ЗАХАР БЕРКУТ

ПЕРЕДМОВА

Повість історична - се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.

Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна.

Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть безперечно таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Наскільки мені удалось віддати дух тих давніх, замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволяв собі доповнювати скупий історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги і ін.). Дійові особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно.

Львів, дня 1 грудня 1882.

Ів. Франко

Випускаючи в світ «Захара Беркута» другим виданням, двадцять літ по виході першого видання, я обмежуюсь на виправлення язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом сих двадцятьох літ.

Криворівня, 1 серпня 1902.

І. Ф.

Дела давно минувших дней,

Преданья старины глубокой…

А. С. Пушкин

I

Сумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Прав­да, і Стрий, і Опір од­на­ко­во ми­ють її рінисті зе­лені уз­бе­реж­жя, лу­ги її од­на­ко­во пок­ри­ва­ються вес­ною тра­ва­ми та цвіта­ми, і в її ла­зу­ровім, чистім повітрі од­на­ко­во плав­ле та ко­лесує орел бер­кут, як і пе­ред давніми віка­ми. Але все інше як же зміни­ло­ся! І ліси, і се­ла, і лю­ди! Що дав­но ліси густі, неп­рохідні за­кривали май­же весь її простір, окрім ви­со­ких по­ло­нин, схо­ди­ли в до­ли­ну аж над самі ріки,- те­пер во­ни, мов сніг на сонці, сто­пи­ли­ся, зрідли, змаліли, де­ку­ди по­ще­за­ли, ли­ша­ю­чи по собі лисі об­ла­зи; інде знов із них ос­то­яли­ся ли­ше по­обс­ма­лю­вані пеньки, а з-між них де-де несміло ви­ростає нуж­ден­на сме­ре­чи­на або ще нуж­денніший яло­вець. Що да­в­но ти­хо тут бу­ло, не чу­ти ніяко­го го­ло­су, крім вів­чарської трембіти десь на да­лекій по­ло­нині або ри­ку диког­о ту­ра чи оле­ня в гу­ща­ви­нах,- те­пер на по­ло­нині гей­кають во­ларі, а в ярах і деб­рях га­лю­ка­ють ру­бачі, трачі й ґонтарі, не­нас­тан­но, мов нев­ми­ру­щий черв, підгри­за­ючи та підти­на­ючи кра­су ту­хольських гір - столітні ялиці та сме­ре­ки, і або спус­ка­ючи їх, по­тя­тих на ве­ликі бо­тю­ки, долі по­то­ка­ми до но­вих па­рових тар­таків, або та­ки на місці ріжу­чи на дош­ки та на гонти.

Але най­більше зміни­ли­ся лю­ди. Звер­ха гля­нув­ши, то не­мовби змог­ла­ся між ни­ми «культу­ра», але на ділі виход­ить, що змог­ло­ся тільки їх чис­ло. Сіл і присілків більше, хат по се­лах більше, але за­те по ха­тах убо­жест­во більше і нуж­да більша. На­род нуж­ден­ний, при­би­тий, по­ну­рий, су­проти чу­жих несмілий і не­до­теп­ний. Кож­дий дбає тільки про се­бе, не ро­зуміючи то­го, що та­ким ро­бом розд­роб­лю­ються їх си­ли, ос­лаб­люється гро­ма­да. Не так тут ко­лись бу­ло! Хоч мен­ше на­ро­ду, та за­те що за на­род! Що за жит­тя кипіло в тих го­рах, се­ред тих неп­рохідних борів у стіп мо­гутнього Зе­ле­ме­ня! Ли­ха до­ля довгі віки зну­ща­ла­ся над тим на­ро­дом. Тяжкі уда­ри підко­па­ли йо­го доб­ро­бут, нуж­да зло­ма­ла йо­го свобідну, здо­ро­ву вда­чу, і нині тільки не­ясні, давні спо­ми­ни на­га­ду­ють прав­ну­кам щас­ливіше жит­тя предків. І ко­ли ча­сом ста­ра ба­бу­ся, си­дя­чи в запічку та пря­ду­чи гру­бу вов­ну, поч­не роз­повіда­ти дрібним уну­кам про дав­ню дав­ни­ну, про на­па­ди мон­голів-пе­си­го­ловців і про ту­хольсько­го ва­таж­ка Бер­ку­та,- діти слу­ха­ють три­во­ж­но, в їх си­вих оче­ня­тах блис­ко­тять сльози. А ко­ли скі­н­читься ди­во­виж­на повість, то малі й старі, зітха­ючи, шеп­чуть: «Ах, яка ж то крас­на бай­ка!»

- Так, так,- го­во­рить ба­бу­ся, по­хи­ту­ючи го­ло­вою,- так, так, дітоньки! Для нас то бай­ка, а ко­лись то прав­да бу­ла!

- А не зна­ти, чи вер­нуться ще ко­ли такі ча­си,- за­ки­дає дех­то стар­ший.

- Говорять старі лю­ди, що ще ко­лись вер­нуться, але, ма­буть, аж пе­ред кінцем світу.

Сумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Каз­кою ви­дається повість про давні ча­си і давніх лю­дей. Віри­ти не хо­тять нинішні лю­ди, що ви­рос­ли в нужді й при­тис­ку, в ти­сячолітніх пу­тах і за­леж­нос­тях. Але не­хай собі! Дум­ка по­ет­а ле­тить у ті давні ча­си, ожив­ляє давніх лю­дей, а в ко­го сер­це чис­те і щи­ро людське чут­тя, той і в них по­ба­чить своїх братів, жи­вих лю­дей, а в жит­ті їх, хоч і як не­подібнім до на­шо­го, дог­ля­не не од­но та­ке, що мо­же бу­ти по­жа­да­не і для на­ших «культур­них» часів.

Було се 1241 ро­ку. Вес­на сто­яла в ту­хольських го­рах.

Одної пре­гар­ної дни­ни лу­на­ли лісисті пригірки Зелеме­ня го­ло­са­ми стрілецьких рогів і кри­ка­ми чис­лен­них стрі­льців.

Се но­вий ту­хольський бо­ярин, Ту­гар Вовк, справ­ляв ве­ликі ло­ви на гру­бу звіри­ну. Він свят­ку­вав по­чин сво­го но­вого жит­тя,- бо не­дав­но князь Да­ни­ло да­ру­вав йо­му в Ту­хольщині ве­ли­чезні по­ло­ни­ни і ціле од­но пригір’я Зеле­меня; не­дав­но він по­явив­ся в тих го­рах і по­бу­ду­вав собі гар­ну ха­ту і оце пер­шу уч­ту справ­ляє, знай­омиться з дов­количними бо­яра­ми. По учті ру­ши­ли на ло­ви в тухольські ліси.

Лови на гру­бо­го звіра - то не за­бав­ка, то бо­ротьба тяж­ка, не раз кро­ва­ва, не раз на жит­тя і смерть. Ту­ри, мед­веді, ди­ки - се не­без­печні про­тив­ни­ки; стріла­ми з луків рідко ко­му удасться по­ва­ли­ти та­ко­го звіра; навіть ро­га­ти­ною, яку ки­далось на про­тив­ни­ка при відповіднім приб­ли­жен­ні, не­легко да­ти йо­му ра­ду. Тож ос­татньою і рішу­чою зброєю бу­ло важ­ке копіє, яким тре­ба бу­ло влучи­ти про­тив­ни­ка зблизька, влас­но­руч­но, з цілою си­лою, відра­зу. Схиб­ле­ний удар - і жит­тю бор­ця гро­зи­ла ве­ли­ка не­без­пе­ка, ко­ли йо­му не вда­лось в ос­татній хвилі схо­ва­тись у без­печ­ну криївку і до­бу­ти ме­ча або тяж­ко­го то­по­ра для своєї обо­ро­ни.

Не ди­во, от­же, що Ту­гар зі своїми гістьми ви­би­рав­ся на ло­ви, мов на війну, з за­па­сом стріл і ро­га­тин, зі слу­га­ми й за­па­са­ми жив­ності, навіть з досвідним зна­ха­рем, що вмів за­мов­ля­ти ра­ни. Не ди­во та­кож, що Ту­гар і йо­го гості бу­ли в повній ри­царській зброї, окрім пан­цирів, бо ті спи­ня­ли би їх у ході по ло­мах та гу­ща­ви­нах. Те тільки ди­во, що й Ту­гарова донька Ми­рос­ла­ва, не по­кида­ючись батька, по­сміла та­кож ви­ру­ши­ти ра­зом з гістьми на ло­ви. Ту­хольські гро­ма­дя­ни, ви­дя­чи її, як їха­ла на ло­ви по­се­ред гос­тей, гор­до, сміло, мов стрімка то­по­ля се­ред ко­ре­нас­тих дубів, з упо­до­бою по­во­ди­ли за нею очи­ма, по­го­во­рю­ючи:

- От дівчи­на! Тій не жаль би бу­ти му­жем. І пев­но, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, пев­но, бу­ла не­ма­ла пох­ва­ла, бо Ту­гар Вовк був муж­чина, як дуб. Плечистий, підсад­ку­ва­тий, з гру­би­ми об­ри­са­ми ли­ця і гру­бим чор­ним во­лос­сям, він і сам подо­бав на од­но­го з тих злю­щих ту­хольських мед­ведів, яких їхав во­юва­ти. Але ж бо й донька йо­го Ми­рос­ла­ва бу­ла дівчи­на, якої пошу­ка­ти­. Не ка­же­мо вже про її уро­ду й кра­су ані про її до­бре сер­це - в тім згляді ба­га­то її ро­вес­ниць мог­ло ста­ти з нею на­рівні, хоч і не­ба­га­то мог­ло пе­ре­ви­щи­ти її. Але в чім не ма­ла во­на па­ри між своїми ро­вес­ни­ця­ми, так се в при­родній сво­боді сво­го по­вод­жен­ня, в нез­ви­чай­ній силі му­скулів, у смілості й рішу­чості, влас­тивій тільки муж­чи­нам, що ви­рос­ли в не­нас­танній бо­ротьбі з суп­ро­тив­ни­ми обстав­инами. За­раз з пер­шо­го ра­зу вид­но бу­ло, що Мирос­лава ви­рос­ла на сво­боді, що ви­хо­ван­ня її бу­ло му­жеське і що в тім пре­гар­но роз­ви­ненім дівочім тілі жи­ве сильний, ве­ли­ки­ми здібнос­тя­ми об­да­ро­ва­ний дух. Во­на бу­ла в бать­ка оди­нач­ка, а до то­го ще за­раз при на­род­жен­ні втра­ти­ла матір. Нянька її, ста­ра му­жич­ка, відмал­ку зап­рав­ля­ла її до вся­кої руч­ної ро­бо­ти, а ко­ли підрос­ла, то батько, щоб ро­зважити свою са­мо­ту, брав її всю­ди з со­бою і, щоб задов­ольнити її пал­ку на­ту­ру, прив­чив її вла­да­ти ри­царсько­го зброєю, зно­си­ти всякі не­ви­го­ди і сміло сто­яти в небе­з­пека­х. І чим більші труд­ності їй при­хо­пи­лось побор­ювати, тим охітніше бра­лась во­на за діло, тим кра­ще про­являлася си­ла її тіла й її рішу­чо­го, пря­мо­го ха­рак­те­ру. Але поп­ри все те Ми­рос­ла­ва ніко­ли не пе­рес­та­ва­ла бу­ти женщи­ною: ні­ж­ною, доб­рою, з жи­вим чут­тям і скром­ним, стид­ли­вим ли­цем, а все те лу­чи­лось в ній у та­ку див­ну, ча­руючу гар­монію, що хто раз ба­чив її, чув її мо­ву,- той довіку не міг за­бу­ти її ли­ця, її хо­ду, її го­ло­су,- то­му во­ни при­га­ду­ва­ли­ся жи­во і ви­раз­но в най­кра­щих хви­лях йо­го жит­тя, так, як вес­на навіть ста­ро­му стар­цеві при­га­дує йо­го мо­ло­ду лю­бов.

Вже третій день три­ва­ли ло­ви. Ба­га­то оленів-ро­гачів і чо­р­ног­ри­вих турів ляг­ло го­ло­ва­ми від стріл і ра­тищ боярс­ьких. Над шум­ним гірським по­то­ком, на зе­леній по­ляні се­ред лісу сто­яли шат­ра ловців, курили­ся раз у раз ве­ли­чезні ог­ни­ща, де висіли на га­ках кітли, обер­та­ли­ся рож­ни, де ва­рилось і пек­лось м’яси­во вби­тої ди­чи­ни для гос­тей. Ни­нішній, ос­татній день ловів мав бу­ти пос­вя­че­ний самом­у го­лов­но­му та за­ра­зом і най­більше не­без­печ­но­му ділу - ло­вам на мед­ведів.

На стрімкім пригірку, відділенім від інших страш­ни­ми деб­ря­ми, по­рослім гус­то ве­ли­чез­ни­ми бу­ка­ми та смере­ка­ми­, пок­ритім ло­ма­ми й об­ва­ли­ща­ми де­рев, бу­ло віддав­на го­лов­не ле­го­ви­ще мед­ведів. Тут, як твер­див ту­хольський провідник, мо­ло­дий гірняк Мак­сим Бер­кут, гнізди­ла­ся ме­д­ве­дя­ча мат­ка. Відси дикі звірі роз­но­си­ли пост­рах на цілу око­ли­цю і на всі по­ло­ни­ни. І хоч не раз уда­ва­лось смілим вівча­рям за­би­ти од­но­го або дру­го­го стріла­ми та то­по­ра­ми або за­ва­би­ти під сліп, де йо­му ламал­а крижі важ­ка ко­ло­да, спа­да­ючи вниз,- то все-та­ки чис­ло їх бу­ло над­то ве­ли­ке, щоб із то­го бу­ла знач­на полегш­а для око­лиці. То й не див­но, що ко­ли новоприбулий­ бо­ярин Ту­гар Вовк оповістив ту­хольцям, що хотів би зро­би­ти ве­ликі ло­ви на мед­ведів і про­сить да­ти йо­му провідни­ка, во­ни не тільки да­ли йо­му на провід­ника пер­шо­го удальця на всю Тухольську вер­хо­ви­ну, Мак­си­ма Бер­ку­та, си­на тухольсь­ко­го бесідни­ка За­ха­ра, але, крім то­го, ви­ря­ди­ли з влас­ної волі цілий відділ па­семців з лу­ка­ми й ра­ти­ща­ми для по­мо­чі зібра­ним бо­ярам. Ціла та гро­ма­да ма­ла обс­ту­пи­ти мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще і очи­с­ти­ти йо­го до­ра­зу від по­га­но­го зві­ра.

Від са­мо­го досвіта в ло­вецькім та­борі ве­ли­кий рух і три­вожне до­жи­дан­ня. Боярські слу­ги від півночі зви­ва­ли­ся, при­го­тов­ля­ючи для гос­тей їду на цілий день, на­пов­ню­ючи ши­пу­чим ме­дом і яб­луч­ни­ком по­до­рожні бак­ла­ги. Тухольські па­семці й собі го­то­ви­лись, ост­ря­чи ножі та те­са­ки, обу­ва­ючи міцні зуб­рові пос­то­ли і скла­да­ючи в не­величкі до­рожні бе­са­ги пе­че­не м’ясо, па­ля­ниці, сир і все, що мог­ло по­на­до­би­ти­ся в ціло­денній трудній пе­реп­раві. Максим Бер­кут, який аж нині, суп­ро­ти най­важнішо­го і най­тяж­чо­го діла, по­чув се­бе вповні са­мим со­бою, вповні на­чальни­ком сеї не­ве­лич­кої армії, за­ря­джу­вав з прав­ди­во на­чальницькою вваж­ливістю й по­ва­гою все, що на­ле­жа­ло до діла, нічо­го не за­бу­ва­ючи, ні з чим не квап­ля­чись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього ви­хо­ди­ло в свій час і на своїм місці, без сумішки й су­то­ло­ки; всю­ди він був, де йо­го потрібно, всю­ди вмів зро­би­ти лад і по­ря­док. Чи то між своїми то­ва­ри­ша­ми-ту­хольця­ми, чи між бо­яра­ми, чи між їх слу­га­ми, Мак­сим Бер­кут усю­ди був од­на­ко­вий, спо­кі­й­ний, свобідний в ру­хах і сло­вах, мов рівний се­ред рівних. То­ва­риші по­во­ди­лись з ним так са­мо, як він з ни­ми, сво­бідно, не­си­лу­ва­но, смія­лись і жар­ту­ва­ли з ним, а про­те ви­пов­ню­ва­ли йо­го роз­ка­зи точ­но, швид­ко і так ве­се­ло та ра­до, не­мов і самі без розказ­у бу­ли би в тій хвилі зро­би­ли те са­ме. Бо­ярська служ­ба, хоч да­ле­ко не та­кої рівної вдачі, да­ле­ко не так свобідна в по­во­д­женню, да­ле­ко похіпніша з од­них гор­до висміва­ти­ся, а пе­ред дру­ги­ми ни­зенько хи­ли­ти­ся, все ж та­ки по­ва­жа­ла Мак­си­ма Бер­ку­та за йо­го зви­чай­ність і роз­суд­ливість і, хоч не без дотинків та жартів, та­ки ро­би­ла те, що він ка­зав. А й самі бо­яри, по більшій часті лю­ди горді, воєнні, що не­ра­д­о ба­чи­ли «смер­да» в своїм то­ва­ристві, та й то ще смер­да, що вва­жав їх чи­мось не­мов со­бі рівним,- і во­ни те­пер не по­ка­зу­ва­ли над­то ви­раз­но своєї не­охо­ти і виповнюва­ли роз­по­ряд­жен­ня мо­ло­до­го про­ві­д­ни­ка, ма­ючи на кождім кроці на­го­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, що ті розпорядж­ення бу­ли зовсім ро­зумні, такі, як тре­ба.

Ще со­неч­ко не за­раз ма­ло схо­ди­ти, а вже ло­вецьке то­ва­р­иство ви­ру­ши­ло з та­бо­ру. Гли­бо­ка ти­ша сто­яла над го­ра­ми; нічні су­мер­ки дріма­ли під тем­но-зе­ле­ни­ми корон­ами сме­рек; на густім, чепіргатім лис­ті па­по­роті висіли краплі ро­си; пов­зучі зе­лені по­яс­ни­ки ви­ли­ся попід но­ги, плу­та­ли­ся поміж корінням ве­ли­чез­них ви­вертів, спліталис­я в неп­рохідні кле­бу­ки з кор­ча­ми гнуч­кої колюч­ої ожи­ни та з спле­та­ми ди­ко­го пну­чо­го хме­лю. З про­па­дис­тих, чор­них, мов гор­ла бе­зодні, дебрів піднімалас­я си­ви­ми ту­ма­на­ми па­ра - знак, що на дні тих дебрів пли­ли не­ве­личкі лісові по­то­ки. Повітря в лісі на­поєне бу­ло тою па­рою й за­па­хом жи­виці; во­но захоплювало ­дух, не­мов­би­то шир­ших гру­дей тре­ба бу­ло, щоб ди­ха­ти ним свобідно.

Мовчки про­би­ра­ла­ся ло­вецька дру­жи­на неп­рохідни­ми нет­ря­ми, деб­ря­ми й ло­ма­ми без стеж­ки, без ніяких провід­них знаків у тьмавій гу­ща­вині. По­пе­ре­ду йшов Мак­сим Бе­р­кут, а за ним Ту­гар Вовк і інші бо­яри. Обік Туга­ра йшла йо­го донька Ми­рос­ла­ва. По­за­ду йшли ту­хольські па­семці. Всі йшли ози­ра­ючись і надс­лу­ху­ва­ли пильно.

Ліс по­чи­нав ожи­ва­ти ден­ним жит­тям. Пест­ро­пе­ра сой­ка хрипіла в верш­ках сме­рек, зе­ле­на жов­на, при­че­пивши­ся до пня тут же над го­ло­ва­ми про­хо­жих, дов­ба­ла своїм заліз­ним дзьобом ко­ру; в да­ле­ких зво­рах чу­ти бу­ло рик турів і вит­тя вовків. Мед­веді в ту по­ру, наївшися, дріма­ли під ло­мами на мо­ховій пос­телі. Ста­до диків рох­ка­ло десь у дебрі, хо­ло­дя­чи­ся в сту­денім на­мулі.

Може, го­ди­ну йшло то­ва­рист­во тою труд­ною нетоп­та­но­ю до­ро­гою. Всі ди­ха­ли важ­ко, лед­ве мо­жу­чи на­ловити гру­дьми повітря, всі оти­ра­ли крап­лис­тий піт із лиць. Мак­сим час­тенько ози­рав­ся по­зад се­бе. Він зра­зу про­тив­ний був то­му, щоб і жен­щи­на йшла ра­зом з му­жа­ми в той не­без­печ­ний похід, але Ми­рос­ла­ва упер­ла­ся. Во­на ж пер­ший раз бу­ла на та­ких ве­ли­ких ло­вах і ма­ла би для бог зна яких труд­нос­тей за­не­ха­ти най­кра­щу їх час­ти­ну! Ніякі Мак­си­мові до­ка­зи про труд­ності до­ро­ги, про не­бе­з­п­еки на ста­но­вищі, про си­лу й лютість звіра не мог­ли пе­ре­ко­на­ти її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го­во­ри­ла во­на з та­ким смілим пог­ля­дом, з та­ким со­лод­ким усміхом, що Максим, мов оча­ро­ва­ний, не міг нічо­го більше ска­за­ти. І батько, що зра­зу та­кож ра­див Ми­рос­лаві ли­ши­ти­ся в та­борі, вкінці му­сив ус­ту­пи­ти її просьбам. З по­ди­вом глядів те­пер Мак­сим, як ота нез­ви­чай­на жен­щина по­ро­вень з най­сильніши­ми му­жа­ми по­бо­рю­ва­ла вся­кі труд­ності утяж­ли­вої до­ро­ги, як лег­ко пе­рес­ка­ку­ва­ла гни­лі ло­ми і ве­ли­чезні тра­ми, яким пев­ним кро­ком ішла по­над ур­ви­ща, горі стрімки­ми деб­ря­ми, прос­ков­зува­ла поміж ви­вер­ти і при тім так без­печ­но, так нев­то­мимо, що Мак­си­мові зда­ва­ло­ся, що во­на хіба на яких чу­до­вих кри­лах уно­ситься. Він глядів на се й не міг наг­лядіти­ся.

«Дивна дівчи­на! - ду­ма­лось йо­му раз по ра­зу,- та­кої я ще й не ви­дав ніко­ли!»

Ось уже прий­шли на місце. Мед­ве­дя­че ле­го­ви­ще - то був ви­со­кий, тільки від півден­но­го бо­ку з тру­дом дос­туп­ний горб, пок­ри­тий гру­без­ни­ми бу­ка­ми й сме­ре­ка­ми, зава­ле­ни­й ви­вер­та­ми й ло­ма­ми. Від півночі, за­хо­ду і схо­ду вхід і вихід за­ми­ка­ли ви­сокі ска­листі стіни, не­мов велич­езною со­ки­рою ви­ру­бані з тіла ве­лет­ня Зе­ле­ме­ня і відсу­нені від нього на кілька­над­цять сажнів; спо­дом попід ті стіни вузь­кою щіли­ною шумів і пінив­ся сту­дений гірсь­кий потік. Таке по­ло­жен­ня улег­шу­ва­ло на­шим лов­цям ро­бо­ту; во­ни пот­ре­бу­ва­ли тільки об­са­ди­ти не над­то ши­ро­кий плай від півден­но­го бо­ку і тим плаєм дос­ту­па­ти чим­раз далі до­гори, а звір, не ма­ючи іншо­го ви­хо­ду, му­сив ко­неч­но по­пас­тися в їх ру­ки і на їх ра­ти­ща.

Опинившися на тім важнім, хоч ду­же не­без­печнім плаю, Мак­сим Бер­кут велів то­ва­рист­ву на хви­лю роз­ложи­ти­ся і спо­чи­ти, аби наб­ра­ти сил до труд­но­го діла. Сон­це схо­ди­ло, але гілля сме­рек і сусідні гор­би зас­ло­нюва­ли йо­го вид. По ко­роткім відди­ху Мак­сим по­чав розс­тав­ля­ти ловців у два ря­ди так, аби вповні об­са­ди­ти плай. До­ки плай ще ву­зький, кож­до­му лов­цеві прий­деться сто­яти о п’ять кроків від дру­го­го; але дальше вгорі, де плай роз­ши­ряється в цілу спо­хо­вас­ту пло­щи­ну, там прий­деться лов­цям шир­ше роз­ступитися. Од­но тільки кло­по­та­ло йо­го: що зро­би­ти з Ми­рос­ла­вою, яка кон­че хотіла й собі сто­яти на ок­ремім ста­но­в­ищі, а не при боці сво­го батька.

- А що ж то я гірша від от­сих твоїх па­семців? - го­во­ри­ла во­на, рум’яніючись, мов ро­жа, до Мак­си­ма.- Їх ти ста­виш на ста­новищі, а ме­не не хо­чеш… Ні, сього не бу­де! І для мо­го ба­ть­ка се був би стид, ко­ли б нас двоє сто­яло на однім ста­новищі! Прав­да, ба­теньку?

Тугар Вовк не міг їй суп­ро­ти­ви­ти­ся. Мак­сим по­чав говор­ити їй про не­без­пе­ку, про си­лу й лютість роз­жер­то­го звіра, але во­на за­цитька­ла йо­го:

- А що ж то в ме­не не­ма си­ли? А що ж то я не вла­даю лу­ком, ра­ти­щем і то­по­ром? Ану, не­хай кот­рий-будь із твоїх ла­семців спро­бує зо мною порівня­ти­ся,- по­ба­чи­мо, хто ду­ж­чий!

Максим вкінці за­мовк і му­сив учи­ни­ти її во­лю. Та й чи міг спро­ти­ви­ти­ся тій дивній, чарівній дівчині? Він хотів хоч ста­но­ви­ще виз­на­чи­ти їй най­мен­ше не­без­печ­не, але, на ли­хо, сього не мож­на бу­ло зро­би­ти, бо тут усі ста­но­ви­ща бу­ли од­на­ко­во не­без­печні. Розс­та­но­вив­ши ціле то­ва­ри­ство­, Мак­сим дав ось який роз­по­ря­док:

- Тепер по­молімся, ко­му хто знає, а потім ра­зом заг­рай­мо в ро­ги. Се бу­де пер­ший знак і спо­ло­шить звіра. Потім піде­мо горі плаєм і ста­не­мо аж там, де він роз­ши­рюється. Там мої то­ва­риші ли­шаться пильну­ва­ти ви­хо­ду, щоб ані один звір не уй­шов, а ви, бо­яри, піде­те дальше, до са­мо­го ма­т­чи­н­ого ле­го­ви­ща!

В доб­ру хви­лю потім за­лу­на­ли ліси й по­ло­ни­ни хрип­ли­в­им ре­вом зуб­ро­вих рогів. Не­мов ве­ли­чез­на хви­ля, по­ко­тив­ся го­лос по лісах і зво­рах, роз­би­ва­ючи­ся, глух­ну­чи, то знов под­во­ю­ючись. Про­бур­ка­ли­ся ліси. Заскиглила ка­ня над вер­ховіттям сме­ре­ки; зля­ка­ний бер­кут, ши­ро­ко роз­ма­ху­ючи кри­ла­ми, підняв­ся на возду­хи; зах­рустів звір поміж ло­ма­ми, шу­ка­ючи без­печ­ної криїв­ки. На­раз рик рогів утих і ловці пус­ти­ли­ся в до­ро­гу горі плаєм. Усіх сер­ця би­ли­ся живіше ожи­дан­ням незвісних не­без­пек, бою і побіди. Обе­реж­но про­би­ра­лись во­ни ря­да­ми; пе­ре­дом ряд бо­ярський, за ним па­ру­боцький ряд; Максим ішов по­пе­ре­ду, пильно надс­лу­ха­ючи та слідя­чи звіри­ну. Цар ломів, медвідь, ще не по­ка­зу­вав­ся.

Дійшли вже до са­мо­го най­вуж­чо­го гир­ла, по­за яким плай роз­ши­рю­вав­ся в ве­ли­ку спо­хо­вас­ту пло­щи­ну. Ловці знов тут зу­пи­ни­ли­ся на роз­каз Мак­си­ма, і знов заг­риміли ще з більшою си­лою зуб­рові ро­ги, роз­но­ся­чи три­во­гу в су­мра­чні мед­ве­дячі гав­ри. Рап­том затріщав лім не­да­ле­ко, за ве­ли­чез­ною ку­пою гру­бих пе­рег­ни­лих ви­вертів.

- Бачність! - скрик­нув Мак­сим.- Звір наб­ли­жається!

Ледве ска­зав ті сло­ва, ко­ли втім крізь ве­ли­ку щіли­ну між дво­ма пе­ре­вер­не­ни­ми пня­ми про­су­ну­ла­ся пе­ле­ха­та вели­ч­е­зна го­ло­ва, і двоє сірих очей напівціка­во, напівтри­во­ж­но вдив­ля­ли­ся в Ту­га­ра Вов­ка, що сто­яв на своїм ста­но­ви­щі, як­раз о яких де­сять кроків пе­ред щіли­ною. Ту­гар був ста­рий во­як і ста­рий ло­вець,- він не знав, що то тривог­а. Тож, не го­во­ря­чи ані сло­ва, не відзи­ва­ючись ні до кого, він ви­хо­пив важ­ку залізну стрілу з са­гай­да­ка, полож­ив на лук і наміряв­ся до звіра.

- Міряй в око, бо­яри­не! - шеп­нув з-по­за­ду Мак­сим.

Хвиль­ка три­вож­ної мов­чан­ки - свис­ну­ла стріла - і за­ревів звір мов ска­же­ний, ки­нув­ши со­бою взад. І хоть че­рез те щез він лов­цям з очей, скрив­ши­ся за ку­пою ви­вертів, то ревіт йо­го не вти­хав і не вти­ха­ло ска­же­не шеме­тан­ня.

- Далі за ним! - крик­нув Ту­гар Вовк і ки­нув­ся до щіли­ни, ку­дою щез медвідь. Рівночасно два бо­яри вже вид­ря­па­ли­ся бу­ли на верх ви­верту, вже попідніма­ли свої ра­ти­ща і ста­ра­лись да­ти їм ві­д­повідний роз­мах, аби до­ко­на­ти звіра. Ту­гар Вовк, сто­ячи в щілині, пус­тив у нього дру­гою стрілою. Звір за­ревів ще дуж­че і ки­нув­ся втіка­ти, але очі йо­го зап­ли­ли кров’ю, він не міг знай­ти ви­хо­ду і роз­щи­бав со­бою о де­ре­ва. Ра­ти­ще од­но­го бо­яри­на впи­лось йо­му між реб­ра, але не зав­да­ло смер­тельної ра­ни. Ди­кий рик ра­не­но­го мед­ве­дя роз­ля­гав­ся чим­раз дуж­че. В роз­пуці він підводив­ся на задні ла­пи, об­ти­рав собі кров з очей, рвав і ки­дав га­луззям на­пе­ред се­бе, але дар­ма; од­но йо­го око прошиблене­ бу­ло стрілою, а дру­ге раз у раз зап­ли­ва­ло кров’ю на­но­во.

Шемечучись на­осліп дов­ко­ла, звір наб­ли­зив­ся знов до Ту­га­ра Вов­ка. Той відки­нув лук і, при­чаївши­ся за вива­ле­ни­м ко­ре­нем, ухо­пив обіруч свій важ­кий топір і, ко­ли ме­двідь, ма­ца­ючи, до­би­рав­ся до знай­омої собі щіли­ни, він з усього роз­ма­ху цюк­нув йо­го зго­ри в го­ло­ву, аж че­реп роз­ко­лов­ся над­воє, мов роз­би­та тик­ва. Бриз­нув кро­ва­вий мо­зок на бо­яри­на, і ти­хо, без ри­ку по­ва­лив­ся звір до­до­лу. Ра­дісно за­рев­ли тру­би бо­яр на знак пер­шої побіди.

Звіра ви­тяг­не­но з-поміж ви­вертів і об­дер­то зі шкіри. То­ді бо­яри ру­ши­ли дальше, в гу­ща­ви­ну. Сон­це вже підня­лось на небі і мер­котіло крізь гілля­ки, мов скісні зо­лоті нит­ки та пас­ма. Ловці йшли те­пер геть-геть ве­селіше, пе­рех­ва­лю­ючи­ся своєю відва­гою й си­лою.

- Хоч я ли­ше вовк, дрібна звірю­ка, то все ще дам ра­ду ту­хо­льському мед­ве­деві! - го­во­рив Ту­гар Вовк, радіючи.

Максим Бер­кут слу­хав тих пе­рех­ва­лок і сам не знав, чо­му йо­му жаль зро­би­ло­ся ту­хольсько­го мед­ве­дя.

- Що ж,- ска­зав він,- дур­на звірю­ка той медвідь, са­мо­тою дер­житься. Як­би во­ни зібра­ли­ся до­ку­пи, то хто знає, чи й ста­до вовків да­ло би їм ра­ду.

Тугар по­зир­нув на нього гнівно, але не ска­зав нічо­го. Ловці обе­реж­но пос­ту­па­ли дальше, дря­па­ючись по виверт­ах, пе­рес­ка­ку­ючи з пня на пень, за­па­да­ючи не раз по по­яс у по­рох­но та ло­ми.

Посеред тих зва­лищ ве­лич­ної при­ро­ди видніли­ся подек­уди мед­ве­дячі стеж­ки, про­топ­тані від давніх-да­вен, вузькі, але доб­ре втоп­тані, гус­то засіяні вибіле­ни­ми кістка­ми ба­ранів, оленів та вся­кої іншої звіри­ни. Мак­сим дер­жав­ся те­пер по­за­ду бо­яр; він раз за ра­зом об­хо­див усі ста­но­ви­ща, ос­мот­рю­вав сліди, щоб до­га­да­ти­ся, чи во­ни свіжі, чи ні, підпо­ма­гав, за­охо­чу­вав утом­ле­них,- і тільки на нім однім не зна­ти бу­ло ніякої вто­ми. З по­ди­вом по­зи­ра­ла на нього Мирослава, ко­ли він пе­ре­хо­див ко­ло неї, і хоч ба­га­то досі ви­да­ла во­на мо­лодців і сильних, і смілих, але та­ко­го, як Мак­сим, що спо­лу­чав би в собі всі прик­ме­ти сильно­го ро­бітни­ка, ри­ца­ря і на­чальни­ка,- та­ко­го їй досі не траплял­ося ба­чи­ти.

Нараз зах­рустів лім, і грізно-лю­то ви­пав на ловців велич­езний медвідь. Він біг зра­зу на чо­тирьох ла­пах, але, побач­ивши пе­ред со­бою во­рогів, звівся на задні ла­пи, а в пе­редні вхо­пив бу­рею відла­ма­ний бу­ко­вий ко­нар, вик­ру­чу­ючи ним дов­ко­ла се­бе і ви­да­ючи час від ча­су з гор­ла ури­ва­ний, не­мов ви­зи­ва­ючий рик.

На ста­но­вищі суп­ро­ти звіра бу­ли два підгірські бо­яри, з тих, що най­го­лосніше пе­рех­ва­лю­ва­ли­ся і хотіли пе­ред усі­ми по­ка­за­ти­ся мис­лив­ця­ми. По­ба­чив­ши страш­но­го во­рога тут же пе­ред со­бою, во­ни зблідли й зат­ремтіли. Але скри­ти­ся, тіка­ти не ухо­ди­ло,- тре­ба бу­ло ста­ви­ти чо­ло, будь-що-будь. Дві стріли ви­летіли рівно­час­но з двох луків, але од­на хи­би­ла, свис­нув­ши мед­ве­деві по­над ву­ха, а дру­га влу­чи­ла звіра в бік, не зра­нив­ши знач­но, а тільки роздразн­и­в­ши безмірно. Ве­ли­чез­ним ско­ком підплиг­нув медвідь і шпу­р­нув на од­но­го лов­ця свою зброю - бу­ко­вий ко­нар, який зі страш­ною си­лою геп­нув­ся о де­ре­во. Тоді, не зу­пи­ня­ючись ані на хвильку і не да­ючи во­ро­гам ча­су до на­мис­лу, медвідь ки­нув­ся на од­но­го з них, що са­ме сто­яв на йо­го про­топ­таній стежці. Ра­ти­ще блис­ло в трем­тячій руці бо­яри­на,- він хотів ки­ну­ти ним на звіра.

- Не ки­дай! - крик­нув три­вож­но Мак­сим, надбіга­ючи і ве­дучи з со­бою поміч заг­ро­же­ним бо­ярам - Ту­га­ра Вов­ка і ще од­но­го бо­яри­на.- Не ки­дай ра­ти­ще, але нас­тав поп­рибіч і бо­ро­ни­ся!

Але бо­ярин не слу­хав і ки­нув ра­ти­ще на звіра. Роз­мах був не­ве­ли­кий, ру­ка бо­яри­на тремтіла, медвідь був уже на яких п’ять кроків,- от і не ди­во, що ра­ти­ще сла­бо зра­ни­ло звіра в пе­ред­ню ло­пат­ку. Вхо­пив медвідь дрю­чи­ну, роз­ло­м­ив її і зі страш­ним ри­ком ки­нув­ся на сво­го во­ро­га. Той де­р­жав уже в ру­ках прос­то­го, на оба бо­ки ост­ро­го ме­ча, що йо­го на­зи­вав медвідни­ком, і го­то­вив­ся віпхну­ти йо­го ві­стря в гру­ди звірові. Але вістря по­ховзло­ся по кості і заст­ря­ло в ло­патці, і звір ухо­пив бо­яри­на в свої страшні, залізні обійми. Страшенно скрик­ну­ла не­щас­ли­ва жерт­ва; зах­рустіли ко­сті під мед­ве­дя­чи­ми зу­ба­ми. Ціла та страш­на і дрож­жю прой­ма­юча подія скоїла­ся так рап­то­во, так нес­подіва­но, що, за­ким Мак­сим міг надбігти з підмо­гою, вже бо­ярин, хрип­ля­чи в пе­редс­мерт­них су­до­ро­гах, ле­жав на землі, а над ним сто­яв кро­ва­вий медвідь, вис­ка­лив­ши свої стра­шенні зу­би і ре­ву­чи на весь ліс з бо­лю від одер­жа­них ран.

Дрож прой­шла у всіх по тілі на той вид: бо­яри ста­ли мов уко­пані. Тільки Максим спокійно на­ло­жив стрілу на свій ро­го­вий лук, підійшов два кро­ки ближ­че до медве­дя і, прицілив­ши­ся од­ну хви­ли­ну, пус­тив йо­му стрілу прос­то в сер­це. Мов но­жем пе­ре­тя­тий, ур­вав­ся рик звіра, і він по­ва­лив­ся тру­пом на зем­лю.

Не ревіли ро­ги, не лу­на­ли ве­селі ок­ли­ки по тій новій по­біді. Бо­яри, по­ки­нув­ши свої ста­но­ви­ща, збігли­ся на місце не­щас­тя. Хоч і як во­ни бу­ли за­гар­то­вані в війнах, приви­кли ба­чи­ти смерть біля се­бе, але вид кро­ва­во­го, потро­ще­ного ­та по­шар­па­но­го тру­па ви­тис­нув із усіх гру­дей важ­кий зойк.

Мирослава вхо­пи­лась за гру­ди і відвер­ну­ла очі. Тухоль­ські па­семці на спле­тені з га­луз­зя ма­ри по­ло­жи­ли тру­па, а за ним по­тяг­ли і мед­ве­дя. По­ну­ра мов­чан­ка за­ляг­ла над то­ва­рист­вом. Ве­ли­ка ка­лю­жа крові блис­котіла до сон­ця і на­га­ду­ва­ла всім, що тут іще пе­ред хви­лею сто­яв жи­вий чо­ловік, батько дітям, ве­се­лий, охо­чий і пов­ний надії, а те­пер з нього ли­ши­ла­ся ли­ше без­форм­на ку­па кро­ва­во­го м’яса. У ве­ли­кої часті бо­яр відійшла охо­та до ловів.

- Цур їм, тим прок­ля­тим мед­ве­дям! - го­во­ри­ли де­які.- Не­хай тут хоч жи­ють, хоч ги­нуть собі, чи ж нам для них нараж­увати своє жит­тя?

Але Ту­гар Вовк, а особ­ли­во Ми­рос­ла­ва й Мак­сим, на­ля­га­ли­ кон­че, аби кінчи­ти роз­по­ча­те діло. Бо­яри вкінці прис­та­ли, але якось ду­же не раді бу­ли вер­та­ти на свої ста­новища.

- Позвольте мені, бо­яри, сло­во ска­за­ти,- за­го­во­рив до них Мак­сим.- Мої то­ва­риші-ту­хольці замк­ну­ли вихід і не пус­тять ані од­но­го звіра відси. Тим-то нам непотрібно ро­з­хо­ди­ти­ся віддалік од­ним від од­них. Най­ліпше бу­де, ду­маю, розділи­ти­ся нам на дві ров­ти і йти по­над самі краї про­пасті по обох бо­ках. Так ми змо­же­мо най­ліпше зігна­ти все до се­ре­ди­ни, а там ра­зом з ту­хольськими па­сем­ця­ми обс­ту­пи­мо гус­тою ла­вою і вистріляємо до од­но­го.

- Авжеж, ав­жеж, що так ліпше! - крик­ну­ли де­які бо­яри, не ба­ча­чи насмішли­во­го усміху, що пе­ре­летів по ус­тах Ма­ксим­а.

Тоді то­ва­рист­во розділи­ло­ся. Од­ну ров­ту про­ва­див Ту­гар Вовк, а дру­гу Максим. Ми­рос­ла­ва з влас­ної охо­ти при­лу­чи­ла­ся до дру­гої ров­ти, хоч і са­ма не мог­ла собі ви­яс­ни­ти для чо­го. Ма­буть, шу­ка­ла не­без­пе­ки, бо Мак­сим ви­раз­но ка­зав, що до­рога дру­гої ров­ти не­без­печніша.

Знов заг­ра­ли ро­ги, і обі ров­ти розійшли­ся. Ловці йшли де па­ра­ми, де один­цем, то схо­дя­чись, то роз­хо­дя­чись, щоб ви­шу­ку­ва­ти до­ро­гу. Ку­па­ми йти бу­ло зовсім не­мож­ли­во. Збли­жа­лись уже до са­мо­го вер­ху; верх сам був го­лий, але по­ниж­че був цілий вал каміння, зва­лищ і ви­вертів. Ту­ди прой­ти бу­ло най­трудніше і най­не­без­печніше.

В однім місці стир­ча­ла ку­па зва­лищ, мов ви­со­ка баш­та. Ло­мач­чя, каміння і навіяне від давніх-да­вен лис­тя заго­ро­дж­увало, ба­чи­лось, уся­кий прис­туп до при­род­ної твер­дині. Мак­сим по­повз по­над са­мим краєм гли­бо­чез­ної про­пасті, чіпля­ючись де-де мо­ху та скальних об­ривів, щоб ту­ди ви­най­ти прохід. Бо­яри ж, не на­виклі до та­ких неприс­тупних і кар­ко­лом­них доріг, пішли здовж ва­лу, надіючись най­ти далі пе­рер­ву і обійти йо­го.

Мирослава зу­пи­ни­ла­ся, не­мов щось дер­жа­ло її близ Мак­сима; її бистрі очі вдав­лю­ва­ли­ся пильно в нас­то­бурче­ну пе­ред нею стіну ло­му, шу­ка­ючи хоч би й як труд­но­го про­ходу. Не­дов­го так і вдив­ля­ла­ся, але сміло по­ча­ла вдира­ти­ся­ на ве­ликі кам’яні бри­ли та ви­вер­ти, що завалюва­ли прохід. Ста­ла на версі і гор­до озир­ну­ла­ся дов­ко­ла. Бо­яри відійшли вже бу­ли до­сить да­ле­ко, Мак­си­ма не вид­но, а пе­ред нею без­лад­на су­то­ло­ка скал та ломів, че­рез яку, ба­чилось, прохід був не­мож­ли­вий. Але ні! Он там, тро­хи від­далік, ле­жить ве­ли­чез­на сме­ре­ка клад­кою по­над те пек­ло,- ту­ди без­печ­но мож­на пе­рей­ти до верш­ка! Недовго ду­ма­ючи, Ми­рос­ла­ва пус­ти­ла­ся на ту клад­ку. А всту­па­ючи на неї, ще раз озир­ну­ла­ся і, гор­да зі сво­го від­криття, при­ло­жи­ла гар­но то­че­ний ріг до своїх ко­ра­ло­вих уст і зат­ру­би­ла на весь ліс. Лу­на по­ко­ти­ла­ся по­ло­ни­на­ми, роз­би­ва­ючись у деб­рях та зво­рах чим­раз на більше час­ток, аж по­ки не ско­на­ла десь у да­ле­ких, не­дос­туп­них гуща­вина­х. На го­лос Ми­рос­ла­ви­но­го ро­га відізвав­ся здалек­а ріг її батька, а там і ро­ги інших бо­яр. Ще хвильку за­ва­гу­ва­ла­ся Ми­рос­ла­ва, сто­ячи ви­со­ко на ви­верті. Смерек­а бу­ла ду­же ста­ра і наскрізь по­рох­ня­ва, а вспо­ду, в неп­рог­лядній гу­ща­вині ломів, зда­ва­лось їй, що чує лег­кий хрускіт і мур­ко­тан­ня. Прис­лу­ха­ла­ся ліпше - не чу­ти нічо­го. Тоді во­на сміло сту­пи­ла на свою клад­ку. Але лед­ве уйш­ла з п’ять кроків, ко­ли ра­зом затріща­ла пе­рет­рупішіла сме­ре­ка, зла­ма­ла­ся під но­га­ми Ми­рос­ла­ви, і сміла дівчи­на враз із пе­рег­ни­лим тра­мом упа­ла до­до­лу, в ло­ми та зва­ли­ща.

