БОРИСЛАВ СМІЄТЬСЯ

I

Сонце до­ся­га­ло вже по­луд­ня. Го­дин­ник на ра­ту­ше­вій ве­жі ви­бив швид­ко і плач­ли­во оди­над­ця­ту го­ди­ну. Від гро­мад­ки ве­се­лих, гар­но пов­би­ра­них па­нів-оби­ва­те­лів дро­го­бицьких, що про­ход­жу­ва­ли­ся по «плян­тах» ко­ло кос­те­ла в ті­ні цві­ту­чих каш­та­нів, від­ді­лив­ся пан бу­дов­ни­чий і, ви­ма­ху­ючи блис­ку­чою па­лич­кою, пе­рей­шов че­рез ули­цю до ро­біт­ни­ків, за­ня­тих при но­во­роз­по­ча­тій бу­до­ві.

- Ну, що ж, май­стер,- крик­нув він, не до­хо­дя,- го­то­ві ви вже раз?

- Все го­то­во, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го.

- Ну, то ка­жіть же вда­ри­ти «раст»!

- Добре, про­шу па­на! - від­по­вів май­стер і, обер­та­ючи­ся до по­міч­ни­ка, що сто­яв по­біч нього і до­кін­чу­вав об­ті­су­ва­ти ве­ли­чез­ну фун­да­мен­то­ву бри­лу по­пе­лівсько­го пі­ща­ни­ка, ска­зав: - Ану, Бе­не­дю, ту­ма­не який­сь! Не чуєш, що пан бу­дов­ни­чий ка­жуть раст би­ти?.. Жи­во!

Бенедьо Си­ни­ця ки­нув з рук ос­кард і пос­пі­шив спов­ни­ти май­ст­рів роз­каз. Пе­рес­ка­ку­ючи че­рез роз­ки­да­не кру­гом ка­мін­ня, за­ди­хав­шись і по­си­нів­ши з на­ту­ги, він біг, що бу­ло мо­ці в йо­го тон­ких, мов скі­пи, но­гах, ід ви­со­ко­му пар­ка­но­ві. На пар­ка­ні за­ві­ше­на бу­ла на двох мо­туз­ках дош­ка, а по­біч неї на та­ких же мо­туз­ках ви­сі­ли дві де­рев’яні дов­беньки, кот­ри­ми би­то о дош­ку. Се був при­лад, кот­рим да­ва­лось знак, ко­ли по­чи­на­ти або кін­ча­ти ро­бо­ту. Бе­недьо, до­біг­ши до пар­ка­ну, хо­пив дов­беньки в обі ру­ки і з усеї си­ли заг­ри­мав ни­ми о дош­ку.

Калать! ка­лать! ка­лать! - роз­да­ло­ся ра­діс­не го­лос­не гав­кан­ня «де­рев’яної су­ки». Так му­ля­ри зва­ли об­ра­зо­во сесь при­лад. Ка­лать! ка­лать! ка­лать! - гри­мо­тів Бе­недьо без упи­ну, всмі­ха­ючись до дош­ки, кот­ру так не­ми­ло­серд­но ка­ту­вав. А всі му­ля­ри, за­ня­ті кру­гом на ши­ро­кім пла­цу: хто те­сан­ням ка­мін­ня на фун­да­мен­ти, хто га­шен­ням вап­на в двох гли­бо­ких чо­ти­риг­ран­них вап­няр­ках, усі ко­па­тільни­ки, що ко­па­ли ями під під­ва­ли­ни, тес­лі, що вза­ді, мов жов­ни, цю­ка­ли, об­ті­су­ючи здо­ро­вен­ні яли­ці та ду­бо­ве ди­лин­ня, тра­чі, що рі­за­ли тер­ти­ці руч­ни­ми пи­ла­ми, цег­ля­рі, що скла­да­ли в сто­си сві­жо при­ве­зе­ну цег­лу,- весь той різ­но­род­ний ро­бу­чий люд, що сну­вав­ся, мов му­раш­ки, по пла­цу, дви­га­ючи, цю­ка­ючи, хи­та­ючись, стог­ну­чи, по­ти­ра­ючи ру­ки, жар­ту­ючи та ре­го­чу­чись,- усі зу­пи­ни­ли­ся і пе­рес­та­ли ро­би­ти, мов ве­ли­чез­на, сто­ра­мен­на ма­ши­на, кот­ру од­но по­дав­ле­ння крюч­ка на­раз спи­нить в її ска­же­нім хо­ді.

Калать! ка­лать! ка­лать! - не пе­рес­та­вав зав­зя­то гу­ка­ти Бе­недьо, хоть усі вже дав­но по­чу­ли гав­кан­ня де­рев’яної су­ки. Му­ля­ри, що сто­яли схи­ле­ні над ка­мін­ни­ми бри­ла­ми та з роз­ма­хом ценька­ли о твер­дий пі­ща­ник, аж час від ча­су іск­ри пирс­ка­ли з-під ос­кар­да, те­пер, по­ки­нув­ши свої при­ла­ди, вип­рос­то­ву­ва­ли кри­жі і роз­дой­ма­ли ши­ро­ко ру­ки, що­би за­хо­пи­ти як­най­більше воз­ду­ху в гру­ди. Де­які, кот­рим ви­гід­ні­ше бу­ло кля­чі­ти або чя­пі­ти при ро­бо­ті, звільна під­дви­га­ли­ся на рів­ні но­ги. В вап­няр­ках ши­пі­ло та булько­ті­ло вап­но, не­мов лю­ти­лось, що йо­го на­пе­ред спра­же­но в ог­ні, а те­пер на­зад вки­не­но в во­ду. Тра­чі та­кій ли­ши­ли пи­лу в не­до­рі­за­нім бру­сі; во­на по­вис­ла, спер­ши­ся го­рішньою руч­кою о ди­ли­ну, а ві­тер хи­тав нею на бо­ки. Ко­па­тільни­ки повст­ром­лю­ва­ли рис­ка­лі в м’яку гли­ну, а са­мі по­вис­ка­ку­ва­ли на­верх з гли­бо­ких ро­вів, виб­ра­них під під­ва­ли­ни. Між тим Бе­недьо вже пе­рес­тав гри­ма­ти, а весь ро­бу­чий люд, з обт­ря­си­на­ми цег­ли та гли­ни, з тра­чин­ням та оприс­ка­ми ка­мін­ня на оде­жі, ру­ках і ли­цях, по­чав зби­ра­ти­ся на фрон­то­вий угол но­во­го бу­дин­ку, де був го­лов­ний май­стер і пан бу­дов­ни­чий.

- А як, про­шу па­на, спус­ти­мо сей ка­мінь на міс­це? - спи­тав бу­дов­ни­чо­го май­стер, опер­ши­ся гру­бою креп­кою ру­кою на об­те­са­ну під­ва­ли­ну, кот­ра, хоть ле­жа­ла плос­ким бо­ком на не­ве­ли­ких де­рев’яних ва­лах, все-та­ки ся­га­ла май­ст­ро­ві тро­хи не по по­яс.

- Як спус­ти­мо? - пов­то­рив про­тяг­лим го­ло­сом бу­дов­ни­чий, зир­нув­щи крізь мо­нокль на ка­мінь.- Ну, прос­та річ, на дрю­ках.

- А мо­же, во­но тро­ха не­без­печ­но, про­шу па­на? - за­ки­нув май­стер.

- Небезпечно? А то для ко­го?..

- Ну, та пев­но, що не для ка­ме­ня, а для лю­дей,- від­по­вів ус­мі­ха­ючи­ся май­стер.

- Е-е-е! Що то­то! Не­без­печ­но!.. Не бій­те­ся, ні­чо ні­ко­му не ста­не­ся! Спус­ти­мо!..

І пан бу­дов­ни­чий по­важ­но на­мор­щив чо­ло та стяг­нув ус­та в три склад­ки, не­мовто він уже на­пе­ред си­лується і на­ту­жується, спус­ка­ючи ка­мінь на приз­на­че­не для нього міс­це.

- Спустимо без­печ­но! - пов­то­рив ще раз, і то з та­кою пев­ніс­тю, не­мов пе­ре­ко­нав­ся, що йо­го си­ли вис­та­чить на та­ке ді­ло. Од­на­ко май­стер-не­до­ві­рок по­хи­тав го­ло­вою, але не ска­зав ні­чо­го.

Тим ча­сом і про­чі оби­ва­те­лі, що до­сі гро­мад­ка­ми про­ход­жу­ва­ли­ся по «плян­тах» дов­ко­ла кос­те­ла, на го­лос де­рев’яної су­ки по­ча­ли звільна стя­га­ти­ся теж ід но­вій бу­до­ві, а по­пе­ред всіх сам влас­ти­вець но­вої бу­до­ви, Ле­он Гам­мерш­ляг, ви­со­кий і стат­ний жид, з круг­ло підст­ри­же­ною бо­ро­дою, пря­мим но­сом і чер­во­ни­ми, мов ма­ли­ни, ус­та­ми. Він був ни­ні ду­же ве­се­лий, го­вір­кий і до­теп­ний, си­пав жар­та­ми і за­бав­ляв, ви­ди­мо, ці­ле то­ва­рист­во, бо всі гро­ма­ди­ли­ся і тис­ну­ли­ся круг нього. Да­лі, в дру­гій гро­мад­ці, прий­шов і Герман Гольдкре­мер, най­по­важ­ні­ший, т[о] є[сть] най­ба­гат­ший з усіх при­сут­ніх оби­ва­те­лів. Він був більше здер­жа­ний, ти­хий, а на­віть тро­хи чо­гось мар­кіт­ний, хоч і ста­рав­ся не по­ка­зу­ва­ти то­го. Да­лі йшли ще дру­гі підп­риємці, ба­га­чі дро­го­бицькі і бо­рис­лавські, де­які уряд­ни­ки та один око­лич­ний ді­дич, ве­ли­кий при­ятель Гам­мерш­ля­га, пев­но, то­му, бо весь йо­го маєток був в Гам­мерш­ля­го­вій ки­ше­ні.

Ціле те то­ва­рист­во, в мод­них чор­них сур­ду­тах, в пальто­тах з до­ро­гих ма­те­рій, в блис­ку­чих чор­них ци­лінд­рах, в ру­ка­вич­ках, з ліс­ка­ми в ру­ках і перс­те­ня­ми на пальцях, див­но від­би­ва­ло від­ сірої ма­си ро­біт­ни­ків, пест­рі­ючої хіба чер­во­ною крас­кою цег­ли або бі­лою крас­кою вап­на. Тільки ве­се­лий га­мір од­них і дру­гих мі­шав­ся до­ку­пи.

Цілий плац на ро­зі улиць Панської і Зе­ле­ної за­пов­не­ний був людьми, де­ре­вом, ка­мін­ням, цег­лою, гон­тям, ку­па­ми гли­ни і по­до­бав на ве­ли­ку руїну. Тільки од­на до­ща­на бу­да, тро­хи по­ниж­че в не­ви­ру­ба­нім са­ду, ма­ла вид жи­вий і при­над­ний. Во­на бу­ла прик­ра­ше­на зе­ле­ною яли­ною від вхо­ду, все­ре­ди­ні об­ві­ша­на ди­ва­на­ми, в ній і дов­ко­ла неї кру­ти­ли­ся прис­луж­ни­ки з кри­ком та прок­лят­тя­ми. При­го­тов­ля­ли пе­ре­кус­ку, кот­рою Гам­мерш­ляг хо­тів уч­ти­ти зак­ла­ди­ни но­во­го до­му. І ще один нез­ви­чай­ний гість з ве­ли­ким по­ди­вом при­див­ляв­ся ці­ло­му то­му на­тов­по­ві лю­дей і пред­ме­тів. Се бу­ла не­ве­ли­ка осо­ба,- а пре­цінь усі на неї ззи­ра­ли­ся ці­ка­во і якось див­но.

- Ти, Бе­не­дю,- спи­тав який­сь за­ма­за­ний гли­ною ро­біт­ник,- а то на яку пам’ятку то­го щиг­ля сю­да ви­ві­си­ли?

- А, щось-то вже вни з ним га­да­ють ро­би­ти,- від­по­вів Бе­недьо.

Всі ро­біт­ни­ки пе­ре­шіп­ту­ва­ли­ся між со­бою і по­зи­ра­ли на щиг­ля, що ска­кав в дро­тя­ній кліт­ці, за­ві­ше­ній на дру­ці над са­мою ямою, але ніх­то не знав, на­що він. На­віть май­стер не знав, хоть на­да­вав со­бі пре­муд­рий вид і на за­пи­тан­ня ро­біт­ни­ків від­по­ві­дав:

- Аяк­же, все би-сь хтів зна­ти! Пос­та­рієшся, як усе піз­наєш!

А щи­голь між тим, отя­мив­ши­ся з пер­шо­го пе­ре­ля­ку при пер­шім нап­ли­ві ці­лої тов­пи на­ро­ду, ска­кав со­бі по щеб­ли­ках кліт­ки, те­ре­бив ко­ноп­ля­не сім’я дзьоби­ком, а ча­сом, став­ши на верх­ній щеблик, трі­по­тав чер­во­но-жов­то-бас­ма­нис­ти­ми крильця­ми і ще­бе­тав то­не­сенько: ті­кі­лі-тлінь! цюр­рінь, цюр­рінь! куль, куль, куль!..

З-між на­тов­пу го­мо­ня­чих лю­дей виз­на­чи­ла­ся на­раз го­ло­ва Ле­она Гам­мерш­ля­га, виз­на­чив­ся йо­го го­лос. Він вис­ко­чив на під­ва­ли­ну і обер­нув­ся до всього то­ва­рист­ва:

- Мої па­но­ве, су­сі­ди і доб­ро­дії!

- Тихо! ти­хо! пст! - за­го­мо­ні­ло кру­гом і утих­ло.

Ле­он го­во­рив да­лі:

- Дуже, ду­же вам дя­кую, що ви бу­ли та­кі доб­рі поч­ти­ти ме­не своїм при­хо­дом на ни­ніш­ній, та кий важ­ний для ме­не об­хід…

- О, про­си­мо, про­си­мо! - за­го­мо­ні­ло кілька го­ло­сів, гру­бих і тон­ких.

- Ах, ось і на­ші да­ми їдуть! Па­но­ве, пе­ре­дов­сім хо­дім да­ми при­ві­та­ти! - І Гам­мерш­ляг щез знов у тов­пі, а кілька мо­лод­ших па­нів піш­ло на ули­цю, де са­ме над­ко­ти­ло кілька бри­чок з да­ма­ми. Па­но­ве по­мог­ли їм по­ви­ла­зи­ти з бри­чок і по­під­руч по­ве­ли на плац, де зроб­ле­но для них міс­це тут же близ ве­ли­чез­ної ка­мін­ної бри­ли.

Дами ті - бу­ли то по більшій час­ті ста­рі і по­га­ні жи­дів­ки, кот­рі не­дос­та­чу мо­ло­дос­ті і кра­со­ти ста­ра­лись пок­ри­ти пи­ш­ним і вис­тав­ним ба­гатст­вом. Шов­ки, ат­ла­си, блис­ку­че ка­мін­ня і зо­ло­то так і ся­ло на них. Во­ни щох­ви­лі ос­то­рож­но об­зи­ра­ли свої сук­ні, щоб не спля­ми­ти до­ти­ком о цег­лу, ка­мін­ня або не мен­ше бруд­них ро­біт­ни­ків. Од­на тільки Фан­ні, донька Гам­мерш­ля­га, виз­на­чу­ва­лась з-по­між дам імен­но тим, чо­го їм нес­та­ва­ло,- мо­ло­діс­тю і кра­со­тою, і виг­ля­да­ла між ни­ми, мов розц­ві­та­юча пі­во­нія між відц­вів­ши­ми бу­дя­ка­ми. Круг неї тож і гро­ма­ди­лись мо­лод­ші з то­ва­рист­ва, і швид­ко там зій­шла­ся куп­ка, в кот­рій піш­ла ожив­ле­на, го­лос­на бе­сі­да, між тим ко­ли про­чі да­ми, по пер­ших зви­чай­них вик­ри­ках по­ди­ву, по пер­ших більше-мен­ше писк­ли­вих та вив­че­них жи­чен­нях влас­тив­це­ві вся­ко­го щас­тя, ста­ли­ся до­сить тяж­кі на сло­ва і по­ча­ли розг­ля­да­ти­ся дов­ко­ла, не­мов до­жи­да­ючи якоїсь ко­ме­дії. Тим ожи­да­ни­ям швид­ко за­ра­зи­ли­ся й дру­гі. Ве­селий го­мін умовк. Ба­чи­лось, що ра­зом з да­ма­ми на­ле­тів на то­ва­рист­во дух ну­ди і якоїсь си­лу­ва­ної здер­жа­нос­ті, кот­ра ні­ко­му на ні на що не зда­ла­ся.

І Гам­мерш­ляг якось не­мов збив­ся з пан­те­ли­ку. Він мов за­був, що пе­ред хви­лею по­чав був го­во­ри­ти бе­сі­ду, і сну­ва­в­ся то сю­ди, то ту­ди, за­чи­нав то з од­ним, то з дру­гим роз­мо­ву о ре­чах пос­то­рон­ніх, але все то якось не клеїло­ся. На­раз по­ба­чив­ся суп­ро­ти Гер­ма­на, що сто­яв мовч­ки, опер­тий о стос де­ре­ва, і ози­рав ці­лий плац, не­мов за­би­рав­ся йо­го тор­гу­ва­ти.

- А що ж ва­шої па­ні не­ма, до­ро­гий су­сі­до? - вка­зав Ле­он, ус­мі­ха­ючись.

- Даруйте,- від­по­вів Гер­ман,- во­на, пев­но, щось нез­до­ро­ва.

- Ах, ду­же мі­ні жаль! А я на­ді­яв­ся…

- Але що,- від­ка­зав за­доб­рю­ючи Гер­ман,- хі­ба ж то во­на та­ка ве­ли­ка осо­ба! Обій­де­ся про ню!

- Ні, ко­ха­ний су­сі­до! Про­шу так не ка­за­ти, що не­ве­ли­ка осо­ба… Як же так?.. От моя Фан­ні, бід­на ди­ти­на,- як во­на бу­ла б щас­ли­вою, як­би ма­ла та­ку ма­тір!..

Неправда тих слів аж би­ла з ли­ця і очей Ле­оно­ві, але ус­та, пос­луш­ні на­ка­зо­ві во­лі, го­во­ри­ли, а ро­зум си­ляв їх до­ку­пи, як то­го ви­ма­гав ін­те­рес.

Але ось від ла­ну, де на схо­ді вид­но бу­ло ви­со­чез­ну по­бі­ле­ну бож­ни­цю, по­чув­ся ве­ли­кий крик і га­мір. Всі гос­ті і ро­біт­ни­ки звер­ну­ли очі в той бік. По хви­лі по­ка­за­ла­ся на ули­ці мов чор­на го­го­тя­ча хма­ра,- се був ка­гал жи­дівський з ра­би­ном все­ре­ди­ні, кот­рий мав звер­ши­ти об­ряд пос­вя­чен­ня під­ва­лин но­во­го до­му.

Швидко ці­лий плац був за­ли­тий жи­да­ми, кот­рі, своїм зви­чаєм, го­во­ри­ли всу­міш, го­лос­но і бор­зо, сну­ва­ли, мов му­раш­ки в роз­ва­ле­ній ку­пи­ні, ог­ля­да­ли все і не­мов так­су­ва­ли все очи­ма, а від­так зіт­ха­ли та по­хи­ту­ва­ли го­ло­ва­ми, не­мов­би ра­зом і ди­ву­ва­ли­ся ба­гатст­ву Ле­она, і жа­лу­ва­ли, що ба­гатст­во то­то в йо­го, а не в їх ру­ках. Нем­но­гі пан­ки-хрис­ти­яни, що тож бу­ли в тій ку­пі, на­раз по­мовк­ли і по­від­су­ва­ли­ся на­бік, чу­ючи­ся не в своїй та­ріл­ці. Око­лич­ний ді­дич хму­рив­ся і за­ку­су­вав гу­би зо злос­ті, ви­дя­чись в тім жи­дівськім на­тов­пі, кот­рий ані кри­хіт­ки не зва­жав на нього. Він, пев­но, в ду­ші кляв сер­деч­но сво­го «щи­ро­го при­яте­ля Ле­она», але пре­цінь не втік, а дос­то­яв до кін­ця об­ря­ду, по кот­рім ма­ла нас­ту­пи­ти пе­ре­кус­ка.

Загальний га­мір на пла­цу не тільки не вга­вав, але ще й по­більшив­ся. Щи­голь, пе­ре­пуд­же­ний наг­лим нап­ли­вом то­го чор­но­го, крик­ли­во­го лю­ду, по­чав пер­ха­ти по кліт­ці та би­ти­ся о дро­ти­ки. Ра­би­на, ста­ро­го си­во­го жи­да з дов­гою бо­ро­дою, ве­ли два школьни­ки по­під ру­ки і при­ве­ли аж ід са­мій під­ва­ли­ні. Стиск зро­бив­ся дов­ко­ла та­кий, не­мов­би кож­дий жид хо­тів бу­ти ту ж ко­ло са­мо­го ра­би­на, нез­ва­жа­ючи, що там не­ма міс­ця на тілько лю­ду. Се­ред тис­ку і кри­ку тов­пи не чу­ти бу­ло й то­го, що чи­тав ра­бин над під­ва­ли­ною. А тільки ко­ли школьни­ки час від ча­су в від­по­відь на йо­го мо­лит­ву вик­ри­ку­ва­ли «умай­н», себ­то «амінь», то­ді й уся про­ча тов­па пов­то­ря­ла за ни­ми «умай­н».

Вдарила два­над­ця­та го­ди­на. На дзві­ни­ці ко­ло кос­те­ла, тут же на­суп­ро­тив но­вої бу­до­ви, за­гу­дів ве­ли­чез­ний дзвін, зві­ща­ючи по­лудне. За ним за­те­ленька­ли й усі дру­гі дзво­ни на дро­го­бицьких церк­вах. Ба­чи­лось, що ці­лий воз­дух над Дро­го­би­чем зас­тог­нав яки­мись плач­ли­ви­ми го­ло­са­ми, се­ред кот­рих ще плач­ли­ві­ше і сум­ні­ше роз­да­ва­ло­ся те без­лад­не різ­но­го­ло­се «умай­н». Ро­біт­ни­ки, по­чув­ши дзво­ни, поз­ні­ма­ли шап­ки і по­ча­ли хрес­ти­ти­ся, а один школьник, пі­дій­шов­ши до Ле­она і вкло­нив­ши­ся йо­му, по­чав шеп­та­ти: - Най бог бла­гос­ло­вить вас і за­ча­те ва­ми ді­ло. Ми вже скін­чи­ли.- А від­так, по­хи­ля­ючи­ся ще ближ­че до Ле­она, ска­зав ти­хі­ше: - Ви­ди­те, пан біг доб­рий піс­лав вам знак, що все пі­де вам щас­ли­во, що тільки за­га­да­єте.

- Добрий знак? А то який? - спи­тав Ле­он.

- А не чуєте, що хрис­ти­янські дзво­ни са­мі доб­ро­вільно ро­б­лять вам служ­бу і кли­чуть на вас бла­гос­ло­венст­во хри­с­ти­янсько­го бо­га? То зна­чить, що хрис­ти­яни все бу­дуть вам доб­ро­вільно слу­жи­ти. Бу­дуть по­ма­га­ти вам осяг­ну­ти то, що со­бі за­га­даєте. Ті дзво­ни - то доб­рий знак для вас!..

Коли б Ле­он учув був та­ку бе­сі­ду при дру­гих, він би, пев­но, був нас­мі­яв­ся з неї. Він рад був уда­ва­ти про око вільно­дум­но­го чо­ло­ві­ка, але в гли­би­ні сер­ця, так як усі ма­ло­роз­ви­ті і са­мо­люб­ні лю­ди, був за­бо­бон­ний. Тож і те­пер, зна­ючи, що ніх­то не чув школьни­ко­вої бе­сі­ди, він прий­мав ду­же ра­до доб­ру во­рож­бу і вітк­нув де­сят­ку в надс­тав­ле­ний школьни­ків ку­лак.

- Се для вас і для шко­ли,- шеп­нув Ле­он,- а за доб­рий знак бо­гу дя­ку­ва­ти!

Школьник, ура­ду­ва­ний, став знов на своє міс­це ко­ло ра­би­на і сей­час же по­чав пе­ре­шіп­ту­ва­ти­ся з дру­гим шко­ль­ни­ком, кот­рий, оче­вид­но, пи­тав йо­го, кілько дав Ле­он.

А тим ча­сом пан бу­дов­ни­чий прий­няв­ся вже до сво­го ді­ла і по­чав ко­мен­де­ру­ва­ти ро­біт­ни­ка­ми.- Ану, до дрю­ків! - кри­чав.- Бе­недьо, ту­ма­не ві­сім­над­ця­тий, де твій дрюк?..

Гармидер на пла­цу ще по­більшив­ся. Ра­би­на від­ве­ли на­бік, жи­ди розс­ту­пи­ли­ся, щоб да­ти міс­це ро­біт­ни­кам, кот­рі ма­ли зру­ши­ти з міс­ця ве­ли­чез­ну під­ва­ли­ну і впус­ти­ти її на при­на­леж­не міс­це в ви­ко­па­ний гли­бо­кий рів. Да­ми ці­ка­во тис­ли­ся на­пе­ред і со­пі­ли се­ред на­тов­пу; во­ни бу­ли ду­же ці­ка­ві по­ба­чи­ти, як то бу­де су­ну­ти­ся то­та ве­ли­чез­на ка­ме­ню­ка. Тільки щи­голь цві­рінькав ве­се­ло в кліт­ці, та сон­це ши­ро­ким неп­риг­ляд­ним ли­цем всмі­ха­ло­ся зго­ри, з-по­се­ред тем­но-синього безх­мар­но­го не­ба.

Всі при­ка­зи бу­дов­ни­чо­го спов­не­но швид­ко. Пів­пе­рек не­ве­лич­кої до­ріж­ки, ку­ди тре­ба бу­ло про­су­ну­ти ка­мінь, пок­ла­де­но чо­ти­ри ва­ли, так са­мо заг­ру­бі, як ті, на кот­рих він те­пер спо­чи­вав. Та­кі ж са­мі два ва­ли по­ло­же­но пів­пе­рек ями, в кот­ру тре­ба бу­ло ка­мінь спус­ти­ти. Ро­біт­ни­ки ок­ру­жи­ли йо­го з дрю­ка­ми в ру­ках, мов ла­ди­лись бу­ка­ми вси­лу­ва­ти йо­го до ру­ху і зла­ма­ти йо­го ка­мін­ну упер­тість. Де­які жар­ту­ва­ли і смі­яли­ся, на­зи­ва­ючи під­ва­ли­ну сі­рою ко­ро­вою, кот­ру так ба­га­то лю­да отсе за­га­няє до стай­ні.

- А пос­ту­пи­ся, ма­ленька! - гей­кнув один, пош­тур­ку­ючи ка­мінь ру­кою. Але ось роз­да­ла­ся ко­мен­да бу­дов­ни­чо­го, і все утих­ло. На ці­лім мно­го­люд­нім пла­цу чу­ти бу­ло тільки са­пан­ня лю­дей та цвірк щиг­ля в кліт­ці.

- Ану, ру­шай­те! Раз, два, три! - крик­нув бу­дов­ни­чий. Де­сять дрю­ків, мов де­сять ве­ли­чез­них пальців, під­хо­пи­ло ка­мінь з обох бо­ків, і він звільна по­ко­тив­ся по ва­лах, важ­ко хрус­тя­чи ни­ми о під­си­па­ний шу­тер.

- Гурра! Гей! А ско­бо­чи-но го, най ся ру­шає! - зак­ри­ча­ли ве­се­ло ро­біт­ни­ки.

- Далі! - кри­чав се­ред тих го­ло­сів бу­дов­ни­чий.

Ро­біт­ни­ки знов на­ту­жи­ли­ся. Знов зах­рус­тів шу­тер, заск­ри­пі­ли ва­ли під тя­га­рем, і ка­мінь, мов ве­ли­чез­на че­ре­па­ха, повз із­віль­на на­пе­ред. На ли­цях при­сут­ніх гос­тей вид­ні­ла­ся ра­дість, да­ми всмі­ха­ли­ся, а Ле­он шеп­тав до кот­ро­гось сво­го «су­сі­да»:

- І що то! Го­во­ріть, що хо­че­те, все-та­ки чо­ло­вік - пан при­ро­ди! Не­ма та­кої си­ли, кот­рої б він не пе­ре­міг. Ось ска­ла, тя­гар, а й то­та ру­шається по йо­го при­ка­зу.

- А особ­ли­во про­шу за­ува­жи­ти,- до­дав «су­сід»,- що за си­ла в то­ва­рист­ві лю­дей! Злу­че­ни­ми си­ла­ми чу­да до­кону­ю­ть­ся! Хі­ба ж сам-один чо­ло­вік пот­ра­фив би щось по­діб­но­го?..

- Так, так, злу­че­ни­ми си­ла­ми, се ве­ли­ке сло­во! - від­по­вів Ле­он.

- Гурра враз! Ану! - кри­ча­ли ра­діс­но ро­біт­ни­ки. Ка­мінь уже був над ямою, спо­чи­вав на двох по­пе­реч­них лі­га­рях, кот­рі по обох бе­ре­гах ями своїми кін­ця­ми гли­бо­ко вгриз­ли­ся в зем­лю під йо­го ва­гою. Але те­пер ді­ло бу­ло най­труд­ні­ше - спус­ти­ти ка­мінь від­по­від­но вдо­ли­ну.

- Ану, хлоп­ці, жи­во до дрю­ків! - ко­мен­де­ру­вав бу­дов­ни­чий. Ро­біт­ни­ки розс­ко­чи­ли­ся в один миг на оба бо­ки ро­ву і під­са­ди­ли п’ять пар пі­дой­м під ка­мінь.

- Попід реб­ра го! Так, що­би му аж сер­це підс­ка­ку­ва­ло,- жар­ту­ва­ли ро­біт­ни­ки.

- А те­пер під­но­сіть до­го­ри! А як ско­ро лі­га­рі від­вер­же­ні на­бік, то, як ска­жу: «Ну» - всі ра­зом ви­ха­пуй­те дрю­ки і враз від ями! Ро­зу­мієте?

- Розуміємо!

- Але всі враз! Бо хто за­піз­ниться, то бі­да бу­де!

- Ну, ну! - крик­ну­ли ро­біт­ни­ки і ра­зом на­ляг­ли на пі­дой­ми, що­би під­ва­жи­ти ка­мінь до­го­ри. І справ­ді, він звільна, мов не­охіт­но, від­ді­лив­ся від лі­га­рів, на кот­рих ле­жав, і під­ніс­ся на кілька ца­лів вго­ру. Всіх сер­ця ми­мо­во­лі дри­жа­ли. Ро­біт­ни­ки, по­си­нів­ши від на­ту­ги, дер­жа­ли ка­мінь на пі­до­й­мах над ямою, жду­чи, за­ки шну­ра­ми ви­тяг­нуть з-під ньо­го лі­га­рі і за­ки бу­дов­ни­чий не дасть зна­ку - ви­ха­пу­ва­ти дрю­ки з-під ка­ме­ня.

- Ну! - гарк­нув на­рав бу­дов­ни­чий се­ред за­гальної ти­ші, і дев’ять ро­біт­ни­ків ра­зом з дрю­ка­ми пирс­ло в про­тив­ні бо­ки. А де­ся­тий? Ра­зом з глу­хим лос­ко­том ка­ме­ня, спа­да­ючо­го на приз­на­че­не міс­це, по­чу­ли заг­ро­мад­же­ні і глу­хий, про­ні­ма­ючий зойк.

- Що се та­ко­го? Що се та­ко­го? - за­го­мо­ні­ло кру­гом. Всі по­ча­ли знов тис­ну­ти­ся, го­мо­ні­ти та до­пи­ту­ва­ти­ся, що се та­ко­го ста­ло­ся.

Сталася прос­та річ. Дев’ять ро­біт­ни­ків ви­хо­пи­ло од­но­ча­с­но свої пі­дой­ми з-під ка­ме­ня, а де­ся­тий, по­міч­ник му­ля­р­ський, Бе­недьо Си­ни­ця, не встиг сього на час зро­би­ти. Од­на хви­лин­ка за­піз­но, але та хви­лин­ка мог­ла йо­го згу­би­ти. Ка­мінь усім своїм тя­га­рем шарп­нув йо­му пі­дой­му і вир­вав з рук. Пі­дой­ма заїха­ла Бе­не­дя пі­вп­ерек - щас­тя, що не по го­ло­ві, а тільки в бік. Бе­недьо лиш раз зой­кнув і впав, мов не­жи­вий, на зем­лю.

Густим клу­бом пирс­нув до­го­ри пі­сок, де впа­ла роз­мах­не­на пі­дой­ма. Ро­біт­ни­ки в смер­тельній три­во­зі ки­ну­ли­ся до Бе­не­дя.

- Що то та­ке? Що та­ке? - го­мо­ні­ли гос­ті.- Що ста­ло­ся?

- Підойма за­би­ла чо­ло­ві­ка.

- Забила? Йой, бо­же! - да­ло­ся чу­ти між да­ма­ми.

- Ні, не за­би­ла, жи­вий! - роз­да­лось з-між ро­біт­ни­ків.

- Живий! А! - від­сап­нув Ле­он, кот­ро­го крик Бе­не­дя вхо­пив був, мов клі­ща­ми, за сер­це.

- А ду­же ска­лі­че­ний?

- Ні, не ду­же! - се був го­лос бу­дов­ни­чо­го, кот­рий та­кож при тім слу­чаї нес­по­ді­ва­но по­чув, як під ним ні з сього ні з то­го дилько­ті­ли ко­лі­на.

Товпа го­мо­ні­ла і тис­ну­ла­ся дов­ко­ла ска­лі­че­но­го. Да­ми оха­ли та пи­ща­ли, крив­ля­чи ус­та та вис­тав­ля­ючи на­по­каз, які-то во­ни чу­лі та м’яко­го сер­ця. Ле­оно­ві все ще щось не­ви­раз­но шу­мі­ло в го­ло­ві, і дум­ки не мог­ли зіб­ра­ти­ся до­ку­пи. На­віть щи­голь у своїй кліт­ці ці­по­тів жа­ліб­но та пер­хав по ку­тах, не­на­че не міг ди­ви­ти­ся на людську му­ку. А Бе­не­дьо все ще ле­жав на од­нім міс­ці, по­си­ні­лий, як боз, зом­лі­лий, зі зціп­ле­ни­ми зу­ба­ми. Пі­дой­ма за­че­пи­ла йо­го ост­рим су­ком о бік, про­дер­ла опин­ку і со­роч­ку і фа­лат­ну­ла в клу­бі ді­ру, з кот­рої пус­ти­лась кров. Але пі­дой­ма за­сяг­ну­ла і тро­хи ви­ще, по го­лод­ни­ці, і че­рез те імен­но поз­ба­ви­ла йо­го на хви­лю від­ди­ху.

- Води! Во­ди! - кри­ча­ли ро­біт­ни­ки, що за­хо­ди­ли­ся тве­ре­зи­ти Бе­не­дя і пе­рев’язу­ва­ти йо­го ра­ну. При­не­се­но во­ду, пе­рев’яза­но ра­ну і за­та­мо­ва­но кров, але від­тер­ти зом­лі­ло­го го­ді бу­ло. Удар був ду­же сильний і в не­без­печ­не міс­це. Над ці­лим то­ва­рист­вом за­ляг­ла знов хма­ра не­пев­нос­ті.

- Возьміть го ви­не­сіть отам на ву­ли­цю! - крик­нув вкін­ці Ле­он.- А ні, то за­не­сіть до­до­му та прик­лич­те док­то­ра!

- Живо, жи­во! - під­га­няв бу­дов­ничий.

За­ки два ро­біт­ни­ки взя­ли Бе­не­дя за ру­ки і но­ги та по­нес­ли крізь на­товп лю­дей на ву­ли­цю, до бу­дов­ни­чо­го зза­ду пі­дій­шов май­стер му­лярський і дітк­нув­ся йо­го пле­ча ру­кою. Бу­дов­ни­чий зіс­нув­ся і обер­нув­ся нап­ру­го, мов за до­ти­ком пе­ку­чої кро­пи­ви.

- А ви­ди­те, па­не бу­дов­ни­чий, я доб­ре ка­зав…

- Що, що та­ке? Хто ка­зав?

- Я ка­зав,- шеп­тав сти­ха, спо­кій­но май­стер,- не спус­ка­ти ка­мінь на дрю­ках, бо не­без­печ­но.

- Е, ду­рень ти! От мудь, не що ін­ше а п’яний був, не відс­ко­чив, хто му ви­нен! - від­по­вів офук­ли­во бу­дов­ни­чий і від­ве­р­нув­ся. Май­стер стис пле­чи­ма і за­мовк. Але бу­дов­ни­чий по­чув шпильку внут­рі і тро­хи не пі­нив­ся зо злос­ті.

Між тим по­ра бу­ло кін­ча­ти зак­ла­ди­ни. Школьяики спро­ва­ди­ли ра­би­на на ма­лу, до­сить ви­гід­ну дра­бин­ку, і він зліз по ній на дно ро­ву, де на призна­че­нім міс­ці ле­жав фун­да­мен­то­вий ка­мінь. Не верх­ній пло­щі ка­ме­ня бу­ла ви­дов­ба­на чо­ти­риг­ран­на, до­сить гли­бо­ка ям­ка, а дов­ко­ла неї чер­во­ні­лись сві­жі пля­ми кро­ві, що бриз­ну­ли з ра­ни Бе­не­дя. Ра­бин про­мур­ко­тів ще якусь мо­лит­ву, а від­так пер­ший ки­нув не­ве­лич­кий сріб­ний гріш до ви­дов­ба­ної в ка­ме­ні ям­ки. За ним то са­мо школьни­ки, а від­так по­ча­ли й про­чі гос­ті зла­зи­ти схід­ця­ми і ки­да­ти хто більші, хто мен­ші мо­не­ти в під­ва­ли­ну. Да­ми скри­ку­ва­ли та хи­та­ли­ся на схід­цях, під­дер­жу­ва­ні муж­чи­на­ми, тільки Ле­оно­ва доч­ка Фан­ні гор­до і смі­ло зліз­ла до ями і ки­ну­ла ду­ка­та. По да­мах по­ча­ли й па­но­ве один по дру­гім спус­ка­ти­ся до під­ва­ли­ни. По­то­мок польської шлях­ти ішов тут же за Гер­ма­ном і ко­со гля­нув на ба­га­то­го ка­пі­та­ліс­та, ко­ли той бренькнув блис­ку­чим зо­ло­тим ду­ка­том: шлях­тич мав лиш сріб­но­го ринсько­го в ки­ше­ні, але, щоб не пок­пи­тись зі своїм шля­хетським го­но­ром, жи­во ві­доп’яв від ман­же­та зо­ло­ту спин­ку і ки­нув її до ям­ки.

Довго тяг­нув­ся ряд гос­тей, дов­го брен­ча­ло зо­ло­то та срібло, сип­лю­чись у ка­мін­ну ям­ку та за­ли­ва­ючи її блис­ку­чою хви­лею. Ро­біт­ни­ки, що сто­яли над ямою, че­ка­ючи на роз­каз май­ст­ра, за­вис­но гля­ді­ли на ці­лий той об­ряд. Но ось уже ки­дан­ня гро­шей скін­чи­лось - ям­ка ма­ло що не пов­на. Ле­он, що до­сі сто­яв при схід­цях і всіх ви­хо­дя­чих з ями при­яз­но стис­кав за ру­ки (з Гер­ма­ном та з шлях­ти­чем він на ра­до­щах на­віть по­ці­лу­вав­ся), те­пер вис­ту­пив на­пе­ред і ка­зав при­нес­ти пли­ту та це­мент, за­му­ру­ва­ти фун­да­мент. Ро­біт­ни­ки ки­ну­лись спов­ни­ти йо­го во­лю, а він сам тим ча­сом пі­дій­шов ід кліт­ці з щиг­лем.- Тікілі-тлінь! Цю­рінь, цю­рінь! Куль-куль-куль! - ще­бе­та­ла пта­ши­на, не на­ді­ючись со­бі ли­ха, ко­ли Ле­он збли­жав­ся. Тон­кий, чис­тий спів щиг­ля дзве­нів у ти­хім воз­ду­сі, мов скло. Дов­ко­ла всі вти­ши­ли­ся, ці­ка­во по­зи­ра­ючи на за­кін­чен­ня важ­но­го об­ря­ду зак­ла­дин. Ле­он зняв кліт­ку з пта­хом із стов­па і, дер­жа­чи її до­го­ри, про­го­во­рив:

- Мої до­ро­гі су­сі­ди, а ни­ні гос­ті! Ве­ли­кий се­ день для ме­не, ду­же ве­ли­кий. Чо­ло­вік, що со­рок літ блу­кав­ся по без­лю­д­них пус­ти­нях та бур­ли­вих мо­рях, ни­ні пер­ший раз по­ба­чив­ся близьким су­по­кій­но­го прис­та­нів­ку. Тут, в щас­ли­вім міс­ті Дро­го­би­чі, я за­ду­мав уви­ти со­бі гніз­до, кот­ре би бу­ло кра­сою і сла­вою міс­та…

- Браво, бра­во! - зак­ри­ча­ли гос­ті, пе­ре­ри­ва­ючи бе­сі­ду. Леон пок­ло­нив­ся з ус­мі­хом і го­во­рив дальше:

- Батьки на­ші нав­ча­ли нас, що, хо­тя­чи за­ча­ти якесь ді­ло щас­ли­во, хо­тя­чи до­вер­ши­ти єго щас­ли­во і хо­тя­чи ужи­ва­ти єго пло­дів щас­ли­во, тре­ба пе­ре­дов­сім з’єдна­ти со­бі ду­хів міс­ця. Ви ві­ри­те в ду­хів, лас­ка­ві панст­во? Мо­же бу­ти, що є між ва­ми хто, що в них не ві­рить. Я - приз­на­юсь вам - ві­рю в них. Ту, в тій зем­лі, в тих бри­лах ка­мін­ня, в тім си­чу­чім вап­ні, в людських ру­ках і го­ло­вах,- у всім тім жи­ють ду­хи, сильні, таємни­чі. При їх тільки по­мо­чі ста­не мій бу­ди­нок, моя твер­ди­ня. Во­ни тільки бу­дуть її під­по­рою і обо­ро­ною. І тих-то ду­хів поєдна­ти, жерт­вою поєдна­ти, кро­ва­вою же­р­т­вою,- се ціль ни­нішнього ве­ли­ко­го об­ря­ду. Щоб дос­та­ток і доб­ро­бит,- не для ме­не, а для ці­ло­го міс­та,- цві­ли в тім до­мі, ви лас­ка­ви­ми ру­ка­ми ки­ну­ли в сю ка­мін­ну бо­роз­ду зо­ло­те сім’я. Щоб здо­ров’я, ве­се­лість і кра­са - не для ме­не, а для ці­ло­го міс­та,- цві­ли в тім до­мі, я жерт­вую ду­хам сьо­го міс­ця сього жи­во­го, здо­ро­во­го, ве­се­ло­го і гар­но­го спі­ва­ка!

При цих сло­вах Ле­он встро­мив ру­ку до кліт­ки.- Пі-пі-пі! - за­пи­ща­ла пта­ши­на, пер­ха­ючи і хо­ва­ючись по ку­тах, од­на­ко Ле­он жи­во зло­вив її і ви­няв з кліт­ки. Щи­голь ско­ро в ру­ці за­мовк, тільки ди­вив­ся дов­ко­ла за­ля­ка­ни­ми очи­ма. Йо­го чер­во­но­пе­рі гру­ди виг­ля­да­ли, мов ве­ли­ка кро­ва­ва пля­ма в Ле­оно­вій ру­ці. Ле­он ви­няв чер­во­ну шов­ко­ву нит­ку і зв’язав нею щиг­ле­ві кри­ла і но­ги, а від­так зій­шов схід­ця­ми в до­ли­ну, до фун­да­мен­ту. Всі дов­ко­ла мов­ча­ли, мов під яки­мось тис­ком. Ро­біт­ни­ки над­нес­ли ве­ли­ку пли­ту і дов­ко­ла чо­ти­риг­ран­но­го про­ру­бу в фун­да­мен­ті нак­ла­ли це­мен­ту, щоб за­раз же за­му­ру­ва­ти той от­вір. То­ді Ле­он, про­шеп­тав­ши ще якісь сло­ва, зняв пер­ше з пальця зо­ло­тий перс­тень і ки­нув йо­го до про­чо­го скар­бу в ка­мін­ній дуч­ці, а від­так по­ло­жив на­верх щиг­ля. Пта­ши­на ле­жа­ла спо­кій­но на хо­лод­нім смер­тельнім ло­жі з зо­ло­та і сріб­ла, тільки го­лов­ку звер­ну­ла до­го­ри, до не­ба, до своєї яс­ної, чис­тої віт­чи­ни,- но за­раз ве­ли­ка пли­та прик­ри­ла звер­ху той жи­вий-тріб, зат­верд­жу­ючи бу­ду­ще щас­тя до­му Гам­мерш­ля­гів…

В тій хви­лі Ле­он пог­ля­нув вбік і по­ба­чив на фун­да­мен­ті слі­ди ін­шої жерт­ви - кров людську, кров по­міч­ни­ка му­ляр­сько­го, Бе­не­дя. Та кров, зас­тиг­ла вже на ка­ме­ні, вра­зи­ла йо­го до гли­би­ни ду­ші. Йо­му по­ви­ді­лось, що, ві­дай, чи не «ду­хи міс­ця» жар­ту­ють со­бі з йо­го слів і бе­руть зов­сім не та­ку мар­ну жерт­ву, як йо­го жерт­ва. Йо­му при­ви­ді­лось, що тая дру­га, страш­на, людська жур­ба лед­ве чи вий­де йо­му на ко­ристь. Крап­лі кро­ві, зак­ріп­лої на ка­ме­ні, в тем­нім про­ко­пі виг­ля­да­ли, мов чор­ні го­ло­ви за­ліз­них гвоз­дів, що вер­тять, ді­ряв­лять і роз­то­чу­ють під­ва­ли­ни йо­го пиш­ної бу­до­ви. Йо­му ста­ло на­раз якось хо­лод­но, якось тіс­но в про­ко­пі, і він ви­хо­пив­ся чим­бор­ше на­верх.

Гості тис­ли­ся до нього з жи­чен­ня­ми. Гер­ман стис­нув йо­му ру­ку і про­мо­вив го­лос­но:

- Най той не­ве­ли­кий скарб, за­сі­яний при­яз­ни­ми ру­ка­ми в під­ва­ли­ну ва­шо­го до­му, рос­те і мно­житься в ти­ся­чу ра­з! Най ста­не під­ва­ли­ною сла­ви і ба­гатст­ва ва­шо­го ро­ду!

- І так, як ваш дім ни­ні зас­но­вуєсь на під­ва­ли­ні з ка­ме­ня і зо­ло­та,- до­дав з дру­го­го бо­ку та­кож го­лос­но шлях­тич,- так най щас­тя і розц­віт ва­шо­го ро­ду від­ни­ні ос­но­вуєсь на щи­рій при­яз­ні і при­хильнос­ті всіх лю­дей.

Леон ра­діс­но стис­кав ру­ки своїм гос­тя, ра­діс­но дя­ку­вав їм за їх при­язнь і ус­лу­гу, ра­діс­но при­рі­кав пра­цю­ва­ти на­дальше тільки в то­ва­рист­ві і для то­ва­рист­ва,- а все-та­ки в сер­ці йо­го ле­жав ще хо­лод­ний су­мерк, крізь кот­рий гріз­но вид­ні­ли­ся ве­ли­кі чор­ні крап­лі кро­ві, мов жи­ві за­ліз­ні гвоз­ді, про­би­ва­ючі і роз­то­чу­ючі нез­нач­но під­ва­ли­ни йо­го щас­тя. Він чув з усіх слів своїх гос­тей який­сь хо­лод, за кот­рим, ба­чи­лось, ча­ту­ва­ла скри­та гли­бо­ко в їх сер­цях за­висть.

Між тим ро­біт­ни­ки під про­во­дом бу­дов­ни­чо­го за­му­ру­ва­ли з усіх бо­ків фун­да­мент і ви­во­ди­ли швид­ко сті­ну все­ре­ди­ні про­ко­пу. Вда­ри­ла пер­ша го­ди­на.

- Ну, до­сить, лю­ди, на ни­ні ро­бо­ти! - крик­нув Ле­он.- Тре­ба й вам тро­ха за­ба­ви­тись. Та­ких днів, як ни­ніш­ній, в моїм жит­ті не­ба­га­то, най же і для вас він бу­де праз­ни­ком. Тут вам сей­час при­не­суть пи­ва і за­ку­сок, а ви, май­стер, ува­жа­й­те на по­ря­док!

- Добре, про­шу па­на!

- А вас, мої до­ро­гі гос­ті, про­шу за со­бою. Фан­ні, ди­тин­ко, будь гос­по­ди­нею і зай­ми­ся да­ма­ми! Про­шу, про­шу!

Гості, ве­се­ло гу­то­ря­чи, піш­ли по­між ку­па­ми цег­ли, ка­мін­ня та де­ре­ва до до­ща­ної, він­ця­ми та різ­но­барв­ни­ми хо­ру­гов­ка­ми уст­роєної бу­ди на пе­ре­кус­ку. Тільки ра­бин і школьни­ки та де­які дру­гі «ху­си­ти» піш­ли геть, не хо­тя­чи за­сі­да­ти при од­нім сто­лі з «треф­ня­ка­ми».

Поки в бу­ді се­ред ве­се­ло­го га­мо­ру па­ни гос­ти­ли­ся, ро­біт­ни­ки си­ді­ли в ши­ро­кім кру­зі під го­лим не­бом на ка­мін­ні. Два по­міч­ни­ки на­ли­ва­ли пи­во, дру­гі два роз­но­си­ли різ­ни­ки хлі­ба та су­ше­ну ри­бу. Од­на­ко ро­біт­ни­ки бу­ли якось ду­же мов­чаз­ли­ві. Слу­чай з Бе­недьом ще­мів іще всім унут­рі, ба і весь той див­ний жи­дівський об­ряд зак­ла­дин ду­же їм не спо­до­бав­ся. Хто ви­га­дав жи­ву пта­ши­ну за­му­ро­ву­ва­ти? Ні­би то при­не­се щас­тя? А втім, мо­же, й так… Ад­же доб­ре то який­сь ви­га­дав: «па­нам ве­сіл­ля, а кур­ці смерть». А тут ще й ті ро­біт­ни­ки, що від­но­си­ли Бе­не­дя до­до­му, по­вер­ну­ли і ста­ли роз­по­ві­да­ти, як ста­ра Бе­недьова ма­ти пе­ре­пу­ди­лась і зап­ла­ка­ла тя­женько, по­ба­чив­ши сво­го єди­но­го си­на зом­лі­ло­го, ок­ро­вав­ле­но­го. Зра­зу, бі­дач­ка, га­да­ла, що вже по її си­но­ві, але ко­ли їм уда­ло­ся Бе­не­дя прот­ве­ре­зи­ти, то так уті­ши­ла­ся, мов ди­ти­на: зас­ка­кує ко­ло нього, і ці­лує, і пла­че, і йой­кає, так що аж сер­це крається чо­ло­ві­ко­ві.

- Знаєте що, хлоп­ці,- оз­вав­ся май­стер,- тре­ба би зро­би­ти яку склад­ку та під­ря­ту­ва­ти бід­них лю­дей, бо за­ки він бу­де сла­бий та не­за­ріб­ний, то я й не знаю, з чо­го їм обоїм ви­жи­ти. Ад­же ста­ра іг­лою не за­ни­пає на тілько!

- Правда, прав­да! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки з усіх бо­ків.- Ско­ро по вип­ла­ті, то кож­дий по п’ять крей­ца­рів, нам уй­ма не­ве­ли­ка, а їм доб­ро.

- Ну, а бу­дов­ни­чий,- оз­вав­ся кот­рий­сь му­ляр,- він ні­чо не дасть? Ад­же ці­ле не­щас­тя че­рез него!

- Та й ще доб­ре ще, що на тім ста­ло­ся,- ска­зав дру­гий.- Та то ка­мінь міг і п’ятьом так са­мо заїха­ти!

- Тре му ка­за­ти, най та­кож при­чи­ниться на бід­но­го ска­лі­че­но­го.

- Але вже ви ка­жіть,- ска­зав май­стер,- я не бу­ду.

- Ну та що, ска­же­мо ми, гур­том,- оз­ва­ли­ся го­ло­си.

Саме в тій хви­лі вий­шов бу­дов­ни­чий з бу­ди від гос­тей, щоб пог­ля­ну­ти на ро­біт­ни­ків. Йо­го ли­це вже на­ли­лось ши­ро­ким рум’янцем від ви­пи­то­го ви­на, а блис­ку­ча па­лич­ка ду­же жи­во лі­та­ла з од­ної ру­ки до дру­гої.

- А що, ді­ти! - крик­нув він, під­хо­дя­чи до круж­ка.

- Все доб­ре, про­шу па­на,- від­ка­зав май­стер.

- Ну, так ми ся й спра­вуй­те! - і хо­тів іти на­зад.

- Ми би до па­на ма­ли од­ну просьбу,- дав­ся чу­ти го­лос з-по­між ро­біт­ни­ків. Бу­дов­ни­чий обер­нув­ся:

- До ме­не?

- Так,- за­гу­ли гур­том усі.

- Ну, що ж та­ко­го?

- Щоби пан бу­ли лас­ка­ві при­чи­ни­ти­ся до склад­ки на то­го по­міч­ни­ка, що го ни­ні пі­дой­мою при­шиб­ло.

Будовничий сто­яв, не ка­жу­чи ні­чо­го, тільки сильні­ший ру­м’янець по­чав вис­ту­па­ти на йо­го ли­це,- знак, що про­сь­ба ро­біт­ни­ків неп­риємно йо­го дітк­ну­ла.

- Я? - ска­зав він вкін­ці з про­во­ло­ком.- А ви від­ки до ме­не з тою просьбою при­хо­ди­те? Хі­ба я то­му ви­нен, чи що?

- Та, про­шу па­на, і ми не вин­ні, але здаєся нам, го­диться і та­ки тре­ба по­мо­чи бід­но­му чо­ло­ві­ко­ві. Він сла­бий, який­сь час не бу­де міг ро­би­ти, тре­ба ж єму й ма­те­рі ста­рій чи­мось ди­ха­ти.

- Як хо­че­те, то му по­ма­гай­те, а я від­ки до то­го при­ход­жу! Пер­шо­му-ліп­шо­му не­пот­ре­бо­ві по­ма­гай!.. Ще чо­го не ста­ло!..- Бу­дов­ни­чий від­вер­нув­ся гнів­но і пус­тив­ся йти на­зад, ко­ли втім кот­рий­сь з ро­біт­ни­ків, обу­ре­ний та­кою бе­сі­дою, ска­зав го­лос­но:

- Ади, який пан! А сам то­му най­більше ви­нен, що Бе­не­дя ска­лі­чи­ло! От ко­би єго бу­ло так пар­ну­ло, то, пев­не би-м, не по­жал­у­вав не то п’ять, а й де­сять кре­йца­рів на та­ко­го ді­до­во­да!..

- Що? - рев­нув на­раз з усеї си­ли бу­дов­ни­чий і прис­ко­чив до си­дя­чих ро­біт­ни­ків.- Хто се го­во­рив?

Мовчанка.

- Хто се смів го­во­ри­ти? Га?

Ніхто й не пис­нув.

- Майстер, ви ту си­ді­ли: хто се ска­зав? Го­во­ріть, а ні, то вас на­же­ну з ро­бо­ти за­мість то­го ур­ви­те­ля!

Майстер пог­ля­нув дов­ко­ла по ро­біт­ни­ках і ска­зав спо­кій­но:

- Я не знаю.

- Не знаєте? То я вас від­ни­ні не знаю ту на ро­бо­ті. Проч!

- То я ска­зав! - ві­доз­вав­ся один ро­біт­ник, вста­ючи.- Я ска­зав і ще раз ка­жу, що-с ді­до­від, ко­ли не хо­чеш на бід­но­го ро­біт­ни­ка да­ти. А о твою ро­бо­ту я не стою!..

Будовничий сто­яв, мов ска­же­ний, і з лю­ті не міг до сло­ва прий­ти. Ро­біт­ник між тим узяв свій «він­кель», кельню та мі­ру і, поп­ро­щав­ши­ся з то­ва­ри­ша­ми, спо­кій­ною хо­дою пі­шов ід рин­ко­ві. Про­чі ро­біт­ни­ки мов­ча­ли.

- Га, дра­би, лай­да­ки! - гри­мав бу­дов­ни­чий.- О, або він сто́їть о ро­бо­ту! Він би лиш ле­жав го­рі жи­во­том, як то­та сви­ня в бо­ло­ті. Але пож­діть-но ви, нав­чу я вас по­ряд­ку! Не та­кі у ме­не ста­не­те! А то ур­ви­те­лі!

І, ще весь те­ле­па­ючись зі злос­ті та кле­ну­чи всю «го­ло­ту», бу­дов­ни­чий пі­шов на­зад до пансько­го то­ва­рист­ва.

В бу­ді тим ча­сом іш­ло ду­же ве­се­ло і гой­но. По пе­ре­кус­ці слу­ги поз­би­ра­ли мис­ки і та­ре­лі, а на­то­мість по­нас­тав­ля­ли фля­шок з ви­ном і ча­рок. Чар­ки кру­жи­ли жи­во. Ви­но зві­ль­на роз­пу­ту­ва­ло язи­ки, роз­буд­жу­ва­ло ве­се­лість та го­мін. Па­ху­чий дим з до­ро­гих ци­гар клу­бив­ся по­над го­ло­ва­ми до до­ща­ної сте­лі, плив тон­кою струй­кою крізь про­рі­за­не вік­но. Слу­ги Ле­оно­ві кру­ти­ли­ся по­се­ред гос­тей, по­да­ючи їм, чо­го хто за­ба­жав. Гос­ті од­ні си­ді­ли куп­ка­ми, дру­гі сто­яли або хо­ди­ли, ба­ла­ка­ючи, жар­ту­ючи або тор­гу­ючись. Ле­он не по­ки­дав Гер­ма­на. Він ни­ні пер­ший раз ближ­че зій­шов­ся з тим най­більшим бо­рис­лавським ту­зом і по­чув до нього якусь див­ну при­язнь. До­сі во­ни сто­яли про­тив се­бе, як во­ро­ги. Леон до­пер­ва два ро­ки то­му при­був до Бо­рис­ла­ва з го­то­вим і чи­ма­лим ка­пі­та­лом. Він був більше об­ра­зо­ва­ний від Гер­ма­на, доб­ре знав­ся на ку­пецт­ві, чи­тав де­які книж­ки гір­ни­чі і ду­мав, що до­сить йо­му тільки яви­тись в Бо­рис­ла­ві, а усе по­ко­риться пе­ред ним, і він ста­не са­мов­лад­ним па­ном. Він на­пе­ред ук­ла­дав со­бі пла­ни, як то він за­ку­пить де­ше­во об­шир­ні і най­від­по­від­ні­ші до ко­пан­ня част­ки грун­ту, як по­за­во­дить со­бі ма­ши­ни для скор­шо­го і де­шев­шо­го ви­до­бут­ку зем­ля­них скар­бів, як під­не­се ці­лий наф­то­вий про­мисл і своєю во­лею бу­де під­ні­ма­ти і опус­ка­ти ці­ни на всіх тор­гах. Між тим по­ка­за­ло­ся на ді­лі зов­сім не те. В Бо­рис­ла­ві бу­ли вже свої си­ли, і то си­ли та­кі, з кот­ри­ми йо­му не­лег­ко бу­ло мі­ря­тись, а най­більшою та­кою си­лою був Гер­ман. Ле­он зра­зу лю­тив­ся, по­ба­чив­ши, з якою не­тай­ною не­охо­тою прий­ма­ють йо­го дав­ні бо­рис­лавські предп­риємці. Осо­б­ли­во Гер­ман, той прос­тий, нев­че­ний жи­д-о­нуч­кар, був для нього сіл­лю в оці, і він ста­рав­ся все і всю­ди, де тільки міг, щи­па­ти йо­го, а в то­ва­рист­ві ні­ко­ли не пе­ре­ми­нув по­за зви­чай­ною чем­ніс­тю по­ка­за­ти Гер­ма­но­ві свою ду­хов­ну ви­щість. Гер­ман знов ма­ло ро­бив со­бі з до­тин­ків Ле­она, а ша­р­пав йо­го на по­лі ін­те­ре­сів: пе­ре­ха­пу­вав част­ки, кот­рі хо­тів ку­пу­ва­ти Ле­он, пе­рей­мав йо­го що­най­ліп­ших ро­біт­ни­ків, а при всім тім Ле­оно­ві все по­ка­зу­вав та­кий вид, бу­цім­то й ні­чо­го не знає. Сього бу­ло зам­но­го для Ле­она. Він по­ба­чив, що та­ким спо­со­бом не дій­де ні до чо­го. Прав­да до­сі в Бо­рис­ла­ві йо­му щас­ти­ло­ся: він на­ди­бав на кілька ба­га­тих жил вос­ку, кип’ячка тож в мно­гих ямах іш­ла доб­ре; але Ле­он спра­вед­ли­во бо­яв­ся, що не зав­сіг­ди щас­тя бу­де йо­му при­хильне, що, мо­же, ча­сом і від­вер­неться від нього, а на та­кий слу­чай ліп­ше ма­ти сильних при­яте­лів, ніж сильних во­ро­гів. А тут ще й те при­чи­ни­ло­ся, що по смер­ті жін­ки Ле­он за­ба­жав з ча­сом осіс­ти су­по­кій­но, ут­вер­ди­ти­ся, пус­ти­ти ко­рін­ня в грунт і ужи­ва­ти на ста­рість пло­дів сво­го нес­по­кій­но­го, за­по­пад­ли­во­го жит­тя і за­без­пе­чи­ти хо­ро­ше жит­тя своїй єди­нач­ці. Тут уже ко­неч­на річ - ма­ти кру­жок при­яте­лів, а не во­ро­гів. При тім же він за­чув, що у Гер­ма­на є син-єди­нак у Льво­ві в прак­ти­ці ку­пецькій,- і дум­ка йо­го пря­мо стрі­ли­ла ту­ди: Гер­ма­нів син і йо­го Фан­ні - то па­ра; два най­більші си­ла­чі по ка­пі­та­лу, за­мість бо­ро­ти­ся і під­ко­пу­ва­ти один дру­го­го, схо­дяться, зв’яза­ні тіс­ним вуз­лом ро­дин­ним, і - дум­ка Ле­оно­ва бу­ду­ва­ла зо­ло­ті зам­ки на тій трив­кій під­ва­ли­ні.

- Бачите, до­ро­гий су­сі­до,- го­во­рив він до Гер­ма­на,- сам не знаю, що та­ке, що так ме­ні ду­же за­ту­жи­ло­ся за своїм спо­кій­ним, ти­хим і щас­ли­вим прис­та­нов­ком. А то до­сі чо­ло­вік був, як та пе­ре­лет­на пти­ця: то тут, то там. Ні, по­ра вспо­коїти­ся!

- І я то ка­жу,- ска­зав Гер­ман, що чи­нив­ся, не­мов тая бе­сі­да ду­же йо­го зай­має.

- Не дав ме­ні бог си­на так, як вам,- га, але є у ме­не доч­ка, сер­деш­на ди­ти­на. Ба­чи­ти її щас­ли­вою, з лю­бим чо­ло­ві­ком, в кру­зі ді­то­чок - ох, то єди­на ціль мо­го жит­тя…

- Дасть бог, що й теє вам спов­ниться.

- Га, я ду­же то­го ба­жаю… Ах, і ще так кру­жок доб­рих при­яте­лів, та­ких, як ви, лю­бий су­сі­до,- ні, більше би ме­ні ні­чо до щас­тя не хи­бу­ва­ло…

- Ну, що­до ме­не,- ска­зав, ус­мі­ха­ючись, Гер­ман,- я з Дро­го­би­ча не вте­чу, ме­не мо­же­те ма­ти зав­сіг­ди на свої ус­лу­ги.

- О, я знаю,- ска­зав Ле­он і кріп­ко стис­нув Гер­ма­но­ву ру­ку,- я знаю, що ви щи­рий, доб­рий чо­ло­вік! Не по­ві­ри­те, як я від­дав­на ба­жав з ва­ми ближ­че поз­на­ко­ми­ти­ся… А що ж ваш син? Прав­да, я не маю чес­ті зна­ти йо­го лич­но, але він уже на­пе­ред ми­лий ме­ні і до­ро­гий, як своя влас­на ди­ти­на.

Герман тро­хи скри­вив­ся на згад­ку про си­на, мов на­раз в ме­дів­ни­ку схруп­нув зер­но пер­цю.

- Мій син,- ска­зав він не­охіт­но,- дя­кую вам за лас­ка­ве за­пи­тан­ня! От, пра­цює, що мо­же.

- Ну, то­го й не ка­жіть! - скрик­нув Ле­он.- Я й сам знаю, що син та­ко­го батька, пев­но, й хви­лі не про­си­дить дар­мо! Ех, до­ро­гий су­сі­до, який би я був щас­ли­вий, як­би-то ми мог­ли взя­ти­ся оба до­ку­пи, зій­ти­ся близько у всім так, що­би… - він ур­вав і гля­дів на Гер­ма­на, а Гер­ман на нього, не вга­ду­ючи, ку­ди той ці­лить.

- Знаєте,- по­чав знов Ле­он,- ни­ніш­ній день та­кий ве­ли­кий і щас­ли­вий для ме­не… Саме се­ред тої роз­мо­ви оба бе­сід­ни­ки вста­ли і пі­дій­шли до вік­на, бо в бу­ді зро­би­лось душ­но. Гер­ман виг­ля­нув у ві­к­но над­вір. Лед­ве відс­ту­пив від вік­на, ко­ли на­раз ку­сень цег­ли, мов стрі­ла, вле­тів крізь вік­но са­ме ту­ди, де сто­яв Гер­ман. І як­раз, ко­ли Ле­он го­во­рив про ве­ли­ке ни­нішнє щас­тя, цег­ла геп­ну­ла пе­ред ним на стіл, в ку­пу скля­нок. Бо­ліс­но дзенькну­ло і розп­рис­ло­ся скло, а цег­ла по­ле­ті­ла да­лі і, уда­рив­ши­ся ще о про­тив­ну сті­ну, впа­ла на зем­лю. Всі поз­ри­ва­ли­ся з місць, а Гер­ман поб­лід мов по­лот­но: він до­га­ду­вав­ся, що цег­ла ви­мі­ре­на бу­ла в нього.

- Що се? Що се? Хто се та­кий? - по­чу­ли­ся три­вож­ні кри­ки. Ле­он, Гер­ман і ще де­які гос­ті ви­ле­ті­ли над­вір. Над­во­рі тож крик.

- А ла­пай-но го, дра­ба яко­гось! - кри­чав з усієї мо­ці май­стер.

- Хто ту цег­лою ки­даєсь? - крик­нув і со­бі ж Ле­он.

- А он, про­шу па­на, який­сь дра­бу­га-вуг­ляр­чук. Плен­тав­ся ту по ули­ці, за­зи­рав, за­зи­рав, а да­лі як по­ба­чив ото­го па­на (по­ка­зав на Гер­ма­на) у вік­ні, та за цег­лу,- як фу­рить, та вте­ки! Ла­пай го, ла­пай та на по­лі­цію! - обер­нув­ся знов май­стер до двох ро­біт­ни­ків, що гна­ли до­лів Зе­ле­ною ули­цею за уті­ка­ючим вуг­ляр­чу­ком в чор­ній, як смо­ла, со­роч­ці і в та­кій же опин­ці.

- Овва, то бес­тія вті­кає! Не здо­го­нять! - го­во­рив май­стер. Робітники, що гна­ли за хло­па­ком, та­кож, здається, бу­ли тої гад­ки, бо зу­пи­ни­ли­ся за­ди­ха­ні. Але один схи­лив­ся, під­няв ка­мінь і шпур­нув ним за уті­ка­ючим, що вже як­раз був на скру­ті. Ка­мінь вці­лив вуг­ляр­чу­ка в са­му п’яту, і той, по­чув­ши біль, скрик­нув, як ска­же­ний, і щез за му­ром. Крик той див­но вра­зив Гер­ма­на.

- Ей, а се що за хло­пак? - спи­тав він. Ніх­то не знав вуг­ляр­чу­ка. Але Ле­он гля­нув на Гер­ман­а і аж зля­кав­ся.

- Мій бо­же, а вам що та­ке?

- Нічо, ні­чо,- від­ка­зав Гер­ман,- то, ві­дай, від за­ду­хи. Щось мя ту, у гру­дях, стис­ло. Але той го­лос, той го­лос… який­сь та­кий див­ний…

Леон не міг по­ня­ти, чим див­ний той го­лос. Йо­му він ви­дав­ся зов­сім зви­чай­ним. І Гер­ман не вмів ви­тол­ку­ва­ти со­бі, що се за го­лос,- йо­му зда­ва­лось, що він десь чув йо­го, але де, не знав. То тільки знав, що яко­юсь таємною, не­дос­лі­ди­мою си­лою го­лос той збен­те­жив у нім якісь страш­ні, дав­но за­бу­ті вра­жін­ня, якусь бу­рю, кот­рої слі­ди ще не заг­ла­ди­лись в йо­го сер­ці. Але що се та­ко­го, і як во­но взя­ло­ся, і як бу­ло зв’яза­не з тим ди­ким, бо­ліс­ним вик­ри­ком уда­ре­но­го вуг­ляр­чу­ка, сього не міг Гер­ман со­бі ви­яс­ни­ти.

Леон між тим взяв йо­го по­під ру­ки і по­вів в сад, під ті­ни­с­ті де­ре­ва, на па­ху­чу, ви­со­ку тра­ву. Хо­лод­на­вий, сві­жий во­з­дух жи­во вспо­коїв Гер­ма­на, і Ле­он за­чав йо­му знов го­во­ри­ти про свої ба­жан­ня і на­дії:

- Ах, як го­ря­чо я від­дав­на ждав та­ко­го дня, як ни­ніш­ній! Як я ба­жав, щоб від нього по­чи­на­ла­ся но­ва, спо­кій­на, щас­ли­ва до­ба мо­го жит­тя! Щоб в нім на всі бо­ки по­нав’язу­ва­лись для ме­не щас­ли­ві вуз­ли! І ось прий­шов той день, на­дії мої збу­ли­ся, вуз­ли нав’яза­ні, крім од­но­го і най­важ­ні­шо­го… Ах, а ви, до­ро­гий су­сі­до і при­яте­лю, ви зро­би­ли б ме­не най­щас­ли­ві­шим чо­ло­ві­ком у сві­ті, як­би по­мог­ли ме­ні на­в’яза­ти той пос­лід­ній, най­важ­ли­ві­ший ву­зол!..

- Я? - спи­тав зди­во­ва­ний Гер­ман.- Який же то ву­зол?

- Що ту дов­го го­во­ри­ти,- ска­зав Ле­он і взяв Гер­ма­на за обі ру­ки,- моє най­глиб­ше, сер­деч­не ба­жан­ня, щоб на­ші ді­ти, моя Фан­ні і ваш Гот­ліб, бу­ли па­ра!

Герман мов­чав. Дум­ка ся не бу­ла для нього нес­по­ді­ван­кою, але все-та­ки йо­го се тро­ха див­но дітк­ну­ло, що від Ле­она пер­шо­го по­чув се пред­ло­же­ння.

- Що ж ви, прис­таєте? - спи­тав Ле­он.

- Гм, не знаю, як би то… - ска­зав не­рі­шу­чо Гер­ман.

- Ви ва­гуєтесь? Не ва­гуй­тесь, до­ро­гий су­сі­до! Хі­ба ж не ви­ди­те тих ко­рис­тей, які з та­ко­го спо­лу­чен­ня спли­нуть на нас? Візьміть лиш то: ми оба, дві пер­ші, смію ска­за­ти, си­ли бо­рис­лавські, ми оба ра­зом, спо­рід­не­ні, зв’яза­ні до­ку­пи,- хто то­ді оп­ре­ся нам? Всі пі­дуть за на­шою во­лею, а хто не схо­че, той за од­ним на­шим за­ма­хом упа­де в по­рох! По­ду­май­те: ми то­ді па­ни ці­ло­го наф­то­во­го тор­гу, ми виз­на­чуєм ці­ни, за­ку­пуєм око­лич­ні се­ла, лі­си, ка­ме­но­ло­ми та ко­па­ль­ні! Ці­ла око­ли­ця в на­ших ру­ках. Не тілько тор­го­ві і про­мис­ло­ві, але і по­лі­тич­ні ді­ла око­ли­ці в на­ших ру­ках. Всі ви­бо­ри йдуть, як ми хо­че­мо, пос­ли і реп­ре­зен­тан­ти го­во­рять, що ми ка­же­мо, бо­ро­нять на­ших ін­те­ре­сів, па­ни і гра­фи дба­ють о на­шу лас­ку!.. Чи ви по­ні­ма­єте? Ми си­ла, і до­ки дер­жа­тись бу­де­мо ра­зом, до­ти ніх­то про­тив нас не встоїть! - І, ро­зог­не­ний влас­ни­ми сло­ва­ми, Ле­он ки­нув­ся обій­ма­ти Гер­ма­на.

- Пристаєте, до­ро­гий при­яте­лю, бра­те? - скрик­нув Ле­он.

- Пристаю,- ска­зав Гер­ман,- тілько не знаю, як моя жін­ка.

- Що, ва­ша чес­на і ро­зум­на жін­ка ма­ла б не хо­ті­ти щас­тя для сво­го си­на і для моєї ди­ти­ни? Ні, то не мо­же бу­ти! Хо­дім, хо­дім до неї. Я ни­ні ще му­шу за­ла­го­ди­ти се важ­не ді­ло, і, ско­ро ро­зій­дуться гос­ті, пі­дем оба, предс­та­ви­мо, по­го­во­ри­мо…

- Вона ду­же лю­бить сво­го си­на, то прав­да. Але ме­ні здаєть­ся, що й во­на кра­щої пар­тії для нього не най­де від ва­шої Фан­ні,- ска­зав Гер­ман.

- Ах, до­ро­гий при­яте­лю! - скрик­нув ура­ду­ва­ний Ле­он.- Що за щас­тя для ме­не ни­нішнього дня! Бо­же, що за щас­тя! Пі­дем, пі­дем!

II

Рука об ру­ку йшли два при­яте­лі Бо­рис­лавським трак­том до Гер­ма­но­во­го по­меш­кан­ня. Го­во­рив більше Л­е­он. Він був чо­ло­вік ду­же враз­ли­вий і жи­во пе­рей­мав­ся вся­кою ду­м­кою. Нев­то­мимо роз­то­чу­вав він пе­ред Гер­ма­ном що­раз но­ві кар­ти­ни їх бу­ду­щої ве­ли­чі й си­ли. Все з йо­го уст іш­ло мов ме­дом по­со­лод­же­не, всі труд­нос­ті так і ще­за­ли, мов сніг від сон­ця. Прак­тич­ний і хо­лод­ний Гер­ман зра­зу не ду­же по­да­вав­ся на ті зо­ло­ті го­ри, але чим да­лі, тим більше Ле­он по­тя­гав і йо­го за со­бою, і в йо­го не­до­вір­ли­вій го­ло­ві звільна за­ча­ло та­кож во­ру­ши­тись пи­тан­ня: - А що ж, хі­ба ж се не мо­же бу­ти?..

З своїм си­ном Гот­лі­бом він здав­на мав тілько гри­зо­ти та кло­по­тів, що на­віть ні­ко­ли не прий­шло йо­му на дум­ку жда­ти з нього чо­го-не­будь путнього на бу­ду­ще, не то вже бу­ду­ва­ти та­кі ви­со­ко­лет­ні пла­ни. От і не­дав­но ку­пець, у ко­т­ро­го Гот­ліб від двох літ був на прак­ти­ці, пи­сав до ньо­го, мо­же, со­тий раз, що Гот­ліб зле спра­вується, ді­ла не пи­льнує, гро­ші, прис­ла­ні з до­му, роз­ки­дає, мов бе­зум­ний, над дру­ги­ми суб’єкта­ми збит­кується і бог зна яких дур­ниць не ви­роб­ляє. «З жа­лем приз­на­ти му­шу,- пи­сав да­лі ку­пець,- що йо­го дво­літ­ній по­бит в моїм зак­ла­ді не при­ніс для нього май­же ні­якої ко­рис­ті. Йо­го знан­ня в ку­пецт­ві те­пер та­ке са­ме, як бу­ло й спо­чат­ку»… Все те ми­мо­во­лі на­су­ва­лось Гер­ма­но­ві на дум­ку те­пер, ко­ли Ле­он та­ки­ми за­ман­чи­ви­ми крас­ка­ми ма­лю­вав йо­му бу­дуч­ність їх «до­мів» за по­лу­чен­ням Гот­лі­ба з Фан­ні. «Ще до­ки я жию,- ду­мав Гер­ман,- то, мо­же, во­но бу­де якось іти, але від­так?» Щоб Гот­ліб змі­нив­ся, поп­ра­вив­ся, на те тре­ба хі­ба яко­го чу­да, кот­ро­го Гер­ман не на­ді­яв­ся. Але все-та­ки він слу­хав Ле­оно­ві бе­сі­ди, звільна під­да­вав­ся її ча­ру­ючо­му впли­во­ві, не­мов на лег­кім чов­ні пус­кав­ся на ти­хе, ла­гід­но хви­лю­юче, ве­чір­нім блис­ком озо­ло­че­не мо­ре, і йо­му ро­би­лось якось так лег­ко, лю­бо, не­мов і справ­ді вже спов­ню­ються йо­го най­смі­лі­ші на­дії. «А що ж, хі­ба ж се не мо­же бу­ти?» - ду­ма­лось йо­му, і на нього на­хо­ди­ла якась пев­ність, не­мов усе те не тільки мо­же бу­ти, але й справ­ді бу­де, му­сить бу­ти.

За той час оба при­яте­лі від рин­ку зій­шли вже до­лів, на міс­ток, від­ки ули­ця по­ча­ла знов пі­дій­ма­ти­ся до­го­ри, по­між дво­ма ря­да­ми ви­со­ких ясе­нів, по­ки не ур­ва­ла­ся на­вер­ху, де блис­ку­чий по­зо­ло­че­ний хрест мер­ко­тів до сон­ця. Тут же за мос­том нап­ра­во по­чи­нав­ся об­шир­ний сад, об­му­ро­ва­ний ви­со­ким му­ром. Да­лі мур кін­чив­ся, за­мість нього йшли шта­хе­ти з ду­бо­вих лат в му­ро­ва­них стов­пах з блис­ку­чи­ми чор­ни­ми на­го­лов­ни­ка­ми з по­ли­ва­ної гли­ни. За ти­ми шта­хе­та­ми був уже не сад, але ого­ро­дець цві­то­вий, до­сить за­пу­ще­ний, ок­ру­жа­ючий ста­рос­вітський, без­по­вер­хо­вий, а за­то ши­ро­ко роз­ло­же­ний дім під гон­та­ми. Від ули­ці ве­ла до нього ши­ро­ка в’їздо­ва бра­ма і по­біч не­ве­лич­ка хвір­точ­ка для пі­шо­хо­дів. То бу­ла Гер­ма­но­ва осе­ля. Тут він жив від кількох літ, хоть мав ще кілька до­мів по ін­ших час­тях міс­та і три ка­ме­ни­ці в рин­ку. Всі ті бу­дин­ки він ви­пус­кав у на­єм, а сам не мав охо­ти ру­ша­тись із сього ста­рос­ві­т­сько­го ви­гід­но­го гніз­да. Дім сей ра­зом з ве­ли­ким са­дом, ого­ро­дом, под­вір’ям, стай­ня­ми і вся­ки­ми зна­до­ба­ми він за­ку­пив від вдо­ви по од­нім польськім па­ну з ве­ли­ко­го ро­ду. Пан той дав­ні­ше мав ве­ли­кі маєтки, кілька сіл око­лиш­ніх. Але най­більша часть то­го маєтку піш­ла на під­пи­ран­ня не­щас­ли­вої ре­во­лю­ції в 1831 р.; що ли­ши­ло­ся опіс­ля, бу­ло по­т­ра­че­но в дов­го­літ­ніх про­це­сах о якесь нас­лідст­во, так що по ска­су­ван­ні пан­щи­ни дав­ній ді­дич очу­тив­ся не­мов на льоду і не міг наз­ва­ти своїм ні­чо­го, крім сього од­но­го до­му з са­дом та па­рою ко­ней. Тут він і до­жив сво­го ві­ку в за­тиш­ші, а по йо­го смер­ті жін­ка спро­да­ла й сей пос­лід­ній шма­ток давньої ве­ли­чі і заб­ра­ла­ся з тих сто­рін. За­мість ста­ро­го польсько­го ді­ди­ча нас­тав но­вий пан в тих му­рах - Гер­ман. Він то­ді іно що по­чав по­рос­та­ти в пір’я; за­куп то­го до­му був пер­ший крок до йо­го піз­ні­шо­го ба­гатст­ва; мо­же, для то­го він і звик­ся так із тим ста­рим жит­лом.

Впрочім, Гер­ма­на ма­ло зай­ма­ло внут­рішнє улад­жен­ня до­му,- тим мен­ше зай­мав йо­го сад, в кот­рім дав­ній влас­ти­вець про­сид­жу­вав, бу­ва­ло, ці­ле лі­то і в кот­рім, як го­во­ри­ли в су­сідст­ві, і те­пер ще не раз мі­сяч­ної но­чі мож бу­ло ви­ді­ти йо­го ви­со­ку стать з дов­ги­ми ву­са­ми і бі­лим, як мо­ло­ко, во­лос­сям, бро­дя­чу в гус­тій ви­со­кій тра­ві,- мож бу­ло ви­ді­ти, як він ог­ля­дає кож­де де­ре­во, мов ста­ро­го зна­ко­мо­го, ча­сом за­ла­мує ру­ки або зіт­хає важ­ко. Гер­ман хоть і чув ті слу­хи, смі­яв­ся з них, але до са­ду все-та­ки йо­го не тяг­ло. Він вдо­во­лив­ся тим, що кож­дої вес­ни по­чис­лив де­ре­ва і від­так ви­пус­кав сад в арен­ду са­дів­ни­ко­ві, сам же до нього ма­ло ко­ли й заг­ля­дав.

І в са­мім до­мі Гер­ман ма­ло які по­ро­бив змі­ни. Ста­рос­ві­т­ські меб­лі об­би­то но­вим реп­сом, за­мість ста­ро­польських ве­ли­ких пе­чей по­му­ро­ва­но но­ві, ках­ле­ві, між вік­на­ми по­ві­ша­но ве­ли­кі дзер­ка­ла, та й го­ді. На сті­нах, по­біч де­яких но­вих шти­хів, ви­сі­ли по­чор­ні­лі від ста­рос­ті порт­ре­ти дав­ніх польських маг­на­тів, з гус­ти­ми бро­ва­ми, гріз­ни­ми ву­са­ми і ого­ле­ни­ми ло­ба­ми. Див­но виг­ля­да­ла то­та су­міш ста­рос­віч­чи­ни з нев­мі­ли­ми і не­мов слу­чай­ни­ми про­ба­ми но­ви­ни, але Гер­ма­на се ма­ло об­хо­ди­ло, він і так за­ня­тий був ін­ши­ма, важ­ні­ши­ми ді­ла­ми, йо­го зав­дан­ня бу­ло - гро­ма­ди­ти, а не ужи­ва­ти, і він гро­ма­див, зби­рав, мно­жив, док­ла­дав з яки­мось га­ряч­ко­вим пос­пі­хом, не дба­ючи, хто бу­де ко­рис­ту­ва­тись йо­го над­бан­ням;

- От і моє гніз­до! - ска­зав Гер­ман, от­во­ря­ючи хвірт­ку і впу­с­ка­ючи Ле­она на­пе­ред. Ле­он пер­ший раз ни­ні всту­пав в йо­го по­ро­ги.

- Ах, як ту ви­гід­но, як ту прос­тір­но! - скри­ку­вав хви­ля від хви­лі з чем­ною пе­ре­са­дою Ле­он, об­зи­ра­ючись по под­вір’ю. Под­вір’я бу­ло ви­ло­же­не пли­та­ми. На­се­ре­ди­ні бу­ла кир­ни­ця під даш­ком, з ве­ли­ким ко­ле­сом на два від­ра. Да­лі збо­ку вид­но бу­ло стай­ню, а по­біч неї вхід до са­ду.

- Простірно то прос­тір­но,- від­ка­зав Гер­ман,- але, прав­ду ка­жу­чи, тро­ха мов пус­то. Ви­ди­те, чо­ло­вік уже в та­ких лі­тах, ко­ли йо­му не до­сить се­бе са­мо­го, ко­ли рад би ба­чи­ти­ ся се­ред ці­лої ку­пи ма­леньких, ве­се­леньких…

- О, так, так,- пе­рер­вав Ле­он,- се імен­но й ме­ні за­раз прий­шло на дум­ку. Справ­ді, що ту жи­ти се­ред ку­пи мо­ло­до­го по­томст­ва, то був би рай, прав­ди­вий рай!..

- А те­пер що? - го­во­рив да­лі Гер­ман.- Син наш у Льво­ві… Ну, тре­ба, що­би мо­ло­дий чо­ло­вік за­мо­ло­ду чо­гось нав­чив­ся…

- Певно, пев­но!

- А ми з жін­кою, двоє нас, а ще во­на хо­ро­ви­та… приз­най­те, що ча­сом чо­ло­ві­ко­ві прик­ро ро­биться.

Вони ввій­шли до по­коїв.

- Правда? - ка­зав Гер­ман.- Ти­хо, як в мо­ги­лі… Слуг не де­р­жи­мо мно­го: віз­ник, ку­хар­ка та й по­коївка, більше нам не тре­ба. І так ту ці­лий день. Ме­не зви­чай­но й так рід­ко ко­ли до­ма ви­да­ють, все ді­ла.

- Ой так, так,- ска­зав Ле­он,- важ­ке на­ше жит­тя. Го­во­рять: що́ хи­бує ка­пі­та­ліс­то­ві,- не­ро­ба, жиє со­бі та гро­ші зго­р­тує. А тут би во­ни пог­ля­ну­ли, по­жи­ли кілька день на­шим жит­тям, то, пев­но би, від­ки­ну­ли­ся й тих ка­пі­та­лів і то­го жит­тя.

- О, пев­но, ру­чу вам! - пот­вер­див Гер­ман.- Хоть в тій хви­лі й миг­ну­ла йо­му по го­ло­ві зби­точ­на дум­ка, що пре­цінь при всій тій тяж­кос­ті, при всіх не­до­го­дах жит­тя якось ні один ка­пі­та­ліст не ки­нув ще доб­ро­вільно сво­го маєтку, ані не по­мі­няв­ся ним за па­ли­цю й тор­би жеб­рацькі.

Герман пе­рей­шов із своїм гос­тем уже три по­кої. Всю­ди бу­ло ти­хо і пус­то. Він шу­кав своєї жін­ки, але не міг її дог­ля­ну­ти. Пе­рей­шли до чет­вер­то­го по­кою, об­шир­но­го, як ма­ш­тар­ня. Гер­ман озир­нув­ся, і тут не бу­ло ні­ко­го.

- Що за ди­во, де во­на по­ді­ла­ся? - ска­зав пів­го­ло­сом Гер­ман, ко­ли втім із су­сіднього по­кою, спальні йо­го жін­ки, по­чу­лось йо­му щось, не­мов го­лос­не хли­пан­ня.

- А се що? - ска­зав він, прис­лу­ху­ючись.

- Чи не пла­че хтось? - ска­зав, і со­бі ж нас­лу­ху­ючи, Ле­он.

- Будьте лас­ка­ві, ко­ха­ний су­сі­до, сядьте ту, спо­чиньте хви­льку, ось, про­шу, пе­рег­ляньте альбум моїх зна­ко­мих, мо­же, по­ба­чи­те й со­бі зна­ко­мі ли­ця… І пе­реп­ра­шаю вас, що вий­ду на хвильку, пог­ля­ну, що се та­ко­го…

- Але ж про­шу, про­шу,- від­ка­зав Ле­он, сі­да­ючи на кріс­лі ко­ло круг­ло­го сто­ла. Він узяв альбум до­ рук, але не мав охо­ти пе­рег­ля­да­ти йо­го. Хви­лю си­дів без ру­ху і дум­ки. Ро­зіг­рав­ша хви­ля йо­го фан­та­зії на­раз із­сяк­ла, втих­ла під впли­вом сеї ти­ші, сього не­мов мо­гильно­го хо­ло­ду, який па­ну­вав в тім до­мі. Він сам не знав, чо­му ся ти­ша йо­му не по­до­ба­лась.

- Тьфу до чор­та, якась мов роз­бій­ницька корш­ма, аж чо­ло­ві­ко­ві мо­то­рош­но!.. Здаєтся, що от-от хтось ви­па­де з-за две­рей і вхо­пить тебе за гор­ло. А ще й ті об­ра­зи, та­кі глу­пі мор­ди! Тьфу, я би то­го й на хви­лю не стер­пів. А йо­му що, жиє со­бі, як миш в хо­да­ці, та й не дбає ні про що!..

Він по­чав прис­лу­ху­ва­тись, що діється в су­сід­нім по­кої, де пі­шов Гер­ман, але не чув зра­зу ні­чо­го більше, як все те ж са­ме хли­пан­ня.

- Добрий знак на по­ча­ток… - вор­ко­тів він да­лі.- Вход­жу сю­ди з та­ки­ми на­ді­ями, а ту якась ма­ра чи ко­нає, чи що… То, пев­но, во­на са­ма. Чув я, що гад­ра пос­лід­ня… Та що ді­я­ти, для ін­те­ре­су тре­ба в’яза­ти­ся й з та­ки­ми!

Знов слу­хає. Го­мін. Се Гер­ман го­во­рить щось, але що - не чу­ти. Ше­лест який­сь. Мов­чан­ка. Знов го­мін і хли­пан­ня. На­раз луск, мов удар чи­мось твер­дим о під­ло­гу, і про­раз­ли­вий жі­но­чий крик: - Роз­бій­ни­ку! Кро­во­пий­це! Проч ме­ні з очей! Проч, най тя не вид­жу на свої очі!

Леон аж під­верг­ся на кріс­лі. Що се та­ко­го? Він по­чав слу­ха­ти да­лі, але те­пер уже за пис­ком та сту­ко­том не міг ро­зіб­ра­ти слів. Мір­ку­вав тільки, що якісь страш­ні прок­лят­тя, на­ру­га і об­ви­ни гра­дом ле­тять на Гер­ма­но­ву го­ло­ву, але за що, про що, то­го не знав.

Не знав сього і Гер­ман! Увій­шов­ши до жін­чи­ної спальні, по­ба­чив, як во­на, роз­ки­да­на і розх­рис­та­на, ле­жа­ла на со­фі з ви­дом ко­на­ючої і хли­па­ла. З її очей тек­ли сльози і про­мо­чи­ли вже ши­ро­кий кру­жок на обою со­фи. Гер­ман зчу­ду­вав­ся і не знав, що ду­ма­ти на та­кий вид. Жін­ка, ба­чи­лось, не зап­ри­мі­ти­ла йо­го вхо­ду, не ру­ша­лась, тільки гру­ди її то під­но­си­ли­ся, то опа­да­ли по­ри­вис­то, мов у ве­ли­кій на­ту­зі. Гер­ман бо­яв­ся підс­ту­па­ти до неї, зна­ючи її кру­ті но­ро­ви, але да­лі зіб­рав­ся на від­ва­гу.

- Рифко, Риф­ко! - ска­зав він сти­ха, збли­жа­ючись до неї.

- Чо хочеш? - спи­та­ла во­на, бист­ро по­вер­та­ючи го­ло­вою.

- Що то­бі ста­ло­ся? Чо­го пла­чеш?

- Чо хо­чеш? - пов­то­ри­ла во­на з при­тис­ком.- Хто ту з то­бов прий­шов?

- Та ніх­то не прий­шов. Ади, ні­ко­го не­ма.

- Не бре­ши! Я чу­ла, що вас два. Хто то та­кий?

- Леон Гам­мерш­ляг.

- А він за чим?

- Таж знаєш, у нього ни­ні зак­ла­ди­ни бу­ли, про­сив ме­не…

- Але за чим йо­го сю­да при­нес­ло?

- Слухай, Риф­ко,- по­чав Гер­ман, ви­дя­чи, що во­на не­мов ути­хо­ми­ри­лась тро­хи.- Ле­он - ба­га­тий чо­ло­вік, доб­рий чо­ло­вік, го­ло­ва не­аби­яка…

- Чи ка­жеш ти раз, чо­го він ту прий­шов, чи ні? - пе­ре­би­ла йо­го Риф­ка, стис­ка­ючи ку­ла­ки.

- Адже чуєш, що ка­жу. Тілько пос­лу­хай. Ле­он, ка­жу, ба­га­тий чо­ло­вік. А жін­ки у нього не­ма, тілько од­на донька. Чу­єш, Риф­ко, ти знаєш йо­го доньку Фан­ні? Прав­да, що дів­чи­на ні­чо­го?

- Ну?

- Знаєш, що ка­же Ле­он? «Су­сі­до,- ка­же,- у ме­не од­на до­нь­ка, а у вас один син…»

Герман не скін­чив. На згад­ку про си­на Рифка по­си­ні­ла, зад­ри­жа­ла вся, а від­так, шпур­нув­ши на­бік стільчик з-під ніг, вип­ря­ми­ла­ся і крик­ну­ла:

- Розбійнику! Кро­во­пій­це! Проч від ме­не! Проч з-пе­ред мо­їх очей..

