на свя­ту неділю. Моя ма­ма дві неділі пе­ред тим умер­ла, й ли­шив­ся ли­ше та­то, сла­бо­ви­тий, тем­ний ста­рець, із трьома цілком мо­ло­ди­ми сест­ра­ми… Ма­ма нес­подіва­но вмер­ла. Все ли­ши­ло­ся, як по­ра­же­не, по ній… все бу­ло без го­ло­ви… І на­пи­са­ли по ме­не… ніби най­стар­шо­го. Я про­сив сво­го па­на о відпуст­ку. Я му­сив іти до­до­му. Небіжка ма­ма пла­ка­ла за мною кри­ва­ви­ми сльоза­ми, як я йшов із до­му. До­ма ли­ши­ло­ся тоді по мені все, як би со­ки­рою пе­ре­ру­бав.

Я про­сидів до­ма два дні. Як по­вер­нув, був уже враз із дни­ною третього дня тут і увійшов до па­на в ха­ту; він ско­чив до ме­не чер­во­ний, як бу­ряк.

«Де ти був?» - рев­нув до ме­не.

Ме­не об­ня­ло хо­ло­дом.

«Мельдую покірно, па­не лей­те­нант, я був на урльопі до­ма!»

Він грим­нув ме­не в ли­це.

«Ти, прок­ля­та со­ба­ко, ти те­пер при­хо­диш? - ве­ре­щав.- Я тобі лиш на од­ну дни­ну урльоп дав! Знаєш ти то?» - сопів із гніву.

«Прошу па­на лей­тнан­та: мені ка­за­ли при ком­панії, що я маю два дні…»

Тарах - дру­гий раз. А по­то­му:

«Мені все од­но: чи ти є, чи те­бе не­ма, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав по­ря­док…»

Що я мав ка­за­ти?

При війську не вільно відповіда­ти. Ані пис­ну­ти… ані ро­та не вільно отво­ри­ти, ще гірше потім. Він ще ба­га­то го­во­рив, а потім: - «Марш!»

Я пішов.

Тоді бу­ло мені так, як би ме­не га­ди­на в сер­це вку­си­ла. А до­ма я ані пив, ані гу­ляв, ані ко­лачів не їв. Я зас­тав там та­ку нуж­ду та та­кий сму­ток, що мені зда­ва­ло­ся, що ход­жу по коліна в сльозах. Бідні сест­ри ви­летіли про­ти ме­не, як мокрі пта­хи, а бідний тем­ний батько пла­кав гірко…

«Дотепер бо­дай во­на те­бе виділа,- го­во­рив,- а те­пер навіть во­на те­бе не ви­дить! Ди­виться у віко де­ре­ви­ща, а я в тем­ну ніч…»

І на все те мав лиш два дні, та й за ті…»

Він ур­вав і не міг із жа­лю го­во­ри­ти.

- Та й то­му ка­жу я, та­ту…- тяг­нув дальше хло­пець і та­кож не докінчив.

- Візьміть ме­не з со­бою звідси, та­ту! - вир­ва­ло­ся знов, як пе­ред­ше, болісно з гру­дей хлоп­ця.- Я хо­чу геть, ку­ди-не­будь, я тут ги­ну, я тут сон­ця не вид­жу! Робіть що хо­че­те, не­хай ме­не пус­тять!

Старий ди­вив­ся на си­на.

- Ти, син­ку, тут так змудрів, що й та­тові пе­рес­тав віри­ти! - ска­зав за ма­лу хви­ли­ну із уда­ним су­по­коєм.

Син витріщив­ся на нього.

- Аякже! Я вид­жу!

Відтак відітхнув гли­бо­ко. Він усе відди­хав так тяж­ко, ко­ли в нього сер­це бу­ло стис­не­не, мов око­ва­ми, і підняв­ся із землі. Він зро­бив се рап­том і не­надійно.

Син зля­кав­ся.

- Тату!

- Я йду вже, син­ку!

- Та як же? Сидіть іще!

- Чого? Що я тобі та­ко­го? Ади, не віриш та­тові! Я те­бе не мо­жу з сього вря­ту­ва­ти. Я прий­шов лиш, аби те­бе по­ба­чи­ти, та й аби ти та­та по­ба­чив! До­ма ждуть на ме­не!

Він го­во­рив із мо­ро­зя­чою по­ва­гою і рішучістю.

- А я ду­мав про вас день і ніч! Зривав собі очі за ва­ми! Не раз був би му­ри го­ло­вою роз­ва­лив та й пішов до вас. Пла­чу­чи, гриз ку­ла­ки свої, аби жаль пе­ре­хо­див, та я ли­ха не на­коїв, а ви…

- Мовчи!

Він не ска­зав сього го­лос­но, од­на­че ска­зав так, що син зля­кав­ся і вмовк.

Не го­во­рив більше ані сло­ва. Відчув відра­зу, що роз­сер­див батька, а не мав ані слів, ані відва­ги нап­ра­ви­ти сього. Дов­ко­ла нього й на нім тяжіло щось, а до то­го на­раз про­бу­див­ся в нім го­лос:

«Та­то сидів, мов со­ба­ка, на землі, а ти…»

«Собака, со­ба­ка! - скри­ча­ло го­лос­но в нім, як го­лос лей­тнан­та, про яко­го щой­но оповідав.- Мені все од­но, чи ти є, чи те­бе не­ма, чи ти здох…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кілька во­яків увійшло й зак­ли­ка­ло го­лос­но, що ком­панія ви­мар­ши­рує за­раз на ег­зе­цир­ку за місто, та хто там ще не го­то­вий? Капітан їде вже вер­хом, та й лей­тнант уже є.

Один во­як прис­ту­пив до Івоніки й ска­зав:

- Ідіть до­до­му, бадіко! - і, відда­ля­ючись, оки­нув виг­ре­бу­щим пог­ля­дом хлоп­ця, до­да­ючи: - Не гайся!

Михайло зірвав­ся, а ста­рий зібрав спо­ло­ха­но свої мізерні речі в мішок.

- Ви вже йде­те, та­ту, вже йде­те? - ска­зав хло­пець жалісно.- Ко­ли прий­де­те знов? При­ходьте, інак­ше я стра­чу­ся!

Він го­во­рив, як у га­рячці, ури­ва­ни­ми зву­ка­ми. Не знав, чи бра­ти за гвер і торністру, чи про­ща­ти­ся з батьком.

- Зараз бу­дуть на­ми гна­ти, як пса­ми,- клик­нув,- але най-ко, най!

Помахав грізно п’ясту­ком і уби­рав­ся ско­ро в плащ.

Ста­рий по­зир­нув на нього і, по­да­ючи йо­му два пальці, до­ки­нув півго­ло­сом:

- Я піду за ва­ми, де бу­де­те ег­зе­ци­ру­ва­ти­ся! Бу­ду там так дов­го, до­ки не вер­не­те на­зад до ка­сарні. Бу­ду ди­ви­ти­ся, як ти бу­деш ег­зе­ци­ру­ва­ти­ся.- Відтак до­дав: - Я бу­ду що­неділі в те­бе! Аби як, то я прий­ду! Хіба що зас­лаб­ну, то не бу­ду! В неділю все жди на ме­не, Ми­хай­ле! Бу­вай здо­ров, бо я вже не бу­ду більше з то­бою го­во­ри­ти! І я му­шу йти! Там жде все на ме­не!

- Бувайте здо­рові, та­ту! - зігнув­ся і поцілу­вав покірно чор­ну, гру­бу ру­ку.

Відтак ста­рий вий­шов ско­рою хо­дою скром­но з кімна­ти.

Саме суп­ро­ти ка­сарні розп­рос­тер­ся ве­ли­кий ста­рий міський парк. Ко­ло йо­го вхо­до­вої бра­ми ста­нув Івоніка й до­жи­дав си­на.

Був не­на­че строєний. З Ми­хай­лом не бу­ло доб­ре. Рвав­ся до­до­му, як від смерті. Жаль до ро­зу­му при­би­рав­ся. А у нього бу­ли ру­ки ско­вані, й він мав на те все мовч­ки глядіти. Отак са­мо, як те­пер по­ли­шив він йо­го, він міг або стра­ти­ти­ся, або все по­ки­ну­ти та піти світа­ми.

«Не має сер­ця до жовнірів!» - ска­зав до се­бе, а відтак зга­дав про те, що обіцяв йо­му. При­хо­ди­ти що­тиж­ня до нього. Аби він йо­го видів. Він був ди­ти­на. Са­ва не був та­кий - ка­за­ло щось у нім. Са­ва був би пішов і слу­жив, і був би зно­сив тяж­ке й твер­де твер­до й упер­то, і дур­но не гро­зив п’ясту­ком. Са­ва не був би мав та­ких при­год, як сей, і він не бо­яв­ся б їх. Са­ва - залізний. З тіла тон­кий, мар­ний, а про­те залізний.

Він знов зітхнув, а про­те ли­це йо­го ос­та­ва­ло все од­на­ко­ве, май­же бай­ду­же. Так чо­гось усе по­сумніло! І ніяк бу­ло то­го всього об­ми­ну­ти або пе­реіна­чи­ти. Ста­ну­ло, мов го­ра, і хіба го­ло­вою бу­ло о нього тов­чи… Ду­ма­ючи про си­на, ди­вив­ся, мов у за­бутті, на ве­ли­кий пох­му­рий бу­ди­нок.

Нічого - крім стро­гості.

Високі пусті вікна витріщи­ли­ся з му­ру, як зго­лоднілі очі; а за їх гра­та­ми ука­зу­ва­ло­ся десь-не-десь мо­ло­де об­лич­чя або заб­листіло хо­лод­не залізо. За якусь хви­ли­ну вда­ри­ло щось о йо­го слух, мов гра­дом. Він про­ки­нув­ся.

Вояки ви­хо­ди­ли з ви­со­кої ка­сар­ня­ної бра­ми. Ве­ли­чез­на си­во-си­ня змія ви­ко­ти­ла­ся без­чис­лен­ни­ми но­га­ми із ка­сарні на до­ро­гу… Як бу­ла вже зовсім над­ворі, зовсім до ос­танньої но­ги, він за­ки­нув свій ста­рий міх на плечі, спра­вив шап­ку на го­лові й пус­тив­ся вслід, мов дрібний хрущ не­замітно за ко­ло­сом.

Там у другім ряді ком­панії сту­пав йо­го син. Він си­лу­вав­ся не спус­ка­ти хлоп­ця з ока, але се не вда­ва­ло­ся йо­му дов­го. Ос­та­точ­но му­сив ли­ше приг­ля­да­ти­ся ос­таннім во­якам. Але се бу­ло все од­но. Йо­го син був у оцій ком­панії, і всі, що тут ішли, бу­ли бідні, як він. Він сту­пав гост­ро, в такт ураз із ни­ми, і зда­ва­ло­ся, що пе­реміняв­ся в твер­де, сильне залізо.

Зимний вітер дув йо­му в ли­це. Він лед­ве що зап­римітив се. Змія війська не­на­че загіпно­ти­зу­ва­ла йо­го. Ішов насліпо за нею.

Годину за містом ста­ну­ла.

Компанії по­ус­тав­ля­ли­ся ря­да­ми, а він, за­дер­жу­ючи в оці ком­панію, в якій був йо­го син, відійшов, зігнув­ши­ся із сво­їм мішком униз, відповідний ку­сень вбік, усів на зем­лю і приг­ля­дав­ся мушт­рам і ег­зе­цирці, що як­раз по­ча­ла­ся.

Бистрим своїм оком за­хо­пив си­на і не відда­ляв­ся вже від нього. Цілі дві го­ди­ни слідив гост­ро за ру­ха­ми ком­панії і хлоп­ця, не ру­ша­ючись із місця, не­на­че при­мерз до землі, а ко­ли військо ус­та­ви­ло­ся врешті по впра­вах до відхо­ду, підняв­ся й він із землі. Час бу­ло і йо­му до­до­му. Розп­ро­щав­ши­ся очи­ма із си­ном, пос­то­яв­ши якусь хви­лю у нерішучій за­думі, звер­нув­ся врешті на ши­ро­кий гос­ти­нець і пішов. За який­сь час здрібнів на нім зда­ле­ка, мов чор­на точ­ка, і згу­бив­ся. Спішив уже по­ля­ми до­до­му.

Зимний вітер па­лив йо­го в ли­це. Був са­ме гост­рий гру­день, і про­ник­ли­ва студінь в’яли­ла все дов­ко­ла. Та він на ніщо не зва­жав. Чор­на жу­ра йшла крок у крок за ним і зай­ня­ла йо­го цілко­ви­то.

Дум­ка, що йо­го син міг утек­ти з війська, ви­си­са­ла всю рівно­ва­гу й весь су­покій йо­го душі. Се ж мог­ло нас­ту­пи­ти нині, завт­ра, по­завт­ра, при першій карі, яку міг діста­ти, він же був ще не оз­най­ом­ле­ний зі всіми мушт­ра­ми,- і відтак про­пав йо­го син. Тоді все скінчиться, і бу­де по йо­го хлоп­цеві.

В роз­пуці гнав, мов олень, до­до­му.

Йому зда­ва­ло­ся, що чим скор­ше опи­ниться до­ма, тим скор­ше збіжить час і він по­ба­читься знов ко­ло си­на. Ба­чив ли­ше один спосіб, аби вря­ту­ва­ти йо­го. З’явля­тись як­най­частіше пе­ред ним, за­цитьку­ва­ти йо­го ду­шу й да­ва­ти йо­му мож­ливість ви­го­во­ри­ти свій жаль. Відчув інстинк­том, що се мог­ло ста­ти­ся оди­но­ким спо­со­бом ус­по­коєння роз­бур­ха­ної мо­ло­дої душі…

Поля розк­ри­ва­ли­ся чим­раз більше пе­ред ним і ма­ни­ли своїм туж­ли­вим смут­ком, мов у вічність. Він спішив ни­ми нев­то­ми­мо. Лю­дей не стрічав тут май­же ніяких. В душі міня­ли­ся, мов нав­пе­рей­ми, два об­ра­зи на сіро­му тлі. Ве­ли­кий бу­ди­нок із по­рожніми загра­то­ва­ни­ми вікна­ми, за­мо­ро­же­ний са­мою гост­ро­тою, і на пус­тих по­лях дрібний йо­го бур­дей і Марія… Мар­не ли­це з біло­го руш­ни­ка з жур­ли­ви­ми, до­пит­ли­ви­ми очи­ма…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вернувши до­до­му, роз­повів Івоніка Марійці, що хло­пець смут­ний і хо­рий, та що приніс від нього зна­чок на примівку. Все інше за­мов­чав. Знав, що розд­ра­то­ва­не сер­це ма­тері був би до гли­би­ни зра­нив. Жа­лу­вав її, як жа­лується ма­лих дітей, та й в душі за­од­но пи­тав: «І що з то­го, що ска­жу їй? По­ря­тує тут чим?…»

Віддихав тяж­ко, зга­ду­ючи по­ли­ше­но­го в роз­пуці си­на, вмов­кав і звер­тав­ся до праці. Во­на, ба й уся при­ро­да, відігра­ва­ла німу, мо­гут­ню роль в обо­роті то­го, на око так нез­нач­но­го, дрібно­го жит­тя,- і йо­го ста­но­ви­ще до них бу­ло пов’яза­не ти­сяч­ни­ми не­ви­ди­ми­ми ни­точ­ка­ми, що об­мо­ту­ва­ли йо­го тісно та ста­но­ви­ли своїми не­оз­на­че­ни­ми ру­ха­ми й по­явою пот­ре­би са­му го­лов­ну до­лю йо­го. Пог­ли­бив­шись у них, жив на око мовч­ки й бездільно, хо­ча ко­ли внутрі йо­го душі мов діти рва­ли­ся насліпо інстинк­ти в різні сто­ро­ни й вигрібу­ва­ли ок­ре­мо від тве­ре­зо­го ро­зу­му ру­хи долі. Марійка, дізнав­шись про стан си­на, скри­ви­ла ус­та, мов у фізич­но­му бо­лю, і побігла прямісько до своєї при­ятельки Домніки. Та ма­ла примівкою відвер­ну­ти слабість і сму­ток від си­на.

Домніка бу­ла жінкою яких со­рок років і бу­ла для сільських жінок не­оцінен­на осо­ба. Ма­ла свою ок­ре­му історію, а в селі - ок­ремі пра­ва. Пе­ре­дусім відрізня­ла­ся своєю ми­нувшістю у діво­чих літах від іншихі сільських дівчат, яких жит­тя мо­но­тон­не, зго­ри наз­на­че­не, не ма­ло в собі стільки відміни й осо­бис­то­го ділан­ня, як в її житті, за­ким вий­шла заміж. Наслідком то­го, мо­же, бу­ло се, що во­на ду­же пізно відда­ла­ся. Слу­жи­ла в місті у од­но­го ба­га­то­го лих­ва­ря май­же де­сять років, і іноді пе­решіпту­ва­ли собі, що бу­ла не лиш вірною слу­гою для напівзглупілої пані, але й па­нові своєму бу­ла не менш відда­на.

Одначе ніхто не міг сього твер­ди­ти.

Вона са­ма бу­ла нез­ви­чай­но роз­суд­ли­ва, в по­ве­денні із му­жеським по­лом гост­ра до гру­бості, а по­вер­нув­ши май­же по де­сятьох ро­ках служ­би з міста на­зад у рідне се­ло, по­ка­за­ла­ся настільки працьови­та, що й гар­на, настільки хит­ра й замк­не­на, що й при­том­на - то й замк­ну­ла всім ба­ла­ку­нам рот.

Одно, на чім їзди­ла, бу­ла її залізна вит­ри­валість у по́с­тах. В році не бу­ло од­но­го та­ко­го по­неділка, в котрім бу­ла б що іншо­го взя­ла в ус­та, як су­хий хліб і во­ду. Хоч бу­ла здо­ро­ва, хоч хо­ра, хоч як її пе­ре­мов­лю­ва­но з’їсти хоч раз ско­ром­не в по­неділок, во­на не да­ла се­бе пе­ре­мо­ви­ти. На підставі то­го пе­решіпту­ва­но собі, що в неї є тяж­кий гріх на душі, за який, ма­буть, кається, а дех­то усміхав­ся й го­во­рив пря­мо:

- Служила вірно своєму па­нові-жи­дові.

Була гар­на, чор­ноб­ро­ва дівчи­на, з ост­рим і сприт­ним язи­ком. І не щоб са­ме ба­га­то го­во­ри­ла. Ні, бу­ла лиш бист­ра й відваж­на. За те проз­ва­но її в цілім селі «оса».

Їй бу­ло більше як трид­цять років, як по­вер­ну­ла­ся до рідно­го се­ла, де ма­ла ли­ше од­но­го бра­та, і пос­ту­пи­ла на служ­бу до дво­ра. На гу­лян­ку хо­ди­ла зрідка й на­зи­ва­ла всіх хлопців пря­мо смар­ка­ча­ми. І ди­во! По­ми­мо її кра­си й ро­зу­му, по­ми­мо нез­ви­чай­ної ста­ран­ності, з якою завсіди одя­га­ла­ся, не вик­ли­ку­ва­ла по­ди­ву й сим­патії в му­жеській по­ло­вині сільських меш­канців. Зда­ва­ло­ся, що доб­ру пай­ку тої ви­ни по­но­си­ли її чорні хо­лодні очі, що ма­ли в собі щось неп­ри­яз­но­го. Хоч і якою ми­лою бу­ла не раз у сло­вах і в по­ве­денні, та про­те не прив’язу­ва­ла ніко­го до се­бе. Тре­ба бу­ло - так ска­за­ти - удер­жа­ти­ся на обе­реж­ності пе­ред ти­ми очи­ма. Ко­ли го­во­ри­ла або оповіда­ла що - слу­ха­ли її ра­до. Го­во­ри­ла добірни­ми, здерж­ли­ви­ми сло­ва­ми, і як та­ка, що «знає, з ким го­во­рить». Але все ста­ва­ло миліше, ко­ли всту­па­ла­ся з очей. Зра­зу, ко­ли по­вер­ну­ла із служ­би до се­ла, сліди­ли за нею хлопці й дівча­та з цікавістю.

Чи не по­до­ба­ла­ся ні од­но­му?

Не по­до­бав­ся їй ні один?

В неї бу­ли зло­жені гроші й гар­на тон­ка одіж. Но­си­ла все як сніг біле білля, ма­ла дов­гий, шов­ко­ви­ми ку­та­са­ми приб­ра­ний та «бо­го­ро­ди­цею» ви­ши­тий кип­тар. Але не зро­би­ли ніяких спос­те­ре­жень. Во­на ос­та­ва­лась бай­дуж­на. Ніко­ли не бу­ва­ла теп­ла й ніко­ли хо­лод­на. Ли­ше раз зра­ди­ла свій ду­шев­ний настрій, але про се дізнав­ся ли­ше ста­рий Пет­ро, що сидів у го­роді за ко­пи­цею тра­ви й ост­рив серп, і пан­на, що сто­яла при отво­ренім вікні, що ви­хо­ди­ло до го­ро­да. Домніка сиділа ко­ло гря­док, по­ло­ла й співа­ла. Се не бу­ла зви­чай­на пісня. Уло­жи­ла її собі са­ма, при­но­ро­вив­ши й ме­лодію до неї. Ви­повіда­ла в ній цілу свою лю­бов­ну історію.

Любила мо­ло­до­го хлоп­ця, си­ро­ту без та­та й ма­ми, си­ро­ту, що про­бу­вав у війську. Лю­би­ли­ся взаємно і при­рек­ли ос­та­ти­ся собі вірни­ми й поб­ра­ти­ся, як він по­вер­не з війська. Тоді ма­ли пра­цю­ва­ти й до­ро­би­ти­ся маєтку. Гар­ну ха­ти­ну пос­та­ви­ти, гарні білі во­ли за­ку­пи­ти й жи­ти щас­ли­во. Те­пер не мав про се ніхто зна­ти, крім бо­га, зірок і по­лох­ли­во­го со­ло­вей­ка, що втікав пе­ред людьми вдень і вночі, бо лю­ди бу­ли лу­каві й лихі й по­до­ба­ли на вовків. Співа­ла пісню смут­ним, мо­но­тон­ним го­ло­сом і ду­же чут­ли­во. Як закінчи­ла, увійшла пан­на до неї до го­ро­да і спи­та­ла:

- Що се за пісня, що ти її те­пер співа­ла, Домніко? Як во­на зветься?

Вона зміша­ла­ся і відповіла:

- Не знаю!

- Пісня по­до­бається мені; я ра­до за­пи­са­ла б собі її! Чи не пов­то­ри­ла б ти мені її ще раз?

- Не мо­жу! - відповіла.

- Як же се? Таж ти її співа­ла на­пам’ять!

- Так… але… я її не вмію на­пам’ять…

- Але ж ти співа­ла її на­пам’ять! - сто­яла пан­на при своїм.

На те во­на ще більше зміша­ла­ся, відповіла, од­на­че, за ма­лу хвильку цілком відваж­но:

- Я співа­ла її нині пер­ший раз! Я співа­ла її з го­ло­ви…

- Ти собі її са­ма уло­жи­ла? - ішло дальше пи­тан­ня.

- Так! Мені бу­ло так тяж­ко на душі… я му­си­ла виспіва­ти­ся!

- І не мог­ла б ти пов­то­ри­ти тої пісні? - нас­та­ва­ла пан­на.

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма і всміхну­ла­ся.

- Сьогодні ні! Мо­же, іншим ра­зом! Я сього са­ма не знаю! Во­но так са­мо вий­шло!

І по ко­роткій хвилі, під час якої ди­ви­ла­ся пан­на на неї за­дум­ли­во, підня­ла го­ло­ву й по­ди­ви­ла­ся на пан­ну своїми хо­лод­ни­ми, неп­ри­яз­ни­ми очи­ма.

- Нащо вам сього? - спи­та­ла.

- Я хо­чу ма­ти ту пісню!

- Нащо?

- Сподобалася мені!

- Не зба­гатієте нею! Спишіть собі іншу пісню!

Пог­ля­ну­ла на пан­ну так зим­но, що та, не ска­зав­ши більше ні сло­ва, відда­ли­ла­ся.

Старий Пет­ро за тра­вою за­дер­жав­ся на хвильку в гост­ре­нні сер­па, а як пан­ноч­ка пе­ре­хо­ди­ла поп­ри нього, про­го­во­рив до се­бе цілком го­лос­но: «Відьма! Во­на співа­ла про сво­го ми­ло­го, я знаю! Знаю те­пер та­кож, чо­му всі хло­пці - смар­качі! Ади, ади! Але во­на та­ки собі щось вар­та! Ей бо­же, бо­же!» - пос­вис­тав ве­се­ло, а потім спо­важнів і за­ду­мав­ся. Во­на, оця чор­но­ока відьма, зі жва­ви­ми ру­ка­ми, що ніко­ли не відпо­чи­ва­ють, із пре­муд­рим, га­дю­чим язи­ком, во­на бу­ла оди­но­ка, що її взяв би за жінку. Так, він, Пет­ро, яко­му всі дівча­та бу­ли те са­ме, що сно­пи, він узяв би оцю Домніку за жінку. Але впе­ред му­сив би за­ро­би­ти тро­хи гро­шей. Лиш тро­хи. Во­на бу­ла та­ка працьови­та, мов бджо­ла, за­по­пад­ли­ва; він ро­зумівся та­кож на тім, як гро­ша роз­до­бу­ти; а з та­ким віном мож­на би вже щось роз­по­ча­ти. Роз­ду­му­вав ще дов­го. На старі літа при­най­мні мав би де го­ло­ву скло­ни­ти, мав би свій кут та мав би ко­гось, хто б йо­му свічку пот­ри­мав, на ла­ву як слід ук­лав. В йо­го го­лові про­ки­ну­ла­ся дум­ка: піти до Мол­да­ви на ро­бо­ту. Він при­но­сив звідти вже не раз гарні гроші, але про­пус­кав їх, бо ко­му мав їх ос­та­точ­но пе­ре­да­ва­ти? Але поп­ро­бує ще раз. Мо­же за­ро­би­ти більше. А по­ки що най все бу­де так, як є те­пер. Ос­та­точ­но все-та­ки бу­де так, як бог схо­че. Її ніхто не візьме. Во­на вже не­мо­ло­да та й дур­на не бу­ла. Не дасться вхо­пи­ти ко­му-не­будь на вуд­ку…

І як нас­ту­пи­ло літо й нас­та­ли по­ко­си, зник ста­рий Пет­ро, не зра­див­ши ні сло­веч­ком про свої заміри. Пішов із інши­ми людьми до Мол­да­ви. Ніхто не зди­ву­вав­ся тим. Се не бу­ла в нього пер­ши­на.

VIII

Се бу­ло то­го са­мо­го ро­ку во­се­ни.

Старий Пет­ро приніс з Мол­да­ви гроші, ви­зи­чив їх од­но­му газді, а сам пішов ще в го­ри на за­робіток до тра­чок. Зи­мою, себ­то в м’ясниці, ду­мав вер­ну­ти й здійсни­ти свої наміри…

Домніка довіда­ла­ся від жінки пи­са­ря, що пе­ред Андрієм пос­титься цілісінький день на­су­хо, уве­чері пе­четься і їсться якусь па­ля­ни­цю, а вночі з’являється у сні бо­гом суд­же­ний муж і по­дає во­ди пи­ти.

Потім мож­на на­пев­но чис­ли­ти, що вий­деться заміж за то­го, що уві сні по­ка­жеться. Ма­буть, ніхто в світі не пос­тив так щи­ро в день пе­ред Андрієм, як Домніка. Ста­ла май­же чор­на на лиці з го­ло­ду. Ста­ра­ла­ся все по надвірку веш­та­ти­ся, аби не за­дер­жу­ва­ти­ся в кухні ме­жи че­ляд­дю, особ­ли­во ж у по­луд­невій порі, ко­ли всі па­руб­ки схо­ди­ли­ся і му­си­ли зап­риміти­ти, що во­на не до­тор­ка­ла­ся ні до якої стра­ви.

Між іншим був тут і дур­ну­ва­тий ру­дий Ілія, яко­го не­на­виділа зад­ля йо­го лінивст­ва і глу­по­ти, який од­на­че все му­сив зна­ти, що во­на діє і го­во­рить. Той був би пер­ший, що пе­ре­ка­зав би за­раз іншим хлоп­цям, що во­на пос­тить.

Не був по­неділок, а во­на пос­ти­ла. Во­на бо­яла­ся глу­му. Бу­ла цілий день по­важ­но наст­роєна й мов­чаз­ли­ва і зітха­ла жур­ли­во й тяж­ко.

Увечір зро­би­ла так, як нав­ча­ла пи­сар­ка, і ляг­ла спа­ти. Го­лов­но, не за­бу­ла пос­та­ви­ти біля се­бе гор­нят­ко з во­дою. Се гор­нят­ко мав їй по­да­ти уві сні бо­гом суд­же­ний чо­ловік…

Зрання побігла до ху­до­ща­вої жінки пи­са­ря, ніби з яко­юсь просьбою. В дійсності хотіла ли­ше оповісти їй свій сон.

- Ну і що ж? - бу­ло пер­ше сло­во пи­сар­ки, як обі по­ба­чи­ли­ся врешті у пе­карні.

Домніка сплю­ну­ла. Ху­да пи­сар­ка підня­ла бро­ви ви­со­ко вго­ру.

- Що ж, Домніко, не сни­ло­ся тобі нічо­го?

- Ей, лишіть ме­не, пані пи­сар­ко! Бо­дай би я бу­ла йо­го ніко­ли не ба­чи­ла, бо­дай він мені й не снив­ся. Волію в зем­лю за­пас­ти­ся, як та­ко­го чо­ловіка ма­ти!

- Ну, та ка­жи ж бо! - на­тис­ка­ла пані пи­са­ре­ва, що вже по­ча­ла не­по­коїти­ся. Домніка обіця­ла їй в да­рун­ку, як­би прис­нив­ся їй справжній газда, да­ти крас­ний руш­ник.

- Та що вже ка­за­ти! - відповіла на­суп­ле­но.- Мені прис­нив­ся дур­ний Ілія…

- Що-о?…

- Дурний Ілія снив­ся мені! Та­же знаєте йо­го, ру­до­го па­руб­ка від то­ва­ру у па­на! Він, щез би, прис­нив­ся мені!

Пані пи­са­ре­ва ду­же зди­ву­ва­ла­ся. Се му­си­ла бу­ти якась по­мил­ка. Оця ро­зум­на, ро­бу­ча дівчи­на, ся - так ска­за­ти б - газди­ня, во­на не мог­ла діста­ти то­го дур­но­го, прос­то­го па­руб­ка за чо­ловіка. Хоч би се й сам сон заз­на­чив, і хоч як во­на все у сни віри­ла, сим ра­зом не мог­ла повіри­ти.

- Може, ти не зро­зуміла доб­ре сну, Домнічко? Мо­же, тобі по­ка­за­ло­ся уві сні більше хлопців, а ти не спам’ята­ла доб­ре са­ме тобі суд­же­но­го?

- А бігме, що ні! Я доб­ре знаю, що се був Ілія! - відповіла за­жу­ре­но і зітха­ючи Домніка.

- Та як же він тобі снив­ся? - ви­пи­ту­ва­ла нес­покійно пані пи­са­ре­ва. Обіця­ний їй у да­рун­ку руш­ник зда­вав­ся вже втра­че­ним. Домніка вповіда­ла:

- Я бу­ла ніби десь у го­роді. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там бу­ло ду­же гар­но й зе­ле­но. Крізь нього ве­ла од­на ву­зенька сте­жеч­ка.

Вона, Домніка, ро­би­ла в го­роді, ніби пе­ре­сад­жу­ва­ла щось. Притім сни­ло­ся їй, що пог­ля­ну­ла на стеж­ку й по­га­да­ла собі: «На тій стежці доб­ре бо­со­му хо­ди­ти. Во­на та­ка чис­та й гар­на, мов шов­ко­вим віни­ком зме­те­на».

- Оце по­га­да­ла я собі. І ко­ли я собі оце га­даю, див­лю­ся на­раз, а на стежці стоїть склян­ка з во­дою. А потім див­лю­ся, а стеж­кою пе­ре­хо­дить який­сь пан. Він не ру­шив склян­ки з во­дою і пішов дальше.

«Оцей тобі не по­дасть склян­ки»,- по­ду­ма­ла я собі, бо я все про те ду­ма­ла. І на­раз по­ба­чи­ла я пе­ред со­бою дур­но­го Ілію.

«Пий пи­во»,- ка­же він мені й по­дав ве­ли­ку склян­ку пи­ва, та­ку, на яких іде в місті по дві, і які я все для сво­го па­на при­но­си­ла. Я відвер­ну­ла­ся від нього і ска­за­ла: «Пий ти собі сам пи­во: я не п’ю пи­ва!» На те ка­же він мені: «Здійми нак­рив­ку зі склян­ки й по­ди­ви­ся, що там є!»

«Ти бре­хун, Іліє! - ка­жу я йо­му.- У склян­ках від пи­ва не­ма во­ди!»

«Подивися, за­ки ска­жеш, що я бре­хун! - ка­же він на те мені.- Чи я те­бе ба­га­то разів об­бріху­вав? Чи я те­бе об­бре­хав, як ка­зав, що маю ку­сень по­ля під лісом ко­ло Гри­горія, Рахіри­но­го та­та? (А він по­ле має, пані пи­сар­ко,- до­да­ла побіжно Домніка). Чи я бре­хун?»

На те підно­шу я нак­ри­воч­ку від склян­ки, а в ній - во­да.

«Можеш ви­пи­ти ту во­ду! - ка­же він.- Во­на свіжа та й чис­та, а відтак піде­мо в та­нець».

А я взя­ла склян­ку і ви­пи­ла во­ду. Ви­пи­ла що до кра­пельки. Відтак див­лю­ся за ним, а дур­ний сміється: «Ти доб­ре зро­би­ла»,- ка­же. Ко­ли я на нього хотіла нас­ва­ри­ти, див­лю­ся, а йо­го вже не­ма. На тім місці, де він сто­яв, стоїть ли­ше ве­ли­ка боч­ка з дощівкою. Відтак виділа я ще ба­га­то-ба­га­то скля­нок, виділа зе­лені де­ре­ва в са­ду й інші речі - і се бу­ло все.

- А чо­ловіка не виділа вже жод­но­го більше? - до­пи­ту­ва­ла­ся жур­ли­во пи­сар­ка.- При­га­дай собі! Уві сні за­бу­вається ду­же час­то не од­но!

- Скажіть мені, що з сього має бу­ти? - пи­та­ла­ся замість усього дівчи­на.

- Кажу… чо­ловіка не виділа більше жод­но­го? - пов­то­ри­ла своє пи­тан­ня пані пи­са­ре­ва.

- Ні, не виділа ніко­го більше! - відповіла смут­но дівчи­на. Во­на ди­ви­ла­ся без­рад­но на пи­сар­ку і мов­ча­ла.

- Але ти яко­гось па­на ба­чи­ла, Домнічко!

Домнічка здвиг­ну­ла глум­ли­во пле­чи­ма.

- Та що мені з то­го прий­де? Він не по­дав мені во­ди, та й вже пан не зас­ва­тає ме­не!

Пані пи­сар­ка по­ка­за­ла пре­важ­не, по­бож­не ли­це і ска­за­ла уро­чис­то:

- Як бог дасть, так і бу­де! Мо­же, ти аж на дру­гий рік відда­си­ся; сон не зна­чить нічо­го, хоч би тобі не зна­ти що сни­ло­ся…

- А я б та­ки хотіла зна­ти, що з сього має бу­ти! - нас­то­юва­ла Домніка на своїм, див­ля­чи­ся по­важ­но до­пит­ли­вим пог­ля­дом пи­сарці в ли­це.- Що з сього має бу­ти?

На те відповіла пи­сар­ка:

- Треба ще раз на бла­говіщен­ня пос­ти­ти, тоді вже на­пев­но довідаєшся, що те­бе че­кає!

На та­ку відповідь поцілу­ва­ла потіше­на Домніка пи­сар­ку в ру­ку і пішла…

Дві неділі пізніше по­чув­ся увечір в че­ля­динській двірській кухні здав­ле­ний плач, а рад­ше рев, що сти­хав, то зма­гав­ся. Са­ме в ту по­ру всту­пи­ла Марійка до кухні. Шу­ка­ла Домніку. Ма­ла дві красні кур­ки на про­даж і, не хо­тя­чи вез­ти­ся з ни­ми дру­го­го дня на торг, прий­шла пос­пи­та­ти­ся, чи не за­ку­пить їх пані.

Зачувши в сінях пе­ред ку­хон­ни­ми две­ри­ма все­ре­дині плач, спи­ни­ла­ся. Що там зай­шло? Би­ли ко­го? Хтось пла­кав, не­на­чеб йо­му сер­це роз­ри­ва­ло­ся… Зда­ва­ло­ся, од­на-однісінька осо­ба бу­ла там. Во­на по­тис­ну­ла за клям­ку і увійшла до­се­ре­ди­ни. Кух­ня бу­ла сла­бо освіче­на. Під стіною, на довгій лавці, що ся­га­ла від печі до две­рей, ле­жав на жи­воті на цілу свою дов­го­ту Ілія і, підклав­ши під ли­це ру­ки, пла­кав гірко.

При вході підняв тро­хи го­ло­ву вго­ру і гля­нув на неї. По­ба­чив­ши, що се чу­жа, заг­ра­бав ли­це на­но­во у ра­ме­на і, зітхнув­ши тяж­ко, за­мовк.

- Добрий вечір, Ілійко! - про­мо­ви­ла Марійка в добрім, несміливім тоні, спи­нив­ши­ся по­се­ред пе­карні.- Чи не­ма тут Домніки?

- Най її кольки пірвуть! - зак­ляв хло­пець, не підво­дя­чи об­лич­чя з рук.

- Ей бо­же, Ілійко, а вам що та­ко­го? - клик­ну­ла з пе­ре­ля­ком Марійка, прис­ту­па­ючи близько до хлоп­ця.- Що вам Домніка вин­на?

- Що во­на мені вин­на? - відповів він, підво­дя­чи го­ло­ву вго­ру.- Во­на з ме­не сміх пус­ти­ла! Я сва­тав її, а во­на ме­не відки­ну­ла! Те­пер з ме­не всі сміються!

При тих сло­вах упус­тив го­ло­ву на­но­во на ру­ки й роз­ревівся вго­лос.

Марійка мов­ча­ла хви­лю, див­ля­чись по­важ­но на хлоп­ця, а відтак сіла не­да­ле­ко нього на стілець і за­ду­ма­ла­ся.

Ся спра­ва зай­ня­ла її.

Ілія був си­ро­тою. Не ду­же вже мо­ло­дий, хоч мо­лод­ший від Домніки, і не ду­же-то муд­рий. У війську не слу­жив, бо не взя­ли йо­го. Мав два мор­ги по­ля. Був усе у службі і наск­ла­дав тро­хи гро­шей, не був пи­як і не крав, і як роз­ду­ма­ти, то був зовсім по­ряд­ний па­ру­бок.

Розуму не бу­ло в нього ду­же ба­га­то, але в яко­го чо­ловіка пре­ба­га­то ро­зу­му, в то­го не все жінці ду­же доб­ре. Сам не знає, чо­го від жінки ви­ма­га­ти. Во­на лю­би­ла Домніку і бу­ла б їй усього доб­ра ра­да, як рідній сестрі. Відчу­ла, що їй при­па­ла в оцій справі якась діяльність, і що на цілу спра­ву не мож­на бу­ло не зва­жа­ти.

- Коли ви сва­та­ли Домнічку, Іліє? - спи­та­ла по­важ­но, при­су­ва­ючись ближ­че до хлоп­ця, за­був­ши зовсім спра­ву, в якій, влас­ти­во, прий­шла.

- Сьогодні зран­ня! - відповів хло­пець.- Во­на розсміяла­ся мені в ли­це та ска­за­ла, що не наїла­ся дур­них грибів, аби піти за ме­не. Про­шу вас, лелічко Маріє,- до­дав він щи­ро,- що я за ду­рень? Як­би я був дур­ний, то ме­не б ніхто не три­мав на службі. Тут я вже більше як рік у службі, і не ли­ше тут, я слу­жив і деінше. У па­нот­ця. Там мав я весь то­вар під со­бою. Я склав собі гро­шей, маю гарні речі, два ко­жу­хи, два сер­да­ки, я хо­чу собі ха­ту пос­та­ви­ти, а во­на мені ка­же: «Іди, дур­ню, йди! Я ще не наїла­ся дур­них грибів, аби за те­бе піти! Пос­ва­тай Гри­горієву Рахіру, і так йо­го го­род о ме­жу до тво­го по­ля!» Оце ска­за­ла во­на мені!

Він усів од­ним ру­хом пря­мо на лаві, вда­рив­ся з цілої си­ли по но­гах і зітхнув із гли­би­ни сер­ця:

- Такий со­ром!

Відтак по­чу­хав­ся май­же з ди­ким ру­хом у го­ло­ву, в своє ру­де во­лос­ся. Був до гли­би­ни душі зво­ру­ше­ний, май­же зніве­че­ний.

- Оце б ви уп­ха­ли­ся в га­дя­че гніздо! - клик­ну­ла не­на­вис­но Марія, що вже тоді з Гри­горієм і сест­рою не ду­же-то в згоді про­жи­ва­ла.- Гри­горій про­пив би ва­ше по­ле, нім би ви оже­ни­ли­ся. З них кож­не хо­дить по лю­дях, як ли­ха го­ди­на, та коїть ли­ше ли­хо. Рахіра кра­де, як її та­то. Не потрібна та­ка!

- Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я лю­бив її так, що ли­ше бог знає, а во­на ме­не не хо­че. Чи я їй що зло­го зро­бив? Не­хай хто ска­же, що я їй зло­го зро­бив!

- А де ж во­на? Я б з нею по­го­во­ри­ла! - ска­за­ла пок­вап­но Марія.

- Та десь вер­титься он там по хаті!

- Я з нею по­го­во­рю! - потіша­ла йо­го Марія.- Не журіться! Дівчи­на так, як віск, та­не, ко­ли хло­пець сва­тає! Во­на та­кож не з ве­ли­ко­го ро­ду, та й уже в літах! Сьогодні во­на вас відки­ну­ла, сьогодні во­на не їла дур­них грибів, але за тиж­день во­на собі все роз­ду­має, і ви піде­те до па­нот­ця та й дас­те на за­повідь. Не журіться, си­ну, не журіться! Я з Домнічкою доб­ре жи­ву, а ви доб­рий хло­пець, то я вас по­ря­тую, як змо­жу.

- Ой лелічко доб­ра, ви нічо­го не вдієте! - забідкав­ся на­но­во па­ру­бок.- Во­на ме­не не хо­че! - «Іди, дур­ню, іди!» - ска­за­ла мені та глу­ми­ла­ся з ме­не; і те­пер зна­ють про те чи не всі у селі та й сміються з ме­не! Ой, ко­би ви по­ря­ту­ва­ли ме­не, ко­би нав­чи­ли її ро­зу­му.

Говорив роз­пуч­ли­вим го­ло­сом і, не­на­че б не бу­ло ніко­го в хаті, ки­нув­ся, як пер­ше, на ла­ву і, за­рив­ши ли­це в ста­рий кип­тар, що ле­жав пе­ред ним на лаві, прос­тог­нав із цілої груді.

Марійка потіша­ла, як мог­ла, ста­ну­ла близько розп­ла­ка­но­го та вмов­ля­ла, обіцю­ва­ла, до­ки й справді нарікан­ня і зітхан­ня не ус­та­ли, а відтак пішла з ха­ти, аби, як ска­за­ла, «нав­чи­ти дівку ро­зу­му».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дві неділі пізніше зміни­ла Домніка свої дум­ки що­до сва­тан­ня Ілії. Чи вже ро­зумні сло­ва Марійчині, кот­ра щи­ро лю­би­ла і по­див­ля­ла чор­но­оку дівчи­ну, впли­ну­ли на неї так, що во­на на­ду­ма­ла­ся зовсім інак­ше, чи, мо­же, її просьби й на­мо­ви зво­ру­ши­ли її сер­це? Ніхто сього не знав.

Вона хо­ди­ла цілий тиж­день із зах­му­ре­ним ли­цем, сва­ри­ла на Ілію щох­вилі за кож­ну нісенітни­цю, а на­послідку ста­ну­ла пе­ред па­нею і ви­мо­ви­ла їй служ­бу.

- Я відда­юся! - ска­за­ла із згри­же­ним ли­цем і вділ спу­ще­ни­ми очи­ма. Пані зди­ву­ва­ла­ся.

- Ти, Домніко? За ко­го?

- За Ілію! - відка­за­ла рішу­чим то­ном, не підво­дя­чи очей.

- За Ілію? - клик­ну­ла пані зчу­до­ва­на, а відтак до­да­ла лас­ка­во: - А чи бу­де се доб­ре, Домнічко?

Ся здвиг­ну­ла пле­чи­ма.

- Не знаю! - відповіла.- Але во­но та­ки ви­хо­дить на та­ке, що він має бу­ти моїм чо­ловіком. Він не дає мені су­по­кою! День і ніч не дає мені су­по­кою! Він та­ки бу­де моя до­ленька!

Пані предс­тав­ля­ла їй, що він їй не па­ра, що мо­лод­ший за неї, на­га­ду­ва­ла йо­го глуп­ку­ватість та лінивст­во, що при­би­ра­ло в де­яких днях ве­ли­чезні розміри, але дівчи­на ос­та­ва­ла при своїм.

- Я сього не бо­юся! - бу­ла її оди­но­ка відповідь на всякі за­ки­ди.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ілія був най­щас­ливішим чо­ловіком на божім світі, тим ча­сом Домніка зна­хо­ди­ла­ся у чуднім наст­рої. Раз сва­ри­ла суд­же­но­го в най­бру­тальніший спосіб, раз пла­ка­ла тай­ком, а знов інши­ми хви­ля­ми бу­ва­ла говірли­ва й ве­се­ла і ши­ла весільну со­роч­ку. Тим ча­сом па­но­тець ви­го­ло­сив у церкві дру­гу за­повідь.

Одного дня пішли обоє з кілько­ма інши­ми газда­ми і газди­ня­ми до міста, аби де­що за­ку­пи­ти на весілля. Відти по­вер­ну­ли вже на який­сь час на­ре­че­ни­ми на­зад. Домніка зди­ба­ла там сво­го давнього ми­ло­го, що слу­жив при війську, і ко­ли сей довідав­ся, що во­на да­ла сло­во іншо­му і вже ма­ло бу­ти весілля не­ба­ром, на­пав її з грозьбою і просьба­ми, аби цоф­ну­ла да­не сло­во, інак­ше «або один, або дру­гий піде зем­лю гриз­ти».

Домніка ста­ла біла, як стіна, і на всі йо­го за­ки­ди на­хо­ди­ла ли­ше одні сло­ва обо­ро­ни:

- Так бог дав, бо надс­та­вив мені йо­го!

А Ілія бідкав­ся та ле­мен­ту­вав:

- Я вже зо трид­цять ринських ви­дав на весілля, та й що в селі ска­жуть?

Притім три­мав­ся су­до­рож­но Домніки і глядів, мов ди­ти­на, без­помічно в її об­лич­чя. З хвилі, в якій да­ла йо­му сло­во, що піде за нього, підчи­няв­ся насліпо її волі, і, як зда­ва­ло­ся, во­на бу­ла йо­му зовсім не потрібна.

- Я віддам вам ва­ших трид­цять ринських,- впев­няв ге­роїчно во­як,- ли­ше не мор­дуй­те ме­не, доб­рий чо­ловіче! Моє не­щас­тя спа­де на ва­шу го­ло­ву. Я маю при війську ще лиш півро­ку слу­жи­ти, а ви зваж­те, що во­на да­ла впе­ред сло­во мені. Че­кав я, мо­же й во­на че­ка­ти! - Се ос­таннє пов­то­ряв він раз по раз, ути­ра­ючи все на­но­во ма­ленькою хус­тин­кою зіпріле чо­ло і ви­хи­ля­ючи од­ну ча­роч­ку горівки по другій. Пла­тив щед­ро на­ре­че­ним і глядів з амбіцією, аби пи­ли.

Ілія пив справді, а Домніка ви­мов­ля­ла­ся. Го­во­ри­ла ма­ло, і бу­ло по ній вид­но, що зай­шла в бо­ротьбу з со­бою.

Оцей її пер­ший на­ре­че­ний, се не був «Ілія»… Ко­ли змірку­ва­ла, що Ілія змінив­ся під впли­вом на­пит­ку, по­тяг­ну­ла йо­го за ру­кав і спи­та­ла ост­ро:

- Береш трид­цять ринських? Дмит­ро тобі їх звер­не!

Ілія ви­ба­лу­шив на неї свої круглі очі і відтво­рив рот, не­на­че для ліпшо­го зро­зуміння її слів.

- Другий не вип­ла­тить тобі їх так ско­ро готівкою на ру­ку,- ска­за­ла.- Ку­пиш собі за­раз кілька пра­жин по­ля або те­ля! За­ку­пи ліпше землі, дівчи­ну най­деш хоч би й за­раз! Я тобі доб­ре рад­жу; тобі оце доб­ре трап­ляється!

Вона вп’яли­ла в нього свої чорні хо­лодні очі, і ста­ло­ся ди­во. Чи під впли­вом її магічно­го єства, чи внаслідок якоїсь уяви, що, мо­же, про­ки­ну­ла­ся в йо­го убогій душі, за­ма­ню­ючи яко­юсь свіжою кар­тин­кою за со­бою на бу­дучність, він гля­нув по раз дру­гий на неї, без­ви­раз­но, не­на­че в за­бутті, про­мов­чав хви­лин­ку, а відтак уда­рив кріпко в надс­тав­ле­ну йо­му жовніром ру­ку. Спов­нив її во­лю. За­па­но­ва­ний мо­мен­том, за­був про се­бе, а во­як обіцяв по уп­ливі оз­на­че­но­го обо­ма ча­су звер­ну­ти йо­му всякі по­чи­нені вже весільні ви­дат­ки.

Тим ча­сом, ко­ли оба сиділи в найбільшій уже згоді в корчмі, поб­рав­ши­ся за шию і вик­ри­ку­ючи щи­ро якусь су­мо­ви­ту пісню впе­ред се­бе, вимк­ну­ла­ся Домніка з їх то­ва­рист­ва і побігла до од­ної го­лос­ної во­рож­ки, що меш­ка­ла тут у місті та яку зна­ла ще з по­пе­редніх літ.

Вона меш­ка­ла в біднішій час­тині міста і бу­ла да­ле­ко та ши­ро­ко зна­на, особ­ли­во ж по се­лах тіши­ла­ся во­на нез­ви­чай­ною сла­вою як во­рож­ка. Бу­ла вих­ре­ще­ною жидівкою, бездітна і на од­но око цілком сліпа. Звідти й пішла її наз­ва у міських і сільських меш­канців: «сліпа во­рож­ка».

Молодою дівчи­ною нав­чи­ла­ся від ко­чу­ючих ци­ганів во­рож­битст­ва в кар­ти й си­лу де­яко­го зілля і роз­по­ча­ла тим свій ган­дель. Її спра­ви пішли фе­но­ме­нальним спо­со­бом уго­ру, і во­на пе­ре­се­ли­ла­ся по якімсь часі в оце місто. Тут зас­ва­тав її один убо­гий уже стар­ший міща­нин, і во­на вий­шла за нього заміж.

Вихрестившися, ста­ла по­бож­ною хрис­ти­ян­кою, хо­ди­ла що­неділі до церк­ви, а в її спальні горіла без пе­рер­ви пе­ред свя­тою бо­го­ро­ди­цею лам­пад­ка.

Чи го­лос­ну сла­ву здо­бу­ла собі своєю хитрістю, чи шту­кою вга­ду­ван­ня з карт - бу­ло труд­но ска­за­ти, од­на­че річ бу­ла пев­на, що як з інтелігенції, так і з інших класів тис­ну­ли­ся до неї лю­ди ро­ями. З най­вчаснішо­го ран­ку до пізньої ночі тов­пи­ли­ся в її кімна­тах лю­ди, а во­на, од­них ви­пус­ка­ючи, а інших впус­ка­ючи, во­ро­жи­ла нев­то­ми­мо.

Між дво­ма ма­ли­ми, щільно ос­ло­не­ни­ми кімна­та­ми зна­хо­ди­ла­ся ма­ла ку­хонька, і при­сутні в правій кімнаті ніко­ли не зна­ли, ко­го прий­ма­ла в лівій. В кухні сиділи се­ля­ни, зво­ру­шені са­мим свя­точ­ним ожи­дан­ням. Пріли з не­терп­ли­вості або оповіда­ли собі взаємно свої кло­по­ти, зад­ля яких з’яви­ли­ся у слав­ної во­рож­ки.

З’являлися тут і лю­ди з да­ле­ких око­лиць, жду­чи не раз і по півдни­ни, по­ки їх до­пу­ще­но до­се­ре­ди­ни. Во­на по­да­ва­ла ра­ди в не­ду­гах, у най­прикріших про­це­сах. Її втаємни­чу­ва­но в най­глибші ро­динні тай­ни. А вже най­більшим бу­ла по­рад­ни­ком в лю­бов­них спра­вах.

Зверху нез­нач­не, за­мар­га­не меш­кан­ня, що ле­жа­ло в жидівськім сусідстві, бу­ло внутрі нез­ви­чай­но сим­па­тич­не. Пе­ре­важ­но в півсвітлі дер­жані кімна­ти бу­ва­ли взимі приємно огріті, поміст зас­те­ле­ний гру­би­ми ки­ли­ма­ми, а попід стіна­ми сто­яли вигідні со­фи. По­се­ре­дині кож­ної кімна­ти сто­яв стіл, ок­руг нього крісла, а на столі - кар­ти.

Колись убо­га жидівська си­ро­та, хо­ди­ла те­пер у неділю і свя­то в ше­лес­тячім штивнім шов­ку, а в її так званім са­лоні пи­шав­ся до­ро­гий фор­теп’ян.

Не ди­во­та.

На подвір’ї, особ­ли­во ж вліті й у днях тор­гу, сто­яли віз ко­ло во­за, а на них сиділи стур­бо­вані лю­ди, ви­жи­да­ючи не­терп­ли­во пок­ли­ку до слав­ної сліпої во­рож­ки.

Постійний су­мерк кімна­ти, па­ла­юча лам­пад­ка при іконі прес­вя­тої бо­го­ро­диці, вок­руг таємна ти­ши­на - тво­ри­ли май­же магічний вплив на за­су­мо­вані при­сутні душі. Зжу­рені газдині-ма­тері, по­важні гос­по­дарі кла­ня­ли­ся низько пе­ред нею, цілу­ючи з по­чес­тю її ру­ки, і оповіда­ли ши­ро­ко та док­лад­но свої кло­по­ти. Тоді потіша­ла їх лас­ка­ви­ми, надійни­ми сло­ва­ми, ка­за­ла сіда­ти за стіл і розк­ла­да­ла кар­ти… Ма­ла не­опи­са­ну впра­ву в розк­ла­данні карт. Виліта­ли їй уже самі з її білих, си­тих рук та ук­ла­да­ли­ся на столі в кру­жа­ло. Відтак ста­ва­ла го­во­ри­ти, приж­му­рю­ючи око і гуг­ня­вим го­ло­сом.

Говорила ско­ро і на­ка­зу­ва­ла лю­дям ува­жа­ти на її сло­ва, бо у неї був час до­ро­гий. Від ча­су до ча­су звер­та­ла своє око (дру­ге бу­ло напівприж­му­ре­не, і не ба­чи­ла на нього нічо­го), ост­ре, си­ве око на слу­ха­ча, звіща­ла йо­му йо­го бу­дучність і по­да­ва­ла ра­ди. Май­же по­го­лом­шені, опус­ка­ли слу­хачі кімна­ту.

Коли бу­ло більше при­сутніх, розділя­ла їх на дві кімна­ти і хо­ди­ла на відміну від од­них до дру­гих. Тут бу­ли гус­то за­ве­льо­но­вані пані, несміливі, делікат­но пов­би­рані дівча­та і мо­лоді лю­ди з глум­ли­вим усміхом на ус­тах та зво­ру­ше­ним пог­ля­дом.

- Пощо ви прий­шли до ме­не, ко­ли не віри­те моїм сло­вам? - спи­та­ла во­на од­но­го мо­ло­до­го чо­ловіка, яко­го усміх по­ра­зив її.- Бог сам дав мені сей хліб у ру­ки, і я не вин­на то­му, що во­ро­жу. Я ані од­ної душі не си­лую і не кли­чу. Всі при­хо­дять із влас­ної волі. Ви та­кож із влас­ної волі при­хо­ди­те! Ви мо­же­те собі йти, мені од­на­ко­во, чи бу­ду вам во­ро­жи­ти, чи ні, зреш­тою,- до­да­ла з виг­ре­бу­щим пог­ля­дом на ви­раз йо­го ли­ця,- зреш­тою, ви ду­же зжу­рені й нес­покійні!

І справді, він був ду­же зжу­ре­ний і нес­покійний.

Рік-річно да­ва­ла на служ­би щедрі да­ри й тіши­ла­ся у свя­ще­ників ве­ли­ким по­ва­жан­ням і про­текцією.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Перед нею спи­ни­ла­ся те­пер Домніка. Зібра­ла свої ос­танні гро­ше­ня­та, що ос­та­ли­ся їй ще з за­куп­на, і поспіши­ла сю­ди, як уже не раз ро­би­ла давніше, ко­ли не мог­ла з со­бою в чім-не­будь упо­ра­ти­ся.

Смеркалося, і у во­рож­ки горіло вже світло. Му­си­ла жда­ти, до­ки во­рож­ка не впо­рається з дво­ма пан­на­ми, яких зас­та­ла у неї, і до­ки во­ни не опус­тять цілко­ви­то ха­ти. Відтак прис­ту­пи­ла до неї. Во­рож­ка зміри­ла її про­ник­ли­вим пог­ля­дом від го­ло­ви до ніг.

- А чо­го ж ти хо­чеш? - спи­та­ла.- Мені здається, ти вже бу­ла раз у ме­не!…

- Так, уже кілька разів! - відповіла дівчи­на ти­хо й несмі­ли­во зад­ля пог­ля­ду во­рож­ки.- Сьогодні знов при­ход­жу!

- З чи­мось іншим?

- Так!

- Маєш уже все за со­бою?

Домніка опус­ти­ла пог­ляд униз.

- Так! - відповіла; але в її очах затліло щось не­на­вис­не. Те­пер до­торк­ну­ла­ся во­на речі, про яку дівчи­на ніко­ли в житті не хотіла зга­ду­ва­ти, та яку хотіла нап­ра­ви­ти мо­лит­ва­ми, пос­та­ми та щи­рим ка­ян­ням пе­ред бо­гом, а яка ко­го іншо­го не ма­ла об­хо­ди­ти.

- Що ж хо­чеш зна­ти сьогодні? - спи­та­ла гост­ро во­рож­ка, звер­та­ючи до неї свій чис­то на­по­ле­онський профіль.

Дівчина роз­повіла свою при­го­ду з давнім на­ре­че­ним, і як той нас­та­вав на те, аби во­на розс­та­ла­ся з Ілією. Се не тяж­ко зро­би­ти, але чи во­но на тім доб­ре вий­де? Не­хай їй кар­ти по­ра­дять, що має вчи­ни­ти, бо во­на те­пер над­воє розділе­на.

- А лю­биш давнього на­ре­че­но­го? - блис­кав­кою спи­та­ла во­рож­ка, пе­ремішу­ючи кар­ти.

- Таже ніби люб­лю! Але чи бу­де се доб­ре, аби я ще рік на нього жда­ла?… В селі на­зи­ва­ють ме­не вже «ста­рою дівкою» і ні один із мо­ло­дих хлопців не «ти­кає» вже більше на ме­не. Я вже для них зас­та­ра, й мені стид­но!

На те відповіла во­рож­ка, не­на­чеб не зна­ла нічо­го про ми­ну­ле жит­тя дівчи­ни і про са­ме ли­ше що пе­ре­жи­ту афе­ру з на­ре­че­ним:

- Будемо видіти, що ска­жуть кар­ти!

А відтак, ко­ли роз­ло­жи­ла кар­ти в кру­жа­ло, прим­ру­жи­ла по при­вичці очі і за­го­во­ри­ла:

- Іди до­до­му й не жу­ри­ся нічим. Од­на жінка тобі ду­же при­хильна і один стар­ший чо­ловік, що те­пер да­ле­ко звідси. Він ка­валір і ду­має те­бе пос­ва­та­ти. Але він те­бе не візьме. Тобі па­де інший, з яким ти зв’яза­на. Тобі па­де ха­та, ба­га­то тяж­кої праці. Дітей не бу­деш ма­ти ніко­ли. Ти бу­деш ма­ти щас­тя з доб­ром і в інших ре­чах. Тобі па­де як муж­чині ган­дедь, але з ху­до­бою не бу­деш ніко­ли ма­ти щас­тя. Один чор­ний хло­пець ду­же за­жу­ре­ний че­рез те­бе, але йо­му па­де біля­ва і да­ле­ко звідси. Тобі па­де до­ро­га. Бу­деш ма­ти ма­лу шко­ду. Ти обе­реж­на в бесіді і при­том­на; се дар бо­жий, і він по­мо­же тобі до ба­гатст­ва. Се твоє щас­тя. Іди!

Домніка ди­ви­ла­ся хвильку на во­рож­ку мовч­ки, з пох­му­ро-блис­ку­чи­ми очи­ма, відтак розв’яза­ла з од­но­го вуз­ли­ка своєї хус­точ­ки дрібку гро­ше­нят і, пок­лав­ши їх на постіль та поцілу­вав­ши во­рож­ку з ша­ною в ру­ку, поспіши­ла на­зад до свой­ого по­до­рожнього то­ва­рист­ва.

Їй не­на­че тя­гар спав із гру­дей.

Тепер во­на не­на­че за ніщо не відповіда­ла. Так ма­ло бу­ти, як бу­де. Не хотіла нічим жу­ри­ти­ся; хотіла ли­ше діста­ти чо­ловіка. Ма­ла вже трид­цять років. Їй ста­ло на­раз зовсім бай­дуж­но, чи той чо­ловік звав­ся б Ілія, чи Дмит­ро. Дмит­ро знав про її давній не­щас­ний гріх, а Ілія був дур­ний.

З обо­ма бу­де гірко. «Не­хай бу­де, як бог схо­че! - так ка­за­ли кар­ти.- Не журіться нічим!»

Ворожка вга­да­ла все, все; во­на й тоді все вга­да­ла і, як яло­ся чесній і по­божній жінці, нав­ча­ла ро­зу­му і га­ни­ла…

Жінка, про яку го­во­ри­ли кар­ти, що во­на їй при­хильна, се бу­ла, ма­буть, пи­сар­ка, а про чо­ловіка, що ду­мав її сва­та­ти, бу­ло їй бай­ду­же, хто се був, він же й так не мав її бра­ти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Два дні по тім хо­див Ілія до па­нот­ця, аби не ого­ло­шу­вав третьої за­повіді, а в день по тім пішов про­си­ти, аби та­ки ого­ло­сив. Вісім днів пізніше відбу­ло­ся їх весілля.

В селі висміяли лю­ди Ілію, що він, мов ху­до­бу, відсту­пив дівчи­ну іншо­му, а Марійка на­по­ми­на­ла Домніку не ви­пус­ка­ти «дур­ня» з по­лем із ру­ки, бо во­на все-та­ки не мог­ла на­пев­но зна­ти, чи Дмит­ро оже­ниться з нею. Бо, як тол­ку­ва­ла во­на їй ту річ,- Дмит­ро те­пер жовнір, а жовнір мо­же дівчині все обіця­ти, але ко­ли він знов по-своєму пе­ре­бе­реться і за­пус­тить во­лос­ся, тоді він уже інший і мо­же на все ска­за­ти: «Я був тоді жовніром, бу­ло мені не віри­ти».

Домніка приз­на­ла да­ле­ко­сяглість тих слів і звер­ну­ла­ся на­но­во до Ілії, кот­рий рвав собі во­лос­ся, що ви­пус­тив «та­ку робітни­цю» з рук. І так узя­ло все мир­ний і щас­ли­вий кінець.

Не дов­го по їх вінчан­ню вер­нув ста­рий Пет­ро із своєї вандрівки. Він приніс гроші й по­ка­зав­ся в пре­гарній одежі, на яку пок­ла­дав завсіди ве­ли­ку ва­гу. Як по­чув, що Домніка відда­лась за Ілію, сплю­нув і клик­нув: «За дур­но­го Ілію?»

- За дур­но­го Ілію! - дістав по­важ­но у відповідь.

- Ото! - аж заспівав та й по­ки­вав го­ло­вою. Відтак ус­тав, бурк­нув півго­ло­сом, що «дур­но­му щас­тя са­мо в ру­ки лізе», вхо­пив свою ви­со­ку ку­че­ря­ву шап­ку і поп­ря­му­вав пря­мо до корч­ми. Там про­сидів чо­ти­ри дні. Пив, до­ки не про­пив ос­таннього гро­ша, до­ки май­же не за­пух, відтак вер­нув на­зад до своєї сест­ри Докії і взяв­ся на­но­во до праці. Але все, ко­ли бу­вав підо­хо­че­ний, жал­ку­вав:

- З нею,- го­во­рив жалісно,- був би я іншим чо­ловіком став, з нею мож­на бу­ло яке-не­будь діло по­ча­ти, а так, ет! - і ма­хав з ре­зигнацією ру­кою.

- Нема за чим жал­ку­ва­ти! - потіша­ла су­хо Докія, що не ду­же сим­па­ти­зу­ва­ла з дівчи­ною.- В неї очі зро­ду-віку не бу­ли добрі, а ро­зум, як у ста­рої жидівки! Бу­де ко­лись пер­ша шах­рай­ка в селі!

- Але за­те не бу­де в її хаті пус­то! - відгри­зав­ся Пет­ро, що по­чу­вав­ся обид­же­ним у своїм сма­ку.

- Та відтак; але її в селі ніхто не лю­бить! Во­на, що чор­не під нігтем, не зро­бить доб­ра ніко­му за­дур­но, все ви­ма­нить щось від те­бе! Ли­ше Марійка з нею у ве­ликій при­язні, але во­на ро­зумніша від Марійки! Доб­ре її ску­бає!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І так ми­ну­ло вже цілих два ро­ки, як Ілія з Домнікою поб­ра­ли­ся. Пос­та­ви­ли собі не­да­ле­ко од Гри­горія ма­лу ха­ти­ну і жи­ли до­волі мир­но. Але більша по­ло­ви­на праці спо­чи­ва­ла на пле­чах Домніки, Ілія пе­ре­сип­ляв кра­щу по­ло­ви­ну сво­го жит­тя, і во­на пра­цю­ва­ла за двох, по­ма­га­ючи собі яко­мо­га, аби сво­го діпня­ти й сяк-так зба­га­ти­ти свою ха­ти­ну.

Гарувала нев­пин­но, а як лу­чи­ла­ся на­го­да, то прос­тя­га­ла ру­ку й за чу­жим доб­ром. Бра­ла все, що су­ну­ло­ся під ру­ку,- збіжжя, насіння, хатні зна­ряд­дя або на­чин­ня, а особ­ли­во делікатніші речі. Те все зно­си­ла, мов бджо­ла, до своєї ха­ти­ни і не­ви­мов­но тіши­ла­ся тим по­тай­ки. І, щоп­рав­да, у неї в хаті бу­ло, мов у дзер­калі, чис­то й гар­но. Ніко­ли не мож­на бу­ло її пійма­ти на га­рячім учин­ку. Вис­ту­па­ла про­ти всіх так по­важ­но й чем­но, го­во­ри­ла так роз­суд­но й чес­но, що ніхто не ва­жив­ся пря­мо її за­че­пи­ти, і все на­но­во вер­та­ло на­зад довір’я до неї.

В однім нап­рямі бу­ла не­обхідна для сільських газ­динь. Ро­зуміла­ся зна­ме­ни­то на кухні в місті та зна­ла випіка­ти різні білі й чорні хліби. Кож­ним ра­зом, ко­ли ма­ла йти в місто, за­повіда­ла знай­омим газди­ням уже впе­ред, і ті на­хо­ди­ли різні оруд­ки для неї. Одній ма­ла ку­пи­ти крас­ки, іншій волічки. Он тій дівчині цітки на гердан, а тій мо­лодій газдині іко­ну й де­що з на­чин­ня. І во­на ку­пу­ва­ла і вдо­во­ля­ла всіх.

Часом, ко­ли ні крей­цар­ка не ма­ла в хаті, го­во­ри­ла ніби по­біж­но, що йде в місто. За­раз зна­хо­ди­ли­ся для неї оруд­ки. Від­так пов­то­ря­ло­ся се пра­вильно, та див­но, що більша по­ло­ви­на ре­чей, які при­но­си­ла з міста, на­ле­жа­ла до неї.

Була їм і в іншім нап­рямі не­обхідною. Ніхто не вмів так доб­ре при­мов­ля­ти про­ти не­дуг або від злих очей, як во­на. Ніхто не вмів так доб­ре ва­ри­ти й пек­ти, як во­на. Притім бу­ла жва­ва й об­зор­на, й мож­на бу­ло на неї хоч із яким ве­ли­ким, весільним чи пос­мерт­ним обідом спус­ти­ти­ся, во­на все пе­ре­ве­ла до са­мо­го кінця в най­кращім по­ряд­ку.

Була справді най­ліпшою то­ва­риш­кою Марійки, оди­но­ка (з виїмком ще двох чи трьох ста­рих сусідок), з якою зно­си­ла­ся Марія з довір’ям і пе­ред якою не ма­ла ніякої тай­ни, хоч Івоніка від ча­су до ча­су ос­терігав її, аби не бу­ла пе­ред нею відвер­та, бо «хто мав уже раз жіно­чий язик, не вмів мов­ча­ти».

Але досі Домніка ще їй ні в чім не спо­невіри­ла­ся. Бу­ла їй у кождій праці, ко­ли б і не за­хотіла, щи­ро помічна, а ко­ли не мог­ла вже до чо­го рук прик­лас­ти, то бо­дай по­ра­дою і доб­ри­ми сло­ва­ми ря­ту­ва­ла, а се вміла Марійка ціни­ти… За те об­да­ро­ву­ва­ла її щед­ро мо­ло­ком і хлібом, а на храм відділя­ла для неї ок­ре­мо ми­соч­ку ме­ду, так, аби Івоніка не видів. Домніка тіши­ла­ся в неї лас­кою ще й че­рез те, що до­но­си­ла їй і най­мен­шу дрібни­цю, яку лиш дізна­ла­ся про Са­ву і Рахіру. А се бу­ло для неї важніше, як усе інше. Що Домніка ба­чи­ла все на свої очі, не бу­ло сумніву. Гри­горій був її най­ближ­чим сусідом, і ко­ли Са­ва хотів до нього за­хо­ди­ти, му­сив усе ми­на­ти її ха­ту.

З нею од­ною мог­ла го­во­ри­ти од­вер­то про своє не­щас­тя. Домніка бу­ла муд­ра й хит­ра і вміла не лиш «про­мов­ля­ти» як тре­ба, але й «мов­ча­ти».