Впала на но­ги, не по­пус­ка­ючись своєї зброї. В ру­ках стис­кала сильно сріблом око­ва­не ра­ти­ще; че­рез плечі у неї висіли міцний лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за гар­ним шкі­ря­ним по­ясом, що мов ви­ли­тий об­ха­пу­вав її струн­кий ді­во­чий стан, заст­ром­ле­ний був топір і ши­ро­кий мислив­сь­кий ніж з кістя­ни­ми че­рен­ця­ми. Звалившись нес­подіва­но в тьма­ву про­пасть, во­на, про­те, не по­чу­ла ані на хви­лю стра­ху, а тільки по­ча­ла ози­ра­ти­ся дов­ко­ла, щоб дог­лядіти який вихід. Зразу не мог­ла нічо­го ви­раз­но до­ба­чи­ти, але швид­ко її очі при­вик­ли до півсу­мер­ку і тоді по­ба­чи­ла та­кий вид, ко­трий і най­смілішо­го міг пе­рей­ня­ти смер­тельною тривог­ою. Не далі як на п’ять кроків пе­ред нею ле­жа­ла ве­личезна мед­ве­ди­ця в гнізді ко­ло своїх мо­ло­дих і гнівни­ми зе­лен­ку­ва­ти­ми очи­ма гляділа на нес­подіва­но­го гос­тя. Ми­рос­ла­ва зат­ремтіла. Чи вда­ва­ти­ся в бо­ротьбу зі страш­ним зві­ром, чи шу­ка­ти ви­хо­ду і спро­ва­ди­ти поміч? Але не­лег­ко бу­ло знай­ти вихід: дов­ко­ла їжи­ли­ся ло­ми й об­ри­ви скал, і хоч пе­релізти че­рез них з тяж­ким тру­дом бу­ло би мож­на, то на очах ди­ко­го звіра бу­ла та­ка ро­бо­та крайнє не­бе­з­пе­ч­на­. Не­дов­го на­ду­му­ючись, ріши­ла­ся Мирослава не зачіпа­ти звіра, лиш бо­ро­ни­ти­ся в разі на­па­ду, а тим ча­сом да­ти тру­бою три­вож­ний знак і закли­кати­ поміч. Але ско­ро тіль­ки во­на зат­ру­би­ла, медвед­иця схо­пи­ла­ся з ле­го­ви­ща і, ви­ю­чи, ки­ну­лась до неї. Не час бу­ло Мирославі бра­ти­ся до лу­ка,- звір був над­то близько. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми ра­ти­ще і, опер­шись пле­чи­ма о кам’яний об­лаз, нас­та­ви­ла йо­го на­суп­ро­тив мед­ве­диці. Звір, по­ба­чив­ши блис­ку­че за­лізне вістря, зу­пи­нив­ся. Обі неп­ри­ятельки сто­яли так дов­гу хви­лю, не зво­дя­чи ока од­на з од­ної, не схиб­ля­ючи ані од­ним ру­хом зі сво­го ста­но­ви­ща. Ми­рос­ла­ва не сміла пер­ша на­па­да­ти на медве­д­ицю; мед­ве­ди­ця знов шу­ка­ла очи­ма, ку­ди би напас­ти на во­ро­га. Рап­том мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла в пе­редні ла­пи ве­ли­кий камінь і, зво­дя­чись на задні но­ги, хотіла шпурнут­и ним на Ми­рос­ла­ву. Але в тій самій хвилі, ко­ли зво­ди­ла­ся на задні но­ги, Ми­рос­ла­ва од­ним мо­гу­чим ру­хом пхну­ла їй ра­ти­ще між пе­редні ло­пат­ки. Рик­ну­ла стра­шен­но медвед­иця і пе­ре­вер­ну­лась горілиць, обілляв­ши­ся кров’ю. Але ра­на не бу­ла смер­тельна, і мед­ве­ди­ця швид­ко зірва­ла­ся на но­ги. Кров тек­ла з неї, та, нез­ва­жа­ючи на біль, во­на знов ки­ну­ла­ся на Ми­рос­ла­ву. Не­без­пе­ка бу­ла страш­на. Розжерт­ий звір са­див прос­то, гро­зя­чи вже те­пер своїми страшним­и зу­ба­ми. Один ря­ту­нок для Ми­рос­ла­ви був - видряпатися ­на об­лаз, о кот­рий бу­ла опер­та пле­чи­ма. Хвилька, один рух - і во­на сто­яла на об­лазі. На серці в неї по­лег­ша­ло,- те­пер її по­ло­жен­ня не бу­ло та­ке не­без­печ­не, бо в разі на­па­ду мог­ла вда­ри­ти звіра зго­ри. Та лед­ве Мирослава мог­ла досліди­ти, що ро­бить мед­ве­ди­ця, а вже звірю­ка сто­яла близько неї на ка­мені, ре­ву­чи грізно і роз­няв­ши зак­ри­вав­ле­ну па­ще­ку. Зим­ний піт вис­ту­пив на чолі Ми­рос­ла­ви; во­на ба­чи­ла, що те­пер нас­та­ла рішу­ча хви­ля, що на тій вузькій кам’яній плиті му­сить розігра­ти­ся бо­ротьба на жит­тя і смерть і що то­го бу­де по­біда, хто змо­же вдер­жа­ти­ся на тім станов­ищі й зіпхну­ти з нього про­тив­ни­ка. Мед­ве­ди­ця бу­ла вже близько; Ми­рос­ла­ва про­бу­ва­ла зас­та­ви­ти­ся від неї ра­тищем, але мед­ве­ди­ця вхо­пи­ла дрю­чи­ну зу­ба­ми і шарпнул­а її так сильно, що ма­ло не зіпхну­ла Ми­рос­ла­ву з ка­ме­ня; ра­ти­ще ви­ховз­лось їй із рук, і звір ки­нув ним геть у ло­ми.

«Тепер прий­деться за­ги­ба­ти!» - блис­ну­ло в думці в Ми­рос­ла­ви, але відва­га не по­ки­ну­ла її. Во­на вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми топір і ста­ла міцно до ос­татньої обо­ро­ни. Звір су­нув чим­раз ближ­че: га­ря­чий йо­го віддих чу­ла вже Мирос­лава на своїм лиці; мох­на­та ла­па, нас­то­ро­же­на ост­ри­ми кігтя­ми, гро­зи­ла її груді; ще хви­ля - і їй до­ве­лось би, по­шарпаній, кро­вавій, упас­ти з ка­ме­ня, бо то­по­ри­ще бу­ло за­коротке суп­ро­ти лап ве­ли­чез­но­го звіра.

- Рятунку! - скрик­ну­ла у смер­тельній три­возі Ми­рос­ла­ва, і в тій хвилі по­над її го­ло­вою блис­ну­ло ра­ти­ще, і пхну­та в гор­ло мед­ве­ди­ця, мов ко­ло­да, впа­ла з ка­ме­ня. В щілині ка­м’я­них зва­лищ по­над го­ло­вою Ми­рос­ла­ви по­ка­за­лось раді­сне, жи­вим ог­нем па­ла­юче ли­це Мак­си­ма Бер­ку­та. Один вдяч­ний пог­ляд уря­то­ва­ної дівчи­ни прой­няв Максим­а на­скрізь. Але сло­ва не бу­ло між ним ані од­но­го. На те не бу­ло ча­су. Мед­ве­ди­ця ще жи­ла і, ре­ву­чи, зірва­ла­ся з місця. Одним ско­ком бу­ла во­на ко­ло своїх мо­ло­дих, що, не ро­зуміючи цілої тої бо­ротьби, ба­ви­ли­ся і пе­ре­вер­та­ли­ся в гнізді. Об­ню­хав­ши їх, мед­ве­ди­ця ки­ну­ла­ся знов до Мирос­лави. На се Ми­рос­ла­ва бу­ла при­го­то­ва­на і, підняв­ши обі­руч топір, од­ним за­ма­хом роз­ру­ба­ла ним го­ло­ву медвед­и­ці. Впа­ла опо­со­че­на звірю­ка і, мет­нув­ши со­бою кілька ра­зів у бо­ки, ско­на­ла.

Тим ча­сом і Мак­сим, про­дерши­ся крізь на­ва­лені ло­ми, ста­нув обік Ми­рос­ла­ви. В очах дівчи­ни заб­лис­ли дві пер­лові сльози, і, не ка­жу­чи ані сло­ва, во­на га­ря­че стис­ну­ла ру­ку сво­го по­рятівни­ка. Ма­к­сим чо­гось не­мов змішав­ся, по­чер­вонів, спус­тив очі і, зу­пи­ня­ючись, про­го­во­рив:

- Я чув твій три­вож­ний знак… але не знав, де ти… Бо­гу дя­ку­ва­ти, що й так дод­ря­пав­ся!

Мирослава все ще сто­яла на місці, дер­жа­чи ру­ку гар­но­го па­руб­ка в своїй руці і див­ля­чись у йо­го хо­ро­ше, сон­цем опа­ле­не і здо­ро­вим рум’янцем ося­яне, од­вер­те, щи­ре ли­це. В тій хвилі во­на не по­чу­ва­ла нічо­го, крім вдяч­ності за ря­ту­нок від не­хиб­ної смерті. Але, ко­ли Мак­сим, тро­хи осмі­лив­шись, стис­нув її ніжну, а так сильну ру­ку, тоді Ми­рос­ла­ва по­чу­ла, як щось со­лод­ко за­щеміло її ко­ло сер­ця, як ли­це її за­горілось стид­ли­вим рум’янцем - і во­на спустил­а очі, а сло­во по­дя­ки, кот­ре го­то­ве бу­ло ви­летіти з її уст, так і зав­мер­ло на гу­бах і розілля­лось по лиці див­ним ча­ром роз­го­ря­ючо­го сер­деч­но­го чут­тя.

Максим пер­ший отя­мив­ся. В йо­го серці, смілім і чистім, як щи­ре зо­ло­то, відра­зу блис­ну­ла щас­ли­ва дум­ка, кот­ра тут же пе­реміни­ла­ся в нез­лом­не рішен­ня. Се вер­ну­ло йо­му всю смілість і певність пос­ту­пу­ван­ня. При­ло­жив­ши ріг до уст, він зат­ру­бив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною ви­вертів, обізва­ли­ся ро­ги Ту­га­ра й інших бо­яр. Звин­на, як вивірка, Ми­рос­ла­ва швид­ко вид­ря­па­лась на­зад на той вал, з яко­го бу­ла впа­ла, і відтам ого­ло­си­ла ціло­му стрілецько­му то­ва­рист­ву свою при­го­ду і поміч, якої дізна­ла від Мак­сима. З тру­дом вид­ря­пав­ся сю­ди Ту­гар Вовк, а за ним і інші бо­яри; Ту­гар дов­го дер­жав доньку в обіймах, а по­ба­чив­ши кров на її одежі, аж зат­ремтів.

- І ти, ти, моя до­ню, бу­ла в такій не­без­пеці! - І він раз по ра­зу обнімав доньку, не­мов бо­ячись ут­ра­ти­ти її.

Потім він зліз униз до Мак­си­ма, що по­рав­ся ко­ло медве­диці і ко­ло мо­ло­дих мед­ве­дят. Мо­лоді, що не зна­ли ще сво­го во­ро­га в чо­ловіці, мур­котіли лю­бенько в гнізді і бави­лись собі, мов малі пе­си­ки; во­ни да­ва­ли се­бе гла­ди­ти рука­м­и і зовсім не бо­яли­ся лю­дей. Мак­сим узяв їх на ру­ки і по­ло­жив пе­ред Мирославою й Ту­га­ром.

- Отсе ва­ша здо­бич! - ска­зав він.- Ви чей же ра­до прий­ме­те в своїм домі та­ких гос­тей.

Згромаджені бо­яри гляділи то радісно на малі медведят­а, то зо стра­хом на вби­ту мед­ве­ди­цю, об­зи­ра­ли ра­ну і по­див­ля­ли си­лу й смілість Ми­рос­ла­ви, що мог­ла вда­ти­ся в бо­ротьбу з та­кою страш­ною звірю­кою.

- О ні,- ска­за­ла, сміючись, Ми­рос­ла­ва,- без по­мочі отсього чес­но­го мо­лод­ця бу­ла б я те­пер ле­жа­ла там, як се­ся звірю­ка, по­шар­па­на й зак­ри­вав­ле­на! Йо­му від ме­не на­ле­житься ве­ли­ка по­дя­ка.

Тугар Вовк якось не­мов не­ра­до слу­хав тої бесіди своєї до­ньки. Хоч і як він лю­бив її, хоч і як ра­ду­вав­ся її вибавле­нням із ве­ли­кої не­без­пе­ки, але все-та­ки він волів би був, як­би ви­ба­вив йо­го доньку бо­ярський син, а не сей прос­тий ту­хольський му­жик, не сей «смерд», хоч і як, зреш­тою, той смерд умів по­до­ба­ти­ся Ту­га­рові. Та все-­та­ки йо­му, гор­до­му бо­яри­нові, що виріс і ве­ли­кої честі дос­лу­жив­ся при князів­ськім дворі, важ­ко бу­ло при­люд­но відда­ва­ти по­дя­ку за ви­ря­ту­ван­ня доньки му­жи­кові. Але ніщо бу­ло діяти… Обо­в’я­зок вдяч­ності так був гли­бо­ко вкоріне­ний у на­ших ри­царських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього ви­ла­ма­тися. Він узяв Мак­си­ма за ру­ку і вип­ро­ва­див йо­го на­пе­ред.

- Молодче,- ска­зав він,- донька моя, єди­на моя ди­ти­на, го­во­рить, що ти ви­ря­ту­вав її жит­тя з ве­ли­кої не­без­пе­ки. Я не маю при­чи­ни не віри­ти її сло­ву. Прийми ж за своє чес­не діло по­дя­ку вітця, кот­ро­го вся лю­бов і вся надія в тій одній ди­тині. Я не знаю, чим тобі мо­же­мо відпла­ти­ти за се діло, але будь пев­ний, що ско­ро се ко­ли-будь бу­де в моїй силі, то бо­ярин Ту­гар Вовк не за­буде то­го, що тобі зав­дя­чує.

Максим сто­яв при тих сло­вах, мов на грані. Він не при­вик до та­ких при­люд­них пох­вал і зовсім не надіявся, ані не ба­жав нічо­го подібно­го. Він змішав­ся при бо­ярських по­хвалах і не знав, чи відповіда­ти що-не­будь, чи ні, а вкінці ска­зав ко­рот­ко:

- Нема за що дя­ку­ва­ти, бо­яри­не! Я зро­бив те, що кож­дий на моїм місці зро­бив би,- за що ж тут дя­ку­ва­ти? Не­хай до­нька твоя бу­де здо­ро­ва, але на вдячність ніяку я не за­слу­жив.

Сказавши се, він пішов, аби зак­ли­ка­ти своїх ту­хольських то­ва­ришів. При їх по­мочі мед­ве­ди­цю швид­ко об­дер­то зі шкі­ри, а малі мед­ве­дя­та пе­ре­не­се­но на збірне місце, відки ціле то­ва­рист­во по скінчен­ні ловів ма­ло уда­ти­ся на­зад до та­бо­ру.

Сонце до­хо­ди­ло вже по­луд­ня і си­па­ло га­ря­че зо­ло­тис­те проміння на ту­хольські го­ри; розігріта жи­ви­ця сильніше за­пах­ла в лісах; гор­до і тільки десь-ко­лись по­ма­ху­ючи роз­пластаними кри­ла­ми, пла­вав яст­руб ви­со­ко по­над поло­ни­на­ми в ла­зу­ровім оке­ані. Ти­ша сто­яла в при­роді. Тільки з од­но­го пригірка Зе­ле­ме­ня лу­на­ли го­ло­си ло­вецьких труб і кри­ки ло­вецько­го то­ва­рист­ва. Ло­ви скінчи­ли­ся, хоч і не зовсім щас­ли­во. На дрюч­ках нес­ли ту­хольські па­руб­ки по­пе­ред лов­ця­ми три мед­ве­дячі шку­ри і в мішку двоє мед­ве­дят, а на но­шах із га­луз­зя нес­ли бо­ярські слу­ги по­за­ду то­ва­рист­ва ок­ро­вав­ле­но­го, за­дубіло­го вже тру­па не­щас­ли­во­го бо­яри­на, що по­гиб від мед­ведя­чих лап.

Швидко під про­во­дом Мак­си­ма дійшло то­ва­рист­во до ми­с­ливсько­го та­бо­ру. Лови бу­ли скінчені. Сьогодні ще хотіло ціле то­ва­рист­во вер­та­ти домів, за­раз, ско­ро ли­ше по обіді. До­ро­га бу­ла впра­вді не близька, але Мак­сим обіцяв вип­ро­ва­ди­ти то­ва­р­иство простішою лісо­вою стеж­кою до Тухлі, а відтам до дво­ра Ту­га­ра Вов­ка. Тухольські па­семці, ско­ро тільки по­обіда­ли, за­раз пішли на­пе­ред до домів; Мак­сим ли­шив­ся з бо­яра­ми, по­ки слу­ги здійня­ли табір і поп­ря­та­ли всі ку­хонні та ло­вецькі зна­ряд­и; тоді й бо­ярське то­ва­рист­во ви­ру­ши­ло в до­ро­гу з по­во­ро­том до­до­му.

II

Стародавнє се­ло Тух­ля - се бу­ла ве­ли­ка гірська осе­ля з дво­ма чи трьома чи­ма­ли­ми присілка­ми, всього ко­ло півто­ри ти­сячі душ. Се­ло й присілки ле­жа­ли не там, де ле­жить те­перішня Тух­ля, але геть ви­ще се­ред гір, у прос­торій по­довжній до­лині, що те­пер по­рос­ла лісом і зо­веться Запал­ою до­ли­ною. В ті давні ча­си, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, За­па­ла до­ли­на не бу­ла по­рос­ла лісом, але, нав­па­ки, бу­ла уп­рав­ле­на і го­ду­ва­ла своїх жильців дос­татнім хлібом. Простягаючись звиш півмилі вдовж, а ма­ло що не чверть милі в ши­ри­ну, рівна й на­му­лис­та, об­ве­де­на з усіх боків стрімки­ми ска­лис­ти­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми де­ку­ди на три або й чо­ти­ри сажні, до­ли­на то­та бу­ла не­мов ве­ли­чез­ним кітлом, із яко­го ви­ли­то во­ду. І пев­но, що во­но й не інак­ше бу­ло. Чи­ма­лий гірський потік впа­дав від схо­ду до тої до­ли­н­и ви­со­ким на півто­ра саж­ня водо­па­дом, прориваюч­и собі до­ро­гу поміж тісні тверді ска­ли, і, обк­ру­тив­ши­ся ву­жакою по до­лині, вип­ли­вав на захід у та­ку ж са­му тісну бра­му, роз­би­ва­ючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи­ ще кілько­ма во­до­па­дами, по­ки чверть милі по­нижче не впав до Опо­ра. Ви­сокі, стрімкі бе­ре­ги тухольськ­ої кітло­ви­ни по­к­ри­ті бу­ли тем­ним сме­ре­ко­вим лісом, що на­да­вав самій до­­лині позір ще більшо­го заг­либ­лен­ня і якоїсь пус­тин­ної ти­ші та відруб­ності від усього світу. Так, справді, се бу­ла ве­­ли­чез­на гірська криївка, з усіх боків тільки з ве­ли­ким тру­дом дос­туп­на,- але такі бу­ли в тих ча­сах не­нас­тан­них війн, усо­биць і на­падів май­же всі гірські се­ла, і тільки дя­ку­ючи тій своїй неп­рис­туп­ності, во­ни змо­гли дов­ше, ніж подільські се­ла, охо­ро­ни­ти своє свобідне ста­ро­руське гро­мадське жит­тя, яке деінде си­лу­ва­ли­ся чим­раз більше пі­ді­р­ва­ти горді, війна­ми зба­га­чені бо­яри.

Тухольський на­род жив го­лов­но ско­тарст­вом. Тільки та до­ли­на, де ле­жа­ло се­ло, а та­кож кілька по­мен­ших порічин, не пок­ри­тих лісом, на­да­ва­ли­ся до хлібо­робст­ва і ви­да­ва­ли що­ро­ку ба­гаті збо­ри вівса, яч­ме­ню і про­са. За­те в поло­ни­на­х, що бу­ли так са­мо, як і всі до­ок­ружні ліси, влас­ністю ту­­хольської гро­ма­ди, пас­ли­ся ве­ликі ота­ри овець, у кот­рих спо­чи­вав го­лов­ний скарб ту­хольців: з них во­ни до­бували собі оде­жу й стра­ву, омас­ту й м’ясо.

В лісах дов­ко­ла се­ла пас­ли­ся ко­ро­ви і во­ли, але са­ма міс­цевість го­рис­та, ска­лис­та і неп­рис­туп­на, за­бо­ро­ня­ла дер­жати ба­га­то тяж­кої ро­га­тої ху­до­би. Другим го­лов­ним дже­ре­лом дос­тат­ку ту­хольців бу­ли лі­си. Не го­во­ря­чи вже про дро­ва, кот­рих ма­ли безп­лат­но і на топ­ли­во, і на всякі бу­дин­ки,- ліси дос­та­ча­ли ту­хольцям зві­ри­­ни, лісо­вих овочів і ме­ду. Прав­да, жит­тя се­ред лісів і не­до­с­туп­них ди­ких гір бу­ло тяж­ке, бу­ло не­нас­тан­ною вій­ною з при­ро­дою: з во­да­ми, сніга­ми, ди­ким звіром і ди­кою не­дос­туп­ною око­ли­цею,- але то­та бо­ротьба ви­роб­лю­ва­ла си­лу, смілість і про­мис­ловість на­ро­ду, бу­ла підста­вою й пру­жи­ною йо­го сильно­го свобідно­го гро­мадсько­го ла­ду.

Сонце вже геть схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли з ви­со­ко­го вер­ху в ту­хольську до­ли­ну спус­ка­ло­ся знай­оме нам ло­ве­ць­к­е то­ва­рист­во під про­во­дом Мак­си­ма Бер­ку­та. Передом ішов Ту­гар Вовк з донькою і з Мак­си­мом, реш­та то­ва­рист­ва сту­па­ла за ни­ми не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми, гуто­рячи про пе­ре­буті ло­ви та ло­вецькі при­го­ди. Перед очи­ма то­ва­рист­ва розк­ри­ла­ся ту­хольська до­ли­на, об­ли­та га­ря­чим со­няч­ним промінням, мов ве­ли­ке зе­ле­не озе­ро з не­ве­лич­ки­ми чор­ни­ми острівця­ми. Круг неї, мов ви­со­чез­ний пар­кан, бов­ваніли кам’яні стіни, по яких п’я­ли­ся де-де па­чо­си зе­ле­ної ожи­ни та корчі ліщи­ни. При вході в до­ли­ну ревів во­до­пад, роз­би­ва­ючись о каміння срі­бляс­тою піною; по­уз во­до­па­ду ви­ку­тий був у скалі вузь­кий вивіз, яким ішло­ся вго­ру і далі по­над бе­ре­гом по­то­ка че­рез вер­хи і по­ло­ни­ни аж до угорської країни; се був звіс­ний тодішнім гірня­кам «тухольський прохід», най­вигідніший і най­без­печніший після дук­лянсько­го: де­сять до­око­лич­них гро­мад з гали­ць­к­о­го і з угорсько­го бо­ку пра­цю­ва­ли май­же два ро­ки над ви­­го­тов­лен­ням сього про­хо­ду. Ту­хольці вло­жи­ли най­біл­ь­ше праці в те діло, тож гор­ди­ли­ся ним, як своїм.

- Гляди, бо­яри­не,- ска­зав Мак­сим, зу­пи­ня­ючись над во­до­падом при вході в кру­тий, у ка­мені ко­ва­ний вивіз,- гля­ди, бо­яри­не, се діло ту­хольської гро­ма­ди! Геть ось ту­ди, че­рез Бес­ки­ди, тяг­неться се­ся до­ро­га, пер­ша та­ка до­ро­га в вер­хо­вині. Мій батько сам ви­ти­чу­вав її на про­тягу п’ятьох миль; кож­дий місток, кож­да зак­ру­ти­на, кождий вивіз на тім про­тязі зроб­ле­ний за йо­го по­ка­зом.

Боярин не­охітно якось пог­ля­нув го­ра­ми, ку­ди на далек­ий про­тяг по­над по­то­ком ви­ла­ся між ска­ла­ми про­тер­та гірська до­ро­га. Потім гля­нув долі ви­во­зом і по­хи­тав голов­ою.

- Твій батько має ве­ли­ку вдасть над гро­ма­дою? - спи­тав він.

- Власть, бо­яри­не? - відка­зав зди­во­ва­ний Мак­сим.- Ні, вла­сті у нас над гро­ма­дою не має ніхто: гро­ма­да має власть са­ма, а більше ніхто, бо­яри­не. Але мій батько до­свідний чо­ловік і ра­до слу­жить гро­маді. Як він го­во­рить на раді гро­мадській, так не зуміє ніхто в цілій вер­хо­вині. Гро­мада слу­хає батько­вої ра­ди,- але власті батько мій не має ніякої і не жа­дає її.

Очі Мак­си­ма бли­ща­ли ог­ня­ми гор­дості й по­ди­ву, ко­ли го­во­рив про сво­го батька. Тугар Вовк при йо­го сло­вах у за­думі по­хи­лив го­ло­ву, за­те Ми­рос­ла­ва гляділа на Максима, не зво­дя­чи з нього очей. Слу­ха­ючи Максимови­х слів, во­на чу­ла, що йо­го батько ста­є­ться для неї та­ким близьким, та­ким мов рідним чо­лові­ком, не­мов во­на вік жи­ла під йо­го батьківською опікою.

Але Ту­гар Вовк ста­вав чим­раз більше по­ну­рий, чо­ло йо­го мор­щи­ло­ся, і очі з ви­ра­зом дав­но здер­жу­ва­но­го гніву звер­нулися на Мак­си­ма.

- То се твій батько бун­тує ту­хольців про­тив ме­не і про­тив кня­зя? - спи­тав він на­раз терп­ким, різким то­ном. Не­мов бо­лю­щий до­тик, вра­зи­ли ті сло­ва Мирославу; во­на зблідла і по­зи­ра­ла то на батька, то на Мак­си­ма. Але Мак­сим цілком не змішав­ся від тих слів, а відповів спокійно:

- Бунтує гро­ма­ду, бо­яри­не? Ні, се тобі неп­рав­ду ска­за­но. Вся гро­ма­да гнівна на те­бе за те, що ти прис­воюєш собі гро­мадський ліс і по­ло­ни­ну, не спи­тав­ши навіть гро­ма­ди, чи схо­че во­на на те прис­та­ти, чи ні.

- А так, ще пи­та­ти­ся ва­шої гро­ма­ди! Мені князь да­ру­вав той ліс і то­ту по­ло­ни­ну, і мені ні в ко­го більше доз­во­ля­ти­ся.

- Те самісіньке й го­во­рить гро­маді мій батько, бо­яри­не. Мій батько уцитькує гро­ма­ду і ра­дить підож­да­ти аж до гро­мадсько­го су­ду, на котрім те діло роз­бе­реться.

- Громадського су­ду! - скрик­нув Ту­гар Вовк.- То й я мав би ста­ва­ти пе­ред тим су­дом?

- Думаю, що й тобі са­мо­му се бу­де по­жа­да­не. Ти бу­деш міг усім до­ка­за­ти своє пра­во, вспо­коїти гро­ма­ду.

Тугар Вовк відвер­нув­ся. Во­ни йшли далі ви­во­зом, який зак­ру­чу­вав­ся на­се­ре­дині, щоб зро­би­ти до­ро­гу не так по­хил­ою і не так не­без­печ­ною. Мак­сим, ідучи по­за­ду, не зво­див очей із Ми­рос­ла­ви. Але йо­го ли­це не ясніло вже та­ким чис­тим щас­тям, як не­дов­го пе­ред тим. Чим чорніша хма­ра гніву й нев­до­во­лен­ня за­ля­га­ла на чолі її батька, тим ви­разніше по­чував Мак­сим, що між ним і Мирославою роз­вер­тається гли­бо­ка про­пасть. Притім він, ди­тя гір, не зна­ючи ве­ли­ко­го світу і ви­со­ких бо­ярських за­мислів, і не до­га­ду­вав­ся, яка ши­ро­ка і гли­бо­ка бу­ла та про­пасть на самім ділі.

Зійшли вже на до­ли­ну. Під во­до­па­дом тво­рив потік про­сторий, спокійний і чис­тий, мов сльоза, ста­вок. При йо­го бе­ре­гах сто­яли ве­ликі шап­ки пер­ло­вої ши­пу­чої піни; дно наїже­не бу­ло ве­ли­ки­ми й ма­ли­ми об­ло­ма­ми скал; прудкі, мов стріла, пстру­ги блис­ка­ли поміж камінням своїми пер­лово-жовтими, чер­во­но цят­ко­ва­ни­ми бо­ка­ми; в гли­бині за­то­ки долі кам’яною стіною ревів во­допад, мов жи­вий срібний стовп, гра­ючи до сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки.

- Що за пре­чу­до­ве місце,- аж скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва, вди­в­ля­ючи­ся в во­до­пад і на­ва­лені в гли­бині ди­ко пошарп­ані ска­ли, об­ве­дені зго­ри тем­но-зе­ле­ною га­бою смереково­го лісу.

- Це на­ша Ту­хольщи­на, наш рай! - ска­зав Мак­сим, обки­да­ючи оком до­ли­ну, і го­ри, і во­до­пад з та­ки­ми гор­до­ща­ми, з яки­ми ма­ло кот­рий цар об­зи­рає своє царст­во.

- Тілько мені ви зат­роюєте жит­тя в тім раю,- ска­зав гнів­но Ту­гар Вовк.

Ніхто не відзи­вав­ся на ті сло­ва; всі троє йшли мовч­ки дальше. Ось уже до­хо­ди­ли до се­ла, що роз­ки­ну­ло­ся гу­с­ти­м­и ку­па­ми по­ряд­них, дра­ни­ця­ми кри­тих хат, гус­то об­сад­же­не ря­би­ною, вер­ба­ми та роз­ло­ги­ми гру­ша­ми. На­род ро­бив у по­лі; тільки старі діди, по­важні, си­во­бо­роді, по­ход­жа­ли ко­ло хат, то де­що те­шу­чи, то пле­ту­чи сіті на звіра та на ри­бу, то роз­мов­ля­ючи про гро­мадські діла. Мак­сим кла­няв­ся їм і вітав їх го­лос­но, при­яз­но; далі й Ми­рос­ла­ва по­ча­ла віта­ти ста­рих ту­хольців, що сто­яли на до­розі; ті­льки Ту­гар Вовк ішов по­ну­рий та німий, навіть пог­ля­ну­ти не хотів на тих смердів, що сміли суп­ро­тив­ля­ти­ся волі йо­го кня­зя.

Аж ось на­се­ред се­ла з ни­ми постріча­ла­ся див­на ком­панія. Три старці, уб­рані по-праз­нич­но­му, нес­ли до­ро­гою на ви­сокій гар­но то­ченій і оздібно сріблом око­ваній дрю­чині ве­ли­кий, та­кож сріблом око­ва­ний лан­цюг, вироб­ле­ни­й суцільно з од­ної шту­ки де­ре­ва в виді перстен­я, не­роз­рив­но­го і замк­ну­то­го в собі. Понад тим лан­цю­гом повіва­ла чер­во­на кар­ма­зи­но­ва, срі­блом ви­ши­ва­на хо­ру­гов. Три старці йшли повільно. Пе­ред кож­дим дво­ри­щем во­ни зу­пи­ня­ли­ся і вик­ли­ка­ли го­лосно ха­зяїв по ім’ю, а ко­ли той або хто-будь із жильців дво­ри­ща явив­ся, во­ни го­во­ри­ли:

- Завтра на ко­пу! - і йшли дальше.

- Се що за ди­вог­лядія? - спи­тав Ту­гар Вовк, ко­ли старці по­ча­ли наб­ли­жа­ти­ся до них.

- Хіба ж ти не ви­дав ще та­ко­го? - спи­тав йо­го зди­во­ва­ний Мак­сим.

- Не ви­дав. У нас ко­ло Га­ли­ча не­ма та­ко­го зви­чаю.

- На ко­пу скли­ка­ють, на ра­ду гро­мадську,- ска­зав Мак­сим.

- Я га­дав, що по­пи з ко­рог­вою,- по­чав насміха­ти­ся Ту­гар.- У нас ко­ли скли­ка­ють на ко­пу, то скли­ка­ють по­ти­ху, пе­ре­д­аючи з ха­ти до ха­ти коп­не зна­ме­но.

- У нас коп­не зна­ме­но об­но­ситься по се­лу от­си­ми за­кли­ч­никами; во­ни по­винні кож­до­го гро­ма­дя­ни­на по ім’ю зак­ли­ка­ти на ко­пу. І те­бе зак­ли­чуть, бо­яри­не.

- Нехай собі кли­чуть, я не прий­ду! Нічо­го ме­не не обхо­дить ва­ша ко­па. Я тут із кня­жої волі і мо­жу сам зби­ра­ти ко­пу, ко­ли бу­ду вва­жа­ти се потрібним.

- Ти - сам… зби­ра­ти ко­пу? - спи­тав за­чу­до­ва­ний Мак­сим.- Без на­ших зак­лич­ників? Без на­шо­го зна­ме­на?

- У ме­не свої зак­лич­ни­ки і своє зна­ме­но.

- Але ж на твою ко­пу ніхто з на­ших гро­ма­дян не піде. А на­ша ко­па як осу­дить, так у нашій гро­маді й бу­де.

- Побачимо! - ска­зав гнівно й упер­то Ту­гар Вовк.

В ту са­му по­ру наб­ли­зи­ли­ся наші пішо­хо­ди до зак­лич­ників. По­ба­ч­ивши бо­яри­на, зак­лич­ни­ки пос­та­ви­ли зна­ме­но, а один із них відізвав­ся:

- Боярине Ту­га­ре Вов­че!

- Ось я,- відповів бо­ярин по­ну­ро.

- Завтра на ко­пу!

- Чого?

Але зак­лич­ни­ки на се не відповіли нічо­го і пішли да­ль­ше.

- Не їх діло, бо­яри­не, го­во­ри­ти чо­го,- по­яс­нив Мак­сим, ста­ра­ючись якмо­га вти­хо­ми­ри­ти нехіть бо­яри­на до ту­хо­льської гро­мадської ра­ди. По довшій мов­чанці, під час кот­рої во­ни все йшли се­лом, Мак­сим знов за­чав го­во­ри­ти:

- Боярине, поз­воль мені, не­досвідно­му, мо­ло­до­му, ска­за­т­и тобі сло­во.

- Говори! - ска­зав бо­ярин.

- Прийди завт­ра на ко­пу!

- І підда­ти­ся ва­шо­му хо­лопсько­му су­дові?

- Що ж, бо­яри­не, ту­хольська гро­ма­да су­дить по спра­ве­дли­вості, а спра­вед­ли­во­му су­дові хіба стид підда­ти­ся?

- Таточку! - вміша­ла­ся й Ми­рос­ла­ва до тої роз­мо­ви.- Зро­би так, як ка­же Мак­сим. Він доб­ре ка­же! Він уря­ту­вав моє жит­тя,- він же ж не хотів би тобі зле ра­ди­ти; він знає доб­ре ту­тешні зви­чаї.

Тугар Вовк зне­хо­тя всміхнув­ся на ту прав­ди­во жіно­чу ло­гіку, але чо­ло йо­го швид­ко знов на­мор­щи­ло­ся.

- І вже ти про­тур­ка­ла мені уші тим Мак­си­мом! - ска­зав він.- Ну, уря­ту­вав тобі житє, я і вдяч­ний йо­му за те і, ко­ли хо­чеш, дам йо­му па­ру волів. Але тут знов о інші річі йде, до яких не слід міша­ти­ся ні тобі, ні Максим­ові.

- Ні, бо­яри­не,- відмо­вив на се Мак­сим,- ти чей не схо­чеш уни­зи­ти ме­не відпла­тою за моє нез­нач­не діло. Ані я, ані мій батько не прий­ме­мо ніякої відпла­ти. А то, що я те­бе про­шу прий­ти завт­ра на ко­пу, я роб­лю тільки з щи­рої при­хильності. Я рад би, бо­яри­не, щоб між тухольською гро­мад­ою і то­бою бу­ла зго­да.

- Ну, не­хай і так,- ска­зав вкінці Ту­гар Вовк,- прий­ду зав­тра на то­ту ва­шу ра­ду, але не на те, щоб їй підда­ти­ся, а лиш на те, щоб по­ба­чи­ти, що се за ра­да бу­де.

- Прийди, бо­яри­не, прий­ди,- скрик­нув радісно Мак­сим,- по­ба­чиш сам, що ту­хольська гро­ма­да вміє бу­ти справе­дли­во­ю.

Приречення Ту­га­ра Вов­ка об­лег­ши­ло сер­це Мак­си­мові. Він став ве­се­лий, говіркий, по­ка­зу­вав Ми­рос­лаві нап­ра­во і наліво, що бу­ло гар­но­го й ціка­во­го дов­ко­ла, а гар­но­го й ці­кавого бу­ло ба­га­то. Наші пішо­хо­ди бу­ли са­ме се­ред се­ла і на се­ре­дині ту­хольської до­ли­ни. Стрімкі скалисті бе­ре­ги кітло­ви­ни світи­ли­ся по обох бо­ках да­ле­ко, мов рівні ви­сокі мар­му­рові му­ри. Потік плив по­се­ред се­ла, тут же біля до­ро­ги, шумів і пінив­ся, роз­би­ва­ючись по ка­ме­нях, ко­три­м­и усіяне бу­ло йо­го дно, і навіва­ючи свіжий хо­лод на всю до­ли­ну. По обох бо­ках по­то­ка, яко­го бе­ре­ги бу­ли до­сить ви­сокі, прорізані в на­мулі давнього озе­ра, по­бу­до­вані бу­ли ка­шиці (за­га­ти) з річно­го каміння і гру­бих смерекови­х па­лів та ко­лод, щоб охо­ро­ни­ти се­ло від вилив­у. Всю­ди че­рез потік по­роб­лені бу­ли вигідні з по­руч­чя­ми клад­ки, а за­раз по­за ка­ши­ця­ми йшли ско­пані гряд­ки з фа­солею й го­ро­хом, що ви­ли­ся вго­ру по ти­чин­ню, з бу­ря­ка­ми й ка­пус­тою, а та­кож за­го­ни пше­ниці, що чис­ти­ми ясно-зел­еними пас­му­га­ми прос­тя­га­ли­ся да­ле­ко по­за ха­ти. Ха­ти бу­ли по­ряд­но об­го­род­жені і гар­но удер­жу­вані; стіни з глад­кого ди­лин­ня, не об­ма­за­но­го гли­ною, але кілька разів до ро­ку ми­то­го і скоб­ле­но­го річни­ми че­реп­ни­ця­ми; тільки там, де од­на доли­на схо­ди­ла­ся з дру­гою, в вузьких пасмугах­ стіни бу­ли поліплені гли­ною і побілені па­ле­ним вап­ном і виг­ля­да­ли ду­же гар­но се­ред зе­ле­них верб і груш. При вході до кож­до­го дво­ри­ща сто­яли дві ли­пи, між яки­ми прив’язані бу­ли гар­но пле­тені в усякі узо­ри во­ро­та. Май­же над кож­ди­ми во­ро­та­ми на жердці висіла при­би­та якась хи­жа пти­ця: то со­ва, то со­ро­ка, то во­ро­на, то яст­руб, то орел з ши­ро­ко розп­рос­тер­ти­ми кри­ла­ми і звис­лою до­до­лу голов­ою; се бу­ли зна­ки духів - опікунів до­му. За ха­та­ми сто­яли стайні та інші гос­по­дарські бу­дин­ки, всі під дра­ницями і з гру­без­них те­са­них брусів збу­до­вані; тільки не­численні обо­ро­ги бу­ли з со­ло­ми і нас­то­ро­шу­ва­ли де-де свої зо­ло­то-жовті ост­рокруглі чу­би до­го­ри поміж чотирм­а ви­со­ки­ми обо­ро­жи­на­ми.

- Ось мо­го батька двір,- ска­зав Мак­сим, по­ка­зу­ючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Пе­ред до­мом не бу­ло ніко­го, але двері від сіней бу­ли відчи­нені, а в стіні до по­луд­ня про­ру­бані бу­ли два не­ве­личкі квад­ра­тові от­во­ри, які вліті ос­та­ва­лись або зовсім отво­рені, або зак­ла­да­лись тон­ки­ми і напівпрозірчас­ти­ми гіпсо­ви­ми плит­ка­ми і на зи­му, крім то­го, за­би­ва­лись до­ща­ни­ми вікон­ни­ця­ми. Се бу­ли тодішні вікна.

Мирослава ціка­во по­зир­ну­ла на те гніздо Бер­кутів, над кот­ро­го ворітьми справді висів не­дав­но вби­тий величез­ни­й бер­кут, ще й по смерті не­мов гро­зя­чи своїми мо­гутні­ми залізни­ми па­зу­ра­ми і своїм чор­ним, у каб­лук за­кри­вле­ним дзю­бом. Затишно, су­покійно і яс­но бу­ло на тім обійсті; потік від­ділював йо­го від гос­тин­ця, пере­ки­не­ний ши­ро­кою клад­кою, і жур­чав сти­ха та плес­кав криш­та­ле­вою хви­лею о кам’яну за­га­ту. І Ту­гар Вовк по­зир­нув ту­ди.

- Ага, то тут си­дить той ту­хольський вла­ди­ка. Ну, рад я пізна­ти йо­го. По­ба­чи­мо, що се за пти­ця!

Максим хотів поп­ро­ща­ти бо­яри­на й йо­го доньку і звер­нути до­до­му, але щось не­мов тяг­ло йо­го йти з ни­ми да­ль­ше. Ми­рос­ла­ва не­мов по­ро­зуміла се.

- Чи вже вер­таєш до­до­му? - спи­та­ла во­на, відвер­та­ючись, щоб ук­ри­ти своє помішан­ня.

- Хотів бу­ло вер­та­ти, але не­хай і так,- про­ве­ду вас іще че­рез тісни­ну до ва­шо­го дво­ра.

Мирослава втіши­ла­ся, са­ма не зна­ючи чо­го. І знов пішли во­ни вниз се­лом, гу­то­ря­чи, ози­ра­ючись на всі бо­ки, любу­ю­чись од­но од­ним, го­ло­сом, при­сутністю, од­но для дру­го­го за­бу­ва­ючи все дов­ко­ла, батька, гро­ма­ду. І хо­ча в цілій роз­мові ані од­ним сло­вом не зга­ду­ва­ли про се­бе, про свої чут­тя й надії, але й крізь най­бай-дужнішу їх бесіду тре­мтіло теп­ло мо­ло­дих, пер­шою лю­бов’ю огрітих сер­ць, про­яв­ля­ла­ся таємни­ча си­ла, що при­тя­га­ла до се­бе ті дві мо­лоді, здо­рові й гарні істо­ти, чисті та не­зіп­со­вані, що в своїй не­вин­ності навіть не ду­ма­ли про пе­ре­по­ни, які му­си­ла стріну­ти їх мо­ло­да лю­бов.

І Ту­гар Вовк, що йшов пе­ре­дом у важкій, по­нурій за­думі та мірку­вав над тим, як би то завт­ра ста­ти гідно і в цілім блис­ку пе­ред ти­ми смер­да­ми та по­ка­за­ти їм свою по­ва­гу та вищість,- і Ту­гар Вовк не зав­ва­жав нічо­го між мо­ло­ди­ми людьми; од­но тільки гніви­ло йо­го, що той мо­ло­дий паруб­ок та­кий смілий і так по­во­диться з ним і з йо­го донькою, мов з рівни­ми собі. Але до по­ри до ча­су він здер­жу­вав свій гнів.

Минули вже се­ло і збли­жа­ли­ся до то­го місця, де тухоль­ська кітло­ви­на за­ми­ка­ла­ся, про­пус­ка­ючи тільки вузькою ска­лис­тою бра­мою потік у до­ли­ну. Сонце вже по­хи­ли­ло­ся геть із по­луд­ня і сто­яло над вер­шиною лісу, ку­па­ючи своє скісне проміння в спіне­них хви­лях по­то­ку. Від скал, що затісню­ва­ли вип­лив по­то­ку з ту­хольської до­ли­ни, ле­жа­ли вже довгі тіні; в самій тіснині бу­ло сум­рач­но, хо­лод­но і слизько. Вни­зу роз­би­ва­ла­ся во­да по­то­ку о ве­ли­чез­не, ку­па­ми тут на­ва­ле­не каміння, а вгорі ви­со­ко шуміли ве­ли­чезні сме­ре­ки і бу­ки. Понад са­мим по­то­ком з обох боків ве­ли про­ко­вані в ска­лах вигідні стеж­ки - та­кож діло ту­хольців. Якась дрож про­й­ня­ла Ми­рос­ла­ву, ко­ли вхо­ди­ла в оту ди­во­виж­ну «кам’яну бра­му»: чи то від па­ну­ючо­го тут хо­ло­ду, чи від вог­кості, чи бог знає від чо­го,- во­на взя­ла батька за ру­ку і при­тис­ну­ла­ся до нього.

- Яке страш­не місце! - ска­за­ла во­на, зу­пи­ня­ючись у самій тіснині і ози­ра­ючись кру­гом та до­го­ри. І справді, місце бу­ло нез­ви­чай­не, ди­ке. Потік був вузький, мо­же, на три саж­ні, не більше, зав­ширш­ки і так глад­ко проріза­ний рву­чою гірською во­дою в лу­па­ковій скалі, що нез­на­ючий був би міг при­сяг­ну­ти, що се людських рук ро­бо­та. А пе­ред са­мим про­хо­дом сто­яв нас­торч ве­ли­чез­ний кам’яний стовп, у с­по­ду геть підми­тий во­дою і для то­го тон­ший, а вгорі не­мов го­ло­ва­тий, об­рос­лий па­по­рот­тю та кар­лу­ва­ти­ми берізка­ми. Се був ши­ро­ко звісний Сто­рож, кот­рий, ба­чи­лось, пи­ль­ну­вав вхо­ду в ту­хольську до­ли­ну і го­тов був упас­ти на кож­до­го, хто в во­рожій цілі вди­рав­ся б до сього ти­хо­го, щас­ли­во­го за­кут­ка. Сам Ту­гар Вовк по­чув який­сь хо­лод за пле­чи­ма, зир­нув­ши на то­го страш­но­го Сто­ро­жа.

- Тьфу, яка не­без­печ­на ка­ме­ню­ка! - ска­зав він.- Так на­ви­с­ла над са­мим про­хо­дом, що, ба­читься, ось-ось упа­де!

- Се свя­тий камінь, бо­яри­не,- ска­зав по­важ­но Мак­сим,- йо­му що­вес­ни скла­да­ють вінки з чер­во­но­го ог­ни­ку,- се наш ту­хольський Сто­рож.