Герман ос­тов­пів. Він не знав, що се ста­ло­ся з Риф­кою, і ле­по­тів ли­шень раз за ра­зом:

- Але ж, Риф­ко, що то­бі? Що ти ро­биш, Риф­ко?..

- Проч ме­ні з очей, пот­во­ро! - ве­ре­ща­ла Риф­ка.- Що­би тя бог тяж­ко по­бив та по­ка­рав! Що­би ся зем­ля під то­бов розс­ту­пи­ла! Іди геть від ме­не! Ти, ти го­во­риш ме­ні про си­на! Ти мав си­на? Ти мав ко­ли сер­це?..

- Але ж, Риф­ко, що з то­бою ста­ло­ся? Пос­лу­хай!..

- Нічого ме­ні від те­бе слу­ха­ти, ка­те! Що­би й бог те­бе не вис­лу­хав на своїм су­ді! А хі­ба ти слу­хав ме­не, як я го­во­ри­ла: не тре­ба ди­ти­ну му­чи­ти шко­лою, не тре­ба ди­ти­ну то­ро­пи­ти прок­ля­тою прак­ти­кою… А ти ні та й ні! Те­пер ма­єш, маєш, чо­го-сь хо­тів!

- Ну, що ста­ло­ся, Риф­ко? Я ні про що не знаю!

- Не знаєш? Га, не знав би ти, що ни­ні за день, не­лю­де який­сь. На, пог­лянь, діз­най­ся! На! - І во­на ки­ну­ла йо­му лист па­пе­ру. Гер­ман дри­жа­чи­ми ру­ка­ми взяв пім’яте, слі­зьми про­мо­че­не письмо, між тим ко­ли Риф­ка, не­мов утом­ле­на, важ­ко ди­шу­чи, знов упа­ла на со­фу, зак­ри­ла ли­це до­ло­ня­ми і тяж­ко пла­ка­ла.

Письмо бу­ло зі Льво­ва, від куп­ця, у кот­ро­го прак­ти­ку­вав Гот­ліб. Гер­ман, мур­ко­тя­чи, чи­тав: «Ви­со­ко­по­важ­ний па­не! Сам не знаю, від чо­го за­ча­ти і як роз­по­віс­ти про те, що тут у нас ста­ло­ся. Ваш син, Гот­ліб, уже три дні то­му про­пав, і вся­кі по­шу­ку­ван­ня бу­ли дар­мі. До­пер­ва ни­ні ра­но уда­лось по­лі­ції най­ти йо­го одіж, зви­ту до­ку­пи, в кор­чах на Пел­чи­нській го­рі. Йо­го ж са­мо­го до­сі ані слі­ду. До­гад­ка бу­ла, чи не вто­пив­ся в ста­ві, але до­сі не мож­на бу­ло до­шу­ка­тись ті­ла. Приїжджай­те як­най­швид­ше, мо­же, удасться нам вик­ри­ти, що з ним ста­ло­ся. Впро­чім, ко­ли б де­що вик­ри­ло­ся, за­ким ще ви діс­та­не­те се письмо, до­не­су те­лег­ра­фіч­но».

Герман зир­нув на да­ту письма: ще пе­ре­ду­чо­ра! А те­лег­ра­ми не бу­ло,- зна­чить, ні­чо­го! Він дов­гу хви­лю сто­яв мов ос­тов­пі­лий, сам не зна­ючи, що з ним діється. Риф­чин го­лос­ний плач знов йо­го прот­ве­ре­зив.

- Видиш, ви­диш,- кри­ча­ла во­на,- до чо­го ти до­вів свою ди­ти­ну! Вто­пив­ся мій си­но­чок, вто­пив­ся мій Гот­ліб!.. І чо­му те­бе за­мість него не зал­ля­ла твоя прок­ля­та кип’ячка в якій-де бо­рис­лавській бе­зод­ні!..

- Боже мій,- ска­зав Гер­ман,- жін­ко, май же ро­зум, хі­ба ж я то­му ви­нен?

- Не ти ви­нен? А хто ж та­кий? Мо­же, я? Іди, лю­доїде, не го­во­ри ні­чо­го, не стій, їдь до Льво­ва, мо­же, ще де як мож бу­де йо­го ви­ря­ту­ва­ти або хоть ті­ло від­най­ти!.. Бо­же, бо­же, за що ти ме­не та­ким чо­ло­ві­ком по­ка­рав, що свою влас­ну ди­ти­ну в гріб ввіг­нав! Та й ко­би ще тих ді­тей у нього мно­го! А то од­но-одні­сеньке бу­ло, та й то­го не­ма!.. Ой-ой-ой, го­ло­во моя, роз­пук­ни­ся!..

- Та цить же, Риф­ко, чень, ще не так зле, як на­пи­са­но. Чу­єш, що од­ну тілько одіж знай­шли! А одіж що? Одіж міг ски­ну­ти…

- А ски­нув би ти з се­бе шкі­ру твою по­га­ну!.. Ти ще ме­ні до­го­во­рюєш, до­рі­зуєш ме­не, не­лю­де! О, я знаю, що те­бе то ма­ло об­хо­дить, що тво­го си­на десь там у во­ді ри­би їдять! То­бі що! Але я! Моє сер­це краєся, моє сер­це чує, що все про­па­ло, не­ма мо­го си­ноч­ка зо­ло­то­го, не­ма, не­ма!..

Герман ба­чив, що з жін­кою ні­що го­во­ри­ти, бо й так до ла­ду з нею не до­го­во­риш­ся. Він ки­нув­ся чим бор­ше на­ка­за­ти віз­ни­ко­ві, щоб зби­рав­ся в до­ро­гу, зап­ря­гав ко­ні. То­ді до Дро­го­би­ча не бу­ло ще за­ліз­ни­ці. Хо­тя­чи їха­ти до Льво­ва, тре­ба бу­ло во­зом їха­ти до Стрия, бо аж від­там іш­ла за­ліз­ни­ця до Льво­ва.

Проходячи че­рез ве­ли­кий по­кій, Гер­ман зир­нув на­бік і по­ба­чив Ле­она, кот­рий усе ще си­дів на кріс­лі, мов на тер­ню, чув роз­мо­ву, пе­ре­ри­ва­ну наг­ли­ми ви­бу­ха­ми пла­чу або хли­пан­ня, але все ще не знав, що та­ке ста­ло­ся з йо­го «су­сі­да­ми» і що во­но зна­читься. Гер­ман аж те­пер при­га­дав со­бі Ле­она, про кот­ро­го за кри­ком жін­ки та влас­ним не­щас­тям зов­сім був по­за­був.

- А, ко­ха­ний су­сі­до,- ска­зав він, збли­жа­ючись до Ле­она,- да­руй­те, але не­щас­тя…

- Боже, що з ва­ми ста­ло­ся? - скрик­нув Ле­он.- Ви блі­ді як по­лот­но, дри­жи­те, ва­ша жін­ка пла­че, що се та­ке?

- Ех, і не пи­тай­те,- ска­зав сти­ха Гер­ман,- не­щас­тя, мов грім з яс­но­го не­ба, спа­ло на наш дім, і то так нес­по­ді­ва­но, що я ще й до­сі не знаю, чи то все мі­ні сниться, чи дій­сна прав­да.

- Але ка­жіть же, бо­же мій,- і не­ма ні­якої ра­ди?..

- Яка на те ра­да! Хто воск­ре­сить мерт­во­го!.. Про­па­ло, про­па­ло моє щас­тя, моя на­дія!

- Мертвого?

- О, так! Мій син, мій Гот­ліб, не жиє вже!

- Готліб! Що ви ка­же­те? Чи се мо­же бу­ти?

- Пише зі Льво­ва йо­го прин­ци­пал, що про­пав десь. Кілька днів не мож бу­ло від­шу­ка­ти й най­мен­шо­го слі­ду, аж вкін­ці по­лі­ція най­шла йо­го одіж в кор­чах на Пел­чинській го­рі.

- А ті­ло?

- Ні, ті­ла не най­де­но.

- Ах, то, мо­же, ще він жиє!

- Тяжко, ко­ха­ний су­сі­до! Я й сам так ду­мав зра­зу. Але да­лі, роз­ва­жив­ши йо­го ха­рак­тер і все… все… я стра­тив на­дію! Ні, не ба­чи­ти вже ме­ні йо­го, не ба­чи­ти!..

Аж те­пер, ко­ли Гер­ман улег­шив своє сер­це тим опо­ві­дан­ням, з йо­го очей по­тек­ли сльози. Він хоть і знав, що син йо­го був зіп­су­тий і на­пів­бе­зум­ний, все-та­ки знав та­кож, що се йо­го єди­ний син, на­слід­ник йо­го маєтку. А ще са­ме ни­нішнього дня Ле­он вко­ли­сав був йо­го сер­це та­ки­ми со­лод­ки­ми на­ді­ями. Він по­чи­нав уже ду­ма­ти, що хоть і сам Гот­ліб не поп­ра­виться, то, мо­же, гар­на, ро­зум­на жін­ка, Фан­ні, зу­міє бо­дай здер­жу­ва­ти йо­го прим­хи, взви­чаїти йо­го по­во­лі до спо­кій­но­го ро­зум­но­го жит­тя. А те­пер на­раз усе пирс­ло, мов булька на во­ді. Пос­лід­ні ни­точ­ки лю­бо­ві віт­ців­сь­кої і сильні ни­ті са­мо­любст­ва в йо­го сер­ці за­бо­лі­ли на­раз - і він зап­ла­кав.

Ле­он ки­нув­ся по­ті­ша­ти йо­го.

- Ах, ко­ха­ний су­сі­до, не плач­те! - го­во­рив він.- Я знаю на­пев­но, що ваш Гот­ліб жи­вий, що ще бу­де­те ма­ти з нього по­ті­ху. Лиш не дай­те­ся під­то­чу­ва­ти ту­зі. Твер­дос­ті, від­ва­ги! Нам, лю­дям сильним, ка­пі­та­ліс­там, сто­ячим на­пе­ре­ді сво­го ча­су, тре­ба все бу­ти твер­ди­ми і нез­ру­ши­ми­ми!

Герман хи­тав го­ло­вою на то­ту бе­сі­ду.

- Що ме­ні з то­го? - від­ка­зав він сум­но.- По­що ме­ні те­пер си­ли, ка­пі­та­лу, ко­ли не­ма ко­му ним ко­рис­ту­ва­ти­ся. А я - за­с­та­рий уже!..

- Ні, не тратьте на­дії, не тратьте на­дії! - вго­во­рю­вав Ле­он.- Лиш швид­ко їдьте до Льво­ва,- я вам ру­чу, що вам уда­сться йо­го від­шу­ка­ти.

- О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! - скрик­нув Гер­ман.- Прав­да ва­ша, поїду, му­шу від­най­ти йо­го, жи­во­го чи вмер­ло­го!

- Ні, не вмер­ло­го, а жи­во­го,- під­хо­пив Ле­он.- І вже не ли­шай­те йо­го там, у то­го яко­гось куп­ця, а при­во­зіть сю­да, всім нам на вті­ху, на ра­дість! Так, ко­ха­ний су­сі­до, так!..

В тій хви­лі ство­ри­ли­ся две­рі зо спальні і до по­кою ввій­шла Риф­ка, ще зап­ла­ка­на і вся чер­во­на, мов грань. Її товс­те, ши­ро­ке ли­це спа­лах­ну­ло гні­вом, ко­ли по­ба­чи­ла Ле­она. І Ле­он со­бі ж по­чув­ся якось не в своїй та­ріл­ці, ко­ли по­ба­чив Гер­ма­ни­ху, ви­со­ку, товс­ту і гріз­ну, як жи­ва ка­ра бо­жа. Але, кри­ючи своє за­мі­шан­ня, він в пе­ре­сад­ній чем­нос­ті пі­д­біг до неї, вкло­нив­ся, про­тяг­нув ли­це для ви­ра­жен­ня смут­ку і вже от­во­рив ус­та, щоб за­го­во­ри­ти, ко­ли Гер­ма­ни­ха, згірд­но ог­ля­нув­ши йо­го від стіп до го­ло­ви, ко­рот­ко, але го­лос­но спи­та­ла:

- А ти чо ту хо­чеш, за­во­ло­ко?

Леон став ні в дві ні в три на та­ке при­ві­тан­ня. Да­лі на ли­ці йо­го по­яви­ла­ся хо­лод­на, си­лу­ва­на ус­міш­ка, і, ще раз кла­ня­ючись, він за­чав:

- Справді, лас­ка­ва па­ні, ду­же ме­ні жаль, що я в та­ку нев­лас­ти­ву по­ру…

- Але я пи­таю, чо­го ту пот­ре­буєш? - крик­ну­ла Риф­ка і гля­ну­ла на нього з та­ким гні­вом і по­гор­дою, що Ле­оно­ві аж страш­но зро­би­ло­ся, і він ми­мо­во­лі мот­нув­ся взад.

- Але ж пе­реп­ра­шаю,- ска­зав він, ще не тра­тя­чи від­ва­ги,- ми ту от з ва­шим му­жем, а моїм до­ро­гим то­ва­ри­шем, ук­ла­да­ли пла­ни,- ах, які хо­ро­ші пла­ни, о на­шій бу­ду­щи­ні, і я ві­рю твер­до, що бог нам до­по­мо­же діж­да­ти ще їх справд­жен­ня!

- Вам? Бог до­по­мо­же? Лю­доїди якісь, дво­душ­ни­ки! - вор­ко­ті­ла Риф­ка, а да­лі, не­мов біс­ну­ва­та, пі­дой­ми­ла за­тис­ну­ті ку­ла­ки вго­ру і ки­ну­лась на пе­ре­пуд­же­но­го Ле­она.

- Не пі­деш ти ми з до­му, ду­шо­гу­бе! - кри­ча­ла во­на.- Ти ще смієш роз­ди­ра­ти моє сер­це, го­во­ри­ти ме­ні свої дур­ни­ці, ко­ли мій син че­рез вас і ва­ші прокля­тії гро­ші зо сві­ту про­пав!.. Проч ми з ха­ти! Проч! А як ще раз по­ва­жиш­ся ту вка­за­ти­ся, то ти вид­ру ті безвс­тид­ні, га­дю­чі очі! Ро­зу­мієш?..

Леон зблід, ску­лив­ся під гра­дом тих слів і, не зво­дя­чи очей з гріз­ної про­яви, взад­гузь сту­пав ід две­рям.

- Але ж, жін­ко, Риф­ко,- вмі­шав­ся Гер­ман,- що то­бі ста­ло­ся? За що об­ра­жаєш на­шо­го доб­ро­го су­сі­да? А чень во­но ще все не так, чень наш Гот­ліб жиє, і все те, о чім ми го­во­ри­ли, мо­же спов­ни­ти­ся?

Герман на­ді­яв­ся тим по­ті­ши­ти Риф­ку; по­ка­за­лось, що тільки дуж­че роз­лю­тив її на бід­но­го Ле­она.

- А хоть би й так бу­ло,- крик­ну­ла во­на,- то я во­лю де­сять раз по­ба­чи­ти йо­го мерт­вим, ніж ба­чи­ти отсього по­га­ни­на своїм сва­том! Ні, ні­ко­ли, до­ки я жию, ні­ко­ли то­го не бу­де!

Оба муж­чи­ни ста­ли хви­лю мов за­де­ре­ві­лі, не зна­ючи, що ста­ло­ся Риф­ці і від­ки взя­лась у неї та­ка встек­ла злість на Ле­она. А ко­ли Риф­ка не пе­рес­та­ва­ла кри­ча­ти, ки­да­ти­ся і про­го­ню­ва­ти Ле­она з сво­го до­му, той, ску­лив­ши­ся і на­тис­нув­ши ци­лін­дер на го­ло­ву, ви­ле­тів з не­гос­тин­них по­коїв на под­вір’я, на ву­ли­цю і, не об­зи­ра­ючись, дри­жа­чи весь з нес­по­ді­ва­но­го зру­шен­ня, пі­шов до міс­та.

- Боже, то­та жін­ка справ­ді зду­рі­ла! - вор­ко­тів він.- І во­на ма­ла бу­ти свек­ру­хою моєї Фан­ні? Та­ же во­на, га­ди­на со­ро­ка­та, заїла б її за один день! Щас­тя моє, що так ста­ло­ся, що то­го… їх си­на десь вир­ва­ло! Тьфу, не хо­чу ма­ти з ни­ми ні­яко­го ді­ла!..

Так Ле­он вор­ко­тів і спльову­вав до­ро­гою. Йо­му аж те­пер ста­ло ро­зум­но, чо­му про­чі ба­га­чі уни­ка­ють Гер­ма­на, не­ра­до бу­ва­ють в йо­го до­мі, і, крім тор­го­вих та гро­шо­вих, не ма­ють з ним ні­яких зно­син. Але все-та­ки прик­ро бу­ло Ле­оно­ві, що так ста­ло­ся; жаль йо­му бу­ло тих блис­ку­чих на­дій і пла­нів, кот­ри­ми не­дав­но й сам упи­вав­ся. Та тільки ж го­ло­ва йо­го плід­на бу­ла на та­кі пла­ни, а ко­ли роз­пав­ся один, він не дов­го жа­лу­вав за ним, але швид­ко ха­пав­ся дру­го­го. І те­пер він жи­во по­ки­нув не­дав­ні мрії і ста­рав­ся вжи­ти­ся в то­ту дум­ку, що «пра­цю­ва­ти» йо­му на­да­лі не у спіл­ці з Гер­ма­ном, але са­мо­му, без Гер­ма­на або й про­тив Гер­ма­на. «Про­тив! А! - ду­мав він.- До то­го, пев­но, не­за­дов­го вси­лує мя й сам Гер­ман, бу­де те­пер ста­рав­ся ще більше шко­ди­ти ме­ні».

Леон і сам не знав, для чо­го се ви­да­лось йо­му ко­неч­ним, щоб Гер­ман те­пер му­сив во­ро­гу­ва­ти з ним. Він і сам пе­ред со­бою не був би од­вер­то приз­нав­ся до то­го, що пе­ре­ки­дає на Гер­ма­на свою дум­ку, що в сер­ці йо­го за­ки­пає якась ди­ка неп­ри­язнь до Гер­ма­на за об­ра­зу, діз­на­ну в йо­го до­мі, за оба­лен­ня йо­го блис­ку­чих пла­нів. Ле­он і сам со­бі не приз­на­вав­ся, що се він імен­но рад би був те­пер шко­ди­ти Гер­ма­но­ві, по­ка­за­ти йо­му свою си­лу, «нав­чи­ти йо­го ро­зу­му». Він не вхо­див в при­чи­ни, але вду­му­вав­ся тільки в са­му бо­ро­ть­бу, ста­рав­ся на­пе­ред предс­та­ви­ти со­бі її ти­сяч­ні слу­чай­нос­ті, під­хо­ди, нев­да­чі, щоб зав­ча­су про­тив них за­без­пе­чи­ти­ся, щоб Гер­ма­но­ві впо­пе­рек до­ро­ги на­вес­ти як мож бі­ль­ше за­вад і не­ко­рис­них обс­та­вин. І в мі­ру то­го як хід йо­го ста­вав­ся по­вільні­ший, він чим­раз глиб­ше за­топ­лю­вав­ся в свої дум­ки, чим­раз тяж­чі нев­да­чі і стра­ти на­во­див на Гер­ма­на, упо­ко­рю­вав то­го товс­тенько­го, спо­кій­но­го, мов му­ром об­ве­де­но­го, ба­га­ча, на­во­див на нього три­во­гу, аж вкін­ці - пе­ред са­мим вхо­дом до до­му - оба­лив йо­го зов­сім і враз з йо­го ска­же­ною жін­кою виг­нав з пос­ліднього за­кут­ка, з до­му на бо­рис­лавськім трак­ті.

- А, так вам тре­ба! - шеп­нув він, не­мов ра­ду­ючись їх роз­пу­ці.- Аби-сь зна­ла, ча­рів­ни­це, як ме­ні вид­ря­пу­ва­ти очі!

В той са­мий час, ко­ли Ле­он, за­топ­ле­ний в своїх мрі­ях, ра­ду­вав­ся з ціл­ко­ви­то­го упад­ку до­му Гольдкре­ме­рів і за­би­рав­ся до об­ра­хо­ву­ван­ня ко­рис­тей, які спа­дуть на нього з тої ве­ли­кої по­бі­ди, Гер­ман сам в ка­ре­ті вих­ром ім­чав ули­ця­ми Дро­го­би­ча на стрий­ський тракт. Він був іще зов­сім блі­дий ли­цем, хви­ля від хви­лі по­чу­вав який­сь хо­лод за спи­ною і лег­ку дрож в ті­лі, а в го­ло­ві йо­го дум­ки му­ти­лись і пе­ре­вер­та­лись, мов во­да на мли­но­вім ко­ле­сі. Не­щас­тя впа­ло на нього так нес­по­ді­ва­но, та й ще не­щас­тя та­ке див­не та неп­рос­лі­ди­ме, що він вкін­ці по­рі­шив - не ду­ма­ти ні­чо­гі­сінько і жда­ти тер­пе­ли­во, що з то­го усього вий­де. Він пос­та­но­вив со­бі про­бу­ти кілька днів у Льво­ві і ужи­ти всіх мож­ли­вих спо­со­бів, що­би ви­най­ти си­на і ви­яс­ни­ти всю спра­ву, чо­му і ку­ди вів про­пав. За кілька днів він му­сив їха­ти до Від­ня, ку­ди йо­го один тор­го­вий при­ятель те­лег­ра­мом заз­вав для за­ла­год­жен­ня важ­но­го ді­ла, ти­ка­ючо­го на­ф­то­во­го про­мис­лу в Бо­рис­ла­ві. Ко­ли б, от­же, в тих кількох ди­ях не уда­лось йо­му у Льво­ві до­би­ти­ся сво­го, то він рі­шив ли­ши­ти спра­ву в ру­ках по­лі­ції, а сам та­ки їха­ти до Від­ня. Прав­да, жін­ка не ка­за­ла йо­му вер­та­ти без си­на, жи­во­го чи мерт­во­го,- а о їзді до Від­ня в «наф­то­вих» ді­лах во­на й чу­ти не хо­ті­ла,- але що жін­ка ро­зу­міє! Або ж то во­на знає, що Гер­ман хоть бу­де сам у Льво­ві, а Гот­лі­ба мо­же й не від­шу­ка­ти, а гро­ші і без нього своє зроб­лять, ко­ли ще мож­на що-не­будь зро­би­ти. А в Від­ні йо­му бу­ти кон­че тре­ба, там ді­ло без нього не пі­де. Та­ке роз­ду­му­вав Гер­ман, ко­тя­чись у ка­риті бист­ро гос­тин­цем до Стрия. Хви­ляс­та під­гірська око­ли­ця пе­ре­су­ва­лась пе­ред ним, не ли­ша­ючи в ду­ші йо­го ні­яко­го слі­ду. Він ждав не­тер­пе­ли­во, ко­ли пе­ред ним за­бі­лі­ються ве­жі Стрия; йо­го ну­ди­ли без­ко­неч­ні ря­ди бе­різ та ря­бин, по­сад­же­ні по обох бо­ках гос­тин­ця; він звільна по­чав ус­по­ко­юва­ти­ся, хи­та­ти­ся від од­ної стін­ки ка­ри­ти до дру­гої, а вкін­ці, при­ляг­ши ли­цем до по­душ­ки, зас­нув.

По виїзді Гер­ма­на Риф­ка ки­ну­ла­ся знов на со­фу, хли­па­ючи та вти­ра­ючи сльози, і кілько ра­зів ки­ну­ла очи­ма на не­щас­не письмо зо Льво­ва, тілько ра­зів сльози на­но­во по­чи­на­ли плис­ти з її очей. Сльози ла­го­ди­ли її жаль, роз­ли­ва­ли вся­кі дум­ки, во­на да­ва­ла уно­си­тись їм, мов ти­хим хви­лям, не ду­ма­ючи, ку­ди во­ни не­суть її. Хли­па­ючи та об­ти­ра­ючи сльози, во­на за­бу­лась зов­сім, за­бу­ва­ла на­віть про Гот­лі­ба, про лист, про свое го­ре і чу­ла тільки пли­ву­чі хо­лод­ні­ючі сльози.

Де ді­лись ті ча­си, ко­ли Риф­ка бу­ла бід­ною, ро­бу­чою дів­чи­ною? Де ді­лась то­го­час­на Риф­ка, про­вор­на, працьови­та, жар­тів­ли­ва і вдо­во­ле­на тим, що ма­ла? Ті ча­си і то­та Риф­ка зги­ну­ли безс­лід­но, за­тер­ли­ся на­віть в за­мо­ро­че­ній пам’яті те­пе­рішньої Риф­ки!..

Двадцять літ ми­ну­ло, ко­ли во­на, здо­ро­ва, креп­ка, ро­бу­ча дів­чи­на, од­но­го хо­ро­шо­го ве­чо­ра стрі­ну­лась слу­чай­но на ули­ці з бід­ним ли­ба­ком - Гер­ма­ном Гольдкре­ме­ром. Во­ни роз­го­во­ри­ли­ся, поз­на­ко­ми­лись. Гер­ман то­ді по­чи­нав не­пев­ним ще кро­ком іти до ба­гатст­ва; він мав зо­бов’язан­ня при лі­ве­рун­ку до ці­сарсько­го де­по, і вже близько бу­ло йо­му все стра­ти­ти, бо не ста­ло йо­му гро­шей, щоб до­вер­ши­ти все, до чо­го був зо­бов’язав­ся. По­чув­ши, що Риф­ка має зло­же­них тро­хи гро­шей на ві­но, він сквап­но оже­нив­ся з нею, під­ря­ту­вав тим ві­ном своє ді­ло і до­бив­ся ве­ли­ких зис­ків. Щас­тя ус­міх­ну­лось йо­му і від­то­ді вже йо­го не по­ки­да­ло. Ба­гатст­во пли­ло до йо­го рук, і чим більше наг­ро­мад­жу­ва­лось, тим мен­ше бу­ли стра­ти, тим пев­ні­ші зис­ки. Гер­ман увесь від­дав­ся тій по­го­ні за ба­гатст­вом; Рифка те­пер для нього ста­ла п’ятим ко­ле­сом у во­зі; він рід­ко бу­вав до­ма, а як ко­ли й за­вер­нув, то уни­кав її чим да­лі, то більше. І не­да­рем­но. Риф­ка змі­ни­лась за ті лі­та ду­же, і змі­ни­лась не на ко­ристь со­бі, хоть, пев­но, без своєї ви­ни. Мож­на ска­за­ти, що Гер­ма­но­ве ба­гатст­во заїло її, під­то­чи­ло її мо­ральну іс­то­ту. Зро­ду сильна й здо­ро­ва, во­на пот­ре­бу­ва­ла ру­ху, ро­бо­ти, ді­ла, кот­рим би мог­ла за­ня­ти­ся. До­ки жи­ла в бід­нос­ті, до­ти та­ко­го ді­ла їй не хиб­ло. Во­на слу­жи­ла у ба­гат­ших жи­дів, за­роб­ля­ла всі­ля­ко, щоб про­дер­жа­ти се­бе і свою тіт­ку, єди­ну сво­яч­ку, що їй ос­та­лась піс­ля хо­ле­ри. Ро­зу­міється, що, зви­чаєм убо­гих жи­дів, во­на не одер­жа­ла ні­яко­го, на­віть зви­чай­но­го, хай­дерсько­го об­ра­зу­ва­ння. Тяж­ке жит­тя і пра­ця, зви­чай­но од­нос­тай­на і ме­ха­ніч­на, роз­ви­ну­ли її си­лу, її ті­ло, але зов­сім не ткну­ли її дум­ки. Во­на ви­рос­ла в круг­лій не­ві­до­мос­ті і тем­но­ті ду­хо­вій, не ма­ла на­віть тої при­род­ної спо­сіб­нос­ті та «роз­то­ріп­нос­ті», яку зви­чай­но стрі­чаємо у сільських дів­чат. Тільки то, що бу­ло без­по­се­редньо ко­ло неї, то мог­ла во­на по­ня­ти, тим мог­ла за­ня­ти­ся,- по­за тим ні­чо не ро­зу­мі­ла. Та­кою взяв її Гер­ман.

Любові між ни­ми не бу­ло. Прав­да, зра­зу мо­ло­да здо­ро­ва при­ро­да обоїх при­тя­га­ла од­но до дру­го­го,- не­роз­ви­ті чут­тя і дум­ки на­ра­зі й не ба­жа­ли ні­чо­го більше, крім прос­тої ті­лес­ної роз­ко­ші. Та й то ці­ли­ми дня­ми во­ни зви­чай­но не ви­да­ли­ся,- тим приємні­шою бу­ла за­те стрі­ча ве­чо­ром. Їм уро­ди­лась то­ді донька, кот­ра од­на­ко ж швид­ко вмер­ла,- здається, че­рез не­ос­то­рож­ність са­мої ма­те­рі вно­чі. То­ді ще Гольдкре­ме­ри вва­жа­ли­ся за бід­них: Гер­ман уга­няв­ся по ці­лих днях по міс­ту або по око­лиш­ніх се­лах, Риф­ка гос­по­да­ри­ла до­ма, ва­ри­ла, пра­ла, ру­ба­ла дро­ва, ши­ла і ми­ла,- од­ним сло­вом, жи­ла ро­біт­ни­цею, так, як і до­сі. І се бу­ла ще най­щас­ли­ві­ша по­ра її жит­тя за­му­жем. Пер­ша ди­ти­на, та­кож здо­ро­ва і гар­на дів­чин­ка, ду­же її ті­ши­ла і та­кож чи­ма­ло при­чи­ню­ва­ла їй ро­бо­ти й за­хо­дів. Чим більше Риф­ка ро­би­ла та за­по­па­да­ла, тим ста­ва­ла здо­ро­ві­шою і ве­се­лі­шою. Прав­да, во­на са­ма не зна­ла, що се імен­но з пра­ці, і час­те­нь­ко жа­лу­ва­лась пе­ред чо­ло­ві­ком, що не має ні­ко­ли й хви­лі від­ди­ху, що тра­тить здо­ров’я, пов­то­рю­ючи більше зви­чай­ні бе­сі­ди дру­гих жі­нок, аніж го­во­ря­чи з влас­но­го пе­ре­ко­нан­ня і з влас­ної пот­ре­би.

Нещастя хо­ті­ло, щоб ті її ба­жан­ня аж над­то швид­ко спов­ни­ли­ся. Гер­ман роз­ба­га­тів, за­ку­пив ви­гід­ний і об­шир­ний дім на бо­рис­лавськім трак­ті, на­няв прис­лу­гу, якої вимага­ла Риф­ка,- і їй зра­зу не­мов по­лег­ша­ло. Хо­ди­ла по тих по­ко­ях, на кот­рі не­дав­но ще нес­мі­ло пог­ля­да­ла з ули­ці,- приг­ля­да­ла­ся об­ра­зам, меб­лям, дзер­ка­лам та обо­ям, по­ряд­ку­ва­ла в кух­ні, за­зи­ра­ла до спі­жар­ні, але швид­ко піз­на­ла, що все те її ход­жен­ня і за­зи­ран­ня бу­ло не­пот­ріб­не. Гер­ман сам ви­да­вав слу­гам усе по ра­хун­ку і за най­мен­шу не­док­лад­ність гро­зив прог­нан­ням зо служ­би,- тож при не­ве­лич­кім гос­по­дарст­ві, яке у них ве­лось, не бу­ло що бо­ятись ок­ра­ду­ван­ня че­рез слу­ги. На­ня­тий ку­хар ро­зу­мів­ся на ва­ри­ві да­ле­ко ліп­ше, ніж са­ма па­ні, а її ра­ди та роз­по­ряд­ки при­ні­мав з чем­ною нас­міш­кою. Пе­рес­тав­ля­ти меб­лі і пе­ре­ві­шу­ва­ти об­ра­зи їй швид­ко нав­ку­чи­лось,- і от те­пер-то по­ча­лась но­ва, страш­на до­ба її жит­тя. Во­на до­сі не зна­ла, що та­ке ну­да - те­пер ну­да про­сяк­ла її до кос­ті. Во­на то во­ло­чи­ла­ся по ши­ро­ких по­ко­ях, мов зак­ля­та, то си­ді­ла в кух­ні, ба­ла­ка­ючи з служ­бою, то ле­жа­ла ці­ли­ми го­ди­на­ми на со­фі, то ви­хо­ди­ла на ву­ли­цю і вер­та­ла швид­ко до­до­му, не мо­жу­чи най­ти со­бі ні­яко­го за­нят­тя, ні­якої ро­бо­ти, ні­чо­го, що би під­дер­жу­ва­ло в якім-не­будь ру­ху її нер­ви і мо­зок. Служ­ба суп­ро­ти неї бу­ла мов­чаз­ли­ва, зна­ючи її драз­ли­вість за ле­да яке сло­во. В чу­жих до­мах во­на бу­ва­ла рід­ко, та й всю­ди об­хо­ди­лись з нею ду­же хо­лод­но. Впро­чім, вся­кі від­ві­ди­ни бу­ли для неї му­кою. Се­ред но­вих круж­ків лю­дей, в кот­рі так нап­ру­го вве­ло її ба­гатст­во му­жа, во­на чу­лась зов­сім чу­жою, не вмі­ла по­вер­ну­ти­ся, не зна­ла, що го­во­ри­ти, не ро­зу­мі­ла ані їх комп­лі­мен­тів, ані їдких при­ти­ків, а своїми гру­би­ми до­те­па­ми та прос­ти­ми за­міт­ка­ми бу­ди­ла тільки сміх. Швид­ко во­на по­хо­пи­лась, що во­на справ­ді стається тільки пос­мі­ви­щем тих лю­дей, і пе­рес­та­ла зов­сім бу­ва­ти в то­ва­рист­вах, пе­рес­та­ла прий­ма­ти у се­бе чу­жих лю­дей, крім кі­ль­кох стар­ших жі­нок. Та й ті не­за­дов­го по­об­ра­жу­ва­лись за її драз­ли­вість та наг­лі, не­по­га­мо­ва­ні ви­бу­хи і пе­рес­та­ли бу­ва­ти. Риф­ка ос­та­лась са­ма, му­чи­лась і би­лась, мов звір лі­со­вий, за­пер­тий у кліт­ку, і ні­як не ро­зу­мі­ла що се їй та­ко­го ста­ло­ся. Її не­роз­ви­та дум­ка не мог­ла ані дій­ти до при­чи­ни то­го ста­ну, ані най­ти з нього ви­хід, най­ти яку-не­будь ді­яльність, яке-небудь за­нят­тя для своєї здо­ро­вої, креп­кої на­ту­ри, що, ли­ше­на без уся­ко­го ді­ла, без уся­ко­го жи­ві­шо­го ін­те­ре­су до жит­тя, са­ма в со­бі з’їда­лась і по­пе­лі­ла, ви­бу­ха­ла хі­ба над­мір­ним, бе­зум­ним гні­вом за ле­да дріб­ною при­чи­ною. В мі­ру то­го як Риф­ка від­ви­ка­ла від пра­ці, пра­ця ста­ва­лась їй чим­раз не­на­вис­ні­шою і тяж­чою; во­на не мог­ла пе­ре­си­лу­ва­ти се­бе, щоб про­чи­та­ти аби од­ну книж­ку, хоть пе­ред кілько­ма лі­та­ми тіт­ка нав­чи­ла бу­ла її тро­хи чи­та­ти. Ну­да зас­те­лю­ва­ла все пе­ред її очи­ма сі­рою, неп­ри­на­д­ною опо­ною, і во­на ста­ва­лась чим­раз са­мот­ні­ша в сві­ті, опа­да­ла чим­раз глиб­ше на дні тої про­пас­ті, яку круг неї і під нею ви­ко­па­ло ба­гатст­во її чо­ло­ві­ка і кот­рої ані во­на, ані її чо­ло­вік не вмі­ли за­пов­ни­ти ні сер­деч­ною лю­бов’ю, ні ро­зум­ною ду­хо­вою пра­цею.

От в та­кій-то по­рі вро­дивсь Риф­ці син - Гот­ліб. Лі­ка­рі зра­зу не обі­цю­ва­ли йо­му жит­тя. Ди­ти­на бу­ла хо­ро­ви­та, раз на раз кри­ча­ла та пла­ка­ла, а слу­ги в кух­ні по­шіп­ту­ва­ли со­бі, що се якесь «від­мін­ча». Але Гот­ліб не вмер, хоть і не ста­вавсь здо­ро­ві­шим. За­то ма­те­рі йо­го хоть на який­сь час світ роз’яснив­ся. Во­на ці­ли­ми дня­ми бі­га­ла, кри­ча­ла, су­є­ти­лась ко­ло ди­ти­ни і по­чу­ла­ся на­раз здо­ро­ві­шою, мен­ше драз­ли­вою. Ну­да про­па­ла. І рів­но­біж­но з тим своїм виз­до­ров­лен­ням во­на тим сильні­ше по­лю­би­ла сво­го си­на, чим той був слаб­ший і до­куч­ли­ві­ший. Не­діс­па­ні но­чі, не­нас­тан­на гри­жа та за­хід ко­ло нього - все це ро­би­ло їй Гот­лі­ба до­рож­чим, ми­лі­шим. З ча­сом хлоп­чи­на тро­хи ні­би одерз, оду­жав, але зра­зу вже вид­но бу­ло, що йо­го ду­хо­ві спо­сібнос­ті бу­дуть да­ле­ко не блис­ку­чі. Він лед­ве в дру­гім ро­ці ймив­ся хо­ди­ти, а ще в тре­тім ро­ці ле­по­тів, як шес­ти­мі­сяч­на ди­ти­на. За­то, на ра­дість ма­те­рі, по­чав їсти доб­ре, не­мов че­рез три пер­ші ро­ки ду­же про­го­лод­нів­ся. Жи­во­тик у нього все був пов­ний і на­ду­тий, як бу­бон, а ско­ро тільки тро­хи зго­лод­нів, сей­час по­чи­нав ве­ре­ща­ти на всю ха­ту. Але чим більше підрос­тав Гот­лі­б, тим по­ган­ші ро­би­лись йо­го но­ро­ви. Він кож­дому му­сив до­ку­чи­ти, все псу­вав, що да­лось зіп­су­ва­ти, і хо­див по по­ко­ях, мов яка по­ма­на, ви­зи­ра­ючи ті­ль­ки, де би міг чо­го при­че­пи­ти­ся. Ма­ти лю­би­ла йо­го без па­м’яті, тряс­лась над ним і у всім во­ли­ла йо­го во­лю. Її не­роз­ви­ну­та го­ло­ва та дов­го при­дав­ле­не чут­тя не мог­ли вка­за­ти їй дру­гої до­ро­ги для про­яв­лен­ня ма­те­ринської лю­бо­ві; во­на ні­ко­ли й не по­ду­ма­ла о ро­зум­нім ви­хо­ван­ні ди­ти­ни, не дба­ла ні про що, крім то­го, щоб спов­ни­ти кож­де її ба­жа­н­ня. Слу­ги бо­ялись ма­ло­го Гот­лі­ба, як ог­ню, бо він лю­бив ні з сього ні з то­го при­че­пи­тись і або роз­дер­ти оде­жи­ну, по­х­ля­па­ти, вдряп­ну­ти, вку­си­ти, або, ко­ли сього не міг зро­би­ти, по­чи­нав кри­ча­ти що­мо­ці, на крик при­бі­га­ла ма­ма, і бід­на лю­ди­на ма­лась то­ді ще гір­ше. Свар­ка і штов­хан­ці - то бу­ла ще най­мен­ша ка­ра, а то лу­ча­лось, що служ­ни­цю сей­час ви­го­ня­но зо служ­би. Гер­ман знов не лю­бив си­на, вже хоть би то­му, що і в ті рід­кі дні, ко­ли бу­вав до­ма, че­рез нього не мав ні­ко­ли су­по­кою. Ма­лий Гот­ліб зра­зу бо­яв­ся батька, але ко­ли кілька ра­зів ма­ти за нього зав­зя­то стя­ла­ся з віт­цем і отець ус­ту­пив, хло­пець своїм ди­тя­чим ню­хом про­чув, що й тут йо­му во­ля, бо ма­ти обо­ро­нить, і по­чав вис­ту­па­ти про­тив віт­ця чим­раз смі­лі­ше. Се лю­ти­ло Гер­ма­на, але по­за­як жін­ка у всім по­та­ку­ва­ла си­но­ві і го­то­ва бу­ла да­ти со­бі й око вий­ми­ти за нього, то він не міг на те ні­чо по­ра­ди­ти, і се ще під­но­си­ло йо­го не­охо­ту і до жін­ки, і до си­на. Роз­лад в ро­ди­ні ще збільшив­ся, ко­ли прий­шлось да­ти Гот­лі­ба до шко­ли. Ро­зу­міється, що кілька днів пе­ред за­пи­сом Риф­ка пла­ка­ла над своїм си­ном, не­мов то йо­го по­ве­дуть до різ­ни­ці; во­на роз­мов­ля­ла з ним, не­мов про­ща­ю­чись на­ві­ки, роз­по­ві­да­ла йо­му, які-то там ост­рі лю­ди, ті про­фе­со­ри, і на­пе­ред уже гро­зи­ла їм, ко­ли кот­рий по­ва­житься ткну­ти її зо­ло­то­го си­ноч­ка; во­на на­ка­зу­ва­ла йо­му, як ско­ро хто в шко­лі чим-не­будь об­ра­зить або пок­рив­дить йо­го, щоб за­раз по­жа­лу­вав­ся їй, а во­на по­ка­же про­фе­со­рам, як ма­ють з ним об­хо­ди­ти­ся. Од­ним сло­вом, Гот­ліб, не був­ши ще в шко­лі, мав до неї вже та­ку від­ра­зу, не­мов се якесь пек­ло, ви­най­де­не зли­ми людьми нав­мис­но на то, щоб му­чи­ти та­ких, як він, «зо­ло­тих си­ноч­ків».

Зато Гер­ман уда­рив­ся в дру­гий бік. Він пі­шов до рек­то­ра от­ців ва­си­лі­анів, кот­рі в Дро­го­би­чі дер­жа­ли то­ді оди­но­ку го­лов­ну шко­лу, і про­сив йо­го да­ва­ти по­зір на Гот­лі­ба, що­би вчив­ся і при­ви­кав до по­ряд­ку. Він роз­по­вів, що хло­пець роз­пе­ще­ний ма­мою і зоп­су­тий, і про­сив дер­жа­ти йо­го ост­ро, не ща­ди­ти грозьб а на­віть ка­ри і не зва­жа­ти на те, що мо­же го­во­ри­ти і ро­би­ти йо­го жін­ка. До­дав на­віть, що ко­ли б то­го бу­ло тре­ба, він ви­най­де для Гот­лі­ба ок­ре­му ква­ти­ру по­за до­мом, щоб усу­ну­ти йо­го з-під шкід­но­го впли­ву ма­те­рі. Отець-рек­тор не­ма­ло зди­ву­вав­ся та­кою бе­сі­дою Гер­ма­на, але швид­ко й сам по­ба­чив, що Гер­ман го­во­рив прав­ду. Гот­ліб не тільки зро­ду був ма­ло спо­сіб­ний до на­уки, але йо­го по­чат­ко­ве до­машнє ви­хо­ван­ня бу­ло та­ке по­га­не, що от­ці-про­фе­со­ри, пев­но, з ні­ким ще не ма­ли тілько гри­зо­ти, що з ним. Щох­ви­лі уче­ни­ки, то­ва­ри­ші Гот­лі­ба, при­бі­га­ли жа­лу­ва­ти­ся на нього: сьому він роз­дер книж­ку, дру­го­му під­бив око, третьому ви­ки­нув вік­ном шап­ку в мо­нас­тир­сь­кий го­род. Ко­ли хто в ко­ри­та­рях і в кла­сах ро­бив най­біль­ше кри­ку і сту­ку, то пев­но Гот­ліб. Ко­ли хто під час на­уки бур­чав або сту­ко­тів під лав­кою, то та­кож він. Ко­ли хто в ці­лім кла­сі смів сва­ри­ти­ся з про­фе­со­ром, вий­ти з го­ди­ни, ще й двер­ми грим­ну­ти, то та­кож він. Про­фе­со­ри зра­зу не зна­ли, що з ним ді­яти; во­ни день у день жа­лу­ва­ли­ся рек­то­ро­ві, рек­тор пи­сав до віт­ця, а отець від­пи­сав ко­рот­ке сло­во: бий­те. Від­то­ді по­си­па­лись на Гот­лі­ба ка­ри та бу­ки, ко­т­рі хоть про око тро­хи ні­би вти­ши­ли, скру­ши­ли йо­го кру­ті но­ро­ви, але до­ве­ли йо­го до скри­тос­ті і зав­зя­тої злос­ті і так до реш­ти зіп­су­ва­ли йо­го мо­ральну іс­то­ту. Лед­ве в се­ми чи восьми лі­тах Гот­ліб скін­чив чо­ти­рик­ла­со­ву нор­мальну шко­лу і, приби­тий мо­рально, не­роз­ви­не­дий ду­хов­но, з безг­ра­нич­ною від­ра­зою до на­уки і зліс­тю до лю­дей, а особ­ли­во до віт­ця, всту­пив в гім­на­зію. Але тут він в трьох ро­ках не скін­чив ще й дру­го­го кла­су, ко­ли по­га­ний і тем­ний слу­чай з віт­цем пе­рер­вав на­зав­сі­ди йо­го шкільну на­уку. [1]

Але хто знає, чи ті лі­та не­щас­ли­вої шкільної на­уки не бу­ли тяж­чі і не­щас­ли­ві­ші для Риф­ки, ніж для са­мо­го Гот­лі­ба. Раз те, що шко­ла на більшу часть дня роз­лу­чу­ва­ла її з си­ном і че­рез те втру­чу­ва­ла її на­но­во в без­дон­ну про­пасть без­дій­ст­ва і ну­ди. А по­тім і те, що віч­ні жа­лі та пла­чі Гот­лі­ба ще більше лю­ти­ли й розд­раз­ню­ва­ли її. Зра­зу во­на, мов ра­не­на льви­ця, бі­га­ла день у день до от­ців ва­си­лі­анів, на­рі­ка­ла на несп­ра­вед­ли­вість і нес­по­сіб­ність учи­те­лів, кри­ча­ла і кля­ла, аж по­ки рек­тор не на­ганьбив її і не за­бо­ро­нив при­хо­ди­ти більше. Від­так за­ду­ма­ла бу­ла упер­ти­ся на тім, щоб ві­доб­ра­ти Гот­лі­ба від ва­си­лі­анів і да­ти до якої ін­шої шко­ли, але швид­ко роз­ду­ма­ла, що ін­шої шко­ли в Дро­го­би­чі не бу­ло, а да­ва­ти Гот­лі­ба до яко­го дру­го­го міс­та, між чу­жих лю­дей,- о тім во­на й по­мис­ли­ти не мог­ла без стра­ху. В тій без­ви­хід­ній мат­ні во­на дов­гий час би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку, і не раз ці­ли­ми дня­ми си­ді­ла на со­фі, пла­чу­чи та ду­ма­ючи, що ось, мо­же, десь те­пер у шко­лі тяг­нуть її си­на, сі­па­ють, пок­ла­да­ють на лав­ку, б’ють,- а то­ді во­на го­лос­но прок­ли­на­ла і шко­лу, і на­уку, і чо­ло­ві­ка-ка­та, кот­рий нав­мис­но ви­най­шов та­ку му­ку для си­на і для неї. Ті ви­бу­хи чут­тя ста­ва­лись чим да­лі, тим час­ті­ші і до­ве­ли її вкін­ці до ненавис­ті про­тив усіх лю­дей, до яко­гось не­нас­тан­но­го розд­раз­нен­ня, го­то­во­го в кож­дій хви­лі ви­бух­ну­ти ди­ки­ми прок­лят­тя­ми. Те­пер уже Риф­ка й не по­ду­ма­ла йти в то­ва­рист­во або чим­не­будь роз­ри­ва­ти свою нудь; во­на, мов зак­ля­та, во­ло­чи­ла­ся по до­мі, і ніх­то із слуг без край­ньої пот­ре­би не смів ука­за­тись їй на очі. Той стан дій­шов до край­нос­ті, ко­ли Гер­ман два ро­ки тому на­раз від­віз Гот­лі­ба до Льво­ва і дав до куп­ця. Риф­ка зра­зу ду­рі­ла, рва­ла на со­бі во­лос­ся, бі­га­ла по по­ко­ях і кри­ча­ла за си­ном,- піз­ні­ше ус­по­ко­їлась тро­хи і дов­гі мі­ся­ці си­ді­ла день у день мовч­ки, мов ди­кий звір у кліт­ці. Са­мо­та і пус­то­та круг неї і в ній са­мій ста­ли ще страш­ні­ші,- на­віть чо­ло­вік бо­яв­ся прис­ту­па­ти до неї і ста­рав­ся ці­ли­ми дня­ми не бу­ва­ти до­ма. І се­ред усеї тої тьми в сер­ці Риф­ки го­рів лиш один огонь,- бе­зум­на, ска­за­ти б зві­ря­ча, лю­бов до Гот­лі­ба. Те­пер за­вис­на до­ля на­ва­жи­лась ви­дер­ти їй і сю пос­лід­ню опо­ру, за­тер­ти в її сер­ці і сей пос­лід­ній знак чо­ло­віцт­ва. Удар тра­фив Риф­ку стра­ше­н­но, і що во­на в тій хви­лі не зій­шла з ро­зу­му, се бу­ло лиш для то­го, що не мог­ла да­ти ві­ри сво­му не­щас­тю.

По виїзді Гер­ма­на во­на так і зас­ти­ла на своїй со­фі. Ні­які дум­ки не во­ру­ши­лись в її го­ло­ві, тільки сльози пли­ли. Весь світ щез для неї, світ­ло по­мерк­ло, лю­ди ви­мер­ли,- во­на чу­ла тільки ским’ячий, не­нас­тан­ний біль у сер­ці.

Нараз во­на зір­ва­лась і зад­ри­жа­ла ці­лим ті­лом. Що се та­ко­го? Що за шум, за стук, за го­вір до­ле­тів до неї? Во­на за­пер­ла в со­бі дух і прис­лу­ху­ва­лась. Го­вір при вхо­ді. Го­лос служ­ни­ці, кот­ра не­мов сва­риться з ки­мось, не пус­кає до по­кою. Дру­гий го­лос, різ­кий і гнів­ний, стук не­мов по­ва­ле­но­го на зем­лі чо­ло­ві­ка, тріск двер­ми, ту­піт кро­ків по по­ко­ях, ближ­че, чим­раз ближ­че…

- Ах, се він, се мій син, се мій Гот­ліб! - скрик­ну­ла Риф­ка і ки­ну­лась ід две­рям, на­зуст­річ. В тій хви­лі отво­ри­ли­ся две­рі, пхну­ті сильною ру­кою, і пе­ред нею став - за­чор­не­ний, в по­шар­па­них чор­них шма­тах вуг­ляр­чук.

Рифка ми­мо­во­лі скрик­ну­ла і пруд­ну­ла­ся взад. Вуг­ляр­чук гля­дів на неї гнів­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма, з кот­рих блис­ка­ла лю­тість і не­на­висть.

- А що, піз­наєш ме­не? - про­го­во­рив він різ­ко, і в тій хви­лі Риф­ка мов бе­зум­на ки­ну­ла­ся до нього, по­ча­ла стис­ка­ти і ці­лу­ва­ти йо­го ли­це, очі, ру­ки, пла­чу­чи й смі­ючись.

- Так се та­ки ти? То я не по­ми­ли­ла­ся! Бо­же, ти жиєш, ти здо­ров, а я вже ма­ло не вмер­ла! Си­ноч­ку мій! Ко­ха­ний мій, ти жи­вий, жи­вий!..

Викрикам не бу­ло кін­ця. Риф­ка по­тяг­ла вуг­ляр­чу­ка на со­фу і не ви­пус­ка­ла з об­нять, по­ки він сам не вир­вав­ся. По­пе­ред всього, чу­ючи кро­ки над­хо­дя­чої служ­ни­ці, він замк­нув две­рі і, обер­та­ючи­ся до ма­те­рі, ска­зав:

- Накажи тій прок­ля­тій мал­пі, най си йде до чор­та, бо їй ро­зіб’ю її пус­тий че­реп, як ми сей­час від­си не всту­питься!

Рифка, пос­луш­на си­но­ві, на­ка­за­ла крізь замк­не­ні две­рі служ­ни­ці, щоб іш­ла до кух­ні і не ви­хо­ди­ла, аж її зак­ли­че, а від­так по­ча­ла знов об­ні­ма­ти і пес­ти­ти си­на, не зво­дя­чи й на хви­лю очей з йо­го на­ду­то­го за­мур­за­но­го ли­ця.

- Мій си­ноч­ку,- по­ча­ла во­на,- що се з то­бою? Що ти зро­бив?

І во­на по­ча­ла об­зи­ра­ти йо­го з ви­ра­зом без­ко­неч­но­го жа­лю, не­мов ся вбо­га одіж бу­ла смер­тельною ра­ною на йо­го ті­лі.

- Ага, а ви ду­ма­ли, що я так і до смер­ті бу­ду тер­пі­ти у то­го прок­ля­то­го куп­ця! - крик­нув Гот­ліб, ту­па­ючи зо злос­ті но­га­ми і ви­ри­ва­ючись з об­нять ма­те­рі.- Ви га­да­ли, що я не пос­мію ма­ти свою во­лю! Га!

- Але ж, зо­ло­то моє, хто так га­дав! - скрик­ну­ла Риф­ка.- То хі­ба той не­люд, твій отець, так га­дав!

- А ти ні?

- Я? Гос­по­ди! Си­ноч­ку, я би кро­ві своєї не жа­лу­ва­ла для те­бе. Кілько я на­го­во­ри­ла­ся йо­му…

- А він ку­ди поїхав? - пе­рер­вав їй Гот­ліб.

- Та до Льво­ва, шу­ка­ти за то­бою.

- А, так,- ска­зав Гот­ліб з ус­мі­хом вдо­во­лен­ня,- то най же си шу­кає!

- Але як же ти при­був сю­да, люб­чи­ку?

- Як? Не ви­диш? З вуг­ля­ра­ми, що вер­та­ли зо Льво­ва.

- Бідна моя ди­ти­ноч­ко! - скрик­ну­ла Риф­ка.- Та й ти з ни­ми їхав ці­лу до­ро­гу! То ти му­сив наз­на­ти­ся бі­ди, гос­по­ди! Але швид­ко, скинь то­то пас­кудст­во з се­бе; я ка­жу при­нес­ти во­ди, об­мий­ся, пе­ре­бе­ри­ся!.. Я вже те­бе не пу­щу, не поз­во­лю, що­би той не­люд віз тя на­зад,- ні, ні­ку­ди! Ски­дай, люб­чи­ку, то­ту не­чисть, ски­дай, я за­раз пі­ду най­ти для те­бе чис­те шмат­тя. А ти го­ло­ден, прав­да?.. По­че­кай, я зак­ли­чу служ­ни­цю…

І во­на вста­ла, щоб задз­во­ни­ти. Але Гот­ліб си­ло­міць зат­ри­мав її.

- Дай спо­кій, не тре­ба,- ска­зав він ко­рот­ко.

- Але чо­му ж, си­ноч­ку? Та чень же так не бу­деш…

- Ага, ти га­да­ла,- ска­зав Гот­ліб, ста­ючи пе­ред нею,- що я на то тілько вир­вав­ся зо Льво­ва в тих ла­хах, на то тілько плів­ся з вуг­ля­ра­ми п’ятнад­цять миль, що­би, ско­ро сю­да, знов да­ти­ся вам в ру­ки, да­ти­ся за­пер­ти в яку там кліт­ку та ще на до­да­ток слу­ха­ти ваш крик та ва­ші на­уки? О, не бу­де то­го!

- Але ж, син­ку,- скрик­ну­ла, блі­ді­ючи і дри­жа­чи з три­во­ги, Риф­ка,- що ж ти хо­чеш ро­би­ти? Не бій­ся, ту до­ма я за те­бе стою, ніх­то то­бі ні­чо­го но вдіє!

- Не пот­ре­бую тво­го сто­ян­ня, я со­бі сам за се­бе пос­тою!

- Але що ж ти бу­деш ді­яти?

- Буду со­бі жи­ти, як сам за­хо­чу, без ва­шої опі­ки!

- Господи, та­же я ти не бо­ро­ню й до­ма жи­ти, як сам хо­чеш!

- Ага, не бо­ро­ниш! А най-но лиш де вий­ду, за­бав­лю­ся, за­раз пи­тан­ня, пла­чі, чорт знає що!.. Не пот­ре­бую то­го. А ще як він приїде,- о, то би я виг­рав!

Рифку щось не­мов за сер­це стис­ло на то­ті сло­ва. Во­на чу­ла, що син не лю­бить її, не тер­пить її пес­то­щів, і теє по­чут­тя на­ве­ло на неї страх, не­мов в тій хви­лі тра­ти­ла си­на дру­гий раз, і вже назав­сі­ди. Во­на нед­виж­но си­ді­ла на со­фі, не зво­дя­чи з нього очей, але не мог­ла й сло­ва ска­за­ти.

- Дай ми гро­шей, я со­бі пот­раф­лю сам жи­ти на свою ру­ку,- ска­зав Гот­ліб, нез­ва­жа­ючи на її чут­тя.

- Але де ж ти пі­деш?

- Тобі ні­чо до то­го. Я знаю, що ти би за­раз ска­за­ла йо­му, ско­ро приїде, а він би ка­зав ме­не шан­да­ра­ми при­вес­ти.

- Але ж бо­гом кле­ну­ся, що не ска­жу!

- Ну, то й я то­бі не ска­жу. На­що маєш зна­ти? Да­вай гро­ші!

Рифка вста­ла і отво­ри­ла бюр­ко, але гро­шей у неї не бу­ло ні­ко­ли мно­го. В бюр­ку най­шла тільки 50 ринських і по­да­ла їх мовч­ки Гот­лі­бо­ві.

- Та що то­го! - ска­зав він, обер­та­ючи в ру­ках банк­нот.- Жеб­ра­ко­ві яко­му даєш, чи що?

- Більше не маю, си­ноч­ку, по­ди­ви­ся сам.

Він за­зир­нув до бюр­ка, пе­ре­рив в нім усе, а, не най­шов­ши більше гро­шей, ска­зав: - Ну, най і так. За кілька день вис­та­рай­ся більше.

- То прий­деш? - спи­та­ла ма­ти ра­діс­но.

- Буду ви­ді­ти. Як йо­го не бу­де, то прий­ду, а ні, то приш­лю ко­го. Як по­ка­же від ме­не знак, то дай му гро­ші в за­пе­ча­та­ній пач­ці. Але пам’ятай си,- і тут Гот­ліб зніс гріз­но пе­ред нею ку­ла­ки,- ні­ко­му о мні не ка­жи ані сло­ва!

- Нікому?

- Нікому! І то ти на­ка­зую! Ані йо­му, ані слу­гам, ні­ко­му! Най ніх­то в Дро­го­би­чі не знає про ме­не. Хо­чу, що­би ми ніх­то не до­ку­чав. А як ска­жеш ко­му, то пам’ятай со­бі!

- Але ж, си­ноч­ку, ту те­бе ви­ді­ла служ­ни­ця.

- Тота мал­па? Ска­жи, що піс­ла­нець від ко­го або що! Ка­жи, що хо­чеш, лиш о мні ані сло­ва. А як­би він діз­нав­ся, що я жи­вий і ту при­ход­жу, або як­би хто слі­див ме­не, або що, то пам’ятай со­бі, та­ко­го вам на­роб­лю ли­ха, що й не спа­м’я­та­є­те­ся. Хо­чу жи­ти со­бі на свою ру­ку, та й го­ді!

- Боже мій! - скрик­ну­ла Риф­ка, за­ла­му­ючи ру­ки.- До­ки ж так бу­деш жи­ти!

- Доки ме­ні ся схо­че!

І з ти­ми сло­ва­ми Гот­ліб пі­дій­шов до вік­на, от­во­рив йо­го, не­мов хо­тя­чи пог­ля­ну­ти в сад, і в од­ній хви­лі ско­чив вік­ном над­вір. Риф­ка зір­ва­ла­ся, скрик­ну­ла, під­біг­ла до вік­на, але Гот­лі­ба вже й слі­ду не бу­ло. Тільки ви­со­кі ло­пу­хи в са­ді ше­ле­ві­ли­ся, не­мов щось ти­хо між со­бою ше­по­чу­чи.

В тій хви­лі вбіг­ла служ­ни­ця, блі­да і за­ля­ка­на, до по­кою обіч спальні і по­ча­ла кри­ча­ти:

- Пані, па­ні!

Рифка жи­во отя­ми­лась і ство­ри­ла две­рі.

- Пані, що вам та­ко­го? Ви кри­ча­ли, кли­ка­ли ме­не?

- Я? Те­бе? Ко­ли? - пи­та­ла Риф­ка, по­чер­во­нів­ши, мов грань.

- Та те­пер. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що па­ні кри­ча­ли.

- То в твоїй дур­ній го­ло­ві кри­ча­ло, мал­по якась! Марш до кух­ні! Чи я ти не ка­за­ла аж то­ді при­хо­ди­ти, ко­ли тя зак­ли­чу?

- Але ме­ні зда­ва­ло­ся, що мя па­ні кли­чуть? - нес­мі­ло за­ки­ну­ла служ­ни­ця.

- Марш до кух­ні, ко­ли ти ка­жу,- крик­ну­ла Риф­ка,- і най ти на дру­гий раз не здається ні­чо, ро­зу­мієш?..

III

Минуло вже три не­ді­лі від зак­ла­дин. Ле­онів дім швид­ко здви­гав­ся до­го­ри: під­ва­ли­ни бу­ли вже по­ло­же­ні, і фрон­то­ва сті­на з те­са­но­го ка­мін­ня зно­си­ла­ся вже на локоть по­над зем­лею. Бу­дов­ни­чий наг­ля­дав за ро­бо­тою, а в пер­ших днях і сам Ле­он ці­ли­ми днями тут про­сид­жу­вав, ни­па­ючи в кож­дий кут і всіх по­ну­ку­ючи до пос­пі­ху. Але се не­дов­го три­ва­ло. Якесь наг­ле ді­ло пок­ли­ка­ло Ле­она до Від­ня, а хоть без нього ро­бо­та й не йшла по­вільні­ше, то пре­цінь ро­біт­ни­ки якось лег­ше ві­дотх­ну­ли, не ви­дя­чи над со­бою тої віч­ної змо­ри.

Одного ра­на, ще пе­ред шос­тою го­ди­ною, кілька ро­біт­ни­ків си­ді­ло на ди­ли­нах та ка­мін­ні, жду­чи, аж за­ка­ла­та­ють до ро­бо­ти. Во­ни гу­то­ри­ли о тім, о сім, по­ки про­чі ро­біт­ни­ки схо­ди­ли­ся. Ось прий­шов і бу­дов­ни­чий, ог­ля­нув­ся дов­ко­ла і ост­ро крик­нув:

- А що, всі ви ту?

- Всі,- від­по­вів май­стер му­лярський.

- Зачинати ро­бо­ту!

Один ро­біт­ник за­ка­ла­тав. Зво­рух­ну­лось усе на пла­цу. Му­ля­ри плю­ва­ли в ру­ки і бра­ли від­так ос­кар­ди, кельні та мо­лот­ки; хлоп­ці та дів­ча­та, на­ня­ті до но­шен­ня цег­ли, стог­ну­чи зги­на­ли пле­чі і нак­ла­да­ли на се­бе де­рев’яний при­лад до но­шен­ня цег­ли, вти­ка­ючи два дов­гі кіл­ки по обох бо­ках шиї, не­мов у яр­мо; тес­лі по­ма­ху­ва­ли блис­ку­чи­ми то­по­ра­ми; тра­чі ліз­ли на ко­бильни­ці; ве­ли­ка ма­ши­на людської ро­бу­чої си­ли зо скри­пом, стог­нан­ням та зіт­хан­ням по­ча­ла вхо­ди­ти в рух.

Втім, ули­цею від рин­ку на­дій­шов ще один ро­біт­ник, ску­ле­ний, нуж­ден­ний, схо­ро­ва­ний, і за­вер­нув на плац бу­до­ви.

- Дай бо­же доб­рий день! - ска­зав він сла­бим го­ло­сом, ста­ючи близь май­ст­ра. Обізд­рів­ся май­стер, пог­ля­ну­ли й дру­гі му­ля­ри.

- То ти, Бе­не­дю? Ну, що ж ти, здо­ров уже?

- Та ні­би здо­ров,- від­ка­зав Бе­недьо.- Не­ма ко­ли сла­бу­ва­ти; ви­ди­те, ма­ти ста­ра, сла­ба, не їй ме­не за­хо­ди­ти!

- Ну, а змо­жеш же ти ро­би­ти, чо­ло­ві­че? - спи­тав май­стер.- Та­же ти виг­ля­даєш, як який не­біж­чик, ку­ди то­бі до ро­бо­ти!

- Га, що ді­яти,- від­по­вів Бе­недьо,- що змо­жу, то бу­ду ро­би­ти. А тро­ха роз­ма­ха­юся, то чень і сам поп­рав­лю­ся та ок­ріп­ну. А міс­це чень ту бу­де для ме­не?

- Та во­но би то… як же, бу­ти бу­де, рук тре­ба як­най­бі­л­ь­ше, бо пан ква­пить з бу­до­ва­ни­ям. Пі­ди та за­мельдуй­ся бу­дов­ни­чо­му та й ста­вай до ро­бо­ти.

Бенедьо по­ло­жив свій мі­шок з хлі­бом та му­лярським зна­ряд­дям на­бік і пі­шов шу­ка­ти бу­дов­ни­чо­го, щоб йо­му опо­віс­ти­ти­ся, що прий­шов на ро­бо­ту.

Пан бу­дов­ни­чий як­раз ла­яв яко­гось тес­лю за те, що нег­ла­д­ко об­ті­су­вав пла­тов, ко­ли Бе­недьо пі­дій­шов д’ньому з ка­пе­лю­хом в ру­ці.

- А ти що, чо­му не ро­биш, а во­ло­чиш­ся? - грим­нув бу­дов­ни­чий на Бе­не­дя, не піз­нав­ши йо­го зра­зу і ду­ма­ючи, що се кот­рий­сь із що­ден­них му­ля­рів прий­шов до нього з якою просьбою.

- Та я хо­чу ста­ти, лиш прий­шов па­ну бу­дов­ни­чо­му опо­віс­ти­ся, що я вже по­ду­жав і вий­шов на ро­бо­ту. Та й про­сив би-м виз­на­чи­ти ме­ні, де маю ста­ва­ти.

- Подужав? А, то ти ни­ні пер­ший раз?

- Ні, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го, я вже ту був на ро­бо­ті, ті­ль­ко що при зак­ла­ди­нах ме­не пі­дой­ма ска­лі­чи­ла.

- А, то ти? - скрик­нув бу­дов­ни­чий.- То ти то­ді на­ро­бив нам бі­ди, а те­пер ще сю­да лі­зеш?

- Та якої бі­ди, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го?

- Мовчи, дур­ню, ко­ли я го­во­рю! Впи­ваєсся, не всту­пив­ся на час, а ме­ні ганьба! Ско­ро що, за­раз усі до бу­дов­ни­чо­го: він ви­нен, не дбав на людське жит­тя, не вміє ка­мінь спус­ти­ти! Ні, до­сить уже то­го, я та­ких ро­біт­ни­ків не пот­ре­бую бі­льше!

- Я впив­ся? - скрик­нув зди­во­ва­ний Бе­недьо.- Па­ве бу­дов­ни­чий, я ще, від­ко­ли жию, не був п’яний… Хто вам то ска­зав?

- О, так, то­бі лиш по­вір, то ти го­тов при­ся­га­ти­ся, що й не знаєш, як виг­ля­дає го­рів­ка. Ні, пус­та твоя ро­бо­та - при­ся­гай­ся, як хоч, я те­бе на ро­бо­ту не прий­му!

- Але ж, па­не бу­дов­ни­чий, май­те бо­га в сер­ці! Що я вам ви­нен! Я ту своє здо­ров’я стра­тив, лед­ве тро­ха ви­ду­жав, а як ви мя те­пер на­же­не­те, то де я со­бі за­роб­лю, хто мя при­й­ме?

- А най тя прий­має хто хо­че, ме­не то що об­хо­дить! Ме­ні пре­цінь вільно прий­ма­ти або не прий­ма­ти на ро­бо­ту, ко­го ме­ні по­до­баєсь!

- Але ж бо я ту вже прий­ня­тий, а що ме­не не бу­ло три тиж­ні, то пре­цінь не моя ви­на. Я вже не ка­жу ні­чо о тім, що я бо­лю ви­тер­пів, ані не жа­даю ні­чо за той час, хоть пев­но, що як­би ме­ні доб­рі лю­ди не бу­ли до­по­мог­ли, то був би-м враз із ма­тір’ю за­гиб з го­ло­ду, ну, але те­пер чень же ме­ні на­ле­житься тут­ка ро­бо­та!

- Га-га-га! На­ле­житься! Адіть, як він со­бі ви­мір­ку­вав! А чи ти знаєш, дур­ний му­дю, що ти ту кож­дий день, кож­ду го­ди­ну на моїй лас­ці ро­биш? Як я не схо­чу, та й те­бе не­ма, на­же­ну тя, та й іди то­ді про­це­суй ме­не!

На та­ку мо­ву Бе­недьо не най­шов уже ні­якої від­по­ві­ді. Він по­ну­рив го­ло­ву і мов­чав, але сло­ва бу­дов­ни­чо­го гли­бо­ко за­па­ли йо­му в ду­шу. Прав­да, він і до­сі не раз чу­вав та­кі сло­ва, але ні­ко­ли до­сі во­ни так не вра­зи­ли йо­го, ні­ко­ли не виз­ва­ли в йо­го ду­ші та­ко­го го­лос­но­го по­чут­тя несп­ра­вед­ли­вос­ті та при­тис­ку. «Нев­же ж се прав­да? - ду­ма­ло­ся йо­му.- Нев­же ж ро­біт­ник зав­сіг­ди ро­бить на єго лас­ці? А ко­ли ро­біт­ник сяк-так жив, то, зна­читься, та­кож тілько з єго ла­с­ки? А з чиєї ж лас­ки ме­не ска­лі­чи­ла пі­дой­ма? А ко­ли він раз у раз та­кий лас­ка­вий на ро­біт­ни­ка, то чия ж лас­ка те­пер ви­га­няє ме­не з за­ріб­ку на го­лод­ну смерть? Та ні, щось во­но, ба­чу, не так! Чи бу­дов­ни­чий дер­жав ме­не до­сі при жи­т­тю, о тім я не знаю, але то знаю, що з єго лас­ки я ска­лі­че­ний, сла­бий і без ро­бо­ти!»

- Ну, що,- пе­рер­вав йо­го гад­ку бу­дов­ни­чий,- чо­го ж ти сто­їш? За­би­рай­ся від­си!

- Та я па­ну ту міс­ця не зас­тою, за­бе­ру­ся. Лиш усе-та­ки ме­ні здає­ся, що то не так по­вин­но бу­ти, як пан ка­жуть.

- Що, що? Ти ме­ні хо­чеш на­уку да­ва­ти? Ну, доб­ре, ну, ка­жи, як по­вин­но бу­ти?

- Ви, па­не, по­вин­ні зна­ти, що й ви так са­мо слу­га, як я, що ко­ли би вас не най­ми­ли до ро­бо­ти так, як ме­не, то й ви би мер­ли з го­ло­ду так, як і я.

- Ха, ха, ха! Ти, пев­но, на бер­ло­зі ле­жа­чи, та­ко­го ро­зу­му на­б­рав­ся! Ну, ну, го­во­ри да­лі, як ще по­вин­но бу­ти?

Будовничий сто­яв пе­ред Бе­недьом, узяв­ся за під­бо­ки і смі­яв­ся, але йо­го здо­ро­ве ли­це, чер­во­не, як бу­ряк, по­ка­зу­ва­ло, що злість у нім ки­пі­ла і в кож­дій хви­лі го­то­ва бу­ла ви­бух­ну­ти з-по­за си­лу­ва­но­го смі­ху. Але Бе­недьо не зва­жав ані на йо­го сміх, ані на йо­го злість. По­чут­тя діз­на­ної крив­ди до­да­ло йо­му смі­лос­ті.

- А так іще по­вин­но бу­ти,- ска­зав він твер­до,- що­би ви, па­не бу­дов­ни­чий, не збит­ку­ва­ли­ся над бід­ним ро­біт­ни­ком і не до­рі­ка­ли йо­му бер­ло­гом, бо ще хто знає, що й вас мо­же че­ка­ти.

І за­тим, не че­ка­ючи на від­по­відь бу­дов­ни­чо­го, Бе­недьо від­вер­нув­ся від нього, взяв свій мі­шок, ска­зав про­чим ро­біт­ни­кам: «бу­вай­те здо­ро­ві, брат­тя»,- і вий­шов з пла­цу на ву­ли­цю.

А те­пер ку­ди? Бід­ний Бе­недьо всю на­дію пок­ла­дав на то­ту ро­бо­ту. Він знав, що та­ко­го сла­бо­го де­ін­де не прий­муть. А те­пер, ко­ли й ця пос­лід­ня на­дія роз­ві­ялась, він став на ву­ли­ці, мов при­би­тий, не зна­ючи, ку­ди по­вер­ну­ти­ся. До­до­му йти? Там ста­ра ма­ти че­кає на йо­го за­ро­бок. Іти шу­ка­ти ро­бо­ти? Але де? Ні­від­ки не вид­но бу­ло на­дії. Ко­ли втім прий­шло йо­му на гад­ку вда­ти­ся до ви­що­го па­на, ніж бу­дов­ни­чий, до са­мо­го Ле­она, і про­си­ти йо­го, щоб прий­няв на ро­бо­ту.

Коли він все те роз­ду­му­вав, сто­ячи на ули­ці пе­ред пла­цом, де бу­ду­вав­ся дім, над­біг піс­ла­нець, кот­рий го­лос­но зак­ли­кав, що­би пан бу­дов­ни­чий ішов до па­на. Бу­дов­ни­чий зди­ву­вав­ся і за­пи­тав, чи пан уже приїхав з Від­ня?

- Приїхав учо­ра вно­чі і про­сить, що­би пан шви­денько прий­шли до нього.

Будовничий, а за ним і Бе­недьо піш­ли до Ле­она. Той хо­див по под­вір’ї, а по­ба­чив­ши під­хо­дя­чих, пі­шов суп­ро­ти них.

- Маю з па­ном не­ве­лич­ке дільце,- ска­зав він, при­ві­тав­ши бу­дов­ни­чо­го, по чім, звер­нув­ши­ся до Бе­не­дя,- спи­тав:

- А ти за чим?

- Та я, про­шу па­на, хо­тів би ста­ти на ро­бо­ту,- ска­зав Бе­недьо.

- То не до ме­не на­ле­жить, про­си па­на бу­дов­ни­чо­го.

- Я вже про­сив, але пан бу­дов­ни­чий не хо­чуть…

- Розуміється, що не хо­чу,- вмі­шав­ся бу­дов­ни­чий.- То той сам,- ска­зав він, звер­та­ючись до Ле­она,- кот­рий при зак­ла­ди­нах зіс­тав ска­лі­че­ний че­рез своє нед­бальство. Що ме­ні з та­ко­го ро­біт­ни­ка! Та й, впро­чім, він те­пер сла­бий, а я ро­біт­ни­ків маю до­сить.

- Ага, то той сам! - на­га­дав со­бі Ле­он.- Гм, во­но б то ви­па­да­ло щось для нього зро­би­ти, будь-що-будь.- І до­дав, звер­та­ючись до Бе­не­дя: - Ну, ну, якось-то бу­де, заж­ди ту, по­ки тебе не зак­ли­чу. От ту сядь на га­нок та й по­сидь.

Довго во­ни оба бе­сі­ду­ва­ли. Бе­недьо за той час си­дів на ган­ку і грів­ся на сон­ці.

Аж ось по які­мось ча­сі вий­шов бу­дов­ни­чий, який­сь тро­хи кис­лий, і, не звер­та­ючії ува­ги на Бе­не­дя, пі­шов. По кі­ль­кох хви­лях вий­шов і Ле­он.

- Ти пот­ре­буєш ро­бо­ти? - спи­тав він Бе­не­дя.

- Та пев­но, про­шу па­на, чо­ло­вік з ро­бо­ти жиє, то ро­бо­та для нього то са­мо, що життя.

- Та бо, ви­диш, бу­дов­ни­чий не хо­че тя ма­ти ту в Дро­го­би­чі. Але ти не жу­ри­ся, я за­чи­наю за­раз бу­ду­ва­ти в Бо­рис­ла­ві но­вий млин па­ро­вий, то вже там бу­деш ма­ти ро­бо­ти до­сить.

- В Бо­рис­ла­ві?.. Млин па­ро­вий?..- за­чу­ду­вав­ся Бе­недьо, а да­лі змов­чав, не смі­ючи вда­ва­тись з та­ким па­ном у роз­мо­ву.

- Ну, що ж то­бі так див­но? - спи­тав, ус­мі­ха­ючись, Ле­он.- Млин, то млин, то­бі, му­ля­ро­ві, все од­но.

- Та я то вже й сам со­бі га­даю, що панська річ - роз­ка­зу­ва­ти, а на­ша річ - ро­би­ти. Млин, то й млин.

- Тілько-то, ви­диш, я би хо­тів, що­би бу­ди­нок був не­муд­рий, так со­бі, в дві цег­ли, без по­вер­ха, тілько вшир тро­ха. То не бу­де та­кий зви­чай­ний па­ро­вий млин, як усе бу­ду­ють. Я най­шов та­ко­го чо­ло­ві­ка, що то­то все ви­га­дав, і план зро­бив, і сам бу­де вес­ти ро­бо­ту. Ну, ви­диш, бу­дов­ни­чий ду­же но­сом кру­тив, як уви­дів той план. А ти ро­зу­мієшся на тім, як що тре­ба ро­би­ти піс­ля пла­ну?

- Та чо­му би ні? Як чо­ло­вік має під ру­кою ри­су­нок і мі­ру, то не ве­ли­ка шту­ка.

- Так, так, звіс­но, що не ве­ли­ка шту­ка,- ска­зав Ле­он.- Отож, ви­диш, я не все бу­ду міг над­зи­ра­ти за тим, що там ро­биться в Бо­рис­ла­ві, а бу­дов­ни­чий так ту зо мною спе­ре­чав­ся, що го­тов ме­ні на­ро­би­ти якої са­ла­ма­хи і пос­та­ви­ти не так, як у пла­ні на­ри­со­ва­но. То я вже бу­ду про­си­ти те­бе, ско­ро що не так, да­ти ме­ні зна­ти.

Бенедьо сто­яв і ди­ву­вав­ся на ці­лу то­ту бе­сі­ду, що се за млин та­кий, що бу­дов­ни­чий на нього но­сом кру­тить і що пан боїться, щоб ча­сом не зро­бив не так, як у пла­ні стоїть? І від­ки при­хо­дить Ле­он звер­та­ти­ся до нього, щоб над­зи­рав над бу­дов­ни­чим? Бе­недьо на все те не міг най­ти в своїй го­ло­ві від­по­ві­ді і сто­яв пе­ред Ле­оном, ве­мов ва­гу­ючись.

- Не бій­ся, будь тілько щи­рий для ме­не в тім ді­лі, то, пев­но, не по­жа­луєш то­го. До­ки бу­де бу­до­ван­ня в Бо­рис­ла­ві, до­ти бу­деш там, і то з пла­тою не по­міч­ни­ка, а ці­ло­го му­ля­ра. А по­то­му - по­ба­чи­мо.

Бенедьо ще дуж­че зди­ву­вав­ся. Від­ки на­раз та­ка щед­рість у Ле­она? А втім, хто йо­го знає, ду­ма­лось йо­му да­лі, мо­же, йо­му й нап­рав­ду так до пот­ре­би при­хо­диться, ну, то він і пла­тить. Та й хі­ба ж се для нього ве­ли­ка річ? А для бід­но­го по­міч­ни­ка му­лярсько­го все-та­ки доб­ро­дій­ст­во ве­ли­ке. Так роз­ду­мав­ши, Бе­недьо рі­шив­ся прис­та­ти на Ле­оно­ву умо­ву, ще й по­дя­ку­вав йо­му за лас­ку.

- Ну, ну, не дя­куй,- від­по­вів Ле­он,- я не по­дя­ки від те­бе пот­ре­бую, а вір­ної ус­лу­ги: як ся бу­деш доб­ре спра­ву­ва­ти, то я те­бе, пев­но не за­бу­ду. А те­пер іди і ви­би­рай­ся як­най­бор­ше до Бо­рис­ла­ва, що­би-сь за­раз завт­ра міг ста­ви­ти­ся на міс­ці, за Бо­рис­ла­вом, над рі­кою.

І з ти­ми сло­ва­ми Ле­он дав Бе­недьові кілька ринських зав­дат­ку і пі­шов до сво­го по­кою. Бе­недьо не спо­ді­вав­ся на ни­ні та­ко­го гар­но­го для се­бе здо­бут­ку. Вті­ше­ний, вер­нув він до­до­му і роз­ка­зав своїй ста­рій ма­те­рі о всьому, що йо­му ни­ні прик­лю­чи­ло­ся.

- Що ді­яти, мам­ко? - кін­чив він своє опо­ві­дан­ня.- Тре­ба бра­ти ро­бо­ту там, де да­ють. Пі­ду до Бо­рис­ла­ва.

- Та я ти, син­ку, й не від­рад­жую, а тілько вва­жай, що­би-сь усе по прав­ді жив і до не­доб­ро­го ні­ко­ли ру­ки не по­дав. Бо то з тим мли­ном ви­даєсь ме­ні щось та не так. Бог йо­го там знає, що со­бі той жи­дю­га за­га­дав, а ти дбай за свою ду­шу.

- І ме­ні са­мо­му якось во­но ви­да­ло­ся не так, як він го­во­рив. А вже то­то зов­сім ме­ні не спо­до­ба­ло­ся, що ме­ні ка­же над­зи­ра­ти за бу­дов­ни­чим. Прав­да й то, що бу­дов­ни­чий ци­ган та шах­рай, але від­ки я, прос­тий ро­біт­ник, при­ход­жу до то­го, щоб над­зи­ра­ти за па­ном?.. Ну, а ко­ли би-м щось і нап­рав­ду по­ба­чив не­лад­но­го, то й без єго плат­ні ска­зав би-м єму все. Бу­дем ви­ді­ти, що бу­де.

Але ко­ли Бе­недьо зов­сім уже зіб­рав­ся в до­ро­гу і став про­ща­ти­ся з ма­тір’ю, то ста­ра ма­ти ні з сього ні з то­го по­ча­ла пла­ка­ти і, об­няв­ши си­на, дов­го не хо­ті­ла йо­го пус­ти­ти від се­бе.

- Але го­ді ж бо, мам­ко, го­ді, не­за­дов­го по­ба­чи­мо­ся! - вті­шав її Бе­недьо.

- Ой, так, так, доб­ре то­бі го­во­ри­ти! - від­по­ві­ла ма­ти пла­чу­чи.- Хі­ба ж ти не ви­диш, яка я ста­ра? Ме­ні ле­да день-го­ди­на, та й жи­ти го­ді. А як так вид­жу, що ти йдеш геть від ме­не, то ме­ні здаєся, що вже тя ні­ко­ли не по­ба­чу.

- А най бог бо­ро­нить! Мам­ко, що ви го­во­ри­те!..

- Тото го­во­рю, що ми сер­це ка­же. І так ми здаєся, що ти, син­ку, йдеш до то­го Бо­рис­ла­ва, як у яку за­пад­ню, і що ліп­ше би бу­ло, як­би-сь від­ніс жи­до­ві той зав­да­ток і ос­тав­ся ту.

- Але ж, мам­ко моя, на чім ту ос­та­ва­ти­ся, ко­ли ро­бо­ти не­ма? Я ж вам ка­жу, що як ско­ро би-м щось по­ви­дів не­доб­ро­го, то най­мя жид і ці­ло­го озо­ло­тить, я му й го­ди­ни дов­ше при ро­бо­ті не бу­ду.

- Га, то йди, ко­ли та­ка твоя во­ля, я ти не бо­ро­ню, і най тя гос­подь бла­гос­ло­вить!

І ста­ра ма­ти зі слізьми вип­ро­ва­ди­ла сво­го си­на в до­ро­гу до Бо­рис­ла­ва, а ко­ли вер­ну­лась від­так в свою цюп­ку і по­ба­чи­лась са­ма, во­на дов­го-дов­го сто­яла з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, а да­лі за­ри­да­ла:

- Синочку мій! Най тя бог бла­гос­ло­вить на доб­рій до­ро­зі! Я вже, пев­но, не ввид­жу­ся з то­бою!

Була не­ді­ля, ко­ли Бе­недьо виб­рав­ся в до­ро­гу. В церк­ві свя­тої Трій­ці, поп­ри кот­ру пе­ре­хо­див, дя­ки гри­мі­ли хва­лу бо­жу. А нап­ро­тив церк­ви, на нуж­ден­нім дро­го­бицькім бру­ку, по­під му­ром, си­ді­ли ку­па­ми ріп­ни­ки в про­сяк­лих наф­тою со­роч­ках та по­дер­тих ках­та­нах, жду­чи, аж скін­читься хва­ла бо­жа, щоб від­так ру­ши­ти до Бо­рис­ла­ва. Де­які хрес­ти­ли­ся та шеп­та­ли «отче­наші», дру­гі д­рі­ма­ли на со­няч­ній спе­ці, ін­ші знов дер­жа­ли в ру­ках де­ся­тик­рей­ца­ро­ві хлі­бе­ня­та і ци­бу­лю і їли, ку­са­ючи з ці­ло­го, нек­ра­яно­го хлі­ба. Бе­недьо не за­дер­жу­вав­ся ко­ло церк­ви, не до­жи­давсь кін­ця хва­ли бо­жої. Бо хоть до Бо­рис­ла­ва з Дро­го­би­ча й не так-то да­ле­ко, усього милька не­ве­лич­ка, і хоть ро­бо­ти шу­ка­ти йо­му не бу­ло тре­ба так, як більшій час­ті отих ріп­ни­ків, то йо­му на­го­во­ри­ли, що в Бо­рис­ла­ві ду­же тяж­ко знай­ти по­меш­кан­ня, а йо­му хо­ті­ло­ся жи­ти десь поб­лизько «фаб­ри­ки», при кот­рій мав ро­би­ти; він по не­щас­нім уда­рі при зак­ла­ди­нах чув­ся ду­же сла­бий в но­гах і знав, що по бо­рис­лавськім неп­ро­си­ха­ючім бо­ло­ті да­ле­ко хо­ди­ти не змо­же. То­му-то Бе­недьо спі­шив до Бо­рис­ла­ва, що­би ви­най­ти со­бі ха­ту, по­ки ще нап­ли­не ба­га­то ро­бу­чо­го лю­ду та по­зай­має всі за­ка­мар­ки. Але йо­му тре­ба бу­ло най­ма­ти ха­ту на дов­ший час, хоть на мі­сяць; най­ти та­ку ха­ту бу­ло труд­ні­ше, бо в Бо­рис­ла­ві най­більша часть уся­ких нор най­мається пе­реп­ли­ва­ючо­му лю­дові на од­ну ніч,- се й най­ліп­ше вип­ла­чується жи­дам.

Але не­ма­ло зди­ву­вав­ся Бе­недьо, ко­ли, вий­шов­ши за міс­то, по­ба­чив, що як да­ле­ко тяг­ла­ся до­ро­га, всю­ди по ній мрі­ли куп­ки ріп­ни­ків, звільна пос­ту­па­ючи се­ред ту­ма­нів по­ро­ху. Ті не жда­ли кін­ця хва­ли бо­жої, а спі­шать, щоб за­лу­чи­ти де­яку ро­бо­ту. Хліб вид­но у кож­до­го в бруд­ній по­лот­ня­ній тор­бі; у де­яких з тор­би ви­су­ва­ли­ся зе­ле­ні пе­ра мо­ло­дої ци­бу­лі. Бе­недьо зра­зу об­ми­нав ті куп­ки і йшов сам. Але да­лі йо­му зро­би­ло­ся нуд­но і прик­ро йти са­мо­му. Сон­це жа­ри­ло за­пек­лу вже й по­пу­ка­ну зем­лю. Хоть уже не­за­дов­го май кін­чив­ся, то збіж­жя на по­лі ще ні­чим то­го не по­ка­зу­ва­ло. Вів­си, лед­ве зій­шов­ши, зав’яли без до­щу і по­ку­ли­ли­ся при зем­лі. Ози­ме жи­то під­ня­ло­ся тро­хи від зем­лі, але оче­ви­дяч­ки зак­ля­ка­ло на пні і не ко­ло­си­лось, хоть са­ме на те бу­ла по­ра. Яри­на ні­яка ані бульба ще й не схо­ди­ла: заш­ка­ру­пі­ла і ви­су­ше­на сон­цем на кілька ца­лів вглиб зем­ля не да­ва­ла по­сад­же­но­му на­сін­ню ні­якої вог­кос­ті. Сум зби­рав, ко­ли бу­ло гля­ну­ти на по­ле. Лиш од­на кро­пи­ва та гір­чи­ця, під­хо­пив­ши­ся зав­ча­су і пус­тив­ши глиб­ше в зем­лю свій ве­ре­ти­нис­тий ко­рінь, бу­яли та роз­рос­та­ли­ся. А сон­це все пек­ло та жа­ри­ло; хма­ри, мов дро­ча­чись з бід­ни­ми рільни­ка­ми, все над­ве­чір зби­ра­ли­ся на не­бі, а від­так, не пус­тив­ши і крап­лі до­щу, розп­ли­ва­ли­ся про­тив но­чі. По се­лах, че­рез кот­рі про­хо­ди­ли ріп­ни­ки, стрі­ча­ли­ся лю­ди, са­мі сум­ні та чор­ні, мов зем­ля. Не чу­ти бу­ло зви­чай­них не­дільних смі­хів та жар­тів по ви­го­нах. Стар­ші газ­ди гля­ді­ли то на по­ле, то на не­бо, мов з яким до­ко­ром, а від­так без­рад­но в роз­пу­ці опус­ка­ли ру­ки. А Бе­недьо, весь об­ли­тий по­том і при­сі­лий по­ро­хом, та­кож з важ­ки­ми ду­ма­ми в сер­ці, ми­нав ті бід­ні се­ла, при­ми­ра­ючі те­пер з го­ло­ду на пе­ред­нів­ку і жду­чі ще страш­ні­шо­го пе­ред­нів­ку на бу­ду­ще.

- Обернися, гос­по­ди, лас­ков сво­й­ов на мир хрис­ти­ян­сь­кий! - до­лі­та­ли до Бе­не­дя важ­кі мо­лит­ви се­лян май­же з ко­ж­до­го обій­стя. А не­бо гля­ді­ло на них аж по­ло­ве, сон­це пек­ло, мов на­ня­те, а хма­ри, ху­ді, бі­ля­ві та про­зір­час­ті, лі­ни­во во­лок­ли­ся в за­хо­ду.

Прикро і нуд­но зро­би­лось Бе­недьові іти са­мо­му се­ред тої мі­зе­рії. Вів при­лу­чив­ся до од­ної гро­мад­ки ріп­ни­ків.

- А ку­ди бог про­ва­дить? - пи­та­ли во­ни Бе­не­дя по зви­чай­них при­ві­тан­нях.

- Туди, ку­ди й вас,- від­по­вів Бе­недьо.

- Ну, але ви не до ям?

- Та ні, я му­ляр.

- То, мо­же, де бу­де що но­во­го му­ру­ва­ти­ся?

- А так, я вже най­мле­ний. Ту ось той… Гам­мерш­ляг бу­де му­ру­ва­ти но­вий…- Бе­недьо зап’явся. Він не ві­рив в Ле­онів па­ро­вий млин і впе­ред, але те­пер, бе­сі­ду­ючи з ріп­ни­ка­ми, по­чув ми­мо­во­лі, що ска­зав би ве­ли­ку ні­се­ніт­ни­цю, ко­ли б їм по­вів про па­ро­вий млин.

- …нову наф­тар­ню,- до­кін­чив він.

- Ну, то бо­гу дя­ку­ва­ти, що бу­де хоть тро­ха якої но­вої ро­бо­ти,- ска­зав один ріп­ник.- Чень і чо­ло­вік там де­як при­ту­литься.

- Або що, при ямах не­ма ро­бо­та? - спи­тав Бе­недьо.

- Ей, чо­му би не бу­ло,- від­по­вів ріп­ник і мах­нув ру­кою.- Та що нам з то­го, ко­ли пла­тять так, що й ви­жи­ти го­ді. Адіть, що на­ро­ду йде, але то­то, що ту ви­ди­те, то де, хі­ба яка со­та часть! Пе­ред­но­ви­нок тяж­кий, а ще й те­пер, адіть, ка­ра бо­жа! Май, а пе­че так, як в жни­ва, дожд­жу не­ма,- га­даєте, що не бу­де го­лод?.. Ну, то де ж на­рід ді­не­ся? Хто ще тро­ха чує в со­бі си­ли, то пхає­ся сю­да, що­би щось за­ро­би­ти. Ну, а для жи­дів се праз­ник. Ро­біт­ни­ка при­бу­ло, за­раз пла­ти ури­ва­ють. Діс­то­ді­то: ро­би за тілько, а не схо­чеш ти, за­раз де­сять на твоє міс­це че­кає. Та й га­даєте, що не че­кає? Там як вий­де­те ра­но на ули­цю, як пог­ля­не­те - що тра­ви­зіл­ля, тілько на­ро­ду за ро­бо­тою. То з по­ло­ви­ну по­най­ма­ють, а реш­та або вер­тає до­до­му го­лі­руч, або отак пе­ре­ва­ляєся день ме­жи жи­да­ми: во­ди ви­не­се, дров вру­бає, або­що, аби кус­ник хлі­ба або лиж­ку стра­ви діс­та­ти. Та й та­ка бі­да в на­шім Бо­рис­ла­ві!