Неначе по­ло­вик, що з най­більшої ви­со­ти за­дер­жує в оці між тра­вою за­хо­ва­ний дріб, так і Домніка сліди­ла за мо­ло­ди­ми людьми і зно­си­ла пильно, мов бджо­ла або та вірна со­ба­ка, всі но­ви­ни, до­тич­но хлоп­ця і дівчи­ни, до ма­тері, повідом­ля­ючи її про кож­ну по­яву Са­ви у Рахіри й інші її пос­туп­ки. Ча­са­ми ста­ва­ла їй гри­зо­та Марійчи­на роз­ра­дою. Ко­ли її лінивст­во й бай­дужість Ілії при­во­ди­ли іноді до роз­пу­ки, забіга­ла до Марії з якою-не­будь но­ви­ною про Са­ву або йо­го дівчи­ну, аби, впро­ва­див­ши матір у їдкий настрій, на­си­ти­ти­ся її гри­зо­тою і розд­раз­нен­ням. Вкінці оповіда­ла їй свої кло­по­ти і так відзис­ку­ва­ла рівно­ва­гу. Так, на­жалівшись дос­хо­чу, потіша­ла од­на од­ну й ос­теріга­ла од­на од­ну пе­ред во­ро­га­ми… Ска­за­но, Домніка бу­ла най­луч­чою то­ва­риш­кою Марійки, і бу­ла їй у ра­дості чи в смут­них хви­лях не­обхідною лю­ди­ною.

Коли Івоніка по­вер­нув із смут­ни­ми звістка­ми про Ми­хай­ла та з йо­го «зна­ком» на примівку, Марійка побігла ще то­го са­мо­го дня до своєї при­ятельки з просьбою, аби прий­шла відмо­ви­ти не­ду­гу си­нові.

- Поможіть, Домнічко, по­можіть, душ­ко,- про­си­ла во­на,- я вам крас­но по­дя­кую і не зроб­лю вам крив­ди! - І Домнічка примк­ну­ла свою бу­ду, по­чис­ли­ла ку­ри (пе­ред доб­ри­ми сусіда­ми), ви­тяг­ну­ла з-під стріхи ма­лий там за­хо­ва­ний но­жик, і обі жінки мах­ну­ли жи­венько до Маріїної ха­ти.

Прийшовши тут, Домніка при­по­чи­ла тро­хи, а відтак всту­пи­ла в сіни й під ко­мин. Тут, са­ме по­се­ре­дині, пос­та­ви­ла знак від хлоп­ця (во­лос­ся) і, ви­ко­ну­ючи ру­ка­ми різні ру­хи пе­ред ни­ми (во­ни предс­тав­ля­ли ли­це хо­ро­го), го­во­ри­ла без пе­рер­ви й од­нос­тай­ним го­ло­сом ось що:

«Болячка пух­ка,

Болячка з рожі,

Болячка з ма­ри­ни,

Болячка з ли­хим ча­сом,

Болячка з гістцем,

Болячка з ро­бо­ти,

Болячка з охо­ти,

Болячка з уроків,

Болячка з ли­хої волі,

Болячка нас­ла­на,

Болячка прис­ла­на,

Болячка вітро­ва,

Болячка польова!

Тут їй в го­ло­ву не лу­па­ти,

В ухах не стріля­ти,

Зуби не лу­па­ти,

Кровйов не плю­ва­ти, і

Місця не шу­ка­ти,

Але іти собі

На ши­рокі бро­ди,

На гли­бокі во­ди,

Там їй піски пе­ре­си­па­ти,

Води міря­ти,

Каміння лу­па­ти,

Броди роз­ши­ря­ти,-

Які заг­ли­бокі,

Які за­ши­рокі,

А чис­то­го,

Божого,

Молитвенного

Михайла -

Лишити.

Як йо­го ма­ти на світ по­ро­ди­ла -

Аби йо­го так злічи­ла

Божими мо­лит­ва­ми,

Своїми примівка­ми,

Від бо­га на вік,

А від ме­не на лік!»

Повторила се дев’ять разів, за кож­ним ра­зом ви­ко­ну­ючи нові ру­хи у воз­дусі, не­на­че фігу­ри, і мов ок­руг го­ло­ви хо­ро­го, і за кож­ним ра­зом щось здму­ху­ючи і спльову­ючи. Вкінці про­ри­ла в землі но­жем хрест і шпур­ну­ла йо­го да­ле­ко від се­бе.

Марійка не бу­ла при про­це­дурі при­мов­лен­ня. Во­но не бу­ло доб­ре. Примівка тра­ти­ла на силі в при­сут­ності дру­гої осо­би, і її наслідки зволіка­ли­ся…

Домніка опус­ти­ла місце примівки і пос­ту­пи­ла до ха­ти.

- Вже! - ска­за­ла по­важ­но й пот­ро­хи втом­ле­но й відітхну­ла, усівши на лавці ко­ло печі.- Як бог дасть, то йо­му за­раз по­лег­шає!

- Дав би бог свя­тий! - відповіла Марійка по­бож­но.- До всеї іншої жу­ри при­чи­няється ще й гри­зо­та про йо­го здо­ров’я. Івоніка ка­же, що він ду­же змарнів.

- Змарнів! - за­ки­ну­ла Домніка глум­ли­во.- То що, що змар­нів? Та­же їх три­ма­ють там, як со­бак! Я знаю! Спи­тай­те йо­го, чи він ко­ли був си­тий, відко­ли від вас пішов? Га! Я знаю; я бу­ла більш де­ся­ти років у місті; я не бу­ла слі­па! Я ба­га­то виділа й чу­ла!

По хви­лині бист­рої на­ду­ми, під час якої її чорні очі оббігли блис­кав­кою ха­ту, до­да­ла:

- Я не­за­дов­го бу­ду з ним і пе­ре­ка­жу йо­му де­що від вас! З неділі, як бог дасть діжда­ти і як мені що в до­розі не ста­неться і я не зас­лаб­ну - бо я сла­ба, та лиш бог один знає, як я з отим бов­ва­ном га­рую і яка я сла­ба - то піде­мо з Ілією в місто. Зла­годьте де­що для нього! Спечіть кілька хлібів або ма­лаїв, до­ложіть ку­сень си­ру й мас­ла, а як маєте со­ло­ни­ни, то дай­те й со­ло­ни­ни; при­несіть до ме­не, і я або Ілія пе­ре­да­мо йо­му. Ілія вик­ли­че йо­го з ка­сарні, а я вже са­ма пе­ре­дам йо­му та пе­ре­ка­жу, що тре­ба. По сла­бості бу­де жад­ний ма­ми­но­го хлібця; а там дістає три ра­зи ден­но їсти або, мо­же, ли­ше ра­но й увечір. Так, так, мам­цю! - тяг­ну­ла з ве­ли­кою щирістю дальше.- Зробіть, як я ка­жу! Зла­годіть усе, а я вже візьму те з со­бою та зроб­лю так, аби доб­ре бу­ло. Бу­де тіши­ти­ся, бідний. Як­би ви не ма­ли ча­су,- до­да­ла ввічли­во,- то зла­годьте ли­ше усе, а я прибіжу сю­ди та й по­мо­жу вам зро­би­ти. А як ні, то дай­те мені му­ки до­до­му. Я все до­ма по­роб­лю і вже го­то­ве при­не­су вам. Му­ку́ мог­ла б я вже і те­пер із со­бою взя­ти,- до­да­ла бай­дужніше,- не тре­ба б бу­ло по два ра­зи хо­ди­ти. Ви, мо­же, не бу­де­те ма­ти ча­су, а що я вже са­ма тут, то зроб­лю вам те зі щи­рої душі, і ще як зроб­лю! - до­да­ла май­же співу­чо.- У ме­не не­ма дітей, але я знаю, як мамі на серці, ко­ли во­на ви­дить, що її ди­ти­на го­ло­дом мліє і над нею збит­ку­ються. Я се доб­ре знаю, і чо­му мені не по­мог­ти, як мо­жу?

Марійка зво­ру­ши­ла­ся ти­ми сло­ва­ми до гли­би­ни сер­ця і об­тер­ла до­ло­нею сльози, що тис­ну­ли­ся їй до очей.

- Бог зап­ла­тить вам, Домніко, та й я вам ще зосібна крас­но по­дя­кую! - відповіла так са­мо щи­ро.- Оце, що ви ка­же­те, ви доб­ре ка­же­те! А як­би ви бу­ли такі добрі та й спек­ли зо два бу­ханці хліба й зо два ма­лаї, то б ма­ли по­ма­ну за ме­не, сла­бу та нез­до­ро­ву. Му­ку мо­же вам Са­ва віднес­ти. Він і так має іти по світло до Менд­ля.

Домніка зля­ка­ла­ся.

- Сава? - клик­ну­ла.- Ей бо­же! Са­ва не до­не­се до ме­не всієї му­ки. Він простісінько піде з му­кою до Рахіри, та й там зроб­лять собі з неї праз­ник. А хоч і при­не­се, то пев­но ли­ше по­ло­ви­ну з то­го, що ви дас­те. І хоч би він їй і сам не дав, то во­на ви­де­ре від нього. Він же не вит­ри­має, аби не всту­пи­ти впе­ред до неї. Від ме­не не­да­ле­ко до неї. Дай­те мені вже ліпше все відра­зу; я собі са­ма по­не­су, по­пе­чу все крас­но і вже вам го­то­ве при­не­су. А як хо­че­те, то відне­су вже пря­мо до хлоп­ця, та й не бу­де­мо ча­су тра­ти­ти. Йо­му кож­ний день там чор­ний, як ніч. Вже я для нього що змо­жу, то най­ліпшо­го зроб­лю; він у ме­не хло­пець жва­вий і доб­рий! - до­да­ла, як пер­ше, щи­ро і по­бож­но.- Спустіться ли­ше на ме­не!

Вона звер­ну­ла свої про­ник­ливі очі на зас­му­че­ну жінку пе­ред со­бою і до­да­ла:

- Село оси­ротіло, відко­ли він пішов.

Марійка хи­та­ла мовч­ки го­ло­вою.

- Чи лиш во­но оси­ротіло! - відповіла гірко.- Чи лиш во­но оси­ротіло? Але я вже пос­лу­хаю! - до­да­ла, підво­дя­чи­ся з лав­ки.- Зроб­лю, як ка­же­те! Дам вам те­пер му­ки, візьміть із со­бою, а все, що зла­год­жу, над­не­су завт­ра до вас са­ма! Бо­гу дя­ку­ва­ти, що йде­те в місто! - до­да­ла, ущас­лив­ле­на дум­кою, що бо­дай хтось її близький по­ба­чить лю­бим­ця і пе­ре­дасть її по­сил­ку. Івоніка аж за тиж­день бу­де у нього, а він, пев­но, зрадіє, як по­ба­чить знай­омих із се­ла, та ще, до то­го, Домніку із клу­ноч­ком від мам­ки.

Утерши сльози, що мов му­хи лізли їй в очі, по­ча­ла ниш­по­ри­ти по хаті.

- Відколи знаю, що Ми­хай­ло сла­бий, то не маю су­по­кою ні вдень ні вночі,- го­во­ри­ла, обер­не­на пле­чи­ма до жінки, що сиділа на лаві та сліди­ла за кож­ним її ру­хом.- Здається мені, що та­ки злетіла би до нього! Але де мені йти до нього? Дос­та, як Івоніка йде! Ка­зав, що бу­де що­неділі хо­ди­ти! Що­неділі! То вже хай він хо­дить! Я ра­да, що він бу­де хо­ди­ти. Все йо­му бу­де лег­ше, як по­ба­чить та­та! Та й ка­зав Івоніка, що він смут­ний… А мені при тих сло­вах так, як би хто сту­де­ний ніж у сер­це вса­див… А ви як га­даєте, Домніко, як ви га­даєте?

Домніка потіша­ла ро­зум­ни­ми сло­ва­ми, що про­мов­ля­ли щи­ро до сер­ця, а відтак тим, що все «ми­нає». Все ма­ло свій час і все ми­нає. І не та­ке, та й ми­нає. Вже які во­на гри­зо­ти ма­ла у своїм житті, га­да­ла, що в зем­лю піде з жу­ри. А бог дав, та й усе ми­ну­ло, та й во­на і до сьогодні жи­ве. Ко­би здо­ров’я…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Півгодини пізніше йшла на­зад тою до­ро­гою, що пер­ше. Сим ра­зом нес­ла мішок на пле­чах і сту­па­ла повільним кро­ком. Нес­ла му­ку, з якої ма­ла спек­ти ко­лачі і хліб для рек­ру­та, а далі й інші речі, які ще в ос­танній хвилі пе­ре­да­ла за її на­мо­ва­ми стур­бо­ва­на ма­ти.

З чор­но­го змарніло­го ли­ця світи­ли­ся вдо­во­ле­но чорні очі. Тіши­ла­ся до­бут­ком, ду­ма­ючи: «Спе­чу йо­му два малі ко­лачі й зо два бу­ха­ноч­ки хліба, а реш­тою поділю­ся. Що то хлоп­цеві пош­ко­дить, як я собі зі всього пот­рош­ку візьму? Ко­би всім та­ка біда, як йо­му! Гей, гей! Та­то що­тиж­ня бігає, а ма­ма день і ніч за нього пам’ятає. За ме­не хто дбає? Той ту­ман?» Її ус­та вик­ри­ви­ли­ся в гіркій зне­вазі. «Якби я са­ма не за­ро­би­ла та не прид­ба­ла, то хоч гинь із го­ло­ду! Тут є звідки бра­ти! Во­ни ма­ють більше, як я! Ко­би всі їх так крив­ди­ли, як я! Хто їм так усе доб­ре зро­бить, як я? А мій труд не варт нічо­го? А то, що я йду? Гей, бо­же, бо­же!» - зітхну­ла гли­бо­ко і, підки­нув­ши скру­че­ний в ру­ках мішок вигідніше на плечі, пош­кан­ди­ба­ла до своєї ха­ти, що сто­яла під ве­ли­ким, те­пер змертвілим лісом, і пря­му­ва­ла до оди­но­кої цілі в її житті.

Ототу ха­ти­ну, що ди­ви­ла­ся до неї, мов при­ко­ва­на на місце ди­ти­на, за­пов­ни­ти вся­чи­ною і приб­ра­ти стрійно знад­во­ру й зсе­ре­ди­ни. І се їй уда­ло­ся. Її врод­же­на інтелігенція і ро­зум пер­ли все до дальшої праці й акції, а відко­ли Ми­хай­ло Фе­дор­чук по­ки­нув ха­ту своїх ро­дичів, пішов­ши в рек­ру­ти, відко­ли Са­ва по­дав­ся за Рахірою, ха­та Марійчи­на ста­ла­ся для неї якимсь не­ви­чер­па­ним дже­ре­лом, із яко­го чер­па­ла свої зарібки, та точ­кою, ко­ло якої крис­талізу­ва­ли­ся всі живі дум­ки тої да­ро­ви­тої, хит­рої го­ло­ви, спи­ня­лись її жадібні ру­ки, ру­ки, що ніко­ли не спо­чи­ва­ли…

IX

Глибока зи­ма. На ши­рокій пло­щині за містом, де відбу­ва­ли­ся зви­чай­но військові впра­ви, ус­та­ви­ли за роз­ка­зом ге­не­ра­ла кілька на­метів. На ніч вис­ла­ли ту­ди кілька­над­цятьох рек­рутів. Ма­ли там про­вес­ти ніч і тим вип­ро­бу­ва­ти, чи на­ме­ти ска­жуться дос­та­точ­ною охо­ро­ною про­ти тріску­чих мо­розів і за­метільниць.

Між вис­ла­ни­ми рек­ру­та­ми був і Ми­хай­ло Фе­дор­чук. Він і ще один кам­рат мав та­кож но­чу­ва­ти в однім із на­метів. Не сміли спа­ти. Жо­ден з них не смів зас­па­ти, хіба що на ко­ро­теньку хви­ли­ноч­ку і то на пе­реміну. «Що­би кот­рий ту­ман не за­мерз!» - гу­кав за ни­ми, ос­теріга­ючи їх, один підпо­руч­ник.

Настала яс­на ти­ха ніч і при­ве­ла мо­роз і студінь із со­бою. Ле­гені, не­на­че хли­па­ючи, на­би­ра­ли мо­ро­зя­чо­го воз­ду­ху в се­бе, а на вії насіда­ли срібні іскор­ки па­лю­чо­го мо­ро­зу. Зорі дри­жа­ли й ми­готіли, і їх світло зда­ва­ло­ся очи­ще­не й відрод­же­не в тій нап­ро­чуд ясній, мов кат, не­ми­ло­сердній ночі.

Оба рек­ру­ти бу­ли за при­пи­сом одяг­нені, од­на­че, ко­ли збли­зи­ла­ся північ, студінь па­ралізу­ва­ла сус­та­ви їх тіла. Ву­ха по­на­пу­ха­ли, а що­ки роз­боліли й роз­пек­ли­ся, мов ог­нем поп­рис­ку­вані. На­ме­ти ока­за­ли­ся ду­же мар­ною охо­ро­ною про­ти та­кої бру­тальної сту­дені, од­на­че тре­ба бу­ло в них ви­дер­жа­ти аж до ран­ня.

Під час ко­ли Ми­хай­ло­вий кам­рат умос­тив­ся на ма­лу хви­ли­ну задріма­ти, він сам про­ход­жу­вав­ся ма­ши­нально на оз­на­ченім місці ко­ло на­ме­ту сю­ди й на­зад.

Грубі сльози тис­ну­ли­ся йо­му із зим­на й з бо­лю все на­но­во в очі. Був до край­ності огірче­ний і роз­жа­лоб­ле­ний. Мерз стра­шен­но, а ніч яс­на та скре­го­тя­ча зда­ва­ла­ся без­ко­неч­ною, та су­по­коєм своїм лиш зав­зи­ва­ла до во­ро­хобні. Своїм здо­ров’ям ма­ли вип­ро­бу­ва­ти на­ме­ти. І нев­же ж? Хто жу­рив­ся їх тілом? Хто жу­рив­ся їх здо­ров’ям? Хто жу­рив­ся му­жи­ком? Ет! - збив ку­ла­ка­ми до­ку­пи, мов гру­би­ми груд­ка­ми землі, і про­тер мо­ро­зом отяжілі очі. «А не­хай би він свою си­лу і своє здо­ров’я стра­тив, які вніс отут, вер­нув калікою до­до­му, яка на­го­ро­да жда­ла би йо­го по тім всім? Хто ря­ту­вав би йо­го відтак? Хто, хто? Еге! Прий­ди, та­ту, та по­ди­ви­ся, як твій син, як та со­ба­ка, виє зі студні!» В йо­го нутрі здіймив­ся огірче­ний го­лос. «Прий­ди! І до­ма гри­зе студінь, з’їдає, як огонь, але до­ма ти не со­ба­ка і не йдеш на безп­лат­не каліцтво, як отут…»

Перед йо­го ду­шею спи­ни­ла­ся на­раз од­на кар­ти­на, яку ба­чив раз із своєю ма­мою на однім торзі і ще й досі її не за­був. І йо­го ма­ма хрес­ти­ла­ся все, ко­ли зга­ду­ва­ла ту стрічу.

То про­бу­ва­ли на яр­мар­ку. Був ве­ли­кий стиск, і од­но тов­пи­ло­ся га­лас­ли­во ок­руг од­но­го. По­го­да бу­ла пре­гар­на, і ста­ре і мо­ло­де, жіноцт­во, і дівоцт­во, і чо­ловіки веш­та­ли­ся жи­во всю­ди.

В тім пок­вапнім здви­гу за­чу­ли на­раз му­зи­ку. Хтось грав на ка­та­ринці чи на чімсь подібнім. Ми­мо­волі по­да­ли­ся за зву­ка­ми. Во­ни про­тис­ну­ли­ся крізь гро­ма­ду, і який вид ука­зав­ся їх очам! Жовнір (в такім же самім мун­дирі, який він мав те­пер на собі) нез­ви­чай­ної си­ли в пле­чах сто­яв,- ні, не сто­яв, плечі йо­го сто­яли на землі, бо у нього бу­ли но­ги май­же по по­яс відтяті,- сто­яв і кру­тив на землі ус­тав­ле­ну ка­та­рин­ку. В ко­ло­сальних пле­чах, зда­ва­ло­ся, си­ла скон­цент­ро­ва­на.

На гру­дях блистіла ме­даль, а йо­го скісно всад­жені чорні очі горіли не­доб­рим ог­нем. Та­кий пох­му­рий і не­без­печ­ний був йо­го пог­ляд, що він, не про­мов­ля­ючи до ніко­го ні сло­ва, по­ра­жав своїми очи­ма. Виг­ля­дав, не­на­чеб мав у най­ближчій хвилі пімсти­ти­ся тяж­ко на кімсь із тов­пи за своє ве­ли­ке не­щас­тя. Дівча­та відвер­та­ли­ся від нього, пе­ре­ля­кані тим пог­ля­дом, а дві вагітні жінки відда­ли­ли­ся пруд­ко з йо­го ок­ру­га, спльову­ючи та хрес­тя­чи­ся раз по раз. Йо­го ма­ти го­во­ри­ла, що чу­ла до ве­чо­ра йо­го пог­ляд на своїм чолі і му­си­ла до­ма вуг­ля га­си­ти. Та­ке ве­ли­чез­не бу­ло не­щас­тя сього чо­ловіка, що, мов не­ви­ди­ма ли­ха си­ла, пе­ре­хо­ди­ло по­ра­жа­юче на інших.

Він сам був сильно пот­ря­се­ний тим ви­до­ви­щем. Не раз ба­чив уже калік, калік різно­го ро­ду, але тут, де чо­ловік був у самім най­сильнішім розцвіті своєї мо­ло­де­чої си­ли та­кий скаліче­ний, де не­щас­тя че­рез по­ли­ше­ну си­лу й міць май­же розкішних членів вис­ту­па­ло так яр­ко на­верх, во­но бу­ло за­сильне, щоб не ос­та­ви­ти трив­ко­го вра­жен­ня. Він мав йо­го свіже в своїй душі.

Ніхто не роз­пи­ту­вав у не­щас­но­го, в який спосіб окалічів так стра­шен­но, од­на­че йо­го мун­дир і ме­даль на груді вка­зу­ва­ли самі, де шу­ка­ти при­чи­ни.

Як Ми­хай­ла відібра­но до війська, то ма­ти йо­го бу­ла пер­ша, що на­га­да­ла йо­му то­го не­щас­но­го.

- Сього мо­жеш у війську дос­лу­жи­ти­ся! - віщу­ва­ла гірко й зап­ла­ка­ла го­лос­но.

І ко­ли він са­ме то­го не бо­яв­ся, він був усе ду­же обе­реж­ний із зброєю, мав вза­галі пе­ред зброєю якусь не­опи­са­ну відра­зу, то міг окалічіти в інший спосіб. Кілька то повіда­ло, як вер­ну­ли каліка­ми. По­ки­ну­ли свою зем­лю мо­ло­ди­ми, здо­ро­ви­ми, а вер­ну­ли на­зад із скалічіли­ми ру­ка­ми… А зем­ля ви­ма­га­ла ли­ше ду­жих і здо­ро­вих рук… Але що ко­го об­хо­ди­ло, які ру­ки по­вер­не він, Ми­хай­ло Фе­дор­чук, своїй землі?

Він збив із зим­на не­по­во­рот­но приб­ра­ни­ми но­га­ми до­ку­пи і звер­нув­ся бист­ро від на­ме­та на­зад. Відтак гля­нув на нього. Ніч сто­яла ще вповні… півго­ди­ни пізніше ста­нув кам­рат на йо­го місце, а він, за­ку­тав­ши­ся в со­ло­му й у жовнірське пок­ри­ва­ло, ліг спа­ти.

Ніч зда­ва­ла­ся без­ко­неч­ною. Він мерз стра­шен­но, а до то­го, боліли йо­го но­ги й ру­ки. Ле­жав і мав, як зви­чай­но, ко­ли був на са­моті, свою рідню і рідну сто­ро­ну пе­ред ду­шею. Там­то­го ро­ку в тім часі був він до­ма і пильну­вав своєї ху­до­би у стайні. Там бу­ло теп­ло, і ху­до­ба огріва­ла йо­го ще своїм теп­лим відди­хом, а тут мав він міря­ти своїм тілом сте­пені зим­на.

А відтак, ко­ли нас­та­не вес­на - за три місяці во­на вже нас­та­не - бу­де зем­ля йо­го на­дар­мо ви­жи­да­ти. Розс­те­ле­ть­ся чор­на й ши­ро­ка, як мо­ре, го­лу­бе не­бо бу­де сміяти­ся, а йо­го не бу­де. Не він бу­де її ора­ти. Ве­ликі її ски­би бу­дуть на ній стир­ча­ти, і не він бу­де їх розк­ри­лю­ва­ти.

Тисячі чор­них, об­горілих рук бу­дуть тим зай­няті, бу­дуть тяж­ку залізну зброю чис­ти­ти і вправ­ля­ти­ся в її ужи­ванні. Дужі, мо­лоді, мус­ку­лярні ру­ки - се ста­но­ви­ло якусь си­лу!

Кожний ли­шив до­ма десь там свій за­го­нець, і він бу­де на­дар­мо йо­го ви­жи­да­ти. Мов си­ро­та, бу­де йо­го ви­жи­да­ти… І ме­жи тою зем­лею і ни­ми гра­ла, мов стру­ни, сю­ди й на­зад - до­ля…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та ку­ку­руд­за, що він із та­том ще сеї вес­ни посіяв, вже геть підрос­ла. Вже пря­ла. І її бу­ло ба­га­то, цілий лан. Ви­рос­ла ви­со­ка й сильна, і її стьожку­ва­те шов­ко­ве лис­тя ше­лестіло не­ус­тан­но в ле­геньких по­ду­вах вітру…

В ти­шині чув він доб­ре її ше­лест. Те­пер, в отім со­нячнім над­вечір’ю, як усе за­тих­ло, пи­за­та гар­бу­зи­на не­на­че нав­мис­не ви­су­ну­ла­ся на ме­жу та ше­лестіла між со­бою:

- Як мається Ми­хай­ло?

- Мабуть, доб­ре!

- Недобре! - по­тяг­ло воз­ду­хом.- Він ту­жить!

- За на­ми! - про­ше­лестіло лис­тям.

- За на­ми…

А відтак по­тяг­ли, мов мо­рем, незлічимі ше­лес­тячі го­ло­си по­над ла­ни:

- За на­ми…

Опісля умовк­ло, не­на­че на місці за­кам’яніло…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Другого дня зран­ку вер­ну­ли інфан­те­рис­ти напівза­мерзлі з повідмо­ро­жу­ва­ни­ми ли­ця­ми, ву­ха­ми й ру­ка­ми на­зад до ка­сарні, а ге­не­рал прий­няв мельду­нок, що ним про­ек­то­вані на­ме­ти по­ка­за­ли­ся нез­дат­ни­ми про­ти сту­дені і що кількох інфан­те­ристів, сильно пе­рес­туд­же­них, відісла­но до шпи­та­лю.

X

- Ти прав­ду ка­за­ла, Рахіро, біга­ни­на не має кінця! - го­во­рив Са­ва глум­ли­во до дівчи­ни, що нес­ла пляш­ку з горівкою із корч­ми, де стріну­ла­ся з хлоп­цем, що ку­пу­вав там пач­ку, і те­пер вер­та­ла ра­зом з ним до­до­му.- Аби ти ка­за­ла, що про­си­дить до­ма од­ну неділю, то й то ні! Ско­ро ли­ше по півночі, ста­рий зри­вається та й топ­че зем­лю до нього!

- Видиш! Не ка­за­ла я? Я се відра­зу зна­ла! - відка­за­ла дівчи­на з енергічною певністю.- Ди­ви­ся ли­ше, скільки гро­шей ви­ванд­ро­вує за ним! Те­пер ви зби­ли тро­хи хліба! Ди­ви­ся ли­ше, що за ті гроші за­ку­питься! І ска­жи мені відтак, чи й ти обірвав що з тих гро­шей?

Не відповів нічо­го. Знав, що йо­го батько спро­дав уже по­ло­ви­ну змо­ло­че­но­го збіжжя, але він бо­яв­ся ска­за­ти се Рахірі. Во­на си­лу­ва­ла чо­ловіка за­раз до чо­гось… а він не мав настільки відва­ги, аби вис­ту­па­ти про­ти батька. Чи мав жа­да­ти для се­бе гро­шей? Сього не ро­бив досі ще ні Ми­хай­ло, ні він; старі самі роз­по­ряд­жа­ли грішми, та в нього й не бу­ло, до то­го, ніякої при­чи­ни до жа­дан­ня. Але во­на б ще при­си­лу­ва­ла йо­го до то­го, та й та­ки її прав­да.

- Чи він прий­де на ве­лик­день до­до­му? - спи­та­ла.

- Може, як діста­не урльоп! Старі аж ги­нуть за ним!

- А ти?

- Я? А мені що до то­го? Про ме­не, най прий­де! Врешті, я хотів би видіти, чи він усе ще та­кий бо­ягуз і боїться стрільби. Він страш­но бо­яз­ли­вий, Рахіро, ну…- відтак ур­вав рап­том і за­мовк.

- А ста­ра все так ду­же пла­че?

- Правда! Я му­шу де­сять разів на день слу­ха­ти, що з ним по­тяг­ло з ха­ти й «сон­це», і все «доб­ро». До то­го всього во­на те­пер лю­та, що він там зви­кає. Во­на бу­ла би хотіла, аби він і досі за нею за­во­див та пла­кав, тим ча­сом він уже звик. Зра­зу так ба­ну­вав, що хотів утіка­ти. Та­то се ска­зав мені. Во­на нічо­го про се не знає. Че­рез те й роз­по­ча­ла­ся бу­ла біга­ни­на до нього. Що­тиж­ня, що­тиж­ня, ка­жу тобі! Та­то потішав та, мов камінь, пе­ре­сид­жу­вав на то­лоці, де жовніри ег­зе­ци­ру­ва­ли­ся, щоб він та­та видів, аби не ба­ну­вав і аби йо­му лег­ше бу­ло. Ти чу­ла та­ке? І не со­ром йо­му? А дур­ний та­то сидів. Лю­ди, що йо­го десь виділи, як він сидів, пев­но, га­да­ли, що він одурів, а він сидів, аби хлоп­чисько мав йо­го пе­ред очи­ма та аби не ба­ну­вав так ду­же.

- З ним, пев­но, й не один клу­но­чок по­ванд­ру­вав! - до­да­ла во­на.

- Розуміється! Ста­ра га­дає, що при війську не да­ють нічо­го їсти!

- Ти,- сказала Рахіра по хви­лині бист­ро­го на­мис­лу,- як дов­го він ще там бу­де?

- Мені здається, ще півто­ра ро­ку. Але я не знаю на­пев­но!

- А відтак?…

- Що «відтак»? Відтак вер­не на­зад до­до­му, оже­ниться і бу­де газду­ва­ти, як усі лю­ди!

Вона не про­мо­ви­ла нічо­го. Стяг­ну­ла хмар­но бро­ви над чо­лом і вп’яли­ла очі в зем­лю. І він не го­во­рив більше нічо­го. Кілька лю­дей вий­шло про­ти них, і він за­вер­нув доріжкою до своєї ха­ти.

Розсталися.

XI

Було вже по ве­ли­кодні.

Озимина зе­леніла тут і там у яснішій і темнішій зе­лені і відби­ва­ла­ся ве­се­ло від не­по­ора­ної ще ріллі.

Івоніка тро­хи припізнив­ся з оран­ням. Не вспів покінчи­ти всього на час. Не міг сам зі всім упо­ра­ти­ся, і хоч Са­ва жи­во при всім по­ма­гав, все-та­ки не дос­та­ва­ло Ми­хай­ло­вих рук. Оран­ня за­тяг­ло­ся і, що най­гірше, ора­ло­ся ли­ше од­ною па­рою волів.

Тяжко бу­ло сеї вес­ни.

Роздумуючи над зем­лею і своїм хлоп­цем, га­дав Івоніка те са­ме, що Ми­хай­ло, ли­ше інши­ми сло­ва­ми. Ти­сячі об­горілих рук скла­да­ли­ся на те, аби очис­ти­ти тяж­ку залізну зброю, міцні, мо­лоді, годні ру­ки, а зем­ля ле­жа­ла об­ло­гом… То­му зби­ра­ли­ся що дру­гої дни­ни смутні хма­ри під не­бом і волікли­ся жалібно то сю­ди, то ту­ди над за­нед­ба­ною зем­лею…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Марійка засіва­ла ка­пус­ту.

Взяла най­більший гор­нець, який ли­ше був у неї в хаті і в якім на пу­щен­ня ва­ри­ла завсіди ка­пус­ту зі сви­ни­ною, на­пов­ни­ла йо­го дрібненькою, не­на­че си­том пе­ресіяною зем­лею, пе­реміша­ла її з насінням і засіва­ла на двох гряд­ках на роз­са­ду. Так зви­чай велів.

Такі ве­ликі ма­ли бу­ти опісля й го­лов­ки ка­пус­ти, як он той гор­нець. Ко­ли в нім ва­ри­ло­ся на пу­щен­ня і не бу­ло сті­льки лю­дей, аби те все поїли, во­на ви­си­пу­ва­ла на їду ху­добі. Роз­хо­ди­ло­ся, го­лов­но, о те, аби в тім горш­ку ва­ри­ло­ся.

Сава по­ма­гав їй при ро­боті.

Чинив се тро­хи зліни­ва й мовч­ки. Але во­на бу­ла ра­да, що ма­ла йо­го цілу дни­ну до­ма, а те­пер при собі, й не ро­би­ла вже йо­му до­корів. По­чи­на­ла вже віри­ти в те, що все го­во­рив Івоніка, що як Са­ва, взяв­ши­ся раз до праці, по­лю­бить зем­лю, не відвер­неться більше від неї. Тоді й Рахіра ви­шу­мить йо­му з го­ло­ви. Тоді бу­де міг ви­би­ра­ти між Рахірою або зем­лею. Од­на­че ко­ли б хотів при своїм ос­та­ти, то на них усіх спав би ве­ли­кий гріх. Се ж був би не­чу­ва­ний гріх, аби він узяв за жінку та­ку близьку сво­яч­ку. То­го во­на не хо­че до­жи­ти. Не дай бо­же! Не дай, гос­по­ди, до­жи­ти та­кої хвилі!…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Тамтих літ по­ма­гав мені Ми­хай­лик роз­са­ду засіва­ти, а те­пер ти ря­туєш ме­не! - по­ча­ла по­важ­но, веш­та­ючись ко­ло гря­док і си­на.

Він не об­зи­вав­ся.

- Ніби ти не міг би мені все отак по­ма­га­ти, як він? Так, приміром: як він те­пер на ве­лик­день до­ма був, та­кий чем­ний та крас­ний, як капітан! І за­раз заг­ля­нув у всі за­кут­ки, чи все в по­ряд­ку і чи все так, як за йо­го часів бу­ва­ло. Мо­же, ні!

Він усе ще мов­чав.

- Мені аж світ роз’яснив­ся, як я йо­го по­ба­чи­ла! - тяг­ла во­на дальше, нез­ва­жа­ючи на те, що він не відповідає їй ні од­ним сло­вом.- Ли­ше бог один знає, скільки но­чей я че­рез нього пе­реп­ла­ка­ла і як мені йо­го сму­ток, мов камінь, на серці ле­жав. Але бо­гу дя­ку­ва­ти, що я бо­дай йо­го виділа! Що знаю, що здо­ро­вий і жи­вий! Ко­би я ще то­го діжда­ла­ся, аби вер­нув до­до­му, та й тоді хоч най ме­не бог свя­тий в зем­лю спря­че!

Зітхнула…

По якійсь хви­лині, під час якої гла­ди­ла за­од­но ру­кою гряд­ки сю­ди й на­зад, по­ча­ла знов:

- Але ко­ли діжду­ся вже то­го? Те­пер прий­де знов хіба аж во­се­ни, мо­же, діста­не урльоп по ма­нев­рах, а як ні, то аж на різдво… На свя­ту неділю хо­че та­то до нього йти.

- Чого? - спи­тав Са­ва і гля­нув на неї пох­му­ро, ско­са.

- Так! Аби тішив­ся!

- Аби тішив­ся! - пов­то­рив Са­ва глум­ли­во і більше до се­бе. Го­лосніше до­дав: - Він дасть йо­му, пев­но, і гро­шей, а ви пішле­те йо­му пе­че­ну кур­ку?

Вона глип­ну­ла на нього.

- А тобі жаль за тим? Дя­куй бо­гу, що ти до­ма зим­ну ма­ма­ли­гу їси! Дос­та йо­му то­го, що він з ха­ти пішов! Че­кай, прий­де ще й на те­бе чер­га, то й ти пе­ре­си­тиш­ся тим доб­ром, що він!

- А сього ви хотіли б як­най­скор­ше діжда­ти­ся, не прав­да? - спи­тав він, і йо­го позір, що вічно не­мов гой­дав­ся, по­вис на ній. Зда­ва­ло­ся, він сам розірвав гать, що здер­жу­ва­ла досі нап­лив слів.

- Мой, мой, мой! - клик­ну­ла во­на і зби­ла ру­ка­ми.- Ди­ви­ся, що він мені співає. А врешті, ти га­даєш, для те­бе бу­ло би зле, як­би ти пішов? Га? Ми­хай­ло ка­же, що не од­но­го нав­чиш­ся там. Тяж­ко там, ка­же, вод­но га­руй, не знай ні се­бе, ні землі своєї! Про та­та та ма­му за­бу­вай, а на­уку їх пам’ятай, але вчиш­ся та світу ви­диш! Для Са­ви бу­ло би доб­ре в жовнірах, ка­зав, йо­го чор­на п’явка відпа­ла би там від нього!

Сава ди­вив­ся хвильку мовч­ки на неї; йо­го очі збільшіли у хо­лоднім, страшнім по­лис­ку і наб­ра­ли ви­ра­зу, що не мав нічо­го спільно­го з йо­го ніжни­ми, ди­ти­ня­чи­ми чер­та­ми. Лед­ве що мож­на б бу­ло як-так оз­на­чи­ти. Щось незг­ли­би­мо­го розігра­ло­ся в тих очах, мов вічна, не­розв’яза­на гад­ка, на яку він сам не знав би відповісти.

- Він се ка­зав? - спи­тав.

- Аякже! Він ви­дить, як во­на тяг­не те­бе в не­щас­тя, як тобі яма от­ви­ра­ється. «При війську,- ка­же,- по­ки­ну­ла б во­на йо­го, як про­пас­ни­ця!»

- Най він на се­бе ди­виться, а до ме­не най не мішається! - відповів хло­пець неп­ри­яз­но. В йо­го груді мов грім зак­рав­ся, так дзвенів йо­го го­лос.- Я не див­лю­ся в той бік, де він па­ру­бо­чить! Я не див­лю­ся, з ким він лю­биться!

- Він не має жод­ної, то й не маєш чим жу­ри­ти­ся! Він хло­пець чем­ний, і кож­ний газда в селі дав би за нього із щи­рої душі свою доньку!

- Гай, гай! Бу­де­мо видіти, що він вам за чічку до­до­му при­ве­де! Ви перші бу­де­те собі з люті ку­ла­ки гриз­ти!

- Будемо видіти!

- Будемо видіти!

- Коби ти та­ку виб­рав, яку він собі ви­бе­ре! Я б насліпо те­бе пе­рех­рес­ти­ла! Та ко­би він мені вже до­ма! Але я тобі ка­жу, бо хто оце тобі ска­же, як не я! Чужі не ска­жуть тобі, що й та­то не раз ка­зав: «Як не ки­неш Рахіру, то не діста­неш ані груд­ки землі!» Оце я тобі ка­жу! А що ти варт без землі? Га? Та й як ти га­даєш, не­бо­же? Ми тяж­ко пра­цю­ва­ли, за­ки до­ро­би­ли­ся сеї землі. Твій та­то не­ба­га­то взяв за мною, реш­ту ми самі до­ро­би­ли­ся. З ран­ня до ве­чо­ра тяг­ли, мов у плузі. Лед­ве що нас­та­ла свя­та неділенька, що ру­ки опус­ти­ли­ся на спо­чи­нок, уже знов тре­ба бу­ло зап­ря­га­ти­ся до плу­га. Ми ро­би­ли ко­ло залізниці під лісом. Місця, яки­ми во­на біжить, бу­ли баг­нисті, і їх тре­ба бу­ло ви­су­шу­ва­ти й но­ву зем­лю на­во­зи­ти. Гай, гай! що ти знаєш, са­ра­ко, як я вас ви­го­ду­ва­ла! Ти га­даєш, я про­хо­ло­ди­ла собі ко­ли гу­би крап­лею мо­ло­ка? Чи я з’їла ко­ли яєчка? Чи виділа ко­ли криш­ку м’яса? Во­ро­ги мої най би завсіди такі ситі бу­ли, як я бу­ла си­та і твій та­то в той чор­ний час. Мо­ло­ко я про­да­ва­ла, кла­ла крей­ца­рик до крей­ца­ри­ка, і про­да­ва­ла яєчка, і пря­та­ла крей­ца­ри­ки, і во­но три­ва­ло який­сь час, за­ки ми оцього до­ро­би­ли­ся, що маємо. Як­би оця зем­ля мог­ла го­во­ри­ти, то во­на б тобі роз­ка­за­ла, скільки на­шо­го по­ту во­на за­ва­жи­ла. Мої крижі пірва­ли­ся, бо я день у день тач­ка­ми во­зи­ла гли­ну, а тво­го та­та сам бог уря­ту­вав, що не по­то­нув там у баг­нах, в яких бар­бав­ся день і ніч, ви­чер­пу­ючи йо­го не­нас­тан­но. І де­сять разів на дни­ну біга­ла я до­до­му та до­зи­ра­ла за ва­ми й за ха­тою, ли­ше бог один знає, як я не раз із го­ло­ду ска­вуліла! Але зло­же­но­го крей­ца­ри­ка ми не до­ти­ка­ли­ся. Аби я раз бу­лоч­ку собі ку­пи­ла, то й то ні! А те­пер, ко­ли нам бог до­поміг до­ро­би­ти­ся оцеї землі, в яку ми вто­пи­ли свої ро­ки, свої дні і кров­цю свою, ко­ли ми тіши­ли­ся, що во­на пе­рей­де у ру­ки на­ших дітей, і во­ни як свя­ту іко­ну ра­но й уве­чері цілу­ва­ти­муть, те­пер ма­ло б та­ке чор­ти­ще, як Рахіра, топ­та­ти ту зем­лю і го­ду­ва­ти­ся нею?… Рахіра ма­ла б го­ду­ва­ти­ся кри­ва­вою пра­цею твоєї мам­ки і твой­ого та­та?… Ади, ви­диш мої ру­ки? - ска­за­ла, підняв­ши ди­ко свої худі, як па­ти­ки, ру­ки.- Які вже слабі та не­дужі; але оци­ми ру­ка­ми за­да­ви­ла б я її на місці, як­би во­на по­ва­жи­ла­ся сту­пи­ти на ту зем­лю. Пам’ятай - ніко­ли!

Її очі наб­ра­ли та­ко­го не­на­вис­но­го, зав­зя­то­го ви­ра­зу, що її зви­чай­но ніжне й лагідне ли­це на хви­лю відра­жа­юче спо­ганіло. Од­на­че в тій хвилі вис­ту­пи­ла ве­ли­ка подібність між матір’ю і си­ном і зілля­ла їх не­на­че в од­но єство.

- Ніколи, ка­жу тобі! Ані я, ані та­то не до­пус­ти­мо до сього! До­ки ми живі, ніко­ли! Ми не на гріх пра­цю­ва­ли! Не на кри­ва­вий гріх, що ще за гро­бом по лю­дях хо­дить, син­ку! Во­на ви­пи­ває твій ро­зум і ви­си­сає твою доб­ру до­лю, як опи­ри­ця!

- Чи я жа­даю від вас землі? - спи­тав він із не­пев­ним пог­ля­дом, пе­ре­ля­ка­ний її рішу­чи­ми, не­на­вис­тю па­ла­ючи­ми сло­ва­ми.- Я не жа­даю від вас ані крихітки землі! Держіться ва­шої землі, а я зроб­лю, що мені схо­четься!

- Іди, іди! - клик­ну­ла во­на глум­ли­во.- На­ве­ди со­ро­му на нас та на на­шу ха­ту, аби ми жив­цем у зем­лю по­за­па­да­ли­ся! Але ціле се­ло, всі лю­ди бу­дуть зна­ти, чо­му Івонічин Са­ва не дістав ані криш­ки землі! Враз із ци­ган­кою Рахірою бу­де він ку­ку­руд­зи в полі доб­рим лю­дям крас­ти, бу­де ку­леш­ку з них собі й їй ва­ри­ти і з нею на за­робіток хо­ди­ти по чу­жих лю­дях та по Бес­са­рабії. Ота­ке жде йо­го, як йо­му миліша ци­ган­ка-відьма від та­та та й мам­ки і від землі, що йо­го ви­го­ду­ва­ла! Ей бо­же! - зас­тог­на­ла відтак та так уже тяж­ко, не­на­чеб грім із са­мою зем­лею зсу­нув­ся тя­га­рем на неї і зда­вив її жив­цем.- Та­ко­го діжда­ла­ся я на свої старі літа за свою кри­ва­ву пра­цю, за свою кри­ва­ву му­ку, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Га­ди­ну зро­ди­ла моя сест­ра, замість ди­ти­ни; а во­на зат­роїла мою ди­ти­ну, зат­роїла її ду­шу й ог­лу­ши­ла й осліпи­ла її. Але й во­на ко­лись зги­не, і дов­го бу­де во­на ко­на­ти! Мої сльози і прокльони не да­дуть їй умер­ти. Я тобі се ка­жу, і ніхто тобі сього не ска­же, ли­ше та­то та й ма­ма. Чужі тішаться не­щас­тям чо­ловіка. Та й що вар­тує Гри­горій у селі? Хто Гри­горій?… Жеб­рак, розбійник і злодій! Йо­го ха­та, як той ви­по­рож­не­ний шту­бей, і доб­ре, що за­су­нув­ся з ним геть аж під ліс. Там ніхто не ви­дить і не чує йо­го. Не­на­че се­ло сплю­ну­ло ним ту­ди. Так. Се я ка­жу тобі. Се я ка­жу тобі! - Во­на цілком уто­ми­ла­ся без­пе­ре­рив­ним нап­ли­вом слів, і їй не­на­че щось віддих за­пер­ло.- Се я тобі ка­жу! Се тобі твоя ма­ма ка­же! Ніхто не бу­де ма­ти для те­бе більше ро­зу­му, як та­то й ма­ма… та­то, та й ма­ма, та й бог свя­тий…

Відітхнула з цілої груді й, зас­тог­нав­ши, вмовк­ла. І він мов­чав. Навіть очей не підвів до неї. Ме­ханічно розд­роб­лю­ва­ли йо­го пальці груд­ки землі на гряд­ках, і зда­ва­ло­ся, що ма­ти ви­го­во­ри­ла всі не­на­вис­тю пе­ре­пов­нені сло­ва до якоїсь осо­би, що сто­яла опо­далік. Що діяло­ся в йо­го нутрі? Се бу­ло б тяж­ко ска­за­ти! По нім не бу­ло нічо­го зна­ти. Зда­ва­ло­ся, не­мов занімів уже за­раз по її пер­ших сло­вах… Надійшов Івоніка з ба­то­гом.

- Боже по­ма­гай, Маріє! - клик­нув.- Чи ти вже го­то­ва з гряд­ка­ми? Я потрібую Са­ви!

- Чи я йо­го ко­ли спи­ра­ла тобі? Най іде!

- Ходи, Са­во!

Сава опус­тив груд­ки, так як три­мав їх у ру­ках, мов ав­то­мат, не розд­ро­бив­ши, на зем­лю і пішов за батьком, що звер­нув­ся до плу­га, який ле­жав да­ле­ко від бур­дея на за­гоні.

Саме в тій хвилі пе­ребіг ве­ли­кий заєць, мо­же, сто кроків від хлоп­ця скісно че­рез по­ле.

Предивна зміна зай­шла тут із хлоп­цем. Зда­ва­ло­ся, не­на­че в одній хвилі за­був він усе. Йо­го очі за­ми­готіли зим­ним, неп­ри­яз­ним блис­ком, і мит­тю пірвав він камінь у ру­ки. Лед­ве Івоніка міг уга­да­ти, що він за­ду­мує. Пігнав уже по­лем за звіри­ною.

- Лиши, Са­во, те­пер за­бо­ро­на на зайці! - клик­нув за ним услід батько, вга­дав­ши вже йо­го намір.

- Саво! г-е-й! те­пер за­бо­ро­на!

Мов­чан­ня.

- Саво! г-е-й!

Надармо.

В дов­гих, сміли­вих ско­ках, елас­тич­ний, мов тигр, пог­нав по­лем. Відтак, зігнув­ши­ся вдвоє, роз­мах­нув сильно ру­кою… щось заб­риніло у воз­дусі, а камінь по­летів у рівнім, мов нит­ка, нап­рям­ку низько по­над зем­лею і влу­чив із цілою си­лою зни­ка­юче звіря. Во­но пог­на­ло ще кілько­ма дов­ги­ми ско­ка­ми впе­ред, пе­ребігло крізь шанці, ско­чи­ло, май­же підки­не­не са­мою зем­лею, вго­ру і пе­ре­вер­ну­ло­ся до­до­лу.

Кілька хви­лин пізніше при­тяг­нув хло­пець звіра за задні но­ги за со­бою. З но­са звіри­ни ка­па­ла кров. Хло­пець був блідий і са­пав. Йо­го очі ми­готіли пе­ред­шим блис­ком, а ви­раз йо­го об­лич­чя був гли­бо­ко по­важ­ний.

- Пощо ти вбив зай­ця? - гнівав­ся Івоніка.- Ти ж знаєш прецінь, що во­ни те­пер не­добрі. Що те­пер за­бо­ро­на! Га?

Хлопець не відповідав нічо­го. Сопів, як пе­ред­ше, див­но, май­же по-звіря­чо­му, і шпур­нув уби­тим зай­цем геть да­ле­ко.

- До чо­го ти йо­го вбив? - пов­то­рив обу­ре­но і гнівно батько, при­ту­пу­ючи но­гою.- Бу­деш їсти пе­че­ню з нього, чи що?

- Бо так! - відповів Са­ва втом­ле­но. В дійсності не знав, по­що вбив йо­го. Якесь «щось» у нім при­ка­за­ло йо­му те вчи­ни­ти. Так йо­му все бу­ва­ло, ко­ли заздрів де яко­го зай­ця, як йо­му яка пта­ши­на чим в око впа­ла або яке інше нез­нач­не звірят­ко. Тоді му­сив їх ма­ти…

Недовго по тім пішов із батьком до плу­га. Орав до пізнього ве­чо­ра, і зда­ва­ло­ся йо­му, не­мов не орав ніко­ли з та­кою охо­тою, як то­го дня.

XII

Увечір, по скінченій ро­боті, сидів Івоніка в своїй хаті на лаві ко­ло печі і те­ре­бив ку­ку­руд­зу на ма­ма­лигу, що ма­ла жор­ни­ти­ся. Са­ва пішов до бур­дея до ху­до­би, як лиш по­ве­че­ря­ли, а старі ос­та­ли­ся самі. Ха­ту освічу­ва­ла ма­ла лам­па, але з печі би­ла ще яс­на по­лумінь і освічу­ва­ла яр­ко ху­ду пос­тать Марії. Во­на сто­яла ко­ло печі й ва­ри­ла ще дру­гу ве­ли­ку ма­ма­лигу, що мав Івоніка взя­ти з со­бою досвіта в по­ле.

Від ча­су до ча­су пе­ре­су­ва­ла і зби­ва­ла тліючі поліна в печі й го­во­ри­ла в од­нос­тай­нім тоні. Пе­ре­ме­лю­ва­ла со­тий раз ста­ру річ.

- І вид­ко, що во­на йо­му ще доб­ре в го­лові стри­мить. А що ме­не най­більше гніває,- не­хай би я що го­во­ри­ла, він не об­зи­вається до ме­не. Десь-не-десь ки­не сло­вом, а зреш­тою, мов­чить, як німий.

- Що ка­зав?

- Казав: «Не потрібую ані крихітки землі від вас!» От що ли­ше відворк­нув.

Івоніка не обізвав­ся. В йо­го серці не­мов хто за­сяг­нув зим­ним но­жем. Він зро­зумів сло­ва сво­го си­на. Са­ва хотів рад­ше відрек­ти­ся землі, чим по­ки­ну­ти Рахіру, хоч не ка­зав сього пря­мо. Що се бу­ло за не­щас­тя з тим хлоп­цем? Уже два ро­ки тяг­ну­ла­ся та ли­ха го­ди­на, і не бу­ло їй кінця. Він не хотів «ані крихітки землі»,- се бу­ло вже най­гірше…

Несказанно смут­не по­чу­ван­ня по­рож­нечі май­же за­па­ну­ва­ло над ним. Ми­хай­ло тра­тив свої дні при війську, а сей тут… «Не потрібую ані крихітки землі!» - ка­зав він, і більше не тре­ба бу­ло ка­за­ти.

Для ко­го пра­цю­вав він, зап­ра­цю­вав оцю зем­лю, для ко­го об­роб­ляв її, як не на те, щоб ко­лись їм обом по­ли­ши­ти? Хто міг зна­ти, як скінчиться ще час при жовнірах для Ми­хай­ла? Він вправді там уже зви­кав, але за кож­ним йо­го кро­ком сту­па­ла смерть. Жит­тя при війську йде ру­ка в ру­ку зі смер­тю, і йо­го кро­ки ма­ли для йо­го кри­ваві сліди. Хто міг зна­ти, що йо­го там іще жда­ло?

Все бу­де, як бог дасть!

Але тут - Са­ва? Він ли­шив­ся при та­тові й мамі, був із дня на день вільний, мов олень, міг бра­ти­ся до вся­кої ро­бо­ти, до якої хотів, ніхто не спи­рав йо­го. Йо­го жит­тю не гро­зи­ло нічо­го, хіба що ста­лось би так, як би бог схотів, а він усе-та­ки не був та­кий, який мав бу­ти!

Смутно бу­ло.

А він йо­го лю­бив так са­мо, як Ми­хай­ла. Пла­кав ду­шею за ним, як за там­тим, бо й не міг інак­ше. Йо­го пря­ма, гар­монійна на­ту­ра не зуміла б інак­ше. Ли­ше як Ми­хай­ло щок­рок підхо­див йо­му під лад, ішов Са­ва, мов на­пе­рекір усім, своєю до­ро­гою. А во­но не бу­ло доб­ре, що він ішов своєю до­ро­гою. Десь здиб­леться з не­щас­тям, сам звер­тається до нього ли­цем.

- А сьогодні орав так доб­ре, що я аж ра­ду­вав­ся! - по­чав по смут­них хви­лях мов­чан­ки.- Ніко­ли не зай­мав­ся зем­лею так, як сеї вес­ни! Та й доб­ре ора­ло­ся, Маріє!

- Я все ка­жу: до­ки гос­подь бог сам не улег­шить землі, не­ма що вес­ну­ва­ти! - відповіла знес­ло Марія.- До­не­дав­на бу­ла ще зем­ля мерт­ва! А ви вже бідка­ли­ся, Іво­не, що опізни­те­ся із засівом!

- Перед бла­говіщен­ням не­ма що за­чи­на­ти…

- Та й, ка­же­те, доб­ре ора­ло­ся?

- Дуже доб­ре! Зем­ля розк­ри­лю­ва­ла­ся, мов роз­жа­ре­не вугілля, і не бу­ла ані за­су­ха́, ані за­мок­ра, Са­ва про­ва­див плуг, як ста­рий газда… «Та­ту,- ка­зав раз та й та­кий рад,- та­ту, сьогодні так доб­ре ореться!»

«Аякже,- ка­жу йо­му,- бо­гу дя­ку­ва­ти! Ти не вто­мив­ся?» - ка­жу, бо увидів я, що він геть-геть за­су­нув ка­пе­люх на зад го­ло­ви.

«Ні,- ка­же,- я б так день в день за плу­гом хо­див! Поз­вольте, та­ту, най я пше­ни­цю посію!»

Марія аж зас­вис­та­ла з по­ди­ву.

- Ади, ади, сам сіяв би!

- Коби насіння не бу­ло та­ке до­ро­ге, був би я йо­го пус­тив, а так я бо­яв­ся, що він зле посіє, і пше­ни­ця не зійде од­на­ко­во! Ми­хай­ло мав уже вправ­ну ру­ку, а все-та­ки, засіва­ючи, ли­шав голі лат­ки!

- Та вже ж, що міг пе­ре­си­па­ти насіння…

- Я ка­жу, Маріє, що він уже по­лю­бив зем­лю,- тяг­нув дальше Івоніка,- та ли­ше то­го не по­ка­зує! Ви­дить, що не­ма що без неї ро­би­ти! Мо­же, то­му ка­зав так собі, ли­ше з люті: «Я не потрібую ва­шої землі!» Бо хто не потрібу­вав би її? Що він без неї варт? Він се лиш так із жовчі мав ска­за­ти, він упер­тий; я видів, що він уже інак­ше в по­ле впе­ред се­бе ди­виться!

Марія підки­ну­ла пле­чи­ма та й мах­ну­ла ру­кою.

- Ет!

- Що, Маріє?

- В нім не­ма ла­ду! Ану, ува­жай­те! Сьогодні хотів ора­ти й сіяти, хотів день у день за плу­гом хо­ди­ти, а завт­ра або по­завт­ра бу­де, як той вовк, сну­ва­ти­ся, ниш­по­ря­чи, бу­де хмар­ний, нес­покійний і до нічо­го пальцем не діткнеться. Як той вітер… (Во­на вда­ри­ла се­бе кілька разів пальця­ми по гу­бах). Бог йо­го знає, що ним так ка­ла­му­тить; так, як би про­ти півночі ро­див­ся. А як був ма­лий, то я бо­яла­ся, аби й му­ха на нього не сіла. Та­ке-то бу­ло!

Вона зітхну­ла.

- Такий уже вдав­ся! - відповів Івоніка.

І справді, та­кої вже був удачі, так улад­же­ний. Ніхто не прис­по­соб­лю­вав йо­го, був сам із се­бе та­кий.

- Чим стар­ший, тим йо­му більше мо­ву відби­рає! Ще який­сь час, і він геть-геть заніміє! - до­ки­ну­ла ще Марія.

Обоє за­мовк­ли.

Чулося те­реб­лен­ня ку­ку­руд­зи, як зер­ня­та дзор­ка­ли до по­ли­ва­ної мис­ки, і лос­котіло де­ре­во в печі… Во­гонь горів жи­во, а по стінах ко­ли­са­ли­ся пре­дивні тіні…

- Маріє!

- Гай, бадіко!

- Я га­даю, чи не бу­ло би зле піти сього ро­ку до свя­то­го Іва­на до Су­ча­ви.

Вона не відповіла за­раз, аж пізніше ска­за­ла:

- Чому ма­ло би бу­ти зле? Але що по­не­се­мо?

- Те, що но­си­ли давніше, та що змо­же­мо! Там, у мо­нас­тирі, все прий­ма­ють! По­не­се­мо свічки, ме­ду, по­лот­на, мо­же, маєш кілька крас­них руш­ників і гро­шей. Звідти при­не­се­мо собі свя­че­но­го зілля. Я йо­го потрібую для бджіл, ме­жи насіння і та­ки так тре­ба йо­го вже, аби в хаті бу­ло. Хотів би я да­ти на чо­тир­над­цять службів. Сім службів за Ми­хай­ла, за йо­го здо­ров’я та й аби щас­ли­во і ско­ро вер­нув до­до­му, а сім на щас­тя для Са­ви.

- Аби як­най­бор­ше до­до­му вер­нув, Іво­не, аби як­най­бор­ше до­до­му вер­нув! - пот­вер­ди­ла Марія.- Тоді б я знов відітхну­ла! Вже б я зна­ла, що маю йо­го при собі і нічо­го не бо­юся!

По малій хви­лині за­ду­ми, під час якої до­ки­ну­ла тро­хи хво­рос­ту, спи­та­ла:

- Чи піде­те ви самі на про­щу до Су­ча­ви, чи піде­мо обоє?

- Підемо обоє.

- Я про се собі вже дав­но са­ма га­да­ла,- ска­за­ла,- але не ка­за­ла вам нічо­го, бо не зна­ла, чи схо­че­те пос­лу­ха­ти ме­не! На дум­ку піти на про­щу до свя­то­го Іва­на на­ве­ла ме­не Ан­на.

- Котра Ан­на?

- Ну, та­же та, що в дворі слу­жи­ла! Донька ста­рої Па­рас­ки, тої по­га­ної клан­ца­тої вдо­виці. Ко­ли па­ни вип­ро­ва­ди­ли­ся до міста, заб­ра­ла її ста­ра до се­бе; але во­на дов­го в неї не вит­ри­ма­ла та й най­ми­лась у по­по­вих паннів. Від осені, ка­за­ла, хо­че там-та­ки на рік най­ми­ти­ся. Са­ме те­пер бу­де зо дві неділі, як я з нею го­во­ри­ла, за­раз по ве­ли­кодні, і якось ти­ми дня­ми, як Ми­хай­лик у місто на­зад від’їхав. Во­на вер­та­ла звідкись і зди­ба­ла­ся зо мною. Я хо­ди­ла тоді до Домніки. Ми йшли ра­зом та й го­во­ри­ли. Ба­ла­ка­ли про од­но і дру­ге, а на­раз спи­та­ла во­на ме­не:

«Чого ви такі марні, лелієчко Маріє? Чи ви вже не­дужі? Ви такі білі й марні!»

«Як маю виг­ля­да­ти,- ка­жу їй,- ко­ли у ме­не під сер­цем як камінь стоїть? До­ки мій син у мушт­рах, до­ти не ма­ти­му су­по­кою!»

«Дасть бог, він по­вер­не до вас!» - відповіла во­на чем­но.

- Вона чем­на дівчи­на! - за­ки­нув Івоніка.

- Чемна. А я їй ска­за­ла: «За­ки сон­це зійде, ро­са очі виїсть!» Во­на всміхну­ла­ся й відповіла: «Се прав­да,- ка­же,- але тре­ба щось зро­би­ти, аби на душі лег­ше бу­ло!»

«Та що ро­би­ти? - ка­жу.- Що я мо­жу зро­би­ти?»

«Та от,- ка­же,- підіть на про­щу до свя­то­го Іва­на та дай­те на служ­бу бо­жу за ва­шо­го си­на та й за ва­ше здо­ров’я!» І як ли­ше се ска­за­ла, мені на душі не­на­че й по­лег­ша­ло. «Ти оце доб­ре ка­жеш, доньцю,- ка­жу я їй.- Мо­же, я й піду до свя­то­го Іва­на».

На те во­на мені ка­же: «Якби ви йшли, то й я б із ва­ми пішла. Я б хотіла раз піти до свя­то­го Іва­на!»

Звідси прий­шла гад­ка мені піти до Су­ча­ви. А як­би ви,- тяг­ну­ла дальше,- не мог­ли зо мною піти, то я б мог­ла піти са­ма з дівчи­ною. Во­на чем­на і жва­ва дівчи­на, і ми мог­ли би обі піти пішком або поїха­ти колією. Во­на ка­за­ла, що воліла би піхо­тою. Ка­за­ла, го­диться піхо­тою йти.

- На мо­лоді літа й но­ги! - за­ки­нув Івоніка, сміючи­ся.- Але се вже бай­ка. По­що їй до свя­то­го Іва­на? Сла­ба, мо­же?

- Не знаю! Ка­за­ла, що хотіла би раз піти до свя­то­го Іва­на, бо ка­жуть, що там ду­же красно! Хотіла би там по­мо­ли­ти­ся і свя­че­но­го зілля при­нес­ти. Ка­же: «Бідний, та й не має долі, але най хоч бо­же зілляч­ко у своїй скрин­чині має. Тяж­ко на світі жи­ти!»

- Се прав­да! Її ма­ма, як мені пані самі ка­за­ли, по­га­на жінка, за­би­рає від неї кож­ний крей­цар, а її брат п’є пи­во, то все хо­че крей­ца­ра. Та й за­би­ра­ють і від неї, са­ра­ки.

- А чо­му не йшла з па­нею до міста?

- Бо ста­ра не пус­ти­ла. Але від осені хо­че на рік до по­па в служ­бу. Те­пер лиш на дні най­мається, та й му­сить іще з ма­мою ку­ку­руд­зи ви­са­па­ти.

- Ну, в по­па та­кож бу­де ма­ти своїх гірких три дні,- ска­зав Івоніка.- По­па­дя, як п’яна, все б’є, що їй під ру­ку прий­де. Пан­ни добрі, але як то вже бу­ває: де не­ма газдині, не­ма й го­ло­ви. До ха­ти ве­де сто сте­жок.

- Панни чемні та й добрі! - бо­ро­ни­ла Марійка.

- Але зле пла­тять.

- То чо­го ту­ди йде?

- Бо, пев­но, хо­че мамі з очей ус­ту­пи­ти­ся.

- То най іде до на­шо­го гос­по­да­ря. Але їй, відай, усе ще ка­ва пах­не під но­сом, що її пи­ла у панів; а у по­па та­ки, ма­буть, бу­де її пи­ти. Дур­на дівчи­на! Най бо­гу дя­кує, що має ку­ле­шу, та й ко­би її лиш ма­ла! Во­на нічо­го не має, бідна та­ка, хто її візьме? Фу­ду­литься, ка­жуть де­які жінки, що вся­ку ро­бо­ту знає, але вже знає не знає, ко­би грунт! А в неї - дасть біг!

Івоніка по­хи­тав по­важ­но го­ло­вою.

- Хто знає свою до­лю? - про­мо­вив.- Бог дає та й бог бе­ре!

- Так - се прав­да! Я їй не во­рог, і мій син не має її сва­та­ти… Що мені до неї?

- Та вже ж!

І знов за­мовк­ли обоє.

Марія за­ду­ма­ла­ся над про­щею у свя­то­го Іва­на, як там бу­ває, бо во­на вже два ра­зи там бу­ла і доб­ре все зна­ла; ду­ма­ла над свічка­ми і по­лот­ном, що їх тре­ба по­нес­ти, котрі руш­ни­ки виб­ра­ти їй, аби вдо­во­ли­ти па­нотців та й собі аби крив­ди не зро­би­ти, а Івоніка те­ре­бив нев­то­ми­мо ку­ку­руд­зу і ду­мав про свою ро­бо­ту. Завт­ра хотів сіяти і знов до бджіл по­ди­ви­ти­ся.

Може, сього ро­ку бу­де доб­рий рік?

Весна по­ча­ла­ся вчас­но. Ози­ми­на зе­леніла пиш­но, і пуп­чи­ки на де­ре­вах пу­ка­ли. Ночі бу­ли теплі, а дні красні та со­нячні. Мо­же, не за­вер­не вже мо­роз, і бджо­ли ма­ти­муть доб­ру вес­ну! А він потрібу­вав сього ро­ку ба­га­то ме­ду. Для свя­то­го Іва­на, в мо­нас­тир, відтак хотів ще спро­да­ти, тро­хи за­нес­ти до міста пані й Ми­хай­лові, а на­ос­тан­ку й собі ли­ши­ти на храм. (Мо­же, Ми­хай­ло прий­де сього ро­ку на храм. Він при­па­дав на ве­ре­сень; по­ви­нен уже хло­пець бу­ти по ма­нев­рах). Потрібу­вав ме­ду до горівки на храм. Йо­го горівка з ме­дом бу­ва­ла все най­ліпша. Не жа­лу­вав ме­ду й уся­ко­го па­ху­чо­го коріння…

Коби ли­ше Онуфрій не вкрав йо­му яко­го роя, бо він ду­же на бджо­ли ла­ко­мий! А все бре­ше, що у нього страх як бджо­ли ро­яться!… Вже й уліїв стільки не має. А то все неп­рав­да. Так зак­рав йо­му вже кілька роїв. А все на­ма­гав­ся не­надійно в йо­го бур­дей всту­пи­ти і злим оком усе зас­та­но­ви­ти. Ну, але се не час­то лу­ча­ло­ся йо­му. Хіба що як він від бур­дея по­да­ле­ки пра­цю­вав, або як йо­го до­ма не бу­ло. Зви­чай­но то не вда­ва­ло­ся йо­му. Ста­ра Сой­ка бу­ла ро­зум­на со­ба­ка і гав­ка­ла вже зда­ле­ка на нього, тоді він мав час ски­ну­ти з се­бе ремінь і ки­ну­ти ним впе­ред се­бе, чим за­го­род­жу­вав прис­туп усьому ли­ху, хоч би те ли­хо бу­ло чо­ловіком або й чим іншим.

Ніхто не знав, чо­му він се все ро­бив, як хто до йо­го бур­дея приб­ли­жав­ся, се бу­ла йо­го тай­на. З нього сміяли­ся, але йо­му бу­ло з тим доб­ре.

Він мав най­кра­щий то­вар і най­кра­ще збіжжя.

Його і йо­го жінку на­зи­ва­ли ску­па­ря­ми. Але се бу­ло йо­му бай­ду­же. Не один го­во­рить, аби лиш ро­та не за­гу­лю­ва­ти, але не всі вміли так ко­ло то­ва­ру хо­ди­ти, як він. І збіжжя бу­ло у нього прек­рас­не. Він да­вав землі, чо­го потрібу­ва­ла, об­роб­ляв її впо­ру, а се ж бу­ла пер­ша й най­важніша річ. А ко­ли збли­жа­ла­ся ту­ча, то ро­бив усе, що знав, аби свою зем­лю за­без­пе­чи­ти пе­ред гра­дом. Ко­ли зби­ра­ли­ся чорні до­щові хма­ри над нею і, мов не­чис­та си­ла, зви­са­ли над нею, аби зби­ти та зніве­чи­ти її гра­дом, або ко­ли та­ки град са­див і зли­ва не­са­мо­ви­то та нес­подіва­но кипіла, він летів з ве­ли­ким но­жем, об­на­же­ний, че­рез усі свої по­ля і про­мов­ляв про­ти гра­ду та тучі.

Нехай би відтак хто хотів ішов та ди­вив­ся!

Он тут бу­ла ку­ку­руд­за Ва­си­ля Докіїно­го цілком подіряв­ле­на і пош­ма­то­ва­на, там ле­жа­ла прек­рас­на пше­ни­ця двірни­ко­ва на землі, мов са­ма ляг­ла ги­ну­ти. Че­рез кілька за­гонів па­нот­ця пог­на­ли справ­дешні по­то­ки, звер­ну­ли овес до землі і пог­ра­ба­ли йо­го на­му­лом, а пан мав і тут, і там, і он там, у до­лині, за­му­ле­ний хліб…

Лише йо­го зем­ля ос­та­ва­ла­ся не­на­че не­ти­ка­на. Не­хай би хто йшов та й ди­вив­ся, то й по­ба­чив би. Навк­ру­ги йо­го землі бу­ло збіжжя зби­те, але чим дальше в глибінь, тим кра­ще сто­яло, тим кра­ще здійма­ло­ся по дощі. Во­но ли­ше спо­лос­ка­ло­ся в дощі, і тим сильніше гна­ло вго­ру й у ко­лос. Град оми­нав йо­го по­ля, а до­щові хма­ри розс­ту­па­ли­ся і пе­ре­тя­га­ли­ся на інші ла­ни, не­на­че на німий, не­ви­ди­мий роз­каз…

- Маріє!

- Гай!

- Нагадай мені, аби я на малім лан­ку під «сусіднім» лісом ви­ко­пав си­ми дня­ми ша­нець. Я посію там греч­ку, і як прий­дуть дощі, аби мені не за­му­ли­ли греч­ки. Знаєш, насіння від швабів роз­до­був, до­ро­го кош­ту­ва­ло, і гріх був би не схо­ро­ни­ти.

- Таже Ми­хай­ло ко­пав там щось, як був те­пер до­ма!

- Ая, але він ли­ше по­чав був. Докінчи­ти му­шу я. Він той ла­нок лю­бить,- тяг­нув далі вдо­во­ле­ний Івоніка,- то­му що при­пи­рає до лісу. Все ка­же: «Ту­литься до лісу, як до своєї ма­ми, тре­ба йо­го доб­ре об­ро­би­ти!» Він і той лісок лю­бить…

- Аякже, лю­бить! - відповіла Марія спокійно.- Лю­бив ще ма­лим хлоп­цем та все забігав там шу­ка­ти грибів, хоч я не поз­во­ля­ла. Мені все зда­ва­ло­ся, що він му­сить там про­пас­ти за ти­ми гри­ба­ми.