- Ех, все у вас ва­ше, все у вас свя­те, все у вас тухольське,- аж слу­ха­ти об­рид­ло! - скрикнув Ту­гар Вовк.- Не­мов­то по­за ва­шою Тухольщин­ою вже й світу не­ма!

- Для нас і справді не­ма світу,- відмо­вив Мак­сим.- Ми над усе лю­би­мо свій ку­тик,- ко­ли б так кож­дий інший лю­бив свій ку­тик, то, пев­но, всі лю­ди жи­ли б на світі спокійно й щас­ли­во.

Максим у своїй не­винній щи­рості й не ро­зумів, як чут­ко вко­лов він у сер­це бо­яри­на ти­ми сло­ва­ми. Він не зав­ва­жав та­кож, яки­ми злоб­ни­ми очи­ма по­зир­нув на нього Ту­гар Вовк. Звер­та­ючи­ся до Ми­рос­ла­ви, Мак­сим мо­вив далі спо­кійним, теп­лим го­ло­сом:

- А про той камінь, про на­шо­го Сто­ро­жа, я вам оповім, що чув від батька. Дав­но то, ду­же дав­но діялось, ще ко­ли ве­ле­тні жи­ли в на­ших го­рах. То тут, де те­пер на­ша Тух­ля, сто­яло ве­ли­ке озе­ро; се­ся кітло­ви­на бу­ла ще зовсім зам­кнена, і тілько че­рез верх тек­ла во­да. Озе­ро се бу­ло заклят­е: в нім не бу­ло нічо­го жи­во­го, ні риб­ки, ні хро­бач­ка; а кот­ра зві­ри­на на­пи­ла­ся з нього, му­си­ла зги­ну­ти; а пта­ши­на, що хо­тіла пе­ре­летіти по­над нього, му­си­ла впас­ти в во­ду і вто­пи­ти­ся. Озеро бу­ло під опікою Мо­ра­ни, бо­гині смерті. Але раз ста­ло­ся, що цар ве­летнів пос­ва­рив­ся з Мо­ра­ною і, щоб зро­би­ти їй на­пе­рекір, уда­рив своїм ча­родійським мо­ло­том о ска­лу і роз­ва­лив стіну, так що вся во­да з зак­ля­то­го озе­ра вип­ли­ла і стра­ти­ла свою див­ну си­лу. Ціла око­ли­ця рап­том ожи­ла; дно озе­ра зро­би­ло­ся пло­дю­чою до­ли­ною і зазел­енілося буй­ни­ми тра­ва­ми та цвіта­ми; в по­тоці за­ве­ли­ся ри­би, поміж камінням уся­ка гадь, у лісах звіри­на, в повітрі пти­ця. За те роз­лю­ти­ла­ся Мо­ра­на, бо во­на не лю­бить нічо­го жи­во­го, і зак­ля­ла ца­ря ве­летнів у от­сей камінь. Але до­лині самій не мог­ла нічо­го зро­би­ти, бо не мог­ла на­зад вер­нути мерт­вя­щої во­ди, що вип­ли­ла з озе­ра; як­би бу­ла вер­нула на­зад усю во­ду до крап­ли­ни і зат­ка­ла от­сей у скалі ви­би­тий прохід, то бу­ла би знов ца­ри­цею на­ших гір. А так, то хоч цар ве­летнів і не жиє, та про­те й Мо­ра­на не має вже тут власті. Але цар не зовсім по­гиб. Він три­ває в тім ка­мені і пильнує сеї до­ли­ни. Кажуть, що ко­лись Мо­ра­на ще раз ізбе­ре свою си­лу, щоб нею за­во­юва­ти на­шу Тухольщину, але от­сей зак­ля­тий Сто­рож упа­де тоді на си­лу Мо­ра­ни і роз­да­вить її со­бою.

З див­ним чут­тям слу­ха­ла Ми­рос­ла­ва тої повісті: во­на гли­бо­ко щеміла її в серці,- їй так ба­жа­ло­ся ста­ти під рукою то­го доб­ро­го і живот­ворного ца­ря ве­летнів до бою з си­лою Мо­ра­ни; кров живіше заг­ра­ла в її мо­лодім серці. Як сильно, як га­ря­че лю­била во­на в тій хвилі Мак­си­ма!

А Ту­гар Вовк, хоч і слу­хав Мак­си­мо­вої повісті, але, бачи­лось, не ду­же вірив їй, тільки ще раз обер­нув­ся, по­зир­нув на кам’яно­го ту­хольсько­го Сто­ро­жа і з по­гор­дою всміхнув­ся, не­мов по­ду­мав собі: «От дурні смер­ди, в якій дур­ниці пок­ла­да­ють свою гордість і свою надію!»

Вже наші пішо­хо­ди ми­ну­ли вузький протік ту­хольсько­го по­то­ку і вий­шли на яс­ний світ. Пе­ред їх очи­ма рап­том роз­кинулася дов­га, кру­ти­ми го­ра­ми об­ме­же­на до­ли­на Опо­ру, кот­ра ген-ген схо­ди­ла­ся з до­ли­ною Стрия. Сон­це вже кло­нилося на захід і га­ря­чим пур­пу­ром мер­котіло в ши­ро­ких хви­лях Опо­ру. Ту­хольський потік ска­же­ни­ми ско­ка­ми і з лю­тим шу­мом гур­котів до­до­лу, щоб ску­па­ти­ся в Опорі. Йо­го во­да, різко відби­ва­ючи в собі за­хо­до­ву чер­воність, виг­ля­да­ла не­на­че кров, що бур­хає з ве­ли­чез­ної ра­ни. Дов­ко­ла шуміли темні вже ліси.

Хвилю сто­яли наші пішо­хо­ди, на­пу­ва­ючись тою без­сме­ртною і жи­ву­щою кра­сою при­ро­ди. Мак­сим не­мов вагув­ався на якійсь думці, що так і засіла в йо­го го­лові і си­ломіць про­си­ла­ся на во­лю. Далі він зібрав­ся з відва­гою і приб­ли­зив­ся до Ту­га­ра Вов­ка, трем­тя­чи й чер­воніючись.

- Боярине-батьку,- ска­зав він нез­ви­чай­но м’яким і не­сміливим го­ло­сом.

- Чого тобі тре­ба?

- Позволь мені бу­ти твоїм най­щирішим слу­гою…

- Слугою? Що ж, се нет­руд­но,- прий­ди з батьком і най­мись, ко­ли кон­че хо­чеш на служ­бу.

- Ні, бо­яри­не, не так ти зро­зумів ме­не… Поз­воль мені бу­ти твоїм си­ном!

- Сином? Але ж у те­бе б свій батько, і, як чую, да­ле­ко ліп­ший, спра­вед­ливіший і мудріший від ме­не, ко­ли завт­ра бу­де су­ди­ти ме­не!

Боярин гірко, їдо­ви­то всміхнув­ся.

- Я хотів ска­за­ти,- поп­ра­вив­ся Мак­сим,- хотів ска­за­ти ще не так. Бо­яри­не, віддай за ме­не доньку свою, кот­ру я лю­блю дуж­че сво­го жит­тя, дуж­че душі своєї!

Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав Ту­га­ра Вов­ка, як ті га­рячі, а при тім прості сло­ва мо­ло­до­го па­руб­ка. Він відсту­пив два кро­ки на­зад і про­ши­ба­ючим, з гнівом і по­гордою зміша­ним пог­ля­дом мірив бідно­го Мак­си­ма від ніг до го­ло­ви. Лице йо­го бу­ло не­доб­ре, аж синє, зу­би йо­му заціпи­ло, гу­би дри­жа­ли.

- Смерде! - скрик­нув він на­раз, аж до­око­личні го­ри за­лу­н­а­ли тим прок­ля­тим ок­ли­ком.- Що се за сло­ва смієш го­во­ри­ти до ме­не? Пов­то­ри ще раз, бо се не мо­же бу­ти, щоб я справді чув те, що мені при­чу­ло­ся.

Грізний крик бо­яри­на збу­див і в Мак­си­ма йо­го зви­чай­ну смілість і рішучість. Він вип­рос­ту­вав­ся пе­ред бо­яри­ном, мов мо­ло­дий пиш­ний дуб­чак, і ска­зав лагідним, але пев­ним го­ло­сом:

- Нічого зло­го я не ска­зав тобі, бо­яри­не,- нічо­го та­ко­го, що би при­но­си­ло не­честь тобі або твоїй доньці. Я про­сив у те­бе ру­ки твоєї доньки, кот­ру я люб­лю, як її ніхто в світі не бу­де лю­би­ти. Нев­же ж між твоїм бо­ярським, а моїм му­жи­цьким ро­дом та­ка ве­ли­ка про­пасть, щоб її лю­бов не мог­ла пе­ре­га­ти­ти? Та й чим же ж ти так ду­же ви­щий від ме­не?

- Мовчи, смер­де! - пе­ре­бив йо­го лю­тим кри­ком Ту­гар Вовк.- Ру­ка моя су­до­рож­не стис­кає ру­ко­ять ме­ча, щоб заткат­и ним твою глу­пу гор­тан­ку. Од­но тільки ря­тує те­бе від моєї мес­ті,- а се те, що ти нині ви­ря­ту­вав мою доньку з не­без­пе­ки. Інак­ше ляг би ти в тій хвилі тру­пом за такі сло­ва. І ти, бе­зум­ний, міг по­ду­ма­ти, міг посміти підно­си­ти очі свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й во­на го­во­ри­мо з то­бою по-людськи, а не ко́­паємо те­бе, як со­ба­ку! І ти ду­мав, що ря­ту­ючи її від па­зурів мед­ве­дя, ти здо­був її для се­бе, як бран­ку? О ні! Ко­ли б ма­ло на та­ке прий­ти, то воліла б во­на зги­ну­ти в кри­ва­вих обіймах ди­ко­го звіра, ніж ма­ла би тобі діста­ти­ся!

- Ні, бо­яри­не, не так ка­жи! Волів би я зги­ну­ти в ла­пах мед­ве­дя, аніж мав би один її во­ло­сок бу­ти уш­код­же­ний.

Мирослава відвер­ну­ла­ся при тих сло­вах, щоб скри­ти від батька і від Мак­си­ма дов­го здер­жу­вані сльози, що те­пер бри­з­ну­ли з її очей. Але Ту­гар Вовк не зва­жав на те і гово­рив дальше:

- І ти, підлий хамів ро­де, смієш рівня­ти се­бе зо мною? Зо мною, що вік звіку­вав між кня­зя­ми, вдос­тоївся кня­жої по­хвали і над­го­ро­ди за ри­царські діла! Моя донька мо­же ви­бирати собі же­ни­ха між най­пер­ши­ми і най­славніши­ми мо­лодцями в краю, а я мав би да­ти її тобі, смер­дові, до тво­го ту­хольсько­го гнізда, де би во­на зів’яла, зсох­ла і про­па­ла в нужді! Ні, ні, йди геть, бідний хлоп­че, ти не с­пов­на ро­зу­му, ти ска­зав свої сло­ва в на­паді бо­жевільства!

Максим ба­чив те­пер, що йо­го надії роз­биті, що бо­ярин над­то ви­со­ко міряє, над­то гор­до гля­дить на нього. Хоч і як тяж­ко при­хо­ди­лось йо­му, але ніщо бу­ло ро­би­ти.

- Боярине, бо­яри­не,- ска­зав він сум­ним, теп­лим го­ло­сом,- за­над­то ти ви­со­ко підняв­ся на кри­лах гор­дості,- але ува­жай! До­ля зви­чай­но тих най­ви­ще підно­сить, ко­го ду­має най­ниж­че зіпхну­ти. Не гор­дуй бідни­ми, не гор­дуй низьки­ми, не гор­дуй ро­бу­чи­ми, бо­яри­не, бо хто ще знає, до кот­рої хто кри­ниці прий­де во­ду пи­ти!

- Ти ще смієш мені да­ва­ти на­уки, га­де? - скрик­нув роз­лючений Ту­гар Вовк, і очі йо­го заб­ли­ща­ли бе­зум­ним гні­вом.- Геть мені з очей, а то, бо­гом кля­нусь, не бу­ду ні на що зва­жав, а про­сад­жу те­бе от­сим но­жем, як про­са­див нині ра­но мед­ве­дя.

- Не гнівай­ся, бо­яри­не, за сло­ва дур­но­го хлоп­ця,- від­повів усе спокійний Максим.- Про­щай! Про­щай і ти, моя зо­ре, що блис­ну­ла мені так чу­до­во на од­ну дни­ну, а те­пер му­сиш навіки для ме­не по­мерк­ну­ти! Про­щай і будь щас­ли­ва!

- Ні, годі мов­ча­ти,- ска­за­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, рішу­чо обе­р­та­ючись,- я не по­мерк­ну для те­бе, мо­лод­че, я бу­ду твоя.

Тугар Вовк мов ос­товпілий глядів на свою доньку і вже аж те­пер не знав, що йо­му ро­би­ти.

- Доню, а се що ти ка­жеш! - скрик­нув він.

- Те, що чуєш, та­точ­ку. Віддай ме­не за Мак­си­ма! Я піду за нього.

- Дурна дівчи­но, се не мо­же бу­ти!

- Спробуй, а по­ба­чиш, що мо­же.

- Ти в га­рячці го­во­риш, до­ню,- ти пе­ре­ля­ка­ла­ся ди­ко­го звіра, ти не­ду­жа!..

- Ні, та­точ­ку, я здо­ро­ва і ска­жу тобі ще раз і кленусь пе­ред онтим яс­ним сон­цем, що сей мо­ло­дець му­сить бу­ти моїм! Сон­це, будь свідком!

І во­на взя­ла Мак­си­ма за ру­ку і га­ря­че при­лип­ла ус­та­ми до йо­го уст. Ту­гар Вовк не міг отя­ми­ти­ся, не міг здо­бу­ти­ся на один рух, на од­но сло­во.

- А те­пер, мо­лод­че, йди домів і не ля­кай­ся нічо­го. Мирос­лава при­сяг­ла, що бу­де твоєю, і Ми­рос­ла­ва зуміє додер­жа­ти­ при­ся­ги. А ми, та­точ­ку, спішімо до­до­му! Онде в до­лині наш двір, а ось і наші гості над­хо­дять.

І, ска­зав­ши се, див­на дівчи­на взя­ла без­тям­но­го з ди­ву батька за ру­ку і пішла з ним долі го­рою. А Мак­сим дов­го ще сто­яв на місці, оча­ро­ва­ний, щас­ли­вий. Вкінці про­чу­няв­ся і, впав­ши ли­цем на зем­лю, по­мо­лив­ся за­ходо­во­му сон­цю так, як мо­ли­ли­ся йо­го діди й прадіди, як мо­лив­ся тай­ком і йо­го батько. Потім ус­тав і ти­хою хо­дою пішов до­до­му.

III

За се­лом Тух­лею, за­раз же близ во­до­па­ду, сто­яла на­се­ред по­ля ве­ли­чез­на ли­па. Ніхто не за­тя­мив, ко­ли її за­сад­же­но і ко­ли во­на розросл­ася та­ка здо­ро­ва та ко­на­рис­та. Тух­ля бу­ла осе­ля не ду­же дав­ня, і де­ре­ви­на, що рос­ла на ту­хольській до­лині, бу­ла геть-геть мо­лод­ша від тої ли­пи; тим-то й не ди­во, що ту­хольський на­род ува­жав її най­давнішим свідком дав­ни­ни і ок­ру­жав ве­ли­кою по­ша­ною.

Тухольці віри­ли, що то­та ли­па - дар їх спо­конвічно­го до­бродія, ца­ря ве­летнів, який за­са­див її влас­но­руч­но на ту­хольській до­лині на знак своєї побіди над Мораною. З-під коріння ли­пи би­ло дже­ре­ло по­го­жої во­ди і відтак, ти­хо жур­ча­чи по дрібних камінцях, впли­ва­ло до по­то­ку. Се бу­ло місце коп­них зборів ту­хольських, місце сільсько­го віча, кот­ре в ста­ро­ви­ну яв­ля­ло з се­бе всю і оди­ноку власть у руських гро­ма­дах.

Довкола ли­пи був ши­ро­кий рівний май­дан. Ря­да­ми сто­ял­и на нім до схід сон­ця гладкі кам’яні бри­ли, признач­ені на стільці, де сіда­ли старці гро­мадські, батьки ро­дин. Кі­ль­ко бу­ло та­ких батьків, стілько й кам’яних стільців. По­за ни­ми бу­ло вільне місце. Під ли­пою, над са­мим джерел­ом, сто­яв чо­ти­риг­ран­ний камінь з про­вер­че­ною все­ре­дині ді­ро­ю; тут на час ра­ди вис­тав­ля­ло­ся коп­не зна­ме­но. А обік зроб­ле­не бу­ло дру­ге підви­щен­ня для бесідни­ка, себ­то для то­го, хто в якій-не­будь справі го­во­рив; він виступ­ав із сво­го місця і вхо­див на се підви­щен­ня, щоб увесь на­род міг чу­ти йо­го.

На дру­гий день після бо­ярських ловів гус­то тухольськог­о на­ро­ду роїло­ся по копнім май­дані. Гамір ішов по до­лині. Старці гро­мадські йшли по­ва­гом із се­ла один за од­ним і засіда­ли на своїх місцях. Шум­но зби­ра­ла­ся молодіж і ста­ва­ла по­за ни­ми ши­ро­ким півко­ле­сом. І жінки схо­ди­ли­ся­, хоч не так чис­лен­но: від гро­мадської ра­ди жа­ден до­рос­лий гро­ма­дя­нин, чи муж, чи жінка, не був виключ­ений. І хоч ріша­ючий го­лос ма­ли тільки стар­ці-батьки, але при на­­раді вільно бу­ло й мо­ло­дежі, й жіноцт­ву по­да­ва­ти свій го­лос під роз­ва­гу стар­цям.

Сонце підня­лось уже ви­со­ко на небі, ко­ли з се­ла, ос­татні за всіма, надійшли зак­лич­ни­ки, не­су­чи пе­ред со­бою ту­хо­ль­ське коп­не зна­ме­но. По­ява їх вик­ли­ка­ла за­гальний ше­піт між гро­ма­дою, а ко­ли во­ни наб­ли­зи­ли­ся, все втих­ло. Закличники, тричі пок­ло­нив­ши­ся гро­маді, вий­шли під ли­пу і позніма­ли шап­ки з голів. Уся гро­ма­да зро­би­ла те са­ме.

- Чесна гро­ма­до,- відізва­ли­ся зак­лич­ни­ки,- чи во­ля ва­ша нині ра­ду дер­жа­ти?

- Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

- То не­хай же бог по­ма­гає! - ска­за­ли во­ни і, підняв­ши ви­соко вго­ру коп­не зна­ме­но, встро­ми­ли йо­го в дірку, про­довбану в ка­мені. Се був знак, що ра­да за­ча­та.

Потім ус­тав зі сво­го місця най­стар­ший у зборі, За­хар Бер­кут, і повільним, але твер­дим кро­ком вис­ту­пив під ли­пу, і, до­­торк­нув­ши­ся її ру­кою, наб­ли­зив­ся до пли­ву­чої з її ко­ріння но­ри, і, при­пав­ши на коліна, по­ма­зав собі нею очі й ус­та. Се бу­ла зви­чай­на ста­ро­дав­ня це­ре­монія, що зна­ме­ну­ва­ла очи­щен­ня уст і про­яс­нен­ня ока, потрібне при такім важнім ділі, як на­род­на ра­да. По тім він сів на підви­щенім місці, звер­не­ний ли­цем до на­ро­ду, тоб­то до східної сто­ро­ни не­ба.

Захар Бер­кут - се був си­вий, як го­луб, звиш 90-літній ста­рець, най­стар­ший віком у цілій ту­хольській гро­маді. Бать­ко вісьмох синів, із яких три сиділи вже ра­зом із ним між стар­ця­ми, а най­мо­лод­ший, Мак­сим, мов здо­ровий дуб­чак між яво­ри­ною, виз­на­чав­ся між усім ту­хольським па­ру­боцт­вом. Ви­со­кий рос­том, по­важ­ний пос­та­вою, стро­гий ли­цем, ба­га­тий досвідом жит­тя й знан­ням лю­дей та обс­та­вин, За­хар Бер­кут був прав­ди­вим об­ра­зом тих давніх па­тріархів, батьків і провідників ціло­го на­ро­ду, про яких го­во­рять нам тисяч­олітні пісні та пе­ре­ка­зи. Нез­ва­жа­ючи на гли­бо­ку старість, За­хар Бер­кут був іще сильний і кре­мез­ний. Прав­да, він не ро­бив уже ко­ло по­ля, не го­нив овець у по­ло­ни­ну, ані не ло­вив звіра в лісо­вих нет­рях,- та про­те пра­цю­ва­ти він не пе­рес­та­вав. Сад, пасіка й ліки - се бу­ла йо­го ро­бо­та. Ско­ро ли­шень вес­на завітає в ту­хольські го­ри, За­хар Бер­кут уже в своїм са­ду, коп­ле, чис­тить, підрізує, ще­пить і пе­ре­сад­жує. Ди­ву­ва­ли­ся гро­ма­дя­ни йо­го знан­ню в садівниц­тві, тим більше ди­ву­ва­ли­ся, що він не крив­ся з тим знан­ням, але ра­до нав­чав кож­до­го, по­ка­зу­вав і за­охо­чу­вав. Пасіка йо­го бу­ла в лісі, і кож­дої погідної дни­ни За­хар Бер­кут хо­див у свою пасіку, хоч до­ро­га бу­ла утяж­ли­ва і до­сить да­ле­ка. А вже най­більшим доб­родієм ува­жа­ли ту­хольці За­ха­ра Бер­ку­та за йо­го ліки. Ко­ли бу­ло нас­та­не час, між зе­ле­ни­ми свя­та­ми а свя­том Ку­пай­ла, За­хар Бер­кут з своїм най­мо­лод­шим сином Мак­си­мом іде на кілька неділь у го­ри за зіллям і ліка­ми. Прав­да, чисті та прості зви­чаї тодішнього на­ро­ду, свіже ту­хольське по­вітря, прос­торі та здо­рові ха­ти і не­нас­тан­на та зовсім не над­сильна пра­ця - все те вкупі хо­ро­ни­ло лю­дей від час­тих і за­раз­ли­вих хво­роб. За­те частіше лу­ча­ли­ся каліцтва, ра­ни, на які, пев­но, ніякий зна­хар не вмів так ско­ро і так гар­но за­ра­ди­ти, як За­хар Бер­кут.

Але не в тім усім пок­ла­дав За­хар Бер­кут го­лов­ну ва­гу сво­го ста­ре­чо­го жит­тя. «Життя лиш до­ти має вартість,- го­во­рив він час­тенько,- до­ки чо­ловік мо­же по­ма­га­ти іншим. Ко­ли він стає для ін­ших тя­га­рем, а хісна не при­но­сить їм ніяко­го, тоді він уже не чо­ловік, а за­ва­да, тоді він уже й жи­ти не варт. Хо­ро­ни ме­не бо­же, щоб я ко­ли-будь мав ста­ти­ся тя­га­рем для ін­ших і їсти лас­ка­вий, хоч і як зас­лу­же­ний хліб!» Ті сло­ва - то бу­ла провідна, зо­ло­та нит­ка в жит­ті За­ха­ра Беркута. Все, що він ро­бив, що го­во­рив, що ду­мав, те ро­бив, го­во­рив і ду­мав з пог­ля­дом на доб­ро і хо­сен інших, а по­пе­ред усього гро­ма­ди. Гро­ма­да - то був йо­го світ, то бу­ла ціль йо­го жит­тя. Видя­чи, що мед­веді та ди­ки час­то калічать ху­до­бу й лю­дей у го­рах, він, ще був­ши мо­ло­дим па­руб­ком, за­ду­мав нав­чи­ти­ся лічи­ти ра­ни, і, по­ки­нув­ши батьківський дім, виб­рав­ся в да­ле­ку нез­най­ому до­ро­гу до од­но­го слав­но­го во­рож­би­та, який, чут­ка бу­ла, вмів за­мовляти стріли і кров. Але при­мо­ва то­го ліка­ря показалася ­пус­тою. За­хар Бер­кут, прий­шов­ши до нього, обіцяв йо­му де­сять кушіць пла­ти, щоб нав­чив йо­го своєї при­мо­ви. Ворожбит прис­тав, але За­ха­рові не до­сить бу­ло навчи­ти­ся­ насліпо, він хотів по­пе­ре­ду пе­ре­ко­на­ти­ся, чи лік во­рож­битів доб­рий. Він вий­няв свій ніж і за­дав собі ним гли­бо­ку ра­ну в стег­но.

- На, замов! - ска­зав він до за­чу­до­ва­но­го ліка­ря.

При­мо­ва не вда­ла­ся.

- Е,- ска­зав лікар,- се для то­го не вдається, що ти самов­ільно зав­дав собі ра­ну. Такої ра­ни за­мо­ви­ти не мож­на.

- Ну, то вид­но, що кепська твоя при­мо­ва, і мені її не по­трібно. Я пот­ре­бую та­кої при­мо­ви, кот­ра не пи­та­ла би, чи ра­на са­мовільна, чи ні, а за­гоїла б уся­ку.

І, як стій, За­хар Бер­кут по­ки­нув во­рож­би­та і пішов даль­ше роз­пи­ту­ва­ти ліпших лікарів. Дов­го блу­кав він по го­рах і до­лах, аж по­ки по році блу­кан­ня не зай­шов до скит­ських [1] мо­нахів. Між ни­ми був один, столітній ста­рець, що довгі ча­си про­бу­вав на Афонській горі у греків і чи­тав там ба­га­то ста­рих грецьких книг. Той мо­нах умів чу­до­во лічи­ти ра­ни і брав­ся нав­чи­ти своєї шту­ки кож­до­го, хто про­жи­ве з ним рік у добрій зла­годі і по­ка­жеться йо­му чо­ловіком щи­ро­го сер­ця й чис­тої душі. Ба­га­то вже уче­ників при­хо­ди­ло до ста­ро­го, вічно за­думаного і вічно су­мо­ви­то­го мо­на­ха, але ні од­но­го він не впо­до­бав, ні один не про­жив з ним умов­ле­но­го ро­ку і не виніс йо­го тай­ників лікарських. Про сього-то ліка­ря про­чув За­хар Бер­кут і на­ва­жив­ся відбу­ти йо­го про­бу. Прий­шовши до скитсько­го мо­нас­ти­ря, про­сив, щоб за­ве­де­но йо­го до стар­ця Акинтія, і од­вер­то роз­повів йо­му про ціль сво­го при­хо­ду. Си­во­бо­ро­дий по­ну­рий дід Акинтій прий­няв йо­го без су­пе­реч­ки - і За­хар ви­був не рік, а цілі три ро­ки. Він вер­нув­ся зо ски­та но­вим чо­ловіком; йо­го лю­бов до гро­ма­ди ста­ла ще га­рячішою і сильнішою, йо­го сло­ва пли­ли криш­та­ле­вою, чис­тою хви­лею, бу­ли спокійні, ро­зумні і тверді, як сталь, а про­ти уся­кої неп­рав­ди гострі, як брит­ва. В своїй чо­ти­рилітній мандрівці За­хар Беркут пізнав світ, був і в Га­личі, і в Києві, ба­чив князів і їх діла, пізнав во­яків і купців, а йо­го прос­тий яс­ний ро­зум скла­дав усе ба­че­не й чу­те, зер­но до зер­на, в скарб­ни­цю пам’яті, як ма­теріали для дум­ки. Він вер­нув­ся з мандрівки не тільки ліка­рем, але й гро­ма­дя­ни­ном. Ба­ча­чи по до­лах, як князі та їх бо­яри си­лу­ються ос­ла­би­ти і розірва­ти гро­мадські вільні по­ряд­ки по се­лах, щоб опісля роз’єдна­них і розрізне­них лю­дей тим лег­ше по­вер­ну­ти в не­вольників і слуг, За­хар Бер­кут пе­ре­ко­нав­ся, що для йо­го братів-се­лян не­ма іншо­го ря­тун­ку й іншої надії, як тільки доб­ре ула­дження й ро­зум­не ве­ден­ня та роз­ви­ван­ня гро­мадських по­рядків, гро­мадської спіль­но­сті та друж­ності. А з дру­го­го бо­ку, від Акинтія і від інших бу­ва­лих лю­дей він чи­ма­ло на­слухався про гро­ма­д­ські по­ряд­ки в північній Русі, в Новгороді, Пскові, про доб­ро­бут і розцвіт та­мошніх лю­дей, і все те за­па­лю­ва­ло йо­го га­ря­чу ду­шу до ба­жан­ня - відда­ти ціле своє жит­тя на поп­ра­ву й скріплен­ня доб­рих гро­мадських по­рядків у своїй рідній Ту­хольщині.

Сімдесят літ ми­ну­ло від то­го ча­су. Мов ста­ро­давній дуб-ве­ле­тень, сто­яв За­хар Беркут се­ред мо­ло­до­го по­коління і міг те­пер ба­чи­ти пло­ди своєї дов­голітньої діяльності. І, пев­но, не без ра­дості міг він глядіти на них. Мов од­на ду­ша, сто­яла тухольс­ька гро­ма­да друж­но в праці і вжи­ван­ні, в ра­до­щах і в го­рі. Гро­ма­да бу­ла для се­бе і суд­дею, і впо­ряд­чи­ком у всьому. Гро­мадське по­ле, гро­мадські ліси не пот­ре­бу­ва­ли сто­ро­жа - гро­ма­да са­ма, вся і завсіди, бач­но бе­рег­ла своє доб­ро. Бідних не бу­ло в гро­маді; зем­ля дос­та­ча­ла по­жит­ку для всіх, а гро­мадські шпихліри та сто­до­ли сто­яли завсіди от­во­ром для пот­ре­бу­ючих. Князі і їх бо­яри за­вис­ли­вим оком гляділи на те жит­тя, в якім для них не бу­ло місця, в якім їх не пот­ре­бу­ва­ли. Раз у рік з’їздив у Ту­хольщи­ну князівський збірщик по­датків, і гро­ма­да ста­ра­лась як­найборше поз­бу­ти­ся не­ми­ло­го уря­до­во­го гос­тя: че­рез день або два він виїздив, об­ван­та­же­ний уся­ким доб­ром,- бо по­дат­ки в ве­ликій мірі пла­ти­ли ту­хольці на­ту­рою. Але в Ту­хольщині збірщик князівських по­датків не був та­ким са­мов­лад­ним па­ном, як по інших се­лах. Ту­хольці доб­ре ува­жа­ли, що на­ле­житься збірщи­кові, а що кня­зеві, і не по­пускали йо­му зро­би­ти над ни­ми ніяко­го на­ду­жит­тя.

Але не тільки в самій Ту­хольщині вид­ний і спа­сен­ний був вплив За­ха­ра Бер­ку­та; йо­го зна­ли лю­ди на кілька­над­цять миль дов­ко­ла, по руськім і угорськім боці. Та й то зна­ли йо­го не лиш як чу­дов­но­го ліка­ря, що лічить ра­ни і всякі болісті, але й не мен­ше як чу­дов­но­го бесідни­ка та по­ра­д­ника, кот­рий «як за­го­во­рить, то не­мов бог тобі в сер­це всту­пає», а як по­ра­дить чи то од­но­му чо­ловікові, чи й цілій гро­маді, то хоч цілий май­дан старців на­бе­ри, то й ті вкупі пев­но, ліпшої ра­ди не при­ду­ма­ють. Віддав­на За­хар Бер­кут прий­шов був до то­го твер­до­го пе­ре­ко­нан­ня, що як чо­ловік сам один се­ред гро­ма­ди сла­бий і без­рад­ний, так і од­на гро­ма­да сла­ба, і що тільки спільне по­ро­зуміння і спільне ділан­ня мно­гих сусідніх гро­мад мо­же на­да­ти їм си­лу і мо­же в кождій гро­маді по­ок­ре­мо зміцни­ти свобідні по­ряд­ки гро­мадські. Тож ніко­ли, пра­цю­ючи всіля­ки­ми спо­со­ба­ми для своєї Тухольщини, За­хар не за­бу­вав і про сусідні гро­ма­ди. Він за мо­лод­ших часів час­то хо­див по гро­ма­дах, бу­вав на їх коп­них збо­рах, ста­рав­ся пізна­ти доб­ре їх пот­ре­би й лю­дей і всю­ди ра­ди та на­мо­ви йо­го зма­га­ли до од­но­го: до скріп­лення дружніх, то­ва­риських і бра­терських зв’язків між людьми в гро­ма­дах і між гро­ма­да­ми в сусідстві. А зв’язки ті бу­ли тоді ще до­сить живі й сильні; ще роз’їдли­ва князівщи­на та бо­яр­щи­на не зду­жа­ла бу­ла по­роз­ри­ва­ти їх дореш­ти,- то­му й не ди­во, що під про­во­дом так усіма люб­леного, так досвідно­го і гро­мадсько­му ділу відда­но­го чо­ловіка, як За­хар Бер­кут, ті зв’язки жи­во відно­ви­ли­ся і зміц­ніли. Особливо зв’язок з руськи­ми гро­ма­да­ми по угорськім бо­ці був ду­же важ­ним ділом для Ту­хольщи­ни, ба й для цілої стрий­ської вер­хо­ви­ни, ба­га­тої вов­ною та ко­жу­ха­ми, та за­те до­сить убо­гої на хліб, яко­го ма­ли по­дос­тат­ком за­гірні лю­ди. Отже ж то од­ним із го­лов­них ста­рань За­ха­ра бу­ло - про­вести зі своєї Ту­хольщи­ни прос­ту і без­печ­ну до­ро­гу на уго­рський бік. Довгі літа він но­сив­ся з тою гад­кою, переходи­в здовж і вшир ту­хольські по­ло­ни­ни, розмірковую­чи, ку­ди би най­ліпше, най­без­печніше і а най­мен­шим кош­том мож­на про­вес­ти до­ро­гу, а за­ра­зом ста­рався звільна й не­нас­та­н­но нак­лоню­ва­ти вер­хо­винські гро­ма­ди по однім і другім боці Бески­ду до то­го діла. При кождій на­годі, на кождій гро­мадській раді він не за­ли­шав до­ка­зу­ва­ти ко­ристь і пот­ре­бу та­кої до­ро­ги, по­ки вкінці не до­бив­ся сього. Більше як де­сять гро­мад з ближ­чої й дальшої око­лиці прис­ла­ли до Тухлі своїх ви­бор­них на гро­мадську ра­ду, на якій ма­ло об­го­во­рю­ва­тись по­бу­ду­ван­ня но­вої до­ро­ги. Се був радісний день для За­ха­ра. Він не тільки прий­няв­ся ра­до сам по­ви­ти­чу­ва­ти, ку­ди має йти до­ро­га, але та­кож че­рез весь час, по­ки во­на ма­ла бу­ду­ва­ти­ся, взяв­ся над­зи­ра­ти за ро­бо­тою, а окрім то­го, ви­правив чо­тирьох своїх синів до ро­бо­ти, а п’ятий йо­го син, ко­валь, мав із своєю пе­ревізною куз­нею все бу­ти на місці ро­бо­ти для нап­ра­ви потрібних зна­ряддів. Кож­да гро­ма­да ви­си­ла­ла по кілька­над­цять робітників, із за­па­сом сво­го хліба й своєї стра­ви,- і під про­во­дом нев­том­но­го За­ха­ра до­рога бу­ла збу­до­ва­на в однім році. Ко­ристі її відра­зу для всіх ста­ли оче­видні. Зв’язок з ба­га­ти­ми ще тоді угро-ру­ськ­ими гро­ма­да­ми ожи­вив усю вер­хо­ви­ну; по­ча­ла­ся жи­ва і обопільно хо­сенна обміна здо­бутків праці: ту­ди йшли ко­жу­хи, сир ове­чий та й цілі ота­ри на заріз, а відтам пше­ни­ця, жи­то та по­лот­на. Але не тільки для та­ко­го об­мінного тор­гу бу­ла вигідна ту­хольська до­ро­га; во­на бу­ла та­кож про­во­дом для всіля­ких вістей про жит­тя гро­мад по однім і по другім боці Бескиду, бу­ла жи­вою нит­кою, що в’яза­ла до­ку­пи дітей од­но­го на­ро­ду, роз­би­тих між дво­ма дер­жа­ва­ми.

Правда, ту­хольська до­ро­га бу­ла не пер­ша та­ка нит­ка. Давніша і ко­лись да­ле­ко славніша бу­ла дук­лянська дорог­а. Але га­лицько-руським кня­зям во­на з мно­гих при­чин не злю­би­ла­ся, мен­ше, мо­же, для то­го, що піддержу­ва­ла­ жи­вий зв’язок між гро­ма­да­ми по сім і по тім боці Бес­ки­ду та че­рез те скріплю­ва­ла в од­них і в дру­гих вольні гро­мадські по­ряд­ки, як рад­ше для то­го, що ту­ди ча­стенько мадярські ко­ролі й ду­ки впа­да­ли з війська­ми до Чер­во­ної Русі. От то­му-то га­лицькі та пе­ре­миські князі ста­рались ко­ли не зовсім замк­ну­ти, то, бо­дай, укріпи­ти тоту вхо­дову бра­му в свої гра­ниці, а звісно, що та­ке «укріплен­ня», зроб­ле­не по-дер­жав­но­му і для дер­жав­них цілей, му­си­ло вий­ти на шко­ду гро­мад і гро­мадської са­мо­уп­ра­ви. Князі по­на­сад­жу­ва­ли здовж дук­лянської до­ро­ги своїх бо­яр, по­на­да­ро­ву­ва­ли їм із гро­мадських зе­мель прос­торі грун­ти й посіди­ща і вло­жи­ли на них обов’язок - пильну­ва­ти дук­лянської бра­ми, в разі воєнно­го на­па­ду спи­ня­ти неп­ри­яте­ля воєнни­ми дружинами­, наб­ра­ни­ми з око­лич­них гро­мад, а та­кож засі­ка­ми, себ­то де­рев’яни­ми та кам’яни­ми за­по­ра­ми, що ни­ми в тісних місцях за­ва­лю­ва­но до­ро­гу, чи­ня­чи її при якій-такій обо­роні зовсім неп­рохідною для во­ро­жих во­яків. Ро­зуміється, що ті обов’язки цілим своїм тя­га­рем спа­дали на се­лян, на гро­ма­ди. Во­ни не тільки тра­ти­ли часть своїх спо­конвічних зе­мель, на яких розсіда­ли­ся бо­яри, але му­си­ли, крім то­го, ста­ви­ти вар­ти, да­ва­ти дру­жин­ників та слуг боб­рам, ро­би­ти засіки, ба, в разі воєнно­го ча­су, під­дані бу­ли зовсім бо­ярським роз­ка­зам і бо­ярсько­му су­дові. Оче­вид­на річ, бо­ярин, об­да­ро­ва­ний та­ки­ми ши­ро­ки­ми пра­ва­ми, ста­вав­ся си­лою в селі і, зовсім при­род­но, дбав про побіль­шен­ня й укріплен­ня своєї си­ли. Щоб за­ба­гатіти, бо­яри зак­ла­да­ли на шля­ху свої власні засіки-ро­гач­ки і побир­али з них і в спокійних ча­сах оп­ла­ту від уся­ко­го проїж­джого, а се му­си­ло спи­ни­ти жи­вий рух по дуклянськ­ій до­розі, ос­ла­би­ти живі зв’язки між гро­ма­да­ми. А рівно­часно з ос­лаб­лен­ням тих зв’язків му­сив іти й упа­док віч­евих, вільних по­рядків у са­мих гро­ма­дах. Власть бо­ярська не мог­ла й не хотіла обік се­бе терпіти дру­гої, гро­мадської власті; між бо­яра­ми а гро­ма­да­ми му­си­ло прий­ти до дов­гої й тяж­кої бо­ротьби, яка вкінці ви­па­ла на не­ко­ристь гро­мад. Прав­да, в тім часі, ко­ли йде на­ше оповідан­ня, бо­ротьба то­та ще да­ле­ко не бу­ла скінче­на, а де­ку­ди, в відлюд­них гірсь­ких се­лах, ще й зовсім не по­ча­ла­ся,- і се бу­ли, мож­на ска­за­ти на­пев­но, най­щас­ливіші за­кут­ки тодішньої Русі. До та­ких щас­ли­вих за­кут­ків на­ле­жа­ла й Ту­хольщи­на, а дорог­а, про­ве­де­на че­рез Бес­кид на Уг­ри, на довгі ча­си забезпечи­ла її доб­ро­бу­ток. Ту­хольська до­ро­га не бу­ла ще в ру­ках бо­ярських, бу­ла вільна для кож­до­го, хоч громадяни­ суміжних з нею се­лищ, як чер­во­но­русько­го, так і угорсько­го бо­ку, пильно сте­рег­ли її від уся­ко­го во­ро­жо­го на­па­ду і да­ва­ли собі взаїмно зна­ти про вся­ку гро­зя­чу не­без­пе­ку, яку та­ким спо­со­бом відби­ва­но зав­ча­су і ти­хо спо­лученими си­ла­ми всіх заінте­ре­со­ва­них тим ділом гро­мад. Не ди­во, про­те, що ле­жа­чи при тій до­розі, на се­ре­дині між Угорщиною і Підгір’ям, Ту­хольщи­на раз у раз підноси­ла­ся­ не ли­ше доб­рим по­бу­том, але й свобідним гро­мадським ла­дом. Своїм приміром во­на освіжу­ва­ла і під­держувала всю до­око­лич­ну вер­хо­ви­ну, а особ­ли­во ті се­ла, в яких уже бу­ли княжі бо­яри і в яких по­ча­лась уже руй­нуюча бо­ротьба між давнім гро­мадст­вом а но­вим панст­вом. Га­ря­че сло­во і ве­ли­ка по­ва­га За­ха­ра Бер­ку­та причи­нювалися не­ма­ло до то­го, що, по­ки більша часть гро­мад дер­жа­ла­ся до­б­ре в тій бо­ротьбі, бо­яри не мог­ли так швид­ко роз­ши­рю­ва­ти своєї власті, як їм сього ба­жа­ло­ся, і мусил­и жи­ти в добрій зла­годі з гро­ма­да­ми, підля­га­ючи в ча­сах су­по­кою їх коп­ним су­дам і засіда­ючи в них по­руч з інши­ми стар­ця­ми, як рівні з рівни­ми. Але та­кий стан був бо­ярам ду­же не­ми­лий; во­ни жда­ли воєнно­го ча­су, як не зна­ти яко­го праз­ни­ка, бо тоді всміха­лась їм надія - відра­зу за­хо­пи­ти всю власть у свої ру­ки, а при тій на­годі роз­би­ти до крих­ти не­на­висні гро­мадські по­рядки, так, аби раз за­хоп­ле­на власть уже не пот­ре­бу­ва­ла ви­хо­ди­ти з їх рук. Але ча­су воєнно­го не бу­ло. Во­ло­дар Чер­воної Русі, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич, хоч і який був ласка­вий для бо­яр - не то що йо­го батько,- але до­по­мог­ти їм ба­гато не міг, зай­ня­тий то ста­ран­ня­ми о ко­ролівську коро­н­у, то спо­ра­ми князів, що дер­лись за ве­ли­кок­ня­жий київ­сь­кий прес­тол, а най­мен­ше за­без­пе­чу­ван­ням сво­го краю про­тив но­во­го, досі не чу­ва­но­го во­ро­га, мон­голів, що пе­ред де­сятьма ро­ка­ми, мов страш­на гро­мо­ва хма­ра, по­яви­ли­ся бу­ли на східних гра­ни­цях Русі, в над­донських сте­пах, і по­би­ли зібра­них руських князів у страшній і ду­же кро­вавій битві над рікою Кал­кою. Але з-над Кал­ки наг­ло, не­мов на­по­ло­шені хо­робрістю ру­сичів, во­ни вер­ну­ли на­зад, і ось уже де­ся­тий рік ми­нав, а про них не бу­ло нічо­го чу­ти. Тільки глу­ха три­во­га хо­ди­ла по на­роді, мов га­ря­ча вітро­ва хви­ля хо­дить по дозріва­ючім житі і ніхто не знав, чи хви­ля уля­жеться, чи мо­же, на­же­не з со­бою грізну гра­дову ту­чу. А най­мен­ше зна­ли се й надіялись сього князі та бо­яри. Во­ни спокійно по пог­ромі над Кал­кою прий­ня­ли­ся за свою дав­ню ро­бо­ту - спо­ри за насліддя прес­толів і під­копування сво­бідних та са­мо­уп­рав­них гро­мадських порядк­ів. Не­ро­зумні! Во­ни підри­ва­ли ду­ба, кот­рий го­ду­вав їх своїми жо­лудьми! Ко­ли б бу­ли свою власть і свою си­лу по­вер­ну­ли на скріплю­ван­ня, а не на підко­пу­ван­ня тих по­рядків по гро­ма­дах і жи­вих зв язків між гро­ма­да­ми, то на­ша Русь, пев­но, не бу­ла б упа­ла під стріла­ми та то­по­ра­ми мон­голів, але бу­ла б ос­то­яла­ся про­ти них, як гли­бо­ко вкоріне­ний дуб-ве­ле­тень ос­тоюється про­ти осінньої бурі!

Щаслива бу­ла Ту­хольщи­на, бо досі якось об­ми­на­ли її не­ситі очі князів і бо­яр. Чи то для то­го, що ле­жа­ла так віддалік від світу, між го­рами та ска­ла­ми, чи, мо­же, для то­го, що над­то ве­ли­ко­го ба­гатства в ній не бу­ло. До­сить то­го, що бо­яри якось не ма­ли охо­ти затісу­ва­ти­ся в той за­ку­ток. Але і се щас­тя не бу­ло вічне. На­раз од­ної гар­ної дни­ни заїхав у ту­хольські го­ри бо­ярин Ту­гар Вовк і, не ка­жу­чи ніко­му ані сло­ва, по­чав на горбі над Опо­ром, віддалік від Тухлі, але на ту­хольськім грунті, бу­ду­ва­ти собі дім. Ту­хольці з за­чу­ду­ван­ня зра­зу мов­ча­ли не спи­ня­ли но­во­го гос­тя, далі по­ча­ли до­пи­ту­ва­ти­ся йо­го, хто він, відки і за чим при­хо­дить сю­ди?

- Я бо­ярин кня­зя Да­ни­ла,- гор­до відповів їм Ту­гар Во­вк.- За мої зас­лу­ги князь над­го­ро­див ме­не зем­ля­ми й ліса­ми в Ту­хольщині.