Всі ріп­ни­ки, що йшли при ку­пі, роз­го­мо­ні­ли­ся. Опо­ві­дан­ня їх то­ва­ри­ша про бо­рис­лавську бі­ду дітк­ну­ло всіх за бо­ля­че. Кож­ний най­шов щось до­ки­ну­ти, і п­еред Бе­недьом на­раз ста­ла страш­на кар­ти­на людської нуж­ди і при­тис­ку. Він від­дав­на при­вик був чу­ти, що в Бо­рис­ла­ві ро­бо­та не­без­печ­на, але за­то пла­титься ду­же доб­ре. Прав­да, нуж­ден­ний вид ріп­ни­ків, що що­не­ді­лі сот­ка­ми си­ді­ли ко­ло свя­тої Трій­ці, ка­зав йо­му до­га­ду­ва­тись, що во­но щось тро­хи не так з тим доб­рим за­ріб­ком, але ні­ко­ли він не мав на­го­ди док­лад­но о тім ви­ві­да­тись. Аж те­пер на­раз опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків розк­ри­ло пе­ред ним всю прав­ду. Страш­не, без­від­рад­не по­ло­жен­ня та­кої ве­ли­чез­ної ку­пи на­ро­ду вда­ри­ло йо­го так сильно, що він ішов, мов ог­лу­ше­ний, і ні про що ін­ше не міг і по­ду­ма­ти. «Чи ж се прав­да? Чи ж се мо­же бу­ти?» - за­пи­ту­вав він сам се­бе. Прав­да, і він ба­чив бі­ду на своїм ві­ку, і він заз­нав нуж­ди та го­ло­ду, при­тис­ку, са­мо­во­лі та без­ро­бо­ти­ці. Але все-та­ки до та­кої сту­пе­ні опу­щен­ня й по­ни­жен­ня, про яке роз­ка­зу­ва­ли ріп­ни­ки, в міс­ті ні­який ре­міс­ник не до­хо­див. Ріп­ни­ки роз­ка­зу­ва­ли страш­ні по­дії го­лод­ної смер­ті, са­мов­бій­ст­ва, ра­бун­ків. З їх опо­ві­дань Бе­недьо по­ба­чив і те неп­ри­вич­не для нього ді­ло, що в нуж­ді од­но­го ро­біт­ни­ка дру­гі зов­сім не ту­ра­ли­ся до нього, не під­по­ма­га­ли його, а ли­ша­ли на во­лю бо­жу. Ріп­ни­ки і про те роз­ка­зу­ва­ли, як хо­рі їх то­ва­ри­ші уми­ра­ли, опу­ще­ні і роз­то­че­ні чер­ва­ми, як не раз аж по кількох днях най­де­но умер­шо­го без людської по­мо­чі ріп­ни­ка в якім-не­будь від­люд­нім за­ка­мар­ку. Ті опо­ві­дан­ня страш­но вра­зи­ли Бе­не­дя. Він зріс і ви­хо­вав­ся в міс­ті. Йо­го отець був та­ким же по­міч­ни­ком му­лярським, як і він,- тож Бе­недьо від­ма­леньку вжив­ся і вбув­ся в від­віч­ні пе­ре­ка­зи міських ре­міс­ни­ків, з їх хоть ли­хо улад­же­ним це­хо­вим по­ряд­ком, з їх хоть сла­бе­ньким на­ма­ган­ням до взаїмної по­мо­чі, до тіс­ні­шо­го зв’я­з­ку всіх пра­цю­ючих в од­нім ре­мес­лі. Прав­да, за Бе­недьових ча­сів це­хо­ва вста­но­ва між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми зов­сім уже близька бу­ла око­неч­но­го впад­ку. Май­ст­ри ще дав­ні­ше ро­зік­ра­ли бу­ли це­хо­ву ка­су, на кот­ру скла­да­ли­ся здав­на по­рів­но і май­ст­ри й че­ляд­ни­ки, а кот­рою без ні­яко­го наг­ля­ду ані об­ра­хун­ку за­ві­ду­ва­ли май­ст­ри са­мі. Не бу­ло за що удер­жу­ва­ти «гос­по­ди», т[о] є[сть] гос­ти­ни­ці, в кот­рій би в оз­на­че­ні дні схо­ди­лась ра­да це­хо­ва і де би впи­су­вав­ся кож­дий пот­ре­бу­ючий ро­бо­ти че­ляд­ник, а та­кож і май­стер, де би, от­же, був не­мов ри­нок для най­му че­ляд­ни­ків. Май­ст­ри пе­рес­та­ли тур­бу­ва­тись про це­хо­ві ді­ла, а ті­ль­ки удер­жу­ва­ли ще док­лад­но чер­гу, ко­ли кот­рий при вро­чис­тім об­хо­ді мав нес­ти ста­ру це­хо­ву хо­ру­гов. Але за­мість то­го ста­ро­го і пе­ред­рух­ні­ло­го зв’язку по­чав за Бе­недьових ча­сів про­яв­ля­тись між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми но­вий зв’язок, хоть ще й не­ви­раз­но та хви­ле­во. В слу­чаї сла­бос­ті кот­ро­го че­ляд­ни­ка або по­міч­ни­ка зби­ра­ли про­чі че­ляд­ни­ки, по­міч­ни­ки та де­які бід­ні­ші май­ст­ри доб­ро­вільні склад­ки і да­ва­ли хо­ро­му або йо­го ро­ди­ні за­по­мо­гу тиж­не­во че­рез весь час йо­го сла­бос­ті. Так са­мо да­ва­ли во­ни за­по­мо­гу, хоть і мен­шу, для та­ко­го, кот­рий ча­сом ос­та­вав без ро­бо­ти, а рів­но­час­но ста­ра­ли­ся роз­пи­та­ти і на­ра­яти йо­му чи то ро­бо­ту в своїм ре­мес­лі, чи яке-не­будь ін­ше за­нят­тя. Прав­да, сла­бі се бу­ли по­чат­ки взаїмнос­ті, але во­ни удер­жу­ва­лись і міц­ні­ли. З ча­сом дій­шло до то­го, що в ра­зі пот­ре­би не де­які, а всі вже че­ляд­ни­ки пла­ти­ли пра­вильно склад­ки, між тим ко­ли дав­ні­ше ані о та­кій за­га­ль­нос­ті, ані о пра­вильнім пла­чен­ні не бу­ло й бе­сі­ди.

В та­ких міських ре­міс­ницьких пе­ре­ка­зах зріс Бе­недьо. Ви­був­ши тер­мін і став­ши че­ляд­ни­ком, а да­лі по­міч­ни­ком му­лярським, він ду­же жи­во зай­мав­ся но­вим повс­та­ючим зав’язком ро­біт­ницької спільнос­ті і взаїмнос­ті. Бід­ний і ще й сла­бо­ви­тий, він жи­во, як ніх­то дру­гий, по­чу­вав пот­ре­бу і та­кої спільнос­ті та взаїмнос­ті і від са­мо­го по­чат­ку сво­го че­ляд­ницт­ва не пе­рес­та­вав на­мов­ля­ти та за­охо­чу­ва­ти сво­їх то­ва­ри­шів, що­би в ра­зі пот­ре­би пра­вильно пла­ти­ли те, що зо­бов’яжуться пла­ти­ти, що­би обі­цю­ва­ли те тільки, що змо­жуть до­дер­жа­ти, і раз обі­цю­ва­но­го до­дер­жу­ва­ли свя­то, так, що­би на сло­ві ро­біт­ни­ка мож­на бу­ло по­ля­га­ти як на пев­ній по­ру­ці. Все то бу­ли ре­чі хоть для на­ших лю­дей на сло­вах не но­ві, але на ді­лі у нас ду­же сла­бо прак­ти­ко­ва­ні, ви­ма­га­ючі та­ко­го виш­ко­лен­ня влас­ної во­лі і влас­них за­ба­гів, що Бе­недьо ще з кілько­ма за­по­пад­ли­ві­ши­ми че­ляд­ни­ка­ми, кот­рі сю спра­ву взя­ли со­бі ду­же до сер­ця, дов­гі лі­та ма­ли до­сить пра­ці, по­ки прив­чи­ли лю­дей до більшої точ­нос­ті та ви­держ­ки.

Все те ро­би­лось між дро­го­бицьки­ми му­ля­ра­ми, так ска­за­ти, на­по­мац­ки. Во­ни не зно­си­ли­ся з ні­яки­ми ро­біт­ни­ка­ми з більших міст, хі­ба з му­ля­ра­ми з Стрия та Сам­бо­ра, так са­мо ні в чім не сві­ду­щи­ми, як і во­ни. Во­ни не зна­ли ні­чо про ве­ли­кий зріст ро­біт­ницької спільнос­ті та взаїмнос­ті в дру­гих кра­ях, не зна­ли про те, як ро­біт­ни­ки ста­ють до­ку­пи та ор­га­ні­зу­ються до ве­ли­кої бо­ротьби з ба­га­тирст­вом та вся­кою крив­дою на­род­ною, до бо­ротьби за свій за­ро­бок, за обез­пе­чен­ня своїх жі­нок і ді­тей, своєї ста­рос­ті і своїх вдів та си­ріт. Не зна­ли дро­го­бицькі му­ля­ри й про ве­ли­кий зріст ро­біт­ницької дум­ки на за­хо­ді Євро­пи, ані про зма­ган­ня ро­біт­ни­ків усіх країв до її осу­щен­ня. Всього то­го во­ни не зна­ли, а пре­цінь од­на­ко­ві обс­та­ви­ни, од­на­ко­ва хви­ля ча­су зро­би­ла те, що та са­ма дум­ка, те са­ме зма­ган­ня по­ча­ло не­яс­но про­яв­ля­ти­ся й між ни­ми.

Бенедьо не раз в важ­ких хви­лях за­ду­му­вав­ся над до­лею ро­біт­ни­ка. Зро­ду ут­лий і хо­ро­ви­тий, він ду­же був враз­ли­вий на вся­кий, хоть і чу­жий, біль, на вся­ку крив­ду та неп­ра­в­ду. Зганьбить май­стер че­ляд­ни­ка не по прав­ді, ур­ве ка­сієр ро­біт­ни­ко­ві кілька­над­цять цен­тів з плат­ні, на­же­не бу­довни­чий чо­ло­ві­ка з ро­бо­ти без при­чи­ни або за яке враз­не сло­во,- Бе­недьові не­мов­би хто ніж встро­мив в жи­ве ті­ло. Він поб­лід­не, зіг­неться в ду­гу; ли­це, і без то­го су­хе та дов­гоб­ра­зе, ще більше про­тяг­неться, і ро­бить він свою ро­бо­ту мовч­ки, але вид­но по нім, що рад­ше б во­лів в зем­лю за­пас­ти­ся, ніж на та­ке ди­ви­тись. Ось в та­ких-то хви­лях за­ду­му­вав­ся Бе­недьо над до­лею ро­біт­ни­ка. Кож­дий йо­го ок­рив­дить, ду­ма­лось йо­му, і доб­ра є, ніх­то йо­му за те ні­чо­го не ска­же. Ось бу­дов­ни­чий зіпх­нув чо­ло­ві­ка з му­ру і на­ла­яв що­най­по­ган­ши­ми сло­ва­ми, ще й в по­ти­ли­цю на­товк і наг­нав з ро­бо­ти. А най-но би той чо­ло­вік обер­нув­ся та хоть раз уда­рив бу­дов­ни­чо­го в по­ти­ли­цю? Сей­час би йо­го і на по­лі­цію, і в суд, і в Іва­но­ву ха­ту. Але ті Бе­недьові дум­ки зав­сіг­ди й зу­пи­ня­ли­ся на тім су­ці, з кот­ро­го вий­шли, на ста­рім і твер­дім су­ці сус­пільної не­рів­нос­ті між людьми. І хоть не раз він пов­то­ряв, як пов­то­ря­ють мільйо­ни на­шо­го лю­ду: «се так не по­вин­но бу­ти»,- то пре­цінь ті сло­ва не по­ма­га­ли йо­му роз­га­да­ти кру­ту за­гад­ку о при­чи­ні тої не­рів­нос­ті і мож­нос­ті її усу­ну­ти, але тільки не­мов об­ми­на­ли труд­ність.

Отак бу­ло й те­пер. Мовч­ки йшов Бе­недьо, слу­ха­ючи опо­ві­дань ріп­ни­ків про по­га­не бо­рис­лавське жит­тя. «Як же се так,- ду­ма­лось йо­му,- що тілько ти­сяч на­ро­да день по­за день тер­пить та­ку не­во­лю, а ще дру­гі ти­ся­чі раз у раз при­бу­ва­ють на та­кий са­мий праз­ник? Са­мі со­бі псу­ють. Прав­да, тим по се­лах ще гір­ше, бо хоть ніх­то над ни­ми не збит­куєся, ніх­то їх так не об­ди­рає, то за­те го­лод. Гос­по­ди, і як же по­мо­чи та­кій ку­пі на­ро­ду? Ніх­то не в си­лі їм по­мо­чи!»

- А як же ви,- спи­тав враз Бе­недьо ріп­ни­ків,- не трі­бу­ва­ли де­яко­го спо­со­бу, що­би ря­ту­ва­ти­ся?

- А який же мо­же бу­ти спо­сіб? - від­по­вів ріп­ник прос­то­душ­но.- Ту спо­со­бу не­ма ні­яко­го.

Бенедьо по­ну­рив го­ло­ву. То са­мо, до чо­го він до­ду­мав­ся, ріп­ник вис­ка­зав так рі­шу­че, як най­більший пев­ник. Зна­чить, во­но так і му­сить бу­ти, так бог дав. А мо­же, спо­сіб є, тільки що во­ни або слі­пі та не ви­дять, або тілько лі­ни­ві, не шу­ка­ють, а то най­шли би і по­ба­чи­ли б?

- Ну, а трі­бу­ва­ли ви ро­би­ти склад­ки між со­бов, що­би один дру­гих ря­ту­ва­ти в бі­ді, в сла­бос­ті? - спи­тав Бе­недьо.

Ріпники роз­ре­го­та­лись. Ну, кілько би там тих скла­док тре­ба, що­би по­ря­ту­ва­ти всіх бі­ду­ючих! Ад­же й так кож­дий там бі­дує.

- Ну, але один більше бі­дує, дру­гий мен­ше. Все ж та­ки мож би за­ра­ту­ва­ти більше бі­ду­ючо­го, хо­ро­го, без­ро­біт­но­го. От так, як у нас, му­ля­рів, в міс­ті.

- Е, що, у вас ін­ша річ, а ту ін­ша. Ту на­рід - зби­ра­ни­на зо сві­ту!

- А у нас хі­ба ні?

- Е, а все-та­ки, що у вас мож­на вда­ти, то­го у нас ніх­то на сві­ті не вдасть.

Ріпники не зна­ли своєї си­ли і не ві­ри­ли в неї.

Бе­недьо знов утих і по­чав роз­ду­му­ва­ти над їх сло­ва­ми. «Е, ні - зак­лю­чив він,- вид­но вже з то­го, що му­сить бу­ти який­сь спо­сіб на то­ту нуж­ду, тілько во­ни од­ні слі­пі та й не най­дуть, а дру­гі лі­ни­ві та не шу­ка­ють то­го спо­со­бу!»

Між тим на­ші пі­шо­хо­ди ли­ши­ли на­лі­во тус­та­нівську до­ро­гу, по кот­рій іш­ли до­сі, і звер­ну­ли на пів­пе­реч­ну стеж­ку, що ве­ла че­рез річ­ку і гор­бок до Бо­рис­ла­ва. Пе­реб­рів­ши рі­ч­ку і зій­шов­ши по­між гус­тим глож­жям та лі­щи­ною на її кру­тий ви­со­кий бе­рег, во­ни вже й ста­ли на вер­сі горб­ка. Не­по­да­лік пе­ред ни­ми ле­жав Бо­рис­лав, мов на та­ре­лі. Не­ви­со­кі під гон­тям до­ми бі­лі­ли­ся до сон­ця, мов сріб­ля­ва лус­ка. По­над да­ха­ми де-не-де вид­ні­ли­ся чер­во­ні, тон­кі а ви­со­кі ко­ми­ни наф­та­рень, мов кри­ва­ві пас­му­ги, ся­га­ючі до не­ба. Да­ле­ко, на дру­гім кін­ці Бо­рис­ла­ва, на гор­бі, сто­яла ста­ра цер­ков­ця під ли­па­ми, і круг неї ще тис­ли­ся ос­тан­ки давнього се­ла.

Бенедьо хоть бу­вав і впе­ред в Бо­рис­ла­ві, але все тільки ко­рот­ко. Він не знав тут міс­це­вос­ті. То­му-то він роз­по­вів ріп­ни­кам, де і на якім пла­цу ка­за­но йо­му ста­ва­ти на ро­бо­ту, і про­сив їх, що­би йо­му по­ка­за­ли, де є той плац. Ріп­ни­ки за­раз до­га­да­ли­ся то­го міс­ця і по­ка­за­ли йо­го Бе­недьові. Се бу­ла до­сить об­шир­на рів­нин­ка між ви­со­ки­ми бе­ре­га­ми річ­ки туй пе­ред вхо­дом до Бо­рис­ла­ва, тро­хи від­да­лік на­лі­во від Гу­бицько­го гос­тин­ця. Хат близько бу­ло не­ба­га­то, і Бе­недьо, розс­тав­шись з ріп­ни­ка­ми, рі­шивсь іти ха­та від ха­ти і пи­та­ти за по­меш­кан­ням. Але в пер­ших ха­тах, до кот­рих зай­шов і в кот­рих жи­ли жи­ди, йо­му не хо­ті­ли ви­най­ми­ти по­меш­кан­ня на дов­ший час. Ха­ти ті бу­ли низькі а ду­же ши­ро­кі,- оче­вид­но, під їх да­ха­ми міс­ти­ло­ся ба­га­то за­ка­мар­ків для по­мі­щен­ня ріп­ни­ків, а ко­рис­не по­ло­жен­ня їх на краю Бо­рис­ла­ва да­ва­ло їм мож­ність бу­ти прис­та­нов­ком для всіх сві­жо або піз­но при­бу­ва­ючих.

Так прой­шов Бе­недьо за­дар­мо п’ять чи шість хат. Да­лі опи­нив­ся на ули­ці пе­ред ста­рою ма­ленькою ха­ти­ною і став, не зна­ючи, чи йти й сю­ди пи­та­ти міс­ця, чи об­ми­на­ти сю буд­ку, а йти да­лі. Ха­ти­на бу­ла, як усі про­чі, під гон­та­ми, тільки що ста­рі гон­ти по­надг­ни­ва­ли і по­рос­ли зе­ле­ним мо­хом. До ули­ці ви­хо­ди­ло двое ві­кон­цят, кот­рі лед­ве тро­хи гли­пі­ли над зем­лею; а ще з ви­со­ко на­си­па­ної ули­ці про­с­то про­ти них спли­ва­ло з ули­ці бо­ло­то, за­му­лю­ючи сті­ну чим­раз більше і вже ось-ось до­ся­га­ючи здрух­ні­лих вар­ца­бів. Пе­ред ха­ти­ною бу­ла, як і пе­ред дру­ги­ми, го­ло­те­ча: ні го­род­ця, ні му­рав­ни­ку, як се во­диться де­ін­де. Аж по хви­лі рі­шивсь Бе­недьо не ми­на­ти і сеї ха­ти.

Дверці скрип­ну­ли, і Бе­недьо ввій­шов до ма­ле­сеньких те­м­них сін­ців, а від­ти до обі­ле­ної світ­ли­ці. Він зди­ву­вавсь, зас­тав­ши тут не жи­дів, а ста­ро­го ріп­ни­ка і мо­ло­ди­цю. Мо­ло­ди­ця, око­ло трид­ця­ти літ, в бі­лій со­роч­ці з чер­во­ни­ми зас­тіж­ка­ми, си­ді­ла на ла­ві під вік­ном, опер­ши го­ло­ву на лі­коть, і пла­ка­ла. Ста­рий ріп­ник си­дів на­се­ред ха­ти на ни­зенькім стільчи­ку, з люлькою в зу­бах, і, оче­вид­но, по­ті­шав її. Ко­ли Бе­недьо ввій­шов до ха­ти, мо­ло­ди­ця швид­ко об­тер­ла сльози, а ста­рий ріп­ник за­чав каш­ля­ти і дов­ба­ти лю­ль­ку. Бе­недьо поз­до­ро­вив їх і за­пи­тав, чи не прий­ня­ли б йо­го на дов­ший час на меш­кан­ня. Ріп­ник і мо­ло­ди­ця гля­ну­ли по со­бі і хви­лю мов­ча­ли. Да­лі ві­доз­вав­ся ріп­ник:

- Га, або я знаю. Ось мо­ло­ди­ця; се єї ха­та,- як во­на ска­же, так і бу­де.

- Бодай вас,- від­ка­за­ла різ­ко мо­ло­ди­ця.- Як я ска­жу! Я ту вже ці­лий рік не сид­жу, і бог знає, чи бу­ду си­ді­ти,- і во­на ру­ка­вом об­тер­ла знов сльози,- а ви ме­не в то вдаєте. То як ви ска­же­те, бо ви ту си­дите. Як вам бу­де до ви­го­ди, то так і ро­біть, а я ту що мо­жу ска­за­ти!

Старий ріп­ник тро­хи змі­шав­ся і по­чав ще пильні­ше дов­ба­ти свою че­реп’яну люльку, хоть в ній і ні­чо вже не бу­ло. Бе­недьо все ще сто­яв край по­ро­га з міш­ком на пле­чах. Ріп­ник мов­чав.

- Хатина гіс­ненька, як ба­чи­те,- за­ча­ла знов мо­ло­ди­ця,- мо­же, вам і не­ви­гід­но бу­де. Ви, як вид­жу, з міс­та, не при­вик­ли до та­ко­го, як ту у нас…

Молодиця го­во­ри­ла так, вга­ду­ючи по нах­му­ре­них бро­вах дум­ку ріп­ни­ка, бу­цім­то він хо­че від­мо­ви­ти Бе­недьові.

- Е, що з то­го, що я з міс­та,- від­по­вів Бе­недьо,- а я, не бій­те­ся, при­вик та­кож до вся­кої бі­ди. От як кож­дий за­ріб­ний чо­ло­вік. Тілько, ви­ди­те, тут та­ка при­чи­на за мнов, що я тро­ха сла­бий в но­гах че­рез не­щас­ли­вий тра­фу­нок,- у нас, у му­ля­рів, уся­ко бу­ває,- а маю ро­бо­ту он ту не­да­ліч­ко над рі­кою, на тім за­рін­ку. Там бу­де ста­ви­тись но­вий… но­ва на­ф­тар­ня. То, ви­ди­те, хтів би-м най­ти де поб­лизько по­меш­кан­ня - яке-будь, от аби пе­ре­но­чу­ва­ти, ад­же я ці­лі­сінький день на ро­бо­ті,- бо зда­ле­ка та­ки не змо­жу ла­зи­ти по ва­шім бо­рис­лавськім бо­ло­ті. Ну, а ту жи­ди не хо­тять ні­де прий­ми­ти на дов­ший час; а для ме­не би то все бу­ло ліп­ше жи­ти у сво­го чо­ло­ві­ка, ніж у жи­да. Тілько, як для вас…

В тій хви­лі ста­рий ріп­ник пе­рер­вав йо­му бе­сі­ду. Він ки­нув на­раз люльку на зем­лю, схо­пив­ся з стільчи­ка, прис­ко­чив до Бе­не­дя, од­ною ру­кою схо­пив йо­му з пле­чей мі­шок, а дру­гою поп­хав йо­го до ла­ви.

- Але, чо­ло­ві­че, бій­ся бо­га,- кри­чав з ко­міч­ним гні­вом ста­рий,- не пен­дич ні­чо­го, тілько сі­дай! Стоїш ми ту ко­ло по­ро­га, а в ме­не ді­ти не пос­нуть. Сі­дай ту, і най з то­бою все доб­ре сі­дає в на­шій ха­ті! Чо­му бу­ло так від­ра­зу не ска­за­ти,- а то я те­пер і сам о со­бі го­тов по­ду­ма­ти, що-м гір­ший від жи­да!..

Бенедьо ви­ди­вив­ся на ста­ро­го ди­ва­ка, не­мов не ро­зу­мів йо­го бе­сі­ди, а да­лі за­пи­тав:

- Ну, а що, то прий­маєте мя до се­бе?

- Таже чуєш, що прий­маю,- ска­зав ста­рий.- Тілько, ро­зу­мієся, як бу­деш доб­рий. Як бу­деш злий, то та­ки завт­ра ви­же­ну.

- Га, чень ми вже якось по­го­ди­мо­ся,- ска­зав Бе­нодьо.

- Ну, як по­го­ди­мо­ся, то бу­деш моїм си­ном, хоть то ме­ні з ти­ми си­на­ми, прав­ду рік­ши, не ве­де­ся!.. (Мо­ло­ди­ця знов об­тер­ла очі).

- А по­чо­му ж ви озьме­те від ме­не?

- А є в те­бе який рід?

- Мама є.

- Стара?

- Стара.

- Ну, то даш по «шус­ці» на мі­сяць.

Бе­недьо оп’ять ви­ди­вив­ся на ста­ро­го.

- Ви, пев­но, хті­ли ска­за­ти «на тиж­день»?

- Я вже ліп­ше знаю, що я хтів ска­за­ти,- від­рі­зав ста­рий.- Так бу­де, як я ска­зав, та й до­сить о тім ба­ла­ка­ти.

Бенедьо з ди­ва не ви­хо­див. Ста­рий тим ча­сом знов сів на свій стільчик і, нах­му­рив­шись, по­чав нак­ла­да­ти люльку.

- Та, мо­же б, на зго­ду при­нес­ти го­рів­ки? - за­го­во­рив Бе­недьо.

Ста­рий гля­нув на нього спід­лоб’я.

- Ти ме­ні, не­бо­же, з тим зіл­лям, не виїзди, ані ся з ним до ха­ти не по­ка­зуй, бо геть ви­вер­жу вас обоє! - від­рі­зав він гні­в­но.

- Вибачайте,- пе­реп­ро­шав Бе­недьо,- я сам не п’ю, хоть би-м її й на очі не ви­дів. Але я чув, що в Бо­рис­ла­ві кож­дий му­сить пи­ти, хто при кип’ячці ро­бить, то я й за про теє…

- Правду ка­зав, хто се ка­зав, а тілько, як ба­чиш, при прав­ді є й брех­ні ка­пин­ка. То зав­сіг­ди так бу­ває. Ну, а те­пер ти не пен­дич, тілько роз­дяг­ни­ся та спо­чинь з до­ро­ги, ко­ли-сь сла­бий!

В тій хви­лі мо­ло­ди­ця вста­ла.

- Ну, дай вам бо­же щас­тя та за­ро­бок доб­рий,- ска­за­ла во­на до Бе­не­дя.- Бу­вай­те здо­ро­ві, по­ра ме­ні йти.

Вона вий­шла; ста­рий вий­шов за нею, а за хви­лю вер­нув.

- Служить в Тус­та­но­ви­чах, то му­сить бі­гти до ро­бо­ти. Та й ди­ти­на ма­ла… - про­вор­ко­тів він, не­мов сам до се­бе, і знов сів на­пи­ха­ти свою че­ре­паньку.

- Донька ва­ша? - спи­тав Бе­недьо.

- Ніби донька, але не рід­на.

- Пасербиця?

- Ні, не­бо­же. Во­на ту­теш­на, а я не ту­теш­ний. Але то дов­га гіс­то­рія,- бу­де час, то й по­чуєш. А те­пер спо­чи­вай!

Тота мо­ло­ди­ця бу­ла Пів­то­рач­ка, вдо­ва по Іва­ні Пів­то­ра­ку, по­гиб­шім в бо­рис­лавській ямі, а той ріп­ник - то був ста­рий Ма­тій.

IV

Бенедьо зняв з се­бе пе­тек, пос­те­лив йо­го на лав­ку під вік­ном і ляг спо­чи­ва­ти. Він і справ­ді був ду­же втом­ле­ний; но­ги під ним тряс­ли­ся від дов­го­го і над­сильно­го хо­ду. А пре­цінь сон йо­го не брав­ся. Дум­ка, мов не­по­си­дю­ча лас­тів­ка, ши­ба­ла то до Дро­го­би­ча до ста­рої ма­те­рі, то до Бо­рис­ла­ва, де від­те­пер прий­деться йо­му жи­ти. Йо­му при­га­ду­ва­лись опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків, кот­рі він чув по до­ро­зі; в йо­го уяві во­ни пе­ре­лі­та­ли не як сло­ва, а як жи­ві об­ра­зи. Тут всі­ми за­бу­тий ріп­ник, хо­рий, без­по­міч­ний, ко­нає сам на бер­ло­зі десь у які­мось скри­тім за­ка­мар­ку і дар­мо пи­щить їсти, дар­мо про­сить во­ди,- не­ма ко­му по­да­ти!.. Тут жид вит­ру­чує ро­біт­ни­ка з ро­бо­ти, крив­дить йо­го при вип­ла­ті, об­ду­рює і ганьбить; не­ма ко­му впім­ну­ти­ся за ро­біт­ни­ком, за­ря­ту­ва­ти йо­го в нуж­ді. «Ніх­то ні про що не дбає, крім се­бе са­мо­го,- ду­мав Бе­недьо,- та й то­му так усі бі­ду­ють. Але як­би всі взя­ли­ся до­ку­пи… То що би зро­би­ли?..» Бе­недьо не міг то­го зна­ти. «Та й як їм взя­ти­ся до­ку­пи?..» І сього Бе­недьо не знав. «Гос­по­ди бо­же,- зітх­нув він вкін­ці з зви­чай­ною у на­ших прос­тих лю­дей без­рад­ніс­тю,- на­ве­ди ме­не на яку доб­ру дум­ку!..»

В тій хви­лі Бе­недьове дум­ку­ван­ня му­си­ло пе­рер­ва­ти­ся. До ха­ти ввій­шло кілька лю­дей ріп­ни­ків і, при­ві­тав­ши­ся ко­рот­ко з Ма­тієм, по­сі­да­ли на ла­ві. Бе­недьо встав і по­чав розг­ля­да­ти при­був­ших. Бу­ли тут пе­ре­дов­сім два хло­пи, кот­рі від­ра­зу му­си­ли кож­до­го ува­гу звер­ну­ти на се­бе. Ви­со­кі, рос­лі та креп­кі, мов два ду­би, з ши­ро­ки­ми чер­во­ни­ми, не­мов на­ду­ти­ми ли­ця­ми і не­ве­ли­ки­ми сі­ри­ми очи­ма,- во­ни виг­ля­да­ли в тій ма­ленькій ха­ти­ні, мов два ве­ле­ти. А при тім з ли­ця, рос­ту, во­лос­ся, очей бу­ли во­ни так по­діб­ні до се­бе, що тре­ба бу­ло доб­ре приг­ля­ді­ти­ся і прис­лу­ха­ти­ся їм, що­би їх роз­піз­на­ти. Один з них си­дів на ла­ві під вік­ном, зас­ту­пив­ши своїми ши­ро­ки­ми пле­чи­ма все світ­ло, яке від за­хо­дя­чо­го вже сон­ця ли­ло­ся вік­ном у ха­ти­ну. Дру­гий на­міс­тив­ся на не­ве­лич­кім зид­ли­ку ко­ло две­рей і, не ка­жу­чи ні до ко­го й сло­ва, по­чав спо­кій­но нак­ла­да­ти люльку, не­мов там, на тім зид­лич­ку і ко­ло то­го по­ро­га, бу­ло йо­го пред­ко­віч­не міс­це.

Крім тих двох ве­ле­тів, най­більше звер­нув на се­бе Бе­не­дьову ува­гу не­мо­ло­дий уже, ни­зенький і, оче­ви­дяч­ки, ду­же го­вір­ли­вий та рух­ли­вий чо­ло­ві­чок. Від­ко­ли ввій­шов до ха­ти, він не пе­рес­та­вав шни­ря­ти з ку­та до ку­та, то ні­би чо­гось шу­ка­ючи, то ні­би до­би­ра­ючи со­бі міс­ця до сид­жен­ня. Він кілька ра­зів обізд­рів Бе­не­дя, пе­рег­ли­пу­вав­ся з Ма­тієм, кот­рий з ус­мі­хом слі­див за йо­го ру­ха­ми, а на­віть шеп­нув щось до ву­ха од­но­му в ве­ле­тів, то­му, що си­дів на зид­ли­ку пі­до двер­ми. Ве­лет тілько го­ло­вою мах­нув, а за­тим встав, ві­дот­кав де­рев’яну зат­ка­ни­цю від пе­чі і встро­мив свою люльку в по­піл, що­би за­пек­ла­ся. Рух­ли­вий чо­ло­ві­чок за той час знов уже обш­ни­ряв усі ку­ти, то по­ти­ра­ючи со­бі нас­тов­бур­че­ну, мов щіт­ка, чуп­ри­ну, то поп­рав­ля­ючи на со­бі ре­мінь, то вкін­ці та­ки роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми…

Крім тих трьох лю­дей, бу­ло в ха­ті ще зо три. Бе­недьо розг­ля­дів на ла­ві в пів­ті­ні од­но­го ста­ро­го ді­да з дов­гою си­вою бо­ро­дою, але з здо­ро­вим ли­цем і кре­мез­ним виг­ля­дом, мов у мо­ло­до­го. По­біч нього си­дів мо­ло­дий па­ру­бок, круг­ло­ли­ций і рум’яний, мов ді­воч­ка, тільки що сум­ний і по­ну­рий, мов за­суд­же­ний на смерть. Да­лі в ку­ті, зов­сім в ті­ні, си­ді­ли ще якісь лю­ди, кот­рих лиць не міг розг­ля­ну­ти Бе­недьо. Ввій­шло ще кілька ріп­ни­ків до ха­ти,- зчи­нив­ся га­мір.

- А се що, воз­ний на зде­ку­ції у вас? - про­мо­вив гру­бим, мов тру­ба, го­ло­сом до Ма­тія один з ве­ле­тів, той, що си­дів під вік­ном.

- Ні, бо­гу дя­ку­ва­ти,- від­по­вів Ма­тій,- се, ба­чу, уц­ти­вий чо­ло­вік, ро­біт­ник, му­лярський май­стер. Прий­шов ни­ні з Дро­го­би­ча до но­вої фаб­ри­ки,- ту ось, на за­рін­ку, бу­дуть но­ву наф­тар­ню ста­ви­ти.

- Так? - від­по­вів ве­лет, про­тя­га­ючи го­лос.- Ну, то про ме­не. А чия то бу­де наф­тар­ня? - до­дав він, звер­та­ючи­ся до Бе­не­дя.

- Леона Гам­мерш­ля­га, знаєте, то­го ві­денсько­го жи­да, що щось два ро­ки то­му при­був сю­да.

- Ага, то­го! О, той у нас за­кар­бо­ва­ний від­дав­на. Прав­да, по­б­ра­ти­ме Дер­ка­чу?

Рухливий чо­ло­ві­чок в тій хви­лі най­шов­ся ко­ло ве­ле­та, дріб­цю­ючи дов­ко­ла нього.

- Правда, прав­да, за­кар­бо­ва­ний моц­но,- він зас­мі­яв­ся,- але ні­чо не пош­ко­дить, як бу­де мав і більше кар­бів!

- Певно, що не пош­ко­дить,- пот­вер­див ве­лет.- Ну, але як же, поб­ра­ти­ме Ма­тію, мо­жем ми ни­ні ту ба­ла­ка­ти своє? Чи, мо­же, як маєш но­во­го жильця, то нас на­же­неш із ха­ти шу­ка­ти но­во­го міс­ця?

Велет гріз­но гля­нув на Ма­тія, і, оче­ви­дяч­ки, ся бе­сі­да ма­ла бу­ти до­га­ною. Ма­тій по­чув се і змі­шав­ся тро­хи, а да­лі ска­зав, ус­та­ючи зо стільця і вий­ма­ючи люльку з ро­та:

- Але гос­по­ди бо­ро­ни, що­би я вас ви­га­няв! Мої поб­ра­ти­ми лю­бі, раз я прис­тав до вас, то вже й не по­пу­щу­ся вас, о те не бій­те­ся. І моя ха­та зов­сіг­ди для вас от­во­ром. А про но­во­го жильця… прав­да, я зле зро­бив, прий­ма­ючи йо­го, а не за­ра­див­шись упе­ред з ва­ми, але ж бо, ви­ди­те, при­хо­дить чо­ло­вік зму­че­ний, сла­бий, жи­ди го не хо­тять прий­ма­ти, а з ли­ця му вид­но,- знаєте, я на те ста­рий прак­тик,- що лю­ди­на доб­ра, ну, що я мав ро­би­ти?.. Впро­чім, як га­даєте? Не мож йо­му бу­ти з на­ми, то я го відп­рав­лю. Але ме­ні здав­ся, що він би був і для нас доб­рий… Ка­же, що го­рів­ки не п’є,- зна­читься, од­но доб­ре. Ну, а по-дру­ге - ро­би­ти бу­де при но­вій фаб­ри­ці, то і від­там змо­же нам що ча­сом ска­за­ти…

- Горівки, ка­жеш, не п’є? - пи­тав ве­лет.

- Сам-єм то чув від него, а втім, ось він ту, пи­тай го сам.

Мовчанка сто­яла в ха­ті. Бе­недьо си­дів в ку­ті на своїм по­те­ку і ди­ву­вав­ся див­ним ди­вом, що се все має зна­чи­ти­ся, чо­го зій­шли­ся ті лю­ди, і чо­го хо­чуть від нього. Див­но йо­му бу­ло, що Ма­тій поп­рос­ту зви­няється пе­ред ни­ми, хоть сам ка­же, що се йо­го ха­та. Але най­див­ні­ше бу­ло йо­му з то­го гру­бо­го­ло­со­го ве­ле­та, кот­рий по­во­див­ся тут, мов який стар­ший, мов гос­по­дар, прик­ли­ку­вав до се­бе то од­но­го, то дру­го­го і шеп­тав їм щось до ву­ха, сам не ру­ша­ючи­ся з міс­ця. Да­лі він звер­нув­ся до Бе­не­дя і по­чав ви­пи­ту­ва­ти йо­го стро­гим го­ло­сом, не­мов суд­дя при доп­ро­сі, між тим ко­ли всі при­сут­ні звер­ну­ли на нього очі:

- Ви що, че­ляд­ник му­лярський?

- Ні, по­міч­ник, а при тій фаб­ри­ці, не знаю за яку лас­ку, маю бу­ти май­ст­ром.

Ве­лет пок­ру­тив го­ло­вою:

- Гм, май­ст­ром? А за яку то лас­ку? Пев­но, вмієте доб­ре до­по­ві­да­ти жи­до­ві на своїх то­ва­ри­шів?

Бенедьо спа­лах­нув увесь, не­мов ог­нем. Він хви­лю ва­гу­вав­ся, чи від­по­ві­да­ти ве­ле­то­ві на йо­го пи­тан­ня, чи плю­ну­ти йо­му в очі, заб­ра­ти­ся і йти геть із сеї ха­ти та з-між тих див­них лю­дей. Да­лі на­ду­мав­ся.

- Плетете дур­ни­ці,- ска­зав з під­ти­ком.- Мо­же, то ва­шо­го батька син і вміє де­що ко­му до­по­ві­да­ти, а у нас то­то не во­диться. А жи­дівська лас­ка впа­ла на ме­не неп­ро­ше­на, ві­дай, за те, що при єго зак­ла­ди­нах ме­не тро­хи не за­би­ла пі­дой­ма, як єсьмо спус­ка­ли в яму угольний ка­мінь.

- Ага,- бурк­нув про­тяг­ло ве­лет, і го­лос йо­го по­чав тро­хи м’якну­ти.

- Поб­ра­ти­ме Дер­ка­чу,- звер­нув­ся він на­раз до не­ве­лич­ко­го, рух­ли­во­го чо­ло­віч­ка,- а пам’ятай, аби-сь не за­був і ось то­то за­кар­бу­ва­ти на то­го Ле­она, що він ка­же!

- Розумієся, що не за­бу­ду. Хоть то ні­би то­то ста­ло­ся в Дро­го­би­чі, а ми маємо тілько до Бо­рис­ла­ва, але то ні­чо не шко­дить. Жи­до­ві й без то­го лег­ше не бу­де.

- Ну, а що ж ви,- го­во­рив да­лі ве­лет до Бе­не­дя,- як ту бу­де­те май­ст­ром, то бу­де­те так са­мо збит­ку­ва­ти та крив­ди­ти ро­біт­ни­ків, як дру­гі, бу­де­те сса­ти з них, що мо­ги, і ви­га­ня­ти з ро­бо­ти за ле­да сло­во?.. Ро­зу­мієся, що так! Май­ст­ри всі од­на­ко­ві!

Бенедьові не ста­ло терп­цю. Він встав і, бе­ру­чи свій пе­тек до рук, обер­нув­ся до Ма­тія:

- Коли-сте мя прий­ма­ли в свою ха­ту на меш­кан­ня,- ска­зав він трем­тя­чим го­ло­сом,- ка­за­ли-с­те ми, що­би-м був до­б­рий, то бу­ду ва­шим си­ном. Ну, але ска­жіть же са­мі, як ту бу­ти доб­рим, ко­ли ось якісь лю­ди вхо­дять до ха­ти і ні з сього ні з то­го при­чі­па­ються до ме­не і ганьблять, не зна­ти за що й за яке? Як ви мя на та­ке ту бра­ли, то ліп­ше бу­ло й не прий­ма­ти, був би-м си до­сі най­шов спо­кій­ні­шу ха­ту! А те­пер прий­де­ся йти під ніч. Ну, але при­най­мні бу­ду зна­ти, що за лю­ди - бо­рис­лавські ро­біт­ни­ки!.. Бу­вай­те здо­ро­ві!..

З ти­ми сло­ва­ми він на­дяг пе­тек і, бе­ру­чи на пле­чі свій уз­лик, звер­нув­ся до две­рей. Всі мов­ча­ли, тільки Ма­тій морг­нув до ве­ле­та під вік­ном. Між тим дру­гий ве­лет си­дів, мов ска­ла, під двер­ми, за­пер­ши со­бою ви­хід, і, хоть Бе­недьо різ­ко ска­зав до нього: «пус­тіть!» - він ані ки­нув­ся, не­мов і не чув ні­чо­го, тільки лю­ль­ку пих­кав по­во­лі.

- Але ж, гос­по­ди бо­же,- скрик­нув на­раз з сміш­ною за­по­пад­ли­віс­тю Ма­тій,- стій, чо­ло­ві­че доб­рий, ку­ди вте­чеш? Не знаєш, ба­чу, жар­тів! Пос­тій, по­ба­чиш, до чо­го во­но йде!

- Що я маю сто­яти! - від­по­вів гнів­но Бе­недьо.- Мо­же, ска­же­те ми ще дов­ше слу­ха­ти від от­се­го чо­ло­ві­ка та­кої га­нь­би, як до­сі? І не знаю, від­ки він то чув, що я ко­гось кривд­жу та збит­кую?..

- То ви вва­жаєте мої сло­ва для се­бе ганьбою? - спи­тав на­пів­ла­гід­но а на­півст­ро­го ве­лет.

- Розумієся.

- Ну, то пе­реп­ра­шаю вас.

- Не пе­реп­ра­шай­те, во­ли­те бу­ти чем­ні­ші та не об­ра­жа­ти, ніж від­так пе­реп­ра­ша­ти. Я прос­тий чо­ло­вік, бід­ний ро­біт­ник,- але чи ж то­му вже ле­да хто має ме­ні вся­ку дур­ни­цю в очі ти­ка­ти? А мо­же, ви на то ду­фаєте, що ви моц­ні, а я сла­бий, то вже мо­же­те ме­не без­печ­но об­ра­жа­ти? Ну, то пус­тіть мя геть, не хо­чу слу­ха­ти ва­шої бе­сі­ди! - І він знов обер­нув­ся до две­рей.

- Ну, ну, ну,- го­во­рив Ма­тій,- ті лю­ди ще го­то­ві нап­рав­ду пос­ва­ри­ти­ся, не зна­ючи й са­мі за що! Але ж пос­тій, чо­ло­ві­че бо­жий, гні­ваєшся, а не знаєш за що!

- Як то не знаю! Не бій­те­ся, я вже не та­кий ду­рень,- офу­к­нув­ся Бе­недьо.

- Так, що не знаєш. Ти вва­жаєш за об­ра­зу сло­ва то­го чо­ло­ві­ка, а тим ча­сом він го­во­рив се тілько на те, щоб те­бе вит­рі­бу­ва­ти.

- Витрібувати? В чім?

- Яке в те­бе сер­це, яка гад­ка? Ро­зу­мієш те­пер?

- А на­що ж йо­му то зна­ти?

- То вже по­ба­чиш піз­ні­ше. А те­пер роз­бе­ри­ся та сі­дай на своє міс­це. А фу­ка­ти­ся не тре­ба, не­бо­же. За день би нас усіх не ста­ло, як­би ми хті­ли так на вся­ку бі­ду фу­ка­ти­ся, яка нам до­ля­гає. А моя гад­ка та­ка: мен­шу бі­ду пе­ре­тер­пи, що­би більшої всте­ре­чи­ся. Ко­ли-бо то у нас зви­чай­но на­ви­во­ріт ро­биться: як ма­ла бі­да, то чо­ло­вік бур­чить, а як ве­ли­ка, то мов­чить.

Бенедьо все ще сто­яв на­се­ред ха­ти в пе­те­ці і з міш­ком на пле­чах та роз­зи­рав­ся по при­сут­ніх. Ма­тій між тим зас­ві­тив ка­га­нець з жов­то­го бо­рис­лавсько­го вос­ку, і в йо­го світ­лі ли­ця зіб­ра­них ріп­ни­ків ви­да­ва­лись жов­ти­ми та по­ну­ри­ми, мов ли­ця тру­пів. І в дру­гий раз ста­рий Ма­тій ві­діб­рав від Бе­не­дя мі­шок і зняв з пле­чей пе­тек, а взяв­ши йо­го за пле­че, поп­ро­ва­див до ве­ле­та, що все си­дів, по­ну­рий і гріз­ний, під вік­ном.

- Ну, пе­реп­ро­сіться раз на­зав­сіг­ди,- ска­зав Ма­тій.- Я все га­даю, що бу­дем ма­ти з то­го чо­ло­ві­ка но­во­го то­ва­ри­ша!

Бенедьо і ве­лет по­да­ли со­бі ру­ки.

- Як вас маєм зва­ти? - спи­тав ве­лет.

- Бенедьо Си­ни­ця.

- А я звусь Анд­русь Ба­са­раб, а он то мій брат Сень, а отсе наш «кар­бо­вий» Дер­кач, а отот ста­рий ді­дусь - то поб­ра­тим Ста­сю­ра, а отой па­ру­бок - то поб­ра­тим Прий­де­во­ля, а он то та­кож на­ші поб­ра­ти­ми, ну, а ваш газ­да та­кож…

- Ви, пев­но, всі з од­но­го се­ла, що поб­ра­ти­маєтесь,- ска­зав Бе­недьо, ди­ву­ючись, впро­чім, що ста­рі чо­ло­ві­ки поб­ра­ти­ма­лись з мо­ло­ди­ми, бо по се­лах зви­чай, що тілько ро­вес­ни­ки поб­ра­ти­ма­ються між со­бою.

- Ні, ми не з од­но­го се­ла,- від­по­вів Ба­са­раб,- а так, поб­ра­ти­маємось в ін­шім спо­со­бі. Впро­чім, сі­дай­те, бу­де­те ви­ді­ти. А як­би вам схо­ті­ло­ся, то мо­же­те й ви прис­та­ти до на­шо­го поб­ра­тимст­ва.

Бенедя ще дуж­че зди­ву­ва­ло те ви­яс­нен­ня. Він сів, не ка­жу­чи ні­чо­го і че­ка­ючи, що то з то­го бу­де.

- Побратиме Дер­ка­чу,- ска­зав Анд­русь Ба­са­раб до «кар­бо­во­го»,- по­ра нам узя­ти­ся до сво­го. Де твої па­ли­ці?

- Зараз ту бу­дуть,- від­по­вів Дер­кач, ви­біг до сі­ней і вніс від­там ці­лий обе­ре­мок тон­ких ліс­ко­вих па­лиць, зв’яза­них ужов­кою до­ку­пи. На кож­дій па­ли­ці вид­но бу­ло більші або мен­ші кар­би, один поп­ри один, так, як се роб­лять хлоп­ці, що па­суть гу­си і на па­лич­ці зна­чать со­бі кар­ба­ми, кілько у кот­ро­го гу­сят.

- Закарбуй на Ле­она то, що по­ві­дав Си­ни­ця,- ска­зав да­лі Ба­са­раб. В ха­ті між тим зро­би­ла­ся ти­ша. Всі по­сі­да­ли, де хто міг, і гля­ді­ли на Дер­ка­ча, кот­рий сів со­бі на при­піч­ку, по­ло­жив па­ли­ці ко­ло се­бе, вий­няв з-за ре­ме­ня ніж і, ви­до­був­ши од­ну па­ли­цю, ви­тяв на ній ще один карб до ба­га­то дру­гих, дав­ні­ших.

- Готово,- ска­зав Дер­кач, спов­нив­ши се і встро­мив­ши па­ли­цю знов у зв’язок.

- А те­пер, поб­ра­ти­ми мої ми­лі,- ска­зав Анд­русь,- роз­по­ві­дай­те за чер­гою, хто за сей тиж­день заз­нав, ви­дів або чув яку крив­ду-неп­рав­ду. Хто її зро­бив, ко­му і за що,- роз­по­ві­дай­те все, як пе­ред бо­гом, що­би, як на­пов­ниться мі­ра на­ших кривд­ни­ків, як прий­де наш час і наш суд, кож­до­му бу­ло від­мі­ре­но по прав­ді!

Хвилю ти­хо бу­ло піс­ля тої ві­доз­ви, да­лі за­го­во­рив ста­рий Ста­сю­ра:

- Прийде, ка­жеш, наш час і наш суд… Дай-то, бо­же, хоть я, ба­чу, не діж­ду то­го дня. Ну, але бо­дай ви, мо­лод­ші, діж­де­те… То вже що­би від­мі­ри­ти кож­до­му по прав­ді і спра­вед­ли­вос­ті, пос­лу­хай­те, що я чув і ви­дів се­го тиж­ня. Йосько Берг­ман, нас­тав­ник при тій ко­ша­рі, що я в ній роб­лю, знов се­го тиж­ня бив шти­рох ро­біт­ни­ків, а од­но­му бой­чу­ко­ві-ли­п’я­ро­ві ви­бив па­ли­цею два зу­би. Та й за що? За то­то, що бід­ний бой­чук, го­лод­ний та хо­ро­ви­тий, не міг двиг­ну­ти від­ра­зу пов­но­го ко­ша гли­ни!

- Карбуй, Дер­ка­чу! - ска­зав Анд­русь рів­ним і спо­кій­ним го­ло­сом, а тільки очі йо­го заб­ли­ща­ли­ся якимсь див­ним ог­нем.

- Тот бой­чук,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- ду­же доб­ра ду­ша, і я би був при­вів йо­го до «гос­по­ди», тілько що десь, вид­ко, зас­лаб, не був уже вчо­ра на ро­бо­ті.

- Приведи,- під­хо­пив Анд­русь.- Чим більше нас, тим бі­ль­ша на­ша си­ла, а ні­чо так не в’яже лю­дей до­ку­пи, як спільна нуж­да і спільна крив­да. А ко­ли си­ла на­ша бу­де дос­та­точ­на, то й суд наш бу­де близький,- чуєш, ста­рий?!

Старий кив­нув го­ло­вою і го­во­рив да­лі:

- А Мотьо Крум, ка­сієр, знов не доп­ла­тив усім ро­біт­ни­кам з на­шої ко­ша­ри по п’ять шус­ток за сей тиж­день і ще гро­зив кож­до­му, що на­же­не з ро­бо­ти, ко­ли пос­міє упо­ми­на­ти­ся. Го­во­рять, що ку­пує яму на Мраз­ни­ці і що му не ста­ва­ло 59 ринських, то му­сив се при най­близ­шій вип­ла­ті зде­р­ти з ро­біт­ни­ків.

Старий мов­чав хви­лю, по­ки Дер­кач ви­най­шов па­ли­цю Мо­тя Кру­ма і за­тяв на ній но­вий карб. Від­так го­во­рив да­лі:

- А от учо­ра йду поп­ри ши­нок Мош­ка Фін­ка. Слу­хаю, що за крик? Аж то два Фін­ко­ві си­ни при­тис­ли до ку­та яко­гось чо­ло­ві­ка, вже підс­тар­шо­го, та й так б’ють, так дю­га­ють ку­ла­ка­ми по­під реб­ра, що чо­ло­вік вже лиш хри­пить. Лед­во якось йо­го пус­ти­ли, не міг уже йти сам до­ро­гою, а як харк­нув - кров… Взяв я йо­го, ве­ду та й пи­таю, що за не­щас­тя, за що так ска­ту­ва­ли?.. «От бі­да моя»,- від­по­вів чо­ло­вік та й за­п­ла­кав. «От я,- ка­же,- че­рез тиж­день тро­ха за­дов­жив­ся у то­го прок­ля­то­го жи­дю­ги, га­дав, що діс­та­ну гро­ші та й вип­ла­чу. А ту прий­шла вип­ла­та, бац, ка­сієр ме­не чи за­був, чи що,- не чи­тає. Я стою, че­каю,- вже вип­ла­тив усім, а ме­не не кли­че. Я йно що пус­тив­ся йти до него, спи­та­ти, що то та­ке, а він шасть і замк­нув две­рі пе­ред но­сом. Що я гри­май, сту­кай, кри­чи,- про­па­ло. Ще від­так ви­па­ли слу­ги та й ме­не в пле­чі: «Що ти ту, пи­яку, бре­ве­рію, ро­биш!..» Пі­шов я... Зди­баю від­так ка­сієра на ули­ці і до него: «Чо­му ви ме­ні не вип­ла­ти­ли?» А той виз­ві­рив­ся на ме­не, а да­лі як не крик­не: «Ти, пи­яку який­сь, бу­деш ме­не на до­ро­зі на­пас­ту­ва­ти! Ти де був, як вип­ла­та бу­ла? Я те­бе ту не знаю, там до­по­ми­на­й­ся пла­ти, де й дру­гим пла­титься! Ну, а ни­ні ка­са за­пер­та». Я зго­лод­нів, іду до Мош­ка з’їсти де­що на­ борг, по­ки гро­ші діс­та­ну, а то­ті два вед­ме­ді, бог би їх по­бив, та до ме­не: «Пла­ти та й пла­ти за то­то, що-сь наб­рав!» Що я про­шу, прок­ли­на­юся, роз­по­ві­даю, яка річ,- та де! Як мя при­пер­ли до ку­та, то, адіть, тро­ха ду­шу з ті­ла не виг­на­ли!..»

- Карбуй, Дер­ка­чу, кар­буй! - ска­зав твер­дим, гріз­ним го­ло­сом Ба­са­раб, вис­лу­хав­ши з за­тис­ну­ти­ми зу­ба­ми сього опо­ві­дан­ня.- Бу­та­ють чим­раз дуж­че на­ші гно­би­те­лі - знак, що ка­ра вже ви­сить над ни­ми. Кар­буй, поб­ра­ти­ме, кар­буй жи­во!..

- Так-то, так,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- роз­бу­та­ли­ся на­ші кривд­ни­ки та й бу­та­ють, збит­ку­ються над ро­бу­чим на­ро­дом, бо що то,- доб­ре їм ся діє! І чим дов­ше гля­ди та слу­хай, тим більше бі­ди та крив­ди на­род­ної, тим більше у них ба­гатст­ва та дос­тат­ку От те­пер на­ро­ду до Бо­рис­ла­ва пре ви­ди­мо-не­ви­ди­мо, бо всю­ди по се­лах го­лод, по­су­ха, сла­бість. А й ту хі­ба ліп­ше? День по­за день ви­даю по за­ка­вул­ках сла­бих, го­лод­них, не­за­ріб­них лю­дей,- ле­жать і стог­нуть, і ждуть хі­ба тілько бо­жої лас­ки, бо людсько­го зми­лу­ван­ня вже дав­но пе­рес­та­ли жда­ти. Та й те­пер, адіть, пла­ту нам вмен­ши­ли і з кож­дим тиж­нем ури­ва­ють все більше,- го­ді вжи­ти з неї! Хліб чим­раз до­рож­ший, а ще як се­го ро­ку не за­ро­дить, то прий­де­ся нам усім ту ги­ну­ти. Отсе крив­да, кот­ру всі ми тер­пи­мо, кот­ра всіх нас глод­же до кос­ті, а на ко­го її за­кар­бу­ва­ти, я й сам не знаю!..

Старий ви­го­во­рив се жи­ві­шим, ніж зви­чай­но, го­ло­сом і з трем­тя­чи­ми від зру­шен­ня гу­ба­ми, а вис­ка­завшн, пог­ля­нув по всіх і зу­пи­нив свій пог­ляд на по­ну­рім ли­ці Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба.

- Так, так, прав­да твоя, поб­ра­ти­ме Ста­сю­ро,- зак­ри­ча­ли всі при­сут­ні,- се на­ша за­гальна крив­да: бід­ність, без­по­міч­ність, го­лод!

- А на ко­го її за­кар­бу­ва­ти? - спи­тав вдру­ге ста­рий.- Чи зно­си­ти її терп­ли­во, то­ту най­більшу, за­гальну крив­ду, а тілько кар­бу­ва­ти ті дріб­ні, част­ко­ві, що скла­да­ються на то­ту ве­ли­ку?..

Андрусь Ба­са­раб гля­дів на Ста­сю­ру і на всіх про­чих поб­ра­ти­мів зра­зу по­ну­ро і ні­би рів­но­душ­но, но вкін­ці на ли­ці йо­го за­яс­ні­ло щось, не­мов скри­та на дні в ду­ші ра­дість. Він встав з міс­ця і вип­ря­мив­ся, до­ся­га­ючи го­ло­вою аж до по­ва­ли не­ве­лич­кої ха­ти­ни.

- Ні, не тер­пі­ти нам тої за­гальної крив­ди, а хоть і тер­пі­ти, то не по­кір­но, не ти­хо, мов та стри­же­на вів­ця. Вся­ка крив­да му­сить бу­ти ука­ра­на, вся­ка неп­рав­да му­сить пімс­ти­ти­ся, і то ще туй, на сім сві­ті, бо що за суд бу­де на там­тім сві­ті, сього ми не знаємо! І чи ти га­даєш, що, кар­бу­ючи всі ті дріб­ні, част­ко­ві крив­ди, ми за­бу­ваємо про за­гальну? Ні! Ад­же кож­да й най­мен­ша крив­да, яку тер­пить ро­бу­чий чо­ло­вік, се част­ка тої за­гальної на­род­ної крив­ди, що всіх нас да­вить і глод­же до кос­ті. І ко­ли прий­де день на­шо­го су­ду і на­шої ка­ри, то чи ти ду­маєш, що не пімститься то­ді й за­гальна крив­да на­ша?

Стасюра сум­но якось по­хи­тав го­ло­вою, не­мов в ду­ші своїй не зов­сім ві­рив Ба­са­ра­бо­вій обі­цян­ці.

- Гай, гай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- ска­зав він,- пімс­титься, го­во­риш… Вже то од­но, що не зна­ти, ко­ли то ще бу­де… А дру­ге: що нам з то­го, що ко­лись, мо­же, й пімс­титься, ко­ли нам те­пер від то­го не легше тер­пі­ти. А хоть і пімс­титься, то чи ду­маєш, що опіс­ля лег­ше бу­де?..

- Що ж бо ти, ста­рий,- крик­нув на нього з гріз­но блис­ку­чи­ми очи­ма Анд­русь,- роз­жа­ло­бив­ся, не зна­ти чо­го? Тяж­ко нам тер­пі­ти! Хі­ба ж я то­го не знаю, хі­ба всі ми то­го не знаєм? А хто змо­же так зро­би­ти, щоб ми не тер­пі­ли, щоб ро­бу­чий чо­ло­вік не тер­пів? Ніх­то, ні­ко­ли! Зна­чить, тер­пі­ти нам до су­ду-ві­ку та й по всьому. Тяж­ко се чи не тяж­ко,- що то ко­го об­хо­дить? Тер­пи і мов­чи, не по­ка­зуй дру­го­му, що то­бі тяж­ко. Тер­пи, а як не мо­жеш вир­ва­ти­ся з бі­ди, то бо­дай мс­ти­ся за ню,- се хоть тро­ха влек­шить тво­го бо­лю. Та­ка моя гад­ка, і всі приз­на­ли, що во­на прав­ди­ва,- чи не так?

- Так,- від­по­ві­ли поб­ра­ти­ми, але якимсь по­ну­рим го­ло­сом, не­мов се­ся прав­да не ду­же їх ра­ду­ва­ла, не ду­же при­па­ла їм до сер­ця.

- А ко­ли так,- го­во­рив да­лі Анд­русь,- то ні­що й га­ятись. Роз­по­ві­дай­те да­лі, хто про яку знає крив­ду.

Він сів. В ха­ти­ні ста­ло ти­хо. По­чав го­во­ри­ти Ма­тій. В йо­го су­сідст­ві умер ро­біт­ник в тем­ній жи­дівській ко­мір­чи­ні; як дов­го там ле­жав, від­ко­ли сла­бу­вав,- сього ніх­то не знає, і жи­ди ні­ко­му не хо­ті­ли то­го ска­за­ти. Го­во­рять, що ро­біт­ник мав тро­хи за­роб­ле­них гро­шей, а ко­ли зас­лаб, жи­ди ві­діб­ра­ли від нього гро­ші, а йо­го по­ти мо­ри­ли го­ло­дом, дер­жа­ли вза­пер­ті, по­ки не вмер. Ті­ло бу­ло стра­шен­но су­хе, да­в­но не ми­те і синє, як боз. По­зав­чо­ра но­чу­ва­ла якась жін­ка у дру­го­го су­сіднього жи­да. Вно­чі зляг­ла. Гро­шей у неї не бу­ло, і сей­час на дру­гий день жид ви­ки­нув її з ди­ти­ною з ха­ти. Роз­по­ві­дав один ріп­ник, зна­ко­мий тої жін­ки, що хо­ди­ла з ди­ти­ною до по­па, щоб ох­рес­тив, але піп не хо­тів ох­рес­ти­ти, по­ки не по­ка­же батька ди­ти­ни. То­ді то­та жін­ка ки­ну­ла ди­ти­ну в яму, а са­ма піш­ла до гро­мадсько­го уря­ду, кри­ча­чи, щоб її за­раз ві­ша­ли, бо дов­ше жи­ти не хо­че. Що з нею ста­ло­ся, Ма­тій не знав.

І да­лі піш­ли опо­ві­дан­ня, од­нос­тай­ні сво­єю ва­го­тою і ог­лу­ша­ючі своєю кри­чу­чою несп­ра­вед­ли­віс­тю. І за кож­дим роз­ка­за­ним фак­том опо­ві­дач зу­пи­няв­ся, жду­чи, по­ки кар­бо­вий Дер­кач не за­кар­бує на па­ли­ці, щоб «кож­до­му від­да­но бу­ло пов­ною мірою». Декотрі побратими говорили з таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам їх го­лос, сам ви­раз ли­ця був сво­го ро­ду важ­ким фак­том, гід­ним за­кар­бо­ван­ня на ім’я за­гально­сус­пільної крив­ди та гні­ту. Дру­гі роз­па­лю­ва­лись, го­во­ря­чи, прок­ли­на­ли гно­би­те­лів і до­ма­га­ли­ся шви­д­кої для них ка­ри. Але най­більше зру­ши­ло всіх опо­ві­дан­ня мо­ло­до­го па­руб­ка, Прий­де­во­лі. Ко­ли прий­шла на нього че­р­га,- він був най­мо­лод­ший, то й чер­га на нього прий­шла на са­мім пос­лід­ку,- він ви­бух­нув дов­го здер­жу­ва­ним пла­чем і, за­ло­му­ючи сильні ру­ки, вис­ту­пив на­се­ред ха­ти.

- Перед бо­гом свя­тим і пе­ред ва­ми, поб­ра­ти­ми мої, жа­лу­юсь на своє го­ре! на свою страш­ну крив­ду!.. Оси­ро­ти­ли ме­не на весь вік… ві­доб­ра­ли пос­лід­не і по­топ­та­ли но­га­ми, і то так со­бі, для за­бав­ки!.. Ох, бо­же, бо­же, і ти гля­диш на все те і ще мо­жеш тер­пі­ти?.. Але ні, ти тер­пи со­бі, я не мо­жу, я не бу­ду!.. Поб­ра­ти­ми, то­ва­ри­ші ми­лі, радьте, що ме­ні ді­я­ти, як мсти­ти­ся! Все зроб­лю, на все від­ва­жу­ся, тілько не ка­жіть че­ка­ти, бій­те­ся бо­га, не ка­жіть че­ка­ти!..

Він за­мовк, хли­па­ючи, мов ма­ла ди­ти­на. По хви­лі за­чав спо­кій­ні­шим уже го­ло­сом:

- Ви знаєте, який я круг­лий си­ро­та на сві­ті, в якій бі­ді та нуж­ді зій­шли мої лі­та мо­ло­ді, по­ки не­щас­тя не заг­на­ло мя сю­ди, до сього пек­ла прок­ля­то­го. Але вся бі­да і нуж­да, всі не­щас­тя ні­чим бу­ли для ме­не, по­ки бу­ла хоть од­на лю­ди­на, кот­ра вмі­ла ме­не по­ті­ши­ти, роз­ра­ди­ти, при­го­лу­би­ти, кот­ра від­да­ла б бу­ла своє жит­тя за ме­не… кот­ра лю­би­ла ме­не!.. І тої єди­ної по­ря­тів­лі по­за­ви­ді­ли ме­ні во­ро­ги!.. Пос­лу­хай­те, що зро­би­ли. Ви знаєте, во­на для ме­не по­ки­ну­ла свою ха­ту, свою ма­тір ста­ру і прий­шла сю­ди, до Бо­рис­ла­ва, що­би бу­ти ра­зом зо мною. Ми жи­ли ра­зом от уже пів­ро­ку. Во­на пра­цю­ва­ла при ма­га­зи­ні то­го ба­га­ча Гольдкре­ме­ра. На своє ли­хо, спо­до­ба­лась там­ка всім тим псам, що її ви­да­ли. А там їх є до віт­ру: ка­сієр, мо­ло­дий жи­дик Шмулько Блю­ті­гель, над­зо­рець, та­кож мо­ло­дий жи­док, да­лі ще якісь там кап­ца­ни, бог би їх по­ра­зив!.. По­ча­ли во­ни до неї на­ла­зи­ти, не да­ва­ти її спо­кою. Раз, дру­гий во­на відп­ра­ви­ла їх че­м­но, а да­лі, ко­ли Блю­ті­гель зас­тав її якось са­му в при­сін­ку ма­га­зи­ну і, ос­мі­ле­ний, по­чав ду­же вже до неї зас­ка­ку­ва­ти, во­на, нем­но­го ду­мав­ши, від­ки­ну­ла ру­ку і так та­рах­ну­ла жид­ка по­ме­же ву­ха, що му аж ро­том і но­сом кров бриз­ну­ла і сам, як ти­ка, по­ко­тив­ся між боч­ки. Що ми то­го ве­чо­ра нас­мі­яли­ся з улаз­ли­во­го жид­ка, ко­ли во­на роз­по­ві­ла ці­лу то­ту річ. Але ми зав­час­но смі­яли­ся. Жи­док роз­лю­ту­вав­ся і змо­вив­ся з дру­ги­ми - пімс­ти­ти­ся на ній. При­хо­диться по­зав­чо­ра - вип­ла­та; при­ход­жу я ве­че­ром до­до­му - не­ма моєї Вар­ки. Сів я під вік­но, че­каю-виг­ля­даю, а са­мо­му ко­ло сер­ця щось, мов га­ди­на, ле­жить. Ба, вже стем­ні­ло­ся, не­ма Вар­ки. За­ки­нув я пе­тек на пле­чі, вий­шов на ву­ли­цю, шу­каю Вар­ки. Не­ма. Роз­пи­тую я ро­біт­ниць, що ра­зом з нев бу­ли при вип­ла­ті,- ка­жуть, що ли­ши­ли її та­мій, що, пев­но, їй вип­ла­чу­ва­ли на­пос­лід­ку. Тьокну­ло ме­не щось ко­ло сер­ця, бі­жу до кан­це­ля­рії - по­за­ми­ка­но, а в вік­нах сві­титься. Ка­ла­таю - не до­ка­ла­та­юся, а да­лі га­даю со­бі: «Агій, та чо­го я ту ка­ла­таю, чень же ту єї не­ма? Мо­же, во­на вже крас­но до­ма, че­кає на ме­не…» Бі­жу до­дому - не­ма. Бі­жу знов ву­ли­ця­ми, за­біг по всіх зна­ко­мих, по всіх шин­ках, де ми ча­сом, з ро­бо­ти йду­чи, всту­паємо пе­ре­ку­си­ти де­що або се­лед­ця ку­пи­ти,- не­ма. Всіх пи­таю, чи не ви­дів хто Вар­ки,- ніх­то не ви­дів. Як ка­мінь в во­ду, про­па­ла Вар­ка. Ле­чу я знов під кан­це­ля­рію, так ме­не щось і тяг­не ту­ди, га­даю по до­ро­зі: «Ви­сад­жу две­рі, а му­шу діз­на­ти­ся, що з нею ста­ло­ся, де во­на». Але ско­ро я там - десь ораз і вся смі­лість про­па­ла. Став, див­лю­ся: в вік­нах бли­щиться, але вік­на по­зас­ло­ню­ва­ні, не вид­но ні­чо­го, тілько ті­ни якісь мелька­ють. «Ні,- га­даю со­бі,- во­на ту му­сить бу­ти, ту му­сить бу­ти, бо де ж би ін­де бу­ла?» А ту знов і сам со­бі не ві­рю, бо що ж би вна ту ро­би­ла? Прий­шла ме­ні на дум­ку гіс­то­рія з жид­ком Блю­тіг­лем; я весь зад­ро­жав, оде­ре­вів. І що вже вмов­ляю се­бе, що се все бай­ка, жарт, пус­то­та,- ні, щось не­мов ру­кою дер­жить ме­не під вік­ном тої прок­ля­тої кан­це­ля­рії. «Не пі­ду вже ні­ку­ди,- га­даю со­бі,- бу­ду туй жда­ти, до­ки світ­ло не по­гас­не, ні, прож­ду й до ра­на». Сів я на якусь боч­ку під са­мою сті­ною прос­то вік­на, сид­жу - а ту мнов аж те­ле­пає, не­мов зим­ни­ця яка. Слу­хаю-нас­лу­хую. Там чу­ти: десь в шин­ку ріп­ни­ки хрип­ли­ми го­ло­са­ми піс­ні дос­пі­ву­ють, там знов пси гав­ка­ють, з-під Ді­ла, від церк­ви до­лі­тає, мов зойк ко­на­ючо­го, сто­ро­же­ве «острож­не з ог­нем!»… А ось чую, в кан­це­ля­рії ре­гіт який­сь, заш­вар­ко­ті­ли жи­ди, піз­нав я го­лос Блю­тіг­ля, го­лос нас­тав­ни­ка. Да­лі за­ге­па­лось щось, не­мов о сті­ни роз­би­ваєся,- знов ре­гіт, знов швар­кіт,- і ти­ша. Гос­по­ди, кож­дий го­ло­сок рі­зав мя в са­ме сер­це, мов ніж ост­рий… Я так і за­ду­бів з ву­хом, при­ло­же­ним до сті­ни. Аж на­раз, вже над ра­ном, роз­дав­ся страш­ний крик в кан­це­ля­рії, тілько на од­ну хви­ли­ноч­ку,- але крик той по­ра­зив мя, мов грім, уко­лов, мов жа­ло га­ди­ни. Я від­ра­зу зір­вав­ся на рів­ні но­ги,- то був Вар­чин крик. І лед­во я на­ду­мав­ся, що ту ро­би­ти, лед­во під­біг до две­рей, щоб з пос­лід­ною на­ту­гою всеї своєї си­ли ви­ва­жи­ти їх, ко­ли втім две­рі ство­ри­ли­ся, і з них ви­ле­ті­ла, мов гро­мо­ва ку­ля - Вар­ка. Але вже не кри­ча­ла… Я піз­нав її по оде­жі, бо ли­ця єї зра­зу не до­ба­чив в су­мер­ці. І вна ме­не не ба­чи­ла, тілько, ви­ле­тів­ши з две­рей кан­це­ля­рії, пог­на­ла навп­рос­тець че­рез горб­ки на­ки­да­ної гли­ни, по­між ко­ша­ри та ями. Я за нею. «Вар­ко,- кри­чу,- Вар­ко, що то­бі та­ке, що з то­бов ста­ло­ся, на ми­лість бо­жу, стій, обіз­ви­ся!» Ста­ла на хви­лю, озир­ну­лась, і ту ажень по­ба­чив я, що ці­ла єї го­ло­ва бу­ла чор­на, мов ву­голь, за­ма­за­на кип’ячкою, а дов­гі єї ко­си бу­ли об­тя­ті. «Гос­по­ди бо­же, Вар­ко,- кри­чу я, під­бі­га­ючи ід ній близ­ше,- що се за не­щас­тя з то­бов?» Але во­на, ско­ро піз­на­ла ме­не, сей­час від­вер­ну­ла­ся і, мов спо­ло­ше­на, пог­на­ла да­лі на­ос­ліп, роз­би­ва­ючись о стовп­ки корб, що бу­ли над яма­ми. Я, що­ду­ху в мні же­ну за нею, аж на­раз оден крик страш­ний, оден миг ока, і Вар­ка туй пе­ред моїми очи­ма щез­ла, мов сон­ний при­вид,- ско­чи­ла в отво­ре­ну яму... Я над­біг, став,- тілько глу­хо за­дуд­ні­ло, як во­на все­ре­ди­ні, роз­би­ва­ючись о цям­рин­ня, вкін­ці бовт­ну­ла в во­ду. Та й по всьому. Що вже зо мнов да­лі ді­ялось, не тям­лю. Я отя­мив­ся аж ни­ні з по­луд­ня, і ко­ли спи­тав за Вар­кою, ме­ні ска­за­ли, що її (на мій крик!) ви­тяг­ли з ями і вже й по­хо­ва­ли. Зна­читься, все про­па­ло! І ніх­то не ска­же, що во­ни з нею зро­би­ли в тій страш­ній но­чі. З’їли, не­лю­ди, мою Вар­ку жи­ву, вби­ли моє щас­тя!.. Поб­ра­ти­ми мої до­ро­гі, пе­ред бо­гом свя­тим і ва­ми жа­лу­юся на своє не­щас­тя, радьте, вчіть, що маю ро­би­ти, а тілько че­ка­ти не ка­жіть!..

Гли­бо­ко вра­зи­ло всіх опо­ві­дан­ня Прий­де­во­лі, хоть усі вже й упе­ред зна­ли з не­яс­них слу­хів, яке не­щас­тя скла­ло­ся з їх поб­ра­ти­мом. На всіх ли­цях вид­но бу­ло під час опо­ві­дан­ня всі пе­ре­хо­ди чувст­ва, від не­по­кою до най­ви­щої три­во­ги і роз­пу­ки, так са­мо, як усі ті пе­ре­хо­ди ма­лю­ва­ли­ся на ли­ці опо­ві­да­ча. А ко­ли Прий­де­во­ля за­мовк і, за­ла­му­ючи ру­ки, став се­ред ха­ти, мов ні­мий сві­док ве­ли­ко­го прос­туп­ку,- то і всі мов­ча­ли, мов при­би­ті, кож­дий оче­ви­дяч­ки, ста­вив се­бе в по­ло­жен­ні то­ва­ри­ша і ста­рав­ся та­ким спо­со­бом збаг­ну­ти всю гли­бінь йо­го жа­лю і му­ки. Але по­ра­ди­ти,- що во­ни мог­ли по­ра­ди­ти йо­му в тім ді­лі, де вже не бу­ло ні­якої по­ра­ди, ні­яко­го ви­хо­ду, крім смер­ті? Як во­ни мог­ли пов­чи­ти йо­го, на яку до­ро­гу нап­ра­ви­ти?..

Перший отя­мив­ся Дер­кач і хо­пив за свої па­ли­ці, щоб і сю спра­ву за­кар­бу­ва­ти.

- Стій, поб­ра­ти­ме Дер­ка­чу,- ска­зав на­раз рі­шу­че Анд­русь Ба­са­раб,- се­го не кар­буй!

Деркач пог­ля­нув на нього не­до­умі­ва­ючим пог­ля­дом.

- Не тре­ба,- ска­зав ко­рот­ко Анд­русь, а від­так, звер­нув­ши­ся до поб­ра­ти­мів, спи­тав: - Чи більше ніх­то не має що ска­за­ти?

Ніхто не об­зи­вав­ся.

- Значить, на ни­ні бе­сі­ді ко­нець! Роз­хо­діться по од­но­му!

Але, по­ми­мо сього за­віз­ван­ня, ніх­то не ру­хав­ся з міс­ця. Всі якось див­но ззи­ра­ли­ся по со­бі. Анд­русь гріз­но пог­ля­дав на них, не зна­ючи, що се зна­читься. Аж ось під­няв­ся з міс­ця Ста­сю­ра, най­стар­ший з-по­між поб­ра­ти­мів.

- Слухай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- ска­зав він су­по­кій­ним го­ло­сом,- о чім ту у нас ме­жи поб­ра­ти­ма­ми си­ми дня­ми бе­сі­да йшла… То не від се­бе я то­бі бу­ду го­во­ри­ти, але від усіх. Знаєш, як ми зіб­ра­ли­ся до­ку­пи - гро­ма­ди­ти людську крив­ду і су­ди­ти ро­біт­ницький суд над ти­ми, кот­рих не мо­же­мо по­зи­ва­ти пе­ред суд панський, то ти обі­цяв нам, що ско­ро на­бе­ре­ся від­по­від­на мі­ра не­до­лі в на­ро­ді, ми зро­би­мо єї об­ра­ху­нок, щоб зна­ти, для ко­го ся мі­ра на­пов­ни­лась до краю. Чи так?

- Так,- від­по­вів Анд­русь якось не­охіт­но.

- Отсе ж ми вже тро­ха не рік гро­ма­ди­мо кар­би на лю­д­сь­ку крив­ду, поб­ра­тим Дер­кач по­за­кар­бо­ву­вав стир­ту па­лиць, а ко­ли ж, пи­таємо те­бе, бу­де об­ра­ху­нок?

- Не час іще, але жи­во час на­дос­піє,- від­по­вів Анд­русь.

- А, жи­во, жи­во, нім сон­це зій­де, ро­са очі виїсть! Сам ба­чиш, що на­ші гно­би­те­лі, зба­га­че­ні на­шою пра­цею, по­чи­на­ють со­бі чим­раз гор­ді­йше. По­ра, щоб від нас ма­ли хоть пог­ро­зу яку!

- Буде пог­ро­за,- ска­зав твер­до і спо­кій­но Анд­русь.

- Яка? Ко­ли? - роз­да­ли­ся з усіх бо­ків пи­тан­ня.

- Се вже моя річ. По­чуєте то­ді, як ді­ло зро­биться, а на­пе­ред о тім го­во­ри­ти не при­хо­диться,- від­по­вів Анд­русь.- А до об­ра­хун­ку та­кож не­да­ле­ко. Ад­же му­сить ду­бець під­рос­ти аж до хма­ри, що­би в него грім уда­рив. Че­кай­те ще тро­ха… А те­пер доб­ра­ніч!

Всі поб­ра­ти­ми доб­ре зна­ли за­ліз­ну, рі­шу­чу на­ту­ру Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба, зна­ли, що на йо­го сло­ві мож­на по­ля­га­ти, і не до­пи­ту­ва­лись да­лі, а тільки зіб­ра­ли­ся до ви­хо­ду.

- А ти, поб­ра­ти­ме Прий­де­во­ля, зіс­танься ту, щось то­бі бу­ду го­во­ри­ти,- ска­зав Анд­русь, а на ли­ці бід­но­го па­руб­ка блис­ну­ла якась ра­дість, мов на­дія ви­хо­ду з страш­ної му­ки.

Розійшлися поб­ра­ти­ми. Тільки ста­рий Ма­тій си­дів у ку­ті під сті­ною, а дав­но по­гас­ша люлька ви­па­ла йо­му з зу­бів і ле­жа­ла на по­діл­ку. Так са­мо Анд­русь і Бе­недьо си­ді­ли мо­вч­ки, кож­дий на своїм міс­ці, кож­дий за­ня­тий своїми дум­ка­ми. Тільки Прий­де­во­ля сто­яв ко­ло по­ро­га з ли­цем мерт­вецьки блі­дим і з за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, сто­яв, як жи­вий об­раз бо­лю, і ока не зво­див з Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба, не­мов від нього ждав не зна­ти якої пільги.

Ма­тій пер­ший прис­ту­пив до мо­ло­до­го па­руб­ка.

- Що ж ти, не­бо­же, га­даєш ро­би­ти? - спи­тав він м’яким, спів­чу­ючим го­ло­сом. Прийдеволя гля­нув на нього з ви­ра­зом не­пев­нос­ті на ли­ці.

- Або ж я знаю, що ро­би­ти та й що ді­яти? - від­ка­зав він зло­ма­ним го­ло­сом.- Смерть со­бі зроб­лю, як не змо­жу бо­дай пімсти­ти­ся на своїх во­ро­гах!

- Скарж їх до су­ду, най зло­дії хоть по­си­дять! - до­ра­див Ма­тій.

- До су­ду? - обіз­вав­ся по­ну­ро Анд­русь.- Ну, та­кож доб­ра ра­да! До су­ду! І хоть би їх там і по­за­суд­жу­ва­ли, то що? По­си­дять по па­ру мі­ся­ців та й вий­дуть і ще вдвоє бу­дуть мсти­ти­ся над людьми. Але чи їх по­за­суд­жу­ють? За що бу­де їх скар­жи­ти в су­ді, ко­ли сам не знає, що во­ни там дів­ці зро­би­ли? А хоть би й сто раз знав, то де має на се свід­ків, як їм до­ка­же? А мо­же, дів­ка са­ма, з влас­ної во­лі, зро­би­ла со­бі смерть, або, мо­же, бог знає, яка на то ін­ша бу­ла при­чи­на? Ех, Ма­тію, Ма­тію, з твоїм су­дом!.. Ту тре­ба ін­шо­го су­ду, ін­шої прав­ди!..

На ті сло­ва Ма­тій, мов справ­ді по­би­тий, схи­лив сум­но го­ло­ву і зітх­нув важ­ко, не­мов по­ми­мо своєї во­лі і охо­ти му­сив приз­на­ти їх прав­ду. А Прий­де­во­ля ще пильні­ше гля­дів на Анд­ру­ся і лед­ве чут­но про­мо­вив:

- Так, поб­ра­ти­ме, і я так га­дав, що свід­ків не­ма ні­яких!.. Ще ко­би хоть во­на жи­ла, гос­по­ди, ко­би во­на жи­ла!.. Але ви зна­ли, яка во­на бу­ла гор­да та не­по­дат­ли­ва, ні­якої ганьби, ні­яко­го згірд­но­го сло­ва не мог­ла стер­пі­ти!.. Ну, але що ж ме­ні ро­би­ти, що ді­яти?..

Андрусь взяв йо­го за пле­че і від­вів до ку­та, морг­нув­ши Ма­тієві, що­би відс­ту­пив­ся,- і від­так за­чав йо­му щось сти­ха шеп­та­ти до ву­ха. І вид­ко, що не­ма­лої ва­ги му­си­ли бу­ти Анд­ру­се­ві сло­ва, ко­ли мо­ло­дий па­ру­бок від них зра­зу поб­лід ще дуж­че да­лі по­чер­во­нів, а вкін­ці, трем­тя­чи всім ті­лом, не­мов у зим­ни­ці, залився го­лос­ним пла­чем і, га­ря­че стис­ка­ючи Анд­ру­се­ву ру­ку, вик­рик­нув:

- Так, твоя правда, брат­чи­ку, ін­шо­го ви­хо­ду не­ма! Так і зроб­лю, і най дієся зо мною бо­жа во­ля!

- Тілько зручно, роз­важ­но і смі­ло, а ні­чо­го не­ма бо­яти­ся! Всі ми під бо­жим су­дом хо­ди­мо, бо­жий суд на всіх рів­ний спра­вед­ли­вий, тілько людський суд не та­кий! А то­ді… то­ді по­ба­чиш, що по­лег­шає! Ну, а те­пер іди вже, доб­ра­ніч!

При­й­де­во­ля мовч­ки пок­ло­нив­ся і пі­шов.

Анд­русь пе­рей­шов­ся кілька ра­зів по ха­ти­ні, си­лу­ючись на­да­ти сво­му ли­цю спо­кій­ний ви­раз, хоть, оче­вид­но, і сам був до гли­би­ни зру­ше­ний. Да­лі прис­ту­пив до Бе­не­дя і вип­рос­ту­вав­ся пе­ред ним в ці­лій своїй ве­лет­ній пос­та­ві.

- Ну, ви ба­чи­ли на­шу ро­бо­ту?

- Бачив.

- І що ж на все те ска­же­те?

Бенедьо зві­сив го­ло­ву, мов хо­тів зіб­ра­ти до­ку­пи роз­си­па­ні дум­ки.

- З усе­го ба­чу, що ви щось страш­не і ве­ли­ке за­ду­ма­ли, хоть сам со­бі не мо­жу ви­яс­ни­ти, від­ки се у вас взя­ло­ся.

- Відки взя­ло­ся? Е, се дов­га гіс­то­рія, кот­ра, впро­чім, і не на­ле­жить до рі­чі.

- А від­так, чи бу­де у вас до­сить сил, що­би зро­би­ти те, що ду­маєте?

- Ми сіємо, а чи сім’я за­ро­дить ут­роє чи вде­ся­те­ро, сього не знаєм!

- А від­так… ще од­но… (Бе­недьо за­пи­нав­ся в мо­ві). Чи по­ду­ма­ли ви…

- Над чим?

- Над тим, що са­ме най­го­лов­ні­ше…

- Ну?

- Яка ко­ристь і для ко­го ко­ристь бу­де з ва­шої ро­бо­ти?..

Андрусь пильно пог­ля­дів на Бе­не­дя, а да­лі зас­мі­яв­ся гір­ким смі­хом:

- Ха, ха, ха, ко­ристь? А кон­че му­сить бу­ти ко­ристь?

- Ну, я так га­дав,- від­по­вів спо­кій­но Бе­недьо,- що ко­ли що ро­биться, і роз­важ­но ро­биться, то тре й по­га­да­ти, чи і для ко­го бу­де з то­го ко­ристь?

- Гм, вольно вам і так га­да­ти! А я так га­даю: отсе ме­не тіс­нить во­рог з усіх бо­ків, ви­хо­ду ме­ні не­ма ні­яко­го. Я на­би­ваю стрільбу. Чи заб’ю нею во­ро­га, чи се­бе са­мо­го, то ме­ні все од­но.

- Ні, ні, ні,- під­хо­пив жи­во Бе­недьо,- се так з вас го­во­рить слі­па без­ви­хід­на роз­пу­ка, а не роз­ва­га! Бо чи ж дій­шло аж до то­го, що не­ма ні­яко­го дру­го­го ви­хо­ду? А хоть би ді­ло й так сто­яло, то чи га­даєте, що се все од­но - за­би­ти се­бе або за­би­ти во­ро­га? Се­бе заб’єте - во­ро­го­ві ра­дість, во­ро­го­ві лег­ше та прос­то­вільні­ше!

Тепер на Анд­ру­ся прий­шла чер­га зві­си­ти важ­ку го­ло­ву і зби­ра­ти дум­ки до­ку­пи.

- Твоя прав­да! - ска­зав він вкін­ці до Бе­не­дя.- Ту тре­ба по­ду­ма­ти. Хо­чеш бу­ти на­шим поб­ра­ти­мом і ду­ма­ти ра­зом з на­ми?

- Вашим поб­ра­ти­мом, але не слі­пим зна­ря­дом ва­шої во­лі.

- Ні!

- І щоб вільно бу­ло кож­до­му ду­ма­ти, що хо­че, і дру­гим го­во­ри­ти, що ду­має…

- Се у нас і те­пер вільно. Ад­же ти чув ни­ні…

- Так-то так, але я ще раз со­бі те ви­мов­ляю. Со­бі і кож­до­му.

- Добре.

- А на та­ке, то бу­ду ва­шим поб­ра­ти­мом, бу­ду ду­ма­ти ра­зом в ва­ми над тим, чи не­ма для нас ви­хо­ду з ве­ли­кої, все­на­род­ної крив­ди!

Андрусь, а за ним Ма­тій ра­діс­но об­ня­ли Бе­не­дя, як бра­та.

Наші поб­ра­ти­ми так бу­ли за­ня­ті со­бою і своїми дум­ка­ми, що й не чу­ли, як хтось за­ка­ла­тав у сі­ня­ні две­рі, от­во­рив їх з лег­ким скри­пом і ввій­шов до сі­ней. Аж ко­ли рип­ну­ли й хат­ні две­рі і но­вий гість ста­нув на по­ро­зі ха­ти, то­ді по­ба­чи­ли йо­го. Се був ви­со­кий, ру­дий пей­са­тий жид з не­доб­рим по­зо­ром си­вих очей і з не­доб­рим ви­ра­зом на пі­га­нис­тім ли­ці, хоть те ли­це в тій хви­лі тро­хи роз’ясне­не бу­ло яко­юсь зло­ві­щою ра­діс­тю.

- Дай бо­же! - мурк­нув жид, при­під­няв­ши дріб­ку ка­пе­люх на го­ло­ві.

- Дай бо­же! - від­по­вів Ма­тій, кот­ро­му якось не­доб­ре зро­би­ло­ся на вид но­во­го гос­тя. Бо той но­вий гість, то був йо­го най­більший во­рог, Морт­ко, нас­тав­ник при ко­ша­рах у Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра. [2] Ма­тій не­ма­ло зди­ву­вав­ся, чо­го хо­че Морт­ко те­пер, в та­ку піз­ню до­бу, в йо­го ха­ті, але при­вич­не на­шим лю­дям по­ша­ну­ван­ня для кож­до­го вхо­дя­чо­го в ха­ту ка­за­ло Ма­тієві скри­ти в гли­би­ні ду­ші свою не­на­висть і всі від­жи­ва­ючі на вид Морт­ка бо­лю­щі спо­мин­ки. Він при­ві­тав жи­да хо­лод­но чем­ним ви­дом:

- Сідайте, Морт­ку!

Морт­ко кив­нув го­ло­вою і сів.

- Що там чу­ва­ти, що так піз­но гос­ти­те до нас?

- А що ж би? Все доб­ре чу­ва­ти! - від­по­вів із зло­рад­ним ус­мі­хом Морт­ко, а по хви­лі до­дав: - Був у вас ни­ні воз­ний з су­ду?

Матій здриг­нув при сло­ві «суд», не­мов уко­ло­тий.

- Ні,- лед­ве ви­ду­шив він, чу­ючи щось не­доб­ро­го,- не був.

- Ну, то, пев­но, завт­ра бу­де. У ме­не був ни­ні.

- Ну, і що ж там вам при­ніс но­во­го? - спи­тав Ма­тій, трем­тя­чи всім ті­лом.

- Наша спра­ва скін­че­на.

- Скінчена!

- Так! І так скін­че­на, як я вам ка­зав. Бо по­що то бу­ло вам мі­ша­ти­ся до чо­гось, що вас не об­хо­дить?

- Не об­хо­дить! - скрик­нув бо­ліс­но Ма­тій.- Жи­де, сього ме­ні не го­во­ри, бо хоть ти і в моїй ха­ті, але, знаєш, чо­ло­вік не свя­тий!

- Ну, ну,- від­ка­зав Морт­ко,- не маєте за що гні­ва­ти­ся. Я не то хтів ска­за­ти. Я хтів ли­шень ска­за­ти, що ви за­дар­мо на ме­не верг­ли пі­дер­жін­ня (пі­доз­рін­ня) і що я в тій спра­ві, бог сві­док, ні­чо не ви­нен! Сам про­ку­ра­тор у Сам­бо­рі то­го приз­нав і ска­зав, що про­тив ме­не не­ма ні­яко­го до­ка­зу, то він не мо­же ме­не ос­кар­жи­ти за то­ту річ, що ви на ме­не зва­ли­ли. Впив­ся не­біж­чик Пів­то­рак, упав у яму,- що ж я то­му ви­нен?

При тих сло­вах Ма­тій, мов ог­лу­ше­ний уда­ром довб­ні, по­ну­рив го­ло­ву і не міг ска­за­ти ані сло­ва. «Про­па­ло, про­па­ло! - шеп­та­ло, ши­пі­ло, вер­ті­ло щось в йо­го го­ло­ві.- По­гиб чо­ло­вік, та й слід по нім зас­тив, а той…»

В тій хви­лі Анд­русь Ба­са­раб, що до­сі мовч­ки слу­хав усеї тої роз­мо­ви, звер­нув­ся сам до жи­да:

- Що се за спра­ва та­ка, Морт­ку? Яку ви спра­ву маєте з Ма­ті­єм?

- А на­що вам то зна­ти? - від­по­вів ураз­ли­во Морт­ко.

- Вже ти не пи­тай, на­що ме­ні то зна­ти,- від­ка­зав Анд­русь.- Але то­бі,- що то­бі шко­дить ска­за­ти?

- Т-та шко­ди­ти не шко­дить, але…

Жид пог­ля­дів на Анд­ру­ся пильно, не­мов бо­яв­ся на­жи­ти со­бі в нім но­во­го во­ро­га.

- Говори ж, ко­ли не шко­дить! - ска­зав Анд­русь і став над Морт­ком, мов чорт над гріш­ною ду­шею.