- Ліс не­ве­ли­кий! - ска­зав Івоніка, лед­ве замітно доб­ро­душ­но всміха­ючи­ся.

- Та відтак. Як де ко­го блуд візьме, то най бу­де і яке ма­ле, за­ду­рить чо­ловіка. Я не люб­лю то­го лісу. Стоїть там так, як би лиш на те, аби в нім злодії хо­ва­ли­ся. З на­шо­го і з там­то­го се­ла.

- Але гречці бу­де доб­ре під ним, все бу­де за­хо­ва­на від вітру. І Ми­хай­ло на­ка­зу­вав, аби там греч­ку посіяти. І для бджіл бу­де доб­ре, що бу­дуть її ма­ти близько. Бу­дуть ма­ти ко­ню­ши­ну і греч­ку.

Марія мов­ча­ла, міша­ла ку­ле­шу.

- Може, дасть бог, що сей рік бу­де доб­рий; вес­на та­ка, ко­би що­ро­ку так…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Івоніка відітхнув. Мав ду­же ба­га­то ро­бо­ти, си­лу ро­бо­ти. Але бо­гу дя­ку­ва­ти, що бу­ло на чім пра­цю­ва­ти. Ко­би він ли­ше здо­ров, то зі всім упо­рається. З ро­бо­тою в полі, ко­ло то­ва­ру, ко­ло бджіл… Ко­би він ли­ше здо­ров! Але бог доб­рий, прос­тить лю­дям, хоч як во­ни йо­го гніва­ють, хоч мор­ду­ють одні од­них, уби­ва­ють, ошу­ку­ють, при­ся­га­ють фальши­во, кра­дуть. Він все ще доб­рий для них…

Між ста­ри­ми зовсім утих­ло.

Під піччю в однім за­кут­ку по­чав свер­щок цвірка­ти. По­лумінь у печі згас­ла, лед­ве бли­ма­ла, а світло дрібної лам­пи­ни освічу­ва­ло лиш сла­бо не­ве­ли­ку ха­ти­ну.

Марія вилізла по скінченій ро­боті на піч і, пе­ре­че­сав­ши своє си­ве во­лос­ся, ус­ну­ла та­ки там. Не чу­ла, як скінчив Івоніка те­ре­би­ти ку­ку­руд­зу. Але він сидів он тут у слабім освітленні, ще дов­го, як йо­го тверді, мо­зо­листі пальці сте­реб­лю­ва­ли ме­ханічно дрібні зер­ня­та. Йо­го ус­та не­ус­тан­но во­ру­ши­ли­ся. Він мо­лив­ся. Го­лос­ним ше­по­том го­во­рив довгі мо­лит­ви, а по­божні, щирі й покірні сло­ва ожив­ля­ли чу­до­во ти­ши­ну, що чим­раз більше зрос­та­ла…

XIII

Анна пра­цю­ва­ла те­пер у по­по­вих паннів. День у день хо­ди­ла ту­ди на ро­бо­ту, а від осені ма­ла у них наста­ло ли­ши­ти­ся. Так по­ра­див їй Ми­хай­ло, з яким ба­чи­ла­ся на ве­ли­кодні свя­та.

- Мама та брат не бу­дуть над то­бою стільки збит­ку­ва­ти­ся,- ка­зав їй,- а як я прий­ду до­до­му на день-два, змо­же­мо ба­чи­ти­ся. Ко­ли б я, як во­як, за­хо­див до те­бе до ха­ти, то сва­ри­ли би, та й та­ки не тре­ба, аби хто про се знав. Ко­ли вер­ну з війська, по­ка­же­мо лю­дям, що знаєм!

На те во­на усміхну­ла­ся.

- Вже най би так, як ти ка­жеш.

- А ма­ма та й брат що ка­за­ли, як ти пішла від них? - спи­тав. Обоє зна­хо­ди­ли­ся в по­повім го­роді. Во­на чис­ти­ла стеж­ки, а він, пе­рес­ко­чив­ши не­ви­со­кий тин, ле­жав у цілій своїй дов­готі на землі, щоб йо­го зда­ле­ка ніхто з ха­ти не заздрів.

- Та що! - відповіла.- Ма­ма ка­за­ла, що я її зна­ти не хо­чу, а брат - що я стріляю за якимсь го­лод­ни­ком, та як ко­ли ме­не з ним пе­ре­ло­вить, то поб’є, що по­пам’ятаю йо­го. «Ти,- ка­же,- даєш йо­му всі крей­ца­ри на тю­тюн, чи чорт знає на що, а ме­не та й тих, що те­бе ви­го­ду­ва­ли, зна­ти не хо­чеш». Не вірить,- до­да­ла,- що па­но­тець ма­ло пла­тить. Ка­же: «Я ко­лись прий­ду та розвіда­юся, ти, муд­ра­гельни­це панська!»

Михайло змор­щив чо­ло і збив ку­лак.

- Гай, гай,- пог­ро­зив пох­му­ро,- ко­би він ли­ше ко­ли мені в ру­ки не по­пав­ся. Я доб­рий, до­ки доб­рий, але не­хай ніхто ме­не не зачіпає, бо в ме­не ку­лак тяж­кий.

- А я вже во­лю за мен­ше слу­жи­ти, та й у па­нот­ця, та й тут у селі, ніж десь у жи­да або в німця, та й не сни­ти, ко­ли ти прий­деш.

- Чекай, че­кай! Дасть бог, усе ми­не! Тоді бу­де­мо інак­ше в тру­бу гра­ти! - потішав, притім вий­няв ціло­го ле­ва з ки­шені та й прос­тяг­нув із ним до неї ру­ку.- На, схо­вай собі! Схо­вай собі або ку­пи, що хо­чеш! Се я собі при війську уш­па­ру­вав для те­бе. Хотів тобі хуст­ку ку­пи­ти, але неста­ва­ло. То вже ку­пи ти собі са­ма, ко­ли за­хо­чеш.

Вона не хотіла прий­ня­ти.

- Або я вже не год­на собі за­ро­би­ти на хуст­ку? - бо­ро­ни­ла­ся.- Схо­вай! Тобі там скор­ше хиб­не, як мені тут! Де­ко­ли й їсти не­має що!

Він сто­яв уже ко­ло неї на рівних но­гах, а в йо­го очах блистіли сльози…

- Анно… Ан­но!…- го­во­рив щи­рим, не­го­лос­ним го­ло­сом.- Або я вже в те­бе нічо­го не вар­тую, що да­рун­ка не хо­чеш прий­ма­ти? - Ска­зав­ши се, зда­вив їй так ру­ку, що май­же вго­лос з бо­лю зой­кну­ла; відтак, пе­рег­ля­нув­ши­ся з ним, узя­ла дрібний да­ру­нок.

Він ки­нув­ся вдо­во­ле­ний, як пер­ше, на зем­лю.

- Кажи що! - про­сив із внутрішнього, щас­ли­во­го, май­же батьківсько­го вдо­во­лен­ня, з роз’ясне­ни­ми очи­ма.

- Та що ка­за­ти, Ми­хай­ли­ку? - відповіла во­на.- Мені не раз так тяж­ко на душі, що й ска­за­ти не мо­жу! Так, як би мені щось ду­шу підгри­за­ло! Щод­ня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж пла­чу! Не раз пря­мо так, як би мені хто ка­зав: «Так має все бу­ти!»

Він сплю­нув крізь зу­би.

- Ти та­ка, як я. Я знаю, що му­шу свої ро­ки відбу­ти при жовнірах, а все-та­ки ду­маю не раз, так як ма­ма, не раз-та­ки день у день, чи не мож­на би якось звідти вир­ва­ти­ся? Хоч знаю, що не мож­на!

- Не мож­на, Ми­хай­ле! - ска­за­ла во­на по­важ­но.- Бу­ла би біда! Врешті, ти вже і звик там!

Він мах­нув ру­кою.

- Ет, звик! - ска­зав.- Мені вже те­пер не так тяж­ко, як дав­но, але то змар­но­ва­ний час, що я йо­го там пе­ре­жи­ваю; а чо­го най­більше бо­юся, се, не дай бо­же, смерті. Як­би я знав, що маю за­ги­ну­ти, то волів би та­ки за­раз тут стра­ти­ти­ся. Так тяж­ко там уми­ра­ти!

- Без та­та й ма­ми на чу­жині! - до­да­ла во­на сти­ха, смут­но, не­на­че до се­бе, і спер­ла­ся на хви­ли­ну об пар­кан, мов відпо­чи­ва­ючи.

- Я вже знаю, як у війську ги­нуть і хо­ва­ють…

Вона зітхну­ла гли­бо­ко.

- Ей бо­же доб­рий!… День пе­ред тим, за­ки я сю­ди приїхав,- тяг­нув він далі,- са­ме по­хо­ва­ли од­но­го хлоп­ця. Відай, зас­ту­див­ся на варті, відле­жав свій час, не міг їсти, білів та й білів, каш­ляв, а од­но­го ра­за як обер­нув­ся до стіни, то вже йо­го аж кам­ра­ти відвер­ну­ли. Вже ос­танній раз обер­нув­ся сам. Йо­му зро­би­ли па­рад, му­зи­ка гра­ла. Але за йо­го до­мо­ви­ною не йшов ані та­то, ані ма­ма. Не пла­ка­ла ні сест­ра, ні дівчи­на жод­на. Ішли ли­ше йо­го кам­ра­ти у па­рах, все в па­рах, ішов обер-лей­тнант, лей­тнант, а на чорнім ве­ликім возі вез­ли йо­го. Йо­го тру­на бу­ла на­чор­но по­мальова­на, на труні сто­яло ча­ко та усе холіта­ло­ся. Тру­на бу­ла та­ка чор­на, та­ка чор­на, ка­жу тобі, що я, відко­ли жи­ву, не видів та­кої чор­ної. Гірше вугілля. Я все му­сив ди­ви­ти­ся на ту тру­ну. «Вайльо, яка вже чор­на! - га­дав я все собі.- Та й із нас по тобі мо­же один піти так, як ти! - га­дав я.- Та й я мо­жу!»

- Іди, йди! Не го­во­ри та­ко­го! - зга­ни­ла йо­го дівчи­на з пе­ре­ля­ком.- Ще в ли­ху го­ди­ну ска­жеш!

- «Гей, то бу­де твоя мам­ка ра­ду­ва­ти­ся,- га­дав я собі,- як по­чує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то бу­де за­во­ди­ти та й го­ло­вою об стіну би­ти!» - тяг­нув Ми­хай­ло дальше, не звер­та­ючи ува­ги на діво­чий за­кид.

- А во­на не зна­ла, що він був сла­бий? - спи­та­ла дівчи­на зі щи­рим співчут­тям, уто­пив­ши свої тихі, по­важні очі виг­ре­бу­що в йо­го зір.

- Та де зна­ла! Він не пи­сав! «Що во­на мені ніби по­мо­же?» - ка­зав. Врешті, він хотів те­пер іти на урльоп та й усе мав надію, що до то­го ча­су підійметься. «Підве­ду­ся та й піду»,- го­во­рив за­од­но, са­ра­ка.

- Сарака!

- Пішов. Пішов та й не по­вер­не вже відти! А роз­ка­зу­вав мені, як був ос­танній раз до­ма на урльопі, і як від’їжджав, то йо­го ма­ма (та­та не мав уже) і кілька знай­омих лю­дей відпро­вад­жу­ва­ли йо­го до колії. Ма­ма, ка­же, так пла­ка­ла за ним, що ду­ша роз­ри­ва­ла­ся, та все кли­ка­ла: «Син­ку, я вже те­бе не ба­чи­ти­му більше!» А як він уже сів до залізниці й во­на ру­ши­ла з місця, то ма­ти ки­ну­ла­ся за ним, і ли­ше лю­ди стри­ма­ли її, аби під ко­ле­са не пішла… Геть без пам’яті бу­ла, та­кий жаль!

- Мамині очі до­ба­чи­ли йо­го смерть за пле­чи­ма! - обізва­ла­ся дівчи­на страш­но по­важ­ним то­ном і не­мов до се­бе.- Та й та­ки доб­ре зна­ла, що не уви­дить йо­го більше!

- А він, са­ра­ка, га­дав, що ма­ми не зас­та­не вже жи­вої! Та­ка, як скіпка, все хо­ди­ла!

Обоє за­мовк­ли.

- Я лиш то­го бо­юся! - обізвав­ся він по хвилі гли­бо­ко­го по­важ­но­го мов­чан­ня.- А більше нічо­го! Жод­ної ро­бо­ти, жод­них ма­неврів, ли­ше то­го! Чо­ловік га­дає, що він собі па­ном, а він…

Знов ур­вав.

- Часом га­даю, що ніко­ли не скінчиться той час, що я маю йо­го ще там пе­ре­бу­ти,- по­чав знов.- Та­кий мені дов­гий здається та нуд­ний!

- Та й мені! - пов­то­ри­ла во­на за ним го­ло­сом, пе­ре­пов­не­ним слізьми.

В тій хвилі пе­рег­ля­ну­ли­ся обоє, мов на чийсь при­каз, і спо­важніли. Во­на схи­ли­ла­ся жи­во над своєю ро­бо­тою, а він по­чав її потіша­ти.

- Сього ро­ку по ма­нев­рах прий­ду на шість неділь до­до­му, а на дру­гий рік як прий­ду, то хіба знов аж за два місяці піду ту­ди на­зад. А тоді піду ли­ше на три місяці та й потім уже - гай, гай! - аж свис­нув на пот­верд­жен­ня своїх слів.

- Якби ти мав там умер­ти, Ми­хай­ле,- обізва­ла­ся во­на на­раз (спи­ня­ючись в ро­боті), з пог­ля­дом, що розк­ри­вав ці­лу гли­би­ну її по­важ­но­го з при­ро­ди єства,- то я не знаю, що би тоді бу­ло! Не дай бо­же, Ми­хай­ле! Ми­хай­ле, не дай бо­же!

Він усміхнув­ся.

- Якби я се знав, то скор­ше при­волікся б на но­гах та на ру­ках до­до­му. Але то­го не бу­де. Я не та­кий грішний, аби ме­не вже бог свя­тий кли­кав пе­ред суд.

Знов за­мовк­ли.

- Може, я піду сього ро­ку із твоєю ма­мою на про­щу до свя­то­го Іва­на,- обізва­ла­ся по ко­роткій хви­лині Ан­на по­бож­но.- Твоя ма­ма хо­че йти, а я пішла би з нею. А як­би я не мог­ла сього ро­ку, то бо­дай на дру­гий рік піду. А все піду! Так мені здається, як­би ли­ше там ус­ту­пи­ла, та й за­раз би мені лег­ше ста­ло на душі. Аж там би я за на­ше щас­тя по­мо­ли­ла­ся. Ка­жуть лю­ди, що ко­му вдасться свя­то­го поцілу­ва­ти, той міцніє на тілі й на душі.

- Так ка­жуть,- пов­то­рив за­дум­чи­во Ми­хай­ло.- Я бу­ду на­мов­ля­ти ма­му, аби йшли. Не­хай по­мо­ляться там за ме­не, аби я щас­ли­во пе­ре­був ма­нев­ри. Ка­жуть, сього ро­ку бу­дуть тяжкі ма­нев­ри. Гей, страш­но бу­де. Але не ка­жи сього ніко­му, Ан­но. Старі за­раз би по­жу­ри­ли­ся. Дос­та, як мені гірко, на­що ще й їм гриз­ти­ся.

- Мама та­ки хо­че най­більше че­рез те­бе йти,- ска­за­ла Ан­на, а відтак до­да­ла: - А мо­же, й че­рез Са­ву, аби по­ки­нув Рахіру…

Тут Ми­хай­ло підвів жур­ли­во бро­ви вго­ру.

- Ой, той Са­ва, той Са­ва,- ска­зав він про­тяж­но,- він мені не по­до­бається! З од­но­го бо­ку, ніби при­па­дає вже до землі, бе­реться до ро­бо­ти й до всього, як ка­же мені та­то, а з дру­го­го, об­хо­диться з на­ми, як зі своїми во­ро­га­ми. Се вже гріх ним так пра­вить. Гріх, ка­жу тобі. Вчо­ра ввечір трак­тую йо­го своїм тю­тю­ном, ка­жу йо­му по-доб­ро­му, як яло­ся: «Бра­те,- ка­жу,- Са­во, як стоїть річ із Рахірою? Відче­пив­ся вже ти від тої га­дю­ки?» Я се ска­зав йо­му, як ка­же брат до бра­та, кам­рат до кам­ра­та, а він по­ди­вив­ся на ме­не, та так уже, знаєш, по­га­но. Йо­го очі по­зе­леніли й засвіти­ли­ся, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив ку­лак, скри­вив рот, як со­ба­ка, ко­ли хо­че нес­подіва­но на чо­ловіка на­пас­ти, і зой­кнув: «Мой, мой, мой! Не чіпай­те ви ме­не, лю­ди добрі!» та й ува­лив собі ку­ла­ком по коліні… По тих сло­вах мав я вже дос­та. Я видів, що во­на цідить йо­го кров далі. То опи­ри­ця якась. І що се гріх, що він за нею про­па­дав, йо­му й до го­ло­ви не при­хо­дить. Я йо­му не ка­зав більше нічо­го, бо не хо­чу з ним по-ли­хо­му роз­хо­ди­ти­ся. А по-дру­ге, знаю, що як він піде до війська, то сам по­ки­не її. Там прий­де він уже сам до ро­зу­му. Доб­ре, що взяв­ся бо­дай до ро­бо­ти. Я бо­яв­ся, що він роз­во­ло­читься зовсім, як я піду з до­му. Во­на му­си­ла йо­му мат­ри­гунів да­ти або ви­ро­би­ла щось інше, що він узяв­ся так ду­же за нею. Та й ще га­даю я собі, що ко­ли по­вер­ну з ма­неврів, то по­ба­ла­каю з нею сам. Бу­ду видіти, що во­на мені ска­же. Хло­пець змар­ну­вав­ся з нею цілком. Здурів ще.

- Вона й на ме­не не­доб­ра! - обізва­ла­ся Ан­на.- Від ча­су, як виділа, що я па­ру разів го­во­ри­ла з твоєю ма­мою. Раз, як я пе­ре­хо­ди­ла поп­ри їх ха­ти, щоб зай­ти до Домніки, крик­ну­ла за мною: «Ли-­зун-ка!» А як я ог­ля­ну­ла­ся і хотіла їй щось відповісти, схо­ва­ла­ся бор­зо за пар­кан, і я заздріла ли­ше її чор­не роз­пат­ла­не во­лос­ся.

- Лиши біду, не­хай ще­зає від те­бе! - ра­див спокійно хло­пець, сплю­нув­ши да­ле­ко від се­бе.- Не­ма з ким го­во­ри­ти!

- Нема! - відповіла во­на слух­ня­но.

Говорили ще дов­го, ра­ди­ли­ся, аби не ка­за­ти те­пер ще нічо­го ні та­тові, ні мамі про те, що хо­тять поб­ра­ти­ся за рік-півто­ра, як він по­вер­не.

- Вже мовчім і далі, як мов­ча­ли досі! - ра­див він.- Ма­ма роз­повість про все Домніці, Домніка се­лу, а се псує щас­тя. Не­доб­ре про щось на­пе­ред го­во­ри­ти. Я сам знаю, що не­доб­ре!

При роз­луці на­ка­зу­вав:

- Тримайся вже од­но­го місця, отут, аби я мав уже од­ну стеж­ку до те­бе. Як прий­ду ко­ли, аби я не шу­кав те­бе що­раз деінде. Знаєш, у ме­не не­ба­га­то ча­су!

А во­на ска­за­ла по­важ­но, що «доб­ре».

Окремо ска­зав ще їй го­лос без її свідо­мості: «Чо­му ні? Він на те, аби хотів, а во­на на те, аби хотіла то­го, що він хо­че!»

Чомусь ма­ло так бу­ти, бог знає! Вже здав­на… здав­на… здав­на вже… Са­ма при­ро­да збли­зи­ла їх до се­бе. Сильна, таємни­ча у своїх ділах, за­ки­ну­ла сіть на обоїх, уст­роївши собі з них своїх пиш­них ав­то­матів, що йшли насліпо за її незг­ли­би­ми­ми при­ка­за­ми, ту­ля­чи­ся інстинк­тив­но до се­бе, до­пов­ню­ючи од­не од­но­го, мов зем­ля з рос­ти­ною, в мріях про якесь щас­тя, не ба­ча­чи її ру­ху і усміху на­дальше…

XIV

Більше як рік ми­ну­ло з то­го ча­су. Ніщо не зміни­ло­ся в на­ве­де­них обс­та­ви­нах. У хаті Івоніки ос­та­ва­ло­ся ти­хо і пох­му­ро, а Марійка веш­та­ла­ся, як зви­чай­но, зжу­ре­на й нев­до­во­ле­на. Пе­ре­чис­лю­ва­ла дні й місяці, які мав пе­ре­бу­ва­ти ще при війську Ми­хай­ло, пе­ре­ду­му­ва­ла, як то бу­де, як він уже по­вер­не, як йо­го в се­бе по­ба­чить і як він, як дасть бог, при­ве­де їй в дім чем­ну і ба­га­ту невістку. Во­на пос­таріла­ся пе­ред­час­но й бу­ла би при­по­чи­ла із праці, і ра­да бу­ла б із вну­ка­ми по­ба­ви­ти­ся. Се бу­ла її най­улюб­леніша мрія. Ба­ви­ти­ся з уну­ча­та­ми, пильну­ва­ти їх, го­ду­ва­ти, пе­ре­сид­жу­ва­ти з ни­ми на ве­реті на призьбі вліті, на со­неч­ку, вичісу­ва­ти їх, як хлопців своїх че­са­ла, а взимі на печі роз­ка­зу­ва­ти каз­ки, аби ти­хо сиділи та не ви­ри­пу­ва­ли ха­ти.

Але на те все тре­ба бу­ло ще пож­да­ти. Більше, пев­но, як з півро­ку, мо­же, та­ки ще доб­ре з рік.

Тепер ма­ла йо­го в се­бе, мов у гос­тях. На різдво, на Ве­лик­день і на свя­ту неділю. І так, як тіши­ла­ся ним, ко­ли при­хо­див, так і су­му­ва­ла, як відхо­див.

- Прийшов, ро­зо­рав сер­це й пішов! - жа­лу­ва­ла­ся пе­ред своїми дво­ма біло­го­ло­ви­ми ста­реньки­ми сусідка­ми, що при­хо­ди­ли її опісля потіша­ти, а до нього го­во­ри­ла, про­ща­ючи­ся: - Ідеш, син­ку, і не зас­та­неш ме­не, мо­же, вже більше, як по­вер­неш!

Сього ро­ку по ма­нев­рах мав прий­ти до­до­му на два місяці.

Вижидала то­го дня, мов схо­ду сон­ця. Ко­би ли­ше бог свя­тий до­поміг, аби пе­ре­був щас­ли­во ті ма­нев­ри. Мав їх відбу­ва­ти в іншім краю че­рез три неділі. Тамто­го ро­ку не пішло йо­му на них щас­ли­во. Як хотіла йти до свя­то­го Іва­на, прос­то тяг­ну­ло її ту­ди піти й по­мо­ли­ти­ся, аби пе­ре­був їх щас­ли­во, та й не вспіла. Кілька день пе­ред свя­тим Іва­ном ста­ну­ла, не хо­тя­чи, на залізні граблі і про­би­ла собі но­гу. Му­си­ла більше як тиж­день біду­ва­ти та шти­гулька­ти з па­ли­цею, за­ки но­га за­гоїла­ся. З призьби каліка му­си­ла при­див­ля­тись, як Домніка або інші добрі лю­ди спов­ня­ли за неї ту абу сю ро­бо­ту. Як бу­ло їй пішком іти в та­ку до­ро­гу, як до Су­ча­ви? А навіть хоч би й залізни­цею? Як би бу­ла там пе­ре­би­ла­ся між стільки на­ро­дом?

Не йшла. А Івоніка та­кож не міг із до­му відда­ля­ти­ся. Ро­бо­та всю­ди кипіла. Са­ме під час жни­ва при­па­да­ло. Він ли­ше що до їди забігав до ха­ти, а так, то все день у день пе­ре­сид­жу­вав у бур­дею і в полі. Жни­ва й по­ко­си роз­по­ча­ли­ся, і кож­ний день при­во­див із со­бою свіжу наг­ля­чу ро­бо­ту. Ніяк бу­ло йо­му йти на про­щу. Та й, ма­буть, то­му не відбув хло­пець щас­ли­во ма­неврів.

Саме як відбу­ва­ли­ся, ца­рю­ва­ла тяж­ка спе­ка. Мар­ши­ру­ва­ли до Га­ли­чи­ни. Мар­ши­ру­ючи од­но­го ра­зу че­рез се­ло, спи­ни­ли­ся тут на відпо­чи­нок.

«Все ки­ну­ло­ся до во­ди,- оповідав опісля Ми­хай­ло, при­був­ши до­до­му на відпуст­ку.- Я ги­нув за во­дою. Ми по­си­ві­ли з по­ро­ху, по­чорніли зі спе­ки. Ми мар­ши­ру­ва­ли з ран­ку від третьої-чет­вер­тої до дру­гої по обіді, а все рівни­ною, все по­лем, все у спеці так, що з нас ли­ше піт лляв­ся.

Як же по такім марші в такій спеці опи­ни­ли­ся в од­но­му селі - хто б не ки­нув­ся за во­дою?

Все гур­том пігна­ло до кер­ниці. І я ки­нув­ся до неї. Ги­нув за во­дою. Ви ще не знаєте, як то хо­четься пи­ти під час ма­неврів. Гірше, як у нас у жни­ва. Сто раз гірше.

Я стис­нув­ся між інших, аби зар­ва­ти кра­пельку во­ди, та й і не сни­лось мені, що ма­ло ме­не по­ди­ба­ти за кілька хвиль.

Не хо­тя­чи, штурх­нув я од­но­го лей­тнан­та, що враз із на­ми тис­нув­ся до во­ди. Та й скоїло­ся.

Він ог­ля­нув­ся. До­ки жи­ти бу­ду, не за­бу­ду йо­го очей, чор­них, ве­ли­ких, як спа­лах­ну­ли іскра­ми, і йо­го ли­ця, що від спе­ки і злості по­чер­воніло та туй-туй кров’ю не зал­ля­ло­ся.

Він ог­ля­нув­ся, ка­жу, та й ви­тяг­нув ме­не з гур­ту. Тут пот­ряс мною з цілої си­ли, а відтак як вса­дить мені ку­ла­ком ме­жи очі - бо­же! Вса­див мені ме­жи очі ку­ла­ком, а відтак в ніс, а відтак та­рах­нув ще по гу­бах. Так ме­не спра­вив, що потім кам­ра­ти не пізна­ли. Кров ме­не обілля­ла, і я стра­тив світ з-пе­ред очей. Вже як мені потім бу­ло, ли­ше бог один знає та й я. Го­ло­ва боліла, аж лус­ка­ла, а ще в такій спеці! Ли­це за­пух­ло, аж скри­ви­ло­ся, бо­же! Син на­шо­го па­на, що був тоді та­кож на ма­нев­рах, той мо­ло­денький, що ли­ше рік слу­жив, ра­див, аби я за­мельду­вав­ся хо­рим, але я не міг сього зро­би­ти. В док­то­ра я був би му­сив ска­за­ти, що мені є, хто ме­не так спра­вив, а я сього не хотів ро­би­ти. Той лей­тнант му­сив би був прий­ти пе­ред капіта­на, що був доб­рий пан і за такі речі тяж­ко ка­рав, і я собі га­дав, що най уже йо­му бог зап­ла­тить за ме­не. Та й хто б мені, врешті, був за­ру­чив, що він за мою скар­гу не пімстив­ся б на мені? І як ще ме­не зганьбив, та й що я міг зро­би­ти? Що та­кий прос­тий рек­рут зна­чить? Їх так ба­га­то, так ба­га­то, ка­жу, що ко­ли один за­ги­не, то й сліду по нім не­ма. А всі во­ни му­сять сто­яти пос­лу­хом пе­ред стар­ши­ми. Дар­ма що ті стар­шу­ють і ку­ла­ком, і збит­ку­ван­ням. Па­нич ра­див, ма­буть, доб­ре, та я вже мах­нув на все ру­кою. Не­хай йо­го су­дить ли­ха го­ди­на, як він ме­не за мою про­ви­ну осу­див тоді! Я пла­кав, як ди­ти­на, і ка­чав­ся в га­рячці по землі, аж інші тер­мо­си­ли. Я прок­ли­нав… Бо­же, як я вже прок­ли­нав, але відтак, як нас­тав по­ра­нок, я все-та­ки підвівся та й по­волікся дальше. Бог ме­не не опус­тив. Я і то пе­ре­був. Де­котрі з моїх кам­ратів по­хо­ру­ва­ли­ся зі спе­ки і му­си­ли ли­ши­ти­ся, а один німець по­мер, са­ра­ка, та­ки під час ма­неврів. Та­кож зі спе­ки…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Таке лу­чи­ло­ся хлоп­цеві під час там­тих ма­неврів, бо не мог­ла, як за­ду­ма­ла, за нього по­мо­ли­ти­ся, так за­те сього ро­ку во­на хо­ди­ла на про­щу до свя­то­го Іва­на. Хо­ди­ла… Да­ла па­нот­цям на чо­тир­над­цять службів бо­жих. Сім службів за Ми­хай­ла, а сім за Са­ву. Не­хай їм на щас­тя вий­дуть. Во­на мо­ли­ла­ся з цілої душі за свої діти, по­нес­ла свя­то­му, що мог­ла. Ме­ду, по­лот­на, руш­ників і свічок, а навіть і один гар­ний скор­цик (ки­ли­мок) в до­дат­ку.

Тепер ожи­да­ла своєї ди­ти­ни за па­ру неділь. А по то­му… по оцих двох міся­цях відпуст­ки мав відтак ли­ше ще кілька місяців слу­жи­ти і потім уже нав­се вер­тав­ся до­до­му. Зі­тха­ла і ди­ви­ла­ся очи­ма, що сміяли­ся, ку­дись впе­ред се­бе в да­лечінь. Бог доб­рий дає всього діжда­ти­ся… Але ж бо й мо­ли­ла­ся!… Їй зда­ва­ло­ся, що ко­ли ли­ше всту­пи­ла в цер­ков­не подвір’я, між ви­сокі старі му­ри, то опи­ни­ла­ся тут ко­ло са­мо­го бо­га свя­то­го. А вже ко­ли опи­ни­ла­ся по­се­ред церк­ви, за­па­хи зілля та ка­ди­ла так і тяг­ну­ли до бо­га.

І скільки по­бож­них бу­ло тут­ки! Хо­рих, не­щас­них, калік і тем­них… і все клячіло, все цілу­ва­ло свя­ту зем­лю, все мо­ли­ло­ся й при­но­си­ло да­ри… Гур­том із ни­ми мо­ли­ла­ся й во­на… І Ан­на хо­ди­ла з нею. Як смерть бліда увійшла до церк­ви. Не ска­за­ла ні сло­веч­ка. Відтак ки­ну­ла­ся на зем­лю… та ле­жа­ла май­же з го­ди­ну, мо­ли­ла­ся і би­ла пок­ло­ни, не­на­че ма­ла на­завсіди зі світом розп­ро­ща­ти­ся.

Тоді во­на лю­бу­ва­ла­ся нею і ду­ма­ла: «Ади, яка по­бож­на, як мо­литься»,- але потім усе вий­шло на­верх. По­ка­за­ло­ся, чо­му в неї бу­ло та­ке не­чис­те сумління. Всі дізна­ли­ся. Ціле се­ло зна­ло…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Анна ма­ла ста­ти матір’ю. Як? Що? Ніхто нічо­го не знав. Во­на до нічо­го не хотіла приз­на­ти­ся. Скільки й до­пи­ту­ва­но в неї, скільки на­мов­лю­ва­но, гро­же­но - все на­дар­мо. Мов­ча­ла, як камінь.

І вга­да­ти бу­ло годі.

Вона ніко­ли з хлоп­ця­ми не то­ва­ри­шу­ва­ла, а на танці май­же ніко­ли не за­хо­ди­ла. Бу­ла ти­ха й працьови­та, дер­жа­ла­ся від усіх зда­ле­ку, а не­щас­тя спи­ни­ло­ся біля неї… Се був не­доб­рий з ро­ду, що пхнув її в та­ку тяж­ку го­ди­ну, але й во­на не бу­ла доб­ра. Так їй то­го тре­ба бу­ло… І во­на справді пірну­ла в тяж­ке го­ре. У па­нот­ця ви­мов­ле­но їй служ­бу, а до­до­му не сміла по­ка­зу­ва­ти­ся. Там її до крові зби­то, ко­ли не мог­ла вже за­таїти не­щас­тя. А ко­ли про­си­ла­ся, аби ма­ти ли­ши­ла її при собі, то ви­ки­ну­ли з ха­ти. Навіть ре­чей, що їх ма­ла до­ма і яких відтак до­ма­га­ла­ся, не да­ли їй, а спер­ли її гру­би­ми сло­ва­ми.

І не дос­та на тім. Скільки разів зди­ба­ли її брат або ма­ти, стільки разів діста­ва­ла від них по­лич­ни­ка.

- Чи на оце я те­бе ви­го­ду­ва­ла? - кри­ча­ла ста­ра на ціле гор­ло, хоч би й се­ред до­ро­ги, а брат, був­ший дра­гун, ли­ше за­тис­кав зу­би і мовч­ки бив у ли­це.- Оце маєш за го­нор, що мені ти спра­ви­ла,- си­чав,- за го­нор!

Найгірше гніва­ло їх, що не хотіла приз­на­ти­ся, хто мав бу­ти батьком ди­ти­ни. Бриз­ка­ли най­грубіши­ми сло­ва­ми в ли­це, підсу­ва­ли най­брудніші вчин­ки.

Ходила бліда, зі змарніли­ми що­ка­ми і з очи­ма, як го­лод­на со­ба­ка! - як при­повіда­ла Домніка. А що три­ма­ла­ся завсіди зда­ле­ка від усіх, як убо­га дівчи­на, не зно­си­ла­ся ближ­че ні з дівча­та­ми, ні з інши­ми газ­ди­ня­ми, то не ма­ла між жінка­ми май­же жод­ної для се­бе при­хильної душі, що бу­ла б зас­ту­пи­ла­ся за неї в її горі.

Лише од­на бу­ла їй при­хильніша, як усі інші. Се бу­ла Докія. Во­на прий­ня­ла її до се­бе за щас­тя і за здо­ров’я, за по­ма­ну своєї доньки, що пла­ка­ла за ма­мою май­же не щод­ня, відко­ли опус­ти­ла її ха­ту і ста­ла під роз­ка­зи свек­ру­хи й чо­ловіка, яко­го, щоп­рав­да, не ду­же й лю­би­ла… Докія, от­же, заб­ра­ла її до се­бе і обіця­ла не по­ки­да­ти в тяжкій го­дині.

Василь за­пи­вав­ся те­пер, як і пер­ше. Пет­ро хо­див на ро­бо­ту, і йо­го тиж­ня­ми не бу­ло до­ма, а во­на га­ру­ва­ла са­ма всім до­ма. До то­го, ос­лаб­ла ще більше від ча­су, як донька пішла від неї; і во­на не мог­ла завсіди удер­жа­ти всього са­ма своїми ру­ка­ми в відповіднім ладі. То­му, з ог­ля­ду на свою неміч, на доньку і з са­мо­го ми­ло­сер­дя над не­щас­тям мо­ло­дої дівчи­ни, му­сив най­ти­ся і для неї ку­ти­чок у її хаті, і най­шов­ся-та­ки.

Вона од­на зна­ла про тай­ну дівчи­ни. Дівчи­на приз­на­лась їй, але бла­га­ла май­же на колінах, аби во­на не зра­ди­ла її. Пе­ред ніким, ніким. Ми­хай­ло сам усе ска­же. Прий­де час, і він сам ска­же. Так ура­ди­ли…

- Як хо­чеш, доньцю,- відповіла жінка,- але чи се тобі на доб­ре вий­де?

- Добре, доб­ре,- впев­ня­ла дівчи­на.

- Ну, мо­же, й твоя прав­да! - ска­за­ла пов­на за­ду­ми і по­ва­ги Докія.- Що твоє має бу­ти, то­го не візьме тобі ніхто, чи бу­де хто про се зна­ти, чи ні. То вже прав­да. Ми з Івонікою за­ду­му­ва­ли звінча­ти Ми­хай­ла з Па­ра­син­кою; по­ля наші спо­юва­ли­ся ра­зом, не­на­чеб зем­ля са­ма ба­жа­ла то­го, та й ади, що з то­го? Ста­рий хотів, Марійка хотіла, я хотіла, мо­лоді бу­ли б хотіли, але бог не хотів. Усе бу­де так, як що має бу­ти.

В душі ду­ма­ла ще інак­ше. Ма­ла те свя­те пе­ре­ко­нан­ня, що старі Ми­хай­лові ніко­ли не прий­муть та­кої бідної невістки, як оця не­щас­на дівчи­на, їм ніко­ли не при­па­да­ла інша до впо­до­би, крім Па­ра­син­ки, а хоч би на­ос­тан­ку ста­рий Івоніка прис­тав на та­кий вибір си­на - він був чо­ловік доб­рий і щи­рий, як ка­ва­лок хліба,- то за­те Марія не по­пус­тить від сво­го ні за що на світі.

Вона не­на­че чу­ла, як ста­ра нарікає: «На моїй гірко за­роб­леній землі маю жеб­рацькі діти го­ду­ва­ти? Що во­на має? От то­ту дран­ку, що її пок­ри­ває? Мій син потрібує газдині й потрібує землі!»

Але во­на не зрад­жу­ва­ла дівчині нічо­го зі своїх ду­мок, не хотіла вби­ва­ти її надії. Її по­ло­жен­ня бу­ло й без то­го гірке, невідрад­не.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так за­жи­ла Ан­на в Докії, пра­цю­ючи і хо­ва­ючи­ся пе­ред людськи­ми очи­ма. Чис­ли­ла дні до по­во­ро­ту Ми­хай­ла, а з тим і дні злиднів і го­ря. За­раз по ма­нев­рах мав Ми­хай­ло вер­ну­ти­ся до­до­му і тут ос­та­ти­ся два або, мо­же, й три місяці. На свя­то­го Ми­хай­ла мав го­во­ри­ти з та­том і ма­мою.

При війську ка­зав йо­му один мо­ло­дий дя­чок, що йо­го пат­рон, свя­тий Ми­хай­ло, се ду­же мо­гу­чий і важ­ний свя­тий і що ду­же доб­ре всякі важні спра­ви роз­по­чи­на­ти або кінча­ти в день свя­то­го пат­ро­на.

Оцей ве­ли­кий день при­па­дав на двад­цять пер­шо­го. Са­ме те­пер бу­ло по­се­ре­дині серп­ня. До при­хо­ду Ми­хай­ло­во­го бу­ло ще доб­рих чо­ти­ри чи шість неділь. Од­на­че час ско­ро збігав. Збіжжя зво­зи­ло­ся з по­ля, тут і там ко­си­ло­ся ще де­що - і пра­ця не ус­та­ва­ла.

Її го­лов­на пра­ця бу­ла: но­си­ти робітни­кам харч у по­ле, дог­ля­да­ти то­вари­ни на стер­нях, поїти її і ши­ти. Во­на ши­ла гар­но і ско­ро (се му­си­ла їй са­ма за­висть приз­на­ти), і зав­дя­ки про­текції Докії діста­ва­ла від де­яких газдинь ро­бо­ту, і кап­нув за те десь-не-десь дрібний гріш у ру­ку.

Одного ра­зу пе­ре­сид­жу­ва­ла Ан­на знов із то­ва­ром у полі й ши­ла. Сиділа під яко­юсь самітною де­ре­ви­ною, під де­ре­ви­ною, що її ко­лись на знак межі за­са­див хтось он тут, і ши­ла якусь чу­жу му­жеську со­роч­ку. Її ус­та скла­ли­ся ми­мо­волі до су­му, а на лиці ма­лю­ва­ла­ся тур­бо­та. Пе­ре­жи­ва­ла дійсно гіркі дні. Вчо­ра пе­ре­ка­зу­ва­ла їй ма­ма че­рез ста­ро­го Пет­ра, аби забігла до­до­му, бо має їй щось важ­но­го пе­ре­ка­за­ти. А во­на зна­ла, чо­го ма­ма від неї хо­че і що її там жде, ко­ли піде.

Не хотіла йти. Ма­ма бу­де до­ма­га­ти­ся гро­шей, а ко­ли во­на не дасть, наб’є і на­же­не.

«Як знаєш для чу­жих ро­би­ти, то знаєш і гроші пря­та­ти!» - бу­ли зви­чай­ні її докірливі сло­ва, а відтак нас­ту­па­ла оби­да.

Але їй бу­ло вже до­волі то­го. Вже не ста­ва­ло си­ли зно­си­ти вся­ке збит­ку­ван­ня, чу­ла се­бе до край­ності ос­лаб­ле­ною. Не мог­ла не раз і кус­ни­ка хліба про­ковт­ну­ти, хоч го­лод так і не пе­рес­та­вав їй дош­ку­лю­ва­ти, а все че­рез гри­зо­ту і плачі. З усіх боків стріча­ла цікаві очі, а пе­решіпту­ван­ня жінок, ко­ли по­ка­за­ла­ся між них, не ма­ло кінця, і їй бу­ло вже най­прикріше. А між ни­ми зна­хо­ди­ли­ся такі, кот­рим за­мо­ло­ду ані на во­лос ліпше не ве­ло­ся, од­на­че які бу­ли строгі й не­ми­ло­сердні! А вже най­більше до­ти­ка­ли її насмішки Маріїні, про які дізна­ва­ла­ся все че­рез Докію.

- Адіть, адіть! - роз­во­ди­ла­ся пе­ред Докією.- У свя­то­го Іва­на чи­ни­ла­ся та­ка бо­жа, не­на­чеб не ди­ви­ла­ся в житті на що інше, як на святі іко­ни, а те­пер по­ка­за­ло­ся, що їй бу­ло в го­лові!

Докія бо­ро­ни­ла її, а врешті, хто го­ден усі язи­ки в об­мові зас­та­но­ви­ти? До то­го, Домніка при­чи­ню­ва­ла­ся чи­ма­ло до розд­раз­нен­ня тої жінки про­ти неї. Так, бо­дай, впев­ня­ла її Докія.

- Аби позір від се­бе відвер­ну­ти, об­мов­ляє інших,- го­во­ри­ла,- га­дає, що тим примк­не гу­би лю­дям, що зна­ють, як во­на спра­ву­ва­ла­ся в службі у жи­да. (Тут сплю­ну­ла). Я ли­ше ди­ву­юся, що Марійка три­має з нею ком­панію. Се та­ка хит­рун­ка й шах­рай­ка, якої світ не ба­чив. Во­лос­ка од­но­го за­дур­но не дасть. Відда­ла­ся за бов­ва­на, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього по­на­шах­ро­ву­ва­ла. Вже й обі вдо­виці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, ди­ву­ються не раз її ла­комст­ву до всього, та про­те язи­ком своїм об­мо­тає кож­но­го, як па­ву­ти­на, і здо­бу­ває на свій бік.

Усе те боліло й підгри­за­ло мо­ло­ду дівчи­ну без ус­тан­ку. Її честь, її діво­ча честь, яку здо­бу­ла собі дов­гою служ­бою у своєї пані, те­пер розвіяла­ся, не­мов із вітром по­летіла. Чу­ла се­бе та­кою самітною й опу­ще­ною всіма, та­кою приг­ноб­ле­ною, мов справдішня зло­чин­ни­ця.

«Коби хоч він тут був! - мов­ля­ла чи­ма­ло разів до сво­го сер­ця.- Ко­би хоч він тут був, усе бу­ло б інак­ше! Не­хай би й мов­чав, ще й цілий рік не­хай би мов­чав, я б уже жда­ла, ли­ше не­хай би тут раз був!»

- Ти не посмієш мені на ніщо пок­лас­ти, як бу­деш моєю газди­нею! - го­во­рив їй пест­ли­во, ко­ли при­хо­див іноді на па­ру день на відпуст­ку до­до­му, і во­на жа­лу­ва­ла­ся, що тут або там ури­вається з праці.- Я те­бе бу­ду як у дзер­калі три­ма­ти…

Плакала за кож­ним ра­зом, ко­ли зга­ду­ва­ла оці йо­го сло­ва. Го­во­рив усе так, що му­си­ла пла­ка­ти. Та­кий був лю­бий. І то­му лю­би­ла во­на йо­го так… то­му ма­ла та­ке сер­це для нього… бу­ла би виб­ра­ла те сер­це для нього… Во­на бо­ро­ла­ся… ли­ше бог один знає, як во­на бо­ро­ла­ся… а на­ос­тан­ку не змог­ла. Та й так… Об­тер­ла шит­вом очі, що зай­шли ве­ли­ки­ми сльоза­ми, і за­тис­ну­ла гу­би. Відтак підня­ла по­хи­ле­ну го­ло­ву і по­зир­ну­ла на то­вар, що пас­ся. Був тут, не­да­ле­ко неї. Три­мав­ся все вкупі й пас­ся пильно. Її пог­ляд по­ли­нув дальше по­над стер­ню, там, де по­ля не­замітно зніма­ли­ся в лег­кий ко­тел, і спи­нив­ся ми­мо­волі на них. Там зби­ла­ся в ку­пу зе­ле­на гус­та де­ре­вин­ка, дрібна оаза; а ко­ло неї, мов низьке гніздо, білівся бур­дей. Бур­дей Ми­хай­лів. А там далі зе­леніли ліси. «Сусідній» і ма­лий панський. Нес­ка­зан­ний сму­ток за­щемів у її гру­дях. Во­на зга­да­ла той вечір, ко­ли Ми­хай­ло го­во­рив із нею пер­ший раз, що її візьме за жінку, і як відтак зля­ка­ла­ся пе­ред «сусіднім». Во­на всміхну­ла­ся смут­но. Чо­го бу­ло тоді ля­ка­ти­ся? Пе­ред чим? От, дур­на бу­ла! Він був ко­ло неї, во­на бу­ла як та пта­ха вільна, во­ни йшли уд­вох ра­зом… Над­ворі бу­ло яс­но, ти­хо, і чо­го бу­ло ля­ка­ти­ся? Що то бу­ло про­ти оцього те­пер?

Вона зітхну­ла. Аж те­пер бу­ло чо­го ля­ка­ти­ся. Над нею збит­ку­ва­ли­ся, глу­ми­ли­ся з неї, її гна­ла рідна ма­ма і рідний брат із ха­ти, прог­на­ли зі служ­би, де пра­цю­ва­ла щи­ро, спо­чин­ку ніко­ли не ма­ла, а про­те її ніхто не жа­лу­вав. Щас­тя, що бу­ла ще год­на ро­би­ти. Ніяк не го­ди­ло­ся сидіти на ласці з за­ло­же­ни­ми ру­ка­ми. Аби зна­ла, що з ніг ко­лись упа­де, не зак­ла­де ніко­ли рук.

Але, мо­же, бог до­по­мо­же їй, що во­на ко­лись Докії за її доб­ре сер­це віддя­чить. По­ка­же лю­дям, що не та­ка во­на вже без честі, як во­ни собі ду­ма­ють. По­ка­же, по­ка­же… І во­на й він по­ка­жуть. Докія ста­ла для неї рідною матір’ю, а ста­рий Пет­ро - де-де був уже її брат ко­ли для неї та­кий, як він! Ніко­ли зло­го сло­ва не ска­зав, а десь-не-десь при­но­сив і бул­ку від Менд­ля з Гоп­пля­цу для неї.

- Їж, са­ра­ко,- го­во­рив і втис­кав на си­лу бул­ку в ру­ку, ко­ли во­на со­ро­ми­ла­ся взя­ти,- їж, не­бо­го. Тільки доб­ра твой­ого, що з’їси!

Вона все підозріва­ла йо­го, що він знає про її тай­ну від Докії, але ма­ла за­ра­зом те пе­ресвідчен­ня, що він їм ні в чім не пош­ко­дить. Умів сва­ри­ти й ла­яти на цілу ха­ту мо­гу­чим своїм го­ло­сом, зри­вав ним усіх з ніг, не­по­коїв сусідів, а робітників, ко­ли над­зи­рав їх у полі або ко­ло сто­до­ли, дер­жав мов кліща­ми при ро­боті, та про­те був він доб­рий і щи­рий, а сер­цем м’який, мов той спра­вед­ли­вий шовк. Во­на пра­ла йо­му білля, пе­ре­да­ючи йо­го білим як сніг, і ви­ко­ну­ва­ла насліпо всі йо­го при­ка­зи в гос­по­дарстві.

Василь ма­ло жу­рив­ся нею. Йо­му бу­ло бай­ду­же, чи во­на бу­ла тут, чи ні; ба бу­ло май­же догідно. Ко­ли він не раз по цілих днях пе­ре­сид­жу­вав у Менд­ля на Гоп­пля­цу за сто­лом, Докія все-та­ки не бу­ва­ла цілком са­ма до­ма.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Днина бу­ла га­ря­ча, і до за­хо­ду сон­ця бу­ло ще да­ле­ко. Ве­ли­кий мо­тиль літав пла­ву­чим, ко­кет­ним польотом у поб­лизькості дівчи­ни, сіда­ючи то тут, то там на хви­ли­ну ко­ло неї, не­на­чеб ба­жав, що­би во­на по­див­ля­ла йо­го ок­са­мит­ну, тем­ну кра­су. Польові ко­ни­ки дзи­котіли в стерні не­ус­тан­но й ожив­ля­ли ми­ло ти­ши­ну, що роз­ля­га­ла­ся да­ле­ко-ши­ро­ко ок­руг неї на по­лях. Тро­хи опо­далік від неї, на сусіднім за­гоні, нак­ла­да­ли два чо­ловіки сно­пи на фіру, а врешті, бу­ло без­люд­но в її ок­ру­женні.

Нараз спо­ну­ка­ло її щось підвес­ти пог­ляд від шит­ва. Якесь прик­ре по­чут­тя пе­ре­шиб­ло її від го­ло­ви до ніг. Во­на ста­ла враз­ли­ва ос­танніми ча­са­ми. Про­ти неї взя­ла­ся звідкись, не­на­чеб із землі ви­ри­ну­ла, Рахіра і збли­жа­ла­ся жи­вим кро­ком чим­раз більше. Во­на му­си­ла на неї пог­ля­ну­ти. Во­ни обі зна­ли­ся ли­ше пе­ре­хо­дом, не го­во­ри­ли ніко­ли з со­бою дов­ше, як кілька хви­лин, та про­те не по­чу­ва­ли до се­бе взаємно ніяких при­ятельських по­чу­вань.

Рахіра не лю­би­ла Ан­ни, бо та не вда­ва­ла­ся з нею ніко­ли в ба­ла­кан­ку, що мо­ло­да ціка­ва ци­ган­ка над усе лю­би­ла, та й ще за те, що во­на ска­за­ла їй од­но­го ра­зу пря­мо в очі пе­ред інши­ми дівча­та­ми: «Чому ти не роз­че­шеш­ся? Твоя го­ло­ва роз­пат­ла­на, як ви­вер­не­ний кип­тар!» А всі при­сутні дівча­та ре­го­та­ли­ся ве­се­ло. Сього не мог­ла во­на їй ніко­ли за­бу­ти. А Рахіра бу­ла Анні не­ми­ла, бо чу­ла про неї від Докії і Ми­хай­ла, а пе­ре­важ­но від осіб, нею най­більше ша­нов­них і люб­ле­них,- са­ме пус­те.

Окрім то­го, зна­ла, що Рахіра бу­ла хит­ра, мов ли­си­ця, ціка­ва до обу­рен­ня і що - як за­чу­ла ос­таннім ча­сом - тіши­ла­ся її го­рем.

«Вона уни­ка­ла в неділі танців на Гоп­пля­цу, літа­ла по­над ко­ню­ши­ною, до­ки не вер­ну­ла з мед­ком на ніжках»,- глу­ми­ла­ся пе­ред Са­вою, а Са­ва роз­повів іншим хлоп­цям; за­чув се і ста­рий Пет­ро та приніс до­до­му.

З то­го вий­шло, що між ни­ми про­ки­ну­ла­ся неп­ри­язнь і во­ро­хо­би­ла тай­ком тут і там мо­ло­ду, напівди­ку кров. Рахіра йшла до доньки ста­ро­го Ло­па­ти, в лісок, з якою ма­ла вічно інте­ре­си зад­ля ціток і герданів, а що да­ле­ко й ши­ро­ко не бу­ло нічо­го та­ко­го, що мог­ло б вик­ли­ка­ти в її ла­комній душі гли­бо­ку ува­гу, то, по­ба­чив­ши дівчи­ну при то­варі, поріши­ла без ва­ган­ня за­дер­жа­ти­ся на ча­сок ко­ло неї і по­ба­ла­ка­ти з нею. Мо­же бу­ти - ду­ма­ла - вдасться їй он тут на са­моті ви­до­бу­ти з неї тай­ну, що са­ме те­пер бу­ла для всіх жінок і дівчат най­цікавішим пред­ме­том, а дальша до­ля по­важ­ної дівчи­ни не­аби­яким пред­ме­том ба­ла­кань і вга­ду­ван­ня. Кож­на з них бу­ла б над усе ба­жа­ла бу­ти тою пер­шою, яка б дізна­ла­ся щось пев­не про ге­роя в Ан­нинім житті і роз’ясни­ла цілу таємни­чу за­гад­ку, що всіх мов за ніс во­ди­ла.

«Як бджо­ла в по­тем­ки бу­дує стінку, так і во­на за­чи­ни­ла­ся пе­ред людьми та тче свою до­лю!» - го­во­ри­ли од­нос­тай­но біло­го­лові сусіди Маріїні, дві вдо­виці ста­ру­хи, і здви­га­ли бай­дуж­но пле­чи­ма, їх од­них уже ніщо не ціка­ви­ло, хоч би Домніка або Марія не зна­ти що роз­ка­зу­ва­ли.

З чи­га­ючим пог­ля­дом у чор­них блис­ку­чих очах над­хо­ди­ла мо­ло­да дівчи­на, мов кітка, без­ше­лес­но до си­дя­чої над шит­вом по­хи­ле­ної Ан­ни. Ан­на відчу­ва­ла чим­раз більше близькість над­хо­дя­чої, од­на­че уда­ва­ла, не­мов­би не ба­чи­ла її. Її гніва­ло се, що бу­де при­не­во­ле­на го­во­ри­ти з он тою, як її на­зи­вав Ми­хай­ло, мо­ло­дою «відьмою», відповіда­ти на всякі її до­пи­ти; во­на ж бу­ла слав­на з своєї хит­рості і вит­ри­ва­лості у виг­ра­бу­ванні вся­ких но­вин. Опи­ни­ла­ся, врешті, ко­ло неї.

- Боже по­ма­гай, Ан­но! - про­мо­ви­ла підхлібним го­ло­сом.

- Дякувать! - відповіла Ан­на.- Ку­ди до­ро­га?

- До Єли­са­вет­ки Онуфрієвої. Маю при­нес­ти собі взірець до герда­ну, що хо­чу ви­си­ля­ти на храм. А що ти ро­биш?

Анна по­чу­ла­ся в душі вра­же­ною ти­кан­ням не­сим­па­тич­ної дівчи­ни. Во­ни бу­ли вправді в од­на­ковім віці, але що Рахіра вза­галі не тіши­ла­ся доб­рою сла­вою і звик­ла бу­ла чу­ти про неї ли­ше лег­ко­важні сло­ва, так те­пер под­раз­ни­ла її інтимність, що му­си­ла відповісти їй до­волі сер­ди­то:

- Роблю те, що ви­диш!

- Шиєш весільну со­роч­ку? - ска­за­ла з лег­ким глу­мом, та­кож уже под­раз­не­на, ніби при­та­ку­ючи своїм сло­вам, Рахіра.

- Може, й весільну! - відповіла Ан­на ко­рот­ко.

Рахіра по­мов­ча­ла хви­ли­ну. Відтак ки­ну­ла­ся до іншої так­ти­ки. Підня­ла од­ну но­гу впе­ред се­бе і пог­ля­ну­ла на неї жур­ли­во.

- Перескакуючи он той ша­нець, я так роз­дер­ла собі но­гу на терні, що лед­ве мо­жу далі йти. Му­шу тро­хи сісти! - ска­за­ла в зовсім іншій мо­ду­ляції го­ло­су.

- Сідай! - про­бур­котіла Ан­на, оки­нув­ши її збо­ку пох­му­рим пог­ля­дом. Відчу­ла. Те­пер ли­ше са­ма цікавість при­ку­ва­ла її біля неї.

Рахіра усіла й ди­ви­ла­ся який­сь час мовч­ки, як Ан­на то впи­ха­ла, то ви­тя­га­ла гол­ку в по­лот­но.

- Для ко­го оця со­роч­ка? Се му­жеська?

- Так.

- Се тон­ке по­лот­но! З та­ко­го ши­ються весільні со­роч­ки!

Анна не об­зи­ва­ла­ся.

- Я тобі всього доб­ра з душі ра­да, Ан­но,- тяг­ну­ла во­на жи­во далі,- чи маєш ве­ли­ку гри­зо­ту! Ко­ли твоє весілля?

Анна по­чер­воніла.

- Коли мій ми­лий за­хо­че! - відповіла зміша­на.

- А жінки в селі го­мо­нять, що він уже те­бе по­ки­нув і має дру­гу!

Аннин го­лос зад­ри­жав.

- Так! Хто ж се ка­же?

- Одна жінка ка­за­ла мені! Так ка­за­ла: «Якби Ан­на бу­ла ро­зум­на та не за­та­юва­ла всього, то він був би її му­сив узя­ти, а так во­на мов­чить, як би бо­яла­ся свой­ого пра­ва, тим ча­сом він собі дру­гу най­шов, а з неї ли­ше дзво­ни пус­тив. Хто її візьме з ди­ти­ною? Хто схо­че чу­жу ди­ти­ну го­ду­ва­ти? За яке пра­во, за який довг?» От так ка­за­ла та жін­ка.

Анна зад­ри­жа­ла з жа­лю і оби­ди.

- Та вже во­на по­ба­чить, хто та­кий ме­не візьме! - відповіла, гли­бо­ко зво­ру­ше­на.- Не­хай не жу­риться мною! Я вже собі дам ра­ду; не­хай другі се­бе пильну­ють!

- Се і я їй ска­за­ла,- тяг­ла Рахіра глад­ко далі,- але во­на ще до­ло­жи­ла: «Анна,- ка­же,- ро­бить со­ром і хлоп­цям, бо в на­ше се­ло при­хо­дять лю­ди із сусідніх сіл у сва­ти, та що собі по­ду­ма­ють? Ска­жуть, що у нас такі хлопці, що збав­ля­ють дівчат, а відтак на сміх їх пус­ка­ють. Не прий­муть у своє се­ло. Все сва­тав кож­ний дівчи­ну, як та­ке лу­ча­ло­ся. Кож­ний ішов до па­нот­ця, по­ка­яв­ся, па­но­тець нас­ва­ри­ли і звінча­ли, а тут? Со­ром та й со­ром!»

Рахіра вп’яли­ла свої блис­кучі очі виг­ре­бу­ще в ли­це про­тив­ниці і, по­мов­чав­ши хви­ли­ну, до­да­ла:

- А відтак ще ска­за­ла: «Я бу­ла від Ан­ни всього надіяла­ся, але вже та­ко­го сти­ду мамі і бра­тові на­ро­би­ти, де брат хо­че в по­ряд­но­го газди зас­ва­та­ти доч­ку, то, ану, де і хто та­ке чув? Те­пер не­хай іде до жидів на служ­бу!»

Тут Ан­на підня­ла го­ло­ву. Бу­ла цілком біла. Її очі стемніли аж вчор­не, і нес­ка­зан­на по­гор­да і не­на­висть про­би­ли­ся в них.

- Ти! - про­си­ла во­на.- Чо­го ти прий­шла сю­ди і під’їдаєш ме­не твоїми мельдун­ка­ми? Іди собі геть, звідки прий­шла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що лю­ди про те­бе роз­ка­зу­ють!

Рахіра зірва­ла­ся мит­тю на рівні но­ги. Витріщив­ши свої круглі очі ши­ро­ко на Ан­ну, мов­ча­ла хви­лин­ку… Та ли­ше не­дов­гу хви­лин­ку. В сліду­ючім уже мо­менті ур­ва­ла­ся нит­ка її терп­ли­вості і чис­то гра­дом по­си­па­ло­ся їй з уст:

- Ти… ти… ти знаєш, що лю­ди про ме­не роз­ка­зу­ють? Ти, що в те­бе шкіра на пле­чах са­ми­ми син­ця­ми вкри­та, ти, що завт­ра бу­деш ми­лос­тині від лю­дей про­си­ти? Ти знаєш, що лю­ди про ме­не роз­ка­зу­ють? Агій на твою го­ло­ву, що та­ке знаєш? Ану, ка­жи за­раз, най по­чую! - клик­ну­ла без відди­ху а не­по­бор­ка­ни­ми ру­ха­ми.- Ли­ше не бре­ши, як Івонічи­на Сой­ка ко­ло бур­дея, а ка­жи прав­ду!

- Хочеш зна­ти що? - відповіла вже й собі роз’яре­на Ан­на.- За­раз тобі ска­жу. Ти, ка­жуть, та­ка злодійка, як твій та­то, і не страш­но тобі пе­ред жод­ним гріхом, як йо­му. Ти да­ла Саві мат­ри­гунів та й роз­во­ло­чи­ла йо­го за со­бою, як те­ля на мо­туз­ку, що він не слу­хає ні та­та, ні ма­ми, ні ніко­го. Так. Ти га­даєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти га­даєш, що він те­бе зас­ва­тає і ти бу­деш роз­во­ди­ти­ся на Івоніко­вих грун­тах? За­раз-та­ки! - розсміяла­ся во­на на ціле гор­ло, пот­ря­са­ючи го­ло­вою в якійсь роз­бур­ханій бут­ності.- На се по­че­каєш ти ще тро­хи! Та­ких газдинь, як ти, Івоніка на своїх грун­тах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те мо­жеш спус­ти­ти­ся. І нічо­го тобі не по­мо­же, ані твоя мат­ри­гу­на, ані твої різні во­рож­битст­ва, а ме­не не маєш шпи­га­ти, бо тобі до вінчан­ня та­кож не вільно вінка бра­ти, се всі зна­ють, а Са­ва те­бе не зас­ва­тає! Впрочім…

Вона хотіла ще щось до­ка­за­ти, та Рахіра опи­ни­ла­ся вже близько неї, відса­пу­ючи ши­ро­ко вип­ня­тими грудьми. Во­на взя­ла­ся попід бо­ки і кри­ча­ла:

- То він те­бе зас­ва­тає, га?

- Мене ні, але й те­бе ні. Івоніка і Марія ніко­ли на те не доз­во­лять! Я знаю! - клик­ну­ла Ан­на дри­жа­чим го­ло­сом із цілко­ви­то збліднілим ли­цем.

Се бу­ло най­гірше, чим мож­на бу­ло вра­зи­ти Рахіру, і пе­ред чим жа­ха­ла­ся, мов пе­ред їдо­ви­тим шпи­ган­ням гол­ки. Її очі заіскри­ли­ся не­доб­ре, од­на­че і во­на роз­ре­го­та­ла­ся, як пе­ред хви­лею Ан­на, на ціле гор­ло.

- Мене Са­ва не зас­ва­тає, ка­жеш,- спи­та­ла во­на,- і ти се знаєш? Він тобі ка­зав? Мо­жеш за­бо­жи­ти­ся? А хто пішле до те­бе сватів, ти, по­кой­ова на ласці, ко­ли ти так усе доб­ре знаєш? Кот­рий з ба­гацьких синів? Чи, мо­же, собі ви­бе­реш, кот­ро­го схо­чеш? Їх у те­бе стільки, що перснів у ба­гач­ки на пальцях. А мо­же, ти вже виб­ра­ла та за­бу­ла, як йо­го на ім’я ох­рес­ти­ти, та й че­рез те ли­шиш­ся з си­вою ко­сою? Мо­же, се ста­рий Пет­ро, що си­дить у своєї сест­ри на ласці, як ти те­пер, а мо­же, се Са­ва те­бе візьме, як не ме­не? Га? Або, мо­же, візьмеш йо­го бра­та Ми­хай­ла? Він бу­де, мо­же, ко­лись двірни­ком, хва­лив­ся раз пе­ред Са­вою, то й ти бу­деш поп­ри нього пані двірнич­ка. Ста­рий Івоніка і Марія відчи­нять двері заз­да­легідь пе­ред то­бою, та й в ку­ми мо­жеш їх зап­ро­си­ти…- і, не докінчив­ши ре­чен­ня, роз­ре­го­та­ла­ся на­но­во на ціле гор­ло.

На ос­танні сло­ва Ан­на схо­пи­ла­ся на рівні но­ги, мов на пру­жи­нах. Ви­со­ка й обу­ре­на, ста­ну­ла пе­ред мо­ло­дою ци­ган­кою, пог­ро­зив­ши їй ди­ко п’ясту­ком.

- Ая, ая, аби-сь зна­ла! Я ви­бе­ру собі Ми­хай­ла, аби-сь зна­ла! - проціди­ла біли­ми ус­та­ми й по­гас­лим го­ло­сом.- А за­ки він ста­не двірни­ком і відділить тобі твою пар­ти­ку, я тобі її дам від себе.

Розмахнулась ру­кою, а ся спи­ни­ла­ся на смаг­лявім лиці мо­ло­дої дівчи­ни, і го­лос­ний відляск пішов воз­ду­хом.

Рахіра ки­ну­лась, мов справдішня тиг­ри­ця, з обо­ма ру­ка­ми на Ан­ну. Од­на­че Ан­на, до край­ності розд­раз­не­на і зво­ру­ше­на, тру­ти­ла її май­же з му­жеською си­лою в гру­ди і так нес­подіва­но, що дівчи­на по­да­ла­ся о кілька кроків на­зад.

- А як Ми­хай­ло бу­де двірни­ком,- клик­ну­ла без­звуч­ним го­ло­сом,- а я йо­го газди­ня, то він ви­же­не та­ких во­ро­жок і відьмів із се­ла, як ти! Так! Те­пер уже знаєш, що хотіла зна­ти, і ра­дуй­ся, як хо­чеш! Те­пер уже мо­жеш собі йти! Вже діста­ла свою пар­ти­ку, по яку прий­шла?

Сказавши се, зібра­ла жи­во своє шит­во і звер­ну­ла­ся за то­ва­ром, що, па­су­чи­ся, відда­лив­ся тро­хи від давнього місця.

Рахіра не пішла за нею.

Вона бо­яла­ся тої роз’юше­ної пос­таті й тих сильних п’ястуків, яких си­лу щой­но спізна­ла.

Осталася на місці, ми­на­ючи­ся з гніву й обу­рен­ня, за­тис­ка­ючи раз по раз п’ясту­ки, пог­ро­жу­ючи ни­ми та вик­ли­ку­ючи го­лос­но бру­тально-грубі і обид­ливі сло­ва.

- Чекай, че­кай! - кінчи­ла кож­не но­ве ре­чен­ня зне­ва­ги яки­мсь співу­чим го­ло­сом.- По­пам’ятаєш ти ще оце! По­па­м’я­таєш ти ще, хто та­ка Рахіра та й ко­го ти по­лич­ни­ком по­час­ту­ва­ла! Те­пер я те­бе знаю, че­кай, те­пер видіти­ме­мо, хто піде з се­ла, та й ще, до то­го, з тор­ба­ми! Хто свою пар­ти­ку діста­не! Че-кай! Че-кай!

Так виг­ро­жу­ва­ла дов­го різни­ми сло­ва­ми, відда­ля­ючи­ся повільно, нес­ко­рим кро­ком із не­щас­но­го місця на­зад.

Але Ан­на не слу­ха­ла її вже більше. Пог­на­ла то­вар у цілком про­тив­ну сто­ро­ну на па­шу й уже ані ра­зу не ог­ля­ну­ла­ся більше. Їй ста­ло цілком бай­ду­же, що по­за нею діяло­ся. Ма­ла ли­ше те ви­раз­не по­чут­тя, що якась тяж­ка пай­ка от­руї, що гнізди­ла­ся десь у неї на дні в душі вже здав­на, спа­ла те­пер. В чім во­на по­ля­га­ла, во­на сього не зна­ла. Чу­ла ли­ше, що їй те­пер доб­ре…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Рахіра не пос­ту­па­ла більше в лісок до доньки Онуфрія Ло­па­ти по взірець до герда­на. За­тяг­нув­ши хуст­ку, що зсу­ну­ла­ся їй при бур­ли­вих ру­хах із го­ло­ви май­же аж на плечі й очі, вер­ну­ла пок­вап­ним кро­ком до­до­му.

XV

Того ве­чо­ра зай­шов Са­ва до Рахіри, і так пе­ре­сиділи обоє до опівночі.

Ніч бу­ла яс­на й ти­ха; во­ни сиділи на призьбі, го­во­ря­чи та спе­ре­ча­ючи­ся.

Вона бу­ла стра­шен­но зво­ру­ше­на, і її круглі очі прис­ка­ли раз по раз іскра­ми. Оповіда­ла йо­му прик­люч­ку з Ан­ною, мо­же, по раз шос­тий, і все на­но­во на­ка­зу­ва­ла йо­му відда­ти їй, Анні, «пар­ти­ку», інак­ше гро­зи­ла:

- І не по­див­люсь у той бік, де йдеш: очі тобі вид­ря­паю, як прис­ту­пиш на крок до ме­не!

Він обіцяв їй твер­ди­ми сло­ва­ми по­ка­ра­ти Ан­ну. Був сам так гли­бо­ко обу­ре­ний об­ра­зою, за­подіяною дівчині, що товк від ча­су до ча­су п’ясту­ком по призьбі, не­на­че мстив­ся вже на неп­ри­ятельці, од­на­че се не вдо­вольня­ло дівчи­ни.

- Та ко­ли по­час­туєш її? - до­пи­ту­ва­ла­ся не­терп­ли­во.- І як се зро­биш? Я б се хотіла зна­ти,- най­ліпше, я б та­ки хотіла десь за­хо­ва­ти­ся і ди­ви­ти­ся, як ти час­ту­ва­ти­меш двірнич­ку!

- Не жу­ри­ся тим! - відповів він глум­ли­во, з пох­му­рим пог­ля­дом у своїх ста­ле­вих очах, що ніко­ли не спо­чи­ва­ли.- Се вже моя річ. Я по­час­тую її, де по­диб­лю, на полі або й на до­розі. Відтак не­хай іде до су­ду й по­дає ме­не.

- Колись, як во­на сидіти­ме са­ма в полі при то­варі, без свідків.

- Тепер за­раз я сього не мо­жу зро­би­ти, бо во­на бу­де зваж­ли­ва,- до­дав,- але тро­хи пізніше, як уже й са­ма за­бу­де. Я піду на на­ше по­ле… а на­ше по­ле об ме­жу з Докіїним ла­ном, і там ох­ре­щу її. Зай­ду до неї цілком ти­хо, так, як би хотів спи­та­ти­ся, чи во­на не має при собі гле­чи­ка з во­дою, та й ста­ну пе­ред нею. Ста­ну пе­ред нею,- тяг­нув дальше на­раз з об­лич­чям зовсім зміне­ним, не­на­чеб пе­ре­жи­вав у дійсності сце­ну, яку ма­лю­вав са­ме сло­ва­ми,- і бу­ду на неї ди­ви­ти­ся. Відтак спи­та­юся: «Слу­хай, Ан­но, хто та­ка Рахіра? Хто ви­же­не її з се­ла?» А відтак по­час­тую її по­лич­ни­ка­ми то впра­во, то вліво, що зем­ля зігнеться під її но­га­ми та й в очах по­чорніє. А відтак спи­та­юся її: «Відки ти знаєш, що Са­ва Івоніко­во­го Фе­дор­чу­ка не зас­ва­тає Рахіри? Відки ти знаєш, що во­на відьма та й дає йо­му мат­ри­гу­ни? Виділа ти те та й маєш на те свідків?» Потім про­ми­не їй вже охо­та чіпа­ти те­бе та й на­зи­ва­ти відьмою, не бійся. Не прий­де охо­та й тоді, як Ми­хай­ло ста­не двірни­ком, а во­на йо­го жінкою. Спус­ти­ся ли­ше на ме­не, ли­ши мені се.