- Але ж се землі й ліси гро­мадські! - відповіда­ли йо­му ту­хольці.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить,- відка­зу­вав бо­ярин,- ідіть і в кня­зя до­по­ми­най­те­ся. Я маю йо­го гра­мо­ту і більше нічо­го зна­ти не хо­чу!

Тухольці ки­ва­ли го­ло­ва­ми на такі бо­ярські сло­ва і не ка­зали нічо­го. А бо­ярин тим ча­сом по­чи­нав собі все згор­да, все пох­ва­ляв­ся кня­жою лас­кою та кня­жою во­лею, хоч зре­ш­тою на­разі й не стісняв ні в чім ту­хольців і не мішав­ся в їх гро­мадські діла. Ту­хольці, а особ­ли­во мо­лодші, зра­зу чи то з ціка­вості, чи з зви­чай­ної гос­тин­ності, час­тенько схо­ди­ли­ся з бо­яри­ном і ро­би­ли йо­му де­які прис­лу­ги,- аж на­раз, мов со­ки­рою втяв, пе­рес­та­ли хо­ди­ти і, оче­вид­но, зо­всім уни­ка­ли йо­го. Се зра­зу зди­ву­ва­ло, а далі й розсерд­ило бо­яри­на, і він по­чав те­пер чи­ни­ти ту­хольцям усякі па­кості. Дім йо­го сто­яв як­раз над ту­хольською до­ро­гою, і він, іду­чи за приміром інших бо­яр, пос­та­вив на до­розі ве­ли­чез­ну ро­гач­ку і ждав від проїжджих для се­бе ми­та. Та ту­хольці бу­ли ту­гий на­род. Во­ни по­чу­ли відра­зу, що тут по­чи­нається рішу­ча бо­ротьба, і пос­та­но­ви­ли, за ра­дою За­хара Беркута сто­яти твер­до і невідступ­но при своїх пра­вах до край­ньої край­ності. Зараз тиж­день по вис­тав­лен­ню ро­гач­ки вис­ла­ла ту­хольська ра­да гро­мадська своїх відпо­руч­ників до Ту­га­ра Вов­ка. Відпо­руч­ни­ки зав­да­ли йо­му ко­рот­ке і рішу­че пи­тан­ня:

- Що ро­биш, бо­яри­не? За що спи­раєш до­ро­гу?

- Так мені хо­четься! - відповів гор­до бо­ярин.- Ко­ли вам крив­да, то йдіть жа­луй­тесь на ме­не до кня­зя.

- Але ж се до­ро­га не кня­жа, а гро­мадська.

- Се ме­не нічо­го не об­хо­дить!

З тим відпо­руч­ни­ки й відда­ли­ли­ся, але за­раз по їх від­ході прий­шла з Тухлі ціла ва­та­га сільської мо­ло­дежі з со­кирами і ти­хе­сенько по­ру­ба­ла ро­гач­ку на дрібні кусні, на­клала з неї огонь і спа­ли­ла її не­да­ле­ко від бо­ярсько­го дво­ра. Бо­ярин лю­тив­ся на своїм дворі, кляв по­га­них смердів, але суп­ро­тив­ля­ти­ся їм не мав смілості і на­разі не ро­бив уже дру­гої ро­гач­ки. Пер­ший на­пад на гро­мадські пра­ва був відби­тий, але ту­хольці не ра­ду­ва­ли­ся зав­час­но,- во­ни до­бре зна­ли, що се тільки пер­ший на­пад і що за ним тре­ба надіятись інших. І справді, так во­но ста­ло­ся. Од­но­го дня при­бігли до Тухлі вівчарі, го­ло­ся­чи сум­ну вість, що боя­р­сь­к­і слу­ги зга­ня­ють їх із най­кра­щої гро­мадської полон­ини. Не вспіли вівчарі до ла­ду роз­ка­за­ти сво­го, ко­ли втім прибігли гро­мадські лісничі, ка­жу­чи, що бо­ярин від­мірює і за­палько­вує для се­бе ве­ли­чез­ний ку­сень найкращ­ого гро­мадсько­го лісу. Знов гро­мадська ра­да вис­ла­ла від­пору­чни­ків до Ту­га­ра Вовка.

- За що, бо­яри­не, крив­диш гро­ма­ду?

- Я бе­ру тільки те, що мені мій князь да­ру­вав.

- Але ж се не княжі, а гро­мадські землі! Князь не міг да­рувати то­го, що до нього не на­ле­жить.

- Ну, то йдіть на кня­зя жа­луй­те­ся,- відка­зав їм бо­ярин і відвер­нув­ся від них.

Від тої по­ри по­ча­ла­ся прав­ди­ва війна між бо­яри­ном і ту­хольцями. То раз ту­хольці зже­нуть бо­ярські ста­да зі своїх по­ло­нин, то бо­ярські слу­ги зже­нуть ту­хольські ота­ри. Лісу, за­гар­ба­но­го бо­яри­ном, сте­рег­ли і гро­мадські, і бо­ярські лі­сни­чі, між кот­ри­ми не раз при­хо­ди­ло до свар­ки і бійки. Се лю­ти­ло бо­яри­на чим­раз дуж­че, і він вкінці ка­зав уби­ва­ти ту­хольську ху­до­бу, при­ди­ба­ну на за­гар­ба­них по­ло­ни­нах, а од­но­го гро­мадсько­го лісни­чо­го, при­ди­ба­но­го в заг­раб­ленім лісі, велів прив’яза­ти до де­ре­за і сікти тер­но­ви­ми різ­ка­ми ма­ло що не на смерть. Сього бу­ло вже зам­но­го ту­хольській гро­маді. Многі го­ло­си обізва­ли­ся за тим, аби по давньому зви­чаю до бо­яри­на прило­жи­ти за­кон про не­по­кірно­го і шкідно­го гро­ма­дя­ни­на, розбійни­ка та злодія, і виг­на­ти йо­го з об­ся­гу гро­мадських зе­мель, а дім йо­го зру­й­ну­ва­ти дот­ла. Ве­ли­ка часть гро­ма­дян прис­та­ла на се, і пев­но, що кру­то прий­шлось би бу­ло тоді бо­яри­нові, ко­ли б Захар Бер­кут не був вис­ло­вив тої дум­ки, що не нале­житься за­суд­жу­ва­ти ніко­го, не вис­лу­хав­ши впе­ред йо­го оп­рав­дан­ня, і що спра­вед­ливість до­ма­гається зак­ли­ка­ти бо­ярина по­пе­ред усього на гро­мадський коп­ний суд, да­ти йо­му можність ви­тол­ку­ва­ти­ся і аж потім пос­ту­па­ти з ним так, як осу­дить гро­ма­да при повнім спо­кою й роз­вазі. Тої ро­зум­ної ра­ди пос­лу­ха­ла ту­хольська гро­ма­да.

Певно, ніхто в нинішнім зборі не ро­зумів так доб­ре важ­ності сеї хвилі, як За­хар Беркут. Він ба­чив, що тут ціле діло йо­го жит­тя ва­житься на вістрю гро­мадсько­го за­су­ду. Та й ко­би-то в тім за­суді хо­ди­ло лиш о прос­ту спра­вед­ливість, то За­хар був би спокійний і пок­ла­дав­ся б уповні на гро­мадський ро­зум. Але тут при­хо­ди­ло­ся роз­ва­жа­ти - пер­ший раз на тухольськ­ім копнім суді - та­кож інші, пос­то­ронні, а безмір­но важні обс­та­ви­ни, що за­пу­ту­ва­ли спра­ву май­же до без­вихідності. За­хар ро­зумів доб­ре, що за­суд, чи прихиль­ний, чи неп­ри­хильний для бо­яри­на, гро­зить гро­маді вели­кою не­без­пе­кою. При­хильний за­суд зна­чить приз­нан­ня не так пра­ва, як си­ли по сто­роні бо­яри­на раз на­завсіди упо­корить пе­ред ним гро­ма­ду, віддасть йо­му в ру­ки на тільки за­гар­бані ліси й по­ло­ни­ни, але й цілу гро­ма­ду, бу­де пер­шим і най­тяж­чим ви­ло­мом у вільнім гро­мадськім уст­рою, над яко­го віднов­лен­ням і скріплен­ням він не­нас­тан­но тру­дився про­тя­гом сімде­сятьох літ. А неп­ри­хильний за­суд, що ви­ре­че прог­нан­ня бо­яри­на з гро­ма­ди, гро­зить та­кож не­мал­ою не­без­пе­кою. Ану ж бо­ярин зуміє підмо­ви­ти кня­зя, роз­бу­ди­ти йо­го гнів, пе­ре­ко­на­ти йо­го, що ту­хольці - бун­тівни­ки? Се мо­же стяг­ну­ти ве­ли­ку бу­рю або й цілковит­у руїну на Тухольщину, як подібні за­су­ди кілька разів уже стя­га­ли руїну на інші гро­ма­ди, що їх князі уз­на­ва­ли за бунтівничі і відда­ва­ли бо­ярам та їх дру­жи­нам на розг­раб­лен­ня та на зни­щен­ня. Оба ті важкі ви­хо­ди нинішньої ра­ди на­пов­ня­ли сер­це ста­ро­го За­ха­ра ве­ли­ким су­мом, і він щи­ро мо­лив­ся ду­хом пе­ред по­чи­ном ра­ди до ве­ли­ко­го Даж­бо­га-Сон­ця, щоб той просвітив ро­зум йо­го й йо­го гро­ма­ди і дав їм знай­ти пра­ву стеж­ку се­ред усіх тих труд­нос­тей.

- Чесна гро­ма­до! - так за­чав він свою бесіду.- Не бу­ду від вас скри­ва­ти, та й, впрочім, ви й самі то доб­ре знаєте, які важкі й ве­ликі діла че­ка­ють сьогодні на­шо­го гро­мадсько­го роз­су­ду. Ко­ли пог­ля­даю на те, що дов­ко­ла нас ро­биться і що нам гро­зить, то так і здається мені, що на­ше дотеп­ерішнє спокійне гро­мадське жит­тя про­па­ло без­по­во­рот­но, що те­пер нас­ту­пає для нас усіх по­ра - по­ка­за­ти на ділі, в бо­ротьбі, чи наші гро­мадські по­ряд­ки справді міцні й добрі, чи мо­жуть ви­дер­жа­ти над­хо­дя­чу важ­ку бу­рю. Яка се бу­ря над­хо­дить на нас, і то не з од­но­го бо­ку, се ви знаєте і по­чуєте ще шир­ше на нинішній раді, тож про се я те­пер не пот­ре­бую го­во­ри­ти. Я хотів би тілько по­ка­за­ти вам і вби­ти нез­ни­щи­мо в ва­шу тям­ку те ста­но­ви­ще, на якім би нам, по моїй думці, тре­ба сто­яти, твер­до сто­яти до край­ньої край­ності. А втім, і тут ні я, ні ніхто інший не має власті над ва­ми: схо­че­те, то пос­лу­хаєте, а не схо­че­те - во­ля ва­ша! Тілько ж ка­жу вам, що сьогодні ми стоїмо на розс­тай­ній до­розі, сьогодні нам прий­деться виб­ра­ти: сю­ди чи ту­ди. Тож го­диться нам, лю­дям ста­рим і досвідним, доб­ре ви­яс­ни­ти собі той вибір і ті до­ро­ги, на які він мо­же по­вес­ти нас, і те місце, на котрім ми стоїмо те­пер!

- Погляньте, чес­на гро­ма­до, на те на­ше коп­не зна­ме­но, кот­ре від п’ятде­сятьох літ чує наші сло­ва і ба­чить наші діла. Чи знаєте ви, що ви­ра­жа­ють йо­го зна­ки? Святі і по­важні старці, батьки наші, зро­би­ли йо­го і пе­ре­да­ли мені йо­го зна­чін­ня. «Захаре,- ска­за­ли во­ни,- ко­лись, у хвилі най­грізнішої не­без­пе­ки, ко­ли жит­тя на­вер­не суп­ро­тив­ну хви­лю на громад­у і заг­ро­зить її по­ря­док, тоді ти відкриєш гро­маді, що зна­чить се зна­ме­но, а за­ра­зом відкриєш, що на нім спо­чиває на­ше й на­шо­го ду­ха-опіку­на бла­гос­ло­венст­во, що відступ­лен­є від тої до­ро­ги, яку вка­зує те зна­ме­но, бу­де най­більшим не­щас­тям для гро­ма­ди, бу­де по­чат­ком її ціл­ковитого упад­ку!»

Захар утих на хви­лю. Йо­го бесіда зро­би­ла ве­ли­ке вра­жіння на всіх гро­ма­дян. Усіх очі звер­нені бу­ли на зна­ме­но, що на ви­сокій жердці, встром­леній у камінь, сто­яло пе­ред гро­ма­дою, блис­котіло срібною око­вою на своїх кільцях і повіва­ло кар­ма­зи­но­вою хо­ру­гов­кою, не­мов пе­ре­ли­ва­лось жи­вою кров’ю.

- Я досі не го­во­рив вам про се нічо­го,- го­во­рив За­хар да­льше,- бо ча­си бу­ли спокійні. Але сьогодні по­ра се зробит­и. Глядіть на нього, на се зна­ме­но на­ше! З од­но­го здо­ро­во­го пня ви­роб­ле­ний весь той суцільний лан­цюг, сильний і не­мов замк­ну­тий у собі, а прецінь свобідний в кождім поє­динчім колісці, го­то­вий прий­ня­ти всякі зв’язки. Сей лан­цюг - то наш руський рід, та­кий, який вий­шов з рук доб­рих, твор­чих духів. Кож­де колісце в тім лан­цюзі - то од­на гро­ма­да, не­роз­рив­но, з са­мої при­ро­ди зв’яза­на з усіма ін­ши­ми, а про­те свобідна са­ма в собі, не­мов замк­не­на са­ма в собі, жи­ве своїм влас­ним жит­тям і вдо­во­ляє свої по­треби. Тільки та­ка суцільність і сво­бо­да кож­дої поодиноко­ї гро­ма­ди ро­бить усю цілість суцільною й свобідною. Не­хай тільки од­но колісце трісне, роз­па­деться са­мо в собі, то й цілий лан­цюг роз­па­деться, од­ноцілий йо­го зв’язок ро­зі­рветься. От так і упа­док вольних громадськ­их по­рядків у одній гро­маді стає ра­ною, кот­ра при­но­сить не­ду­гу, а то й за­ра­зу для ціло­го тіла на­шої свя­тої Русі. Горе гро­маді, кот­ра доб­ровільно ста­неться тою ра­ною, кот­ра не ужиє всіх сил і спо­собів, щоб удер­жа­ти се­бе при здо­ров’ю! Ліпше би бу­ло такій гро­маді щез­ну­ти з ли­ця землі, за­пас­ти­ся в бе­зод­ню!

Остатні сло­ва За­ха­ра, ска­зані грізним, підне­се­ним голос­ом, приг­лу­ши­ли в ушах слу­ха­ючої гро­ма­ди шум во­допа­ду, що не­да­ле­ко гри­мав со­бою о камінь і, мов жи­вий стовп криш­та­лю, гра­ючи про­ти сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки, ви­да­вав­ся блис­ку­чою пас­му­гою по­над го­ло­ва­ми гро­ма­ди. За­хар го­во­рив дальше:

- Гляньте ще раз на те зна­ме­но! Кож­де колісце йо­го лан­цюга ско­ва­не блис­ку­чи­ми срібни­ми око­ва­ми в гарні узо­ри. Око­ви ті не об­тя­жа­ють колісця, а до­да­ють йо­му оз­до­би й трив­кості. Так са­мо кож­да гро­ма­да має свої до­ро­гоцінні ус­та­но­ви і по­ряд­ки, по­род­жені пот­ре­ба­ми, упо­ряд­ко­вані ро­зумом муд­рих батьків на­ших. По­ряд­ки ті святі, але не для то­го, що давні, що батька­ми на­ши­ми улад­жені, тільки для то­го, що свобідні, що не в’яжуть ніко­го доб­ро­го в добрім ділан­ню, а в’яжуть лиш зло­го, що хотів би шко­ди­ти гро­маді. По­ряд­ки ті не в’яжуть і гро­ма­ду, а тілько до­да­ють їй си­ли і власті для охо­ро­ни всього, що доб­ре і хо­сен­не, а для зни­щен­ня всього, що зле і шкідне. Ко­ли б не ті срібні око­ви, де­рев’яні об­руч­ки лег­ко мог­ли би потріска­ти і вся од­ноцілість лан­цю­га про­па­ла би. Так са­мо, як­би не наші святі гро­мадські ус­та­но­ви, то й уся гро­ма­да про­па­ла би. Ува­жа­й­те ж, чес­на гро­ма­до! Злодійські ру­ки прос­тя­га­ються, щоб об­дер­ти ті срібні око­ви з на­шо­го колісця, щоб ослабити­ і но­га­ми по­топ­та­ти наш гро­мадський лад, при якім нам так доб­ре жи­ло­ся!

- Ні, ми не по­пус­ти­мо їм то­го! - крик­ну­ла ра­зом одно­душно гро­ма­да.- Ста­не­мо в обо­роні своєї сво­бо­ди, хоч би прий­шло­ся нам і ос­тат­ню крап­лю крові про­ли­ти!

- Добре, діти! - ска­зав зво­ру­ше­ний За­хар Бер­кут.- Так во­но й тре­ба! Вірте мені, се дух на­шо­го ве­ли­ко­го Сто­ро­жа прорік із вас! Ви йо­го си­лою вга­да­ли зна­чін­ня тої хо­руг­ви, що повіває на нашім зна­мені. Чо­му во­на чер­во­на? Бо зна­чить кров! До ос­татньої краплі крови по­вин­на бо­ро­ни­ти гро­ма­да своєї сво­бо­ди, сво­го свя­то­го ла­ду! І вірте мені, не­да­ле­ко та хви­ля, кот­ра справді за­пот­ре­бує від нас крові! Будьмо го­тові й її про­ли­ти в своїй обо­роні!

В тій хвилі очі всіх гро­ма­дян, не­мов на да­ний знак, звер­нулися в сто­ро­ну се­ла.

Там, на шля­ху, що вів від се­ла поп­ри во­до­пад у го­ри, по­казалася не­ве­лич­ка гро­ма­да пиш­но пост­роєних, оружних лю­дей. Се йшов у всій своїй пиш­ноті на ту­хольську ра­ду бо­ярин Ту­гар Вовк зі своєю дру­жи­ною. Нез­ва­жа­ючи на га­рячу вес­ня­ну дни­ну, бо­ярин був у повній ри­царській збруї: в пан­цирі з залізної блис­ку­чої бля­хи, в таких же набедре­ни­­ках і на­голінни­ках і в блис­кучім спи­жевім шо­ломі з ро­звіяною по­верх нього ки­то­ю з ко­гу­тя­чих ко­сиць. При боці у нього теліпав­ся в піхві тяж­кий бой­овий меч, че­рез плечі пе­ревіше­ний був лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за по­ясом стримів топір, блис­ку­чий ши­ро­ким ста­ле­вим вістрям і брон­зою на­би­ва­ним обу­хом. По­верх усеї тої страш­ної зброї, на знак су­покійно­го сво­го наміру, бо­ярин на­ки­нув вов­чу шкі­ру з па­щею, пе­ре­роб­ле­ною в защіпку на груді, і з ла­ба­ми, що гост­ри­ми кігтя­ми об­ха­пу­ва­ли йо­го по­яс. Довкола бо­яри­на йшло де­сять во­яків, луч­ників і топір­ників, пов­би­ра­них у такі ж вовчі шкі­ри, але без пан­цирів. Ми­мо­волі стре­пе­ну­ла­ся ту­хольська гро­ма­да, по­ба­чив­ши наб­ли­жен­ня тої вов­чої дру­жи­ни; всі зро­зуміли, що се, влас­не, й є той во­рог, який на­посівся на їх сво­бо­ду й незалежні­сть. Але по­ки що во­ни ще не надійшли, а За­хар кінчив свою бесіду.

- Ось над­хо­дить бо­ярин, кот­рий хва­литься, що з ми­лості для нього князь по­да­ру­вав йо­му наші землі, на­шу сво­бо­ду, нас са­мих. Бач­те, як гор­до вис­ту­пає він у тім по­чут­ті кня­жої ми­лості, в тім по­чут­ті, що він кня­жий слу­га, що він раб! Нам не потрібно ми­лості від бо­яри­на і ні за що стават­и нам ра­ба­ми - се при­чи­на, для чо­го він не­на­ви­дить нас і про­зи­ває нас смер­да­ми. Але ми знаємо, що гордість но­го пус­та і що прав­ди­во свобідно­му чо­ловікові ли­чить не гор­дість, а су­покійна по­ва­га та ро­зум. За­хо­вай­те ж про­ти ньо­го ту по­ва­гу і той ро­зум, щоб не ми упо­ко­ри­ли йо­го, а сам він у гли­бині сво­го сумління по­чув се­бе упо­ко­ре­ним! Я скінчив.

Тихий шепіт вдо­во­лен­ня і радісної рішу­чості прой­шов по гро­маді. За­хар сів на своє місце. Хви­лю сто­яла мов­чан­ка на май­дані, по­ки Ту­гар Вовк не наб­ли­зив­ся до ра­ди.

- Здорові бу­ли, гро­ма­до! - ска­зав він, до­ти­ка­ючи ру­кою сво­го шо­ло­ма, але не зніма­ючи йо­го з го­ло­ви.

- Здоров будь і ти, бо­яри­не! - відповіла гро­ма­да.

Ту­гар Вовк гор­дим без­печ­ним пос­ту­пом вий­шов пе­ред гро­ма­ду і, лед­ве оки­нув­ши її оком, про­го­во­рив:

- Ви кли­ка­ли ме­не пе­ред се­бе - і ось я. Чо­го хо­че­те від ме­не?

Слова ті ска­зані бу­ли різким гор­дим го­ло­сом, кот­рим бо­ярин, оче­вид­но, хотів по­ка­за­ти гро­маді свою вищість. Притім він не ди­вив­ся на гро­ма­ду, але обер­тав у ру­ках свій топір і не­мов лю­бу­вав­ся блис­ком йо­го вістря та обу­ха, по­ка­зу­ючи яв­но, що гли­бо­ко по­горд­жує цілою тою ра­дою.

- Ми зак­ли­ка­ли те­бе, бо­яри­не, пе­ред суд гро­мадський, щоб, за­ким осу­ди­мо твої пос­туп­ки, вис­лу­ха­ти тво­го сло­ва. Яким пра­вом і в якій цілі ти ро­биш крив­ду гро­маді?

- На суд гро­мадський? - пов­то­рив, не­мов за­чу­ду­ваний, Ту­гар Вовк, обер­та­ючись ли­цем до За­ха­ра.- Я кня­жий слу­га і бо­ярин. Ніхто не має пра­ва су­ди­ти ме­не, окрім кня­зя і рів­них мені бо­яр.

- Про се, бо­яри­не, чий ти слу­га, ми не бу­де­мо з то­бою спе­ре­ча­ти­ся,- се нас нічо­го не об­хо­дить. А про твоє пра­во по­го­во­ри­мо пізніше. Те­пер тільки будь лас­кав ска­за­ти нам: відкіля прий­шов ти в на­ше се­ло?

- Зі сто­лич­но­го кня­жо­го міста Га­ли­ча.

- А хто велів тобі йти сю­ди?

- Мій і ваш пан, князь Да­ни­ло Ро­ма­но­вич.

- Говори про се­бе, а не про нас, бо­яри­не! Ми вольні лю­ди і не знаємо ніяко­го па­на. А чо­го ж велів тобі твій пан іти в на­ше се­ло?

Лице бо­яри­на об­ли­ло­ся чер­во­ною пас­му­гою злості при тих сло­вах За­ха­ра. Хвилю він ва­гу­вав­ся, чи відповіда­ти дальше на йо­го до­питування, далі по­га­му­вав свій нев­час­ний по­рив.

- Він велів мені бу­ти сто­ро­жем йо­го зе­мель і йо­го підда­них, воєво­дою і на­чальни­ком Ту­хольщи­ни і дав мені і моїм по­том­кам у вічне посідан­ня ту­хольські землі в на­го­ро­ду за мою вірну служ­бу. Ось йо­го гра­мо­та, йо­го пе­чать і підпис!

При тих сло­вах бо­ярин гор­дим ру­хом ру­ки вий­няв із-за ши­ро­ко­го ремінно­го по­яса кня­жу гра­мо­ту і підняв її вго­ру, по­ка­зу­ючи гро­маді.

- Сховай свою гра­мо­ту, бо­яри­не,- ска­зав спокійно За­хар,- ми не вміємо її чи­та­ти, а пе­чать то­го кня­зя для нас не за­кон. Рад­ше сам ти ска­жи нам, хто се та­кий той твій князь?

- Як то? - крик­нув зди­во­ва­ний бо­ярин.- Ви не знаєте кня­зя Да­ни­ла?

- Ні, не знаємо ніяко­го кня­зя.

- Володаря всіх зе­мель, усіх осель і міст від Сяну аж до Дніпра, від Кар­пат аж до ус­тя Бу­гу?

- Ми не ви­да­ли йо­го ніко­ли, і у нас він не во­ло­дар. Ад­же пас­тух, во­ло­дар ота­ри, сте­ре­же її від вов­ка, го­нить її в спе­ку по­луд­ня до хо­лод­но­го по­то­ку, а в хо­лод ночі до теп­лої, без­печ­ної ко­ша­ри. А князь чи ро­бить се зі своїми підвлад­ними?

- Князь ро­бить з ни­ми ще більше,- відповів бо­ярин.- Він дає їм мудрі пра­ва і муд­рих судіїв, по­си­лає їм своїх вірних слуг, аби бо­ро­ни­ли їх від во­ро­га.

- Не по правді ска­зав ти се, бо­яри­не,- замітив стро­го За­хар.- Бач, сон­це на небі зак­ри­ло своє яс­не ли­це, щоб не слу­хати твоїх кри­вих слів! Мудрі пра­ва наші по­хо­дять не від тво­го кня­зя, а від дідів і батьків на­ших. Муд­рих судіїв кня­жих ми не ви­да­ли досі і жи­ли ти­хо, в згоді й ладі, су­дя­чись самі гро­мадським ро­зу­мом. Батьки наші здав­на вчи­ли нас: один чо­ловік - ду­рень, а гро­мадський суд - спра­вед­ли­вий суд. Без кня­жих воєвод жи­ли наші батьки, жи­ли й ми досі, і, як ба­чиш, ха­ти наші не по­пус­то­шені і діти наші не за­брані до во­ро­жої не­волі.

- Так бу­ло досі, але відте­пер не так бу­де.

- Як бу­де відте­пер, сього ми не знаємо і ти, бо­яри­не, не знаєш. Од­но ще тільки ска­жи нам: твій князь чи спра­ве­дли­вий чо­ловік?

- Весь світ знає і по­див­ляє йо­го спра­вед­ливість.

- То він, пев­но, і те­бе вис­лав, щоб ти в на­ших го­рах на­са­д­­жував спра­вед­ливість?

Боярин змішав­ся сим прос­тим пи­тан­ням, але по хви­ле­вім ва­гу­ван­ні ска­зав:

- Так.

- А як ду­маєш, бо­яри­не, чи спра­вед­ли­вий мо­же несправ­е­дливо крив­ди­ти своїх підвлад­них?

Бо­ярин мов­чав.

- Чи мо­же він несп­ра­вед­ли­ви­ми пос­туп­ка­ми на­са­ди­ти в їх сер­ця спра­вед­ливість і, крив­дя­чи їх, з’єдна­ти для се­бе їх лю­бов і по­ва­гу?

Боярин мов­чав, гра­ючись вістрям свой­ого то­по­ра.

- Гляди ж, бо­яри­не,- закінчив За­хар.- Ус­та твої мов­чать, але сумління твоє ка­же, що се не мо­же бу­ти. А прецінь же твій спра­вед­ли­вий князь зро­бив се з на­ми, з на­ми, кот­рих він не ба­чив і не знає, кот­рих доб­ром і щас­тям він не тур­бується, котрі йо­му не вчи­ни­ли нічо­го зло­го, але, нав­па­ки, що­ро­ку скла­да­ють йо­му ба­га­ту да­ни­ну. Як він міг се зро­бити, бо­яри­не?

Тугар Вовк блис­нув гнівно очи­ма на За­ха­ра і ска­зав:

- Плетеш дур­ниці, ста­рий. Князь ніко­го не мо­же скрив­дити!

- А прецінь нас скрив­див, отою са­мою гра­мо­тою, кот­рою ти так хва­лиш­ся! Бо зва­жай ли­шень: чи не скрив­див би я те­бе, як­би без твоєї волі зняв із те­бе отой блис­ку­чий пан­цир і дав йо­го мой­ому си­нові? А та­ке са­ме діло зро­бив твій князь із на­ми. Що для те­бе пан­цир, то для нас зем­ля й ліс. Від віків ми вжи­ва­ли їх і бе­рег­ли, як ока в го­лові,- а тут на­раз при­хо­диш ти в імені сво­го кня­зя і ка­жеш: «Се моє! Мій князь дав мені се в над­го­ро­ду за мої ве­ликі зас­лу­ги!» І про­га­няєш на­ших пас­тухів, уби­ваєш на­шо­го лі­сни­чо­го на нашій власній землі! Ска­жи ж, чи мо­же­мо ми ува­жа­ти тво­го кня­зя спра­вед­ли­вим чо­ловіком?

- Ти по­ми­лив­ся, стар­че! - ска­зав Ту­гар Вовк.- Усі ми - вла­сність кня­зя, зі всім, що маємо, з ху­до­бою й зем­лею. Князь один вільний, а ми йо­го невільни­ки. Йо­го лас­ка - то на­ша во­ля. Він мо­же зро­би­ти з на­ми, що хо­че.

Мов удар обу­ха в тім’я, так ог­лу­ши­ли ті сло­ва За­ха­ра Бе­р­ку­та. Він по­хи­лив свою си­ву го­ло­ву до­до­лу і дов­гу хви­лю мов­чав, не зна­ючи, що й ка­за­ти. Мерт­вецьки по­ну­ро мов­ча­ла й уся гро­ма­да. Вкінці За­хар ус­тав. Ли­це йо­го яс­ніло. Він підніс ру­ку до­го­ри, до сон­ця.

- Сонце пре­яс­не! - ска­зав він.- Ти, бла­гот­вор­не, вольне світи­ло, не слу­хай тих огид­них слів, які осмілив­ся сей чо­ловік ска­за­ти пе­ред твоїм ли­цем! Не слу­хай їх, за­будь, що во­ни ска­зані бу­ли на нашій, досі й по­мис­лом та­ким не оск­вер­неній землі! І не ка­рай нас за них! Бо без­кар­но ти не про­пус­тиш їх, то знаю. І ко­ли там, у тім Га­личі, дов­ко­ла кня­зя нап­ло­ди­лось ба­га­то та­ких лю­дей, то ти зітри їх із ли­ця землі, але за ка­ру не по­гу­би ра­зом із ни­ми всього на­шо­го на­ро­ду!

І по сім За­хар ус­по­коївся, сів і знов звер­нув­ся до бо­яри­на.

- Ми чу­ли, бо­яри­не, твоє пе­ре­ко­нан­ня,- ска­зав він.- Не по­вторяй йо­го дру­гий раз пе­ред на­ми, не­хай во­но при тобі ли­шається. Пос­лу­хай же те­пер, яка на­ша дум­ка про тво­го кня­зя. Пос­лу­хай і не прогнівай­ся! Сам бачиш і знаєш, що вітця й опіку­на ми в нім ба­чи­ти не мо­же­мо. Отець знає свою ди­ти­ну, її пот­ре­би й ба­жан­ня, а він не знає нас і не хо­че зна­ти. Опікун бе­ре­же сво­го підруч­но­го від во­ро­га і від уся­кої шко­ди,- князь не бе­ре­же нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від гра­ду, ні від мед­ве­дя,- а се наші найгірші воро­ги. Він, щоп­рав­да, го­ло­сить, що бе­ре­же нас від на­падів угор­ських во­яків. Але як бе­ре­же нас? На­си­ла­ючи на нас іще гірших во­рогів, ніж уг­ри,- своїх не­си­тих бо­яр з їх дру­жинами. Угри на­па­дуть, за­бе­руть, що мож­на, і підуть; бо­ярин як на­па­де, то вже й ося­де і не вдо­во­литься ніяки­ми до­би­чами, а рад би нас усіх навіки по­ро­би­ти ра­ба­ми. Не вітцем і опіку­ном ми вва­жаємо тво­го кня­зя, але ка­рою бо­жою, зісла­ною на нас за гріхи наші, від якої му­си­мо відку­пуватися щорічни­ми да­ни­на­ми. Чим мен­ше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І ко­би вся на­ша Русь мог­ла поз­бу­ти­ся сьогодні йо­го з усіма йо­го ва­та­га­ми, то, пев­но, бу­ла би ще щас­ли­ва і ве­ли­ка! [2]

З див­ним чут­тям у серці слу­хав Ту­гар Вовк тих га­ря­чих слів ста­ро­го бесідни­ка. Хоч ви­хо­ва­ний при княжім дворі і зіпсо­ва­ний гнил­лю та підло­тою, він усе-та­ки був ри­цар, во­як, чо­ловік і му­сив від­чути сер­цем хоч крих­ту то­го чут­тя, яке так сильно поруш­увало сер­це За­ха­ра Бер­ку­та. А притім же він да­ле­ко не по щирій совісті ви­повідав упе­ред свої сло­ва про не­об­ме­же­ну власть кня­зя; йо­го ду­ша й са­ма не раз бун­ту­ва­ла­ся про­ти тої власті, а тут він тільки хотів зас­ло­ни­ти по­ка­зом на кня­жу власть свої власні за­ба­ги та­кої ж власті. Не ди­во, що сло­ва Захара Бер­ку­та за­па­ли йо­му глиб­ше в ду­шу, ніж він сам то­го ба­жав. Він пер­ший раз зі щи­рим по­ди­вом гля­нув на нього, але за­ра­зом і жаль йо­му зро­би­ло­ся то­го ве­лет­ня, яко­го упа­док, по йо­го думці, був близький і не­ми­ну­чий.

- Старче, стар­че,- ска­зав він,- жаль мені тво­го си­во­го во­лосся і тво­го мо­ло­де­чо­го сер­ця. Дов­гий час про­жив ти на світі, здається навіть, що за­над­то дов­гий! Живучи сер­цем у дав­нині і в га­ря­чих ду­мах мо­ло­дості, пе­рес­тав ти ро­зуміти нові, те­перішні ча­си, їх пог­ля­ди та пот­ре­би. Те, що бу­ло дав­но, не му­сить бу­ти й те­пер, ані ві­чно. Все, що жи­ве,- пе­ре­жи­вається. Пе­ре­жи­ли­ся й твої мо­ло­дечі ду­ми про сво­бо­ду. Важкі те­пер ча­си над­хо­дять, ста­р­че! Во­ни до­ма­га­ються ко­неч­но од­но­го, сильно­го волод­аря в нашім краю, кот­рий би в однім осе­ред­ку згро­мадив і в свою ру­ку уняв усю си­лу ціло­го на­ро­ду для обо­рони йо­го пе­ред во­ро­гом, що над­тя­гає зі схо­ду сон­ця. Ти, стар­че, не знаєш усього то­го, і тобі здається, що давні ча­си ще три­ва­ють.

- І тут ти по­ми­лив­ся, бо­яри­не,- ска­зав За­хар Бер­кут.- Не по­до­ба ста­ро­му вда­ва­ти­ся в мо­лоді мрії, а на су­часність жму­ри­ти очі. Але ж тричі не по­до­ба йо­му поміту­ва­ти­ся доб­рим для то­го, що во­но ста­ре, а ха­па­ти за ли­хе для то­го, що во­но но­ве. Се зви­чай мо­ло­диків, і то зле ви­хо­ва­них мо­лодиків. Ти за­ки­даєш мені, що я не знаю то­го, що діється дов­ко­ла нас. А тим ча­сом не зна­ти ще, хто з нас двох біль­ше й док­ладніше се знає. Ти на­тяк­нув мені на страш­ного во­ро­га, що гро­зить нам зі схо­ду сон­ця, і вис­ло­вив дум­ку, що наб­ли­жен­ня то­го во­ро­га ви­ма­гає згро­мад­жен­ня всієї на­род­ної си­ли в од­них ру­ках. Те­пер я ска­жу тобі, що я знаю про то­го во­ро­га. Прав­да, бо­яри­не, до те­бе вчо­ра прибіг кня­жий післа­нець, який оповістив те­бе про но­вий на­пад страш­них мон­голів на на­шу країну, про те, що во­ни по довгім опорі за­ня­ли Київ і зруй­ну­ва­ли йо­го дот­ла і те­пер ве­ли­чез­ною хма­рою тяг­нуть на наші чер­во­но­руські землі. Ми, бо­яри­не, зна­ли се ще пе­ред тиж­нем і зна­ли про кня­жо­го послан­ця, вип­рав­ле­но­го в отсі сто­ро­ни, та про йо­го вісті. Кня­жий посла­нець при­був пізненько - наші посла­н­ці да­ле­ко скоріше хо­дять. Мон­го­ли дав­но вже зап­овенили на­шу Чер­во­ну Русь, по­ни­щи­ли ба­га­то го­родів і сіл і роз­ді­ли­ли­ся на дві ріки. Од­на пішла на захід, ма­буть, під Су­до­мир, у польську країну, а дру­га йде горі до­ли­ною Стрия в наші сто­ро­ни. Прав­да, бо­яри­не, що ти ще не знав сього?

Тугар Вовк з по­ди­вом, май­же зо стра­хом, глядів на ста­рог­о За­ха­ра.

- А відки ти се знаєш, стар­че? - за­пи­тав він.

- Я й се ска­жу тобі, щоб ти знав, яка си­ла в гро­ма­дах і в їх вольнім со­юзі. Зі всіми підгірськи­ми гро­ма­да­ми ми стоїмо в зв’язку: во­ни обов’язані нам, а ми їм - до­но­си­ти якнайш­видше всякі вісті, важні для гро­мадсько­го жит­тя. Підгірсь­кі ж гро­ма­ди сто­ять у зв’язках з дальши­ми, по­кутськи­ми та подільськи­ми, тож про все, сяк чи так важ­не для нас, що діється на нашій Чер­воній Русі, йде блис­кав­кою вість від гро­ма­ди до гро­ма­ди.

- Що вам з вістей, ко­ли по­мог­ти собі не мо­же­те! - згірдно бурк­нув бо­ярин.

- Правду ска­зав ти, бо­яри­не,- сум­но відповів За­хар.- Подільські та по­кутські гро­ма­ди не мо­жуть до­по­мог­ти со­бі, бо во­ни об­дерті та обез­си­лені кня­зя­ми та бо­яра­ми, які не поз­во­ля­ють їм ма­ти своє оруж­жя, ані вправ­ля­ти­ся в ро­б­лен­ню ним. От і ба­чиш, бо­яри­не, що се зна­чить: єди­нити си­лу на­ро­ду в од­них ру­ках! Щоби з’єди­ни­ти в од­них ру­ках си­лу на­ро­ду, тре­ба ослаб­ити си­лу на­ро­ду. Щоб од­но­му на­да­ти ве­ли­ку власть над на­ро­дом, тре­ба кождій гро­маді відібра­ти її сво­бо­ду, тре­ба роз­би­ти гро­мадські зв’язки, обе­зо­ру­жи­ти гро­мадські ру­ки. А тоді вся­ким мон­го­лам од­вер­та до­ро­га в на­шу країну. Бо пог­лянь те­пер на на­шу Русь! Твій влад­ник, твій мо­гучий князь Да­ни­ло про­пав десь безвісті. Замість обер­ну­ти­ся до сво­го на­ро­ду, відда­ти йо­му йо­го сво­бо­ду і зро­би­ти з нього жи­ву, не­по­бор­ну за­по­ру про­ти мон­гольсько­го наїзду, він, по­ки мон­го­ли руй­ну­ють йо­го край, побіг до угорсько­го ко­ро­ля, у нього бла­га­ючи по­мочі. Але уг­ри не пок­вапні по­ма­га­ти нам, хоч і їм са­мим гро­зить та са­ма на­ва­ла. Те­пер твій Данило щез десь, і, хто знає, мо­же, не­за­дов­го йо­го побач­ите в та­борі мон­гольсько­го ха­на яко йо­го вірно­го піддан­ця, щоб ціною не­волі й по­ни­жен­ня пе­ред сильнішим ку­пит­и собі власть над слаб­ши­ми.

Боярин слу­хав то­го оповідан­ня, і вже го­ло­ва йо­го по­ча­ла ук­ла­да­ти пла­ни: що діяти? як ви­ко­рис­та­ти та­ку по­ру?

- Так, ка­жеш, мон­го­ли гро­зять на­па­дом і от­сим го­рам?

Захар якось зна­чу­чо всміхнув­ся на те за­пи­тан­ня.

- Грозять, бо­яри­не.

- І що ж ви ду­маєте ро­би­ти? Підда­ва­ти­ся чи бо­ро­ни­ти­ся?

- Піддаватися їм не мож­на, бо всіх, хто їм піддається, же­нуть во­ни на служ­бу, і то в перші ря­ди, в най­тяжчі бої.

- Значить, ви хо­че­те бо­ро­ни­тись?

- Що си­ла на­ша, спро­буємо зро­би­ти.

- Коли так, то прийміть ме­не за сво­го воєво­ду. Я вас по­веду до бою про­ти мон­голів!

- Постій, бо­яри­не, ми ще не дійшли до ви­бо­ру воєво­ди. Ти ще не ви­тол­ку­вав­ся зі своїх пос­тупків у нашій гро­маді. Твою щи­ру во­лю до служ­би гро­маді ми прий­ме­мо, але батьки наші ка­за­ли нам, що до чис­то­го діла тре­ба й чис­тих рук. А чи бу­дуть твої ру­ки чисті до та­ко­го діла, бо­яри­не?

Тугар Вовк змішав­ся тро­хи та­ким наг­лим зво­ро­том, а далі ска­зав:

- Старче, гро­ма­до, по­киньмо давні ура­зи! Во­рог збли­жа­є­ться, з’єднай­мо свої си­ли про­ти нього! Доправдую­чись своєї ура­зи, ви мо­же­те ли­ше пош­ко­ди­ти ділу, а хісна ніяко­го собі не до­бу­де­те.

- Ні, бо­яри­не, не го­во­ри сього! Не своєї ура­зи ми доправ­дуємось, але са­мої прав­ди. Неп­рав­дою прий­шов ти до нас, бо­яри­не, не по правді пос­ту­пав з на­ми,- і як же ми мо­же­мо повіри­ти тобі на­чальство над со­бою в війні з мон­го­ла­ми?

- Старче, ти, ба­чу, зав­зяв­ся розд­ра­ту­ва­ти ме­не?

- Боярине, ува­жай, що тут суд гро­мадський, а не за­ба­ва! Ска­жи мені: осіда­ючи на ту­хольській землі, чи хотів ти бу­ти чле­ном гро­ма­ди, чи ні?

- Я прис­ла­ний сю­ди кня­зем як воєво­да.

- Ми ска­за­ли тобі, що не приз­наємо пра­ва тво­го над на­ми, а особ­ли­во пра­ва на на­шу зем­лю. Не ти­кай, бо­яри­не, на­ших зе­мель і на­ших лю­дей, а тоді, мо­же, ми прий­ме­мо те­бе до своєї гро­ма­ди як рівно­го між рівних.

- От як! - скрик­нув гнівно Ту­гар Вовк.- Ота­ка ва­ша спра­ведливість! То я мав би нех­ту­ва­ти кня­жу лас­ку, а допро­шу­ва­тися лас­ки від смердів?

- Що ж, бо­яри­не, інак­ше ти не мо­жеш бу­ти на­шим грома­д­янином, а не на­леж­но­го до гро­ма­ди гро­ма­да й тер­піти у се­бе не схо­че.

- Не схо­че терпіти? - насмішли­во скрик­нув Ту­гар Вовк.

- Батьки наші ка­за­ли нам: шкідли­во­го і не­потрібно­го чле­на гро­ма­ди, розбійни­ка, ко­нок­ра­да або посторонньо­го­, що без волі гро­ма­ди за­би­рав би гро­мадські землі, з ро­ди­ною та­ко­го прог­на­ти з гра­ниць гро­мадських, а дім йо­го роз­ва­ли­ти і зрівня­ти з зем­лею.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­тав­ся си­лу­ва­ним сміхом бо­ярин.- То ви сміли б ме­не, кня­жо­го бо­яри­на, наділе­но­го кня­жою лас­кою за мої зас­лу­ги, рівня­ти з розбійни­ка­ми і конокра­да­ми?­

- Що ж, бо­яри­не, а ска­жи сам по совісті, чи ліпше ти по­сту­паєш з на­ми, як розбійник? Ад­же ж зем­лю на­шу забир­а­єш - на­ше най­більше і єди­не доб­ро. Людей на­ших го­ниш і вби­ваєш на смерть, ху­до­бу на­шу стріляєш! Чи так роб­лять чесні гро­ма­дя­ни?

- Старче, по­кинь та­ку мо­ву, я її не мо­жу слу­ха­ти, во­на на­рушує мою честь.

- Постій, бо­яри­не, я ще не скінчив,- ска­зав спокійно За­хар Бер­кут.- Отсе ти зга­дав про свою честь і раз у раз го­во­риш про свої ве­ликі зас­лу­ги. Будь лас­кав, ска­жи нам, які се твої зас­лу­ги, щоб і ми мог­ли вша­ну­ва­ти їх!

- У двад­цятьох бит­вах я про­ли­вав свою кров!

- Кров свою про­ли­ва­ти, бо­яри­не, се ще не зас­лу­га. І роз­бійник не раз про­ли­ває свою кров, а йо­го ж за те віша­ють. Ска­жи нам, про­ти ко­го і за ким ти во­ював?

- Проти кня­зя київсько­го, про­ти князів во­линських, і польських, і ма­зо­вецьких…

- Досить, бо­яри­не! Ті війни - се ганьба, не зас­лу­га і для те­бе, і для князів. Се чис­то розбійницькі війни.

- Я во­ював і про­ти мон­голів над Кал­кою.

- І як же ти во­ював протії них?

- Як то як? Так, як по­ви­нен був во­юва­ти, не всту­па­ючись із місця, по­ки, ра­не­ний, не дістав­ся до не­волі.

- Отсе ти доб­ре ска­зав,- не знаємо тілько, чи се прав­да.

- Як не знаєте, то й не мішай­те­ся в те, чо­го не знаєте.