- Та що ту й го­во­ри­ти - пус­та спра­ва, püs­te Geschäft, та й го­ді! Тя­ми­те, от уже два ро­ки то­му з ями ви­до­бу­ли кос­ті чо­ло­ві­ка. По перст­ню піз­на­ли, що то був Іван Пів­то­рак, чо­ло­вік тої Пів­то­рач­ки, що то­та ха­та єї. Він пе­ред ро­ком десь був про­пав. Ну, а Ма­тієві від­кись вліз­ло в го­ло­ву, що я щось то­му ви­нен, що він впав в яму, та й ну ж на ме­не по­да­ва­ти до су­ду. Він га­дав, що ме­не за­раз озьмуть та й по­ві­сять… Ко­ли-бо то в су­ді так не йде: скар­жиш ко­го, то впе­ред до­ка­жи! А ту як мож до­ка­за­ти? Ну, але, бо­гу дя­ку­ва­ти, вже спра­ва скін­чи­ла­ся! Слу­хай­те, Ма­тію, я ще раз ка­жу: що́ вам бу­ло в то­го вда­ва­ти­ся та тра­ти­ти­ся на про­цес? А те­пер, ко­ли-сте прог­ра­ли, за­будьте о всім і будьмо со­бі знов доб­рі, як пе­ред тим! Ну, по­дай ру­ку, ста­рий!

Жид прос­тяг­нув Ма­тієві ру­ку.

- Я, то­бі? - скрик­нув Ма­тій.- Я мав би свою ру­ку клас­ти в то­ту ру­ку, що мо­го Іван­чи­ка зо сві­ту зіг­на­ла? Ні, не діж­деш то­го!

- Ну, ви­ди­те,- ска­зав жид, обер­та­ючись до Анд­ру­ся,- він усе своє. Слу­хай­те, Ма­тію, ви со­бі з та­ков бе­сі­дов дай­те спо­кій, бо те­пер, ко­ли суд ска­зав, що я неви­нен, ніх­то ме­ні то­го не сміє ска­за­ти. Те­пер я вас мо­жу скар­жи­ти за об­ра­зу!

- Ну, скарж, скарж,- крик­нув Ма­тій,- най ме­не по­ві­сять, що ма­ли те­бе по­ві­си­ти. А я, хоть би й де­сять су­дів не знай­ти що ка­за­ло, все бу­ду свеї, що ніх­то ін­ший, тілько ти пхнув Іва­на в яму! Та й го­ді. А те­пер іди ме­ні з ха­ти, бо як ми терп­цю не ста­не, то го­то­во що не­лад­не бу­ти ме­жи на­ми!

Мортко стис пле­чи­ма і пі­шов. Але в две­рях ще раз обер­нув­ся, пог­ля­нув з по­гор­дою на Ма­тія і ска­зав: - Дурний гой! Він га­дав, що ме­ні що зро­бить про­це­сом, а то би тре­ба не так ра­но вста­ти, що­би ме­ні що зро­би­ти!

І з ти­ми сло­ва­ми Морт­ко пі­шов. А Ма­тій усе ще си­дів на при­піч­ку, блі­дий, роз­би­тий, трем­тя­чий, си­дів без мис­лі і ру­ху, а в го­ло­ві йо­го, мов мли­но­ве ко­ле­со, то­рох­ті­ло од­но тем­не, пус­те, хо­лод­не сло­во: про­па­ло! про­па­ло! про­па­ло!..

Андрусь Ба­са­раб прис­ту­пив до нього і по­ло­жив свою ду­жу до­ло­ню на йо­го пле­че.

- Побратиме Ма­тію!

Матій під­вів очі і пог­ля­нув на нього, мов по­то­па­ючий.

- Що се за спра­ва та­ка? Що за про­цес? Чо­му ми до­сі ні­чо о нім не зна­ли?

- Ех, про­па­ло, все про­па­ло! - від­ка­зав Ма­тій.- Що те­пер і го­во­ри­ти о тім!

- Ні, ти роз­по­відж, то­бі са­мо­му легше бу­де!

- Ой вже, бу­де ме­ні лег­ше! - ска­зав Ма­тій.- Про­па­ло, та й го­ді!

- Та хто ще знає, чи про­па­ло,- вмі­шав­ся Бе­недьо.- Ад­же не раз мож­на раз прог­ра­ний про­цес за­ча­ти дру­гий раз і ви­г­ра­ти! А ту ще, як той жид ка­зав, і зов­сім так зле не є. Ад­же ваш про­цес і в су­ді не був, а тільки про­ку­ра­тор уз­нав, що до­ка­зів не­ма, кілько тре­ба для ос­кар­жен­ня. Зна­читься, як­би до­ка­зи бу­ли, то й ос­кар­жен­ня бу­де.

Лице Ма­тія про­яс­ни­ло­ся тро­хи при тих сло­вах.

- Чи так? - спи­тав він прос­ту­ючись. Але якась важ­ка дум­ка жи­во знов на­сі­ла на нього і при­да­ви­ла до­до­лу.

- Ні, ні, ні, не­ма що й го­во­ри­ти,- ска­зав він.- Сяк чи так, а все про­па­ло. Три ро­ки ми­ну­ло, де я те­пер возьму ліп­ших до­ка­зів? Го­ді, го­ді й ду­ма­ти о тім!

І він зак­рив ли­це ру­ка­ми, а з очей йо­го по­ли­лись га­ря­чі на­бо­ле­ні сльози і по­тек­ли по­між пальця­ми і за­ка­па­ли на зем­лю. Бе­недьо і Анд­русь по­ба­чи­ли, що ни­ні го­ді з ним да­лі го­во­ри­ти,- удар був над­то сильний і наг­лий і під­тяв усю йо­го твер­дість. Тож Анд­русь мовч­ки стис­нув Бе­недьову ру­ку, взяв ка­пе­люх і ти­хо вий­шов. Бе­недьо та­кож ти­хо ро­зіб­рав­ся і ляг на ла­ві на своїм пе­те­ку. А Ма­тій си­дів на при­піч­ку, мов по­мерт­ві­лий, мов з ка­ме­ня ви­те­са­ний. Наф­то­ва лам­поч­ка блі­до і чим­раз блі­ді­ше мер­ко­ті­ла на ко­ми­ні. По ку­тах ха­ти­ни сто­яли стов­бу­ри су­мер­ку, не­мов жду­чи тіль­ки хви­лі - за­гас­нен­ня лам­пи, щоб гульну­ти з ку­тів на ха­ту, при­да­ви­ти і прик­ри­ти со­бою все зго­ри до­ни­зу. Бе­недьо ско­ро тільки ляг, так в тій же хви­лі під тис­ком ти­сяч­них сильних вра­жінь то­го дня зас­нув мерт­вецьким сном. Уже ми­ну­ла пів­ніч, за­гас­ла лам­па, пітьма за­ляг­ла ха­ти­ну, а Ма­тій все ще си­дів на при­піч­ку, з ли­цем, зак­ри­тим до­ло­ня­ми, без ру­ху, без сло­ва, без дум­ки, чу­ючи в сер­ці тільки страш­ний біль, ве­ли­ку пус­то­ту і не­мов якусь сві­жу ще ра­ну, зав­да­ну тою дум­кою, що і в су­дах уже не­ма прав­ди для бід­но­го ро­біт­ни­ка. Аж геть над ра­ном сон пе­ре­міг втом­ле­не ті­ло, го­ло­ва йо­го схи­ли­ла­ся до­до­лу, ру­ки опа­ли безв­лад­но, і, ляг­ши на го­лий при­пі­чок, Ма­тій зас­нув на го­ди­ноч­ку, по­ки не роз­да­лось по всім Бо­рис­ла­ві ра­нішнє ка­ла­тан­ня та дзво­нен­ня, скли­ка­юче ро­бу­чий люд до пра­ці.

V

В по­не­ді­лок ра­но ви­ри­на­ло блис­ку­че сон­це з-по­за ро­же­вих хма­рок, щоб че­рез день знов па­ли­ти та жа­ри­ти не­розц­ві­лу під­гірську зем­лю. В блис­ку­чій ле­генькій брич­ці на ре­со­рах, тяг­не­ній па­рою бист­рих пі­га­нис­тих ко­ней, їхав Ле­он Гам­мерш­ляг з Дро­го­би­ча до Бо­рис­ла­ва. Ве­се­лий, ро­же­вий був наст­рій йо­го ду­ха, блис­ку­чі на­дії ви­ри­на­ли пе­ред ним, роз­рос­та­ли­ся, пов­ні­ли, на­би­ра­ли ті­ла і кро­ві. Мір­не гой­дан­ня брич­ки роз­кіш­но вко­ли­су­ва­ло йо­го, а йо­го влас­ні мис­лі та ду­ми зо­ло­ти­ли пе­ред ним увесь світ. Але ж бо й нап­ра­цю­вав­ся, на­лі­тав­ся він че­рез тих три не­ді­лі, наз­нав­ся нес­по­кою, три­во­ги, на­во­ло­чив­ся з усі­ля­ки­ми людь­ми, по­ки та­ки не до­бив­ся сво­го, не вхо­пив се­ред тої су­то­ло­ки зо­ло­ту нит­ку, кот­ра чень за­ве­де йо­го й до клуб­ка ба­гатст­ва! Йо­го по­бут у Від­ні, сяк чи так ка­жу­чи, був справ­ді од­ною з най­смі­лі­ших і най­щас­ли­ві­ших йо­го спе­ку­ля­цій! То бу­ла прав­ди­ва лов­ля на зо­ло­ту риб­ку! Ну, і вда­лась же йо­му то­та лов­ля так, що ліп­ше й го­ді! Ле­он пе­ре­ду­му­вав усі под­ріб­нос­ті тої ге­роїчної лов­лі, об­чис­ляв­ся з ча­сом і гріш­ми, щоб усе в за­ду­ма­ній ним афе­рі піш­ло пра­вильно, вмі­ло та справ­но, як у го­дин­ни­ку. Го­лов­на суть йо­го га­док бу­ла ось у чім.

Проживаючий в Від­ні бельгій­ський хі­мік Ван-Гехт, що від кількох літ пра­цю­вав над ана­лі­зою зем­но­го вос­ку, по дов­гих про­бах ви­най­шов спо­сіб чи­щен­ня то­го вос­ку до та­кої сте­пе­ні, що очи­ще­ний віск тра­тив влас­ти­вий неп­ри­єм­ний за­пах наф­то­вий. Не­ве­лич­ка при­міт­ка вос­ку пчо­ля­чо­го на­да­ва­ла йо­му за­пах, а знов ін­ша хі­міч­на при­міш­ка - бар­ву зви­чай­но­го, чис­то­го пчо­ля­чо­го вос­ку. Сей но­вий фаб­ри­кат він наз­вав це­ре­зи­ною і вис­та­рав­ся о па­тент на вик­люч­не ко­рис­тан­ня з своєї ви­на­хід­ки. Про­би сво­го вос­ку Ван-Гехт піс­лав між ін­ши­ми і до цер­ков­но­го си­но­ду в Ро­сії з за­пи­тан­ням, чи міг би та­кий віск най­ти вступ до пра­вос­лав­них церк­вів, і з за­яв­ле­ни­ям, що в та­кім ра­зі він міг би дос­тав­ля­ти йо­го в ве­ли­кій ма­сі і по ці­ні да­ле­ко ниж­чій, ніж ці­на пчо­ля­но­го вос­ку. Си­нод від­пи­сав йо­му по які­мось ча­сі, що пред­ло­же­ний віск вип­ро­бу­ва­но, що він ока­зав­ся ні­чим не гір­шим від пчо­ля­чо­го і що в кож­дій пра­вос­лав­ній церк­ві в Ро­сії свіч­ки з то­го вос­ку мо­жуть го­рі­ти без ні­якої уй­ми для хва­ли бо­жої. В ра­зі, ко­ли б він, Ван-Гехт, міг дос­та­чи­ти ба­га­то та­ко­го вос­ку і по де­ше­вій ці­ні, си­нод за­пов­нює йо­му ве­ли­кий від­бут у Ро­сії. Ма­ючи той важ­ний доз­віл і па­тент на се­ми­літ­ню влас­ність своєї ви­на­хід­ки, Ван-Гехт за­ду­мав до­би­ти­ся ни­ми мільйо­но­во­го маєтку. Він до­сі був бід­ним тех­ні­ком, з тяж­кою бі­дою отяг­нув­ся на улад­жен­ня в Від­ні влас­ної не­ве­лич­кої ла­бо­ра­то­рії хі­міч­ної, в кот­рій пра­цю­вав сам при по­мо­чі тільки од­но­го асис­тен­та-по­міч­ни­ка, ні­м­чи­ка Шеф­фе­ля. Тож і не див­но, що те­пер він рі­шив­ся як­най­до­рож­че про­да­ти здо­бу­ток своєї пра­ці. В тій ці­лі він ого­ло­сив у тор­го­вих та бір­жо­вих ча­со­пи­сах ві­денських свою ви­на­хід­ку і отво­ре­ні для неї об­шир­ні від­бу­то­ві рин­ки, зап­ро­шу­ючи «p. t. па­нів предп­риємців, фаб­ри­кан­тів та ка­пі­та­ліс­тів, кот­рі при йо­го спі­ву­ді­лі хо­ті­ли би зро­би­ти ко­рис­ну спе­ку­ля­цію, до по­ро­зу­мін­ня, чи то осо­бис­то, чи то пос­ред­ст­вом аген­тів, з ви­на­хід­чи­ком Ван-Гех­том». Се ого­ло­шен­ня зро­би­ло від­ра­зу чи­ма­лий роз­рух се­ред ка­пі­та­ліс­тів ві­ден­ських, а особ­ли­во се­ред га­лицьких жи­дів, що від­дав­на вже грі­ли ру­ки при бо­рис­лавській наф­ті та при бо­рис­лавськім вос­ку. Дов­ко­ла убо­гої Ван-Гех­то­вої ла­бо­ра­то­рії, по­мі­ще­ної в най­мле­ній вог­кій квар­ти­рі в су­те­ре­ні, по­ча­ли тиш­ком та крадько­ма за­бі­га­ти різ­ні аген­ти: один дру­го­го уни­кав, а ні­кот­рий не прис­ту­пав пря­мо до ді­ла, тільки віт­рив з бо­ків, мов со­ба­ка. Ван-Гехт ба­чив усе те, і хоть пот­ро­хи не­тер­пив­ся в ожи­дан­ці ба­жа­но­го мільйо­на, то, з дру­го­го бо­ку, й ра­ду­вав­ся, зна­ючи, що в ка­пі­та­ліс­тич­нім сві­ті вже во­но так ве­деться, що ко­ли йде о якесь важ­ні­ше ді­ло, то на­сам­пе­ред ню­хається і ма­цається на всі бо­ки, що ніх­то ні­ко­му не до­ві­ряє, кож­дий кож­до­го боїться, і хоть кож­дий рад би ви­пе­ре­ди­ти своїх соб­ра­тів у по­го­ні за зис­ком, а по змо­зі ще й од­но­го та дру­го­го соб­ра­та по­ва­ли­ти на зем­лю, то, з дру­го­го бо­ку, кож­дий ста­рається ні в чім не по­да­ти ви­ду дру­гим, хоть, мо­же, внут­рі і зго­ряє все­по­жи­ра­ючою га­ряч­кою. Ван-Гехт знав те доб­ре і ста­рав­ся й со­бі не по­да­ва­ти ні­яко­го ви­ду. Він по-давньому пра­цю­вав з своїм по­міч­ни­ком у ла­бо­ра­то­рії, за­хо­див ча­сом на бір­жу, але все дер­жав­ся збо­ку, смир­ненько, мов і зов­сім не той. Але про­те він доб­ре за­мі­чав, що йо­го ни­зенька, під­сад­ку­ва­та і тро­хи об­реск­ла фі­гур­ка по­чи­нає звер­та­ти на се­бе ува­гу в тім сві­ті мо­ца­рів ка­пі­та­лу.

Та во­но й не ди­во бу­ло. Ад­же се ді­ялось при кін­ці 60-х ро­ків, в до­бі ве­ли­ко­го роз­го­ну про­мис­ло­во­го в Авст­рії, в до­бі ве­ли­кої спе­ку­ля­цій­ної га­ряч­ки, ве­ли­ко­го «Aufsch­windl»-у! [3] Ад­же в той сам час, ко­ли в га­зе­тах по­яви­ло­ся Ван-Гех­то­ве ого­ло­шен­ня, кла­лись ос­нов­ні ка­ме­ні під слав­ноз­віс­ну «ро­тун­ду» - го­лов­ний бу­ди­нок ві­денської всес­ві­т­ньої ви­с­та­ви 1873 р.! А що рів­но­час­но з тим бір­жо­вим та спе­ку­ля­цій­ним «Aufsch­windl»-ом і не­від­луч­но від нього сі­ялись сі­ме­на ві­денсько­го «кра­ху» 1873-го ро­ку, сього в до­бі га­ря­ч­ки ніх­то не про­чу­вав, а Ван-Гех­та се й зов­сім не об­хо­ди­ло.

Але вже, пев­но, ні­ко­го так не роз­во­ру­ши­ло Ван-Гех­то­ве ого­ло­шен­ня, як на­ших зна­ко­мих, бо­рис­лавських ту­зів, Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра та Ле­она Гам­мерш­ля­га. Во­ни від­дав­на вже ме­та­лись на всі бо­ки, щоб здо­бу­ти для бо­рис­лавсько­го вос­ку який ліп­ший і пев­ні­ший від­бут, ніж до­сі. Та й са­ма при­ро­да їх ко­па­лень пер­ла до то­го, що прий­шла по­ра на­ля­га­ти го­лов­но ва ви­до­бу­ван­ня вос­ку, що віск мав те­пер ста­ти­ся під­ва­ли­ною бо­рис­лавсько­го ба­гатст­ва, а наф­та - ті­льки більше або мен­ше сильною під­по­рою. Бо тре­ба зна­ти, що в пер­шій до­бі роз­вит­ку бо­рис­лавських про­мис­лів бу­ло як­раз на­від­во­ріть: наф­та ста­но­ви­ла го­лов­не дже­ре­ло до­хо­дів, а віск, ко­ли де зди­ба­лись у пер­ших нег­ли­бо­ких ямах йо­го пок­ла­ди, або зов­сім об­ми­нав­ся, ли­шав­ся в зем­лі, або хоть і ви­би­рав­ся, але ма­ло. Бра­ли йо­го за­хо­жі ріп­ни­ки, бра­ли заїжджі лю­ди, що приїзди­ли до Бо­рис­ла­ва де­що про­да­ва­ти,- і на­во­зи­ли йо­го до до­мів не раз ці­ли­ми ве­ли­ки­ми гру­да­ми. Жи­ди ма­ло сто­яли о віск, особ­ли­во дріб­ні влас­тив­ці, що ма­ли по од­ній, по дві ями. Але те­пер нас­та­ло дру­ге ді­ло. Наф­та в ве­ли­кій час­ті ям ви­чер­па­лась, дже­ре­ла, про кот­рі жи­ди ду­ма­ли, що бу­дуть плис­ти ві­ко­віч­но, по­ча­ли ви­си­ха­ти. Та й ще ті кля­ті аме­ри­кан­ці не тільки що по­ча­ли свою наф­ту спро­вад­жу­ва­ти до Євро­пи, а до­ка­за­ли ще й то­го, що їх наф­та по­ка­за­лась і ліп­ше чи­ще­ною, і - де­шев­шою від бо­рис­лавської! Тож не ди­во, що го­лов­на ва­га бо­рис­лавсько­го про­мис­лу му­си­ла з наф­ти пе­ре­ва­ли­тись на віск. Жи­ди ки­ну­лись роз­би­ра­ти плит­кі ями і слі­ди­ти за ти­ми жи­ла­ми, кот­рі по­ли­ша­лись дав­ні­ше; від го­лов­них пря­мо­вих шах­тів по­ча­ли бра­ти склес­ні, бо­ко­ві штольні, прос­ті і кру­ті, як до пот­ре­би. По­ча­ли та­кож за­пус­ка­ти­ся да­лі вглиб; що впе­ред най­глиб­ші ями бу­ли 30-50 саж­нів, те­пер піш­ли до 80-100 саж­нів; чим да­лі вглиб, тим пок­ла­ди вос­ку ста­ва­ли груб­ші, жи­ли ста­ва­ли ба­гат­ші та ви­дат­ні­ші. Од­не тільки за­ка­ра­ло бо­рис­лавських ту­зів - се до­ро­гіт­ня очи­ст­ки то­го вос­ку; йо­го дес­ти­ля­ція при дій­ст­ві ква­су сір­ко­во­го і дру­гі про­це­си, пот­ріб­ні для ви­роб­лен­ня з тої жов­тої, зем­ля­нис­тої ма­си бі­ло­го па­ра­фі­но­во­го вос­ку, кош­ту­ва­ли ба­га­то; ці­на па­ра­фі­ну, хоть знач­но ви­со­ка, не мог­ла-та­ки при­но­си­ти фаб­ри­кан­там ве­ли­ких і швид­ких зис­ків. Аж ось у тій пот­ре­бі, мов по­міч­ний ан­гел з не­ба, яв­ляється ви­гад­ли­вий бельгієць із своєю ви­на­хід­ко­ю! Ви­роб­лю­ван­ня це­ре­зи­ни,- пи­ше він у своїм ого­ло­шен­ні,- стоїти­ме де­шев­ше, ніж ви­роб­лю­ван­ня чис­то­ї па­ра­фі­ни. Да­лі це­ре­зин має за­пев­не­ний від­бут в Ро­сію. А ще ви­на­хід­ник - бельгієць! А бе­льгій­ці, звіс­но, на­род ста­теч­ний, дільний, на кот­ро­го мо­ж­на спус­ти­ти­ся,- не те, що віт­ро­го­ни фран­цу­зи або швінд­ле­ри нім­ці! Зна­читься, зиск і швид­кий, і ве­ли­кий, і пев­ний!

І Гер­ман, і Ле­он, про­чи­тав­ши Ван-Гех­то­ве об­ві­щен­ня, сей­час на­пи­са­ли до своїх аген­тів, щоб ста­ра­ли­ся роз­піз­на­ти се ді­ло, роз­ві­да­тись о ус­ло­ви­ни, і обі­ця­ли в ра­зі ко­рис­них ви­дів са­мі приїха­ти до Від­ня і до­вер­ши­ти тор­гу. Та тільки ж аген­том Гер­ма­на був який­сь со­лід­ний ні­мець-ге­шефтс­ман, що хоть лу­пив з Гер­ма­на доб­рі гро­ші, за­те вже і вмів по­хо­ди­ти ко­ло йо­го діл у Від­ні. Він, одер­жав­ши Гер­ма­но­ве при­по­ру­чен­ня, пі­шов з ним пря­мо до Ван-Гех­та, роз­пи­тав йо­го о ус­ло­ви­ни, по­тор­гу­вав­ся де­що, і, вип­ро­сив­ши у нього, що за­дер­жить в тай­ні їх вступ­ну умо­ву, обі­цяв йо­му, що най­да­лі за тиж­день, за два приїде й сам предп­риємець і до­вер­шить з ним зго­ди. При тім агент за­пев­нив Ван-Гех­то­ві, що Гер­ман чо­ло­вік со­лід­ний і грун­тов­ний і, роб­ля­чи з ним зго­ду, він мо­же бу­ти пев­ний сво­го. Звіс­на річ, агент зго­ри ста­рав­ся ви­би­ти з го­ло­ви Ван-Гех­то­ві гад­ки про бу­ду­щий мільйон, але все-та­ки впев­няв йо­го, що на пів­мільйо­на мо­же ма­ти на­дію і що йо­го при­по­руч­ник кра­ще, ніж хто дру­гий, зду­жає спов­ни­ти ту на­дію. Ван-Гехт, хоть і з жа­лем в сер­ці, прис­тав на все: не­хай і пів­мільйо­на, то все ж і се крас­ний маєток, о якім він ко­лись і сни­ти не міг. Агент ще раз на­ляг на те, щоб Ван-Гехт за­дер­жав в тай­ні їх уго­ду, а бельгієць, не до­га­ду­ючись, о що там­то­му хо­дить, прис­тав і на те. Швид­ко від­так агент за­те­лег­ра­фу­вав Гер­ма­но­ві, як стоїть ді­ло, і про­сив йо­го як­най­швид­ше при­їзди­ти до Від­ня для до­вер­шен­ня уго­ди з Ван-Гех­том. Ми ба­чи­ли вже, в якім наст­рої ду­ха і се­ред яких обс­та­вин зас­та­ла йо­го то­та те­лег­ра­ма.

Але тим ча­сом і агент Ле­она Гам­мерш­ля­га не спав. То був про­вор­ний, хит­рий ві­денський жи­док, зна­ко­мий Ле­о­но­ві вже від­дав­на. Він за не­ве­лич­ку пла­ту слу­жив йо­му аген­том, бо Ле­он, як і всі т[ак] зв[а­ні] ні­мецькі жи­ди-лі­бе­ра­ли, хоть лю­бив по­вер­хов­но пе­ред людьми яс­ні­ти та бли­ща­ти, за­те в скри­тос­ті, в при­ват­них ді­лах ні­ко­ли не міг поз­бу­ти­ся влас­ти­вої ку­пецько-жи­дівської скна­рос­ті та бруд­но­ти. Тож він во­лів дер­жа­ти й ле­да яко­го пар­ши­венько­го аген­та, щоб тільки мен­ше йо­му пла­ти­ти. Прав­да, агент той умів до­сі зав­сігди хит­ро­муд­ро улад­жу­ва­ти Ле­оно­ві ді­ла, «за йо­го ру­кою» ве­ло­ся Ле­оно­ві, і він уже кілька ра­зів по­си­лав йо­му надз­ви­чай­ні до­дат­ки на знак сво­го приз­нан­ня. От той-то агент і сим ра­зом ула­див се важ­не ді­ло на ве­ли­ку ра­дість Ле­она. Своїм зви­чаєм, він не брав­ся до ді­ла про­с­то, як ні­мець, але ко­ле­сив, кру­тив­ся, ню­хав, про­ві­ду­вав че­рез де­ся­ті ру­ки. Аж ось ро­зій­шов­ся слух, що Ван-Гехт ста­вить не­чу­ва­но ви­со­кі жа­дан­ня. Сам ні­мець, агент Гер­ма­на, роз­по­ві­дав у кру­зі своїх то­ва­ри­шів, що хо­див до бельгій­ця (за­мов­чу­ючи, в чиїм ді­лі) і що той пос­та­вив та­кі ус­ло­ви­ни: що прий­мив би ся ке­ру­ва­ти фаб­ри­кою це­ре­зи­ни, ко­ли предп­риємець за­пев­нить йо­му се­ми­літ­ню без­пе­ре­рив­ну служ­бу і 5000 р[инських] пла­ти на тиж­день та й ще в двох пос­лід­ніх ро­ках 5 % ди­ві­ден­ду з чис­то­го зис­ку від про­да­ної це­ре­зи­ни. Та­кі важ­кі ус­ло­ви­ни му­си­ли, пев­но, на­ля­ка­ти кож­до­го; Ле­оно­во­му аген­то­ві від­па­ла й охо­та іти до Ван-Гех­та. Але він про­ню­хав ін­шу стеж­ку в го­рох. Пе­ред кілько­ма дня­ми, імен­но по умо­ві з нім­цем, Ван-Гехт замк­нув свою ла­бо­ра­то­рію, ста­ра­ючись спро­да­ти її, відп­ра­вив та­кож сво­го по­міч­ни­ка, Шеф­фе­ля, кот­рий те­пер, без міс­ця і за­ріб­ку, жив при од­ній з тіс­них ву­ли­чок ві­денсько­го Vors­tadt-у. [4] До то­го-то Шеф­фе­ля й пі­шов Ле­онів агент і по­чав ви­пи­ту­ва­ти та ви­ба­ду­ва­ти йо­го. Він діз­нав­ся, що Шеф­фель знає док­лад­но сек­рет фаб­ри­ка­ції це­ре­зи­ни, зу­мів би ула­ди­ти від­по­від­ні кіт­ли і при­ла­ди, од­ним сло­вом, зу­мів би вес­ти фаб­ри­ку. Прав­да, Шеф­фель, чо­ло­вік бід­ний, нес­мі­лий і со­віс­ли­вий, був би на­ра­зі відт­ру­тив кож­до­го, хто би йо­му був ска­зав: хо­ди сю­ди і фаб­ри­куй це­ре­зину! Але хит­рий жи­док не ска­сав йо­му сьо­го, но за­то сей­час по роз­мо­ві з Шеф­фе­лем на­пи­сав лист до Ле­она, щоб приїздив, бо хоть Ван-Гехт і ста­вить ду­же ви­со­кі жа­дан­ня, то пре­цінь з ін­шо­го бо­ку чень ся спра­ва да­сть­ся да­ле­ко ко­рис­ні­ше і лег­ше ула­ди­ти.

А по­ки що жи­док-агент прий­няв­ся об­роб­ля­ти Шеф­фе­ля на своє ко­пи­то. Він зап­ри­яз­нив­ся з ним при пи­ві, за­хо­див кілька ра­зів до йо­го ха­ти і приг­ля­нув­ся йо­го бід­но­му жит­тіф. Шеф­фель жа­лу­вав­ся йо­му на своє убо­жест­во, на не­дос­та­чу за­ріб­ку, а жи­док, мов на­пе­ре­кір, роз­во­див пе­ред ним ши­ро­кі, блис­ку­чі кар­ти­ни зис­ків, маєтку та дос­тат­ку, на­тя­ка­ючи чим­раз ви­раз­ні­ше, що і для нього зов­сім не за­пер­ті бра­ми до то­го зо­ло­то­го раю. Бід­ний Шеф­фель зіт­хав і знов по­чи­нав роз­во­ди­ти свої жа­лі. Щоб йо­го ліп­ше прив’яза­ти, жи­док кілька ра­зів де­лі­кат­но ви­по­зи­чу­вав йо­му не­ве­ли­кі су­ми гро­шей, раз у раз обі­цю­ючи, що пос­та­рається для нього о міс­це, та й то о та­ке ко­рис­не, що бу­де йо­го, пев­но, по­вік дя­ку­ва­ти. Шеф­фель не­до­вір­ли­во хи­тав го­ло­вою, але жи­док так упер­то товк своє, що бі­да­ка звільна не­мов ту­ма­нів, не­мов безв­лад­но да­вав­ся уно­си­ти те­чії блис­ку­чих жи­д­ко­вих обі­ця­нок. До­сить то­го, що до приїзду Ле­она Шеф­фель уже був май­же чис­то прис­по­соб­ле­ний до то­го, що з ним за­ду­мав агент.

Леон прич­ва­лав до Від­ня, не зна­ючи, як йо­го агент ду­має ула­ди­ти спра­ву. А ко­ли по­чув йо­го дум­ку, то зра­зу не­мов зверг­ся. Але се не був опір; поп­ри дов­шій бе­сі­ді з аген­том він прис­тав на все і ка­зав йо­му при­вес­ти Шеф­фе­ля до сво­го го­те­лю. Тут по не­дов­гій бо­ротьбі, пер­тий, з од­но­го бо­ку, нуж­дою сво­го те­пе­рішнього по­ло­жен­ня, а з дру­го­го бо­ку, блис­ку­чи­ми Ле­оно­ви­ми обі­цян­ка­ми, Шеф­фель уляг. Він при­рік Ле­оно­ві, що поїде з ним до Бо­рис­ла­ва і бу­де вес­ти таємну фаб­ри­ка­цію це­ре­зи­ни, та й то за від­по­від­но не­ве­ли­ку пла­ту. А що­би бу­до­ву і ве­ден­ня но­вої фаб­ри­ки прик­ри­ти чи­м ін­шим і від­вес­ти людські очі, Шеф­фель, нес­ві­до­мий га­лицьких обс­та­вин, по­ра­див Ле­оно­ві го­ло­си­ти, що се бу­дується не­ве­лич­кий па­ро­вий млин. Леон, як ми ба­чи­ли, й зро­бив се, не роз­ва­жив­ши доб­ре, до чо­го ся ра­да мог­ла до­вес­ти.

Уладивши ді­ло з Шеф­фе­лем, Ле­он не спо­чив. Він ки­нув­ся ви­шу­ку­ва­ти для бу­ду­щої своєї це­ре­зи­ни від­бу­ту. При по­мо­чі сво­го аген­та йо­му уда­лось по які­мось ча­сі най­ти кі­ль­кох ро­сій­ських жи­дів­-ка­пі­та­ліс­тів, про­бу­ва­ючих пе­реїздом у Від­ні. Во­ни ра­до прий­ня­ли на се­бе по­се­ред­ницт­во в спра­ві дос­та­чу­ван­ня це­ре­зи­ни, і дій­сно, по трьох тиж­нях Ле­он уже зак­лю­чив з сві­жо­ут­во­ре­ною в Ро­сії «Вос­ко­вою спіл­кою» конт­ракт на дос­та­ву в пів­річ­нім про­тя­гу 200 ти­сяч сот­на­рів це­ре­зи­ни з та­ки­ми ко­рис­ни­ми ус­ло­ви­на­ми що­до ці­ни і пе­ре­во­зу, що вже на­пе­ред міг об­чис­ли­ти чис­тий зиск з то­го од­но­го ді­ла на яких 100 ти­сяч ринських. Ото­ді він, ухо­пив­ши з со­бою зо­ло­то­дай­но­го Шеф­фе­ля, пу­дом по­дув у Га­ли­чи­ну, щоб як стій узя­ти­ся до ді­ла. Вос­ку го­то­во­го у нього в Бо­рис­ла­ві бу­ло 10 ти­сяч сот­на­ро­вих брил в ма­га­зи­нах. Два або й чо­ти­ри ра­зи тільки він мав на­дію сей­час же за влас­ні гро­ші і по де­ше­вій ці­ні за­ку­пи­ти на міс­ці у дріб­них влас­тив­ців ям; піз­ні­ше ма­ли йо­го конт­ра­ген­ти прис­ла­ти в Бо­рис­лав своїх лю­дей, щоб до­оч­не пе­ре­ко­на­ти­ся, чи, кілько і яко­го вос­ку ви­роб­ле­но, а то­ді мав Ле­он одер­жа­ти та­ку часть угод­же­ної су­ми, яка бу­ла піс­ля конт­рак­ту вар­тість при­го­то­ва­но­го вос­ку; за то­ту су­му він на­ді­яв­ся пос­та­чи­ти ці­лу реш­ту, умов­ле­ну конт­рак­том, так що про­чі гро­ші бу­ли б йо­го чис­тим зис­ком, від­лі­чив­ши хі­ба пла­ту Шеф­фе­ле­ві та кош­ти ви­бу­дован­ня фаб­ри­ки.

І Шеф­фель за той час не дар­му­вав. Він, щоб за­ре­ко­мен­ду­ва­ти­ся сво­му «хлі­бо­да­те­ле­ві», ви­ла­див док­лад­ний план но­вої фаб­ри­ки, по­за­мов­ляв ураз із аген­том кіт­ли, ру­ри та про­чі пот­ріб­ні ме­та­ле­ві при­ла­ди у ві­денських фаб­ри­ках, ви­мов­ля­ючи со­бі як­най­скор­ше їх при­го­ту­ван­ня. Та­ким сві­том під час сво­го три­не­дільно­го по­бу­ту в Від­ні Ле­он без­пе­реч­но до­сить пот­ру­див­ся ко­ло уфун­ду­ван­ня сво­го ба­гатст­ва і своєї фор­ту­ни. Весь той час він бі­гав, мов у га­ряч­ці, з ні­ким не бу­вав, не за­бав­ляв­ся, не всту­пав до зна­ко­мих, ба на­віть не ві­тав­ся з Гер­ма­ном Гольдкре­ме­ром, кот­ро­го кі­ль­ка ра­зів стрі­чав на ву­ли­ці в на­тов­пі пі­шо­хо­дів. За­гальна спе­ку­ля­цій­на га­ряч­ка об­хо­пи­ла йо­го,- світ мі­нив­ся пе­ред йо­го очи­ма, і в нім Ле­он не міг уже до­ба­чи­ти ні дру­га, ні бра­та, ні прав­ди, ні крив­ди,- ні­чо­го, крім зо­ло­та, ба­гатст­ва і блис­ку. То­та га­ряч­ка не по­ки­да­ла йо­го й по по­во­ро­ті до Дро­го­би­ча. Ми ба­чи­ли, що ще то­го са­мо­го дня, ко­ли при­їхав з Від­ня, він за­го­див бу­дов­ни­чо­го і Бе­не­дя, а в по­не­ді­лок, з по­чат­ком тиж­ня, і сам по­ле­тів до Бо­рис­ла­ва, щоб влас­ни­ми очи­ма до­пильну­ва­ти зак­ла­дин но­вої фаб­ри­ки. Йо­го мов пер­ло, гна­ло щось, що­би як­най­скор­ше зро­би­ти се ді­ло, тож він по по­во­ро­ті з Ві­дня рі­шив­ся, хоть і не ду­же ра­до, спи­ни­ти на час бу­до­ву сво­го пиш­но­го до­му, щоб мож тим спо­со­бом більше гро­шей і більше си­ли по­вер­ну­ти на як­най­швид­ше до­вер­шен­ня но­во­го, зис­ков­но­го ді­ла.- Адже ж дім мій, щас­тя моє, си­ла моя, про­те, не пе­рес­та­не бу­ду­ва­ти­ся, рос­ти під не­бо! Ні, імен­но ус­піш­не до­вер­шен­ня сього ді­ла, то бу­де од­на з най­го­лов­ні­ших під­ва­лин мо­го до­му!

Отакі спо­мин­ки і та­кі мис­лі, на ти­сяч­ні ла­ди пе­ре­ли­ва­ні, за­бав­ля­ли Ле­она під час ско­рої їзди до Бо­рис­ла­ва. Міц­не гой­дан­ня брич­ки роз­кіш­но вко­ли­су­ва­ло йо­го, а йо­го влас­ні мис­лі та ду­ми зо­ло­ти­ли пе­ред ним увесь світ.

Ось він уже ми­нув Гу­би­чі і, не доїздя­чи Бо­рис­ла­ва, ка­зав віз­ни­ко­ві зу­пи­ни­ти­ся на гос­тин­ці. Ви­ліз з брич­ки і пів­пе­рек то­ло­ки ру­шив на річ­ку, де ма­ла бу­ду­ва­ти­ся фаб­ри­ка. Але ще за­ким пі­дій­шов ід то­му міс­цю, по­чув там­ка який­сь га­мір. Озир­нув­ся і по­ба­чив з не­ма­лим ди­вом ве­ли­ку ку­пу на­ро­ду, що сто­яла дов­ко­ла пла­цу, товп­ля­чи­ся та ці­ка­во роз­зи­ра­ючись. Бу­ли се по більшій час­ті жи­ди, влас­тив­ці ям бо­рис­лавських, хоть до­сить та­кож бу­ло без­ро­біт­них ріп­ни­ків, жи­ді­вок з дітьми, жи­де­нят і вся­ко­го дру­го­го збро­ду. «Що за прис­лів’я? - по­ду­мав со­бі Ле­он.- Що мог­ло ту ста­ти­ся, що та­ка тов­па на­ро­ду ту згро­ма­ди­лась?»

Діло ви­яс­ни­лось зов­сім прос­то. Лед­ве тов­па ці­ка­вих йо­го по­ба­чи­ла, ко­ли сей­час жи­ди-влас­тив­ці ру­ши­ли суп­ро­тив нього і за­си­па­ли йо­го пи­тан­ня­ми: що? як? чи справ­ді він па­ро­вий млин бу­дує? від­ки так наг­ло прий­шла йо­му по­діб­на дум­ка? по­що на­ра­жується на не­ми­ну­чі стра­ти, так як па­ро­вий млин у Бо­рис­ла­ві, пев­но, не бу­де при­но­си­ти йо­му ні­яко­го до­хо­ду?

Леон ду­же змі­шав­ся ти­ми за­пи­тан­ня­ми. Він аж те­пер од­ним ра­зом зро­зу­мів, що, го­ло­ся­чи, не­мов то він бу­дує па­ро­вий млин, він не то що не від­вер­тає людські очі від сво­го предп­ри­нят­тя, але, про­тив­но, за­ост­рює тільки людську ці­ка­вість. Тож він на всі за­пи­тан­ня своїх то­ва­ри­шів по ге­ше­ф­ті всміх­нув­ся си­лу­ва­ним смі­хом, не зна­ючи на­ра­зі, на яку від­по­відь здо­бу­ти­ся. Аж ось і ро­біт­ни­ки, жи­дів­ки та весь бід­ний люд обс­ту­пи­ли Ле­она, од­ні - про­ся­чи йо­го о ро­бо­ту при бу­до­ві, при мли­ні, дру­гі знов - дя­ку­ючи йо­му за те ве­ли­ке доб­ро­дій­ст­во для бо­рис­лавської бід­но­ти, кот­рій чень те­пер лег­ше бу­де о хліб свя­тий. Ле­он ще дуж­че змі­шав­ся. Він по­ба­чив, що тут уже ні­як уй­ти ува­ги людської.

- Але ж, лю­ди доб­рі,- ска­зав він, оду­мав­шись,- хто се ска­зав вам, що ту млин па­ро­вий бу­дуєся?

- А от пав бу­дов­ни­чий, що ни­ні ра­но приїхав шу­ка­ти ро­бі­т­ни­ків до но­вої бу­до­ви!

- Е, то пан бу­дов­ни­чий за­жар­ту­вав со­бі з вас! - ска­зав Ле­он.- Се не млин па­ро­вий, се прос­та наф­тар­ня бу­дується! Де ме­ні до па­ро­во­го мли­на!

- А-а-а! - вир­ва­ло­ся з уст усіх при­сут­ніх, мов знак зди­ву­ван­ня та роз­ча­ру­ван­ня. І бід­но­та сей­час по­ча­ла роз­хо­ди­ти­ся, а жи­ди-влас­тив­ці якось мов сво­бід­ні­ше по­ча­ли ба­ла­ка­ти з Ле­оном, ви­пи­ту­ючи йо­го, по­що бу­дує но­ву наф­тар­ню? чи, мо­же, бу­де пот­ре­бу­ва­ти наф­ти та вос­ку і яке ді­ло бу­де в ній про­ва­ди­ти? Де­які ці­ка­ві­ші за­пи­ту­ва­ли йо­го на­віть, чи не зро­бив з ким яко­го конт­рак­ту?

- Ми чу­ли,- го­во­ри­ли де­які жи­ди,- що там, у Від­ні, зав’я­зу­ється ве­ли­ка «Erdwachs Exp­lo­ita­ti­ons-Com­pag­nie» (Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку). Ви, пев­но, з нею в зно­си­нах?

- У Від­ні? Спіл­ка ви­зиск…? - ди­ву­вав­ся Ле­он.- Ні, я про ні­яку та­ку спіл­ку не чу­вав і в зно­си­нах з нею не стою!

- Чи мож­ли­ва річ? - ди­ву­ва­лись і со­бі жи­ди.- Ад­же ви бу­ли в Від­ні, то аби там був­ши, та й не чу­ти на­віть про за­в’я­зан­ня ве­ли­кої «Спіл­ки ви­зис­ку­ван­ня»?

- Та де,- від­пе­ку­вав­ся Ле­он,- я в Від­ні був в при­ват­них ді­лах, на бір­жу на­віть не заг­ля­дав!

Ледво-не-ледво Ле­он спе­кав­ся своїх то­ва­ри­шів. Прав­да, він обі­цяв з де­ким ще ни­ні по­ба­ла­ка­ти о за­куп­лен­ні вос­ку зем­но­го, кот­ро­го бу­де пот­ре­бу­вав до но­вої наф­тар­ні. А по­з­був­ши­ся не­по­жа­да­них ці­ка­вих гос­тей, він пі­шов на плац, де вже най­мле­ні ро­біт­ни­ки рів­ня­ли грунт, зво­зи­ли ка­мін­ня й цег­лу і де бу­дов­ни­чий з Бе­недьом роз­мі­рю­вав план і ви­палько­ву­вав міс­це, ку­ди ма­ли ко­па­ти­ся фун­да­мен­ти. Бу­до­ва ма­ла бу­ти за мі­сяць скін­че­на,- імен­но на час, в кот­рім ві­денські фаб­ри­кан­ти обі­ця­ли прис­ла­ти за­мов­ле­ні Шеф­фе­лем при­ла­ди.

Будовничий був ду­же мар­кіт­ний і раз у раз вор­ко­тів щось під но­сом. Бе­недьо тільки десь-ко­лись чув ури­ва­ні сло­ва, як «дур­ний жид», «ошуст», «хо­че ци­га­ни­ти, а не вміє». Ко­ли Ле­он наб­ли­зив­ся і го­лос­но ска­зав ро­біт­ни­кам «доб­рий день» і «дай бо­же щас­тя», Бе­недьо пер­ший пі­дій­шов ід ньому.

- Пане,- ска­зав він,- прав­да, що ви жар­ту­ва­ли, го­во­ря­чи, що се має бу­ти па­ро­вий млин?

- Або чо­му ти ме­не о се пи­таєш?

- Бо ми ту з па­ном бу­дов­ни­чим не мог­ли по­го­ди­ти­ся що­до то­го пла­ну. Я пре­цінь ро­бив уже при па­ро­вім мли­ні в Пе­ре­миш­лі і знаю, як він має ста­ви­ти­ся. А ту ско­ро-м іно пог­ля­нув на план, так за­раз піз­нав, що се бу­де наф­тар­ня, не млин. Я вже і впе­ред так до­га­ду­вав­ся, бо по­що ж би ви ту в тій пус­ти­ні, ста­ви­ли млин? А от пан бу­дов­ни­чий на жо­ден спо­сіб не хо­ті­ли при­мі­рю­ва­ти сей план, го­во­ря­чи, що се, пев­но, по­мил­ка, що тре­ба за­дер­жа­ти­ся, аж по­ки він сам не зро­бить та­кий план, який ви­па­дав під па­ро­вий млин…

- Але ж ро­зу­міється, що я то на жарт го­во­рив! - ска­зав го­лос­но Ле­он, ста­ра­ючись пок­ри­ти знов смі­хом своє за­мі­шан­ня.- Чень же я ще не вду­рів - бу­ду­ва­ти па­ро­вий млин у Бо­рис­ла­ві!

Тепер і бу­дов­ни­чий, по­чув­ши ті сло­ва, пі­дій­шов ід Ле­о­но­ві, що, все ще всмі­ха­ючись, роз­зи­рав­ся дов­ко­ла.

- Пане Гам­мерш­ляг,- ска­зав бу­дов­ни­чий прик­рим, терп­ким го­ло­сом,- хто те­пер з нас двох зіс­та­не бре­ху­ном?

- Брехуном? - пов­то­рив Ле­он і відс­ту­пив­ся о крок на­зад, мі­ря­чи бу­дов­ни­чо­го за­ду­фа­лим пог­ля­дом. Прав­да, під тим за­ду­фальством кри­лось усе-та­ки змі­шан­ня, і Ле­он був би не зна­ти що дав, щоб бу­дов­ни­чий утих і не збільшу­вав то­го змі­шан­ня. Але бу­дов­ни­чий не га­дав утих­ну­ти.

- А так, бре­ху­ном,- ска­зав він.- Бо чи ж ви не го­во­ри­ли ме­ні впе­ред, що хо­че­те ста­ви­ти тут­ка па­ро­вий млин?

- Я жар­ту­вав.

- Ви жар­ту­ва­ли? Ну, я ще не ви­дів, що­би хто так на серй­о жар­ту­вав, як ви! Приз­на­юсь вам, я ва­шо­го жар­ту не по­ро­зу­мів. Я на кон­то то­го жар­ту й ро­біт­ни­ків наз­би­рав, і роз­ру­ху на­ро­бив у ці­лім Бо­рис­ла­ві…

- То ду­же зле! - ска­зав Ле­он.

- Певно, що зле, бо те­пер я пе­ред усім тим на­ро­дом бре­ха­чем став.

- То ва­ша річ, не моя!

- Моя річ? Але ж ва­ше сло­во!

- Але ж я вам дав план! Що ви за та­кий бу­дов­ни­чий, що не зу­мі­ли з пла­ну роз­піз­на­ти па­ро­вий млин від наф­тар­ні?

Ті сло­ва ду­же вко­ло­ли бу­дов­ни­чо­го.

- Е, що там ваш глу­пий план! Я на нього й не ди­вив­ся!

- Ну, то ва­ша ви­на! - від­рі­зав Ле­он.- За що в ме­не гро­ші бе­ре­те?

Сварка ся ве­лась го­лос­но і ста­ва­ла чим­раз го­лос­ні­шою. Ле­он по­чер­во­нів як рак, а й бу­дов­ни­чо­го товс­те ли­це на­ли­лось кров’ю. Між тим ро­біт­ни­ки і де­які пос­то­рон­ні лю­ди, чу­ючи пе­ред­рач­ку між «па­на­ми», пос­та­ва­ли і ззи­ра­ли­ся ці­ка­во на се ви­до­ви­ще.

- Мій па­не,- кри­чав роз’яре­ний бу­дов­ни­чий,- я чень не по то прий­шов сю­да, щоб слу­ха­ти ва­ші ім­пер­ти­нен­ції.

- Ані я по то, щоб слу­ха­ти ва­ші дур­ни­ці!

- Пане, ви ме­не об­ра­жаєте!

- Не ду­же страш­ний прос­ту­пок!

- Ви шко­ди­те моїй сла­ві!

- Ви пош­ко­ди­ли моїм ін­те­ре­сам!

- Так? То про­шу зап­ла­ти­ти ме­ні за мій труд, і я ще ни­ні вер­таю со­бі до Дро­го­би­ча.

- О, і ов­шім! Будьте лас­ка­ві по­да­ти ме­ні ра­ху­нок, і то не лиш за ту­теш­ній труд, але й за дро­го­бицьку бу­до­ву! Пос­та­раємось обій­тись без та­ко­го ге­ні­ально­го бу­дов­ни­чо­го! - І Ле­он гор­до від­вер­нув­ся на знак, що бе­сі­да скін­че­на. А бу­дов­ни­чий, з ки­пу­чою зліс­тю внут­рі, ки­нув, що мав у ру­ках, і, на­тис­ши шап­ку на ву­ха та сплю­нув­ши, пі­шов до Бо­рис­ла­ва, оп­ро­вад­же­ний го­лос­ним смі­хом слу­ха­ючо­го ро­бу­чо­го лю­ду.

Робота піш­ла да­лі своїм ла­дом. Ле­он дов­го хо­див по пла­цу, роз­зи­рав­ся, важ­ко від­са­пу­ючись, по­ки не уляг­лось йо­го зру­шен­ня. Аж по які­мось ча­сі він став пе­ред Бе­недьом.

- Ну, що те­пер бу­дем ро­би­ти? Бу­дов­ни­чо­го не маєм.

- Коли поз­во­ли­те, то я й сам по­ве­ду сю бу­до­ву піс­ля пла­ну.

- Ви са­мі?

- А чо­му ж би ні? Шту­ка не­ве­ли­ка. До мі­ся­ця все бу­де го­то­ве.

- Ну, про ме­не! Я вид­жу, що ви чо­ло­вік доб­рий і щи­рий. Бу­дуй­те! На­віть кав­ції від вас не хо­чу, а вже сам бу­ду де­що наг­ля­да­ти. А про пла­ту не бій­тесь,- я ва­шої крив­ди не схо­чу!

Бенедьо, прав­ду ка­жу­чи, і рад був пот­ро­ху, що поз­був­ся гор­до­го бу­дов­ни­чо­го. А тут ще й нес­по­ді­ва­на доб­ро­душ­ність Гам­мерш­ля­га, кот­рий доз­во­лив йо­му і без кав­ції вес­ти бу­до­ву, і на­дія на ще ви­щу пла­ту - все те не­мов ро­з’я­с­ню­ва­ло пе­ред ним світ, бу­ди­ло ба­га­то но­вих ду­мок. Він по­чав уга­ня­ти і ки­да­ти­ся ко­ло ро­бо­ти, мов ко­ло своєї, не зва­жа­ючи, що дру­гі ро­біт­ни­ки ко­со та за­вис­ло гля­ді­ли на ньо­го, а мо­же, дех­то і вва­жав йо­го жи­дівським під­лиз­нем. Що йо­го то об­хо­ди­ло! Дум­ку йо­го за­ні­ма­ло та­ке ді­ло, для кот­ро­го, пев­но, вар­то бу­ло знес­ти й крих­ту людської за­вис­ті!

VI

Червень мі­сяць до­бі­гав уже до кін­ця. По­чи­на­ла­ся ко­со­ви­ця. Ши­ро­кі мок­рі лу­ги під­гірські зе­ле­ні­ли­ся та пи­ша­ли­ся сто­барв­ним ряс­ним зіл­лям. Мов ши­ро­кі озе­ра між ска­лис­ти­ми сі­ри­ми бе­ре­га­ми, во­ни хви­лю­ва­ли па­ху­чою зе­ле­н­ню, ди­ха­ли сві­жим, пов­ним жит­тям. А круг них сі­ро, ме­р­т­во, по­ну­ро! Зо­ра­ні су­гор­би сі­рі­ли­ся пе­ре­па­ле­ни­ми, су­хи­ми ски­ба­ми; рі­деньке жи­то ку­ли­ло­ся та жовк­ло на сон­ці, не вспів­ши й відц­віс­ти га­разд. На овес і на­дії не бу­ло: лед­ве на п’ядь від­ріс від зем­лі, та й та­ки вже й за­ков’яз на пні, по­жовк і по­хи­лив­ся, мов ог­нем прив’яле­ний. Кар­топ­лі жо­в­к­ли, не зду­жав­ши ще й зац­віс­ти. Все скла­да­ло­ся на те, щоб ві­діб­ра­ти й пос­лід­ню крих­ту на­дії у бід­них хлі­бо­ро­бів. Пе­ред­но­ви­нок, що сього ро­ку за­чав­ся був над­то ра­но, те­пер тяг­нув­ся над­то дов­го,- уже пет­ро­ве пу­щен­ня ми­ну­ло, а ані губ в лі­сі, ані ягід, ні че­ре­шень не бу­ло. Між на­ро­дом ішов один од­но­тяг­лий сто­гін та плач. «Чор­ні­ші чор­ної зем­лі» хо­ди­ли лю­ди по до­ро­гах та польових стеж­ках, зби­ра­ючи гір­чи­цю, ло­бо­ду, щав­ник та вся­ке зіл­ля, ри­ючи пи­рій, кот­рий су­ши­ли, тер­ли на по­рох і мі­ша­ли з от­ру­ба­ми та до­бу­тою за ос­татнє му­кою і пек­ли з тої мі­ша­ни­ни хліб. Що­день, що­не­ді­лі мож­на бу­ло ви­ді­ти по до­ро­гах цер­ков­ні про­це­сії; з слі­зь­ми в очах, при­пав­ши ли­ця­ми ниць до зем­лі, на­род бла­гав до­щи­ку. Але не­бо сто­яло, мов за­му­ро­ва­не, а сон­це сво­їм ши­ро­ким, безвс­тид­но блис­ку­чим ли­цем мов нас­мі­ха­ло­ся з сліз і мо­ли­тов бід­но­го лю­ду.

Між на­ро­дом за­ча­ли про­мі­ту­ва­ти­ся не­ду­ги: за­раз­ли­ві га­ряч­ки, ти­фус та про­пас­ни­ця. По­пух­лі з го­ло­ду ді­ти му­жи­ць­кі, го­лі та си­ні, ці­ли­ми че­ре­да­ми ла­зи­ли по то­ло­ках та сі­но­жа­тях, шу­ка­ючи квас­ку; во­ни, не на­хо­дя­чи квас­ку, пас­ли тра­ву, мов те­ля­та, об­ри­ва­ли лис­тя з че­ре­шень та яб­лунь, гриз­ли йо­го, за­па­да­ли на жи­во­ти і мер­ли ці­ли­ми де­сят­ка­ми. Се­ла, лу­нав­ші ко­лись від га­мо­ру та спі­ву ді­тей по­гід­ної літньої дни­ни, те­пер сто­яли ти­хо і по­ну­ро, мов чу­ма пе­ре­й­шла здовж їх по­рош­нис­тих улиць. То­та нез­ви­чай­на, мерт­ва ти­ша важ­ким ка­ме­нем на­ля­гала на гру­ди на­віть пос­то­роннього чо­ло­ві­ка. Ідеш се­лом, на ули­ці ні ду­ші жи­вої, хі­ба ху­да, нуж­ден­на ско­ти­на бре­де са­мо­пас по­під пло­ти та де-не-де на об­рії пе­ре­су­неться, мов сно­ви­да, ску­ле­ний, опус­тив­ший­ся чо­ло­вік. Ве­чо­ром в ха­тах тем­но: в пе­чах не то­пи­ться, ні­що ва­ри­ти ані пек­ти,- кож­де спі­шить зап­ха­тись в свій кут, щоб хоть че­рез ніч не чу­ти сто­нів, не ба­чи­ти му­ки дру­гих. Ся страш­на мерт­ва ти­ша в під­гірських се­лах - то був знак, що на­род за­чи­нає опус­ка­ти ру­ки, тра­ти­ти на­дію і по­па­да­ти в той стан бе­зу­час­но­го ос­тов­пін­ня, в кот­рім чо­ло­вік з над­мі­ру бо­лю пе­рес­тає по­чу­ва­ти біль і ги­не ти­хо та без­жа­ліс­но так, як ти­хо та без­жа­ліс­но в’яне по­хи­ле­на тра­ва на жа­ру­щім сон­ці.

І ко­со­ви­ця, то­та до­ба са­мої ожив­ле­ної і са­мої по­етич­ної польової ро­бо­ти, не внес­ла ні жит­тя, ні по­езії в за­гальний мерт­вий виг­ляд під­гірських осель. Звільна, мов за по­хо­ро­ном, во­лок­ли­ся ви­го­лод­же­ні па­руб­ки та чо­ло­ві­ки на ко­со­ви­цю: ко­си лед­ве дер­жа­ли­ся на їх ви­худ­лих пле­чах. А пог­ля­ну­ти збо­ку на їх ро­бо­ту, то аж жаль гли­бо­ко ха­пав за се­р­це: та­кі на­том­ле­ні, бо­ліс­ні та по­вільні бу­ли ру­хи тих ко­са­рів. Ні зви­чай­них ко­сарських пі­сень, ні го­лос­но­го смі­ху, ні жа­р­тів та прик­ла­док не чу­ти. Сей та той пе­рей­де один-пів­то­ра пе­ре­ко­са, ки­не ко­су на зем­лю, зітх­не важ­ко-важ­ко та й ля­гає на вог­ку хо­лод­ну ко­ше­ни­цю, щоб дріб­ку ос­ві­жи­ти­ся, спо­чи­ти, наб­ра­ти но­вої си­ли з зем­лі в ос­лаб­ле ті­ло. Жаль ха­пав за сер­це: так і ба­чи­лось, що се не ро­бо­та, а роз­пу­ка.

Тими се­ла­ми, по­ля­ми та лу­га­ми ле­ті­ла па­рою бас­ких ко­ней зап­ря­же­на лег­ка брич­ка Сам­бірським трак­том до Дро­го­би­ча. Ко­ні глад­кі, па­се­ні і здо­ро­ві, віз­ник креп­кий, си­тий і гар­но зо­дяг­не­ний, брич­ка но­ва, чор­но ла­ки­ро­ва­на, та й са­ма по­до­ба па­на - стат­но­го, під­сад­ку­ва­то­го муж­чи­ни, в си­лі ві­ку і здо­ров’я, чер­во­но­лицього, з гус­тим чор­ним за­рос­том на ли­ці, в гар­нім ба­га­тім строю,- все те див­но від­би­ва­ло від нуж­ден­ної по­до­би ок­ру­жа­ючо­го краю і на­ро­ду. Але, пев­но, виг­ляд їду­чо­го па­на і йо­го по­во­зу не був в бі­ль­шій су­пе­реч­нос­ті з виг­ля­дом за­ни­ді­ло­го, го­лод­ною смер­тю мру­чо­го Під­гір’я, як су­пе­реч­ні бу­ли дум­ки і за­мис­ли то­го па­на з дум­ка­ми, па­ну­ючи­ми дов­ко­ла, ви­ся­чи­ми, не­мов у воз­ду­сі, над ти­ми бід­ни­ми се­ла­ми. Тут без­по­міч­на роз­пу­ка, чувст­во без­ви­хід­ної за­ги­бе­лі, на­пів­нес­ві­до­ме ба­жан­ня хоч як-не­будь і чим-не­будь про­дов­жи­ти ще хоч на кілька день те нуж­ден­не, му­че­не жит­тя, а там… Що за дум­ки, що за за­мис­ли роїли­ся та сну­ва­ли в го­ло­ві їду­чо­го па­на,- сього кож­дий лег­ко до­га­дається, ско­ро піз­нає, що той пан - наш дав­ній зна­ко­мий, Гер­ман Гольдкре­мер, і що він по дов­шім по­бу­ті у Від­ні й у Льво­ві вер­тає оце до Дро­го­би­ча. Вид без­мір­ної нуж­ди та по­ги­бе­лі до­око­ла на­ві­вав на нього вдо­во­ле­ний, си­тий су­по­кій, тро­хи не ра­дість. «Се для ме­не ро­би­ться,- ду­ма­лось йо­му.- Сон­це - то мій вір­ний ота­ман. Ви­су­шу­ючи ті по­ля, ви­си­са­ючи всі жи­ві со­ки з зем­лі, во­но пра­цює для ме­не, во­но зго­нить де­ше­вих і по­кір­них ро­біт­ни­ків до моїх ям, до моїх фаб­рик!» А тих по­кір­них та де­ше­вих ро­біт­ни­ків те­пер як­раз тре­ба бу­ло Гер­ма­но­ві як­най­біль­ше, бо те­пер він уло­жив но­ве блис­ку­че і ве­ли­ке предп­ри­ня­т­тя, кот­ре ма­ло йо­го вид­виг­ну­ти ще ви­ще по дра­би­ні ба­гатст­ва.

Але щоб док­лад­но і вір­но оці­ни­ти всі чут­тя і мис­лі Гер­ма­на при по­во­ро­ті до Дро­го­би­ча, тре­ба нам роз­по­віс­ти, що ді­яв і чо­го заз­нав він пос­лід­ні­ми ча­са­ми, від­ко­ли ми ба­чи­ли йо­го при зак­ла­ди­нах у Гам­мерш­ля­га, а від­так в йо­го до­мі, де нес­по­ді­ва­но дій­шла до нього страш­на і пот­ря­са­юча вість о тім, що син йо­го Гот­ліб щез ку­дись без слі­ду.

Крайнє розст­роєний і при­го­лом­ше­ний на ду­сі Гер­ман їхав до Льво­ва, щоб роз­ві­да­тись док­лад­но, що ста­ло­ся з йо­го си­ном. Він бив­ся з гад­ка­ми, ста­ра­ючись вмо­ви­ти в се­бе раз то, що Гот­ліб не вмер, а жив, раз знов згро­мад­жу­ю­чи в своїм умі всі сві­доцтва, стверд­жу­ючі прав­до­по­діб­ність йо­го смер­ті. Але то­та внут­ріш­ня бо­ротьба шар­па­ла йо­го си­ли і бу­ри­ла в нім кров, так що швид­ко він до то­го вто­ми­в­ся, що не міг ні о чім ви­раз­но ду­ма­ти і що за­мість склад­них ду­мок пе­ред йо­го уявою пе­ре­су­ва­ли­ся і ми­га­ли якісь не­оз­на­че­ні ма­ре­ва, якісь по­шар­па­ні за­ро­ди об­ра­зів та ду­мок. Він си­лу­вав­ся спа­ти під мір­не гой­дан­ня брич­ки, але й сон йо­го не брав­ся, ду­хо­ва уто­ма і нер­во­ве розд­раз­нен­ня до­во­ди­ли йо­го до яко­гось май­же га­ряч­ко­во­го ста­ну. Але звільна дов­га і нуд­на по­до­рож, од­нос­тай­ні по­ну­рі ви­ди над­дніст­рянських бо­ло­тис­тих рів­нин, че­рез кот­рі пе­ре­їз­див, при­ту­пи­ли враз­ли­вість і вти­ши­ли пот­ро­хи нер­во­ве розд­раз­нен­ня; Гер­ман зіб­рав­ся з си­ла­ми не ду­ма­ти про си­на, а щоб під­да­ти дум­кам ін­ший пред­мет за­нят­тя, він ви­до­був одер­жа­ний пе­ред від’їздом те­лег­рам від ві­денсько­го аген­та і по­чав пильно по де­сять ра­зів пе­ре­чи­ту­ва­ти нем­но­гі сло­ва - пер­ший і нез­нач­ний на вид ву­зол бу­ду­щої ве­ли­кої зо­ло­тої тка­ни­ни. Він вду­му­вав­ся в кож­де сло­во, стро­їв пла­ни, і то роз­ве­ло пот­ро­ху йо­го га­ряч­ку, ос­ві­жи­ло йо­го.

Так він приїхав до Льво­ва і сей­час по­біг до по­лі­ції. Слі­дів не бу­ло ні­яких, віс­тей ні­яких. Він зло­жив сто ринських для то­го, хто би пер­ший вис­лі­див щось пев­но­го про йо­го си­на, а, мо­же, п’ять раз більше роз­дав уся­ким по­лі­цей­ським та пот­ра­тив на угощу­ван­ня ко­мі­са­рів, щоб ті док­ла­да­ли ста­ран­ня і всіх сил, щоб швид­ше діз­на­ти­ся де­що про си­на. Йо­го обі­цян­ку пу­ще­но в га­зе­ти, і Гер­ман дві не­ді­лі ще про­си­дів у Льво­ві, жду­чи кож­до­го дня, що ось-ось при­бі­жить піс­ла­нець з по­лі­ції і заз­ве йо­го до ди­рек­то­ра. Але піс­лан­ця як не бу­ло, так не бу­ло, і Гер­ма­но­ві са­мо­му при­хо­ди­лось про­топ­ту­ва­ти ту­ди стеж­ку. І все за­дар­ма. Крім най­де­ної над ста­вом оде­жі, ні­чо­го не бу­ло. По двох не­ді­лях по­лі­ці­яни і ко­мі­са­ри ска­за­ли йо­му од­но­го­лос­но, що тут­ка, в об­ру­бі Льво­ва, Гот­ліб не згиб. Але чи ж міг Гер­ман тим ус­по­коїти­ся? Не згиб тут­ка, то чи не міг зги­ну­ти де­ін­де? А хоть і не згиб, то де ж міг по­ді­ти­ся? Все те ще дуж­че му­чи­ло Гер­ма­на. Він про­сив по­лі­цію роз­пи­са­ти гон­чі лис­ти за Гот­лі­бом, а сам поїхав до Від­ня - улад­жу­ва­ти ін­те­рес.

У Від­ні ждав уже на нього з ве­ли­кою не­терп­ляч­кою йо­го агент і за­раз на дру­гий день за­вів йо­го до Ван-Гех­та. Два чи три дні тяг­ли­ся умо­ви та пе­ре­мо­ви,- Гер­ман тор­гу­вав­ся упер­то, і бельгієць, кот­ро­го ожидання та на­дії зра­зу так ви­со­ко гра­ли, му­сив під тис­ком су­хих, чис­то ді­ло­вих, жи­дівських об­ра­хун­ків Гер­ма­на хоть ту­го і звільна, а все-та­ки по­да­ва­ти­ся. Ван-Гехт опус­кав з ці­ни, і вкін­ці оба су­пір­ці ста­ли на тиж­не­вій пла­ті 500 ринських в про­тя­гу се­ми літ, з тою ви­мо­вою, щоб Ван-Гехт за той час сам вів фаб­ри­ку, і на 5 % ди­ві­ден­ду з чис­то­го зис­ку за спро­да­ний це­ре­зин, ви­роб­ле­ний в двох пос­лід­ніх ро­ках їх конт­рак­ту. Звіс­на річ, Гер­ман не ду­же з лег­ким сер­цем під­пи­су­вав та­кий конт­ракт і обі­цю­вав тех­ні­ко­ві та­ку, не­чу­ва­ну в Бо­рис­ла­ві, су­му; він по­ті­шав­ся тою дум­кою, що чей змо­же в Га­ли­чи­ні яким сві­том прик­ру­ти­ти Ван-Гех­та, ви­тяг­ти з нього як мож­на більше, а зап­ла­ти­ти мен­ше. І те йо­му опіс­ля вда­лось!

Фабрикування це­ре­зи­ни ма­ло роз­по­ча­тись аж з но­вим ро­ком. Во­се­ни мав Ван-Гехт приїха­ти в Га­ли­чи­ну до Дро­го­би­ча, щоб над­зи­ра­ти за бу­до­вою фаб­ри­ки. До то­го ча­су Гер­ман обі­цяв­ся да­ва­ти йо­му не­ве­лич­ку мі­сяч­ну пла­ту по 100 ринських, бо зо­бов’язан­ня конт­рак­то­ве по­чи­на­лось аж з но­вим ро­ком.

Але, крім то­го од­но­го ді­ла, Гер­ман по до­ро­зі ула­див ще дру­ге і да­ле­ко більше. Схо­дя­чи­ся на бір­жі з мно­ги­ми зна­ко­ми­ми спе­ку­лян­та­ми і ка­пі­та­ліс­та­ми, вів час­то за­хо­див з ни­ми в бе­сі­ду про бо­рис­лавські ко­пальні, їх ба­гатст­во, про чи­щен­ня вос­ку і кош­ти, про від­бут па­ра­фі­ну і т. д. Він зра­зу ди­ву­вав­ся, чо­го се так пильно йо­го ви­пи­ту­ють о всі под­ріб­нос­ті лю­ди, кот­рі до­не­дав­на ма­ло по­ка­зу­ва­ли до них ці­ка­вос­ті. Він ще більше зди­ву­вав­ся, ко­ли пе­ре­ко­навсь, як ба­га­то де­які з них і са­мі зна­ють про Бо­рис­лав, про ви­до­бу­ван­ня і ба­гатст­во йо­го під­зем­них скар­бів і про всі прак­ти­ки при очи­щу­ван­ню і фальшу­ван­ню це­ре­зи­ни. Аж пе­ре­го­дя діз­нав­ся він, що в ві­денських «ка­пі­та­ліс­тич­них круж­ках» за­ро­ди­лась і доз­рі­ла дум­ка зав’яза­ти ве­ли­ку «Спіл­ку ви­зи­с­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку». Зра­зу йо­го не ті­ши­ла то­та дум­ка. Він бо­яв­ся, щоб «Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня» не ста­ла на за­ва­ді йо­го ін­те­ре­сам, не ввій­шла з ним су­пір і не пі­дор­ва­ла йо­го ба­гатст­ва. Але, пе­ре­ду­мав­ши, він аж зас­мі­яв­ся з сво­го стра­ху. Ві­денські ка­пі­та­ліс­ти, а спіл­ка в Бо­рис­ла­ві! Се смі­ш­на неск­ла­ди­ця. Хто бу­де вес­ти в Бо­рис­ла­ві ді­ла «Спіл­ки»? Ко­ли який-не­будь ві­денський, за­га­лом євро­пей­ський чо­ло­вік, а не га­лицький жид,- то за­ги­бель «Спіл­ки» не­ми­ну­ча, і то за­ги­бель в ду­же ко­рот­кім ча­сі. Не так був зло­же­ний і не так ши­тий Бо­рис­лав в тім ча­сі, щоб євро­пей­ський предп­риємець з на­півп­ря­мим пос­ту­пу­ван­ням, з на­пів­від­по­від­ни­ми по­нят­тя­ми о фаб­ри­ка­ції, без віч­них бруд­них жи­дівських кру­тарств та шах­рай­ств, без фальшу­ван­ня, без ошу­ки на ро­біт­ни­ках, над­зор­цях і всіх, ко­го тільки мож­на бу­ло ошу­ка­ти,- щоб, ка­жу, та­кий чо­ло­вік міг удер­жа­ти­ся в Бо­рис­ла­ві. Прав­да, і євро­пей­ські фаб­ри­кан­ти-предп­риємці не ду­же сто­ро­нять від усіх тих гар­них, жи­дівських прик­мет, не ду­же чис­ти­ми ру­ка­ми фаб­ри­ку­ють, але все-та­ки до та­кої сте­пе­ні бруд­но­ти та безвс­тид­но­го, ра­бів­ницько­го (вже не ле­гально­го, як на За­хо­ді) ви­зис­ку­ван­ня не до­хо­дять. При тім же в Євро­пі при­вик­ли більше до по­ряд­ку, до сис­те­ма­тич­нос­ті, до док­лад­ної бух­гал­те­рії, а в Бо­рис­ла­ві то­ді ті при­вич­ки бу­ли ще сла­бі і да­ле­ко не за­гальні. Більша часть предп­риємців ве­ла свої ді­ла якось по-зло­дій­ськи, без по­ряд­ку, щоб тільки від ро­біт­ни­ка ви­да­ви­ти як­най­більше, обір­ва­ти йо­му, що дасться, з плат­ні, а й те, як мож­на, то й за­раз ви­ту­ма­ни­ти від нього на­зад. То­му-то по­нят­но, що при та­ій ро­бо­ті євро­пей­ські предп­риємці, особ­ли­во сис­те­ма­тич­ні і до пунк­ту­альнос­ті при­вик­лі нім­ці, не мог­ли в Бо­рис­ла­ві ус­то­яти­ся.

Все те роз­ду­мав швид­ко Гер­ман і ста­рав­ся ближ­че роз­ві­да­тись, як, на яких ос­но­вах і ким зав’язується «Спіл­ка ви­зи­с­ку­ван­ня». Все, що діз­нав­ся про те за­ду­ма­не ді­ло, вті­ши­ло йо­го ще дуж­че. До «Спіл­ки» прис­ту­пи­ло чи­ма­ло знат­них ка­пі­та­ліс­тів, ос­нов­ний фонд мав бу­ти ду­же знач­ний, тро­хи не ці­лий мільйон. «Зна­читься, мож­на бу­де гар­ний кус­ник влу­пи­ти» - се був не­від­луч­ний вне­сок, що чим­раз яс­ні­ше ви­з­на­чу­вав­ся в Гер­ма­но­вій го­ло­ві. Ка­пі­та­ліс­ти пе­ред за­в’я­зан­ням «Спіл­ки» по­си­ла­ли зруч­но­го ві­денсько­го ін­же­не­ра на міс­це, до Бо­рис­ла­ва і до су­сід­ніх наф­та­рень, щоб вис­лі­див док­лад­но ко­пальні і фаб­ри­ка­цію, ці­ни ям, ці­ни вос­ку си­ро­го і все, що пот­ріб­не для уло­же­ния бу­ду­щого пла­ну дій­ст­ва «Спіл­ки». Ін­же­нер са­ме що вер­нув­ся по дво­мі­сяч­нім по­бу­ті в Га­ли­чи­ні, і від­по­ві­ді йо­го бу­ли вдо­во­ля­ючі для ка­пі­та­ліс­тів, стверд­жу­ва­лись і тим, що го­во­рив Гер­ман,- тож кон­сор­ці­ум, зав’язу­ючий «Спіл­ку», по­рі­шив при­с­ту­пи­ти до ді­ла.

Вже Гер­ман за­кін­чив умо­ву з Ван-Гех­том і си­дів у Від­ні без ді­ла, нес­по­кій­ний і втом­ле­ний, чо­гось до­жи­да­ючи, на­ді­ючись. Він на­ді­яв­ся звіст­ки від львівської по­лі­ції, до­жи­дав­ся, що ста­неться з «Спіл­кою». Аж ось од­но­го дня він діс­тав зап­ро­шен­ня на збір ос­но­ва­те­лів. Йо­го про­си­ли де­які всту­пи­ти та­кож чле­ном до «Спіл­ки», прий­ня­ти пов­но­моч­ність до ве­ден­ня діл «Спіл­ки». Гер­ман за­ва­гу­вав­ся. Він роз­ра­хо­ву­вав в своїй го­ло­ві, яка з то­го бу­ла б ко­ристь для нього. Ве­ду­чи ді­ла «Спіл­ки», по­пе­ред усього йо­му прий­шлось би більше за­нед­бу­ва­ти свої влас­ні ді­ла, а за се чи вип­ла­тив би йо­му зиск зо «Спіл­ки»? Всту­па­ючи чле­ном, тре­ба б сей­час на всту­пі вло­жи­ти знач­ну су­му до ос­нов­но­го фон­ду. Ак­ції «Спіл­ки», хто знає ще, як бу­дуть іти, а з са­мо­го за­ря­ду ко­рис­ті йо­му бу­де та­кож нем­но­го, та й ще не­тяж­ко впу­та­тись чи кри­мі­нально, ко­ли б «Спіл­ка» збанк­ру­ту­ва­ла (се Гер­ман ува­жав не­ми­ну­чим), чи й ма­те­рі­ально. Гер­ман зва­жив усе те жи­во і рі­шив­ся ані не всту­па­ти в чле­ни, ані не прий­ма­ти за­ря­ду, щоб ні в чім не бу­ти зв’яза­ним зо «Спіл­кою». А тільки за­раз по її зав’язан­ні він зро­бив конт­ракт на дос­та­ву си­ро­го вос­ку для «Спіл­ки». Конт­ракт був ко­рис­ний. Сто ти­сяч сот­на­рів мав пос­та­чи­ти Гер­ман ще до па­до­лис­та - пе­ре­віз і від­бір прий­ма­ла на се­бе «Спіл­ка». До то­го ча­су, а най­да­лі до но­во­го ро­ку, ма­ла улади­ти­ся наф­тар­ня для чи­щен­ня вос­ку. По ві­доб­ран­ні тих сто ти­сяч «Спіл­ка» ма­ла зак­лю­чи­ти з ним но­вий конт­ракт. Крім то­го, Гер­ман обі­цяв­ся по­се­ред­ни­чи­ти між «Спіл­кою» а дру­ги­ми бо­рис­лавськи­ми предп­риємця­ми о дос­та­ві вос­ку або й о за­купі ям та за­ко­пів.

Уладивши все те, Гер­ман пог­нав на­зад до Льво­ва. Віс­тей про Гот­лі­ба не бу­ло ні­яких. Гер­ма­но­ві по­хо­ло­ді­ло ко­ло сер­ця. Яким ли­цем він ста­не пе­ред жін­кою? Що він ска­же їй? Йо­му вже на­пе­ред чу­ли­ся її страш­ні кри­ки та прок­лят­тя. Він пе­реж­дав ще тиж­день - ні­чо­го не чу­ва­ти. То­ді він рі­шив­ся їха­ти до­мів, тим більше, що ді­ла кли­ка­ли йо­го до Бо­рис­ла­ва. І, їду­чи до Дро­го­би­ча би­тою під­гірською до­ро­гою, він так са­мо бив­ся з гад­ка­ми, пе­ре­хо­дя­чи від чут­тя си­то­го, са­мов­до­во­ле­но­го су­по­кою до ти­хої ра­дос­ті фаб­ри­кан­та-ге­шефтс­ма­на на вид без­мір­ної бід­нос­ті та роз­пу­ки під­гірсько­го на­ро­ду, на вид більша­ючо­го чис­ла «де­ше­вих і по­кір­них ро­біт­ни­ків». Але чим ближ­че він наб­ли­жав­ся до Дро­го­би­ча, тим час­ті­ше і гріз­ні­ше пе­ре­ми­гу­ва­ла пе­ред йо­го уявою роз­лю­че­на і зап­ла­ка­на жін­ка, тим гус­ті­шою хма­рою на­ля­гав на йо­го ду­шу нес­по­кій.

Але яке ж бу­ло за­чу­ду­ван­ня Гер­ма­на, ко­ли, приїхав­ши до­до­му, зас­тав свою жін­ку в та­кім нез­ви­чай­нім для се­бе наст­рої, що й сам не знав, що з нею ста­ло­ся. За­мість спо­ді­ва­них сліз та прок­лять і ви­бу­хів ска­же­но­го гні­ву, йо­го стрі­ти­ла якась зло­рад­на нас­міш­ли­вість. Риф­ка, мов со­ро­ка в кіст­ку, за­зи­ра­ла йо­му в ли­це, пильно до­ба­чу­ва­ла всі змі­ни, всі но­ві бо­роз­ди, які по­ви­орю­ва­ла на нім гри­жа і не­пев­ність. Прав­да, Риф­ка ви­пи­ту­ва­ла йо­го про Гот­лі­ба, аха­ла, ко­ли Гер­ман го­во­рив, що, ми­мо вся­ких тру­дів, не міг йо­го від­пи­та­ти, але у всім тім вид­ні­лась рад­ше її охо­та под­раз­ни­ти му­жа, ніж діз­на­ти­ся справ­ді щось від нього. А при­тім же її ли­це, рум’яне здо­ро­ве і ожив­ле­не, її сі­рі очі, па­ла­ючі яко­юсь не­зак­ри­тою ра­діс­тю, її жи­ві ру­хи та жес­ти і на­віть хід її лег­кий та го­лос дзвін­кий - все те ду­же не на­да­ва­ло­ся до смут­ку­ван­ня та охан­ня, все ка­за­ло до­га­ду­ва­тись, що час їх роз­лу­ки, так важ­кий для Гер­ма­на, зов­сім не був важ­ким, ані сум­ним для йо­го жін­ки. Гер­ман зра­зу стов­пів, ди­ву­ю­чись.

- Гм,- ска­зав він до жін­ки, ко­ли во­ни по обі­ді (Риф­ка їла обід ра­зом з ним і їла ба­га­то і з ве­ли­ким апе­ти­том, чо­го Гер­ман дав­но не ви­дав) за­сі­ли по­руч на м’якій со­фі і Риф­ка, на­си­лу крив­ля­чи ли­це, ще раз по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про Гот­лі­ба,- гм,- ска­зав Гер­ман,- а ти, як ба­чу, за той час ані ду-ду со­бі. Та й ве­се­ла ста­ла, мов доньку за­між від­да­ла!

- Я? Гос­по­ди бо­же! Я очі свої проп­ла­ка­ла, ну, але те­пер, як ти приїхав, по тількім ча­сі…

- Так-то во­но так,- го­во­рив не­до­вір­чи­во Гер­ман,- але ме­ні щось не здаєть­ся, що­би то для ме­не та­ка ра­дість та й та­ка наг­ла змі­на. Ану, ска­жи прав­ду, що то­му за при­чи­на?

Він ус­мі­хав­ся, гля­дя­чи їй в ли­це. Во­на розс­мі­ялась та­кож:

- Причина? Чи ти оду­рів? Яка ж би ма­ла бу­ти при­чи­на?

- Готліб при­був?

- І, і, і, а то­бі що? Гот­ліб?.. Мій бід­ний Гот­ліб! - І во­на знов плак­си­во скри­ви­ла ли­це.- Ко­би він при­був, не та­ка б я бу­ла!

- Ну, то що ж то­бі та­ко­го? Ра­дість сві­титься в твоїх очах, сліз ані слі­ду на ли­ці не зна­ти. Го­во­ри, шо хо­чеш, а в тім му­сить щось бу­ти.

- Іди, дур­ний, іди, так то­бі здається! - І Риф­ка вда­ри­ла йо­го вах­ля­рем по пле­чі і, всміх­нув­ши­ся, вий­шла до своєї спа­льні і замк­ну­ла две­рі за со­бою. Гер­ман си­дів-си­дів, ди­ву­вав­ся, до­га­ду­вав­ся, а вкін­ці, плю­нув­ши, про­бур­ко­тів: «Що то бабська ма­не­рія!» Да­лі встав, по­хо­див тро­хи по світ­ли­ці і взяв­ся до своїх бо­рис­лавських діл.

І Риф­ка, ско­ро до спальні, та­кож прой­шла­ся кілька ра­зів там і на­зад, от­во­ри­ла вік­но і від­дих­ну­ла гли­бо­ко, мов по тяж­кій уто­мі. Її сер­це би­ло­ся живо, на ли­це вис­ту­пив ще жи­ві­ший рум’янець, ко­ли з-під кор­се­та ви­тяг­ла не­ве­лич­кий, нед­ба­ло зло­же­ний і за­пе­ча­та­ний лист. Са­ме ни­ні, пе­ред Гер­ма­но­вим приїздом, во­на одер­жа­ла йо­го че­рез піс­лан­ця - ма­ло­го ко­ми­нар­чу­ка, що при­хо­див бу­цім­то пи­та­ти­ся, чи не тре­ба ви­мі­та­ти ко­ми­ни, і не­пос­те­ре­же­но всу­нув їй в ру­ку за­чор­не­ний са­жею лист. Во­на ще й до­сі не ма­ла ча­су про­чи­та­ти йо­го, але од­но те, що лист був від Гот­лі­ба,- ко­минар­чук був йо­го зви­чай­ним піс­лан­цем,- ра­ду­ва­ло її, а не­терп­ляч­ка до­ві­да­тись, що пи­ше Гот­ліб, так і під­ки­ду­ва­ла нею, ко­ли си­ді­ла і роз­мов­ля­ла з Гер­ма­ном.

- Фу, доб­ре, що-м розв’яза­ла­ся з ним! А бі­да моя, що ні­чо­го не скрию на ли­ці, та­ка на­ту­ра по­га­на. За­раз ста­рий біс до­га­дав­ся. Але че­кай, чор­та з’їш, по­ки від ме­не прав­ди діз­наєшся!..- Во­на сі­ла від­так на со­фу, от­во­ри­ла лист і по­ча­ла чи­та­ти, звільна сле­бі­зу­ючи гру­бі, нед­ба­ло на­ма­за­ні бук­ви.

Від виїзду Гер­ма­на до Льво­ва справ­ді но­ве жит­тя за­ча­лось для Риф­ки. Нес­по­ді­ва­ний по­во­рот си­на, та й ще в та­кім нез­ви­чай­нім спо­со­бі по­дій­ст­ву­вав на неї, як на­бій еле­к­т­рич­ної ба­те­рії. Мов бе­зум­на з ра­дос­ті, во­на по від­хо­ді Гот­лі­ба бі­га­ла по по­ко­ях, без дум­ки і без ці­лі пе­рес­тав­ля­ла кріс­ла та сто­ли, ці­лу­ва­ла Гот­лі­бів порт­рет, мальова­ний в йо­го шкільних ча­сах, і лед­ве-лед­ве ути­хо­ми­ри­лась. Але хоть і вспо­коїлась на вид, то все-та­ки в нут­рі її ки­пі­ло та кле­ко­ті­ло, кров пли­ла жи­ві­ше, її роз­буд­же­на фан­та­зія блу­ди­ла та но­си­ла­ся ле­том лас­тів­ки, ста­ра­ючись роз­га­да­ти, де то те­пер її син, що ро­бить, ко­ли і як по­ба­читься з ним. Ожи­дан­ка день по­за день дер­жа­ла її в нап­ру­жен­ні. Во­на тур­бу­ва­лась, від­ки до­бу­ти для Гот­лі­ба гро­шей, ра­ду­ва­лась, ко­ли він ча­сом в своїм вуг­лярськім убо­рі при­бі­гав до неї, роз­пи­ту­ва­ла йо­го, як він жиє і що діє,- але Гот­ліб та­кі пи­тан­ня збу­вав усе дво­ма-трьома сло­ва­ми, заг­ро­жу­ючи за­то ма­тір, щоб мов­ча­ла о нім пе­ред віт­цем і пе­ред усі­ми та щоб ста­ра­ла­ся для нього о гро­ші. І в тім не­нас­тан­нім нап­ру­жен­ні та розд­раз­нен­ні най­шла Риф­ка те, чо­го неста­ва­ло їй до­сі,- най­шла за­нят­тя, най­шла не­ви­чер­па­ний пред­мет до пра­ці ду­мок - і ожи­ла, по­хо­ро­ші­ла.

Частенько Гот­ліб, за­мість щоб мав прий­ти сам, при­си­лав лис­ти. Ті лис­ти, хоть ко­рот­кі і неск­лад­ні, бу­ли но­вим пред­ме­том за­нят­тя і роз­ду­му­ван­ня для Риф­ки. Во­ни тим бу­ли цін­ні­ші для неї, бо сло­во, на­пи­са­не, ос­та­ва­лось на па­пе­рі, бу­ло раз у раз мов жи­ве пе­ред нею, во­на мог­ла чи­та­ти і пе­ре­чи­ту­ва­ти Гот­лі­бо­ві лис­ти по ти­сяч ра­зів і все на­хо­ди­ла в них чим лю­бу­ва­ти­ся. Ті лис­ти во­на від­би­ра­ла і чи­та­ла з та­кою дрож­жю, з та­ким зру­шен­ням, як мо­ло­ді дів­ча­та від­би­ра­ють і чи­та­ють лю­бов­ні лис­ти. Пот­ре­ба лю­бо­ві і сильних зру­шінь, нев­до­во­ле­на в мо­ло­дих лі­тах а роз­ви­та аж до нер­во­вої га­ряч­ки піз­ні­шим жит­тям в дос­тат­ку а без ді­ла, ви­ли­ва­ла­ся те­пер, мов дов­го здер­жу­ва­ний по­тік, кот­рий вкі­н­ці зду­жав ро­зір­ва­ти греб­лю.

- Що то він те­пер пи­ше, го­луб­чик мій? - шеп­та­ла Риф­ка, от­во­рив­ши лист і на­пу­ва­ючись ще пе­ред чи­тан­ням роз­кіш­ною ожи­дан­кою. І від­так за­ча­ла пів­го­ло­сом чи­та­ти, зу­пи­ня­ючись та з труд­ніс­тю роз­би­ра­ючи сло­ва:

«Мамцю! Гро­шей маю ще до­сить, тре­ба ми бу­де аж на дру­гий тиж­день. Але не о тім хо­тів би я ни­ні вам на­пи­са­ти. Чув-єм, що та­то ма­ють приїха­ти. Пам’ятай­те, не ви­го­во­рі­ть­ся, бо я го­тов на­ро­би­ти ве­ли­кої бі­ди. Але й не о тім хо­тів би я вам ни­ні на­пи­са­ти. Роз­по­вім вам щось ці­ка­во­го. Ча­су те­пер маю до­сить, ход­жу со­бі, ку­да хо­чу ули­цями, по­ля­ми. Знаєте, оног­ди по­ба­чив я на про­хо­ді дів­чи­ну,- від­ко­ли жию, не ви­дав та­кої. І ще не знаю, чия во­на. Ку­ди йшла, я слід­ком за нею, а трем­тів ці­лий, як у га­ряч­ці. І на­раз на скру­ті щез­ла,- кілька до­мів ве­ли­ких та пиш­них обіч, не знаю, в кот­рий увій­шла. І від то­го ча­су сам не знаю, що зо мною ста­ло­ся. Ход­жу мов сам не свій, все во­на ме­ні при­вид­жується, і в сні, і на­яві. Я вже рі­шив­ся, ско­ро її дру­гий раз по­ба­чу, прис­ту­пи­ти прос­то до неї і пи­та­ти її, чия во­на, але до­сі ще не уда­лось ме­ні ба­чи­ти її дру­гий раз. Все ход­жу тою ву­ли­цею, на кот­рій ме­ні щез­ла з ви­ду, гляд­жу у всі вік­на, але дар­ма,- не по­ка­зуєся. Ко­би-м хоть знав, у кот­рім до­мі во­на жиє, то би-м пи­тав сто­ро­жа або ко­го. Але я не по­пу­щу­ся, му­шу ви­ві­да­тись, хто во­на, бо від пер­шо­го ра­зу, ко­ли-м її по­ба­чив, по­чув я, що без неї жи­ти не мо­жу. Так, мам­цю, во­на му­сить бу­ти моя, най во­на со­бі бу­де, хто хо­че! Ско­ро що діз­на­юся, на­раз на­пи­шу вам».

Яке дій­ст­во зро­бив той лист на Риф­ку, сього ні сло­вом ска­за­ти, ні пе­ром спи­са­ти. Во­на ці­ла зад­ри­жа­ла, мов від про­пас­ни­ці. Пер­ший раз в жит­ті во­на дер­жа­ла лист, справ­ді ти­ка­ючий чут­тя, лю­бо­ві, і хоть у гру­бій фор­мі, все-та­ки яс­но вис­ка­зу­ючий лю­бов гли­бо­ку і жи­ву, тро­хи, мо­же, над­то неп­ла­то­ніч­ну, гру­бу, але за­то сильну і слі­пу,- а та­ка лю­бов най­більше му­си­ла по­до­ба­тись Риф­ці, ма­ло­об­ра­зо­ва­ній, нер­во­вій і кро­вис­тій, Риф­ці, кот­ра в своїм жит­ті ні­якої лю­бо­ві не заз­на­ла. Як ра­да б во­на бу­ла те­пер ба­чи­ти сво­го Гот­лі­ба, міц­но-міц­но при­тис­ну­ти йо­го до рер­ця, слі­ди­ти за кож­дим йо­го кро­ком, жи­ти йо­го дум­ка­ми, па­ла­ти йо­го чут­тям. Ад­же він лю­бить! І з нею пер­шою по­ді­лив­ся тай­ною сво­го сер­ця! І від­ко­ли во­на зна­ла те, во­на два ра­зи си­ль­ні­ше по­лю­би­ла Гот­лі­ба, імен­но за те, що він лю­бить. Пра­в­да, ко­ли б тут, ко­ло неї, бу­ла і жи­ла то­та дів­чи­на, кот­ру він лю­бив, ко­ли б то­та дів­чи­на і з сво­го бо­ку лю­би­ла йо­го, Риф­ка неп­ре­мін­но зне­на­ви­ді­ла б її, строїла б її жит­тя - за її лю­бов!..