Він зблід стра­шен­но і пре­див­но під час тих не­ба­гатьох слів. Йо­го очі зай­ня­ли­ся чуд­ним блис­ком, збільши­ли­ся нез­ви­чай­но і ста­ли зимні, мов лід. Все те сто­яло у див­но­му конт­расті до йо­го ніжних, ди­ти­ня­чий черт. Йо­го гру­ди підніма­ли­ся й опа­да­ли, а він сопів, не­на­чеб що лиш нап­ру­жив­ся тяж­ко при фізичній праці. Во­на вхо­пи­ла йо­го за ру­ку і гля­ну­ла вдо­во­ле­но на нього.

- Ти… як ти оце зро­биш… як ти оце зро­биш…- во­на лед­ве мог­ла про­мов­ля­ти з повз­дер­жа­ної утіхи,- то я не знаю що… Інак­ше я б і їй, і Докії, і всім тим, що хо­ва­ють ту гас­пи­ду в се­бе, за­па­ли­ла ха­ту над го­ло­вою. Бігме, Са­во, що за­па­ли­ла би!

Він обіцяв ще раз спов­ни­ти своє сло­во, і во­на вкінці впо­коїла­ся. Пізніше всу­ну­ла­ся без­ше­лес­но в ха­ту, де старі спа­ли, і ви­нес­ла тю­тюн і пляш­ку з горівкою.

- Тепер на­пий­ся! - про­шеп­та­ла вдо­во­ле­но й підсу­ну­ла йо­му під рот тру­нок. Са­ма усіла на зем­лю, підібрав­ши під се­бе но­ги на орієнтальний лад, і на­пи­ха­ла люльку. Се був для неї най­кра­щий мо­мент, най­більше по­жа­да­на хви­ли­на. Ку­ри­ла ра­до, до прист­расті, але не сміла то­го ро­би­ти інак­ше, як тай­ком, бо ма­ти би­ла її за се, а во­на бо­яла­ся глу­му лю­дей. Ні од­на дівчи­на в селі не ку­ри­ла, се бу­ло ли­ше у ци­ганів зви­чаєм, а во­на не хотіла ухо­ди­ти за ци­ган­ку. Ніяким спо­со­бом, ні за що в світі… Суп­ро­тив­ля­ла­ся то­му з цілою амбіцією своєї ди­кої, не­угов­ка­ної вдачі. Але так, уночі, ко­ли во­ни сиділи на са­моті і ні од­на людська ду­ша не до­тор­ка­ла­ся їх, мог­ла пос­ту­па­ти собі до впо­до­би.

І він лю­бив, ко­ли во­на ку­ри­ла, ба­вив­ся тим, мов за­бав­кою. Ку­пив їй сам у поб­лизькім містеч­ку, що при­ти­ка­ло до їхнього се­ла, люльку, й лю­бу­ва­ли­ся в ти­шині нез­рад­ли­вої ночі оцею приємністю.

А що те­пер бу­ли дні га­рячі, то во­на хо­ди­ла ли­ше в со­рочці підпе­ре­за­на. І так сиділа й те­пер у йо­го но­гах. Гус­те не­по­дат­не во­лос­ся спа­да­ло їй дрібни­ми ку­че­ря­ми на чо­ло, а ко­рот­ка гру­ба ко­са теліпа­ла­ся при ско­рих ру­ках її го­ло­ви на пле­чах, мов жи­ва. Ку­ря­чи, гляділа не­нас­тан­но на Са­ву. При­па­ла до нього цілою прист­рас­ною своєю ду­шею. Тіши­ла­ся, ба­ча­чи, що спра­ви­ла йо­му приємність при­не­се­ним трун­ком, що він ожи­вив­ся ним і став говірли­вий. Іноді й по­бо­юва­ла­ся йо­го. Та все, ко­ли тро­хи по­пив, бу­ло лег­ше дібра­ти­ся до нього або вип­ро­си­ти що-не­будь у нього. Ніч бу­ла та­ка яс­на, круг них видніли­ся всі пред­ме­ти так док­лад­но, що мож­на бу­ло з легкістю ви­раз­но по­чис­ли­ти дрібне лис­тя виш­не­вих де­рев, що здійма­ли­ся дов­ко­ла нуж­ден­ної ха­ти­ни. З тем­ної зе­лені ма­ло­го яри­но­во­го сад­ка виз­на­чу­ва­ли­ся стрункі білі мальви гуч­ним рос­том уго­ру, а їх білі цвіти, зда­ва­ло­ся, в де­яких хви­лях не­мов блідніли між гус­тим лис­тям у магічнім сяєві міся­ця. Зі східної сто­ро­ни ха­ти­ни, десь за сад­ком, зак­ри­ча­ла смут­но, пе­ре­раз­ли­вим го­ло­сом со­ва. Рахіра за­чу­ла се.

- Хтось ум­ре! - ска­за­ла су­хо, звер­та­ючи свої блис­кучі очі в ту сто­ро­ну, звідки дав­ся по­чу­ти віщий ок­лик.- Звідки во­на кри­чить?

Він здвиг­нув пле­чи­ма.

Оклик пов­то­рив­ся і, як уже те­пер зда­ва­ло­ся, зовсім в їхньому сусідстві.

- Агі, се та­ки близько ко­ло нас! - клик­ну­ла.

- Боїшся? - спи­тав він і гля­нув по­важ­но на неї.

- Ні.

- Не бійся, ти не вмреш!

Вона всміхну­ла­ся і по­ка­за­ла свої білі, блис­кучі зу­би.

- Най мої во­ро­ги ги­нуть! - ска­за­ла.

По хви­лині, під час якої мов­ча­ли обоє, обізва­ла­ся:

- Не ска­жеш та­ки нічо­го ста­рим про се? А я б їм та­ки нав­мис­не все роз­повіла. Не­хай потішаться тро­хи, як чор­ною го­ди­ною. Я їм не до впо­до­би, то, мо­же, во­на при­рос­те їм до сер­ця!

Але він по­хи­тав го­ло­вою. У нього про­ки­ну­ла­ся інша дум­ка. Він хотів собі се за­хо­ва­ти. Во­но мог­ло йо­му ко­лись пізніше ліпше при­да­ти­ся. Ко­лись і про­ти са­мо­го Ми­хай­ла ста­ти в при­годі. До то­го, хотів ко­лись Ми­хай­ла за­хо­пи­ти з дівчи­ною і вже тоді… Йо­го очі за­ся­ли, як пе­ред­ше, зим­ним блис­ком, що чим­раз більше ріс, по­гой­да­ли­ся по землі від од­но­го пред­ме­та до дру­го­го, і він за­мовк. По якімсь часі спер го­ло­ву в ру­ки, а ті на коліна, вто­пив очі в зем­лю і про­мо­вив:

- Сього ро­ку має та­то прек­рас­ну пше­ни­цю! Са­ме та, на кот­ру я сам орав і кот­ру до кінця досівав!

Вона вий­ми­ла на хви­ли­ну люльку з-по­ме­жи зубів і спи­та­ла:

- Та й що?

- Ніщо! Але та зем­ля, на якій ми сього ро­ку ту пше­ни­цю сіяли, ду­же доб­ра. Всі наші грун­ти ду­же добрі! Зем­ля товс­та та­ка та крас­на, що хоч що посій, то все пиш­но ви­рос­те!

- Се ти впер­ше знаєш? - спи­та­ла во­на із лег­ким глу­мом.- Ціле се­ло знає, що грун­ти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, ма­буть, ліпші!

- Я се й пер­ше знав! - відповів він звільна і все за­дум­чи­во.- Але відко­ли Ми­хай­ло пішов, знаю се ще ліпше. Як чо­ловік сам сіє, сам оре, сам са­пає,- спізнає все ліпше. Але той кус­ник - він ле­жить не­да­ле­ко від бур­дея і від нього най­ближ­че до цісарсько­го гос­тин­ця - я б йо­го ду­же хотів ма­ти. Я б собі хотів там пос­та­ви­ти ха­ту. Але,- до­дав, сумніва­ючи­ся,- чи мені йо­го та­то дасть? І Ми­хай­ло ка­зав раз, що там бу­ло би ду­же доб­ре пос­та­ви­ти ха­ту. Навк­ру­ги ма­ли би ми свої грун­ти. До до­ро­ги близько, в бур­дею не бу­де мож­на все сидіти. Ми оба не змо­же­мо в бур­дею сидіти.

- Старий не дасть тобі то­го ла­ну! - за­ки­ну­ла рішу­чим то­ном Рахіра.

Він не відповів.

- Старий не дасть тобі йо­го! - пов­то­ри­ла во­на розд­раз­не­но.- Він дасть йо­го Ми­хай­лові, а як уже дасть, то за­хо­че, аби ти ме­не по­ки­нув…

Очевидно, він мав ті самі сло­ва на ус­тах, бо до­ки­нув так са­мо не­терп­ли­во і розд­раз­не­но:

- Він за­раз зач­не го­во­ри­ти про гріх і ска­же, що з гріхом на душі чо­ловік ніко­ли хісна з землі не здо­бу­де, та й та­ке інше. Я знаю! Я вже на­пе­ред знаю…

Вона гляділа впе­ред се­бе хви­лю жи­во, за­ду­ма­на, з ви­пу­ле­ни­ми очи­ма. По­ба­чи­ла се­бе в уяві газди­нею, з крас­ним, як сніг білим руш­ни­ком на го­лові, в довгім ви­шитім ко­жусі, як ішла за ним у неділю до церк­ви. Всі чо­ловіки й жінки ог­ля­да­ли­ся за ни­ми, а дівча­та аж ми­на­ли­ся зі злості. Во­на бу­ла газди­нею на Івоніко­вих грун­тах! Во­на, Рахіра!

Се бу­ла її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се бу­ло те ве­ли­ке щас­тя, за яким горіла її ла­ко­ма ду­ша й без яко­го не мог­ла собі уяви­ти жит­тя. При­ляг­ла до нього цілою своєю не­на­сит­ною, га­ря­чою вда­чею, з цілим го­ло­дом мо­ло­дої ди­кої на­ту­ри, що, зілляв­шись ще і з іншим жит­тям в од­но, ніяк не мог­ла розс­та­ти­ся хоч би й у думці від неї і всіх об’яв і ви­мог, які її за со­бою по­тя­га­ли.

В по­гоні за удер­жан­ням то­го її гру­бо­го, уявою вимріяно­го щас­тя де­мо­ралізу­ва­ла­ся несвідо­мо чим­раз більше, не жа­ха­ючи­ся ніяких, хоч би най­підліших, учинків для зас­по­коєння своїх ба­жань.

Так, як во­на собі уяв­ля­ла, як ду­ма­ла та як хотіла,- му­си­ло ста­ти­ся. Інак­ше й не мог­ло во­но бу­ти. Він хотів її, во­на хотіла йо­го, він мав діста­ти зем­лю від ро­дичів, а все інше май­же не існу­ва­ло для неї.

- Ти! - вир­ва­ло­ся на­раз не­терп­ли­во із її уст.- Чо­го ти ніби ждеш? По­ки Ми­хай­ло з війська вер­не?…

- Та й я маю ще до війська іти! - відповів пох­му­ро.- Раз не взя­ли, але дру­гий раз мо­жуть узя­ти!

- І те­бе? Та­же вже Ми­хай­ла відібра­ли?

- Та так, але я му­шу за се­бе слу­жи­ти! - ска­зав знов хмар­но. Во­на по­мов­ча­ла хви­ли­ну, а відтак спи­та­ла:

- А як­би ти ще од­но­го бра­та мав, му­сив би й той іти?

- Авжеж!

- А ти б кон­че му­сив?

- Гадаєш, ні? Тоді тим більше!

- Чому тим більше?

- Бо при ро­ди­чах усе б один ли­шив­ся! Ро­зумієш?

- Звідки ти се знаєш, хто тобі те ка­зав? - спи­та­ла.

- Се я знаю! Та й від та­та знаю! Те всі зна­ють!

Во­на за­мовк­ла й по­па­ла, як пе­ред­ше, у жи­ву за­ду­му. По якійсь хвильці спи­та­ла:

- А як во­но бу­ває, як до­ма є ли­ше один син?

- Тоді він мо­же бу­ти увільне­ний, тоді мож­на ска­за­ти: «Старі слабі, і він му­сить ли­ши­ти­ся до­ма, що­би ста­рих дог­ля­да­ти та й гос­по­дарст­вом пра­ви­ти».

Вона не пи­та­ла вже більше. І він за­мовк, скру­тив собі папіро­су, а во­на по­ча­ла гриз­ти нігті. По якійсь хви­лині обізва­ла­ся:

- Як Ми­хай­ло прий­де, то ти бу­деш му­си­ти йти. А за­ким ти вер­неш, то він оже­ниться, і ста­рий дасть йо­му най­ліпшу зем­лю.- Во­на го­во­ри­ла се го­ло­сом, що чим­раз більше зни­жав­ся та упа­дав… Ніби ба­чи­ла, як на­раз її щас­тя роз­би­вається, як ги­нуть усі надії.

- Та я не му­шу йти до війська,- ска­зав.

- Але ж ти сам ка­зав, що му­сиш іти…

- Я відріжу собі один па­лець… або ні - то ти мені да­си щось від твоєї тітки з М.- яке зілля, який­сь тру­нок, що­би ме­не на той час зва­ли­ло… Я ста­ну мар­ний, і ме­не не відбе­руть. Я не бо­юся жовнірства,- до­дав з при­тис­ком,- але я не хо­чу слу­жи­ти. Я там бу­ду во­ло­чи­ти­ся зо два-три ро­ки з гве­ром, а за той час ут­ра­чу най­ліпшу зем­лю. Мені ли­ше про зем­лю хо­дить, ли­ше про зем­лю. Все інше мені бай­ду­же. Нас є двоє на ту зем­лю: маємо од­на­ко­ву й доб­ру і сла­бу діста­ти.

- В те­бе та­ке са­ме пра­во, як у нього! - пот­вер­ди­ла во­на ла­ко­мо.

- Таке са­ме, а мо­же, ще й більше!

Замовкли обоє. Так сиділи який­сь час. Зго­дом запіяв ко­гут. Бу­ло по півночі. Він про­ки­нув­ся зі своїх га­док, хотів підня­ти­ся з місця, але во­на вхо­пи­ла йо­го за ру­ку й зат­ри­ма­ла.

- Лишися вже тут оцю ніч,- про­мо­ви­ла півго­ло­сом.- До­ма не бу­деш ліпше спа­ти, як тут.

Він усів на місце, не ска­зав­ши ні сло­ва, і об­няв й ру­кою за шию. Во­на про­шеп­та­ла йо­му кілька пест­ли­вих слів до ву­ха і при­ту­ли­ла­ся до нього, мов ла­си­ця, од­на­че він не всидів дов­го. На­раз ус­тав, не­на­че на який­сь внутрішній при­каз, не­на­че йо­го гна­ло звідсіля щось геть, і, відсу­нув­ши її ру­ки від се­бе, підняв­ся жи­во з місця. Йо­го очі по­ча­ли за чи­мось то сю­ди, то ту­ди блу­ка­ти, а відтак спи­ни­ли­ся на пляшці з горівкою. Ста­нув.

- Є ще тут що? - спи­тав.

А відтак, відкрив­ши ще тро­хи трун­ку, при­ло­жив пляш­ку до уст і ви­пив усе до ос­танньої краплі…

- А те­пер уже йду! - ска­зав.

Вона вста­ла за ним, прос­тяг­нув­ши­ся ко­ло нього без­ше­лес­но, мов кітка, і вип­ро­ва­ди­ла йо­го аж до пе­ре­ла­зу. Опісля по­да­ли собі ру­ки.

- Не за­будь за Ан­ну! - при­га­да­ла во­на ще вос­таннє.

- Не бійся! - відповів усміха­ючись. Але той усміх спо­га­нив йо­го ніжні ди­ти­нячі чер­ти до край­ності…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Аби вже ме­не так моя доб­ра до­ленька за­бу­ла, як я її за­бу­ду!» - ду­мав дальше, пря­му­ючи бай­ду­жим кро­ком по­лем до бур­дея.

«Побожна! Полізла з ма­мою на про­щу, ска­вуліла пе­ред усіма іко­на­ми, по­нес­ла світло та гроші, а те­пер - ади! - як кер­тиці, як бор­су­ки лізли десь під зем­лю, аби їх ніхто не ймив, а во­но та­ки вий­шло все на­верх!»

Ціле йо­го розд­раз­не­не нут­ро зво­ро­хо­би­ло­ся, але за­ра­зом відчув він ве­ли­ке вдо­во­лен­ня і нес­ка­зан­ну зло­радість. Та­то і ма­ма до­ко­ря­ли йо­му за йо­го зно­си­ни з Рахірою, мов за прос­ту­пок, на­зи­ва­ли най­тяж­чим гріхом, на­би­ва­ли ву­ха від ра­на до ве­чо­ра прерізни­ми ос­то­ро­га­ми та грізьбою, що нічо­го від них не діста­не, а он тут пішов стар­ший, звів дур­ну най­мич­ку і хотів їм у ха­ту ніби невістку впро­ва­ди­ти…

Був би май­же вго­лос розсміявся, та­кою смішною ви­да­ла­ся йо­му оця ціла спра­ва в тій хвилі. «Капітан», як йо­го ма­ти іноді на­зи­ва­ла, бу­ду­чий «двірник»!

«Так, та­ки так! Ма­ма! - го­во­рив у нім який­сь го­лос дальше.- Во­на вже отво­рить очі і сплес­не в ру­чеч­ки, як довідається про те. Бу­де вже ма­ти собі потіху».

Одначе йо­го сер­це не сміялось дов­го. При спо­гаді про матір за­мовк­ло і схо­лодніло в йо­го душі. Знав. Так як ма­ти не при­пус­тить ніко­ли в ха­ту Ан­ни за невістку, так не прий­ме й Рахіри ніко­ли до се­бе. Ніко­ли!

Неначе вов­чи­ця, ки­неться на нього й бу­де відри­ва­ти йо­го від дівчи­ни, ко­ли прий­де вже до шлю­бу. Відчув інстинк­том, що во­на бу­де йо­го най­тяж­чим во­ро­гом у бо­ротьбі за йо­го щас­тя. Ні батько, ні Ми­хай­ло, ні лю­ди, ніхто інший - ли­ше во­на од­на! Од­на-однісінька во­на.

Мимоволі зби­ли­ся йо­го ру­ки в п’ясту­ки.

- Мамо! ма­мо! - про­си­чав не­на­вис­но крізь зу­би, за­тис­ка­ючи сильно п’ясту­ки. Всю­ди стрічав її. Всю­ди бу­ло її пов­но! Зда­ва­ло­ся, був би її зда­вив, так ду­же ста­ну­ла йо­му на­раз в до­розі й з та­кою свідо­мою не­на­вис­тю зга­дав її в ту хви­ли­ну.

Його гру­ди підня­ли­ся із внутрішнього зво­ру­шен­ня і ні­здрі зад­ри­жа­ли. Був страш­ний в оцій хвилі. Як­би бу­ла Ма­рійка йо­го те­пер по­ба­чи­ла, бу­ла б без сумніву ска­за­ла: «Те­пер він знов який­сь без ла­ду!» До то­го гриз­ла й му­чи­ла йо­го вічна три­во­га, що не діста­не ніякої землі. По­чув се­бе не­на­че відки­не­ним, не­на­че без вар­тості й відчув, що не мо­же бу­ти без землі… Але і без Рахіри не міг ли­ши­ти­ся.

«Рахіра - або зем­ля!…» - ска­зав од­но­го ра­зу ко­рот­ко та­то, а ма­ма не­на­че ти­ся­ча­ми язиків пов­то­ря­ла те са­ме. Всі за­кут­ки ха­ти відзи­ва­ли­ся до нього, як ста­нув ли­ше на по­розі до­му. Ба навіть і са­ма зем­ля ма­ла ли­ше ті одні сло­ва для нього. Всю­ди, де спи­нив­ся йо­го пог­ляд: на по­лях, на ни­вах, де пи­ша­ло­ся збіжжя, ше­лестіла ку­ку­руд­за, пе­реміня­ло­ся все в те од­но:

«Рахіра - або зем­ля!»

Се ви­пи­ва­ло йо­го кров і ви­во­ди­ло з рівно­ва­ги. Під час двох років, ко­ли був при­не­во­ле­ний слу­жи­ти їй уд­воє стільки, во­на при­ку­ва­ла йо­го до се­бе більше, як батько й ма­ти.

А Рахіра знов го­во­ри­ла: «Як не бу­деш ма­ти землі, то не змо­же­мо поб­ра­ти­ся! З чо­го нам жи­ти?»

І справді, з чо­го їм жи­ти?

А її по­ки­ну­ти не при­хо­ди­ло йо­му навіть на дум­ку, не сни­ло навіть. Поп­рос­ту - не міг бу­ти без неї. Йо­го чо­ло змор­щи­ло­ся хмар­но.

«Рахіра - або зем­ля?…»

А відтак ска­зав у нім го­лос ви­раз­но й го­лос­но:

«А чо­му не од­но й дру­ге?»

Так, чо­му ж не од­но й дру­ге?

«І од­но, й дру­ге!» - заспіва­ло в нім, і він по­чув на­раз вдо­во­лен­ня, не­мов був уже в посіданні од­но­го й дру­го­го до­ро­го­го скар­бу.

Так, обоїх! Се вис­тар­ча­ло йо­му. Він ли­ше сього хотів. Се був по­ча­ток і кінець йо­го мрій і ба­жань. Оце влас­не. І сього хотів він усіми нер­ва­ми свой­ого єства, хотів до кінця сво­го жит­тя. Ба­жав сього свідо­мо й несвідо­мо, ли­ше жив і ди­хав тим…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ішов іще по­лем до бур­дея. Ніч бу­ла та­ка яс­на й лагідна, та­ка ти­ха, не­на­че хотіла розійти­ся в лагідності і красі. Десь-не-десь сто­яло мовч­ки, не ше­ве­ля­чи­ся, не жа­те ще збіжжя, дри­жа­ла ро­са на ко­лоссі, або тов­пи­ли­ся один по однім сно­пи в кла­нях, ки­да­ючи відсто­ронь ве­ли­ку не­по­во­рот­ку тінь ко­ло се­бе.

Він ішов у нап­рямі по­ля, тою са­мою стеж­кою, що зни­жа­ла­ся, мов ко­тел, що ко­лись ішли нею Ан­на з Ми­хай­лом. Йо­го позір спи­нив­ся на бур­деї і де­ре­вині, що об­да­ва­ла йо­го тем­ною тінню, а відтак ми­мо­волі на «сусіднім» ліску.

Він ле­жав так тем­но й гус­то, так спокійно, не­на­чеб ждав на ко­го. Все ос­та­вав од­на­ко­вий і по­важ­ний. Хло­пець ус­по­коївся, пог­ля­нув­ши на нього, й інші об­раз­ки за­пов­ни­ли йо­го ду­шу. Звідти він час­то крав дро­ва. Там зру­бав він од­но­го ра­зу ціло­го дуб­ка і спро­дав жи­дові, і до сеї дни­ни не знав про се ніхто, іншим ра­зом ук­рав та­тові два штиублі, спря­тав там і знов спро­дав жи­дові, і та­то на те не прий­шов. А знов раз, са­ме в се­ре­дині літа, заб­рав мамі ку­сень по­лот­на, що біли­ло­ся, за­ко­пав там - і ніхто й не пис­нув за ним.

Він був там певніший, як до­ма. Сей ліс ста­вав йо­му не раз у при­годі, не був да­ле­ко від бур­дея, а що най­ліпше - все, що в лісі роб­ле­но, не бу­ло гріхом. Чи вкрас­ти що, чи кра­де­не за­хо­ва­ти, чи чи­ни­ти там доб­ре або зле,- се все не бу­ло там гріхом. Уже як ліс кінчив­ся, як ли­ши­ла­ся ос­тан­ня де­ре­ви­на за спи­ною і чо­ловік сту­пив на рівне, чис­те по­ле, так ли­шив­ся за ним і вся­кий гріх, і він був свобідним, чис­тим, як пе­ред­ше…

Прискорив кро­ки.

Побачив зай­ця, як той гнав упе­ред нього ко­ню­ши­ною ви­со­ки­ми ско­ка­ми. Він му­сив йо­го діста­ти.

Ніч бу­ла та­ка місяч­на й ти­ха, все спа­ло, і ніхто не пе­реш­ко­дить йо­му вби­ти звіра. В бур­дею мав пиш­ну батько­ву стрільбу, що ніко­ли не хи­би­ла, а вби­ва­ла на місці. Так мав би що по­нес­ти завт­ра до жи­да на Гоп­пляц. Жи­ди самі ди­чи­ни не їдять, але во­ни ску­по­ву­ють її для панів до міста.

Он там ви­ри­нув він зно­ву із ко­ню­ши­ни, тем­ний і зграб­ний. Підняв­ся на задніх ла­пах і стеріг ву­ха­ми. Са­ме аж про­си­ло­ся грим­ну­ти в нього… Він не йшов уже з бур­дея, а біг. За­був уже і зем­лю, й Рахіру, і вся ва­га, що тяжіла йо­му ще пе­ред хви­лею на душі, бу­ла не­на­че зду­та; він відчу­вав і знав ли­ше од­но­го: то­го звіра он там він му­сив спа­ли­ти. Йо­го гна­ло до то­го, не­на­че му­сив се зро­би­ти за вся­ку ціну, не­на­че мав тим відзис­ка­ти всю рівно­ва­гу свой­ого єства.

Легкі, імлисті пос­таті, що висіли нед­виж­но пе­ред «сусіднім» лісом над вог­кою, баг­нис­тою ле­ва­дою, зда­ва­ло­ся, во­ру­ши­ли­ся, ожив­ля­ли­ся й не­замітно усу­ва­ли­ся з місця. Зда­ва­ло­ся, зли­ва­ли­ся ніжно в од­ну ма­су і, здійма­ючи­ся побідно вго­ру, мос­ти­ли, при­ма­ню­ючи таємни­чи­ми ру­ха­ми, до­ро­гу до тем­ної, ви­жи­да­ючої гли­би­ни лісу.

Одна звізда на небі най­шла своє місце не­вигідним і заміни­ла йо­го. Ве­ли­чез­ним, лу­ку­ва­тим роз­ма­хом ки­ну­ла­ся в простір і спи­ни­ла­ся срібною ме­рех­тя­чою точ­кою на про­тивнім місці безк­рай­ого го­лу­бо­го не­ба.

Одиноко й опу­ще­но ле­жав бур­дей на­пе­реді горст­ки тих лісо­вих де­рев, що зби­ли­ся до ку­пи са­до­ви­ни, а йо­го два дрібні вікон­ця ви­лис­ку­ва­ли­ся щи­ро до яс­но­го міся­ця і до ши­ро­кої пло­щи­ни, що роз­ли­ла­ся пе­ред ним.

Стара Сой­ка, зда­ва­ло­ся, ма­ла ли­хий сон. По довгім веш­тан­ню з од­но­го кут­ка сво­го обійстя в інше, сіла й за­ви­ла. Її го­ло­ва бу­ла сим ра­зом спу­ще­на до землі, а її вит­тя пов­не болісних, зловіщих вібрацій.

XVI

Наблизилася пізня осінь - лис­то­пад. Во­на при­ве­ла со­нячні, але вже хо­лодні дні й нез­ви­чай­но погідні ясні ночі. Од­на­че про во­ду го­во­ри­ли лю­ди, що во­на вже цвіте. В самій пізній осені був у неї час розцвіту. Во­на бу­ла ле­до­ва­то-зим­на, ма­ла рішу­че срібний по­лиск, та бу­ла та­ка чис­та і про­зо­ра, що на її дні мож­на бу­ло розрізни­ти і найдрібніші камінці.

Та вже ми­нув час білен­ня по­ло­тен. Білі довгі пас­ма по­ло­тен, що пи­ша­ли­ся кож­но­го літа у Марійки в поб­лизькості бур­дея в са­ду або на сіно­жаті ко­ло ко­ню­ши­ни, бу­ли ста­ран­но звиті й за­хо­вані в хаті «на горі» у ве­ликій скрині. По­ля прос­тя­га­ли­ся об­на­жені зі сво­го зо­ло­тис­то­го та різно­барв­но­го строю, і тут і там спи­ня­ли­ся гро­ма­ди то­ва­ри­ни, ви­па­са­ючи ба­га­ту стер­ни­ну. По­оди­но­ке здав­ле­не ка­ла­тан­ня май­же без­звуч­них дзвінків при шиї виб­ра­ної чільної ху­до­би­ни блу­ка­ло­ся, дри­жа­чи ти­хи­ми по­ля­ми, зав­ми­ра­ючи десь да­ле­ко в прос­то­роні, а відтак нас­та­ва­ла ти­ши­на. Спокійна й мир­на, а зем­ля огріва­ла, де мог­ла, свою втом­ле­ну по­верх­ню. Око­ло бур­дея виг­ля­да­ла гар­но й віднов­ле­но.

Михайло про­бу­вав уже цілий місяць до­ма, уви­хав­ся, як бджо­ла, у всіх за­кут­ках гос­по­дарст­ва, і зро­бив із нього - як го­во­рив Івоніка - чис­те дзер­ка­ло. Він ба­гацько чув і видів при війську, нав­чив­ся ба­га­то, і що йо­го те­пер вра­жа­ло до­ма (тут в бур­дею, як і в сільській хаті «на горі») не­ми­ло - се бу­ла не­харність. Що ли­ше міг у ру­ки взя­ти - очи­щу­вав, по­ряд­ку­вав, і за­га­лом пра­цю­вав із та­кою охо­тою, не­на­чеб ви­жи­дав щод­ня візи­тації са­мо­го ге­не­ра­ла або й якої іншої військо­вої стар­ши­ни. Ніко­ли не чув се­бе та­ким щас­ли­вим і вдо­во­ле­ним, як те­пер. Йо­му зда­ва­ло­ся, що був па­ном яко­гось ве­ли­ко­го, пиш­но­го, зе­ле­но­го світу і міг у ньому ро­би­ти все, що хотів.

Звезене збіжжя сто­яло зо­ло­тис­тим му­ром, або як рівно встав­ле­на ком­панія, не­да­ле­ко бур­дея, ко­ло са­ду, і ані од­не сте­бельце не зви­са­ло з нього без­лад­но, а ма­лий тік, що ділив йо­го від бур­дея, був чис­то і ста­ран­но ви­ме­те­ний. Опа­ле з де­ре­ви­ни лис­тя, що ста­но­ви­ло лісок і сад бур­дею, бу­ло зібра­не в ве­ли­ку ку­пу й ожи­да­ло своєї удачі, а ку­ку­руд­за са­ме лу­пи­ла­ся. Очи­щу­ва­ну ви­си­пу­ва­ли в кош­ни­цю ко­ло то­ку, а во­на ви­зи­ра­ла дрібни­ми жов­ти­ми зуб­ка­ми крізь пле­те­не прут­тя ве­ли­ко­го не­по­во­рот­но­го ко­ша. Всю­ди па­ну­вав най­більший лад.

Надзір над стай­нею і ху­до­бою об­рав Ми­хай­ло за­раз на дру­гий день по своїм по­во­роті, а Са­ва мав те­пер - як він сам йо­му, ве­се­ло всміха­ючись, ка­зав - на який­сь час «урльоп».

Він уми­вав і вичісу­вав свої во­ли, що ви­лис­ку­ва­ли­ся на сонці, мов шовк, а у стайні завів лад, мов у хаті.

Івоніка по­ход­жу­вав, щас­ли­вий і вдо­во­ле­ний, по всім усю­дам, і як го­во­рив, то го­во­рив нез­ви­чай­но го­лос­но. Се був най­певніший до­каз йо­го внутрішнього вдо­во­лен­ня і ти­хо­го щас­тя, та що з йо­го душі спа­ла ос­ло­на смут­ку.

Михайло був уже до­ма. Був уже більш як місяць і мав ще більше як з місяць ос­та­ти­ся. Він мав Ми­хай­ла щох­вилі пе­ред очи­ма і знав, що як той піде ще від нього, то за па­ру місяців вер­не вже нав­се до­до­му. До півро­ку бу­де йо­го ма­ти нав­се до­ма…

В неділю хо­див він із ним до церк­ви і здо­ро­вив кож­но­го щи­ро і го­лос­но. Сього ро­ку бу­ло вже прецінь цілком інак­ше, як тоді…

Марійка бу­ла гор­да й щас­ли­ва і ви­би­ра­ла в душі ме­жи ба­гацьки­ми донька­ми невістку, а навіть і Са­ва зда­вав­ся ве­селішим, як зви­чай­но.

Він по­ма­гав охот­но Ми­хай­лові при кожній ро­боті, і хо­ча уни­кав уся­ких до­питів бра­та про Рахіру і йо­го відно­син до дівчи­ни, то од­нак при­сутність йо­го, зда­ва­ло­ся, не­мов вдо­во­ля­ла йо­го; що­най­мен­ше не потрібу­вав но­ча­ми пам’ята­ти про бур­дей і ху­до­бу в полі, і міг без­жур­но пе­ре­сид­жу­ва­ти в Рахіри й її батька. Тут став він, зреш­тою, май­же що­ден­ним гос­тем…

Інак­ше ма­ла­ся спра­ва з Ми­хай­лом і Ан­ною.

Во­ни мог­ли ли­ше зрідка ба­чи­ти­ся, а ще рідше з со­бою го­во­ри­ти.

Анна уни­ка­ла вся­кої на­го­ди, щоб хо­ди­ти в се­ло, а ко­ли пас­ла то­вар у полі, пе­ре­сид­жу­ючи там го­ди­на­ми, все ж та­ки не мог­ла час­то з Ми­хай­лом на са­моті роз­мо­ви­ти­ся. За­раз прис­ту­па­ли до них дівча­та або хлопці, що та­кож дог­ля­да­ли те­пер тут свою ху­до­би­ну (во­на ж не бу­ла вже од­на в полі), міша­ли­ся в роз­мо­ву, і бесіда схо­ди­ла на зви­чай­ні денні спра­ви. До то­го, бо­яли­ся, що їх тай­на мог­ла час­ти­ми стріча­ми зра­ди­ти­ся, і так відкла­да­ли все на день свя­то­го Ми­хай­ла, ожи­да­ючи йо­го, мов спа­сен­ня від уся­ких смутків і кло­потів.

- А ко­ли та­то й ма­ма за­бо­ро­нять тобі на свя­то­го Ми­хай­ла взя­ти ме­не за жінку, що тоді? - спи­та­ла три­вож­но од­но­го ра­зу, ко­ли їм прецінь до­ве­ло­ся по­бу­ти хоч ча­сок на са­моті з со­бою.

Вона звер­ну­ла свої ве­ликі, з жу­ри за­палі, блис­кучі очі до­пит­ли­во на йо­го об­лич­чя і усміхну­ла­ся ви­му­ше­но.

- Тоді пос­тав­лю їм та­ке пи­тан­ня,- відповів він, ве­се­ло всміха­ючись,- і ска­жу: або ма­ти ме­не з Ан­ною тут при собі, або ма­ти ме­не з Ан­ною в місті. Тоді вже во­ни зм’якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя пер­ва сест­ра, і се не гріх, що ми лю­би­мо­ся. На­ша милість не по­тяг­не за со­бою гріхів і біди. Іншої при­чи­ни не ма­ють во­ни, що­би нас роз­лу­чи­ти. Що ти не ба­гацька ди­ти­на,- до­дав, уга­дав­ши по ви­ра­зу її ли­ця, що в неї бу­ли ті самі сло­ва на ус­тах,- то я спи­таю в та­та: та­ту, ска­жу, і ви, ма­мо! Чи ви бу­ли ве­ли­ки­ми ба­га­ти­ря­ми, як поб­ра­ли­ся? Га? А все-та­ки бог на вас не за­був, та й до­поміг щи­ро, що ви нині красні газди. Я ли­шу вам усе по­ле, ска­жу я їм, тіште­ся ним, а я бе­ру собі Ан­ну й вер­ну на­зад до міста. Там я вже най­ду собі ро­бо­ту і не зги­ну. Те­пер я вже інак­ше ду­маю, як давніше,- тяг­нув він дальше, підно­ся­чи пиш­но го­ло­ву вго­ру,- я вже обг­ля­нув­ся тро­хи по світі і знаю, що чо­ловік, який має доб­ру во­лю до праці і здо­рові ру­ки, не зги­не з го­ло­ду. В місті жи­вуть лю­ди і без землі. Тяж­ко жи­вуть во­ни, се прав­да, але все-та­ки жи­вуть, а час­то й не гірше від нас. А втім, я се ли­ше так ка­жу,- до­дав, знов усміха­ючи­ся,- бо я знаю, що як при­тис­ну їх, ста­нуть по моїй сто­роні. У ма­ми не ста­ло би більше сліз пла­ка­ти за мною. Вже що ма­ла, здається, все вип­ла­ка­ла. Я знаю, во­ни бу­дуть сва­ри­ти, бу­дуть відка­зу­ва­ти й наріка­ти, ма­ма бу­дуть пе­ред сусіда­ми жа­лу­ва­ти­ся, а та­то раз у раз зітха­ти, а про­те хто ме­не мо­же си­лу­ва­ти сва­та­ти та­ку дівчи­ну, що я не мо­жу їй в ли­це ди­ви­ти­ся? Як чо­ловікові жінка ми­ла, то так, як би во­на йо­го очи­ма бу­ла. Отак я їм ска­жу! Не­ма тобі чо­го жу­ри­ти­ся!

Вона підве­ла до нього спу­ще­ний пог­ляд і гля­ну­ла йо­му виг­ре­бу­що в добрі, ясні очі.

Він го­во­рив так рішу­че й пе­ре­ко­ну­юче, так щи­ро, що во­на не мог­ла не повіри­ти доб­рим успіхам в бу­дуч­ності. У ній ожи­ви­ла­ся надія на­но­во, і во­на усміхну­ла­ся. А од­на­ко ж зат­ремтіло в її душі вже в най­ближчій хвилі бо­лю­че, мов затк­не­не десь в однім за­кут­ку сер­ця жа­ло, ко­ли зга­да­ла хви­ли­ну, як він за­явить батькові, що ось він має сва­та­ти най­мич­ку Ан­ну.

- Ти маєш надію, що все закінчиться доб­ре? - спи­та­ла на­но­во несміли­во і сти­ха.

- Маю! - відповів він пев­ним го­ло­сом.- Не жу­ри­ся вже стільки! - про­сив, обійма­ючи її щи­ро.- Ти вже так наг­риз­ла­ся, що ста­ла чор­на, як он та зем­ля. За ко­го ти ме­не маєш, Ан­но? Що я в те­бе? Ти га­даєш, що об­ду­рю те­бе й по­ки­ну? Ти га­даєш, що в ме­не не­ма честі й сумління? Відко­ли се ти та­ка муд­ра ста­ла? Ади, які в ме­не ру­ки! - до­дав гор­до, потіша­ючи її і прос­тяг­нув­ши рап­то­вим ру­хом впе­ред се­бе сильне мус­ку­ляр­не рам’я так, що від мус­кулів аж лос­ко­том пішло.- Ви­диш, яка міць? На чо­ти­ри такі, як ти, я б за­ро­бив, а ти боїшся? Ан­ноч­ко… ти боїшся?

Він підняв її по­хи­ле­ну го­ло­ву й заг­ля­нув, зво­ру­ше­ний, в її очі. Во­ни бу­ли повні сліз.

- Ну, і пла­чеш!

Вона об­тер­ла сльози, не ска­зав­ши нічо­го.

- Анночко…- про­сив м’яким, ос­ло­не­ним го­ло­сом, при­тя­га­ючи її теп­ло до се­бе.- Ан­ноч­ко, що тобі? Я ж тобі ка­жу: бог нас не по­ки­не!

Вона вхо­пи­ла­ся йо­го обо­ма ру­ка­ми за шию і зап­ла­ка­ла. Щось відня­ло йо­му го­лос.

- Що тобі, Ан­но? Бо­же доб­рий, ска­жи мені, що тобі? - про­сив на­ля­га­ючи.

- Ніщо,- про­шеп­та­ла,- ніщо! Мені ли­ше так тяж­ко на серці.

Одна дум­ка про­май­ну­ла йо­му блис­кав­кою крізь го­ло­ву і не­на­че роз’ясни­ла йо­му все. «Во­на боїться смерті! - роз’ясни­ла.- Так не га­разд уми­ра­ти, гріх!»

І він по­чав її потіша­ти прос­ти­ми не­по­во­рот­ни­ми сло­ва­ми, а од­нак скільки по­чу­вань, скільки ніжності за­ми­ка­ла в собі та му­жицька грудь! Скільки прав­ди й вірності ле­жа­ло в йо­го трем­тячім го­лосі, що си­лу­вав­ся до ніжності і м’якості, скільки три­во­ги й щи­рості зрад­жу­ва­ли йо­го зво­ру­шені добрі очі!

Ледве знав, що го­во­рив, ко­ли звук йо­го го­ло­су відда­вав несвідо­мо най­кра­щу часть йо­го по­чу­вань і душі.

- Коли я тут, тобі вже нічо­го бо­яти­ся! - пов­то­ряв раз по раз.- Все бу­де доб­ре! Я ли­ше бо­га про­сив, аби най­ти­ся тут! Тут я пан! Най що до нас прис­ту­пить, мені ні пе­ред чим не страш­но! Тут я до­ма! Я ли­ше тут хотів уздріти се­бе! Нічим не жу­ри­ся! Я ста­ну у всім за то­бою, як дуб, і ану, най хто посміє те­бе на во­лос скрив­ди­ти - по­ба­чить!

- І пе­ред Са­вою і Рахірою бо­юся! - обізва­ла­ся во­на на­но­во жур­ли­во.

Він мах­нув лег­ко­важ­но ру­кою.

- Перед тим дур­нем? - спи­тав. Він знав про пе­ре­пал­ку дівчат у полі і обіцяв Анні, що «по­ба­ла­кає» у відповідній хвилі з Рахірою.

- Що во­ни мо­жуть тобі зро­би­ти, ко­ли я тут? Мо­жуть хіба ста­рим зра­ди­ти на­шу тай­ну, але наскільки я замітив, не ска­за­ли ще нічо­го. Са­ва собі доб­ре роз­ду­має, за­ки зач­не зо мною свар­ню. Він знає, зо мною доб­ре жи­ти в добрі. Йо­му від ме­не не­ма крив­ди. Я з ним доб­рий.

- Але він от лед­ве що го­во­рить з то­бою…

- Коли він ба­га­то го­во­рив, зо­зулько? Ні, він не говіркий. Відко­ли з’єднав­ся з Рахірою, відтоді розп­ли­ва­ються йо­му сло­ва в роті; але ми жи­ве­мо в добрі. Він прий­де,- з’їсть, йде до ро­бо­ти; прий­де знов, про­бур­мо­тить щось під но­сом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плен­тається го­ди­на­ми по полі. Увечір іде до неї або й не йде - і се ціла йо­го ро­бо­та, відко­ли я до­ма. Ет, дур­ний хло­пець!

- Оноді я йо­го та­кож ба­чи­ла зі стрільбою в полі! - обізва­ла­ся Ан­на, пот­ро­хи потіше­на.- Я ба­чи­ла йо­го зза­ду! Він ішов по­волі, в дум­ках, без ка­пе­лю­ха і ди­вив­ся в зем­лю пе­ред се­бе.

- Він ви­ню­хує зайців, як пес! - ска­зав Ми­хай­ло з усміхом.- Се йо­го най­більша втіха, як змо­же застріли­ти зай­ця. Ну, щоп­рав­да, в нього ліпша ру­ка й ліпше око, як у ме­не. Та не­хай ра­дується тим, що мені до то­го?

- Але він зай­шов потім у «сусідній» лісок! - до­да­ла Ан­на.- А там же не­ма зайців!

- Він, мо­же, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, пев­но, за них за­хо­вав­ся. Він же не сміє хо­ди­ти зі стрільбою, в нього не­ма поз­во­лен­ня на те. Мог­ло б прик­лю­чи­ти­ся, що по­лем ішов би жан­дарм і відібрав би йо­му руш­ни­цю, і він дістав би за се ка­ру. Се не мож­на. Він те знає і ува­жає. Та й та­ки най ува­жає. Як­би відібра­ли стрільбу, бу­ла би ве­ли­ка шко­да. Стрільба до­ро­га і ніко­ли не хиб­не вистрілом. Ко­ли ли­ше не гук­неш із неї, во­на по­не­се ку­лю на місце, і там уже всьому кінець. Та­то гвалт за неї зчи­ни­ли би. Він те знає, не бійся!

- Я чу­ла, Ми­хай­ле,- тяг­ну­ла дівчи­на несміли­во дальше,- що Рахіра забігає те­пер уже зчас­та, а не раз і по кілька день про­бу­ває у своєї тітки во­рож­ки, он тої ци­ган­ки, що відби­ла своїй сестрі чо­ловіка. Я знаю, що в неї ли­ше тільки на думці, аби мені яко­го ли­ха на­коїти. Во­на мо­же собі роз­до­бу­ти там пе­ре­мов­ле­но­го зілля і ки­ну­ти мені на до­ро­гу. Ти га­даєш, за та­ке тяж­ко? Во­на по­га­на дівчи­на. Доб­ре ста­рий Пет­ро ка­же: «Се,- ка­же,- бог не сот­во­рив, се са­мо вро­ди­ло­ся, то­му та­ке по­га­не!»

- І то­го ти боїшся, і че­рез те в те­бе на душі тяж­ко? - спи­тав він, знов сміючи­ся.

Вона ва­га­ла­ся з відповіддю.

- Ні, не са­ме то­му, але…- тяг­ну­ла неріше­но,- щось бу­де, чим я жу­ри­ти­му­ся! І вже кілька разів сни­ло­ся мені, що над ва­шим по­лем і бур­деєм тя­га­ла­ся ту­ди й сю­ди чор­на мря­ка. Та й що і на­до мною пе­ре­тя­га­ла­ся во­на, як я дог­ля­да­ла в полі то­ва­ру і ши­ла со­роч­ку. І я не ба­чи­ла нічо­го пе­ред со­бою, ані ко­ло се­бе, і на хви­ли­ну ста­ло так ти­хо, вже так ти­хо і страш­но, Ми­хай­ле, що не дай бо­же ніко­му до­жи­ти та­ко­го. А як мря­ка ми­ну­ла­ся, і я гля­ну­ла на со­роч­ку, бу­ли на ній чорні крап­ки. На біло­му по­лотні - чорні крап­ки. Се не­доб­ре, Ми­хай­ле, не­доб­ре! Пам’ятай собі, що оце не­доб­ре! Я вмру!

- Від сьогодні за рік бу­деш ти в ме­не газди­нею і бу­деш не собі, але мені со­роч­ку ши­ти. І не чор­ною волічкою ви­ши­ва­ти, а са­мим чер­во­ним шов­ком і хіром, зо­ло­том. Оце ти собі пам’ятай! - ска­зав він ве­се­ло.- Жу­ри­ти­ся не­ма чо­го! Що сни­ло­ся, то сни­ло­ся! А що я ка­жу, то вже ка­жу! - При тих сло­вах вда­рив се­бе п’ясту­ком у свої гру­ди, що аж за­дудніло. І, усміхнув­шись, розс­та­ли­ся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Того са­мо­го дня пізно ве­чо­ром вий­шла Ан­на з ха­ти. За­гор­нув­ши­ся, пішла до Менд­ля на Гоп­пляц по сіль, і, вер­та­ючи, дійшла вже не­да­ле­ко пансько­го до­му, са­ме до то­го оз­на­че­но­го місця, де сво­го ча­су ста­рий Пет­ро ба­чив ве­ли­ко­го чор­но­го пса.

Сього ве­чо­ра не бу­ло яс­но.

Густа темінь роз­ля­га­лась, і лед­ве що десь-не-десь заб­ли­ма­ла на ос­ло­не­но­му хма­ра­ми небі срібна зіроч­ка. Темінь так і тов­пи­ла­ся дов­ко­ла неї.

Вона чо­мусь мерз­ла і, об­ви­ва­ючи­ся тісніше сер­да­ком, прис­ко­ри­ла кро­ки. На­раз до­ба­чи­ла в тем­ряві яс­ну пос­тать, що пря­му­ва­ла са­ме про­ти неї.

«Сава!» - зой­кну­ло їй болісно в душі, а відтак пе­рей­ня­ла її блис­кав­кою свідомість, що во­на са­ма.

І справді був се Са­ва.

Він ішов рівною лінією, мов не­ви­ди­ме при­тя­га­ний нею, і спи­нив­ся рап­том тісно пе­ред нею.

- Сава! - клик­ну­ла зовсім без­звуч­ним го­ло­сом, і з її ли­ця збігла кров.- Са­ва!

Він не го­во­рив ані сло­ва.

Вп’ялився ли­ше очи­ма в неї. Во­ни зай­ня­ли­ся в нього див­ним, фос­фо­рич­ним блис­ком і не­на­че за­ко­ли­ха­ли­ся.

Його ніжне, ди­ти­ня­че об­лич­чя ста­ло по­важ­не, май­же терп­ля­че, і він обізвав­ся якимсь ди­ким, здав­ле­ним зву­ком.

- Саво! Я тобі нічо­го не вин­на! - зой­кну­ла во­на, страш­но пе­ре­ля­ка­на.- Я тобі нічо­го не вин­на!

Але він не відри­вав від неї пог­ля­ду.

Здавалося, що той зим­ний пог­ляд, що мов ніж улис­ку­вав, пірнув ли­ше на те в її ду­шу, щоб її мор­ду­ва­ти. Те­пер зро­бив ще ру­кою рух, не­на­чеб зри­вав з пле­чей стрільбу, не відри­ва­ючи від неї очей, і прос­тог­нав. Май­же без пам’яті зсу­ну­ла­ся во­на йо­му в но­ги.

- Не вби­вай ме­не! Не вби­вай ме­не! - кли­ка­ла зой­ком раз по раз, ха­па­ючи­ся су­до­рож­не йо­го колін.- Я тобі нічо­го не вин­на!

Однак що се бу­ло?

Він сто­яв хви­ли­ну нед­виж­но, мов при­ко­ва­ний, ко­ли ле­жа­ла йо­му в но­гах, і йо­го грудь тяж­ко дишіла. Сопів, не­на­че по тяжкій фізичній праці, не­на­чеб підніс рап­том і ки­нув до землі ве­ли­чез­ний тя­гар або пе­ребіг ша­ле­ним бігом ши­ро­ке по­ле на рап­то­вий, як смерть по­важ­ний, пок­лик.

Кілька хвиль сто­яв ти­хо, важ­ко відди­ха­ючи, а відтак, як би відзис­ку­ючи пам’ять і ро­зуміючи своє і її по­ло­жен­ня, коп­нув її згірдли­во но­гою і мовч­ки відда­лив­ся.

Коли во­на, ос­лаб­ле­на нес­подіва­ним, наг­лим пе­ре­ля­ком, дри­жа­чи на цілім тілі, підня­ла­ся і ог­ля­ну­ла­ся за ним, йо­го вже не бу­ло. Не­на­че розп­лив­ся в гли­бокій теміні, так зник із її очей.

Два кро­ки від неї ле­жа­ла сіль, яку опус­ти­ла в пе­ре­ля­ку, і чор­на зем­ля дишіла гру­бою гру­дою.

З-за од­ної розірва­ної хма­ри по­ка­зав­ся за хви­ли­ну місяць, пож­дав, аж не при­волікла­ся дру­га і не зак­ри­ла йо­го збідніле магічне об­лич­чя на­но­во. Десь не­да­ле­ко заб­ре­ха­ла якась со­ба­ка, а відтак нас­та­ла знов цілко­ви­та ти­ши­на.

Все во­лос­ся ста­ну­ло їй ду­бом, і во­на скри­ча­ла про­раз­ли­вим го­ло­сом, їй зда­ло­ся на­раз, що вся темінь і вся самітність чор­ної спустілої землі зби­ли­ся оце вку­пу, за­во­ру­ши­ли­ся про­ти неї, що туй-туй ви­ри­не з-за неї на­но­во пос­тать Са­ви і не ли­шить її вдру­ге жи­вою. Білий і рівний, ви­рос­те з од­ної або дру­гої сто­ро­ни і збли­зиться до неї. Він усе ще з нею не го­то­вий. Во­на чу­ла се. Йо­го страшні очі чу­ла на собі, а її ду­ша кри­ва­ви­ла­ся, мов по­каліче­на.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Гірко пла­чу­чи, заб­ра­ла сіль і по­ча­ла бігти. Все на­но­во ог­ля­да­ла­ся в дикій три­возі, чи він не здо­га­няв її, але стріча­ла ли­ше са­му гли­бо­ку ти­ши­ну й гус­ту тем­ря­ву.

Місцями зби­ва­ла­ся во­на в ве­ли­чезні клу­би і ста­ва­ла му­ром про­ти неї. На розі під ли­па­ми ко­ло пансько­го до­му, потім наз­довж поп­ри панський го­род, усе му­ром, усе му­ром, а на­ос­тан­ку ко­ло Докіїно­го го­ро­да поп­ри старі ве­р­би, що діли­ли сад Докіїн від її сусідів. Там во­на пе­ре­мі­ни­ла­ся в чор­ну стіну між гус­тим прут­тям і су­ну­ла­ся гро­мом на неї. Стог­ну­чи, забігла в до­машнє обійстя, а при сін­них две­рях май­же по­ва­ли­ла­ся. Нез­ви­чай­ним ше­лес­том у ти­хих сінях вик­ли­ка­на, вий­шла Докія, зди­во­ва­на, зі сві­тлом із ха­ти, і дівчи­на бу­ла би її двер­ми зва­ли­ла, на­ко­ли б во­на в рішучій хвилі не по­да­ла­ся зо світлом на­зад.

- Бог з то­бою, Ан­но, що ти так ле­тиш? - спи­та­ла зди­во­ва­но жінка, підно­ся­чи ви­со­ко світло вго­ру і освічу­ючи об­лич­чя і цілу пос­тать за­ди­ха­ної дівчи­ни.

Анна бу­ла бліда, не­на­чеб з її ли­ця зник­ла ос­тан­ня кра­пе­ль­ка крові, а з ост­ра­ху гу­би її аж пош­тивніли. Витріщи­в­ши­ся на жінку ши­ро­ко ство­ре­ни­ми, до нес­тя­ми за­ля­ка­ни­ми очи­ма, затрісну­ла за со­бою сильно сінни­ми двер­ми.

- Бог з то­бою, дівче! Що та­ке? - пов­то­ри­ла жінка своє пи­тан­ня.

- Ніщо! - ви­мо­ви­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Я зди­ба­ла Са­ву! Я га­да­ла, що він ме­не уб’є! Ой бо­же, бо­же, матінко Хрис­то­ва!

- Та як уб’є, та за що уб’є? - пи­та­ла жи­во Докія, всту­па­ючи за дівчи­ною в ха­ту.

- Ну, та­же уб’є! Че­рез Рахіру! Та­кий був страш­ний, що… ей! бо­же, бо­же, бо­же!

З печі роз­да­ло­ся півго­лос­не хи­хо­тан­ня.

Се, підпив­ши собі тро­хи, Ва­силь сміявся, та, умос­тив­ши­ся вигідно на ве­ликій печі, прис­лу­ху­вав­ся уваж­но всьому, що діяло­ся в хаті.

- Сава хотів те­бе вби­ти? - спи­тав те­пер ве­се­ло.- Та за що? Щоб заб­ра­ти собі ва­шу гус­ку солі? Ну, і бу­ло би за що людську ду­шу на се­бе бра­ти! - і, ска­зав­ши се, за­хи­хо­тав знов, як пе­ред­ше, ве­се­ло, глуп­ку­ва­то.

Докія пос­та­ви­ла світло на своє місце, на ко­мин, і звер­ну­ла­ся до роз­по­ча­тої праці ко­ло печі. Ан­на сіла втом­ле­на на ла­ву ко­ло неї і оповіла стрічу.

- Його очі бу­ли такі страшні, Докійко,- докінчи­ла,- такі страшні, що я скільки жи­ти бу­ду, не за­бу­ду їх ніко­ли!

- Іди, доньцю, йди! - вспо­ко­юва­ла жінка.- За що мав би те­бе вби­ва­ти? Сього й не ка­жи ніко­му, бо як­би старі по­чу­ли про се, то б на місці ста­ли тобі во­ро­га­ми. Са­ва ж лінюх, пус­тий з дівча­та­ми, але він не ли­хий хло­пець. Я йо­го знаю, так як і то­го, дру­го­го, знаю. Тобі щось у нім при­виділо­ся, і ти пе­ре­ля­ка­ла­ся, доньцю. Іди, ля­гай на постіль і не зга­дуй про се ніко­му.

Відтак при­нес­ла з дру­гої, свя­точ­ної ха­ти свя­че­ну во­ду й пок­ро­пи­ла нею зво­ру­ше­не дівча. Їй бу­ло жаль мо­ло­дої му­че­ниці, що зі са­мої гри­зо­ти й три­во­ги про своє щас­тя ба­чи­ла май­же що не в кожнім яко­гось во­ро­га. Зреш­тою, во­на віри­ла і в «не­чисті очі».

- Савині очі для те­бе те­пер не­добрі,- об’ясня­ла спокійно дівчині,- бо для те­бе те­пер вза­галі по­зо­ри чо­ловіків шкідливі. А ко­ли ти ще пе­ред ним пе­ре­ля­ка­ла­ся, то пев­но, що він десь доб­ре на те­бе витріщив­ся! То ти, доньцю, йо­го вже са­ма зля­ка­ла!

Так уго­во­рю­ва­ла й ус­по­ко­юва­ла во­на ще дов­гий час дівчи­ну, по­ки ся не ляг­ла на спо­чи­нок. Але цілко­ви­то не мог­ла її вспо­коїти. Ску­лив­ши­ся на пос­телі, ле­жа­ла не­по­руш­но і гляділа ве­ли­ки­ми очи­ма мовч­ки впе­ред се­бе.

«Він та­ки хотів ме­не за­мор­ду­ва­ти! - го­во­рив у ній який­сь го­лос, ніби десь ду­же зда­ле­ка.- Я се знаю! Хоч най сьому ніхто не вірить, хоч най вірить, то я се знаю! Оце хотів він та­ки зро­би­ти, хоч бог знає за що!»

Погляд йо­го відчу­ва­ла на собі, не­на­че­би блис­кав­ка по­па­ли­ла її, а йо­го ніжне, ди­ти­ня­че об­лич­чя, з ви­ра­зом по­ва­ги й бо­лю, не по­ки­да­ло її у сні. Аж над­ран­ком по­па­ла в сон без­сон­ний. Ко­ли збу­ди­ла­ся, бу­ли в неї ру­ки зло­жені, як до мо­лит­ви. Скільки разів прокидалася вночі зі сну, руки все складалися до молитви. Во­на й ус­по­коїла гли­бо­ко роз­ри­ту мо­ло­ду ду­шу діво­чу…

XVII

Щось чо­ти­ри дні пе­ред свя­тим Ми­хай­лом скоїло­ся в Іво­ніки не­щас­тя.

Два му­зи­кан­ти ми­на­ли доріжку, що ве­ла в «сусідній» ліс поп­ри бур­дей, і гра­ли.

Скрипка за­во­ди­ла щось своїм то­неньким го­ло­сом жалісли­во, а цим­бал по­важ­но вто­ру­вав. Зда­ва­ло­ся, жалібне звуч­не пас­мо так і волікло­ся за ни­ми вслід, хви­лю­ючи м’якою гар­монією осіннім по­лем, по­ли­ша­ючи за со­бою тут і там у воз­дусі звуч­не, смут­не зітхан­ня, мов жальний зойк бджіл…

Чуйна Сой­ка про­ки­ну­ла­ся ко­ло бур­дея з сво­го су­по­кою і по­па­ла в не­са­мо­ви­ту лють. За­хо­дя­чи рев­ним бре­хо­том, піни­ла­ся, си­лу­ючи­ся ур­ва­ти­ся з лан­ця і роз­дер­ти нез­ви­чай­них гос­тей на кусні. Не вспо­коїла­ся й тоді, як два му­зи­кан­ти зник­ли з очей, і ли­ше звуч­не зітхан­ня розірва­ною хви­лею ли­ши­ло­ся у воз­дусі ко­ло бур­дея.

- І чо­го їм сю­ди ми­на­ти! - ла­яв Івоніка сам до се­бе, зби­ра­ючи­ся до відхо­ду в сільську ха­ту по якісь мішки, хму­ря­чись і собі за чу­жи­ми людьми.- Роздз­венька­ли­ся са­ме тут, як на яке весілля! Че­кай­те ще, в ме­не ще не­ма весілля! Прий­де час, я вже сам вас пок­ли­чу! Тоді грай­те, аби стру­ни потріска­ли, а те­пер на чор­та мені ва­шої му­зи­ки! Цить! - грим­нув лю­тим го­ло­сом, при­ту­пу­ючи но­гою на розд­раз­не­ну со­ба­ку, що, роз’ївшись пря­мо, не зуміла віднай­ти по­пе­редньої своєї со­ба­чої рівно­ва­ги.

Зворушена, про­ки­ну­ла­ся від грімко­го го­ло­су па­на, і, пе­ре­ля­ка­на, змов­ча­ла на хвильку. По­ди­вив­шись зди­во­ва­но муд­ри­ми очи­ма на хлібо­дав­ця і здав­лю­ючи в собі но­вий нап­лив бре­хо­ту, що си­ломіць ви­бу­хав із її груді, полізла на­решті покірно до бу­ди.

Івоніка пішов, а во­на знов по­ча­ла своє. Вилізши обе­реж­но, бо­яз­ко з бу­ди й за­ди­вив­ши­ся ди­ко очи­ма в сто­ро­ну му­зи­кантів, за­гав­ка­ла знов їдко, аж май­же за­ви­ла кілька разів до воз­ду­ху. Відтак, пос­то­яв­ши який­сь час, розмірко­ву­ючи, й ог­ля­нув­ши­ся уваж­но на всі сто­ро­ни, ляг­ла, мов на вар­ту, пе­ред бу­дою і сте­рег­ла гост­ро своїми вірни­ми очи­ма обійстя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сонце сто­яло вже ви­со­ко, і був уже пізній по­ра­нок…

Двері від стайні відімкну­ли­ся якимсь чи­ном і сто­яли відтво­рені. Ніко­го не бу­ло ко­ло бур­дея, хто б їх примк­нув. Ми­хай­ло ко­пав ша­нець на улюб­ленім за­гоні під «сусіднім» лісом. Са­ва мо­ло­тив зі ста­рим Пет­ром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вер­нув­ся ще до сеї по­ри на­зад. Ма­ле те­ля, що бу­ло замк­не­не в стайні, вий­шло із неї і плен­та­ло­ся та підска­ку­ва­ло ве­се­ло бут­ни­ми ско­ка­ми по малім, пло­том замк­ненім обійстю.

Сойка, розд­раз­не­на чо­мусь ве­се­лою рух­ливістю нез­нач­но­го звіря­ти, ки­ну­ла­ся на нього з прист­рас­ним гав­кан­ням і, ур­вав­ши­ся сим ра­зом з лан­цем, на­па­ла розвіше­на на нього.

Сполохане до нес­тя­ми ди­ти­ня­че звіря пог­на­ло у рап­товім пе­рест­ра­ху насліпо впе­ред се­бе до пло­та, і в дикім зу­силлі, аби пе­рес­ко­чи­ти пліт, за­че­пи­ло­ся об один кіл і роз­по­ро­ло собі живіт. Так і ле­жа­ло те­пер он тут, тяж­ко ди­шу­чи і стог­ну­чи, примк­нув­ши напів пре­гарні ди­тинні свої очі, до­ки од­но по однім не спи­ня­ло­ся ко­ло нього і не си­лу­ва­ло­ся сим або тим при­нес­ти по­каліче­но­му пільгу.

Марійка, що надійшла з Івонікою, не­су­чи з со­бою снідан­ня для синів, роз­па­да­ла­ся ко­ло нього, мов над ди­ти­ною, а Івоніка бідкав­ся гірко на всі сто­ро­ни. Він же роз­ри­вав­ся, дри­жав над своєю ху­до­бою, а оце та­ке крас­не та та­ке до­ро­ге, се ги­ну­ло пе­ред йо­го очи­ма! Хто б був надіявся та­ко­го не­щас­тя зран­ку, хто б був сподівав­ся та­кої шко­ди! Хто б був га­дав на та­ку ут­ра­ту, сподівав­ся то­го всього! А все че­рез ту біше­ну, прок­ля­ту со­ба­ку, що сьогодні, мов най­мле­на, ка­зи­ла­ся… Він пірвав лю­то за батіг і свис­нув ним із цілої си­ли по хребті пе­ре­ля­ка­ної Сой­ки. Во­на забігла, зас­ка­вулівши го­лос­но, до бу­ди, а він звер­нув­ся на­но­во до те­ля­ти. Ко­ло нього кля­ча­ла Марійка із си­на­ми і май­же пла­ка­ла. Гла­ди­ла раз по раз йо­го гар­ну го­лов­ку, при­го­во­рю­ючи до нього ніжно та лю­бо, мов до хо­рої ди­ти­ни. Оба хлопці си­лу­ва­ли­ся пе­рев’яза­ти ра­ну та ви­пов­ня­ти точ­но при­ка­зи батька, що­би при­нес­ти хоч на хвильку пільгу не­щасній звірині, але їм се не вда­ва­ло­ся. Все бу­ло зреш­тою на­дар­мо. Ра­на бу­ла смер­тельна, ніяк бу­ло звіря ря­ту­ва­ти, і, що­би не зги­ну­ло в му­ках під ру­ка­ми, поріше­но йо­го доріза­ти.

Сава підняв­ся пер­ший і став ко­ло нього мовч­ки. Ми­хай­ло з ма­мою тру­ди­ли­ся ще ко­ло нього. Марійка підкла­да­ла свої ру­ки під дрібну го­лов­ку, щоб во­на не товк­ла­ся так сильно до землі, а Ми­хай­ло ста­рав­ся ус­ми­ря­ти су­до­рожні ру­хи ніг.

- Подивися, Са­во, як во­но на те­бе ди­виться! - клик­ну­ла Марійка сер­деч­не, гла­дя­чи на­но­во го­лов­ку, що на хви­лю вспо­коїла­ся.

Сава сто­яв усе ще мовч­ки, з пох­му­ро стяг­не­ни­ми бро­ва­ми і болісним ви­ра­зом ко­ло уст. Се бу­ло йо­го те­лят­ко, він лю­бив те звіря, дог­ля­дав йо­го, а те­пер во­но змар­ну­ва­ло­ся за од­ну хви­ли­ну. Йо­го ма­ли дорізу­ва­ти. Йо­му бу­ло жаль.

- Та що мені з то­го? - відповів гірко.

- Воно на ніко­го не ди­виться, ли­ше на те­бе, так як би тобі хотіло щось ска­за­ти! Ви­диш, Са­во, ви­диш? - клик­ну­ла Марійка зі зрос­та­ючим зво­ру­шен­ням.- Хо­ди, по­лас­кай йо­го!

Сава збли­зив­ся і хотів схи­ли­ти­ся. Та звіря підня­ло в тій хвилі го­ло­ву і уда­ри­ло нею так тяж­ко до землі, що всі ко­ло нього аж сіпну­ли­ся. Потім звер­ну­ло на Са­ву свої ве­ликі очі з ви­ра­зом ди­ко­го, відра­жа­ючо­го пе­рест­ра­ху.

- Воно щось ду­має, йо­го очі щось го­во­рять! - обізвав­ся Ми­хай­ло.

- Саво! - клик­ну­ла ма­ти.- По­ди­ви­ся на нього!

Са­ва відвер­нув­ся од­ним ру­хом.

- Дайте мені спокій! - відка­зав, оче­ви­дяч­ки прик­ро вра­же­ний.- Доріжте йо­го бор­ше, аби не му­чи­ло­ся!

- Біжи по Онуфрія! - клик­нув Івоніка.

Побіг…

Півгодини пізніше во­но вже не жи­ло.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Оця наг­ла нес­подіва­на при­го­да зво­ру­ши­ла до гли­би­ни душі ста­рих і мо­ло­дих. Го­во­ре­но май­же ли­ше про се цілий день. Оце звірят­ко, то бу­ла пре­пиш­на шту­ка, се бу­ла ра­со­ва шту­ка, бу­ла від Са­ви­ної ко­ро­ви, і ма­ла з ча­сом до се­бе діста­ти па­ру. А те­пер…І який гар­ний та сильний віл мав із нього бу­ти ко­лись!

Аж тяж­ко зга­ду­ва­ти. І ще сьогодні зран­ня ли­за­ло так щи­ро Ми­хай­лові ру­ки, як він по­дав йо­му бу­ряків з гри­сі­ком, лізло йо­му до рук та пха­ло йо­му свою го­лов­ку під па­ху, та­ке бу­ло пе­ще­не. А ро­зум­не бу­ло, а на їду та­ке доб­ре. Та­ке ма­ле, а бра­ло­ся ніби вже сінце їсти, вже ніби щось ми­ка­ло з-за дра­би­ни. Але та прок­ля­та Сой­ка… та прок­ля­та Сой­ка… її вар­то-та­ки за­раз на місці вби­ти! Скільки вже шко­ди во­на на­коїла! Скільки дро­бу по­роз­ди­ра­ла, ку­рей, ка­чок, раз і індич­ку; а скільки га­ла­су, ме­тушні за­во­ди­ла, і все че­рез од­но ніщо, пус­то та дур­но, не­на­чеб ба­чи­ла якісь стра­хо­ви­ща або інші при­ви­ди. Прок­ля­та со­ба­ка, ко­би за­мовк­ла вже раз на­завсіди!

Михайло по­тяг­нув її кілька разів ба­то­гом так, що во­на з півго­ди­ни ска­вуліла і кру­ти­ла­ся в своїй буді за місцем…

Шкода бу­ла за­ве­ли­ка, аби про­ти неї ос­та­ти­ся спокійним. А при­чи­ною бу­ла во­на. Пліт, що за­ми­кав ма­ле обійстя ко­ло бур­дея, був уже та­кож, мов обс­ку­ба­на гус­ка, ста­рий та нез­да­лий. Особ­ли­во ж те місце, де звіри­на зба­ви­ла­ся. Кілля вис­та­ва­ло з нього, мов ба­бині зу­би.

Він, Ми­хай­ло, мав ще на­весні - як при­хо­див на Ве­лик­день до­до­му - на думці по­ла­го­ди­ти той пліт, ли­ше не мав тоді до­волі ча­су. Кілька вільних днів, а потім свя­то, та й не бу­ло ко­ли й роз­мах­ну­ти­ся. Але те­пер він вже йо­го так не ли­шить. По­ла­тає йо­го, по­ла­го­дить, і все бу­де доб­ре. Так не мог­ло дальше ли­ши­ти­ся. Нині та­ка шко­да, завт­ра інша, а по­завт­ра мог­ло знов що інше скоїти­ся. А потім нас­та­не зи­ма, за­па­дуть сніги, і цілий пліт по­ва­литься на зем­лю. Як він йо­го підіпре, по­ла­тає, то пос­тоїть ще який­сь час. А як вер­не зовсім до­до­му, тоді інак­ше при­ло­жить до нього ру­ки. Ли­ше аби кілля тро­хи звідки роз­до­бу­ти. Все інше бай­ка.