- Постій, бо­яри­не, не насміхай­ся над на­шим нез­нан­ням. Пос­та­раємось пе­ре­ко­на­ти­ся.

І за тим сло­вом За­хар ус­тав і, звер­та­ючись до гро­ма­ди, ска­зав:

- Чесна гро­ма­до, ви чу­ли приз­нан­ня бо­яри­на Ту­га­ра Во­вка?

- Чули.

- Чи мо­же хто свідчить за ним або про­тив нього?

- Я мо­жу! - оз­вав­ся го­лос із на­ро­ду.

Мов стрілою пораже­ни­й, стре­пе­нув­ся бо­ярин на той го­лос і пер­ший раз уваж­но, з яко­юсь три­во­гою пог­ля­нув на гро­ма­ду.

- Хто мо­же свідчи­ти, не­хай вий­де пе­ред гро­ма­ду і свід­чить,- ска­зав За­хар.

Перед гро­ма­ду вий­шов не ста­рий ще чо­ловік, каліка, без ру­ки і но­ги, навх­рест пе­ре­каліче­ний. Ли­це йо­го бу­ло по­ри­т­е гли­бо­ки­ми шра­ма­ми. Се був Митько Вояк, як зва­ла йо­го гро­ма­да. Пе­ред кілько­ма літа­ми зай­шов він до гро­ма­ди на кулі, роз­повіда­ючи страшні вісті про мон­голів, про бит­ву над Кал­кою, про пог­ром руських князів і про смерть тих, що діста­ли­ся до не­волі, а потім під час обіду мон­гольських пол­ко­водців бу­ли уду­шені під до­шками, на яких мон­го­ли засіли до уч­ти. Він, Митько, та­кож був у тій битві в дру­жині од­но­го бо­яри­на і ра­зом з ним дістав­ся до не­волі, з якої потім якимсь чу­дом уй­шов. Дов­го блу­кав він по се­лах і містах свя­тої Русі, по­ки вкінці не зай­шов і до Тухлі. Тут йо­му спо­до­ба­ло­ся жи­ти, а що своєю од­ною ру­кою вмів плести скусні коші і знав ба­га­то пісень та оповідань про да­лекі краї, то гро­ма­да прий­ня­ла йо­го в свої чле­ни, жи­ви­ла йо­го і зо­дя­га­ла за чер­гою, за­гально люб­ля­чи і по­ва­жа­ючи йо­го за ра­ни, по­не­сені в війні з наїзни­ком, і за йо­го чес­ний ве­се­лий ха­рак­тер. Отой-то Митько те­пер вий­шов свідчи­ти проти бо­яри­на.

- Скажи нам, Во­яче Митьку,- по­чав пи­та­ти йо­го За­хар,- ти знаєш сього бо­яри­на, про­ти кот­ро­го хо­чеш свідчи­ти?

- Знаю,- відповів твер­дим го­ло­сом Митько.- В йо­го дру­жині я слу­жив і був у битві над Кал­кою.

- Яке ж свідоцт­во хо­чеш ти зло­жи­ти про­ти нього?

- Мовчи, підлий ра­бе! - скрик­нув, побліднівши, бо­ярин.- Мов­чи, а то тут бу­де й ко­нець твойому нуж­ден­но­му жит­тю!

- Боярине, я те­пер не раб твій, але вільний гро­ма­дя­нин, і тілько моя гро­ма­да мо­же веліти мені мов­ча­ти. Я досі мов­чав, але те­пер мені ве­лять го­во­ри­ти. Чес­на гро­ма­до! Свідо­ц­т­во моє про­ти бо­яри­на Ту­га­ра Вов­ка ве­ли­ке і страш­не: він зра…

- Мовчав досі, то мов­чи й далі! - рев­нув бо­ярин, блис­нув топір, і Митько Во­як з роз­лу­па­ною го­ло­вою, ок­ро­вав­ле­ний упав до­до­лу.

Охнула гро­ма­да і зірва­ла­ся на но­ги. Страш­ний крик за­лу­н­ав дов­ко­ла:

- Смерть йо­му! Смерть! Він зганьбив святість су­ду! На раді за­бив му­жа на­шо­го!

- Смерди по­гані! - скрик­нув до них бо­ярин.- Не бо­юсь вас! От так бу­де кож­до­му, хто по­ва­житься торк­ну­ти ме­не чи ру­кою, чи сло­вом. Гей, мої вірні слу­ги, сю­ди, до ме­не!

Лучники і топірни­ки, хоч самі бліді й трем­тячі, обсту­пи­ли­ бо­яри­на. Грізний, чер­во­ний з лю­тості, сто­яв він по­се­ред них з кро­ва­вим то­по­ром у руці. На знак Захара гро­ма­да втих­ла.

- Боярине,- ска­зав За­хар,- ти смер­тельно про­ви­нивсь про­ти бо­га і гро­ма­ди. Ти на суді за­бив свідка, на­шо­го гро­мадянина. Що він хотів про­ти те­бе свідчи­ти, ми не дізна­лися і не хо­че­мо зна­ти,- не­хай твоя совість су­дить те­бе. Але своїм убійством ти приз­нав­ся до ви­ни і по­пов­нив но­ву ви­ну. Гро­ма­да не мо­же те­бе терпіти на своїй землі. Відда­лися з-між нас! За три дні віднині прий­дуть наші лю­ди, щоб роз­ва­ли­ти твій дім і заг­ла­ди­ти навіть слід тво­го бут­тя у нас.

- Нехай при­хо­дять! - крик­нув лю­то бо­ярин.- По­ба­чи­мо, хто чий слід заг­ла­дить. Я плюю на ваш суд! Рад по­ба­чи­ти то­го, хто прис­ту­пить до мо­го до­му! Ану, мої слу­ги, ходімо з сього по­га­но­го збо­ру!

Боярин відда­лив­ся зі своїми слу­га­ми. Дов­гий час сто­яла мов­чан­ка в зборі. Молодці ви­нес­ли кро­ва­ве тіло Митька Во­яка.

- Чесна гро­ма­до,- ска­зав За­хар,- чи во­ля ва­ша пос­ту­па­ти з бо­яри­ном Ту­га­ром Вовком так, як батьки наші веліли пос­ту­па­ти з та­ки­ми людьми?

- Так, так! - за­гу­ла гро­ма­да.

- Кого ж ви­би­раєте до спов­нен­ня гро­мадської волі?

Виб­рано де­сять мо­лодців, між ни­ми й Мак­си­ма Бер­ку­та. Важ­ко бу­ло Мак­си­мові прий­ма­ти сей вибір. Хоч і як не­на­вис­ний був йо­му бо­ярин, але все-та­ки він був вітцем тої, кот­ра мов ча­ром опа­ну­ва­ла йо­го сер­це і йо­го мислі, за кот­ру він віддав би був жит­тя. А те­пер, о го­ре, і во­на бу­ла за­суд­же­на без­вин­но за батько­ву про­ви­ну. Але про­те Максим не від­пи­рав­ся від ви­бо­ру. Хоч і як тяж­ке для ньо­го бу­ло зав­дан­ня спов­ни­ти гро­мадський за­суд, усе-та­ки він у гли­бині сво­го сер­ця ра­ду­вав­ся ним: ад­же ж при тій на­годі він по­ба­чить її! А мо­же, йо­му удасться як-не­будь потіши­ти її, зла­го­ди­ти хоть своєю щирістю ост­рий за­суд гро­ма­ди!..

А тим ча­сом ра­да гро­мадська йшла далі своєю чер­гою.

Прик­ли­ка­но посланців від сто­ронських гро­мад, щоб і з ни­ми на­ра­ди­тись над тим, як бо­ро­ни­ти­ся про­ти на­па­ду мон­голів.

- Зруйновані ми,- го­во­рив посла­нець підгірських гро­мад.- Се­ла наші по­па­лені, ху­до­би зра­бо­вані, мо­лодіж вигиб­ла. Ши­ро­кою рікою роз­ли­ли­ся по­жежі і зни­щен­ня по Підгір’ї. Князь не дав нам ніякої обо­ро­ни, а бо­яри, що тис­ли нас в ча­си спо­кою, зра­ди­ли нас у пот­ребі.

Посланці з Кор­чи­на й Тус­та­ня го­во­ри­ли:

- Нам гро­зить за­ли­ва. По­ниж­че Си­невідська на рівнині біліють вже шат­ра мон­голів. Іде їх си­ла незлічи­ма, і ми й ду­ма­ти не мо­же­мо про бо­ротьбу й опір, але за­би­раємо все і втікаємо в ліси та го­ри. Бо­яри наші за­ча­ли бу­ли ро­би­ти засіки на шля­ху, але якось ва­гу­ються. Шеп­чуть лю­ди, що хо­тять зап­ро­да­ти шля­хи наші мон­го­лам.

Посланці з інших вер­хо­винських гро­мад го­во­ри­ли:

- У нас уро­жаї лихі, а те­пер з долів набігло до нас ба­га­то на­ро­ду. Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий. Ря­туй­те нас і на­ших го­стей, по­можіть пе­ре­бу­ти чор­ну го­ди­ну!

Посланці з уг­ро-руських гро­мад ска­за­ли:

- Чули ми, що мон­гольська за­ли­ва йде в угорську країну. На бо­га і богів батьків на­ших взи­ваємо вас, сусіди і брат­тя, спиніть то­ту страш­ну хма­ру, не до­пустіть її зва­ли­ти­ся в на­шу країну! Ваші се­ла - твер­дині; кож­да ска­ла, кож­да де­бра ва­ша ста­не за ти­ся­чу во­яків. А ско­ро раз во­ни пере­ва­ля­ться че­рез го­ри, то вже там ніяка си­ла не спи­нить їх, і всі ми по­гиб­не­мо мар­но. Ми го­тові да­ти вам поміч, якої за­жа­даєте, і хлібом, і людьми, тільки не опус­кай­те рук, не тра­тьте надії, ста­вай­те до бою з по­га­ним наїзни­ком!

Тоді За­хар Бер­кут ска­зав:

- Чесна гро­ма­до і ви, чесні пос­ли сусідські! Всі ми тут чу­ли, яка страш­на хма­ра йде на на­шу країну. Воєнні си­ли ви­ступали про­ти них і по­гиб­ли. Си­ла їх ве­ли­ка, а не­щасні по­ряд­ки на на­ших до­лах доз­во­ли­ли їм зай­ти аж у сер­це на­шого краю, пе­ред поріг на­шої ха­ти. Князі й бо­яри потра­тили­ го­ло­ви або зрад­жу­ють край свій оче­ви­дяч­ки. Що нам тут зро­би­ти? Як нам бо­ро­ни­ти­ся? Я ду­мав би, що нам по­за гра­ниці на­шої Ту­хольщи­ни уда­ва­ти­ся не мож­на. Шлях наш при вашій по­мочі, чесні загірні гро­ма­дя­ни, ми чень обо­ро­ни­мо. Але інших шляхів ми обо­ро­ни­ти не можем­о. Се бу­де ва­ше діло, чесні тус­танські гро­ма­дя­ни, а ко­ли б нам уда­ло­ся на­ше діло, то ми й вам ра­до піде­мо до­помагати.

На те ска­за­ли тус­танські посланці:

- Знаємо ми, батьку За­ха­ре, що вам ніяк іти нас бо­ро­ни­ти і ще в тій тяжкій го­дині тре­ба, щоб кож­дий по­пе­ред усього за се­бе сто­яв. Але зваж­те ли­ше, що наші гро­ма­ди не такі щас­ливі, як ва­ша, що бо­яри заб­ра­ли нас у ру­ки, і во­ни дер­жать сто­ро­жу над засіка­ми й про­хо­да­ми. А як во­ни схо­тять ви­да­ти їх мон­го­лам, то що ж ми по­ра­ди­мо? Лиш од­но­го ми надіємось, і се мо­же ще спас­ти нас: що мон­го­ли не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, за­без­пе­чив­ши свій шлях вар­тою, бу­де­те мог­ли ру­ши­ти нам на поміч.

- Ей, гро­ма­дя­ни, гро­ма­дя­ни,- су­мо­ви­то, але і з до­ко­ром ска­зав За­хар,- і си­ла, ба­читься, у вас у ру­ках, і ро­зум у го­лов­ах, як у мужів, а бесіда ва­ша ди­ти­ня­ча! Покладаєте надію на «мо­же» та на «хто знає». Ад­же ж сьо­го будьте певні, що ско­ро нам не гро­зи­ти­ме не­без­пе­ка, то ми всею гро­ма­дою прий­де­мо вам на поміч. Але по­пе­ред усього вам на­ле­жа­лось би за­без­пе­чи­ти се­бе про­ти ва­ших влас­них во­рогів - бо­яр. До­ки в їх ру­ках засіки і про­хо­ди, до­ти ви й дих­ну­ти без­печ­но не мо­же­те. Кож­дої хвилі сей пре­хитрий рід мо­же про­да­ти вас. По­ра вам не дріма­ти, але вда­ри­ти в дзво­ни і гро­ма­да­ми пос­ки­да­ти з се­бе ті пу­та, в які об­пу­та­ла вас бо­ярська не­ситість і кня­жа сва­во­ля. По­ки сього не бу­де, по­ти й ми не змо­же­мо до­по­мог­ти вам.

Сумно по­хи­ли­ли го­ло­ви тус­танські посланці на ті Захар­ові сло­ва.

- Ей, батьку За­ха­ре,- ска­за­ли во­ни,- знаєш ти на­ших гро­мадян, а го­во­риш, не­мов­би зовсім не знав їх. Зла­ма­на у них дав­ня відва­га, при­топ­та­на їх во­ля. За твою ра­ду дя­куємо тобі і пе­ре­да­мо її на­шим гро­ма­дам, але чи підуть во­ни за нею?.. Ей, ко­би ти був між ни­ми і сказав їм своє сло­во!

- Невже ж та­ки, чесні сусіди, моє сло­во у ва­ших гро­ма­дян мо­же ма­ти більшу ва­гу, ніж їх влас­на пот­ре­ба, ніж їх влас­ний ро­зум? Ні! Ко­ли б так бу­ло, то нічо­го вже й моє сло­во вам не по­мо­же, то вже про­па­ли наші гро­ма­ди, про­па­ла на­ша Русь.

Сонце геть-геть уже схи­ли­ло­ся з по­луд­ня, ко­ли тухо­ль­сь­к­а гро­ма­да по скінченій раді вер­та­ла до се­ла. Без радісних співів і вик­риків, сум­но, по­ва­гом ішли старі й мо­лоді, повні важ­ких дум. Що то при­не­суть їм бу­дущі дні?

Посланці сто­ронських гро­мад, підне­сені на дусі й заохоч­ені, по­роз­хо­ди­ли­ся. Тільки коп­не зна­ме­но, знак си­ли і зго­ди гро­мадської, по­вівало ви­со­ко і ве­се­ло в повітрі, і вес­ня­не не­бо ясніло пре­чистим бла­ки­том, не­мов не ба­ча­чи зем­ної жур­би та три­вог­и.

IV

Широкою рікою пли­ли по Русі по­жежі, руїна та смерть. Стра­шен­на мон­гольська ор­да з да­ле­кої сте­по­вої Азії на­летіла на на­шу країну, щоб на довгі віки в самім ко­рені підтяти її си­лу, роз­би­ти її на­род­не жит­тя. Най­перші міста: Ки­їв, Канів, Пе­ре­яс­лав упа­ли і бу­ли зруй­но­вані до осно­в­и; їх слідом пішли ти­сячі сіл і мен­ших го­родів. Страш­ний на­чальник мон­гольський Ба­тухан, проз­ва­ний Ба­тиєм, ішов на чолі своєї сто­ти­сяч­ної ор­ди, же­ну­чи пе­ред со­бою вчет­ве­ро стільки вся­ких по­ло­ня­ників, що му­си­ли би­ти­ся за нього в пер­ших ря­дах,- ішов поз­довж руської землі, роз­пус­ка­ючи ши­ро­ко свої за­го­ни і бро­дя­чи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо бу­ло й ду­ма­ти, тим більше, що Русь бу­ла роз’єдна­на і роз­дер­та внутрішніми ме­жи­усо­би­ця­ми. Декуди ста­ва­ли опо­ром міща­ни в своїх му­рах, і неприв­ичні до ве­ден­ня пра­вильної об­ло­ги мон­го­ли му­си­ли не раз тра­ти­ти ба­га­то ча­су, до­бу­ва­ючи брам і мурів то­по­ра­ми. Але слабі твер­дині па­да­ли, більше че­рез зра­ду і підкупст­во, ніж си­лою по­бо­рені. Ціль по­хо­ду страш­ної ор­ди бу­ли уг­ри, ба­га­та країна, за­се­ле­на племен­ем, спорідне­ним з мон­го­ла­ми, від кот­ро­го ве­ли­кий Чін­гісхан мон­гольський до­ма­гав­ся, щоб йо­му підда­ло­ся. Уг­ри не хотіли підда­ти­ся, і стра­шен­ний похід мон­гольської ор­ди мав їм по­ка­за­ти месть ве­ли­ко­го Чінгісха­на. З трьох боків ра­зом, після пла­ну Ба­тия, ма­ла впас­ти ор­да до Угор­щини: зі схо­ду в зем­лю Се­ми­го­родську, з за­хо­ду з землі Мо­равської і з півночі че­рез Карпати. В тій цілі ор­да поділи­ла­ся на три часті: од­на, під про­во­дом Кай­да­на, пішла бес­са­рабськи­ми сте­па­ми в Во­ло­щи­ну, дру­га, під про­во­дом Пе­ти, відділи­ла­ся від го­ловної ор­ди в землі Во­линській і по­пе­рек Чер­во­ної Русі, че­рез Плі­снесько, зма­га­ла до верхів’я ріки Дністра, щоб пе­рей­ти її вбрід, а далі роз­ли­ла­ся по Підгір’ю, шу­ка­ючи про­ходів че­рез Кар­па­ти. Взяті до не­волі місцеві лю­ди, а та­кож де­які бо­яри-зрад­ни­ки про­ва­ди­ли мон­голів горі рікою Стриєм на ту­хольський шлях, і вже, як го­во­ри­ли кор­чинські посланці, їх шат­ра біліли­ся на рівнині по­ниж­че Си­невідська.

Вечоріло. Густі су­мер­ки ля­га­ли на Підгір’я. Лісисті ту­хо­льські го­ри за­ди­ми­ли­ся, мов незлічимі вул­ка­ни, го­товля­чись ви­бу­ха­ти. Стрий шумів по кам’яних бро­дах і пінив­ся по зак­ру­ти­нах. Не­бо пок­ри­ва­лось зо­ря­ми. Але й на землі, на ши­рокій надст­рий­ській рівнині, по­ча­ли розблиск­ува­тись якісь світи­ла, зра­зу де-де, рідко, мов несміло, далі чи­м­раз густіше, сильніше,- по­ки врешті ціла рівни­на, як да­ле­ко око за­сяг­не, не пок­ри­ла­ся ни­ми, не роз­жеврілася кро­ва­вим об­лис­ком. Мов мо­ре, по­ру­ше­не лег­ким вітром, так мер­котів той об­лиск над до­ли­ною, то живіше па­лах­ко­тя­чи, то мов роз­пли­в­аючись у темніючім прос­торі. Се па­ла­ли нічні ог­нища в та­борі мон­голів.

Але, ген-ген у віддалі, де кінчи­лось те мер­ко­тя­че мо­ре, па­ла­ли інші світи­ла, страшні, ши­рокі, бу­ха­ючи ог­ня­ною за­гравою: се горіли око­личні се­ла і сло­бо­ди, ок­ру­жа­ючи ши­рокою ог­нен­ною пас­му­гою мон­гольський табір. Там бушу­в­али за­го­ни мон­голів, ра­бу­ючи та мор­ду­ючи лю­дей, за­би­ра­ючи в не­во­лю та ни­ща­чи до ос­но­ви все, чо­го не мож­на бу­ло заб­ра­ти.

Смерком уже їха­ло вузьким плаєм по­верх си­невідських гір двоє лю­да на не­ве­лич­ких, та креп­ких гірських ко­ни­ках. Один із їздців, муж­чи­на вже в літах, був у ри­царськім строю, у зброї, з ме­чем і то­по­ром, з шо­ло­мом на го­лові і з спи­сом, прип’ятим до кінсько­го сідла. З-під шо­ло­ма спли­вало дов­ге і гус­те, сивіюче вже во­лос­ся на йо­го плечі. На­віть густі су­мо­ро­ки, що хма­рою ле­жа­ли на го­рах і вели­че­з­ни­ми клу­ба­ми ко­ти­ли­ся з ярів і дебрів чим­раз ви­ще на вер­хи, не мог­ли на йо­го лиці зак­ри­ти ви­ра­зу глибок­ого нев­до­во­лен­ня, гніву і якоїсь сліпої зав­зя­тості, що щох­вилі ро­з­ли­вав­ся по ньому то їдким прик­рим сміхом, то по­ну­рою хма­рою,- не­мов щось шар­па­ло йо­го сус­та­ви не­спо­ді­ваними су­до­рож­ни­ми ру­ха­ми і да­ва­ло­ся взна­ки йо­го гар­но­му ко­неві.

Другий їздець - то бу­ла мо­ло­да, гар­на дівчи­на, одіта в по­лотняну, шов­ко­ви­ми нит­ка­ми пе­ре­ти­ка­ну оде­жу, з невел­ичким боб­ро­вим ков­па­ком на го­лові, що не міг вмісти­ти в собі її ба­га­то­го, буй­но­го, зо­ло­тис­то-жов­то­го во­лос­ся. Че­рез плечі у неї пе­ревіше­ний був лук з ту­ро­во­го ро­га і са­гай­дак зо стріла­ми. Її чорні палкі очі ластівка­ми літа­ли дов­ко­ла, лю­бу­ючись рівни­ми, хви­ляс­ти­ми кон­ту­ра­ми вер­хо­ви­ни і тем­но-зе­ле­ни­ми си­ти­ми бар­ва­ми лісів та по­ло­нин.

- Що за гар­на країна, та­точ­ку! - скрик­ну­ла во­на дзвінким, срібним го­ло­сом, ко­ли коні їх на хвильку зу­пи­ни­ли­ся на крутім пригірку, че­рез який во­ни з тру­дом про­би­ра­ли­ся, щоб пе­ред цілко­ви­тим смер­ком доїха­ти до цілі.- Що за чу­дово гар­на країна! - пов­то­ри­ла во­на вже тихішим, ніж­ні­шим го­ло­сом, ози­ра­ючись по­зад се­бе і то­ну­чи пог­ля­дом у незг­ли­би­мо тем­них зво­рах.

- А що за по­га­ний на­род жи­ве в тій країні! - гнівно відрі­зав їздець.

- Ні, та­точ­ку, сього не ка­жи! - ска­за­ла во­на сміло, але за­раз же якось зміша­лась і, знач­но по­ни­зив­ши го­лос, до­да­ла по хвилі: - Я не знаю, але на­род ту­тешній мені сподобався...

- О, я знаю, що він тобі спо­до­бав­ся! - скрик­нув з до­ко­ром їздець.- А рад­ше, що спо­до­бав­ся тобі один із то­го на­ро­ду, той прок­ля­тий Бер­кут! О, я знаю, що ти го­то­ва батька сво­го по­ки­ну­ти для нього, що ти пе­рес­та­ла вже лю­би­ти бать­ка для нього! Та що діяти - та­ка вже діво­ча вда­ча! А тільки я ка­жу тобі, дівчи­но: не вір то­му по­вер­хо­во­му блис­кові! Не вір га­дюці, хоч ко­ра­ле­ви­ми бар­ва­ми міниться!

- Але ж, та­точ­ку, що за дум­ки ши­ба­ють по твоїй го­лові! І яки­ми прик­ри­ми сло­ва­ми ти до­ко­ряєш мені! Я приз­на­ла­ся тобі, що люб­лю Мак­си­ма, і при­ся­га­ла пе­ред сон­цем, що бу­ду йо­го. Але я ще не йо­го, я ще твоя. А хоч і йо­го бу­ду, то не пе­рес­та­ну лю­би­ти те­бе, та­точ­ку, ніко­ли, ніко­ли!

- Але ж, дур­на дівчи­но, ти не бу­деш йо­го, про се ніщо й ду­ма­ти! Хіба ти за­бу­ла, що ти бо­ярська доч­ка, а він смерд, вівчар?…

- Ні, та­точ­ку, не го­во­ри сього! Він та­кий ри­цар, як і інші ри­царі,- ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих бо­ярчуків, яких я ба­чи­ла досі. Впрочім, та­точ­ку, дар­ма вже відмов­ля­ти - я при­сяг­ла.

- Що зна­чить при­ся­га дур­ної осліпле­ної дівчи­ни?

- Ні, та­точ­ку, я не дур­на і не осліпле­на! Не в по­риві ди­кої прист­расті, не без ва­го­ван­ня й ду­ман­ня я зро­би­ла се. На­віть не без ви­щої волі, та­точ­ку!

Остатні сло­ва ска­за­ла во­на якимсь приг­лу­ше­ним, таєм­ни­чим го­ло­сом.

Боярин ціка­во обер­нув­ся до неї:

- Ну, а се що знов? Яка ви­ща во­ля спо­ну­ка­ла те­бе до та­ког­о бе­зумст­ва?

- Слухай, та­точ­ку,- го­во­ри­ла дівчи­на, обер­та­ючись до ньо­го та звільня­ючи в їзді.- Вночі пе­ред тим днем, ко­ли ми ма­ли ру­ша­ти на мед­ведів, по­ка­за­лась мені в сні моя ма­ти. Та­ка бу­ла, якою ти опи­су­вав мені її: в білій одежі, з роз­пу­ще­ним во­лос­сям, але з ли­цем рум’яним і яс­ним, мов сон­це, з радістю на ус­тах і з усміхом та безмірною лю­бов’ю в яс­них очах. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не з розп­рос­тер­ти­ми ру­ка­ми і об­ня­ла ме­не, сильно при­тис­ка­ючи до гру­дей.

«Мамо!» - ска­за­ла я і більше не мог­ла нічо­го ска­за­ти з ра­дості та роз­коші, що на­пов­ня­ла цілу мою істо­ту.

«Мирославо, ди­тя моє єди­не,- го­во­ри­ла во­на лагідним, м’яким го­ло­сом, що й досі трем­тить мені в серці,- слу­хай, що я тобі ска­жу. Ве­ли­ка для те­бе хви­ля збли­жається, до­ню! Сер­це твоє про­бу­диться і за­го­во­рить. Слу­хай сво­го се­р­ця, до­ню, і йди за йо­го го­ло­сом!»

«Так, ма­мо!» - ска­за­ла я, трем­тя­чи з якоїсь нес­ка­зан­ної ра­дості.

«Благословлю ж твоє сер­це!» - І ска­зав­ши се, во­на розвія­лася за­па­ху­щим ле­го­том, а я про­ки­ну­лась. І сер­це моє справді за­го­во­ри­ло, та­точ­ку, і я пішла за йо­го го­ло­сом. На мені бла­гос­ло­венст­во ма­ми!

- Але ж, дур­на дівчи­но, се був сон! Про що ти вдень ду­мал­а, те вночі й прис­ни­лось тобі! А втім,- до­дав бо­ярин по не­довгій хвилі,- а втім, ти вже й не по­ба­чиш йо­го ніко­ли!

- Не по­ба­чу? - скрик­ну­ла жи­во Ми­рос­ла­ва.- Чо­му не по­бач­у? Хіба він умер?

- Хоч би й сто літ жив, то та­ки не по­ба­чиш йо­го, бо ми ми не вер­не­мось уже більше в ті прок­ляті сто­ро­ни.

- Не вер­не­мось? А се для чо­го?

- Для то­го,- ска­зав бо­ярин з си­лу­ва­ним су­по­коєм,- що ті твої добрі лю­ди, а по­пе­ред усіх той ста­рий чорт, батько тво­го уко­ха­но­го Мак­си­ма, ух­ва­ли­ли на своїй раді виг­на­ти нас із сво­го се­ла, роз­ва­ли­ти наш дім і зрівня­ти йо­го з зем­лею! Але постійте ви, ха­мо­ве плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Ту­гар Вовк - се не ту­хольський вовк, він і ту­хольськ­им мед­ве­дям зуміє по­ка­за­ти зу­би!

Болюче тьохну­ло в серці Ми­рос­ла­ви, ко­ли по­чу­ла ті сло­ва.

- Вигнали нас, та­точ­ку? І за що ж нас виг­на­ли? Пев­но, за то­го лісни­чо­го, що ти ка­зав так не­ми­ло­серд­но би­ти, хоч я з слізьми бла­га­ла те­бе пус­ти­ти йо­го на во­лю?

- Як ти все те тя­миш! - підхо­пив злісно Ту­гар, хоч у серці гли­бо­ко вко­ло­ло йо­го те скар­жен­ня з уст доньки.- О, я знаю, що ко­ли б ти бу­ла на тій раді, то й ти бу­ла б ста­ла за ни­ми про­тив сво­го батька! Що ж діяти,- батько ста­рий, по­нурий, не вміє блис­ка­ти очи­ма, ані зітха­ти, а тобі хо­четься не та­ко­го то­ва­ри­ша! І що з то­го, що батько отсе пе­ред ча­сом по­сивів, ста­ра­ючись за­без­пе­чи­ти твою до­лю, а той но­вий, миліший, мо­лод­ший то­ва­риш, мо­же, десь те­пер зі своїми ту­хольця­ми руй­нує на­шу ха­ту, ос­татнє й оди­но­ке на­ше прис­та­но­ви­ще на світі!

Мирослава не ви­терпіла тих їдких до­корів,- га­рячі сльо­зи бриз­ну­ли з її очей.

- Ні, се ти, ти не лю­биш ме­не,- ска­за­ла во­на, заливаю­чи­ся­ слізьми,- і я не знаю, що відвер­ну­ло твоє сер­це від ме­не! Я ж не да­ла тобі ніякої при­чи­ни! Сам ти вчив і наказ­ував мені жи­ти по правді і го­во­ри­ти прав­ду! Нев­же ж те­пер на­раз прав­да так ду­же оп­ро­тивіла тобі?

Боярин мов­чав, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Во­ни збли­жа­ли­ся вже до вер­ха го­ри і їха­ли вузькою до­ро­гою поміж висо­ки­ми­ бу­ка­ми, що зовсім зас­ло­ню­ва­ли пе­ред ни­ми не­бо. Коні, здані на влас­ну во­лю, самі шу­ка­ли собі стеж­ки се­ред су­ті­нків і, зчас­та фор­ка­ючи, тю­па­ли звільна по по­хилій ка­ме­нистій до­розі під го­ру.

- Куди ж ми їде­мо, ко­ли нас виг­на­но з Ту­хольщини? - спи­та­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, оти­ра­ючи ру­ка­вом сльози і під­водячи до­го­ри го­ло­ву.

- В світ за очі,- відка­зав батько.

- Ти ж ка­зав, що їде­мо до од­но­го бо­яри­на в гос­ти­ну.

- Правда оп­ро­тивіла мені: я ска­зав неп­рав­ду.

- То ку­ди ж їде­мо?

- Куди са­ма хо­чеш. Мені все од­но. Мо­же, їха­ти до Га­ли­ча, до кня­зя, кот­ро­му я нап­рик­рив­ся і кот­рий рад був ме­не по­з­бу­ти­ся? О, хит­ра се шту­ка, той князь! Використати си­лу чо­ловіка, вис­са­ти йо­го, мов спілу виш­ню, а кістку ки­ну­ти геть - на те він як­раз. І який рад був він, ко­ли я поп­ро­сив у нього да­ро­виз­ни землі в Тухоль­щині! «Іди,- ска­зав мені,- не­хай ли­шень тут не ба­чу те­бе! Йди і уг­ри­зай­ся з ти­ми смер­да­ми за нуж­денну ме­жу, лиш сю­ди не вер­тай!» Ну що, мо­же, їха­ти най до нього, жа­лу­ва­ти­ся на ту­хольців, про­си­ти нап­ро­ти них кня­жої по­мочі?..

- Ні, та­точ­ку! - го­во­ри­ла Ми­рос­ла­ва.- Княжа поміч зло­го не нап­ра­вить, а тільки ще дуж­че погіршить.

- А ви­диш,- ска­зав бо­ярин, не­ба­га­то зва­жа­ючи на ос­татні сло­ва доньки.- Ну, а мо­же, вер­та­ти нам до Тухлі, до тих прок­ля­тих хлопів, до то­го чор­та Бер­ку­та, і про­си­ти у них лас­ки, підда­ти­ся їх карі, зрек­ти­ся сво­го бо­ярст­ва і бла­га­ти їх, щоб нас прий­ня­ли до своєї гро­ма­ди, як рівні рівних, і жи­ти з ни­ми так, як во­ни, з вівця­ми вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Ми­рос­ла­ви не­замітно, ми­мо­волі прос­ту­ва­ла­ся, ли­це її про­яс­ню­ва­лось при тих сло­вах.

- А як га­даєш, та­точ­ку, чи во­ни прий­ми­ли б нас? - спи­та­л­а во­на жи­во.

- Хто знає! - ска­зав гризько бо­ярин.- Се ще як­би лас­каві бу­ли їх хамські ве­ли­чест­ва й їх над­ве­ли­чест­во За­хар Бер­кут!

- Таточку, а чо­му ж нам не спро­бу­ва­ти сього? Тухольці не люб­лять неп­рав­ди; во­ни хоч і за­су­ди­ли нас, то, мо­же, по-свой­ому пра­ву. А мо­же… мо­же, й ти, та­точ­ку, де­чим… своїм ост­рим пос­ту­пу­ван­ням при­чи­нив­ся до то­го? А ко­ли б лагідно, по-людськи з ни­ми…

- Ах, бо­же, се що та­ке? - скрик­ну­ла на­раз Ми­рос­ла­ва, пе­ре­ри­ва­ючи свої по­пе­редні мірку­ван­ня. Во­ни ста­ну­ли са­ме на верш­ку го­ри, і пе­ред ни­ми, мов си­лою чарів, розкину­ла­ся ­ши­ро­ка стрий­ська до­ли­на, за­ли­та мо­рем по­жеж і ог­нищ. Не­бо жевріло кро­ва­вим відблис­ком. Не­мов з пек­ла, нес­ли­ся з до­ли­ни дивні го­ло­си, іржан­ня ко­ней, брязкіт зброї, пе­рек­ли­ки вар­то­вих, гомін си­дя­чих при ог­нищах чор­них кос­ма­тих лю­дей, а геть-геть да­ле­ко роздир­аючі сер­це зой­ки мор­до­ва­них старців, жінок і дітей, в’яза­них і ве­де­них у не­во­лю муж­чин, рик ско­ти­ни і хрускіт бу­динків, що, пе­ре­па­лені, ва­ли­ли­ся до­до­лу, а по тім велич­езні во­до­па­ди іс­кор, мов рої зо­ло­тис­тих ко­мах, зби­ва­ли­ся під не­бо. В кро­ва­вім розб­лис­ку огнів видніли­ся тут же в до­лині над рі­кою довгі, без­ко­неч­но довгі ря­ди чотиригр­анних шатрів, пе­реділені від се­бе ши­ро­ки­ми відсту­па­ми. Лю­ди, мов му­раш­ки, сну­ва­ли поміж шат­ра­ми і громадилися ­ко­ло ог­нищ. Ми­рос­ла­ва ста­ла на той вид мов ос­товпіла, не мо­жу­чи віді­р­ва­ти від нього очей. Навіть ста­рий, по­ну­рий бо­ярин не міг ру­ши­ти­ся з місця, по­то­па­ючи очи­ма в тім лячнім кро­вавім морі, лов­ля­чи но­сом за­пах гірко­го ди­му і крові, вслу­ху­ючись у зміша­ний гамір, у зой­ки, стог­нан­ня та радісні ок­ри­ки побіди. Навіть коні під на­ши­ми їздця­ми по­ча­ли тремтіти всім тілом, стриг­ти ву­ха­ми і фор­ка­ти ніздря­ми, не­мов ля­ка­ли­ся йти дальше.

- Тату, про бо­га свя­то­го, се що та­ке? - скрик­ну­ла Мирос­лава.

- Наші со­юз­ни­ки,- ска­зав по­ну­ро Ту­гар Вовк.

- Ах, се му­сять бу­ти мон­го­ли, про кот­рих прихід го­во­рив на­род з та­кою три­во­гою?

- Так, се во­ни!

- Нищителі руської землі!

- Наші со­юз­ни­ки про­ти тих прок­ля­тих смердів і їх гро­мадівства.

- Тату, се за­ги­бель на­ша! Як не ста­не хлопів, то хто бу­де кор­ми­ти бо­яр?

- Не бійся, не вро­ди­лась іще та бу­ря, що зду­жа­ла б до ко­реня зни­щи­ти те підле насінє.

- Але ж, та­точ­ку, мон­го­ли не ща­дять ні ха­ти, ні дво­ра, ні князівської па­ла­ти! Сам же ти не раз оповідав, як во­ни по­ду­ши­ли князів під дош­ка­ми.

- І се доб­ре! Не­хай їх ду­шать, тих хит­рих круків! Але бо­я­ри­на не за­ду­ши­ли ніяко­го. Ще раз ка­жу тобі: се наші со­ю­з­ники!

- Але ж, та­точ­ку, ти хотів би вхо­ди­ти в со­юз із ти­ми ди­кун­ами, обаг­ре­ни­ми кров’ю на­шо­го на­ро­ду?

- Що ме­не се об­хо­дить, хто во­ни і які во­ни? Крім них ми не маємо ви­хо­ду. А не­хай во­ни собі бу­дуть і самі злі ду­хи, щоб тілько по­мог­ли мені!

Мирослава, вся бліда, три­вож­ни­ми очи­ма гляділа на сво­го батька. Кро­ва­вий відблиск огнів, що освічу­вав око­ли­цю, ро­бив йо­го ли­це страш­ним і ди­ким і мер­котів на йо­го шо­ло­мі, не­мов об­ви­вав те ли­це кро­ва­вим вінцем. Во­ни обоє позліза­ли з ко­ней і, сто­ячи на гострім гре­бені го­ри, гля­ді­ли од­не на од­но­го.

- Який ти страш­ний, та­точ­ку,- про­ше­птала Ми­рос­ла­ва.- Я не пізнаю те­бе!

- Говори сміло, го­во­ри, до­неч­ко! - ска­зав з якимсь ди­ким насміхом батько.- Я знаю, що ти хотіла ска­за­ти! Ти хотіла ска­за­ти: «Я не мо­жу дальше йти з то­бою, я по­ки­ну те­бе, зрад­ни­ка вітчиз­ни, а вер­ну­ся до сво­го ми­ло­го, до сво­го ві­р­но­го Беркута!» Ска­жи, ска­жи се од­вер­то - і по­кинь ме­не. Я піду, ку­ди ве­де ме­не до­ля, і бу­ду до кінця жит­тя сво­го дба­ти про твоє доб­ро!

Їдовитий го­лос бо­яри­на став­ся при кінці якимсь м’яким, трем­тя­чим, зру­шу­ючим, так що Ми­рос­ла­ва ви­бухла голос­ним пла­чем і ки­ну­лась батькові на шию, гірко ри­да­ючи.

- Ох, та­точ­ку,- хли­па­ла во­на,- як ти рвеш моє сер­це! Чим я так тяж­ко про­ви­ни­ла­ся пе­ред то­бою? Я ж знаю, що ти лю­биш ме­не! Я… я не по­ки­ну те­бе ніко­ли! Я бу­ду твоєю служ­ни­цею, твоєю невільни­цею до ос­татнього відди­ху, лиш не йди ту­ди, не по­да­вай сво­го чес­но­го ім’я на вічну га­ньбу!

Ридаючи, во­на впа­ла батькові до ніг і обніма­ла ру­ка­ми йо­го коліна, об­ли­ва­ла слізьми йо­го ру­ки. Не ви­дер­жав Ту­гар Вовк, кап­ну­ли сльози з йо­го ста­рих очей. Він підняв Ми­рос­ла­ву і міцно при­тис­нув її до гру­дей.

- Доню моя,- ска­зав він лагідно,- не жа­луй­ся на ме­не! Го­ре на­пов­ни­ло гіркістю моє сер­це, гнівом на­ли­ло мої ду­ми. Але я знаю, що твоє сер­це - щи­ре зо­ло­то, що ти не покин­еш ме­не в днях три­во­ги й бо­ротьби. Ад­же ж ми самі те­пер на світі, ні до ко­го нам при­хи­ли­ти­ся, ні від ко­го жда­ти по­мочі, а тільки від се­бе са­мих. Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знай­де­мо!

- Таточку, та­точ­ку! - го­во­ри­ла з слізьми Ми­рос­ла­ва.- Гнів про­ти ту­хольців засліпив те­бе і пхає те­бе до за­ги­белі. Не­хай і так, що ми не­щас­ливі,- а чи для то­го му­си­мо бу­ти зра­д­ни­ка­ми сво­го краю? Ні, рад­ше зги­ну­ти нам із го­ло­ду під пло­том!

- Молода ти ще до­ню, га­ря­ча, пал­ка, і не знаєш, як сма­кує го­лод, як сма­кує нуж­да. Я заз­нав їх і хо­чу обе­рег­ти те­бе від них. Не пе­реч же мені! Хо­ди, їдьмо до цілі! Що бу­де, те бу­де, долі своєї не об’їде­мо!

І він ско­чив на сво­го ко­ня і шпиг­нув йо­го ост­ро­га­ми. Да­ремно Ми­рос­ла­ва хотіла спи­ни­ти йо­го - він пог­нав униз го­рою. Ри­да­ючи, по­да­ла­ся за ним і во­на. В своїй непохитні­й ди­тячій вірі во­на все ще ду­ма­ла, що змо­же охо­ро­ни­ти батька від за­ги­белі, від віко­вис­тої ганьби - від зра­ди сво­го краю. Во­на, бідна, й не зна­ла, як гли­бо­ко її батько був уже заст­ряг у тім огиднім багні, як без­по­во­рот­но він уже впав у бе­зод­ню, так, що для нього справді не бу­ло іншо­го виход­у, як па­да­ти глиб­ше, аж до дна.

Чим дальше з’їзди­ли в до­ли­ну, тим густіше пітьма об­хапувала їх, тим мен­ше мог­ли що-не­будь ба­чи­ти, крім бли­мання ог­нищ і жевріння відда­ле­них по­жеж. Зате гомін і рик ве­ли­чез­ної юр­би ста­вав­ся чим­раз го­лоснішим, ог­лу­ша­ючим. Дим виїдав їм очі, за­ха­пу­вав віддих у гру­дях. Бо­ярин про­стував до пер­шо­го ог­ни­ща, що па­ла­ло се­ред по­ля. Се бу­ла мон­гольська сто­ро­жа. Наб­ли­жа­ючись, во­ни ба­чи­ли п’ять лю­да в ко­жу­хах, обер­не­них во­лос­сям до­го­ри, в та­ких са­мих пе­ле­ха­тих ост­рокінчас­тих ков­па­ках, з лу­ка­ми на пле­чах і з то­по­ра­ми в ру­ках.

Аж не­да­ле­ко вар­ти Ми­рос­ла­ва дігна­ла батька й сіпну­ла йо­го за ру­кав.

- Таточку, бо­гом свя­тим мо­лю те­бе, вер­тай­мо відси.

- Куди?

- Ходімо до Тухлі!

- Ні, про­па­ло вже! Піде­мо, але не з уни­же­ною просьбою. Піде­мо в гості,- і рад я по­ба­чи­ти, чи твої Бер­ку­ти посміють те­пер ви­га­ня­ти нас!

В тій хвилі мон­го­ли по­чу­ли прихід чу­жих лю­дей і з ди­ким кри­ком по­ха­па­ли за лу­ки та ок­ру­жи­ли їх.

- Хто їде? - зак­ри­ча­ли різни­ми го­ло­са­ми, то по-на­шо­му, то по-сво­єму.

- Поклонник ве­ли­ко­го Чінгісха­на! - ска­зав по-монгольсь­ки Ту­гар Вовк. Монголи ста­ли, витріщивши очі на нього.

- Ти відки, що за один, за чим при­хо­диш? - спи­тав один, оче­вид­но, на­чальник сто­рожі.

- Не твоє діло,- відповів ост­ро на мон­гольській мові бо­ярин.- Хто ве­де ва­шу си­лу?

- Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на: Пе­та-бе­га­дир і Бурунда-бе­г­а­дир.

- Іди ж і ска­жи їм, що «Кал­ка-ріка по бо­лоті те­че і в Дон упа­дає». А ми на твій по­во­рот пож­де­мо ко­ло ог­ни­ща.

З рабським уша­но­ван­ням розс­ту­пи­ли­ся мон­го­ли пе­ред нез­най­омим приїжджим, що го­во­рив їх мо­вою та й ще та­ким пев­ним то­ном, до яко­го во­ни при­вик­ли від своїх ханів та бе­га­дирів. В одній хвилі на­чальник вар­ти здав своє мі­сце на дру­го­го, а сам, до­пав­ши ко­ня, пог­нав до та­бо­ру, якої, мо­же, чверть милі відда­ле­но­го від вар­то­во­го вог­ни­ща.