Минав день за днем га­ряч­ко­вої ожи­дан­ки. Риф­ка з пре­ве­ли­ким тру­дом удер­жу­ва­лась, щоб не зра­ди­ти пе­ред Гер­ма­ном пе­ку­чої тай­ни. На її щас­тя, по трьох днях Гер­ман виїхав до Бо­рис­ла­ва, де мав по­бу­ти па­ру день. Ос­тав­шись са­ма до­ма, Риф­ка по­чу­ла в до­мі якусь тіс­но­ту, якусь душ­ність,- кров її га­ря­чим ок­ро­пом бур­ли­ла в жи­лах. Во­на ви­й­шла з по­кою. Сто­яв жар­кий літ­ній день. Прос­тор­ний сад за до­мом так і ма­нив до се­бе роз­кіш­ним хо­ло­дом, тем­ною зе­лен­ню, жи­вим за­па­хом та ле­ге­сеньким таємни­чим ше­по­том лис­тя. Во­на ми­мо­во­лі піш­ла ту­ди. Са­дів­ни­ки як­раз об­ри­ва­ли виш­ні та ве­ли­кі, вчас­но дос­тиг­ші веп­ри­ни. Два хло­па­ки з ко­шич­ка­ми в ру­ках сто­яли на тон­ких виш­не­вих гіл­ках, од­ною ру­кою при­дер­жу­ючи­ся за щаб­лі, а дру­гою зри­ва­ючи спі­лі виш­ні. А ста­рий са­дів­ник в більший кіш зби­рав веп­ри­ни, при­чяк­нув­ши пе­ред роз­ло­гим веп­рин­ни­ком і пі­дій­ма­ючи гіл­ку за гіл­кою. Хлоп­ці на де­ре­ві смі­ялись, жар­ту­ва­ли та пе­ре­мов­ля­ли­ся, а ста­рий мур­ли­кав сти­ха якусь піс­ню. Ко­ли по­ба­чив па­ню, пі­дій­шов до неї з ук­ло­ном, по­жа­лу­вав­ся, що виш­ні сього ро­ку зро­ди­ли сла­бо, за­то веп­ри­ни гар­ні і ду­же доб­ре пла­тяться. Він виб­рав кілька при­гор­щів са­мих дос­тиг­лих веп­рин, ве­ли­ких, як тер­нос­ли­ви, і про­сив Риф­ку пе­ре­ку­си­ти. Во­на взя­ла їх у хус­точ­ку. За той час поз­ла­зи­ли хлоп­ці з виш­ні з пов­ни­ми ко­ши­ка­ми. Спі­лі, пов­ні яго­ди бли­ща­ли на сон­ці, мов яке до­ро­ге ка­мін­ня, крізь їх то­неньку про­зір­час­ту шкір­ку сон­це прок­ра­да­ло­ся в їх нут­ро, мі­ни­лось і пе­ре­ли­ва­лось в чер­во­на­вім вин­нім пли­ні, не­мов виш­ні бу­ли на­ли­ті кров’ю. Хлоп­ці нар­ва­ли та­кож тем­но-зе­ле­но­го виш­не­во­го лис­тя, вис­те­ли­ли ним дно не­ве­лич­ко­го при­кад­ка і обе­реж­ли­во по­ча­ли в нього скла­да­ти виш­ні. Риф­ка сто­яла і гля­ді­ла, втя­га­ючи в се­бе всі­ми по­ра­ми ті­ла ми­лий хо­лод, роз­кіш­ну вог­кість та сві­жість са­ду і упо­ю­ючий за­пах сві­жо­нар­ва­них ви­шень. Їй бу­ло лю­бо і приємно, як ні­ко­ли. Во­на мов­ча­ла.

Коли втім ти­хе­сенько, не­мов ук­рад­ком, рип­ну­ла хвірт­ка, ве­ду­ча з под­вір’я до са­ду. Риф­ка озир­ну­ла­ся. Ма­лий об­мур­за­ний ко­ми­нар­чук сто­яв у хвірт­ці; пог­ля­дом звав її до се­бе. Во­на по­ле­ті­ла рад­ше, ніж піш­ла.

- Пані, ту для вас лис­ток! - шеп­нув ко­ми­нар­чук. Рифка з більшою, ніж зви­чай­но, дрож­жю при­ня­ла по­м’ятий не­за­пе­ча­та­ний лис­ток. Ко­ми­нар­чук пус­тив­ся бу­ло бічи геть.

- Постій, пос­тій,- ска­за­ла Риф­ка, а ко­ли той за­вер­нув­ся, ви­си­па­ла йо­му в шап­ку одер­жа­ні від са­дів­ни­ка веп­ри­ни. Ко­ми­нар­чук, ура­ду­ва­ний, по­біг, ку­са­ючи та ви­си­са­ючи ве­п­ри­ни, а Риф­ка піш­ла до своєї спальні, дри­жа­чи всім ті­лом, з го­лос­но б’ючим сер­цем, замк­ну­ла­ся, сі­ла на соф­ці, ві­дітх­ну­ла гли­бо­ко, щоб ус­по­коїти­ся, і за­ча­ла чи­та­ти:

«Я ви­дів її! Гос­по­ди, що за кра­са, що за ли­це, що за очі! Ме­не тяг­ло до неї, я не міг опер­ти­ся. Їха­ла в брич­ці ку­дись на Зад­вір­не пе­ред­міс­тя, я стрі­тив­ся з нею нес­по­ді­ва­но. І я від­ра­зу мов оду­рів, так, оду­рів. Я ки­нув­ся пе­ред ко­ні - по­що, на­що і сам не знаю. Я, ба­читься, хо­тів зу­пи­ни­ти брич­ку, щоб роз­пи­та­ти її, хто во­на. Але ко­ні пе­ре­пу­ди­лись ме­не і шарп­ну­ли вбік. Во­на скрик­ну­ла, пог­ля­ді­ла на ме­не і поб­лід­ла. А я, уче­пив­ши­ся за ва­саг брич­ки, во­лік­ся по до­ро­зі по ка­мін­ню. Я не чув бо­лю в но­гах, а тілько ди­вив­ся на ню. «Я люб­лю те­бе! Хто ти?» - ска­зав я їй. Але втім обер­нув­ся віз­ник і вда­рив ме­не пу­жів­ном по го­ло­ві так сильно, що я з бо­лю пус­тив брич­ку і упав на­се­ред до­ро­ги. Брич­ка по­то­рох­ті­ла да­лі. Во­на знов скрик­ну­ла, озир­ну­ла­ся, більше не тям­лю. Я, прав­да, схо­пив­ся ще на но­ги, щоб бічи за нею, але за­біг тільки два кро­ки і знов упав. Мої но­ги по­роз­би­ва­лись о ка­мін­ня, з них тек­ла кров, го­ло­ва бо­лі­ла і на­пух­ла,- я тро­хи не зом­лів. На­дій­шла ба­ба, да­ла ме­ні во­ди, пе­ре­в’я­за­ла но­ги, і я по­во­лік­ся до ха­ти. Ле­жу і пи­шу до те­бе. Зладь на завт­ра і пе­ре­дай ко­ми­нар­чу­ком тро­ха гро­шей, де­сять ри­нських,- чуєш? Те­пер ко­ло ме­не чу­жі лю­ди хо­дять,- мо­г­ли б до­мір­ку­ва­ти­ся…»

Рифка, не до­чи­тав­ши до кін­ця, впа­ла зом­лі­ла на соф­ку.

VII

Було то ве­чо­ром. Ма­тій і Бе­недьо по­вер­та­ли з ро­бо­ти і си­ді­ли мов­ча­чи в ха­ті при мла­вім світ­лі не­ве­лич­ко­го ка­ган­ця, в кот­рім го­рів, шквар­чав і порс­кав не­чи­ще­ний бо­рис­лавський віск. Бе­недьо вдив­ляв­ся в план, розп­рос­тер­тий пе­ред ним, а Ма­тій, си­дя­чи на своїм ма­лім стільчи­ку, ла­тав свої хо­да­ки. Ма­тій від то­го ве­чо­ра, ко­ли Морт­ко ска­зав йо­му, що «їх спра­ва скін­че­на», був мов­чаз­ли­вий мов при­би­тий. Бе­недьо, хоч і не знав док­лад­но, що се за спра­ва, все-та­ки ду­же жа­лів Ма­тія і рад був до­по­мог­ти йо­му, але, з дру­го­го бо­ку, не смів за­чі­па­ти йо­го, що­би не роз­во­ру­ша­ти в нім на­бо­лі­ло­го.

Скрип­ну­ли две­рі, і до ха­ти ввій­шов Анд­русь Ба­са­раб.

- Дай бо­же час доб­рий! - ска­зав він.

- Дай бо­же здо­ров’я! - від­по­вів Ма­тій, не під­во­дя­чи­ся з міс­ця і ви­тя­га­ючи дра­тов.

Андрусь сів на ла­ві під вік­ном і мов­чав, роз­зи­ра­ючи­ся по ха­ті. Оче­вид­но, він не знав, від чо­го би то за­ча­ти бе­сі­ду. Да­лі звер­нув­ся до Бе­не­дя.

- А що у те­бе, поб­ра­ти­ме, чу­ва­ти?

- От, увіде,- від­по­вів Бе­недьо.

- Щаститься то­бі якось в на­шім Бо­рис­ла­ві,- ска­зав тро­хи гризько Анд­русь.- Чув я, чув. Та ти те­пер ве­ли­кі гро­ші бе­реш ден­но при своїй фаб­ри­ці!

- По три ринські ден­но. Не над­то то ба­га­то як на май­ст­ра, але як на бід­но­го по­міч­ни­ка, то, пев­но, що до­сить. Тре бу­де де­що піс­ла­ти ма­мі, а реш­ту,- ну, та вже о реш­ті по­го­во­ри­мо піз­ніше, як усі зій­дем­ся. Я ду­мав де­що тро­ха над на­шою до­лею…

- Ну, і що ж ви ви­ду­ма­ли? - спи­тав Анд­русь.

- Будемо го­во­ри­ти о тім на збо­рі. Але от те­пер ста­рай­мо­ся де­як по­ті­ши­ти поб­ра­ти­ма Ма­тія,- адіть, який хо­дить! Я вже й сам хо­тів де­що ба­ла­ка­ти, але що, ба­чи­те, за­ма­ло ще йо­го знаю…

- Та я влас­не для то­го прий­шов,- ска­зав Анд­русь.- Поб­ра­ти­ме Ма­тію, по­ра би то­бі роз­ка­за­ти нам, що у те­бе за спра­ва бу­ла з Морт­ком і чо­му во­на те­бе так об­хо­дить?

- Е, та що вам роз­по­ві­да­ти? - зне­хо­тя від­ка­зав Ма­тій.- Що го­во­ри­ти, ко­ли спра­ва скін­че­на? Те­пер дар­ма го­во­ри­ти,- не по­вер­неш!

- Та хто знає, хто знає, чи скін­че­на,- ска­зав Бе­недьо.- Роз­по­відж­те ли­шень, все три го­ло­ви пот­раф­лять більше де­що ви­га­да­ти, ніж од­на. Мо­же, най­де­ся ще яка ра­да. А як­би вже і справ­ді все про­па­ло, то бо­дай вам бу­де лег­ше, ко­ли з на­ми по­ді­ли­те­ся своєю гри­жею.

- Ая, ая, і я так ка­жу,- пот­вер­див Анд­русь.- Все то сам один чо­ло­вік - ду­рень нап­ро­тив гро­ма­ди.

- Ой так, так, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- від­по­вів су­мо­ви­то Ма­тій, від­ло­жив на­бік скін­че­ну ро­бо­ту і за­ку­рив люльку,- мо­же, то й але, що чо­ло­вік ду­рень: прив’яже­ся до дру­го­го, і від­так гри­зи­ся вже не йно са­мим со­бою, але й дру­гим, і тре­тім! Та й ще, прав­ду то­бі ска­жу, за дру­гим чо­ло­вік дуж­че гри­зе­ся, ніж за со­бою. Та­ке й моє. Не­хай і так, роз­ка­жу вам, яка зі мною гіс­то­рія бу­ла і яка у ме­не спра­ва з Морт­ком.

Буде вже то­му щось зо штир­най­цять літ. Са­ме п’ять літ по моїм при­хо­ді до то­го зак­ля­то­го Бо­рис­ла­ва. Ще то­ді ту не так бу­ло. Ями йно що по­чи­на­ли­ся,- все ще якось по­до­ба­ло на се­ло, хоть і то­ді вже жи­дів­ні наз­ла­зи­ло­ся бу­ло сю­да, як хро­бів до стер­ва. То то­ді ти, не­бо­же, ту пек­ло бу­ло, аж сум­но по­га­да­ти. Жи­дів­ня кру­ти­ла­ся та го­мо­ні­ла ко­ло кож­дої ха­ти, лес­ти­ла­ся, як ті пси, до кож­до­го гос­по­да­ря, на­си­лу тяг­ла до корш­мів або й та­ки в ха­тах поїла лю­дей, ви­ду­рю­ючи по кус­ни­ко­ві грун­ту під за­ко­пи. Що я то­ді на­ви­дів­ся, аж сер­це пу­ка­ло! А ско­ро, со­ба­чі ді­ти, об­ду­ри­ли чо­ло­ві­ка, вис­са­ли з него все, що мож бу­ло вис­са­ти, то­ді гей же на него! То­ді він і пи­як, і лай­дак, і пся­-па­ра, то­ді йо­го і з корш­ми вит­ру­чу­ють, і з влас­ної ха­ти ви­га­ня­ють. Страш­но збит­ку­ва­ли­ся над людьми!

От раз іду я ра­но на ро­бо­ту - див­лю­ся: пов­на ву­ли­ця лю­дей, зби­ли­ся в ку­пу, го­мо­нять щось, се­ред ку­пи крик і плач, а збо­ку, в не­ве­лич­кій со­ло­мою кри­тій ха­ті, жи­ди вже роз­газ­ду­ва­ли­ся, як у се­бе до­ма, ви­мі­ту­ють із­се­ре­ди­ни все: мис­ки, горш­ки, по­ли­ці, скри­ню… «Що та­ко­го?» - пи­таю я.- «А що,- від­по­ві­дає оден чо­ло­вік,- до­ве­ли нех­рис­ти бід­но­го Мак­си­ма до пос­лі­дн­ого. Стат­ний був газ­да, ні­що й ка­за­ти, а лю­дя­ний, чем­ний…» - «Ну, та й що з ним ста­ло­ся?» - «А не ви­диш,- ка­же чо­ло­вік,- ви­ду­ри­ли у него грунт, ху­до­ба роз­т­ра­ти­ла­ся, а ни­ні ось прий­шли та й з ха­ти го ви­верг­ли, ка­жуть, що то їх, що во­ни со­бі ку­пи­ли. Той в крик,- жи­ди не пи­та­ють. Той дір­вав­ся до бій­ки, а їх зле­ті­ло­ся в од­ній хви­лі, як тих гав­ро­нів, та й да­вай би­ти бід­но­го Мак­си­ма! Зро­бив­ся крик, за­ча­ли збі­га­ти­ся й на­ші лю­ди і лед­во вир­ва­ли Мак­си­ма з жи­дівських рук. А той, об­кер­вав­ле­ний, аж стра­ш­ний, та й кри­чить: - «Лю­ди доб­рі, ви ви­ди­те, що ту дієся? Чо­го стоїте? Ви га­даєте, що то лиш зо мною так ста­ло­ся? І з ва­ми бу­де так са­мо! Хо­діть, бе­ріть, що хто має, в ру­ки - со­ки­ри, ці­пи, ко­си,- бе­ріть і ви­же­ніть то­то пар­шивст­во з се­ла. Во­ни вас роз­то­чать жи­вих, так як ме­не роз­то­чи­ли!» Лю­ди ви­ди­ви­ли­ся на него, сто­ять, го­мо­нять… А ту оден жид, он той, що он ви­зи­рав з вік­на, пір­вав ка­мінь та й луп Мак­си­ма в го­ло­ву. Той на міс­ці пе­ре­вер­нув­ся, лиш за­хар­чав: «Лю­ди доб­рі, не дай­те моїй ди­ти­ні за­ги­ба­ти! Я вми­раю!..»

Я не дос­лу­хав то­го опо­ві­дан­ня а по­чав про­тис­ка­ти­ся до се­ре­ди­ни здви­гу. На­се­ред ули­пі ле­жав чо­ло­вік, мо­же, де со­ро­ка літ, в по­дер­тій со­роч­ці, ок­ро­вав­ле­ний, по­си­ні­лий. З го­ло­ви ще ка­па­ла кров. Ко­ло него при­па­да­ла і ле­бе­ді­ла ма­ла дів­чин­ка. Ме­не аж мо­ро­зом об­хо­пи­ло, ко­ли по­зир­нув та то­то, а лю­ди обс­ту­пи­ли до­око­ла, сто­ять сті­ною та го­мо­нять, але й з міс­ця не ру­ша­ються. А Мак­си­мо­ву ха­ту обс­ту­пи­ла жи­дів­ня, аж за­чор­ні­ло­ся дов­ко­ла,- вай­кіт та гар­кіт та­кий, що й сло­ва влас­но­го не чу­ти.

Я стою, як ос­тов­пі­лий, див­лю­ся сю­ди-ту­ди, не знаю, що ді­яти. Аж ту вид­жу, з вік­на вис­та­вив­ся той сам жид, що за­бив Мак­си­ма; вже геть-геть, вид­но, ос­мі­лив­ся і кри­чить, по­га­нець:

- Так му тре­ба, пи­яко­ві од­но­му! Так му тре­ба! А ви чо­го ту пос­та­ва­ли, сви­ні? Марш до­до­му оден з дру­гим!

В ме­ні кров за­ки­пі­ла.

- Люди,- за­ре­вів я не своїм го­ло­сом,- чи ви пос­тов­пі­ли, чи по­ца­пі­ли? Та не ви­ди­те, що чо­ло­ві­ка за­би­ли пе­ред ва­ши­ми очи­ма і ще смі­ються? А ви стоїте та й ні­чо? А грім же би вас бо­жий по­бив! Бий зло­діїв жи­дів!

- Бий! - за­ре­ві­ло в тій хви­лі з усіх бо­ків, аж зем­ля зди­ль­ко­ті­ла.- Бий зло­діїв, п’явок!

То так, як би іск­ра в со­ло­му впа­ла. В од­ній хви­лі весь мир став як не той. Я ще й не озир­нув­ся, а ту вже ці­ла хма­ра ка­мін­ня дрррень на жи­дів. Лиш тілько ще я ви­дів, що той жид, що за­бив Мак­си­ма, як стри­мів у вік­ні, так в од­ній хви­лі підс­ко­чив, хо­пив­ся за го­ло­ву ру­ка­ми, скру­тив­ся, спи­щав та й бовть на зем­лю. Більше я не ви­дів, не чув ні­чо­го. Крик, гвалт під­няв­ся та­кий, як на суд­ний день. Лю­ди ре­ві­ли без пам’яті, тис­ли­ся на­пе­ред, рва­ли, що ко­му впа­ло під ру­ки: кіл­ля з пло­тів, хво­рост, жерд­ки, по­лі­на, ка­мін­ня, і ва­ли­ли на жи­дів. Зчи­нив­ся та­кий писк та вай­кіт, не­мов ці­ла бо­рис­лавська кіт­ло­ви­на за­па­даєся під зем­лю. Часть жи­дів пирс­ла, мов по­рох. Але кількох за­пер­ло­ся в Мак­си­мо­вій ха­ті. Крізь вік­но вид­но бу­ло, що у них в ру­ках со­ки­ри, мо­ти­ки, ви­ла,- по­ха­па­ли, що мог­ли. Але ви­дя­чи, що мир обс­ту­пає ха­ту дов­ко­ла, мов ре­ву­ча по­вінь, во­ни пе­рес­та­ли кри­ча­ти, ні­би за­ка­ме­ні­ли зо стра­ху. На­род по­пер до две­рей, до ві­кон, до стін. Зат­рі­ща­ли дош­ки, ди­лин­ня, зад­зе­ленько­ті­ли вік­на,- грю­кан­ня, гвалт, писк, а на­раз стра­шен­ний гро­хіт, хма­ра по­ро­ху… Лю­ди по кус­не­ві ро­зір­ва­ли сті­ни,- зруб і по­ва­ла грох­ну­ли на жи­дів, по­ро­хи вкри­ли все те страш­не по­зо­ри­ще…

Але в ме­не за той час що ін­шо­го бу­ло на гад­ці. Ви­дя­чи, як на­род, мов звір, пре на жи­дів, я хо­пив ма­лу дів­чи­ну, Мак­си­мо­ву си­ро­ту, на ру­ки і нир­ци­-нир­ци по­чав про­ди­ра­ти­ся крізь здвиг. Лед­ве вир­вав­ся з тов­пи в тій хви­лі, ко­ли там бевх­ну­ла ха­та. Я пог­нав за­го­ро­да­ми, пів­пе­реч­ною стеж­кою до­до­му, бо бо­яв­ся, що­би де роз­лю­то­ва­ні жи­ди не пе­ре­хо­пи­ли мя на до­ро­зі. До­пав­ши ха­ти, я за­пер две­рі і по­ло­жив зом­лі­лу ди­ти­ну на тап­чан, за­чав від­ти­ра­ти. Але дов­го я не міг єї до­бу­ди­ти­ся, вже-м со­бі га­дав, що, мо­же, й її за­го­лом­шив який ка­мінь. Але, бог дав, прий­шла до се­бе, і я так тим уті­шив­ся, не­мов­би то моя влас­на ди­ти­на ожи­ла пе­ре­до мною.

Матій за­мовк на хви­лю. Люлька по­гас­ла в йо­го зу­бах, і на ли­це, ожив­ле­не і па­ла­юче під час опо­ві­дан­ня, по­ча­ла зві­ль­на на­бі­га­ти дав­ня су­мо­ви­та і без­на­дій­на хма­ра. По хви­лі він по­чав го­во­ри­ти да­лі:

- За сим та тим та за хло­по­та­ми ко­ло ди­ти­ни я й зов­сім за­був про бій­ку, і аж піз­ні­ше діз­нав­ся, що во­на скін­чи­ла­ся на ні­чім. Роз­ва­лив­ши Мак­си­мо­ву ха­ту, лю­ди не­мов са­мі се­бе зля­ка­ли­ся і роз­ле­ті­ли­ся кож­де в свій бік. Жи­ди, та­кож пе­ре­по­ло­ше­ні, не по­ка­зу­ва­ли­ся зо своїх нор,- аж десь над ве­чо­ром де­які смі­лі­ші по­ви­ла­зи­ли, по­ча­ли роз­зи­ра­ти­ся… До Мак­си­мо­вої ха­ти - а там щось пи­щить. Роз­ри­ва­ють зва­ли­ща, ви­дять: три жи­ди не­жи­ві, а п’ять по­ка­лі­че­них. Про­па­ло. З’їзди­ла, прав­да, ко­мі­сія, по­за­би­ра­ли бу­ли кількох до ареш­ту, от так наз­до­гад, та й по­ви­пус­ка­ли швид­ко на во­лю.

А Мар­та ли­ши­ла­ся у ме­не. Чес­ні бо­рис­лав­ці ма­ли, вид­ко ся, ба­га­то сво­го ді­ла і не втру­ча­ли­ся до бід­ної си­ро­ти. Лиш ча­сом де­які жін­ки при­но­си­ли їй се та те їсти, вип­ра­ли ру­бат­ку, об­ла­та­ли, та й тілько все­го. Їй бу­ло то­ді два­най­цять літ. Не аби лад­на або­що, але ро­зум­на бу­ла ди­ти­на, а щи­ра та­ка, як своя ду­ша. Зра­зу пла­ка­ла за віт­цем, ну, але від­так са­ма ви­дить, що ро­би­ти? При­вик­ла. І так вам при­в’я­за­ла­ся до ме­не, як до рід­но­го віт­ця. А я та­кож, не­ма що ка­за­ти, пант­ру­вав єї, як ока в го­ло­ві, та­ка ми ста­ла до­ро­га та лю­ба. Дру­гі ріп­ни­ки не раз бу­ва­ло смі­ються з ме­не, пи­та­ють, ко­ли бу­де ве­сіл­ля, або, мо­же, хрес­ти­ни впе­ред бу­дуть, але я на то бай­ду­же. Го­во­ріть со­бі, го­во­ріть!

Росла то­та ді­воч­ка в ме­не, хо­вай бо­же, ти­хо та лад­но. Хоть то я що́,- ріп­ник, дав­ній пас­тух гро­мадський, але, зна­єте, заз­нав чо­ло­вік ли­ха на своїм ві­ці. А ли­хо - ве­ли­ка шко­ла. То й га­даю со­бі: чень-то хоть їй бог де­як ліп­ше по­щас­тить. Ша­ну­вав я її,- ні ро­бо­ти тяж­кої, ні сло­ва по­га­но­го… Ши­ти нав­чи­ла­ся, не знаю, де і ко­ли, так лад­но, що чу­до. Усе бу­ва­ло ба­би не­суть до неї,- ну, ці­ли­ми дня­ми си­дить у ха­ті, ро­бить. Та й що то, до все­го во­на, до вся­кої ро­бо­ти. І по­бе­сі­ду­ва­ти, і по­жар­ту­ва­ти, і по­ра­ди­ти ро­зум­но,- до все­го…

Пізнався з нею оден па­ру­бок, туй-та­ки бо­рис­лавський, та­кож та­кий си­ро­та не­щас­ли­вий, як і во­на. Ріп­ник, за­ріб­ник,- Іван Пів­то­рак звав­ся,- та ти, Анд­ру­сю, знав йо­го доб­ре… За­чав хо­ди­ти. Вид­жу я, що дів­чи­на до нього лип­не, роз­пи­тую, роз­ві­дую про Йва­на, го­во­рять: що ж, бід­ний, ну, але хло­пець чес­ний, ро­бу­чий, ро­зум­ний. Якось раз так при не­ді­лі прий­шов він до нас, га­дав, що Мар­та до­ма, а Мар­ти не бу­ло, десь вий­шла. Хо­че він геть іти, а я кли­чу, що-ді пос­тій, Іва­не, щось ти маю ка­за­ти. Став він, за­па­лів тро­ха, да­лі сів на ла­ву.

- Ну, що там та­ко­го? Ка­жіть! - по­ві­дає.

Я по­си­дів тро­ха, мов­чу і по­зи­ра­юся на него. Не знає чо­ло­вік, як би то за­ча­ти, що­би ні­би­то і прос­то з мос­та і що­би де­чим не вра­зи­ти хлоп­ця.

- А як ти,- ка­жу,- Іва­не, га­даєш? Мар­та от на­ша - ні­чо­го дів­чи­на?

- А вам що до то­го, як я га­даю? - від­рі­зав він, а сам ще дуж­че па­ліє.

«Ов,- га­даю со­бі я,- з то­бою тре­ба ост­ро дер­жа­ти­ся, ко­ли ти так рі­жеш».

- Ну,- ка­жу,- ба­га­то ме­ні до то­го не є, але вид­жу, що то­бі щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї віт­ця не­ма, а я те­пер для неї і отець, і опі­кун, і сват, і брат. Ро­зу­мієш? Як ско­ро би-м по­ба­чив щось, знаєш, не теє… то вва­жай, що я за чо­ло­вік! Зо мною жарту не­ма.

Іван аж зат­рем­тів на то­ту бе­сі­ду.

- А най же вас,- ка­же,- бог має! Десь та­кож щось - гро­зи­ти, а не зна­ти, по­що і за що. А вам хто наб­ре­хав, що я щось зло­го га­даю? Не бій­те­ся, Ма­тію,- ка­же від­так по­важ­ли­во,- я хоть мо­ло­дий, а знаю пот­ро­ха, як що по­вин­но бу­ти. Ми ни­ні з Мар­тою ма­ли умо­ви­ти­ся, як і що ро­би­ти, а то­ді вже й до вас, як до опі­ку­на, уда­ти­ся по по­ра­ду і бла­гос­ло­венст­во.

- Ну, вва­жай же ми! - про­мо­вив я, але сам почув, що щось ми так гий за­па­мо­ро­чи­ло­ся в го­ло­ві, і сльози бриз­ну­ли з очей… Ет, ду­рень чо­ло­вік, та й по всьому!..

Ну, ні­чо. Зро­би­ли ми умо­ву - піб­ра­ли­ся во­ни. У Іва­на по ба­тько­ві яки­мось чу­дом ли­шив­ся от­сей кус­ник грун­ту. До­сить то­го, що він та­ки тої вес­ни вис­та­вив,- уже то ні­би ми оба,- то­ту ось ха­ту, та й ту й обоє за­ча­ли жи­ти. Прав­да, го­с­по­дарст­ва ту ні­яко­го не мож бу­ло за­во­ди­ти на тій го­ло­те­чі, але Мар­та зра­зу за­роб­ля­ла по-давньому то шит­тям, то пря­ден­ням, а да­лі, як то­го по­ча­ло не ста­ва­ти, то му­си­ла й во­на, бід­на, йти на ро­бо­ту до вос­ку. Що бу­ло ді­яти?.. Я від­ді­лив­ся від них, жив осіб­но, а ко­ли тілько що міг, то до­но­сив їм,- зви­чай­не, чо­ло­вік уже при­вик, зжив­ся…

Аж от якось так в па­ру мі­ся­ців зди­бає ме­не Йван та й ка­же:

- А знаєте,- ка­же,- Ма­тію, яка у нас з Мар­тою ра­да ста­ла? Я ці­ка­вий, що ви на то ска­же­те?

- Ну, яка ра­да? - ка­жу.- Го­во­ри, яка?

- А та­ка. Ми хо­че­мо від­те­пер за­ча­ти де­що скла­да­ти на­бік із за­роб­ле­них гро­шей. Знаєте, лі­то йде, чень тро­ха ліп­ше бу­дуть пла­ти­ти. То ми так ура­ди­ли, що, ко­би де­що тро­ха приск­ла­да­ти гро­шей,- уже хоть би чо­ло­вік і тіс­ні­ше за той час жив, гий той ка­же, хоть би ре­мінь на ве­ли­ко­піст­ну пряж­ку під­тяг­нув, але чень би то мож бу­ло… А знаєте, в Тус­та­но­ви­чох оден там про­дав би ку­сень грун­ту з ха­тою,- я вже го­во­рив з ним. «Про­дам», ка­же. Тре да­ти 250 ри­н­сь­ких. Грунт гар­ний, да­ло би ся ви­тор­гу­ва­ти на 200. А я би свою оде псю бу­ду з тим клап­ти­ком зем­лі про­дав,- мо­же би, бу­ло хоть 50 ринських. Чи як ви га­даєте?

- Та що,- ка­жу я,- як так, то й так. Дай вам бо­же щас­тя! Пе­в­но, що не зле би бу­ло вам вир­ва­ти­ся з тої прок­ля­тої ями.

- Ба,- ка­же Іван,- не на тім ко­нець. Ме­ні здаєся, що нам двоїм до осе­ні тяж­ко бу­де наск­ла­да­ти двіс­ті ринських, на то би тре зо два ро­ки. А як­би троє,- як га­даєте, мо­же би, бо­р­ше?

Я ви­ди­вив­ся на него.

- Ну,- ка­же він,- що ж ви так ди­ви­те­ся на ме­не? Ту прос­та річ: прис­таньте й ви до нас. Пе­рей­діть до на­шої ха­ти жи­ти, не бу­де­те пот­ре­бу­ва­ти пла­ти­ти ок­ре­мо ко­мір­не, та й їда нас мен­ше ви­не­се. Бу­де­мо ро­би­ти ра­зом, чень зло­жи­мо хоть що-то.

Виджу я, що хло­пець ро­зум­но го­во­рить, а ту ще чо­ло­ві­ка й са­мо­го знес­ла охо­та ви­до­бу­ти­ся з тої за­пад­ні, а ще бі­ль­ше - їм до­по­мог­ти, чим си­ла. Прис­тав я на то­ту ра­ду.

Зачали ми ро­би­ти. Доб­ре нам іде, ті­ши­мо­ся, що ось-ось пе­рей­де­мо жи­ти на своє. Іван зви­вав­ся так, як той пис­кір, сю­ди й ту­ди,- рад би пта­хом ви­ле­ті­ти з Бо­рис­ла­ва. Ро­бо­та то­го ро­ку бу­ла доб­ра,- у нас гро­шей приз­би­ра­ло­ся лад­них: і на грунт би ста­ло, і ще де­що ли­ши­ло­ся би на роз­гос­по­да­рю­ван­ня. «Гос­по­ди! - го­во­рить бу­ва­ло Іван ве­че­ра­ми.- Ко­би-то вже раз!» Але не зна­ти, чи бог не су­див му, бід­но­му, діж­да­ти­ся ви­хо­ду, чи ли­хі лю­ди не да­ли!..

Дурницю ми од­ну зро­би­ли. Ро­би­ли ми ра­зом і не бра­ли гро­шей від жи­да.- Най,- ка­же­мо,- у него ле­жать, в єго ка­сі без­печ­ні­ше, ніж у нас за па­зу­хов, а в книж­ці як­раз за­пи­са­но на нас, то й сам чорт від­там не ви­ку­сить. Так ми й зро­би­ли,- бра­ли лиш ча­сом по кілька шус­ток, що­би яко-та­ко про­ди­ха­ти.

Минуло так лі­то, ба й осінь, ба й зи­ма, нас­та­ли свя­та. По свя­тах ма­ли ми за­би­ра­ти­ся геть з Бо­рис­ла­ва. В цвіт­ну не­ді­лю пі­шов Іван до Тус­та­но­вич, що­би до­вер­ши­ти зго­ду,- та­ки на дру­гий день мав да­ти там­то­му чо­ло­ві­ко­ві зав­да­ток, а як пе­рей­де­мо вже до Тус­та­но­вич, то мав да­ти му ре­ш­ту гро­шей. Пі­шов мій Іван. Змер­каєся - не­ма Іва­на. «Ну, ні­чо,- га­даємо со­бі,- мо­же, там де на мо­го­ри­чі, або ­що». Але Мар­та якась нес­по­кій­на весь день хо­дить, ну­дить, са­ма не знає чо­го. Ніч ми­ну­ла - не­ма Іва­на. На ро­бо­ту при­хо­ди­мо - він не при­хо­дить. Нас­тав­ник Морт­ко пи­тає­ся ме­не, де він. Я му роз­по­вів усе, а той ще крик­нув:

- От, десь, дра­бу­га, впив­ся та й спить, а на ро­бо­ту не йде!

Гадкую я сю­ди й ту­ди,- де би Іван був? Ве­чо­ром по ро­бо­ті при­ход­жу до ха­ти - не­ма. Га­даю со­бі: піду по шин­ках, по­шу­каю, по­роз­пи­тую. За­ход­жу до го­лов­но­го шин­ку - там пов­но ріп­ни­ків,- зазд­рів я ме­жи ни­ми й Морт­ка, але кот­рі са­ме бу­ли зна­комі ріп­ни­ки, то­го не тям­лю. Якісь шти­ри нез­на­ко­мі, вже ні­би п’яні, сто­ять на­се­ред ха­ти і спі­ва­ють: оден свя­то­ве­чірньої, дру­гий страс­ті, тре­тій підс­коцької, а чет­вер­тий дум­ки, ще й ме­не пи­та­ю­ть­ся, чи гар­но па­сує ра­зом?

- Ідіть со­бі до чор­та! - крик­нув я на них.- Там бу­де­те аку­рат па­су­ва­ти!

Вони до ме­не. Вче­пи­ли­ся, той за ру­ку, той за по­лу, кли­чуть го­рів­ки. Спе­ре­сер­дя лиг­нув я душ­ком ква­тир­ку. Во­ни в ре­гіт, дру­гу кли­чуть. Ані су­ди бо­же від них від­пе­ка­ти­ся. А ту ба­чу, що Морт­ко усе під­мор­гує на них, діс­то­ді­-то: не ви­пус­кай­те з рук! Ви­пив я дру­гу ква­тир­ку. За­шу­мі­ло в го­ло­ві, ха­та з людьми хо­до­ром за­хо­ди­ла. Тям­лю ще, що ввій­шли якісь два зна­ко­мі ріп­ни­ки, що-м з ни­ми ві­тав­ся і час­ту­вав­ся,- але кілько вже на­му­чив свою дур­ну ста­ру го­ло­ву, а не мо­жу при­га­да­ти со­бі й до­сі, хто то та­кий був.

- А що ж то­бі то­то так до­ко­неч­но тре­ба зна­ти? - пе­ре­бив йо­го опо­ві­дан­ня Анд­русь.

- Ах, чи до­ко­неч­но! Ме­ні так, дур­но­му, здаєся, що я че­рез то­то й спра­ву прог­рав!

- Що? Че­рез то­то? А то яким сві­том?

- Ба, пос­лу­хай ли­шень! Я аж те­пер, по нев­ча­сі, як за­чав при­га­ду­ва­ти со­бі все до кри­хі­точ­ки, що і як то­ді бу­ло, аж те­пер на­га­дав со­бі, що бу­ли якісь два зна­ко­мі, лиш не зна­ти кот­рі. Ко­би діз­на­ти­ся, бу­ли би за­раз свід­ки.

- Свідки! На­що? До чо­го?

- Послухай ли­шень! П’ю я, в шин­ку га­мір,- а ту в ван­ки­рі обіч хтось злу­по­тів склян­кою,- мій Морт­ко тілько миг, по­біг до ван­ки­ра. Чую, там го­во­рять: Морт­ко по­ти­хо, а хтось дру­гий го­лос­но. Що за не­во­ля! Який­сь знаємий го­лос, так, як Іва­нів! Зна­ти, що п’яний, язи­ком пу­тає, але го­лос єго. Я пруд­нув­ся до две­рей ван­ки­ра і не­хо­тя­чи пот­ру­тив од­но­го з тих, що ме­не час­ту­ва­ли. Той грим­нув со­бою до зем­лі. Дру­гі прис­ко­чи­ли до ме­не.

- Гов, сва­ту, гов! - ре­вуть.- Що бо ти лю­дей тру­чаєш та роз­мі­туєш? Га?

- Та я не­хо­тя­чи!

- Еге, не­хо­тя­чи! - ри­пить один.- Знаємо ми та­ких!

В тій хви­лі отво­ри­ли­ся две­рі ван­ки­ра, і в две­рях по­ка­зав­ся - при­сяг би-м ни­ні, що по­ка­зав­ся мій Іван, дер­жа­чи­ся за од­ві­рок. За ним сто­яв Морт­ко і дер­жав го за пле­чі. Я знов пруд­нув­ся до него. Але в тій хви­лі він щез, две­рі за­пер­ли­ся, а один ріп­ник пір­вав ме­не за гру­ди.

- Ану, я те­бе, сва­ту, не­хо­тя­чи ме­жи очі заїду,- крик­нув він і як за­ці­дить ме­не ме­жи очі, аж ме­ні сто ти­сяч сві­чок в очах за­ярі­ло­ся і все в го­ло­ві пе­ре­мі­ша­ло­ся. Тям­лю ще ті­ль­ко, що-м од­но­му вче­пив­ся в во­лос­ся і що дру­гі обс­ко­чи­ли ме­не, мов ка­ти, і зби­ли під но­ги. Оче­вид­на річ, що во­ни бу­ли під­мов­ле­ні, бо я їх ані не знав, не ви­дав, ані не зро­бив їм ні­чо­го. Що ста­ло­ся да­лі зо мною, де дів­ся Іван, де ді­ли­ся то­ті два зна­ко­мі ріп­ни­ки,- не тям­лю ні­чо­го. Все затьма­ри­ло­ся в моїй го­ло­ві.

Я про­ки­нув­ся в ха­ті, на пос­те­лі. Мар­та ко­ло ме­не си­дить і пла­че.

- А що, де Йван? - се бу­ло моє пер­ше пи­тан­ня.

- Нема.

- Але чень же був до­ма?

- Не був.

Дивлюся я, во­на та­ка змар­ні­ла, стур­бо­ва­на, що тілько снасть єї. Що за не­щас­тя?

- Але ж я,- ка­жу,- вчо­ра ве­чір ви­дів його.

Во­на всміх­ну­ла­ся крізь сльози і по­хи­та­ла го­ло­вою.

- Ні,- ка­же,- ви вчо­ра ве­чір ні­як не мог­ли йо­го ви­діти. Ви вчо­ра ве­чір ле­жа­ли ось ту без пам’яті.

- А що ж, то ни­ні не вів­то­рок? - спи­тав я.

- Ні, ни­ні вже п’ятни­ця. Ви від по­не­діл­ка но­чі ле­жи­те осьде як мертвий, у го­ряч­ці та ман­ко­лії.

- А Іва­на не бу­ло від­то­ді?

- Не бу­ло. Вже ку­ди я не хо­ди­ла, ко­го не роз­пи­ту­ва­ла,- ні­х­то не знає, де він і що з ним.

- Але ж я го в по­не­ді­лок ви­дів у шин­ку.

Мар­та ні­чо на то, тілько здвиг­ну­ла пле­чи­ма і зап­ла­ка­ла. Пев­но, бід­на, по­ду­ма­ла со­бі, що се ме­ні так з пе­ре­пою при­ви­ді­ло­ся.

- Але ж, аби-м так світ бо­жий ви­дів, як-єм йо­го я ви­дів дос­тот­ку своїми очи­ма!

- Ба, та-бо як­би він був то­ді в Бо­рис­ла­ві, то був би прий­шов до­до­му,- ска­за­ла Мар­та.

- От тож-то й ме­ні див­но. А в Тус­та­но­ви­чах був, не зна­єш?

- Був. Я ту роз­пи­ту­ва­ла тус­та­нівських па­руб­ків. Був, ка­жуть, зго­див по­ле з ха­тою і ве­чо­ром за­ба­вив­ся на мо­го­ри­чі геть по­за пів­ніч. Там-та­ки й но­чу­вав, а в по­не­ді­лок пі­шов пе­ред по­луд­нем, що­би в Бо­рис­ла­ві взя­ти від жи­да гро­ші. Тілько всего я мог­ла діз­на­ти­ся.

Мені не­мов­би клин у го­ло­ву вбив. Хоть який я був ос­лаб­ле­ний і зби­тий на всім ті­лі, тре­ба бу­ло вста­ва­ти, ру­ша­ти­ся, роз­ві­ду­ва­ти. Але що з то­го?..

- А як,- пи­таю Мар­ти,- не знаєш, чи дав зав­да­ток на грунт в Тус­та­но­ви­чах?

- Не знаю.

- Га, то тре­ба пі­ти до жи­да, спи­та­ти­ся, чи ві­доб­рав він ві­д­там гро­ші. І так ни­ні вип­ла­та. Ко­ли він узяв гро­ші, то, мо­же, пі­шов з ни­ми на­зад до Тус­та­но­вич або до Дро­го­би­ча.

Пішли ми обоє до кан­це­ля­рії Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра,- ми в него ро­би­ли. Пи­таємо­ся. Той до книж­ки… «Взяв ваш Іван Пів­то­рак гро­ші».- «Ко­ли?» - «В по­не­ді­лок ве­чо­ром». От то­бі й на! По­ліз я до Тус­та­но­вич, пи­таю: зав­дат­ку не дав, від по­не­діл­ка не був, хоть обі­цяв, що прий­де най­да­лі в вів­то­рок з по­луд­ня. Ди­ву­юся, що та­ко­го? Чи зго­да зір­ва­на, чи що? Я роз­по­ві­даю, що гро­ші від жи­да взя­ті і що не­ма ні гро­шей, ні Іва­на. Ніх­то ні о чім не знає.

Іду я до Дро­го­би­ча, пи­таю де в яких зна­ко­мих: ніх­то не ви­дав Іва­на. Про­пав не­бо­рак. Ані слі­ду не­ма. Пи­таю Морт­ка, де він по­дів­ся з шин­ку і що там ро­бив. «Ні,- ка­же,- неп­ра­в­да то­му, я й на очі не ви­дав Іва­на. Ти,- ка­же,- п’яний був, се­ред бій­ки то­бі рід­на ба­бу­ня при­ви­ді­ла­ся, а то­бі зда­ва­ло­ся, що то був Іван». По­чи­наю роз­ві­ду­ва­ти, хто то­ді ще був в шин­ку, що то за якісь бу­ли, що ме­не би­ли,- ага, не­мов чорт зли­зав уся­кий слід! На тім і ста­ло.

Ну, вже вам то­го не тре й ка­за­ти, який у нас ве­лик­день був. Що там бід­на Мар­та нап­ла­ка­ла­ся,- гос­по­ди! Вся на­дія про­па­ла. Ми­нув мі­сяць, дру­гий,- про Іва­на ані віст­ки, ані чут­ки. Да­лі чуємо, де­кот­рі ріп­ни­ки пос­міш­ко­ву­ються, жар­ту­ють: «Ро­зум­ний хло­пець, той Пів­то­рак: гро­ші заб­рав, ба­бу ли­шив, а сам в світ за очі!» Зра­зу го­во­ри­ли то­то на жарт, а да­лі де­кот­рі по­ча­ли й на­пев­не го­во­ри­ти. Знов я роз­пи­тую: хто чув? хто ви­дів? Не зна­ти. Той ка­же: «Ни­ко­ла ви­дів»; Ни­ко­ла ка­же: «Проць ми ка­зав»; Проць ка­же: «Се­мен від­кись чув»; Се­мен не при­га­дує со­бі, від­ки чув, але здає му ся, що від Морт­ка-нас­тав­ни­ка. А Морт­ко всьому пе­ре­чить і кож­до­му в очі плює.

Аж десь по двох ро­ках - он то­рік вес­ною - ви­до­бу­то з од­ної ста­рої ями кос­ті. Піз­на­ли ми по перс­те­ні на пальці та по ре­ме­ні, що то був Іван. Ре­мінь був по­рож­ній, оче­вид­но, но­жом роз­рі­за­ний. Заст­ряг­ла ми тог­ди в го­ло­ву гад­ка,- і до­сі мя не по­мі­тує. По­га­на гад­ка, ду­же гріш­на, ко­ли несп­ра­вед­ли­ва. Зу­ва­жив­ши все, я ска­зав сам со­бі: то ніх­то, як тілько оден Морт­ко на­пе­ред під­поїв Іва­на, під­мо­вив яки­хось, що­би ме­не до­ве­ли до без­пам’яті і на­би­ли, а від­так об­ра­бу­вав йо­го, бід­но­го, і вки­нув в яму. По­чав я знов роз­пи­ту­ва­ти сю­ди й ту­ди, а як щось за два дні з’їха­ла ко­мі­сія об­зи­ра­ти кос­ті, пі­шов я і по­чав ка­за­ти все, як на спо­ві­ді. Па­ни слу­ха­ли-слу­ха­ли, за­пи­са­ли все в про­то­кул, кли­ка­ли сего й то­го: Морт­ка, Іва­ни­ху, шин­ка­ря, знов спи­су­ва­ли про­то­ку­ли, а да­лі взя­ли та й ареш­ту­ва­ли… ме­не. Я не знав, що зо мною хо­тять ро­би­ти, по­що ме­не тяг­нуть до Дро­го­би­ча - але га­даю со­бі: що ж, мо­же, так і тре­ба. Ті­шу­ся, дур­ний, сво­єю бі­дою. Пот­ри­ма­ли ме­не щось з мі­сяць, прик­ли­ка­ли щось два ра­зи на про­то­кул, а да­лі ви­пус­ти­ли. Вер­таю я сю­ди: що чу­ва­ти? Ні­чо. Кли­ка­ли ще раз Морт­ка, Іва­ни­ху, тус­та­нівських щось троє. Ка­жуть, що від­да­ли все до Сам­бо­ра, до ви­сшо­го су­ду. Ну, і вже той суд тяг­не­ся більше ро­ку, а ще му кін­ця не­ма. Що я за той час на­товк со­бою по всі­ля­ких па­нах! У Сам­бо­рі був щось два ра­зи, а в Дро­го­би­чі кі­лько!.. Ад­во­ка­то­ві щось зо п’ятнай­цять ринських дав. «Та що,- ка­же,- не­бо­же, мож­ли­ва річ, що той зло­дій Морт­ко спря­тав Іва­на, а гро­ші сам узяв. Але в су­ді тре­ба до­ка­за­ти док­лад­но, а все­го то­го, що ти ту ка­жеш, іще не до­сить. Ну, але,- ка­же,- тре­ба трі­бу­ва­ти. Як там який ро­зум­ний суд­дя возьме то­ту спра­ву в ру­ки, то, мо­же, ще де­чо­го більше до­шу­кає­ся, ніж ти знаєш». Ну, вид­но, не до­шу­кав­ся! Який­сь той сам­бірський суд­дя ви­дав­ся ме­ні та­кий не­пот­ріб­ний та не­по­рад­ний, що а! Пи­тає щось п’яте че­рез де­ся­те,- вид­но, що не знає, з яко­го кін­ця до то­го взя­ти­ся, а втім, хто го там знає, мо­же, й уміє, та не хо­че!..

А ту в Бо­рис­ла­ві при­тих­ло все, мов горш­ком прик­рив. Мо­рт­ко зра­зу, оче­вид­но, був страш­но пе­ре­пуд­же­ний, хо­див блі­дий як смерть, а до ме­не й не ту­рав­ся. Аж опіс­ля вже ос­мі­лив­ся, по­чав смі­яти­ся і доїда­ти ме­ні так, що я да­лі му­сив по­ки­ну­ти Гольдкре­ме­ро­ві ями і пе­ре­нес­ти­ся от тут, до Гам­мерш­ля­га. Хоть то, ро­зу­мієся, оба вов­чі гор­ла!.. Та й так Морт­ко й вий­шов чис­то. За ним, ба­чи­те, стоїть і Го­ль­д­кре­мер сам, а то ба­гач не­сос­ві­тен­ний - де бід­но­му ріп­ни­ко­ві суп­ро­ти него пра­во най­ти!.. А ми що! Іва­ни­ха, бід­на, з ди­ти­ною на служ­бі, а я ту тов­чу­ся по тім пек­лі і вже, вид­но, й до­ві­ку з нєго не вир­ву­ся. Та й не то­го ме­ні жаль! Що там я! Але то ме­не ко­ле, що от - по­гиб чо­ло­вік, про­пав ні за ца­по­ву ду­шу, і то­му зло­дієві ні­чо,- хо­дить со­бі і смієся! То ме­не гри­зе, що для бід­но­го ро­біт­ни­ка не­ма прав­ди на сві­ті!

Матій за­мовк і, важ­ко зітх­нув­ши, по­хи­лив го­ло­ву. Анд­русь і Бе­недьо та­кож мов­ча­ли, при­дав­ле­ні тем прос­тим, а так без­мір­но важ­ким опо­ві­дан­ням.

- А знаєш ти, поб­ра­ти­ме Ма­тію, що я то­бі ска­жу? - ска­зав пе­ре­го­дя Анд­русь яки­мось, не­мов гнів­ним зру­ше­ним го­ло­сом.

- Та що та­ко­го?

- Що ти ду­рень ве­ли­кий, от що!

Ма­тій і Бе­недьо ви­ди­ви­ли­ся на нього.

- Чому ж ти се­го до­сі ме­ні не го­во­рив?

- Чому не го­во­рив? - пов­то­рив не­охіт­но Ма­тій.- А по­що бу­ло го­во­ри­ти?

- Тьфу, до сто чор­тів на та­кий ро­зум! - розг­ні­вав­ся Анд­русь.- Про­ва­дить про­цес з жи­дом, про­цес той, як­би був ви­г­ра­ний, міг би по­да­ти ве­ли­ку за­охо­ту для бід­них ріп­ни­ків, міг би їм по­ка­за­ти, що не мож ро­бу­чо­го чо­ло­ві­ка без­кар­но крив­ди­ти, до виг­ран­ня то­го про­це­су пот­ре­бує свід­ків, а він мов­чить ти­хо, не го­ло­ситься, а тілько тиш­ком со­бі в ку­ті в ку­лак тру­бить,- ну, ска­жи ме­ні, доб­рий се ро­зум?..

Матій за­ду­мав­ся і за­су­му­вав.

- Гай-гай, двох свід­ків! - ска­зав він.- Я ж то­бі, Анд­ру­сю, ка­жу, що аж те­пер на­га­дав со­бі за тих двох свід­ків, аж те­пер, по нев­ча­сі. Бо раз,- хто те­пер ви­най­де тих свід­ків…

- Я ви­най­ду! - пе­рер­вав гнів­но Анд­русь.

- Ти? - скрик­ну­ли Ма­тій і Бе­недьо.

- Так, я! Бо я ж то сам із ста­рим Ста­сю­рою ба­чив те­бе то­ді в шин­ку.

- Ти? І Ста­сю­ра? То ви бу­ли? - скрик­нув Ма­тій.

- Так, ми бу­ли.

- І ба­чи­ли Іва­на?

- Як же ж би не ба­чи­ли - ба­чи­ли.

- І п’яно­го?

- П’яного.

- З Морт­ком?

- З Морт­ком. Як за­ча­ла­ся з то­бою бій­ка, ми оба ки­ну­лись бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти, але ста­ро­го Ста­сю­ру оден грим­нув так, що той ум­лів. Ні­ко­ли ме­ні бу­ло те­бе бо­ро­ни­ти - я взяв ста­ро­го і за­ніс до ван­ки­ра, де був Морт­ко з Іва­ном. Від­тер я ста­ро­го, а за той час Морт­ко все ко­ло Іва­на тан­цю­вав, усе під­су­вав йо­му то го­ріл­ки, то пи­ва, за­го­во­рю­вав йо­го, що­би не ба­ла­кав зо мною, а да­лі по­тяг йо­го ку­дись з со­бою. Від­то­ді вже я не ба­чив Іва­на. А ко­ли ми оба з Ста­сю­рою вий­шли до шин­ку, ти ле­жав уже зак­ро­вав­ле­ний, без пам’яті на по­мос­ті. Я не міг по­ма­га­ти нес­ти те­бе до­до­му, а тілько про­сив яки­хось двох ріп­ни­ків, роз­по­вів їм, де жиєш, а сам поп­ро­ва­див Ста­сю­ру до єго ха­ти. Отсе все, що я знаю. Але чи міг же я сам ду­хом бо­жим зна­ти, що се мо­же бу­ти важ­не для твоєї спра­ви?

- Господи бо­же! - аж скрик­нув Ма­тій,- так се ж зна­чить, що те­пер би мож виг­ра­ти про­цес?

- Хто знає,- від­по­вів Анд­русь,- але все-та­ки на­дія більша. От що бу­ло би доб­ре - ви­най­ти тих, що то­ді би­ли­ся з то­бою! Ти, ка­жеш, ви­дів, що Морт­ко їх пі­до­хо­чу­вав?

- На се при­сяг­ну­ти мо­жу!

- От бу­ла би й за­пин­ка. За­раз би мож по­тяг­ну­ти їх на сло­ва, чи Морт­ко під­мов­ляв їх. А як під­мов­ляв, то, зна­читься, в якій ці­лі?

Лице Ма­тія при тих ви­во­дах чим­раз більше про­яс­ню­ва­ло­ся. Втім, но­ва дум­ка знов зас­му­ти­ла йо­го.

- Е, але як же ж їх від­най­ти, тих, що то­ді по­ча­ли зо мною бій­ку? Я їх зов­сім не знаю і не міг опіс­ля ні­ко­ли піз­на­ти.

- І я їх не знаю, та й не звер­тав на них то­ді ува­ги. Але, мо­же, Ста­сю­ра? Ме­ні здаєся, що з од­ним він щось го­во­рив то­ді.

- Господи бо­же,- знов би бу­ло ог­ни­во більше! Знов близ­ше до до­ка­зу. Та й ще хто знає, що виз­на­ли би ті ріп­ни­ки! Хо­дім, Анд­ру­сю, хо­дім до Ста­сю­ри!

Швидко зіб­рав­ся і обув­ся Ма­тій, жи­во по­вер­тав­ся під впли­вом но­во­го проб­лис­ку на­дії, не­мов ра­зом де­сять літ ско­ти­ло­ся з йо­го пле­чей. Так гли­бо­ко в сер­ці то­го ста­ро­го, го­рем з дав­ніх літ би­то­го чо­ло­ві­ка, вко­рі­не­на бу­ла лю­бов до єди­но­го близько­го йо­му чо­ло­ві­ка, так га­ря­че ба­жав він, що­би прав­да про йо­го таємну по­ги­біль вий­шла на світ­ло ден­не!

Бенедьо сам ос­тав­ся в ха­ті по ви­хо­ді обох поб­ра­ти­мів. Він си­дів і ду­мав. Не про­цес зай­мав йо­го в ці­лім тім ді­лі,- хоть, ро­зу­міється, і про­це­со­ві він ба­жав доб­ро­го ви­хо­ду. Йо­го най­більше за­ні­ма­ло опо­ві­дан­ня Ма­тія про бій­ку лю­дей з жи­да­ми і про крик не­біж­чи­ка Мак­си­ма: «Ви­же­ніть жи­дів з Бо­рис­ла­ва!» «А що,- ду­ма­лось йо­му,- чи й справ­ді се бу­ло б доб­ре, як­би виг­на­ти жи­дів? По­пе­ред усе­го: ку­ди їх виг­на­ти? Пі­дуть на дру­гі се­ла, і там поч­не­ся то са­мо, що ту дієся. А по-д­ру­ге: са­мі не пі­дуть, а що ту на­дер­ли гро­шей, за­бе­руть з со­бою і в дру­гих міс­цях по­вер­нуть на то са­мо, на що ту по­вер­та­ли. Ні, се не вря­тує ро­бу­чих лю­дей!»

Пізненько вно­чі вер­нув Ма­тій до­до­му. Він був ду­же змі­не­ний про­ти по­пе­реднього: ве­се­лий, го­вір­кий. Їх на­дії на Ста­сю­ру оп­рав­да­ли­ся. Од­но­го з тих, що за­ве­ли бу­ли в шин­ку бій­ку з Ма­тієм, Ста­сю­ра справ­ді знав, про­чі бу­ли з то­го са­мо­го се­ла, що й тот один,- але всі во­ни вже від трьох літ не ро­би­ли в Бо­рис­ла­ві і си­ді­ли на гос­по­дарст­ві. Анд­русь Ба­са­раб і Ста­сю­ра го­то­ві бу­ли свід­чи­ти в су­ді. Тож і рі­шив­ся Ма­тій завт­ра-та­ки йти до Дро­го­би­ча до ад­во­ка­та і за­ра­ди­ти­ся йо­го, як і що ді­яти.

- Ну, те­пер не уй­де чень той зло­дю­га Морт­ко! - при­го­во­рю­вав Ма­тій.- Те­пер ми йо­го за ру­ки й за но­ги та­ки­ми до­ка­за­ми обк­ру­ти­мо, що й сам не отя­миться! Хоть то ні­би пан-біг не ка­же ба­жа­ти дру­го­му ли­ха, але та­ко­му зло­дієві, ба­чу, не гріх ба­жа­ти не то ли­ха, а й уся­ко­го без­го­лов’я!

З та­ким по­бож­ним ба­жан­ням Ма­тій і зас­нув.

VIII

Звільна, важ­кою хо­дою повз­ли од­нос­тай­ні ро­бу­чі дні в Бо­рис­ла­ві. Бе­недьо пра­цю­вав ці­ли­ми дня­ми при своїй фаб­ри­ці, ви­ти­чу­вав пла­ни бу­дин­ків, зап­рав­ляв ро­біт­ни­ка­ми, наг­ля­дав за вчас­ним до­во­зом цег­ли, ка­мін­ня, вап­на і всьо­го пот­ріб­но­го,- а при всім тім об­хо­див­ся з ро­біт­ни­ка­ми так по-б­ра­терськи, так щи­ро та при­яз­но, не­мов хо­тів на кож­дім кро­ці по­ка­за­ти їм, що він їм рів­ний, їх брат і та­кий же бід­ний ро­біт­ник, як усі во­ни, не­мов хо­тів пе­реп­ро­ша­ти їх за те, що оце не по своїй во­лі став над ни­ми нас­тав­ни­ком. А ве­чо­ра­ми, по ро­бо­ті, він не раз до пізньої но­чі хо­див у важ­кій за­ду­мі по бо­ло­тис­тих ули­цях Бо­рис­ла­ва, заг­ля­дав до бруд­них шин­ків, до тіс­них хат та ко­мі­рок, де жи­ли ро­біт­ни­ки, за­хо­див в бе­сі­ду з ста­ри­ми й мали­ми і роз­пи­ту­вав їх про їх жит­тя і бі­ду­ван­ня. Тяж­ко ста­ва­ло йо­му, ко­ли слу­хав їх опо­віс­тей, ко­ли ди­вив­ся зблизька на нуж­ду і по­гань їх жит­тя, але ще тяж­че ста­ва­ло йо­му, ко­ли ба­чив, що кош­том тої нуж­ди і по­га­ні зба­га­че­ні жи­ди гор­до їздять в пиш­них по­во­зах, стро­яться в до­ро­гі ша­ти і бриз­ка­ють бо­ло­том на тем­ну по­хи­ле­ну тов­пу.

Звільна, важ­кою хо­дою повз­ли дні за дня­ми, і жит­тя в Бо­рис­ла­ві для ро­бу­чих лю­дей ста­ва­ло чим­раз тяж­че і тяж­че. Зда­ле­ка і зблизька, з гір і з до­лів, з сіл і з міс­то­чок день у день сот­ні лю­дей плив­ли-нап­ли­ва­ли до Бо­рис­ла­ва, як пчо­ли до улія. Ро­бо­ти! Ро­бо­ти! Якої-не­будь ро­бо­ти! Хоть би й най­тяж­чої! Хоть би й най­де­шев­шої! Щоб тільки з го­ло­ду не зги­ну­ти! - се був за­гальний ок­лик, за­гальний сто­гін, що хма­рою но­сив­ся по­над го­ло­ва­ми тих ти­ся­чів ви­сох­лих, по­си­ні­лих, ви­го­лод­же­них лю­дей. Не­бо і зем­лю за­пер бог на за­ліз­ні клю­чі,- вся на­дія му­жи­ків-хлі­бо­ро­бів ви­го­рі­ла ра­зом з їх жи­том та вів­сом на по­ру­ді­лих від спра­ги за­го­нах. Ху­до­ба гиб­ла за не­дос­та­чею па­ші. Не ос­та­ло­ся ні­чо­го, як іти на за­ро­біт­ки, а за­ро­біт­ків-то як­раз і не бу­ло то­ді ні­яких в на­шім Під­гір’ю - крім Бо­рис­ла­ва. От і по­пер­ли­ся ту­ди бід­ні лю­ди з усіх сто­рін, ха­па­ючи­ся за пос­ліднє, так, як той по­то­па­ючий ха­пається за сте­бе­лин­ку. Не­бо і зем­лю за­пер бог на за­ліз­ні клю­чі, а бід­ні лю­ди ду­ма­ли, що бо­риславські ба­га­чі бу­дуть ми­лос­ти­ві­ші від бо­га і от­во­рять їм бра­ми сво­їх ба­гатств!..

А бо­рис­лавські ба­га­чі тільки то­го й ба­жа­ли! Во­ни від­дав­на по­ті­ша­ли­ся на­дією, що аж по­ряд­ний го­лод при­чи­ни­ть­ся до ве­ли­ко­го зрос­ту їх «ге­шеф­тів». І ось во­ни не по­ми­ли­ли­ся! Де­ше­ві і по­кір­ні ро­біт­ни­ки рі­кою нап­ли­ва­ли до них, з сльоза­ми нап­ро­шу­ва­ли­ся на ро­бо­ту, хоть би й за яку де­ше­ву ці­ну, і ці­на справ­ді піш­ла чим­раз де­шев­ша. А між тим хліб ста­вав чим­раз до­рож­чий,- до Бо­рис­ла­ва йо­го до­во­зи­ли ду­же ма­ло і ду­же неп­ра­вильно, і ро­біт­ни­кам не раз і з яким-та­ким гро­шем за па­зу­хою при­хо­ди­лось млі­ти го­ло­дом. А вже ж, пев­но, те, що но­воп­ри­хо­дя­чим по­ліп­шен­ня бу­ло ду­же ма­ле, а тим, що жи­ли раз у раз в Бо­рис­ла­ві, по­гір­ша­ло ду­же знач­но. Що­тиж­ня жи­ди-влас­тив­ці ври­ва­ли їм пла­ту, а суп­ро­тив­них за­цитьку­ва­ли згірдн­ими нас­міш­ли­ви­ми сло­ва­ми: - Не хо­чеш тілько бра­ти, то йди со­бі та зди­хай з го­ло­ду,- тут на твоє міс­це де­сять аж нап­ро­шу­є­ть­ся, та й ще за мен­шу ці­ну!

Оце все пе­ре­ду­му­вав Бе­недьо не раз і не два ра­зи на сво­їх про­хо­дах по Бо­рис­ла­ві. «А що,- ду­ма­лось йо­му,- як­би всі ті ти­ся­чі лю­дей та змо­ви­ли­ся ра­зом: не бу­дем ро­би­ти, по­ки нам пла­ту не при­більшать? Ад­же чей жи­ди не ви­тер­пі­ли би дов­го: у ко­го конт­рак­ти на пев­ний час, у ко­го векс­лі, що не бу­дуть спла­че­ні без про­да­жі наф­ти й вос­ку, му­си­ли би по­да­ти­ся!» Дум­ка йо­го, розд­раз­не­на всі­ма без­ко­неч­ни­ми об­ра­за­ми бо­рис­лавської нуж­ди, ціп­ко вхо­пи­ла­ся за се­сю сте­бе­лин­ку і не по­пус­ка­ла­ся її. Але чим док­лад­ні­ше він роз­би­рав сей спо­сіб ря­тун­ку, тим більше труд­нос­тей, ба й не­по­бо­ри­мих пе­ре­пон він до­ба­чав в нім. Як до­вес­ти до та­кої змо­ви і єднос­ті всю то­ту ве­ли­чез­ну гро­ма­ду, в кот­рій кож­дий дбає тільки за се­бе, жу­риться тільки тим, як би з го­ло­ду не вмер­ти? А хоть би се й уда­ло­ся, то знов пев­на річ і те, що ба­га­чі від­ра­зу не по­да­дуться, що тре­ба би не тіль­ки гро­зи­ти, але й спов­ни­ти грізьбу, по­ки­ну­ти вся­ку ро­бо­ту. А чи то­ді ба­га­чі не спро­ва­дять со­бі з дру­гих сіл дру­гих ро­біт­ни­ків і та­ким спо­со­бом не зні­ве­чать ці­лий труд? А хоть би й уда­ло­ся не до­пус­ти­ти до то­го, то з чо­го ж бу­дуть жи­ти ті ти­ся­чі безх­ліб­них та не­за­ріб­них лю­дей тут, в Бо­рис­ла­ві, за час без­ро­бо­ти­ці? Ні, ні­ку­ди не­ма ви­хо­ду! Ні­від­ки не схо­дить зо­ря ря­тун­ку! - І Бе­недьо, до­хо­дя­чи до та­ких без­на­дій­них ви­во­дів, стис­кав п’ясту­ки, при­тис­кав їх до чо­ла і бі­гав ули­ця­ми мов не­са­мо­ви­тий.

При всім тім він не­тер­пе­ли­во ждав най­ближ­чих схо­дин поб­ра­тимст­ва, на­ді­ючи­ся при тій спо­сіб­нос­ті дій­ти до якоїсь більшої яс­нос­ті в тім, що тре­ба ро­би­ти в те­пе­ріш­ній хви­лі. Він ча­сом в своїх про­хо­дах по Бо­рис­ла­ві стрі­чав­ся з од­ним або дру­гим із поб­ра­ти­мів і ба­чив, що всі во­ни якісь при­дав­ле­ні, мов при­би­ті до зем­лі, що всіх гри­зе якась важ­ка і не­яс­на ожи­дан­ка,- і те до­да­ва­ло йо­му на­дії, що чей же й з-по­між них хто прий­де на яку доб­ру дум­ку. До­ма Бе­не­дьо мов­чав. Ста­рий Ма­тій над­то за­ня­тий був своїм про­це­сом, що­ве­чір сти­ха шеп­тав то з Анд­ру­сем, то з Ста­сю­рою, то з дру­ги­ми яки­мись ріп­ни­ка­ми. Да­лі всі во­ни заб­ра­ли­ся до Дро­го­би­ча і не вер­та­ли кілька день, і са­мо­та ще тяж­чим ка­ме­нем на­ляг­ла на Бе­недьову го­ло­ву. Важ­ка і нез­вич­на для нього пра­ця ду­мок ки­ну­ла йо­го мов у га­ряч­ку, ви­си­са­ла пруд­ко йо­го си­ли. Він по­ху­дів і поб­лід, тільки дов­гоб­ра­зе йо­го ли­це ще дуж­че про­тяг­ло­ся, тільки очі, мов два роз­жа­ре­ні уг­ли­ки, нес­по­кій­но га­ряч­ко­во па­ла­ли гли­бо­ко в ям­ках. Але при всім тім він не по­ки­дав своїх ду­мок, не тра­тив ві­ри і при­хильнос­ті до тих бід­них лю­дей, що бе­зу­час­но, хо­лод­но і без­на­дій­но з кож­до­го за­ка­мар­ка по­зи­ра­ли на неп­ри­яз­ний світ і ти­хо, без опо­ру, го­то­ви­ли­ся вми­ра­ти. Ба­ча­чи їх, Бе­недьо ні­чо­го не міг ду­ма­ти, а тільки гли­бо­ко, всім сер­цем і всі­ми нер­ва­ми своїми по­чу­вав: тре­ба їх ря­ту­ва­ти! Але як ря­ту­ва­ти? О те як, мов о ост­ру неп­рис­туп­ну ска­лу, ла­ма­ла­ся йо­го дум­ка, роз­би­ва­ли­ся йо­го ду­хо­ві і ті­лес­ні си­ли, але він не тра­тив на­дії, що то­ту труд­ність мож бу­де по­бо­ро­ти.

Одного ве­чо­ра Бе­недьо піз­ні­ше, ніж зви­чай­но, вер­нув з ро­бо­ти до­до­му і зас­тав під ха­тою Се­ня Ба­са­ра­ба, Анд­ру­се­во­го бра­та. З зви­чай­ним ви­ра­зом не­на­ру­ши­мо­го спо­кою на чер­во­нім, тро­хи об­реск­лім ли­ці си­дів він на приспі під вік­ном і пи­кав люльку. При­ві­та­ли­ся.

- А що, не­ма Ма­тія?

- Нема. А Анд­русь?

- Також ще не прий­шов. Ані Ста­сю­ра.

- Видно, щось не­аби­яке роз­по­ча­ли там у Дро­го­би­чі.

- Будем ви­ді­ти,- бовк­нув Сень і за­мовк.- Ти чув, що ста­ло­ся? - спи­тав він по хви­лі, вхо­дя­чи з Бе­недьом до ха­ти.

- Ні, або що та­ко­го?

- Причта.

- Яка?

- Ба, яка! Не ста­ло од­но­го жид­ка. Знаєш, то­го, що то на не­го так наш Прий­де­во­ля жа­лу­вав­ся, то­го ка­сієра,- тя­миш?..

- Тямлю, тям­лю! Та що з ним ста­ло­ся?

- А що ж би та­ке! Від кількох день десь по­дів­ся, а ни­ні ви­до­бу­ли го з ями. Вже й ко­мі­сія приїха­ла, бу­дуть бід­не ті­ло кра­яти, ні­би­то во­но ска­же, яким сві­том до ями діс­та­ло­ся, ще й за реб­ро на паль за­че­пи­ло­ся!

Бенедя мо­роз прой­шов за сим опо­ві­дан­ням.

- Якраз так, як з Ма­тієвим при­яте­лем, Іва­ном Пів­то­ра­ком! - про­шеп­тав він.

- Еге, як­раз та й не як­раз,- від­ка­зав Сень.- Тамто­го жид тру­тив, а се­го…

Не до­ка­зав, але Бе­недьо не до­пи­ту­вав­ся да­лі,- він яс­но ро­зу­мів Се­не­ві сло­ва.

- Ну, і що ж? - спи­тав він по хви­лі важ­кої мов­чан­ки.

- Як то що? Но­сив вовк, по­нес­ли й вов­ка. А кін­ці в во­ді.

- А що лю­ди на то?

- Які лю­ди? Ко­мі­сія? Ко­мі­сія наїсть, нап’є, ті­ло пок­рає, по­ш­ка­ма­тує та й поїде со­бі.

- Ні, я не про ко­мі­сію, а так, ріп­ни­ки що ка­жуть?

- Ріпники? А що ж ма­ють ка­за­ти? Пос­то­яли, по­ди­ви­ли­ся на не­біж­чи­ка, го­ло­ва­ми по­хи­та­ли, дех­то сти­ха шеп­нув: «Зло­дій був не­біж­чик, бог би го по­бив!» - та й да­лі до ро­бо­ти.

- Значиться, ді­ло стра­че­не і пра­ці шко­да! - про­ці­див крізь зу­би Бе­недьо.

- Як? Стра­че­не? Шко­да? - за­чу­ду­ва­ний, до­пи­ту­вав Сень.

- Другим від то­го не лег­ше бу­де.

- Але од­ним зло­ді­якою мен­ше на сві­ті.

- Ну, не бій­ся, на єго міс­це завт­ра вже но­вий нас­та­не.

- Але бу­де бо­дай бо­яти­ся.

- Овва, не зна­ти чо­го! Як не відк­ри­ють, хто се зро­бив, то ого­ло­сять, що при­пад­ком по­ховз­ся, або­ що. А відк­ри­ють, ну, то возьмуть чо­ло­ві­ка і за­па­ку­ють і ко­го бу­де зло­дій бо­я­ти­ся?

Сень зачу­ду­ва­ний слу­хав тої бе­сі­ди. Він на­ді­яв­ся, що Бе­недьо бу­де ті­ши­ти­ся, а на­то­мість стрі­тив за­ки­ди.

- Ба, то чо­го ж би ти жа­дав?

- Я би хо­тів, що­би як що ро­биться, а ще й та­кий ве­ли­кий гріх на ду­шу бе­ре­ся, то що­би вже ро­бо­та бу­ла до чо­гось при­гід­на, що­би при­нес­ла який­сь хо­сен не для од­но­го, а для всіх. А інак­ше, то я не знаю, по­що й за­чи­на­ти.

- Еге-ге! - пок­ру­тив го­ло­вою Сень, поп­ро­щав­ся і пі­шов. Ще тяж­чі ду­ми на­сі­ли на Бе­не­дя по ви­хо­ді поб­ра­ти­ма. «Що ж,- ду­ма­лось йо­му,- мо­же, во­но й так… мо­же, й ліп­ше, що од­ним ли­хим чо­ло­ві­ком мен­ше на сві­ті?.. Але чи від то­го ліп­ше доб­рим лю­дям? Зов­сім ні! Чи від то­го лег­ше ста­не хоть би тим са­мим ріп­ни­кам, що ті­шаться є­го за­ги­бел­лю? І то ні. Прий­де дру­гий ка­сієр на єго міс­це і бу­де так са­мо або й ще дуж­че крив­ди­ти їх. От як­би так за од­ним ра­зом та всіх злих лю­дей не ста­ло… Але ні, се де-де-де! Що й ду­ма­ти о тім! Рад­ше о тім ду­ма­ти, що у нас пе­ред но­сом, що ми мо­же­мо зро­би­ти!»

Побратимство ріп­ни­ків, до кот­ро­го так нес­по­ді­ва­но зіс­тав прий­ня­тий Бе­недьо за­раз на всту­пі в бо­рис­лавське жит­тя, жи­во за­ня­ло від­ра­зу йо­го мис­лі і на­да­ва­ло їм пев­ний, хоть зра­зу не ду­же яс­но ви­ти­че­ний нап­рям. Вже в пер­шій схо­ди­ні, ко­ли так гли­бо­ко по­ра­зи­ли йо­го уяву опо­ві­дан­ня ріп­ни­ків і їх до­ма­ган­ня вис­ту­пи­ти вже раз з яки­мось вид­ним ді­лом - то­ді вже в мис­лі йо­го про­мелькнув об­раз та­ко­го поб­ра­тимст­ва, ве­ли­ко­го і сильно­го, кот­ре би мог­ло злу­чи­ти до­ку­пи дріб­ні си­ли ро­біт­ни­ків, мог­ло би здвиг­ну­ти­ся тою спо­лу­че­ною си­лою і охо­ро­ни­ти кож­до­го кривд­же­но­го і страж­ду­щего ро­біт­ни­ка да­ле­ко ліп­ше, ніж се мо­же зро­би­ти оди­но­кий чо­ло­вік. Се­ред не­нас­тан­ної пра­ці ду­мок, під­си­чу­ва­ної що­раз но­ви­ми, страш­ни­ми, по­га­ни­ми та ха­па­ючи­ми за сер­це по­ді­ями, об­раз та­ко­го поб­ра­тимст­ва чим­раз більше ви­яс­ню­вав­ся і зміц­ню­вав­ся в Бе­недьовій го­ло­ві. Йо­му зда­ва­ло­ся, що тільки та­ким спо­лу­чен­ням своїх влас­них сил до спільної по­мо­чі і обо­ро­ни ро­біт­ни­ки змо­жуть на те­пер до­би­ти­ся бо­дай якої та­кої піль­ги для се­бе. І він пос­та­но­вив со­бі будь-що-будь вис­ту­пи­ти з своєю гад­кою на най­ближ­чім зіб­ран­ні поб­ра­ти­мів і впер­ти­ся ці­лою си­лою, що­би поб­ра­тимст­во Анд­ру­ся Ба­са­ра­ба спро­ва­ди­ти з не­без­печ­ної стеж­ки - не­на­вис­ті і пімс­ти, кот­ра на те­пер, при їх ма­ло­сильнос­ті, мог­ла тільки кож­до­му пош­ко­ди­ти, а не мог­ла ні­ко­му по­мог­ти,- а по­вер­ну­ти ува­гу і си­лу поб­ра­тимст­ва на та­ку шир­шу і спо­кій­ні­шу та, як ба­чи­лось Бе­недьові, ра­зом з тим і ко­рис­ні­шу ро­бо­ту.

Схід поб­ра­ти­мів наз­на­че­ний був на не­ді­лю ве­чір. В по­лудне тої не­ді­лі по­вер­ну­ли з Дро­го­би­ча Ма­тій, Анд­русь, Ста­сю­ра і ще де­які ріп­ни­ки. Ма­тій був ду­же ве­се­лий, го­вір­кий і щи­рий, але, ко­ли Бе­недьо пи­тав­ся йо­го: що чу­ва­ти і що ро­би­ли так дов­го в Дро­го­би­чі, він тільки поц­мок­ту­вав і від­по­ві­дав:

- Усе доб­ре, не­бо­же, все доб­ре!

Ще не стем­ні­ло­ся га­разд, і Ма­тій іно що зас­ві­тив на при­піч­ку ка­га­нець, на­пов­не­ний зем­ним вос­ком, ко­ли до ха­ти ввій­шли гур­мою поб­ра­ти­ми. По­пе­ре­ду всіх вшмиг­нув­ся, мов ящір­ка, Дер­кач, мовч­ки зві­тав­ся з Ма­тієм і Бе­недьом і по­чав по-сво­му ни­па­ти з ку­та до ку­та, за­су­ку­ва­ти ру­ки та зир­ка­ти на всі бо­ки. Да­лі пов­хо­ди­ли дру­гі: бра­ти Ба­са­ра­би, по­ну­рі і мов­чаз­ли­ві, як зви­чай­но; Ста­сю­ра ду­же щи­ро сти­с­нув Бе­не­дя за ру­ку, всі про­чі та­кож об­хо­ди­ли­ся з ним, як з рів­ним, як зі «своїм чо­ло­ві­ком». На са­мім пос­лід­ку ввій­шов Прий­де­во­ля. Йо­го мо­ло­де ли­це бу­ло якесь блі­де і мов зіс­са­не, ко­сим пог­ля­дом він по­зи­рав дов­ко­ла і все ми­мо­во­лі дер­жав­ся в тем­нім ку­ті близ по­ро­га. В ці­лім то­ва­рист­ві якось мен­ше бу­ло ру­ху, мен­ше га­мо­ру, ніж зви­чай­но. Всіх не­мов щось да­ви­ло, хоть ніх­то й не приз­на­вав­ся до то­го. Всі чу­ли, що, хо­тя чи не­хо­тя, во­ни наб­ли­жа­ються до якоїсь важ­ної по­дії, в кот­рій прий­деться їм вис­ту­пи­ти од­вер­то і сильно. Не­дав­ній слу­чай з убій­ст­вом жид­ка-ка­сі­єра був - усі по­чу­ва­ли се - пе­ред­віс­ни­ком но­во­го зво­ро­ту в ді­ях Бо­рис­ла­ва. Але який се мав бу­ти зво­рот, що за но­ві по­дії наб­ли­жа­ли­ся і як їм ста­ти суп­ро­ти них, сього на­ші поб­ра­ти­ми не зна­ли, хоть кож­дий на­ді­яв­ся, що чей же на спільній на­ра­ді по­де­ку­ди все те про­яс­ниться. Не ди­во, от­же, що ни­ні­ш­ні схо­ди­ни за­ча­ли­ся по­ну­рою, важ­кою, ожи­да­ючою мо­в­чан­кою, що поб­ра­ти­ми зій­шли­ся всі в пов­нім чис­лі і ще на­віть пе­ред зви­чай­ним ча­сом: кож­дий знав, що суп­ро­ти чим­раз тяж­чо­го жит­тя в Бо­рис­ла­ві, суп­ро­ти день у день більші­ючої нуж­ди та нап­ли­ву не­за­ня­тих, шу­ка­ючих пра­ці рук му­сить щось зро­би­ти­ся, але що і яки­ми си­ла­ми, сього ніх­то не вмів со­бі сам ви­яс­ни­ти і сього імен­но ви­яс­нен­ня кож­дий ждав від спільної ра­ди.

Один тільки Анд­русь Ба­са­раб не­мов не по­чу­вав ні­чо­го надз­ви­чай­но­го. Він за­сів на своїм міс­ці ко­ло сто­ла під вік­ном і оки­нув оком то­ва­рист­во.

- Ну, всі зіб­ра­ні,- ска­зав він,- мо­же­мо за­ча­ти своє ді­ло. Ану, Дер­ка­чу, за па­ли­ця­ми!

Деркач, пос­луш­ний і звин­ний, уже про­тис­кав­ся крізь сто­ячих на­се­ред ха­ти поб­ра­ти­мів, ко­ли втім ста­рий Ста­сю­ра встав і про­сив о го­лос.

- Ну, що там та­ко­го,- ска­зав не­охіт­но Анд­русь,- го­во­ри, по­б­ра­ти­ме Ста­сю­ро, хоть, я ду­маю, все-та­ки ліп­ше би, що­би у Дер­ка­ча па­лич­ки то­ті бу­ли під ру­ка­ми. Не за­ва­дить за­кар­бу­ва­ти, ско­ро що ці­ка­вішо­го.

- Ні,- ска­зав твер­дим го­ло­сом Ста­сю­ра,- я не бу­ду ні­чо­го та­ко­го го­во­рити, що би зда­ло­ся до кар­бо­ван­ня.

- Ну, а що ж та­ко­го? - спи­тав Анд­русь і знов зир­нув по всіх поб­ра­ти­мах. Він по­ба­чив, що ті си­ді­ли або сто­яли з пох­нюп­ле­ни­ми ли­ця­ми і не ди­ви­ли­ся на Ста­сю­ру, а тільки не­мов го­то­ви­лись слу­ха­ти йо­го бе­сі­ди. Анд­русь пок­мі­тив, що во­ни змо­ви­ли­ся.

- Тото, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- го­во­рив смі­ли­во ста­рий рі­п­ник,- що по­ра би нам най­ти со­бі яку ін­шу, ліп­шу ро­бо­ту, аніж то­то кар­бо­ван­ня. Що ж то ми ді­ти, чи що? У поб­ра­ти­ма Дер­ка­ча ці­лі в’язан­ки по­кар­бо­ва­них па­лиць, а який з них хо­сен? Ко­му що то­то кар­бо­ван­ня по­мог­ло?

Андрусь за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на ста­ро­го. Справ­ді, в та­кий спо­сіб ніх­то ще тут не го­во­рив, і йо­му са­мо­му в го­ло­ві по­вер­ну­ло­ся пи­тан­ня: «Та й справ­ді, до чо­го зда­ло­ся кар­бо­ван­ня?» Але по­за­як на та­ке пи­тан­ня він зра­зу не на­хо­див дос­та­точ­но від­по­ві­ді, то й рі­шив­ся сто­яти да­лі на своїм, що­би вик­ли­ка­ти бли­ж­чі об’яснен­ня.

- Кому по­мог­ло? - ска­зав він звільна.- Ну, але чи для якої по­мо­чі ми се ро­би­мо? Чи ти за­був, що ми се ро­би­мо для пімс­ти?

- Для пімс­ти, так, так! Але як же ти ти­ми па­ли­ця­ми бу­деш мсти­ти­ся? Як мсти­ти­ся, то я га­даю, що тре­ба ін­шо­го спо­со­бу, а не тра­ти­ти дар­мо час на ди­ти­ня­чій за­бав­ці. Як мсти­ти­ся, то тре­ба си­ли, а з тих па­лиць то­бі, пев­но, си­ли не при­рос­те.

- Так,- від­по­вів Анд­русь,- але ж ми хо­ті­ли, як прий­де по­ра, зро­би­ти суд прав­ди­вий над своїми кривд­ни­ка­ми, що­би ма­ти чис­ту со­вість.

- Пуста на­ша ро­бо­та,- ска­зав на те Ста­сю­ра.- Чис­ту со­вість ми й те­пер мо­же­мо ма­ти, бо кож­дий чує аж над­то доб­ре, кілько, і що, і як тер­пить. А щоби пімс­ти­ти­ся, що­би за­ра­ди­ти ли­ху, тре­ба, крім чис­тої со­віс­ті, ще й си­ли, а у нас що за си­ла?

- Так, так,- загули довкола побратими,- що в нас за сила? Хоч би у нас було й три вози накарбованих палиць, то се нам не додасть на три п’яди більше сили!

- Га, а від­ки ж нам си­ли взя­ти? - спи­тав Ана­русь.

- Треба при­пус­ка­ти більше лю­дей до сво­го поб­ра­тимст­ва, тре­ба гро­ма­ди­ти всіх до­ку­пи, вка­за­ти всім од­ну ціль,- ві­діз­вав­ся Бе­недьо.

Всі зир­ну­ли на нього якось не­до­вір­ли­во і бо­яз­ко, тільки один Ста­сю­ра при­так­нув ра­діс­но:

- І я так ка­жу, і я так ка­жу!

- Але ж бій­те­ся бо­га, поб­ра­ти­ми, чи ви по­ду­ма­ли, що з то­го вий­де? Пер­ший-ліп­ший за­во­ло­ка ви­дасть нас, прис­кар­жить в міс­ті, і нас усіх пов’яжуть і за­са­дять до Сам­бо­ра, як роз­бій­ни­ків! - ска­зав Анд­русь.

Морозом пе­рей­ня­ли ті сло­ва поб­ра­ти­мів, і всі во­ни нес­по­кій­но і ці­ка­во по­зир­ну­ли на Бе­не­дя, мов ожи­да­ючи, що він на те ска­же.

- Може, то й прав­да,- ска­зав Бе­недьо,- але як прав­да, то що се зна­чить? Зна­чить, що з та­ки­ми ці­ля­ми, з яки­ми ви до­сі но­си­ли­ся, не мож по­ка­зу­ва­ти­ся ме­жи лю­дей. Що, хо­тя­чи згро­ма­ди­ти їх до­ку­пи, тре­ба їм по­ка­за­ти не са­му пімс­ту, бо пімс­тою ніх­то си­тий не бу­де, але тре­ба їм по­ка­за­ти якусь ко­ристь, якусь по­міч, якесь по­ліп­шен­ня!

- Еге-ге, все він свою по­міч ти­че! - ві­діз­вав­ся від две­рей гру­бий го­лос Се­ня Ба­са­ра­ба за той час, ко­ли Бе­недьові з ве­ли­ко­го зру­шен­ня не ста­ло ду­ху в гру­дях і він за­мовк на хви­лю. Він чув, що кров йо­го за­ча­ла розг­рі­ва­ти­ся, що мис­лі, кот­рі до­сі так упер­то йо­му не да­ва­ли­ся, те­пер мов чу­дом яки­мось плили і роз­ви­ва­ли­ся в йо­го го­ло­ві. Сло­ва Се­ня Ба­са­ра­ба, на­півг­нів­ні, на­півз­гірд­ні, бу­ли для нього тим, чим ост­ро­га для бі­жу­чо­го ко­ня.

- Так, я все про по­міч го­во­рю і не пе­рес­та­ну го­во­ри­ти, бо ме­ні здаєся, що тілько ми са­мі мо­же­мо со­бі по­мо­чи, а більше ніх­то нас не по­ра­тує. Ад­же ж ані на­шим жи­дам, ані па­нам не йде о то, що­би ро­біт­ни­ко­ві ліп­ше жи­ло­ся. Во­ни ще як­би мог­ли, то би по­гір­ши­ли єго жи­ття, бо їм аж то­ді доб­ре, як ро­біт­ник до пос­ліднього до­ве­де­ний, не має чо­го хо­пи­ти­ся і му­сить зда­ти­ся на їх лас­ку й не­лас­ку. То­ді во­ни при­си­лу­ють йо­го до вся­кої ро­бо­ти і зап­ла­тять, що са­мі схо­чуть, бо для него, го­лод­но­го та го­ло­го, не­ма ви­бо­ру! Ні, тілько ми са­мі му­си­мо по­ма­га­ти со­бі, як не хо­че­мо до­ві­ку от так про­па­да­ти. А мсти­ти­ся - вва­жай­те са­мі, до чо­го то до­ве­де. Від ні­якої пімс­ти нам ліп­ше не бу­де, хі­ба бись мо схо­ті­ли яку вій­ну в ці­лім краю зро­би­ти або­що! А так: по­ка­раєте се­го або то­го кро­во­пій­цю, на єго міс­це дру­гий уже дав­но на­ост­рив­ся. Та й на­віть пост­ра­ху не бу­де на них, бо пре­цінь бу­де­те все му­си­ли ро­би­ти по­таємно, то й ніх­то не бу­де зна­ти, хто се і за що зро­бив. А як діз­на­ються, ну, то ще гір­ше, бо бе­руть чо­ло­ві­ка і ки­нуть, і гний! Я га­даю, що тре­ба нам доб­ре зас­та­но­ви­ти­ся і шу­ка­ти ін­шо­го ви­хо­ду.

Знов за­мовк Бе­недьо, мов­ча­ли і всі поб­ра­ти­ми. Бе­не­дьо­ві сло­ва нев­дер­жи­мою си­лою втис­ка­ли­ся до їх пе­ре­ко­нань, але, на не­щас­тя, во­ни ва­ли­ли то, що там до­сі сто­яло: на­дію на пімс­ту, але на­то­мість не ста­ви­ли ні­чо­го но­во­го. Один тільки Сень Ба­са­раб, си­дя­чи на по­ро­зі з люлькою в зу­бах, по­хи­ту­вав не­до­вір­ли­во го­ло­вою, але не го­во­рив уже ні­чо­го. Сам Анд­русь, хоч, оче­вид­но, весь той но­вий обо­рот в дум­ках де­яких поб­ра­ти­мів був, ба­чи­ло­ся, для нього ду­же неп­риємний і не­по­жа­да­ний,- а й він скло­нив свої по­туж­ні пле­чі і опус­тив го­ло­ву: Бе­недьові сло­ва зас­та­ви­ли і йо­го за­ду­ма­ти­ся.

- Добре би то бу­ло, то пев­но,- ска­зав він вкін­ці,- але як се зро­би­ти, як по­ма­га­ти со­бі са­мим, ко­ли у нас си­ли не­ма й на­тілько, аби кож­дий сам со­бі по­міг.

- Отож-то й є, що у оди­но­ко­го не­ма си­ли, а як їх збе­ре­ся ба­га­то, то й си­ла бу­де. Ти оден сот­на­ро­во­го ка­ме­ня не пі­дой­меш, а кілька нас пі­дой­ме го як ні­чо. Ве­ли­ка річ для рі­п­ни­ка при якім-та­кім за­ріб­ку да­ти на тиж­день шіст­ку склад­ки, а най збе­ре­ся сто та­ких, то вже маємо де­сять ринських тиж­не­во і мо­же­мо бо­дай в наг­лій пот­ре­бі за­по­мо­чи кількох не­щас­ли­вих! Чи прав­ду я ка­жу, поб­ра­ти­ми?

- Гм, та во­но-то прав­да - ро­зу­міє­ся,- так, так! - по­чу­ло­ся з різ­них бо­ків, лиш там в ку­ті, ко­ло две­рей по­ну­ро мов­чав Прий­де­во­ля, і нев­до­во­ле­но вор­ко­тів Сень Ба­са­раб:

- Добре йо­му, місько­му чо­ло­ві­ко­ві, го­во­ри­ти о склад­ках! Ану, трі­буй­те, чи на весь Бо­рис­лав най­де­те де­сять та­ких, що вам схо­тять да­ва­ти ті склад­ки!

- Ну,- від­ка­зав на те жи­во Бе­недьо,- се вже ти, поб­ра­ти­ме, так со­бі, на ві­тер го­во­риш. Ось нас ту є два­над­цять, і я ду­маю, що кож­дий з нас ра­до до то­го прис­та­не.

- Пристанемо, прис­та­не­мо! - за­гу­ли де­які поб­ра­ти­ми.

- Тілько тре­ба доб­ре над тим об­ра­ди­ти­ся, на що скла­даєся ті гро­ші і що з ни­ми ро­би­ти! - ска­зав з по­ва­гом Анд­русь.

- Ну, ро­зу­міє­ся, так-та­ки за­раз і об­радьмо! - під­хо­пив Ста­сю­ра.

- Ба ні,- ска­зав Бе­недьо,- по­пе­ред усего тре­ба зна­ти, чи вза­га­лі ма­ємо скла­да­ти склад­ки, чи ні. Ту, ба­чу, де­які поб­ра­ти­ми нера­ді то­му, хо­ті­ли би, що­би все ос­та­ло­ся так, як до­сі…

- Ти бо та­кож кру­тиш,- пе­рер­вав йо­го мо­ву на­півг­нів­ний Ма­тій, кот­рий до­сі мовч­ки си­дів ко­ло Анд­ру­ся, зра­зу не­мов ду­ма­ючи о яки­хось пос­то­рон­ніх ре­чах, але чим да­лі, тим ці­ка­ві­ше і уваж­ні­ше прис­лу­ху­вав­ся до всього, що го­во­ри­ло­ся в ха­ті,- ти не пи­тай, чи то ко­му приємно, чи неп­риємно слу­ха­ти. Знаєш щось доб­ро­го і ро­зум­но­го, і для всіх хо­сен­но­го, то виїжджай з тим на плац, го­во­ри прос­то з мос­та. Як по­ба­чи­мо, що твоя ра­да ліп­ша від дру­гих, то прий­ме­мо, а як твоя бу­де гір­ша, то аж то­ді мо­жеш нас пе­реп­ра­ша­ти, що дур­ни­ця­ми час нам за­би­раєш!