- А «сусідній» ліс до чо­го? - спи­тав йо­го Са­ва з глум­ли­вим усміхом, вка­зу­ючи го­ло­вою на без­лис­тий ліс, що сто­яв нед­виж­но, мов вко­па­ний.- Від чо­го ліс? Кілька­над­цять ка­валків кілля та, як тре­ба, тро­хи й прут­тя, що роз­рос­та­ло­ся на вогкій часті лісу, і спра­ва скінче­на. Че­рез те ліс не зба­виться, а йо­го пан, чи хто він там є, не збідніє. А в нім бу­ло все, що бу­ло потрібно до за­го­ро­ди. Те­пер бу­ли ночі такі ясні та гарні, що мож­на кож­ну гілку розрізни­ти, і від бур­дея не на півсвіту відда­ле­ний. Збіжжя не бу­ло ко­ло лісу ніяко­го, щоб не­хай би хто ска­зав, мож йо­го по­то­ло­чи­ти, зем­ля бу­ла вок­ру­ги не­на­че об­го­ле­на, і сліди тра­ти­ли­ся на ній, як на льоду, лю­ди за­хо­ди­ли сю­ди ли­ше рідко; що мог­ло бу­ти тут ро­зумніше, як піти та наб­ра­ти всього, що потрібне? Ли­ше прав­да, не тре­ба би бо­яти­ся.

На ті сло­ва Ми­хай­ло усміхнув­ся, та й Са­ва усміхнув­ся і собі.

- Як ти не підеш, то я піду! - ска­зав він.- Мені все од­но! Кождий має шко­ду! Де­ре­во рос­те, а ху­до­би­на, як за­ги­не, то вже не вста­не!

Сава прав­ду мо­вив. Тро­хи кілля з «сусіднього» лісу а тро­хи прут­тя, і він ли­шить та­тові пло­ти­ще в по­ряд­ку. Те­пер і Са­ва охо­чий до ро­бо­ти, а там, як він піде знов до ка­сарні, оце лед­ве чи зро­биться пе­ред йо­го цілко­ви­тим по­во­ро­том.

«Ей, та ка­сар­ня, та ка­сар­ня! - по­ду­мав знов.- Ко­би він уже раз у своїм житті по­ба­чив­ся на волі, во­на не­на­че жит­тя за­га­ти­ла йо­му своїми му­ра­ми».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Надвечір вий­шов пе­ред бур­дей і розг­ля­дав­ся ціка­во. Звізди по­вис­ту­па­ли. Не­бо бу­ло ни­ми засіяне. Бу­ло яс­не й чис­те, яким бу­ває ли­ше в осінні ночі. Гли­би­на йо­го бу­ла без­меж­на. Наліво тро­хи ле­жав «сусідній» ліс. Не­на­че ве­ли­ка, знес­ла пля­ма, чорнівся на гладкій по­верхні землі і, зда­ва­ло­ся, сти­ха при­ма­ню­вав до се­бе.

Чи не бу­ло ти­хо? Сну­ва­ла­ся сю­ди яка людська ду­ша? Чи потрібно бу­ло хто знає скільки де­ре­ви­ни? Хотів хто ду­би ва­ли­ти? Ет, кілька­над­цять, ні, навіть не кілька­над­цять, а мо­же, ли­ше з де­сять ка­валків, і бу­ло би до­сить.

Але він че­рез та­та на­ду­му­вав­ся. Та­то не лю­бив, як хто ся­гав ру­кою по чу­же доб­ро. Все ка­зав: «Те, що ти візьмеш із чу­жо­го, му­сиш подвійно відда­ти, і навіть не бу­деш зна­ти, ко­ли відда­си!» Він сти­дав­ся та­та гірше, як ма­ла ди­ти­на.

- Ніяк іти в ліс, та­то дізнається! - ска­зав до Са­ви, що вий­шов за­раз за ним, за­би­ра­ючи­ся, як зви­чай­но, ве­чо­ром до Рахіри.

- Тата завт­ра не бу­де до­ма! Він іде до міста, щоб віднес­ти якусь ра­ту до бан­ку!

- Хто ка­зав?

- Так ма­ма ка­за­ла! А ти маєш та­тові сповіда­ти­ся, що йдеш у ліс? - спи­тав Са­ва докірли­во.- Ану, як та­то по­ба­чить пліт по­ла­та­ний, чи ска­же сло­во? Врешті, як хо­чеш, мені що до то­го? Я не повішу­ся на плоті, хоч ти йо­го ро­би або не ро­би! - Здвиг­нув бай­дуж­но пле­чи­ма і пішов пильним кро­ком до се­ла.

- Ти все своє! - за­бур­мотів Ми­хай­ло пох­му­ро під но­сом.- Я знаю, що тобі все од­но!

Відтак про­май­нув йо­го пог­ляд побіжно по лісі. Він ле­жав уже за­ку­та­ний у теміні і ждав. Уже не­на­че ви­го­во­рив своє: «Піти взя­ти і зро­би­ти, що тре­ба! Що в лісі ро­биться, те не грішне!»

Ну, йо­му не тре­ба ба­га­то де­ре­ви­ни…

Його сер­це бу­ло ще пе­ре­пов­не­не жа­лем за дрібною ху­до­би­ною, що змар­ну­ва­ла­ся, і він відчув пот­ре­бу праці, не­на­чеб во­на ма­ла відшко­ду­ва­ти стра­ту, що лу­чи­ла­ся в гос­по­дарстві, та за­гоїти ра­ну. Потім він уже спокійно вер­неться на­зад до ка­сарні. А завт­ра йдуть та­то до міста… Мо­же би, й він пішов з та­том? Уже спов­на два місяці ми­ну­ло, як по­ки­нув му­ри. На кілька го­дин міг би йти. Приніс би що Анні. Від ча­су як го­во­рив із нею на са­моті в полі та потішав її, не го­во­рив із нею більше.

Тут проб­лис­ло йо­му мов світлом у душі: «Він бу­де го­во­ри­ти з та­том по до­розі про се­бе і про Ан­ну, бу­де го­во­ри­ти, аяк­же! І так уже за два дні свя­то­го Ми­хай­ла! А на са­моті уд­вох предс­та­вив би та­тові все крас­но, поп­ро­сив би та й здо­був би та­та на свою сто­ро­ну. Відтак мав би ли­ше з ма­мою упо­ра­ти­ся. Ура­ду­вав­ся сею дум­кою, мов здо­бут­ком… «Але чи доб­ре прис­ко­рю­ва­ти речі, що ма­ли свій оз­на­че­ний день на порішен­ня? - відго­моніло йо­му десь не­яс­но в гли­бині душі.- Че­ка­ти так дов­го на Ми­хай­ла, а те­пер два дні пе­ред Ми­хай­лом за­го­во­ри­ти?… Чи вий­де се на доб­ре?… Свя­тий Ми­хай­ло був йо­го пат­ро­ном…»

Щирість і по­божність так і за­пов­ни­ли на­раз йо­го мо­ло­ду ду­шу, так і скріпи­ли йо­го надію на доб­рий успіх у бу­ду­чо­му. Не­на­че в м’яких хви­лях блис­ку зад­ри­жа­ло в йо­го серці щас­тям. Йо­го ро­дичі бу­ли добрі. Хоч би що й ка­за­ли і ро­би­ли, хоч би во­но і як там бу­ло,- він відчув в оцій одніській хвилі, що во­ни вво­лять йо­го во­лю…

Його мо­ло­де об­лич­чя ос­та­ло­ся по­важ­не й ти­хе. Ли­ше йо­го ду­ша всміхну­ла­ся. Пре­пиш­ним ба­гатст­вом блис­ку й ща­с­тя всміхну­ла­ся во­на, і він по­чув се­бе вповні щас­ли­вим.

- Анно! - заг­ра­ло щось в йо­го душі радісно.

Та Ан­ни тут не бу­ло.

Його рва­ло до Ан­ни, щоб її при­тис­ну­ти до гру­дей та пе­ре­да­ти те сильне по­чут­тя щас­тя, що ним за­во­лоділо в тій хвилі. Не­хай би во­на зна­ла. Йо­му не­бо отво­ри­ло­ся…

XVIII

Настала ти­ха, місяч­ним світлом про­ни­за­на ніч і при­ве­ла з со­бою та­кий са­мий мир­ний, теп­лий осінній по­ра­нок.

Івоніка за­ви­нув у пла­ти­ну потрібні па­пе­ри, ви­тяг­нув гроші зі скрині й пус­тив­ся в до­ро­гу. Ко­ли до­хо­див кінця се­ла, ми­мо­волі ста­нув. Ог­ля­нув­ся. Чи не за­був він чо­го? Май­же мав та­ке по­чут­тя. Він по­ма­цав ще раз за ре­ме­нем гроші, по­ма­цав за­ви­нені па­пе­ри. Ні, те все бу­ло тут, при нім, не бра­ку­ва­ло нічо­го. Щось йо­го здер­жу­ва­ло, не­на­че за­був що. Відтак про­май­нув пог­ля­дом по полі. Во­но бу­ло та­ке пус­те й го­ле, відко­ли зве­зе­но збіжжя, та ко­ло то­го не спи­ня­ли­ся йо­го дум­ки. Йо­му бу­ло туж­но на душі, так як не раз бу­ва­ло, ко­ли Ми­хай­ло був у службі.

Зітхання вир­ва­ло­ся з йо­го гру­дей. Вне­довзі знов так нас­та­не. За дві неділі кінчиться йо­го урльоп.

Ішов по­волі, з не­охо­тою і не замічав то­го. Ду­мав про місто. До нього бу­ло ще так да­ле­ко, а скільки разів топ­тав він уже до­ро­гу до нього і на­зад, а сьогодні знов. Але він му­сив. Усі гро­шові спра­ви, особ­ли­во ж з бан­ком, за­ла­год­жу­вав він собі сам і не був би на ніко­го здав­ся. Хлопці бу­ли ще за­мо­лоді і не ро­зуміли­ся ще на та­ких ре­чах, а Марійка вже цілком не вда­ла би з па­на­ми го­во­ри­ти. Звісно, жінка. До­ки він жив, ро­бив усе сам, що при­па­да­ло ро­би­ти го­лові. То­му й бу­ло в нього все в най­кра­що­му ладі. Як ум­ре, ли­шить діти на своїм місці, і все бу­де йти, як на шнур­ку…

Кілька чор­них во­рон, що сну­ва­ли­ся ма­лою розстріле­ною гро­мад­кою по­лем, спо­ло­ши­ло­ся йо­го збли­жен­ням і злетіло о який­сь ку­сень дальше. Пе­ред йо­го ду­шею ста­нув чо­мусь Са­ва.

«Якби се так який заєць, Са­ва му­сив би ма­ти йо­го! - по­ду­мав.- Уже він на стрільця вро­див­ся! Сьогодні зран­ня зібрав­ся і пішов до сусіднього се­ла. Там був той чо­ловік, у кот­ро­го дав собі ши­ти нові вов­няні білі ша­ро­ва­ри на зи­му, а Ми­хай­ло хо­див по обійстю і все щось розмірко­ву­вав. Раз відка­зу­вав на мря­ку, що зви­са­ла ту­ма­на­ми над зем­лею».

«А тобі що до мря­ки?» - пи­тав­ся він, усміха­ючись.

«Та ніщо! Я ли­ше бо­юся, аби дощів не стяг­ну­ла. Я маю над­ворі ро­бо­ту».

«Не бійся! - потішав він йо­го.- За го­ди­ну зіп’є її сон­це, що аж лю­бо бу­де! Те­пер ночі ясні, а не­бо та­ке чис­те та блис­ку­че, мов дзер­ка­ло; такі мря­ки не при­во­дять до­щу…»

Відтак пе­рей­шли йо­го дум­ки самі з се­бе на те­ля, що по­гиб­ло. Та­ка шко­да, а пе­ре­ду­чо­ра бу­ло ще та­ке ве­се­ле та бут­не. В своїй малій за­го­родці ска­ка­ло так ви­со­ко, що він бо­яв­ся, що вис­ко­чить ко­лись та підбіжить до своєї ма­ми, та вис­се все мо­ло­ко. А їло ще так ла­ко­мо, двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни по тім от що! Як ті двері відтво­ри­ли­ся? І ніхто не видів то­го, ніхто не чув, не­на­че не­ви­ди­мою ру­кою відтво­ри­ли­ся. І ні од­ної людської душі не бу­ло ко­ло стайні. Але се вже так. Як має бу­ти та­ке не­щас­тя, то і сто очей і рук не відвер­не йо­го. Поміж ти­сяч лю­дей вста­виться во­но, ніким не спос­те­ре­же­не, ніким не за­чу­те, і та­ки бу­де. Як за­побіга­ти йо­му? Ко­би чо­ловік знав…

Се бу­ло Са­ви­не те­лят­ко, але Ми­хай­ло чи не більше жа­лу­вав за ним. За но­ви­ми ша­ро­ва­ра­ми за­був Са­ва вже шко­ду, а Ми­хай­лові во­но все не дає су­по­кою. Про що й не го­во­рить, а на­ос­тан­ку все про нього за­го­во­рить. В йо­го душі во­но все жи­ло й не да­ва­ло йо­му су­по­кою… Де­яка ху­до­би­на, особ­ли­во ж ро­го­ва, бу­ває іноді та­ка, що не мож­на її за­бу­ти. Візьметься за чо­ловіком і дер­житься йо­го, й во­ло­читься за ним, як тінь.

Такий був сей би­чок…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Позавтра бу­ло свя­то­го Ми­хай­ла, пат­ро­на Ми­хай­ло­во­го. Тре­ба бу­де піти до церк­ви. Але то аж по­завт­ра, а завт­ра по обіді він не бу­де вже до­ма. За­був ска­за­ти Марійці, що­би Ми­хай­ло ку­пив свічку та й відніс до церк­ви. Се та­кож че­рез он ту шко­ду. На такі речі він ніко­ли не за­бу­ває. Зреш­тою, він сам уже ку­пить свічку… Чо­го б він у місті аж до по­завт­ра ба­вив­ся? Має ли­ше ра­ту зап­ла­ти­ти в бан­ку, де ви­зи­чив тро­хи гро­шей, аби ку­пи­ти загінчик той під лісом, що при­пи­рав до йо­го по­ля,- пос­ту­пить до па­на й вер­не на­зад. Ні, він уже завт­ра бу­де ко­неч­не до­ма. Сам уже піде з хлоп­цем до церк­ви.

В йо­го серці так і зня­ла­ся в тій хвилі нес­ка­зан­на лю­бов до си­на. «Ми­хай­ло!» - клик­ну­ло ціле йо­го єство радісно й відчу­ло ли­ше од­но: лю­бов. Але йо­го ус­та ос­та­ли­ся німі. Він був сам-один по­се­ред мов­чаз­них піль, і ли­ше гли­бо­ке не­бо здійма­ло­ся по­над ним…

Він ку­пить йо­му яб­лук і при­не­се доб­рий, білий хлібець, ко­би вже ли­ше тут був, ко­би був уже тут. А то до міста ще по­ло­ви­на до­ро­ги, да­ле­ко ще. Йо­го но­ги ніби пос­таріли­ся, все ніби од­но місце топ­та­ли…

Пиняво йшло­ся йо­му сьогодні.

XIX

Другий день був знов мряч­ний. Зда­ва­ло­ся, що мря­ки змов­ля­ли­ся, аби зніма­ти­ся кож­но­го по­ран­ку з за­пустіло­го по­ля ве­ли­чез­ни­ми сіри­ми ма­са­ми, аби во­лок­ти­ся по нім без­пе­рес­тан­ку, аби втис­ка­ти­ся в кож­ний за­ку­ток на землі, а відтак подіва­ти­ся десь і якимсь тай­ним чи­ном при­во­ди­ти чу­дові, ясні ночі…

Марійка сто­яла в по­луд­невій порі ко­ло сто­лу і за­ви­ва­ла са­ме в якусь хуст­ку гор­нець із бор­щем і ку­ле­шею, що не­дав­но зва­ри­ла хлоп­цям. Ми­хай­ло або Са­ва ма­ли прий­ти й узя­ти їду в бур­дей. Івоніка мав аж по обіді вер­ну­ти, а во­на са­ма не ма­ла ча­су відно­си­ти їм харч.

Саме пе­ред хви­лею гля­ну­ла вікном, чи не йде кот­рий із них; їй зда­ва­ло­ся, Ми­хай­ло. Од­на­че не по­ба­чи­ла ніко­го. Над­ворі бу­ло мряч­но, і крізь малі вікон­ця ма­ло що бу­ло вид­ко. Во­на спіши­ла сьогодні. Її ожи­да­ла різна пра­ця. Окрім то­го, ма­ла ще в се­ло йти.

Була ли­ше в со­рочці, об­пе­ре­за­на барв­ним по­ясом, без руш­ни­ка на го­лові, і з своїм си­вим роз­пат­ла­ним во­лос­сям виг­ля­да­ла ди­ко. Не ма­ла нині навіть ча­су приг­ла­ди­ти во­лос­ся та за­ки­ну­ти яку хуст­ку на го­ло­ву. Од­на­че її тон­ке, ніжне об­лич­чя з яс­ни­ми лагідни­ми очи­ма ус­ми­ря­ло вра­жен­ня її за­нед­ба­но­го виг­ля­ду.

Від п’ятої го­ди­ни зран­ня бу­ла на но­гах. Од­на ро­бо­та за дру­гою відніма­ла в неї кож­ну вільну хви­ли­ну, й ніяк їй бу­ло про се­бе ду­ма­ти. Зреш­тою, до них рідко хто за­хо­див, і во­на не в’яза­ла­ся ніко­ли одіжжю.

Надворі заб­ре­ха­ла со­ба­ка. За па­ру хвиль відтво­ри­ли­ся двері й на по­розі ста­нув ста­рий Онуфрій Ло­па­та.

- Дай, бо­же, доб­рий день, Маріє!

- Дай, бо­же, й вам, бадіко! Сту­пай­те ближ­че!

Він не йшов далі. Ста­нув­ши на по­розі, спер­ся обо­ма ру­ка­ми на одвірці і глядів мовч­ки хви­лю на неї. Відтак спи­тав:

- Маріє, де ваш Ми­хай­ло?

- В бур­дею! Я от жду на нього або на Са­ву, аби прий­шли та взя­ли собі їду. Маю йти з вов­ною до па­нот­ця і не маю ко­ли нес­ти їм їсти. За­раз му­сить кот­рий­сь із них надійти.

Погляд ста­ро­го об­летів цілу ха­ту, відтак спи­нив­ся на Марії. На йо­го лиці був див­ний ви­раз.

- В бур­дею, ка­же­те?

- Ая!

Він сплю­нув.

- Ая, в бур­дею! - відповів.- Він ле­жить застріле­ний в «сусіднім» лісі, ідіть ту­ди та й за­беріть собі йо­го!

Вона по­вер­ну­ла свою роз­бур­ха­ну го­ло­ву за ним і витріщи­ла­ся на нього за­ту­ма­не­но.

Що він плів, що він плів? Що? Не зву­ча­ло во­но так, як те, ко­ли Івоніка вер­нув із бран­ки і клик­нув до неї: «Маріє, ми на­шо­го си­на втра­ти­ли!»

Се бу­ло щось подібне, але во­на йо­го цілком не зро­зуміла. Ста­ла ли­ше біла як смерть, її очі відтво­ри­ли­ся ши­ро­ко й упи­ли­ся нед­виж­не в йо­го об­лич­чя.

Він пов­то­рив свої сло­ва:

- Ваш Ми­хай­ло ле­жить застріле­ний в «сусіднім» лісі, ідіть та й візьміть собі йо­го!

Тепер зро­зуміла йо­го.

Не звер­та­ючи з нього очей, ба витріщив­ши­ся на нього з най­більшою ува­гою, по­ве­ла на­раз обі ру­ки цілком звільна до го­ло­ви, за­ри­ла пальці в во­лос­ся й по­ча­ла кри­ча­ти.

Кричала так страш­но, мов звір, і, кри­ча­чи, ви­летіла надвір…

Так, як сто­яла, пом­ча­ла на місце го­ря.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він не міг її дог­на­ти. Летіла, мов на кри­лах. Че­рез стер­ни­ну до бур­дея, а відтак поп­ри бур­дей і далі. Че­рез шанці ска­ка­ла, мов сер­на, а де не мог­ла пе­рес­ко­чи­ти, вид­ря­пу­ва­ла­ся ру­ка­ми й но­га­ми, не спи­ня­ючи­ся ніде на хви­ли­ну.

По до­розі сповіщав він кож­но­му, хто пи­тав про страш­ний вид жінки: «Ми­хай­ло Фе­дор­чук ле­жить застріле­ний у лісі».

- В котрім лісі? - пи­та­но.

- Таже в «сусіднім»! Он там!

Усе, що за­чу­ло про се, ки­да­ло ро­бо­ту лос­ком і гна­ло до не­щас­но­го місця.

- Боже, бо­же, бо­же!…

Ліс ле­жав замк­не­ний у собі, вдо­во­ле­ний. Сиві ма­си мряк висіли в чу­дацьких фор­мах над ним, місця­ми ясніші й темніші, си­лу­ва­ли­ся роз­вес­ти неп­ри­яз­ний сум­рак йо­го гли­би­ни. Зда­ва­ло­ся, хо­лод­ний віддих так і здіймав­ся з тої гли­би­ни і, здійма­ючись, відпи­рав ніжну імлу го­рою.

Ворожий ше­лест про­ки­нув­ся зем­лею, ко­ли Маріїна но­га сту­пи­ла в ліс, по­то­па­ючи в грубій верстві опа­ло­го лис­тя. Тут об­няв її ле­до­ва­тий хо­лод.

Глибоко в лісі, там, де пні ви­рос­та­ли ди­ко-розкішно, де гілля роз­ши­ря­ло­ся ши­ро­ко, во­на по­ва­ли­ла­ся на зем­лю…

Оце бу­ла прав­да, що ста­рий ка­зав. Он тут ле­жав Ми­хай­ло…

Гро­ма­да лю­дей зібра­ла­ся за од­ну хви­ли­ну. Пи­тан­ня і відповіді міша­ли­ся блис­кав­кою, а один сто­яв по­се­ре­дині спо­ло­ха­но­го гур­ту й оповідав.

Він, жи­тар із сусіднього се­ла і по­час­ти по­бе­реж­ник оцього лісу, ішов ра­но лісом. Тяж­ка ро­са, по­хо­жа на мо­роз, тяжіла ще на гілля­ках.

Він ішов і мо­лив­ся.

Все мо­литься, як іде ран­ком по­лем і лісом. Та­ка вже в нього при­вич­ка. Ішов, ка­же, і, мо­ля­чи­ся, розг­ля­дав­ся лісом. Ко­ли ж так іде, нас­ту­пає на­раз но­гою на щось твер­де, спи­няється, ди­виться, а се бар­ди­ця і ка­пе­люх. «Що се має зна­чи­ти? - ду­має він собі.- Чи хто дро­ва кра­де? Та чо­му вже без ка­пе­лю­ха? І те­пер, о тій порі?…» Се по­ча­ло йо­го ди­ву­ва­ти. Він пішов по­во­леньки, по­ти­хеньки й обе­реж­но далі, бо опа­ле лис­тя ле­жа­ло так гру­бо на землі, що но­га то­ну­ла в нім, і во­но, мов жи­ве, ше­лестіло, а він хотів за­хо­пи­ти злодія, або хто вже там був, ізза­ду. Ко­ли ж на­раз ди­виться, а на землі ле­жить чо­ловік. Він прис­ту­пає ближ­че, а той і не ру­шається.

«Ти собі те­пер до­сип­ляєш, як уже на­ла­го­див дро­вець?» - по­га­дав він собі й ог­ля­нув­ся за дро­ва­ми, але стя­тих дров не ба­чив. Тоді прис­ту­пив ближ­че до чо­ловіка й ди­виться, а він обер­не­ний ли­цем до землі, прик­ри­тий сер­да­ком, а со­роч­ка йо­го аж до шиї зак­ри­вав­ле­на…

- Отут тяж­ка ру­ка пра­цю­ва­ла! - докінчив він своє оповідан­ня.- Я побіг бор­зо до Онуфрія Ло­па­ти, і він тут най­ближ­чий сусід, най по­ди­виться на вмер­ло­го, а мо­же, пізнає, звідки він. Ло­па­та прий­шов, з ним інші; ми обер­ну­ли, ог­ля­ну­ли, а далі ви­ди­те всі самі, що є. Тяж­ку про­ви­ну взяв той на се­бе, хто се вчи­нив, бо се мо­ло­дий хло­пець, а як чую, ду­же по­ряд­ний. Не­хай гос­подь бог прий­ме йо­го ду­шу в своє царст­во й нес­повіда­но­го!

Глибокий пе­рест­рах ма­лю­вав­ся по всіх ли­цях, усе зой­ка­ло, зітха­ло, дех­то ло­мив мовч­ки ру­ки, а кож­ний вга­ду­вав і до­пи­ту­вав­ся про вбив­цю.

- Він сам зра­дить се­бе, як йо­го не відшу­ка­ють! - тол­ку­вав чо­ловік дальше.- Ліс йо­го не ви­ка­же, бо він зро­ду-віку мов­чаз­ли­вий. Але як він раз вий­де з лісу, тоді ста­не вже під бо­же око та під людську бачність, і все вий­де на­верх.

Тим ча­сом як лю­ди тов­пи­ли­ся, не­на­че рій, на місце го­ря, грізно й з обу­рен­ням го­мо­ня­чи та ра­дя­чи­ся, ог­ля­да­ючи вмер­ло­го й не­щас­ну матір то з жа­хом, то з цікавістю, впа­да­ючи все на­но­во в ди­ке обу­рен­ня і жаль, ви­ла­ся не­щас­на ма­ти ко­ло вби­то­го си­на, мов підстріле­ний звір.

Кричала пе­ре­раз­ли­вим го­ло­сом, стог­на­ла, зой­ка­ла й об­ма­цу­ва­ла йо­го раз по раз зо всіх сторін.

- Михайле! Ми­хай­ле! Ми­хай­лич­ку! Вста­вай!! - Підніма­ла йо­го го­ло­ву і опус­ка­ла нев­важ­но на­зад. Ха­па­ла за ру­ки і опус­ка­ла. Об­ма­цу­ва­ла но­ги і вер­та­ла на­зад до го­ло­ви і притім гляділа раз у раз по­мочі.

- Хто се зро­бив? Хто? Хто? І за що? За що, за що? Та­же він умер­лий!! Застріле­ний!! Він уже цілком зас­тиг! Зим­ний, як лід! Ли­це біле, як сніг, со­роч­ка цілком у крові змо­че­на… він умер­лий… ря­туй­те! ря­туй­те!…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- За що? За що? За що? - роз­ри­вав її гру­ди страш­ний прой­ма­ючий крик, в го­лосі шаліла ду­ша, що роз­би­ва­ла­ся з бо­лю, а ру­ки до­тор­ка­ли­ся, тря­су­чи­ся в тяжкій зимній ли­хо­радці, до­ро­го­го тіла не­ус­тан­но. Ха­па­ла, відтя­га­ла до се­бе, опус­ка­ла без­лад­но і знов ха­па­ла.

- Люди, він умер!

Новий пот­ря­са­ючий ок­рик про­шиб пох­му­ру ти­ши­ну лісу і, мов блис­ку­ча сталь, пірнув у ду­шу всіх при­сутніх та привів із со­бою го­лос­ний плач.

Де в ко­го піднімав тяж­кий стогін зат­верділу грудь, і грубі ру­ки об­ти­ра­ли сльози, що не­на­че з вог­ню до­бу­ва­ли­ся на­верх і зсу­ва­ли­ся не­замітно по лиці.

Умер…

Її пог­ля­ди зло­ми­ли­ся, як в умер­ло­го, і во­на стра­ти­ла го­лос.

- Вставай! - бла­га­ла ше­по­том, з нап­ру­жен­ням усіх сил, схи­ля­ючи­ся гли­бо­ко над умер­лим.- Вста­вай, Ми­хай­ле!…

Відтак не вспіли її за­дубілі ус­та більше нічо­го ви­мо­ви­ти. Ле­до­ва студінь прос­тяг­ну­ла­ся на ціло­му її об­личчі, і во­на по­ва­ли­ла­ся без пам’яті на йо­го тіло…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Се бу­ло то­го са­мо­го дня по обіді. Івоніка вер­тав до­до­му. За­вер­нув на най­ко­рот­шу до­ро­гу, що ве­ла до се­ла, аби ли­ше як­най­скор­ше до­би­ти­ся до­до­му.

Він ішов пильно, а дов­ко­ла йо­го уст ук­ла­ла­ся лінія вто­ми. Він ані ра­зу не спічнув, ви­ри­нув­ши з міста. А там, у місті, не зуміло йо­го ніщо дов­ше за­дер­жа­ти, як ско­ро упо­рав­ся раз із своїми спра­вун­ка­ми.

Переночував у па­на, і хоч як пан і пані вмов­ля­ли, або по спра­вун­ках ли­шив­ся з го­ди­ну-дві на спо­чи­нок, він ніяк не дав­ся на­мо­ви­ти. По­вер­нув­ши з бан­ку, поп­ро­щав­ся і пус­тив­ся в до­ро­гу на­зад. Йо­го тяг­ну­ло до­до­му.

Був пов­ний нес­по­кою, хоч не міг то­му віднай­ти при­чи­ни, і глу­ха якась три­во­га про­ки­да­ла­ся в нім, чим більше за­хо­див у за­пустілі по­ля, що ма­ли не­ба­вом зілля­ти­ся із стер­ни­ною йо­го се­ла. В малій дзьобенці, що висіла йо­му че­рез плечі, ніс Ми­хай­лові красні яб­лу­ка й білий хлібець, а ок­ре­мо за­виті білі свічки до церк­ви. Завт­ра ж свя­то­го Ми­хай­ла, і тре­ба бу­де піти до церк­ви…

Його но­ги шпо­та­ли­ся по грубій груді стер­ни­ни, так як би щох­вилі забіга­ла не­ви­ди­ма ку­ля між ни­ми і вмис­не звільня­ла йо­го хід. На серці ж умос­тив­ся глу­хий тя­гар… Він по­чув се­бе ста­рим. Уже аби що ка­за­ти, а він та­ки вже не мо­ло­дий. А от тяж­ко йдеться йо­му. Не так, як ішло­ся давніше. Землі не чув під со­бою. Але во­но так бу­ває. З кож­ною го­ди­ною чо­ловік старіє. І, не вва­жа­ючи, зітхав раз по раз тяж­ко.

Але вже по­ба­чив се­бе на по­лях сво­го се­ла. Вже ми­нув більшу часть до­ро­ги, вже от-от панський двір, вже от-от йо­го ха­та… Мо­же, ще з кілька­де­сят кроків, і він опи­ниться ко­ло своєї ха­ти… Але нині тяж­ка мря­ка. Все спо­ви­ла: і ха­ти, і де­ре­ва… так лиш мріють з неї… Він ста­нув на хви­ли­ну май­же несвідо­мо й за­ду­мав­ся.

Чи всту­па­ти йо­му впе­ред он тут до ха­ти? Марійка, мо­же, ви­жи­дає йо­го. Мо­же, схо­че довіда­ти­ся, чи за­ла­го­див усе точ­но, во­на бо­яз­ли­ва…

Йо­го ха­та ди­ви­ла­ся на нього.

Стояла мерт­вецьки ти­хо між об­на­же­ною са­до­ви­ною, що здійма­ла­ся дов­ко­ла й по­зад неї, та ди­ви­ла­ся. Лег­ка імла зви­са­ла ліни­во над краєви­дом і вок­рут неї, збільша­ла по­ну­рий вид пус­тої ха­ти.

Двері сінні сто­яли ши­ро­ко відтво­рені, з них би­ла темінь, а вікон­ця чорніли­ся з білих стін, мов чо­ти­ри чорні таб­лич­ки.

Він відвер­нув­ся.

Ні. Йо­му не хотіло­ся те­пер ту­ди сту­па­ти. Волів піти прос­то до бур­дея, до Ми­хай­ла. Приніс йо­му яб­лук і бу­ха­нець хліба, і йо­го тяг­ну­ло впе­ред до нього.

Він пос­ту­пив рішу­че впе­ред і мав за ча­сок панський дім і свою ха­ту за пле­чи­ма.

Пе­ред ним розс­те­ли­ли­ся знов по­ля.

Але він не ба­чив ба­га­то. Десь не­да­ле­ко сто­яла ще ха­та Докії. Її мав іще ми­ну­ти, а відтак за­вер­ну­ти доріжкою в чис­те по­ле, де при­ча­ював­ся йо­го бур­дей до землі.

Осіння мря­ка по­за­ку­ту­ва­ла все в свій си­вий віддих, десь-не-десь по­роз­ки­ду­вані хат­ки то­ну­ли в ній зі своїми біли­ми стіна­ми, і він глядів ли­ше в са­му пус­ту мря­ку. Зда­ва­ло­ся, не­мов во­на вмис­не зби­ра­ла­ся гру­би­ми ма­са­ми, все впе­ред нього, тис­ну­ла­ся вог­ки­ми до­ти­ка­ми до йо­го гру­дей і ли­ця, аби зас­ло­ню­ва­ти со­бою вся­кий вид на пус­те по­ле…

У нього бу­ли очі гострі, мов у вірла, і він хотів її про­ни­за­ти. Там, де по­ля схи­ля­ли­ся на однім місці не­замітно в плас­кий ко­тел, там ле­жав йо­го бур­дей. За ним чорніла де­ре­ви­на, а там далі, нап­ра­во, «сусідній» ліс, що виг­ля­дав завсіди, не­на­чеб ожи­дав чо­го. Оцих то­чок шу­кав те­пер.

Його очі від давніх літ звик­ли до них; во­ни ста­но­ви­ли свой­ого ро­ду опо­ру для ока, що ли­ну­ло в рівни­ну. Але він нічо­го з то­го всього не до­ба­чав те­пер. По не­довгім часі пох­му­ро­го нап­ру­жен­ня по­ба­чив, як щось відділи­ло­ся з ніжно-си­вої тка­ни­ни імли.

Воно бу­ло ще да­ле­ко від нього, але він розрізняв уже щось, ба зда­ва­ло­ся навіть, міг де­що розпізна­ва­ти.

Здавалося, щось дви­га­ло­ся в нап­рямі до пансько­го до­му, а з тим і до йо­го ха­ти… На­пе­реді лю­ди, по­оди­нокі чо­ловіки й жінки, їх го­ло­ви, в білі руш­ни­ки по­за­ви­вані, відрізня­ли­ся яс­но в мряці, во­ни сту­па­ли по­важ­ним кро­ком, а за ни­ми, тро­хи по­за­ду, віз, уп­ря­же­ний во­ла­ми, та­кож по­волі ру­хав­ся з місця.

Однак що се? Йо­го во­ли? Бурі?

Вони йшли так по­волі й хи­та­ли го­ло­ва­ми, не­на­че ки­ва­ли вже зда­ле­ка до нього, а віз лед­ве-лед­ве волікся за ни­ми. Дов­ко­ла во­за знов чо­ловіки й жінки. Оче­вид­но, вез­ли щось…

Вдарило йо­го щось ізза­ду в плечі так сильно, що він, пош­по­тав­ши­ся, ма­ло що не впав. Відітхнув тяж­ко, і йо­го очі впи­ли­ся в той вид.

Прис­ко­рив несвідо­мо хо­ду.

Неповоротні бри­ли землі ви­рос­та­ли йо­му злоб­но під но­га­ми і все на­но­во при­не­во­лю­ва­ли йо­го до шпо­тан­ня. Йо­го хід став ди­кий і нерівний. Вкінці опи­нив­ся близько во­за…

Нікого не здо­ро­вив. Не ба­чив ніко­го. Йо­го та­кож ніхто не здо­ро­вив. Ніхто не про­мо­вив ні сло­ва, все бу­ло мов по­ра­же­не. Бурі ста­ну­ли самі з се­бе, і все зро­би­ло йо­му мовч­ки, несміли­во ко­ло во­за місце.

Наступила гли­бо­ка ти­ши­на. Зда­ва­ло­ся, не­мов кож­ний звук у сивій імлі да­вив­ся…

Він гля­нув…

На возі ле­жав прос­тяг­не­ний білий-біліський йо­го син…

Тяжка, кри­ва­ва мов­чан­ка…

Добру хви­лю витріщав­ся на нього, відтак підняв ру­ку, пог­ла­див мо­ло­де об­лич­чя, з яко­го зник­ла ос­тан­ня крап­ля крові, а відтак, обер­нув­ши­ся на­раз до лю­дей, клик­нув:

- Він не­жи­вий!

Який­сь го­лос спав мо­ло­том на нього:

- Не­жи­вий!

Його ру­ки скор­чи­ли­ся до­се­ре­ди­ни, він ог­ля­нув­ся з цілко­ви­то блуд­ним пог­ля­дом, і йо­го го­ло­ва по­ча­ла сильно тряс­ти­ся.

Одна жінка з роз­бур­ха­ним во­лос­сям ок­ру­жа­ла зой­ка­ми не­ус­тан­но віз, не­на­че шу­ка­ла за чи­мось. Її пог­ляд, надс­лу­ху­ючий, був звер­не­ний до се­бе, і во­на вис­тог­ну­ва­ла приг­лу­ше­ним, лед­ве чут­ним го­ло­сом ім’я по­мер­шо­го.

Се бу­ла Марійка.

І знов страш­на хви­ли­на мов­чан­ня.

Нараз підняв ста­рий бист­ро го­ло­ву, і йо­го пог­ляд пе­ребіг виг­ре­бу­що по всіх при­сутніх.

«Хто був убив­ця йо­го си­на?»

- Де Са­ва? - спи­тав.

Всі ог­ля­ну­ли­ся. Са­ви не бу­ло.

Опустив го­ло­ву на гру­ди й не ска­зав більше ні сло­ва. Йо­го ли­це по­жовк­ло, ус­та за­дубіли, а сер­це не­на­че стих­ло.

Хтось із гур­ту зітхнув тяж­ко, а один го­лос ска­зав по­бож­но, з при­тис­ком:

- І бо­гові тре­ба чо­гось доб­ро­го!

Кілька го­лосів пов­то­ри­ло ті сло­ва.

Потім нас­та­ла мов­чан­ка, і все ру­ши­ло на­пе­ред із місця. По­волі, обе­реж­ним кро­ком тяг­ну­ли бурі свій тя­гар…

Отець і ма­ти три­ма­ли ру­ки на го­лові по­мер­шо­го, за ни­ми волікла­ся крок у крок тяж­ка ти­ши­на…

XX

Коло ха­ти Івоніки тов­пи­ли­ся лю­ди. Жан­дарі, жи­ди, чо­ловіки й жінки, чужі і знай­омі, і всі гу­то­ри­ли:

- Чи чув хто та­ке? Чи оце та­ки прав­да? Ми­хай­ла застрілив хтось? Та хто ж міг йо­го застріли­ти? За що застріли­ти? Він же не мав ніяко­го во­ро­га! Вже хто, як хто, а він пев­но що не мав во­ро­га! На цілім божім світі не мав!…

Потім:

- Де Са­ва? Де Са­ва?

Мов чорні спо­ло­хані пта­хи, сну­ва­ли­ся оці за­пи­ти сю­ди й на­зад, під час ко­ли умер­ло­го вне­се­но в ха­ту, пе­реб­ра­но й уло­же­но на постіль.

Сави не бу­ло, але він прий­шов ско­рим, ле­тю­чим кро­ком. Лед­ве що за­чув страш­ну звістку, як уже й пе­ре­тис­нув­ся крізь тов­пу пе­ред ха­тою і опи­нив­ся ко­ло мерт­во­го бра­та. Ки­нув­ши­ся на нього, ри­дав і роз­ли­вав­ся так стра­шен­но, що чут­ливі жінки прис­ту­па­ли од­на по одній до нього і вспо­ко­юва­ли йо­го, а на­ос­тан­ку відтяг­ли-та­ки щи­ри­ми лагідни­ми сло­ва­ми від умер­ло­го.

Лише батько мов­чав. Лед­ве що пог­ля­нув на нього. Він не всту­пав­ся від умер­ло­го си­на. Зда­ва­ло­ся, він ждав, щоб йо­го бліді ус­та відхи­ли­ли­ся і вис­ло­ви­ли од­не-одніське сло­во, а потім не­хай би зем­ля відтво­ри­ла­ся і знов од­но­го-однісько­го по­жер­ла…

Рана вмер­ло­го, що зна­хо­ди­ла­ся під од­ною ло­пат­кою, по­ча­ла на­но­во так кри­ва­ви­ти­ся, що по­душ­ка сильно зап­ля­ми­ла­ся. Ма­ти, спос­терігши се,- во­на не­нас­тан­но зай­ма­ла­ся ним, то ко­ло нього,- ка­за­ла Івоніці по­да­ти дру­гу. Він пос­лу­хав її, а во­на, зви­чай­но сла­ба й ніжна жінка, ста­ла те­пер, ма­буть із бо­лю, та­ка сильна, що підня­ла вмер­ло­го си­на, мов ди­ти­ну, вго­ру й ус­та­ви­ла йо­го влас­но­руч­но на­зад. Ніхто, крім неї, не смів йо­го до­торк­ну­ти­ся. Ніхто, ніхто! Не дай гос­по­ди, щоб сього ко­му за­хотіло­ся!

Коли Са­ва збли­зив­ся на­но­во до бра­та й по­чав, як пер­ше, за­во­ди­ти, підняв Івоніка го­ло­ву, що три­мав її досі опер­ту в ру­ках, і, не пог­ля­нув­ши на хлоп­ця ні од­ним пог­ля­дом, ска­зав до Марії без­тон­ним, лед­ве чут­ним го­ло­сом:

- На нас спав ве­ли­кий гріх, Маріє!…

Але во­на йо­го не чу­ла. Не­на­че змисли стра­ти­ла. При­хо­ди­ла, й ви­хо­ди­ла й го­во­ри­ла без зв’язі. Хви­ля­ми впи­ва­ла­ся очи­ма в умер­ло­го і гла­ди­ла пест­ли­во йо­го гар­не, су­покійне ли­це. Притім не ба­чи­ла і не чу­ла ніко­го дов­ко­ла се­бе.

В кімнаті бу­ло чи­ма­ло лю­дей. Між інши­ми Докія, ста­рий Пет­ро, Домніка і Онуфрій Ло­па­та. Сто­яли всі май­же нед­виж­но й, пе­решіпту­ючи­ся, вга­ду­ва­ли, хто міг до­пус­ти­ти­ся то­го страш­но­го зло­чи­ну.

- Хто міг бу­ти йо­го во­ро­гом? - го­во­ри­ла Докія по­ну­рим, май­же неп­ри­яз­ним ше­по­том, своєю гор­дою, ви­со­кою стат­тю, мов ца­ри­ця, пе­ре­ви­ща­ючи всіх.- Хто міг бу­ти такій душі во­ро­гом? Чи з вас, лю­ди добрі, знає хто яко­го во­ро­га Ми­хай­ло­во­го? Чи він мав з ким ко­ли яку свар­ку? Хто мав жаль до нього, як він до війська відхо­див? Ко­му був він що ви­нен?

Старий Пет­ро усміхнув­ся гірко й мах­нув ру­кою.

- Такого дру­го­го не бу­де вже більше в нашім селі! - ска­зав із при­тис­ком.- Се був шовк, а не чо­ловік! Він не мав жовчі! Але він,- тяг­нув далі з по­пе­реднім усміхом на ус­тах, віщим і грізним го­ло­сом пог­ля­нув­ши зна­чу­ще на сест­ру,- той, кот­ро­му він сто­яв на за­ваді на оцім світі, він не бу­де ма­ти су­по­кою ані на сім, ані на тім світі! Во­но му­сить вий­ти на­верх, хто він є. Оце не­щас­тя та­ке ве­ли­ке, що не най­де собі схов­ку на землі, а крові не­вин­но­го зем­ля до се­бе ніко­ли не прий­має! Міркуй­те, лю­ди добрі, що я вам ка­жу, і зга­даєте ко­лись мої сло­ва! Я не ка­жу сього на вітер!

Домніка сиділа мовч­ки в однім куті на низько­му стільчи­ку, сте­рег­ла не­нас­тан­но очи­ма не­щас­ну матір і хи­та­ла жалісно го­ло­вою. Оце, що ста­ло­ся, бу­ло страш­не. Не дай бо­же во вік-віки вдру­ге та­ко­го!…

Її чорні очі блистіли пре­див­ним блис­ком, не­на­че ба­чи­ли пе­ред со­бою чудні події, про які інші не про­чу­ва­ли, але її ус­та бу­ли тісно зціплені, як би бо­яли­ся, що од­но ім’я, яке раз по раз ви­ри­на­ло з рою га­док, вир­веться си­ломіць на­верх і при­тяг­не інше та­ке го­ре для не­щас­них ро­дичів.

Усі хо­ва­ли пе­ред со­бою свій зір. Всі ви­чи­ту­ва­ли в очах обопільно з три­во­гою і бо­яз­ко розв’язку страш­ної події, але ні за що в світі не був би сей або той ви­явив го­лос­но свой­ого пе­ре­ко­нан­ня, що спо­чи­ва­ло десь іще в най­темнішім за­кут­ку душі, ли­ше ще по­чут­тям опо­ви­те, і ви­жи­да­ло, не во­ру­ша­чи­ся, дальшо­го роз­вою акції… Між усіма не­на­че щось не­ви­ди­ме хо­ди­ло і об’явля­ло од­но й те са­ме, а відтак, прик­ла­да­ючи білу ру­ку до жи­вих уст, на­ка­зу­ва­ло гли­бо­ке мов­чан­ня.

Перед до­мом зібра­ло­ся чи не півсе­ла. До су­ду по­да­но до­нос, і ожи­да­но завт­ра комісії. Май­же кож­не зас­та­нов­ля­ло­ся, що з то­го бу­де. Шепіт і при­ти­шені го­ло­си, зілляв­ши­ся вод­но, здійма­ли­ся прав­ди­ви­ми хви­ля­ми дов­ко­ла ма­лої ха­ти­ни.

Перелякані, змішані ли­ця тис­ну­ли­ся ціка­во до ма­лих ві­кон­них шиб, а тут і там чорніли­ся пос­ки­дані на зем­лю ка­пе­лю­хи, мов кер­ти­ця­ми ви­риті ку­поч­ки. Мерт­вець був у хаті, і хви­ля ви­ма­га­ла по­ша­ну­ван­ня. В стайні ри­ча­ла при­к­ро і три­вож­но од­на за­бу­та ко­ро­ва, а в ма­лих сінях ха­ти запіяв за­хо­ва­ний десь у тем­ноті ко­гут. Дех­то мо­лив­ся.

Між ти­ми ос­танніми - ба­бусі, біло­го­лові Марійчині сусідки, що, мов за­губ­лені тіні, веш­та­ли­ся се­лом. Во­ни ба­га­то про­жи­ли й терпіли, і їх оди­но­ким ба­жан­ням бу­ло не вмер­ти без свічки, не вис­повідав­ши­ся пе­ре­дом…

Тепер за­би­ли­ся у най­глиб­ший ку­ток ха­ти, аби ніко­му не сто­яти в до­розі, а бу­ти при­сутніми, і, вп’ялив­ши смут­ний зір у мо­ло­до­го мер­ця, мо­ли­ли­ся по­бож­но. Кож­но­го не­на­че си­ломіць при­дер­жу­ва­ло щось тут, на місці. В ха­тині, повній тяж­ко­го со­пу­ху, па­ну­ва­ла ти­ши­на й ожи­дан­ня, а шепіт пе­ребігав по ній, мов су­до­рожні ру­хи. Ча­са­ми ус­та­вав цілко­ви­то, але ли­ше настільки, аби в сліду­ючій хвилі змог­ти­ся роєм і роз­би­ти нес­терп­ний настрій. Марія стог­на­ла, ки­да­ючи го­ло­вою то в од­ну, то в дру­гу сто­ро­ну, а Івоніка, при­су­нув­ши­ся близько до пос­телі вмер­ло­го й опус­тив­ши го­ло­ву в ру­ки, врив пог­ляд у ли­це лю­бим­ця й не ру­хав­ся. Сей ле­жав білий, як сніг, і ли­це в нього бу­ло гли­бо­ко по­важ­не. Був напівприк­ри­тий чор­ним сер­да­ком.

Умер!…

Михайло йо­го по­мер. Застріле­но йо­го. Ра­на зна­хо­ди­ла­ся під лівою ло­пат­кою. В лісі най­де­но йо­го, обер­не­но­го ли­цем до чор­ної землі. Йо­го ка­пе­люх ле­жав опо­далік від нього, а ра­зом із ним і со­ки­ра…

Він, пев­но, пішов у ліс, щоб там вру­ба­ти дров, йо­му тре­ба бу­ло, відай, кілля до пло­та,- так він мірку­вав, як об­зи­рав пліт,- і там на­пав йо­го хтось не­чай­но зза­ду. Він му­сив ще дов­го жи­ти,- мірку­ва­ли лю­ди, му­сив ще раз піднес­ти­ся з землі, во­ло­чи­ти­ся ку­сень дальше, а мо­же, і кли­ка­ти по­мочі, бо ка­пе­люх і со­ки­ра бу­ли ок­ре­мо, опо­далік від нього. От­же, він му­сив по на­паді підійма­ти­ся. Був та­кий страш­но сильний і здо­ро­вий, що бу­ло не­мис­ли­мо, аби він за­раз на місці по­мер. Він му­сив ще який­сь час жи­ти…

Великі зимні краплі по­ту вис­ту­пи­ли ста­ро­му чо­ловікові на чо­ло. Він схи­лив­ся гли­бо­ко над мерт­вим. Учи­нив се несміли­во, не­замітно, бо­яз­ко й май­же со­ром­ли­во та спи­тав ше­по­том:

- Ти хотів ря­ту­ва­ти­ся, Ми­хай­ли­ку, кли­кав по­ря­тун­ку? Ти ще жив? - Відтак мов но­жем пірну­ло йо­му ду­шею: «Ме­не не бу­ло до­ма!»

Сердаком був прик­ри­тий…

Хто прик­рив йо­го сер­да­ком? Хтось му­сив йо­го ним прик­ри­ти! Той, хто заг­нав йо­му ку­лю під ліву ло­пат­ку…

Він тяж­ко зас­тог­нав.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пішов за кіллям у ліс, аби по­ла­го­ди­ти пло­ти­ще для те­лят. Той ліс не­щас­ли­вий! І се бу­ло чу­же доб­ро, за яким він пішов.

Он те не­щас­не те­ля по­тяг­ну­ло за со­бою та­ке страш­не не­щас­тя. Як­би бу­ло не за­гиб­ло, бу­ло би до то­го не прий­шло… Йо­му й до го­ло­ви не бу­ло би при­хо­ди­ло за­хо­ди­ти в той тяж­кий ліс…

Він по­хи­тав у роз­пуці обо­ма ру­ка­ми го­ло­ву, але очі ос­та­ва­ли­ся у нього сухі.

А він усе так лю­бив сей ліс, все йо­го тяг­ну­ло до нього, мов до­до­му, аж до­ки йо­го не за­тяг­ну­ло. Навік-віки не за­тяг­ну­ло…

Він по­чув, як у серці, мов у ку­лак, зби­ва­ються жи­ли.

Чи він ішов сам до лісу, чи з Са­вою?

Він по­вер­нув рап­том го­ло­ву до лю­дей і витріщив­ся на них страш­но.

Ніхто не відповів.

Він за­був, що крізь йо­го ус­та не пе­рей­шов ніякий зву­чок. Потім ус­тав, прис­ту­пив ав­то­ма­тич­но до Марії і з цілою си­лою, яка лиш рідко об’явля­ла­ся у нього так мо­гутньо, як в сій хвилі, вда­рив її п’ясту­ком у плечі.

Неначе вдвоє пе­ре­лом­ле­на, впа­ла відра­зу на зем­лю.

- Було ди­ви­ти­ся, з ким він пішов! - гук­нув без­звуч­ним, дри­жа­чим го­ло­сом.- Ти бу­ла до­ма!

Як рій пе­ре­по­ло­ха­них птахів, так про­ки­ну­ли­ся всі при­сутні.

- Бадіко, що ви ро­би­те! Бог з ва­ми!

- Бог з ва­ми, бадіко, во­на не вин­на!

- Дайте покій жінці, во­на вже в до­розі за си­ном! - так пе­реліта­ли го­ло­си, ос­теріга­ючи, сю­ди й ту­ди, ви­ще й ниж­че, і всі зби­ва­ли­ся над йо­го го­ло­вою.

Не ска­зав­ши ні сло­ва, він знов присів ко­ло мерт­во­го си­на, за­гар­бав­ши го­ло­ву в ру­ки, як пе­ред­ше. Не­опи­са­не по­чут­тя не­на­висті й лю­тості про­ки­ну­ло­ся в йо­го душі про­ти жінки. Во­на бу­ла до­ма! Во­на бу­ла цілий той час до­ма і мог­ла відвер­ну­ти не­щас­тя; він же був у місті й мав ли­ше про­чут­тя, що якесь не­щас­тя нас­та­не. Во­на вин­на! Йо­го мов ог­нем гна­ло до­до­му. Він був би за­не­ду­жав, як­би був му­сив дов­ше ли­ши­ти­ся. В нього не­на­че щось увійшло тоді і гна­ло на­зад так, що він землі під но­га­ми не чув, і не­дур­но ту­жи­ла, кри­ва­ви­ла­ся йо­го ду­ша. О не­дур­но, не­дур­но!… От що зас­тав!…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Марію піднес­ли, і во­на, за­го­лом­ше­на, май­же безп­ри­том­на, ску­ли­ла­ся, мов со­ба­ка, ко­ло ніг мерт­во­го. Виг­ля­да­ла відстра­ша­юче. Розчіхра­на, з блуд­ним пог­ля­дом і з блідим, мов по­лот­но, ли­цем, з ус­та­ми, су­до­рож­но вик­рив­ле­ни­ми.

- Я бу­ла до­ма, а він був у бур­дею! - по­ча­ла по якімось часі тяж­кої мов­чан­ки то­неньким, ос­лаб­ле­ним, май­же ди­тя­чим го­ло­сом, і більше до се­бе, як до лю­дей.- Над­вечір прий­шов сю­ди і з’їв ве­че­рю, ку­леш­ку з бор­щем. Їв та й ска­зав: «Сього ве­чо­ра піду в ліс по тро­хи кілля». Був ще та­кий ве­се­лий, та й ди­вив­ся на ме­не, і пішов…

- І не вер­нув­ся більше! - повіяло ше­по­том там, де сто­яли біло­го­лові ба­бусі й мо­ли­ли­ся.- І не вер­нув­ся більше!…

Івоніка, здається, не слу­хав то­го, що во­на го­во­ри­ла. Він гля­нув, май­же не ру­ха­ючи го­ло­вою, набік. Там сто­яв він, оди­но­кий те­пер йо­го син…

- Я був у во­рож­ки! - по­чув­ся на­раз го­лос Са­ви, і всі го­ло­ви по­вер­ну­ли­ся з жа­хом за ним. Оце пер­ший раз за­го­во­рив і він. Досі ані уст не ство­рив.

Івоніка, як пе­ред­ше, не підво­див го­ло­ви, але вис­ту­пи­ли йо­му зимні краплі по­ту на чо­ло. Йо­му страш­но зро­би­ло­ся на­раз пе­ред го­ло­сом свой­ого си­на. Він не­хай би мов­чав і не го­во­рив ані од­но­го сло­ва…

- О бо­же, що ти ро­биш! - вир­ва­ло­ся йо­му на­раз з ди­кою роз­пу­кою із гру­дей, і йо­го го­ло­ва упа­ла без­си­ло на край ліжка. В йо­го груді шалів бе­зум­ний біль. Се го­во­рив він, те­пер йо­го оди­но­кий син…

Сава сто­яв, опер­тий під стіною з за­ки­не­ни­ми на плечі ру­ка­ми, а йо­го пог­ля­ди ко­ли­са­ли­ся по землі.

- Я був у во­рож­ки, і во­на мені ска­за­ла: «Ти прий­шов сю­ди і роз­пи­туєш про зем­лю, по­ле, про різні інші речі, а тим ча­сом тобі не тра­ти­ти тут ча­су. Іди до­до­му, бо твій брат за­би­тий! Ле­жить у лісі!» А я прибіг та­ки за­раз сю­ди, і мені ще на до­розі ска­за­ли, що Ми­хай­ло вби­тий.

При тих сло­вах збли­зив­ся до бра­та і, ки­нув­шись на­но­во на нього, за­ри­дав гірко…

- Чи Ми­хай­ло пішов сам до лісу? - роз­дав­ся на­раз го­лос ста­ро­го Пет­ра, мов здер­жу­ва­ний грім.

Хлопець підвів го­ло­ву. Йо­го пог­ля­ди по­ко­ли­са­ли­ся на­но­во по землі, і він відповів рівним, яс­ним го­ло­сом:

- Я не знаю! Він пішов собі з до­му, а я собі!

- З бур­дея?

- Може, й з бур­дея! Я не знаю!

«По півночі йшов ти до Рахіри! - за­го­во­ри­ло на­раз в душі Домнічиній.- Я вста­ва­ла ви­зи­ра­ти, чо­го со­ба­ка так роз­щи­ба­ла­ся. А то ти був!»

- Боженьку, що за місяч­на, що за яс­на нічка бу­ла то! - ска­за­ла вго­лос Докія, що спи­ни­ла­ся ко­ло неї.

- Аби доб­ра ду­шеч­ка не блу­ка­ла! - обізва­ли­ся смут­ним, по­бож­ним го­ло­сом ба­бусі.- Так бог свя­тий уже дав.

Знову нас­та­ла мов­чан­ка. Ніхто не пи­тав більше ні сло­веч­ка, ніхто і не ру­шав­ся з місця. Всі не­мов ожи­да­ли чо­гось, зда­ва­лось, в зем­лю вби­ли­ся, а ха­та не ви­пус­ка­ла з се­бе ніко­го. Від ча­су до ча­су ви­ри­ва­ло­ся де в ко­го тяж­ке зітхан­ня з гру­дей, що заст­ряг­ло в ти­шині, а лед­ве чут­ний зойк не­щас­ної ма­тері звер­тав пе­ре­ля­кані пог­ля­ди на неї. Скор­чив­ши­ся, ри­ла не­нас­тан­но пальця­ми в во­лоссі…

Нараз ожи­вив­ся рух пе­ред ха­тою.

Голоси підня­ли­ся й доліта­ли чутніше до­се­ре­ди­ни, якісь пи­тан­ня з відповідя­ми міша­ли­ся, а відтак по­чу­ли­ся кро­ки в сінях… За хви­ли­ну відтво­ри­ли­ся двері, і в ха­ту ввійшла Ан­на…

Поражаюча ти­ши­на нас­та­ла, і всі при­сутні зро­би­ли їй місце.

Вона йшла, пе­ре­хи­лив­ши­ся впе­ред цілим тілом, лед­ве во­лок­ла­ся, з пог­ля­дом ши­ро­ко відтво­ре­ним, вже від две­рей на вмер­ло­го звер­не­ним, її об­лич­чя бу­ло бліде, мов стіна.

Коло пос­телі зу­пи­ни­ла­ся, але не­на­дов­го. Впив­ши­ся очи­ма в умер­ло­го, не­на­чеб він тяг­нув її до се­бе, ки­ну­ла­ся мовч­ки на нього. Тут і зда­ва­ло­ся, мов умер­ла.

Івоніка і Марійка про­ки­ну­ли­ся пе­ре­по­ло­хані.

Що се бу­ло? Що то та­ко­го?

- Чого ти тут хо­чеш? Чо­го ти тут хо­чеш? Ан­но!! Чуєш? Чо­го хо­чеш тут? - Так кли­ка­ли обоє, зля­кані, раз по раз, ста­ра­ючи­ся її відтяг­ну­ти від умер­ло­го, а між при­сутніми повс­та­ло замішан­ня й гомін.

- Іди геть, за­би­рай­ся, чо­го тут хо­чеш?

Але во­на не ру­ша­ла­ся. Ста­ла тяж­ка, мов по­мертвіла, і не мож бу­ло її відтяг­ну­ти.

- Боже свя­тий, що се та­ко­го? Чо­го оця тут­ки хо­че? - клик­ну­ла ма­ти, а в гурті підняв­ся шепіт, тут і там го­лосні пи­тан­ня.

Здавлений сміх уда­рив­ся об слух Івоніки з за­кут­ка, де сто­яв Са­ва, але тут же підня­ла го­ло­ву дівчи­на.

- Хто те­бе застрілив, Ми­хай­ли­ку? - про­шеп­та­ла з не­опи­са­ною лагідністю і ніжністю в го­лосі, не­на­чеб зна­хо­ди­ла­ся з ним са­ма-одна в хаті, обніма­ючи йо­го го­ло­ву ру­ка­ми та вдив­ля­ючи­ся йо­му болісно в об­лич­чя.- Хто? Хто зігнав те­бе з сього світу, аби ма­ти більше місця для се­бе? Хто? Ска­жи мені! - Відтак поцілу­ва­ла покірно йо­го ру­ки і коліна і при­ляг­ла ли­цем до йо­го гру­дей. Хви­ли­ну ли­ше, од­ну. Потім пот­ряс ви­бух страш­но­го пла­чу цілим її тілом. Усі при­сутні по­ча­ли за нею пла­ка­ти, а дех­то мо­ли­ти­ся.

- Дивіться, як пла­че! За­раз по­те­че кров по її лиці. Ой, бо­же, що за страш­не зва­ли­ло­ся сю­ди!

- Казав «не по­ки­ну», а по­ки­нув! - ри­да­ла ди­ко, за­но­ся­чи­ся з пла­чу, а відтак уда­ри­ла го­ло­вою до пос­телі, аж гомін пішов чут­но по хаті.

Марія і Івоніка прис­ту­пи­ли знов до неї пе­ре­ля­кані. Їм відсло­ни­ла­ся на­раз уся тай­на не­щас­ної дівчи­ни, і со­ром і пе­рест­рах об­няв їх за­ра­зом. Особ­ли­во ж Марія опам’ята­ла­ся нап­ро­чуд ско­ро і зро­зуміла. Дівча му­си­ло звідси заб­ра­ти­ся. Проч, на кож­ний спосіб; во­на не сміла пля­ми­ти пам’яті вмер­ло­го. Се не мог­ло бу­ти, щоб він лю­бив оцю дівчи­ну, обіцяв її пос­ва­та­ти,- не мог­ло бу­ти.

До всього не­щас­тя ще та­кий со­ром…

- Іди звідси… що го­ло­сиш, як за своїм чо­ловіком?! - крик­ну­ла зах­рип­лим си­лу­ва­ним го­ло­сом, тер­мо­ся­чи з роз­пу­кою не­щас­ну з цілої си­ли.

- Я зна­ла… я зна­ла,- кли­ка­ла дівчи­на на­но­во, вго­ру підніма­ючи зап­ла­ка­не об­лич­чя,- що щось тяж­ко­го ста­неться. Мені сер­це віщу­ва­ло. Во­но мені ка­за­ло, що він не бу­де ніко­ли моїм. Во­но за­повіда­ло, і прав­ду за­повіда­ло. Але… ми лю­би­ли­ся… і він… і він… завт­ра хотів він вам… усе ска­за­ти. Про­си­ти, аби ви поб­ла­гос­ло­ви­ли йо­го і бідну най­мич­ку… Приз­на­ти­ся до всього. Завт­ра, на йо­го пат­ро­на. Ждав ли­ше на той день. Завт­ра… завт­ра, на йо­го пат­ро­на… Вам, бадіко… і вам, лелічко… завт­ра… і за­мовк навіки…

Тут за­ри­да­ла знов тяж­ко… при­пав­ши, як пер­ше, ли­цем до йо­го гру­дей.

Не бу­ло мож­ли­во відірва­ти її від умер­ло­го. Во­на об­ня­ла йо­го обо­ма ру­ка­ми і, ко­ли її від нього відри­ва­ли,- тяг­ну­ла йо­го за со­бою.

- Лишіть її… лишіть її, бадіко, і ви, ле­ле Маріє…- вмішав­ся Пет­ро, всту­па­ючись за дівчи­ною.- Так як він уже до вас те­пер не на­ле­жить, так не на­ле­жить і до неї більше. Лишіть її, най пла­че. Мо­же, він потрібує її сліз. Він і так без свічки і сповіді вмер.

Марія ло­ми­ла мовч­ки ру­ки… а Івоніка ста­нув як ври­тий… Дівчи­на ри­да­ла… що, зда­ва­ло­ся, туй-туй роз­са­диться її грудь, а го­лос, як та стру­на, ур­веться на­завсіди.

Довкола них змігся шепіт… І тут, і там ви­ри­на­ли го­ло­си, мов стрункі смутні цвіти. Докія і Пет­ро оповіли ро­ди­чам вскорі історію не­щас­них мо­ло­дих - і як він, по­мер­ший, мав надію, що свя­тий Ми­хай­ло, пат­рон йо­го, до­по­мо­же йо­му при­вес­ти ро­ди­телів на свій бік, тоб­то щоб во­ни прий­ми­ли бідну най­мич­ку за невістку в свою ха­ту… «Хо­тіли пок­ло­ни­ти­ся вам... спер­шу він…» - на­раз умовк­ли.

Дівчина піднес­ла знов го­ло­ву і ог­ля­ну­ла­ся.

Її ве­ли­кий, тем­ний, ще слізьми блис­ку­чий пог­ляд пірнув ди­ко, виг­ре­бу­що по при­сутніх, так як тоді пог­ляд батька, ко­ли шу­кав убив­цю сво­го си­на.

Нараз відкри­ла Са­ву.

Мов льви­ця, ско­чи­ла й ки­ну­ла­ся, май­же звіря­чо рев­нув­ши, на Са­ву.

- Ти! - скри­ча­ла.- Ти! - і варив­ши свої нігті в йо­го тіло, в йо­го ру­ки, при­тис­ну­ла своє ли­це до йо­го ра­ме­на і, зой­кнув­ши з не­на­висті, вку­си­ла йо­го всіма зу­ба­ми.

Він зве­ре­щав із пе­ре­ля­ку і тру­тив її від се­бе. Лю­ди ки­ну­ли­ся до неї і відтяг­ну­ли від нього.

- Ти вбив йо­го! - кри­ча­ла во­на цілком по­гас­лим, не­на­вис­тю ки­пу­чим го­ло­сом.- Ти! Ти бо­яв­ся, що не діста­неш землі, і вбив йо­го. Беріть убив­цю і вбий­те йо­го, інак­ше я йо­го вб’ю! - шаліла, вка­зу­ючи за ним, що, зблідши не до пізнан­ня, за­хо­вав­ся зі здичілим пог­ля­дом за матір’ю і ди­хав тяж­ко, а йо­го об­лич­чя вик­ри­ви­ло­ся, мов у ма­лої ди­ти­ни, до пла­чу, а сам дри­жав на цілім тілі, як у про­пас­ниці.

- Ти йо­го застрілив, а ме­не в сміх пус­тив, а ди­ти­ну йо­го оси­ро­тив, нім ще світ бо­жий по­ба­чи­ла. Убійни­ку, убійни­ку!…

І їй заб­рак­ло на­раз го­ло­су й си­ли, і во­на за­хи­та­ла­ся.

Хтось пірвав її ди­ким ру­хом узад і зат­кав ру­кою ус­та.

Се був Івоніка. Ма­ти ки­ну­ла­ся на неї і підня­ла ру­ку, щоб її вда­ри­ти, од­на­че, мов по­ра­же­на, зу­пи­ни­ла­ся.

Дівчина пог­ля­ну­ла на неї.

- Мене? - спи­та­ла, втоп­лю­ючи свій зво­ру­ше­ний, май­же ди­кий пог­ляд в об­лич­чя ста­рої, і нес­ка­зан­но згірдний, май­же де­монічний усміх вик­ри­вив її, як сніг, білі ус­та.

- Тебе,- про­си­ча­ла ста­ра, опус­ка­ючи в тій же хвилі несвідо­мо ру­ку.

Обі жінки зміри­ли се­бе очи­ма, що прой­ма­ли ледом.

Запанувала страш­на хви­ли­на мов­чан­ки. Інстинк­тив­но відчу­ла ма­ти, що Ан­на вга­да­ла якусь прав­ду. Страш­ну прав­ду, кот­ра що ли­ше не по­ко­ли­ба­ла зем­лею, але за­ра­зом про­ки­ну­ла­ся ціла її ма­те­ринська лю­бов.

Сава був те­пер її оди­но­ка, ос­тан­ня ди­ти­на. Її все. Во­на не сміла йо­го втра­ти­ти. Ні за що в світі. Луч­че спов­ни­ла би оци­ми своїми ру­ка­ми де­сять убивств, чим йо­го втра­ти­ти. Ніко­ли, ніко­ли! Ніко­ли не смів ніхто йо­го від неї ви­ри­ва­ти, інак­ше…

Вона прос­тог­на­ла ціли­ми грудьми, мов ко­на­ла; го­ло­ва її впа­ла безв­лад­но взад на плечі, во­на за­ри­ла пальці до шкіри в во­лос­ся. Відчу­ла близьке бо­жевілля; якась страш­на бе­зод­ня відчи­ни­ла­ся пе­ред нею. Її син був убив­цею… бра­тов­бив­цею! І йо­го ма­ли заб­ра­ти та­кож від неї… Але се не мог­ло бу­ти прав­дою. Се бу­ла лож. Страш­на, бо­жевільна лож…

- Він був мій! - крик­ну­ла дівчи­на на­си­лу, вка­зу­ючи на вмер­ло­го.- А оцей тут!…- Го­лос­ний удар вра­зив її в ли­це.

- Суко! - про­си­ча­ла ма­ти.- Я вб’ю те­бе на місці, як ще хоч сло­во ска­жеш! Що ти хо­чеш від нього, і чо­го п’єш кров на­шу, та й хто ти та­ке?… Уб’ю, як га­дю­ку… Геть із моєї ха­ти… геть надвір!

- Убийте ме­не тут на місці, тут, ко­ло нього, пок­ладіть ме­не до нього в до­мо­ви­ну! - кри­ча­ла Ан­на не тям­ля­чи се­бе з жа­лю, і пот­ряс­ла ди­ко го­ло­вою, що аж хуст­ка і во­лос­ся спа­ли їй гли­бо­ко взад.- По­хо­вай­те ме­не з ним, застрільте ме­не, як йо­го застріли­ли,- мені те­пер все од­но, але я нічиєї крові не п’ю і не бре­шу. Він мій, мій… а моя ди­ти­на і йо­го ди­ти­на! Я не роз­пус­ни­ця… піп нас не вінчав, але най нас по­хо­ває! Я хо­чу з ним у зем­лю йти, пок­ладіть ме­не з ним зем­лю… у зем­лю! - і по­па­ла на­но­во в бо­жевільний плач. Раз скрик­ну­ла ще, хли­па­ючи: - Ми­хай­ло, ти та­ки ме­не по­ки­нув!

Тут щось мов ос­во­бо­ди­ло­ся з яки­хось оков, мов вис­ту­пи­ло цілко­ви­то на во­лю. Всі при­сутні жінки зап­ла­ка­ли вго­лос, а Івоніка вда­рив го­ло­вою до пос­телі, мов мо­лот­ком. Він не­мов мо­ву втра­тив.

- У Ми­хай­ла знов кров! - за­пи­ща­ла Марія і ки­ну­ла­ся стрілою до вмер­ло­го.

- Його кров кли­че ме­не! - клик­ну­ла Ан­на. По­хи­ли­ла­ся над ним, ди­ко витріщив­ши очі, і за­мовк­ла.

- Капає… ка­пає кров…- про­шеп­та­ла,- віджи­ла, ко­ли ме­не твоя ма­ти су­кою проз­ва­ла…

І по­ва­ли­ла­ся без пам’яті на нього…

Одна свічка, що горіла в го­ло­вах умер­ло­го, впа­ла, по­ко­ти­ла­ся са­ме до ніг Са­ви і тут за­гас­ла.