Тугар Вовк і Ми­рос­ла­ва поз­ла­зи­ли з ко­ней, яких дех­то з вар­то­вих за­раз узя­ли, об­чис­ти­ли, на­поїли й прип’яли на му­жицькій, жи­том засіяній ниві. Приїжджі гості при­сту­пили­ до ог­ни­ща, гріючи над ним ру­ки, в які щи­пав їх вес­ня­ний нічний хо­лод. Ми­рос­ла­ва тремтіла цілим тілом, мов у ли­хо­радці, во­на бу­ла бліда і не сміла піднес­ти очей на батька. Аж те­пер, по­чув­ши з батько­вих уст мон­гольську мо­ву і по­ба­чив­ши, з якою по­шаною мон­го­ли спов­ня­ли йо­го во­лю, во­на до­га­да­ла­ся, що батько її не віднині знається з ти­ми страш­ни­ми нищи­те­ля­ми рідної землі і що прав­ди­вою му­сить бу­ти та вість, яка глу­хо шеп­та­лась при дворі кня­зя Да­ни­ла, немов­-то Ту­гар Вовк у битві над Кал­кою зра­див Русь мон­го­лам, ви­явив­ши їм на­пе­ред цілий план бит­ви, уло­же­ний руськи­ми кня­зя­ми. Прав­да,- го­во­ри­ли вісті,- до­ка­зу на те пев­но­го не­ма, а то б бо­яри­нові прий­шлось по­нес­ти го­ло­ву на колод­у; бо­ярин сто­яв у битві в першім ряді і при першім замішан­ні взя­тий був до не­волі. Але див­ним ви­да­ва­лось де­ко­му йо­го швид­ке увільнен­ня без оку­пу, хоч бо­ярин бо­жився, що Мон­голи ви­пус­ти­ли йо­го, ша­ну­ючи но­го хороб­рість. Діло бу­ло тем­не, а тільки те бу­ло пев­не, що при княжім дворі всі по­ча­ли якось сто­ро­ни­ти від Ту­га­ра, і сам князь не довіряв йо­му так, як довіряв давніше. Бо­ярин вкінці по­чув то­ту зміну і поп­ро­сив у кня­зя да­ро­виз­ни зем­лі в Ту­хо­ль­щині. Не до­пи­ту­ючись, для чо­го за­ду­мав бо­ярин по­ки­да­ти Га­лич і для чо­го хо­че за­ко­па­ти­ся в такій лі­систій пус­тині, та й ще з мо­ло­дою доч­кою, князь Да­ни­ло дав йо­му да­ро­виз­ну - оче­вид­но, рад був поз­бу­ти­ся. І при від’їзді з Га­ли­ча якось хо­лод­но про­ща­ли­ся всі з боярин­ом, дов­го­лі­тнім то­ва­ри­шем оруж­жя. Все те зга­да­ла те­пер в одній хвилі Ми­рос­ла­ва, і все те, що тоді ди­ву­ва­ло й гніва­ло її, ста­ло те­пер яс­не й зро­зуміле пе­ред її очи­ма. Так, зна­чи­ться, вісті й шеп­ти го­во­ри­ли прав­ду! Так, зна­читься, ба­тько її віддав­на, від де­сятьох літ, був у по­ро­зумінні з мон­го­ла­ми, був зрад­ни­ком! Мов при­дав­ле­на, мов підко­шен­а тою гад­кою, по­хи­ли­ла Ми­рос­ла­ва свою прегарн­у го­ло­ву до­до­лу. Сер­це її боліло ду­же; во­на чу­ла, як у ньому од­на за дру­гою рва­ли­ся най­сильніші й най­святіші нит­ки - нит­ки ди­тя­чої лю­бові і по­ва­жан­ня. Якою самітною, якою круг­лою си­ро­тою чу­ла се­бе во­на те­пер на світі, хоч тут же ко­ло неї сидів її батько! Якою не­щасною чу­ла во­на се­бе те­пер, хоч батько не­дав­но ще за­пев­ню­вав її, що все ро­бить для її щас­тя!

Але й бо­ярин сидів те­пер який­сь не­ве­се­лий: йо­го рішу­че сер­це тис­ли, оче­вид­но, якісь важкі ду­ми. Не зна­ти, про що ду­мав він, але йо­го очі гляділи не зми­га­ючи в по­лум’я ог­нища, сліди­ли уваж­но за тим, як до­го­ра­ли чер­воні, мов роз­жа­ре­не залізо, поліна, як тріска­ли в огні, зли­зу­вані по­лум’ям. Чи се бу­ло спокійне ду­ман­ня чо­ловіка, що дійшов до своєї ме­ти, чи, мо­же, яке три­вож­не про­чут­тя бу­ду­щи­ни хо­лод­ною ру­кою вхо­пи­ло йо­го за сер­це і пе­чать мов­чан­ня по­ло­жи­ло на йо­го ус­тах? Тільки ж і він, ста­рий роз­важ­ний чо­ловік, уни­кав пог­ля­ду Мирослави, ли­ше глядів і глядів у ог­ни­ще на ми­го­тячі іскри та по­пеліючі поліна.

- Доню! - ска­зав він вкінці сти­ха, не підво­дя­чи на неї очей.

- Чому ти вчо­ра не вбив ме­не, та­ту? - про­шеп­та­ла Мирос­лава, на­си­лу здер­жу­ючи сльози в очах. Го­лос її, хоч ти­хий, ду­нув на бо­яри­на ле­до­вим хо­ло­дом. Він не знай­шов на те пи­тан­ня відповіді, і мов­чав, і вдив­лю­вав­ся в ог­ни­ще, по­ки не прибіг вартівник із та­бо­ру.

- Внуки ве­ли­ко­го Чінгісха­на шлють свій привіт но­во­му дру­гові і про­сять йо­го до сво­го шат­ра на воєнну ра­ду.

- Ходімо! - ска­зав ко­рот­ко бо­ярин і підняв­ся з місця. Мирослава вста­ла та­кож, але но­ги її відмов­ля­ли пос­лу­ху. Та не час бу­ло те­пер вер­та­ти­ся. В одній хвилі мон­го­ли при­ве­ли їх ко­ней, ви­са­ди­ли Ми­рос­ла­ву і, ок­ру­жив­ши їх обоє, по­ве­ли до та­бо­ру.

Монгольський табір був роз­ло­же­ний у ве­ли­чезнім чо­тир­икутнику і об­ко­па­ний гли­бо­ким ро­вом. В кождім боці чо­ти­ри­кут­ни­ка бу­ло по два­над­цять входів, окружени­х ору­ж­ною вар­тою. Хоч неп­ри­ятель ніякий не гро­зив табор­ові, то все-та­ки йо­го сте­ре­же­но чуй­но - та­ке вже бу­ло воє­н­не пра­ви­ло мон­голів, зовсім у су­пе­речність із хри­стия­н­сь­ким ри­царст­вом, яке не дорівню­ва­ло мон­го­лам ані в вій­ськовій кар­ності, ані в умілості так­ти­ки та кер-муванн­я ве­ли­ки­ми ма­са­ми.

Вартові при вході та­бо­ру ди­ки­ми го­ло­са­ми переклика­лис­я з вар­то­ви­ми, що ве­ли бо­яри­на з донькою, а потім пе­рей­ня­ли нез­ви­чай­них гос­тей і по­ве­ли їх до шат­ра своїх на­чальників. Хоч і як при­дав­ле­на бу­ла Ми­рос­ла­ва своїм бо­лем і сти­дом, що ви­па­лю­вав га­рячі рум’янці на її дівочім лиці, то все ж во­на бу­ла над­то смілої вдачі, над­то свобідно і по-ри­царськи ви­хо­ва­на, щоб не заціка­ви­ти­ся розк­ла­дом та­бо­ра і всім но­вим та не­ви­да­ним ок­ру­женням. Бист­рим оком оки­ну­ла во­на пр­овод­жа­ючих її вартов­их. Низькі, під­сад­ку­ваті їх пос­та­ви, пов­би­рані в овечі кожух­и, че­рез які пе­ревіше­ний був у кож­до­го лук і са­гайдак зі стріла­ми, виг­ля­да­ли мов мед­веді або які інші дикі звірі. Ли­це без за­рос­ту, з вис­та­ючи­ми ви­ли­ця­ми і пі­дочними кістьми, з ма­леньки­ми і гли­бо­ко впа­ли­ми очима, що лед­ве бли­ща­ли­ся з вузьких, скісно проріза­них по­вік, з не­ве­ли­ки­ми прип­лес­ка­ни­ми но­са­ми, виг­ля­да­ли якось гид­ко, відраз­ли­ве, а жов­та­ва їх бар­ва, що в відблис­ку ог­нищ пе­ре­ли­ва­ла­ся в який­сь зе­лен­ку­ва­тий відтінок, ро­би­ла їх іще страшніши­ми та від­раз­ливіши­ми. З пох­нюп­ле­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми і з гор­ля­ною співу­чою мо­вою, во­ни подоб­али на вовків, що шу­ка­ють, ко­го б по­жер­ти. Шат­ра їх, як Ми­рос­ла­ва зблизька при­г­ля­ну­ла­ся, зроб­лені бу­ли з вой­ло­ку, розп’ято­го на чо­ти­рьох жерд­ках, зв’за­них угорі до­ку­пи, і нак­риті бу­ли ввер­ху для за­без­пе­ки від до­щу ве­ликими шап­ка­ми з кінської шкіри. Пе­ред шат­ра­ми сто­яли на жерд­ках по­наст­ром­лю­вані людські го­ло­ви, кро­ваві, з зас­тиг­лим ви­ра­зом бо­лю і роз­пу­ки на блідих, по­синілих, світлом ог­нищ ди­во­виж­но освіче­них ли­цях. Хо­лод­ний піт вис­ту­пив на чо­ло Ми­рос­ла­ви на сей вид; її, ге­рой­ську, смілу дівчи­ну, не му­чи­ла дум­ка, що швид­ко й її го­ло­ва так са­мо стриміти­ме де-будь пе­ред шат­ром яко­го монгольськ­ого бе­га­ди­ра. Та ні, во­на воліла б те­пер тліти в по­жежі і стриміти як крова­вий тро­фей пе­ред шат­ром побіди­те­ля, аніж своїми жи­ви­ми очи­ма ог­ля­да­ти ті тро­феї, з яких ко­ждий не­дав­но ще був жи­вим чо­ловіком, ду­мав, пра­цю­вав і лю­бив,- аніж іти здовж оцьо­го страш­но­го та­бо­ру на без­чесне, зрад­ницьке діло!

«Ні, ні,- ду­ма­лось їй,- не бу­де то­го. Я не піду дальше! Я не ста­ну зрад­ни­цею сво­го краю! Я по­ки­ну батька, ко­ли не змо­жу відвес­ти йо­го від йо­го прок­ля­то­го наміру».

Тим ча­сом во­ни ста­ну­ли пе­ред шат­ром на­чальни­ка Пе­ти, лю­бим­ця Ба­тиєво­го. Шатро не відзна­чу­ва­ло­ся від інших шатрів звер­хау нічим, окрім прип’ятої на йо­го верш­ку жерд­ки з трьома бун­чу­ка­ми: за­те все­ре­дині бу­ло да­ле­ко пишніше, по-азіат­ськи ула­д­же­не. Тільки ж ані бо­ярин, ані Ми­рос­ла­ва до се­редини ша­т­ра не вхо­ди­ли, бо на­чальників мон­гольських зас­та­ли пе­ред шат­ром, ко­ло ог­ни­ща, на котрім невільни­ки пек­ли двох ба­ранів. По­бачив­ши гос­тей, на­чальни­ки схо­пилися всі враз на рівні но­ги і по­ха­па­ли до рук свою зброю, хоч, впрочім, не пос­ту­пи­ли­ся з місця, що­би стріча­ти їх. Зна­ючи мон­гольський зви­чай, бо­ярин кив­нув доньці, щоб ли­ши­лась по­за­ду, а сам, зняв­ши з го­ло­ви шо­лом, а з пле­чей лук прис­ту­пив до них з пок­ло­ном і став мовч­ки, з по­хи­ле­ни­ми до землі очи­ма, о три кро­ки пе­ред го­лов­ним на­чальни­ком Пе­тою.

- Від яко­го ца­ря при­но­сиш нам вісти? - спи­тав йо­го Пе­та.

- Я не знаю ніяко­го ца­ря, крім ве­ли­ко­го Чінгісха­на, па­на всього світу! - ска­зав бо­ярин. Се бу­ла зви­чай­на фор­му­ла пі­д­дан­ня. Пе­та тоді по­важ­но, але ра­до прос­тяг бо­яри­нові ру­ку.

- В по­ру при­хо­диш,- ска­зав Пе­та,- ми до­жи­да­ли сво­го со­ю­зника.

- Я знаю свій обов’язок,- ска­зав Ту­гар Вовк.- В однім ли­шень я пе­рес­ту­пив ваш зви­чай: я привів доньку свою до та­бо­ру.

- Доньку? - ска­зав за­чу­ду­ва­ний Пе­та.- Хіба ж ти не знаєш, що зви­чай наш за­бо­ро­няє жен­щи­нам всту­па­ти в збір во­яків?

- Знаю! Але що ж я мав зро­би­ти з нею? У ме­не не­ма до­му, ні ро­ди­ни, ні дру­жи­ни! Крім ме­не і ве­ли­ко­го Чінгісха­на, во­на не має ніякої опіки! Мій князь рад був поз­бу­ти­ся ме­не зі сво­го міста, а ті прок­ляті смер­ди, мої не­вольни­ки, збунтув­алися про­тив ме­не.

- Але все ж та­ки тут во­на не мо­же ли­ши­ти­ся.

- Я про­шу внуків ве­ли­ко­го Чінгісха­на поз­во­ли­ти їй ли­ши­тися нинішню ніч і завт­рашній день, по­ки не ви­най­ду для неї без­печ­но­го прис­та­но­ви­ща.

- Для другів на­ших ми гос­тинні,- ска­зав Пе­та, і потім, обе­р­та­ючись до Мирослави, він ска­зав ла­ма­ною руською мо­вою:

- Зблизись, див­чи­на!

Мирослава аж зат­ремтіла, по­чув­ши ті звер­нені до се­бе сло­ва страш­но­го мон­гольсько­го на­чальни­ка. Пов­ни­ми не­нависті й по­гор­ди очи­ма гляділа во­на на то­го ни­щи­те­ля Русі, зовсім не слу­ха­ючи йо­го слів.

- Зблизись, Мирославо! - ска­зав її батько.- Ве­ли­кий на­ча­льник мон­гольсько­го війська лас­ка­вий до нас.

- Не хо­чу йо­го лас­ки! - відка­за­ла Ми­рос­ла­ва.

- Зблизись, роз­ка­зую тобі! - ска­зав грізно бо­ярин. Мирос­лава не­охітно збли­зи­ла­ся.

Пета своїми ма­ли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма пог­ля­нув на неї.

- Гарни див­чи­на! Жаль, що не ос­та­тись. Гля­ди, див­чи­на, на свій тат. Будь вірна ве­ли­ки Чінгісхан. Ве­ли­ка ласка бу­де! На тобі, дівчи­на, от­се ко­ко, з ва­шо­го князь Мстис­лав. Знак без­пе­ки. По­ка­жи мон­гольськи во­як - усі про­пус­тить, нічо­го зло­го не зро­бить. А те­пер до шат­ра!

З ти­ми сло­ва­ми Пе­та по­дав Ми­рос­лаві зі сво­го пальця ве­ли­кий зо­ло­тий перс­тень, здо­бу­тий ним у битві над Калкою з кня­зя Мстис­ла­ва. На перс­тені буз ве­ли­кий золоти­сто-зелений бе­рил із виріза­ни­ми на нім фігу­ра­ми. Миро­сла­ва­ ва­гу­ва­ла­ся, чи прий­ня­ти дар від во­ро­га,- мо­же, на­віть зап­ла­ту за батько­ву зра­ду.

- Візьми, до­ню, сей знак від ве­ли­ко­го вну­ка Чінгісха­на,- ска­зав бо­ярин.- Се знак йо­го ве­ли­кої лас­ки для те­бе, дає тобі без­печ­ний прохід у мон­гольськім та­борі. Нам-бо прий­десь розс­та­ти­ся, до­ню. Їх воєнний зви­чай за­бо­ро­няє жен­щи­нам бу­ти в та­борі. Але з тим перстенем ти мо­жеш без­печ­но при­хо­ди­ти і ви­хо­ди­ти, ко­ли тобі за­по­т­ребиться. Мирослава ще ва­гу­ва­лась. Але, втім, но­ва якась ду­ма шиб­ну­ла їй у го­ло­ву - во­на взя­ла перс­тень і, відвертаю­чись, ури­ва­ним го­ло­сом ска­за­ла:

- Дякую!

Потім Пе­та велів відвес­ти її до ок­ре­мо­го шат­ра, кот­ре на­борзі при­го­то­ва­но для її батька, а Ту­гар Вовк ли­шив­ся сам з мон­гольськи­ми бе­га­ди­ра­ми, щоб ра­ди­ти воєнну ра­ду.

Перший заб­рав го­лос Пе­та, го­лов­ний на­чальник сього відділу, чо­ловічок літ ко­ло со­ро­ка, тип мон­го­ла: невели­ч­ки­й, по­верт­ли­вий, з хит­ро ми­га­ючи­ми, ма­ли­ми, мов ми­ша­чи­ми, очи­ма.

- Сідай, гос­тю,- ска­зав він до бо­яри­на.- Ко­ли ска­жем тобі, що ми до­жи­да­ли те­бе, то не­хай се бу­де най­ви­ща пох­ва­ла твоєї вірності для ве­ли­ко­го Чінгісха­на. Але все-та­ки ти тро­ха запізно прий­шов. Військо на­ше жде вже третій день, а ве­ли­кий Чінгісхан, вип­рав­ля­ючи нас на захід, до краю рабів своїх Ар­падів, на­ка­зу­вав нам дов­ше трьох день без пот­ре­би ніде не за­дер­жу­ва­тись. Брат наш, Кай­дан-бе­га­дир, що пішов че­рез край во­лохів, бу­де пе­ред на­ми в домі Ар­падів, здо­бу­де їх сто­лич­не місто, а яку ж сла­ву ми при­не­се­мо з то­го поход­у?

На те ска­зав бо­ярин:

- Я по­ро­зумів сло­ва твої, ве­ли­кий бе­га­ди­ре, і ось що від­повім на них. Вірний слу­га ве­ли­ко­го Чінгісха­на не міг шви­д­ше при­бу­ти до ва­шо­го та­бо­ру, бо аж учо­ра дізнав­ся про ваш похід, а дізнав­ши­ся, при­був за­раз. Про за­держ­ку не жу­ри­ся. Шля­хи наші хоч не­ши­рокі, але без­печні. Бра­ма в царст­во Ар­падів ста­не вам от­во­ром, лиш тілько застук­ай­те.

- Які шля­хи і в чиїх ру­ках? - спи­тав ко­рот­ко Пе­та.

- Один шлях дук­лянський, горі Ся­ном-рікою, а потім че­рез низький гірський про­вал. Шлях ши­ро­кий і вигідний, топ­та­ний уже не раз руськи­ми й угорськи­ми воєнни­ми си­лами.

- Далеко відси?

- Відси до Пе­ре­миш­ля два дні хо­ду, а з Пе­ре­миш­ля до гір іще два дні.

- Хто сте­ре­же?

- Стережуть йо­го на­шо­го кня­зя бо­яри, що на нім пороби­ли­ засіки. Але бо­яри не­ра­до слу­жать кня­зеві Данил­ові Ро­ма­но­ви­чу, не­ра­до сте­ре­жуть засіків. Ма­ла обіцян­ка скло­нить їх на сто­ро­ну ве­ли­ко­го Чінгісха­на.

- Але чо­му ж досі ми ніко­го з них не ба­чи­ли в нашім та­борі? - спи­тав Пе­та.

- Годі їм, ве­ли­кий бе­га­ди­ре. На­род, се­ред яко­го во­ни жи­вуть і який му­сить пос­тав­ля­ти оруж­них лю­дей для оборо­н­и засіків, не­ра­до зно­сить їх вдасть над со­бою. Дух бун­ту і не­по­ко­ри жи­ве в на­роді. Сер­це йо­го ту­жить за дав­німи по­ряд­ка­ми, де не бу­ло ні князів, ні власті, де кож­да гро­ма­да жи­ла для се­бе, а про­тив спільно­го во­ро­га всі дру­жилися по добрій волі і ви­би­ра­ли та ски­да­ли свою старшин­у. В от­сих го­рах жи­ве один дід, що йо­го проз­ва­ли бесідни­ком, і той роз­ду­ває по­лум’я не­по­ко­ри в ім’я тих ста­рих по­рядків. На­род гля­дить на бо­яр, мов пас­ту­хи на вов­ка, і ско­ро би тілько по­ба­чив, що бо­яри тяг­нуть у сто­рону ве­ли­ко­го Чі­нгісха­на од­вер­то, то по­бив би їх камін­ням. Ко­ли ж за приб­ли­жен­ням ва­шої си­ли бо­яри підда­дуться вам і відда­дуть вам засіки, на­род пирс­не, як по­ло­ва від вітру.

Пета слу­хав уваж­но бесіди бо­яри­на. Насміх і по­гор­да за­блискотіли на йо­го тон­ких гу­бах,

- Дивні ж у вас по­ряд­ки! - ска­зав він.- Князь бун­тує про­тив своїх слуг, слу­ги про­ти кня­зя, князь і слу­ги про­тив на­роду, а на­род про­тив уся­кої власті! Дивні по­ряд­ки! У нас ко­ли дрібні ва­таж­ки хотіли бун­ту­ва­ти про­ти ве­ли­ко­го Чін­гі­схана, то той згро­ма­див їх до сво­го аула і, окружи­вши­ аул своїми вірни­ми си­на­ми, велів нас­та­но­ви­ти вісімде­сят ве­ли­ких кітлів на грані і на­ли­ти їх во­дою, а ко­ли во­да за­кипіла, то, не роз­би­ра­ючи нічиєї ви­ни, велів у кож­дий ко­тел вки­ну­ти по два бунтівни­ки і ва­ри­ти їх так дов­го, по­ки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів по­вий­ма­ти голі кістя­ки з котлів, по­са­ди­ти їх ко­ней і повідво­ди­ти до підвлад­них їм пле­мен, щоб ті на примірі своїх ва­тажків учи­ли­ся послу­ху й по­ко­ри ве­ли­ко­му Чінгісха­нові. От так би і вас її вчи­ти. І ми нав­чи­мо вас її. Дя­куй­те бо­гам, що зісла­ли нас до сього краю, бо ко­ли б не ми, то ви, пев­но, мов ті го­лодні вов­ки, по­жер­ли б одні дру­гих.

Кров пос­ти­ла бо­яри­нові в тілі при тім оповідан­ню мон­гола, але він ні сло­веч­ка не відка­зав на се.

- Ну, а який же ваш дру­гий шлях? - спи­тав дальше Пе­та.

- Другий шлях ту­хольський,- відповів бо­ярин,- хоч вуж­чий і не та­кий рівний, але за­те ближ­чий і рівно без­печ­ний. На тім шля­ху засіків не­ма, ані кня­жих бо­яр не­ма. Самі хло­пи пильну­ють йо­го.

- Хлопів ва­ших ми не боїмо­ся! - ска­зав з по­гор­дою Пе­та.

- І ніщо їх бо­яти­ся,- підхо­пив бо­ярин.- Во­ни ж без оруж­жя і без умілості воєнної. Тим шля­хом я сам мо­жу вам бу­ти провідни­ком.

- Але, мо­же, на ар­падській сто­роні ті шля­хи сильно зам­кнені?

- Тухольський не замк­не­ний зовсім. Дук­лянський зам­кнений, але не ду­же сильно.

- А дов­га до­ро­га ту­хольським шля­хом до краю Арпадів?

- Для оруж­них мужів до Тухлі день хо­ду. В Тухлі пере­но­чу­вати, а ра­зом зо світом у до­ро­гу, і на вечір бу­де­те вже на рів­нині.

- А дук­лянським?

- Вчисляючи, кілько ча­су тре­ба на по­ни­щен­ня засіків, три дні хо­ду.

- Ну, то ве­ди нас ту­хольським! - ска­зав Пе­та.

- Дозволь мені сло­во ска­за­ти, ве­ли­кий бе­га­ди­ре,- ска­зав один із на­чальників мон­гольських, муж­чи­на ве­ли­чез­но­го рос­ту й гер­ку­ле­со­вої бу­до­ви тіла, а ли­цем темно-оли­вко­во­ї бар­ви, одітий у шкі­ру сте­по­во­го тиг­ра, що все ра­зом аж над­то свідчи­ло про йо­го по­ход­жен­ня з турко­мансь­ко­го пле­мені. Се був страш­ний, без­тям­но смілий і кро­во­жадний во­йов­ник, Бу­рун­да-бе­га­дир, суперник у славі з Кайда­ном. Мон­гольські за­го­ни, які він про­ва­див, ли­ша­ли по собі най­ст­рашнішу руїну, най­більше чис­ло трупів, най­шир­шу ріку по­жеж. Він безмірно пе­ре­вищав Пету своєю відва­гою; пе­ред йо­го шат­ром кож­до­го вечор­а бу­ло два ра­зи більше свіжих голів, ніж пе­ред шат­ром уся­кого іншо­го во­яка. Але Пе­та не за­видів йо­му тої смілості, чу­ючи над­то доб­ре свою пе­ре­ва­гу над Бу­рун­дою в штуці ве­ден­ня ве­ли­ких мас і кер­муван­ня ве­ли­ки­ми бит­ва­ми та по­хо­да­ми. Він ра­до пус­кав Бурунду на най­не­безпечніші мі­сця, дер­жав йо­го в за­пасі на най­тяж­чу рішу­чу хви­лю, не­мов не­по­бор­ний залізний та­ран,- а тоді пус­кав йо­го з від­ді­лом «кровавих тур­ко­манів» до­вер­шу­ва­ти побіди.

- Говори, бра­те Бу­рун­до! - ска­зав Пе­та.

- Позволь мені з де­ся­ти­ти­сяч­ним відділом іти тухольсь­ким шля­хом, а ти сам прос­туй на дук­лянський. Перейшов­ши­ на ар­падський бік, я вда­рю зра­зу на тих, що сте­ре­жуть дук­лянсько­го шля­ху, і прорівняю тобі до­ро­гу.

Пета з по­ди­вом гля­нув на Бу­рун­ду, не­мов се пер­ший раз вир­ва­лось то­му ру­баці з уст та­ке ро­зум­не сло­во. І справді, план Бу­рун­ди був хоч і смілий, та за­те ду­же ро­зум­ний, і Бу­рунда був єди­ний смільчак до ви­ко­нан­ня сього пла­ну.

- Добре,- ска­зав Пе­та,- не­хай бу­де по-твой­ому! Ви­би­рай собі во­яків і ру­шай з ни­ми за­раз завт­ра.

- Позвольте ще й мені сло­во ска­за­ти, ве­ликі бе­га­дири,- ска­зав Ту­гар Вовк.

- Говори! - ска­зав Пе­та.

- Коли во­ля ва­ша сла­ти часть своєї си­ли ту­хольським шля­хом,- а всеї зад­ля тісно­ти шля­ху й я не ра­див би сла­ти,- то поз­вольте мені піти на­пе­ред, з не­ве­лич­ким відділом і зай­ня­ти вхід то­го шля­ху, за­ким іще тухольські смер­ди ді­зна­ються про ваш прихід і за­ва­лять йо­го засіка­ми.

- Добре, йди! - ска­зав Пе­та.- Ко­ли хо­чеш ви­ру­ши­ти?

- Зараз, щоб іще завт­ра на південь спов­ни­ти своє діло.

- Коли так, то не­хай бу­де ко­нець нашій раді і не­хай бо­ги щас­тять нашій зброї! - ска­зав Пе­та, вста­ючи з місця. Вста­ли й інші на­чальни­ки. Ту­гар Вовк про­сив Пету, щоб виз­на­чив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шат­ра покріпи­ти­ся і поп­ро­ща­ти­ся з донькою.

В темнім шатрі на ліжку, пок­ритім м’яки­ми зрабовани­ми­ пе­ри­на­ми, сиділа Мирослава і гірко пла­ка­ла. По всіх страш­них і несподіван­их вражіннях сього ве­чо­ра во­на аж те­пер ма­ла час зібра­ти свої дум­ки, розг­ля­ну­ти доб­ре своє те­перішнє по­ло­жен­ня, в яке втяг­нув її батько. По­ло­жен­ня те бу­ло справді страш­не, ба­чи­лось навіть - без­вихідне. Ба­ть­ко її - зрад­ник, мон­гольський слу­га; во­на - в мон­голь­сь­кім та­борі, напівгість, напівбран­ка, а на вся­кий спосіб кру­г­ла си­ро­та. Бо навіть ос­тан­ня її підпо­ра - не­по­хит­на віра в свій пророч­ий сон, в бла­гос­ло­вен­ня ма­тері і в своє лю­бов­не ща­стя з Мак­си­мом,- і то­та віра те­пер, при хо­лодній роз­вазі, за­ча­ла по­хи­ту­ва­тись, кро­вав­ля­чи її сер­це. Бо яким ли­цем ста­не во­на те­пер пе­ред Мак­си­мом? Яки­ми сло­ва­ми роз­повість йо­му про свій - доб­ровільний чи не­доб­рові­ль­ний? - по­бут у мон­гольсько­му та­борі? Мов га­дю­ки, вертіли її сер­це ті пи­тан­ня, і во­на да­ла сльозам во­лю і пла­ка­ла, мов з жит­тям своїм про­ща­ла­ся.

Батько ти­хи­ми, три­вож­ни­ми кро­ка­ми прис­ту­пив до неї, по­ло­жив ру­ку на її пле­че,- во­на не підво­ди­ла го­ло­ви, не ру­шалась, не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти.

- Доню Мирославо,- ска­зав він,- не плач! Дасть бог, усе ще доб­ре бу­де!

Мирослава мов не чу­ла нічо­го, сиділа нед­виж­не, холод­на, бе­зу­час­на.

- Забудь то­го смер­да! Гар­на бу­дучність че­кає те­бе, а він… Що він! Завт­ра в по­луднє він упа­де тру­пом від мой­ого ме­ча.

- Хто? - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва роз­ди­ра­ючим сер­це голос­ом.

Боярин зля­кав­ся то­го го­ло­су і відсту­пив­ся від доч­ки, що зірва­лась на рівні но­ги.

- Хто впа­де тру­пом? - пов­то­ри­ла во­на.- Він, Мак­сим? Ти ве­деш на­пад на Тух­лю?

- Та ні, ні! - відпе­ку­вав­ся бо­ярин.- Хто се ска­зав тобі?

- Сам ти ска­зав! - нас­та­ва­ла на нього Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, ска­жи мені прав­ду, що за­ду­муєш? Не бійся за ме­не! Я те­пер і са­ма вже доб­ре ба­чу, що не мо­жу бу­ти Максимова, че­рез те­бе не мо­жу бу­ти! О, ти ро­зум­ний, ти хит­рий! Ти доп­ро­ва­див до сво­го! Не для то­го я не мо­жу бу­ти Мак­си­мо­ва, що ви­ща від нього ро­дом,- о ні! Я ниж­ча від нього, я чую се­бе безмірно ниж­чою від нього, бо він чис­та, чес­на ду­ша, а я доч­ка зрад­ни­ка, мо­же, й са­ма зрад­ни­ця! Так, та­ту! Ти ду­же хит­рий, та­кий хит­рий, що аж се­бе самог­о пе­ре­хит­рив! Ти ка­жеш, що мо­го щас­тя ба­жаєш, а ти вбив моє щас­тя. Але не­хай і так! Що з ме­не за хо­сен? Тіль­ко ска­жи мені, що ти за­ду­муєш нап­ро­тив нього?

- Але ж нічо­го, зовсім нічо­го! Він те­пер, мо­же, вже десь да­ле­ко в го­рах.

- Ні, ні, ні, не вірю тобі! Ска­жи мені, що ви ура­ди­ли з мон­голами?

- Говорили про те, ку­ди йти на Уг­ри.

- І ти їм хо­чеш ви­да­ти ту­хольський шлях, що­би помсти­тися на ту­хольцях!

- Дурна дівчи­но, що мені мсти­ти­ся на них! Задрібні во­ни для моєї месті. Я хо­чу пе­реп­ро­ва­ди­ти мон­голів на Уг­ри, бо чим скор­ше підуть із на­шо­го краю, тим мен­ше тут руїн на­роблять.

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Але з поворо­то­м до­руй­ну­ють, що те­пер ли­шать ціле! І ти ве­деш їх на Тух­лю, те­пер, за­раз?

- Ні, не на Тух­лю. Я ве­ду тільки один ма­лий відділ, щоб об­са­ди­ти вхід до Тухлі.

- Хто має бра­му, той має й ха­ту! Але ро­зумію те­пер! Ти ж сам ска­зав не­дав­но он там, на горі, що завт­ра Мак­сим має з ту­хольськи­ми мо­лод­ця­ми ва­ли­ти наш дім. А ти хо­чеш з мон­го­ла­ми на­пас­ти на нього, вби­ти йо­го…

Боярин ви­ди­вив­ся на неї за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма; він по­чав бо­яти­ся, чи не відьма во­на, що так страш­но бист­ро вгаду­ва­ла, в чім діло.

- Доню, за­будь за нього! - ска­зав він.- Яка до­ля йо­му су­дилася, та­ка й бу­де.

- Ні, та­ту, тим ти не зве­деш ме­не! Я їду, їду до Тухлі, я ос­те­ре­жу йо­го, спа­су йо­го від твоєї засідки! А ко­ли в неї по­падеться, то я ста­ну обік нього і бу­ду бо­ро­ни­ти­ся ра­зом з ним, до ос­татнього ско­ну, про­ти те­бе, та­ту, і твоїх по­га­них со­юз­ників!

- Дівчино, ти бо­жевільна! - скрик­нув бо­ярин.- Ува­жай, не до­во­ди ме­не до гніву! Се хви­ля рішу­ча.

- Що ме­не об­хо­дить твій гнів! - відка­за­ла хо­лод­но Мирос­лава.- І що ти мені мо­жеш іще більше зло­го зро­би­ти після то­го, що зро­бив досі? Ко­ли уб’єш ме­не, то се бу­де тілько доб­родійство, бо й так мені не жи­ти. Пус­ти ме­не!

- Ні, ли­шись тут, не­ро­зум­на!

- Так, ли­шись тут, по­ки ти спокійно не за­мор­дуєш то­го, хто до­рож­чий мені над жит­тя моє! О ні, я не ли­шусь!

- Лишись! Бо­гом кля­нусь тобі, що не підійму ру­ки своєї на нього!

- О, знаю, знаю, що се зна­чить! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Ну, ро­зуміється, ти бо­ярин, де ж би ти піднімав ру­ку на смер­да. Але своїм ди­ким то­ва­ри­шам ве­лиш усі зат­роєні стріли націли­ти на йо­го гру­ди!

- Ні! Ко­ли вже та­ке твоє над ним ми­ло­сер­дя, то ще раз кля­нусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дру­жи­ни не ткне йо­го, хоч би він не зна­ти як на­па­дав на нас! До­сить тобі сьо­го!

Мирослава сто­яла, шар­па­на страш­ною сер­деч­ною три­вог­ою, і не мог­ла нічо­го більше ска­за­ти. Хіба ж во­на зна­ла, чи до­сить сього, чи ні? О, як ра­до бу­ла б во­на пташ­кою злетіла до нього, щи­рим ще­бе­тан­ням пе­рес­те­рег­ла йо­го! Але годі бу­ло.

Батько її взяв свою зброю і, ви­хо­дя­чи з шат­ра, ска­зав:

- Доню, ще раз ка­жу тобі і зак­ли­наю те­бе: ли­шись у та­бо­рі, по­ки я не вер­нусь, а тоді ро­би собі, що твоя во­ля бу­де. А те­пер про­щай.

Він вий­шов, і зас­ло­на з вой­ло­ка, що слу­жи­ла замість две­рей, нес­покійно за­хи­та­ла­ся за ним. З за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, об­раз най­тяж­чо­го го­ря і най­ст­рашнішої три­во­ги, сто­яла Ми­рос­ла­ва на­се­ред шат­ра німа, пе­ре­хи­ле­на на­пе­ред, з ство­ре­ни­ми ус­та­ми, ухом лов­ля­чи ос­татній стук кінських ко­пит, що глух­ли й німіли по мірі то­го, як відда­ляв­ся на по­луднє відділ мон­голів, ве­де­ний батьком на за­ги­бель Ту­хольщини.

V

З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім почуванні своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади - прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині,- і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки? Се легше могло бути, як що.

«Але ні,- думав собі Максим,- коли схоче моєї крові, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровільно, нехай б’є! Життя він не хоче мені дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай, батьку мій, соколе сизий! Прощайте, браття і товариші мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть, посумуєте і скажете: «згинув для добра громади»! Але ви не будете знати, що я сам бажав і шукав смерті!»

Так думав Максим, наближаючись до будинків боярських на горбку над Опором. Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко обтесаних і гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверху грубою верствою червоної, у воді нерозмокаючої глини. Вікна, як і у всіх хатах, обернені були на полудне; замість шибок понапинані були на рами волові міхури, що пропускали слабе жовтаве світло досередини. Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були всіляким оружжям, оленевими та зубровими рогами, шкірами з диків, вовків і медведів. З сіней на оба боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминів і з дерев’яними, гарно вирізуваними полицями на всяку посуду. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней,- його доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, в другій - служебна. В світлиці боярина стіни були обвішані шкірами медведів, тільки над постіллю висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім м’яких шкір по стінах і помості, пристроєна в цвіти, а на стіні, напроти вікон, над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев’яний, сріблом окований, чотириструнний теорбан, любий повірник Мирославиних мрій і дівочих дум. Віддалік від дому, на невеличкій долині, стояли стайні, стодоли й інші господарські будинки; там також була невеличка хата для скотарів. Але пусто і глухо було сьогодні в просторім боярськім домі. Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього, корчинського осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть, важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?

Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожі, дав знак трубою, і в повній зброї всі дружинники сталії в ряд перед боярським домом, піднявши списи, нап’явши луки мов до битви. По шляху надійшла тухольська ватага і, побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собі готовитися до бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема між ними боярина. Але, на щастя, боярина не було. Відітхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, і сміліше почав порядкувати свою ватагу. Се й недовго часу забрало, і мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами і списами тухольці зближалися в ряді до боярських дружинників. Не дальше, як на п’ятдесят кроків одні від других зупинилися.

- Боярине Тугаре Вовче! - кликнув голосно Максим.

- Нема боярина Тугара Вовка! - відповіли дружинники.

- Так ви, вірні його, слухайте, що я скажу вам від імені тухольської громади! Послала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас, чи вступитесь по волі, чи ні?

Дружинники мовчали.

- Питаємо другий раз! - сказав Максим. Дружинники мовчали, не спускаючи луків.

- Питаємо третій раз! - сказав, підносячи голос, Максим.

Дружинники мовчали, але стояли недвижно в своїй ворожій поставі. Дивно було Максимові, що се має значити, але, не зупиняючись довше, він велів своїм молодцям випустити стріли на дружинників. Стріли засвистіли, мов змії, і, перелетівши понад головами дружинників, повбивалися в стіну. В тій хвилі дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців.

- Товариші, браття! - сказали вони.- Не прогнівайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояринові, що стрітимо вас вороже, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, і проливати її за неправду. Ми були при суді громадськім і знаємо, що боярин скривдив громаду і що громадський суд справедливий. Робіть, що вам повелено, і, коли буде ласка батьків ваших, ми будемо просити їх, щоб приняли нас до своєї громади. Не хочемо більше служити бояринові!

Радість тухольців, а особливо Максима, коли почули ті слова, була безмежна. Зараз усі поскидали оружжя на купу перед боярським домом і серед голосних веселих криків обіймали й цілували своїх нових і несподіваних товаришів, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бій. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька і прогонювати на незвісні шляхи ту, з якою рад би був ніколи не розстатися. Радість сумирного закінчення сеї немилої справи на хвилю заглушила в нім усякі інші непевності. В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» - подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима. Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне,- не знати. Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі, неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від’їхав. От і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба, навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хотячи всім уголос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачності, а сам почав пильно і уважно переглядати весь дім від гори аж додолу, не минаючи ні одної скритки, ні одного закамарка. Ніде не було нічого підозреного.

- Гарна будова! - сказав Максим до дружинників, що заставляли столи.- Але що ж, ми мусимо її розібрати. Звісна річ, ми не будемо її ні валити, ні палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребує, міг собі все те забрати. І все добро його мусить бути йому схоронене в цілості.

Тим часом дружинники повиносили до сіней великі дубові столи із світлиць, прикрили їх білою скатертю і заставили всілякою стравою й медом. Серед радісних окликів і співів почалася гостина. Тільки ж чим довше сиділи молодці за столами, чим більше їли й пили, тим більше щезала якось їх радість і веселість. І хоч мід пінився в точених дерев’яних кубках, хоч м’ясо, печене на рожнах, димилось на дерев’яних тарілках, хоч щирі, товариські слова гомоніли від одного кінця стола до другого, то все-таки таємно тремтіли чогось усі серця, немов дожидали якоїсь страшної вісті. Дивна, недослідна, а всім чутна тривога висіла в повітрі. Чи стіни боярського дому давили вільних громадян?..

Ось устав один із боярських дружинників і, піднімаючи вгору кубок, повен пінистого меду, почав говорити:

- Браття! Радісний сей день для нас, і щоб ніяка лиха пригода…

Але не скінчив. Разом поблід і затремтів цілим тілом. Усі бенкетарі напруго посхапувались, вискакуючи хто куди міг, перевернули стіл з усіма кубками й стравами.

- Що се? Що се? - крикнули всі нараз і поперлися до дверей. Хоч і як дрібний на око і мало значучий був знак - глухий стук кінських копит,- а прецінь якого безмірного переполоху наробив він у боярськім домі! Одну хвилю дійсне пекло було в сінях: сей біг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всі мішалися і товпилися без ладу, топчучи по кубках і стравах, по білій скатерті і по дубовім переверненім столу. Максим перший вирвався надвір із тої замішанини і, раз тільки кинувши оком довкола, пізнав усю велич небезпеки.

- До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи!

Той крик був мов наглий удар грому. Всі стали, мов мертві, безладна сумішка перемінилася на безладне остовпіння. Але й се тривало тільки хвилю. Стукіт кінських копит розлягався все ближче і ближче, а неминуча небезпека разом обудила всіх із мертвоти! Адже ж усі були смілі, сильні, молоді! Адже ж кождий із них не раз у своїх дитячих і молодечих снах бачив себе в битві, в небезпеці, в кровавій боротьбі з ворогом, і бажав, і молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в обороні свого краю. І ось хвиля надійшла - і вони ж мали б її перелякатися? Тільки на хвилю оглушила їх страшна вість, страшна назва «монголи»,- в найближчій хвилі вони вже були тим, чим були звичайно,- вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у ряді поруч з іншими, готовий до кровавого бою.

- Головне діло наше, товариші, держатися сих стін. Поки ворог не випре нас від сього дому і не окружить на вільнім полі, поти не маємо чого боятися. Дім сей - то буде наша твердиня!

І він розставляв лучників коло вікон, коло дверей по два і по три, як до важності й доступності місця. Деякі мали бути внутрі дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стріл і рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разі потреби, проломити ряди напасників і відбити їх від дому.

А тим часом монголи на ріні над Опором зупинилися, позлазили з коней і, розділившися на три відділи, рушили під горбок трьома стежками. Очевидно, провадив їх хтось добре знайомий зі стежками й ходами, бо цілий той маневр відбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотіли зі всіх боків обійти й окружити дім відразу.

Але хто се йде так завзято на чолі середнього, головного відділу монголів? Глядять товариші і очам своїм віри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.

- Наш боярин, наш боярин! - скрикнули деякі дружинники, яких Максим, не довіряючи їх щирості, поставив у ряди всуміш із тухольцями.

- Так, ваш боярин - монгольський слуга, зрадник своєї батьківщини! Невже ж ви й тепер іще схочете додержувати йому вірності?

- Ні, ні! - скрикнули дружинники однодушно.- Смерть зрадникові! Розіб’ємо вражу ватагу або самі погинемо в обороні свого краю.

Урадуваний тою заявою, сказав Максим:

- Простіть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змові зі своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам. Держімося разом, близько стін, так, аби не могли нас окружити, і стараймося завдати їм якнайбільше страти. Монголи, як я чув, недобре вміють вести облогу, а ще в такій невеличкій силі. Чей нам удасться відбити їх напад.

Бідний Максим! Він старався в інших вмовити надію, яка у нього самого почала щезати від першої хвилі, коли тільки побачив монголів, а то тим більше тепер, коли переважна їх сила вповні розвернулася перед очима обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його товаришів, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомність духу й оглядність в часі найбільшої небезпеки. Сліпо полягаючи на його словах і розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого місця до крайньої можності, знаючи добре, що й сусіднє місце буде так само пильноване.

Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дім боярський і кам’яні стріли на своїх луках держали вже намірені на смілих обляжених молодців. Тільки що начальник не дав іще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось він виступив з-поміж рядів наперед против головного відділу обляжених і каже:

- Раби невірні! Погані смерди! Невже ж зухвалість ваша така безмежна, як і ваша дурнота, що ви хотіли би піднімати оружжя на військо великого Чінгісхана, нині безперечного пана всеї Русі? Піддайтеся йому без бою, то він помилує вас. Але ті, що захотять опиратися його силі, будуть нещадно роздавлені, як хробаки під колесами воза.

На таку мову голосно і сміло відповів Максим Беркут:

- Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синів вольної громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, ніж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нині ти вже раб великого Чінгісхана і, певно, полизав молоко, розлите по хребті коня якогось його бегадира. Коли воно тобі смакувало, то ще з того не виходить, щоб і ми були ласі на нього. Великої сили великого Чінгісхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чінгісхана не зробить уже ані вольним, ані чесним чоловіком!

Остра і різка була бесіда Максимова. Іншим часом він уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер він бачив тільки ворога,- ні, зрадника, чоловіка, що потоптав сам свою честь, котрому, проте, ніяка честь не належиться. Голосно радувались товариші, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пінився зо злості.

- Хлопе поганий! - кричав він.- Жди лишень, я тобі покажу, що завчасно ти похвалявся своєю вільністю! Нині ще кайдани забряжчать на твоїх руках і ногах! Нині ще ти будеш валятися в поросі перед начальником монгольської сили!

- Швидше згинути! - відповів Максим.

- Отже, не згинеш! - крикнув боярин.- Гей, діти,- озвався він до монголів їхньою мовою,- далі на них! Тілько сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках.

І він дав знак до бою. Залунав по горах і лісах роговий вереск і урвався. Стишилось довкола боярського дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистіли монгольські стріли, градом сиплючись на боярську оселю. Правда, напасники були занадто далеко віддалені, щоб їх стріли могли трафляти оборонців або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до своїх товаришів, щоб тепер іще не стріляли і щоб узагалі щадили стріл і зброї, а вживали їх аж тоді, коли можна добре влучити ворога і одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не відразу припустити напасників до стін дому, він зі своїми вибраними товаришами уставився на подвір’ї, о яких двадцять кроків перед входом, за міцним дощаним остінком - куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз у хлопа зависокий, і стріли монгольські не досягали молодців. Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли смертельно разили монголів і стримували їх від наближення. Страшно розлютився Тугар Вовк, побачивши се.

- Приступом до них! - крикнув він, і збита громада монголів під його проводом кинулася бігцем із голосним криком до остінка. За остінком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добігають, ось-ось своїм напором обалять остінок,- коли втім понад остінком вирвався, мов із землі виріс, ряд голів і могутніх рамен,- і свиснула громада сталених стріл,- і ревнули з болю поражені монголи страшними голосами. Половина їх упала мов підкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики і прокляття боярина.