По та­кій до­сад­ній за­охо­ті Бе­недьо за­чав го­во­ри­ти «прос­то з мос­та».

- Бо то,- за­чав він,- знаєте, як маємо пі­ти на склад­ки для своєї по­мо­чі, то вже тре­ба зов­сім усе змі­ни­ти, не так, як до­сі бу­ло. Кар­бо­ван­ня вся­ке на­бік, го­лов­ницт­во на­бік (при тих сло­вах Бе­недьові зда­ло­ся, що га­ряч­ко­во па­ла­ючі очі Прийде­во­лі з тем­но­го ку­та зир­ну­ли на нього і про­па­лю­ють йо­му ли­це своїм їдким пал­ким пог­ля­дом, і він спо­ло­нів­ся і по­хи­лив ли­це до­до­лу),- зов­сім інак­ше тре­ба го­во­ри­ти до лю­дей. Не пімс­ту їм по­ка­зу­ва­ти, а ря­ту­нок. Ро­зу­мієся, крив­ди і зло­дій­ст­ва не зак­ри­ва­ти, але на­во­ди­ти лю­дей на то, що­би в’яза­ли­ся до­ку­пи, бо про­тив бо­га­чів та си­ла­чів один оди­но­кий ро­біт­ник не встоїть, а всі як збе­руться до­ку­пи, то, пев­но, бор­ше змо­жуть ус­то­яти.

- Зможуть ус­то­яти? - ві­доз­вав­ся знов не­вір­ний Сень.- Рад би я зна­ти, як змо­жуть ус­то­яти? Чи вси­лу­ють жи­дів, що­би більше за ро­бо­ту пла­ти­ли, чи що?

- А що ж, не мог­ли би вси­лу­ва­ти? - під­хо­пив жи­во Бе­не­дьо.- Ану, як­би так усі змо­ви­ли­ся і ска­за­ли: не пі­де­мо ро­би­ти, по­ки нам пла­та вис­ша не бу­де? Що би то­ді жи­ди зро­би­ли?

- А! А й справ­ді! От гад­ка доб­ра! - скрик­ну­ли поб­ра­ти­ми в один го­лос. На­віть Анд­ру­се­ве ли­це тро­хи роз’ясни­ло­ся.

- А що би зро­би­ли,- від­по­вів Сень,- нап­ро­ва­ди­ли би з усіх сві­тів но­вих ро­біт­ни­ків, а нас би наг­на­ли.

- А як­би ми ста­ли ла­вою, і не пус­ти­ли тих но­вих, і про­си­ли їх, що­би заж­да­ли хоть до­ти, до­ки на­ша спра­ва не виг­рає? Мож би в та­кім ра­зі по­ви­си­па­ти своїх лю­дей і по око­лич­них се­лах, що­би там ого­ло­си­ли: до та­ко­го а та­ко­го ча­су не йдіть ніх­то до Бо­рис­ла­ва, по­ки на­ша вій­на не скін­чи­ть­ся!

- Гурра! - зак­ри­ча­ли поб­ра­ти­ми.- То ми ра­да! Вій­на, вій­на з жи­да­ми і здир­ця­ми!

- Ну, і я га­даю, що та­ка вій­на ліп­ша, ніж уся­ка дру­га,- го­во­рив да­лі Бе­недьо,- раз то­му, що то вій­на су­по­кій­на, бе­з­к­ров­на, а по-дру­ге, й то­му, що мо­же­мо під­ня­ти її зов­сім од­вер­то і смі­ло, і ніх­то нам за ню ні­чо­го не мо­же зро­би­ти. Кож­дий, ско­ро що до то­го, мо­же ска­за­ти: не йду на ро­бо­ту, бо за­ма­ло пла­тять. Зап­ла­тять тілько й тілько, то пі­ду, та й го­ді.

Радість поб­ра­ти­мів бу­ла ду­же ве­ли­ка, ко­ли по­чу­ли то­ту ра­ду, а й сам Бе­недьо ті­шив­ся не мен­ше від дру­гих, бо то­та ра­да прий­шла йо­му до го­ло­ви зов­сім нес­по­ді­ва­но, в жа­рі су­пе­реч­ки з Се­нем Ба­са­ра­бом.

- Ба, доб­ре ти ка­жеш: вій­на, пе­рес­та­ти ро­би­ти! Але хоть би й усі прис­та­ли на то­то, то ска­жи ти ме­ні, будь лас­кав, з чо­го во­ни бу­дуть жи­ти за той час без­ро­бо­ти­ці? Ад­же тяж­ко й по­га­да­ти, що­би бо­га­чі за­раз пер­шо­го дня та пом’якли і зго­ди­ли­ся доб­ро­вільно да­ва­ти нам більшу пла­ту. Мо­же, прий­де­ся си­ді­ти без ро­бо­ти й тиж­день або й ще дов­ше, ну, то з чо­го то­ді ви­жи­ви­ти тілько на­ро­да?

Закид був справ­ді важ­кий, і ли­ця ро­біт­ни­ків знов по­сум­ні­ли. Їх сві­жо­ роз­буд­же­на на­дія на та­ку но­віт­ню вій­ну і по­бі­ду над ба­га­ча­ми бу­ла ще ду­же сла­ба і не­пев­на і за­раз за пер­шим за­ки­дом по­ча­ла блід­ну­ти.

- Отже ж то на те тре­ба зро­би­ти склад­ки, що­би за­без­пе­чи­ти­ся на та­ку при­го­ду. Аж як­би з тих скла­док наб­ра­ла­ся вже су­ма по­ряд­на, та­ка, що­би вис­та­чи­ла, возьмім, на тиж­день або на дві не­ді­лі, то то­ді мож ро­би­ти змо­ву. Ро­зу­мієся, тих, кот­рі би не хо­ті­ли на­ле­жа­ти до змо­ви і йшли від­так на ро­бо­ту, тих за­раз, чи по во­лі, чи по не­во­лі, за карк та й фуч з Бо­рис­ла­ва, най не псу­ють нам ді­ла. Так са­мо під час без­ро­бо­ти­ці мог­ли би на­ші-та­ки лю­ди най­ма­ти­ся де на ін­шу ро­бо­ту, до лі­су, до те­сельки, або де, тілько що­би не до наф­то­вих ро­біт. Та­ким спо­со­бом ми швид­ко зла­ма­ли би то­ту жи­дівську пи­ху і до­би­ли­ся, пев­но, ліп­шої пла­ти.

- Добре го­во­рить! Так тре­ба ро­би­ти! Доб­ра ра­да! - від­зи­ва­ли­ся ріп­ни­ки. По­чав­ся жи­вий га­мір в ха­ті, всі нах­ва­ля­ли­ся, що прик­ру­тять жи­дів-де­ру­нів но­га поп­ри но­гу, кож­дий да­вав свої ра­ди і не слу­хав чу­жих, кож­дий до­пов­ню­вав і ли­цю­вав Бе­недеву дум­ку, прик­ро­ю­ючи її до своєї впо­до­би. Один тільки Сень Ба­са­раб си­дів мовч­ки на своїм міс­ці і з жа­лем ди­вив­ся на то­ту рух­ли­ву гро­ма­ду.

- Що з ни­ми зро­биш,- вор­ко­тів він,- ко­ли во­ни го­то­ві біг­чи за кож­дим, хто їм два-три крас­ні сло­ва по­ка­же! Ну, про ме­не, най бі­жать за тим ме­дів­ни­ком, бу­де­мо ви­ді­ти, як їм пос­ма­кує. Але я своєї стеж­ки не по­ки­ну! А ти, поб­ра­ти­ме? - обер­нув­ся він до Прий­де­во­лі, що все ще сто­яв в тем­нім ку­ті і не­пев­но по­зи­рав то на Бе­не­дя, то на га­мір­ли­вих, ожив­ле­них ріп­ни­ків.

Він стре­пе­нув­ся, ко­ли Сень за­го­во­рив до нього, а від­так швид­ко ска­зав:

- І я, і я з ва­ми!

- З кот­ри­ми ва­ми? - спи­тав гризько Сень.- Бо ту ми те­пер, як ба­чиш, дво­які. Чи з ни­ми-от, чи зо мною і бра­том?

- Так, з то­бою і бра­том! Ти чув, що́ сей про го­лов­ницт­во го­во­рив? Мов роз­пе­че­ним но­жем ме­не в сер­це шпиг­нув.

- Е, але ти знов так ду­же тим не тур­буй­ся! - уго­во­рю­вав йо­го Сень ти­хим го­ло­сом.- Що ж та­ко­го ве­ли­ко­го ста­ло­ся? Ад­же той со­ба­ка пев­но зас­лу­жив на те. Ти за­був про свою…?

- Ні, ні, ні, не за­був! - пе­рер­вав Прий­де­во­ля.- Пев­но, пев­но, що зас­лу­жив! Сто раз зас­лу­жив!..

- Ну, так чо­го ж ту гриз­ти­ся? Хі­ба су­ду боїшся? Не бій­ся, ко­мі­сія поїха­ла в тій доб­рій ві­рі, що він сам упав до ями; ще жи­да на ка­ру за­су­дять, чо­му яму не зат­кав!

- Ні, ні, ні,- знов якось га­ряч­ко­во-бо­ліс­но пе­ре­хо­пив При­й­де­во­ля,- не бо­юся ко­мі­сії! Що ко­мі­сія? Ме­ні здаєся на­віть, що як­би ко­мі­сія… теє… викрила, то ме­ні би лек­ше бу­ло!

- Тьфу, най бог бо­ро­нить, ти що та­ке то­ро­чиш?

- Послухай ли­шень, Се­ню,- шеп­тав Прий­де­во­ля, на­хи­ли­в­ши­ся до нього і су­до­рож­но стис­ка­ючи своєю креп­кою ру­кою йо­го пле­че,- ме­ні здаєся, що той… жи­док, знаєш… той, що в ямі по­гиб, що він не був ви­нен, що то кот­рий­сь дру­гий усе зро­бив, або­що!

- Як? Як? От та­кож щось! Хі­ба ж він не був при тім?

- Так, так, був і смі­яв­ся на­віть, але чи вже за то­то смерть, що смі­яв­ся? А мо­же, він не ро­бив ні­чо­го, а тілько там­то­ті?

- Але від­ки то­бі та­кі дум­ки до го­ло­ви при­хо­дять, хлоп­че? - за­пи­тав­ся за­чу­ду­ва­ний Сень.- Впав батько зго­ри, дідько го бе­ри! По­гиб той, ну і доб­ре!

- Але як він не ви­нен? Знаєш, як я зди­бав йо­го, і вхо­пив у ру­ки, і він по­чув, до чо­го се во­но йде, то так спи­щав: «Да­руй жит­тя, да­руй!» А як я в тій же хви­лі пхнув йо­го… зна­єш… то він тілько зой­кнув: «Не ви­нен, не ви­нен!» Від­так за­дуд­ні­ло, зат­рі­ща­ло, я по­ле­тів геть. Але той го­лос єго все за мною, все в ме­ні, так і чую йо­го! Гос­по­ди бо­же, що я зро­бив! Що я зро­бив!

Бідний па­ру­бок за­ла­му­вав ру­ки. Сень дар­ма ста­рав­ся по­ті­ши­ти йо­го. Йо­му все зда­ва­ло­ся, що вки­не­ний в яму ка­сі­єр був не вин­ний.

- Ну, як той був не вин­ний, то ти поп­рав­ся,- ска­зав вкін­ці роз­злоб­ле­ний Сень,- і піш­ли й вин­них тою са­мою до­ро­гою! Най не вин­ний дар­мо не по­ку­тує!

Ті сло­ва бу­ли мов удар обу­ха для Прий­де­во­лі. Ог­лу­ше­ний ни­ми, він по­хи­лив го­ло­ву і знов за­тис­ся в свій кут, не го­во­ря­чи й сло­ва.

А між тим поб­ра­ти­ми кін­чи­ли на­ра­ду.

- Головна річ те­пер,- го­во­рив Бе­недьо,- вер­бу­ва­ти лю­дей до на­шої кум­па­нії. Хто з ким на ро­бо­ті стоїть, або в ши­н­ку здиб­ле­ся, або на ву­ли­ці роз­ба­ла­каєся, за­раз і нав’язу­ва­ти о тім! Все роз­ка­зу­ва­ти: яка пла­та нуж­ден­на і який ра­ту­нок мож­ли­вий. І склад­ки зби­ра­ти. Я га­даю, що­би кож­дий зби­рав між своїми зна­ко­ми­ми, а наз­би­ра­не що­ве­чо­ра від­да­вав го­лов­но­му ка­сієро­ві, кот­ро­го ту ни­ні тре­ба виб­ра­ти.

- Добре, доб­ре, тре­ба виб­ра­ти ка­сієра! - гу­ка­ли всі.- Ану, ко­го би ту на ка­сієра?

Радили то сього, то то­го, вкін­ці ста­ло на тім, що не­ма ліп­шо­го ка­сієра, як Сень Ба­са­раб.

- Що,- ска­зав неп­ри­яз­но Сень, по­чув­ши се,- я мав би бу­ти ва­шим ка­сієром? Ні­ко­ли! Я від­ни­ні й зов­сім не хо­чу на­ле­жа­ти до вас! Ані я, ані мій брат.

- Не хо­чеш на­ле­жа­ти? А то чо­му? - скрик­ну­ли всі.

- Бо ви зсту­паєте з тої до­ро­ги, на кот­ру раз ста­ли при здо­ро­вій зас­та­но­ві. Я своєї до­ро­ги не по­пу­щу­ся!

- Але хто ж яку до­ро­гу змі­няє? - ска­зав Анд­русь.- Ту зов­сім ні­чо­го не змі­няєся!

- Що? І ти з ни­ми? - від­по­вів по­ну­ро Сень.

- Так! З ни­ми!

- А при­ся­гу за­був?

- Ні, не за­був.

- А но­га­ми топ­чеш, хоч і не за­був.

- Не топ­чу! - Пос­лу­хай ли­шень і не фу­рі­яч­ся!

І Анд­русь при­с­ту­пив до нього і по­чав щось сти­ха го­во­ри­ти йо­му до ву­ха, що зра­зу, ба­чи­ло­ся, не при­па­да­ло йо­му до сма­ку. Але чим да­лі, тим більше ви­по­год­жу­ва­ло­ся Се­не­ве ли­це, і вкін­ці май­же ра­діс­но скрик­нув він:

- А, ко­ли так, то доб­ре! А я, дур­ний, і не до­га­дав­ся! Здо­ро­ві, поб­ра­ти­ми, бу­ду ва­шим ка­сієром і на­ді­юсь, що не по­жа­луєте­ся на ме­не!

- А те­пер ще од­но,- ска­зав сильним, ра­діс­ним го­ло­сом Бе­недьо, кот­рий ни­ні рап­том з зви­чай­но­го поб­ра­ти­ма став не­мов го­ло­вою і про­від­ни­ком усіх.- Поб­ра­ти­ми-то­ва­ри­ші! Ви знаєте, я прос­тий ро­біт­ник, як усі ви, ви­ріс в бі­ді і нуж­ді,- бід­ний му­лярський по­міч­ник і більше ні­чо­го. Нес­по­ді­ва­но й неп­ро­ше­но впа­ла на ме­не жи­дівська лас­ка, і ме­не Гам­мерш­ляг пос­та­вив май­ст­ром, а да­лі й бу­дов­ни­чим ко­ло но­вої наф­тар­ні. Дя­ку­ва­ти му не маю за що, бо я го не про­сив о лас­ку, а тілько йо­му ж з то­го ко­ристь, що не пот­ре­бує ок­ре­мо бу­дов­ни­чо­го пла­ти­ти. А ме­ні дає по три ринські ден­но,- як на ме­не, бід­но­го ро­біт­ни­ка, то се су­ма ду­же ве­ли­ка. У ме­не в Дро­го­би­чі бід­на ста­ра ма­ти,- їй му­шу піс­ла­ти що­тиж­ня час­точ­ку з сво­го за­ріб­ку, не­хай два ринські, дру­гі два ринські спот­ре­бую че­рез тиж­день для се­бе, зна­читься, ли­шаєся за кож­дий тиж­день ще штир­над­цять ри­н­ських. Усе те я обі­ця­юсь да­ва­ти до на­шої ка­си!

- Гурра! - зак­ри­ча­ли поб­ра­ти­ми.- Най жиє поб­ра­тим Бе­недьо!

- Я та­кож обі­цяю по ринсько­му на тиж­день!

- Я по п’ять шіс­ток!

- Я по п’ять шіс­ток!

- Ось мої три шіст­ки!

- Ось мої!

- Ось мої!

Бенедьова бе­сі­да, а ще більше йо­го прик­лад роз­бу­ди­ли у всіх за­пал і охо­ту. Сень Ба­са­раб туй-та­ки зіб­рав на по­ча­ток де­що гро­шей, а Прий­де­во­ля, кот­рий знав кри­хіт­ку письма і кот­ро­го Сень уп­ро­сив со­бі за по­міч­ни­ка, поп­риз­на­чу­вав сто­лярським олов­цем на кус­ни­ку бі­бу­ли з тю­тю­ну, що хто дав.

Весело ро­зій­шлись поб­ра­ти­ми, ра­діс­ні на­дії ви­ри­на­ли в їх го­ло­вах з-по­за тем­них те­пе­ріш­ніх су­мо­ро­ків і пес­ти­ли їх щи­рі сер­ця, мов схід сон­ця ро­же­вим блис­ком кра­сить пус­ті ка­ме­нис­ті і су­мо­ви­ті вер­ши­ни Бес­ки­ду.

IX

Восени, ко­ли цві­ти вже по­відц­ві­та­ли, спадь не па­де, і жни­во пчо­ля­че скін­чи­ло­ся, по­чи­нається на який­сь час го­лос­не, га­мір­ли­ве жит­тя в улі­ях. Пчо­ли, так як і хре­ще­ний на­род, скін­чив­ши свою не­лег­ку ро­бо­ту, люб­лять по­гу­то­ри­ти, зіб­ра­ти­ся куп­ка­ми пе­ред оч­ка­ми та ко­ло зат­во­рів, по­го­мо­ні­ти та пот­рі­па­ти крильця­ми. Зра­зу зов­сім ще не мож­на по­ро­зу­мі­ти, що́ во­но та­ке і до чо­го йде. Ще в улію не ста­ло­ся ні­чо­го но­во­го. Ще кілька пильні­ших ро­біт­ниць упер­то ви­лі­та­ють що­день на по­ле, що­би по ці­ло­ден­нім шу­кан­ні вер­ну­ти ве­чо­ром до­мів з не­ве­лич­ким здо­бут­ком на лап­ках. Ще си­ті тру­ти гор­до поб­реньку­ють со­бі, про­ход­жу­ючи­ся по­між на­пов­не­ні ме­до­ві ко­мо­ри та ви­хо­дя­чи що день бо­жий в по­луднє на верх улія пог­рі­ти­ся на со­неч­ку, по­ди­ха­ти сві­жим воз­ду­хом, розп­ра­ви­ти і роз­ма­ха­ти не­ро­бу­чі кри­леч­ка. Ще ба­читься, ціл­ко­ви­тий су­по­кій, при­мір­на зго­да в улію. А між тим уже в улію ін­шим ду­хом по­ві­яло. Пчо­ли-ро­біт­ни­ці якось таємни­чо ше­по­чуть по­між со­бою, якось пі­доз­рен­но по­хи­ту­ють го­лов­ка­ми, якось зло­ві­що стри­жуть своїми щип­чи­ка­ми та пру­ча­ють своїми лап­ка­ми. Хто йо­го знає, до чо­го се все і що та­ке го­то­виться в пчо­ля­чім царст­ві? Тру­ти, пев­но, то­го не зна­ють і по-давньому, си­тенько наївши­ся, гор­до поб­реньку­ють со­бі, про­ход­жу­ю­чи­ся по­між на­пов­не­ні ме­до­ві ко­мо­ри та ви­хо­дя­чи що день бо­жий в по­лудне на верх улія пог­рі­ти­ся на со­ніч­ку, по­ди­ха­ти сві­жим воз­ду­хом, розп­ра­ви­ти і роз­ма­ха­ти не­ро­бу­чі кри­леч­ка…

От та­ке са­ме по­ча­ло ді­яти­ся і в Бо­рис­ла­ві в кілька день по опи­са­ній ви­ще на­ра­ді. Хто йо­го знає, від­ки й як, до­сить то­го, що но­вим ду­хом по­ві­яло в Бо­рис­ла­ві. І ко­ли зви­чай­но но­ва хви­ля сві­жо­го воз­ду­ху най­пер­ше і най­сильні­ше за­міт­на в го­ріш­ніх верст­вах, то тут ста­ло­ся зов­сім про­тив­но. Спід­ні, гус­ті і сі­рі верст­ви пер­ші по­чу­ли но­вий по­вів, пер­ші стре­пе­ну­ли­ся від нього. І хто йо­го знає, від­ки й як во­но по­ча­ло­ся! Ні з сього ні з то­го при кор­бах, при млин­ках, при ма­га­зи­нах вос­ко­вих, по шин­ках при го­ріл­ці - усю­ди по­ча­ли­ся між ріп­ни­ка­ми роз­мо­ви о тім, як то всім тяж­ко жи­ти, яка тяж­ка ро­бо­та в Бо­рис­ла­ві і як жи­ди без су­ду, без пра­ва, по своїй во­лі ури­ва­ють чим­раз більше з плат­ні, крив­дять, і ту­ма­нять, і пош­тур­ку­ють, і ще й вис­мі­ю­ють об­ду­ре­них ро­біт­ни­ків. І ніх­то не був би міг ска­за­ти, від ко­го по­ча­ли­ся ті бе­сі­ди, бо у кож­до­го всі ті важ­кі іс­то­рії здав­на гли­бо­ко за­кар­бо­ва­ні бу­ли на влас­ній шкі­рі і стверд­же­ні влас­ним дос­ві­дом. Раз по­чав­ши­ся, роз­мо­ви ті вже не вти­ха­ли, а ши­ри­ли­ся чим­раз да­лі, ста­ва­ли чим­раз дуж­чі і го­лос­ні­ші. Всі лю­ди не­мов­би аж ни­ні по­ба­чи­ли своє сум­не, без­ви­хід­не по­ло­жен­ня, не хо­ті­ли й го­во­ри­ти о ні­чім дру­гім, і кож­да їх роз­мо­ва кін­чи­ла­ся бо­лющим важ­ким пи­тан­ням: - «Гос­по­ди, чи вже ж так нам віч­но му­чи­ти­ся? Нев­же ж не­ма для нас ви­хо­ду? Нев­же ж не мож­на то­му лиху по­ра­ди­ти?» - Але по­ра­ди не бу­ло ні­від­ки. А роз­мо­ви, про­те, не вти­ха­ли, про­тив­но - ста­ва­ли чим­раз го­лос­ні­ші і різ­чі. Лю­ди, кот­рі зра­зу го­во­ри­ли о свой бі­ді рів­но­душ­но, мов о не­ми­ну­чім за­су­ді бо­жім, при ближ­чій роз­ва­зі і по дов­ших роз­мо­вах з зна­ко­ми­ми, щи­ри­ми при­яте­ля­ми та стар­ши­ми ріп­ни­ка­ми або вза­га­лі бу­ва­ли­ми людьми, по­ча­ли пе­ре­ко­ну­ва­ти­ся, що так во­но не є, що ли­ху мож­на би по­мог­ти, але не ви­дя­чи і не зна­ючи, як би мож­на по­мог­ти, по­ча­ли не­тер­пи­ти­ся, ста­ва­ли розд­раз­не­ні, хо­ди­ли і го­во­ри­ли мов в га­ряч­ці, ха­па­ли пильно кож­де сло­во, кот­ре мог­ло їм про­яс­ни­ти їх безп­рос­віт­нє по­ло­жен­ня. Аж до най­дальших ха­ток, до най­тем­ні­ших за­ка­мар­ків до­хо­ди­ли ті роз­мо­ви, роз­бі­га­ли­ся на всі бо­ки, мов огонь по су­хій со­ло­мі. Ма­лі хлоп’ята-лип’ярі, дів­ча­та та мо­ло­ди­ці, що в ко­ша­рах ви­би­ра­ли віск з гли­ни,- і ті за­го­во­ри­ли о бід­нос­ті сво­го по­ло­жен­ня, о тім, що кон­че тре­ба їм де­як ра­ди­ти­ся з со­бою і шу­ка­ти для се­бе ря­тун­ку.

- І ти тої са­мої спі­ваєш? - го­во­ри­ли не раз стар­ші ріп­ни­ки, всмі­ха­ючи­ся та слу­ха­ючи на­рі­кан­ня мо­ло­дих хло­па­ків.

- От так, ні­би­то нам не та­ка са­ма бі­да, як і вам? - від­по­ві­да­ли мо­ло­ді.- Та бо нам ще гір­ше, ніж вам! Вас і не так бо­р­зо відп­рав­лять від ро­бо­ти, вам і не так жи­во з плат­ні ур­вуть, а хоть і ври­ва­ють, то все-та­ки вам більша пла­та, ніж нам. А їсти ми пот­ре­буємо так са­мо, як і ви!

- Але хто ж вас на­вів на та­кий ро­зум, що тре­ба со­бі який ра­ту­нок да­ва­ти?

- А хто нас мав на­во­ди­ти? Ні­би­то чо­ло­вік і сам не знає, що як пе­че, то тре­ба прик­ла­да­ти зим­но­го? Та й ще як­би-то не так ду­же пек­ло! А то ви­ди­те, до­ма го­лод, не за­ро­ди­ло ні­чо­го, та­то й ма­ма там десь пух­нуть та мруть з го­ло­ду, га­да­ли, чей хоть ми ту де­що за­ро­би­мо, що са­мі про­жиємо і їм хоть що­то по­мо­же­мо, а ту от що! І на тілько не мо­же­мо за­ро­би­ти, що­би са­мим про­жи­ти в тій прок­ля­тій ямі! На­ро­ду на­тис­ло­ся, за ро­бо­ту тяж­ко пла­та ма­ла і чим­раз ще мен­шає, а ту ще зло­дії жи­ди хлі­ба не до­во­зять, до­рож­ню от яку зро­би­ли: до хліб­ця до­ку­пи­ти­ся тяж­ко! Ну, ка­жіть са­мі, чи мож­на так жи­ти? Рад­ше вже або зов­сім від­ра­зу зги­ну­ти, або де­як по­ра­ту­ва­ти­ся!

В та­ких сло­вах ве­ли­ся зви­чай­но роз­мо­ви між ріп­ни­ка­ми, і та­кі під­но­си­ли­ся жа­ло­би з усіх бо­ків. Сло­ва та­кі му­си­ли траф­ля­ти до пе­ре­ко­нан­ня кож­до­му, хто мав і на своїх пле­чах дви­га­ти чи­ма­лий тя­гар влас­ної своєї нуж­ди. Осо­бис­та крив­да, осо­бис­та нуж­да і гри­жа кож­до­го ро­біт­ни­ка пе­ре­ка­зу­ва­ла­ся дру­гим, ста­ва­ла­ся част­кою за­гальної крив­ди і нуж­ди, до­ли­ва­ла­ся, мов крап­ли­на до боч­ки, до су­ми за­галь­них жа­лоб. І все те, з од­но­го бо­ку, да­ви­ло і пу­та­ло лю­дей, неп­ри­вич­них до важ­кої пра­ці мис­лен­ня, але, з дру­го­го бо­ку, драз­ни­ло і лю­ти­ло їх, роз­ру­шу­ва­ло не­рух­ли­вих та рів­но­душ­них, роз­буд­жу­ва­ло ожи­да­ння і на­дії, а чим ви­ще наст­роєні бу­ли ожи­да­ння і на­дії, тим більше ува­ги звер­та­ли лю­ди на своє по­ло­жен­ня, на кож­ду, хоть і як ма­ло­важ­ну, по­дію, тим більше ста­ва­ли враз­ли­ві на кож­ду но­ву несп­ра­вед­ли­вість і крив­ду. Свар­ки між ро­біт­ни­ка­ми а жи­да­ми-над­зір­ця­ми ста­ва­ли те­пер чим­раз час­ті­ші. Жи­ди ті при­вик­ли бу­ли від­дав­на вва­жа­ти ро­біт­ни­ка за ху­до­би­ну, за річ, кот­ру мож­на вту­ри­ти, де хо­четься, коп­ну­ти но­гою, ви­ки­ну­ти, ко­ли не спо­до­бається, суп­ро­ти кот­рої сміш­но на­віть го­во­ри­ти о якімсь людськім об­ход­жен­ні. А й ро­біт­ни­ки са­мі, зви­чай­но ви­бір­ки з най­бід­ні­ших, від­ма­леньку при­би­тих та в нуж­ді за­ни­ді­лих лю­дей із око­лич­них сіл, зно­си­ли тер­пе­ли­во то­ту на­ру­гу, до якої приз­ви­ча­юва­ло їх тяж­ки­ми товч­ка­ми від ди­тинст­ва їх убо­ге жит­тя. Прав­да, ча­сом лу­ча­ли­ся і між ни­ми див­ним спо­со­бом уці­лів­ші міц­ні не­по­ла­ма­ні на­ту­ри, як от бра­ти Ба­са­ра­би, але їх бу­ло ма­ло, і бо­рис­лавські жи­ди ду­же їх не лю­би­ли за їх не­по­кір­ли­вість і ост­рий язик. Але те­пер на­раз по­ча­ло все змі­ню­ва­ти­ся. Най­смир­ні­ші ро­біт­ни­ки, хлоп­ці й дів­ча­та, кот­рих до­сі мож­на бу­ло без най­мен­шої унім­нос­ті крив­ди­ти і ганьби­ти,- і ті за­мість дав­ніх жа­ліб­них мін, просьб і сліз, ста­ви­ли­ся те­пер до жи­дів ост­ро та гріз­но. А що най­див­ні­ше, то те, що в ко­ша­рах, де по­пе­ре­ду кож­дий тер­пів, ро­бив і жу­рив­ся сам про се­бе, яки­мось чу­дом вро­ди­ла­ся друж­ність і спі­ву­час­тя всіх за од­ним, од­но­го за всі­ми. Не­нас­тан­на жи­ва об­мі­на ду­мок, по­чут­тя влас­ної не­до­лі, зміц­не­не і під­не­се­не по­чут­тям не­до­лі дру­гих, ви­ро­ди­ло то­ту друж­ність. Ско­ро тільки жид при­че­пив­ся несп­ра­вед­ли­во до ро­біт­ни­ка, по­чав ні з сього ні з то­го ла­яти та ганьби­ти йо­го - вся ко­ша­ра об­ру­шу­ва­ла­ся на жи­да, при­ти­шу­ва­ла йо­го то лай­кою, то нас­мі­ха­ми, то пог­ро­за­ми. При тиж­не­вих вип­ла­тах по­ча­ли­ся те­пер чим­раз бур­ли­ві­ші та гріз­ні­ші кри­ки. За од­ним пок­ривд­же­ним всту­па­ло­ся де­сять то­ва­ри­шів, до них не раз при­лу­чу­ва­ло­ся ще дру­гих де­сять з дру­гих ко­шар, і всі во­ни юр­бою вва­лю­ва­ли­ся до кан­це­ля­рії, обс­ту­па­ли ка­сієра, кри­ча­ли, до­по­ми­на­ли­ся пов­ної вип­ла­ти, гро­зи­ли і зви­чай­но ста­ви­ли на своїм. Жи­ди зра­зу ки­да­ли­ся, кри­ча­ли, гро­зи­ли й со­бі ж, але, ви­дя­чи, що ріп­ни­ки не ус­ту­па­ють і не пуд­жа­ються, але про­тив­но, чим­раз більше роз’ятрю­ються, ус­ту­па­ли. Во­ни на­ра­зі ще не приз­на­ва­ли­ся са­мі со­бі, що по­ло­же­н­ня ста­ло вже не те і мо­же ста­ти­ся гріз­не,- во­ни ще, а особ­ли­во дріб­ні і ве­ли­кі влас­тив­ці, по­ход­жа­ли со­бі гор­до по Бо­рис­ла­ву, спиш­на по­зи­ра­ли на ро­біт­ни­ків і ра­діс­но за­ти­ра­ли со­бі ру­ки, чу­ючи, що го­лод по се­лах зма­гається, ви­дя­чи, що лю­дей з кож­дим днем більше при­бу­ває до Бо­рис­ла­ва. Ще во­ни й не по­ду­му­ва­ли ні о чім, як тільки о своїх спе­ку­ля­ці­ях, ще й не сни­ло­ся їм, що ро­біт­ни­ки мо­жуть яким-не­будь спо­со­бом пе­ре­бур­ка­ти їм їх пла­ни і до­пім­ну­ти­ся се­ред тої по­го­ні за зо­ло­том та­кож і сво­го кус­ни­ка. Ще во­ни спа­ли спо­кій­но і не чу­ли чим­раз го­лос­ні­шо­го го­мо­ну вни­зу, не чу­ли по­ну­рої ду­хо­ти в воз­ду­сі, кот­ра зви­чай­но за­ля­гає пе­ред бу­рею.

І скоїла­ся то­та важ­на пе­ре­мі­на се­ред бо­рис­лавських ро­біт­ни­ків нес­по­ді­ва­но швид­ко. Аж са­мі на­ші зна­ко­мі поб­ра­ти­ми, кот­рі да­ли пер­ший тов­чок до тої пе­ре­мі­ни, аж са­мі во­ни зди­ву­ва­ли­ся, ви­дя­чи, яким го­лос­ним від­го­ло­сом лу­на­ють по Бо­рис­ла­ву їх сло­ва. На­віть са­мі не­до­вір­ли­ві з-по­між них, кот­рі не­ра­до гля­ді­ли на пе­ре­мі­ну в ці­лях і ро­бо­ті поб­ра­тимст­ва, на­віть бра­ти Ба­са­ра­би, ви­дя­чи, як пильно ха­па­ють ріп­ни­ки їх сло­ва і як жи­во роз­ви­ва­ють їх да­лі по-сво­му, по­ча­ли щи­рі­ше прис­та­ва­ти до но­во­го ру­ху. Во­ни ви­ді­ли, що Бе­недьо і Ста­сю­ра пра­вду го­во­ри­ли, ка­жу­чи, що тре­ба вий­ти з до­те­пе­рішнього тіс­но-круж­ко­во­го поб­ра­тимст­ва і по­нес­ти своє сло­во і свою дум­ку між ши­ро­ку гро­ма­ду, а те­пер пе­ре­ко­на­ли­ся, що се­ред тої гро­ма­ди грунт доб­ре при­го­то­ва­ний під за­сів та­ко­го сло­ва, і що сло­во то­то че­рез роз­ши­рен­ня в гро­ма­ді не то що не стра­тить ні­чо­го, але, про­тив­но, на­бе­ре ве­ли­кої си­ли. Впро­чім, бра­ти Ба­са­ра­би, а за ни­ми й де­які дру­гі зав­зя­ті­ші поб­ра­ти­ми не ста­ва­ли око­неч­но на тім, що ра­див Бе­недьо, а ду­ма­ли так, що ко­ли б не вда­ла­ся Бе­недьова ра­да (а в її уда­чу во­ни й те­пер ще ма­ло ві­ри­ли), то то­ді мож­на бу­де по­вер­ну­ти ці­лу ве­ли­чез­ну си­лу збен­те­же­ної ро­біт­ницької гро­ма­ди на ін­ше ді­ло, на те ді­ло, для кот­ро­го во­ни в пер­шім по­чат­ку зав’яза­ли своє поб­ра­тимст­во. То­му-то во­ни по дов­шій роз­ва­зі не ті­ль­ки не ба­ну­ва­ли на Бе­не­дя за те, що своїми ра­да­ми від­вів поб­ра­тимст­во від йо­го пер­віс­но­го нап­ря­му і поп­ро­ва­див йо­го за со­бою по ін­шій стеж­ці,- а про­тив­но, во­ни бу­ли йо­му вдяч­ні за те, що, ми­мо своєї ві­до­мос­ті, він прий­няв­ся єдна­ти для їх ці­лей більшу си­лу і прий­няв на се­бе про­від­ницт­во ту­ди, ку­ди во­ни до­сі не ос­мі­лю­ва­ли­ся сту­пи­ти. Во­ни, про­то, взя­ли­ся щи­ро пра­цю­ва­ти для Бе­недьових ду­мок, зна­ючи, що ко­ли б уда­ло­ся ті дум­ки впов­ні пе­ре­вес­ти, то по до­ро­зі зро­би­лось би й те, чо­го во­ни ба­жа­ли; а ко­ли не вдасться Бе­недьова дум­ка, то спов­нен­ня їх пер­віс­ної ці­лі бу­де то­ді ще пев­ні­ше. Зна­читься, сяк чи так, а Бе­недьо, пра­цю­ючи для всіх ро­біт­ни­ків, пра­цю­вав і для них.

Зато яке жит­тя, який рух пі­шов те­пер у не­ве­лич­кій ха­ті край Бо­рис­ла­ва, де жи­ли Ма­тій і Бе­недьо. Що­день ве­чо­ра­ми при­хо­ди­ли поб­ра­ти­ми, по два, по три, роз­по­ві­да­ли, як іде ді­ло, як прий­ма­ють ріп­ни­ки їх сло­ва, як до­ма­га­ються ра­ди, як вис­ту­па­ють про­ти жи­дів. На­ра­ди три­ва­ли не раз до­сить дов­го, і пе­ред очи­ма на­ших зна­ко­мих чим­раз яс­ні­ше вид­ні­ла­ся до­ро­га, кот­рою да­лі тре­ба сту­па­ти. Ще в са­мім по­чат­ку, ко­ли на­ші поб­ра­ти­ми рі­ши­ли вер­бу­ва­ти до сво­го поб­ра­тимст­ва ши­ро­ку гро­ма­ду бо­рис­лавських ріп­ни­ків, во­ни ці­лі два ве­чо­ри на­рад­жу­ва­ли­ся над тим, як се по­ча­ти, що­би й най­лег­ше до­ка­за­ти сво­го, і не звер­ну­ти пе­ред­час­но на се­бе ува­гу. То­ді ще в жи­вій пам’яті бу­ли пе­рес­лі­ду­ван­ня і ареш­ту­ван­ня по­ля­ків - учас­ни­ків повс­тан­ня 1863 р., і де­які поб­ра­ти­ми ви­ра­зи­ли свій страх, що­би в ра­зі вик­рит­тя по­лі­ція не на­сі­ла на них і не об­ви­ни­ла їх о який бунт,- а в та­кім ра­зі і вся ро­бо­та про­па­ла би за ні за що. Вкін­ці Бе­недьо по­ра­див так: в пер­шім по­чат­ку під­да­ва­ти ро­біт­ни­кам свої дум­ки не­мов збо­ку, слу­чай­но, по­вільно, а упер­то, в кож­дій роз­мо­ві, бу­ди­ти у всіх по­чут­тя сво­го бід­но­го, нуж­ден­но­го по­ло­жен­ня і за­ра­зом по­ка­зу­ва­ти всім в дальшій да­ле­чи­ні мож­ність поп­ра­ви. Та­ким спо­со­бом,- го­во­рив Бе­недьо,- між людьми про­ки­неться нес­по­кій, розд­раз­нен­ня, ба­жан­ня поп­ра­ви,- од­ним сло­вом, вит­во­риться се­ред ма­си ріп­ни­ків нап­ру­жен­ня, кот­ре, зруч­но під­дер­жа­не і по­більшу­ва­не, дасться у від­по­від­ній хви­лі по­вер­ну­ти рап­том і з ве­ли­кою си­лою в ді­ло. То­та ра­да ду­же впо­до­ба­ла­ся всім поб­ра­ти­мам, і во­ни при­рек­ли за нею пос­ту­па­ти. Не прой­шло й двох не­діль, а ціль то­та бу­ла май­же впов­ні осяг­не­на. Ро­біт­ни­ки по ро­бо­ті юр­ба­ми хо­ди­ли по Бо­рис­ла­ві, го­мо­ня­чи та на­рад­жу­ючись; шин­ки пус­ті­ли чим­раз бі­ль­ше, а розд­раз­не­няя і не­су­по­кій між на­ро­дом чим да­лі зма­га­ли­ся, і не­тер­пе­ли­ві поб­ра­ти­ми чим­раз го­лос­ні­ше до­ма­га­ли­ся, щоб уже раз вис­ту­пи­ти їм од­вер­то і взя­ти на се­бе про­від­ницт­во в ши­ро­кім ро­біт­ницькім ру­ху. Але Бе­недьо, а за ним і бра­ти Ба­са­ра­би сто­яли на тім, що тре­ба ще тро­хи пі­дож­да­ти, по­ки ви­ще і бур­ли­ві­ше не би­ти­муть хви­лі ро­біт­ницько­го розд­раз­нен­ня.

А хви­лі ті, дви­га­ні прав­ди­вою нуж­дою і при­тис­ком, під­ду­ва­ні зруч­но пе­ку­чо-прав­ди­ви­ми сло­ва­ми поб­ра­ти­мів, би­ли чим­раз ви­ще і бур­ли­ві­ше. Прос­тий чо­ло­вік - во­рог уся­ко­го дов­го­го дум­ку­ван­ня та мір­ку­ван­ня. Прав­да, влас­ним ро­зу­мом не швид­ко він до­хо­дить до яс­ної око­неч­ної дум­ки, то­миться дов­го за­сів­шою йо­му в го­ло­ву гад­кою,- але ко­ли во­на уся­деться і про­яс­ниться у нього, зло­житься в око­неч­ний, твер­дий і яс­ний об­раз,- то­ді вже йо­му не до за­бав­ки, не до мір­ку­ван­ня, то­ді він усею си­лою свой­ого єстества преться зро­би­ти дум­ку свою ді­лом, то­ді ко­неч­на бо­ротьба між ним а про­тив­ни­ка­ми йо­го мис­лі. Отак са­мо бу­ло й тут. Ба­чи­лось би, і не­ве­ли­ка річ чо­ло­ві­ко­ві, терп­ля­чо­му що­ден­ну нуж­ду та крив­ду, прий­ти до по­чут­тя тої нуж­ди і крив­ди,- а пре­цінь як піз­но прий­шли до то­го по­чут­тя бо­рис­лавські ро­біт­ни­ки! І ба­чи­лось би, що́ та­ко­го ве­ли­ко­го в тім по­чут­ті, са­мім без­від­рад­нім та сум­нім! А між тим яко­го не­су­по­кою на­ро­би­ло, яку бу­рю під­ня­ло во­но в го­ло­вах усіх ро­біт­ни­ків! І швид­ко з без­від­рад­но­го та сум­но­го чут­тя ви­ро­ди­ло­ся гріз­не зав­зят­тя, ми­мо­вільна друж­ність і не­по­кір­ли­вість своїм кривд­ни­кам. Від слів по­ча­ло до­хо­ди­ти до діл. От од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­ві вість, що там а там ро­біт­ни­ки по­тур­бу­ва­ли в які­мось за­вул­ку ка­сієра, кот­рий за­мість зви­чай­них двох цен­тів по­ло­жив со­бі був бра­ти у ро­біт­ни­ків по чо­ти­ри цен­ти «ка­сієрно­го» від од­ної шах­ти, т[о] є[сть] від од­но­го 12-го­дин­но­го ро­бу­чо­го дня. То­та вість бу­ла не­мов зна­ком, за кот­рим шви­д­ко по со­бі слі­ду­ва­ло більше по­діб­них слу­чаїв. За кож­дою віст­кою о по­діб­нім слу­чаї рос­ло зав­зят­тя і від­ва­га ріп­ни­ків. Во­ни вже пря­мо в очі вся­ким ка­сієрам, над­зір­цям та конт­ро­ле­рам по­ча­ли нах­ва­ля­ти­ся, що не бу­дуть дов­ше тер­пі­ти над со­бою крив­ди. Страх по­чав па­да­ти на вся­кі п’явки людські. А ко­ли од­но­го дня про­нес­ла­ся по Бо­рис­ла­ві чут­ка, що ко­ли один над­зі­рець несп­ра­вед­ли­во за­ра­ху­вав якусь ви­со­ку ка­ру ріп­ни­ко­ві, а ка­сієр при вип­ла­ті хо­тів йо­му пот­ру­ти­ти то­ту ка­ру з плат­ні, то ріп­ни­ки під­ня­ли при ка­сі ве­ли­кий крик і га­мір, по­ча­ли жа­да­ти пе­ред се­бе над­зір­ця, що­би ви­тол­ку­вав­ся, за що́ се та­ку ка­ру на­ло­жив на їх то­ва­ри­ша. Над­зі­рець схо­вав­ся десь, ка­сієр жар­том, що­би їх поз­бу­ти­ся, ска­зав їм: «Ідіть і шу­кай­те йо­го, а як знай­де­те, то при­ве­діть йо­го сю­да за ву­хо!» Ріп­ни­ки з ог­лу­ша­ючим кри­ком ки­ну­ли­ся на всі бо­ки і по хви­лі най­шли над­зір­ця, по­ча­ли з ним шар­па­ти­ся і та­ки си­лою, справ­ді за ву­ха, при­тяг­ли йо­го до ка­сієра, ро­зу­міється, при­ве­ли по­тов­че­но­го, под­ря­па­но­го і з по­над­ри­ва­ни­ми ву­ха­ми. І хоть кількох ріп­ни­ків за те ареш­то­ва­но і за­пер­то в гро­мадськім ареш­ті, то пре­цінь між ріп­ни­ка­ми вість то­та на­ро­би­ла ве­ли­ко­го го­ло­су і шу­му, а на жи­дів ки­ну­ла чи­ма­лий пост­рах. Ріп­ни­ки то­го са­мо­го-та­ки ве­чо­ра ве­ли­чез­ною юр­бою, під про­во­дом бра­тів Ба­са­ра­бів, піш­ли до бо­рис­лавсько­го вій­та і вип­ро­си­ли у нього на во­лю всіх ареш­то­ва­них,- і ве­ли­чез­ний сміх ра­дос­ті пі­шов по­між ро­біт­ни­ка­ми. Піс­ні і пог­ро­зи за­гу­ли по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, увільне­них опро­вад­жу­ва­ли від ши­н­ку до шин­ку і поїли, і по ти­ся­чу ра­зів до­пи­ту­ва­ли їх, як то во­ни про­ва­ди­ли над­зір­ця за ву­ха до ка­си.

Поки гу­ла п’яна ра­дість по ву­ли­цях Бо­рис­ла­ва, в убо­гій Ма­тієвій ха­ти­ні си­ді­ли поб­ра­ти­ми і ра­ди­ли­ся, що ді­яти. Всі го­ди­ли­ся на те, що те­пер по­ра, що тре­ба взя­ти­ся до ді­ла.

- Скликати збір! Скли­ка­ти збір! - го­во­ри­ли всі.

І ура­ди­ли, не ви­да­ючи сво­го поб­ра­тимст­ва, скли­ка­ти збір усіх ріп­ни­ків за Бо­рис­ла­вом на то­ло­ці. В не­ді­лю по хва­лі бо­жій ма­ли там усі зій­ти­ся на на­ра­ду.

Мов гро­мо­ва іск­ра, так про­нес­ло­ся на дру­гий день з уст до уст, від ями до ями, від ко­ша­ри до ко­ша­ри, від наф­тар­ні до наф­тар­ні не чу­ва­не до­сі сло­во:

- В не­ді­лю по хва­лі бо­жій! На то­ло­ку ко­ло Бо­рис­ла­ва! На­ра­да, на­ра­да, на­ра­да!

Ніхто не знав, що се бу­де за на­ра­да, над чим бу­дуть ра­ди­ти, хто скли­кає? Та й ніх­то й не пи­тав­ся о то. Але всі по­чу­ва­ли, що се бу­де ве­ли­ка хви­ля, що від неї мно­го бу­де за­ле­жа­ти,- і всі пок­ла­да­ли ве­ли­кі, хоч і не­яс­ні ожидання на то­ту хви­лю. На­ра­да! На­ра­да! На­ра­да! Се сло­во, мов ча­ри які, про­яс­ню­ва­ло вив’ялі збі­до­ва­ні ли­ця, крі­пи­ло мо­зо­лис­ті ру­ки, нап­рос­то­ву­ва­ло здав­на по­хи­ле­ні пле­чі.- На­ра­да! На­ша на­ра­да! - нес­ло­ся то го­лос­но, то ше­по­том по всіх за­кут­ках, і ти­ся­чі серць з не­терп­ляч­кою би­ли­ся, до­жи­да­ючи не­ді­лі і на­ра­ди.

З не­терп­ляч­кою ожи­да­ли її й на­ші поб­ра­ти­ми, а особ­ли­во Бе­недьо і Анд­русь Ба­са­раб.

X

Буря зби­ра­ла­ся над Бо­рис­ла­вом - не з не­ба до зем­лі, але з зем­лі про­ти не­ба.

На ши­ро­кім бо­лон­ню, на бо­рис­лавській і банській то­ло­ці, зби­ра­ли­ся гріз­ні хма­ри: се ріп­ни­ки схо­ди­ли­ся на ве­ли­ку ро­біт­ницьку ра­ду. Всі ці­ка­ві на но­ву, до­сі не чу­ва­ну по­яву; всі пов­ні на­дії і яко­гось таємно­го стра­ху; всі згід­ні в ро­з’я­рен­ні і не­на­вис­ті на своїх гно­би­те­лів. З га­мо­ром або ше­по­том, більши­ми або мен­ши­ми куп­ка­ми, з го­рішнього і до­лі­ш­нього кін­ця або із се­ре­ди­ни Бо­рис­ла­ва пли­ли-напли­ва­ли во­ни. Чор­ні за­роп­ле­ні ках­та­ни, лей­би­ки, сі­ря­ки та гу­ні, та­кі ж со­роч­ки, пе­ре­пе­ре­за­ні то ре­ме­ня­ми, то шнур­ка­ми, то ли­ком, блі­ді, по­жовк­лі та по­зе­ле­ні­лі ли­ця, по­шар­па­ні та за­роп­ле­ні шап­ки, ка­пе­лю­хи, жов­нярські «гольцми­ци», бой­ківські повс­тя­ні кри­са­ні та під­гірські со­лом’яни­ки - все те гус­тою, бруд­ною, сі­рою хма­рою вкри­ва­ло то­ло­ку, тов­пи­ло­ся, хви­лю­ва­ло, го­мо­ні­ло, мов при­бу­ва­юча по­вінь.

- Що ту дов­го ра­ди­ти? - го­мо­ні­ли в од­ній ку­пі.- Ту ра­да од­на: жи­ди світ зуй­ми­ли, жи­ди нам жи­ти не да­ють, жи­ди го­лод на­ве­ли на на­рід!

- Треба нам узя­ти­ся до­ку­пи, не під­да­ва­ти­ся жи­дам! - вик­ри­ку­ва­ли в дру­гій ку­пі.

- Добре вам ка­за­ти: не під­да­ва­ти­ся. А як го­лод при­тис­не, за­ріб­ку жид не дасть, то­ді й ви опус­ти­те хвіст і під­дас­те­ся су­хій вер­бі, не то жи­до­ві.

Голод - ве­ли­ке сло­во. Мов гріз­на змо­ра, сто­яв він у кож­до­го за пле­чи­ма, і на згад­ку про го­лод при­тих­ли го­лос­ні, смі­лі кри­ки.

- До ями кож­до­го, хто над на­ми збит­куєся! - го­мо­ні­ли в дру­гім кін­ці.

- Та що то з то­го,- уго­мо­ню­вав ста­рий Ста­сю­ра.- Раз, що хто вер­же дру­го­го до ями, той пі­де гни­ти до кри­мі­на­лу…

- Овва, ще хто знає, чи пі­де,- ска­зав су­мо­ви­то Ма­тій.- А от зло­дій Морт­ко верг мо­го Іван­чи­ка, ще й гро­ші є­го заб­рав, і до­ни­ні хо­дить по сві­ті та нас­мі­ваєся з хре­ще­них лю­дей!

- Е, то жид, то жид! - зак­ри­ча­ли де­які.- Жи­до­ві все ввій­де. А най би хре­ще­ний чо­ло­вік зро­бив щось по­діб­но­го,- ну-ну!

- А по-дру­ге,- го­во­рив да­лі Ста­сю­ра,- сто збит­куєся над на­ми, а ти­ся­ча об­ди­рає нас по пра­ву, так що й не мож­на ска­за­ти, що­би збит­ку­вав­ся; і чем­но, і лад­но з ва­ми: на́ то­бі, що то­бі на­ле­житься,- а пре­цінь при тім чує чо­ло­вік, що з него шкі­ру мі­хом друть. В тім на­ша бі­да!

- Правда, прав­да! - го­мо­ні­ли ріп­ни­ки.

- Та що то,- го­во­ри­ли дру­гі,- на то вже, ві­дай, не­ма ра­ди.

- Як то не­ма ра­ди,- ска­зав Ста­сю­ра,- на кож­ду сла­бість зіл­ля є, тре­ба тілько по­шу­ка­ти. А що ж, хі­ба ж би на на­ше го­ре не бу­ло лі­ку? Тре­ба по­шу­ка­ти. На то нас ни­ні, бо­гу дя­ку­ва­ти, зій­шла­ся тільки гро­ма­да, що­би о тім по­го­во­ри­ти. Ад­же ж знаєте: гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ло­вік; де один своїм ро­зу­мом ні­чо­го не вис­та­чить, там гро­ма­да все-та­ки бор­ше ла­ду дій­де.

- Дав би то бог, що­би ми ни­ні до яко­го ла­ду дій­шли,- го­во­ри­ли ріп­ни­ки.- А час уже ве­ли­кий, бі­да до кос­ті дог­ри­зає!

Такі і по­діб­ні роз­мо­ви ве­ли­ся по всіх кін­цях і по всіх куп­ках. Поб­ра­ти­ми роз­ді­ли­ли­ся і під­го­то­ву­ва­ли всю­ду на­род до своїх ду­мок, до­да­ва­ли їм ві­ри в мож­ність по­ліп­шен­ня і поп­ра­ви їх нуж­ден­но­го жит­тя, зміц­ню­ва­ли їх на­дію на гро­мадський ро­зум і гро­мадську си­лу. А по­ки що все ще но­ві гро­ма­ди нап­ли­ва­ли і нап­ли­ва­ли. Со­неч­ко сто­яло вже се­ред не­ба і пек­ло не­ми­ло­серд­но, під­ні­ма­ючи хма­рою гус­ту, во­ню­чу за­мо­ро­ку наф­то­ву по­над Бо­рис­ла­вом. По­над си­ні­ючим ви­со­кою сті­ною Ді­лом ме­ре­ща­ли хви­лі ро­зіг­рі­то­го воз­ду­ху. Від річ­ки ві­яло ла­го­дя­чим хо­ло­дом.

- Ну, що ж, по­ра за­чи­на­ти ра­ду, за­чи­на­ти ра­ду - вже всі зій­шли­ся! - за­го­мо­ні­ли ро­біт­ни­ки з усіх бо­ків.

- Хто має що го­во­ри­ти, не­хай ви­хо­дить все­ре­ди­ну, на от­сей ка­мінь! - ска­зав своїм по­туж­ним, звуч­ним го­ло­сом Ан­д­русь Ба­са­раб.

- Ставайте дов­ко­ла, зро­біть міс­це дов­ко­ла ка­ме­ня,- го­мо­ні­ли ріп­ни­ки обс­ту­па­ючи.

На ка­мінь вис­ту­пив Бе­недьо. Він не при­вик го­во­ри­ти пе­ред та­кою ве­ли­кою гро­ма­дою і був тро­хи змі­ша­ний: в ру­ці обер­тав свою шап­ку і по­зи­рав­ся на всі сто­ро­ни.

- Се що за оден? - зак­ри­ча­ли з усіх бо­ків ріп­ни­ки.

- От ро­бу­чий чо­ло­вік, му­ляр,- ска­зав Бе­недьо.

- Ну, то го­во­ри, що маєш го­во­ри­ти!

- Я й не­ба­га­то що маю го­во­ри­ти,- ска­зав Бе­недьо, пот­ро­ха ос­мі­ля­ючись.- Я тілько то хо­тів на­ра­зі ска­за­ти, що кож­дий і без ме­не знає. Бі­да нам, ро­бу­чим лю­дям. Пра­цюємо тяж­ко: но­чі не ­до­сип­ляємо, вдень і ві­дітх­ну­ти не маємо ко­ли, мо­зо­лі на ру­ках на­би­ваємо: ста­рі ще не зліз­ли, а вже но­ві на­рос­ли,- і що нам з то­го? Ка­жуть: гір­ко за­ро­биш, со­лод­ко з’їш; а ми чи ба­га­то со­лод­ко в’їмо­ся? Гір­ко за­роб­ляємо - то прав­да, але ще гір­ші на­ші вжит­ки. Та й то більше мліємо го­ло­дом, ніж си­тос­ті заз­наємо. Та й ще ко­би хоть не збит­ку­ва­ли­ся над на­ми, не крив­ди­ли, не зне­ва­жа­ли нас на кож­дім кро­ці! А то са­мі ви­ди­те, яка нам по­ва­га. Ро­бу­чий чо­ло­вік у них і за ху­до­би­ну не вар­тує!

- Правду го­во­рить, прав­ду го­во­рить! За ху­до­би­ною, за псом більше сто­ять, як за бід­ним чо­ло­ві­ком! Гей-гей, чи то бог ди­виться на то­то?

- Та й ще роз­важ­те,- го­во­рив да­лі Бе­недьо,- на ко­го ми пра­цюємо, хто з на­шої ро­бо­ти ко­ристь має? Жи­ди! Влас­тив­ці! Бід­ний ріп­ник си­дить по шість, по ві­сім, по два­над­цять го­дин у ямі, в за­мо­ро­ці та смро­дах, му­читься, ге­пає та коп­ле штольні по­під зем­лю, дру­гі ро­біт­ни­ки сто­ять при кор­бі, при млин­ку і кру­тять, аж їм мо­зок у го­ло­ві кру­ти­ться і пос­лід­ні цо­мо­ги з них тяг­не, а влас­тив­ці про­да­ють воски й наф­ти і зби­ра­ють ти­сяч­ні су­ми, і па­ну­ють, бу­ду­ють до­ми му­ро­ва­ні, вби­ра­ються та їздять в ка­ри­тах та бризька­ють бо­ло­том на бід­но­го чо­ло­ві­ка! І сло­ва доб­ро­го від них він ні­ко­ли не по­чує. От на ко­го ми ро­би­мо і яку по­дя­ку маємо за то­то!

- Най їх бог по­ка­рає за на­шу пра­цю і на­шу нуж­ду! - гук­ну­ли ріп­ни­ки з усіх бо­ків.

- Так-то во­но так,- го­во­рив да­лі Бе­недьо по ко­рот­кім пе­ре­ди­ху - що най їх бог по­ка­рає. Але то ще хто знає, чи бог схо­че їх по­ка­ра­ти, чи ні, а по-дру­ге, хто знає, чи нам від то­го бу­де лег­ше, як їх бог по­ка­рає. А ту ви­ди­мо, що бог якось більше лю­бить нас ка­ра­ти, ніж їх! От і те­пер по­ка­рав бог на­ші се­ла го­ло­дом, а ту, в Бо­рис­ла­ві, жи­ди при­ня­ли­ся й со­бі ж нас ка­ра­ти: пла­ту вмен­шу­ють що­тиж­день і ще як хто по­ва­житься до­по­ми­на­ти­ся, то ганьблять у очі: «Іди со­бі,- ка­жуть,- ко­ли то­бі крив­да, я де­сять най­ду на твоє міс­це за та­ку са­му пла­ту». То по­га­дай­те ж со­бі са­мі, що ту нам по­мо­же - зда­ва­ти­ся на ка­ру бо­жу! Я га­даю, що ліп­ше так ро­би­ти, як го­во­рять на­ші лю­ди: бо­га взи­вай, а рук прик­ла­дай. Ка­ра бо­жа - ка­рою бо­жов, а нам тре­ба со­бі бра­ти­ся до­ку­пи і ра­ди­ти­ся, як би ту влас­ним за­хо­дом з бі­ди ви­гар­ма­ти­ся.

- Ба, в тім-то й шту­ка! Як ви­гар­ма­ти­ся, ко­ли ми бід­ні і по­мо­чі ні­від­ки не маємо? - крик­ну­ли ро­біт­ни­ки.

- Ну, я на то­то на­ка­зу не мо­жу да­ти ні­яко­го,- ска­зав Бе­недьо,- але ко­ли би ва­ша во­ля пос­лу­ха­ти, то я ска­зав би вам, яка о тім моя гад­ка.

- Говори, го­во­ри! Слу­хаємо! - за­гу­ли ріп­ни­ки.

- Ну, ко­ли го­во­ри­ти, то бу­ду го­во­ри­ти. Прав­ду ви ка­же­те, що по­мо­чі нам ні­від­ки не на­ді­яти­ся, бо хто ж ни­ні хо­че по­ма­га­ти бід­но­му ро­біт­ни­ко­ві, а впро­чім, хоть би й схо­тів по­мо­чи од­но­му, то не змо­же по­мо­чи всім, та­кій ве­ли­чез­ній гро­ма­ді. Ту тілько ми са­мі, друж­ною си­лою, мо­же­мо со­бі по­мо­чи.

- Ми са­мі? А то як? - да­ли­ся чу­ти не­до­вір­ли­ві го­ло­си.

- Правда то є,- ска­зав Бе­недьо,- що на те­пер не змо­же­мо со­бі ціл­ком по­мо­чи. Бо яка по­міч мож­ли­ва, ко­ли чо­ло­вік пра­цює не на се­бе, ро­бить-ро­бить, а дру­гий єго пра­цею ко­рис­туєся? По­ки вся на­ша пра­ця не бу­де йти на наш хо­сен, по­ти нам доб­ра ціл­ко­ви­то­го не бу­де. Але дріб­ку, що то під­ра­ту­ва­ти­ся чень змо­же­мо. От а ди­віть, кілько ра­зів тра­фи­ться чо­ло­ві­ко­ві ос­та­ти­ся без ро­бо­ти? Хо­дить чо­ло­вік, як за­го­рі­лий, ме­че­ся, мов у га­ряч­ці, сю­ди й ту­ди, а ро­бо­ти го­ді діс­та­ти. Мліє чо­ло­вік з го­ло­ду, іде до жи­да і нап­ро­шуєся на яку-будь, хоть би й на най­по­га­ні­шу ро­бо­ту, що­би тілько з го­ло­ду не зги­ну­ти. Ну, ви­ди­те, а як­би так ми, кілько нас ту є, обов’яза­ли­ся що­тиж­день по вип­ла­ті скла­да­ти не­хай по цен­то­ві, не­хай по два, то по­чис­літь са­мі, яка би су­ма з то­го вий­шла. Як­би нас най­шло­ся та­ких ти­ся­ча, то ні­ко­му би той цент не впав­ся так тяж­ко і не за­тя­жів би на ки­ше­ні, а з то­го що­тиж­ня зіб­ра­лась би та­ка су­ма, що мож­на би на нес­по­ді­ва­ний слу­чай за­по­мо­чи́ де­сять лю­дей.

- Правда є, прав­да є! - за­го­мо­ні­ли ро­біт­ни­ки.

- Невелика то під­мо­га, прав­да,- го­во­рив да­лі Бе­недьо,- але вва­жай­те ли­шень, що се знов не бу­де й та­ка ма­ла по­міч. Бо вже як так на який­сь час за­ра­туєся чо­ло­ві­ка чи рин­ським, чи пів­то­ра, то він не бу­де пот­ре­бу­вав іти до жи­да, і кла­ня­ти­ся єму, і на­би­ва­ти­ся до ро­бо­ти за яку-будь мі­зер­ну плат­ню, не бу­де му­сив зни­жу­ва­ти плат­ню дру­гим ро­біт­ни­кам. А те, що єму дасться, він мо­же по­во­леньки та пот­рош­ка вип­ла­ти­ти на­зад, ско­ро тілько діс­та­не ліп­шу ро­бо­ту. Та­ким спо­со­бом на­ша ро­біт­ницька ка­са не тілько що не вмен­шу­ва­ла­ся би, але, про­тив­но, все би більші­ла.

Ріпники сто­яли мовч­ки і ро­зу­му­ва­ли. Зра­зу ді­ло ви­да­лось їм справ­ді не­мов і хо­ро­ше, і всі го­то­ві бу­ли від­ра­зу прис­ту­пи­ти до нього. Але швид­ко да­ли­ся чути за­ки­ди.

- Е, що з то­го,- го­во­ри­ли де­які ріп­ни­ки.- Ну, не­хай би й так: ми бу­де­мо скла­да­ти, а хто з то­го бу­де ко­рис­та­ти? Бу­де так, як по се­лах, де є ка­си гро­мадські. Бо­га­чі по­ви­зи­чу­ють гро­ші, ко­рис­та­ють з них, а бід­ний тілько скла­да­ти му­сить, а хіс­на з них ні­яко­го не має. Або й ще од­но: ви­бе­ре­мо ка­сієра, ро­зу­міє­ся, та­кож ріп­ни­ка, як і всі ми, то хто нам за­ру­чить, що він гро­ши­ки не возьме і не вте­че?

Бенедьо слу­хав тих за­ки­дів су­по­кій­но.

- Думав я над тим та­кож і от що ви­ду­мав. На­сам­пе­ред стра­ху не­ма, що­би ко­рис­та­ли з на­ших гро­шей са­мі бо­га­чі, бо між на­ми бо­га­чів не­ма, усі ми бід­ні. А по-дру­ге, ми не жи­ди, гро­ші на про­цент зи­чи­ти не бу­де­мо, а бу­де­мо ви­да­ва­ти тілько в ра­зі прав­ди­вої нуж­ди, сла­бос­ті, без­ро­бо­ти­ці,- то, зна­читься, бу­де­мо по­ма­га­ти там, де вже для кож­до­го оче­вид­но, що по­мо­чі тре­ба. Хто опіс­ля змо­же, той від­дасть нам і на­до­ло­жить ви­да­ток, а хто не змо­же, ну то го та­кож не по­ві­си­мо. А з ка­сієром, я га­даю, най­ліп­ше бу­де ось як зро­би­ти. Як­би нас най­шло­ся ба­га­то та­ких, що би прис­ту­пи­ли до тої ка­си, то при кож­дій ко­ша­рі або при кількох су­сід­ніх ко­ша­рах ви со­бі са­мі ви­би­рай­те сво­го ка­сієра, та­ко­го, що вже ту, в Бо­рис­ла­ві, ро­бить раз у раз і кот­ро­го доб­ре знаєте. Та­кий ка­сієр міг би зби­ра­ти гро­ші тілько з тих ко­шар, кот­рі йо­го виб­ра­ли. А зна­ючи, кілько в них лю­дей ро­бить, а кілько обов’яза­ли­ся пла­ти­ти, ду­же лег­ко кож­дий бу­де міг зна­ти, кілько ка­сієр має гро­шей у се­бе. Ско­ро би оден в чім не спо­до­бав­ся, мож­на виб­ра­ти дру­го­го. Ті са­мі ко­ша­ри, що ма­ють од­но­го сво­го ка­сієра, ма­ли би обов’язок під­по­ма­га­ти пот­ре­бу­ючих з-по­між се­бе: о тих во­ни й най­ліп­ше бу­дуть зна­ти, чи хто і кілько пот­ре­бує.

- Так, то й але,- за­го­мо­ні­ли ро­біт­ни­ки.- Так, то все бу­де ка­сієр у нас під оком, а як їх бу­де ба­га­то, то у кож­до­го су­ма бу­де не­ве­ли­ка, то й мен­ша по­ку­са до ци­ганст­ва, і на­віть як­би вся то­та су­ма про­па­ла, то й се би стра­та бу­ла не­ве­ли­ка. На то мож­на зго­ди­ти­ся.

- Позвольте, ще не ко­нець на тім,- го­во­рив Бе­недьо.- Хто знає, мо­же, ча­сом тра­фиться пот­ре­ба та­кої під­по­мо­ги, на кот­ру не вис­та­чать средст­ва з од­ної ко­ша­ри. Мо­же, тра­фиться зро­би­ти де­що та­ко­го, що би бу­ло при­да­ле для доб­ра всіх бо­рис­лавських ро­біт­ни­ків,- а на то тре­ба би більше гро­шей, більшої ка­си. То я га­даю зро­би­ти ось як. В кож­дій та­кій част­ко­вій ка­сі, що би бу­ла при од­ній або кількох су­сід­ніх ко­ша­рах, усі гро­ші, які бу­дуть впли­ва­ти, по­ді­ли­ти на три час­ті. Дві та­кі тре­ти­ни ли­ша­ли би ся при ко­ша­рі на част­ко­ві за­по­мо­ги, а од­ну тре­ти­ну да­ва­лось би до од­ної, го­лов­ної ка­си. З тої ка­си вже не міг би ви­да­ва­ти ані ка­сієр, ані од­на ко­ша­ра, а тілько ці­лий збір борис­лавських ро­біт­ни­ків, ро­зу­мієся, тих, що пла­тять до ка­си. З неї ви­да­ва­ти як­най­мен­ше, а гро­ма­ди­ти гро­ші для більшої спільної пот­ре­би.

- А яка ж би то мог­ла бу­ти та­ка пот­ре­ба? - пи­та­ли ріп­ни­ки.

- От як я со­бі о тім ду­маю,- ска­зав Бе­недьо.- Як ба­чи­те, те­пер жи­ди так ду­же впев­ни­ли­ся, що нас ба­га­то, що го­лод зже­не ро­біт­ни­ків чим­раз більше до Бо­рис­ла­ва, що не пи­та­ють, чи мож­на нам про­ди­ха­ти, чи ні, а зни­жу­ють нам пла­ту раз у раз. І не пе­рес­та­нуть ще да­лі зни­жу­ва­ти, до­ки не впі­м­нем­ся за со­бою.

- Ей, чи ми не впо­ми­на­ли­ся, що то по­мо­же!

- Ба, пос­тій­те, най я вам ска­жу, як би то впо­ми­на­ти­ся! То пев­но, що го­во­ри­ти їм, чи доб­ром, чи й пог­ро­зою, на ні на що не здасться,- не пос­лу­ха­ють. Ту тре­ба не гро­зи­ти, а зро­би­ти та­ке, що­би во­ни й не отя­ми­ли­ся, від­ки се на них упа­ло. От що тре­ба зро­би­ти. Всі, кілько нас ту є, і ті, кот­рих ту не­ма,- од­ним сло­вом, усі, ра­зом, од­но­го по­ран­ку, кож­дий при своїй ро­бо­ті, при­хо­ди­мо і ка­же­мо: го­ді, не бу­де­мо ро­би­ти, не мо­же­мо ро­би­ти за та­ку ма­лу плат­ню, во­ли­мо си­ді­ти вдо­ма. До­ки не бу­де більшої плат­ні, до­ти й пальцем не ки­не­мо. І, ска­зав­ши те, всі до­до­му!

Ріпники аж ро­ти по­роз­ні­ма­ли з ди­ву, по­чув­ши та­ку ра­ду.

- Ба, та як же се - по­ки­ну­ти ро­бо­ту?

- На час, на час, до­ки жи­ди пла­ту більшу не да­дуть.

- Але ж се мо­же пот­ри­ва­ти дов­го.

- Ну, ду­же дов­го во­но не пот­ри­ває. Ад­же ж ува­жай­те: жи­ди по­ро­би­ли з ріж­ни­ми куп­ця­ми конт­рак­ти: на той а той час дос­та­чи­ти тілько вос­ку, тілько наф­ти, ну, а як на час не пос­та­чать, то їм втра­та бу­де де­сять раз більше, ніж то­та над­виш­ка в на­шій плат­ні. А са­мі до ям не по­лі­зуть,- пот­ри­ма­ються, мо­же, кілька день, та й му­сять-та­ки до нас «прий­ді­те пок­ло­ні­мо­ся».

- Але ж во­ни со­бі насп­ро­вад­жу­ють ін­ших ро­біт­ни­ків!

- Га, то тре­ба нам так зро­би­ти, що­би не посп­ро­вад­жу­ва­ли. Вис­ла­ти від­си лю­дей на всі око­лич­ні се­ла і роз­пус­ти­ти та­кий на­каз: що­би на та­кий а та­кий час ніх­то не йшов до Бо­рис­ла­ва, бо та­ке а та­ке там ро­биться.

- А як ма­зу­рів спро­ва­дять?

- То не пус­ти­ти! Хоч на­мо­вою, хоч си­лою, а не пус­ти­ти.

- Гм, та се-то би мож­на. Але як же нам про­жи­ти за той час без­ро­бо­ти­ці?

- Отож-то, на то­то я би га­дав зло­жи­ти та­ку го­лов­ну ка­су.

- А жи­ди змов­ляться і хлі­ба не до­ве­зуть, схо­тять нас ви­го­ло­ди­ти.

- Ми й ку­по­ва­ти від них не бу­де­мо. Як у нас бу­дуть свої гро­ші, то со­бі спро­ва­ди­мо са­мі з міс­та, ще за тан­ші гро­ші!

- І га­даєш, що з то­го бу­де нам по­міч, що під­вис­шать плат­ню?

- Я га­даю, що му­сять, ско­ро тілько ми ви­дер­жи­мо­ся твер­до.

- Але та­ку гро­ма­ду на­ро­да ви­жи­ви­ти, то тре­ба ве­ли­чез­ної су­ми гро­шей!

- Можемо на час без­ро­бо­ти­ці од­ну часть лю­дей відп­ра­ви­ти на се­ла або де до міс­та, до дру­гих фаб­рик або де, що­би мен­ше бу­ло тя­га­ру. Та й то, не по­ри­ва­ти­ся до та­ко­го ве­ли­ко­го ді­ла, по­ки у нас не бу­де до­сить гро­шей, що­би мож­на бу­ло про­дер­жа­ти­ся хоть тиж­день. І за­ки зач­нем, то по­пе­ре­ду ула­ди­ти все по­ряд­но, і лю­дей по се­лах ро­зіс­ла­ти, і хлі­ба нас­та­ра­ти і всего. Але то о тім бу­де ще час по­го­во­ри­ти. Те­пер ска­жіть, чи прис­таєте на то­то, що­би у нас бу­ли ка­си: і част­ко­ві, і го­лов­на ка­са?

- Пристаємо! Прис­таємо!

- А на то­то чи прис­таєте, що­би дві тре­ти­ни ли­ша­ли­ся в част­ко­вих ка­сах, а од­на тре­ти­на що­би йшла до го­лов­ної ка­си?

- Ні, най дві тре­ти­ни йде до го­лов­ної ка­си! Во­ли­мо да­ва­ти по два цен­ти, а що­би тілько нам усім швид­ше яка по­лег­кість вий­шла!

- А до го­лов­ної ка­си я би га­дав виб­ра­ти до за­ря­ду трьох лю­дей, кот­рих доб­ре знаєте і кот­рим мо­же­те за­ві­ри­ти. А го­лов­на річ, що­би ка­са бу­ла у та­ко­го чо­ло­ві­ка, що ту має яку свою по­сі­лість.

- Ба, а де ж ту та­ко­го най­ти, ко­ли всі ми зай­шлі, бід­ні?

- Я знаю та­ко­го чо­ло­ві­ка - ста­ро­го Ма­тія, що у него ту своя ха­ти­на. Я би га­дав, що най­ліп­ше ка­су у него по­міс­ти­ти. І то так, що­би кож­дий част­ко­вий ка­сієр міг кож­до­го ча­су прий­ти і пе­ре­ра­ху­ва­ти, що і від­ки є в ка­сі, і опо­віс­ти­ти о тім своїх лю­дей. Два дру­гі при го­лов­ній ка­сі ма­ли би що­тиж­день хо­ди­ти по ко­ша­рах і зби­ра­ти гро­ші. Та­ким спо­со­бом усе бу­ло би без­печ­ні­ше, що ніх­то ані не оцига­нить ні­ко­го, ані со­бі гро­шей не прис­воїть. Чи прис­таєте на то­то?

- Пристаємо! Прис­таємо!

- А де є той Ма­тій? Хо­че­мо ви­ді­ти єго! - зак­ри­ча­ли де­які, кот­рі не зна­ли Ма­тія. Ма­тій ви­ліз на ка­мінь і пок­ло­нив­ся гро­ма­ді.

- Ти що за оден? - зак­ри­ча­ли до нього.

- Ріпник, лю­ди доб­рі.

- У те­бе є своя ха­та?

- Своя не своя, а так, як би своя. Моєї не­віст­ки ха­та, але во­на в служ­бі, не си­дить тут­ка.

- А прий­меш­ся, що­би у те­бе бу­ла на­ша ка­са і що­би ти мав нам за неї да­ва­ти від­по­відь?

- Як пе­ред бо­гом і своїм сум­лін­ням, так і пе­ред ва­ми. Ко­ли ва­ша во­ля на то, я го­тов пос­лу­жи­ти гро­ма­ді. А впро­чім, вас ту з по­ло­ви­на знає ме­не.

- Знаємо! знаємо! - оз­ва­ли­ся мно­гі го­ло­си.- Мож­на пок­лас­ти­ся на него!

- Ну, а ко­го ж на дру­гих ка­сієрів ви­би­ра­ти? - пи­та­ли ріп­ни­ки.

- Вибирайте ко­го знаєте, а най­мім та­ких, що­би мог­ли до­б­ре бі­га­ти,- ска­зав Бенедьо.

- Будь ти!

- Ні, я не мо­жу - сла­бо­ви­тий, як ба­чи­те, та й за­ня­тий над­то при ро­бо­ті, не змо­жу бі­га­ти. А що змо­жу, то й без ва­шо­го ви­бо­ру бу­ду ро­би­ти.

За сим Бенедьо по­дя­ку­вав гро­ма­ді за пос­лу­хан­ня і зліз із ка­ме­ня. По­чав­ся шум і га­мір між ріп­ни­ка­ми. До Бе­не­дя ти­с­ли­ся ріп­ни­ки, що­би стис­ну­ти йо­го за ру­ку, гля­ну­ти йо­му в ли­це і го­лос­ним, щи­рим сло­вом по­дя­ку­ва­ти за доб­ру ра­ду.

Між тим ро­біт­ни­ки швид­ко зго­ди­ли­ся виб­ра­ти за двох дру­гих ка­сієрів Прий­де­во­лю і Се­ня Ба­са­ра­ба.

- Дякуємо за ви­бір і за ва­шу доб­ру ві­ру! - гук­нув Сень до гро­ма­ди.- Пос­та­раємся доб­ре пос­лу­жи­ти на­шій за­гальній спра­ві! А те­пер, хто що мо­же, про­шу ски­ну­ти по цен­то­ві, по два, що­би на­ша ка­са від по­чат­ку не сто­яла пус­то!

- Гурра! По цен­то­ві до ка­си! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки.

- Скидайте кож­дий по цен­то­ві, але кож­дий,- ска­зав Ма­тій,- то та­ким спо­со­бом, по­ра­ху­вав­ши, бу­де­мо зна­ти, кіль­ко нас ту є!

Пристали й на то, і ко­ли зіб­ра­но гро­ші, на­чис­ли­ли 35 ринських.

- Півчверта ти­ся­ча нас зій­шло­ся! - крик­нув Сень Ба­са­раб.- В ка­сі на­шій трид­цять і п’ять ринських! А чи тяж­ко нам прий­шло ски­ну­ти тільку су­му?

- Що то за си­ла - гро­ма­да! - го­во­ри­ли між со­бою ріп­ни­ки.- Доб­ре то який­сь ска­зав: гро­ма­да плю­не по ра­зу, та й од­но­го по­то­пить!

Гамір зміг­ся, але був се вже не по­ну­рий, три­вож­ний га­мір при­би­тої без­рад­ної ма­си; се був ве­се­лий га­мір пчіл, що і для них нас­та­ла вес­на і зац­ві­ли цві­ти, і ожи­ла на­дія щас­ли­ві­шо­го жит­тя.

XI

Діла йшли ду­же доб­ре. Ле­он Гам­мерш­ляг хо­див зем­лі не до­ти­ка­ючи з гор­дос­ті і ра­дос­ті. Все йо­му уда­ва­ло­ся щас­ли­во, і хоть се був тільки по­ча­ток го­лов­но­го ді­ла, то вже той по­ча­ток ві­щу­вав доб­ре про вда­чу ці­лос­ті. І так по­пе­ред усього від «Вос­ко­вої спіл­ки» з Ро­сії Ле­он одер­жав ось яку звіст­ку: «Пос­та­чай­те це­ре­зин, ко­ли мож­на, ще й пе­ред кон­т­рак­то­вим тер­мі­ном. Спіл­ка ула­ди­ла щас­ли­ву шту­ку. При по­мо­чі, знаєте, звіс­них ту­теш­ніх спо­со­бів нам уда­лось зак­лю­чи­ти з св. си­но­дом конт­ракт на дос­та­ву це­ре­зи­ни до це­рк­вів пра­вос­лав­них. 100 000 кав­цій зло­же­но. Жде­мо від вас віс­ті, ко­ли бу­де го­тов пер­ший ла­ду­нок».

Прочитавши то­ту звіст­ку, Ле­он мов на кри­ла під­няв­ся. Зна­читься, ді­ло уг­рун­то­ва­не міц­но і трив­ко. Він за­раз же за тим ру­шив до Бо­рис­ла­ва, щоб пог­ля­ну­ти, як стоїть бу­до­ва фаб­ри­ки. По до­ро­зі він ду­же бід­ку­вав, що бу­до­ва ще аж че­рез тиж­день має бу­ти го­то­ва і що не мож­на так-та­ки відзавт­ра за­ча­ти фаб­ри­ка­ції вос­ку. Що ці­ла то­та фаб­ри­ка­ція бу­ла влас­ти­во конт­ра­фак­цією, об­манст­вом,- про се Ле­он ані крих­ти не ду­мав. По­чут­тя спра­вед­ли­вос­ті бу­ло у нього вза­га­лі ду­же не­яс­не, а вже ж то­го по­чут­тя, що іс­ну­ючі ус­та­ви і при­пи­си дер­жав­ні обов’язу­ють в чім-не­будь уся­ко­го го­ро­жа­ни­на, сього по­чут­тя у Ле­она, як і вза­га­лі у на­ших жи­дів, лед­ве чи був і слід який-не­будь.

За улад­жу­ван­ням уся­ких бі­жу­чих діл в Дро­го­би­чі, особ­ли­во за кло­по­та­ми при заку­пу­ван­ні си­ро­го вос­ку зем­но­го від різ­них дріб­них влас­тив­ців, Ле­он уже більше як тиж­день не заг­ля­дав до Бо­рис­ла­ва і не знав, що і як там ді­є­ть­ся. Він у всім пок­лав­ся на Бе­не­дя, пе­ре­ко­нав­ши­ся вже по­пе­ре­ду, що ді­ло своє він ро­бить со­віс­но і доб­ре. Але як же зди­ву­вав­ся Ле­он, ко­ли, приїхав­ши до Бо­рис­ла­ва, по­ба­чив, що при но­вій бу­до­ві ро­біт­ни­ків не­ма, крім кількох, що до­кін­чу­ва­ли по­би­ва­ти дах, і ко­ли Бе­недьо вий­шов суп­ро­ти нього з за­яв­ле­ни­ям, що йо­го ді­ло вже скін­че­не, бу­до­ва впо­в­ні го­то­ва і ос­тається тільки йо­му ог­ля­ну­ти все до­оч­не і від­пус­ти­ти йо­го. Ле­он сам не знав, що й ка­за­ти на та­ку ра­діс­ну нес­по­ді­ван­ку, і ко­ли б Бе­недьо був «пан» бу­дов­ни­чий, а не прос­тий ро­біт­ник і не­дав­ній по­міч­ник му­ляр­сь­кий, він був би об­няв і ви­ці­лу­вав йо­го з ве­ли­кої ра­дос­ті. Зна­читься, щас­тя нез­мін­но всмі­хається йо­му! Зна­читься, во­но підс­лу­хує йо­го таємні дум­ки і ба­жан­ня і, мов ко­хан­ка, бі­жить на­пе­ред нього, що­би в миг ока спов­ню­ва­ти їх! Ра­дість ши­ро­ко роз­ли­ла­ся по Ле­оно­вім ли­ці. Він по­чав дя­ку­ва­ти Бе­недьові і пі­шов з ним ог­ля­да­ти бу­до­ву. Во­на сто­яла пе­ред ним у всій своїй по­каз­нос­ті: дов­га-дов­га, низька, з не­ве­лич­ки­ми двер­ми і ві­кон­ця­ми, по­зи­ра­ючи­ми де-де, мов прис­лі­пу­ва­ті зло­дій­ські оч­ка. Два ви­со­чез­ні ко­ми­ни стри­мі­ли до не­ба. Дов­ко­ла бу­до­ви був до­сить об­шир­ний плац, об­ве­де­ний ви­со­чез­ним пар­ка­ном, з ши­ро­кою бра­мою для в’їзду і ву­зенькою хвір­точ­кою обіч для про­хо­ду. Плац був глад­ко вто­ло­че­ний, ями-вап­няр­ки бу­ли по­за­си­па­ні, на­віть об­шир­на шо­па для ро­біт­ни­ків і для скла­ду на­фаб­ри­ко­ва­но­го вос­ку бу­ла го­то­ва. Сті­ни, не бі­ле­ні, ані трин­ко­ва­ні, чер­во­ні­ли­ся яс­но-чер­во­ною кра­с­кою. Сло­вом, усе бу­ло як тре­ба, аж Ле­оно­ві сер­це ра­ду­ва­ло­ся. А до­се­ре­ди­ни він і не йшов ог­ля­да­ти.- «До сього,- ка­зав,- тре­ба при­вез­ти мо­го май­ст­ра-наф­тар­ни­ка, він бу­де най­ліп­ше зна­ти, чи так усе зроб­ле­но, як тре­ба». Ру­ри і кіт­ли, і всі при­ла­ди, за­мов­ле­ні в Від­ні, вже на­дій­шли бу­ли і сто­яли на пла­цу в ве­ли­чез­них па­ках. Ле­он не дав і ві­дітх­ну­ти ні со­бі, ні ко­ням,- сей­час же пог­нав на­зад до Дро­го­би­ча, що­би при­вез­ти Шеф­фе­ля. Бе­недьо за той час мав при­ла­го­ди­ти ро­біт­ни­ків, кот­рі б за про­во­дом Шеф­фе­ля ни­ні ще по­ус­тав­ля­ли і пов­му­ро­ву­ва­ли кіт­ли та ма­ши­ни.

Приїхав і Шеф­фель. Ог­ля­нув нут­ро фаб­ри­ки, роз­мі­рив, що, як і ку­ди, і вис­ка­зав­ся ду­же пох­вально о бу­до­ві. Ле­он хо­див слід­ком за ним та тільки поц­мо­ку­вав і ру­ки за­су­ку­вав. Бе­недьо тим ча­сом з на­ня­ти­ми ро­біт­ни­ка­ми по­рав­ся на под­вір’ї ко­ло ма­шин, роз­би­вав дош­ки та пач­ки, роз­мо­ту­вав пе­ре­вес­ла на шну­ри і при­лад­жу­вав де­рев’яні ва­ли та ге­ре­ги, що­би за­тяг­ну­ти все те, ку­ди тре­ба, до­се­ре­ди­ни.

До пізнього ве­чо­ра три­ва­ли в но­вій фаб­ри­ці сту­кан­ня та бряз­ко­ти: се ус­тав­лю­ва­но і ут­верд­жу­ва­но ма­ши­ни. Де тре­ба бу­ло про­ро­би­ти більшу дір­ку в му­ро­ва­ній сті­ні для вста­в­лен­ня ру­ри, де тре­ба бу­ло під­му­ру­ва­ти ко­тел до на­леж­но­го ста­но­ви­ща,- Шеф­фель при­мі­рю­вав і за­по­ряд­жу­вав, а Бе­недьо зас­пів з ро­біт­ни­ка­ми ви­ко­ну­вав йо­го за­по­ря­д­ки. Вкін­ці з нас­тан­ням су­мер­ку все бу­ло го­то­ве.

Леон і Шеф­фель ще ос­та­ли­ся все­ре­ди­ні фаб­ри­ки. Світ­ло не­ве­лич­ких вос­ко­вих ка­ган­ців миг­ко­ті­ло та са­рах­ті­ло, від­би­ва­ючи­ся сот­ня­ми іс­кор в блис­ку­чім че­ре­ва­тім кіт­лі з по­лі­ро­ва­ної мі­ді. З ку­тів під­ні­ма­ли­ся бов­ду­ри пітьми, зви­са­ли з де­рев’яної го­лої сте­лі, не­мов гро­зя­чи при­ва­ли­ти со­бою тих кілька сла­бо бли­ма­ючих то­чок.

- Так завт­ра зач­не­те? - спи­тав з за­ду­ми Ле­он, поб­лу­див­ши очи­ма по тих тем­ні­ючих прос­то­рах, по тім гніз­ді, в кот­рім ма­ли виг­рі­ти­ся і вик­лю­ну­ти­ся йо­го зо­ло­ті сни.

- Зачнеться,- ска­зав Шеф­фель.- А ро­біт­ни­ки го­то­ві?

- А, прав­да, ро­біт­ни­ки,- ска­зав Ле­он.- Ну, бу­дуть і ро­біт­ни­ки. Те­пер то­го зіл­ля в Бо­рис­ла­ві до­сить.

- А тілько, знаєте,- ска­зав Шеф­фель,- на­ше ді­ло, теє-то, не зов­сім яс­не. То тре­ба вам пос­та­ра­ти­ся о кількох, при­на­й­мні трьох ро­біт­ни­ків та­ких, на кот­рих би зов­сім мож­на спус­ти­ти­ся. То є, що­би де не роз­ба­ла­ка­ли, не нап­ле­ли що. Тих би уміс­ти­ти тре­ба в го­лов­нім від­ді­лі дес­ти­ляр­ні, в хі­міч­ній ко­мо­рі, де, знаєте, око­неч­но ви­роб­люється це­ре­зина. Що­би про­чі ро­біт­ни­ки ду­ма­ли, що се прос­та па­ра­фіна. О то пос­та­рай­те­ся!

- Гм,- мір­ку­вав Ле­он,- трьох ро­біт­ни­ків, на кот­рих би мож­на зов­сім спус­ти­ти­ся! Прав­да ва­ша, тре­ба по­шу­ка­ти. Та тілько то шту­ка з-по­між то­го збро­ду ви­най­ти та­ких ро­біт­ни­ків!

Тим ча­сом на под­вір’ї но­вої фаб­ри­ки зіб­ра­ли­ся ро­біт­ни­ки дов­ко­ла Бе­не­дя. Во­ни жда­ли на Ле­она, щоб одер­жа­ти від нього реш­ту пла­ти і по­дя­ку­ва­ти йо­му за ро­бо­ту. Мі­сяць під­ні­мав­ся на по­гід­нім не­бі, де-де з-за бі­лої на­півп­ро­зір­час­тої мря­ки проб­лис­ку­ва­ли мля­вим світ­лом зо­ло­ті зо­рі. Ро­біт­ни­ки по­сі­да­ли на ка­ме­нях та уріз­ках з ди­лин­ня і ба­ла­ка­ли; глу­хий го­мін їх роз­мо­ви йшов на по­ле і мі­шав­ся з сріб­ним ше­по­том річ­ки, що туй обіч булько­ті­ла по ка­мін­ні. Звіс­на річ, бе­сі­да йшла про од­но, про не­дав­ній ро­біт­ни­ць­кий збір, про склад­ки і бу­ду­щі на­дії.

- По прав­ді ка­жу вам,- го­во­рив Бе­недьо,- ди­во ста­ло­ся з ту­теш­нім на­ро­дом. Ко­ли я пе­ред мі­ся­цем прий­шов до Бо­рис­ла­ва і по­чав до­пи­ту­ва­ти­ся, чи трі­бу­ва­ли во­ни як-не­будь ра­ту­ва­ти­ся, то всі або го­ло­ва­ми по­хи­ту­ва­ли, або смі­яли­ся з ме­не. А ни­ні, са­мі ви­ди­те, як усі, ста­ре й ма­ле, тис­нуться до скла­док. Ад­же до­сі вже маємо 150 ринських в од­ній тілько го­лов­ній ка­сі!

- Сто п’ятде­сят ринських,- пов­то­рив з розс­та­нов­кою один ро­біт­ник,- ну і що ж! Для од­но­го бу­ла би се під­по­мо­га, але для тільких ти­ся­чів - що то­то зна­чить?

- Правда, що ма­ло зна­чить,- го­во­рив Бе­недьо,- але ж бо вва­жай­те, що ще тиж­ня не­ма, як по­ча­ли­ся на­ші склад­ки. За мі­сяць чень наз­би­рає­ся хоть п’ятсот.

- Ну, а з п’ятьма ста­ми мож за­чи­на­ти то­то, що ви за­га­да­ли?

- Гм, тре­ба доб­ре об­ра­ху­ва­ти­ся з си­лою і з гріш­ми,- ска­зав Бе­недьо.- Чис­ля­чи на про­жи­ток од­но­му чо­ло­ві­ко­ві лиш пів­то­ра ринсько­го на тиж­день, чис­ля­чи да­лі, що без­ро­бо­ти­ця по­тяг­не тиж­день і нам прий­де­ся про­го­ду­ва­ти че­рез той час лиш ти­ся­чу лю­да, то в ка­сі му­сить бу­ти на те най­мен­ше пів­то­ри ти­ся­чі ринських. Най­мен­ше, ка­жу, бо, крім про­жит­ку, бу­дуть ще ін­ші ви­дат­ки.

- Півтори ти­ся­чі ринських! - скрик­ну­ли в один го­лос ро­біт­ни­ки.- Гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ко­ли ж ми та­ку су­му зло­жи­мо? Та за той час по­ло­ви­на нас ту го­ло­дом пе­рем­ре, а з се­лів де­сять ти­сяч но­вих при­бу­де!