Івоніка за­ва­жив се. Підняв свічку, за­па­лив на­но­во й пос­та­вив на місці.

Відтак вий­шов надвір і ймив­ся за го­ло­ву… Він до­жив чо­гось страш­но­го, чо­гось, що, відай, не ма­ло по­над со­бою страшнішо­го на землі.

Місяць зійшов ве­лич­но й спокійно і освічу­вав да­лекі пусті по­ля, що кож­не сте­бельце і кож­ний го­лий кор­чик виднівся ви­раз­но.

Неповоротно й бо­яз­ли­во по­во­лок­ла­ся тінь за Івонікою, яко­го тяг­ну­ло в са­мо­ту і який, плен­та­ючи­ся, мов блуд­ний, між сто­га­ми… був би най­рад­ше в зем­лю за­рив­ся. Раз ко­ло нього… а раз за ним прос­тя­га­ла­ся, ма­ячіла в різних фор­мах тінь і дер­жа­ла­ся ціпко п’ят ста­ро­го чо­ловіка. На­раз скор­чи­ла­ся блис­кав­кою вдвоє, на­чеб хотіла в сліду­ючій хвилі ско­чи­ти йо­му на плечі і вду­си­ти йо­го, але він уже й сам ле­жав на колінах.

І справді.

Він ки­нув­ся до землі, зняв­ши ру­ки вго­ру, і по­чав мо­ли­ти­ся й би­ти пок­ло­ни.

Він не мо­лив­ся сло­ва­ми.

Слова зас­тиг­ли йо­му в груді й у мізку ледом, відко­ли по­ба­чив сво­го най­стар­шо­го си­на блідо­го й мерт­во­го на возі, і знав лиш те од­но, що ве­ли­кий гріх, яко­го все бо­яв­ся, впав уже на йо­го дім, і що він по­хо­див від Са­ви. Са­ва лю­бив­ся з Рахірою - в них бу­ла од­на кров,- а за се бог тяж­ко ка­рає.

Що ма­ло далі бу­ти - не знав. Не­щас­тя йо­го бу­ло та­ке ве­ли­ке, що він не був у силі далі ду­ма­ти.

За зем­лю підняв Са­ва ру­ку на сво­го бра­та: лиш за зем­лю! Що іншо­го не мог­ло тут бу­ти, а чу­жий не спов­нив сього страш­но­го зло­чи­ну.

Як оди­нак надіявся ко­лись діста­ти всю зем­лю.

Впав чо­лом до землі.

От чо­го він до­жив!..

На те пра­цю­вав ціле своє жит­тя, гріб, згор­тав кож­ну гру­доч­ку землі, на те, щоб відтак один дру­го­го пігнав у ту зем­лю.

Його нут­ро про­ки­ну­ло­ся в один-одніський ди­кий го­лос, а сей го­лос кри­чав у ша­ленім бою лиш од­но па­ла­юче сло­во: «Са­ва!»

Чи мав про­ти нього вис­ту­па­ти об­ви­ну­ва­те­лем? Про­ти сво­го влас­но­го си­на? Мав вис­ту­пи­ти і ска­за­ти: «Оце убій­ця»?!

Він же був у нього те­пер оди­но­кою ди­ти­ною. А що бу­ло би потім?…

Не міг дальше ду­ма­ти.

Тоді не ли­ши­ло­ся би йо­му нічо­го більше. Со­ром хіба…

Йому не тре­ба до­казів, як суд­дям (йо­го прой­ня­ло хо­ло­дом… завт­ра ж во­ни при­бу­дуть), що­би пе­ре­ко­на­ти­ся, хто се вчи­нив. Са­мо йо­го сер­це наз­ва­ло йо­му ім’я убійни­ка.

А мо­же, во­ни се відкри­ють завт­ра і відве­дуть йо­го від нього?…

Все бу­ло в бо­га. Але тоді не­хай би й Рахіра йшла з ним і її батько. Во­ни - ніхто інший!

Лежав хрес­том на землі, не во­ру­ша­чи­ся. Не міг відірва­ти­ся від сього дум­ка­ми.

Що Са­ва на­ро­бив! Що на­ро­бив! І чо­му йо­му та­ке зро­бив? Та­ко­му доб­ро­му, мо­ло­до­му, надії йо­го! Він же був у нього всім, цілою надією, і він заг­нав йо­го в зем­лю.

Коли б він був знав, що йо­го тут та­ке зустріне,- не був би йо­го ніко­ли брав із війська до­до­му. Але що ж - су­по­кою не ма­ли, по­ки не прий­шов. Ку­ди хо­ди­ли - смут­ком хо­ди­ли. Що за­го­во­ри­ли - йо­го спімну­ли, до­ки не прий­шов. Там був да­ле­ко від сво­го не­щас­тя, а жод­не з них то­го не зна­ло. Зна­ли лиш наріка­ти та пла­ка­ти, зна­ли лиш ту­жи­ти та прик­ли­ку­ва­ти до се­бе, а як уже діста­ли між се­бе… ки­ну­ло­ся не­щас­тя на нього… і - ма­ють те­пер… Свічки заг­ля­да­ють йо­му те­пер в ли­це. По­се­ред дни­ни і по­се­ред ночі.

«Сава!…» - крик­ну­ло знов у йо­го серці, і страш­ний жаль роз­шалівся в йо­го душі.

Як пе­ред­ше Марія, так те­пер він за­рив свої тверді мо­зо­листі пальці у во­лос­ся, тор­га­ючи йо­го. При­во­див тим не­на­че по­лег­шу своєму мізкові.

Ні, він не міг про­ти нього вис­ту­па­ти, не­хай бу­де, що бу­де. Він не міг. А мо­же… Мо­же, се не був Са­ва?… Мо­же, Гри­горій, мо­же, Рахіра?… Хто міг се зна­ти? «Са­ва, Са­ва!…- за­го­моніло на­но­во в йо­го серці мо­гутнім го­ло­сом.- Він один во­ло­чив­ся все з руш­ни­цею. Він один міг із ним бу­ти в лісі».

Так ле­жав він дов­го на колінах, за­ну­ре­ний у тяжкій за­думі і прис­лу­ха­ючись страш­но­му вих­рові у своїй роз­дертій душі.

Нарешті збу­див йо­го який­сь ше­лест. Про­ки­да­ючи­ся, обг­ля­нув­ся.

Щось біле миг­ну­ло ко­ло стогів і згу­би­ло­ся ко­ло ха­ти.

Підвівся бист­ро й за­чу­до­ва­но. Що се бу­ло? Чи який ціка­вий? Та тут про­май­ну­ла йо­му од­на дум­ка че­рез го­ло­ву, і ди­кий гнів за­па­лах­котів у йо­го нутрі.

«Рахіра!» - пірну­ло йо­му, мов но­жем, ду­шею. Се бу­ла во­на. Мов злодійка, підкра­ла­ся сю­ди ніччю, щоб по­ба­чи­ти, що тут діється. Се бу­ло її діло. Те­пер прий­шла, щоб натіши­ти­ся ним…

Грубий дрюк ле­жав скісно на однім зі стогів. Зірвав­ши йо­го, мит­тю ки­нув­ся спідтиш­ка в нап­рямі, де ба­чив пос­тать, і не по­ми­лив­ся.

Вона бу­ла тут. Рахіра…

Вилізла на пліт, що за­ми­кав го­ро­дець із ха­тою і ділив від стогів. Лиш у легкій одежі… з хус­ти­ною на го­лові, сто­яла на плоті близько ха­ти, мов ма­ра, і, ви­тя­га­ючи­ся надміру до вікна, ста­ра­ла­ся од­ним пог­ля­дом об­ня­ти ціле нут­ро ха­ти.

Чи ба­чи­ла що?

Не знав.

У тій хвилі се йо­го не об­хо­ди­ло.

Хотів ли­ше прис­ту­пи­ти без ше­лес­ту і по­тяг­ну­ти її дрю­ком по го­лові, щоб не ру­ши­ла­ся більше з місця. Та се йо­му не вда­ло­ся. В зво­ру­шенні не за­хо­ву­вав­ся ти­хо. Во­на ог­ля­ну­ла­ся… і са­ме як здіймив дрюк, виміря­ючи удар на її го­ло­ву, ско­чи­ла блис­кав­кою з пло­та й май­ну­ла, і прос­то в йо­го го­род. Тут він її не міг дігна­ти. Бу­ла бист­ра і ско­ра, мов ди­ка ко­за, а йо­го но­ги бу­ли втом­лені, а те­пер мов підко­шені з го­ря.

Сопучи, з блідим ли­цем вер­нув до ха­ти.

Перед по­ро­гом зустрів Ан­ну.

Петро і Докія, взяв­ши її під ру­ки, ве­ли її до­до­му.

Її го­ло­ва висіла безв­лад­но на гру­дях; чор­на хуст­ка, що спа­да­ла з пле­чей, спа­да­ючи, волікла­ся за нею пас­мом. Очі її бу­ли приж­му­рені. Рій жінок ішов за нею.

Заповідали їй зжу­ре­ни­ми ли­ця­ми між со­бою не­доб­ру ніч. Де­котрі зітха­ли, а де­котрі хрес­ти­ли­ся тай­ком.

Такого го­ря не ба­чи­ла ще ні од­на з них.

І так на­раз прий­шло… І чо­му? Та й хто був ви­нен?… Бо­же доб­рий - че­рез ко­го? За од­ну ніч прий­шло і об­ляг­ло ха­ту та­ке не­щас­тя…

- З те­лям роз­по­ча­ло­ся,- ки­нув один го­лос із гур­ту.

- Хто йо­го зна з чо­го… як бог дає,- дру­гий.

- І во­но не да­ва­ло йо­му спо­кою, і тяг­ну­ло в ліс, і ма­ни­ло, до­ки не за­тяг­ну­ло йо­го.

- І се ще не кінець…- ска­зав су­мо­ви­то пер­ший.

- Ідіть геть, ку­мо, не го­воріть та­ко­го… Що мо­же бу­ти ще гіршо­го! - третій.

- А як най­дуть убійни­ка?

(Шепотом):

- А ви не чу­ли, як Ан­на кри­ча­ла, що се той зро­бив?…

Одна із біло­го­ло­вих ба­бусь пе­рех­рес­ти­ла­ся.

- Цитьте, цитьте…- вспо­ко­юва­ла жах­ли­во,- я нічо­го не чу­ла. Хто се чув?

- Ніхто…

- Ніхто… ніхто,- зня­ло­ся пе­ре­ля­ка­ним ше­по­том, що пе­ре­хо­див у про­тяж­не, півго­ло­сом за­барв­ле­не зітхан­ня. На­раз зби­ли­ся сильно пе­ре­ля­кані в ку­пу. Са­ва здо­го­нив гур­ток і ве­ли­ки­ми, пок­вап­ни­ми кро­ка­ми май­нув поп­ри нього. Ішов, не­на­че не ба­чив ніко­го, без привіту, без яко­го-не­будь сло­ва, пох­ню­пив­ши пог­ляд у зем­лю, і зник у нап­рямі корч­ми…

- Се був він, Са­ва! - клик­ну­ла од­на мо­ло­да жінка пе­ре­пуд­же­на.

- Аякже! Мов стовп який, су­нув поп­ри нас. Бо­же, бо­же!…

- Не дай, бо­же!… Не дай, бо­же!… А та­та бідно­го ба­чи­ли ви? Як гро­мом при­би­тий, так сидів ко­ло тамто­го. Що він, са­ра­ка, га­дає? Мо­ву йо­му відібра­ло.

- А во­на ста­ла, як бо­жевільна. І як виг­ля­дає! Най бог бо­ро­нить. Без руш­ни­ка на го­лові. Здається, не зна­ла, що не ма­ла руш­ни­ка на го­лові.

- Нещастя відвер­ну­ло в неї очі, як всту­пи­ло ха­ти. Во­но вже бу­ло тут, а як приб­ли­жа­ло­ся, во­на стра­ти­ла пам’ять. Ка­за­ли, що спіши­ла докінчи­ти якусь ро­бо­ту.

- Так во­но так. Чо­ловік завсіди спішиться, як не­щас­тя йде.

- Адіть, адіть… те­пер уво­дять Ан­ну до ха­ти!

- Ая, увійшла. Що з неї бу­де?…

- Може, візьмуть її старі до се­бе, Марійка та Івоніка,- обізва­ла­ся од­на з біло­го­ло­вих.- Те­пер бу­дуть ма­ти вну­ка замість си­на. Бог не за­би­рає так, аби нічо­го не ли­ши­ти на­томість.

- Добре ска­за­ли ви, ку­мо! - клик­ну­ла од­на жінка, розсміявши­ся.

- Марія прий­ме її до се­бе за те, що на­зи­ва­ла Са­ву убійни­ком? Най по­че­кає тро­хи. І звідки при­хо­дять старі до то­го? А ви би, не дай гос­по­ди та­ке, ніби прий­ми­ли би та­ку дівчи­ну до ха­ти? Ну, прав­да, її до­ля те­пер збав­ле­на, але та­ке вже ма­ло бу­ти. Ста­ра виг­ля­дає, мов бе­зум­на, але во­на бу­ла ще гірша…

- Ніколи не бу­ла би я сподіва­ла­ся та­ко­го по них. Та й так усе в за­тиш­ку зро­би­ли. Ні од­на ду­шеч­ка не зна­ла, що лю­би­ли­ся. Во­но не мог­ло доб­ре скінчи­ти­ся.

- Нещастя риє все в за­тиш­ку.

- Скільки-то разів роз­пи­ту­ва­ли в неї, з ким во­на схо­ди­ла­ся, на ко­го має гад­ку, а во­на мов­ча­ла, як німа.

- Так уже хотіло її го­ре. З са­мо­го по­чат­ку так хотіло. А те­пер най гос­по­ду бо­гу по­дя­кує, як жи­ти­ме. Що га­даєте,- їй вий­де оце все на доб­ре? Відай, її ми­лий пок­ли­че її за со­бою. Як її ви­во­ди­ла з ха­ти, то її хуст­ка за­че­пи­ла­ся за клям­ку і за­дер­жа­ла її, а як відче­пи­ла її, то хуст­ка по­волікла­ся за нею, мов хо­руг­ва. Ая.

- Так, так. А ви виділи,- спи­та­ла біло­го­ло­ва ба­бу­ся,- як під ним зак­ри­ва­ви­ла­ся по­душ­ка, як її ма­ти вда­ри­ла й су­кою наз­ва­ла? Йо­го кров ще жи­ва, і йо­го ду­ша ще тут блу­дить. Адіть, як світло яс­но за­зи­рає на по­ле. Во­но шу­кає за убійни­ком…

Дехто обг­ля­нув­ся ляк­ли­во, дех­то пе­рех­рес­тив­ся. Май­же всі зітхну­ли. Сло­ва «Са­ва» не ви­мо­ви­ли вже нічиї ус­та… Оце, що ста­ло­ся, бу­ло та­ке страш­не, що мож­на бу­ло з ро­зу­му зійти. Все роз­хо­ди­ли­ся і вер­та­ли ті самі і одні пи­тан­ня.

- Відки пішло те не­щас­тя? Чо­му ста­ло­ся? Хто мав ма­ти з то­го ко­ристь? У цілій око­лиці не бу­ло ліпшо­го хлоп­ця, як Ми­хай­ло, а за дві неділі мав іти на­зад до війська і був би ніко­му не сто­яв на за­ваді!

Думки не вспо­ко­юва­ли­ся.

Мов наг­лим вистрілом роз­по­ро­шені, не дер­жа­ли­ся у зв’язі, а блу­ди­ли ляч­но ту­ди й на­зад, спи­ня­ючись на відміну то ко­ло смут­ної ха­ти, то ко­ло «сусіднього» лісу.

Там все те ста­ло­ся.

Але во­но все вий­де на­верх. Бог не стер­пить та­ко­го. Він доб­рий.

Ліс чорнівся неп­ри­яз­но з тем­ря­ви осінньої ночі, що над­хо­ди­ла про­ти глу­хої стер­ни­ни, і, за­ку­ту­ючи­ся, чим­раз більше в гус­ту тем­ря­ву, мов ра­ду­вав­ся по­рож­не­чею за­пустілих піль.

XXI

Другого дня над’їха­ла комісія. Два су­дові уряд­ни­ки і один лікар. Ог­ля­ну­ли мерт­во­го і сконс­та­ту­ва­ли скри­то­убивст­во.

Вистріл - тол­ку­ва­ли - був уціле­ний цілком зблизька. Більш-менш так: зру­бу­вав схи­ле­ний кілля, а убійця стрілив до нього зза­ду, цілком зблизька. Ку­ля заст­ряг­ла гли­бо­ко в лег­ких, од­на­че на­ко­ли б був мав за­раз поміч, міг би бу­ти вря­то­ва­ний, а так за­гиб че­рез ут­ра­ту крові. Оче­вид­но, волікся який­сь ку­сень від не­щас­но­го місця, кли­кав, мо­же, й по­мочі, але що ніхто не з’являв­ся, по­ва­лив­ся й за­ги­нув…

Івоніка сидів під час слідства, як камінь, ко­ло мерт­во­го. Ні од­на сльоза не заб­лис­ла в йо­го очах. Всі при­сутні го­во­ри­ли про нез­най­омо­го убив­цю, прок­ли­на­ли най­тяж­чи­ми сло­ва­ми, ба зда­ва­ло­ся, бу­ли б йо­го на кусні роз­дер­ли, особ­ли­во жінки, ли­ше він один не мав для нього сло­ва. Він і не нас­та­вав на те, щоб йо­го віднай­ти. Зда­ва­ло­ся, рішив­ся на­раз повіри­ти все якійсь нез­наній, не­ви­димій власті, не­хай би во­на все ве­ла, розсліджу­ва­ла і за­суд­жу­ва­ла. Він хотів свої ру­ки уми­ти від тої гіркої спра­ви…

- Твердий чо­ловік! - ска­зав ста­рий Пет­ро до судді, вка­зу­ючи не­замітно на нього.- Не зап­ла­кав ще ані од­ною сльозою, відко­ли спа­ло не­щас­тя на нього. Я б був на місці вмер. Але він сер­цем уб’є се­бе. Бо те, що він у собі но­сить, най нас гос­подь пе­ред тим бо­ро­нить!

Суддя ски­нув на нього свій пог­ляд і ска­зав ли­ше:

- Най гос­подь бо­ро­нить!

Комісія уда­ла­ся на місце зло­чи­ну до лісу. Кілька лю­дей пішло за нею, між іншим, ста­рий Пет­ро і Са­ва.

Говорено про се, з кот­ро­го бо­ку відбув­ся на­пад на не­щас­но­го і з кот­рої сто­ро­ни міг убійник надійти. Ліс не був так ста­рий, як гус­тий.

Зревізовано місце й об­го­во­рю­ва­но всякі мож­ливі ви­пад­ки.

Се був цілком нез­ви­чай­ний ви­па­док. Хло­пець не мав ніяких во­рогів, ціле се­ло бу­ло го­то­ве на те при­сяг­ну­ти. А про са­мо­убивст­во не мог­ло бу­ти бесіди, бо вистріл нас­ту­пив ізза­ду.

Убивство се бу­ло за­гад­кою, рідкою й ду­же інте­рес­ною за­гад­кою.

- Чи не чу­ти бу­ло ок­ликів за ря­тун­ком? Не чу­ти бу­ло жод­них? Не бу­ло ніко­го в лісі або в полі?

Нікого не бу­ло…

Якась ста­ро­ви­на, вдо­ви­ця якась зго­ло­си­ла­ся.

Вона вже бу­ла ста­ра - го­во­ри­ла - і не по­вин­на вже гріши­ти, але де біда чо­ловіка да­вить, там він уже про ніщо не ду­має, як тільки про те, аби йо­му щось в па­щу уп­ха­ти.

Вона потрібу­ва­ла хво­рос­ти­ку. Гро­шей не ма­ла, аби ку­пи­ти собі з кілька­над­цять полін, тож хо­ди­ла но­ча­ми, як во­ни бу­ва­ли ясні, до лісу і зби­ра­ла хво­рос­тик і су­хе лис­тя. Лис­тя зби­ра­ла в мішок і нес­ла йо­го на пле­чах до­до­му, де за­хо­ву­ва­ла на стріху, а хво­рос­тик і су­хе гілля ру­ба­ла собі са­ма.

Вона бу­ла бідна вдо­ви­ця, са­ма одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла во­на в «сусідній» ліс. Ніч бу­ла та­ка яс­на, та та­ка вже яс­на, що мож бу­ло розрізни­ти кож­ну гілляч­ку на де­реві. А так ти­хо, що був би по­чув, як хру­щик лізе лис­тяч­ком… Во­на зби­ра­ла лис­тя в мішок.

Воно ше­лестіло так, трем­тя­чи, або, мо­же, у неї ру­ки так дри­жа­ли, що до­тор­ка­ли­ся чу­жо­го доб­ра. Во­но ше­лестіло, трем­тя­чи, не­на­че го­во­ри­ло до неї: «Ти­хо, ба­бо, ти­хо, хтось мо­же те­бе за­чу­ти, по­бе­реж­ник, а тоді ти про­па­ла…»

І во­на за­хо­ву­ва­ла­ся, як лиш мож­ли­во ти­хо. На­раз за­чу­ла вистріл. Як грім, так уда­рив він у ти­ши­ну лісу.

- Ой! - зой­кну­ла во­на й бу­ла б з пе­рест­ра­ху впа­ла ли­цем до землі, але за­раз по тім за­чу­ла крик за ря­тун­ком. Один-одніський го­лос кри­чав так страш­но ря­тун­ку, що її во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло. «Вай­льо, вай­льо!» Цілий ліс за­пов­нив­ся тим ок­ли­ком. Се стріляв по­бе­реж­ник за злодіями, що кра­ли дро­ва,- по­га­да­ла во­на собі,- а що од­но­го десь ймив, то бив, пев­но, те­пер.

І оскільки її ли­ше старі но­ги мог­ли волікти­ся, зар­ва­ла свій мішок із лис­тям і дрібку гілля та й утек­ла. І чи їй хто повірить? Чим скор­ше втіка­ла во­на, тим го­лосніше й страшніше роз­хо­див­ся крик за по­ря­тун­ком.

- Рятуйте, ря­туй­те! - не хотіло ніяк умов­ка­ти. І чим живіше й щиріше здо­га­няв її ок­лик, остільки бор­ше во­на утіка­ла. Ніко­ли в своїм житті не заз­на­ла во­на та­ко­го стра­ху, як тої ночі. Ніко­ли, а во­на вже бу­ла ста­ра жінка. В неї ж во­лос­ся біле, як сніг… їй зда­ва­ло­ся, що як­би був по­бе­реж­ник дав їй тоді ли­ше один по­лич­ник, во­на бу­ла б за­раз упа­ла на місці тру­пом. Во­на бу­ла, як те по­рох­ня­ве де­ре­во, що ли­ше коп­ну­ти но­гою, а во­но роз­па­дається. Без ніяко­го зву­ку, са­мо з се­бе…

І во­на втік­ла.

Як вий­шла в по­ле, за­гас го­лос сам зі се­бе.

Івоніка збив до­лоні з ди­кої роз­пу­ки.

- Якби ви бу­ли за­вер­ну­ли­ся, лелічко, то бу­ло б мож­на йо­го вря­ту­ва­ти! - клик­нув із нес­ка­зан­ним жа­лем.- Як­би ви бу­ли за­вер­ну­ли­ся!

- Його ду­ша відчу­ва­ла чо­ловіка в поб­лизькості, і го­лос біг до вас по по­ря­ту­нок. Гос­по­ди, гос­по­ди! Ви мог­ли вря­ту­ва­ти чо­ловіка від смерті! - обізвав­ся жалісно й по­бож­но, а за­ра­зом і з не­таєним до­ко­ром Пет­ро.

- Видко, вже так бог хотів, вже так ма­ло бу­ти, аби він умер! - по­яс­няв по­важ­но Онуфрій Ло­па­та.- До чо­го здав­ся б убійник?

- Коби я бу­ла зна­ла, що там діється,- обізва­ла­ся знов ба­бу­ся, розпу­ча­ючи над своєю по­ведінкою,- я бу­ла б від ха­ти до ха­ти хо­ди­ла та лю­дей скли­ку­ва­ла й на ря­ту­нок ви­си­ла­ла. А так я ду­ма­ла, що по­бе­реж­ник б’є яко­го злодія, та й утіка­ла, щоб і самій у бійку не по­пас­ти. Ой гос­по­ди, доб­рий та ве­ли­кий, прос­ти мені гріхи мої, що я на­ро­би­ла! Що я душі людської не вря­ту­ва­ла!

Відтак зго­ло­сив­ся один мо­ло­дий хло­пець, ро­вес­ник уби­то­го.

- Я мав ли­ше сон,- замітив він,- але я б хотів йо­го роз­ка­за­ти.

Дозволили.

- Мені снив­ся небіжчик. Ніби мені десь роз­ка­зу­вав, що він во­як у малім містеч­ку, в якім ніко­ли во­яків не бу­ло, і що йо­го хотів за­мор­ду­ва­ти хтось, що для нього був завсіди доб­рий і щи­рий. «Між жа­ба­ми хотів він ме­не жит­тя поз­ба­ви­ти, у багні,- ніби оповідав мені,- і ко­ли я бо­ро­нив­ся та кри­чав із цілої си­ли ря­тун­ку, він гри­мав на ме­не, аби я мов­чав. «За­мовк би ти на ціле жит­тя твоє,- ла­яв ме­не,- та й та­ки не відтво­риш більше ро­та». Але я все-та­ки ли­шив­ся жовніром і ли­шу­ся й за­ги­ну жовніром!» Відтак узяв ніби десь чор­ний сер­дак, за­гор­нув­ся в нього, пе­ре­ки­нув на плечі ко­су й пішов. Він пішов, а за ним за­го­ло­сив хтось так жалісно, що я про­бу­див­ся.

Івоніка глядів на оповіда­ча витріще­ним, за­де­ревілим пог­ля­дом, і як сей за­мовк, по­чав пальця­ми ри­ти в во­лос­сі.

Він бо­яв­ся пог­ля­ну­ти на ко­го-не­будь із при­сутніх. Се го­ре бу­ло за­тяж­ке… Ли­ше ця­пин­ка, а од­не ім’я бу­ло б ви­мов­ле­не, і все про­па­ло. Відчув, як страх ви­то­чив йо­му краплі по­ту на чо­ло.

Ціла лю­бов до вмер­ло­го зня­ла­ся, але за­ра­зом, як зда­ва­ло­ся, з ост­ра­ху пе­рей­шла во­на на оди­но­ко­го жи­во­го. Відітхнув­ши гли­бо­ко, мов відпи­ра­ючи грудьми камінь, що ско­тив­ся йо­му на гру­ди, повів май­же блуд­ним пог­ля­дом дов­ко­ла се­бе. Для йо­го поєдин­чої, яс­ної душі, що досі відчу­ва­ла ли­ше яс­но і звик­ла бу­ла до прос­то­го й ви­раз­но­го ду­ман­ня, бу­ла ся страш­на подія щось, що за­тем­ню­ва­ло ум.

Відчував без­ви­раз­ний страх і без­ви­раз­ну лю­бов. Страх і лю­бов до жи­во­го, і лю­бов і жаль за вмер­лим.

Дарма що втис­ка­ла­ся не­на­висть в цю прос­ту, ве­ли­ку, гар­монійну ду­шу, дар­ма! Лю­бов бу­ла сильніша й пе­ре­мог­ла не­на­висть… Він уче­пив­ся од­но­го й дер­жав­ся то­го ціпко.

Все дав бог. Йо­го судьба бу­ла та­ка.

Чому? Звідкіля? Для чо­го? Над тим не був в силі зас­та­но­ви­ти­ся са­ме те­пер по­се­ред події, що пот­ря­са­ла всіх.

- Він дуріє! - про­шеп­тав ста­рий Пет­ро до Докії, що як­раз надійшла, та вка­зав на нього.

- Хто б не здурів? - відповіла во­на прос­то­душ­но.

Ста­рий лікар, що опи­нив­ся на хви­лю в тяжкій за­думі, підняв го­ло­ву, і йо­го пог­ляд упав на Са­ву, що сто­яв са­ме про­ти нього. Він мов про­ки­нув­ся. Що се бу­ло? Хло­пець сто­яв білий, як крей­да, і тряс­ся так сильно на цілім тілі, що йо­го коліна зби­ва­ли­ся до­ку­пи. Лікар по­ду­мав про хо­ле­ру. В тім часі яв­ля­ли­ся до­волі час­то хо­ле­ричні ви­пад­ки. Ще не­дав­но, йду­чи сю­ди, виг­ля­дав він погідно і спокійно, а на­раз та­ка зміна… Пе­ре­ля­ка­но прис­ту­пив до хлоп­ця.

- Що тобі, хлоп­че? Бо­лить те­бе що?

Хлопець дер­жав обо­ма ру­ка­ми за живіт і, тря­су­чи­ся, мов у про­пас­ниці, ви­бовт­нув:

- Бо­лить.

Лікар по­чав ог­ля­да­ти йо­го за­не­по­коєно. Всіх пог­ля­ди звер­ну­ли­ся на нього, а Івоніка за­ка­менів на місці. Побілів, і йо­го очі заб­ли­ща­ли.

Нараз зігнув­ся лікар до ніг хлоп­ця, позіста­ючи в тій по­зиції кілька се­кунд. На білих вов­ня­них ша­ро­ва­рах хлоп­це­вих відкрив він кілька кра­пельок крові. Як лід зим­на дум­ка май­ну­ла йо­му блис­кав­кою че­рез го­ло­ву. Він вип­рос­тав­ся знов.

- Із чо­го се в те­бе? - спи­тав, вка­зу­ючи на кри­ваві пля­ми.

- З… з… зай­ця…- відповів сей не­ви­раз­но, тря­су­чи­ся, як пе­редше, на цілім тілі.

- З зай­ця? - ска­зав лікар, обміняв­шись блис­кав­кою пог­ля­дом із суд­дею.

- Але пля­ма ще свіжа! Ко­ли ти застрілив зай­ця?

Ти­ши­на.

- Се ще здав­на...

Суддя ог­ля­нув кри­ваві пля­ми.

Люди за­мовк­ли, і май­же чут­но бу­ло, як товк­ся здер­жу­ва­ний сильний віддих в’язнем у залізних гру­дях. Все звер­ну­ло­ся очи­ма до не­щас­но­го батька. Він сидів із за­де­ре­ві­лим пог­ля­дом, побілілим ли­цем на однім пні і не­на­че ожи­дав кулі з пер­шо­го-ліпшо­го на­бою для своєї груді. Йо­го набік по­хи­ле­на го­ло­ва дри­жа­ла, а ус­та вик­ри­ви­ли­ся.

- Пляма не дав­ня. Май­же цілком свіжа.

- Вона… від кач­ки… я різав її… і дер­жав ме­жи коліна­ми…- за­чу­лось знов ги­кан­ня…

Тут же розбігли­ся за­пи­ти й відповіді.

Мав він руш­ни­цю?

Він ні, але йо­го та­то. Мож­на йти в бур­дей і ог­ля­ну­ти її. Він її вже від кількох неділь не мав у ру­ках.

Де він був тоді, як йо­го брат пішов до лісу?

Очі хлоп­ця по­ча­ли неп­ри­яз­но виб­лис­ку­ва­ти, а відтак ко­ли­ха­ти­ся над зем­лею з од­но­го місця в дру­ге.

Він не був до­ма. Він нічо­го не знає.

Де був уночі?

Не був до­ма. Був… у од­ної дівчи­ни.

Хто та дівчи­на?

В тій хвилі про­ки­нув­ся ста­рий, не­на­че хотів відповісти за хлоп­ця, ска­за­ти од­но рішу­че, важ­не-пре­важ­не сло­во, од­на­че вже в сліду­ючій хвилі спер­ся, не­мов по­бо­ре­ний яко­юсь не­ви­ди­мою міццю, на­зад о де­ре­во і спус­тив тяж­ко го­ло­ву на грудь.

- Рахіра. Донька ста­ро­го Гри­горія, що меш­кає он там… геть… під тим ве­ли­ким лісом. Йо­го пер­ва сест­ра… її та­то - йо­го вуй­ко…

- Старий - то ши­бе­ник і злодій! - гук­нув на­раз твер­до ста­рий Пет­ро… Не­замітно шеп­нув ліка­реві в ухо, що­би дім йо­го пе­ре­ревізу­ва­ти, а відтак відда­лив­ся сам від гур­ту. Не міг дов­ше глядіти на ста­ро­го чо­ловіка.

А де був батько тієї ночі?

…Старий підняв­ся й пок­ло­нив­ся низько… з по­ко­ри чи з просьби? Йо­го зви­чай­но доб­ро­душні очі гляділи те­пер блуд­но; ска­зав без­звуч­ним го­ло­сом:

- Я не був тоді до­ма; був у місті. Я нічо­го не знаю. Я зди­бав си­на вже не­жи­во­го, як йо­го до­до­му вез­ли. Але ме­не гна­ло до­до­му, і в гру­дях сто­яв сум у ме­не ка­ме­нем. Од­на­кож я нічо­го не знаю.

Ніхто не знав нічо­го? Не ба­чив ніхто вночі хлоп­ця?

Погляд ста­ро­го про­май­нув три­вож­но по об­лич­чю при­сутніх.

«Чи ска­же що хто-не­будь? Як він був деінде, тоді не міг бу­ти з бра­том у лісі».

Але йо­го ус­та не бу­ли в силі ви­мо­ви­ти яке сло­во. Не­хай усе са­мо з се­бе нас­ту­пить. Як бог за­хо­че…

- Лиш як те­пер що хто ска­же, бу­де му­си­ти у суді зап­ри­сяг­ну­ти…- ос­терігав по­важ­но суд­дя.

Виступив один чо­ловік.

Він меш­кав да­ле­ко від се­ла. До­волі да­ле­ко і від Онуфрія Ло­па­ти - не мав ніяко­го сусіда, і меш­кав та­кож он тут ме­жи си­ми ліса­ми. Най­ближ­че бу­ло йо­му до сього лісу. Він шив сільським лю­дям сер­да­ки й вов­няні ша­ро­ва­ри на зи­му. Са­ва знає йо­го доб­ре; він у нього та­кож за­мо­вив ро­бо­ту. Тієї не­щас­ної ночі з’явив­ся в нього ко­ло півночі Са­ва і про­сив, аби йо­му да­ли во­ди на­пи­ти­ся. Він виг­ля­дав з ли­ця ду­же блідо. Був ду­же вму­че­ний…

Всіх пог­ля­ди звер­ну­ли­ся на­раз ост­ри­ми но­жа­ми на об­лич­чя Са­ви.

Що він ска­же?

Нічого. Він про­сив ли­ше на­пи­ти­ся во­ди й пи­тав, ко­ли йо­го ша­ро­ва­ри бу­дуть го­тові,- та за­раз відійшов.

- І блідо виг­ля­дав?

- Дуже блідо. Відди­хав тяж­ко, так, як би пе­ребігав цілу до­ро­гу.

Ти­ши­на за­ду­ми.

- Чи спе­ре­ча­ли­ся, мо­же, обид­ва бра­ти пе­ред не­щас­тям? - Се пи­тан­ня відно­си­лось до батька.

- Ні, Ми­хай­ло був доб­рий і ніко­ли не роз­по­чи­нав спо­ру.

- Але ще пе­ред­ше… ще давніше…

- Давніше ча­сом. Небіжчик на­учав йо­го і до­ко­ряв йо­му за лю­бов до Рахіри, бо во­на ж йо­му сест­ра. Але те все відбу­ва­ло­ся в добрім. Він мав усе добрі гад­ки з бра­том. Він хотів з нього зро­би­ти чес­но­го і доб­ро­го газду. Він не був йо­го во­ро­гом. За що ж мав би йо­му брат та­ке ви­ро­би­ти?

Не ска­зав: уби­ва­ти.

Всі дальші пи­тан­ня, став­лені мо­ло­до­му, ос­та­ва­ли­ся без відповіді. Він за­ку­тав­ся в мов­чан­ня… ус­по­коївся і хіба що десь-ко­лись бурк­нув: «Не знаю». З інших при­сутніх не зго­ло­шу­вав­ся більше ніхто до зізнань.

Комісія звер­ну­ла­ся відтак до бур­дея.

За Са­вою сту­пав жан­дар. Він був у підозрінні.

В бур­дею зро­би­ли ревізію. Пе­ре­шу­ку­ва­но за руш­ни­цею й інши­ми ре­ча­ми, що мог­ли би роз’ясни­ти убивст­во, відко­ли на бра­та ста­ло підозріння.

Тут пос­туп­ле­но май­же по-вар­варськи.

Знайдено руш­ни­цю; во­на бу­ла навіть на­би­та, од­на­че кабз­ля в ній бу­ла цілком зар­жавіла. Оче­вид­но, не вжи­ва­но руш­ниці вже віддав­на.

Всі вулії, що небіжчик по­ус­тав­ляв тут сам на зи­му, по­за­ту­лю­вав­ши їх теп­ло, по­ви­воліку­ва­но те­пер надвір і пе­рет­ру­ше­но без­по­щад­но.

Сава сам ро­бив те все енергійною ру­кою і з рішу­чим ви­дом. Надіяло­ся на яку зак­ри­вав­ле­ну одіж… на яке-не­будь оруж­жя… мо­же, й на яке письмо,- він же не жив те­пер тут постійно й міг ко­ли-не­будь і яке письмо одер­жа­ти,- але нічо­го подібно­го не най­де­но. Лиш якесь зілля. Ме­жи ре­ча­ми небіжчи­ка і ко­ло йо­го пос­телі най­шло­ся во­но за­сох­ле. Ле­жа­ло по­роз­ки­ду­ва­не кру­же­вом ко­ло пос­телі.

Івоніка змішав­ся, як йо­го спи­та­ли про зна­чен­ня зілля. Він же по­ба­чив йо­го впер­ше в бур­дею. Не міг нічо­го по­яс­ни­ти па­нам. Але в не­замітній хви­лині спи­нив­ся йо­го пог­ляд докірли­во на об­личчі мо­ло­до­го си­на, і йо­го ус­та вик­ри­ви­ла гірка усмішка.

Йому при­га­да­ло­ся за­ми­лу­ван­ня Са­ви до вся­ких чарівнич­них зіль і те, як він об­ки­ду­вав ни­ми не раз давніше бра­та.

На пи­тан­ня, чи Са­ва не знає чо­го про зілля, відповів сей ко­рот­ко й мрач­но, що не знає нічо­го.

Перешукали кож­ний ку­тик і май­же до­го­ри но­га­ми пе­ре­вер­ну­ли все. По уп­ливі од­ної го­ди­ни ос­тав­ся бур­дей у най­сумнішім виді. Цілко­ви­то опу­ще­ний, на за­пустілих, чу­жих по­лях. Од­на Сой­ка ли­ши­ла­ся тут і ле­жа­ла ти­хо. Прос­тяг­нув­ши­ся в цілій своїй дов­жині й ук­лав­ши го­ло­ву на впе­ред ви­тяг­нені ла­пи, ле­жа­ла ти­хо, не­по­во­руш­но. Во­на пла­ка­ла. Інстинк­тив­но відчу­ва­ла в мерт­вецькій ти­шині, що на­ляг­ла на­раз на бур­дей, щось ли­хо­го. Підніма­ючи від ча­су до ча­су мор­ду вго­ру - вітри­ла щось ню­хом у повітрі і ви­ла. Смутні, гри­зучі, ди­ко роз­пу­чні зву­ки зат­ри­во­же­ної її душі нес­ли­ся дов­ко­ла неї да­ле­ко в ши­ро­ку ти­ши­ну і, не за­чуті ніким, тут же зав­ми­ра­ли. В селі пе­ре­шу­ка­ли ще ха­ту Гри­горія й пе­рес­лу­ха­ли йо­го з ро­ди­ною. Во­ни ж бу­ли в зв’язі з мо­ло­дим хлоп­цем і во­ро­гу­ва­ли про­ти ро­ди­телів уби­то­го.

Але во­ни нічо­го не зна­ли. Сто­яли при тім од­но­го­лос­но, що нічо­го не зна­ли і Са­ву ніко­ли ні до чо­го не на­мов­ля­ли. Зна­ли ли­ше, що Са­ва тої ночі но­чу­вав у них і що ра­но пішов від них.

Рахіра са­ма бре­ха­ла в най­огидніший спосіб. Ка­за­ла, що він уже зве­чо­ра прий­шов до неї і не ру­шав­ся аж до ра­на з по­ду. Ра­но пішов прос­то від них до во­рож­ки - і прий­шов відти зі сло­ва­ми, що йо­го бра­та за­мор­до­ва­но.

І во­рож­ку пе­рес­лу­ху­ва­но. Во­на оповіда­ла:

- Він прий­шов ра­но-ра­не­сенько… май­же в по­тем­ки до неї й пок­лав пе­ред неї жме­ню землі. «Скажіть мені з карт, до ко­го оця зем­ля на­ле­жа­ти­ме?» - ска­зав він до неї. А во­на йо­му ви­чи­та­ла з карт: «На по­ло­вині тобі, а на по­ло­вині дру­го­му, але ко­ло тво­го сер­ця на­кипіла кров аж на­чор­но». На та­ке сплю­нув він упе­ред се­бе, ба май­же на неї сплю­нув, і, не вис­лу­хав­ши її до кінця, заб­рав­ся.

Дома роз­пи­ту­ва­ли ще матір, але з неї не мож­на бу­ло май­же нічо­го ви­до­бу­ти. З пе­ре­ля­ка­но-блуд­ни­ми очи­ма сліди­ла за ру­ха­ми при­сутніх і дер­жа­ла­ся не­нас­тан­но в поб­лизькості мо­ло­до­го си­на. Лед­ве що він на крок відда­лив­ся - во­на вже май­же кри­ча­ла: «Са­во, де ти?»

Як довіда­ла­ся, що Са­ву підозріва­ють за убивст­во бра­та, за­го­ло­си­ла не своїм го­ло­сом. Відтак ки­ну­ла­ся до нарікань.

Хто се ка­зав, хто? Са­ва мав би се зро­би­ти? Се ж бу­ла най­чорніша брех­ня, що повз­ла по землі. Хто здурів на та­ку ви­гад­ку? Аби рідний брат за­бив бра­та? Він же в неї од­на-одніська ди­ти­на, і най би лиш посмів хто на нього ру­ку пок­лас­ти (тут ог­ля­ну­ла­ся во­на страш­ни­ми, май­же звіря­чи­ми очи­ма). Най би посмів хто заб­ра­ти йо­го від неї. Ще й йо­го від неї ви­ди­ра­ти? Не дос­та, що од­но­го пог­на­ла прок­ля­та якась ру­ка в зем­лю, що од­ним бу­де зем­ля си­ти­ти­ся, ще й дру­го­го хо­тять ви­ди­ра­ти від неї та пха­ти криміна­лам у па­щу? «Саво!… де ти? - крик­ну­ла май­же по-ко­ролівськи.- Іди, стань тут ко­ло ма­ми, та не відсту­пай від неї!» Жандарям гро­зи­ла прос­то п’ясту­ком, а суд­дям ме­та­ла пог­ля­ди, що па­ла­ли не­на­вис­тю.

Але во­на зна­ла (наріка­ла), від ко­го се все по­хо­ди­ло. Се від тої чор­ної роз­пус­ниці, що ки­да­ла­ся вчо­ра тут на вмер­ло­го, мов яст­руб,- се від неї по­хо­ди­ла ся лож. Але во­на ще одер­жить від неї свою пар­ти­ку, то і її не ми­не. Її одніську ди­ти­ну в кримінал пха­ти?

Тут во­на розсміяла­ся так страш­но, що лю­дям мо­роз пішов по тілі.

- Анна нічо­го не ка­за­ла суд­дям, бо во­на ле­жить хо­ра,- всту­пив­ся Пет­ро твер­до за дівчи­ною. Він же не міг ніко­ли стерпіти, як обид­жу­ва­ли не­вин­но без­та­лан­ну ту дівчи­ну.

- То най і не підійметься ніко­ли з пос­телі, ко­ли нею там ки­ну­ло,- по­чу­ла­ся бо­жевільна відповідь.

Як суд­дя спи­тав у неї по раз дру­гий, чи Са­ва ве­чо­ром і вночі був до­ма,- бре­ха­ла, що не опус­кав ха­ти ні од­ним сту­пе­нем. Впрочім, во­на «нічо­го не зна­ла». Нічо­го… хоч най її й за­раз на місці уб’ють. За­го­ло­си­ла не своїми го­ло­са­ми.

Сава за­хо­вав­ся за нею, мов ма­ла ди­ти­на, за­чув­ши, що має бу­ти замк­не­ний на час розсліду убійства. Побілів, мов по­лот­но, і скрик­нув жалісно:

- Михайле, Ми­хай­ле! Чо­му не ле­жу я замість те­бе на лаві?

Наостанку за­хо­вав­ся в ма­лих тем­них сінцях ха­ти й ви­зи­рав звідти че­рез ма­ле ни­зеньке вікон­це надвір.

Надворі під ха­тою секціону­ва­ли тіло йо­го бра­та.

Були при тім лиш ста­рий Пет­ро й батько. Батько бла­гав сло­ва­ми-мольба­ми, що сер­це роз­ри­ва­ли, щоб йо­го ди­ти­ну не «шма­то­ва­но», щоб так і впус­ти­ти йо­го в зем­лю, яким уже є,- але на­дар­мо. На­ос­тан­ку підчи­нив­ся волі суддів, вип­ро­сив­ши у них доз­во­лу «своєю ру­кою три­ма­ти тіло ди­ти­ни».

Гей, що за си­ла бу­ла он тут, що її розрізу­ва­ли те­пер! Що за плечі, що за го­ло­ва! Вже ба­га­то-ба­га­то лю­дей мав ста­ренький лікар під своєю ру­кою, але ще ніко­ли не ба­чив стільки си­ли й здо­ров’я! Мов дуб - бу­ло се тіло, а го­ло­ва - мов залізо…

Секція ви­ка­за­ла, що хло­пець міг бу­ти вря­то­ва­ний, ко­ли б був хто за­раз іспо­чат­ку прий­шов із поміччю; він був за­сильний, йо­го мо­ло­де і здо­ро­ве тіло за­сильне у відпорі, що­би підда­ти­ся відра­зу убійчо­му на­боєві, але, стра­тив­ши при­томність і не одер­жав­ши в час по­мочі, за­ги­нув з при­чи­ни втра­ти крові. Вби­то йо­го пе­ред опівніччю. Ра­нок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.

Сильні плечі… вед­межі ті плечі, що за­люб­ки, гра­ючи­ся, бра­ли на се­бе най­більший тя­гар - не змог­ли опер­ти­ся тя­га­реві смерті.

По раз пер­ший від смерті си­на ви­бух­нув Івоніка здав­ле­ним хли­пан­ням; йо­го жінка товк­ла внутрі ха­ти, мов бо­жевільна, го­ло­вою до стіни.

Такого діжда­ли­ся во­ни зі своєї до­ро­гої ди­ти­ни!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лікар і судді звер­ну­ли ува­гу на го­ло­ву і не до­ба­чи­ли од­но­го.

Не ба­чи­ли й не зав­ва­жи­ли, як при обер­танні тіла ви­па­ла од­на ку­ля з пле­чей і як її при по­мочі однісько­го свідка, Пет­ра, схо­пив блис­кав­кою батько. Впив­ши­ся в неї ла­ко­ми­ми очи­ма, розібрав він її. Во­на бу­ла спо­ви­та в по­лот­ня­ну шма­ти­ну й об­мо­та­на до­мо­вою пря­жею.

Він побілів, мов смерть… і, ко­ли­ба­ючи­ся, відда­лив­ся набік.

За ма­лу хви­лю сту­пив до сіней, де під вікном сидів ску­ле­ний Са­ва і приг­ля­дав­ся об­дукції. Тут ухо­пив він йо­го залізни­ми ру­ка­ми за плечі і, пос­та­вив­ши йо­го од­ним ру­хом, мов пе­ро, впе­ред се­бе… за­мах­нув­ся страш­но од­ною ру­кою. Два ра­зи про­тя­ло­ся щось воз­ду­хом… два ра­зи впа­ла од­на тяж­ка, ка­ра­юча ру­ка на об­лич­чя мо­ло­до­го хлоп­ця - відтак нас­та­ла по­пе­ред­ня гро­бо­ва ти­ши­на, і ста­рий чо­ловік, не про­мо­вив­ши ні сло­веч­ка, вер­нув на­зад до тіла сво­го си­на.

Лікар і судді не дізна­ли­ся про се все ніко­ли.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Саву взя­ли між се­бе жан­дар­ми.

Підозріння про­ти нього змог­ло­ся, і він му­сив іти до су­ду, мав сидіти в арешті, до­ки не пе­ре­ве­де­но до кінця про­ти нього слідства.

Жандарі би­ли йо­го з своєї сто­ро­ни, си­лу­ючи йо­го тим до зізнан­ня, од­на­че він мов­чав. Лиш раз,- ко­ли, вда­ре­ний кольбою, мов пе­ре­лом­ле­ний упав до землі,- крик­нув, як пе­ред­ше, жалісно:

- Ми­хай­ле, Ми­хай­ле! Чо­му не ле­жу я замість те­бе на лаві?!

Йо­го по­во­лок­ли до міста.

Мати кри­ча­ла ди­ки­ми го­ло­са­ми, рва­ла во­лос­ся і ки­да­ла­ся бігцем за ним,- та лю­ди, що не відсту­па­ли від неї, вдер­жа­ли її. Івоніка ста­нув ка­ме­нем на по­розі і, не отво­рив­ши уст ні до од­но­го сло­ва, во­див за ни­ми неп­ри­том­ним пог­ля­дом. По хвилі по­хи­ли­лась набік йо­го го­ло­ва й зад­ри­жа­ла. По­ба­чив, як один із жан­дармів уда­рив хлоп­ця знов по пле­чах, і з йо­го гру­дей вир­вав­ся звук бла­гальний, зах­рип­лий звук, що мав оз­на­ча­ти: «Не бий­те йо­го!!»

Відтак, за­рив­ши пальці мовч­ки в во­лос­ся, поп­лен­тав­ся не своїм кро­ком до ха­ти.

Там жінка вдру­ге зомліла.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Судді ла­го­ди­ли­ся до від’їзду. Івоніка ле­жав у їх но­гах.

Вони да­ли роз­каз, щоб мер­ця до­кон­че ще сьогодні по­хо­ва­ли, а він оце бла­гав доз­во­лу, щоб по­хо­рон міг аж завт­ра відбу­ти­ся.

- Завтра, як лиш за­зоріє… як лиш од­ним про­ме­нем заб­лис­не, ви­не­се­мо йо­го; зак­риємо йо­го ли­це навіки і ли­ши­мо­ся йо­го си­ро­та­ми. Завт­ра пе­рес­ту­пить вос­таннє по­ля, які пес­тив своїми мо­ло­ди­ми ру­ка­ми. Ос­та­вить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ля­же в сирій землі…

Піднявшися і уцілу­вав­ши ру­ки й коліна панів, упав знов тяж­кою гру­дою до чу­жих ніг. Си­ве во­лос­ся йо­го й ус­та до­тор­ка­ли­ся їх раз по раз. Але відповідь бу­ла неп­ри­хильна.

Се ж не бу­ло мож­ли­во. Бу­ло цілком не­мож­ли­во. Не сміло бу­ти. За­кон не доз­во­ляв… І враз із відповіддю зсу­не­но чорні, пра­цею зат­вердлі ру­ки, що, мов живі око­ви, ук­ла­да­ли­ся ціпко дов­ко­ла колін.

- Лише до завт­ра,- бла­гав ста­ре­чий го­лос, що сер­це роз­ри­вав,- щоб я не відвів своєї най­ліпшої ди­ти­ни під ніч у зем­лю. Щоб я пе­ре­дав її дру­го­му світові при божім світлі, щоб во­но поб­ла­гос­ло­ви­ло йо­го вос­таннє, нім йо­го вічна ніч за­хо­пить та прис­пить навіки мо­лоді очі…

І знов те са­ме: «Не вільно». В такім стані не смів мерт­вець пе­ре­ле­жу­ва­ти вже в хаті, а над­то ще цілу ніч, ко­ли ночі те­пер далі най­довші…

А потім знов мольби…

Хто стра­тив ди­ти­ну в та­кий спосіб, а дру­гу… одніську… що­би ви­ве­ли йо­му з до­му отак?

- Я не знаю, як ме­не зем­ля но­сить. Гос­подь один знає, що далі бу­де… лиш ди­ти­ну свою аби я вдни­ну міг землі пе­ре­да­ти. Він у ме­не по­гас без світла й без сповіді! Він мо­ло­дий… Він був со­неч­ком у моїй хаті. Ніко­го на во­лос не скрив­див… Все, що мав, іде з ним у зем­лю… і мав би я йо­го хо­ро­ни­ти вночі… Він же в ме­не жовнір…

Та тут і ур­вав­ся зар­жавілий го­лос. Уд­воє покірно по­хи­ле­на стать по­ва­ли­ла­ся на­но­во до ніг. Як пер­ше, зміта­ло си­ве во­лос­ся по но­гах… як пер­ше, до­торк­ну­ли­ся їх су­до­рож­но ус­та, лиш що те­пер і чо­ло діткну­ло­ся, мов свя­тої іко­ни, тих ніг.

Коли хви­ли­ну пізніше підня­ла­ся си­ва го­ло­ва й ру­ки здійма­ли­ся, щоб ску­ва­ти на­но­во чужі коліна, за суд­дя­ми й слід зас­тиг. Тоді по­ва­лив­ся він на­зад до землі… Ус­та вик­ри­ви­ли­ся в бру­тальну усмішку, і він вп’ялив у зем­лю за­де­ревілий свій пог­ляд.

- Бери йо­го,- заск­ре­го­тав крізь зу­би,- бе­ри і спряч. Пра­ця і кров моя пішли в те­бе, а те­пер бе­ри ж і йо­го! - І, при­пав­ши ли­цем до землі, за­ри­дав тяж­ко.- Гос­по­да­ри­ка тво­го не да­ви… не да­ви, свя­та ца­ри­це, гос­по­да­ри­ка тво­го мо­ло­до­го, ка­ме­нем не будь, пе­ром будь - будь йо­му лег­ка, ца­ри­це ти на­ша, пе­ром йо­му будь!

…І пішов у зем­лю плач та­кий, яким не зап­ла­че вскорі пер­ша-ліпша людська грудь, а чорні ру­ки ври­ва­ли­ся в її грудь і шу­ка­ли су­до­рож­но по­легші…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Білий хлібець вложіть йо­му в тру­ну і со­лод­ких яб­лук до то­го…- при­ка­зу­вав Івоніка го­ди­ну пізніше, відда­ля­ючи­ся нерівним кро­ком з до­му до па­нот­ця, щоб сей ла­го­див­ся по­хо­ро­ни­ти си­на ще нині ве­чо­ром.

Зближалася ніч.

Тихо, не­замітно, з лег­ким смут­ним су­мер­ком, а відтак з рап­то­вим розцвітом цілої гли­би­ни не­бес­ної…

Місяць зал­ляв­ся світлом, аж жевріючи, ви­ри­нув пер­ший на гли­би­ну, а за ним ви­ру­ши­ли всі що до од­ної зорі.

Прибравшися у весь блиск срібла, зда­ва­ло­ся, дри­жа­ли не­нас­тан­но з яко­гось зво­ру­шен­ня і, дри­жа­чи, ме­рехтіли всім ба­гатст­вом своєї пиш­ності до ти­хої землі.

У всю свою чу­дот­вор­ну кра­су приб­ра­ла­ся ти­ха не­бес­на гли­би­на.

XXII

Перед до­мом Івоніки по­важ­ний рух.

Люди чи не з трьох сіл зібра­ли­ся тут - жінки й чо­ловіки, а їхній півго­лос­ний шепіт здіймається не­ви­ди­мою хви­лею дов­ко­ла дрібної ха­ти­ни.

Віз, зап­ря­же­ний пиш­ни­ми во­ла­ми і вис­те­ле­ний най­до­рож­чим ки­ли­мом, жде не­да­леч­ко ха­ти. На нім ма­ють вез­ти до­мо­ви­ну.

Дикими пог­ля­да­ми ог­ля­да­ються звіря­та дов­ко­ла се­бе. Не такі спокійні, як зви­чай­но. Дов­ко­ла них го­рить світло, май­же всі лю­ди три­ма­ють у ру­ках свічки, а їх про­зорі, жов­таві язич­ки так і хи­та­ються за кож­ним ру­хом у сум­ра­ку ночі ту­ди й на­зад.

- Світло бо­же вгорі, а світло свічок он тут, і хлоп­ця по­хо­ва­ють, мов уд­ни­ну! - обізва­ла­ся Докія; бліда, з вог­ки­ми очи­ма, мов ца­ри­ця без ко­ро­ни, обер­та­ла­ся по­важ­но ме­жи людьми і своїми сло­ва­ми роз­рад­жу­ва­ла тут чо­ловіка, а там жінку…

- Я собі не при­га­дую іншої та­кої крас­ної ночі, як оця! - обізва­ла­ся од­на із ста­рух, що, спер­ши­ся о стіну ха­ти, роз­див­ля­ла­ся уваж­но між людьми. Зда­ва­ло­ся, не­милі очі ста­рості так і ба­жа­ли про­ник­ну­ти все наскрізь.- Чи при­га­дує собі хто та­ку ніч?

- Так са­мо вид­но бу­ло, як оба брат­тя йшли до лісу, та відтак один ли­ше вер­тав звідтам! - обізвав­ся ста­ре­чий дри­жа­чий го­лос муж­чи­ни.

Вона ог­ля­ну­ла­ся, її острі, блис­кучі, мов у по­ло­ви­ка, очі вто­пи­ли­ся гли­бо­ко в од­не ста­ре му­жеське об­лич­чя. Во­на йо­го зна­ла, але не відповіла нічо­го. По йо­го го­лосі пізна­ла, що не сміла нічо­го ка­за­ти.

- Один чо­ловік вер­тав пізно з міста і зди­бав обох. Один із них мав руш­ни­цю на пле­чах. Тоді бу­ла та­ка бо­жа нічка, як сьогодні!

Білоголова озир­ну­лась. Не чув ніхто то­го, крім неї, що він ка­зав? Не зна­ла, ніхто нічо­го не ска­зав. Ста­рий Пет­ро, що сто­яв ко­ло неї, за­ки­нув ли­ше: «Боже, бо­ро­ни, бо­же, бо­ро­ни!» - і скло­нив­ся низько до землі. Во­на пішла за йо­го пог­ля­дом. Він по­ба­чив ве­ли­кий хрест, що пос­тав­ле­но в тій хвилі під стіну ха­ти.

- Хоч людське око не до­ба­чи­ло то­го всього, та про­те ба­чи­ла се зем­ля і не­бе­са божі! - про­май­ну­ло вже лиш ше­по­том ко­ло її вух.- Те­пер тре­ба за двох мо­ли­ти­ся. За то­го, що там угорі, і за сього, що тут ли­шив­ся. Та й оба на­ле­жать землі. Але оцього бу­де во­на пек­ти в но­ги, що йо­му ніде місця не бу­де. Ану-ко, міркуй­те, що я ка­жу!

- Моя го­ло­ва біла й не тя­мить уже нічо­го! - відповіла ста­ру­ха.- Скажіть се та­тові! Чо­му ви не мельду­ва­ли­ся пе­ред комісією?

Пара сильно стри­во­же­них очей витріщи­ла­ся на неї.

- Я мав ста­ну­ти пе­ред комісією та й ска­за­ти? Я, одніський свідок, і мо­жу на те при­сяг­ну­ти, що один брат убив дру­го­го, бо я їх зди­бав? Мав би я оце та­тові зро­би­ти? Чи у ме­не не­ма душі? Хто б се та­тові зро­бив, хто б зра­бу­вав йо­му одніську ди­ти­ну! Я не знаю! Ніхто не хо­че на свою ду­шу бра­ти ка­ме­ня! Се ж прецінь, адіть, та­ке: брат за­бив бра­та, а та­то - обом та­то.

- Борони, гос­по­ди, від та­ко­го! - зой­кну­ла ста­ра.

- Але йо­го ка­ра не ми­не! Бог йо­го сам ви­ка­зав! Гос­подь сам най­ліпший свідок! Не­дур­но ж дав тоді та­ку яс­ну нічеч­ку!

В тій хвилі вий­шла з ха­ти Докія.

- Труна вже замк­не­на! - сповісти­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Івоніка сам зак­рив її! Ніхто не смів її до­торк­ну­ти­ся! Той чо­ловік з заліза!

- Але він з ро­зу­му зійшов! - обізвав­ся ста­рий Пет­ро.- Не го­во­рить до ніко­го сло­веч­ка, а по­дивіться ли­ше на йо­го очі! Ніко­го пе­ред со­бою не ви­дить!

- У нього Хрис­тос всту­пив! - про­бур­ко­та­ла ста­ру­ха.- Як хто мов­чить з та­ким жа­лем на душі, то, ка­жуть, Хрис­тос у нього всту­пив!

Хто за­чув сло­во «Хрис­тос», той пе­рех­рес­тив­ся.

- Панотець співа­ють, бла­гос­лов­лять. Чи се ти, Ан­но? - спи­та­ла Докія, звер­та­ючись до діво­чої пос­таті, що лед­ве чут­но волікла­ся ід гур­тові.

- Я! - відповіла про­тяг­ло, зовсім без­звуч­но і з ве­ли­ким нап­ру­жен­ням.

Всі з поб­лизької гру­пи озир­ну­ли­ся. Тут сто­яла Ан­на. Зовсім не та са­ма.

Глибоке мов­чан­ня нас­ту­пи­ло, і чут­но бу­ло ли­ше ста­ре­чий при­ти­ше­ний го­лос па­нот­ця в хаті.

Сто очей звер­ну­ло­ся на дівчи­ну. Але во­на ніко­го не ба­чи­ла. У неї очі по­ту­пи­ли­ся в зем­лю, а го­ло­ва по­хи­ли­ла­ся безв­лад­но на один бік. Чор­не во­лос­ся, розп­ле­те­не на знак жа­ло­би, спли­ва­ло дов­гою струєю по її пле­чах… Лед­ве дер­жа­ла­ся на но­гах, і ніко­го не бу­ло ко­ло неї, о ко­го мог­ла бу­ла об­пер­ти­ся.

Стояла са­ма і, зда­ва­ло­ся, сто­ячи дріма­ла…

Її ху­де об­лич­чя бу­ло жов­те, мов віск, а ко­ло уст ви­ри­ла­ся мор­щи­на, що, вибіга­ючи із-за ніздря, гу­би­ла­ся в ку­ти­ку уст.

- Ади, яка ста­ла!

- Та й за од­ну ніч…

- Ей бо­же!…

Оберталася по­волі й ав­то­ма­тич­но і ру­ша­ла го­ло­вою так обе­реж­но, не­на­чеб во­ду в ній ма­ла, од­на­че се був ли­ше безімен­ний біль, що зай­мив її го­ло­ву. Зда­ва­ло­ся, що вся її енергія, все жит­тя, що по­ка­за­ли­ся не­дав­но,- за­ги­ну­ли. Жаль привів спус­то­шен­ня із со­бою, котрі ніко­ли не мог­ли заг­ла­ди­ти­ся.

- Вночі зри­ва­ла­ся з пос­телі й бігла до нього! - про­шеп­та­ла Докія ста­русі до ву­ха.- Не пам’ята­ла се­бе, а сьогодні вста­ла, мов тінь, із пос­телі та й, як тінь, снується! Її ма­ма тут! Он там стоїть із моїм чо­ловіком! Ко­ло бра­ми та й ло­по­тить. Пас­куд­на та­ка, не­на­чеб прос­то з пек­ла прий­шла. На світі по­га­на жінка. Як довіда­ла­ся, що оце небіжчик мав дівчи­ну за свою, так та­ки бу­ла б її вби­ла за те, що во­на ли­ши­ла­ся з ди­ти­ною, та отак іще… не звінчав­ши­ся. Лед­ве ми обо­ро­ни­ли її. За­раз-та­ки зран­ня, вчо­ра ще, прибігла та хотіла її би­ти. «А ти, ся­ка-та­ка,- кри­ча­ла,- що ти на­ро­би­ла?» Над­вечір, як во­на вже ле­жа­ла, прибігла знов. Щас­тя, що Ва­силь був до­ма. Як підвів ку­лак та які скрик­нув на неї, то та за­раз десь щез­ла. Во­на хо­че, аби дівчи­на упімну­ла­ся у ста­рих, аби її взя­ли те­пер до се­бе та за­пи­са­ли Ми­хай­ло­ву пар­ти­ку…

- Ну, та се мог­ли б во­ни зро­би­ти! На їхній хаті тя­жить ве­ли­кий гріх! - відка­за­ла, пог­ро­жу­ючи, ста­ру­ха.

- Що вам в го­лові? - відпер­ла Докія.- Марія ма­ла б її прий­ма­ти, як во­на приз­на­ла її хлоп­ця убійни­ком? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, мо­же б, і прий­мив, але во­на ніко­ли в світі. Та й Ан­на й са­ма не ви­дер­жа­ла б. Скільки разів уг­леділа би Са­ву, стільки разів зчи­ни­ла би гвалт, так як учо­ра. Щас­тя ма­ли всі, що во­на ле­жа­ла зран­ня і не зна­ла, як комісія бу­ла тут, інак­ше бу­ла би та­ке за­ве­ла, що про­пав би Са­ва навіки. Ка­за­ла мені, що уб’є йо­го са­ма, як йо­го не по­ка­ра­ють.

- Ей, бо­женьку доб­рий!

- Але, адіть, адіть, що се Марія ро­бить?

Старуха з сусідка­ми озир­ну­ли­ся.

Із ха­ти вий­шла не­пев­ним кро­ком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє нес­ли на ру­ках ба­га­то ре­чей: одіж, ки­ли­ми, білля, постіль і т. ін. Увійшли прос­то в ку­пу на­ро­ду.

- Беріть се, лю­ди добрі! - обізва­ла­ся не­щас­на ма­ти жалісли­вим го­ло­сом.- Беріть віно мой­ого Ми­хай­ли­ка та моліться за йо­го мо­ло­ду не­по­вин­ну ду­шеч­ку! Моліться за нього й на те, що­би най­шов­ся ду­шо­губ, а Са­ва не­щас­ний аби не про­па­дав дур­но у криміналі!

І, за­ри­дав­ши вго­лос, роз­да­ва­ла влас­ною ру­кою речі по­мер­ло­го си­на.

Острим оком сліди­ла Домніка за да­рун­ка­ми, її бу­ло жаль за прек­рас­ни­ми, іноді й цілком но­ви­ми ре­ча­ми, та Марія і її не скрив­ди­ла. Оп­ро­че во­на бу­ла тут від двох днів гос­по­ди­нею і не опус­ка­ла та­кої хви­ли­ни, де мог­ла б на­го­ро­ди­ти се­бе за свої тру­ди. Щоп­рав­да, її тро­ну­ла страш­на при­го­да до гли­би­ни душі. Во­на са­ма аж по­чорніла з жа­лю; вже й якою са­мо­люб­кою бу­ла, а в гли­бині сер­ця в’яза­ла її щи­ра при­хильність до оцеї ро­ди­ни. То­му й уви­ха­ла­ся без­пе­рес­тан­ку, прик­ла­да­ла ру­ки без на­мис­лу, де лиш ска­за­ла­ся пот­ре­ба.

- Посмертний обід відбу­деться у лісі! - оповіща­ла твер­до, ви­пи­ха­ючи то од­не, то дру­ге із гур­ту впе­ред газдині, що роз­да­ро­ву­ва­ла речі, та дба­ючи, щоб уже ко­мусь «по­ряд­но­му» діста­ли­ся в ру­ки да­рун­ки.

- Ми там усе з Ілією при­ла­го­ди­ли: за­ко­ло­ли без­ро­гу, на­рі­за­ли ка­чок, я при­вез­ла з міста п’ятде­сят бу­ханців хлі­ба і сто бу­лок, а в печі у ме­не допіка­ються ще ко­лачі з му­ки та­ки гос­по­дарів. Всього бу­де до­волі, а трунків теж не заб­рак­не. Івоніка хо­че, аби всього стільки бу­ло, щоб лю­ди наїли­ся на цілий тиж­день. Ми в лісі поск­ла­да­ли на ков­бах дош­ки, поп­рик­ри­ва­ли по­лот­ном та ска­тер­тя­ми. Про­шу всіх по по­хо­роні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх ту­ди на хліб за по­мер­ло­го про­сять. Та й ти, Ан­но, при­хо­ди,- звер­ну­ла­ся лас­ка­во до дівчи­ни, що, мов справді­шня тінь, сну­ва­ла без­ше­лес­не між людьми.- Не плач, не­бо­го! Се вже тобі нічо­го не по­мо­же! Те­пер уже все ми­ну­ло!

- Минуло… Ми­ну­ло…- пов­то­ри­ло кілька го­лосів гур­том, що, не спус­ка­ючи дівчи­ни з ока, сліди­ли не­ус­тан­но за нею.

Дівчина не підве­ла очей. Во­на не пла­ка­ла, але в хвилі як Домніка про­мо­ви­ла лас­ка­ве сло­во «не плач!», ви­ко­ти­ли­ся по її ви­худілих що­ках грубі сльози з очей…

Та во­на не об­зи­ва­ла­ся.

Мов справді зав­мер­ла за од­ну ніч…

- Умер, та й з тим і по­ки­нув її,- докінчи­ла Домніка уро­чис­то й поп­лив­ла далі між лю­ди.

- Стоїть, як би смерть всту­пи­ла в неї! - про­шеп­та­ла тур­бот­но Докія до сусідки.- Не шко­да дівчи­ни? Зро­ду бідне, та й ще й долі нічо­го не має!… Гос­по­ди ми­ло­серд­ний!

І справді, Ан­на сто­яла тут, мов смерть гос­ти­ла би в її гру­дях… Ще пе­ред дни­ною звер­не­на всею ду­шею на нинішній день, день свя­то­го Ми­хай­ла, ожи­да­ючи не то всіми нер­ва­ми, а з цілою по­важністю її гли­бо­ко­го єства рішен­ня своєї долі, та замість неї сей удар!

Була цілком зніве­че­на, і про­ти сво­го го­ря, упо­ко­рен­ня і страш­но­го жа­лю цілко­ви­то без­рад­на.

Ніхто, крім Докії, не потішив її, і від ніко­го не ожи­да­ла во­на по­мочі. Як не одні злоб­но го­во­ри­ли, бу­ла са­ма всьо­му вин­на, то й що тут ра­ди­ти? Оп­ро­че не бу­ла ніко­му настільки важна, аби хто зай­няв­ся по­важ­но її дальшою судьбою. Ніхто й не по­чу­вав­ся до то­го обов’язку. У неї ж бу­ли ма­ти і брат, і їм яло­ся кло­по­та­ти­ся її бу­дучністю. Блу­ка­ла те­пер між людьми, опу­ще­на, об­зи­ра­на та обшіпту­ва­на… Із розп­ле­те­ним во­лос­сям, із го­рю­чою свічкою в ру­ці виг­ля­да­ла, мов пос­тать, що ви­ри­ну­ла з гро­бу.

- Стань ко­ло ме­не, доньцю! - прик­ли­ка­ла її Докія до се­бе.- За­раз ви­но­си­ти­муть до­мо­ви­ну!

Вона при­хи­ли­ла­ся слух­ня­но, і її ус­та стяг­ну­ли­ся до якоїсь усмішки та за­во­ру­ши­ли­ся. Чи хотіла щось ска­за­ти? Не мож­на бу­ло зна­ти. Жаль відібрав у неї го­лос.

- Та й ти тут, та й ти тут, су­ко? - роз­дав­ся писк­ли­вий, неп­ри­яз­ний го­лос за нею.- Марш звідси!