- Гурра, молодці! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщина! - закричали оборонці, і дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злості, збирав уже другу громаду до нападу. Він поучав монголів, як треба нападати і не розсипатися за першим ударом противника, але бігти по трупах дальше. Тим часом і Максим поучав своїх молодців, що діяти, і з піднесеним оружжям ждали вони нападу монголів.

- Далі на них! - крикнув боярин, і поперед усього цілими хмарами пустили монголи град стріл на противників, а потім знов пустилася громада приступом на остінок. Знов перед наближенням стрітили їх молодці цільними стрілами, і знов частина напасників із страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад, лише з оглушаючим криком летіла далі й досягла остінка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остінок ділив від себе смертельних ворогів, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути одні одних. Хвилю мовчали одні й другі, тільки швидкий гарячий віддих чути було по обох боках остінка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольські топори о остінок, але в тій самій хвилі тухольські молодці сильними підоймами підважили вгору остінок, поперли його плечима і обалили на монголів. А разом з тою хвилею, коли впав остінок, обаляючи своїм тягарем передні ряди монголів, скочили наперед молодці, узброєні в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольські. Забризкала кров, залунали крики і стогнання ворогів,- і знов розскочилася юрба напасників, лишаючи на місці бою трупів і ранених. І знов радісний крик оборонців повітав побіду товаришів, і знов відповіли на той крик монголи градом стріл, а боярин - лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати своє висунене становище,- і з жалем прощали вони те місце, з якого так щасливо відразили перші напади монголів. Без ніякої страти, без ран, в повній зброї і найкращім порядку, лицем до ворога молодці відступили під стіни боярського дому.

Коли на полуденнім боці двора молодці так щасливо відбивали напади монголів, ішла завзята і не так щаслива боротьба на північнім подвір’ї. І тут монгольські стріли просвистіли без шкоди для обляжених. Тільки ж тут монголи відразу пішли на приступ, і обляженнм прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголів, але стрічені були стрілами і мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на кусні.

Першим ділом Максима було тепер - обійти всі становища і оглянути добре своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату і ненастанно сипали на неї градом стріл. Обляжені також стріляли, хоч і не так густо. Максим відразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти їх до середини хати, відки б вони не так густо могли стріляти, а потім легка мусила б бути над ними побіда. Значить, головна річ для оборонців була - вдержатися перед стінами дому. Але тут вони виставлені були на густі монгольські стріли. Щоб хоч трохи захиститися від них, Максим велів повідривати двері, познімати верхняки із столів і поуставляти їх перед кождим становищем, як великі щити. Із-за тих щитів безпечно і вигідно стріляли молодці на монголів, кепкуючи собі з їх стріл. А Максим ходив від становища до становища, обдумував нові способи оборони і заохочував товаришів своїм словом і прикладом.

- Держімся, товариші! - говорив він.- Швидко в Тухлі почують крики або хто-будь побачить, що тут діється, і нам прибуде поміч!

Півгодини вже тривала облога. Монголи стріляли і кляли страшно «руських псів», що не то що не піддавалися їм, але ще сміли так уперто і щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатніших їх ватажків на нараду, щоб обдумати який одностайний рішучий удар.

- Приступом іти! - говорив один.

- Ні, приступом трудно, а стріляти, поки всіх не постріляємо,- говорив другий.

- Постійте,- сказав Тугар Вовк,- на все буде час. Тепер тілько в тім річ, щоб позганяти їх із менших становищ. Згромадьте найбільші наші сили ніби до приступу, щоб відвести її увагу, а тим часом малі відряди нехай рушать з обох боків до причілкових нестережених стін. Стіни ті, правда, без вікон, але все-таки, коли наші люди стануть під ними, то будуть їм могли багато шкодити.

Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвідущі в подібних маневрах, не вміли бі такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотіли до сонця мечі та топори, і сміло стискали в руках своє оружжя тухольські молодці, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились і ладились до уданого приступу, Максим також не дрімав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощаній криші боярського дому були на всі чотири боки пророблені невеличкі вікна, і от в тих-то вікнах Максим поставив у кождім по двох слабших з своїх людей, аби пильнували відтам усяких рухів ворога, а також старалися зі своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрілами, чи камінням. Поки один стояв при вікні, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити від них вісті товаришам надолину.

Заграли труби, і завили дикими голосами монголи, кидаючись на противників. Та тільки ж вони не мали на думці дійти аж зустріту з ними, але, прибігши до піввіддалення, разом зупинились і випустили стріли на обляжених. Коли ж і обляжені, що готовилися на останню рішучу боротьбу, повітали їх градом стріл і причинили їм багато ран і страт, то вся монгольська лінія разом подалася назад. Голосними насміхами повітали молодці той відступ.

- А що, боярине,- крикнув Максим,- сила великого Чінгісхана, бачиться, заяче серце має: розженеться і відступить. Хіба ж не стидно тобі, старому рицареві, ватажкувати над такими бездухами, що тілько в юрбі смілі, мов барани, а поєдинчо нікотрий і за півмужа не стоїть?

Боярин нічого не відповідав на той насміх, він добре бачив, що Максим завчасно сміявсь. І сам Максим швидко побачив се.

Радісний крик монголів залунав ось-ось за причілковими стінами дому, направо і наліво відразу. Під час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих стін: се були стіни без вікон і дверей, тож товариші не так дуже пильнували їх. Правда, поставлені на подрі молодці побачили надходячих із тих боків монголів, і кілька цільних стріл упало з дахових вікон на них, але не спинило їх, тим більше, що, стоячи при самій стіні, вони дощаним окапом заслонені були від усякої небезпеки згори.

Максим поблід, чуючи тут же біля себе зловіщі крики і дізнавшися від вартового з подрі, що вони значать.

«Пропали ми,- подумав він.- Про рятунок і мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть».

Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь їй.

- А що, хлопи! - крикнув він.- Побачимо, чи надовго ще стане вашої гордості. Глядіть, мої вояки вже під вашими стінами. Огню під стіни! Живо ми викуримо їх із того гнізда, а на чистім полі вони проти нас, мов миш проти кота.

Бачить Максим, що непереливки, скликає своїх товаришів докупи, бо ніщо вже тепер боронитись на поєдинчих становищах, коли під причілковими стінами монголи огонь кладуть.

- Браття,- говорив він,- мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надія, а монголи, се знайте наперед, не пощадять нікого, хто дістанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришів. А коли гинути, то гиньмо як мужі, з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти тут і боронитися до остатнього духу, заслонені хоч вчасти стінами, чи волимо всі разом ударити на монголів, може б нам таки удалося проломити їх ряди?

- Так, так, ударимо на монголів! - закричали всі товариші.- Ми ж не лиси, що їх стрілець викурює з ями.

- Добре, коли така ваша воля,- сказав Максим.- Ставайте ж у три ряди, луки й стріли кидайте геть, а топори й ножі до рук - і за мною!

Мов один величезний камінь випущений із великої метавки напроти мурів твердині, так ударили наші молодці на монгольські ряди. Правда, заким іще добігли до монголів, стрічені були градом стріл,- тільки ж ті стріли нічого не зробили їм, бо перший ряд ніс перед собою замість щита верхняк із стола, вбитий на дві списи, і в той верхняк повпивалися монгольські стріли. Аж наближуючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев’яний щит - і цілий відряд кинувся на ворога з безтямною завзятістю. Відразу змішалися монголи і почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зі своїм відділом і окружив молодців цілою громадою монголів, мов стрільці цілою ватагою псів окружають розжертого дика. Розпочалась страшна різанина. Цілими десятками валили хоробрі молодці монголів, але Тугар Вовк слав щораз нові роти напротив них. Кров бризкала далеко із скаженої сутолоки людей, трупів, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скажені крики убійців - усе те мішалося в якусь пекельну гармонію, що різала вухо і серце, лунаючи під отим усміхнутим ясним сонцем, на тлі ситої зелені смерекових лісів та під лад ненастанного шуму холодних потоків.

- Направо, товариші! Разом і дружно напрім на них! - кричав Максим, відбиваючися від трьох монголів, що старались вибити йому оружжя з руки. Зі страшною натугою наперли товариші направо, де лінія монголів була найслабша і місце для оборони найдогідніше. По короткім опорі монголи подалися.

- Далі, далі, женіть їх наперед себе! - кричав Максим, кидаючися зі своїм кровавим топором на уступаючих монголів. Товариші поперли за ним, і відворот монголів швидко перемінився на пополох і безладну втіканину. А товариші гнали слідом за ними, валячи одного за другим іззаду на землю. Перед ними було чисте поле, а недалечко темний запахущий ліс. Коли б їм удалось добігти до нього, то були б спасені; ніяка монгольська сила не здужала б їм тут нічого зробити.

- Далі, товариші, далі, до лісу! - кричав Максим, і без віддиху, мовчки, кроваві й страшні, мов справді дикі звірі, гнали товариші наперед себе втікаючих монголів у напрямі до лісу. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторін - і зареготався:

- Щаслива дорога! - крикнув він услід за молодцями.- На тій дорозі ми ще здиблемося!

І живо він відділив часть монголів і послав їх горою на тухольський шлях, щоб зайшли молодців іспереду, від лісу. Він знав добре, що його монголи впору поспіють. А сам з рештою монголів пустився наздогін за тухольцями.

Три тумани куряви стояли на полі над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бігла громадка переляканих розбитих монголів; за ними, здоганяючи їх, наші молодці під проводом Максима, а за ними головна сила монголів під проводом Тугара Вовка. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, незавважений роз’яреними в своїй погоні молодцями.

Нараз утікаючі монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподівана завада: глибокий, у скалі викутий вивіз - початок тухольського шляху. Вивіз був у тім місці майже на два сажні глибокий; стіни його стрімкі й гладкі, так що злізти вдолину зовсім не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядові втікачів, які могли надіятися, що тут же за ними і на них скочить другий ряд. У смертельній тривозі, яка й найбоязливішому не раз у остатній хвилі додає відваги, зупинилися монголи і обернулися лицем до своїх противників. В тій хвилі блиснула їм несподівана надія: за слідом противників побачили настигаючих своїх одновірців - і руки їх мимоволі вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух відваги не був в силі спасти їх. Мов розгукана буря, впали на них тухольські молодці, ломлячи й друхочучи всі завади,- і попхнули їх до пропасті. З зойком повалились ті, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тим часом передні конали від мечів і топорів тухольських. Тепер молодці самі опинилися над стрімкою стіною вивозу і затремтіли. Тут іззаду настигає Тугар Вовк з монголами, а спереду отся страшна пропасть! Що діяти? Хвилі розваги досить було для Максима. Вид лежачих на дні вивозу потовчених монголів навів його на добру думку.

- Задній ряд нехай обернеться лицем до монголів і стримує на хвилю їх нагін, а передній кидай монгольські трупи в вивіз і скачи на них! - крикнув він.

- Гурра! - закричали радісно молодці, сповняючи його розказ. Застугоніли теплі ще монгольські трупи, падучи додолу,- заясніла для наших молодців надія рятунку. А втім надлетіла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду.

- Ні вже,- кричав він,- сим разом не уйдете моєї руки! - І своїм важким топором повалив першого стрічного противника, що вчора ще був його найвірнішим лучником. Зойкнув смертельно ранений і впав під ноги боярина. Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смерті товариша, але в тій хвилі його з двох боків піднято на монгольські списи. Цілий перший ряд молодців упав по короткім опорі. Се ж були самі найслабші, поранені в попередній битві, що в погоні бігли з самого заду. Але все-таки монголів на хвилю вони спинили, а їх щасливіші товариші були вже безпечні на дні вивозу.

- Стійте! - кричав до своїх Максим.- В ряди і під стіну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут їм справимо кроваву купіль.

- Перший ряд скачи за ними! - командував у нерозважнім запалі Тугар Вовк,- і скочив перший ряд монголів, але не встав уже живий, ба, многі й до землі не долетіли живі, стрічені в повітрі топорами молодців.

- Гурра! - закричали ті, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також!

Але другий ряд стояв над вивозом і не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку і швидко вислав сильний відділ нижче, щоб із долини замкнути вихід вивозу.

- Тепер не уйдуть нам пташки,- радувався він.- От уже мої ловці надходять! Ану, діти, далі на них!

Скажений крик монголів залунав у вивозі, тут же під ногами Тугара Вовка. Се був відділ, висланий горою навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на тухольців.

- Вниз вивозом утікаймо! - скрикнули молодці, але один позирк переконав їх, що вся надія на рятунок пропала. При вході внизу чорнілася вже друга купа монголів, що йшла напроти них, щоб їх зовсім замкнути в тій кам’яній клітці.

- Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свій кровавий топір.- Товариші, сміло до остатнього бою!

Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх удолину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка.

Ось наступив і другий відділ монгольський з долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам’яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш тільки вільного місця було перед ними, кілько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачачи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів, і в одній хвилі погибали, розсікані топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм яку-небудь поміч: треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших - п’ять їх було,- окруживши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затупилися, одіж їх, руки й лиця скрізь заплили кров’ю,- але все ще різко і виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк напівгнівно, напів з подивом глядів на молодця згори.

- Їй-богу, славний молодець! - сказав він сам до себе.- Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!

А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:

- Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш сього (показав Максима) не тикайте!

І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напідсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів - і всі полягли головами. Тільки Максим сам один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав підступно повалений Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.

- А що, смерде! - насмішливо кричав боярин.- Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!

- Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! - сказав Максим.

Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.

- Прокляті хлопи! - буркотів боярин, переглядаючи свої страти.- Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів - їх не шкода! Коб тілько мені по тих трупах дійти до власті й сили,- обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,- то мені борець! А хто знає, може й він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха,- хто знає, на що ще може він пригодитися.

А тим часом монголи готовили вже коней до від’їзду. Максим, скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кровавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею, сидів на камені над річкою, німий, з затисненими зубами і з розпукою в серці. Перед ним на полі і в вивозі купами лежали незастиглі ще, пошматовані і кров’ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кривавій постелі, без гніву, без муки, без ворогування. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого Чінгісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою кровавої помсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську,- а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником!

- Сонце праведне! - кликнув у своїй душевній муці Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом вітало дні моєї радості на те лише, щоб сьогодні повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів?

А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крові, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів, крізь які витікав мозок, вистирчували теплі ще людські тельбухи. І таким самим ясним гарячим промінням воно обливало зелений ліс, і чудові запахущі цвіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім ефірі. Сонце сміялося і своїм божеським безучасним усміхом ще дужче ранило роздерту Максимову душу.

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа», і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі,- і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається,- і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

- Що се може значити? - питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.- Щастя чи нещастя? Радість чи горе? - Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

Швидко справдилось те прочуття! Саме пополудні настигли страшні несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

- От і сповнився мій сон! - прошептав він.- В обороні свого села поляг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати - се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.

Так потішав себе старий Захар, але серце його скиміло глибоко: надто сильно, всією силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухольської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного, напіввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.

- Що діяти? Що починати? Як боронитися? - гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те.

- Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! - кричали вони.- Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!

- В тіснині поробити засіки і з них разити монголів! - радили старші.

Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.

- Хоч то воєнне діло - не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук,- але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб’ємо їх від свого села? Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета!

Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

- Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре,- заговорив один громадянин,- але твоя рада хоч мудра і велику обіцює славу, та не можлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб побороти їх в одвертій битві. А без того як ми розіб’ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!

Бачачи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольської громади і змінили цілу її постанову.

Долі селом вулицею надійшли одна за другою при звуках труб та дерев’яних трембіт аж три громади уоруженої молодіжі. Кожда громада несла наперед себе бойову хоругов; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Се йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою і склонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові, рум’яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя вложено велике діло. Радісний, громовий крик усіх тухольців стрітив їх прихід; тільки матері, що саме сьогодні стратили своїх синів, заридали на вид того найкращого цвіту народного, котрий завтра, може, так само поляже, скошений і потоптаний, як полягли нині їх ясні соколи. Заскиміло серце і в старого Захара Беркута, коли поглянув на тих молодців і подумав собі, як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та ні, годі! Мертвого не вернеш, а живий живе гадає…

Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім з противного боку, з лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. На спіненім коні, пообдиранім гіллям та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечніше їхати по лісі, не зачіпаючись о галуззя, їхала, що кінь доскочить, якась людина. Хто се такий був - здалека годі було вгадати. На ній був овечий монгольський кожух, обернений пелехами наверх, а на голові гарний бобровий ковпак. Молодці приняли приїжджу людину за монгольського висланця і виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з лісу та наблизившись над стрімкий обрив, по котрім треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол зліз із коня, скинув із себе кожух, і, всім на диво, показалася женщина, в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом.

- Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.

- Здорові були, чесна громадо,- сказала вона, злегка паленіючи.- Я спішила звістити вас, що монголи надходять, перед вечором будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх приняти.

- Ми знали се,- загули голоси з громади,- се нам не новина.

Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стільки молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула її.

- Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані,- сказала вона.- А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.

- Ось я, дівчино,- сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною гляділа на нього.

- Позволь, чесний батьку,- заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом,- сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

- Мій син! - скрикнув Захар.- Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється?

- Не лякайся, батьку, тої вісті, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

- В неволі? - скрикнув мов громом пришиблений Захар.- Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!

- Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров’ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу.

- І що ж він говорив тобі?

- Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я… сирота, я не маю вітця!

- Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

- Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи… зрадив… свій край і пристав… у службу монголів.

- Сього можна було й надіятись,- відповів понуро Захар.

- Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами.

- Мій син! Мій нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на Мирославу.- Хто мене потішить по його страті?

- Не бійся, батьку,- може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!

- Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

- Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут,- казав Максим,- побідите їх або ніде інде!» Так радив Максим.

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіма, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.

- Доню моя! - сказав він.- Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина,- з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Голосно ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

- Ні, батьку, не говори так,- сказала вона.- Син твій не буде страчений,- він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.

В тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: «Монголи! Монголи»! - і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченній силі показалися вдолині над Опором. Тут приходилось рішатися живо, що діяти, як боронитися? Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголів в тухольську кітлину і тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги.

Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді,- і швидко громада рішилася. Всі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси. Сторонські молодці щодуху рушили на горішній бік долини, до водопаду, щоб поробити засіки в вивозі і не дати туди монголам пройти. Страшний розрух зробився в селі. Крик, розкази й запитання, рик волів і скрип дерев’яних двоколісних теліг лунали з усіх усюдів, глушили слух і котилися по горах. Сумно прощали тухольці свої хати, й подвір’я, й огороди, та засіяні ниви, котрі нині ще мала зруйнувати і столочити страшна монгольська повінь. Матері несли своїх заплаканих дітей, батьки гнали худобу, везли на возах домашній спряток, мішки з хлібом і одежею. Курява стояла над селом; тільки потік сріблистою водою шумів собі, як звичайно, і старий величезний Сторож при вході в тухольську тіснину стояв понуро, опущений, сумовитий, немов жаліючи своїх дітей, що покидали отсю гарну долину, немов нахиляючись у сторону тіснини, щоб своїм величезним кам’яним тілом заставити їм дорогу. Засумувалась і стара липа на копнім майдані за селом, а ревучий водопад, переливаючись у кармазинових променях заходового сонця, непорушним кровавим стовпом стояв над опустілою тухольською кітловиною.

Вже зовсім опустіло село. Хати потонули в вечірньому тумані; курява уляглась по дорозі, замовкли голоси і крики, немов відвічна пустиня пожерла все життя сеї долини. Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! А на небі так ясно, так погідно! Але ні. Ось нараз щезло сонце за чорною живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Се віщуни і невідступні товариші орди, гайворони та круки, тягнуть незліченними стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б’ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в різні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір їх клекотів, мов кип’яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї кітловини, гляділи тухольці на погане птаство і в дусі проклинали тих віщунів смерті й руїни.

Але живо вид змінився. Мов через прірву в тамі валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари з страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець - Тугар Вовк.

Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов після чуми. З страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати,- але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки і плетінки, розвалюючи печі. Але вся їх лютість була даремна,- в селі ніхто не показувався.

- Прокляті пси! - говорив Бурунда до Тугара Вовка.- Зачули нас, поховалися!

- Чи заночуємо тут, бегадире? - спитав Тугар Вовк, не відповідаючи на замітку бегадира.

- Поки не зустрінемось з тими псами, поти не можемо ночувати,- відмовив Бурунда.- Веди нас до виходу з сеї ями! Треба забезпечити собі вихід!

- Вихід безпечний,- успокоював Тугар Вовк, хоч і самому якось ніяково було бачити, що всі тухольці так чисто винеслися з села. І хоч успокоював бегадира, то все-таки просив його крикнути на військо, щоб покинуло шукати добичі і спішило до виходу. Неохітно пішли перші ряди монгольської орди, коли тим часом задні все ще тислися через тіснину, чимраз густіше заливаючи кітловину.

Ось уже чільний відряд вийшов із села і спішив до вивозу, викуваного в скалі. З долини нічого не видно було в вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам’яну стіну, в котрій прокований був вивіз. Коли втім разом зверху стіни посипалось величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх. Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми.

- Куди ви, безумні? - ричав ярим туром Бурунда.- Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною!

І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалось каміння на їх голови, і не одному з вояків Чінгісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам’яні стіни з розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики і стогнання з темного вивозу, але понад ними все голосніше гримів голос Бурунди: «Далі, заячі серця, далі за мною»! - і нові купи, невважаючи на новий град каміння, поперлися в вивіз.

- Далі горі вивозом! - кричав Бурунда, щитом заслонюючись від спадаючого згори каміння.

Тим часом Тугар Вовк, побачивши на версі берега громадку молодців, велів стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрілами. Зойки розляглися на горі - і голосно завили з радості монголи. Але за своїх трьох ранених тухольські молодці з подвійною лютістю почали кидати величезними плитами на напасників. Тільки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли б усередині, на скруті вивозу не показалася несподівана завада: вивіз завалений був аж до верху величезним камінням. А тут тухольці нападали чимраз лютіше, каміння сипалось, мов град, монголи падали один за другим,- і Бурунда побачив вкінці, що даремна його завзятість, бо пройти туди годі, поки не вдасться зіпхнути тухольців з верху.

- Назад! - крикнув Бурунда, і невеличка решта монголів, що лишилася зі штурмуючої купи, без духу, мов камінь з пращі, вилетіла з вивозу.

- Вивіз завалений! - сказав, важко дишучи, Бурунда до боярина, обтираючи собі піт і кров з лиця.

- Покиньмо їх натепер, нехай тішаться! - сказав Тугар Вовк..

- Ні,- скрикнув Бурунда, з погордою поглядаючи на боярина,- вояки великого Чінгісхана не вміють відкладати діла на завтра, коли можна його зробити сьогодні.

- Але що ж тут сьогодні зробимо? - спитав Тугар Вовк, поглядаючи з дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися страшні стогнання смертельно ранених, недобитих монголів.

- Зігнати тих псів відтам з гори! - крикнув люто Бурунда, показуючи рукою на хребет скалистого, берега.- Драбин сюди! Передні на драбини, а задні відганяй їх стрілами! Побачимо, чия візьме!

З поблизьких хат назношено драбин і, за радою Тугара Вовка, позбивано їх півперечними жердками немов у широку стіну. Тухольці з гори придивлялися тій роботі спокійно. Ось уже монголи з криком підняли свою збірну драбину і поперли її до камінної стіни. Камінням, стрілами і рогатинами стрітили їх тухольці, але не вдіяли нічого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то інші двигали велику драбину дальше, а на місце зраненого прискакували свіжі. А рівночасно задні ряди монголів пускали вгору свої стріли і присилували тухольців податися взад. Страшна драбина живо наближалася до стіни. Тривога почала опановувати тухольців…

Недалеко від побоєвища, захищений кам’яною брилою від стріл, сидів на соломі Захар Беркут, занятий при ранених. Він повиймав їм із ран стріли, повимивав рани при помочі Мирослави і заходився перев’язувати їх, поприкладавши якоїсь скусно приладженої живиці, коли втім деякі залякані вояки прибігли до нього, сповіщаючи про небезпеку.

- Що ж я вам, діточки, пораджу? - сказав старий, але Мирослава схопилася з місця і побігла оглянути небезпеку.

- Не бійтеся,- сказала вона тухольцям,- живо ми поворожимо їм! Нехай собі стріляють, а ви ратища в руки, і плазом додолу! Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них! Самі вони заслонять вас від стріл, а обаливши передніх, ви обалите й задніх. Сумерки сприяють нам, і, відбивши їх сим разом, будемо мати спокій на всю ніч.

Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища в руки. Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали - знак, що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи, лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щаблів, сапання мужів, брязкіт їх оружжя - і звільна, несміло виринають перед очима лежачих мохнаті кучми, а під ними чорні страшні голови з маленькими блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті, глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз вище; вже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами, широкі груди,- в тій хвилі з страшним криком зриваються тухольці, і ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасників. Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання,- і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обалюючи за собою слідуючі ряди,- а на ту купу живих і мертвих, без ладу змішаних, кривавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння,- і понад усім тим пеклом, напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і грімкі страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, нетямлячись з лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

- Псе блідолиций! - кричав він, скрегочучи зубами.- Подвійний зраднику - се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!

Тугар Вовк полум’ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув відроду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

- Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чінгісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру.

- Ага, так! - крикнув Бурунда.- Щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо!

- То вели спалити хати і ночувати війську під голим небом!

- Усе ти хитро говориш, щоб відвернути мій гнів, аби скинути з себе вину! Але ні! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись, або горе тобі!

Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що він не всьому винен, що він радив, як по його думці було найліпше, що рада начальників монгольських пристала на його слова, що ніякий провідник не може ручити за несподівані пригоди, які лучаються по дорозі,- все те відскакувало від переконання Бурунди, мов горох від стіни.

- Добре, боярине,- сказав він вкінці,- я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш отворити нам дорогу з сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл, а не слів від тебе.

І він з погордою відвернувся від боярина і пішов до своїх монголів, могутнім голосом розказуючи їм зараз зі всіх кінців підпалити село і очистити рівнину з усього, що могло би служити ворогові покривкою для нічного нападу. Радісно закричали монголи - вони давно вижидали такого наказу. Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кривавим полум’ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов від подуву вітру полум’я стелилося плазом, золотилося іскрами, меркотіло, хвилювало, мов огняне озеро. Хрускіт упадаючих кроквів і стін котився глухо по долині; стіжки збіжжя й сіна виглядали, мов купи розжареного вугля, а з їх середини де-де пролизувалися біляві огневі пасма; дерева горіли, мов свічки, високо в повітря викидуючи огнисте, горюче листя, мов рої золотих мотилів. Ціла тухольська долина виглядала тепер, мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалось їм під руки. З жалібним стогнанням гепнула додолу підтята монгольськими сокирами прастара липа, свідок громадських копних зборів. Повітря в тухольській кітловині розігрілося, мов справді в кітлі, і живо схопився з гір страшний вітер, що курбелив іскрами, рвав горючу солому і головні та кидав ними, мов огняними стрілами. Потік тухольський перший раз відроду побачив такий блиск; перший раз розігрівся в своїм холоднім кам’янім ложі. Може, зо дві години тривала пожежа, якій з високих берегів німо, з виразом безсильних жалощів придивлялися тухольці. Тоді монголи почали гасити недогарки, вкидуючи їх у потік, і заходились обкопувати свій табір широким ровом. Посеред табору в одній хвилі виставлено шатри для старшин,- решта війська мала ночувати під голим небом, на розігрітій пожежею землі.

І знову стемнілося в тухольській кітловині. Монголи радо були б порозкладали огні в таборі, але сього годі було зробити: аж тепер вони нагадали собі, що пожежею опустошили цілу рівнину, і все, що тільки могло згоріти, згоріло або поплило долі потоком. Прийшлось спати війську і стояти варті напотемки,- рови навіть не викопано так глибокі, як треба, бо вже зовсім було стемнілося. Гнівний, невдоволений, мов чорна хмара, ходив Бурунда по табору, оглядаючи окопи й варти, поставлені коло них, перекликаючись з начальниками і видаючи накази, як пильнуватися нічного нападу. Вже північ була близька, коли в таборі потроху втихло: тільки крики вартових і рев водопаду переривали загальну тишу.

Тільки в однім місці монгольського табору блищалося світло: се горів-палахкотів смоляний світич у шатрі Тугара Вовка. Білявий огник мигкотів, і шкварчав, і димів, пожираючи розтоплену смолу і кидаючи непевне понуре світло на нутро боярського намету. Пусто і непривітно було в наметі, так само як тепер у душі Тугара Вовка. Він ходив по намету, занятий важкими думами. Згірдні слова Бурунди пекли його горду душу. Вони були мов удар в лице,- разом блисло в очах у боярина і разом побачив він, на яку ховзьку дорогу попався.

- Пета обіцяв мені ласку Чінгісхана,- воркотів він,- а сей поганець трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх, найнижчий із слуг сього невольника? Пета обіцяв мені всі гори в дідицтво, велике карпатське князівство, а Бурунда грозить мені не знати чим. І він міг би додержати слова, проклятий! Що ж, чи підлягати йому? Авжеж! Я в його руках! Я невольник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима,- де він? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не можна б, от напримір, його самого проміняти за вільний вихід із сеї западні? Се думка добра!

І він покликав двох монголів, що лежали недалеко його шатра, і велів їм знайти і припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пішли монголи,- здавалось, що повітря тухольської долини не сприяло якось острій монгольській дисципліні…

Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволі?

Максим сидів насеред тухольської вулиці, закований у тяжкі ланцюги, якраз проти своєї батьківської хати, лицем обернений до того подвір’я, на котрім він гуляв хлопчиною і ходив ще вчора вільний, занятий щоденною працею, а по котрім нині снувалися купи гидких монголів. Його привезли сюди на коні, а коли прийшов наказ тут зупинитися і спалити село, його скинули з коня на вулицю. Ніхто до нього не турався, не пильнував його, але про втечу не було й мови, бо купи монголів раз у раз снувалися довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що діється довкола нього, і сидів непорушно на дорозі, мов кам’яний милевий знак. У голові його було пусто, думки не клеїлися докупи, навіть вражіння не хотіли в’язатися в один суцільний образ, тільки миготіли та перхали поперед його очима, мов сполошені чорні птахи. Він одно тільки чув виразно, що ланцюги тиснуть його, мов залізні холодні гадюки, і що вони висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку.

Нараз зажеврілось довкола, дим бовдурами повалив по дорозі і вкрив Максима, жручи його очі, запираючи дух у грудях. Се горіла Тухля. Максим сидів серед пожарища і не поворухнувся. Вітер закрутив димом, сипав на нього іскрами, бухав гарячим повітрям,- Максим немов не чув усього того. Він рад би був разом згинути, полетіти в повітрі отакою золотою іскрою і згаснути там, у яснім холоднім блакиті, близько золотих зірок. Але пута, пута! Як вони тепер страшно тисли його!.. Ось і його батьківська хата занялася, полум’я бухнуло попід дах, обвилось огняною гадюкою поперед вікна, зазирнуло дверима до хати і вигнало відтам величезний бовдур диму, щоб відтак самому поселитися в Беркутовім житлі. Мов мертвий, глядів Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається, щось палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася покрівля, розсілися угли його рідної хати і бухнуло з розжеврілої огняної маси ціле море іскор під небо,- Максим скрикнув болісно і зірвався на рівні ноги, щоб бігти кудись, рятувати щось,- але, поступившись усього один крок, безсильний, мов підкошений, упав на землю й зомлів.

Уже погасла пожежа, повіяло гарячим гірким димом по долині, вже затих бойовий крик монголів, що під проводом Бурунди і Тугара Вовка різалися з тухольцями при вивозі, вже прояснилось і визвіздилось нічне небо над Тухольщиною і спокійно зробилося в монгольськім таборі, а Максим усе ще лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рідної хати. Зорі жалібно гляділи на його бліде, кривавими пасмугами вкрите лице; груди його ледве-ледве піднімалися - єдиний знак, що се лежав живий чоловік, а не труп. В такім положенні знайшли його монголи і зразу дуже злякалися, думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежі. Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице і дали йому напитися, він глипнув очима і позирнув довкола себе.

- Живий! Живий! - завили радісно монголи і нетямного, ослабленого підхопили попід руки і помчали до шатра боярина.

Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім і оплаканім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрижали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю. Монголи віддалилися; боярин довго, німо, в задумі глядів на Максима. За що він ненавидів того чоловіка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велів відразу вбити його, але видав його на повільну, а все ж таки неохибну смерть,- бо се ж прецінь певна річ, що монголи не випустять його з своїх рук живого, але скоро їм навкучиться тягати його з собою, заріжуть, як худобину, і покинуть серед шляху. І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його доньці? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смілість і одвертість? Чи, може, за те, що він хотів зрівнятися з ним? Отже ж тепер зрівнялися: оба вони невольники і - оба нещасливі. Тугар Вовк чув, що гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров. Він і вперед уже, зараз по взятті Максима до неволі, старався піддобритись до нього, не із співчуття, а з хитрості, але Максим не хотів ані слова говорити до нього. Правда, боярин давав йому такі ради, котрих Максим не міг послухати. Він радив йому перейти на службу до монголів, вести їх через гори, і обіцював за те велику надгороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб’ють його. «Нехай б’ють!» - се було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст. Тільки ж диво, що й тоді вже те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же він чув виразно, що щось, мов крига, тає в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно і право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настільки глухе на голос сумління, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогодні і вже зовсім іншими очима і з іншим серцем глядів на сидячого в наметі напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, взяв його за руку і хотів підвести та посадити його на стільці.

- Максиме! - сказав він лагідно.- Що се сталося з тобою?

- Пусти мене! - простогнав слабим голосом Максим.- Дай мені вмерти в спокою!

- Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут на лавці, покріпись, я маю з тобою поговорити де про що.

Хоча Максим наполовину не розумів, а наполовину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м’яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.

- Дурний хлопче,- говорив він,- таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя - дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

- Життя в неволі нічого не варте,- відказав Максим,- краще смерть!

- Ну… так… розуміється,- мовив боярин,- але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

- Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори… Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!

- Не про те тепер річ,- сказав з усміхом боярин,- а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний - ще сьогодні.

- Як? - спитав Максим.

- Я знав, що ти зацікавишся,- знов усміхнувся боярин.- Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх опір тілько сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тілько ходить.

Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.

- Обскочили вас тухольці, кажеш? - кликнув він радісно.- І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже. Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

- Те-те-те! - перервав його боярин.- Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу! Нам квапно діється.

- І що ж я можу вам у тім порадити?

- А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення.

- Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

- Не пристануть? - скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?

- Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

- І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! - сказав боярин.- Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

- Не хвали, боярине, дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

- А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

- Говори щиро, по правді,- се єдине чародійське слово.

- Ой, не так воно, хлопче, не так! - сказав невдовлений боярин.- Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляє,- він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ні за що билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

- Дивний ти чоловік, боярине! - сказав він.- Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

- Хлопче! уважай, хто ти і де ти! - скрикнув він.- Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

- Що моє життя!..- сказав спокійно Максим.- Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.

В тій хвилі відхилилася запона намету, і швидким кроком ввійшла до намету Мирослава. Вона бистро зирнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

- Ах, ось він, ось він! - скрикнула вона.- Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється?

Максим сидів мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй. Її слова були, мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів’ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенні, за дотиком її м’якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кривавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.

- Мирославо,- сказав він, відвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в мені любов до життя!

- Милий мій! - сказала Мирослава.- Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!

- Нащо мені надії? Надія не розіб’є тих ланцюгів.

- Але мій батько розіб’є.

- О, твій батько! Так, він говорить, що готов се зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.

- Якої услуги?

- Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.

Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.

- Тату,- сказала вона,- правда се?

- Правда! - сказав Тугар Вовк.

- І ти думаєш, що Максим знає таке слово?

- Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися.

Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:

- Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?

- Ні ще,- але се сто́яти буде хвилю. Його намет поуз мойого.

- То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово.

- Ти наклониш?

- Побачиш! Іди лишень!

- Причарована дівчина,- воркотів сам собі боярин, виходячи з намету.- Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!

- Серце моє, Максиме! - сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді спечені уста.- Не журися! Монголи відси не вийдуть - тут їм усім погибати!

- Ох, Мирославо, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, заслабі наші тухольці.

- Нам прийшли в поміч загіряни й верховинці.

- Зброї доброї не мають.

- І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі - хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кождім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.

- І хто ж се таке вигадав? Хто навчив наших майстрів?

- Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п’ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.

Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.

- Життя моє! - сказав він.- Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!

- Ні, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.

- Яку силу? - спитав Максим.

- Слухай! - сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тільки десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.

- Гримить,- сказав Максим,- ну, і що ж з того?

- Що з того? - живо сказала Мирослава.- Се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку… Слухай лишень!

І вона озирнулася по намету, хоч там було зовсім пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця і шепнула йому в вухо кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги.

- Дівчино! Чародійська появо! - скрикнув він, вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням - Хто ти і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.

- Ні, Максиме, ні, милий мій,- сказала дивна дівчина.- Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!..

- Немовби я міг бути щасливим без тебе!..

- Ні, Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз!

- Як утікати? Адже ж варта не спить.

- Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тілько ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстень: його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе.

- А ти?

- За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.

- Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу сього.

- Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.

- Я також! - сказав уперто Максим.

В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.

- А що? - сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.

Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.

- Все добре, тату,- сказала вона,- тілько…

- Тілько що?

- Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу.

- Ну, то чорт його бери! - відворкнув гнівно боярин.

- Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстень від Пети; з тим перстенем варта пропустить його.

- О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить - сам собі вирви з рук остатню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.

Засумувалася Мирослава. Її ясні очі покрилися сльозами.

- Соколе мій! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.- Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстень!

- Ні, Мирославо, не бійся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.

Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибель, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намету за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалось від якоїсь неясної мішанини радості, й тривоги, й надії.

VII

- Що се за стук такий у лісі? - спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір.

- Дрова рубають,- відповіла коротко Мирослава.

- Та тепер? Уночі?

- Зараз буде день.

І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам’яних обривах, що стіною окружали тухольську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь темні постаті. Цюкання сокир залунало з подвійною силою.

- Що вони роблять? - спитав боярин доньки.

- Дерево обтісують.

- Нащо?

- Прийдеш, то й побачиш.

Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх - приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так много огнів, се ще й ліпше для монголів - не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця.

А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам’яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.

- Хто йде? - крикнули вгорі голоси від огнища.

- Свої! - сказала Мирослава.

- Що за свої? - скрикнули тухольці, заступивши стежку. Живо пізнали Мирославу, що йшла передом.

- А за тобою хто?

- Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.

- До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонічко на небо, не так ми з ними переговоримося.

- От які ви смілі! - сказав усміхаючись Тугар Вовк.- Ну, ну, до такої радості недовго ждати. Та тілько не знати, чи вашим матерям се буде така радість - видіти ваші голови на монгольських списах!

- Цур твойому слову, вороне! - скрикнули тухольці, обступаючи боярина.

- Ну, ну,- задобрював їх Тугар Вовк,- я ж не бажаю вам того, а тілько кажу, що се не було би добре. І власне, щоб вас охоронити від такої долі, я й хотів би переговорити з вашими старими. Бо жаль мені вас, молоді, нерозважні діти! Ви готові йти сліпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи ні. Але старі повинні розважити.

Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрім майстри обтесували дерево, інші в обтесаних уже стовпках довбали діри, інші бортили борти та притесували чопи.

- Що се ви робите? - спитав боярин майстрів.

- Згадай, коли мудрий! - відповіли ті з насмішкою, збиваючи пообтесуване дерево докупи в виді воріт із сильними поперечниками і зв’язуючи пару таких воріт горою й сподом подовжніми платвами з грубого дилиння. Боярин зирнув і аж руками об поли вдарився.

- Метавка! - скрикнув він.- Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?

- Були такі, що нас навчили,- відказали майстри і принялися з сильного букового пня витесувати щось на подобу величезної ложки, котра держаком мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап’яту між стовпками передніх воротець і скручувану чимраз сильніше при помочі двох корб, прироблених до стовпків. А в широку жолобину на другім кінці мало вкладатися каміння; пружність скрученої ужви мала кидати те каміння з ложки далеко на монголів.

Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кождого огнища майстри - а в Тухольщині кождий селянин був майстер - ладили таку саму посудину, а молодці, жінки й діти крутили ужви.

«Ну, горячо прийдеться нашим монголам під такими посудинами здобувати собі вихід із сеї ями!» - подумав Тугар Вовк, ідучи з донькою дальше в ліс убитою доріжкою до поляни, серед якої горіло велике огнище, а довкола нього сиділа згромаджена рада тухольських старців.

- Мирославо,- сказав по хвилевій мовчанці Тугар Вовк,- чи се ти навчила їх робити метавки?

- Я,- відповіла Мирослава і пильно погляділа на батька, надіючись вибуху його гніву. Але ні! По лиці боярина перемигнув вираз якогось задоволення.

- Добре, доню! - сказав він коротко.

Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота зміна в успособленні її батька, не знаючи, що його віра в щасливу вдачу монгольського походу, а тим більше в додержання монгольських обіцянок, дуже вже похиталася і що боярин у такім разі з конечності мусив чіпатися громади, і поступок доньки був йому в тім пожаданою опорою.

Наблизилися вже до поляни, на якій усю ніч сиділи безсонні, радою заняті старці тухольські. Була се простора поляна, похилена трохи на полудень, а від півночі замкнена стрімкою скалою м’якого карпатського лупаку. Величезні смереки окружали поляну впівокруг від сходу, полудня й заходу, так що сонце тільки на найвищім вершку полудневого стояння могло зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам’яними плитами, котрі тепер поросли м’яким руном моху та корчами чепіргатої папороті. Тільки одна стежка через середину поляни була протоптана і вела до глибокої, в скалі викутої яскині в виді склепу, зовсім відкритого на полудне. Стіни склепу стояли сірі, без ніякої оздоби, сподом були в камені викуті лави й заглибини; тут камінь був червоний, перепалений, а на паленищах видні ще були сліди огню; тільки стеля мала на собі одну-однісіньку оздобу - виковану з каменя випуклясту півкулю, завбільшки з добрий хліб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.

Се була давня тухольська контина, де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля. Хоча християнські монахи давненько вже охрестили тухольський народ, то все-таки він довгі ще часи, молячись у корчинській церкві християнському богу, не покидав і своїх прадідівських богів, і дорога до «Ясної поляни» ніколи не заростала, вічний огонь серед поляни ніколи не вгасав - відти й назва її «Ясна поляна»,- а й перед невеличкими боковими вівтарями Лади й Діда частенько курився пахучий ялівець і тріпоталися різані їм у жертву голуби - дар тухольських дівчат і парубків. Але звільна народ забував про давніх богів. Священики надзирали остріше за тим, аби люди не молились по-давньому; молодіж перестала приносити дари Ладі й Дідові; діти виростали, не чувши нічого про давніх богів і давні звичаї; тільки між старцями де-не-де хоронились іще останки давньої, вільної, чисто громадської релігії, котра дозволяла кождій громаді мати свого окремого бога (як Тухля мала свого Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смерті, але найбільшою карою вважала іменно саму смерть, смерть тіла й душі для людей неправедних. Нова релігія, зроджена далеко на Сході, запанувала на нашій землі, а радше змішалася з нашою давньою релігією, і тільки та сумішка дала їй можність сумирно зжитися з поглядами народу. Вимирали звільна старці, тямущі давньої віри, а хоч деякі й жили ще, то вже не сміли визнавати її одверто, не сміли навчати її молоде покоління, але жили собі самітно, ховаючи свою віру в серці, з тим сумним переконанням, що разом із ними й вона зійде до гробу.

Одним із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут. І диво дивне! Прихильність оту він виніс із скитського монастиря, від старого монаха Акинтія. Чи старий дивовижний лікар случайно тільки розповідав свойому ученикові про давню віру, так близьку до природи й її сил, чи, може, й його серце більше потягало до тої віри в противенстві до строгого візантійського християнства,- досить, що з побуту при старім монасі Захар виніс велику прихильність до старої віри і поклявся бути їй до смерті вірним. У своїй Тухлі знав він про «Ясну поляну», на якій давно вже погас вічний огонь і не курився пахущий ялівець, і котру корчинські священики окричали місцем заклятим і нечистим. Та хоч як опушена була «Ясна поляна», то все-таки досі ніхто не посмів діткнутися образу Сонця, то є золотої бляхи, котрою він був окований, і той золотий образ усе ще яснів серед стелі контини, дожидаючи проміння полудневого сонця, щоб у ньому розжеврітися тисячами іскор. По добрій волі приняв на себе Захар Беркут догляд старої святині; стежка, що виднілася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кождої весни, протягом більше вже як п’ятдесятьох літ, Захар, виходячи за ліками, пробував самітно, в молитвах і думах, на «Ясній поляні» тиждень і по кождім такім пробутку вертав до села скріплений духом, з яснішими і чистішими мислями. Не раз тоді тухольці з своєї долини бачили як понад вершками смерек, що окружали «Ясну поляну», вився синявими клубочками дим запахущого ялівцю, і говорили до себе: «Се старий старим богам молиться». І говорили се без насміху, без ненависті, бо Захар хоч і не навчав нікого старої віри, та зате тим пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання і чужу віру.

Отут-то, на «Ясну поляну», зійшлись сеї страшної ночі тухольські старці. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шуміли стародавні смереки, немов нагадуючи давні часи; у відблиску огнища яснів золотий образ сонця в яскині кривавим блиском; у задумі сиділи старці, слухаючи цюкання сокир по лісі та оповідань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив нині в старого. Він, що ніколи не любив говорити про стару віру, нині розговорився, і то з таким сердечним жалем, з яким говорив хіба про найближчі й найдорожчі серцю діла. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як три святі голуби, Дажбог, Світовид і Перун, сотворили землю з піскового зерна, як Дажбог три дні шукав на дні безодні, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшениці, друге жита, а третє ячменю, і дарував їх першому чоловікові Дідові та його жінці Ладі; як Перун дарував їм іскру огню, а Світовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. І далі розповідав Захар про життя перших людей, про великий потоп, від якого люди ховалися в горах і печерах, про старих велетнів і їх царя, тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольські старці тих оповідань, мов вістей про якийсь новий, незнаний світ; багато такого, що вони говорили і співали в піснях не розуміючи, тепер ставало ясно і в суцільнім зв’язку перед їх очима, і Захар Беркут сам видався їм останнім із тих добрих велетнів-сторожів тухольських, про яких добрі діла так само оповідати собі будуть пізні покоління.