- Що ж ро­би­ти,- ска­зав сум­но Бе­недьо,- на то вже, ба­чу, не­ма ра­ди. Більших скла­док ро­би­ти не мож, бо й так жи­ди ури­ва­ють нам на пож­дім пос­ту­пі, а як діз­на­ються о на­ших склад­ках, то ще більше бу­дуть ури­ва­ти. Тре­ба сто­яти при своїм, скла­да­ти і тер­пі­ти ще хоть три мі­ся­ці!

- Три мі­ся­ці! Хто знає, що за три мі­ся­ці мо­же ста­ти­ся!

Замовкли ро­біт­ни­ки, і сум за­ляг не­ве­лич­ку го­мо­ня­чу гро­мад­ку. Бе­недьо важ­ко по­хи­лив го­ло­ву до­до­лу. Він і спра­в­ді по­чу­вав, що ді­ло пе­ку­че, що най­більша си­ла сього лю­ду ле­жить в йо­го хви­ле­вім роз­буд­жен­ні і що не по­ко­рис­ту­ва­ти­ся тим роз­буд­жен­ням зна­чить - ви­пус­ти­ти з рук го­лов­ну пру­жи­ну ді­ла. Але що ж бу­ло ро­би­ти? Гро­шей не бу­ло, щоб за­раз за­ча­ти змо­ву. При­хо­ди­лось все-та­ки че­ка­ти.

- А ту й ще од­на річ,- про­мо­вив знов Бе­недьо, про­ки­нув­ши­ся з за­ду­ми.- Ме­ні прий­десь вер­та­ти до Дро­го­би­ча.

- До Дро­го­би­ча? А то по­що? - скрик­ну­ли ро­біт­ни­ки.

- Ну, по­що? Ту моя ро­бо­та, як ви­ди­те, скін­чи­ла­ся.

- Шукайте ін­шої.

- Або ж ту без ме­не не обій­де­ся? Прав­да, жаль чо­ло­ві­ко­ві по­ки­да­ти та­ку спра­ву, над кот­рої зас­но­ван­ням тру­див­ся і ду­мав…

- Ну, то й не по­ки­дай­те!

- Се пев­но, що тре­ба б не по­ки­да­ти, ко­би тілько спо­сіб­ність бу­ла.

Робітники по­чу­ва­ли се доб­ре, а на­віть і в Бе­не­дя про­ки­да­ла­ся не раз то­та дум­ка, що без нього ці­ла спра­ва мог­ла би лег­ко зій­ти на фальши­ву до­ро­гу і че­рез те зов­сім не вда­ти­ся. Він по­чу­вав, що в кож­дій но­воз­ло­же­ній для но­вих і неп­ри­вич­них ці­лей сві­жо зор­га­ні­зо­ва­ній гро­ма­ді ба­га­то і ду­же ба­га­то за­ле­жить на при­від­ці, на йо­го осо­бис­тім впли­ві і по­ра­ді. Прав­да, він по­чу­вав, з дру­го­го бо­ку, аж над­то доб­ре без­сильність і своєї дум­ки і був пе­ре­ко­на­ний, що не спіт­кай­ся він в Бо­рис­ла­ві з поб­ра­тимст­вом і з та­ки­ми тве­ре­зо мис­ля­чи­ми людьми, як Ма­тій і Ста­сю­ра, він сам не був би, пев­но, дій­шов до то­го, до чо­го те­пер дій­шов. Вза­їмне спів­ді­лан­ня всіх час­ток тут бу­ло аж над­то сильне і ви­раз­не, але імен­но для то­го по­чу­вав Бе­недьо, що вир­ва­ти­ся з то­го кру­га взаїмних спів­ді­лань зна­чи­ло б - заш­ко­ди­ти ко­ж­дій част­ці зо­сіб­на і всім вза­га­лі. Але вп’ять-та­ки, що тут ро­би­ти в Бо­рис­ла­ві, ко­ли не бу­де ро­бо­ти для нього? Але до­ля го­то­ви­ла йо­му по­міч з та­ко­го бо­ку, з яко­го він її й зов­сім не на­ді­яв­ся.

З се­ре­ди­ни фаб­ри­ки вий­шов Ле­он в суп­ро­во­ді Шеф­фе­ля, оба во­ни наб­ли­зи­ли­ся до ро­біт­ни­ків. Ро­біт­ни­ки повс­та­ва­ли.

- Ну, лю­ди,- ска­зав го­лос­но Ле­он,- ро­бо­та ва­ша скін­че­на, і доб­ре скін­че­на. Дя­кую вам за пильність ва­шу!

- І ми дя­куємо па­ну за ро­бо­ту! - зак­ри­ча­ли ро­біт­ни­ки.- Та най бог дасть щас­ли­ву го­ди­ну!

- Дай бо­же, дай бо­же,- ска­зав ра­діс­но Ле­он.- А те­пер, що ще ко­му на­ле­житься, що­би ми чис­то розс­та­ли­ся.

Почалася вип­ла­та. Бе­недьо сто­яв обіч. Ко­ли вип­ла­та скі­н­чи­ла­ся, Ле­он наб­ли­зив­ся до нього:

- А вам, па­не май­стер, ду­же, ду­же дя­кую і за ро­бо­ту, і за швид­ке скін­чен­ня,- за все! Ду­же би-м не рад з ва­ми розс­та­ти­ся… Але те­пер, за те, що ви та­ку ме­ні ни­ні зро­би­ли ра­дість, прий­міть від ме­не отсе на пам’ятку!

І він втис­нув в ру­ку Бе­недьові об­ви­не­них па­пір­цем де­сять ринських са­мим сріб­лом.

«От за­раз бу­де в на­шій ка­сі 160 ринських»,- по­ду­мав со­бі Бе­недьо, прий­ма­ючи з по­дя­кою Ле­онів да­ру­нок.

- І ще про­шу вас,- ска­зав на за­кін­чен­ня Ле­он до Бе­не­дя,- зай­діть за­раз те­пер до ме­не на мою ква­ти­ру, я маю з ва­ми де о чім по­го­во­ри­ти.

За си­ми сло­ва­ми Ле­он і Шеф­фель піш­ли, за ни­ми вий­шли ро­біт­ни­ки. Бе­недьо ос­тав­ся, щоб по­за­ми­ка­ти всі две­рі і бра­ми, і від­так пош­кан­ди­бав за Ле­оном, роз­ду­му­ючи, що та­ко­го він має йо­му ска­за­ти. По до­ро­зі він всту­пив до ха­ти, зас­тав там Ма­тія і по­ло­жив на йо­го ру­ки до ро­біт­ницької ка­си де­сять ринських сріб­лом, кот­рі да­ру­вав йо­му Ле­он.

- Що би я вам ска­зав,- за­го­во­рив до нього Ле­он, ко­ли Бе­недьо прий­шов на йо­го ква­ти­ру.- Ви, як ба­чу, чес­ний чо­ло­вік і по­ряд­ний ро­біт­ник, і я, як ка­жу, не хо­тів би з ва­ми розс­та­ти­ся. А ме­ні ту до моєї но­вої наф­тар­ні як­раз пот­ріб­но кількох чес­них і щи­рих лю­дей до од­ної, і то не ду­же тя­ж­кої, ро­бо­ти. Так от що хтів я вам ска­за­ти: чи не схо­ті­ли би ви, сли вам у ме­не ро­бо­та не сприк­ри­ла­ся, ос­та­ти­ся й на­да­лі?

- Але яка ж се бу­де ро­бо­та? Пре­цінь му­лярська вся скін­че­на?

- Е, ні, не до му­лярської, а так, до наф­тарської, при вос­ку,- ска­зав Ле­он.

- Але чи зу­мію ж я ро­би­ти то­ту ро­бо­ту, ко­ли до­сі при ній не був і не знаю, як що йде? - спи­тав Бе­недьо.

- Е, е, е, що ту умі­ти! - ска­зав Ле­он.- А прос­тий хлоп, ро­біт­ник більше вміє? А пре­цінь ро­бить. Ту не­ма що вмі­ти: пан ди­рек­тор по­ка­же вам усе. Я ж ка­жу вам, ту не о вмі­лість хо­дить, а о то, що­би чо­ло­вік був щи­рий і сум­лін­ний та що­би, ро­зу­мієте, що­би…

Леон за­тяв­ся якось на сло­ві, не­мов ва­гу­вав­ся чо­гось.

- Щоби,- кін­чив він по хви­лі,- не роз­го­во­рив ні­де, що і як ро­биться в фаб­ри­ці. Бо, ви­ди­те, ту сек­рет не­ве­лич­кий… Мій ди­рек­тор ви­га­дав но­вий спо­сіб фаб­ри­ка­ції вос­ку, то не хо­тів би, що­би то­то роз­го­ло­шу­ва­ло­ся.

- Гм, та во­но-то так… - про­го­во­рив Бе­недьо, не зна­ючи, що ліп­шо­го ска­за­ти.

- Бо то, ви­ди­те,- то­ро­чив да­лі Ле­он,- у нас та­кі лю­ди по­га­ні,- ско­ро що, за­раз пе­ре­хоп­лять, та й що з то­го: їм зиск, а ме­ні втра­та. То я для то­го хо­тів би…

- Але ж бо то тяж­ко бу­де. Ну, не­хай, що я не ска­жу ні­чо ні­ко­му, але ж бо в фаб­ри­ці, крім ме­не, чень же, ро­біт­ни­ків бу­де ба­га­то.

- Ну, не всі пот­ре­бу­ють усе ви­ді­ти й зна­ти. В ці­лій фаб­ри­ці все бу­де ро­би­ти­ся так, як по дру­гих фаб­ри­ках, а тілько бу­де од­на та­ка ко­мо­ра ок­ре­ма, і в ній бу­де тро­ха інак­ше. Там бу­де ди­рек­тор, ну, і тре­ба бу­де па­ру ро­біт­ни­ків йо­му до по­мо­чі. Що ж, мо­жу на вас на­ді­яти­ся?

- Та що,- ска­зав Бе­недьо, лед­ве мо­жу­чи скри­ти свою ра­дість,- про ме­не. Сли лиш пот­раф­лю, то бу­ду ро­би­ти. Му­лярської ро­бо­ти те­пер і так труд­но на­пи­та­ти, бу­ду трі­бу­вав ще й наф­тарсько­го ре­мес­ла. А за то, що­би че­рез ме­не ваш сек­рет не ви­дав­ся, за то будьте пев­ні.

- Ну, ну,- ска­зав, ус­мі­ха­ючи­ся, Ле­он,- я й сам то знаю, що ви не та­кий чо­ло­вік. Але знаєте, ко­би-то ще кількох, от хоч би двох-трьох та­ких, як ви!.. От, ви ту ро­би­ли, піз­на­ли де­що ро­біт­ни­ків, мо­же би, ви ліп­ше мог­ли діб­ра­ти до се­бе та­ких лю­дей, яких ме­ні тре­ба? Я вам то­го дар­мо не схо­чу. А ще од­но! Пер­ша річ, ро­зу­мів­ся, пла­та. Знаєте са­мі, то вже не му­лярська ро­бо­та, та­кої са­мої пла­ти, як до­сі, не мо­жу вам да­ти.

- Ну, то ро­зу­мі­єся! - ска­зав Бе­недьо.- Крав­ця а шев­ця не мож од­ним лік­тем мі­ря­ти.

- Отож-то! А ще ви­ди­те, як ту те­пер у нас. Ро­біт­ни­ка нап­ха­ло­ся, пла­ту всю­ди зни­жу­ють, бо, ро­зу­мієть­ся, що ме­ні за ін­те­рес пла­ти­ти до­рож­че, ко­ли я мо­жу то­го са­мо­го ро­біт­ни­ка ма­ти за де­шев­шу пла­ту? Але з ва­ми, то ін­ша річ, ро­зу­мієте ме­не? Тож я вам і тим дру­гим, що бу­дуть ра­зом з ва­ми ро­би­ти в ок­ре­мій ко­мо­рі, обі­цюю по ринсько­му ден­но, і то на­пе­ред при­рі­каю, що зни­жен­ня ні­яко­го вам не бу­де, ані ка­сієрно­го не маєте пла­ти­ти. Чи прис­таєте на та­ке?

Бе­недьо сто­яв і на­ду­му­вав­ся.

- Волів би я,- ска­зав він по хви­лі,- що­би ви са­мі виб­ра­ли со­бі й про­чих лю­дей до своєї ок­ре­мої ко­мо­ри! А так, ви­бе­ру я, а по­то­му ста­не­ся що-­не­будь та­ко­го… Знаєте, чо­ло­вік на чо­ло­ві­ці все мо­же по­ми­ли­ти­ся,- ну, а на мні бу­де вся від­по­відь! А на ро­бо­ту і на пла­ту не­хай і так, я прис­та­ну.

- Ні, ні,- нас­та­вав Ле­он,- і то­ва­ри­шів со­бі до­бе­ріть! До про­чої фаб­ри­ка­ції вис­та­чуть які-будь лю­ди, а ту тре­ба ви­б­ра­ти. А ви їх ту ліп­ше мо­же­те зна­ти, на ко­го мож спус­ти­ти­ся, аніж я або ди­рек­тор.

- Га, про ме­не,- ска­зав Бе­недьо,- не­хай бу­де й так. Пос­та­ра­юся діб­ра­ти трьох лю­дей, кот­рим мож бу­де за­ві­ри­ти. А від­ко­ли за­чи­наєся ро­бо­та?

- Зараз від­завт­ра. І то, вва­жай­те, тре­ба фор­су­ва­ти як мож най­бор­ше. Віск уже за­мов­ле­ний. В ок­ре­мій ко­мо­рі бу­де­те й пра­су­ва­ти і па­ку­ва­ти йо­го.

«Що се за шту­ка та­ка мо­же бу­ти? - ду­мав сам со­бі Бе­не­дьо, йду­чи су­мер­ком бо­рис­лавською ули­цею від Ле­она до­до­му.- Ви­га­дав но­вий спо­сіб фаб­ри­ка­ції і боїться, що­би ро­біт­ни­ки не ви­да­ли йо­го! Ні­би­то ро­біт­ник на тім ро­зу­мієся? А впро­чім, по­ба­чи­мо, що то та­ке бу­де! А доб­ре ста­ло­ся! Ні з се­го ні з то­го лу­чи­ла­ся ро­бо­та, та й нез­лий за­ро­бок, є при чім ос­та­ти­ся в Бо­рис­ла­ві й на­да­лі, та й до ка­си все-та­ки і від ме­не що­тиж­ня впли­не хоть шти­ри ринські. А ще три - кот­рих би ту трьох виб­ра­ти?»

Бенедьо дов­го ду­мав над тим, кот­рих би трьох виб­ра­ти, але якось не міг зва­жи­ти­ся. Він пос­та­но­вив со­бі по­го­во­ри­ти о тім з Ма­тієм. Бе­недьо рад був би виб­ра­ти всіх трьох із поб­ра­ти­мів, але Ма­тій від­рад­жу­вав, бо­ячи­ся, що­би в ра­зі чо­го се не звер­ну­ло на них яко­го пі­доз­рін­ня.

- І так,- го­во­рив він,- жи­ди те­пер пе­рет­ри­во­же­ні на­шим збо­ром. Пев­на річ, що між ро­біт­ни­ка­ми най­дуться де­які, кот­рі до­по­ві­дять жи­дам, що і як ми ра­ди­ли. Ну, а ско­ро так, то пев­на річ, що жи­ди зач­нуть нас шпи­гу­ва­ти, то що­би, як та­ка ку­па поб­ра­ти­мів ро­би­ти бу­де ра­зом, що­би се де­як не на­ве­ло їх на який слід або­що.

Бенедьо від­по­вів, що во­но то мож­ли­ва річ, що жи­ди бу­дуть від­те­пер шпи­гу­ва­ти їх, але він не видить, чо­го б тут бо­яти­ся, щоб не вик­ри­ли поб­ра­тимст­ва, хоть би на­віть поб­ра­ти­мів кілька ро­би­ло при ку­пі. Ад­же ж о ді­лах своїх во­ни не пот­ре­бу­ють го­во­ри­ти на­го­лос при чу­жих лю­дях. «Впро­чім,- до­дав Бе­недьо,- не в тім го­лов­на річ, ко­го виб­ра­ти, але в тім, що­би взя­ти тих із поб­ра­ти­мів, кот­рі імен­но те­пер не ма­ють ро­бо­ти». А та­ких як­раз бу­ло два: Дер­кач і Прий­де­во­ля. От­же, Бе­недьо по­біг шу­ка­ти їх, що­би за­мо­ви­ти їх до фаб­ри­ки Гам­мерш­ля­га, а на третього виб­рав со­бі од­но­го чес­но­го ріп­ни­ка, кот­рий хоть не на­ле­жав до поб­ра­тимст­ва, але ду­же жи­во зай­няв­ся сві­жо під­не­се­ною дум­кою ро­біт­ницьких кас і кот­ро­го поб­ра­ти­ми жар­том проз­ва­ли По­бі­гай­ком за йо­го нев­то­ми­му рух­ли­вість і го­тов­ність бі­га­ти від ями до ями, чи то для зби­ран­ня скла­док, чи й так, для при­тя­гу­ван­ня що­раз но­вих лю­дей до ро­біт­ни­цької спіл­ки.

А Ле­он Гам­мерш­ляг, зго­див­ши Бе­не­дя, на­ки­нув на се­бе лег­ке пальто і вий­шов на ули­цю прой­ти­ся та роз­мо­ви­ти­ся з де­яки­ми зна­ко­ми­ми влас­тив­ця­ми, кот­рі зви­чай­но в ту по­ру про­ход­жу­ва­ли­ся ву­ли­цею. Швидко йо­го ок­ру­жи­ла гро­мад­ка жи­дів, стис­ка­ючи йо­го ру­ки і же­ла­ючи йо­му щас­тя з но­во­ви­бу­до­ва­ною фаб­ри­кою. Да­лі по­ча­ли­ся роз­мо­ви про вся­кі бі­жу­чі ді­ла, кот­рі най­більше за­ні­ма­ли жи­дів-ка­пі­та­ліс­тів. Звіс­на річ, по­пе­ред усього по­ча­ли де­які роз­пи­ту­ва­ти Ле­она, як сто­ять та­кі й та­кі кур­си, чи не пот­ре­бує ще більше вос­ку, як ба­га­то ду­має ви­роб­лю­ва­ти тиж­не­во па­ра­фі­ни в своїй фаб­ри­ці, а ко­ли у всім тім ці­ка­вість їх бу­ла зас­по­коєна, зій­шла бе­сі­да на бо­рис­лавські но­ви­ни.

- Ох-ох-ох, Gott über die Welt! [5] - ска­зав, важ­ко зіт­ха­ючи, низький а гру­без­ний жид, Іцик Ба­ух, один з дріб­них влас­тив­ців кількох ям,- що ту у нас діється, що ту у нас діється, то аж роз­ка­зу­ва­ти страш­но! Ви не чу­ли, па­не Гам­мерш­ляг? Ох-ох-ох, бун­та­ція та й го­ді! Чи я то від­дав­на не ка­зав: не да­ва­ти тим по­ган­цям, тим оп­риш­кам - фу-у! - не да­ва­ти їм та­кої ви­со­кої плат­ні, бо як со­бі роз­бе­руть, то бу­дуть га­да­ти - ох-ох-ох, що їм ще більше на­ле­житься! А те­пер ви­ди­те, са­мі ви­ди­те, що по-моєму ста­ло!

- Та що та­ке? Що за бун­та­ція? - спи­тав не­до­вір­ли­во Ле­он.

- Ох-ох-ох, Gott über die Welt! - со­пів да­лі Іцик Ба­ух.- Прий­деться швид­ко всім чес­ним ге­шефтс­ма­нам уті­ка­ти з Бо­рис­ла­ва, auf ma­ne mu­nes! [6] Бун­ту­ються ро­біт­ни­ки, чим­раз ост­рі­ше став­ляться до нас, а в не­ді­лю - ох-ох-ох - ми вже га­да­ли, що то бу­де наш пос­лід­ній день,- фу-у! - що за­раз ки­нуться рі­за­ти! На то­ло­ці тілько їх зій­шло­ся, що тих кру­ків на скіт­ни­ку. Ми всі з пе­ре­ля­ку тро­ха не по­мер­ли. Ніх­то, ро­зу­міється, не по­ва­жив­ся прис­ту­пи­ти, бо бу­ли би ро­зір­ва­ли на кус­ни­ки,- ад­же ж, знаєте, ди­кий на­рід! Ох-ох-ох, що во­ни там го­во­ри­ли між со­бою, то­го не знаємо і до­ві­да­ти­ся не мож. Я пи­тав своїх Ба­ню­сів - го­во­рять: «Ми так со­бі, га­гіл­ки гра­ли!» Бре­шуть, бес­тії! Ми ви­ді­ли доб­ре з да­ху, що один ви­ліз на ка­мінь і дов­го щось го­во­рив, а во­ни слу­ха­ли-слу­ха­ли, а да­лі як за­го­мо­нять: «Ві­ват!..» Ох-охо-ох, стра­ш­ні рі­чі, страш­ні рі­чі!

- Але ж я у всім тім не вид­жу ні­чо­го страш­но­го,- ска­зав, гор­до ус­мі­ха­ючись, Ле­он.- Мо­же й нап­рав­ду га­гіл­ки гра­ли.

- Ох, ні, ох, ні,- го­во­рив да­лі Іцик Ба­ух.- Уже я знаю, що ні! І по­вер­та­ли від­там та­кі ве­се­лі, спі­ва­ючи, а те­пер між ни­ми якісь змо­ви, якісь склад­ки. Gott über die Welt,- бу­де ли­хо!

- Я все ще не вид­жу,- за­чав бу­ло знов Ле­он, але дру­гі жи­ди пе­ре­би­ли йо­го, пот­верд­жу­ючи впов­ні сло­ва Іци­ка Ба­уха і до­да­ючи ще від се­бе бо­га­то под­ро­биць. Тре­ба ска­за­ти в честь бо­рис­лавським ро­біт­ни­кам, що во­ни зра­зу доб­ре по­ро­зу­мі­ли свою спра­ву і бо­дай по той час ні­кот­рий з них не зра­див жи­дам, яка бу­ла ціль їх схо­дин і що урад­же­но на їх ра­ді. Впро­чім, мо­же бу­ти, що й да­ле­ко не більша часть ро­біт­ни­ків чу­ла та ро­зу­мі­ла все до­ра­зу, що й до чо­го бу­ло урад­же­но: ті, кот­рі ро­зу­мі­ли, не вис­ка­зу­ва­ли сього жи­дам, а ті, що не ро­зу­мі­ли, то й не мог­ли їм ба­га­то ці­ка­во­го ска­за­ти. То тільки діз­на­ли­ся жи­ди, що між ро­біт­ни­ка­ми роб­ляться якісь склад­ки, що во­ни хо­тять са­мі до­по­ма­га­ти со­бі і що до всього то­го на­ра­див їх му­ляр Бе­недьо Си­ни­ця!

- Бенедьо! Той, що у ме­не наф­тар­ню му­ру­вав? - скрик­нув за­чу­ду­ва­ний Ле­он.

- Той сам.

- Складки? По­ма­га­ти со­бі? Гм, я й не га­дав, що­би у Бе­не­дя бу­ло на тілько ро­зу­му. Му­лярський по­міч­ник, ро­див­ся і ви­ріс в Дро­го­би­чі,- і від­ки він до всього то­го прий­шов?

- Е, чорт го там по­бе­ри, від­ки прий­шов, то прий­шов! - за­фу­чав Іцик Ба­ух.- Але як він сміє нам ту лю­дей бун­ту­ва­ти? Піс­ла­ти до Дро­го­би­ча по шан­да­рів, най в лан­цю­ги, та шу­па­сом від­си!

- Але про­шу вас, па­но­ве,- ска­зав, зу­пи­ня­ючись, Ле­он,- я не ро­зу­мію, чо­го се ви так три­во­жи­тесь? Що в тім усім страш­но­го? Я бу­вав по Ні­меч­чи­ні, там ро­біт­ни­ки всю­ди схо­дяться, ра­дяться, скла­да­ються, як їм за­хо­четься, і ніх­то їм то­го не бо­ро­нить, і ніх­то то­го не ля­кається. Про­тив­но, ро­зум­ні ка­пі­та­ліс­ти ще й са­мі їх до то­го за­охо­чують. Там кож­дий та­кий ка­пі­та­ліст як го­во­рить до ро­біт­ни­ків, то раз у раз у нього на язи­ці Selbst­hil­fe та й Selbst­hil­fe. [7] «По­ма­гай­те са­мі со­бі, вся­ка пос­то­рон­ня по­міч для вас на ні на що не здасться!» І га­даєте, що зле на тім ви­хо­дять? Про­тив­но! Як ро­біт­ни­ки са­мі со­бі по­ма­га­ють, то зна­читься, що вже ка­пі­та­ліст не пот­ре­бує їм по­ма­га­ти. Чи там ока­лі­чіє хто на фаб­ри­ці, зас­лаб­не, пос­та­ріється - Selbst­hil­fe! Най со­бі роб­лять склад­ки, най со­бі по­ма­га­ють са­мі, аби тілько ми їм не пот­ре­бу­ва­ли по­ма­га­ти! А вже ми бу­де­мо ста­ра­ти­ся, що­би їм ро­ги не над­то ви­со­кі рос­ли: ско­ро що тро­ха зач­нуть но­си­ти­ся бут­но, а ми цап,- пла­ту зни­зи­мо, і сви­щи то­ді тон­ко, так, як ми хо­че­мо!

Леон ви­го­во­рив усю то­ту бе­сі­ду з та­ким за­па­лом внут­рішнього пе­ре­ко­нан­ня, що в знач­ній час­ті ус­по­коїв і по­ті­шив своїх слу­ха­чів. Один тільки гру­бий, чер­во­но­но­сий Іцик Ба­ух не­до­вір­ли­во хи­тав го­ло­вою, і, ко­ли Ле­он скін­чив, він, важ­ко від­са­пу­ючи, ска­зав:

- Ох-ох-ох! Ко­би-то во­но так бу­ло, як ви ка­же­те, па­не Гам­мерш­ляг! Але я бо­юся, що во­но не так бу­де. Що на­шо­го ро­біт­ни­ка, ди­ка­ря, бой­ка, рів­ня­ти до ні­мецько­го! Де на­шо­му ро­біт­ни­ко­ві до якої ро­зум­ної Selbst­hil­fe? Ох, ох, ох, Gott über die Welt! А як­би він Selbst­hil­fe по­ро­зу­мів так, що тре­ба бра­ти за но­жі та рі­за­ти жи­дів? Га?

Всі слу­ха­чі, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­го Ле­она, стре­пе­ну­ли­ся на ті зло­ві­щі сло­ва, мо­ро­зом по­дер­ну­ло у них за пле­чи­ма. А до то­го в тій хви­лі ко­ло них пе­рей­шла з го­мо­ном юр­ба ріп­ни­ків, з-по­між кот­рих, о ці­лу го­ло­ву ви­щий від усіх, вис­тир­чу­вав по­ну­рий Сень Ба­са­раб. Він гріз­но по­зи­рав на жи­дів, а особ­ли­во на Ба­уха, сво­го прин­ци­па­ла. Ба­ухо­ві від йо­го пог­ля­ду чо­гось не­доб­ре зро­би­ло­ся, і він за­мовк на хви­лю, по­ки юр­ба не пе­рей­шла.

- От, ди­віть, які во­ни,- го­во­рив він, ко­ли ріп­ни­ки про­па­ли в тем­нім за­ка­ул­ку,- ди­чи­на та й го­ді! От той ви­со­кий се­ред них - він у ме­не ро­бить - чи не ціл­ко­ви­тий мед­відь? Та ви то­му лиш пис­ніть сло­во Selbst­hil­fe, а він за­раз возьме ніж та й за­рі­же вас!

Але Ле­он, а за ним і дру­гі жи­ди по­ча­ли пе­ре­чи­ти Ба­ухо­ві. Во­ни тим жи­ві­ше пе­ре­чи­ли йо­му, чим більше са­мим бу­ло ля­ч­но, і, пе­ре­ко­ну­ючи йо­го, що не­без­пе­ченст­ва не­ма ні­яко­го, ста­ра­ли­ся влас­ти­во пе­ре­ко­на­ти о тім і се­бе са­мих.- Що то во­но так зле не є,- го­во­ри­ли во­ни.- Люд наш, хоть, мо­же, не­зу­гар­ний і неп­ри­віт­ли­вий на вид, не є та­кий злий і кро­во­жад­ний, як здається Ба­ухо­ві. І що слу­чаї прав­ди­вої, по­ряд­ної спіл­ки і у нас не рід­кі і лю­дям ту­теш­нім зов­сім не чу­жі. І що ко­ли б ма­ло бу­ло прий­ти до яких «не­по­ряд­ків», то бу­ло би вже прий­шло за­раз по пер­шім збо­рі. І що Бе­недьо - чо­ло­вік сла­бо­ви­тий і ха­рак­те­ру ла­гід­но­го. І що Ле­он за­раз завт­ра по­го­во­рить з ним і роз­пи­тається йо­го о все, і що Бе­недьо му­сить йо­му все чис­то роз­по­віс­ти, бо під пев­ним згля­дом Бе­недьо зо­бов’яза­ний йо­му, Ле­оно­ві, до вдяч­нос­ті, і що на­пе­ред мож­на впев­ни­ти­ся, що не­без­пе­ченст­во ні­яке ні­ко­му не гро­зить.

- Ох-ох-ох, де більше язи­ків, там більше й мо­ви! - го­во­рив нев­мо­ли­мий Ба­ух.- Але я вам рад­жу: не вір­те тим роз­бій­ни­кам, роз­бий­те їх склад­ки, а особ­ли­во зни­жіть їм пла­ту так, що­би со­ба­ка один з дру­гим не мав за що й про­ди­ха­ти, то то­ді їм і скла­док уся­ких від­хо­че­ться!

- Еге-ге, бу­дем ви­ді­ти, чи від­хо­че­ся! - про­вор­ко­тів крізь зу­би Сень Ба­са­раб, кот­рий по­за ко­ша­ри і пло­ти під­повз ід то­му міс­цю і, ро­зу­мі­ючи доб­ре жи­дівський жар­гон, кот­рим роз­мов­ля­ли жи­ди, підс­лу­хав усю то­ту роз­мо­ву.- Еге-ге, по­ба­чи­мо, не­бо­ра­че, чи від­хо­че­ся! - вор­ко­тів він, здви­га­ючи­ся на но­ги з-за пло­та, ко­ли жи­ди ро­зій­шли­ся.- Ко­би лиш то­бі бор­ше де­чо­го дру­го­го не від­хо­ті­ло­ся!

І, роз­пус­тив­ши но­ги, Сень пос­пі­шив до Ма­тієвої ха­ти, що­би там роз­по­віс­ти поб­ра­ти­мам о тім, як то жи­ди го­во­рять о їх ра­ді і що о ній зна­ють.

На дру­гий день ра­но пе­ред ро­бо­тою Ле­он зди­бав­ся з Бе­недьом уже в фаб­ри­ці. Бе­недьо предс­та­вив йо­му Дер­ка­ча, Прий­де­во­лю і По­бі­гай­ка, яко виб­ра­них до ро­бо­ти в ок­ре­мій ко­мо­рі. Ле­он те­пер жа­лу­вав тро­хи, що вчо­ра пок­ва­пив­ся да­ти Бе­недьові то­ту по­ру­ку, бо був пе­ре­ко­на­ний, що Бе­недьо виб­рав до то­го своїх од­но­мис­ни­ків! Він по­чи­нав на­віть бо­яти­ся, чи не пі­доз­рі­ває де­що Бе­недьо про йо­го не­чис­ту справ­ку з це­ре­зи­ною, і для то­го на­ка­зав Шеф­фе­ле­ві, щоб і суп­ро­тив тих виб­ра­них ро­біт­ни­ків був яко­мо­га ос­то­рож­ний. Але що ж, на­зад цо­фа­ти­ся з своїм сло­вом бу­ло те­пер за­піз­но, тож Ле­он, хоч і з за­міт­ною три­во­гою, рі­шив: що має то­ро­чи­тись, не­хай то­ро­читься. Тре­ба тільки роз­пи­та­ти Бе­не­дя са­мо­го про ці­лу то­ту річ.

От він, ска­зав­ши кілька слїв за­охо­ти но­во­виб­ра­ним ро­біт­ни­кам, зак­ли­кав Бе­не­дя з со­бою до ок­ре­мої ко­мо­ри і пря­мо за­пи­тав йо­го, що се був за збір у них і що він там го­во­рив ро­біт­ни­кам. Він мір­ку­вав со­бі, що ко­ли у Бе­не­дя що зло­го на дум­ці, то та­ке пря­ме пи­тан­ня ого­лом­шить і змі­шає йо­го. Але Бе­недьо був уже ві­ду­чо­ра на се при­го­то­ва­ний і, не по­ка­зу­ючи й най­мен­шо­го змі­шан­ня, від­по­вів, що по­за­як де­які ро­біт­ни­ки під­ня­ли бу­ли дум­ку - за­по­ма­га­ти од­ні дру­гих склад­ка­ми, то він ра­див їм зро­би­ти у се­бе та­ку ка­су, яку ма­ють по міс­тах це­хо­ві ре­міс­ни­ки для за­по­мо­ги, і до за­ря­ду тої ка­си зап­ро­си­ти по рів­ній час­ті виб­ра­них лю­дей з ріп­ни­ків і па­нів предп­риємців. Ле­он ще дуж­че зди­ву­вав­ся, по­чув­ши то­ту мо­ву від Бе­не­дя, кот­ро­го він ува­жав до­сі зов­сім прос­тим, ні о чім не ду­ма­ючим ро­біт­ни­ком.

- Відки ж ви наб­ра­ли­ся та­ко­го ро­зу­му? - спи­тав Ле­он.

- Та що, про­шу па­на,- ска­зав Бе­недьо,- у нас, у міс­ті, так за­ве­де­но, то я й тут­ка так ра­див. Се не мій ро­зум, ку­ди ме­ні!

Леон пох­ва­лив Бе­не­дя за то­ту ра­ду і до­дав, що до за­ря­ду та­кою ка­сою кон­че тре­ба виб­ра­ти ко­го з письмен­них предп­риємців, кот­рий би умів вес­ти ра­хун­ки, і що тре­ба уло­жи­ти ста­ту­ти тої ка­си і по­да­ти їх до зат­верд­жен­ня на­міс­ницт­ву. До­дав на­віть, що він сам го­тов їм о та­кі ста­ту­ти пос­та­ра­ти­ся, за що Бе­недьо йо­му на­пе­ред по­дя­ку­вав. На тім во­ни й ро­зій­шли­ся. Бе­недьові прик­ро бу­ло, що він му­сив бре­ха­ти пе­ред Ле­оном,- але що ді­яти, ко­ли го­ді бу­ло інак­ше. А Ле­он ві­дій­шов ра­діс­ний, по­чу­ва­ючи се­бе бог зна яким лі­бе­ра­лом, кот­рий ось, мов­ляв, за­охо­чує ро­біт­ни­ків до друж­нос­ті і са­мо­по­мо­чі і так без­ко­неч­но ви­ще стоїть над усі­ми ти­ми «ха­лат­ни­ка­ми» бо­рис­лавськи­ми, кот­рі в ро­біт­ницькій са­мо­по­мо­чі ви­дять бун­та­цію та не­без­пе­че­нст­во і за­раз го­то­ві, мов ті ку­ря­та, хо­ва­ти­ся під кри­ла жан­дар­мів і по­лі­ції. Ні, по­ра і їм піз­на­ти, як то йде в сві­ті, по­ра й Бо­рис­ла­во­ві ма­ти свій ро­біт­ницький рух,- ро­зу­міється, ле­гальний, смир­ний і ро­зум­но ке­ро­ва­ний ро­біт­ницький рух! І за сим лі­бе­ральні дум­ки Ле­она піш­ли гу­ля­ти в да­ле­ку да­ле­чи­ну, йо­му мрі­ло­ся, що ось уже не­да­ле­ко то­то сла­в­не «збра­тан­ня ка­пі­та­лу з пра­цею», що во­но піч­неться не від­ки, як іме­нно від Бо­рис­ла­ва, і що в іс­то­рії то­го збра­тан­ня пе­ршою і най­важ­ні­шою, бо ви­хід­ною, точ­кою бу­де йо­го ро­зум­на і лі­бе­ральна роз­мо­ва з Бе­недьом і за­яв­ле­на в ній при­хильність до но­во­го ро­біт­ницько­го ру­ху. «Так, так,- зак­лю­чив він, уже ко­ли­шу­чись в своїй лег­кій брич­ці на ре­со­рах до­лі бо­рис­лавською ули­цею,- ді­ла мої йдуть ду­же доб­ре!»

XII

Ех, Гот­лі­бе, Гот­лі­бе! Чи знав ти, чи га­дав ти, яко­го ко­ло­ту на­ро­бить твій лист і твій бе­зум­ний пос­ту­пок у го­ло­ві твоєї ма­те­рі!

Рифка бу­ла сла­ба. Се не бу­ла сла­бість ті­ла, бо ті­лом во­на бу­ла здо­ро­ва і сильна,- се був який­сь ди­во­виж­ний розст­рій ду­ха, якесь над­мір­не нап­ру­жен­ня, за кот­рим слі­ду­ва­ли хви­лі ціл­ко­ви­тої без­душ­нос­ті і апа­тії. Во­на хо­ди­ла по по­ко­ях, мов сон­на, не ви­ді­ла ні­чо­го і не зай­ма­ла­ся ні­чим, ок­рім сво­го си­на. Він ска­лі­че­ний, він хо­рий! Мо­же, не­без­печ­но? Мо­же, ко­ло нього ні­ко­го не­ма? Він уми­рає, му­читься! А во­на, ма­ти, кот­рій над нього не­ма ні­чо­го до­рож­чо­го, во­на не знає на­віть, де він є і що з ним діється? Але ж він не ка­зав їй сього зна­ти! Що він га­дає з со­бою ро­би­ти? Чи дов­го бу­де так бур­ла­ку­ва­ти між чу­жи­ми людьми, мов який си­ро­та, в та­кій по­га­ній, обід­ра­ній оде­жі? Во­на пла­ка­ла, лю­ти­ла­ся, рва­ла і дер­ла, що їй під ру­ки по­па­ло, не мо­жу­чи на всі ті пи­тан­ня най­ти від­по­ві­ді. Во­на раз го­то­ва бу­ла роз­по­віс­ти все Гер­ма­но­ві і біг­ти шу­ка­ти за ним по всім Дро­го­би­чі, то знов на неї на­хо­ди­ла якась ди­ка упер­тість, її уява ри­су­ва­ла їй об­ра­зи страш­ної му­ки і ко­нан­ня Гот­лі­ба, з очей її ли­ли­ся сльози, а п’ясту­ки су­до­рож­но за­тис­ка­ли­ся суп­ро­ти ка­бі­не­ту му­жа, і ус­та шеп­та­ли: «Не­хай ги­не, не­хай уми­рає, на злість сьому не­лю­до­ві, сьому ти­ра­но­ві! Отак! Отак!» Во­на й за­бу­ва­ла, що цей не­люд і ти­ран не знав і не ба­чив ні­чо­го то­го і, ба­чи­лось, зов­сім не тур­бу­вав­ся про Гот­лі­ба. Ви­раз мерт­во­го, бе­зу­час­но­го су­по­кою на йо­го ли­ці нес­ка­зан­но лю­тив Риф­ку, і во­на ста­ра­лась яко­мо­га рід­ше по­ка­зу­ва­тись йо­му на очі. Во­на най­більше си­ді­ла замк­не­на в своїм по­кої, пе­ре­чи­ту­ва­ла по сто ра­зів Гот­лі­бо­ві лис­ти, але й во­ни вже не мог­ли вти­ши­ти її нес­по­кою і три­во­ги. Все їй об­рид­ло. Во­на ці­ли­ми го­ди­на­ми ви­зи­ра­ла че­рез вік­но то в сад, то на гос­ти­нець, чи не йде ко­ми­нар­чук з лис­том. Але ко­ми­нар­чу­ка з лис­том не бу­ло, і Риф­ка з’їда­ла­ся са­ма в со­бі, зго­ря­ла ти­сяч­ни­ми су­пе­реч­ни­ми чут­тя­ми, не мо­жу­чи на ні на що від­ва­жи­ти­ся. Во­на за тиж­день та­ко­го не­су­по­кою по­чи­на­ла бу­ти й справ­ді хо­ра.

- Що то­бі та­ке, Риф­ко? - спи­тав її раз Гер­ман при обі­ді.- Ти, ба­чу, хо­ра?

- Хора! - від­ка­за­ла во­на, не див­ля­чись на нього.

- Тото ж бо й є. Я вид­жу, що хо­ра. Тре­ба піс­ла­ти за лі­ка­рем.

- Не тре­ба!

- Як то не тре­ба? Чо­му не тре­ба?

- Не по­мо­же ме­ні лі­кар!

- Не по­мо­же? - ди­ву­вав­ся Гер­ман.- А хто ж по­мо­же?

- Віддай ме­ні мо­го си­на! - від­рі­за­ла Риф­ка.- Се тілько ме­ні по­мо­же!

Герман стис­нув пле­чи­ма і ві­дій­шов геть. За лі­ка­рем, звіс­на річ, не по­си­лав. Аж ось лед­во-не­-лед­во по де­ся­ти днях Риф­ка діж­да­ла­ся віс­ті від си­на. Ко­ми­нар­чук до­ти хо­див по ули­ці, до­ки во­на не ви­хи­ли­ла­ся че­рез вік­но: то­ді він крізь вік­но ки­нув їй з ули­ці до ха­ти Гот­лі­бо­ву кар­точ­ку. Гот­ліб ось що пи­сав:

«Вона му­сить бу­ти моя! Ка­жу вам раз на­зав­сіг­ди: му­сить. Чи хо­че, чи не хо­че. А впро­чім, як мо­же не хо­ті­ти,- ад­же я ба­га­тий, ба­гат­шо­го же­ни­ха не най­де в ці­лім краю. А я чую, що без неї не мо­жу ви­дер­жа­ти. В сні і на­яві все во­на та й во­на пе­ре­до мною. І не знаю на­віть, як на­зи­вається. Але що то зна­чить, ко­ли во­на ме­ні спо­до­ба­ла­ся! І ку­ди во­на мог­ла поїха­ти? Ко­би-м знав, за­раз би-м поїхав за нею. Ага, я за­був вам ска­за­ти, що я вже здо­ров, при­най­мні на­тілько здо­ров, що мо­жу хо­ди­ти. Ла­жу весь день по ули­ці нап­ро­тив її до­му, але не ва­жив­ся ще й пи­та­ти ні­ко­го, чий се дім і чия во­на донька. Завт­ра ра­ненько прий­де мій піс­ла­нець: дай­те йо­му де­що гро­шей для ме­не».

Грошей у Риф­ки бу­ло не­ба­га­то. На дру­гий день ко­ми­нар­чук справ­ді прий­шов, і то в та­ку по­ру, ко­ли Гер­ма­на не бу­ло до­ма. Во­на по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти йо­го про си­на, але ко­ми­нар­чук ні­чо­го не знав, а тільки ска­зав, що має при­нес­ти гро­ші, та й го­ді. Риф­ка да­ла йо­му де­сять ринських - пос­лід­ніх де­сять ринських, які у неї бу­ли,- і ос­та­лась са­ма в по­кою, прок­ли­на­ючи ко­ми­нар­чу­ка, що не вдо­во­лив її ці­ка­вос­ті.

Звістка, що Гот­ліб здо­ров і мо­же вже хо­ди­ти, вра­ду­ва­ла її,- але йо­го над­мір­на і слі­па лю­бов по­ча­ла її три­во­жи­ти. Їй на­раз впа­ло на дум­ку, що ану ж но Гот­лі­бо­ва дів­чи­на - хри­с­ти­ян­ка, то що то­ді? Во­на пре­цінь не схо­че йти за жи­да,- і го­тов со­бі Гот­ліб бог знає що зро­би­ти, ско­ро не змо­же її ді­с­та­ти. І в її розд­раж­не­нім умі за­сі­ла то­та до­гад­ка, мов вліз­ли­ва оса, і знов по­ча­ла во­на му­чи­тись, і три­во­жи­тись, і но­чі не спа­ти, і прок­ли­на­ти весь світ, му­жа й се­бе. Їй, не зна­ти чо­му, ба­жа­ло­ся, що­би Гот­ліб узяв со­бі яку-не­будь бід­неньку, ро­бу­чу жи­ді­воч­ку з Ла­ну, та­ку са­му, якою бу­ла во­на, ко­ли пос­ва­тав її Гер­ман. Їй зда­ва­лось, що во­на зне­на­ви­ді­ла б йо­го враз із йо­го жін­кою, ко­ли б то­та жін­ка бу­ла з ба­га­то­го до­му. А між тим з Гот­лі­бо­вих лис­тів вип­ли­ва­ло оче­ви­дяч­ки, що дів­чи­на, кот­ру він упо­до­бав, бу­ла ба­га­та, їзди­ла по­во­за­ми, ма­ла ба­га­то вбра­них слуг, і вже, вже зві­льна по­чи­на­ла в Риф­чи­ній ду­ші за­род­жу­ва­тись про­тив неї якась слі­па і глу­ха не­на­висть.

Але най­гір­шої гри­зо­ти на­ро­би­ли Риф­ці гро­ші. По кількох днях, знов в Гер­ма­но­вій неп­ри­сут­нос­ті, прий­шов ко­ми­нар­чук з кар­точ­кою. В кар­точ­ці бу­ло ко­рот­ко і вуз­ло­ви­то на­пи­са­но ось що:

«Грошей ме­ні тре­ба, ба­га­то гро­шей. Му­шу вбра­ти­ся по-людськи. Во­на завт­ра приїде. Му­шу го­во­ри­ти з нею. Вже знаю чия. Пе­ре­дай­те за­раз хоть сто ринських».

Рифка аж зат­ряс­ла­ся, про­чи­тав­ши ті сло­ва. Знає чия, а не пи­ше, не ска­же їй! І має ж він сер­це ли­ша­ти її в не­пев­нос­ті? А ще сто ринських про­сить,- від­ки во­на озьме сто рин­сь­ких? Гер­ман від кількох днів щось ду­же ку­цо дер­жав її, не да­вав їй до рук ні­яких гро­шей, не ли­шав, як се дав­ні­ше ча­сом лу­ча­ло­ся, ані цен­та в своїй шуф­дя­ді, а все за­ми­кав до ве­ли­кої за­ліз­ної ка­си на три клю­чі, а клю­чі за­би­рав з со­бою. Риф­ка й не помі­ти­ла сього аж до сеї хви­лі. Але те­пер, ко­ли син за­жа­дав у неї та­кої су­ми, а во­на не най­шла у се­бе й цен­та, роз­лю­ти­ла­ся стра­шен­но, ки­да­лась з од­но­го по­кою до дру­го­го, з од­ної шуф­ля­ди до дру­гої, але ні­де не мо­г­ла най­ти ні­чо­го. Во­на го­лос­но кля­ла нех­лан­ни­ка-му­жа, але прок­лят­тя не по­ма­га­ли ні­чо­го, і з кро­ва­вим сер­цем му­си­ла відп­ра­ви­ти ко­ми­нар­чу­ка, ка­жу­чи йо­му, що гро­шей те­пер не має і що не­хай прий­де аж завт­ра. Ко­ми­нар­чук по­хи­тав го­ло­вою і пі­шов. По йо­го від­хо­ді Риф­ка мов бе­зум­на бі­га­ла по по­ко­ях, трі­с­ка­ла меб­ля­ми і на­пов­ню­ва­ла ці­лий дім прок­лят­тя­ми та лай­кою. За тою ро­бо­тою зас­тав її Гер­ман.

- Жінко, а то­бі що та­ко­го? - скрик­нув він, став­ши на по­ро­зі.- Ти вду­рі­ла?

- Вдуріла! - скрик­ну­ла Риф­ка.

- Чого то­бі тре­ба? Чо­го ки­даєшся?

- Грошей тре­ба.

- Грошей? На­що то­бі гро­шей?

- Треба, та й го­ді.

- А ба­га­то?

- Багато. Двіс­та ринських!

Гер­ман ус­міх­нув­ся.

- Та що, зби­раєшся десь за во­ла­ми йти, чи що? - ска­зав він.

- Не пи­тай­ся, а да­вай гро­ші!

- Бе-бе-бе, а від­ки та­кий стро­гий на­каз? У ме­не не­ма гро­шей на роз­дав­ки.

- Нема гро­шей! - скрик­ну­ла Риф­ка і виз­ві­ри­ла­ся на нього.- Ко­му ти се го­во­риш? За­раз да­вай, бо бі­да бу­де! - І во­на з під­ня­ти­ми ку­ла­ка­ми наб­ли­жу­ва­ла­ся до нього. Гер­ман сти­с­нув пле­чи­ма і пос­ту­пив­ся на­зад.

- Вдуріла жін­ка! - про­вор­ко­тів він пів­го­ло­сом.- Да­вай їй гро­ші, а не зна­ти на­що. Ти га­даєш,- ска­зав він до неї спо­кій­ним, пе­ре­ко­ну­ючим го­ло­сом,- що у ме­не гро­ші ле­жать? У ме­не гро­ші в ді­ло йдуть.

- Але ме­ні тре­ба, за­раз, кон­че! - ска­за­ла Риф­ка.

- Нащо? Як то­бі тре­ба що ку­пи­ти, то ска­жи,- возьму на кре­дит, бо го­то­вих гро­шей не маю.

- Не тре­ба ме­ні тво­го кре­ди­ту, а тілько го­то­вих гро­шей! Чуєш!

- Говори до го­ри,- від­ка­зав Гер­ман і, не вда­ючи­ся з нею в дальшу бе­сі­ду, пі­шов пок­вап­но до сво­го ка­бі­не­ту, все ози­ра­ючись на­зад се­бе, чи не бі­жить за ним Риф­ка з під­ня­ти­ми ку­ла­ка­ми. Прий­шов­ши до ка­бі­не­ту, він зра­зу хо­тів за­мк­ну­ти две­рі на ключ, але да­лі на­ду­мав­ся, зна­ючи Риф­чи­ну на­ту­ру, і з лег­ким, таємним ус­мі­хом за­сів ко­ло сво­го пу­льта і по­чав пи­са­ти.

- Я знав, що во­но так бу­де,- го­во­рив він сам до се­бе, все ще таємни­че всмі­ха­ючись.- Але не­хай! Те­пер я не по­дам­ся і при­тис­ну її. По­ба­чи­мо, хто з нас дуж­чий!

По хви­лі, важ­ко ди­шу­чи увій­шла Риф­ка. Ли­це її мі­ни­ло­ся: раз на­ли­ва­ло­ся кров’ю, мов бу­ряк, то знов блід­ло, мов по­лот­но. Очі па­ла­ли га­ряч­ко­вим жа­ром. Во­на сі­ла.

- Скажи ти ме­ні, бо­га ра­ди, чо­го ти хо­чеш від ме­не? - спи­тав її Гер­ман як­мо­га су­по­кій­ним го­ло­сом.

- Грошей,- від­по­ві­ла Риф­ка з упер­тіс­тю бо­же­вільної.

- Нащо?

- Для си­на,- ска­за­ла во­на з при­тис­ком.

- Для яко­го си­на?

- Для Гот­лі­ба.

- Для Гот­лі­ба? Але ж Гот­лі­ба вже й на сві­ті не­ма,- ска­зав Гер­ман з уда­ним за­чу­ду­ван­ням.

- Волить те­бе не бу­ти на сві­ті!

- Значиться, він жи­вий! Ти знаєш, де він є? Де він, ска­жи ме­ні? Чо­му не йде до­до­му?

- Не ска­жу.

- Чому ж не ска­жеш? Ад­же я все-та­ки отець, не з’їм йо­го.

- Він боїться те­бе і не хо­че бу­ти з то­бою.

- А гро­шей моїх хо­че? - ска­зав ура­же­ний Гер­ман. Рифка на те ані сло­ва.

- Знаєш же що,- ска­зав рі­шу­че Гер­ман.- Пе­ре­ка­жи йо­му, ко­ли знаєш, де він, не­хай вер­тається до­до­му. До­сить уже тої дур­ної ко­ме­дії. До­ки не вер­не, то ані цен­та не діс­та­не ані від ме­не, ані від те­бе!

- Але ж він го­тов со­бі що зро­би­ти! - скрик­ну­ла Риф­ка го­ло­сом роз­пу­ки.

- Не бій­ся! Так со­бі зро­бить, як у Льво­ві вто­пив­ся. Га­дає, що ме­не грозьба­ми своїми пе­ре­ло­мить. Ні! Раз я по­дав­ся, те­пер го­ді.

- Але він го­тов утек­ти в світ, го­тов на­ро­би­ти то­бі яко­го ли­ха.

- Хе, хе, хе,- ска­зав нас­міш­ли­во Гер­ман,- в світ без гро­шей не вте­че, а впро­чім… Слу­хай, Риф­ко, щоб ти не ро­би­ла со­бі ні­якої гри­зо­ти за те, що, мов, отсе ти роз­по­ві­ла ме­ні за нього. Я знаю, він то­бі за­ка­зав, і я не на­ля­гав на те­бе. Але я дав­но вже знаю се, знаю, де він жиє і що ро­бить, усе знаю. І щас­тя йо­го, що я се знаю, а то бу­ли б шан­да­рі дав­но вже вса­ди­ли йо­го до цю­пи і бу­ли б шу­па­сом по­ве­ли йо­го до Льво­ва. Ро­зу­мієш? Щас­тя йо­го, що той жид, вуг­ляр, з кот­рим він приїхав зо Льво­ва і у кот­ро­го меш­кає, що він за­раз, ско­ро я приїхав, роз­по­вів ме­ні все до­чис­та. А те­пер слу­хай! Я до нього не бу­ду вти­ка­ти­ся, ло­ви­ти йо­го не пі­ду, бо він, впро­чім, в моїх ру­ках. Пе­ре­ка­жи йо­му, най вер­тає до­до­му, то все бу­де доб­ре. А як не хо­че, то - му­сить. Шан­да­рі пи­ль­ну­ють йо­го, не да­дуть му ні­ку­ди ру­ши­ти­ся з Дро­го­би­ча. Гро­шей не діс­та­не, пе­ре­ка­жи му се че­рез то­го зло­ді­я-ко­ми­нар­чу­ка, що то­бі до­но­сить пош­ту від нього. Я йо­го дав­но маю на оці, най і то знає. І на тім ко­нець!

Герман встав з кріс­ла. Риф­ка зра­зу си­ді­ла ог­лу­ше­на ти­ми сло­ва­ми сво­го му­жа. Во­на трем­ті­ла всім ті­лом, їй дух за­пи­ра­ло так, що во­на лед­ве­лед­ве ди­ха­ла, а вкін­ці, ко­ли Гер­ман встав, во­на на­раз роз­ляг­ла­ся страш­ним спаз­ма­тич­ним ре­го­том, кот­рий, мов гро­хіт гро­му, за­лу­нав по ши­ро­ких пус­тих по­ко­ях. По хви­лі і сміх рап­том ур­вав­ся, і Риф­ка греп­ну­лась з кріс­ла і по­ча­ла в страш­них су­до­ро­гах ки­да­ти со­бою по під­ло­зі.

- Господи, розв’яжи ме­не з нею! - про­вор­ко­тів Гер­ман і по­біг до кух­ні, щоб іш­ли слу­ги від­ти­ра­ти па­ню. Сам він не вер­тав­ся вже до по­кою, а, взяв­ши пальто і ка­пе­люх, пі­шов у міс­то по своїм ді­лам. Не по­ра йо­му бу­ло те­пер за­ні­ма­ти­ся до­маш­ні­ми гри­зо­та­ми, ко­ли йо­го но­ві, ве­ли­кі пла­ни чим­раз ближ­че наб­ли­жа­ли­ся до сво­го осу­щен­ня. Ван-Гехт пи­сав до нього з Від­ня, що при­ла­ди для ви­ро­бу це­ре­зи­ни вже го­то­ві і фаб­ри­кант жде тільки від нього звіст­ки, ко­ли й ку­ди їх вис­ла­ти. Гер­ма­но­ві не хо­ті­ло­ся для фаб­ри­ка­ції це­ре­зи­ни бу­ду­ва­ти но­ву фаб­ри­ку, він во­лів в своїй ста­рій об­шир­ній наф­тар­ні ко­ло Дро­го­би­ча відс­ту­пи­ти од­ну часть на но­ву фаб­ри­ка­цію. Тре­ба бу­ло ог­ля­ну­ти міс­це і за­бу­до­ван­ня, кот­рі би від­по­ві­да­ли то­му пла­но­ві, який спи­сав Ван-Гехт,- тре­ба бу­ло ви­по­рож­ню­ва­ти, пе­ре­бу­до­ву­ва­ти, до­му­ро­ву­ва­ти і ви­чи­щу­ва­ти,- і Гер­ман пильно сам над­зи­рав за ро­бо­тою. Аж ось усе вже бу­ло го­то­ве, і він на­пи­сав Ван­-Гех­то­ві, щоб як­мо­га швид­ше прис­лав ма­ши­ни і сам приїздив. Так са­мо чи­ма­ло за­хо­ду бу­ло і з ве­ли­кою «Спіл­кою ви­зис­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку», з кот­рою Гер­ман у Від­ні зак­лю­чив конт­ракт на дос­та­чен­ня ве­ли­чез­ної ма­си си­ро­го зем­но­го вос­ку. Прав­да, «Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня» не да­ла ще на карб то­го конт­рак­ту Гер­ма­но­ві ані цен­та і ма­ла зап­ла­ти­ти йо­му все ра­зом аж по дос­та­чен­ні всього вос­ку,- та все-та­ки на карб то­го конт­рак­ту «Спіл­ка» ви­пус­ти­ла вже мно­жест­во ак­цій і ста­ра­ла­ся при по­мо­чі рек­ла­ми виш­рі­бо­ву­ва­ти їх курс чим­раз ви­ще. Ак­ції йшли ду­же доб­ре, і те­пер, в се­ре­ди­ні лі­та, «Спіл­ка» на­ду­ма­лась, що пре­цінь тре­ба щось зро­би­ти в Бо­рис­ла­ві. А на­ду­ма­лась во­на зро­би­ти ось що: за­ло­жи­ти в Дро­го­би­чі ве­ли­ку кон­то­ру, в кот­рій би по­в­но­моч­ні «Спіл­ки» наг­ля­да­ти за конт­рак­та­ми, до­ко­ну­ва­ли вип­лат і ста­ра­ли­ся о но­ві зв’язки і о но­ві дже­ре­ла до­хо­ду для «Спіл­ки». Звіс­на річ, за­ло­жен­ня кон­то­ри, пла­та пов­но­моч­ним і різ­ним уряд­ни­кам - усе те обій­шлось не­де­ше­во і при­най­мні три ра­зи до­рож­че, аніж би мог­ло бу­ло обій­тись при ро­зум­нім ве­ден­ні діл. Але що се зна­чи­ло! «Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня» прий­ня­лась жи­во розт­руб­лю­ва­ти по сві­ту про се своє ді­ло, ве­ли­ча­ючи йо­го, як не зна­ти який под­виг,- і знов ак­ції «Спіл­ки» підс­ко­чи­ли вго­ру. Гер­ман пильно кру­тив­ся ко­ло «Спіл­ки», пильно при­див­ляв­ся всім пос­туп­кам пов­но­моч­них і по­таємно ду­же по­хи­ту­вав го­ло­вою на всю то­ту ро­бо­ту. «Ні, ні,- го­во­рив він сам до се­бе,- дов­го во­ни не ви­дер­жать з та­кою ро­бо­тою! Не­хай со­бі їх ак­ції сто­ять як хо­чуть доб­ре, я їх ку­пу­ва­ти не бу­ду, ані зв’язу­ва­ти­ся з ни­ми не хо­чу! От дур­ни­цю зро­бив, що зак­лю­чив з ни­ми та­кий ве­ли­чез­ний конт­ракт, а за­дат­ку ні­яко­го не взяв. Прав­да, хоч би то­та блис­ку­ча банька і пук­ла пе­ред зре­алі­зо­ван­ням мой­ого конт­рак­ту, то стра­ти для ме­не не бу­де, бо віск все-та­ки у ме­не ос­та­неться. Але, ро­зу­міється, ко­ли б во­ни на­сам­пе­ред ме­ні зап­ла­ти­ли, а від­так пук­ли, то се бу­ло би ліп­ше. Та й то тре­ба со­бі ви­мо­ви­ти ви­раз­но, щоб вип­ла­чу­ва­ли го­то­ви­ми гріш­ми, а не своїми ак­ці­ями!» Гер­ман, зна­читься, ува­жав зго­ри «Спіл­ку ви­зис­ку­ван­ня» предп­риє­м­ст­вом «ду­тим», ошу­канським, хоть не мож­на ска­за­ти, щоб іме­н­но він за­га­дав ошу­ка­ти предп­риємство. Йо­го конт­ракт був ціл­ком чис­тий і ре­альний, і він від са­мо­го приїзду з Від­ня сей­час при­на­ту­жив усі си­ли свой­ого ка­пі­та­лу, що­би пос­та­чи­ти всю ве­ли­чез­ну ма­су вос­ку як­най­швид­ше, пе­ред конт­рак­то­вим тер­мі­ном, бо­ячи­ся, щоб предп­риємство ще до то­го ча­су че­рез не­ро­зум та шах­рай­ст­во своїх ос­но­ва­те­лів і пов­но­моч­них не лоп­ну­ло. Він на­няв май­же три ра­зи більше ро­біт­ни­ків до ям, ніж їх най­мав до­сі, від­но­вив ро­бо­ту в ві­сім­де­ся­ти ямах, в кот­рих до­сі че­рез кілька літ уже не йшла ро­бо­та зад­ля різ­них не­до­гід­нос­тей грун­ту, і справ­ді, ба­га­то з тих від­нов­ле­них ям те­пер оп­рав­да­ло всі дав­ні на­дії. Ро­бо­та йшла пу­да­ми і кош­ту­ва­ла да­ле­ко мен­ше, ніж ін­ших літ, бо го­лод зіг­нав те­пер да­ле­ко більше лю­дей на пан­щи­ну до Бо­рис­ла­ва, го­лод же і під­га­няв їх до ро­бо­ти не­ми­ло­серд­но, а Гер­ман пильно і пра­вильно зни­жу­вав та зни­жу­вав ро­біт­ницьку пла­ту, не дба­ючи на кри­ки, сльози і прок­лят­тя. Ро­бо­та йшла пу­да­ми, ма­га­зи­ни Гер­ма­но­ві на­пов­ню­ва­ли­ся ве­ли­ки­ми бри­ла­ми вос­ку, і Гер­ман трем­тів з не­терп­ляч­ки, чи ско­ро бу­де їх пов­не, конт­рак­том оз­на­че­не чис­ло. То­ді «Спіл­ка» бу­де му­си­ла за­раз пе­ре­ня­ти віск на се­бе, йо­му від­ра­зу впов­ні вип­ла­ти­ти всі гро­ші, а від­так,- ду­мав Гер­ман,- не­хай со­бі й го­ло­ву зло­мить!

А між тим, по­ки Гер­ман ук­ла­дав свої пла­ни та тур­бу­вав­ся про улад­жен­ня фаб­ри­ки це­ре­зи­ни, по­ки служни­ці в йо­го до­мі від­ти­ра­ли Риф­ку, що ки­да­ла­ся і роз­би­ва­ла­ся по під­ло­зі в страш­них су­до­ро­гах,- Гот­ліб, в бруд­ній вуг­лярській сороч­ці,- весь об­мур­за­ний, ждав не­тер­пе­ли­во в ма­ленькій і бруд­ній вуг­лярській цю­пі на при­хід ко­ми­нар­чу­ка з гріш­ми. З тим ко­ми­нар­чу­ком він поз­на­ко­мив­ся по су­сідст­ву і поєднав йо­го, щоб за доб­ру пла­ту пе­ре­но­сив йо­му віс­ті до ма­те­рі і від неї. Ось він увій­шов до ха­ти, і Гот­ліб пок­вап­но обер­нув­ся до нього.

- А що? - спи­тав він.

- Нічо,- від­ка­зав ко­ми­нар­чук.

- Як то ні­чо? Не да­ли?

- Не да­ли,- ка­за­ли: завт­ра бу­де.

- Прокляте завт­ра! - про­вор­ко­тів гнів­но Гот­ліб.- Ме­ні ни­ні тре­ба!

- Що ж ді­яти? Ка­за­ли: не­ма.

З тим ко­ми­нар­чук вий­шов. Гот­ліб, мов біс­ну­ва­тий, за­чав бі­га­ти по ха­ті, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми і вор­ко­тя­чи сам до се­бе ури­ва­ні сло­ва.- Я ту завт­ра маю з нею ба­чи­тись і му­шу ба­чи­тись, а ту ось що! Не­ма! Як сміє не бу­ти! Хі­ба вже і ма­ти суп­ро­тив ме­не, не хо­че да­ти? О, в та­кім ра­зі, в та­кім ра­зі… - і він за­тис­ну­ти­ми ку­ла­ка­ми пог­ро­зив до две­рей. Йо­го нам’єтність, слі­па і бур­ли­ва, як ці­ла йо­го вда­ча, нес­по­ді­ва­но і наг­ло ви­рос­ла до надз­ви­чай­ної сили, і під її про­во­дом він го­тов був зро­би­ти все, що йо­му під­шеп­ну­ла пер­ша-ліп­ша хви­ля, без роз­ва­ги і роз­суд­ку.

«А мо­же,- ду­мав він да­лі,- мо­же, він діз­нав­ся? Мо­же, се йо­го справ­ка… нав­мис­не не дає ма­мі гро­шей, щоб во­на ме­ні не пе­ре­да­ла?.. О, се мо­же бу­ти,- я знаю, який він зах­лан­ний на ті гро­ші!.. Але ні, ні, се не мо­же бу­ти! Він ду­має, що ме­не не­ма, він як­би знав, за­раз би ста­рав­ся ме­не заг­на­ти до­до­му, як за­губ­ле­ну ско­ти­ну. Але че­кай со­бі тро­ха! То­ді вер­ну, як ме­ні схо­четься, по­муч­ся тро­ха!»

Бідний Гот­ліб! Він і справ­ді га­дав со­бі, що Гер­ман не зна­ти як му­читься йо­го неп­ри­сут­ніс­тю!

Але дар­ма бу­ло Гот­лі­бо­ві лю­ти­тись і гро­зи­ти,- все те не мог­ло на­пов­ни­ти йо­го ки­ше­ні гріш­ми. Дум­ки йо­го по­во­лі чи по не­во­лі му­си­ли вспо­коїти­ся і пе­рей­ти на дру­гі пред­ме­ти, а імен­но - на пред­мет йо­го лю­бо­ві. Вчо­ра до­пер­ва він діз­нав­ся від слу­ги її батька, кот­ро­го прис­лі­див в не­да­ле­кім шин­ку і з кот­рим при ке­лиш­ку го­ріл­ки зав’язав зна­комст­во, що отець її - ду­же ве­ли­ка ри­ба, один з пер­ших ба­га­чів в Бо­рис­ла­ві і в Дро­го­би­чі, що пе­ред дво­ма лі­та­ми заїхав сю­ди з Від­ня, бу­дує ве­ли­кий і пиш­ний дім, на­зи­вається Ле­он Гам­мерш­ляг, удо­вець, і має тільки од­ну доньку, Фан­ні. До­нь­ка те­пер поїха­ла чо­гось до Льво­ва, але завт­ра має вер­ну­тись. Дів­чи­на ду­же доб­ра, ла­гід­на і лад­на, і отець та­кож ду­же доб­рий па­ни­ще. Опо­ві­дан­ня то­то ду­же вра­ду­ва­ло Гот­лі­ба. «Зна­читься, во­на рів­на ме­ні, мо­же бу­ти моя - му­сить бу­ти моя!» - се бу­ло все, що при­хо­ди­ло йо­му на дум­ку, але й сього бу­ло до­сить, що­би зро­би­ти йо­го щас­ли­вим. З не­те­р­п­ляч­кою до­жи­дав він то­го завт­ра, що­би по­ба­чи­ти її. Зра­зу він ду­мав спра­ви­ти со­бі одіж, від­по­від­ну до йо­го ста­ну, що­би по­ка­за­тись їй в як­най­ко­рис­ні­шім світ­лі. Але тут на­раз прий­шла нес­по­ді­ва­на пе­реш­ко­да - ма­ти не да­ла гро­шей. При­хо­ди­лось зуст­рі­ча­ти її в по­га­нім вуг­лярськім шма­т­ті, кот­ре Гот­лі­бо­ві ні­ко­ли не бу­ло так не­на­вис­не, як імен­но ни­ні.

Скоро світ Гот­ліб узяв у ки­ше­ню тро­хи хлі­ба і по­біг за мі­с­то, аж геть по ко­нець Зад­вір­но­го пе­ред­міс­тя, на стрий­сь­кий гос­ти­нець, кот­рим ма­ла над’їха­ти Фан­ні. За­ліз­ни­ці ще то­ді не бу­ло. Тут, за­сів­ши край до­ро­ги в ті­ні гус­тої ря­би­ни, він встро­мив очі в за­по­ро­ше­ний гос­ти­нець, що пря­мою сі­рою пас­му­гою прос­тяг­ся пе­ред йо­го очи­ма да­ле­ко-да­ле­ко і то­нув в не­ве­лич­кім ліс­ку на уз­гір’ю. Гос­тин­цем во­лок­ли­ся, під­ні­ма­ючи не­ве­лич­кі ту­ма­ни по­ро­ху, жи­дівські буд­ки, на­к­ри­ті ро­го­жею і на­па­ко­ва­ні па­са­жи­ра­ми, му­жицькі дра­би­н­ні во­зи, ху­до­ба, гна­на на торг до Стрия,- але не вид­но бу­ло блис­ку­чо­го по­во­зу, зап­ря­же­но­го па­рою ог­нис­тих гні­да­нів, в кот­рім ма­ла над’їха­ти Фан­ні. Гот­ліб, з упер­тіс­тю ди­ко­го ін­ді­ани­на на му­ках, си­дів під ря­би­ною, встро­мив­ши очі в гос­ти­нець. Вже сон­це геть-геть під­ня­ло­ся і по­ча­ло не­ми­ло­серд­но пек­ти йо­го ко­сим про­мін­ням в ли­це і в ру­ки,- він не чув сього. Лю­ди їха­ли і йшли повз нього ши­ро­ким шля­хом, гу­то­ри­ли, гей­ка­ли, смі­яли­ся та по­зи­ра­ли на вуг­ляр­чу­ка, вдив­ле­но­го в од­ну точ­ку мов бе­зум­ний. Жан­дарм з блис­ку­чим баг­не­том, нап’ятим по­верх лю­фи гве­ра, з пла­щем, зви­не­ним в оба­рі­нок на пле­чах, весь об­ли­тий по­том і при­па­лий по­ро­хом, прой­шов та­кож поуз нього, же­ну­чи пе­ред со­бою за­ку­то­го в лан­цю­ги яко­гось на­пів­го­ло­го, зак­ро­вав­ле­но­го чо­ло­ві­ка; він пильно по­зир­нув на Гот­лі­ба, здвиг­нув пле­чи­ма, сплю­нув і пі­шов да­лі. Гот­ліб ні­чо­го сього не ба­чив.

Аж ось на­раз із да­ле­ко­го ліс­ка, мов чор­на стрі­ла, ви­ле­ті­ла брич­ка і жи­во ко­ти­ла­ся до Дро­го­би­ча. Чим ближ­че во­на наб­ли­жу­ва­ла­ся, тим більше про­яс­ню­ва­ло­ся Гот­лі­бо­ве ли­це. Так, він піз­нав її! Се бу­ла во­на, Фан­ні! Він зір­вав­ся на но­ги з сво­го міс­ця і ско­чив на гос­ти­нець, щоб спі­ши­ти за брич­кою до міс­та, ко­ли во­на з ним по­рів­няється. Ко­ли по­ба­чив ви­раз­но Фан­ні в по­во­зі, ли­це йо­го ці­ле об­ли­ло­ся кро­в’ю, і сер­це за­ча­ло би­ти­ся так жи­во, що йо­му аж дух за­пер­ло в гру­ді. Але й Фан­ні, по­ба­чив­ши йо­го, ма­буть, піз­на­ла то­го са­мо­го вуг­ляр­чу­ка, що так бе­зум­но ки­нув­ся був до її по­во­зу і та­ко­го на­ба­вив її стра­ху. Бе­зум­но від­важ­на, слі­па га­ря­чість ча­сом - а мо­же й зав­сі­ди - по­до­бається жен­щи­нам, на­во­дить їх на дум­ку о слі­пім безг­ра­нич­нім при­в’язан­ні і пос­вя­чен­ні. І ко­ли впе­ред Фан­ні не мог­ла ви­яс­ни­ти со­бі при­чи­ни то­го бе­зум­но­го пос­туп­ка яко­гось бруд­но­го вуг­ляр­чу­ка, то те­пер, по­ба­чив­ши, що він ждав на неї аж за міс­том, на спе­ці і в по­ро­сі, по­ба­чив­ши, як він за­па­ле­нів­ся, уви­дів­ши її, як чем­но і три­вож­но пок­ло­нив­ся їй, мов пе­реп­ро­шу­вав за своє ко­лишнє бе­зумст­во, по­ба­чив­ши все те, во­на по­га­да­ла со­бі: «А що, мо­же, сей пів­го­ло­вок за­ко­хав­ся в мні?» Во­на імен­но ужи­ла в дум­ці наз­ви «пів­го­ло­вок», бо який же ро­зум для яко­го-не­будь обід­ра­но­го вуг­ляр­чу­ка - за­лю­би­ти­ся в оди­нач­ці-доньці та­ко­го ба­га­ча, ки­да­ти­ся і ка­лі­чи­ти­ся о її брич­ку, ви­зи­ра­ти її з до­ро­ги?.. Але про все те їй не бу­ла неп­риємна та­ка бе­зум­но-страс­на лю­бов, і хоть во­на да­ле­ка бу­ла - по­лю­би­ти йо­го за се, але все-та­ки по­чу­ла до нього якусь сим­па­тію, яку мож­на ма­ти для пів­го­лов­ка, для пе­си­ка. «Ану,- по­га­да­ла со­бі,- зач­ну з ним го­во­ри­ти, чо­го він хо­че. До міс­та ще й так да­ле­ко, на гос­ти­н­ці пус­то, ніх­то не по­ба­чить». І во­на ка­за­ла віз­ни­ко­ві їха­ти звільна. Гот­ліб, по­чув­ши той на­каз, аж увесь зат­ряс­ся: він по­чув, що се для нього та­кий згляд, і сей­час по­рів­няв­ся з брич­кою. Фан­ні, по­ба­чив­ши йо­го, від­су­ну­ла ві­кон­це і ви­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Чого то­бі тре­ба? - спи­та­ла во­на нес­мі­ло, ви­дя­чи, що Го­т­ліб знов зняв шап­ку і з ви­ра­зом ні­мо­го по­ди­ву наб­ли­жа­ється до неї. Во­на за­го­во­ри­ла польською мо­вою, ду­ма­ючи, що се хрис­ти­янин.

- Хочу на те­бе по­ди­ви­ти­ся! - від­по­вів смі­ло по-жи­дівськи Гот­ліб.

- А хто то­бі ска­зав, що я жи­дів­ка? - спи­та­ла Фан­ні, всміх­нув­шись, та­кож жи­дівською мо­вою.

- Я знаю се.

- То, мо­же, й знаєш, що я за од­на?

- Знаю.

- То, пев­но, знаєш, що то­бі не­доб­ре на ме­не за­див­лю­ва­ти­ся,- ска­за­ла во­на гор­до.

- А чо­му не пи­таєш, що я за один? - ска­зав гор­до Гот­ліб.

- Овва, не тре­ба й пи­та­ти, са­ма одіж ка­же.

- Ні, не ка­же! Бре­ше одіж! А ти спи­тай!

- Ну, хто ж ти та­кий?

- Я та­кий, що ме­ні не заш­ко­дить за­ди­ви­ти­ся на те­бе.

- Хтіла би-м ві­ри­ти, та якось не мо­жу.

- Я те­бе пе­ре­ко­наю. Де мо­жу тя по­ба­чи­ти?

- Коли знаєш, що я за од­на, то, пев­но, й знаєш, де я меш­каю. Там ме­не по­ба­чиш.

І за сим во­на знов за­су­ну­ла ві­кон­це, да­ла знак віз­ни­ко­ві, ко­ні пог­на­ли, за­тур­ко­ті­ла го­рі пе­ред­міс­тям брич­ка, і ту­ман ку­ря­ви зак­рив пе­ред Гот­лі­бо­ви­ми очи­ма чуд­ну по­яву.

«Смішний хло­пак,- ду­ма­ла со­бі Фан­ні,- але пів­го­ло­вок, чи­с­тий пів­го­ло­вок! Що він ро­зу­міє під тим: бре­ше одіж? Хі­ба ж він не вуг­ляр­чук? Ну, але ко­ли ні, то хто ж він та­кий? Пів­го­ло­вок, пів­го­ло­вок, та й го­ді!»

«Пречудна дів­чи­на,- ду­мав сам со­бі Гот­ліб,- а яка гар­на, а яка чем­на! І з прос­тим вуг­ляр­чу­ком за­го­во­ри­ла! Але що во­на ро­зу­мі­ла під тим: до­ма ме­не по­ба­чиш! Чи се зна­чить: при­ходь? Ех, ко­би ме­ні уб­ра­ти­ся в що по-людськи! Ну, але тре­ба ста­ра­ти­ся!»

З та­ки­ми дум­ка­ми Гот­ліб поп­лен­тав­ся до своєї вуг­ля­р­сь­кої но­ри.

XIII

Минуло кілька не­діль. Ціл­ко­ви­та, нес­по­ді­ва­на ти­ша нас­та­ла в Бо­рис­ла­ві. Жи­ди, кот­рих не­дав­ні гріз­ні ру­хи ро­біт­ни­ків чи­ма­ло-та­ки бу­ли на­ля­ка­ли, те­пер зов­сім зби­ли­ся з пан­те­ли­ку, не зна­ли, на яку сту­пи­ти і що о тім ду­ма­ти. Прав­да, бу­ли між ни­ми та­кі, кот­рі смі­яли­ся з ці­ло­го наг­ло­го ру­ху і наг­ло­го вти­шен­ня, твер­ди­ли, що вже по всьому, що гої так, як пус­тий ві­тер: по­шум­лять, по­шум­лять, а до­щу не на­же­нуть, і що те­пер, ко­ли во­ни знов зро­би­ли­ся м’які та по­дат­ли­ві, по­ра знов на­да­ви­ти на них твер­дою ру­кою, по­ра виг­на­ти у них охо­ту до вся­кої буй­нос­ті. «Гой лиш пе­че­ни­й доб­рий! - го­во­ри­ли во­ни.- Ти йо­му дай по­лег­кість, а він со­бі по­ду­має, що се йо­му так і на­ле­житься, і бу­де со­бі чим­раз більше роз­би­ра­ти, як той кіт на ре­ше­ті». Тільки в не­нас­тан­нім при­тис­ку, в не­нас­тан­ній пог­ро­зі прив­читься він до пос­лу­ху, до по­кір­нос­ті, до пильнос­ті та точ­нос­ті, ста­неться він, як лю­бив го­во­ри­ти Ле­он Гам­мерш­ляг, «чо­ло­ві­ком, спо­сіб­ним до ви­щої культу­ри». І всі бо­рис­лавські предп­риємці зго­ди­ли­ся на те, що те­пер, ко­ли роз­бур­ха­на хви­ля ро­біт­ницько­го ру­ху рап­том при­тих­ла, тре­ба з под­вій­ною си­лою на­да­ви­ти на не­по­кір­них,- хоть не всі предп­риємці го­ди­ли­ся на той пог­ляд, що хви­ля то­та піс­ля наг­лої бу­рі зов­сім і око­неч­но утих­ла, уляг­лась, ус­по­коїлась. Ні, де­які, а особ­ли­во Іцик Ба­ух, упер­то обс­та­ва­ли при тім, що се за­ман­ли­ва, по­верх­ня ти­ша, ти­ша пе­ред страш­ною бу­рею, що імен­но тої ти­ші і тої уда­ної по­кір­нос­ті тре­ба їм най­дуж­че ля­ка­ти­ся, бо се знак, що бунт ро­біт­ницький, будь він який-будь, уло­же­ний і сильно зор­га­ні­зо­ва­ний і ро­біт­ни­ки, без сум­ні­ву, ору­жаться до нього, а тільки таємність і без­шум­ність їх по­чи­нань свід­чать о тім, що во­ни щось по­га­но­го ма­ють на дум­ці і що роб­лять се сис­те­ма­тич­но, по­ряд­но і не­нас­тан­но. І всю­ди, де тільки зій­шли­ся предп­риємці: чи то на ву­ли­ці слу­чай­но, чи то де в світ­ли­ці на яку на­ра­ду, всю­ди Іцик Ба­ух не пе­рес­та­вав ос­те­рі­га­ти то­ва­ри­шів о не­без­пе­ченст­ві, не пе­рес­та­вав на­мов­ля­ти їх до то­го, щоб уда­ли­ся до ста­рост­ва в Дро­го­би­чі і про­си­ли о за­ряд­жен­ні ост­ро­го слідст­ва або хоч о прис­лан­ні сильно­го пос­те­рун­ку жан­дар­ме­рії на по­бут до Бо­рис­ла­ва. І хоть в ос­но­ві ніх­то ні­чо­го не мав про­тив то­го, хоть уся­кий, пев­но, й рад би був ма­ти в кож­дій хви­лі на свої ус­лу­ги жан­дар­ме­рію для охо­ро­ни пе­ред своїми влас­ни­ми ро­біт­ни­ка­ми і для зат­верд­жен­ня всіх роб­ле­них їм кривд уря­до­вою пе­чат­тю,- але на по­дан­ня со­бор­ної просьби якось не мог­ли зіб­ра­ти­ся. Чи то по­ра та­ка бу­ла га­ря­ча та обез­си­лю­юча, чи то зви­чай­на у на­ших лю­дей - будь во­ни жи­ди чи хрис­ти­яни - не­дос­та­ча іні­ці­ати­ви в ді­лах гро­мадських, в ді­лах, ви­хо­дя­чих по­за об­сяг єди­нич­них, при­ват­них ін­те­ре­сів, чи, мо­же, пе­ре­ко­нан­ня, го­лос­но вис­ка­за­не Ле­оном, що пре­цінь уряд сам по­ви­нен дба­ти о без­пе­ченст­во предп­риємців в Бо­рис­ла­ві, бо на те він і є пос­тав­ле­ний, до­сить, що бо­рис­лавські жи­ди сим ра­зом якось не здо­бу­ли­ся на те, щоб уда­ти­ся до влас­ті, а на­віть щоб до­нес­ти їй о тім, що зна­ли про не­дав­ній ро­біт­ницький рух. А ще ж, без­пе­реч­но, й наг­ле вти­шен­ня то­го ру­ху від­ня­ло у них пря­му при­чи­ну до та­ко­го кро­ку. О чім до­но­си­ти до влас­ті? Що має то­та власть слі­ди­ти? Що пе­ред кілько­ма не­ді­ля­ми по­ка­зу­ва­ли­ся не­по­ко­ячі об’яви яко­гось ро­біт­ницько­го ру­ху, кот­рі швид­ко щез­ли? Чо­му ж не до­не­се­но о них впо­ру? Так ці­ле те ді­ло й зам’яло­ся, по­ки нес­по­ді­ва­ний і до­сить таємни­чий слу­чай не роз­бу­див жи­дів з їх ос­па­лос­ті, мов наг­лий гро­хіт гро­му з не­ве­лич­кої тем­ня­вої хма­роч­ки.

Не тре­ба, ба­читься, й ка­за­ти, що ці­лий той наг­лий по­во­рот від шу­му до ти­ші і по­кір­нос­ті був ді­лом на­ших поб­ра­ти­мів, під­ня­тим імен­но в тій ці­лі, щоб зми­ли­ти і ос­ла­би­ти чуй­ність та пі­доз­рін­ня жи­дів. Бе­сі­да Іц­ка Ба­уха, кот­ру по­чув був Сень Ба­са­раб, пе­ре­ко­на­ла поб­ра­ти­мів, що жи­ди мо­жуть їм ба­га­то заш­ко­ди­ти, ба й роз­би­ти при по­мо­чі на­чальства все ді­ло, ко­ли во­но бу­де вес­ти­ся так, як до­сі, яв­но та шум­но. От во­ни й по­ча­ли уго­во­рю­ва­ти всіх - при­тих­ну­ти до по­ри, по­да­ти­ся, при­да­ви­ти в со­бі бур­ли­ві чут­тя гні­ву і ра­дос­ті, по­ки не прий­де по­ра. Ве­ли­ко­го тру­ду сто­їло се поб­ра­ти­мів, по­ки їм уда­ло­ся штуч­но при­ти­ши­ти бу­рю і дер­жа­ти її не­мов­би на при­по­ні, щоб во­на де-не­будь за пер­шим товч­ком не ви­бух­ла пе­ред ча­сом. Ве­ли­ко­го тру­ду стоїло се і дер­жа­ло їх в не­нас­тан­ній бо­яз­ні, що ось-ось мо­же ви­бух­ну­ти що­-не­будь та­ке, що жи­дам не пош­ко­дить, а ро­біт­ни­ків зра­дить і ро­зіб’є. Тільки один був спо­сіб га­му­ва­ти лю­дей, а імен­но той, що поб­ра­ти­ми обі­цю­ва­ли їм, що та­ким спо­со­бом скор­ше прий­де «по­ра». Але як не­без­печ­ні і дво­січ­ні бу­ли то­ті обі­цян­ки, се ду­же доб­ре зна­ли поб­ра­ти­ми. Ад­же ж та­ки­ми обі­цян­ка­ми во­ни пря­мо го­то­ви­ли нев­да­чу свой­ому ді­лу. Бо від­ки ж во­ни візьмуть средст­ва за­ча­ти змо­ву справ­ді так швид­ко, як би сього ба­жа­ло­ся терп­ля­чо­му на­ро­до­ві? Гро­шей до­сі впли­ло звиш ві­сім­сот рин­сь­ких до го­лов­ної ка­си,- вклад­ки по­ки що пли­ли ще пра­вильно, але жи­ди по­ча­ли на­но­во і ще ту­гі­ше да­ви­ти, ніж по­пе­ре­ду, і тре­ба бу­ло на­ді­яти­ся, що вкла­док швид­ко ома­ліє і що в част­ко­вих ка­сах бу­де му­си­ла ли­ша­ти­ся більша часть гро­шей на за­по­мо­ги для пот­ре­бу­ючих, хо­рих і без­ро­біт­них. А в та­кий спо­сіб кільки-то ще мі­ся­ців по­тяг­не, по­ки на­бе­реться пот­ріб­на су­ма! А ко­ли так, то й за­мі­ре­на вій­на не змо­же по­ча­ти­ся швид­ко, і ро­біт­ни­ки поч­нуть сум­ні­ва­ти­ся о своїй си­лі, і за­пал їх ос­ти­не, і все про­па­де. Або ко­ли ні, то розд­раж­не­ний на­род ви­бух­не зав­час­но, ви­бух­не без ла­ду і без пев­ної ці­лі, прот­ра­тить си­лу дар­ма, а за­мі­ре­не ді­ло все-та­ки про­па­де.

А вже сли ко­го му­чи­ли і гриз­ли та­кі дум­ки, то, пев­но, най­більше Бе­не­дя. Ад­же ж ді­ло се - то бу­ло йо­го кров­не ді­ло, вист­ра­да­не ти­сяч­ни­ми му­ка­ми і тру­да­ми, опо­ви­те в блис­ку­че про­мін­ня на­дії. Ад­же ж в тім ді­лі - він чув се ви­раз­но - ле­жа­ло те­пер все йо­го сер­це, всі йо­го си­ли, все йо­го жит­тя. Він не знав, не ба­чив ні­чо­го по­за ним, і слу­чай нев­да­чі сього ді­ла йо­му по­ка­зу­вав­ся рів­ноз­на­чу­чим з йо­го влас­ною смер­тю. Не ди­во за­тим, що ко­ли те­пер, при ви­по­в­нен­ні йо­го за­мис­лів, чим­раз но­ві труд­нос­ті по­ча­ли на­су­ва­ти­ся, Бе­недьо дня­ми і но­ча­ми об од­нім тільки й ду­мав - як їх по­бо­ро­ти або об­ми­ну­ти, по­зе­ле­нів і по­ху­дів до реш­ти і не раз дов­го-дов­го но­ча­ми, мов сно­ви­да, хо­див по Бо­рис­ла­ві, сум­ний, по­ну­рий, мов­чаз­ли­вий, і тільки час від ча­су важ­ко зіт­хав, по­зи­ра­ючи в тем­не, неп­ри­віт­не не­бо. А труд­нос­ті бов­ду­ри­ли­ся чим­раз ви­ще, і Бе­недьо чув, що йо­му по­чи­нає нес­та­ва­ти си­ли, що го­ло­ва йо­го мов довб­нею при­би­та, мо­зок мов омерт­ві­лий, не зду­жав вже з давньою силою пра­цю­ва­ти, не мо­же на­пас­ти на ні­який щас­ли­вий слід.

Отак дож­дав­ся Бе­недьо знов то­го ве­чо­ра, ко­ли в Ма­тіє­вій ха­ти­ні зій­шли­ся поб­ра­ти­ми на на­ра­ду. Що ді­яти? На­род не­тер­питься. Чо­му не да­ють зна­ку, чо­му не за­чи­на­ють, чо­му ні­чо­го не роб­лять? Лю­ди по­чи­на­ють опус­ка­ти ру­ки. Вклад­ки по­чи­на­ють впли­ва­ти слаб­ше, жи­ди знов вмен­ши­ли пла­ту ще й про­ти давнього. Го­лод по се­лах тро­хи пе­рес­тав, але жни­ва та­кі вбо­гі, яких ще не тя­ми­ли лю­ди від тіс­них ро­ків: рід­ко ко­му вис­та­чить сво­го на про­жи­ток до ве­ли­ко­го пос­ту, більша по­ло­ви­на лед­ве до­тяг­не й до пок­ро­ви. На­род швид­ко ще дуж­че поч­не пер­ти­ся до Бо­рис­ла­ва, ніж до­сі. Ко­ли б що за­чи­на­ти, то те­пер най­ліп­ше, бо те­пер ще най­лег­ше стри­ма­ти лю­дей по се­лах, щоб не йшли до Бо­рис­ла­ва, ба на­віть мож­на би більшу по­ло­ви­ну з Бо­рис­ла­ва вип­ра­ви­ти на се­ла на яких два-три тиж­ні, що­би тут тим лег­ше бу­ло дер­жа­ти­ся без ро­бо­ти. А тут гро­шей не­ма на тілько,- в тім бі­да! Ко­ли поб­ра­ти­ми до­го­во­ри­ли­ся до то­го «су­ка», то всі ста­ли і по­ну­ри­ли го­ло­ви, не зна­ючи, що на то по­ра­ди­ти. Мерт­вецька ти­ша за­ляг­ла ха­ти­ну, тільки не­рів­ний, три­вож­ний від­дих тих два­над­ця­ти лю­дей роз­да­вав­ся між низьки­ми, пок­рив­ле­ни­ми сті­на­ми ха­ти­ни. Дов­го три­ва­ла мов­чан­ка.

- Га, дій­ся во­ля бо­жа,- скрик­нув на­раз Сень Ба­са­раб,- не жу­ріться, я то­му за­рад­жу!

Той го­лос, то­та наг­ла рі­шу­чість се­ред за­гальної ти­ші і без­сильнос­ті вра­зи­ли всіх поб­ра­ти­мів, мов наг­лий вист­ріл з руш­ни­ці. Всі зір­ва­ли­ся і обер­ну­ли­ся до Се­ня, що си­дів, як зви­чай­но, на стільчи­ку ко­ло по­ро­га з люлькою в зу­бах.

- Ти за­ра­диш? - за­пи­та­ли всі в один го­лос.

- Я за­рад­жу.

- Але як?

- То моє ді­ло. Не до­пи­туй­те ні­чо­го, тілько роз­хо­діться. А за­вт­ра о тім ча­сі будьте тут­ка, бу­де­те ви­ді­ти!

І більше не ска­зав ні­чо­го, і ніх­то йо­го не до­пи­ту­вав бі­ль­ше, хоть у всіх, а особ­ли­во у Бе­не­дя, на сер­ці за­ляг­ла якась три­во­га, якась хо­лод­на біль. Але ніх­то не ска­зав ні­чо­го, і поб­ра­ти­ми ро­зій­шли­ся.

Сень Ба­са­раб, ко­ли вий­шли на ву­ли­цю, взяв за ру­ку При­й­де­во­лю і шеп­нув до нього:

- Підеш зо мною?

- Піду,- ска­зав па­ру­бок, хоть ру­ка йо­го, не зна­ти чо­го, тре­м­ті­ла.

- Будеш ро­би­ти, що я ска­жу?

- Буду,- ска­зав знов па­ру­бок, але не­пев­ним, мов не­доб­ро­вільним го­ло­сом.

- Ні, ти не ля­кай­ся,- вва­жав ко­неч­ним ус­по­коїти йо­го Сень,- страш­но­го ні­чо не­ма в тім, що я за­ду­мав. Тілько смі­ло і жи­во, а все бу­де доб­ре!

- Не пен­дич, а ка­жи, що ро­би­ти,- пе­ре­бив йо­му Прий­де­во­ля.- Ад­же знаєш, що ме­ні все од­но!