В тій же хвилі дівчи­на по­хит­ну­ла­ся й бу­ла би упа­ла, ко­ли б Докіїне залізне рам’я не об­хо­пи­ло її зав­ча­су. Се бу­ла Марія, що, уг­ледівши не­щас­ну дівчи­ну, вда­ри­ла її в плечі й на­ки­ну­ла­ся обид­ним сло­вом на неї.

- Лишіть її, Марійко, лишіть її; во­на нічо­го не ро­бить! - ус­по­ко­юва­ли, бла­га­ючи й ос­теріга­ючи, кілька го­лосів.

Воно й не бу­ло потрібне пов­то­рю­ва­ти просьби. Марія не жу­ри­ла­ся вже ні хви­ли­ни дов­ше дівчи­ною і вер­ну­ла пок­вап­но на­зад до ха­ти. Ма­ли справді за­раз ви­но­си­ти до­мо­ви­ну.

Анна спер­ла­ся мовч­ки о Докію і по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти. Во­на пла­ка­ла не­чут­но. Хли­пан­ня ви­ди­ра­ло­ся ли­ше здав­лю­ва­не і ко­рот­ки­ми ви­бу­ха­ми з груді, од­нак чут­но. Сильна, енергійна жінка ко­ло неї розх­ли­па­ла­ся на­раз уго­лос, а всі жінки дов­ко­ла собі враз із нею.

- Його ви­но­сять! - скри­ча­ла на­раз Ан­на не своїм го­ло­сом і, про­дер­ши­ся крізь тов­пу жінок, ки­ну­ла­ся без пам’яті про­ти до­мо­ви­ни. Жінки здер­жа­ли її за одіж.

Четверо лю­дей ви­нес­ло уваж­но із вузьких хо­ром до­мо­ви­ну й ук­ла­ло її на віз.

- Мене ще за­був ти, ме­не! - кри­ча­ла далі страш­ни­ми зву­ка­ми і, прос­тя­га­ючи ру­ки за до­мо­ви­ною, по­ва­ли­ла­ся на місце. Слівце «ме­не» кош­ту­ва­ло їй ос­танніх сил. Так пе­ре­дав­ши йо­го вмер­ло­му, пе­ре­да­ла й усі си­ли з ним…

Її ма­ти мет­ну­ла­ся до неї.

- Тепер от­ви­раєш хав­ку, прок­ля­ту­ща ти? - гук­ну­ла, підно­ся­чи без­со­ром­но ру­ку до уда­ру.- Че­кай, прий­деш ти ме­ні до­до­му,- та тут і опи­нив­ся вже ко­ло неї ста­рий Пет­ро.

- Підеш ти звідси, відьмо?! - гук­нув ди­ко на неї гро­мом.- А ні, то уб’ю за­раз на місці! - І, підвівши свій тяж­кий, ве­ли­чез­ний ку­лак уго­ру, пог­ро­зив ним ко­ло го­ло­ви ста­рої.

- Засватай її, як ти та­кий доб­рий! - про­си­ча­ла во­на з не­опи­са­ною зло­бою до нього, а відтак мет­ну­лась блис­кав­кою взад. Страш­ний, мов з заліза, ку­лак уже вих­ром летів на неї… Докія й Пет­ро підня­ли дівчи­ну і відве­ли її до­до­му.

Поглянувши на неї вос­таннє, Докія зна­ла, що во­на вже те­пер не зірветься вдру­ге із пос­телі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Безчисленна юр­ба лю­дей дви­га­ла­ся, ви­ру­шив­ши з дрібної ха­ти­ни, крізь самітні по­ля. Чо­ловіки й жінки із го­рю­чи­ми свічка­ми в ру­ках.

Ніч бу­ла прек­рас­на, і відкриті го­ло­ви чо­ловіків ри­су­ва­ли­ся ви­раз­но у магічно­му сяєві міся­ця, між тим як жінки з го­ло­ва­ми, по­за­ви­ва­ни­ми в білі руш­ни­ки, при­га­ду­ва­ли сот­ки лелій, що струн­ко стріля­ли вго­ру…

Світло свічок освічу­ва­ло іздо­ли­ни кож­не об­лич­чя. На них бу­ло вид­но най­глиб­шу по­ва­гу.

Докія і Пет­ро про­ва­ди­ли пли­ву­чим кро­ком не­щас­ну матір за до­мо­ви­ною, а Івоніка сам сту­пав. Із відкри­тою, набік по­хи­ле­ною го­ло­вою, не відвер­та­ючи ні на хви­ли­ну очей з до­мо­ви­ни, так сту­пав він.

Зорі ми­готіли на ви­соті і, зда­ва­ло­ся, си­па­ли всім своїм світлом удо­ли­ну. Місяць роз­горівся па­ла­ючим світлом.

Далеко-широко на по­лях - ти­ши­на. Не­да­ле­ко по­хо­ду пре­див­ний та­нець тіні і го­лосіння двох плач­ниць. Від ча­су до ча­су про­ди­рав­ся воз­ду­хом роз­пуч­ли­вий вик­рик напів­збо­же­волілої ма­тері.

- Куди ти йдеш? Ку­ди ти йдеш?…- вик­ри­ку­ва­ла, зби­ва­ючи до­ло­ня­ми.

- В зем­лю йде… в тем­ну нічеч­ку йде… не по­вер­не ніко­ли!…- відповіда­ли жалісли­вим, про­тяж­ним го­ло­сом плач­ки, хи­та­ючи го­ло­ва­ми, і за­тя­га­ли далі своє.

- Вночі пе­ре­даю те­бе іншо­му світи­кові… вночі по­ки­даєш тат­ка твой­ого!…- крик­нув раз болісно Івоніка.

- Не гризіться, бадіко! Гос­подь дав та­ку нічеч­ку, що і мак виз­би­рав би, а зорі го­но­ром бли­щать! - потіша­ла Докія.

- Господь бог так дав! Гос­подь бог так за­ря­див! - при­та­ку­вав ста­рий Ва­силь по-п’яно­му вже і з щирістю, в якій розп­ли­вав­ся, і повісив­ся на рам’я сум­но­го батька.

- Бог знає, що ро­бить; не беріть собі ду­же жа­лю до сер­ця; вмер­лий не ма­ти­ме на тамтім світі су­по­кою! - потішав третій.

- Він не бу­де сам ле­жа­ти! Нап­ра­во й наліво ма­ти­ме сусідів, а на ос­тан­ку й ми до нього піде­мо! - ска­зав чет­вер­тий.

- Він ду­же над зем­лею роз­щи­бав­ся, то­му во­на раніше заб­ра­ла йо­го до се­бе! - за­белькотів Ва­силь.

- Михайлику! Ми­хай­ли­ку! Що ти ро­биш твоєму та­тові? - скрик­нув на те все в дикій роз­пуці Івоніка, зак­рив­ши бурх­ли­вим ру­хом ли­це.

На пе­рех­ресній до­розі ста­нув віз із до­мо­ви­ною, і па­но­тець чи­тав Єван­геліє.

Настала без­гомінна ти­ши­на, і ли­ше слаб­кий зойк су­му­ючих блу­див то тут, то там. Білі го­ло­ви жінок по­хи­ли­ли­ся покірно, а чо­ловіки пок­ло­ни­ли­ся за ни­ми вдо­ли­ну.

По пе­ре­чи­тан­ню Єван­гелія велів па­но­тець підійми­ти до­мо­ви­ну й заб­ра­ти вис­те­ле­ний під нею пре­гар­ний до­ро­гий ки­лим. По по­хо­роні діста­ва­ли­ся йо­му зви­чай­но ки­ли­ми в да­ру­нок, та, по­бо­ю­ючись сим ра­зом яко­гось ви­пад­ку, що не­надійно вир­вав би йо­му та­ку кош­тов­ну річ, при­ка­зав уже те­пер віднес­ти ки­лим до­до­му.

Івоніка зжах­нув­ся, мов уко­ле­ний, на та­кий вар­вар­сь­кий при­каз, не довіря­ючи своїм ву­хам, а при­сутні витріщи­ли­ся без­мов­но на нього.

- Тепер уже за­би­ра­ти ки­лим і сим ра­зом?

- Ідіть, ідіть, чо­го стоїте та ди­ви­те­ся? - ква­пив па­но­тець чо­ловіка, що сто­яв нерішу­че, не зна­ючи, чи слід ви­пов­ни­ти при­каз, чи ні.

- Панотчику, зми­луй­те­ся, лишіть ки­лим, він вам не про­па­де! - бла­гав Івоніка з не­ви­мов­ною гіркістю в го­лосі, між тим ко­ли в йо­го груді сер­це із жа­лю роз­ри­ва­ло­ся.

Якнайкраще хотів би по­хо­ро­ни­ти сво­го не­щас­но­го лю­бим­ця. Крап­ля­ми був би кров свою віддав, ко­ли б во­но при­чи­ни­ло­ся до підне­сен­ня сеї прес­мут­ної, уро­чис­тої хвилі. Ніщо не бу­ло для нього кош­тов­не, ніщо зак­рас­не, чо­го б не був по­жерт­ву­вав із ціло­го сер­ця. Се ж уже він в ос­танній раз да­вав йо­му… Все, що велів за­кон і прас­та­рий зви­чай, ви­ко­нав він точ­но. Хто був убо­гий, не да­вав, а хто міг, да­вав із щи­рої душі. А тут зди­рав зах­лан­ний ста­рець, що тряс­ся над гро­бом, і зди­рав ос­тан­ню прик­ра­су з-під до­мо­ви­ни, що­би дві го­ди­ни скор­ше діста­ти її на власність.

- Ти по­то­му за­бу­деш, Івоніко! - про­тес­ту­вав ста­ре­чим, дри­жа­чим го­ло­сом піп.- Й іще не да­си.

Івоніка май­же зой­кнув із жа­лю.

- Не за­бу­ду я, па­нот­чи­ку, а Ми­хай­ло не візьме з со­бою до гро­бу! Зми­луй­те­ся!

- Не мішай­ся до сього! Те­бе те нічо­го не об­хо­дить! Я тво­го си­на по­хо­ваю крас­но, з по­че­том, а ки­лим відне­сеться те­пер до ме­не до­до­му! - відка­зав енергійно ста­ренький па­но­тець і, мах­нув­ши на кількох лю­дей з гур­ту, слідив уваж­но, як мовч­ки ви­пов­ню­ва­ли йо­го при­каз…

Марійка за­го­ло­си­ла не своїм го­ло­сом, а Івоніка збив п’ясту­ка­ми по бо­ках. Він не ска­зав уже більше ні сло­ва. Не про­тес­ту­вав ніко­ли про­ти при­казів ви­щих, але хто йо­го доб­ре знав, той знав, що він був у тій хвилі обид­же­ний і обу­ре­ний до гли­би­ни душі. Йо­го очі впи­ли­ся но­жем у до­мо­ви­ну, а відтак пішли блу­дом між лю­ди.

Йому йшло те­пер усе на­пе­рекір…

Коло де­ся­тої го­ди­ни спи­нив­ся на малім кла­до­вищі. Бу­ло пе­ре­пов­не­но людьми. Свічки до­го­ря­ли ме­рех­тя­чи.

Чорно й неп­ри­яз­но дишів гріб, ко­ли прис­ту­пи­ли до нього. Се ж бу­ла страш­на хви­ли­на. Святі на хо­руг­вах, ося­яні місяч­ним світлом, мов і собі поблідши, гляділи за­де­ревілим пог­ля­дом у роз­ри­ту зем­лю…

Кілька жінок ви­бух­ну­ло пла­чем, а чо­ловіки ди­ви­ли­ся зак­ло­по­та­но дов­ко­ла се­бе. Ти­хий зойк не ус­та­вав.

Відтак ко­рот­кий, сум­ний спів… кілька­сот літ ста­рих-ста­рин­них слів, ви­го­ло­ше­них без­звуч­ним, ста­ре­чим го­ло­сом, і що-­то всту­пи­ло у при­сутніх і пірва­ло їх. До­мо­ви­на спус­ти­ла­ся вниз, і тут же прірвав­ся воз­ду­хом та­кий прой­ма­ючий ок­рик, що стогін сам із се­бе вир­вав­ся на ус­та кож­но­го…

Дехто впав на коліна, зак­ри­ва­ючи з жа­лю ли­це, а далі підняв­ся зойк та плач, не­на­чеб зем­ля са­ма за­ри­да­ла.

Аж те­пер йо­го не ста­ло! Аж те­пер йо­го не ста­ло!!.

Мов гра­дом по­си­па­ла­ся гру­да в гли­би­ну на до­мо­ви­ну і, мов ос­танній привіт мо­ло­до­го, що ми­нув­ся, роз­дав­ся у відгомін вго­ру на­зад. Відтак до­мо­ви­ну за­си­па­ли навіки…

Божевільним пла­чем за­хо­ди­ла­ся нав­колішках ма­ти, роз­ри­ва­ючи раз по раз ос­лаб­ле­ни­ми ру­ка­ми гру­ду, а Івоніка, при­пав­ши ли­цем до землі, за­товк, мов на смерть, го­ло­вою о неї.

Тут уже все скінчи­ло­ся.

Все, чо­го він надіявся, чим ди­хав, чим жив день і ніч,- все про­па­ло, ми­ну­ло­ся, пішло під гру­ду, у глибінь пішло.

Люди підня­ли йо­го.

- Вбити хо­че­те се­бе? - за­го­моніли.

- Бог з ва­ми! Лишіть уже жаль!

Він не чув їх.

Вп’яливши здичілий пог­ляд у гріб, за­го­во­рив:

- Не для те­бе, син­ку, бу­ла во­на, а ти для неї! Ти хо­див по ній, пле­кав її, а як виріс і став год­ний, во­на ство­ри­ла па­щу й заб­ра­ла те­бе! Ду­рень був ти на ній, ду­рень…

- Бадіко, бадіко добрі! Гос­подь з ва­ми!

- Ходив, го­во­рив, ро­бив, та й га­дав, що для се­бе… Най­ми­том був ти, най­ми­том!

Махнув ру­кою і відтру­тив лю­дей від се­бе.

- А во­но, во­но, що йо­го і не чуєш, і не ви­диш, прис­ту­пи­ло, а він усе по­ки­нув та й пішов!

Зарив грубі пальці у во­лос­ся і, витріщив­ши­ся, глядів здичіло-блуд­ним пог­ля­дом на щось упе­ред се­бе, що ли­ше йо­го од­на ду­ша ба­чи­ла.

- Не смійся! - рев­нув на­раз страш­ним го­ло­сом, пог­ро­зи­в­ши п’ясту­ком.- Не смійся! Дос­та ми дурні твої…

Люди дов­ко­ла нього пе­рех­рес­ти­ли­ся і пе­рег­ля­ну­ли­ся з ост­ра­хом.

- З ро­зу­му зійшов!…

Він роз­дер одіж на своїй груді і знов розт­ру­тив тих, що прис­ту­пи­ли до нього.

- Пішов! - крик­нув ди­ко.- Хо­ди, Маріє! Він ли­шив уже та­та й ма­му… Хо­ди!!

Кілька чо­ловік у поб­лизькості відвер­ну­ли­ся й об­тер­ли твер­дою до­ло­нею очі. Відтак узя­ли йо­го кріпко під ру­ки і по­ве­ли си­ломіць до­до­му.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Місяць освічу­вав із звізда­ми цвин­тар, свічки по­гас­ли. Поділе­ни­ми гро­мад­ка­ми вер­та­ли лю­ди до­до­му.

- Тепер уже сам бу­де но­чу­ва­ти! - обізва­ла­ся Докія до біло­го­ло­вої ста­ру­хи, що пе­реміни­ла­ся мов у вос­ко­ву пос­тать у місяч­но­му сяєві та лиш очи­ма світи­ла.- Пе­ред дво­ма дня­ми но­чу­вав іще в бур­дею зі своїми во­ли­ка­ми…

- Ая! Та й ху­до­ба відчує, що йо­го не­ма! Га­даєте - ні?

- Чому ні! Во­на ри­кає, фу­кає і ог­ля­дається нес­покійни­ми очи­ма, ко­ли чує десь смерть ко­ло се­бе. Відтак і не хо­че їсти зра­зу з чу­жої ру­ки. Не дай, гос­по­ди, не­щас­тя!

- Спершу їхав син на возі, йо­го спря­та­ли в зем­лю, а те­пер їдуть самі до­до­му, як си­ро­ти. А по­чорніли обоє, як та зем­ля, що в неї ук­ла­ли свою ди­ти­ну. Чи не вер­та­ють у ха­ту, як у по­рожній вулій?

Так пе­ре­мов­ля­ла­ся Докія з ба­бу­сею і інши­ми людьми, що вер­та­ли до­до­му. Більша по­ло­ви­на зрівня­ла­ся з фірою, що вез­ла оси­ротілих ро­дичів. Те­пер пря­му­ва­ли всі в «сусідній» ліс, де ма­ли по­да­ти по­ми­нальний обід. Па­но­тець поїхав на­пе­ред, бо мав ще пе­ре­дяг­ну­ти­ся.

- Він бу­де їм у пер­ших днях з’явля­ти­ся. Во­но все так, як чо­ловік пом­ре рап­том, а ще до то­го без світла! Піде­те на обід?

- Не знаю! - відповіла Докія.- Пог­ля­ну ще до­до­му та за Ан­ною. Із нею ос­та­ла­ся Онуфріїха Ло­па­ти.

- Відколи я на світі, ще не обіда­ла на по­мин­ках у лісі, та ще до то­го ко­ло півночі!! - ска­за­ла по­важ­но ста­ру­ха.- А мені вже далі 85 літ. Се лед­ве пер­ший раз мені та­ке лу­чається!

- Таке-бо і лу­чається хіба раз на трис­та років! - по­чув­ся на­раз го­лос Пет­ра, що ви­ри­нув при бо­ку сест­ри.

- Там сьогодні хрест за­би­ли. Най покійний знає, де згу­бив свою ду­шу, як прой­де ко­лись лісом, а живі не­хай зна­ють, де змо­ви­ти за йо­го ду­шу «Отче наш». Адіть, яка ніч! Ей, гос­по­ди бо­же, ти вже знаєш, що ро­биш!

Вийшли на по­ле, й у пре­пиш­но­му місяч­но­му сяєві ука­зав­ся їм ви­раз­но «сусідній» ліс, бур­дей і все, що їх ок­ру­жає. Не­бо зно­си­ло­ся лагідною гли­би­ною над зем­лею, а зорі дрібніли сріблом, не­мов усміха­ли­ся. Над ліса­ми здійма­ла­ся синьо-про­зо­ра імла.

- Старі не поїха­ли до лісу, поїха­ли до­до­му! Сьогодні бу­де бур­дей упер­ше сам сто­яти, відко­ли він на оцьому полі! - обізвав­ся один із гур­ту.

- Вони бу­дуть до­ма вип­ря­ту­ва­ти та ме­жи со­бою ду­шу по­ми­на­ти. Геть ос­лаб­ли! - ска­за­ла біло­го­ло­ва ста­ру­ха, відтак до­да­ла: - Адіть, скільки очей дістав «сусідній» ліс!

- А всі очі ог­няні! Се свічки, ліхтарі та й смо­лос­ки­пи, що освічу­ють сто­ли! Зда­ле­ку виг­ля­да­ють, як ог­неві кулі! Хто був би га­дав, що в тім лісі скоїться…

- Вже я до нього кро­ком не пос­туп­лю, хоч би навіть зна­ла, що за­мерз­ну! - про­мо­ви­ла ста­ру­ха.

- А я й по гри­би ту­ди не піду, хоч би навіть зна­ла, що ніко­ли гриб­ка й у рот не візьму! - за­ве­ла й собі од­на мо­ло­ди­ця.- Не дай, гос­по­ди!

- Та лю­ди ту­ди й ніко­ли-та­ки не за­хо­ди­ли! - об’ясня­ла Докія.

- Хіба по дрівця опівночі, як баб­ка…- по­шут­ку­вав Пет­ро.- В іншо­му лісі чо­ловік і та­кої про­пас­ниці не дістав би, як в оцім сьогодні Са­ва. В ньому му­сить щось не­чис­те сну­ва­ти­ся, му­сить чо­ловікові по ра­зові ро­зум відби­ра­ти! Бог зна, що то­му тої ночі в го­лові про­ки­ну­ло­ся, що огрішив так тяж­ко ду­шу, навіки…

- Покійному бу­ла, ма­буть, там смерть приз­на­че­на! - сповіща­ла ба­бу­ся.- Марійка ска­за­ла, що він усе в тім лісі лю­бу­вав­ся! Все йо­го ту­ди тяг­ну­ло! Але чо­го убійник хотів від нього?

- Хто мо­же ска­за­ти, що ду­шо­гу­бові те­пер ліпше? Не дай, бо­же, ма­ти людську ду­шу на своїй совісті…

Замовкли.

Чотири пос­таті пе­рей­шли їм до­ро­гу, звер­ну­ли до лісної до­ро­ги й поп­ря­му­ва­ли в «сусідній» ліс.

- Виділи ви, хто се був? - спи­тав Пет­ро, морг­нув­ши хит­ро очи­ма.

- Хто?

- Таже Гри­горій із жінкою та й зі своєю га­дюч­кою! А чет­вер­та, то «клан­ца­та», Ан­ни­на ма­ма. Ей, тото б я їх обоє по­бив: клан­ца­ту та й он ту чор­ну! Я вам ли­ше оце ка­жу: хто мав ру­ку в тім ділі, то мав; але во­на пев­но, що ма­ла! Адіть, зап­ри­яз­ни­ла­ся вже з клан­ца­тою, пізна­ли­ся відьми…

Докія за­вер­ну­ла до­до­му, а інші по­да­ли­ся до лісу.

Надворі сяєво міся­ця, блиск зір, а в лісі язи­ки свічок і жаріюча по­лумінь смо­лос­кипів.

Червонава лу­на смо­лос­кипів грається пильно по гру­бих де­ре­вах і чор­них гілля­ках та ки­дає ог­нисті рух­ливі пля­ми по гру­бо опалім лис­тю на землі. В лісну ти­ши­ну ки­да­ються го­ло­си. Зра­зу по­оди­но­ко, нап­ро­чуд дзвінко й чут­но, а відтак гур­та­ми. Вкінці міша­ються в один барв­ний гус­тий гамір і розбіга­ються жи­вим відго­мо­ном у за­тишні, не­освічені за­кут­ки лісу.

Від пня до пня прос­тя­га­ються стрункі дош­ки, повк­ри­вані біли­ми ска­тер­тя­ми й по­лот­ном, і уги­на­ються від хлібів, страв і трунків…

Десь поділа­ся постійна лісна ти­ши­на. Ви­тис­не­на во­ро­хоб­ною лу­ною, ки­ну­ла­ся в оса­мо­чені по­ля і тут розс­те­ли­ла­ся.

Ніщо її не спи­ня­ло.

Одно пас­мо імли, рівне, як прос­тяг­не­ний сер­па­нок, пря­му­ва­ло та­ким же сер­пан­ком тим ти­хим по­лем, а відтак ста­ну­ло.

З од­но­го вікна би­ло сла­бе­сеньке світло, і во­но тут спи­ни­ло­ся.

В хаті ні муш­ка не заб­ри­нить.

На пос­телі ле­жить смер­тельно хо­ра дівчи­на, а при ній, опус­тив­ши го­ло­ву в ру­ки, си­дить скорб­но по­важ­на Докія. Мо­литься.

«Тут ли­ше гос­подь бог один мо­же по­мог­ти! - сну­ються їй дум­ки між мольбою в го­лові.- Ли­ше гос­подь один!» Са­ма по собі вже знає…

XXIII

Десять неділь пізніше зем­ля за­дубіла. Сон­це ос­ло­ни­ло­ся ніжною ос­ло­ною, і повільним летом па­да­ли сніжи­ни тон­ки­ми звіздка­ми без упи­ну до­до­лу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Христос всту­пив в Івоніку!

- Він всту­пив у нього, за­чи­нив йо­му ус­та, а зір відвер­нув від землі до се­бе. Ви­рос­ло дов­ге во­лос­ся і бо­ро­да, а го­ло­ва по­хи­ле­на набік, мов піддав­ся зовсім під тер­не­ву ко­ро­ну.

- Господи, зми­ло­сер­ди­ся над ним!

Так при­повіда­ла біло­го­ло­ва ста­ру­ха лю­дям, вер­та­ючи се­лом, відпо­чи­ва­ючи то ко­ло од­ної, то ко­ло дру­гої ха­ти, та об­пер­ши­ся на гру­бу па­ли­цю і відди­ху­ючи важ­ко. Тяж­ко бу­ло волікти за со­бою май­же столітні но­ги… У тор­бині ж на пле­чах тяжіли ще ми­лос­тині від Марійки.

- До ніко­го сло­веч­ка не про­мо­вить. Хіба ча­сом, рідко. Те, що ду­же вже потрібне до об­хо­ду. Пос­тарівся, по­дав­ся і від трунків відрікся. Хоч і не пив ніко­ли, як інші лю­ди, а відрікся. Бог знає, що в йо­го душі за­во­диться. Ча­сом спли­ве сльоза по лиці, та він, замітив­ши, що хтось її дог­ля­нув, за­раз ру­ка­вом обітре. Завт­ра відбу­деться п’ятий по­ми­нальний обід у нього. Щод­ня ви­зи­рає сво­го Са­ви, а Са­ва не вер­тається.

- А Марія го­во­рить. Що й за­го­во­рить, та зак­ле­не убійни­ка. Са­ма вос­ком ста­ла. Про вмер­ло­го май­же не зга­дує. Ви­хо­дить, що ніби че­рез нього мо­лод­шо­го втра­ти­ла…

- Кажу, не дай гос­по­ди, як кле­не! Як­би оце її прокльони спов­ни­ли­ся, не тре­ба б йо­му й ка­ри бо­жої. Та й щоб ви зна­ли, лю­доньки добрі! Во­на ніби не та ста­ла. Нічо­го не за­чуєш від неї, ли­ше Са­ва, Са­ва та й Са­ва. Гу­бить ду­шу свою в жа­лю. Що ли­ше груді йо­му не по­дає. За па­ру днів ма­ють обоє іти до су­ду. Че­рез Са­ву. Чую, і Рахіра та­кож…

- А що з Рахірою? - пи­та­ли­ся лю­ди.

- Та що? На по­мин­ках у лісі їла, як той го­лод­ний вовк, а очи­ма ли­ше то сю­ди, то ту­ди стріля­ла. Не виділи, чи що? До неї й ніхто не прис­ту­пав. Самі сиділи. Оноді, зди­бав­ши Марію не­да­ле­ко Домніки, сміяла­ся їй у ли­це й клик­ну­ла: «Добрі бу­ли пи­ро­ги на по­мин­ках, ма­туш­ко!» Щоб із нею! Во­но без со­ро­му на світ прий­шло. Не до сма­ку мамі по­ви­би­ра­ли хлопці невістки. Про ніяку не хо­че чу­ти. Од­на лю­та, як пек­ло, а Ан­на пов­довіла, за­ки під вінець пішла.

- Близнята має…

- Та має. Ка­жуть, такі красні, що се­ло та­ких не ба­чи­ло. Са­ра­ка Докія по­би­ва­ла­ся нею. А во­на все її по ру­ках цілу­ва­ла та пла­ка­ла. «Мам­цю моя доб­ра, мам­цю!» - го­во­ри­ла та й пла­ка­ла.

- Чоловік із жа­лю ніж би собі в гру­ди вса­див, як її ви­дить,- ка­зав Пет­ро, а Пет­ро не то що, а чо­ловік раз…

XXIV

З бур­дея ве­ла снігом ву­зенька, ли­хо утоп­та­на сте­жеч­ка крізь по­ля до цісарської до­ро­ги, що ве­ла до міста.

По ній про­би­ра­ли­ся од­но­го ран­ку Марійка з чо­ловіком.

До су­ду.

Він сту­пав упе­ред, а во­на за ним. Хит­ким кро­ком, пош­пор­ту­ючи­ся. Від ча­су до ча­су об­зи­рав­ся за нею.

Бідна жінка! Ніко­ли в житті не пе­рес­ту­па­ла по­рогів су­ду, не пе­рес­ту­па­ла хоч би в най­марнішій справі, а те­пер на старі літа пос­та­ра­ла­ся про те їхня ди­ти­на.

«Боже, що ти ро­биш?» - кле­ну­ло раз у йо­го душі болісним зой­ком і об­ня­ло сер­це не­ви­мов­ним жа­лем.

Ні од­ної спокійної хвилі не мав він, відко­ли го­ре загнізди­ло­ся в них. Страх і лю­бов, лю­бов і страх так і на­пе­реміну му­чи­ли йо­го ду­шу.

Плакав ду­хов­ни­ми, не­вид­ни­ми сльоза­ми, зга­ду­ючи Са­ву. Пла­кав і за по­мер­лим. Зда­ва­ло­ся, ніко­ли не лю­бив Са­ви більше, як те­пер, як гро­зи­ла не­без­пе­ка втра­ти­ти йо­го гірше як смер­тю, як якась страш­на ка­ра ма­ла йо­го навіки вир­ва­ти від нього. Прий­шло до чо­гось страш­но­го, і ко­ли прий­шло, він опи­нив­ся і ту­манів се­ред то­го го­ря.

І хто був ви­нен? Хто був ви­нен?

З гли­би­ни йо­го душі ви­ри­ну­ла куд­ла­та, мов у со­ба­ки, го­ло­ва дівчи­ни, й ла­комі очі заб­листіли про­ти нього.

Вона всьому вин­на!

Нехай би йо­му хто й що го­во­рив, ти­сячі разів го­во­рив, він знав своє. Во­на бу­ла всьому вин­на. Се ж був ве­ли­кий гріх у своїх наслідках. Йо­го син злу­чив­ся з нею, що йо­му май­же сест­рою бу­ла, а се не мог­ло гос­по­ду впо­до­ба­ти­ся. З тої хвилі збли­зи­ла­ся ка­ра, зни­щи­ла Ми­хай­ла і спи­ни­ла­ся те­пер пе­ред ним са­мим. Рахіра заг­на­ла всіх у бе­зод­ню. Що те­пер далі бу­де? Бог один знав, що мог­ло бу­ти.

- Маріє, ува­жай!! Все, що го­во­ри­ти­меш, му­сиш зап­ри­сяг­ну­ти. А як­би ти фальши­во при­сяг­ну­ла, не­хай те­бе гос­подь бо­ро­нить! - обізвав­ся по довгій мов­чанці Івоніка.

- Аа, ая! Я ж го­во­ри­ти­му прав­ду! - відповіла жалісли­вим го­ло­сом, си­лу­ючи­ся зрівня­ти­ся з ним. Сніг упав та­кий ве­ли­кий, її но­ги бу­ли такі зів’ялі, що во­на щох­вилі ос­та­ва­ла­ся дальше по­зад нього.

- Чого во­ни хо­тять від нас? Ми вже ска­за­ли, що не знаємо нічо­го! Мо­же, Са­ва вже вер­неться з на­ми? Не знай­шли нічо­го, як ли­ше кілька кра­пель крові від зай­ця, і за та­ке пха­ти хлоп­ця в не­щас­тя! Гос­по­ди, зми­ло­сер­ди­ся!

- Нічого не знай­шли! - пов­то­рив Івоніка ко­рот­ко.

Він не го­во­рив із нею і не ска­зав їй і досі своїх тай­них ду­мок та здо­гадів про убійни­ка. До чо­го ж? Во­на й так як напівбо­жевільна з ост­ра­ху за хлоп­цем, а на­ко­ли б дізна­ла­ся про страш­ну прав­ду, зійшла б цілко­ви­то з ро­зу­му! Се вже ос­та­неться навіки заг­ре­ба­не ли­ше в йо­го груді!

- Жандарі ка­за­ли мені, що нічо­го не знай­шли досі, що б на Са­ву свідчи­ло! - тяг­нув він дальше із уда­лим спо­коєм.- Убійник був та­кий хит­рий і ос­то­рож­ний, що за­тер усі сліди за со­бою, мов пря­мо в во­ду ки­нув­ся. «Нічогісінько»,- ка­за­ли. А хоч і є підозріння, та як не­ма до­волі відповідних до­казів, хлоп­ця не мо­жуть по­ка­ра­ти. Так ка­за­ли. Від панів із су­ду чу­ли. Але він мо­же ще і з півро­ку замк­не­ний сидіти. Він у підозрінні, і за до­ка­за­ми мо­жуть іще хто знає до­ки по­шу­ку­ва­ти.

На білій, без­до­ганній по­верхні виг­ля­да­ли обоє зда­ле­ка, мов дві чорні точ­ки…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В суді ста­ви­ли їй між іншим ті самі пи­тан­ня, що до­ма: чи Са­ва був до­ма, ко­ли бра­та за­мор­до­ва­но?

Вона зблідла, мов смерть, дри­жа­ла на ціло­му тілі і, ог­ля­да­ючи­ся пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма дов­ко­ла се­бе, ска­за­ла, що був до­ма. І чо­му ж би не був? Та­же ка­же, що був. До­ко­неч­не, був. Не­хай вже її по­ка­ра­ють, як се неп­рав­да, зап­руть на цілий рік; хо­че ми­ну­ти­ся в криміналі, ли­ше не­хай її си­на пус­тять на во­лю…

Суддя пог­ля­нув на неї дов­го, ти­хо.

- Ти му­сиш зап­ри­сяг­ну­ти те, що го­во­риш! - ска­зав.

Вона по­зир­ну­ла бла­га­ючим пог­ля­дом на чо­ловіка.

- Івоніко, чи не так? Він був до­ма? - про­белькотіла.- Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Ска­жи ж бо!…

Він спус­тив пог­ляд до землі.

- Я не знаю, Маріє! Ме­не не бу­ло до­ма!

Вона знов ог­ля­ну­ла­ся дов­ко­ла се­бе, та сим ра­зом уже май­же блуд­ним пог­ля­дом.

- Тебе не бу­ло до­ма? - спи­та­ла і, усміхнув­ши­ся безс­мис­ле­но, заніміла.

На столі засвіче­но свічки ко­ло хрес­та.

- Підноси ру­ку! - велів суд­дя.

Во­на ки­ну­ла­ся з жа­хом узад, витріщи­ла­ся не­са­мо­ви­то на нього.

- Я не бу­ду при­ся­га­ти!! - клик­ну­ла і, мет­нув­ши­ся з не­опи­са­ним пе­ре­ля­ком узад, ма­ло що не пе­ре­вер­ну­ла судді. Сей скипів і по­тер­мо­сив її за плечі. Во­на ви­чер­па­ла йо­го терп­ливість нині до край­ності.

- Брехливе му­жицьке насіння! - гук­нув погірдли­во.

Івоніка сто­яв мовч­ки і спла­кав. На йо­го жінці не бу­ло ще чу­жої ру­ки!

- Не бу­ду, не бу­ду!…

Вона тис­ну­ла­ся, мов бо­жевільна, до стіни…

Кілька хвиль пізніше вип­ро­ва­див її Івоніка напівзімлілу на ко­ри­дор.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як уве­де­но Са­ву, Івоніка пе­ре­ля­кав­ся. Виг­ля­дав, як кістяк. Ви­худілий, блідий і втом­ле­ний. Не го­во­рив май­же нічо­го. По­ба­чив­ши пе­ред со­бою батька, спус­тив пог­ляд до­до­лу, і ні сло­веч­ка не пе­рей­шло че­рез йо­го ус­та. Вза­галі мов­чав. Хіба що ви­мов­ляв сло­во «ні». Не мож­на бу­ло з нього нічо­го ви­до­бу­ти, і йо­го ви­ве­де­но на­зад.

Івонікові кра­яло­ся сер­це на вид си­на, од­на­че і він му­сив мов­ча­ти.

Відчув. Мов­чан­ка, зав­зя­та, рішу­ча, глу­ха мов­чан­ка бу­ла оди­но­ким спо­со­бом ря­тун­ку. В ньому од­но­му мог­ло все навіки по­то­ну­ти, мог­ло все за­гу­би­ти­ся без­по­во­рот­но.

В суді довідав­ся Івоніка та­кож, що по­мер­лий не мав і при війську во­рогів. Між кам­ра­та­ми був за­гально­люб­ле­ний і по­ва­жа­ний, шар­жа бу­ла з нього вдо­во­ле­на. Замітна бу­ла в нього ли­ше нез­ви­чай­на відра­за до оруж­жя, особ­ли­во ж до руш­ниці…

«Вже тоді відчув він, що на нього звер­не­ний десь який­сь набій,- тол­ку­вав собі не­щас­ний батько,- і він опи­рав­ся то­му зі всіх сил, як міг, а про­те му­сив йо­го не­ус­тан­но при собі терпіти. Як страш­но му­си­ло йо­му бу­ти! Хотів вир­ва­ти­ся на во­лю, але він йо­го здер­жав. Грубі ка­сар­няні му­ри не впус­ка­ли смерті до нього, во­на за­хо­ва­ла­ся до лісу і до­жи­да­ла терп­ли­во йо­го при­хо­ду літа­ми. До­ма не ма­ли спо­кою, щоб йо­го вир­ва­ти зі столітніх мурів, а як уже справді вир­вав­ся, по­вер­нув, тоді й ус­та­вив­ся сам пе­ред набій…»

XXV

У Ан­ни бу­ли близ­нят­ка, два хлоп­чи­ки.

Докія ріши­ла­ся три­ма­ти її в се­бе до вес­ни, а на­весні ма­ла во­на умісти­ти діти між людьми, а са­ма йти на служ­бу, що­би що за­ро­би­ти. Від не­щас­тя, зда­ва­ло­ся, ви­рос­ла, збіль­шіла, але виг­ля­да­ла страш­ли­во: ху­да, жов­та, з зів’ялим цві­том у лиці. На ус­тах не з’являв­ся ніко­ли усміх. Терпіла в горі з цілою по­ва­гою гли­бо­кої своєї на­ту­ри і втра­ти­ла ро­зуміння бу­дуч­ності. Її вда­ча не­мов бу­ла наст­роєна для та­ко­го страш­но­го не­щас­тя, що по­тя­га­ло за со­бою та­кож са­ме страш­не терпіння, і, зда­ва­ло­ся, терпіння ста­но­ви­ло те­пер оди­но­ку діяльність її по­важ­ної мо­ло­дої душі. Рідко ко­ли бу­ва­ла та­ка ніч, яку пе­ре­бу­ва­ла б зі су­хи­ми очи­ма. На­віть до сну втис­ка­ли­ся сльози і скроп­лю­ва­ли вог­нем її ду­шу.

Мов підстріле­ну звіри­ну, тяг­ну­ло її до са­мо­ти. Стог­на­ла, по­ба­чив­ши­ся на са­моті, а уг­ледівши де-не­будь хрест, ки­да­ла­ся на коліна і мо­ли­ла­ся. Її ус­та поблідли, вик­ри­ви­ли­ся, пог­ляд став по­ну­рий, а го­лос стра­тив звук.

Вмерти, з обо­ма дітьми вмер­ти,- се бу­ло її оди­но­ке ба­жан­ня. Сто­яла цілком без­помічна, без­рад­на про­ти сво­го го­ря і ніяк не ба­чи­ла ви­хо­ду з нього. І так волікла свої мо­лоді дні за со­бою. Ли­ше од­но вик­ли­ку­ва­ло в ній зміну, вво­ди­ло її у зво­ру­шен­ня та роз­го­ря­ло її хмурі очі. Се бу­ло ім’я убійни­ка.

Здавалося, що при зву­ку то­го імені про­ки­да­ло­ся в ній жит­тя і нер­ви нап­ру­жу­ва­ли­ся до край­ності.

В та­ких хви­лях пе­реміня­ла­ся в якусь без­мов­ну фурію, що за­хо­ву­ва­ла­ся не­по­руш­но та че­ка­ла відповідної хвилі, що­би ки­ну­ти­ся без­по­щад­но на свою жерт­ву.

Так, приміром, не відда­ля­ла­ся май­же ніко­ли з до­му, але як їй од­но­го ра­зу лу­чи­ло­ся вий­ти в се­ло, і во­на там довіда­ла­ся, що Са­ву, ма­буть, ви­пус­тять на во­лю зад­ля бра­ку відповідних до­казів, ска­за­ла:

- На що зас­лу­жив собі, йо­го не ми­не. Ко­би мені ли­ше бог до­поміг дітей ви­го­ду­ва­ти, ко­би мені ли­ше бог до­поміг!…- і відітхну­ла ціли­ми грудьми. Її ніздрі зад­ри­жа­ли, а очі спа­лах­ну­ли та­кою страш­ною не­на­вис­тю, що ляч­но ста­ва­ло на неї гля­ну­ти.

Іншими ра­за­ми знов, ко­ли сиділа са­ма ко­ло дітей, пильну­ючи їхнього сну, за­вер­та­ла­ся ду­шею в цілко­ви­то інший, див­ний нап­рям. Ро­би­ла собі до­ко­ри, що ока­зу­ва­ла по­мер­ло­му за­ма­ло лю­бові.

«А ось діти, оди­но­ке ба­гатст­во її, ли­шив він їй, а що взяв він від неї в гріб?»

Зразу, як ли­ше збли­зив­ся він до неї, в дворі ще, про­мов­ля­ючи то тут, то там доб­ре сло­во, во­на німіла. Нап­ру­жу­ва­ла­ся, мов стру­на, та й умов­ка­ла. Зміня­ла­ся несвідо­мо, ми­мо­волі. Якась нез­ро­зуміла бру­тальна си­ла всту­па­ла в її грудь, роз­сад­жу­ва­ла її іноді з бо­лю, а ус­та так і па­ралізу­ва­ла.

Він го­во­рив здерж­ли­во, а во­на не ма­ла цілко­ви­то пра­ва ви­ка­зу­ва­ти своєї лю­бові. Відчу­ва­ла се врод­же­ним, жіно­чим інстинк­том. Во­на бідна най­мич­ка, на яку гляділи всі че­рез плечі!

А потім все так інак­ше ук­ла­да­ло­ся.

Увесь рай, що но­си­ла йо­го в гру­дях для нього, хо­ва­ла на ту хви­лю, ко­ли дос­ту­пить пра­ва увійти в йо­го стіни і ста­ти­ся йо­му чимсь ша­ле­но доб­рим. Потім її ус­та вже самі з се­бе отво­ри­ли­ся б. Те, що три­ма­ло її бру­тальною си­лою, мов у кай­да­нах, за­ми­ка­ло її ус­та, а йо­го вво­ди­ло в дум­ку, що во­на йо­го не лю­бить,- во­но по­ки­ну­ло б її вже са­мо з се­бе. Надія на ту хви­ли­ну до­да­ва­ла їй ге­роїчної си­ли, і во­на із не­ви­мов­ною вит­ри­валістю зно­си­ла все го­ре сво­го по­ло­жен­ня.

Потім, як уже мог­ла го­во­ри­ти, ділив їх час від се­бе, а те­пер - йо­го не ста­ло.

Іншими ра­за­ми знов ки­да­ла­ся на свої діти ма­ло не да­ви­ла їх із якоїсь ди­кої лю­бові.

Вони обоє по­до­ба­ли на нього. Не ма­ли її чор­но­го во­лос­ся, а яс­не, мов шовк, во­лос­ся йо­го. По­жи­ра­ла очи­ма їхні дрібні лич­ка й не­мов ба­чи­ла їх до­рос­ли­ми.

Такі бу­ли, як він, цілком такі, інши­ми й не мог­ла уяви­ти собі їх. Потім по­па­да­ла у бо­жевільний плач.

Його не бу­ло! Йо­го не бу­ло і не бу­де вже ніко­ли, до­ки світу. Ка­зав, що візьме, а по­ки­нув. Шаліла з бо­лю, товк­ла го­ло­вою до ди­тя­чої ко­лис­ки і вик­ли­ку­ва­ла тяж­ким зой­ком раз по раз йо­го ім’я.

І не заз­нав­ши ще щас­тя, му­си­ла бо­же­воліти з жа­лю за ним. Сто­яло так близько ко­ло неї, завт­ра-по­завт­ра ма­ла зіткну­ти­ся з ним, а во­но відвер­ну­ло­ся від неї навіки!

Одного ра­зу да­ла на­мо­ви­ти­ся Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла про­си­ти їх, щоб во­ни прий­ня­ли за своє од­но з ди­тят.

- Може, схо­тять ви­ко­ха­ти собі од­но­го вну­ка! - ра­ди­ла роз­важ­на жінка.- Не мож­на ж зна­ти їх ду­мок! Може, бог дасть, що прий­муть! Оси­ротіли те­пер, та, мо­же, й по­лег­шає їхнє го­ре з ди­ти­ною! Ось то­го стар­шенько­го бе­ри, більше по­хо­жо­го на батька!

Зразу во­на тій думці страш­но опи­ра­ла­ся, але пізніше підда­ла­ся їй і пішла. Зад­ля дітей пішла.

Івоніки не бу­ло до­ма, а Марійка ки­ну­ла­ся на неї, мов тиг­ри­ця.

- Щоб ти не посміла мені більше мій поріг пе­рес­ту­пи­ти, роз­пус­ни­це ти! - кри­ча­ла.- З ким іншим роз­по­ча­ла собі за­ба­ган­ки, а на Ми­хай­ла спи­хаєш? Хто те­бе ко­ли в селі ба­чив із ним? А Са­ву хто вик­ри­чав убійни­ком пе­ред цілим се­лом? Як прий­деш мені ще раз під очі, то вит­рав­лю те­бе пса­ми з подвір’я! А як хо­чеш від ме­не хліба, то прий­ди на по­мин­ки. Тоді я й жеб­раків го­дую!!

До гли­би­ни по­ра­же­на, з ли­цем білим, як по­лот­но, й ма­й­же блуд­ни­ми очи­ма, вер­ну­ла­ся мо­ло­да, упо­ко­ре­на ма­ти на­зад, не ска­зав­ши ні сло­ва, ук­ла­ла мовч­ки ди­ти­ну…

Поглянула на неї Докія та до­га­да­ла­ся наслідків хо­ду, од­нак не став­ля­ла ніяких пи­тань. Бо­яла­ся, щоб ті побілілі ус­та ча­сом не отво­ри­ли­ся, як бо­яла­ся то­го страш­но­го, роз­го­ре­но­го пог­ля­ду чор­них очей…

Але пізніше довіда­ла­ся про все.

І ніко­ли більше не пе­рес­ту­па­ла дівчи­на по­ро­га тої ха­ти, а як ба­чи­ла Марійку зда­ле­ка, об­хо­ди­ла її кож­ним ра­зом совісно.

Інакше за­хо­ву­вав­ся Івоніка.

Він не втор­кав­ся до тої спра­ви, але вірив у ко­лишні зно­си­ни сво­го си­на з сею дівчи­ною, як вірив у її чесність і доб­ро­ту. Докія йо­го пе­ресвідчи­ла. Стріча­ючи­ся з нею на до­розі, стри­му­вав її сам. «Що ро­биш, Ан­но, здо­ро­ва?» - пи­тав­ся щи­ро, та тут же й уни­кав її пог­ля­ду. Йо­му ста­ло не­ви­мов­но жаль сеї дівчи­ни. Бідний йо­го син лю­бив її, і як уже бу­ло, так бу­ло, а во­на ли­ши­ла­ся в ве­ликім горі. Та про­те не міг для неї нічо­го вдіяти.

Марійка го­ни­ла її, як со­ба­ку, від ха­ти до ха­ти, а по-дру­ге,- во­на бу­ла най­тяж­чим во­ро­гом йо­го Са­ви. Об­ви­ня­ючи йо­го при­люд­но в убійстві бра­та, гро­зи­ла ще й са­ма, що за­подіє йо­му зло. Так не міг він її нічим ря­ту­ва­ти, хіба що, мо­же, дав би їй ко­ли тро­хи гро­ше­нят, аби Марійка не зна­ла, але по­ки що му­си­ло так усе ос­та­ти­ся. До то­го, був та­кий пе­рей­ня­тий влас­ним го­рем і три­во­гою дру­го­го си­на, що не був у силі спи­ни­ти­ся дум­ка­ми ко­ло чу­жо­го го­ря.

Таким чи­ном бу­ла во­на по­ли­ше­на зовсім собі самій і не чис­ли­ла на нічию поміч. До ма­тері і бра­та не за­хо­ди­ла. Во­ни не хотіли про неї нічо­го чу­ти, відко­ли брат од­ру­жив­ся, а ма­ти пе­ресвідчи­ла­ся, що від ро­дичів по­мер­ло­го не наспіває поміч для неї.

Чужі не всі ока­зу­ва­ли співчут­тя для неї. Во­на ніко­ли не тіши­ла­ся особ­лив­шою сим­патією між жінка­ми та дівча­та­ми. Зав­дя­ки тон­шо­му, дов­голітньому ок­ру­жен­ню у дворі і бла­го­род­но­му впли­вові жи­телів йо­го на неї, ста­ну­ла во­на ду­хов­но і мо­рально ви­ще від своїх сільських ро­вес­ниць, а то­го не прос­ти­ло їй ніко­ли кон­сер­ва­тив­не, уп­ря­ме му­жицьке ро­зуміння жіно­чо­го сільсько­го світу.

До то­го спри­чи­ня­ла­ся і за­висть, що за­дав­лю­ва­ла для неї співчут­тя.

Майже кож­на гос­по­ди­ня в селі, що ма­ла доньку в хаті, чис­ли­ла тай­ком на Ми­хай­ла, як на бу­ду­чо­го зя­тя. А тут і по­ка­за­ло­ся на­раз, що йо­го вибір упав на най­мич­ку! Роз­ча­ру­ван­ня бу­ло за­сильне й нес­подіва­не, що­би не по­тяг­ну­ло наслідків за со­бою. Він не жив уже, не міг пос­ва­та­ти най­мич­ки, та про­те за жит­тя виб­рав собі її та мав її за свою бу­ду­чу газди­ню.

Як схо­ди­ла ко­ли бесіда на неї, кінча­ла­ся зви­чай­но сло­ва­ми:

- Все та­ку доб­ру та й свя­ту уда­ва­ла, а те­пер має, чо­го хотіла! Як­би бу­ла по­ряд­на, мог­ла б ко­ли-не­будь ста­ти у пер­шо­го-ліпшо­го гос­по­да­ря до служ­би, а так най уже собі по­ма­гає, як мо­же! Най до свек­ру­хи йде!

XXVI

Був са­ме свя­тий вечір різдва Хрис­то­во­го.

Са­ва сидів усе ще замк­не­ний у слідстві, і в сільській хаті Івоніки бу­ло ти­хо та сум­но. Марійка пе­ре­сид­жу­ва­ла в ній са­ма, бо Івоніка меш­кав у бур­деї. Ко­ло бур­дея сто­яло не­мо­ло­че­не ще збіжжя, в бур­деї бджо­ли, і всього то­го не мож­на бу­ло ли­ши­ти на са­моті, без дог­ля­ду. Свої во­ли й іншу мо­ло­ду то­ва­ри­ну спро­дав Івоніка на ви­дат­ки, що по­тяг­нув за со­бою по­хо­рон і вза­галі не­щас­тя, а од­на ко­ро­ва, що ли­ши­ла­ся, на­хо­ди­ла­ся в Марійки. Во­на му­си­ла її ма­ти близько се­бе, і так сто­яла стай­ня ко­ло бур­дея глу­хою пуст­кою…

Було пізно ве­чо­ром.

Поля бу­ли завіяні, над­ворі гра­ла лю­та завірю­ха, ви­хор ме­тав зав­зя­то сніжни­ми хма­ра­ми, і вся­кий слід но­ги чи за­лубнів за­раз зни­кав по хви­лині своєї по­яви. Неп­ри­яз­но й ляч­но виг­ля­да­ло дов­ко­ла, навіть ви­ду не бу­ло ніяко­го. Скільки й витріщав­ся зір, не уг­ледів нічо­го. Хма­ри снігу од­на по одній гна­ли ша­ле­ним льотом по білій по­верхні й зас­ло­ня­ли вся­кий вид. Івоніка ви­хи­лив­ся на хви­лю з бур­дея і озир­нув­ся. Ли­ше шма­ти снігу вда­ри­ли йо­му мок­ро з вітром у ли­це.

Він вер­нув­ся до­се­ре­ди­ни й присів на землі, ску­лив­ши­ся при печі, де горів огонь.

Ко­ло бур­дея ти­ши­на.

Сойка за­ри­ла­ся зі зим­на в со­ло­му і ні зву­чеч­ком не об­зи­ва­ла­ся, а стай­ня сто­яла пуст­кою. Пишні бурі з сильним теп­лим відди­хом зна­хо­ди­ли­ся бог зна де, а бджо­ли спа­ли якимсь мерт­вецьким сном або за­хо­ву­ва­ли­ся без­гомінно ти­хо у своїх круг­лих хат­ках.

Він один на­да­вав усьому жит­тя.

Та ніко­ли не був так самітний, як те­пер, як от сього ве­чо­ра. Іноді, як пе­ре­бу­вав тут сам, так бу­ла у нього надія, що хтось надійде, приміром - Са­ва, як Ми­хай­ла не бу­ло до­ма, або хто інший - бу­ли бурі,- але те­пер знав, що ніхто не заг­ля­не до нього… Ко­му яке діло пус­ка­ти­ся в та­ку страш­ну ніч до йо­го но­ри? До пуст­ки йо­го? А йо­го са­мо­го не бу­ло ніко­му потрібно; він став не­мов відлюд­ни­ком від ча­су, як стра­тив си­на.

А самітність до­ко­ну­ва­ла свой­ого.

Глибока, глу­ха ту­га ви­рос­та­ла з неї, до­би­ра­ла­ся до нього й то­чи­ла не­ус­тан­но спокій. День і ніч квиліло в ньому пи­тан­ня: «Чо­му те все ста­ло­ся, що ста­ло­ся? Як йо­го зем­ля но­сить? - А відтак знов: - По­що ста­ло­ся? Чо­му, чо­му, чо­му? Чи бог так осу­див? Чо­му бог так хотів? Що йо­му з то­го прий­де?»

Його ве­ли­ка по­божність і гли­бо­ка, щи­ра віра у ви­щу си­лу по­па­ли­ся на­раз у най­глиб­шу му­ку й терпіння, і ніяк не мог­ли з них ви­со­та­ти­ся, ніяк не мог­ли собі розв’яза­ти оцеї кри­ва­вої про­яви. Бог потрібу­вав душі Ми­хай­ла. Бог та­кож чо­гось доб­ро­го потрібу­вав. А Ми­хай­ло був доб­рий. Та чо­му заб­рав йо­му си­на та­кою до­ро­гою? Чо­му ма­ла ру­ка йо­го дру­гої ди­ти­ни підня­ти­ся на спов­нен­ня сього не­чу­ва­но­го вчин­ку?

А відтак знов: «Кров страш­на, в яку сту­пив Са­ва тілом і ду­шею, але те, що за­тяг­ну­ло йо­го в ту кров, чи не бу­ло во­но в ти­ся­чу разів страшніше?… Що се бу­ло? Звідки по­хо­ди­ло? Си­лою яко­юсь?» Він чув си­лу якоїсь нез­на­ної мо­гут­ності, та йо­го ди­ти­ня­ча ду­ша не бу­ла ще до­рос­ла до то­го, що­би збаг­ну­ти ту не­об­ме­же­ну тай­ну. Відчув насліпо, не­яс­но існу­ван­ня ще яко­гось іншо­го світу, крім то­го, що йо­го знав, і по­ну­ряв у глу­ху за­ду­му… Відтак знов те са­ме, знов по­чи­нав­ся біль у йо­го душі, знов не­опи­са­не терпіння. Терпіння нав­по­мац­ки. Світ з ним по­темнів. Ми­хай­ла не бу­ло вже. Не бу­де вже ніко­ли. Він ле­жав уже в землі, а он те­пер товк­ли­ся над ним хма­ри снігу…

Його ли­це вик­ри­ви­ло­ся. По­чав хли­па­ти, мов дійсна ди­ти­на. Сльози так і зсу­ва­ли­ся пильно по йо­го об­лич­чю.

На та­ке ви­го­ду­вав він своїх двох синів. Та­ке бу­ло в нього сього ро­ку різдво…

А той, дру­гий, сидів замк­не­ний ме­жи му­ра­ми і з дня на день чим­раз більше сох, білів… А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пше­ни­цю й ко­ля­ду­ва­ли. Він був та­кий ве­се­лий і жартівли­вий! А відтак при­тас­ка­ли­ся оба сю­ди й но­чу­ва­ли тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.

Сього ро­ку ніхто з ним не го­во­рить…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Темінь зрос­та­ла, а огонь в печі, що став при­ту­ха­ти, освічу­вав уже сла­бо пред­ме­ти в хаті. По­лумінь ми­га­ла­ся не­чут­но, пе­реміня­ла жаріючу бар­ву в лег­ко-си­ню, а ти­ши­на й самітність дов­ко­ла нього роз­ши­ря­ли­ся чим­раз більше й більше, не­на­че спо­ви­ва­ли йо­го у свої не­ви­димі обійми.

«Торік о тій порі ви­хо­див до то­ва­ри­ни глядіти, що во­на ро­бить,- про­май­ну­ло йо­му крізь ум, в не­нас­танній думці про си­на,- а сього ро­ку стоїть стай­ня пуст­кою…»

«Ремигають…» - ска­зав, як вер­нув зі стайні.

Відтак ще щось ска­зав і сам засміявся. Ве­се­лий був. Звук йо­го го­ло­су і сміху сто­яв йо­му нап­ро­чуд жи­во в пам’яті… Зас­тог­нав із жа­лю, у гри­зучій самітності. Та­ка по­рож­не­ча й ти­ши­на, замк­не­на в йо­го хаті ти­ши­на, об­да­ва­ли йо­го, не­на­че все жит­тя поп­ро­ща­ло­ся з оцим ку­ти­ком землі.

А там, на «горі», сиділа йо­го ста­ра жінка са­ма й пла­ка­ла. Бу­ла як поміша­на.

Він пла­кав в од­ну сто­ро­ну, а во­на в дру­гу.

А як він ро­див­ся, то тіши­ли­ся, що бу­дуть ма­ти ко­му свою пра­цю по­ли­ши­ти. На їх місці мав він ста­ну­ти - оба ма­ли ста­ну­ти - ста­ти­ся та­ки­ми, як во­ни, об­роб­ля­ти зем­лю, як во­ни, а тим ча­сом…

У де­яких хви­лях бу­ва­ють сльози кри­ваві…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Надворі не­ус­тан­но лю­ту­ва­ла завірю­ха… Ні од­на звіздоч­ка не заб­ли­ма­ла на не­боск­лоні, а хма­ри снігу шаліли, мов фурії, по да­ле­ких, снігом при­ва­ле­них по­лях. Не­доб­ра, не­чу­ва­на ніч спус­ти­ла­ся оце на зем­лю.

Вітер розірвав двері від стайні і ска­же­но гри­мав ни­ми від хвилі до хвилі.

Лісок за бур­де­єм і ліси, що тяг­ли­ся далі, «сусідній» і інші, ви­зи­ра­ли тем­но й за­де­ревіло із білої за­метільниці і лед­ве відри­со­ву­ва­ли­ся своїми тем­ни­ми, не­по­во­рот­ни­ми за­ри­са­ми із сніго­вої фурії…

Івоніка сидів, за­рив­ши пальці у во­лос­ся. Пла­кав і ду­мав.

«Один у землі, а дру­гий у криміналі… Ось чо­го він діждав­ся на п’ятде­ся­ти ро­ках жит­тя!» - пе­ре­хо­ди­ло жа­лем крізь йо­го роз­болілу ду­шу. Відтак ми­мо­волі вслу­ху­вав­ся в завірю­ху.

«Тяжка ніч!» - про­май­ну­ло йо­му раз крізь дум­ку. Завт­ра бу­дуть по­ля цілко­ви­то завіяні, і він бу­де при­му­ше­ний по коліна брес­ти снігом, щоб до­би­ти­ся до Марії. Все му­сив своїм тілом до­ро­гу про­би­ва­ти.

Цілі сно­пи снігу жбу­ха­лись у два малі вікон­ця, шаліючи в дикій гульбі дов­ко­ла бур­дея, не­на­че уга­ня­ли­ся за кимсь. Го­лос­но й ляч­но гри­мав вітер две­ри­ма ко­ло стайні і не ду­мав умов­ка­ти.

Нараз підвів Івоніка, бист­ро надс­лу­ха­ючи, го­ло­ву. Чи не свис­тав оце хтось про­тяж­но, до­пит­ли­во крізь нічну завірю­ху? Йо­му при­чув­ся ви­раз­но свист. Надс­лу­ху­вав ще уважніше, повз­дер­жу­ючи віддих, і на­раз по­ча­ло йо­му би­ти­ся сер­це. По­волі й сильно би­ло­ся… Ось так свис­тав Ми­хай­ло, ко­ли вер­тав та­кою ди­кою нічною завірю­хою з се­ла до бур­дея, зблу­див­ши в ска­женій за­метільниці… Відтак відповідав він йо­му свис­том або пок­ли­ком, по чім справ­ляв­ся по нім до­до­му…

Надслухував хвильку із здичілим пог­ля­дом. Не пов­то­риться свист?

Повторився.

Довгий го­лос­ний свист аж улис­ку­вав­ся. Мит­тю об­ляг­ло йо­го га­рячістю по тілі. З блис­ку­чим, май­же блуд­ним зо­ром зірвав­ся із землі і ки­нув­ся надвір.

Вітер грав йо­го си­вим во­лос­сям. Не зва­жав на те. Витріщив­ши­ся хви­лю в най­ст­рашнішім нап­ру­женні в нічну завірю­ху, крик­нув відтак, як за жит­тя си­на, але сим ра­зом ди­ким, не­са­мо­ви­тим го­ло­сом по­над роз­бур­ха­ну по­верх­ню піль:

- Ми-хай-ле, твій та­то тут!!

Кілька хвиль пізніше прим­чав до нього стов­пом ви­со­кий ви­хор снігу, вда­рив­ся сильно о йо­го гру­ди, пірвав йо­го ку­сень до­ро­ги за со­бою, пок­ру­тив­ся вих­ром по місці і, тяж­ко стог­ну­чи, пом­чав­ся далі у нічну тем­ря­ву…

З роз­бур­ха­ним во­лос­сям сто­яв ста­рий батько, при­ко­ва­ний до місця, важ­ко ди­шу­чи, витріща­ючи­ся в нап­рямі, ку­ди пог­нав­ся стовп снігу.

Що се бу­ло? Що се бу­ло? Во­лос­ся ста­ну­ло ду­бом. Зой­кнув­ши з яко­гось ди­ко­го, рап­то­во­го пе­ре­ля­ку, си­лу­вав­ся пе­рех­рес­ти­тись.

Тут Ми­хай­ло був.

Цілим сер­цем своїм, цілою ду­шею своєю, ко­ли мав її ко­ли від бо­га, відчув, що Ми­хай­ло був оце в нього.

Він.

Він при­тис­кав­ся до нього, по­ри­вав до се­бе, кли­кав, стог­нав, а далі пог­нав, не­щас­ний, вітром у нез­нані безвісті… Він же без світла по­мер. Пе­рех­рес­тив­ши­ся на­си­лу, за­ло­мив обі ру­ки у по­божній, роз­пуч­ливій по­корі.

- Господи ми­ло­серд­ний, зми­луй­ся над грішни­ми! Гос­по­ди свя­тий, прос­ти гріхи наші! Ца­рю не­бес­ний, прий­ми нас у царст­во твоє і відпус­ти нам гріхи наші! Він прий­шов до та­та, що­би відвіда­ти йо­го, прий­шов, щоб роз­би­ти са­мо­ту йо­го й жаль йо­го. Прий­шов до та­та, до та­то­вої груді при­ли­нув, прий­шов по­жаліти­ся на тяж­ку, не­ве­се­лу й по­чорнілу свою до­лю…

І як сто­яв, так ки­нув­ся на зем­лю й уда­рив по­божні пок­ло­ни. Відтак, пе­рех­рес­тив­ши­ся вос­таннє, вер­нув­ся не­пев­ним хо­дом до­се­ре­ди­ни і ог­ля­нув­ся нес­покійним зо­ром дов­ко­ла се­бе в тем­ряві…

Сильно втом­ле­ний, ки­нув­ся на давнє місце на землі і, за­рив­ши ли­це в до­лоні, відди­хав тяж­ко, пов­ни­ми грудьми.

Не міг прий­ти до се­бе з нес­подіва­но­го зво­ру­шен­ня, яке так рап­то­во нап­ли­в­ло на нього. Пе­рей­ня­тий в уяві си­ном, не міг відзис­ка­ти рівно­ва­ги ду­ху.

Тут був Ми­хай­ло.

Най се йо­му хто за­пе­ре­чує або ні, най се йо­му хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се ду­шею. А він не був ні п’яний (він же відрікся на­питків за­раз по смерті си­на, щоб ко­ли не пе­ре­мог­ли йо­го душі, і при­сяг­нув навіть у церкві від них), ні сон­ний, ні з ро­зу­му не зійшов. Він відчув йо­го при­сутність сер­цем, і оце уто­ма по стрічі з ним зва­ли­ла йо­го з ніг, мов підко­си­ла. Жадібни­ми очи­ма оки­нув свій бур­дей. Шу­кав за свя­тою іко­ною.

Несвідомо, ми­мо­волі тяг­ну­ло йо­го під ве­лич­ну таємни­чу опіку, під якусь си­лу, що ца­ри­ла, що ма­ла б вли­ти в йо­го роз­бур­ха­ну ду­шу спокій і при­нес­ти те, що розстріли­ло­ся в нім до не­ла­ду, і уг­ледів її. Ось там висіла. Ма­ла, по­чорніла, заквітча­на су­хим ва­сильком і жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми, і пов­ним ви­дом бу­ла звер­не­на до нього.

Він підняв­ся до коліна і, зло­жив­ши ру­ки до мольби, мов ди­ти­на, по­то­нув із цілою по­ко­рою і по­ва­гою, з цілою щирістю і довір’ям своєї гар­монійної, прос­тої, те­пер гли­бо­ко зво­ру­ше­ної душі в мо­лит­ву.

Далеко по­за північ ле­жав нав­колішках і мо­лив­ся.

За ду­шу си­на, що блу­ка­ла без спо­кою по землі й терпіла без­вин­но тяжкі му­ки, терпіла під тя­га­рем йо­го сліз і сліз йо­го жінки, і то­ну­ла в них на спід пе­кельних мук, та за блуд­но­го сво­го си­на, що навів страш­не го­ре на всіх і ви­жи­дав між гру­би­ми му­ра­ми дальшо­го рішен­ня зап­ро­па­ще­ної долі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті.

Ха­ти­на бу­ла сла­бо освіче­на. На нак­ритім столі сто­яли мис­ки, лож­ки, ва­ре­на пше­ни­ця, за­ви­ванці, зва­рені су­шені слив­ки, горіхи, яб­лу­ка, горівка із ме­дом.

На печі сиділа роз­періза­на, з роз­бур­ха­ним во­лос­сям, у со­рочці, ску­ле­на Марійка й співа­ла.

Співала сла­беньким, зів’ялим півго­ло­сом, ніби за­ко­ли­су­ва­ла ди­ти­ну до сну.

Замовкла.

Зложила ру­ки навх­рест і, по­хи­лив­ши го­ло­ву по­над гру­ди, не­мов дріма­ла.

Але не дріма­ла.

Ожидала синів…

Глибока дріму­ча ти­ши­на па­ну­ва­ла в ха­тині. Дрібоньке світло, що спа­да­ло з од­ної ма­лої на стіні завіша­ної лам­пи­ни, про­яс­ня­ло ли­ше блідо нут­ро ха­ти­ни.

Та про­те за­ри­со­ву­ва­ли­ся всі пред­ме­ти у ній ви­раз­но. Вся ха­та бу­ла прист­роєна свя­точ­но й мов ожи­да­ла ко­гось. Від ча­су до ча­су за­ви­вав різни­ми го­ло­са­ми вітер у ко­мині, а ча­сом гудів, мов там зби­ли­ся рої джмелів. Се гра­ла бу­ря над­ворі. Зго­дом заб­ре­ха­ла со­ба­ка ко­ло ха­ти. Хтось зас­ту­кав до две­рей, а потім до вікна. Двері бу­ли подвійно за­чи­нені ізсе­ре­ди­ни, бо Марія бо­яла­ся, відко­ли її си­на відве­ли від неї.

Вона зірва­ла­ся з місця і відтво­ри­ла ши­ро­ко очі. Блуд­ний, пе­ре­ля­ка­ний пог­ляд пе­ребіг ха­ту і спи­нив­ся на стелі.

- Жандарми йдуть! - зой­кну­ла з пе­ре­ля­ком і ску­ли­ла­ся бо­яз­ко вдвоє.

Стукання пов­то­ри­ло­ся.

Вона по­ча­ла тру­си­ти­ся, відтак злізла з печі і ста­ну­ла ти­хо на пальцях у за­ку­ток, ме­жи двері й піч.

Жандарми йшли. Во­ни на­посіли­ся на її ха­ту. Вже кілька разів нес­подіва­но на­хо­ди­ли. Але в її хаті не­ма вже ніко­го. Хоч би й хотіли ко­го ви­вес­ти, не­ма вже ніко­го. Хіба її…

- Івоніка до­ма? - зак­ли­кав який­сь трем­тя­чий без­звуч­ний го­лос ізнад­во­ру.

Вона не відзи­ва­ла­ся. Дри­жа­чи на ціло­му тілі, при­тис­ка­ла­ся до стіни, а ус­та вик­ри­ви­ли­ся в неї, не­мов у ма­лої ди­ти­ни до пла­чу.

Глибока хви­ля ти­ши­ни ста­ну­ла в хаті. Двоє ве­ли­ких яс­них очей хо­ди­ло блу­дом по хаті й за чи­мось шу­ка­ло.

По якійсь хвилі за­чув­ся го­лос уже ко­ло вікна.

- То ви ли­ше самі в хаті, Маріє?

Нею вип­ря­ми­ло щось рап­том. На­тяг­ну­ла шию, мов сер­на, і звер­ну­ла ве­ли­кий блис­ку­чий пог­ляд до вікна.

- Чий се го­лос? - спи­та­ла, дзво­ня­чи зу­ба­ми.

- Таже мій! Не пізнаєте?

- Ні! Чий? Ніби я один го­лос чу­ла в ос­танньому часі?

Хвилина не­на­че за­ду­ми, а потім:

- Мій го­лос ста­рий!

- Ви жан­дар?

- Кого ще у вас за­ба­га­то в хаті, що пи­таєте про жан­дарів?

- Вона пус­та, як спо­рох­нявіле де­ре­во,- відповіла,- а мо­же, по ме­не прий­шли? Я ніко­го не вби­ла, я й нічо­го не знаю.

- А Івоніка де?

- На по­лях! Бур­дей са­мий! Не мож­на бу­ло пуст­кою ли­ши­ти! Не знаєте, які лю­ди?

- Я хотів собі ли­ше люльку за­ку­ри­ти… і нині… по­ба­ла­ка­ти… я ста­рий…- по­чув­ся на­но­во го­лос. Хви­ля за­ду­му й ва­ган­ня.

- То… увійдіть у ха­ту…

- Ні! Вже не піду! Снігу на­не­су. Піду, мо­же, ще до Івоніки, як успію! Гос­по­ди бо­же, що за за­метільни­ця!…

Хвиля ожи­дан­ня зсе­ре­ди­ни.

- Жандар…- про­шеп­та­ла й при­тис­ну­ла­ся, як пе­реділе, ляч­но до стіни.- Ли­ше во­ни хо­дять по та­ких но­чах по по­лях та по ха­тах!

- То ви жан­дар? - спи­та­ла знов.

- Ні, Марійко! Я не жан­дар! У ме­не во­лос­ся по­сивіло! Я ним, дя­ку­ва­ти бо­гу, ніко­ли не був, але я вам ска­жу, хто я. Те­пер най­ліпша по­ра на те!… Ніхто не вчує і ніхто не по­ба­чить! Я не хо­чу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Гос­подь свя­тий ви­дить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяж­ко з тим на душі! Я не мо­жу вмер­ти! Хто знає, мо­же, завт­ра да­дуть свічку в ру­ку, ніхто сього не мо­же зна­ти. Адіть, ваш Ми­хай­лик не надіявся, а те­пер хо­дить десь по світі та й блу­дить, що без світла пе­рес­та­вив­ся!