Аж ось захрустіло сухе гілля на стежці і разом виринули з лісової пітьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого Захара, а боярин зупинився близ огнища.

- Батьку,- сказала Мирослава до Захара,- я бачила твого сина!

- Мого сина? - сказав Захар спокійно, мов про помершого.

- Так! При помочі отсього перстеня я пройшла монгольський табір і бачила його. Маймо надію, батьку, що він швидко буде знов на волі.

- Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов іще з тобою?

- Се я, старче,- сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк,- чи пізнаєш мене?

- Лице твоє пізнаю,- ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?

- Я прийшов до вас, старці тухольські, в посольстві від великого Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили.

- Чого ж хоче від нас Бурунда-бегадир? - спитав Захар.

- Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика і непоборна, що дармо ви робите засіки в ваших вивозах, дармо будуєте машини до кидання каміння,- нічим ви не врадите проти його сили.

- Видно, що твій Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас лякати. Се добрий знак. Говори дальше.

- Ні, старче, не слід тобі легковажити слів начальника монгольського. Його погроза - то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай же, що велить далі сказати вам Бурунда-бегадир моїми устами. Ціль його походу - край угорський, дідицтво Арпада, що був підданим великого Чінгісхана, а тепер не хоче признати його зверхності. Щоб укарати непокірного, вислав великий Чінгісхан свою силу на захід сонця. Чи ж ваша річ спиняти ту силу в її поході? Бурунда-бегадир, начальник одної часті тої сили, бажає по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а твій син, старче. От що каже він звістити вам: розваліть свої засіки і пустіть монгольську силу з вашої долини, а в заміну за те він готов віддати вам вашого полоняника живого і здорового. Розважте добре, як корисна для вас ласка Бурунди! Опір ваш даремний,- чи сяк, чи так, а монголи розвалять ваші засіки і підуть своєю дорогою. Але вони не хотять тратити часу в вашій долині, не хотять проливати вашої крові і готові віддати вам полоняника за пропуск. У противнім разі, розуміється, його жде неохибна смерть, і то серед страшних мук, а вас жде кривава різанина, в якій, помимо всяких способів, ви мусите бути побиті. Вибирайте ж, що ліпше для вас!

З увагою слухали тухольські старці тих слів Тугара Вовка, і на деяких вони справді зробили вражіння. Побачив се Захар і сказав:

- Чесні браття, чи хочете порадитись по щирості над предложенням Бурунди, чи, може, однозгідно подасте про нього свій голос?

- Порадимось, порадимось! - сказали старці. Тоді Захар попросив Тугара Вовка віддалитися на хвилю. Боярин гордо віддалився в супроводі своєї доньки.

- Захаре,- сказав один із громадян,- тут діло йде про життя або смерть твого сина. Чи не ліпше б нам відступити від непевного бою і вирятувати хлопця?

- Тут діло не йде про мойого сина,- сказав Захар твердо.- Коли б про нього справді йшло діло, то я сказав би вам: «Я не маю сина, мій син погиб у бою». Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону і тепер мусили б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі!

- Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна.

- Ну, то погинемо всі до остатнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов’язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам’яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіші їх напади. Але що,- і сього не треба буде. Сеї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської.

- Так ти радиш нам відкинути предложення Бурунди?

- Зовсім конечно.

- І видати твого сина на певну загибель?

- Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болісно Захар.- Хто мені при такім ділі нагадає про нього, той стає в союзі з батьківським серцем проти мого розуму. Розум каже: відкинути згоду! А що каже моє серце, се вже моя річ, і що кому до того!

- То нехай буде по-твойому! - сказали старці.- Коли бог судив йому згинути, то ми проти того нічого не врадимо; коли ж ні, то й так він вирятується з пащі лютого ворога.

Прикликано боярина, і Захар устав, щоб оголосити йому відповідь громади. З смертельною тривогою в серці гляділа на нього Мирослава: вона, бідна, все ще надіялася, що тухольці схотять викупити її Максима.

- Розумно,- звісна річ, по-свойому розумно - захвалював ти нам, боярине, згоду зі своїм начальником. Ми й не дивуємось тобі: твій обов’язок був так говорити, у всім сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б діло йшло тілько між мною а твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть свою власну стару голову, за увільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористати можу тілько я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить йти ваш похід. Чи можна ж так мінятися? Яка користь верховинським і загірним громадам із мого сина? А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади. Ми зобов’язалися боронити їх від вашого нападу, і на таке наше слово вони прислали нам свою поміч - п’ятсот добірних молодців. Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилинн,- і так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинимо вас; тілько ж знайте, що лише по трупі остатнього тухольця ви зможете вийти з сеї долини. Та хто знає, може, побіда судилася нам, а тоді знайте й ви, що, ввійшовши в нашу долину, ви всі ввійшли в могилу, що навіть трупи ваші з неї ніколи вже не видобудуться. Або ми всі погинемо, або ви всі - іншого вибору нема. Се наша відповідь.

Лице Захара палало дивним огнем при тих грізних словах,- так що боярин, задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не міг здобутися на ніяку відповідь. Він бачив, що тут даремна всяка дальша балаканка,- тож мовчки відвернувся і пішов назад у свій бік. Мертва мовчанка стояла в зборі,- тільки огонь тріщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбійчі прилади на монголів.

- Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава.- Тату, вернися! - І вона побігла за ним і вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серці могучим, незаглушеним голосом.- Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів,- а вони простять тобі все минувше! А там - чого там можеш надіятися? Вони зрадять тебе, упоять обіцянками і заріжуть! Таточку, не йди більше між монголів,- там смерть тебе чекає!

Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потім притис Мирославу до груді і сказав стиха, напівстрого а напівласкаво:

- Дурна дівчино, не пора ще мені! Ще не вся надія монголів пропала. Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося…

- Ні, таточку,- прошептала крізь сльози Мирослава,- покинь такі думки! Хто знає, може, тоді буде запізно!

- Не бійся, не буде запізно. Лишайся тут і братайся, про мене, з тухольцями,- а я мушу йти туди. Не забувай, дівчино, що там… той… твій Максим, і хто знає, може, ми один другому на що пригодимось. Бувай здорова!

Тугар Вовк щез у переліску, спішачи стежкою до огнища над обривом, щоб по його склоні зійти до монгольського табору. При огнищі він ще оглянув майже готову вже метавку, попробував ужву і, похитавши головою, сказав: «слаба», а потім, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою скісною стежкою в долину.

Тим часом на «Ясній поляні» було тихо, важко, сумно, немов отсе посеред збору лежав дорогий усім мертвець. Тільки Мирослава хлипала голосно, втираючи рясні сльози, що котились по її лиці. Нарешті вона зблизилася до Захара і сказала:

- Батьку, що ви зробили?

- Те, що мусив зробити. Інакше було б нечесно,- відповів Захар.

- Але ваш син, ваш син! Що з ним буде?

- Що бог дасть, доню. Та годі, не плач! Пора нам думати про діла. От уже Віз до заходу клониться і готури голосять у гущаві,- ранок зближається. Ану, громадяни, ходімо братися до оборони, ні, до нападу, до остатньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я відповідь передав їм! Ходім, най ніхто не лишається! І старі й малі, кожде придасться. Покажімо тим дикунам, що може громада!

З гомоном повстали старі тухольці і повалили з «Ясної поляни» над обриви оглядати діло майстрів, машини-метавки. Машини майже всюди вже стояли готові, грубо збиті з сирого грубого дерева, позверчувані і позбивані кілками, але ж і роблені не навміць, а про хвилеву потребу. Та не до оглядання закликав громадян Захар. На хвилю тільки вони спинилися коло машин, а потім купками йшли чимраз далі понад кручею, долі долиною, аж до того місця, де тухольський потік тісниною випливав із долини і де край нього стояв величезний кам’яний стовп, чотиригранний, грубий і нахилений над потоком, званий тухольським Сторожем. Туди, за проводом Захара й Мирослави, спішила вся тухольська громада: молодці несли на плечах довгі грубі ялиці й драбини, дівчата величезні вінці з листя і смерекового галуззя, старші несли довгі звитки шнурів і линвів. Огні в тій стороні погашено, щоб ворог перед часом не доглянув, що тут робиться. Звільна, обережно, без шуму, мов тиха вода, почала громада крутими стежками вниз по обривах спускатися в долину. Попереду сильний відряд узброєної молодежі, котрий лавою в три ряди став у долині, лицем звернений до монгольського табору, може о яких тисячу кроків віддаленого відси. Далі пішли молодці з драбинами, шнурами й ялицями: драбини приставлено до обривів і по них легенько зсунено ялиці вдолину. Дівчата передали свої вінці молодцям - їм не слід було сходити вдолину, де кождої хвилі міг напасти ворог. Напослідку посходили додолу і старі з Захаром Беркутом і, оглянувши становище узброєних і всі прилади, поспішили до тіснини, крізь яку з шумом котив додолу свої чисті хвилі тухольський потік.

Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього. Тихо було довкола. Захар молився:

- Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди наші вважали своїм опікуном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падеш і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свойого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам’яну стіну і дав водам пророку, і дарував людям отсю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!

В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо, і далеко в горах загуркотів грім.

- Так, се твій могутній голос! - сказав радісно Захар.- Ану, діти! Останній раз увінчайте сей святий камінь!

Чотири молодці по драбині вилізли на камінь і обвили його вершок зеленими вінцями. Знов загриміло в полудневій стороні.

- Воля його, діти! - сказав Захар.- Обвивайте його шнурами! А ви, інші, живо до рискалів! Підкопуйте його здолу, підкладайте підойми! Живо, діти, живо!

Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами і шнурами, здолу підкопувано його насаду, і в шпару, що показалася недалеко під землею, вкладано скосом ялиці, що мали служити за підойми для обалення каменя поперек тіснини. Швидко справні молодці зробили всі потрібні приготування, повіднімали драбини, попідкладали грубе каміння під підойми.

- Беріться за линви, всі, хто може досягнути! За підойми, хлопці! - розказував Захар, і відразу сотні рук приймилися за діло.

- Далі, дружною силою! - крикнув Захар.- Тягніть! Тисніть!

Ухнув народ з натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.

- Ще раз! Дужче натискайте! - кричав Захар і сам принявся за линву. Захитався величезний камінь.

- Рушається! Рушається! Подається! - закричав радісно народ.

- Ще раз напирайте, з усеї сили!

Ще раз ухнув народ,- і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшися в повітрі, з страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потоку й тіснини. Застогнала і затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потоку, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці. Ворухнулася в своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу і стояли готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували.

Захар живо, мов молодець, оглянув положення обаленого каменя. Камінь упав так добре, немов від віку сюди був припасований. Острими кінцями він позапинався за вистаючі роги обривів, що творили тіснину, а цілою своєю масою мостом ліг поперек потоку. Правда, води потоку він собою не загатив, бо вода плила глибшим коритом,- але ось уже тухольські молодці двигали на руках великі плити, а інші вичищували дно потоку від намулу і круглого каміння, щоб зовсім щільно замурувати воді прохід. А інші знов мурували з другого боку, поза каменем, у тіснині, виводячи таким способом з найгрубшого каміння стіну на які три сажні завгрубшки від одної стіни тіснини до другої. Та стіна, а ще з величезним Сторожем у своїй основі, могла безпечно опертися хоч би й найсильнішому напорові води.

- Живо, діти, живо! - заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи.- Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з отсими обривами заввишки,- побачимо, що вдіє сила Чінгісхана проти сили води.

Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований. Гнівно закрутилася виром на місці спинена вода, мов не розуміючи, пощо се спиняють її в бігу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камінь, кинулась було підгризати спідні, на дні покладені плити, шукати між ними проходу, але все було даремно, всюди камінь та й камінь, щільно стиснений і збитий в одну незламну стіну. Заклекотіла вода. Порушилася в усім своїм ложищі - і стала, зачудувана, спокійна на вид, але з гнівом у її кришталевій глибині. Мов тур, готуючись до нападу, стане і голову вниз похилить, і роги до землі згинає, і стишиться, щоб опісля разом вирватись із того приниженого положення і кинутися з цілою силою на противника, так і непривична до пут вода тухольського потоку на хвилю притишилася, немов злінивіла, задрімала в плоских своїх берегах, а тим часом набирала сили і смілості до нового рішучого нападу, і тільки стиха перла собою о стіну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору. Але ні; запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй непорушності, непереможна. Пильні руки тухольців раз у раз скріпляли її, навалюючи каміння на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою, непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам’яна гать усе вище й вище під руками тухольців. Узброєні молодці давно вже покинули своє становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори на друччя й молотки до оббивання каміння. Радісно глядів Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.

А втім, на сході, над монгольським табором, кривавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на занятих своєю роботою тухольців. Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:

- Сонце, великий, преясний володарю світу! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом кленемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!

Він замовк. Слова його, гарячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула бити собою о кам’яну гать а повернулася взад.

VIII

Поки боярин вернувся зі свойого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невольництва. Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті - все те немов вирвало його з темного гробу, повернуло йому життя. Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думками дожидався він боярина.

- Так ти тут? - скрикнув боярин, вступаючи в намет.- Бідний хлопче, даремно я старався о твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.

- А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? - відповів Максим.- Ну, але що ж таке сказав мій батько?

- Казав, що будуть битися до остатнього духу, та й годі! «Або ми,- каже,- всі поляжемо, або ви».

- Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумати, заким що говорить.

- Вже я то бачу, що він хоч потроху, а правду каже,- мовив неохітно боярин.- Але що діяти? Все-таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!

- Ей, боярине! Є способи на силу! - відмовив Максим.

- Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували її, то певна річ,- навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.

- А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?

- Не знаю. Бачиться, нема. А втім, недовго й чекати, рано побачимо. Тілько лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!

- Ні, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю.

- Але що ж я їм удію?

- Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.

- Ти? Мені? - скрикнув здивований боярин.- Що ж ти можеш зробити для мене?

- Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну, а скриту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки і вийти з сеї долини.

Боярин стояв мов остовпілий перед Максимом, ушам своїм віри не няв. «Невже ж се може бути?» - блиснуло в його голові, і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все-таки йому подобалася його рицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей.

- Хлопче,- скрикнув він,- що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?

- А що ж, боярине,- сказав напівсумно, а напівнасмішливо Максим,- сам же ти сказав, що сила солому ломить.

- Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду?»

- Що діяти,- сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то не можна!

- І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? - скрикнув гнівно боярин.

- Боярине,- відказав терпко Максим,- не згадуй про неї!

- А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.

- Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…?

- Якби що? Чому не договорюєш? - скрикнув Тугар Вовк.

- Нічого, нічого! Я тілько ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?

- Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?

- Направду, коли тілько буде можна…

- Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?

- Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тілько не буде якої іншої перешкоди.

- А яка ж би могла бути?

- Я… не знаю…

- Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!

- Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отсе тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.

- Нехай і так,- сказав Тугар Вовк.

- І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.

- Се розуміється само собою,- сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.

Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов звіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожда з них мов острими медвежими кігтями впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерті йому не минути, на смерть він готов віддавна,- але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність, може й життя, лежить на тім слові,- вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника,- се страшно, се мука, се гірше самої смерті. Але й сама смерть була йому тепер, після бачення з Мирославою, далеко страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і непорушно глядів на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі… Але що се таке? В тій хвилі задрижала земля, і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя,- що се таке сталося? Максим зірвався на рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Се тухольці працюють! Се вони будують оту заваду, що спинить монголів і не дасть йому бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть ворогові не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно,- він не міг висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням.

- Хлопче,- сказав він живо,- дуже впору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися відси - тут небезпечно!

Мов острі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.

- А се відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться засіками,- живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш, ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо.

- Але що ж се за вихід такий, що тілько вдень можна його знайти?

- Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді, в однім місці під верствою землі лежить велика плита. Треба винайти се місце, відкопати і відвалити плиту, а тоді ввійдемо до тісного, поміж підземні скали проробленого хідника, який виведе нас аж на гору, просто на «Ясну поляну», там, де ти недавно бачив мойого батька.

- Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! - скрикнув боярин.

- Добре тобі мовити, боярине, тілько одно забув, що село згоріло, плоти і будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?

- Га, нехай буде й по-твойому,- сказав вкінці боярин.- Іду звістити про се Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тілько, небоже, ти все-таки лишишся під вартою, бо скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі, і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерті не минеш.

- Я се давно знаю, боярине! - сказав безжурно Максим.

Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними дикими очима і сказав через товмача - сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.

- Рабе,- мовив Бурунда.- Я чув, що ти знаєш вихід із сеї долини?

- Знаю,- відказав Максим.

- І готов показати його нам?

- Готов.

- Якої плати надієшся за те?

- Ніякої.

- Для чого ж се робиш?

- З доброї волі.

- Де сей вихід?

- В огороді мойого батька.

- Можеш зараз знайти його?

- Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду.

- Отсе ж розвиднюється. Йди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.

- Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире,- сказав Максим,- покладайсь і ти на моє слово!

- Іди ж і шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою.

Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав кождий куточок, кождий камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення місцевості, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потоку, відки мала прийти для нього поміч. Слимаковим ходом поступав відділ наперед,- уже Бурунда почав нетерпитися.

- Не гнівайся, великий бегадире,- сказав Максим.- Учорашня пожежа загладила всі сліди людського життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От зараз і будемо на обійсті мойого батька.

Цікавим оком зирнув Максим на потік. Господи, тобі слава! Береги вже повнісінькі,- ще хвиля а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при тіснині, вже виднілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоності сходового сонця. Тепер, значиться, можна! Швидко попровадив Максим монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а Бурунда, дрижачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали. Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівнині воду.

- Га, а се що? - скрикнув він, знятий якоюсь невиясненною тривогою.

Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний.

- Нічого, бегадире! Сеї ночі впали дощі в горах, а по кождій зливі наш потік виливає. Але се нічого, сюди не доходить вода ніколи.

- А, так,- сказав Бурунда, перемагаючи в собі тривогу.- Ну, коли так, то копайте далі!

Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що се не повінь, що вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дується вгору і розливається з берегів.

Тим часом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усієї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб виняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила від віку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі.

- Рабе, що се значить? - скрикнув на Максима Бурунда.

- Що ж, бегадире,- відмовив Максим,- видно, велика туча впала в горах, наш потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кістки?

- Розбивайте плиту! - скрикнув він до монголів.- Нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його!

Загримали монгольські топори о плиту, але плита була груба і міцна, годі було її розбити.

- Гримайте ліпше! - кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачі і опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар, і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи, що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам згромаджених.

- Видиш, бегадире! - сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?

Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом надбігла вода і заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася вода в нововідкриту яму.

- Спиніть воду, спиніть воду! - кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм’якла і розпливалася болотом у руках монголів - така гать не могла спинити води, яка чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній, поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі стояли монголи над ямою і дивилися, як вода заливала остатній їх вихід із долини!

- Рабе! - сказав Бурунда до Максима.- Чи се твій вихід?

- Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? - відповів Максим.

Бурунда нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до кісток.

- Бегадире,- сказав Максим до Бурунди, бачачи, що той збирається вертати до свойого намету,- пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що як покажу тобі вихід, буду вільний. Я показав тобі вихід.

- І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з сеї долини, не борше!

І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла і його дружина.

Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне. Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води,- от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплідного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше - Бурунда чув се добре - вся та маса монголів піде врозтіч, розбігнеться, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.

- Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу! Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти! Побіда мусить бути наша!

Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси. Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам’яні кругляки, щербате каміння і річний піщаник - усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров’ю зачервонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіма рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних розказів і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки безоружний, невольник і бажає, щоб хоть камінь, кинений її рукою, закінчив його життя і його муку.

Тугар Вовк сіпнув його за рукав.

- Годі там вдивлятися, хлопче,- сказав він.- Здуріла моя донька, та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?

- Такі? Ніколи.

- Як то? Ніколи?

- А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода чиста.

- Не повінь? А що ж?

- Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.

- Загатили! - скрикнув боярин.- Значиться…

- Значиться, вода буде раз у раз більшати, поки…

- Поки що?

- Поки всіх нас не затопить. От що!

Боярин кулаком ударив себе в голову.

- І ти се знав наперед?

- Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав.

- О прокляття! І чому ж ти не сказав мені сього борше?

- Нащо?

- Ми були б хоча оба спаслися.

- На се ще маємо час,- сказав спокійно Максим.- Тілько держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.

- Се розуміється,- сказав боярин,- тілько що ж нам робити?

- Поки що нема ще страху,- відказав Максим.- Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але се недовго так буде. Може, за півгодини прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечора вже буде по цілій долині води вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то, певно, не випустять нас живих із своїх рук.

- Але до того часу вони можуть розсікти нас.

- Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тілько винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь.

За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін. Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірднішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений, і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі.

Тугар Вовк приблизився до Бурунди.

- Великий бегадире,- сказав він,- ми в великій небезпеці.

- Чому? - спитав грізно Бурунда.

- Сеся вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій долині всю монгольську силу.

- Га! - скрикнув Бурунда.- І ти, рабе поганий, смієш мені говорити се, коли сам запровадив нас у сесю западню?

- Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить і мені.

- О, я знаю тебе! Ти ж і сеї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів.

- Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом з ними?

Бурунда вспокоївся трохи.

- Що ж нам діяти? - спитав він.- Невже ж таки так гинути?

- Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам.

- Але як?

- Вели свойому війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад поверхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога - тухольців.

Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти на купи, кождий відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити повиш колін у воді додала їм духу. З радісним криком вони кинулися врозбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і реготалися, дивлячись на їх роботу.

- Сюди, сюди! - кликали вони монголів.- У нас каміння досить, усіх вас обділимо!

Але коли деякі монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипіла машина і жужмом летіло каміння на нещасних, що, бродячи в глибокій воді, ховалися, мордувалися, а втікати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер монголи держатися на середині долини, здалека від тухольських метавок. Бурунда трохи не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців.

- Ні, се не може бути! - скрикнув він.- Гей, до мене, мої вірні туркомани!

Найсміліший відділ монгольського війська зібрався довкола нього,- хлопи, як дуб’я, як степові тигри, з яких шкіри мали понапинані на собі. Він попровадив їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самітного, на острім, щербатім обриві. Невеличка купка тухольців стояла там коло нової метавки.

- Затроєними стрілами на них! - крикнув Бурунда, і, мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і замішалися, а монголи з радісним криком поступили наперед.

- Не давайте їм громадитися! - кричав Бурунда.- Не давайте їм кидати на нас каміння. Тут можемо вкріпитися.

І він поділив свій відряд на дві половини: одна мала ненастанно стріляти на вороже становище, а друга - громадити на купу каміння для охорони від води. Тугар Вовк і Максим, котрих Бурунда невідлучно провадив із собою, також прикладали рук до роботи, зносили каміння і скидали його на купу. Але ся робота ставала чимраз труднішою. Вода доходила вже до пояса. Почало не ставати каміння, а купа ще не досягала до поверхні води. Бурунда командував над стрільцями. Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров - на ті рани даремні були всі ліки Захара Беркута.

- Покиньте, діти, се становище! - сказав Захар.- Нехай він стоїть собі тут перед стрімкою стіною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи воду під ногами!

Тухольці покинули становище. Втішно бродили монголи по воді, зносячи каміння на купу. Вкінці каміння зовсім не стало.

- Годі вам, хлопці, тягати каміння,- сказав до своїх вояків Бурунда.- Стрільці з луками, ставайте на купу і стріляйте на тих хлопів! Решта за мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горі сею стіною, хоч нехай тут і небо валиться! Ви, раби, також зі мною! Показуйте дорогу!

- Бегадире,- сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору.

- Мусить бути! - скрикнув Бурунда і кинувся в воду, а за ним його туркомани. Грунт у тім місці був нерівний. Монголи ховзалися, падали,- вода, рушана легким вітром, билась сильними хвилями о стрімкі скали і утруднювала їм дорогу. Хоч від монгольського становища до берега було не дальше, як двісті кроків, усе ж таки вони майже півгодини потребували, щоб дійти туди. Тільки ж під самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горі скалою не було ніякої. Зате з сусідніх тухольських становищ летіло каміння на смільчаків, і хоч більша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тім місці було дуже невигідне й некорисне.

- Може, твої молодці вміють добре лазити,- кепкував собі Максим,- туди горі сею стіною можна видряпатися наверх.

Але нікотрий із туркоманів-степовиків не вмів дряпатися горі стрімкими кам’яними стінами.

- Коли так,- сказав Максим,- то позволь, бегадире, мені першому вилізти і показати вам дорогу!

Але Бурунда вже й не слухав тих слів, що іншого надумуючи. Він знов розділив свою дружину надвоє: одну часть лишив на здобутім становищі, за захистом вистаючого скального ребра, а з другою часткою, під проводом Максима й Тугара Вовка, пішов дальше шукати кориснішого місця. Але скоро тільки купа їх, по пояс бродячи в воді, вихилилася з-за захищеного приберіжка, коли разом із гори, з тухольських машин, посипалося на них каміння. Майже половина цілої громадки відразу полягла головами,- решта мусила вертатися.

- Ходімо на своє безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.- Чи чуєш, який шум і крик по долині,- мабуть, повінь зближається!

Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриготіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною. Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам’яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови, виднілися з води купи монголів. Ані сліду якого-будь військового порядку не було вже між ними. Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині, борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи. Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але більша часть покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з зимна, бажаючи тільки влегшити себе як-небудь. Котрі були нижчого росту, чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та борикаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й зачим плисти, бо опори не було ніде ніякої. Купи каміння, накидані серед поля в остатній хвилі, могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою смертельної зависті, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кождої купи тиснулись їх тисячі, скажених, ревучи, домагаючись і собі стояти на безпечнім місці. Даремно ті, що стояли на камінні, толкували їм, що купа не може помістити всіх, що комусь же треба гинути,- ніхто не хотів гинути, всі дерлися на каміння. Ті, що стояли на купах, мусили боронитися від того напору, не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче неохибної водяної смерті, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків, вдавлювані й задніми й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його з місця. П’ять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду, зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з смертельної тривоги, за кождим разом піднімали радісний окрик, коли нова купа розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога. Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крові губами, наосліп валить своїм топором по головах своїх товаришів, хто тільки підпадеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кровавих, клекочучих і запінених хвилях. Другий, регочучись істерично, спихає в воду тих, кому вдалось стати на якім підвищенні, на камені, на трупі товариша. Третій ричить, мов віл, і гримає ззаду потопаючих у плечі, мов рогами. Інший, закленувши руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякі, нічого не бачачи, крім неминучої смерті, вдираються на голови своїм товаришам, чіпаються їх волосся, пригинають їх додолу і тонуть разом з ними. Мов риби на терлі, спершися в тіснім шипоті, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду і хапають рознятими ротами повітря,- так і тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишіли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались із води, махали руками та головами і знов тонули й гибли сотки, тисячі монголів. Німо, непорушно, мов дерев’яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз глядіти на ту громадну загибель людей.

Мов остовпілий глядів на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по пахи, а бистрі течії, що потворилися в воді, валили їх із ніг і нагадували їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище,- то прецінь довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв’язні окрики на вид загибелі свойого війська. Ніхто не смів обізватися до нього словом у тій страшній хвилі: всі стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом - водою.

- Ходімо! - сказав наостатку Бурунда. І вони почали простувати до тої купи каміння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Між ними і їх становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тільки купою, побравшися за руки. Тільки велетень Бурунда йшов передом сам, могутніми грудьми розбиваючи люті хвилі. Мов островець серед моря, стояла горстка вояків на їх становищі, по пояс у воді, з луками, все ще нап’ятими й виміреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила військового послуху. На щастя, сеся купа каміння була більша від інших, зложена з великих брил і плит, які лише в воді можна було так легко піддвигнути. Більше як сто люда могло вигідно стояти на ній у бойових поставах, а якраз стільки було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких він лишив під скалою. Ставши на тій купі, легше якось відітхнули товариші Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своїх товаришів, що лишили їх були під скалою, числом сорок хлопа. В тім місці шаліла тепер люта хвиля, розбиваючись о зубці скали і прискаючи далеко срібною піною. З туркоманів не було вже ані сліду, тільки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнілося на сірім камені: се був одинокий живий іще чоловік із тої дружини, заков’язлими пальцями він держався скали, хоч як шарпала і рвала його люта хвиля. Він не кричав, не кликав рятунку, тільки гойдався за кождим приливом води, поки вкінці й він не щез, мов листок, сполосканий водою.

Бурунда, німий, синій з натуги і злості, зирнув довкола по долині. Страшні крики і зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затиснені п’ястуки, то ноги, то голови. Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам’яних баштах, але й то вже було не військо, а тільки залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли і, чи в купах, чи поодинці, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі.

IX

- Як думаєш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.- Що буде з нами?

- Всі погинемо,- відповів Тугар Вовк спокійно.

- І я так думаю,- потвердив Бурунда.- І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!

Боярин нічого не відповідав на се. Нові події звернули всіх увагу на себе. Тухольці, очевидно, не хотіли дожидати, аж поки вода настільки прибуде, щоб спокійно витопити нужденні останки монголів. Їм квапно діялося доконати ворога. В лісі повище потоку їх молодці рубали грубі ялиці, заострювали їх з обох кінців, мов палі, прив’язували до обрубаних із гілля пнів важке каміння, щоб ті новомодні стіноломи плили попід водою, і, виждавши відповідну хвилю, коли серединою озера зробилася від водопаду прудка течія просто до монгольських становищ, почали долі потоком пускати ті пні. Зараз перший із них із страшною силою своїм острим рогом ударив об одну купу, на якій стояли монголи. Загуркотіло під водою каміння а, натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зі свойого становища, розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них напали в воді на зрадливу ялицю і вчепилися за неї. Течія хопила їх ураз із ялицею і понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який закрутив ялицею і поставив її сторчака. Монголи попадали в воду і вже більше не показувалися. А інші монголи, що їх так нечайно зопхнуто з їх становища, метушилися на місці, толочили одні одних у воду або просили у інших рятунку. Два чи три, очевидно добрі пливаки, пустилися вплав до берега, але й тут не минула їх смерть: кілька великих каменів, кинених із берега, зробили кінець їх плавбі. Тільки немногих приняли товариші на сусідні становища. Але недовго й тут вони були безпечні. Тухольці, бачачи добру вдачу своєї першої проби, почали пускати таран за тараном. Та вже ті тарани не робили ніякої шкоди монголам: течія проносила їх поуз монгольських становищ.

Тоді нову раду дала їм Мирослава: збивати по кілька таких пнів докупи, спускати таку плоть на ужві долі водопадом, а потім, притягнувши до берега, ставити на кожду по десять щонайсильніших і добре узброєних молодців, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських становищ. Живо готові були два такі плоти спущені вниз водопадом, котрий тепер зробився о половину нижчий, ніж був при низькім стані води. Вже двадцять сміливих молодців стало на плотах і виплили до бою з монголами. Се був легкий, хоч і рішучий бій. Перша купа монголів, на яку вони вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрілами та списами. Жалібно заревли монголи на інших становищах, видячи неминучу загибель. Бурунда, побачивши ворогів і таке їх воювання, аж зубами заскреготів і за зброю вхопився, але його гнів був даремний; навіть затроєні стріли його туркоманів не могли досягнути смілих тухольців. Приходилось завзятому бегадирові без діла стояти по груди в воді і дивитися, як тухольці, становище за становищем, розбивали останки монгольської сили. А тухольці тим часом бушували по воді. З затисненими зубами, присідаючи на своїх плотах, наближалися вони до монголів. Декуди стрічали завзятий опір; кров плила, зойки лунали з обох боків, трупи падали з плотин і з кам’яних башт, але сила монголів була зломана, їх опір був короткий. Немов огонь, пущений по скошеній сіножаті, повзе покіс за покосом і злизує копицю сухого сіна за копицею,- так тухольці спихали монголів з одного становища за другим у воду, в холодні обійми смерті. Всі погибли, до остатнього; з купи чорних острівців насеред озера не лишилось ані сліду. Тільки віддалік, наприбоці, недалеко берега стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повені. Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк й Максим - се був єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом іти в угорську землю і тут, серед гір, знайшла холодний гріб у водах, хоч переплила Яїк і Волгу, Дон і Дніпро. Остатня жертва смерті, ота сміла горстка стояла серед води, без надії рятунку, з одиноким бажанням - дорого продати своє життя в бою.

Вся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем. Спустили ще два плоти, щоб, окружаючи ворогів, турбували їх іззаду стрілами; але і спереду, з берегів, градом летіли тухольські стріли й каміння на ворогів. Та більша часть тих стріл не долітала навіть до становища Бурунди; інші, хоч і долітали, не могли зробити туркоманам ніякої шкоди. Ближче ж підступати тухольці боялися задля затроєних стріл, а швидко, видячи нешкідливість свойого стріляння, покинули тоту роботу і стояли спокійно. Високо на скалі стояв старий Захар, не зводячи очей із свого сина, що стояв між ворогами і зручними рухами обминав густі стріли та каміння. А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла Мирослава, а погляди її летіли бистріше, ніж її стріли, в ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у житті: батько й Максим. За кождою пущеною з тухольських луків стрілою завмирало її серце.

Навкучило молодцям, що стояли на плотах, стріляти звіддалік даремно. Вони зібралися на відвагу і рушили ближче. Туркомани стрінули їх своїми стрілами і ранили кількох; але живо тухольці завважили, що у ворогів не стало вже того страшного оружжя, і з грізним криком кинулися на них. Мовчки дожидали туркомани їх нападу, тісно збиті один при другім, опираючись і тухольцям, і водяним валам. Але тухольці, наблизившись до них на два сажні, кинули своїми рогатинами, прип’ятими у кождого довгим ремінним припоном до руки. Десять ворогів зойкнуло в один час; десять тіл повалилося в воду. Знов кинули молодці свої рогатини, і знов упало кілька ворогів.

- Прокляття на вас! - кричав Бурунда.- Вони так і всіх нас видзьобають, хами погані!

Але його гнів був тепер, як пустий вітер, що шумить, а нікому не шкодить. Тухольські молодці з криком, мов ворони, кружили довкола становища ворогів, то тут то там разячи одного або другого добре виміреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголів неможливою. Приходилось їм стояти спокійно, мов зв’язаним, і ждати смерті.

- Бегадире,- сказав до Бурунди Тугар Вовк,- чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

- Нащо? - сказав понуро Бурунда.

- Все ж таки життя краще, ніж смерть!

- Правду кажеш,- сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою помсти.- Але що ж нам діяти? Як рятуватися?

- Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?

- Спробуймо! - сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.

- Тухольці! - закричав він, звертаючись до берега.

Тихо стало довкола.

- Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо згинути, але й йому, тут-таки, перед їх очима, смерть буде.

- Тухольці! - кричав Тугар Вовк.- Начальник монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина неохибна смерть.

Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.

Вся громада стала мов без духу. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

- Захаре,- сказали старі тухольці, обступаючи його,- ми думаємо, що можна приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

- Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб’ємо її.

- Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибель! Глянь, сокира над його головою!

- Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

- Батьку! - ридала вона.- Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і… і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!

- Бідна дівчино,- сказав Захар,- що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!

- Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа зламана, і громада не бажає смерті тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров’ю!

- Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов’ю! - ридала Мирослава.

- Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина,- сказав один із загірних молодців.- Скоро тілько Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пошлемо на дно раків годувати.

- Ні! - сказав обурений Захар.- Се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!

І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на якої варесі лежав величезний камінь, і сильною, недрижачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскім положенні!

- Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що ти хочеш робити?

Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.

Тим часом Бурунда і Тугар Вовк дармо ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.

- Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда.- Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою і грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана кров’ю, мов сухе поліно, в воду.

Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.

Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі,- і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.

Мов мертва, без духу стояла над берегом тухольська громада. Старий Захар, досі такий сильний і незламний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.

А втім радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

- Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і по горах.- Батьку Захаре! Твій син живий! Твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

- Де він? Де мій син? - спитав він слабим голосом.

Весь мокрий, але з лицем, роз’ясненим радістю, вискочив Максим із плоту на берег і кинувся до ніг батькові.

- Батьку мій!

- Синку, Максиме!

Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

- Батьку мій, що тобі такого? - скрикнув Максим, бачачи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

- Нічого, синку, нічого,- сказав потихо, з усміхом Захар.- Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!»

- Батьку, батьку, не говори того! - ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:

- Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.

Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, отворила очі і знов зажмурила їх.

- Мирославо! Мирославо! серце моє! - кликав Максим, цілуючи її руки.- Прокинься!

Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.

- Де я? Що зо мною? - спитала вона слабим голосом.

- Тут, тут, між нами! Коло твойого Максима!

- Максима? - скрикнула вона, зриваючися.

- Так, так! Гляди, я живий, я свобідний!

Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.

- Максиме, серце моє!..

Більше не могла нічого сказати.

- А де мій батько? - спитала по хвилі Мирослава.

Максим відвернув лице.

- Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.

Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

- Але ходи, Мирославо,- сказав Максим,- ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

- Клякніть коло мене, діти,- сказав він потихо, слабим уже голосом.- Доню Мирославо, твій батько поляг,- не судім, чи винен, чи не винен,- поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата…

- І мужа! - додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

- Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! - сказав Захар.- В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв’язку з чеснотою й людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

- А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда - велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на «Ясну поляну», до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам’яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.

Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

Нагуєвичі, дня 1/X - 15/XI 1882

ПРИМІТКИ

До шістнадцятого тому ввійшли повість «Захар Беркут» та оповідання, написані у 80-х роках XIX ст.

Перша редакція оповідання «Цигани» подається у розділі «Інші редакції та варіанти». Незакінчені твори кінця 70-х - початку 80-х років друкуються в окремому розділі. Фрагменти - в розділі «Додатки».

Оповідання «Рубач», «Як пан собі біди шукав», «Як Русин товкся по тім світі», «Домашній промисл», «Чума», «Яць Зелепуга» спочатку були опубліковані в газетах і журналах польською мовою. В українських виданнях вони друкувалися в перекладі автора.

ЗАХАР БЕРКУТ

Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці.

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1883, № 7, с. 97-103; № 8, с. 117-121; № 9, с. 133-139; № 10, с. 148-159; № 11, с. 169-175; № 12, с. 185-189; № 13, с. 205-210; № 14, с. 221-226; № 15, с. 237-243.

Повість «Захар Беркут» І. Франко написав 1 жовтня - 15 листопада 1882 р. на конкурс, оголошений журналом «Зоря» 27 вересня 1882 р. Про умови конкурсу було сказано: «Темат до повістей належить брати з нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна, єсли тільки не віддаляється від правди. Світлі прояви нашого життя, яко взірці, достойні загального наслідування, будуть для нас найбільше пожаданим матеріалом».

Коли засідала конкурсна комісія і хто в неї входив - невідомо. Лише в травні 1883 р. у журналі «Зоря» вміщено повідомлення, що повість «Захар Беркут» І. Франка одержала першу премію.

Про роботу над твором, про умови його публікації І. Франко писав в листі до М. Павлика від 12 листопада 1882 р.: «Зоря» розписала премію на повість з обіцянкою платити за лист печаті по 20-25 з[олотих] р[инських] […]. Отже, я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей […]. Яка буде її доля в руках Партицького - боги знають. Ми з Парт[ицьким] дуже у вражді […]. Тільки ж тепер я чув, що Пар[тицький] невдоволений собою і дотеперішньою «Зорею», рад би поставити її деяк на живий плац і спеціально рад би поєднатись зо мною. Що ж діяти - гнів сорочки не дасть; стрібую, не помітуючись своїх думок, зав’язатись із П[артицьким], а в теперішнім разі аж два гриби в борщ прибули мені: і повість би печаталась, щоб без зміни, се conditio sine qua non, [3] і гроші б були, і надіюсь, що воно так буде…».

Письменникові довелося перебороти перешкоди, які чинив публікації твору редактор журналу, один з лідерів галицьких «народовців», буржуазний націоналіст Омелян Партицький (1840-1895). Він пробував нав’язати І. Франкові свою концепцію деяких історичних явищ, полемізував з автором «Захара Беркута» в листах, намагався схилити його до внесення у повість суттєвих змін. Так, відповідаючи І. Франкові на лист від 17 листопада 1882 р., О. Партицький 25 грудня того ж року писав: «Повість Ваша, хоч як знаменито писана, та все ж в цілій заснові, в цілій тенденції для «Зорі» не зовсім надається. Зразу єще думав я, що редакції прислугувати буде право скорочення повісті, ба, навіть дрібної модифікації деяких вираженій». Лист зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (фонд 3, № 1618, арк. 27-30). [4]

О. Партицький робив І. Франкові закиди щодо змалювання образу Данила Галицького, постать якого, на його думку, «світло представляєсь в нашій минувшості. […] Данило, по свідоцтву історії, був правдивим «королем мужиків» (ф. 3, № 1618, арк. 28-30).

Але І. Франко не мав наміру відступати від своїх поглядів на історичні події, а тим більше переробляти повість. Він залишив незмінною концепцію твору, обгрунтувавши ряд своїх думок у листах до редактора журналу «Зоря». Так, 29 грудня 1882 р. І. Франко писав О. Партицькому, що за погляди, висловлені в повісті, має відповідати автор. «Такі спеціально історичні контроверсії не належать до «провідних гадок» часописі, і просте застереження редакції, що «за історичні погляди автора не відповідаємо», вистарчить тут цілковито. Що ж до змін і скорочень, то ми зробимо ось що: я надіюсь по святах бути у Львові і передискутувати з Вами всі такі місця, котрі б, по Вашій думці, мусили бути змінені або скорочені…» (Твори, т. 20, с. 180). І. Франко погодився лише дати примітки до певних місць повісті. Так, у третьому розділі твору до слів: «Довго блукався він (Захар Беркут.- Ред.) по горах і долах, аж поки по році блукання не зайшов до скитських монахів» подано у виносці таке пояснення: «Пишучи про скитський монастир, опираюсь не на історичнім факті, а на переказі народнім, що відносить монастир той до первопочатків християнства в нашій землі». [5]

До іншого місця повісті (той же третій розділ) І. Франко дав пояснення: «Погляди, котрі висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного простого народу на князів і їх криваві міжусобиці. Пригадуємо, що подібні погляди найшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, котрого за бунтовні бесіди і непокірність князь Данило казав зловити і укарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу і людей, ми тим не хочемо уймити ваги і значення личності князя Данила, котрий між всіми володітелями русько-галицьких земель визначується яко чоловік незвичайний і, по-своєму, як на ті часи, досить демократичний та обдарений політичним розумом. Прим[ітка] авт[ора]». [6]

Після публікації в журн. «Зоря» повість вийшла окремим виданням: Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці. Накладом редакції «Зорі». Львів, 1883, 184 с. Твір опубліковано без суттєвих змін і відхилень від першодруку, проте в текст повісті внесено деякі мовноправописні поправки.

1902 р. накладом «Українсько-руської видавничої спілки» у Львові вийшло друге видання повісті з деякими мовноправописними поправками автора.

Повість І. Франка викликала широке зацікавлення громадськості. Її прихильно сприйняла і критика. Були спроби перекласти її за межами України. Український публіцист і критик демократичного напряму Роман Сембратович (1876-1906), переклавши більшу частину повісті німецькою мовою, пропонував свій переклад п’ятьом видавцям. «Всюди відказано мені, що так руська література, як і ім’я писателя так мало ще звісні, що видання такого твору було би занадто ризиковане»,- пише Р. Сембратович у листі до І. Франка від 10 квітня 1903 р. (ф. 3, № 1624, арк. 216, зв.). За життя письменника повість німецькою мовою не була видана. Доля перекладу Р. Сембратовича невідома.

Російською мовою «Захара Беркута» у 1900-х роках переклав російський письменник, учасник революційного руху в Росії Василь Матвеєв (1885-1963). Зберігся автограф-машинопис чотирьох частин його перекладу, а також короткий зміст трьох останніх частин твору. Переклад озаглавлений: Иван Франко. Захар Беркут. Страничка из жизни народа Карпатской Руси в XIII веке. Перевод с галицийского В. В. Матвеева (автограф знаходиться у І. В. Матвєєва в Харкові).

В архіві І. Франка (ф. 3, № 3106) зберігається інсценізація цього твору (машинопис, 123 с.) під назвою: «Захар Беркут. Сценічні образки громадського життя Карпатської Русі в 13 віці, в V-х діях, VI-и відслонах (із повісті Івана Франка). Євген Віханський. Золочів». Серед листування письменника є лист вчителя Є. Віханського, з якого видно, якими критеріями керувався автор, інсценізуючи твір І. Франка: «Оскільки було в моїх силах, я весь час старався держатися в рамках Вашої повісті, щоб пустою фантазією не зіпсувати в нічім красу сього твору. Більшість сцен - се вірні відбитки Ваших образів з повісті» (ф. 3, № 3106).

Подається за виданням: Іван Франко. Захар Беркут. Львів, 1902.

«Зоря» - український літературно-громадський журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Львові протягом 1880-1897 рр. Певний час до складу редакції журналу входив І. Франко, намагаючись демократизувати журнал, що викликало невдоволення з боку «народовців». У 1886 р. І. Франко порвав з редакцією «Зорі».

Зелемень - гора в Карпатах, висота 1177 м.

…битва над рікою Калкою…- битва між руськими і татаро-монгольськими військами Чінгісхана, відбулася 1223 р. на річці Калці (тепер Кальчик у Донецькій області УРСР).

Данило Романович - Данило Галицький - князь Галицько-Волинської землі (1201-1264).

…край… Арпадів - Угорщина; Арпади - династія угорських князів (889-1001), згодом королів (1001-1301).

ВИНОСКИ

1 - Згадуючи про скитських монахів, я не маю на думці того історичного Манявського скита, що був заснований Йовом Княгиницьким у початку XVII в., але користуюся народним переказом про перших апостолів карпатського Підгір’я, монахів київських печер, яких мандрівку й оселення в коломийських горах оповідає почасти з фантазії, а почасти на основі дійсної народної традиції Антін Могильницький у своїй поемі «Скит Манявський».

2 - Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданні про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько-галицьких земель визначується як чоловік незвичайний, симпатичний і, по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом.

3 - Неодмінна умова (лат.).- Ред.

4 - Далі посилання на цей фонд подається скорочено: ф. 3, №.

5 - «Зоря», 1883, № 9, с. 134

6 - «Зоря», 1883, № 9, с. 139.

Друкований текст для вичитування взято з: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятидесяти томах.

т. 16. Повісті та оповідання (1896-1900). Київ, «Наукова думка», 1979.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020