Окрик бо­лю роз­дав­ся в хаті.

- Не за­водіть, Марійко! Се вже нічо­го не по­мо­же! Так ма­ло бу­ти, й так ста­ло­ся! А те, що я ба­чив, то ба­чив на свої очі, і най ска­жу, бо ду­же мені тяж­ко з тим на душі! Я хо­чу то­го поз­бу­ти­ся! Я не хо­чу бу­ти ніяким свідком, не­хай ме­не бог бо­ро­нить! Оце ка­жу ли­ше вам, бо мені ду­же тяж­ко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я ска­жу та й поз­бу­ду­ся ка­ме­ня з душі!..

Вона при­тис­ну­ла­ся близько вікон­ця і зігну­ла­ся над ним. Нас­та­ви­ла ву­хо й нап­ру­жи­ла­ся, мов стру­на.

- Що ба­чи­ли? Кажіть! А мо­же б, ви увійшли до ха­ти? Над­ворі зме­те вас!

- Не зме­те! Не тре­ба, аби ви ме­не виділи; дос­та вам бу­де то­го, що вчуєте! Тоді, щоп­рав­да, бу­ла нічка яс­на й погідна, як я ба­чив! Ішли оба ра­зом…

- Михайло! - крик­ну­ла во­на пе­ре­ра­жа­ючим го­ло­сом.

- Він і той, що йо­го спра­вив на там­той світ! Мо­ло­де, як бджо­ла, а вже убійник!

- Михайле! - крик­ну­ла знов Марія і по­ча­ла товк­ти го­ло­вою до стіни.

- Не за­водіть, Маріє! Він уже не вер­неться до вас! Слу­хай­те, най вам ска­жу! Той ішов по­руч із ним і мав на пле­чах руш­ни­цю! А я вер­тав з міста, і за­ма­ну­ло ме­не вер­та­ти поп­ри ліс до­до­му. Як ме­не ми­на­ли, Ми­хай­ло поз­до­ров­кав, а той шу­кав очи­ма землі. Блідий був, най йо­му бог про­с­тить, ко­ли має які дні пе­ред со­бою. Та ка­ра не ми­не йо­го! Во­на прис­та­не до нього та су­покій відбе­ре! Та я їх зди­бав! Йшли близько се­бе, Ми­хай­ло го­во­рив, а він слу­хав…

- Хто се був, хто се був? - скри­ча­ла Марійка, при­тис­нув­ши побіліле ли­це до шиб­ки…

- Нехай вже вам гос­подь бог йо­го ім’я наз­ве, вже я не го­ден йо­го вам ска­за­ти! Доб­ре, що вам оце ска­зав, бо не маю спо­кою. Бу­вай­те здо­рові!

- Сава! - крик­ну­ла Марійка не своїм го­ло­сом, а відтак, як бо­жевільна, ки­ну­ла­ся до две­рей. По­ча­ла сіпа­ти две­ри­ма, роз­ри­ва­ти, та во­но не йшло так ско­ро.

- Не прок­ли­най­те йо­го вже над­то тяж­ко, ви ж ма­ти…- по­чув­ся вос­таннє ос­теріга­ючий го­лос, а відтак миг­ну­ла тінь попід дру­ге вікно і втих­ло…

Марія за­бу­ла, що ще й мо­туз­кою об­мо­та­ла клям­ку з ве­ли­ким цвя­хом ко­ло зам­ка, по­бо­ю­ючи­ся заєд­но по­яви жан­дарів. До то­го тис­нув про­тяг двер­ми на­зад до ха­ти і грав­ся її сла­би­ми си­ла­ми.

Врешті розірва­ла їх ши­ро­ко й виг­ля­ну­ла надвір.

Слабе світло, що впа­ло сно­пом із ха­ти пе­ред поріг, освіти­ло ку­пу на­ме­те­но­го снігу пе­ред сіньми. Кілька слідів, а більше нічо­го. Сильний рвуч­ий вітер бив її ост­ри­ми зим­ни­ми ко­люч­ка­ми по лиці й очах, і во­на му­си­ла їх зап­лю­щи­ти. За хви­лю ки­ну­ла­ся під ха­ту в сто­ро­ну вікна.

- Бадіко!! - зой­кну­ла.

Та ніяко­го бадіки не бу­ло. Він зник, мов під зем­лю за­рив­ся.

- Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до ха­ти! - клик­ну­ла вже го­лос­но, але ли­ше гомін і свист вітру відповіда­ли її три­вож­ним пи­тан­ням. Підбігла кілька кроків по­за дім на подвір’я, надс­лу­ху­ва­ла й знов кли­ка­ла…

Ніхто не об­зи­вав­ся.

Тоді вис­ту­пи­ли їй ве­ликі краплі по­ту на чо­ло і во­на вер­ну­ла­ся на­зад до ха­ти. Двері за­лус­ну­ли­ся за нею так сильно в за­мок, що вікна задз­веніли, а во­на ста­ну­ла по­се­ре­дині ха­ти, мов вко­па­на.

Хто се був, хто се був? Той, що їх обох ра­зом видів, і той, що йшов по­руч із Ми­хай­ли­ком з руш­ни­цею,- убійник йо­го…

«Нехай вже вам гос­подь бог йо­го ім’я ска­же, вже я не го­ден йо­го вам ска­за­ти!» - відізва­ли­ся в її душі сло­ва нез­най­омо­го.

Закаменіла.

Як тоді, так і те­пер пе­ре­тяг­ну­ло­ся га­ря­че пас­мо вог­ню по її чолі під во­лос­сям і роз­си­па­ло­ся гра­нею по вис­ках і ко­ло уст.

- Сава!! - зой­кну­ла, умліва­ючи ду­шею.- Са­ва убив йо­го! - і упа­ла на долівку.

Потім:

- Ні, ні, се не Са­ва! Бре­хав, прок­ля­ту­щий! Бо­дай би не діждав­ся до­до­му дійти, дни­ни бо­жої до­че­ка­ти­ся! О гос­по­ди, ря­туй, ря­туй, ря­туй!!

Підняла ру­ки і по­ча­ла би­ти пок­ло­ни. Не зна­ла чо­му, аж після сфор­му­ва­ли­ся її дум­ки.

Аби убійник най­шов­ся.

Той, що її ди­ти­ну зі світу згла­див. Що зап­ро­пас­тив од­но­го, а дру­го­го кров’ю об­ки­нув. Що­би він з’явив­ся пе­ред її очи­ма, аби влас­ни­ми своїми ру­ка­ми роз­шар­па­ла йо­го на кусні, а ціточ­ка, що ли­ши­ла­ся їй од­на од­ним на за­пустілу ха­ту і про­па­да­ла без­вин­но у в’язниці, не­хай би вер­ну­ла…

Заломивши су­до­рож­но ру­ки, мо­ли­ла­ся з ли­хо­рад­ним поспіхом, від ча­су до ча­су ози­ра­ючи­ся нес­покійним, ляч­ним пог­ля­дом, ко­ли сніг бив­ся о вікна, а двері у завісах з ди­кої гри бурі скрипіли й глум­ли­во ози­ва­ли­ся.

Відтак огор­ну­ла її гли­бо­ка вто­ма.

Попала в півсон. Як про­ки­ну­ла­ся, лам­па лед­ве вже бли­ма­ла.

Витягнувши шию, по­ве­ла роз­ши­ре­ни­ми, пе­ре­шу­ку­ючи­ми очи­ма по хаті. В хаті бу­ло пус­то й ти­хо, ко­ло сто­ла по­рожньо, не­ти­ка­но. Мов от­ве­ре­зи­ла­ся. Та ра­зом із тим зай­шла з нею пре­див­на зміна.

Її сла­ба вда­ча, що хи­та­ла­ся вічно між лю­бов’ю і не­на­вис­тю, з кож­ним нап­ли­вом сильнішо­го по­чу­ван­ня тра­ти­ла рівно­ва­гу, не зуміючи втри­ма­ти се­бе на се­редній до­розі гар­монії, або хоч би ли­ше й са­мої тве­ре­зої роз­ва­ги, або доб­ро­ти, що все по­ми­ря­ла. Во­на відчу­ва­ла в сій хвилі пер­ший раз усім ма­те­ринським інстинк­том, що Са­ва убійник,- і пер­ший раз про­ки­ну­ло­ся в ній про­ти нього по­чут­тя не­на­висті. Страш­не, без­дон­не, не­опи­са­не по­чут­тя не­на­висті ма­тері про­ти си­на.

Дикий усміх бо­лю скри­вив її ус­та.

Почала кляс­ти.

Не го­во­ри­ла, але си­ча­ла. Бо­жевільні, страшні прокльо­ни, що, не­мов ля­ка­ючись самі се­бе, розбіга­ли­ся один по однім у тихій хаті й роз­пов­за­ли­ся в теміні, що чим­раз більше зрос­та­ла…

XXVII

По просьбі Марійки збіга­ла­ся Домніка по всіх во­рож­ках око­лиці, аби розвіда­ти­ся щось про убійни­ка. Але ні од­на не мог­ла ска­за­ти щось пев­но­го. Сліпа во­рож­ка в місті ска­за­ла:

- Чого оця жінка ду­має стільки про яко­гось хлоп­ця? Він не варт то­го! Він убив сво­го бра­та і ще ко­лись сво­го та­та уб’є, як він не вво­лить йо­го волі. Та­то­ву ха­ту об­ки­дує хтось раз по раз не­доб­рим зіллям.

Зачувши про се, Івоніка, вда­рив дру­гий раз Марійку.

- Івоніка бив свою жінку! - сповіща­ла Домніка уро­чис­то, май­же не що в кожній хаті, тріумфу­ючи, що по­да­ва­ла та­ку ціка­ву но­ви­ну.- До ча­су не­щас­тя Івоніка й не кив­нув пальцем на свою жінку. А те­пер? - Во­на бу­ла пер­ша, що довіда­ла­ся про сю не­чу­ва­ну річ. Во­на са­ме нез­ви­чай­не зна­ла роз­ка­зу­ва­ти!

- Та за що бив? - пи­та­ли.

- Аби мов­ча­ла, вмісто по во­рож­ках розвіду­ва­ти­ся.

- Тяжко йо­му, аби інші лю­ди зна­ли йо­го не­щас­тя. Один син застріле­ний, а дру­гий…

І ніхто не до­пов­няв тяж­кої дум­ки до кінця, ніхто ніби не го­во­рив щось пев­но­го. Прав­да, бу­ли й гли­бокі пе­ресвідчен­ня, хто був убійни­ком; без­гомінно умос­ти­ли­ся вже дав­но у всіх сер­цях, та ніхто не вис­ка­зу­вав їх сло­ва­ми. Кож­не жа­лу­ва­ло не­щас­них ро­дичів.

- Марійка віднес­ла до Су­ча­ви до свя­то­го Іва­на на де­сять службів, аби віднай­ти убійни­ка, а вісім до мо­нас­ти­ря до Дра­гомірної, аби ка­ра бо­жа пос­тиг­ла йо­го, але ка­ра йо­го оми­нає! - докінчу­ва­ла, роз­тол­ко­ву­ючи свої оповіщен­ня.

XXVIII

Перед воск­ре­сен­ням вер­нув Са­ва із в’язниці до­до­му. Йо­го ви­пус­ти­ли на во­лю, бо не бу­ло до­казів про­ти нього.

Повернувши, пішов упе­ред до Рахіри і аж звідси до­пер­ва до ро­дичів. Пізнім ве­чо­ром всту­пив у батьківську ха­ту.

На йо­го вид батьки за­ри­да­ли.

Він вер­нув ху­дий - шкіра та кості, побілівши на лиці, мов по­лот­но, і не­на­че німий. Зда­ва­ло­ся, там за му­ра­ми й по­ли­шив всю мо­ву. Мов чу­жий, сто­яв у куті і шу­кав за чи­мось очи­ма по землі.

- Тебе вже зовсім ви­пус­ти­ли? - спи­тав батько бо­яз­ко, між тим ко­ли йо­го сер­це в гру­дях кра­яло­ся із жа­лю на вид си­на.

- Зовсім, я вже зовсім до­ма ли­ша­юся! - Їв мовч­ки, не да­ючи май­же ніякої відповіді на різні до­пи­ти ро­дичів, і ліг спа­ти.

З ним ус­ту­пи­ло в ха­ту щось, що не­мов стісня­ло… щось чу­же, пох­му­ре. Ні батько, ні ма­ти не всміха­ли­ся. Він був тут, той так із роз­пу­кою ожи­да­ний, очіку­ва­ний, той оди­но­кий син, та про те во­но якось інак­ше скла­да­ло­ся, чим собі предс­тав­ля­ли. З ним не­на­че ще щось увійшло в ха­ту, пе­ред чим прості душі се­лян відтя­га­ли­ся й онесмілю­ва­ли­ся.

Що? Во­ни не зна­ли то­го сфор­му­лю­ва­ти. Во­но ле­жа­ло в них ли­ше в по­чу­ванні і тяжіло на них не­ви­ди­мим тя­га­рем. До пізньої ночі не ля­га­ли до спо­чин­ку. Хло­пець ле­жав мов мрець блідий на пос­телі і спав, а старі - кож­не із сво­го ку­ти­ка гляділо мовч­ки на нього і за­во­ди­ло на свій лад. Він пе­ку­чи­ми, не­ви­ди­ми­ми, ду­хов­ни­ми сльоза­ми; во­на не­чут­но, з за­тя­ти­ми ус­та­ми.

Ось той блідий хло­пець, те змарніле, ви­го­лодніле тіло, з тим ди­ти­ня­че дрібним лич­ком - се був йо­го оди­но­кий син. А той оди­но­кий йо­го син був бра­то­убійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І во­но так бу­де до кінця жит­тя йо­го, до ос­таннього відди­ху йо­го.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Другого дня зран­ку, за­раз по снідан­ні, ла­див­ся Са­ва до Рахіри.

- Ти ку­ди хо­чеш іти? - спи­та­ла йо­го ма­ти, май­же дри­жа­чи з тур­бо­ти про нього.

Вона ж так стра­шен­но бо­яла­ся про нього!

- Куди?… Я до Рахіри…

З не­опи­са­но гірким усміхом спи­та­ла во­на:

- Ти не за­був до­ро­ги до неї?

- Чого б мав я до­ро­гу до неї за­бу­ва­ти? - відповів він пог­ля­дом, що зай­мав­ся в по­луміні.

- Вона вин­на всьому не­щас­тю…

Він за­мовк і гля­нув до землі.

- Не вий­де во­но на доб­ре! - тяг­ну­ла ма­ти гро­зя­чим го­ло­сом.- Ми сиділи ось тут, мо­ли­ли­ся та пла­ка­ли кри­ва­ви­ми сльоза­ми за то­бою… чис­ли­ли дні, ко­ли ти по­вер­неш, а те­пер, як бог тобі до­поміг пе­рес­ту­пи­ти на­но­во поріг та­та та й ма­ми,- ти звер­таєшся до неї?… Са­во, Са­во, бог му­сить те­бе по­ка­ра­ти!!

Він підвів на неї очі.

Великі, блис­кучі, в тій хвилі чу­дові очі.

- Мамо, я був вчо­ра в неї! Я пішов на­пе­ред до неї, а потім прий­шов до вас! Аби ви зна­ли…

Стара ма­ти витріщи­ла­ся на нього. Мов за­ка­меніла на місці.

- Вже вчо­ра? На­пе­ред до неї?

- Ая!

Наново зай­шла та зміна з нею, як тоді, на свя­тий вечір, ко­ли во­на йо­го пер­ший раз зак­ля­ла. Та во­на за­мовк­ла.

Перший раз у житті заб­рак­ло їй слів на ви­яв­лен­ня своїх по­чу­вань. Її рух­ливі ус­та за­дубіли, заніміли. Але як тоді, так і те­пер відчу­ва­ла, що в неї не ста­ло дру­го­го си­на.

Щось страш­но­го втис­ну­ло­ся в її сер­це і рва­ло йо­го. Щось страш­но­го, гірко­го, не­опи­са­но­го. Во­на зби­ла п’ясту­ки, щоб ни­ми вда­ри­ти ко­гось в гру­ди, але то­го «ко­гось» не бу­ло.

- Ви га­даєте, що я стою о ва­шу зем­лю? - спи­тав він сам, пе­ре­ри­ва­ючи тяж­ку хви­лю мов­чан­ки.- Я ва­шої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Мол­да­ви! - і, сяг­нув­ши за ка­пе­лю­хом, вий­шов із ха­ти.

Лишилася са­ма мов при­го­лом­ше­на. З ши­ро­ко отво­ре­ни­ми очи­ма, з побілілим, як стіна, ли­цем плен­та­ла­ся без­тям­ки, без заміру й цілі по хаті, від ча­су до ча­су пе­решіпту­ючись з ки­мось, а ро­бо­ти не до­ти­ка­ла­ся ніякої…

XXIX

- Анна дуріє!

- Що з нею?

- Хоче уби­ти Са­ву…

- Ей бо­же!

- Жаль зас­ту­пив їй ро­зум…

Так хо­ди­ло се­лом від уст до уст - і се бу­ла прав­да. Де б і не до­ба­чи­ла во­на йо­го - на полі, на до­розі, в селі, тут і ки­да­ла­ся на нього звірю­кою й си­лу­ва­ла вду­ши­ти. За­бу­ва­ла про ціле своє ок­ру­жен­ня, про все, а ба­чи­ла ли­ше йо­го. Гна­ла за ним, мов тиг­ри­ця, сип­ля­чи іскра­ми з очей, і кри­ча­ла:

- Ти, убійни­ку, ти, ти, я те­бе уб’ю! - І за кож­ним ра­зом бу­ла б йо­му не од­но за­подіяла, на­ко­ли б у нього не бу­ли скоріші но­ги, як у неї.

І див­но: ли­ше її од­ної бо­яв­ся мо­ло­дий, мов­чаз­ли­вий. Бо­яв­ся бо­яз­ню, якою ля­ка­ються ли­ше цілко­ви­то ди­кої, не­без­печ­ної звіри­ни. Він зой­кав, як во­на гна­ла за ним, а йо­го очі ста­ва­ли з пе­ре­по­ло­ху неп­ри­томні. Знав і відчу­вав: во­на од­на мог­ла йо­му го­ря на­нес­ти. Ніхто інший з лю­дей. Ніхто йо­го сло­веч­ком не тор­кав, не пи­тав, не гро­зив. Ніхто нічо­го не го­во­рив, не шко­див. Ли­ше од­на-одніська во­на. Во­на бу­ла ка­рою он тут для нього на землі. Все інше він не­мов у своїх ру­ках дер­жав. Від її пер­шо­го на­па­ду по­чав хо­ди­ти до церк­ви.

- Святий став! - пе­решіпту­ва­ли­ся глум­ли­во між со­бою лю­ди.- Ма­буть, не­на­дов­го!

- Чому ні? Мо­же, він уже жа­лує…

- Бо так! На ве­лик­день узяв йо­го батько з со­бою до церк­ви. А як бу­ли вже не­да­ле­ко Гри­горієвої ха­ти, він відділив­ся від батька, як та ма­ши­на, і пішов че­рез чужі са­ди до дівчи­ни. Ста­рий ли­шив­ся сам і ма­ло що з со­ро­му в зем­лю не за­пав­ся. Йо­му світ по­темнів. Всі газди, що йшли тоді, ба­чи­ли се.

- Страх!! Рахіра з ним щось за­подіяла. Зілля, мат­ри­гунів да­ла. Він усе ро­бить, чо­го во­на хо­че…

- Господи, бо­ро­ни пе­ред мат­ри­гу­ною! Але Ан­на йо­му щось вист­роїть. Не­дур­но во­на пе­ре­жи­ла оце все. Адіть, як йо­го узд­рить, ви­ди­те, яка стає? Най гос­подь бо­ро­нить!

- У бійни­цею ста­ла б, як­би не утікав! А зда­ва­ло­ся, та­ка доб­ра!

- В чо­ловіці як би дві душі. І як би од­на в од­ну про­ки­да­ла­ся…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Одного ра­зу сиділа Ан­на з то­ва­ром у полі. Сиділа під од­ним кор­чем лісо­во­го оріха й го­ду­ва­ла од­но з близ­нят, що ма­ла при собі. На­раз по­ба­чи­ла Са­ву, що надійшов ізбо­ку. Її очі за­горіли, мов у ди­кої звіри­ни. Пок­ла­ла ди­ти­ну ос­то­рож­но на зем­лю на сер­дак, а са­ма ки­ну­ла­ся зза­ду на пальцях за ним. Чи відчув він не­без­пе­ку?

Так, зда­ва­ло­ся.

Блискавкою ог­ля­нув­ся, од­нак уже бу­ло запізно. Во­на за­ки­ну­ла йо­му обі ру­ки за шию і по­ча­ла да­ви­ти.

Він рев­нув, а відтак по­ча­ла­ся бо­ротьба.

Страшна бо­ротьба двох про­тив­ників. Во­на зміша­ла­ся до непізнан­ня.

- Я знаю, що ти йо­го вбив, я!! - клик­ну­ла по­гас­лим го­ло­сом і з безк­ров­ним ли­цем.- Я се знаю і хо­чу тобі відпла­ти­ти­ся! - Се бу­ли її оди­нокі сло­ва.

Вже туй-туй ма­ла ки­ну­ти йо­го до землі, туй-туй за­да­ви­ти. Не­чу­ва­на си­ла всту­пи­ла в неї, а не­на­висть підтри­му­ва­ла. Од­на­че він був зручніший від неї. Він ос­во­бо­див пра­ву ру­ку і вда­рив її так сильно в гру­ди, що во­на за­ко­ли­ба­ла­ся і впа­ла. Він утік. Утікав чи не півго­ди­ни без­пе­рерв­ним бігом, з ли­цем, як у ди­ти­ни, до пла­чу вик­рив­ле­ним і пе­ре­по­ло­ха­ним.

В тиж­день по тім по­мер­ли близ­ня­та Ан­нині, і во­на по­па­ла у ме­лан­холію. Хо­ди­ла се­лом і по­ля­ми без цілі, з за­тис­не­ни­ми ку­ла­ка­ми і пря­мо не ба­чи­ла ніко­го пе­ред со­бою. Так зай­шла од­но­го ра­зу і до Марійки.

День був сльотний, дощ па­дав без­пе­рес­тан­ку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й пе­ре­би­ра­ла якесь насіння.

Нараз увійшла Ан­на.

Увійшла у дов­го­му чор­но­му сер­даці Докіїно­му, в такій же хустці на го­лові, і ху­да, і бліда, мов із біло­го вос­ку. Не ска­зав­ши ні сло­ва, ста­ну­ла за­раз ко­ло две­рей, за­ди­вив­ши­ся в од­ну точ­ку, її ру­ки зви­са­ли вділ, а п’ясту­ки не от­ви­ра­ли­ся.

Марійка про­ки­ну­ла­ся і хотіла вже на неї ки­ну­ти­ся. Се ж бу­ла хо­дя­ча пог­ро­за для Са­ви, «ка­ра бо­жа», як во­на її проз­ва­ла. Во­на її так са­мо не­на­виділа, як Са­ва. Чо­го хотіла во­на тут? За чим прий­шла? Во­на ж за­ка­за­ла їй уже раз на­завсіди пе­рес­ту­па­ти поріг її ха­ти.

Івоніка стри­мав її.

- Ти не ви­диш, що во­на не знає, де во­на? - про­ше­потів він.- Її очі див­ляться у який­сь блуд­ний світ! По­ди­ви­ся на неї!

І справді. Ве­ликі чорні очі не­щас­ної ди­ви­ли­ся спокійно, май­же ди­тин­но впе­ред се­бе і не впізна­ва­ли ок­ру­жен­ня.

- Що тобі тре­ба, доньцю? - спи­тав Івоніка лагідно.- Хлібця?

Вона гля­ну­ла на нього ти­хо й бай­дуж­но і, роз­ми­ка­ючи на­си­лу бліді ус­та, ска­за­ла: - Хлібця…

Марійка по­да­ла їй хліба, а во­на йо­го з’їла. Відтак ста­ла роз­зи­ра­тись по хаті. На стінах висіли по­чорнілі, за­дим­лені іко­ни, поп­ри­би­рані в цвіти і руш­ни­ки. Над од­ною із них висіла си­ня жовнірська шап­ка Ми­хай­ло­ва. Ве­ли­ки­ми до­пит­ли­ви­ми очи­ма приг­ля­да­ла­ся не­щас­на хвильку об­ра­зові зі шап­кою, відтак по­ча­ла міни­ти­ся. Зда­ва­ло­ся, в неї всту­па­ло жит­тя, зда­ва­ло­ся, ви­зис­ку­ва­ла пам’ять і при­томність на­но­во. Во­на ог­ля­ну­ла звільна несміли­вим пог­ля­дом дов­ко­ла се­бе… Відтак прис­ту­пи­ла близько до Марійки і впи­ла­ся своїми очи­ма в неї. Ся по­да­ла­ся з пе­ре­ля­ком узад. Очі мо­ло­дої жінки по­ча­ли так див­но ми­готіти пе­ред нею… Чи їй при­виділо­ся що в лиці ста­рої ма­тері? Вра­зи­ла яка подібність і вик­ли­ка­ла який спо­мин в її за­темнілій душі?

- Сава! - скри­ча­ла во­на на­раз не своїм го­ло­сом.- Са­ва вбив йо­го! - І, ки­нув­ши­ся до две­рей, пігна­ла ок­ри­ле­ним кро­ком че­рез по­ля…

Марійка побіліла, як стіна. По­ча­ла тру­си­ти­ся. Не бу­ла в силі про­мо­ви­ти од­но­го сло­ва.

В Івоніки вис­ту­пи­ли сльози в очах. Йо­го го­ло­ва зат­ряс­ла­ся.

- Господи, ря­туй та зми­луй­ся! - про­мо­вив із цілою по­божністю своєї душі, за­ло­мив­ши роз­пуч­ли­во ру­ки.

- Вона збо­же­воліла! - обізва­ла­ся на­си­лу Марійка.

- Жаль зас­ту­пив їй ро­зум! - відповів Івоніка. Потім до­дав: - Ви­диш, жінко? А ти все не віри­ла, що во­на бу­ла Ми­хай­ли­ко­ва! Га­даєш - чо­ловік із доб­ра з ро­зу­му схо­дить, з утіхи? Ми прогріши­ли­ся, Марійко! Ти прогріши­ла­ся! Я не знав, аж Докія ска­за­ла! Нам бу­ло прий­ня­ти си­ро­тя Ми­хай­ло­ве, як при­но­си­ла та про­си­ла прий­ня­ти. Те­пер уже бог заб­рав їх до се­бе. Не ста­нуть… нам уже ніко­ли… тя­га­рем діти на­шо­го Ми­хай­ла! Не ста­нуть… хоч би ми то­го на колінах день і ніч бо­га бла­га­ли! Бу­дем го­ду­ва­ти діти Са­вині та Рахірині… а Ми­хай­ли­кові… во­ни ус­ту­пи­ли­ся нам навіки з до­ро­ги…

Та й зах­ли­пав уго­лос.

Відтак се­ред ша­ле­но­го жа­лю, оки­нув­ши її зо­ром, не­на­че йо­го пхну­ло вда­ри­ти її, зірвав­ся на­си­лу із сво­го місця й мет­нув­ся надвір…

Вона ли­ши­ла­ся од­на в хаті. Біла-біліська.

Велика му­ха пе­ре­летіла повз неї і вда­ри­ла­ся з бренько­том в ши­бу.

Вона по­ве­ла ту­по за нею очи­ма.

Не зна­ла док­лад­но, що з нею діяло­ся.

Вона свої лю­би­ла діти, страш­но лю­би­ла їх. Кров бу­ла би да­ла за них. Відтак щось ста­ло­ся… поміша­ло­ся… і те­пер во­на ви­ну­ва­та… І во­на відчу­ла, що бу­ла ви­ну­ва­та. Ми­хай­ли­ко­ве хлоп’я при­но­си­ли до неї… ось тут, на тім по­розі, по­да­ва­ли їй… про­си­ли за своє прий­ня­ти… ви­го­ду­ва­ти в пам’ятку по нім… собі на потіху… а во­на відігна­ла її… з оцього по­ро­га відігна­ла. Хлоп’я Ми­хай­ли­ко­ве…

Господи Ісу­се Хрис­те!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Що їй бу­ло? Чи в неї ро­зу­му не ста­ло? Відібра­ло їй ро­зум? І ме­та­ло нею то в од­ну, то в дру­гу сто­ро­ну. То до Са­ви, то до Ми­хай­ла. Ми­на­ла­ся з жа­лю та роз­пу­ки за ним. Во­на лю­би­ла свої діти, хто за­ки­не їй на світі, що во­на їх не лю­би­ла?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Будемо го­ду­ва­ти діти Са­вині та Рахірині… а Ми­хай­ли­кові ус­ту­пи­ли­ся нам навіки з до­ро­ги!…» - ше­потіло щось із дна її душі до моз­ку.

«Савині та Рахірині!… Рахірині, Маріє!»

«Савині!!» - відповіда­ло щось са­мо із се­бе.

Сава вбив йо­го, Са­ва!

Ніколи не бу­де го­ду­ва­ти!

Скорше вже їй ру­ки відніме…

Ех!…

Щось бо­ро­ло­ся тяж­ко, не­чут­но між со­бою, а во­на терпіла під тим пе­кельні му­ки.

«За два-три ро­ки бу­ло б уже туп­ця­ло ко­ло вас, бу­ло б уже біга­ло за ба­бу­нею!» - обізвав­ся го­лос біло­го­ло­вої ста­ру­хи в її душі.

Аякже! І во­на ро­би­ла їй той за­кид, що ось те­пер її чо­ловік, ота без­зу­ба ба­ба, що все зна­ла.

Вона гриз­ла­ся та їла­ся не­ус­тан­но, бо чим бу­ло си­роті двоє дітей ви­го­ду­ва­ти? Ая, Маріє! Зле зро­би­ли! Бу­ли б собі Ми­хай­ли­ка ма­ло­го ви­го­ду­ва­ли… бо та­ки ка­за­ли, що й «Ми­хай­ли­ком» йо­го ох­рес­ти­ли…

Бліда як стіна жінка гляділа з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма впе­ред се­бе в якійсь пре­дивній, за­га­дочній за­думі, а відтак зірва­ла­ся із сво­го місця на рівні но­ги.

З ли­хо­рад­ним поспіхом за­ки­ну­ла на се­бе сер­дак і вибігла жи­во надвір. Та тут же ос­та­но­ви­ла­ся на хви­лю. «Де її шу­ка­ти? Ку­ди во­на, не­щас­на, пігна­ла?»

- Анно! - зой­кну­ли її вик­рив­лені ус­та з не­опи­са­ним жа­лем, не­мов бла­га­ючи.- Ан­но, прий­ди на­зад!

Повно сліз най­шло їй рап­том в очі, і во­на мов крізь сер­па­нок гляділа впе­ред се­бе.

Перед нею ли­ше по­ля зе­леніли­ся.

По маєвім дощі зе­леніли й пи­ша­ли­ся, де­ре­ва роз­ви­ну­ли­ся, поп­ри­би­рав­ши­ся в яс­ну розкішну зе­лень, і по­за­квіт­ча­ли­ся в білі, ро­жеві ки­тиці цвітів.

Вогкий за­пах маєво­го цвіту роз­хо­див­ся у воз­дусі й го­лу­бив на си­лу до се­бе.

Земля роз­ко­шу­ва­ла…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хутко по тім відвез­ли Ан­ну до шпи­та­лю. Се­ло зо­бов’яза­ло­ся по­нес­ти кош­ти за неї, і з сим, зда­ва­ло­ся, нас­тав уже су­покій у го­лос­них подіях се­ла, вер­ну­ла­ся рівно­ва­га в роз­ко­ли­бані уми й сер­ця.

Все добіга­ло ніби закінчен­ня… і пра­ця, та сіра, нев­си­пу­ща, од­нос­тай­на пра­ця,- во­на на­ло­жи­ла на все свою пе­чать і замк­ну­ла кож­но­му ус­та. З дня на день ви­ма­га­ла сво­го ча­су і їй приз­на­чені си­ли, не­ус­тан­но ут­ри­му­ва­ла ру­ки в ру­ху, пе­ре­тя­га­ла­ся з од­ної по­ри ро­ку в дру­гу, зрос­та­ла, опа­да­ла і знов підніма­ла­ся, і так за­ти­ра­ла не­замітно всі події, а з тим ми­нувшість і спо­ми­ни про неї. Се ли­ше так виг­ля­да­ло звер­ху. Але що в дійсності бу­ло, все­ре­дині? Там не завсіди плив­ли од­нос­тай­ні, од­на­кові струї…

XXX

Шостий рік ми­нає з то­го ча­су.

На да­ле­ких по­лях гра­ло на відміну різни­ми бар­ва­ми, і гра­ло жит­тям і мерт­во­тою.

Правильно на­вер­та­ли­ся во­се­ни смутні ма­си мряк, ус­ту­па­ли покірно нез­чис­ли­мим звіздкам снігу, а відтак розкішній зе­лені вес­няній.

Тихо, не­чут­но ткає при­ро­да свої події по черзі і не зміняється у своїх ус­та­но­вах.

На по­лях все ще видніється бур­дей.

Стоїть, як сто­яв, і лиш що не­замітно в зем­лю за­па­да­ється.

Його дрібні вікон­ця бли­ма­ли про­ти сон­ця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях пла­ка­ли ве­ли­ки­ми ти­хи­ми сльоза­ми.

В ньому веш­та­ло­ся ли­ше двоє ста­рих лю­дей - Марійка й Івоніка. Во­на зісох­ла, мов скіпка, а він пе­ред­час­но пос­тарівся. Чи жаль, чи тяж­ка пра­ця їх так поз­ба­ви­ла із сил? Здається - од­не й дру­ге. З ніким не зно­си­ли­ся й жи­ли ли­ше, як зда­ва­ло­ся, для своєї землі і для своєї ху­до­би, а праці не по­ки­да­ли­ся. Свя­точні дні зда­ва­ли­ся їм за­довгі, а робітні за­ко­роткі.

- Для ко­го їм ще так га­ру­ва­ти? - ди­ву­ва­ли­ся лю­ди.- Для Са­ви то­го дос­та, що ма­ють, а їм, ста­рим, чо­го тре­ба? Печі теп­лої та тро­хи теп­лої стра­ви.

Але во­ни бу­ли іншої дум­ки.

На по­лях справді не вти­ха­ла пра­ця. Їхня пра­ця йшла на служ­би божі за ду­шу покійно­го си­на. Два ра­зи в рік відбу­ва­ли­ся ве­ли­чаві пос­мертні обіди. Один во­се­ни, а на­весні, як бідним лю­дям най­тяж­че ви­жи­ви­ти­ся,- дру­гий. Сто­ли їх уги­на­ли­ся; ба­гаті й бідні, зда­ле­ка й зблизька, кріпи­ли­ся на їх хлібі. Так пос­та­но­ви­ли во­ни собі весь труд свій пос­вя­ти­ти на ту ціль, і та ціль бу­ла оди­но­кою си­лою, що удер­жу­ва­ла їх при житті і три­ма­ла їх си­ли в рівно­вазі.

На Ми­хай­ловій землі зрос­тав той хліб, для Ми­хай­ла бу­ли тії за­го­ни приз­на­чені, не­хай же і йде все, що йо­го, за йо­го ду­шу… А ко­лись, як їх уже не ста­не, не­хай бо­жа во­ля діється…

На тих обідах не бу­ва­ли ніко­ли; ни­ми за­ряд­жу­ва­ли все Домніка з Ілією, а як і бу­ли, то ли­ше ду­же ко­рот­ко. Во­на сиділа й гляділа мовч­ки, як лю­ди їли й пи­ли, а відтак зри­ва­ла­ся, мов не­са­мо­ви­та, зак­ла­да­ла на се­бе сер­дак аж на го­ло­ву і бігла крізь по­ля в бур­дей. Там за­чи­ня­ла­ся в стайні, до­ки Івоніка не вер­неться і не роз­повість, що вже по всьому. А він, за­хо­ву­ючись так са­мо без­мов­но, від ча­су до ча­су за­лом­лю­вав мовч­ки ру­ки, уда­ряв із жа­лю в до­лоні, а потім десь подівав­ся, відда­ючи ше­по­том Домніці пог­ляд на все, аби ніхто впо­рожні й го­ло­ден не відійшов.

Велика по­божність і віра йо­го скріпля­ли й ут­ри­му­ва­ли на дусі, і він то­нув у ній всею своєю лагідною вда­чею.

«Так бог дав!» - потішав се­бе і си­лу­вав­ся по­ми­ри­ти­ся з до­лею. Дру­гої, ре­альнішої розв’язки тої най­ст­рашнішої події в житті він не до­шу­ку­вав. Інстинк­том прос­тої душі відчув, що інша бу­ла б йо­му на­нес­ла го­ря, і він не пе­реніс би її. Не в силі був би пе­ре­нес­ти. «А от,- тол­ку­вав собі,- Са­ва був і при війську який­сь час, сидів у криміналі,- ми­мо нього хо­ди­ли судді, він глядів на му­ри, за сліда­ми йо­го страш­ної події сліди­ли лю­ди, та про­те він жи­ве свобідний. Що йо­го хо­ро­нить? Що роз­пи­нає над ним свої кри­ла?

А Ми­хай­ло не був тим, що він, інак­ше вів се­бе, та про­те…

Але чо­му бу­ло так? Си­ла бо­жа хотіла так…»

Такі пи­тан­ня впи­ва­ли­ся де­яки­ми ча­са­ми в йо­го ду­шу до са­мої гли­би­ни й підко­шу­ва­ли віру й терп­ливість у терпінні, гна­ли си­ломіць по церк­вах і сповідях.

Найрадше за­хо­див на про­щу до свя­то­го Іва­на Су­чавсько­го і тут умлівав ду­шею.

Чи не ви­нен він сам то­му страш­но­му го­рю? Чи не був за­доб­рим для Ми­хай­ла, а заст­ро­гий для Са­ви? Тут і там до­хо­ди­ла до нього чут­ка, що він був ліпший для Ми­хай­ла, як для Са­ви, але, наскільки йо­му зда­ва­ло­ся, йо­го сумління бу­ло чис­те. Він ба­жав доб­ра для обох, але, мо­же, він і ви­ну­ва­тий? Гос­подь один знає, в чім ле­жить ви­на. «Я тем­ний чо­ловік, от­ченьку! Най гос­подь прос­тить мені, грішно­му! Я ро­бив, як знав!» - по­чи­нав при сповіді, як при втраті лю­бим­ця сво­го, і ве­ли­ке, пот­ря­са­юче бу­ло ка­ян­ня то­го, на вид ти­хо­го, ніби нез­нач­но­го чо­ловіка.

Сповідь при­но­си­ла йо­му по­лег­шу.

Потішений вер­тав на­зад і зап­ря­гав­ся на­но­во до яр­ма сірої од­нос­тай­ної праці, до нев­мо­ли­мо­го тру­да.

- Один день,- го­во­рив він,- один жаль.

Так ми­на­ли дні для нього. Так ма­ло вже бу­ти до кінця йо­го жит­тя…

Метою йо­го жит­тя бу­ло те­пер - дба­ти за Ми­хай­ло­ву ду­шу, за йо­го ду­шу бідних го­ду­ва­ти, хлібом-сіллю спо­ма­га­ти і за свою і Са­ви­ну про­ви­ну бла­га­ти бо­га…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Від ро­ку Са­ва відок­рем­ле­ний.

Батько дав йо­му по­ло­ви­ну ха­ти в селі, і там він за­жив.

Мовчки ожи­дав він тої хвилі, як батько віддасть йо­му для нього - як ду­мав - приз­на­че­ну пай­ку, а і пай­ку Ми­хай­ла, та так са­мо мовч­ки не спов­няв батько йо­го надії. Ні од­ним сло­вом не до­ко­ряв він йо­му про смерть бра­та, ні од­ним пог­ля­дом не на­га­ду­вав йо­му про не­чу­ва­ний учи­нок; якась тяж­ка, не­ви­ди­ма ру­ка замк­ну­ла йо­му ус­та навіки в тій речі - ли­ше зем­лею не наділив йо­го.

Тої чор­ної, по­жа­да­ної, до­ро­гої землі, без якої йо­му годі бу­ло як слід про­жи­ва­ти, в якій був би день і ніч грібав, жит­тя своє до­бу­вав,- її не да­вав він йо­му.

- Працюй, як я пра­цю­вав! - ска­зав йо­му, відділю­ючи по­ло­ви­ну ха­ти.- Не­хай ро­бить, як я ро­бив! - відповідав лю­дям, що до­пи­ту­ва­ли­ся йо­го, чи не відділить Саві пай­ки, бо, як вид­но, сей зби­рається пос­ва­та­ти Рахіру.

- Нехай пра­цює! Не­хай знає, як то є, як чо­ловік нічо­го не має, а відтак як сам до­ро­биться тої землі!

І не пос­ту­пив­ся ні на ступінь від сво­го рішен­ня.

- Землі? - ше­потіла Марійка з не­на­висті вик­рив­ле­ни­ми ус­та­ми і розсміва­ла­ся страш­ним сміхом.- Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб во­на йо­го навіки зда­ви­ла, як зда­вив ме­не че­рез нього жаль на сім світі!

А відтак роз­си­пу­ва­ли­ся прокльони з уст не­щас­ної ма­тері на го­ло­ву си­на, так що во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло й тілом мо­роз пробігав.

Вона не­на­виділа Са­ву.

Ціла її ко­лиш­ня лю­бов до нього, яка сво­го ча­су зво­ди­ла її з ро­зу­му, при­не­во­ли­ла її за­бу­ти стар­шо­го, на­ка­за­ла ви­го­ни­ти не­щас­ну дівчи­ну з си­ро­тою, з са­мої ди­кої три­во­ги про нього, нап­ру­жа­ла до вся­ких ви­гадів ря­тун­ку при слідстві про­ти нього, яка про­ни­ка­ла її ду­шу до бо­жевілля,- во­на пе­реміни­ла­ся те­пер у най­ст­рашнішу не­на­висть.

По своїм по­во­роті з в’язниці ока­зу­вав Са­ва свою бай­дужність про­ти ро­дичів цілком яв­но. Зда­ва­ло­ся, йо­го лю­бов до дівчи­ни змог­ла­ся у в’язниці вдвоє, а з тим і ви­тис­ну­ла всі інші по­чу­ван­ня в йо­го серці. Він чув і ба­чив ли­ше її.

Ледве що пос­ту­пав до батько­вої ха­ти, щоб пог­ля­ну­ти за ним та за по­би­тою матір’ю, як уже й за­би­рав­ся на­но­во до неї.

Покликала йо­го ма­ти по якій денній праці до ве­чері, він всту­пив у ха­ту.

- Зараз дам ве­че­рю, Са­во! Я ось ли­ше ку­ле­шу ви­вер­ну на кру­жок! - Йо­му вже за­дов­го бу­ло че­ка­ти. Мах­нув­ши ру­кою, ха­пав мовч­ки за ка­пе­люх і був уже при две­рях.

- Не хо­чеш жда­ти? - пи­та­ли йо­го.

- Ні!

Ніхто не пи­тав, ку­ди йде. Кож­но­му бу­ло звісно, ку­ди ве­де ву­зенька сте­жеч­ка са­дом, а за са­дом далі під ліс…

Від смерті Ми­хай­ла но­чу­вав лед­ве дві-три ночі в тижні до­ма, інші - про­во­див у Гри­горія і в неї. До­ма, зда­ва­ло­ся, про­сид­жу­вав із най­більшою відра­зою і з уси­лу­ван­ням.

- Ходиш до Рахіри і хо­чеш її сва­та­ти, та не ви­диш, що ви­топ­туєш мені до­ро­гу до гро­бу! - до­ко­ря­ла йо­му іноді Марія.- А моя си­ва го­ло­ва не має ніко­го, крім те­бе! Ми­хай­ли­кові зас­ту­пи­ла ку­ля жит­тя,- хто зас­ту­питься за ме­не та й за та­та на старість у не­мочі? Він уже не вста­не! Не вста­не, щоб і те­бе вир­ва­ти з кігтів твоєї до­леньки!

На те йо­го очі за­па­лю­ва­ли­ся неп­ри­яз­ним блис­ком, і він відка­зу­вав із відра­жа­ючою зло­бою:

- Прикличте собі йо­го пос­мерт­ни­ми обіда­ми, яких не ща­ди­те за йо­го ду­шу, та най ва­шу си­ву кіску спле­те, а мені не­хай прірве до­ро­гу до Рахіри! Він усе вас слу­хав; спро­буй­те! Вже до­волі го­ду­ва­ли ви лю­дей за йо­го ду­шу: різа­ли дріб, без­рогі, мар­ну­ва­ли хліба сво­го і ку­по­ва­но­го з міста, на­пу­ва­ли, чим зна­ли. Час, аби прий­шов уже по­дя­ку­ва­ти за все! А до ме­не не мішай­те­ся!

На такі жорс­токі сло­ва про­ки­да­ла­ся в її душі страш­на не­на­висть, жаль до нього зрос­тав у безмір, і во­на мов із трійлом у серці ос­та­ва­ла­ся.

Чим більше гор­нув­ся він до дівчи­ни, тим більше огірчав її сер­це, тим більше об­ра­жу­вав не­терп­ли­ву ду­шу, що, крім лю­бові до нього і йо­го доб­ра, не ба­жа­ла більше нічо­го. Цілим єством, що пе­рей­ня­те бу­ло наскрізь ли­ше ним од­ним, ба­жа­ла йо­го ма­ти ко­ло се­бе, хотіла, мов у на­го­ро­ду, ма­ти в се­бе за всі пе­ре­буті му­ки й жалі йо­го, і знов цілко­ви­то, як ма­лу ди­ти­ну. Дри­жа­ла й роз­па­да­ла­ся над ним, але він лед­ве гля­нув у той бік, як во­на за чим по­би­ва­ла­ся.

До то­го, й Рахіра дра­ту­ва­ла її роз­шар­па­ну ду­шу.

Де й не здиб­ле її, всміхнеться зух­ва­ло, ки­не їй услід обид­не сло­во.

Раз зди­ба­ла її Марійка в полі й об­да­ри­ла доб­ри­ми гу­па­ка­ми.

- Не ли­шиш мені хлоп­ця, відьмо, бу­деш іще дов­го мат­ри­гу­ною го­ду­ва­ти та кров мою пи­ти?

- Буду пи­ти, до­ки мені схо­четься; а вам зась до ме­не! - ве­ре­ща­ла во­на на ціле по­ле.- Га­даєте, я Ан­на, що її ви з ро­зу­му зве­ли? Че­кай­те ще, че­кай­те тро­хи!

Відтак за кож­ним ра­зом, зди­бав­ши її, товк­ла злоб­но п’ястук о п’ястук і ше­потіла:

- А що, си­дить Са­ва ко­ло вас на печі? Га? Наст­ра­шив­ся вас ду­же?

І Марійка умліва­ла ду­шею, по­ба­чив­ши її вже зда­ле­ка, і блідніла по самі ус­та. А рівно­час­но по­не­волі бу­ри­ла­ся і її ду­ша про­ти си­на.

Сава був ви­нен, що во­на терпіла від тої роз­пус­ниці. Че­рез нього бу­ло все те, як­би не він, не бу­ло б то­го всього. Че­рез нього відки­ну­ла й си­ро­ти­ну Ми­хай­ло­ву, що бог її мов на роз­ра­ду по­дав, а во­на й гля­ну­ти на неї не хотіла. Че­рез нього те­пер круг­ла си­ро­та. Як­би він хотів, по­ки­нув би ту негідни­цю, сидів би ко­ло та­та й ма­ми і пильну­вав би їх, як ока в го­лові. Дівчат ще з де­сять змо­же ма­ти в житті, а та­та й ма­му ли­ше раз бог дає. Ли­ше їх мав, а во­ни ли­ше ним ди­ха­ли.

Він був усьому го­рю при­чи­ною, всім кри­ва­вим сльозам, яки­ми пе­реп­ла­ку­ва­ла ночі. А він по­ми­мо то­го всього от що до­во­див. Ніби не ба­чив і не чув їхнього жа­лю й гри­зо­ти. Во­ни з жа­лю землі не чу­ли під со­бою, а він був злий. Сміявся і підсвис­ту­вав, ко­ли ма­ти пла­ка­ла.

Байдужним пос­ту­пу­ван­ням своїм не­мов про­тер очі її душі і її са­му мов от­ве­ре­зив.

З ча­сом дійшла до пе­ресвідчен­ня, що він на­ло­жив на бра­та ру­ку. З ча­сом… Там, на пустім полі, в бур­дею, що за­пав­ся до по­ло­ви­ни в зем­лю, без свідків і суддів, в най­глибшій ти­шині й на са­моті, дійшла до страш­но­го вис­нов­ку. В ти­хих, лас­ка­вих но­чах місяч­них, і ко­ли з роз­куй­ов­да­ним во­лос­сям і вог­ки­ми очи­ма пе­ре­ду­му­ва­ла кож­ний пос­ту­пок і вчи­нок сво­го оди­на­ка.

Не бу­ла во­на так шля­хет­но сфор­мо­ва­на, як її чо­ловік, жа­да­ла для се­бе більше. І че­рез те, що жа­да­ла більше, дійшла до сум­них досвідів…

«Йому землі хотіло­ся, і че­рез те ста­нув йо­му в до­розі Ми­хай­ло! Рахіру тре­ба го­ду­ва­ти! Землі не ста­не!» - так умов­ля­ла се­бе, а з тим па­да­ли, мов жаріючі вуглі, і по­оди­нокі сло­ва лю­дей в за­пустілу ду­шу, що все десь-не-десь пе­реліта­ли повз її слух.

Часом пря­мо пи­та­ла йо­го:

- Саво, де Ми­хай­ло? Та­же ти з ним у ліс пішов, я знаю!

Тоді пря­мо лю­бу­ва­ла­ся йо­го ви­дом, як він блід і як йо­го очі роз­ши­ря­ли­ся і гляділи на неї з хо­лод­ним блис­ком.

- Де Ми­хай­ло?

- Чому ви йо­го не па­зи­ли. Ку­ди хотів, ту­ди пішов! Бу­ло не за­во­ди­ти за ним, як був у війську! Те­пер всадіть собі самі ніж у ду­шу, а не дру­гим! Я нічо­го не знаю!

І за­би­рав­ся їй з очей.

«І ніко­ли не зга­дає йо­го! - го­во­ри­ла собі гірко у душі.- Не­на­чеб не мав ніко­ли бра­та!»

І справді, для Са­ви не існу­ва­ла пам’ять про бра­та. А ко­ли й зга­дав йо­го іноді хто при нім, він ос­та­вав глу­хий і німий, мов мур. За­ти­нав­ся і за­мов­кав за кож­ним ра­зом. Хто б хотів був на си­лу ви­до­бу­ти з йо­го уст ім’я бра­та, був би скор­ше то­го ди­ва до­жив, що він сам се­бе калічив би. Ли­ше очі йо­го ми­готіли бо­яз­ко, грудь дишіла тяж­ко, мов із рап­то­вої вто­ми. Він за­са­пу­вав­ся, блід, а ус­та кри­ви­ли­ся болісно. Та­ким чи­ном при­во­див матір до бо­жевільно­го обу­рен­ня про­ти се­бе.

І так стяг­нув на се­бе те, що му­сив стяг­ну­ти.

Ненависть ма­тері.

З пев­ним кро­ком, з блідим ви­дом і па­ла­ючим зо­ром.

Вся її лю­бов, якою квиліла за ним ко­лись, все її по­чут­тя для нього, що ко­лись ро­би­ло її сильною, відваж­ною, без­згляд­ною, зібра­лось в од­но-одніське мо­гутнє по­чу­ван­ня - в ма­те­ринську не­на­висть.

Вона по­ча­ла кляс­ти.

Зразу ше­по­том, зрідка - жа­ха­ючи­ся са­ма своїх страш­них слів, роз­ри­ва­ючи їх на смутні шма­ти, а відтак прист­рас­но і з ди­ким вдо­во­лен­ням.

З чор­ною зем­лею в ус­тах і ру­ка­ми зло­же­ни­ми навх­рест хотіла йо­го ба­чи­ти. До війська не­хай би знов ішов, але не на­ко­рот­ко, а на­дов­го, і во­на ще за ним тоді ка­ме­нем ки­не. І як Ми­хай­ла… як Ми­хай­ла… не­хай би йо­го в кусні тя­ли… І в самій півночі хо­ва­ли… Чув він те?

Вона має ли­ше те од­но ба­жан­ня в житті і більше нічо­го.

Вона знає ли­ше ту од­ну просьбу до гос­по­да бо­га. І всі не­хай би про се зна­ли. Всі, що зна­ли її стар­шо­го си­на і що лю­би­ли й ша­ну­ва­ли йо­го, як ша­нує йо­го пам’ять і ду­шу во­на…

- Сава ви­ро­бив те, бадіко, Са­ва!! - жаліла­ся чо­ловікові.

А він мов­чав. Сам знав уже дав­но. Від пер­шої хвилі. Але ніко­ли не був би їй то­го ска­зав. Ніко­ли, до­ки бог поз­во­лить їм удвійці до­жи­ти. Не хотів клас­ти на неї тя­га­ря із своїх уст.

- Така до­ля на­ша і на­ших дітей! Не плач!

Чи був він сильніший в горі? По­дат­ливіший про­ти за­махів судьби? Мен­ше чут­ли­вий?

Вона зне­на­виділа Са­ву, а він усе лю­бив йо­го. Тай­ком, з мов­ча­ли­ви­ми ус­та­ми, по­ми­мо всього лю­бив йо­го і жалів над ним. Йо­го лю­бов бу­ла для обох од­на­ко­ва, ве­ли­ка і не зна­ла ні в чім гра­ниць. Вмер­ло­го не за­бу­вав, а жи­во­го оп­ла­ку­вав не­ви­ди­ми­ми, ду­хов­ни­ми сльоза­ми.

- Чому ж ти пішов від та­та? - пи­тав умер­ло­го, а про жи­во­го ду­мав: «Чо­му вчи­нив та­ке, ко­ли я йо­го лю­бив? Я ж ба­жав обом доб­ра!» І відчу­вав ли­ше нес­ка­зан­ний біль і жаль. Але не­на­висть не зна­хо­ди­ла місця в тій без­ко­рис­ливій гар­монійній душі.

Він болів над своєю жінкою, що пе­реміни­ла­ся в якесь од­нос­тай­не, неп­рис­туп­не, втіле­не го­ре, і вти­хо­ми­рю­вав її, як міг.

Вона ста­ла уни­ка­ти лю­дей, відпи­ха­ти во­ро­жо від се­бе всіх, що збли­жа­ли­ся при­яз­но до неї, і по­ну­ри­ла­ся цілко­ви­то у свій жаль, з яко­го не бу­ло для неї ви­хо­ду. Ча­сом при­га­ду­ва­ла йо­му в своїй не­на­висті чим-не­будь Са­ву, але він не зас­та­нов­ляв­ся ніко­ли над тим. Ба­чив ли­ше од­но з ве­ли­ким смут­ком, як із її ко­лись та­кої теп­лої і щи­рої душі ви­рос­та­ла чим­раз страшніша не­на­висть до ди­ти­ни, як во­на го­ни­ла нею за ним і як в її душі зай­шло сон­це навіки.

Він знав.

В ту ду­шу не змо­же він уже ніко­ли сон­ця вло­жи­ти. Про­па­ло вже в ній все світло. Во­на навіки осліпла…

XXXI

- Бувай здо­ров і пра­цюй, як я пра­цю­вав! - ка­зав Івоніка Саві при пе­ре­дачі ха­ти й го­род­ця.

- Я бу­ду пра­цю­ва­ти! - відповів Са­ва бай­дуж­но, і не­за­ба­ром по тім оже­нив­ся з Рахірою.

Жив із нею чи не два ро­ки не звінча­ний, але дов­ше годі бу­ло за­тя­га­ти. Се ба­чив Івоніка сам, але ані він, ані Марійка не сту­пи­ли кро­ку на йо­го весілля.

А він сам?…

Вже шос­тий рік ми­нає від смерті бра­та. Він щох­вилі інший. Як ка­жуть лю­ди, не має спо­кою. Про нього оповіда­ють:

«Як іде на ро­бо­ту, то му­сить кілька хат обійти. Хо­дить, як зблуд­же­ний. Всту­пить де в яку ха­ту, то й не­ма що слу­ха­ти, та­ке за­го­во­рить. Тут го­во­рить, там шпу­гає ме­жи горш­ка­ми, там дівчи­ну за­че­пить, там тру­тить ко­гось… і іде в дру­гу ха­ту. Ніхто йо­го не спи­рає і ніхто не про­сить до се­бе. Всім мов страш­но пе­ред ним, хоч він і жар­тує, і сміється… Бог один знає,- ка­жуть,- що за ним раз у раз снується!»

Не має спо­кою, хоч і во­на при нім. Ка­жуть: він усе був та­кий не­постійний, але що не мав її, то хо­див до неї, а те­пер, як її має, шу­кає чо­гось іншо­го. Але її лю­бить так, що во­на не сміє в хаті нічо­го кив­ну­ти. Йо­му не тре­ба нічо­го,- ка­же він.

І так жи­вуть із дня на день.

В полі то іноді ніби геть із ро­зу­му схо­дить. Як до­ба­чить яко­го зай­ця, ки­дає все, хоч би най­важнішу й най­пильнішу ро­бо­ту, хоч би чу­жу, хоч би свою - і пус­кається в по­го­ню за ним. Ка­же: му­сить йо­го ма­ти… Йо­го ду­ша мов без внутрішнього, постійно­го жит­тя, мов без ла­ду ста­ла. Чи, мо­же, вже з ди­тинст­ва та­ка бу­ла?

Трудно ска­за­ти! Ніхто не слідив за об’ява­ми тої пре­див­ної гри психічних струн.

Чи був щас­ли­вий з Рахірою?

Се ж бу­ло щось за­бо­ро­не­не, щось тем­не, чо­го він не лю­бив. Во­но втис­ну­ло­ся наси­лу в йо­го мо­ло­ду ду­шу, в йо­го убо­ге ду­шев­не жит­тя, і як зай­ми­ло її цілко­ви­то для се­бе - втра­тив те ду­шев­не жит­тя. Во­на ви­пи­ла з нього ду­шев­ну бла­го­родність до ос­танньої краплі, а стра­тив­ши се - стра­тив і се­бе са­мо­го.

В ос­танніх ча­сах зай­мається жи­во пос­та­но­вою батька. Батько рішив­ся взя­ти си­на сво­го бра­та до се­бе, а Марійка якусь убо­гу си­ро­ту - і звінча­ти їх, щоб ли­ши­ти на своє місце, як їм ко­лись дні ур­вуться. Се йо­го ду­же за­не­по­коїло; але він не має сміли­вості збли­зи­ти­ся до батька й про­си­ти, аби за­ки­нув та­ку гад­ку, бо во­на для нього не ко­рис­на й за­ва­лить всю йо­го бу­дучність.

Щось стро­ге, нев­мо­ли­ме стоїть між ни­ми й за­ми­кає їм ус­та.

Тому од­но­му він ко­риться: тій не­ви­димій, залізній силі, хоч і не знає, що се та­ке.

XXXII

Старий Онуфрій Ло­па­та по­мер, і на йо­го місці за­меш­кав по­бе­реж­ник у пансько­му ліску - ста­рий Пет­ро.

Та не він сам. З ним і Ан­на. Він од­ру­жив­ся з нею.

По чо­тирьох міся­цях у шпи­талі вилічи­ла­ся во­на і ста­ну­ла в домі шпи­та­ле­во­го ди­рек­то­ра на служ­бу. Там пе­ре­бу­ла більше як рік. Пет­ро відвіду­вав її враз із сест­рою кілька разів при на­годі й на­мов­ляв вер­та­ти до рідно­го се­ла. Во­на пос­лу­ха­ла­ся і вер­ну­ла.

Вернувши, зло­жи­ла в ру­ки Докії зас­лу­жені гроші і ста­ну­ла в неї за робітни­цю.

Була ти­ха, ма­ло­мов­на й у ро­боті нев­то­ми­ма. Про ми­нувшість ніко­ли не зга­ду­ва­ла. Ко­ли спімнув іноді хто про її го­ре та про по­мер­ло­го суд­же­но­го її, во­на пре­див­но бен­те­жи­ла­ся. Міша­ла­ся, не­на­чеб не мог­ла з чо­гось-то опам’ята­ти­ся. Не відповіда­ла, хму­ри­ла­ся, і ніхто не міг зро­зуміти, що в ній діяло­ся…

Одного ра­зу Пет­ро, по­вер­нув­ши з по­ля, де кілька день пра­цю­вав із людьми і Ан­ною, за­явив сестрі, що хо­че пос­ва­та­ти Ан­ну.

Докія пе­ре­пу­ди­ла­ся.

- Вінчатися хо­чеш із нею? На старість? Сміх з се­бе пус­ти­ти? Не на­хо­див досі дівчи­ни, аж ось ко­го най­шов! Здурів на старість!

Їх рід попівський,- а во­на…

Він мах­нув ру­кою. Та мах­нув так, що во­на зро­зуміла, що сим ра­зом спро­ти­виться всім її сло­вам.

- Аби мені вже на старість не бу­ло ко­му й білля вип­ра­ти? - відповів гірко.- Як ти очі замк­неш, Па­ра­син­ка твоя зла­го­дить? Іди, спи­тай в неї, де її чо­ловік і ста­ри­ня йо­го і їх діти, за гос­по­дарст­вом? А по-дру­ге, ти знаєш, яка Ан­на? Іди, стань із нею в полі до ро­бо­ти, як я ста­вав - чо­ловік - з нею день у день цілий тиж­день, а відтак по­ба­чиш, що во­на вар­та! Я пос­тарівся, але ба­га­то та­ких робітниць, як во­на, не видів. Пря­мо з заліза. Ро­бить, та й ро­бить, та й ро­бить, і ще б год­на ро­би­ти… Знай, я її візьму!

Докія за­ду­ма­ла­ся.

Мудра бу­ла й роз­важ­на, і мов та ца­ри­ця, що хоч без ко­ро­ни, та все пра­ви­ла всім.

Тут тре­ба бу­ло доб­ре роз­ду­ма­ти.

І брат го­во­рив прав­ду. Він на жарт не го­во­рив. Ска­зав­ши своє, стук­нув ку­ла­ком у стіл і, за­ки­нув­ши гор­до го­ло­ву взад, мов лев, вий­шов мовч­ки з ха­ти. Зна­чить - він учи­нить те, що за­явив їй.

Він го­во­рив прав­ду, що ко­ли її не ста­не, він хоч і який мо­тор­ний, хоч раз чо­ловік собі, а про­те ста­не без неї круг­лою си­ро­тою. Ніхто йо­го не дог­ля­не, її донька має сво­го чо­ловіка, свої діти, гос­по­дарст­во й інші кло­по­ти, і ку­ди він при­ту­лить свою го­ло­ву? Чи не в Менд­ля на Гоп­пля­цу?

Що чо­ловік без жіно­чих рук?

Глина.

А ще на старість. А во­ни вже не мо­лоді: во­на і він.

А Ан­на - що вже бу­ло з нею, то бу­ло,- а во­на все-та­ки не з тих, аби їй не вар­то честі відда­ти. Ру­ки її хіба з зо­ло­том нарівні пос­та­ви­ти! Що ж ро­би­ти?

Нехай її вже бе­ре! Та­ке вже ма­ло йо­го бу­ти. З са­мо­го по­чат­ку. Він не на­хо­див па­ри за­мо­ло­ду, аж по стільки ро­ках на неї на­ва­жив­ся, а во­на з ро­зу­му схо­ди­ла, до­ки доїха­ла кінця своїй дівочій долі.

Не їй тут, старій жінці, в до­розі ста­ва­ти! І чи по­мог­ло би во­но?

Ет!…

Івоніка го­во­рив на весіллі її Па­ра­син­ки, що спра­вить своєму Ми­хай­ли­кові та­ке весілля, що та­ко­го се­ло бор­зо вдру­ге не по­ба­чить і не за­бу­де ско­ро - та й спра­вив. Але яке?… Як нині, ба­чить усе, як бу­ло… як гу­ля­ли в дворі… як Ми­хай­ло гу­ляв… як Пет­ро й Ан­на гу­ля­ли… як пішли всі вих­ром і навіть во­на з Івонікою ки­ну­ли­ся шаліти… а хто ба­чив, що ко­му за пле­чи­ма сто­яло?…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ба!

Нехай по­бе­руться! Гос­подь один знає, в чім доб­ро, а в чім ли­ха го­ди­на.

І поб­ра­ли­ся.

П’ятий рік жи­вуть уже ра­зом.

В них ко­ло ха­ти рівно­ва­га й лад. Той лад, що йо­го вит­во­рює нев­то­ми­ма пра­ця і твер­дий яс­ний ум. Пет­ро відмо­лоднів і мов уд­воє по­ду­жав. Пра­цює, тов­четься, веш­тається і - як го­во­рять лю­ди, жар­ту­ючи - на старість «маєтки зби­ває».

Добре жи­вуть. Во­на ду­же доб­ре дбає про нього. Совісна й вваж­ли­ва, мов ко­ло скла, ко­ло нього хо­дить, а пе­ред Докією, мов пе­ред рідною матір’ю, ко­риться. Не має їй що Докія за­ки­ну­ти, бо все в неї по правді йде. Пет­ро справді гроші пря­че, хоч ніяк йо­му про маєтки й ду­ма­ти.

В нього є хлоп­чи­на, і се він ро­бить зад­ля нього. При­ду­ма­ли йо­го відда­ти до шко­ли. Не­ма йо­му що до землі прив’язу­ва­ти­ся,- ура­ди­ли,- во­на іноді ли­ше са­мо­го го­ря на­но­сить! Не­ма що до неї при­рос­та­ти! Во­на не кож­но­го щас­тям наділяє!

А ста­рий Івоніка, що про се довідав­ся, ожив­ле­но піддер­жує їхню дум­ку. Тай­ком пе­ред Марійкою пішов до но­та­ря і за­пи­сав хлоп­чині що­най­кра­щий ла­нець Ми­хай­ла. Не­хай ко­лись і вче­ний зга­дає доб­рим сло­вом йо­го не­щас­но­го покійно­го си­на…

Він див­но прив’яза­ний до тої по­важ­ної, лагідної мо­ло­диці, що мов той доб­рий ан­гел снується в хаті й по надвірку, і для нього, ко­ли б він і не спи­нив­ся в її хаті, все лас­ка­ве й доб­ре сло­во має. «Невісткою» своєю на­зи­ває її, і гірко-болісно всміхається при тім сам із се­бе. Хлоп­чи­ну її ме­дом уго­щає і, як вну­ка, го­лу­бить. Се оди­но­кий зо­ло­тий промінчик на ти­хих по­лях, що вик­ли­кує від ча­су до ча­су усміх на йо­го ус­тах і що ним він справді ра­дується.

А Марійка? По­ну­ра та го­рем роз­ко­ле­на вда­ча, що з нею?

Вона ба­чить той промінь, що па­де зо­ло­тим пас­мом із тої дрібної ха­ти­ни в ду­шу її чо­ловіка, але він у ній ли­ше жаль вик­ли­кує.

Ніколи не пе­рес­ту­пає її но­га по­ро­га ха­ти у ве­се­ло­му ліску, ніко­ли й не спи­няється но­га мо­ло­дої по­важ­ної жінки ко­ло самітнього бур­дея.

Лінія між ни­ми ніяк не мо­же виг­ла­ди­ти­ся; тут ста­нув уже жаль ма­тері до ма­тері й не ус­ту­питься ніко­ли з-поміж них.

Часом, ко­ли хлоп’я у ве­се­ло­му розбігу за Івонікою при­м­чить аж до бур­дея, ко­ли по­ба­чить йо­го ста­ра жінка, її мов на ножі щось бе­ре. І прос­тяг­ну­ла би ру­ки за ним, при­гор­ну­ла би до оси­ротіло­го сер­ця - во­но їй чи­мось бли­зьке, чи­мось рідне, чи­мось до­ро­го­го покійно­го си­на при­га­дує, та тут і кам’яніє на місці й не­ви­мов­но гіркий спо­мин по­ри­нає гост­рим но­жем у ду­шу.

Вона відіпхну­ла ко­лись сво­го вну­ка від сво­го по­ро­га, відігна­ла з матір’ю, мов со­ба­ку, що був би уже та­ким, як оцей, і огрівав за­дубнілу з жа­лю ду­шу й оси­ротілу ха­ту роз­ве­се­ляв,- а так бо­жевільний жаль огор­тав її. Са­ма всьому вин­на. Са­ма-саміська во­на. Дри­жа­чи­ми ру­ка­ми на­пов­няє ди­тині ка­пе­лю­шок лакітка­ми, на які здо­бу­вається самітня осе­ля в полі. Су­ше­ни­ми ово­ча­ми, горішка­ми, іноді й бу­лоч­кою - і відси­лає до­до­му. Нес­покійним пог­ля­дом і див­но зміне­ним зо­ром на­ка­зує ди­тині вер­та­ти ско­ро до ма­ми… Во­но вер­тається пос­луш­но пильненьким кро­ком і ущас­лив­ле­не до ма­ми, а не­щас­на здіймає грізно ку­лак і гро­зить страш­но в сто­ро­ну, де про­жи­ває той, що ви­нен її го­рю. Не­хай гос­подь пос­ту­пить із ним, як він собі на те зас­лу­жив…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Анна дри­жить над своїм хлоп­цем яко­юсь бо­яз­кою лю­бов’ю з цілої по­важ­ної, гли­бо­кої душі, що на­терпіла­ся до дна, і знає ли­ше од­ну ме­ту - ви­вес­ти ди­ти­ну свою в лю­ди. Її ко­лишнє го­ре відтво­ри­ло їй очі, і інстинк­том своїм пізна­ла жит­тя - світ. Га­рує і пра­цює від ран­ня до ве­чо­ра на здо­бут­тя за­собів до на­уки для си­на, і щось мов си­лує її відірва­ти йо­го від землі.

З нього бу­дуть лю­ди, як по­ки­не зем­лю.

Якісь інші лю­ди, як во­на, як всі ті, що ок­ру­жа­ють її, як ті, че­рез яких на­терпіла­ся стільки у своїм мо­лодім житті та що пе­ред­час­но зло­ми­ло її. Не ро­зуміє яс­но, чо­му, по якій при­чині, але відчу­ває се і щи­ро пе­ре­ко­на­на.

А Пет­ро піддер­жує її в тім.

Дрібне хлоп’я з за­ду­ма­ни­ми очи­ма своєї ма­тері йо­го мов до жит­тя відно­ви­ло. Ко­ли во­но спить, відга­няє му­хи від нього, а ру­ки йо­го, ве­ликі залізні ру­ки, пря­мо бо­яться до­торк­ну­ти дрібно­го тільця, щоб не зав­да­ти йо­му бо­лю. Во­но ж до­ро­ге. Во­но всіх зай­має. Щось має за со­бою, чим в’яже до се­бе й ке­рує…

І так тя­жать на нім надії - якісь нес­фор­мо­вані, пре­гарні, горді надії - здається, са­мих терп­ля­чих і упо­ко­ре­них - і він їх має спов­ни­ти…

Виросте - в нім про­ки­неться батьківська, ге­роїчна вда­ча, гли­бо­кий, віщий інстинкт по ма­тері,- во­ни поп­ро­ва­дять йо­го в інший світ… І він спов­нить ті надії…

Чернівці, 7 квітня 1901 р.

Друкований текст для вичитування взято з:

Ольга Кобилянська. Повісті. Оповідання. Новели. Київ, «Наукова думка», 1988.

Серія «Бібліотека української літератури».

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Остаточне вичитування, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2023