Ніч бу­ла вже до­сить піз­ня. Май­же у всіх ха­тах, ок­рім ши­н­ків, світ­ло не сві­ти­ло­ся, і ву­ли­ця бо­рис­лавська бу­ла зов­сім тем­на. На­ші оба поб­ра­ти­ми йшли мовч­ки го­рі ули­цею. Сень пильно гля­дів по вік­нах. Дій­шли вже на се­ре­ди­ну Бо­рис­ла­ва, де до­ми бу­ли тро­хи ог­ляд­ні­ші, по­мальова­ні то жов­тою, то синьою, то зе­ле­ною крас­кою, з зас­ло­на­ми на ши­ро­ких вік­нах і з мо­сяж­ни­ми клям­ка­ми при ду­бо­вих две­рях, з га­ноч­ка­ми або й без га­ноч­ків, а пе­ред кілько­ма бу­ли на­віть ма­ле­сенькі за шта­хе­та­ми ого­род­ці з нуж­ден­ни­ми цві­та­ми. Тут жи­ли бо­рис­лавські «го­ло­ва­чі» та «ту­зи» - го­ло­в­ні предп­риємці. На­се­ре­ди­ні, най­кра­щий з усіх, сто­яв до­мок Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, кри­тий бля­хою і ни­ні зов­сім пус­тий, бо Гер­ман рід­ко ко­ли но­чу­вав у Бо­рис­ла­ві. По­біч нього, тро­хи від­да­лік від реш­ти, сто­яв дру­гий, не та­кий гар­ний і да­ле­ко не та­кий ог­ряд­ний до­мок - Іц­ка Ба­уха. В од­нім йо­го вік­ні бу­ло ще світ­ло,- оче­вид­но, що Іцик му­сив ще не спа­ти, бо вік­но бу­ло імен­но з йо­го ка­бі­не­ту.

Сень Ба­са­раб знав сей до­мок. Він дов­гий час ро­бив в Іц­ко­вих ямах і не раз тут при­хо­див за вип­ла­тою. Він знав, що, крім од­ної ста­рої жи­дів­ки-с­луж­ни­ці і Іц­ка са­мо­го, не бу­ло ні­ко­го в тім до­мі і що жи­дів­ка, пев­но, вже спить в кух­ні. Сього тільки йо­му й тре­ба бу­ло. Він шарп­нув за со­бою Прий­де­во­лю, і ко­ло най­ближ­чої ями оба об­мас­ти­ли со­бі ли­ця чор­ною кип’ячкою так, що їх лиць зов­сім не мож­на бу­ло піз­на­ти.

- Ходи за мною і не ка­жи ані сло­ва, а ро­би, що я ска­жу,- шеп­нув Сень, і во­ни піш­ли. Ос­то­рож­но під­повз­ли во­ни до од­них, да­лі до дру­гих две­рей до­му, але две­рі бу­ли по­за­ми­ка­ні. Се зов­сім не зне­охо­ти­ло Се­ня, і він по­чав ос­мот­рю­ва­ти вік­на. Ти­хе псик­нен­ня да­ло зна­ти Прий­де­во­лі, що він най­шов, чо­го шу­кав. Справ­ді, од­на ква­тир­ка в ку­хон­нім ві­к­ні бу­ла не­за­щеп­ле­на і лег­ко да­ла­ся ство­ри­ти. Сень встро­мив че­рез неї ру­ку, по­від­су­вав за­сув­ки і от­во­рив вік­но. Вліз­ли до кух­ні. Кру­гом ти­хо бу­ло, як в гро­бі, тільки сон­не са­пан­ня служ­ни­ці чу­ти бу­ло з-за пе­чі. Поб­ра­ти­ми на па­льцях піш­ли до две­рей. Ку­хон­ні две­рі бу­ли не­за­пер­ті, і во­ни вий­шли до сі­ней. Сень на­ма­цав две­рі до Іц­ко­во­го ка­бі­не­ту і хо­тів пог­ля­ну­ти в дір­ку від клю­ча, але по­ба­чив, що в дір­ці був ключ. Пот­рі­бу­вав ти­хенько пок­ру­ти­ти клям­ку і пе­ре­ко­нав­ся, що две­рі бу­ли замк­не­ні. Але Сень і тут не­дов­го на­ду­му­вав­ся. Шеп­нув­ши кілька слів Прий­де­во­лі, він го­лос­но по­тер­мо­сив клям­кою і за­пи­щав хрип­лим, бабським го­ло­сом, по­діб­ним до го­ло­су ста­рої служ­ни­ці:

- Herr, Herr, öffnen Sie! [8]

- Wus is? [9] - дав­ся чу­ти внут­рі гру­бий го­лос Іц­ка, за­тим ва­ж­кий скрип че­ре­ви­ків, а вкін­ці брязк клю­ча, що від­чи­нив зам­ко­ву пру­жи­ну. Две­рі ти­хо від­чи­ни­ли­ся, по­тік світ­ла ли­нув з ка­бі­не­ту до тем­них сі­ней, і в тій хви­лі два хло­пи, за­чор­не­ні, як чор­ти, ки­ну­ли­ся на Іц­ка і зат­ка­ли йо­му рот, за­ким ще встиг крик­ну­ти. Впро­чім, хто знає, чи сього й бу­ло тре­ба. Нес­по­ді­ва­ний на­пад так на­ля­кав Іц­ка, що той як був з прос­тяг­ну­ти­ми ру­ка­ми і за­пи­ту­ючим, глу­пим ви­ра­зом ли­ця, так-та­ки в тім по­ло­жен­ні і за­де­ре­вів, а тільки клі­пан­ня ви­ба­лу­ше­них сі­рих очей да­ва­ло зна­ти, що се не без­душ­на бри­ла м’яса і тов­щу, але якась жи­ви­на.

- Wie geht’s, Herr, wie geht’s? [10] - пи­щав Сень усе ще баб­сь­ким го­ло­сом.- Не бій­ся, не­бо­же, ми то­бі не хо­че­мо ні­чо­го зло­го зро­би­ти, ні! Ми ще не прав­ди­ві чор­ти, що ма­ють при­й­ти по твою ду­шу, ми тілько прий­шли ви­зи­чи­ти від те­бе тро­ха гро­шей!

Іцик не пру­чав­ся, не кри­чав, не стог­нав, а все ще сто­яв так, як в пер­шій хви­лі, оду­бі­лий, неп­ри­том­ний, з зат­ка­ним шма­тою ро­том, важ­ко ди­шу­чи нізд­ря­ми. То­ва­ри­ші взя­ли йо­го за пле­чі, за­ве­ли до кріс­ла і по­са­ди­ли.

- Держи ж йо­го доб­ре і не дай кри­ча­ти! - про­пи­щав Сень до Прий­де­во­лі.- А ско­ро би що-не­будь, за­ду­си! А я тим ча­сом по­об­зи­раю єго ха­ти­ну!

Але Се­не­ва пог­ро­за бу­ла да­рем­на. Іцик не ру­шав­ся, і, мов безв­лад­ний труп, дав Прий­де­во­лі зв’яза­ти со­бі хуст­кою ру­ки на пле­чах. А Сень між тим, все збо­ку зир­ка­ючи на Іц­ка, по­чав ози­ра­ти­ся по ха­ті. Оче­вид­но, Іцик ро­бив об­ра­хун­ки, бо на бюр­ку пе­ред ним ле­жа­ла ве­ли­ка книж­ка, а по­біч бюр­ка сто­яла отво­ре­на не­ве­лич­ка за­ліз­на ка­са. Сень пок­вап­но сяг­нув до неї і по­чав ви­ні­ма­ти по­ряд­но поск­ла­да­ні пач­ки банк­но­тів. В тій хви­лі з гру­дей Іц­ка пер­ший раз ви­до­був­ся який­сь глу­хий, гли­бо­кий звук, мов пос­ліднє стог­нан­ня під­рі­за­но­го во­ла.

- Мовчи, бо смерть твоя! - писк­нув Сень і по­рав­ся да­лі ко­ло ка­си. Він ро­бив се зов­сім спо­кій­но і шеп­том чис­лив куп­ки банк­но­тів, по­пе­рев’язу­ва­них вузьки­ми па­пір­ця­ми, кот­рі ви­ні­мав з ка­си і клав со­бі за па­зу­ху. Банк­но­ти бу­ли по ринсько­му, а з гру­бос­ті куп­ки Сень до­га­ду­вав­ся, що в од­ній куп­ці му­си­ло бу­ти сто штук. Він на­ра­ху­вав уже трид­цять та­ких ку­пок.

- Досить, по­ра нам іти! - шеп­нув він до Прий­де­во­лі. Оба зир­ну­ли на Іц­ка. Він усе ще ди­хав нізд­ря­ми, але йо­го гру­бе, оду­те ли­це страш­но по­чер­во­ні­ло і ви­ба­лу­ше­ні очі сто­яли на мі­рі з яки­мось глу­пим, за­пи­ту­ючим ви­ра­зом.

- Мовчи, бо смерть твоя! - шеп­нув йо­му до уха Сень, між тим ко­ли Прий­де­во­ля розв’язав йо­го ру­ки. Ру­ки бу­ли хо­лод­ні і звис­ли, мов не­жи­ві; Прий­де­во­ля під­няв їх і опер о бю­р­ко. За тим Сень шеп­нув до Прий­де­во­лі:

- Я пі­ду на­пе­ред, а ко­ли по­чуєш свист на ули­ці, то вий­ми му з ро­та шма­ту і вті­кай!

По тім Сень ос­то­рож­но вий­шов. Прий­де­во­ля ду­мав, що Іцик поч­не пру­ча­ти­ся і кри­ча­ти, і го­тов був у край­нім ра­зі за­да­ви­ти йо­го. Він сто­яв над Іц­ком блі­дий, трем­тя­чий, збу­ре­ний до дна ду­ші,- але Іцик мов і не знав, і не ро­зу­мів ні­чо­го, си­дів на своїм кріс­лі з вит­рі­ще­ни­ми очи­ма та ди­хав, пос­вис­ту­ючи но­со­ви­ми дір­ка­ми. Вже й по­ві­ка­ми не клі­пав.

Аж ось дав­ся чу­ти ле­генький свист під вік­ном. Трем­тя­чою су­до­рож­но ру­кою ви­няв Прий­де­во­ля Іц­ко­ві шма­ту з ро­та, пев­ний, що в тій хви­лі роз­ля­жеться стра­шен­ний крик і роз­бу­дить ці­лий Бо­рис­лав, пев­ний, що в тій хви­лі впа­дуть тов­пи на­ро­да до сеї ти­хої ха­ти, злов­лять йо­го, і зв’яжуть, і поб’ють, і по­ве­дуть ву­ли­ця­ми, і вки­нуть бог зна в яку під­зем­ну яму, і що се пос­лід­ня хви­ля йо­го вольно­го жит­тя. Але ні. Іцик і оком не змиг­нув. Він за­чав ди­ха­ти сво­бід­ні­ше, але й чим­раз по­вільні­ше, та й тільки всього. Прий­де­во­ля сто­яв ще хви­лю над ним, не ро­зу­мі­ючи, що се та­ко­го діється, і ко­ли б не ви­раз­не, го­лос­не са­пан­ня, він був би ду­мав, що Іцик не­жи­вий. Але ко­ли по­чув дру­гий свист під вік­ном, то по­ки­нув Іц­ка і ти­хо вий­шов зо світ­ли­ці. «Та ні,- по­ду­мав со­бі,- тре­ба по­га­си­ти світ­ло!» І ще раз вер­нув­ся, за­пер ка­су, з кот­рої Сень наб­рав гро­шей, під­няв шма­ту, кот­рою був зат­ка­ний Іц­ків рот, по­га­сив світ­ло і, ви­хо­дя­чи, по­за­пи­рав две­рі, за­ще­пив ку­хон­не вік­но, крізь кот­ре ви­ліз над­вір, і свис­нув сти­ха на Се­ня.

- Ну, що? - спи­тав Сень.

- Нічо,- від­ка­зав Прий­де­во­ля.- Си­дить, не ру­шаєсь.

- Може, за­ду­сив­ся?

- Ні, ди­хає.

- Гм, му­сив так ду­же пе­ре­пу­ди­ти­ся. Ну, про ме­не, не­хай му завт­ра від­ли­ва­ють пе­ре­по­лох! А нам по­ра йти спа­ти! Три­д­цять па­чок маємо, се чень вис­та­не! А ли­це за­раз те­п­лою во­дою і ми­лом,- ані зна­ку не бу­де. Ну, що то ска­же за­вт­ра Іц­ко, як прот­ве­ре­зиться! Те­пер уже пев­но, що сам по­біг­не по шан­да­рів!

Але Іц­ко­ві бу­ло не до шан­да­рів. Чор­на пітьма за­ляг­ла йо­го ка­бі­нет і мерт­ва ти­ша. Він усе ще си­дів на кріс­лі, з ру­ка­ми, опер­ти­ми на бюрі, з очи­ма ви­ба­лу­ше­ни­ми, але дав­но вже не чу­ти бу­ло йо­го важ­ко­го са­пан­ня. Так зас­та­ло йо­го й ра­нішнє сон­це, ко­ли ви­зир­ну­ло з-по­над чор­них бо­рис­лавських да­хів і крізь вік­но заг­ля­ну­ло йо­му в мерт­ві, скля­ні очі. Так зас­та­ла йо­го й служ­ни­ця, так зас­тав йо­го й ци­ру­лик, і дру­гі зна­ко­мі, що на її крик поз­бі­га­ли­ся, і ніх­то не знав, що се та­ке з ним зро­би­ло­ся. Ци­ру­лик го­во­рив, що Іц­ка «шляк тра­фив», бо на ті­лі йо­го не бу­ло ні­яких най­мен­ших слі­дів на­сил­ля, одіж бу­ла в по­ряд­ку і ні­що не свід­чи­ло о якім-не­будь на­па­ді. Служ­ни­ця, прав­да, го­во­ри­ла про який­сь ше­лест, про якесь сту­пан­ня вно­чі і чу­ла, як пан від­ми­кав две­рі, але все те го­во­ри­ла во­на ду­же не­пев­но і не­яс­но, не зна­ючи, чи се був сон, чи дій­сна ява. Да­лі прий­шов і уряд гро­мадський, зре­ві­зо­ва­но весь дім і все до­око­ла, але ні­чо­го пі­доз­ре­но­го не най­де­но. От­во­ре­но ка­су: в ка­сі бу­ли гро­ші і цін­ні па­пе­ри. Прав­да, ко­ли зве­де­но до­ку­пи ра­хун­ки, над кот­ри­ми вчо­ра ще си­дів не­біж­чик, то по­ка­за­ло­ся, що в ка­сі не стає трьох ти­сяч ринських. Тільки ж і тут най­шли­ся суч­ки. Ра­хун­ки, оче­вид­но, бу­ли нес­кін­че­ні, пос­лід­ня циф­ра на­пи­са­на бу­ла тільки до по­ло­ви­ни: мо­же бу­ти, що не­біж­чик сам іще ку­ди-не­будь ви­дав ті гро­ші. А по-дру­ге, ко­ли б тут був ра­бу­нок, то ра­бів­ни­ки, пев­но, заб­ра­ли б бу­ли й реш­ту го­тів­ки - ще звиш дві ти­ся­чі. При­тім же го­дин­ник і пу­ля­рес з дріб­ни­ми гріш­ми - все бу­ло в ки­ше­нях не­біж­чи­ка не­ти­ка­не, так що го­ді бу­ло уві­ри­ти в прав­до­по­діб­ність ра­бівн­ицько­го за­бій­ст­ва. Тільки дві чи три пля­ми з кип’ячки на ли­ці і бі­лій со­роч­ці не­біж­чи­ка на­во­ди­ли всіх на якесь не­яс­не пі­доз­рін­ня, кот­ро­го од­на­ко ж ніх­то не міг ви­яс­ни­ти. Бу­ли го­ло­си між жи­да­ми, що, мо­же, в тім бу­ла ру­ка ріп­ни­ків, кот­рі ду­же не­на­ви­ді­ли Іц­ка, і го­ло­си ті, без­пе­реч­но, не од­но­го предп­риємця прой­ма­ли таємною дро­жею, але на­го­лос усі сьому пе­ре­чи­ли, тим більше, що су­до­ва об­дук­ція тру­па й справ­ді ви­ка­за­ла, що Іцик умер від апоп­лек­сії, до кот­рої здав­на мав ор­га­ніч­ний нак­лін.

По­хо­ло­ну­ло в сер­ці у Бе­не­дя і у дру­гих поб­ра­ти­мів, ко­ли на дру­гий день по­чу­ли о Іц­ко­вій наг­лій смер­ті. Во­ни й хви­лі не сум­ні­ва­ли­ся о тім, що то­та наг­ла смерть стоїть в без­по­се­ред­нім зв’язку з учо­рашньою бе­сі­дою Се­ня Ба­са­ра­ба. А ко­ли ве­че­ром знов зій­шли­ся до Ма­тієвої ха­ти, то дов­гу хви­лю всі си­ді­ли мовч­ки і по­ну­ро, мов по­чу­ва­ючись до спі­ль­ної ви­ни в які­мось по­га­нім ді­лі. Пер­ший пе­рер­вав мов­чан­ку Сень Ба­са­раб.

- Ну, що ж ви так по­сі­да­ли та й си­ди­те, мов во­ди в ро­ти наб­ра­ли? - ска­зав він, гнів­но сплю­нув­ши.- От­че­на­ші від­мов­ляєте за Іц­ко­ву ду­шу, чи що? Чи тре­ба ме­ні при­ся­га­ти­ся пе­ред ва­ми, що я ні­чо­го зло­го йо­му не зро­бив і що ко­ли йо­го шляк тра­фив, то з влас­ної во­лі? А впро­чім, хоч би й ні, то що з то­го? То, що я зро­бив, то зро­бив на влас­ну ру­ку, а ви бе­ріть від ме­не вклад­ку і ро­біть своє ді­ло. Ось вам три ти­ся­чі ринських! Що Іц­ка шляк тра­фив, се на­віть ліп­ше для нас, бо не бу­де впо­ми­на­ти­ся, а дру­гі не дог­лу­па­ються, бо я нав­мис­но реш­ту гро­шей ли­шив і ні­чо­го зреш­тою не ти­кав! А впро­чім, що ве­ли­ко­го, що од­ною п’явкою на сві­ті мен­ше! Де дро­ва ру­ба­ють, там тріс­ки ле­тять! Ад­же ж не ви­ки­не­те ті гро­ші для то­го, що во­ни не ду­же чис­тим спо­со­бом нам діс­та­ли­ся! Не бій­те­ся, се не Іц­ко­ва пра­ця, се на­ша пра­ця, на­ша кров, і бог не по­ка­рає нас, ко­ли нею по­ко­рис­туємо­ся. А впро­чім, чи ж то ми для се­бе їх пот­ре­буємо? Ні, а для гро­ма­ди! Бе­ріть!

Ніхто не від­по­ві­дав на то­ту Се­не­ву бе­сі­ду, тільки Бе­недьо, мов під тис­ком якоїсь важ­кої ру­ки, прос­тог­нав:

- Чисте ді­ло чис­тих рук пот­ре­бує!

- Певно, пев­но,- від­ка­зав жи­во Анд­русь Ба­са­раб,- але будь ту муд­рий зро­би­ти що-не­будь чис­ти­ми ру­ка­ми, ко­ли, крім рук, тре­ба ще й пі­дой­ми, міц­ної пі­дой­ми! А по-мой­о­му, ко­ли хо­чеш трам під­ня­ти, то бе­ри пі­дой­му, яка є, чи чи­с­та, чи не­чис­та, що­би тілько міц­на!

- Гній же не шов­ком ви­мі­ту­ють, а гной­ови­ми ви­ла­ми! - до­ки­нув з ку­та Прий­де­во­ля. І прий­шлось Бе­недьові хо­тя-нехо­тя по­да­ти­ся. Впро­чім, і ви­хо­ду дру­го­го не бу­ло!

По тій важ­кій пе­реп­ра­ві поб­ра­тимст­во знач­но ожи­ви­ло­ся. Всім не­мов по­лег­ша­ло, не­мов ка­мінь хто зняв з пле­чей. По­ча­ли на­рад­жу­ва­ти­ся над тим, що те­пер ро­би­ти. Звіс­на річ, за­гально­го ро­біт­ницько­го збо­ру скли­ка­ти ні­ко­ли, се знов би роз­бу­ди­ло ува­гу жи­дів,- вій­на му­сить ви­бух­ну­ти рап­то­во, нес­по­ді­ва­но, му­сить при­го­лом­ши­ти і змішати їх, і тілько в та­кім ра­зі мож­на на­ді­яти­ся по­бі­ди. Тре­ба за­тим пе­ре­да­ва­ти за­га­ло­ві ро­біт­ни­ків уся­кі віс­ті без шу­му, без гвал­ту, най­ліп­ше че­рез ок­ре­мих вис­лан­ців та че­рез ка­сієрів част­ко­вих кас. З ни­ми та­кож на­ра­ди­ти­ся над спро­вад­жен­ням жив­но­с­ті до Бо­рис­ла­ва на час вій­ни і над тим, кот­рих ро­біт­ни­ків на той час тре­ба і мож­на бу­де ви­да­ли­ти з Бо­рис­ла­ва. Ви­да­лю­ван­ня, звіс­на річ, му­си­ло бу­ти доб­ро­вільне: кож­до­му, хто від­хо­див з Бо­рис­ла­ва, ма­ло­ся да­ти де­що на до­ро­гу, і ви­хо­ди­ти ма­ли во­ни звільна день по­за день, ма­ли­ми гро­мад­ка­ми і бу­цім­то з різ­них по­во­дів. На склад жив­нос­ті урад­же­но ви­най­ма­ти шпих­лі­ри в су­сід­ніх се­лах: в По­пе­лях, Ба­ні, Гу­би­чах та Тус­та­но­ви­чах, де ма­ла та­кож сто­яти ро­бі­т­ницька вар­та. Тут же урад­же­но вис­ла­ти за­раз двад­цять хло­па в різ­ні бо­ки, що­би йшли по се­лах і го­ло­си­ли лю­дям - не йти че­рез па­ру не­діль до Бо­рис­ла­ва, по­ки та­мош­ні ро­біт­ни­ки не ви­бо­рють со­бі і всім вза­га­лі ліп­шої пла­ти. Як­най­скор­ше, а ко­ли мож­на, то й за­раз завт­ра ма­ли виб­ра­ти­ся Ма­тій і Сень Ба­са­раб до Дро­го­би­ча для за­куп­лен­ня хлі­ба. Ма­тій мав там зна­ко­мо­го пе­ка­ря і на­ді­яв­ся, що че­рез нього мож­на бу­де без шу­му і без пі­доз­рін­ня за­мо­ви­ти та­ку ве­ли­ку мно­го­ту му­ки і хлі­ба, а пе­ре­вез­ти бо­дай більшу по­ло­ви­ну за­мов­ле­них за­па­сів мож­на бу­де ще пе­ред ви­бу­хом, в про­тя­гу тиж­ня, в боч­ках та па­ках, в яких зви­чай­но во­зять ве­ли­кі ла­дун­ки вос­ку і наф­ти. Та­ким спо­со­бом усі при­го­ту­ван­ня мог­ли б зро­би­ти­ся швид­ко і нес­пос­те­ре­же­но, а імен­но в тім ле­жа­ла би най­більша по­ру­ка вда­чі для ро­біт­ни­ків, бо жи­ди пе­ре­ко­на­лись би о їх си­лі і о доб­рій ор­га­ні­за­ції ці­ло­го за­мис­лу, а й са­мі ро­біт­ни­ки, ви­дя­чи­ся за­без­пе­че­ни­ми від го­ло­ду і нуж­ди, наб­ра­ли б смі­лос­ті і пе­в­нос­ті. Так са­мо мав Анд­русь Ба­са­раб з Дер­ка­чем пі­ти по су­сід­ніх се­лах і у знай­омих газ­дів (бра­ти Ба­са­ра­би бу­ли ро­дом з Ба­ні в най­ближ­чім су­сідст­ві Бо­рис­ла­ва і зна­ли ба­га­то газ­дів по ­око­лиш­ніх се­лах) по­за­мов­ля­ти від­по­від­ні бу­дин­ки для своїх скла­дів. Про­чі поб­ра­ти­ми ма­ли ос­та­ти­ся в Бо­рис­ла­ві і надг­ля­да­ти, щоб усе йшло в по­ряд­ку і щоб жи­ди зав­час­но не діз­на­ли­ся о тім, що́ та­ке за­га­да­ли зро­би­ти ро­біт­ни­ки.

Позаяк то­го дня бу­ла не­ді­ля і на­ра­да скін­чи­ла­ся до­сить зав­ча­су, то поб­ра­ти­ми роз­біг­ли­ся, щоб за­раз ще скли­ка­ти на на­ра­ду част­ко­вих ка­сієрів і об­го­во­ри­ти з ни­ми, як сто­їть ді­ло. Дов­го в ніч жи­во бу­ло в Ма­ті­євій ха­ти­ні; ста­рі й мо­ло­ді, по­жовк­лі і рум’яні ли­ця мелька­ли в сла­бо ос­віт­ле­них вік­нах, по­ки вкін­ці, геть уже по пів­но­чі, не по­роз­хо­ди­ли­ся всі по до­мах. Бо­рис­лав під пок­рит­тям тем­но­ти спав уже дав­но гли­бо­ким сном, тільки десь да­ле­ко на Но­вім Сві­ті з од­но­го шин­ку до­но­сив­ся хрип­лий спів якоїсь під­пи­тої кум­па­нії ро­біт­ницької:

Ой, не жа­луй, моя ми­ла, що я п’ю,

Тогди бу­деш жа­лу­ва­ти, як я вмру!

XIV

Ще тиж­день три­ва­ла ти­ша в Бо­рис­ла­ві. Ще тиж­день без­жур­но шни­ря­ли жи­ди ву­ли­ця­ми, хо­ди­ли за своїми ге­шеф­та­ми, тор­гу­ва­ли, шах­ру­ва­ли, бра­ли і ви­да­ва­ли гро­ші, за­ня­ті тільки бі­жу­чою хви­лею і бі­жу­чи­ми ра­хун­ка­ми. Ро­біт­ни­ки та­кож хо­ди­ли по-давньому нуж­ден­ні, по­хи­ле­ні, об­ма­за­ні кип’ячкою; во­ни по-давньому ла­зи­ли до ям, кру­ти­ли ко­р­ба­ми, їли су­хий хліб і ци­бу­лю, рід­ко ко­ли куш­ту­ючи теп­лої стра­ви, а за­то більше вжи­ва­ючи го­ріл­ки. Прав­да, го­лос­них, гуч­них, бе­зум­них пи­ятик те­пер не вид­но бу­ло, в шин­ках не за­сид­жу­ва­ли­ся гро­ма­ди лю­дей, але шин­ка­рі, кот­рі зви­чай­но за­ра­зом бу­ли і влас­тив­ця­ми ям, не ду­же на те бі­д­ка­лись: по­ра бу­ла жар­ка, ро­бо­та ду­же пок­вап­на, з усіх бо­ків іш­ли за­мов­лен­ня на віск, а з тве­ре­зим ро­біт­ни­ком все-та­ки більше мож­на бу­ло зро­би­ти, ніж з п’яним. Жит­тя тек­ло, мов річ­ка, плит­ка і на­му­лис­та, і ба­чи­лось, що так во­но бу­де плис­ти до­ві­ку. А між тим се був пос­лід­ній тиж­день!

І в Ма­тієвій ха­ті, кот­ра пос­лід­ні­ми ча­са­ми ста­ла­ся прав­ди­вим осе­ред­ком ро­біт­ницько­го ру­ху, ку­ди що­но­чі, чи дощ, чи по­го­да, то ву­ли­цею, то око­лишні­ми стеж­ка­ми про­би­ра­ли­ся ро­біт­ни­ки з усього Бо­рис­ла­ва на на­ра­ду, для пе­рег­ля­ду ка­си, для вло­жен­ня вкла­док або й так тільки на роз­мо­ву і по за­охо­ту, і тут бу­ло ти­хо. Бе­недьо пра­цю­вав по-давньому в но­вій фаб­ри­ці це­ре­зи­ни у Ле­она, а Ма­тій, по двох днях вер­нув­ши з Сеньом Ба­са­ра­бом з Дро­го­би­ча і роз­ка­зав­ши поб­ра­ти­мам, що і як во­ни ула­дили, хо­див да­лі на ро­бо­ту до од­ної ями, на­ле­жа­чої та­кож до Ле­она. Ста­рий був те­пер мов від­род­же­ний. Та­ким охо­чим, ве­се­лим і жар­то­в­ли­вим ще й не ба­чив йо­го Бе­недьо. Він про все тур­бу­вав­ся, о всім ви­ві­ду­вав­ся, не хо­див, а бі­гав і, ба­чи­лось, усіх сил док­ла­дав, що­би й со­бі чим-не­будь при­чи­ни­ти­ся до як­най­ліп­шої вда­чі за­ча­то­го ді­ла. Бе­недьо, хоч чим ін­шим за­ня­тий, та­ки му­сив се зав­ва­жи­ти і в ду­ші по­ра­ду­вав­ся тою пе­ре­мі­ною. А ко­ли якось зго­во­рив­ся з Ма­тієм і за­пи­тав йо­го жар­том о при­чи­ну, ли­це Ма­тія на­раз зро­би­ло­ся ду­же по­важ­не.

- Маю вість, маю пев­ну вість! - ска­зав він таємни­че.

- Яку, о чім? - спи­тав Бе­недьо.

- О моїм про­це­сі.

- Ну, і що ж?

- Усе доб­ре. Швид­ко сам­бірський суд ви­дасть на­каз аре­ш­ту­ва­ти Морт­ка.

- І то не зле,- ска­зав Бе­недьо, але в ду­ші зро­би­ло­ся йо­му якось не­ви­раз­но, так, не­мов­би жа­лів Ма­тія, кот­рий в та­кій важ­ній для всіх ро­біт­ни­ків хви­лі мо­же ще ра­ду­ва­тись та­ким дріб­ним і ос­та­точ­но так ма­ло ко­рис­ним фак­том. Але швид­ко дум­ка йо­го, кот­ра у всім і всю­ди шу­ка­ла ко­рис­ті для за­га­лу, для за­ду­ма­но­го ді­ла, вче­пи­ла­ся й за той мі­зер­ний факт. «А що,- по­ду­мав він,- як­би на­да­ти то­му ді­лу ве­ли­кий, як­най­більший роз­го­лос, як­би те­пер ще за­ін­те­ре­су­ва­ти всю ро­біт­ницьку гро­ма­ду тим ці­ка­вим про­це­сом бід­но­го ріп­ни­ка з по­туж­ним па­ном (бо що за Морт­ко­ви­ми пле­чи­ма сто­яв Гер­ман, се ви­да­ва­лось йо­му зов­сім при­род­но і му­си­ло так са­мо ви­да­ва­ти­ся й кож­до­му дру­го­му) і як­би від­так, мо­же, в са­мім роз­га­рі їх бо­ротьби, прий­шли жан­дар­ми, за­ку­ва­ли мо­го Морт­ка, на віз і ве­зуть в па­ра­ді че­рез Бо­рис­лав,- се му­си­ло б бу­ти за­охо­тою для ріп­ни­ків, се му­си­ло б їм до­да­ти но­вої си­ли і на­дії, му­си­ло б збу­ди­ти в них пе­ре­ко­нан­ня: та­ки і ми щось мо­же­мо! та­ки й нам хоч ча­сом щось удасться, ко­ли прав­да по на­шім бо­ці!» Він ска­зав свою дум­ку Ма­тієві, і Ма­тій ра­до прис­тав на се. І справ­ді, в кількох днях, то че­рез Дер­ка­ча та По­бі­гай­ка, то че­рез бра­тів Ба­са­ра­бів, то й че­рез са­мо­го Бе­не­дя, май­же всі ро­біт­ни­ки в Бо­рис­ла­ві зна­ли о Матієвім про­це­сі, по всіх ко­ша­рах го­во­ри­ли о нім, вис­ка­зу­ючи най­різ­но­род­ні­ші здо­га­ди о тім, як то він скін­читься. За­гально ди­ву­ва­ли­ся смі­лос­ті Ма­тія, що він по­ва­жив­ся ще раз під­ні­ма­ти про­цес на влас­ну ру­ку, ко­ли про­ку­ра­то­рія від нього віс­ту­пи­ла, і се в ве­ли­кій мі­рі за­ост­рю­ва­ло йо­го ці­ка­вість. Прав­да, швид­ко но­ві і да­ле­ко важ­ні­ші по­дії зай­ня­ли ува­гу ро­біт­ни­ків, але все-та­ки і з сього по­сі­ву якесь зер­но упа­ло і му­си­ло з ча­сом доз­рі­ти.

А між тим при­го­ту­ван­ня до ро­біт­ницької вій­ни швид­ко кін­чи­ли­ся. Брати Ба­са­ра­би наг­ля­да­ли над пе­ре­во­зом за­ку­п­ле­но­го в Дро­го­би­чі хлі­ба, пшо­на і дру­гих жив­нос­тей до своїх по­тай­них скла­дів в Гу­би­чах, на Ба­ні і в Тус­та­нови­чах, де вже та­кож за­мов­ле­ні бу­ли газ­ди, кот­рі ма­ли що­день до­во­зи­ти пев­ну оз­на­че­ну мно­го­ту жив­нос­ті до Бо­рис­ла­ва. За­куп­ле­но три ве­ли­чез­ні кіт­ли, де ма­ла ва­ри­ти­ся ка­ша для ро­біт­ни­ків; на­віть про по­лот­но на шат­ра не за­бу­ли поб­ра­ти­ми, щоб бу­ло де при­міс­ти­ти без­за­хис­них, ко­ли б жи­ди, змо­вив­ши­ся, по­ви­ки­да­ли їх з по­меш­кань. Ід су­бо­ті все бу­ло го­то­ве, і по всіх ко­ша­рах по­ніс­ся ра­діс­ний, а за­ра­зом три­вож­ний ше­піт: «нас­тає по­ра! по­ра! по­ра!» Так, ко­ли на лан спі­ло­го жи­та вхо­питься лег­кий літ­ній ві­те­рець: ти­хі, по­хи­лі стеб­ла ще дуж­че по­хи­ляться, по­то­му здвиг­нуться вго­ру, знов по­хи­ляться, мір­но хви­лю­ючи, а пов­ні на­дії ко­лос­ки шеп­чуть, зра­зу ти­хо, а від­так чим­раз смі­лі­ше: «по­ра! по­ра! по­ра!» А ві­тер гу­ляє, да­лі і да­лі, чим­раз но­ві хви­лі бу­дя­чи, чим­раз шир­шим кру­гом за­бі­га­ючи,- а з ним ра­зом чим­раз да­лі, чим­раз шир­ше, чим­раз го­лос­ні­ше не­сеться бла­го­дат­ний ше­піт: «по­ра! по­ра! по­ра!» Двад­ця­тьма до­ро­га­ми з Бо­рис­ла­ва спі­ши­ли вис­лан­ці ро­біт­ницькі по се­лах і міс­точ­ках, роз­но­ся­чи вість про но­ву вій­ну. Їх ви­ді­ли на Уро­вім і в Під­буж­жі, в Га­ях і Доб­рів­ля­нах, в Стрию і Ме­ди­ни­чах, в Сам­бо­рі і Тур­ці, в Ста­рій Со­лі і Дзві­няч­чі, в Доб­ро­гос­то­ві і Кор­чині. Вість їх стрі­ча­ли бід­ні з уті­хою, ба­га­чі з нас­міш­кою та не­ві­рою; де­ку­ди гос­ти­ли їх го­ріл­кою та хлі­бом, де­ку­ди пи­та­ли о паш­пор­ти і гро­зи­ли ареш­ту­ва­н­ням, але во­ни, не ля­ка­ючись, іш­ли чим­раз да­лі, не ми­на­ли ні од­но­го при­сіл­ка, про­си­ли і на­мов­ля­ли не йти на ро­бо­ту до Бо­рис­ла­ва че­рез кілька неділь, до­ки во­ни не скін­чать своєї вій­ни з жи­да­ми. Ти­сяч­ні слу­хи піш­ли по се­лах о тій вій­ні, по­пу­та­ні, страш­ні, які зви­чай­но пло­дить ве­ли­ка нуж­да і без­ви­хід­не по­ло­жен­ня. То го­во­ре­но, що бо­рис­лав­ські ро­біт­ни­ки за­ду­ма­ли ви­рі­за­ти всіх жи­дів; то знов, що хо­тять їх виг­на­ти з Бо­рис­ла­ва. Віс­ті ті дій­шли й до жан­дар­мів, і во­ни по­ча­ли бі­га­ти по се­лах, гро­зя­чи та за­цитьку­ю­чи, та до­пи­ту­ючи, від­ки взя­ли­ся ті слу­хи. Двад­цять од­на­ко­вих ре­ля­цій впли­ло до ста­рост­ва в Дро­го­би­чі про яки­хось таємни­чих лю­дей, що го­ло­сять по се­лах ко­му­ніс­тич­ні за­са­ди. Ста­рост­во зат­ри­во­жи­лось і ка­за­ло ло­ви­ти їх, але по­ки то­та пе­ре­пис­ка в уря­до­вій фор­мі дій­шла до наз­на­че­них місць, на­ші ріп­ни­ки всі вже бу­ли в Бо­рис­ла­ві, роз­во­ру­шив­ши три чи чо­ти­ри по­ві­ти своїми віс­тя­ми. Дов­го ще опіс­ля уга­ня­ли­ся жан­дар­ми по се­лах, ло­ви­ли по се­лах, ло­ви­ли про­хо­дя­чих під час ва­ка­цій сту­ден­тів та ванд­ру­ючих міських ро­біт­ни­ків,- їм і в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, що мо­жуть бу­ти «ко­му­ніс­тич­ні емі­са­ри» і в зріб­них за­роп­ле­них ках­та­нах і що ті са­мі емі­са­ри не раз су­по­кій­но, схи­ле­ні і згорб­ле­ні пе­ре­хо­ди­ли поп­ри них.

Вкінці при­го­ту­ван­ня всі вже бу­ли скін­че­ні, і в не­ді­лю роз­по­ча­ла­ся вій­на. Пер­ше важ­не воєнне ді­ло бу­ло те, що більша по­ло­ви­на ро­біт­ни­ків, між ни­ми всі нес­мі­лі, сла­бо­ви­ті, ба­га­то жі­нок та не­до­рос­лих тої-та­ки не­ді­лі гро­ма­дою вис­ту­пи­ли з Бо­рис­ла­ва. Де­які поб­ра­ти­ми ба­жа­ли, щоб той ви­хід, ко­неч­ний для пов­ної вда­чі змо­ви і для пов­но­го при­тис­нен­ня жи­дів, від­був­ся по­ти­хо, без шу­му, ма­ли­ми гро­мад­ка­ми, щоб жи­ди не швид­ко до­га­да­ли­ся, що во­но та­ке і до чо­го йде. І сам Бе­недьо зра­зу так ду­мав, але опіс­ля, га­да­ючи і роз­га­ду­ючи не­нас­тан­но, дій­шов до тої мис­лі, що ко­ли вій­на, то не­хай же бу­де од­вер­та, і що пер­ший її крок, зроб­ле­ний го­лос­но і з на­ле­жи­тим на­тис­ком, мо­же від­ра­зу наг­на­ти жи­дам знач­но­го стра­ху і ос­ла­би­ти їх зав­зят­тя. Тож він і обс­тав за тим, що­би «ви­хід з не­во­лі єги­петської» від­був­ся се­ре­дод­ня, гро­мад­но, го­лос­но. Ад­же й так завт­ра ра­но ма­ло роз­по­ча­ти­ся «свят­ку­ван­ня»,- чо­му ж не да­ти жи­дам від­ни­ні по­ро­зу­мі­ти, від­ки ві­тер віє?

В не­ді­лю по хва­лі бо­жій по­ча­ли улиці Бо­рис­ла­ва в нез­ви­чай­ний спо­сіб за­пов­ню­ва­ти­ся ро­біт­ни­ка­ми і ро­біт­ни­ця­ми. Го­мін сто­яв, мов на яр­мар­ку,- ро­біт­ни­ків схо­ди­ло­ся чим­раз більше. По­ло­ви­на їх ма­ла че­рез пле­чі тор­би, під ру­ка­ми звит­ки, на со­бі всю свою одіж.

- Що се та­ко­го? Ку­ди ви зби­раєте­ся? - пи­та­ли жи­ди то сього, то то­го з-між ріп­ни­ків.

- Додому, на се­ла,- бу­ла зви­чай­на від­по­відь.

- Чого до­до­му?

- А що ж, тре­ба! Ще ро­бо­ти в по­лю, а ту й так ні­чо­го не за­ро­би­мо.

- Як не за­ро­би­те? Отже за­роб­ляєте.

- Е, з та­ким за­ріб­ком! І про­жи­ти не­ма за що, не то, що­би яку під­мо­гу для гос­по­дарст­ва. Бу­де з нас! Най дру­гі за­роб­ля­ють!

Рікою поп­лив на­род до­лів ули­ця­ми, су­по­кій­не, су­мо­ви­то. За Бо­рис­ла­вом, на то­ло­ці вже сто­яли но­ві гро­ма­ди. По­ча­ли про­ща­ти­ся.

- Бувайте здо­ро­ві, то­ва­ри­ші! Дай вам бо­же щас­ли­во до­кі­н­чи­ти, що за­ду­ма­ли! По­да­вай­те віст­ку, що ту бу­де чу­ва­ти!

- Ходіть здо­ро­ві! Швид­ко чей в ліп­шій до­лі знов по­ба­чи­мось!

Звільна на всі бо­ки, на го­ри і на до­ли, між лі­си і по­ля, ро­зій­шли­ся гро­ма­ди ро­біт­ни­ків, час від ча­су ози­ра­ючись на по­ки­не­ний Бо­рис­лав, що спо­кій­но мрів со­бі на сон­ці, мов без­жур­ний кіт виг­рі­вається, і прос­тя­гається, і мур­ли­кає близ за­ліз­ної зу­ба­тої сту­пи­ці, котра ось-ось клямс­не і вхо­пить йо­го че­рез­пів своєю за­ліз­ною па­щею і под­ру­хо­че йо­му реб­ра і лап­ки.

Правда, жи­ди бо­рис­лавські не кон­че бу­ли по­діб­ні до то­го ко­та. Ви­хід та­кої ма­си ро­біт­ни­ків зат­ри­во­жив їх не­по­ма­лу. Во­ни не мог­ли по­ро­зу­мі­ти, що се та­ко­го ста­ло­ся ро­біт­ни­кам і чо­го во­ни хо­тять. Але все-та­ки во­ни хоч по­час­ти ус­по­коїли­ся, мір­ку­ючи со­бі: «Що ж, по­ло­ви­на піш­ла, а по­ло­ви­на та­ки ос­та­ла­ся, а ко­ли б тих бу­ло за­ма­ло, то швид­ко на­дій­де но­вих більше, ніж тре­ба». З тою на­дією жи­ди спо­кій­но пе­рес­па­ли ніч. Але на­дія їх, хоч і ма­ла за со­бою ба­га­то прав­до­по­діб­нос­ті, сим ра­зом не спов­ни­ла­ся.

На дру­гий день ра­но ве­ли­ка часть ко­шар сто­яла зов­сім пуст­кою. То є, влас­ти­во не зов­сім: над­зор­ці поп­ри­хо­ди­ли, по­від­ми­ка­ли две­рі і чу­ду­ва­ли­ся, що ро­біт­ни­ки не при­хо­дять. Де­кот­рі лю­ти­ли­ся і прок­ли­на­ли гоїв, дру­гі, хо­лод­ні­шої вда­чі, по­сі­да­ли при вхо­дах на свої ла­воч­ки, обі­цю­ючи со­бі в ду­ші на­товк­ти доб­ре мор­ди по­га­ним нед­бай­кам за та­ке не­чу­ва­не за­піз­нен­ня. Але і од­но, і дру­ге на­дар­мо. Вже сон­це геть-геть пі­дій­шло на не­бі, а ро­біт­ни­ків як не бу­ло, так не бу­ло. Над­зор­ці бу­ли б, може, ще дов­го жда­ли, і ну­ди­лись, і не­тер­пи­лись, ко­ли б го­мін, а да­лі й кри­ки та лай­ки з су­сід­ніх ко­шар не бу­ли їм звіс­ти­ли, що й там, хоч ро­біт­ни­ки сну­ва­ли­ся, мов оси, а та­ки ста­ло­ся щось не­лад­не, нез­ви­ча­й­не і не­чу­ва­не. А ста­ла­ся прос­та річ. До кот­рих ко­шар при­й­шли ро­біт­ни­ки, то во­ни, став­ши ла­вою при две­рях, у мов­чан­ці до­жи­да­ли над­зор­ця. При­хо­дить над­зо­рець, від­ми­кає две­рі, ро­біт­ни­ки мов­чать і сто­ять, не йдуть до ко­ша­ри.

- Ну, до ро­бо­ти! - гу­кає над­зо­рець.

- Е, маємо час,- від­по­ві­дає хо­лод­но сей або той ріп­ник.

- Як то маєте час? - кри­чить над­зо­рець.- Але я не маю ча­су!

- Ну, то лізь і ро­би сам, ко­ли так квап­но дієся,- кри­чать ро­біт­ни­ки і ре­го­чуться.

Надзорець си­ніє зо злос­ті, стис­кає ку­ла­ки, го­тов пер­шо­му-ліп­шо­му заїха­ти в зу­би.

- Не лю­туй­ся, Шльомо,- ус­по­ко­ю­ють йо­го ро­біт­ни­ки.- Ми лиш то­го прий­шли сю­ди, що­би то­бі ска­за­ти, що не бу­де­мо більше ро­би­ти!

- Не бу­де­те ро­би­ти? - ле­по­че ого­лом­ше­ний над­зо­рець.- А то чо­му?

- Раз, що не хо­че­мо та­ко­го пса за над­зор­ця, як ти, а по-дру­ге, що нам за­ма­ло пла­тять. Бу­вай здо­ров! А пе­ре­ка­жи свой­ому па­ну, що як дасть нам ліп­шо­го над­зор­ця і по два­над­цять шіс­ток ден­но, то вер­не­мо на­зад до ро­бо­ти.

І се ста­ло­ся, ра­зом, рів­но­час­но, од­но­душ­но по всіх ко­ша­рах, по всім Бо­рис­ла­ві! Один ве­ли­чез­ний зойк зди­ву­ван­ня, гні­ву і не­по­рад­нос­ті вир­вав­ся з уст жи­дів і лу­ною по­ніс­ся від од­но­го краю до дру­го­го.

Деякі над­зор­ці пос­та­ва­ли, як стов­пи, з по­роз­ні­ма­ни­ми ро­та­ми, по­чув­ши то­ту не­чу­ва­ну, без­бож­ну бе­сі­ду. Дру­гі ви­бу­ха­ли без­мір­ним гні­вом, впа­да­ли в лю­тість, ки­да­ли­ся на ро­біт­ни­ків з ку­ла­ка­ми, нах­ва­ля­ючи­ся, що во­ни п’ясту­ка­ми і сту­са­на­ми зас­тав­лять їх ро­би­ти. Ін­ші знов не­до­вір­ли­во всмі­ха­ли­ся, бра­ли се за жарт, а ко­ли ро­біт­ни­ки й справ­ді роз­хо­ди­ли­ся, во­ни ма­ха­ли ру­кою, вор­ко­тя­чи: «Тьфу, що за на­род! Дується, мов по­ро­ся на ор­чи­ку. Не­мов то, крім них, ні­ко­го не­ма в Бо­рис­ла­ві. Най­де­мо, брат­чи­ку, най­де­мо, крім вас, ро­біт­ни­ків, і ліп­ших, і по­кір­ні­ших; ще й де­шев­ших!» Знов ін­ші над­зор­ці, мов наївшися ду­рій­ки, бі­га­ли ули­ця­ми до своїх нах­ліб­ни­ків, роз­по­ві­да­ли їм, що ста­ло­ся, і про­си­ли о дальші роз­по­ряд­жен­ня, що ді­яти в та­кім ра­зі. Але й нах­ліб­ни­ків сей удар тра­фив так са­мо не­ж­да­но-не­га­да­но, як їх вір­них вір­ни­ків. До са­мо­го по­луд­ня то­го по­не­діл­ка во­ни не зна­ли на­віть док­лад­но, чи справ­ді во­но так ста­ло­ся, чи справ­ді у всіх ямах, і ко­ша­рах, і ма­га­зи­нах, і наф­тар­нях ро­біт­ни­ки за­бас­ту­ва­ли ро­бо­ти. Во­ни до­в­го бі­га­ли по ули­цях, мов гін­чі пси, ха­па­ли кож­до­го стрі­ч­но­го ріп­ни­ка за пле­чі дри­жа­чи­ми ру­ка­ми, і хоч, оче­вид­но, пальці їх ра­ді б бу­ли, мов за­ліз­ні га­ки, не­роз­рив­но впи­ти­ся в ро­біт­ницьке ті­ло, то пре­цінь, хоч си­лу­ючись, во­ни пи­та­ли лас­ка­во-ури­ва­но:

- Ну, Гри­цю, чо­му не йдеш до ро­бо­ти?

- Не маю робо­ти.

- Як не­ма? У ме­не є.

- А мно­го зап­ла­тиш?

- Ни, не пи­тай, а йди ро­би. По­чо­му лю­ди, по­то­му й я.

- Не пі­ду. Ма­ло.

- Не пі­деш? Як то не пі­деш? А що ж бу­деш ро­би­ти?

- То вже моя річ. Не пи­тай!

Мов ска­жені, бі­га­ли жи­ди ву­ли­ця­ми, по­лю­ючи на ро­біт­ни­ків, але жи­во пе­ре­ко­на­ли­ся, що дар­ма їх ро­бо­та і що ро­біт­ни­ки, оче­вид­но, змо­ви­ли­ся. Прав­да, мно­гим не хо­ті­лось ві­ри­ти в мож­ли­вість змо­ви ро­біт­ницької в Бо­рис­ла­ві, а дру­гі хоч і ві­ри­ли, то так бу­ли ого­лом­ше­ні на­ра­зі тою по­дією, що й са­мі не зна­ли, що ро­би­ти і як со­бі ра­ди­ти. В своїй без­рад­нос­ті во­ни бі­га­ли, розп­рав­ля­ли о своїх мож­ли­вих стра­тах, о не­чу­ва­нім зух­вальстві ро­біт­ни­ків, о упад­ку ге­шеф­тів в Бо­рис­ла­ві, але ні­ко­му не прий­шло й на дум­ку по­ду­ма­ти о якій-не­будь по­мо­чі, ок­рім хі­ба жан­дар­мів. На­віть то­го не ста­ра­ли­ся роз­ві­да­ти жи­ди, чо­го влас­ти­во хо­чуть ро­біт­ни­ки. Так ми­нув пер­ший день вій­ни в су­по­кою. Обі во­ю­ючі сто­ро­ни, зру­ше­ні і зат­ри­во­же­ні но­вою і не­бу­ва­лою до­сі по­явою, ста­ра­лись ви­са­па­ти­ся, ус­по­коїти­ся, зіб­ра­ти свої мис­лі до­ку­пи, розг­ля­ну­ти­ся в но­вім по­ло­жен­ні. Свят­ку­ючі ро­біт­ни­ки якось нес­мі­ло хо­ди­ли по ву­ли­цях, не зби­ра­ли­ся в більші ку­пи, а тільки ма­ли­ми куп­ка­ми гро­ма­ди­ли­ся по за­тил­лях та роз­мов­ля­ли о тім, що да­лі ді­яти. Тільки за Бо­рис­ла­вом, на то­ло­ці бу­ла більша ку­па: там ва­ри­ли ка­шу і роз­ді­ля­ли між пот­ре­бу­ючих, в най­більшім по­ряд­ку, піс­ля ко­шар; там та­кож був осе­ре­док ра­ди, бу­ли всі поб­ра­ти­ми, був Бе­недьо.

Бенедьо був на вид спо­кій­ний, го­во­рив рів­ним звуч­ним го­ло­сом. Тільки очі, нез­ви­чай­но блис­ку­чі, ли­це, нез­ви­чай­но блі­де, і сві­жі, гли­бо­кі мор­щи­ни на чо­лі свід­чи­ли о тім, що дум­ка йо­го пра­цю­ва­ла з ве­ли­кою на­ту­гою. Рада йшла над тим, які пос­та­ви­ти жа­дан­ня жи­дам на слу­чай уго­ди. Май­же всі ра­ди­ли жа­да­ти не­ба­га­то, щоб се тим пев­ні­ше одер­жа­ти. На те ска­зав Бе­недьо:

- Правда ва­ша. Хто мен­ше жа­дає, борше діс­та­не. Але знов в на­шім ді­лі гір­ша річ бу­ла би жа­да­ти за­ма­ло. Ад­же ж ко­ли ми під­ня­ли вій­ну, то вже тре­ба, щоб ма­ли з неї якусь поз­на­ку. А го­лов­на річ, як я га­даю,- пос­та­ви­ти та­кі жа­дан­ня, кот­рі би нам не тілько влек­ши­ли на­ше що­ден­не жит­тя, але за­ра­зом поз­во­ли­ли би нам ще ліп­ше ввій­ти в си­лу, ста­ти ще міц­ні­йше на но­гах. Бо то, ви­ди­те, й так мо­же бу­ти, що жи­ди те­пер, під на­тис­ком, прис­та­нуть на все, особ­ли­во, як по­ба­чать, що ми ні са­мі не ро­би­мо, ні дру­гих не до­пус­ка­є­мо до ро­бо­ти. Але по­то­му, ско­ро ми прис­та­не­мо на їх обі­цян­ки і по­ки­не­мо вій­ну, а во­ни бух - і на­зад прик­ру­тять нас ще гір­ше, ніж по­пе­ред бу­ва­ло. Про то я й ка­жу: тре­ба нам та­кі жа­дан­ня пос­та­ви­ти, щоб ми за­без­пе­чи­ли­ся в ра­зі не­до­дер­жан­ня сло­ва, щоб ми ма­ли си­лу в кож­дій хви­лі на­но­во роз­по­ча­ти та­ку са­му вій­ну, ко­ли то­го тре­ба бу­де.

Всі приз­на­ли спра­вед­ли­вість тої бе­сі­ди. Бе­недьо го­во­рив дальше:

- Досі, чень, усі ми пе­ре­ко­на­ли­ся, що си­ла на­ша ле­жить в гро­ма­ді, ле­жить в тім, ко­ли всі бу­де­мо дер­жа­ти­ся ку­пи. До­ки ми жи­ли кож­дий про се­бе, не дба­ючи о дру­гих, до­ти не мог­ло у нас і мо­ви бу­ти о якій­сь по­мо­чі, а те­пер, як са­мі ви­ди­те, спільни­ми си­ла­ми ми дій­шли до то­го, що мог­ли роз­по­ча­ти та­ке ве­ли­ке ді­ло - вій­ну з ба­га­ча­ми. І ме­ні здаєся, що, до­ки ми бу­де­мо дер­жа­ти­ся ку­пи, до­ти ба­га­чам не вдасться взя­ти верх над на­ми. От­же, тре­ба те­пер по­пе­ред усього пос­та­ви­ти їм та­кі жа­дан­ня, що­би опіс­ля на­ша гро­ма­да не тілько не роз­па­да­ла­ся і не бу­ла роз­би­та, але, про­тив­но,- зміц­ню­ва­лась чим­раз більше. Що­би на­ша ро­біт­ницька ка­са не ви­по­рож­ню­ва­лась, а все більша­ла. Бо доб­ре то який­сь ска­зав: де доб­ре гро­ма­ді, там доб­ре й ба­бі; як бу­де на­ша гро­мадська си­ла міц­ні­ти і роз­ви­ва­ти­ся, то при тім і кож­до­му поєдин­чо­му бу­де ліп­ше, бо гро­ма­да змо­же йо­го в кож­дій бі­ді за­ря­ту­ва­ти, і жи­ди бу­дуть му­си­ли нас бо­яти­ся і не пос­мі­ють зла­ма­ти сво­го сло­ва, не пос­мі­ють об­хо­ди­ти­ся з ро­біт­ни­ка­ми, як з ху­до­бою або й ще гір­ше.

- Так, так! - за­го­мо­ні­ли кру­гом ро­біт­ни­ки.- Але чо­го ж на та­кий спо­сіб жа­да­ти?

- Я би га­дав ось чо­го: по-пер­ше, ро­зу­міє­ся, що­би плат­ню нам під­ви­ще­но: тим, що до ями йдуть, най­мен­ше два­над­цять шіс­ток, тим, що на­вер­ха, ринсько­го, а най­мен­ше ві­сім шіс­ток; по-дру­ге, що­би ніх­то не смів по­би­ра­ти ні­яко­го ка­сієрно­го; по-т­ретє, що­би до ро­біт­ницької за­по­мо­го­вої ка­си, крім ро­біт­ни­ків, да­ва­ли вклад­ки та­кож і па­ни, кож­дий най­мен­ше по ринсько­му мі­сяч­но; дальше, що­би в ра­зі не­щас­ли­во­го ви­пад­ку, смер­ті, ка­ліцт­ва обов’яза­ні бу­ли пла­ти­ти за шпи­таль і лі­ки, а та­кож ря­ту­ва­ти оси­ро­ті­лу ро­ди­ну ро­біт­ницьку хоч че­рез пів­ро­ку. Я га­даю, що се жа­дан­ня не над­то ве­ли­кі, а для нас і з них вий­шла би знач­на пі­льга.

- Так, так,- крик­ну­ли гур­том ро­біт­ни­ки.- То­го три­май­мо­ся! А як у нас бу­де від­так своя ка­са, то й піз­ні­ше бу­де­мо мог­ли дальших ус­ту­пок до­би­ва­ти­ся.

Жиди не зна­ли ні­чо­го о тій на­ра­ді. Чим ближ­че до но­чі, тим більший страх огор­тав їх пе­ред ро­біт­ни­ка­ми. Ха­ти бу­ли по­за­ми­ка­ні. На ули­цю рід­ко хто по­ка­зу­вав­ся. Тільки глу­хий го­мін і ше­піт, і три­вож­на дрож хо­ди­ли по Бо­рис­ла­ві, мов по­ши­ба­юча ти­ся­чі лю­дей за­ра­за, мов осін­ній стог­ну­чий ві­тер по гаю.

XV

Фанні, Ле­оно­ва оди­нач­ка, си­ді­ла са­мотньо, в за­ду­мі на м’я­кій со­фі в пиш­нім по­кою. Во­на час від ча­су по­зи­ра­ла на го­дин­ник, що ти­кав обіч неї під криш­та­ле­вим дзво­ном на мар­му­ро­вім сто­ли­ку.

- Третя го­ди­на,- ска­за­ла во­на знуд­же­ним го­ло­сом.- Як по­во­лі той час іде! Батько по­вер­не аж по п’ятій, а ти, Фан­ні, си­ди са­ма!

Як мно­го го­дин, як мно­го днів во­на про­си­ді­ла вже отак са­ма, на тій м’якій соф­ці, по­біч мар­му­ро­во­го сто­ли­ка з го­дин­ни­ком під скля­ним дзво­ном! Як мно­го ра­зів на­рі­ка­ла во­на на той лі­ни­вий хід ча­су! Чи у неї в ру­ках бу­ла яка ро­бо­та, про кот­ру зна­ла, що во­на ні­ко­му не пот­ріб­на і ні­ко­му ні на що не здасться, чи книж­ка, кот­ра її ні­ко­ли не мог­ла за­ня­ти,- все то­та нес­тер­пи­ма ну­да, то­та са­мо­та да­ви­ли її, вси­са­лись їй усі­ми по­ра­ми в ті­ло, не­мов гризька баг­ню­ка. Її жи­ва, кро­вис­та на­ту­ра ни­ді­ла і сох­ла в тій хо­лод­ній без­дільній са­мо­ті. В жи­лах ки­пі­ла мо­ло­да кров, фан­та­зія ще до­да­ва­ла їй жа­ру, а між тим кру­гом са­мо­та, хо­лод, од­нос­тай­ність. Їй ба­жа­лось лю­бо­ві з чу­до­ви­ми, ро­ман­тич­ни­ми при­го­да­ми, па­ля­чих ус­тис­ків яко­гось ге­роя, дог­роб­ної вір­нос­ті, безг­ра­нич­но­го пос­вя­чен­ня. А між тим дро­го­бицьке то­ва­рист­во, а ще то­ва­рист­во дро­го­бицьких «па­нів еман­ци­по­ва­них», глу­пих а за­ро­зу­мі­лих жид­ків, бу­ло для неї тим, чим хо­лод­на во­да для ог­ню. Во­на не­на­ви­ді­ла їх з їх віч­ни­ми, з кни­жок вив­че­ни­ми комп­лі­мен­та­ми, з їх мал­пя­чим надс­ка­ку­ван­ням, в кот­рім ви­раз­но вид­ні­ло­ся більше уша­ну­ван­ня для батько­во­го маєтку, ніж для її прик­мет.

- Як по­во­лі той час іде! - пов­то­ри­ла во­на в за­ду­мі, ти­хі­ше, ніж­ні­ше якось і нес­мі­ло ви­зир­ну­ла крізь вік­но на ули­цю. Чи жда­ла ко­го? Так, жда­ла, жда­ла йо­го, сво­го ге­роя, то­го ди­во­виж­но­го мо­лод­ця, що від кількох тиж­нів, мов яр­кий ме­те­ор, нес­по­ді­ва­но, таємни­че по­явив­ся на її не­боск­лоні. І по­явив­ся зов­сім від­по­від­но до її ро­ман­тич­них мрій: ко­ро­ле­вич в жеб­рацькій оде­жі! Бід­ний вуг­ляр­чук, кот­ро­го чор­ні ве­ли­кі очі так і по­жи­ра­ли її, кот­рий так пе­ре­ля­кав її, вче­пив­ши­ся ген­то за брич­ку і по­ва­лив­ши­ся на ули­цю, кот­рий так різ­ко, так нам’єтно виз­нав їй свою лю­бов, кот­рий від­так не­ма­ло зди­ву­вав її, по­явив­ши­ся справ­ді в її до­мі, в еле­гантській оде­жі, в пе­ре­мі­не­нім, про­яс­не­нім ви­ді. Який він пря­мий на сло­вах, який га­ря­чий, енер­гіч­ний, не зна­ю­чий за­вад, ні пе­реш­код, мов і справ­ді який все­мо­гу­чий ко­ро­ле­вич! Який він зов­сім не по­діб­ний до тих блі­дих, мі­зе­р­них, бо­яз­ли­вих і сміш­них ка­ва­ле­рів, яких во­на до­сі ба­чи­ла! Кілько си­ли в йо­го мус­ку­лах, кілько ог­ню в йо­го пог­ля­ді, кілько га­ря­чої нам’єтнос­ті в йо­го сер­ці! І як він лю­бить її! Але хто він та­кий? Що за один? Зо­веться Гот­ліб,- ска­зав,- але яко­го ро­ду? Чи мо­же він бу­ти моїм?

Такі дум­ки, мов зо­ло­то-ро­же­ві пас­ма, сну­ва­ли­ся по го­ло­ві са­мотньої Фан­ні, і во­на чим­раз не­терп­ливі­ше по­зи­ра­ла на го­дин­ник.

- По тре­тій він обі­цяв прий­ти,- про­шеп­та­ла,- чо­му ж не при­хо­дить? Ни­ні має розк­ри­тись ці­ла таємни­ця,- чо­му ж йо­го не­ма? Чи, мо­же, все те сон, при­вид моєї розд­раж­не­ної фан­та­зії? Але ні, він дер­жав мою ру­ку в своїй, він ці­лу­вав мої ус­та,- ох, як га­ря­че, як страс­но!.. Він му­сить прий­ти!

- І він прий­шов уже! - ска­зав Гот­ліб, вхо­дя­чи ти­хо і кла­ня­ючись.

- Ах, то… ти! - ска­за­ла ти­хо, рум’яні­ючись, Фан­ні. Се бу­ло пер­ше «ти», кот­ре во­на йо­му ска­за­ла.- Я, влас­не ду­ма­ла о то­бі.

- А я о то­бі й не пе­рес­та­вав ду­ма­ти, від­ко­ли те­бе по­ба­чив.

- Чи справ­ді?

Дальша роз­мо­ва ве­ла­ся без слів, але для обоїх бу­ла ду­же доб­ре зро­зу­мі­лою. Вкін­ці про­шеп­та­ла Фан­ні:

- Але ти обі­цяв ме­ні ни­ні відк­ри­ти свою тай­ну: хто ти?

- І ти не до­га­да­ла­ся до­сі? Не ви­ві­да­ла­ся о тім, що то­бі ко­т­рий-будь з твоїх слуг міг ска­за­ти?

- Ні. Я ні з ким о то­бі не го­во­ри­ла.

- Я син Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, знаєш йо­го?

- Що? Ти син Гер­ма­на, той сам, за кот­ро­го батько сва­тав ме­не?

- Що? Твій батько сва­тав те­бе за ме­не? Ко­ли?

- Недавно, два мі­ся­ці то­му. Як я те­бе бо­яла­ся, не ба­чив­ши!

- Але що ж ска­за­ли мої ро­ди­чі?

- Я не знаю. Ба­читься, батько твій був не від то­го, але ма­ти бу­ла про­тив­на, і я до­га­ду­юсь, що му­си­ла чи­мось ду­же об­ра­зи­ти мой­ого батька, бо той прий­шов від вас страш­но зру­ше­ний і розг­ні­ва­ний і прок­ли­нав твою ма­тір.

- Що ти го­во­риш! - скрик­нув Гот­ліб.- Моя ма­ти! І ма­ла би бу­ла про­тив­на!.. Але ні,- до­дав він по хви­лі,- се мо­же бу­ти, та­ка вже її вда­ча. Але во­на са­ма му­сить нап­ра­ви­ти зло, са­ма му­сить пе­реп­ро­си­ти твой­ого батька ще ни­ні!

Ли­це Го­т­лі­ба го­рі­ло ди­кою рі­шу­чіс­тю.

- Ко­ли вер­не твій батько?

- О п’ятій.

- Ну, то про­щай! Я йду і приш­лю сю­да свою ма­тір, щоб по­ла­го­ди­ла сю спра­ву. Во­на му­сить се зро­би­ти для на­шо­го щас­тя. Про­щай, сер­це!

І він пі­шов.

- Що за си­ла, що за рі­шу­чість, що за га­ря­че чутє! - шеп­та­ла п’яна від роз­ко­ші Фан­ні.- Ні, ні, зов­сім не те, що про­чі блі­ді, мі­зер­ні ка­ва­ле­ри. Як я йо­го люб­лю, як без­ко­неч­но я йо­го люб­лю!

Між тим Гот­ліб пок­вап­но пі­шов до­до­му. Він уже уві­дом­ле­ний був о тім, що батько знає про йо­го по­бут в Дро­го­би­чі. Ма­ти роз­ка­за­ла йо­му все, ко­ли, зас­та­вив­ши по­таємно де­що з своїх строїв, до­ру­чи­ла йо­му жа­да­ні гро­ші. Гот­ліб ні­чо­го не ска­зав на то­ту вість; но­ва нам’єтна лю­бов до Фан­ні прог­на­ла йо­го гнів на батька; він те­пер да­ле­ко рад­ні­ше був би пос­лу­хав батько­во­го роз­ка­зу і вер­нув­ся жи­ти до­до­му, ко­ли б тільки Гер­ман ви­дав був та­кий роз­каз. Та ні, Гер­ман ні­чо­го не роз­ка­зу­вав, не­мов і зов­сім не дбав о си­на, оче­вид­но, ждав, аж той сам по­кається і по­вер­не до нього. Гот­ліб знов сього не хо­тів. Кілька ра­зів во­ни стрі­ча­ли­ся на ули­ці, але Гер­ман усе тво­рив­ся, не­мов не знає то­го мо­ло­до­го, вист­роєно­го па­ни­ча, а Гот­ліб знов не хо­тів пер­ший по­да­ти­ся. До­до­му до ма­те­рі за­бі­гав Гот­ліб рід­ко, і то все то­ді, ко­ли батька не бу­ло. Але те­пер ді­ло бу­ло спіш­не, і він увій­шов, хоч йо­му служ­ни­ця ска­за­ла, що па­ні є в по­кою, а пан у своїм ка­бі­не­ті. Не­хай со­бі, йо­му до па­на не­ма ні­яко­го ді­ла.

Рифка си­ді­ла в по­кою, влі­пив­ши очі в по­ва­лу. Не­щас­ли­ва руїна її ду­ха до­хо­ди­ла до кін­ця, ста­ла те­пер на тій по­рі, ко­ли по ве­ли­кім розд­раж­нен­ні нас­ту­пає омерт­він­ня, без­мис­на отя­жі­лість, ту­ма­ні­юча ме­лан­хо­лія. Во­на ці­ли­ми дня­ми си­ді­ла на од­нім міс­ці, го­во­ри­ла ма­ло і яки­мось в’ялим, роз­би­тим го­ло­сом. Ба­чи­лось, що не­дав­ня нев­ло­ви­мо­-ди­ка ене­р­гія її во­лі те­пер десь зов­сім про­па­ла, роз­пирс­ла­ся на кус­ни­ки.

В тім ста­ні оду­бін­ня мож­на бу­ло зро­би­ти з нею, що хто хо­тів. Од­но тільки ос­та­ло­ся в ній жи­ве чут­тя - лю­бов до си­на і не­на­висть до му­жа. Гер­ман ду­же тур­бу­вав­ся тою змі­ною, в кот­рій він ба­чив оз­на­ку якоїсь тяж­кої не­ду­ги, але лі­ка­рі впев­ни­ли йо­го, що се оз­на­ки над­мір­но­го розд­раж­нен­ня і ос­лаб­лен­ня нер­вів і що тре­ба тільки су­по­кою, а все бу­де доб­ре. І Риф­ка пев­но до­сить ма­ла су­по­кою - ці­лий день ніх­то до неї не тво­рив­ся, ок­рім хі­ба що слу­ги зак­ли­ка­ли її до їди або до пос­те­лі. Але знов пев­но й те, що та­кий спо­кій, мерт­вя­чий, пус­тий, вби­ва­ючий, не був для неї лі­ком!

Готліб, зай­ня­тий своєю люб­вою, зов­сім не вва­жав на її стан, але ско­ро тільки ввій­шов до по­кою, за­раз пря­мо прис­ту­пив до ді­ла.

- Мамо! - ска­зав він, під­хо­дя­чи і сі­да­ючи обіч неї. В її мут­них, по­гас­лих очах зас­ві­ти­ла­ся жи­ві­ша іс­кор­ка.

- Чого, син­ку?

- Чи Ле­он Гам­мерш­ляг хо­тів сва­та­ти за ме­не свою донь­ку?

- Леон? Ага, прав­да, той по­га­нець - хо­тів.

- І що ви ска­за­ли йо­му?

- Я? Рад­ше ум­ру са­ма, ніж маю прий­ня­ти її до се­бе!

Готліб гнів­но, май­же лю­то по­зир­нув на неї.

- Дурні ви, ма­мо!

- Чому, син­ку?

- Бо я імен­но Ле­оно­ву доньку люб­лю і рад­ше вмру, аніж во­на ма­ла б бу­ти не моя.

Рифка зір­ва­ла­ся на рів­ні но­ги. Сло­ва Гот­лі­ба бу­ли для неї не­мов сильним, про­буд­жу­ючим уда­ром.

- Се не мо­же бу­ти! - ска­за­ла во­на міц­но.

- Те му­сить бу­ти! - ска­зав Гот­ліб з при­тис­ком.

- Але як же ти мо­жеш її лю­би­ти?

- Але як ви мо­же­те її не­на­ви­ді­ти?

- О, я їх усіх не­на­вид­жу, до смер­ті не­на­вид­жу: і то­го Ле­о­на, і тво­го батька, і її,- усіх, усіх тих, що для гро­шей від­рі­ка­ються жит­тя і сум­лін­ня, та ще й дру­гих по­топ­ля­ють враз із со­бою в тій прок­ля­тій зо­ло­тій ка­лю­жі!

- Але що ж во­на вам вин­на? А впро­чім, ма­мо, ви лю­би­те ме­не, свою єди­ну ди­ти­ну?

- Чи ще мо­жеш пи­та­ти­ся?

- І ба­жаєте мой­ого щас­тя?

- Більше, ніж со­бі са­мій.

- Ну, то зро­біть то, о що вас бу­ду про­си­ти.

- Що зро­би­ти, син­ку?

Хвилевий ви­бух давньої енер­гії швид­ко по­гас в ду­ші Риф­ки, і во­на знов сі­ла, безв­лад­на і отя­жі­ла, як бу­ла пе­ред хви­лею.

- Підіть са­мі до Ле­она, по­го­во­ріть з ним, уладьте, умов­те­ся, щоб ми як­най­швид­ше за­ру­чи­ли­ся, уладьте моє щас­тя!

- Твоє щас­тя, син­ку?.. Доб­ре, доб­ре! - ска­за­ла Риф­ка, не­ба­га­то ро­зу­мі­ючи йо­го мо­ви.

- Так, ма­мо, моє щас­тя! Вста­вай­те, роз­ру­шай­тесь, хо­діть!

- Куди, син­ку?

- Адже ж ка­жу вам, до Ле­она.

- До Ле­она? Ні, ні­ко­ли!

Готліб, не по­ні­ма­ючи не­дуж­но­го ста­ну ма­те­рі, по­чав лю­ти­тись, гро­зи­ти, що со­бі смерть зро­бить,- і Риф­ка тим ду­же пе­ре­ля­ка­ла­ся.

- Але ж доб­ре, син­ку, доб­ре! Пі­ду з то­бою, ку­ди хо­чеш, лиш не ро­би со­бі ні­чо­го! Про­шу тя, будь су­по­кій­ний! Все зроб­лю для те­бе, лиш будь су­по­кій­ний.

І трем­тя­чи­ми ру­ка­ми во­на по­ча­ла вби­ра­ти­ся до ви­хо­ду, але так нез­руч­но та неск­лад­но, так дов­го при­мі­рю­ва­ла, зні­ма­ла й знов прик­ла­да­ла оде­жу, що Гот­ліб з не­терп­ляч­ки му­сив пок­ли­ка­ти служ­ни­цю, щоб по­мог­ла їй уб­ра­ти­ся. Вкін­ці вий­шли обоє.

Леон Гам­мерш­ляг в ду­же доб­рім наст­рої си­дів в своїм ка­бі­не­ті при бюр­ку. Но­ва фаб­ри­ка йшла ду­же доб­ре, і пер­ший ла­ду­нок це­ре­зи­ни най­дальше за тиж­день бу­де го­то­вий до по­сил­ки за гра­ни­цю. То­ді бу­дуть гро­ші, бу­де мож­на і да­лі вес­ти фаб­ри­ку, і взя­ти­ся до дальшо­го бу­ду­ван­ня до­му, зя­не­ха­но­го на га­ря­чий час. Щас­тя всмі­ха­ло­ся Ле­оно­ві,- він чув­ся сильним і гор­дим, як ні­ко­ли. Втім зас­ту­ка­но до две­рей, і ввій­шла Риф­ка, блі­да, з ви­гас­ли­ми, нед­виж­ни­ми очи­ма, по­вільним, май­же сон­ним хо­дом. Ле­он ні­ко­ли ще не ви­дав її та­кою. Нез­ви­чай­на її по­ява і див­ний виг­ляд ду­же зди­ву­ва­ли, а пот­ро­ху й змі­ша­ли йо­го.

- Прошу сі­да­ти,- ска­зав він у від­по­відь на її при­ві­тан­ня, вис­ка­за­не яки­мось глу­хим, без­звуч­ним го­ло­сом. Риф­ка сі­ла і дов­гу хви­лю мов­ча­ла. Мов­чав і Ле­он.

- Я до вас з од­ним ді­лом,- ска­за­ла по­вільно Риф­ка,- хоч і не своїм, але все-та­ки…

- Дуже ме­ні приємно бу­де,- від­по­вів Ле­он.

- Чи ви гні­ваєте­ся на ме­не, па­не Ле­он? - спи­та­ла во­на на­раз.

- Але ж… але ж, лас­ка­ва па­ні… Як па­ні мо­жуть…

- Ні, ні, я тілько так спи­та­ла, щоб ви, бу­ває, в гні­ві та не схо­ті­ли ме­ні від­мо­ви­ти в тім ді­лі, смію ска­за­ти, смію ска­за­ти, ду­же важ­нім, хоч і не для ме­не… 

- О, про­шу, про­шу!..- бовк­нув Ле­он.

- Діло та­ке. Чи ви, па­не Ле­он, уже по­ки­ну­ли свою ко­лиш­ню дум­ку - злу­чи­ти до па­ри на­ші ді­ти?

- Га, що ж ро­би­ти, му­сив по­ки­ну­ти, хоч як ме­ні жаль, але що ж, ко­ли ва­шо­го си­на десь не­ма!

- А як­би мій син був?

Леон пог­ля­дів на неї пильно і до­ба­чив не­таєну три­во­гу ви­жи­дан­ня в її ли­ці.

«Ага,- по­га­дав він со­бі,- от ку­ди во­но йде. У них му­си­ло щось кепсько пі­ти, і во­ни за­лов­ля­ють те­пер моєї лас­ки. Але пос­тій, я то­бі відп­ла­чу за ко­лишнє!» - І до­дав го­лос­но:

- Дуже ме­ні жаль, що й у та­кім ра­зі не міг би-м… Маю вже ін­ші ви­ди з моєю донькою.

- Ну, як так, то, звіс­но… Я тілько ду­ма­ла… Ро­зу­міється, не в своїм ін­те­ре­сі…

Рифка пу­та­ла­ся на сло­вах. Оче­вид­но, від­каз Ле­она гли­бо­ко вко­лов її.

- Але як­би… як­би ва­ша донька лю­би­ла мой­ого си­на?

- Моя донька ва­шо­го си­на? Се не мо­же бу­ти!

- Ну, ну, я не ка­жу, що се так є, але прий­мім, як­би так бу­ло?

- Е, бай­ки, фан­та­зії! Я маю ін­ші ви­ди і про­шу ме­ні не за­би­ра­ти ча­су по­діб­ни­ми при­да­баш­ка­ми!

Леон від­вер­нув­ся. Він рад був, що мо­же відп­ла­ти­ти Риф­ці зуб за зуб, і зов­сім не ду­мав о тій мож­ли­вос­ті, кот­ру во­на йо­му по­ка­зу­ва­ла.

В тій хви­лі дав­ся чу­ти важ­кий стук кро­ків на ко­ри­та­рі, і тут же вле­тів до ка­бі­не­ту за­ди­ха­ний, за­пи­ле­ний, спо­че­ний жид - ка­сієр Ле­онів з Бо­рис­ла­ва. Ле­он, по­ба­чив­ши йо­го, зі­р­вав­ся на рів­ні но­ги.

- А се що? Ти чо­го при­біг?

- Пане, не­щас­тя!

- Яке?

- Робітники змо­ви­ли­ся і не хо­тять ро­би­ти.

- Не хо­тять ро­би­ти? А то чо­му?

- Кажуть, що за­ма­ло їм пла­ти­мо.

- То не мо­же бу­ти. Ти хі­ба п’яний!

- Ні, па­не, так є! Я прий­шов до вас за по­ра­дою, що ді­яти.

- Чи тілько при ямах не роб­лять, чи й при фаб­ри­ці?

- І при фаб­ри­ці.

- Gott über die Welt! Отсе не­щас­тя! Що ту ді­яти? Ро­бо­та на фаб­ри­ці му­сить іти, ко­неч­но! Слу­хай, Шльомо, бі­гай на міс­то, нак­ли­кай тут­ка ро­біт­ни­ків і ве­ди до Бо­рис­ла­ва, я сам та­кож їду.

І оба ви­біг­ли, нез­ва­жа­ючи зов­сім на Риф­ку. Во­на чу­ла то­ту вість і всміх­ну­ла­ся по їх ви­хо­ді.

- Га, от­се доб­ре, отсе доб­ре! - шеп­та­ла во­на.- Так вам тре­ба! Коб ще не дур­ні бу­ли, а збун­ту­ва­ли­ся і всіх до од­но­го пов­ки­да­ли вас в ті ями! Адіть, який він! Не хо­че те­пер, від­мов­ляє! Мій бід­ний Гот­ліб! Що він на то ска­же? Він со­бі го­тов що зло­го зро­би­ти. Але так му тре­ба, не­хай би не за­хо­див со­бі з та­кою, не­хай би шу­кав со­бі бід­ної, доб­рої… Але що я йо­му ска­жу? Він та­кий пруд­кий, як іск­ра! Ні, я не ска­жу йо­му прав­ди, най бу­де, що бу­де!

І во­на вий­шла на ули­цю, де Гот­ліб не­тер­пе­ли­во до­жи­дав її.

- Ну, що? - спи­тав він, гля­дя­чи їй у очі.

- Добре, син­ку, доб­ре, все доб­ре.

- Пристав, прий­мив?

- Аякже, аяк­же! За мі­сяць за­ру­чи­ни.

- За мі­сяць? Чо­му так піз­но?

- Не мож­на, син­ку, швид­ше. Та й чо­го ква­пи­тись? Ад­же й так во­на до­сить ще ско­ро зат­рує то­бі твій вік мо­ло­дий!

І во­на по­ча­ла хли­па­ти, мов ди­ти­на.

- Мамо, не го­во­ріть так, ви її не знаєте! - скрик­нув гнів­но Гот­ліб.

- Не бу­ду, син­ку, не бу­ду!..

Але вість то­та якось не ду­же вті­ши­ла Гот­лі­ба. Чи то зад­ля то­го, що ще так дов­го тре­ба бу­ло жда­ти тої щас­ли­вої хви­лі, чи зад­ля то­го, що ма­ти ска­за­ла йо­му то­ту вість так якось хо­лод­но, зло­ві­що, не­ра­до,- до­сить, що Гот­ліб не по­чу­вав та­кої ра­дос­ті, як би йо­му ба­жа­ло­ся. Він ішов мовч­ки з ма­тір’ю аж ід до­мо­ві. Тут во­ни ро­зій­шли­ся: Риф­ка до сво­го по­кою, а Гот­ліб до го­те­лю, де про­меш­ку­вав, по­ки­нув­ши нуж­ден­ну ха­ти­ну вуг­ля­ра.

Дома Риф­ка вже не зас­та­ла Гер­ма­на. Та­ка са­ма вість і о тім са­мім ча­сі, як і до Ле­она, прий­шла й до нього, і він, схо­пив­ши­ся, сей­час ка­зав зап­ря­га­ти і враз із Морт­ком, що при­ніс йо­му сум­ну вість про ро­біт­ницьку змо­ву, пог­нав до Бо­рис­ла­ва. По пе­ре­бу­тих зру­шен­нях Риф­ка як бу­ла вбра­на, так і ки­ну­ла­ся на фо­тель і по­то­ну­ла в своїй без­мис­ній ме­лан­хо­лії. Гот­ліб в го­те­лі хо­див по своїй світ­ли­ці взад і впе­ред, роз­ду­му­ючи о своїм щас­ті і си­лу­ючись бу­ти щас­ли­вим. Тільки бід­на Фан­ні, кот­ра з-за две­рей в бо­ко­вій сті­ні чу­ла всю роз­мо­ву Риф­ки і Ле­она, ки­нув­шись на свою соф­ку і нак­рив­ши ли­це хуст­кою, гір­ко-гір­ко пла­ка­ла.

XVI

Герман Гольдкре­мер пер­ший раз ни­ні не знав, на яку сту­пи­ти. Но­ва, не чу­ва­на до­сі в Бо­рис­ла­ві по­дія ро­біт­ни­ць­кої змо­ви зав­да­ла йо­му за­гад­ку. Приїхав­ши вчо­ра ве­чо­ром до Бо­рис­ла­ва, він дов­го вно­чі не міг зас­ну­ти, роз­ду­му­ючи над тим, що чув і ба­чив. Як же бо змі­нив­ся Бо­рис­лав від ча­су, як він пос­лід­ній раз виїхав з нього! Не­мов яка ча­ро­дій­ська си­ла пе­ре­вер­ну­ла все в нім до­го­ри ко­ре­нем. Що впе­ред бу­ва­ло жи­ди хо­дять гор­до куп­ка­ми по ву­ли­цях і зго­ри по­зи­ра­ють на ро­біт­ни­ків, те­пер жи­да на ву­ли­ці не по­ба­чиш, а за­то ку­пи ро­біт­ни­ків, мов рої шер­ше­нів, хо­дять ули­ця­ми, го­мо­нять, ре­го­чуться, гро­зять, то спі­ва­ють. Що впе­ред, ку­ди бу­ло глянь по ямах, усю­ди кор­би кру­тяться, сот­ні рук ру­ша­ються, ро­бо­та ки­пить,- те­пер ко­ло ям, по ко­ша­рах мерт­во, пус­то, кор­би бов­ва­ні­ють, мов бруд­ні кос­ті, з кот­рих об­па­ло ті­ло, а млин­ки за­зи­ра­ють своїми тем­ни­ми гир­ла­ми до ям, не­мов за­пи­ту­ючи, чи не жа­дає там хто сві­жо­го воз­ду­ха. За­то на то­ло­ці, по­ко­нець Бо­рис­ла­ва, там те­пер жит­тя, там рух! З Гер­ма­но­во­го вік­на вид­но дим, що ку­риться з ог­ни­ща під ве­ли­чез­ним кіт­лом, в кот­рім ро­біт­ни­ки ва­рять со­бі ка­шу. З Гер­ма­но­во­го вік­на чу­ти го­мін на­рад, чу­ти ок­ли­ки вар­ти, розс­тав­ле­ної по всіх до­ро­гах, по всіх стеж­ках, ве­ду­чих до Бо­рис­ла­ва.- Чорт би їх поб­рав! Що во­ни со­бі га­да­ють? - ду­ма­лось Гер­ма­но­ві, і він не­тер­пе­ли­во ждав восьмої го­ди­ни, о кот­рій ма­ли до нього пос­хо­ди­ти­ся на на­ра­ду по­зап­ро­шу­ва­ні влас­тив­ці ям.

- Ні, се так не мо­же бу­ти! - го­во­рив він сам до се­бе, хо­дя­чи по світ­ли­ці.- Ми му­си­мо пе­ре­лама­ти їх опір. Ме­ні кон­че пот­ріб­но ро­біт­ни­ків, ба­га­то ро­біт­ни­ків, ще сього тиж­ня. Я кон­че му­шу ще сього тиж­ня від­да­ти «Спіл­ці ви­зис­ку­ван­ня» ці­лих п’ятде­сят ти­сяч сот­на­рів вос­ку і взя­ти від неї гро­ші. Чорт би там з ни­ми дов­ше зво­лі­кав! І «Спіл­ка» ле­да день бевх­не, і ті прок­ля­ті роз­бій­ни­ки осьде го­то­ві якої по­га­ні на­ро­би­ти. Або я ду­рень ри­зи­ку­ва­ти! Ко­би ще дві ти­ся­чі сот­на­рів ви­до­бу­ти, за­раз від­даю тим па­нам від «Спіл­ки» на міс­ці,- а во­ни най со­бі роб­лять, що зна­ють, лиш ме­ні най гро­ші пла­тять. А доб­ра то річ бу­ла, що я по­ді­лив за­конт­рак­то­ва­ну ма­су вос­ку на дві ра­ти,- те­пер ще па­ру день, та й пер­ша ра­та бу­де го­то­ва. Чи тре­ба бу­де ще й дру­гу пос­та­ча­ти, се хі­ба бог свя­тий знає, але як тре­ба бу­де, то для ме­не ще тим ліп­ше.

От так мір­ку­вав со­бі Гер­ман, хо­дя­чи по світ­ли­ці, і все мір­ку­ван­ня йо­го ви­хо­ди­ло на той кі­нець, що все бу­ло би ду­же доб­ре, ко­би лиш ро­біт­ни­ки не бун­ту­ва­ли­ся, а ста­ли до ро­бо­ти,- все бу­ло би доб­ре!

- Але во­ни му­сять! То не мо­же бу­ти!..- го­во­рив він да­ль­ше.- Хоч би-м мав і пе­реп­ла­ти­ти, все-та­ки я тілько їм не пе­реп­ла­чу, кілько ме­ні зис­ку прий­де!

Аж втім, він при­га­дав со­бі, що вчо­ра піс­лав Морт­ка, що­би зби­рав по Дро­го­би­чі вся­ку го­ло­ту, всіх не­зай­ня­тих жи­дів і хрис­ти­ян, ро­біт­ни­ків і не­ро­бів, во­до­но­сів, сміт­тя­рів та гли­на­рів, що­би по­обі­цяв їм доб­ру пла­ту і про­ва­див усе те до Бо­рис­ла­ва. Гер­ман знав доб­ре, що ро­бо­ти з тої го­ло­ти не бу­де, він хо­тів тільки та­кою пе­рех­рес­ною шту­кою зла­ма­ти упір бо­рис­лавських ро­біт­ни­ків. «Се ж і най­ліп­ший лік на їх не­ду­гу,- ду­мав він, за­ти­ра­ючи ру­ки з ра­дос­ті.- Як по­ба­чать, що я мо­жу без них обій­ти­ся, що маю своїх ро­біт­ни­ків, то то­ді са­мі прий­дуть, ще й нап­ро­шу­ва­тись бу­дуть. Ану­-ко, по­ба­чи­мо, чия возьме!»

Дивний який­сь го­мін, що йшов від то­ло­ки і зма­гав­ся чим­раз дуж­че, при­тяг­нув Гер­ма­на до вік­на. Але дог­ля­ну­ти він не міг ні­чо­го, ок­рім ці­лої ку­пи за­ля­ка­них жи­дів, що спі­ши­ли ву­ли­цею до йо­го до­му.

- Се що там та­ко­го? - спи­тав їх Гер­ман че­рез вік­но.

- Бійка якась! Б’ються! - від­по­ві­ли хо­ром жи­ди.

- Хто з ким б’ється?

- Тутешні ро­біт­ни­ки б’ються, але не зна­ти з ким. Якась гро­ма­да на­дій­шла від Гу­бич, во­ни не хо­тять їх пус­ти­ти до Бо­рис­ла­ва, ну, і роз­по­ча­ла­ся бій­ка.

Гомін три­вав іще хви­лю, а від­так за­чав по­во­лі при­ти­ха­ти.

- Гурра! гур­ра! - роз­ляг­лось за тим у воз­ду­сі. Всі жи­ди, не вик­лю­ча­ючи й са­мо­го Гер­ма­на, чо­гось поб­лід­ли і зат­рем­ті­ли, але ніх­то не ка­зав і сло­ва. Ні­мо і три­вож­но слу­ха­ли да­лі.

- Гурра! гур­ра! - роз­да­ва­ли­ся да­лі ра­діс­ні кри­ки, але, ок­рім то­го «гур­ра», не мож­на бу­ло ні­чо­го більше ро­зіб­ра­ти.

- Прошу, па­но­ве, хо­діть до по­кою, по­ра­ди­мось,- ска­зав по дов­гій мов­чан­ці Гер­ман.

Ледве ввій­шли жи­ди, лед­ве усів­ся го­мін при­ві­тан­ня, аж тут ство­ри­ли­ся две­рі і впав блі­дий і за­ля­ка­ний Ле­он Гам­мерш­ляг. Оде­жа на нім бу­ла за­по­ро­ше­на, а де­ку­ди й по­шар­па­на, він ди­хав тяж­ко і, вле­тів­ши до по­кою, ки­нув­ся на кріс­ло, і дов­гий час са­пав, ні­чо­го не ка­жу­чи. Жи­ди обс­ту­пи­ли йо­го і гля­ді­ли на нього з ви­ра­зом та­кої три­во­ги, не­мов се був ві­щун їх не­хиб­ної по­ги­бе­лі.

- Що ста­ло­ся, гос­по­ди бо­же, що ста­ло­ся? - до­пи­ту­ва­ли во­ни, але Ле­он неш­вид­ко спро­міг­ся на сло­во.

- Gott soll sіe stra­fen! [11] - крик­нув він вкін­ці, зри­ва­ючи­ся з кріс­ла.- Во­ни нас усіх ви­рі­за­ти хо­тять, от що! Роз­бій­ни­ки змо­ви­ли­ся на на­шу ду­шу!

- Як? Що? Чи прав­да? Хто ка­зав? Від­ки знаєте? - го­мо­ні­ли жи­ди, трем­тя­чи зо стра­ху.

- Ніхто й ка­за­ти не пот­ре­бу­вав! - від­по­вів Ле­он.- Сам ба­чу своїми очи­ма. Ви­ди­те, як виг­ля­даю! Чу­ли крик? Все то во­ни! Ох, що то з на­ми бу­де, що з на­ми бу­де!

- Я то дав­но ка­зав: піс­ла­ти по жан­дар­мів, най їх кольба­ми же­нуть до ро­бо­ти! - крик­нув один жид.

- Що жан­дар­мів? - поп­ра­вив дру­гий.- Що ту по­ра­дять жа­н­дар­ми. Ту ці­лої кум­па­нії вій­ська тре­ба, щоб їх по­ло­ви­ну пе­рест­рі­ля­ла!

- Але що ж ста­ло­ся? - до­пи­ту­ва­ли жи­ди Ле­о­на.- Роз­ка­зуй­те, як що бу­ло!

- Погана річ та й го­ді. Ра­ні­сенько вий­шов я на то­ло­ку, жду на тих ро­біт­ни­ків, що ка­зав по­най­ма­ти в Дро­го­би­чі. На то­ло­ці вже їх як то­го гай­во­рон­ня - сні­дан­ня! І від­ки во­ни тілько му­ки та ка­ші діс­та­ють? Та то па­ру ти­сяч лю­да, ці­лий день ва­рять та й ва­рять, їдять та й їдять! То вже не без то­го, що­би їм хтось не до­по­ма­гав!

Леон за­мовк на хви­лю, що­би до­да­ти тим більшої ва­ги своїм пос­лід­нім сло­вам, а пог­ляд йо­го, об­ле­тів­ши всю світ­ли­цю, упав на Гер­ма­на, кот­рий в за­ду­мі сто­яв ко­ло вік­на і пальця­ми та­ра­ба­нив по ши­бі. Мно­гі жи­ди й со­бі ж ту­ди зир­ну­ли, а де­які аж скрик­ну­ли, не­мов прос­ві­че­ні наг­лою здо­гад­кою.

- Невже ж! Не мо­же бу­ти!

- Або я знаю,- від­ка­зав ні­би рів­но­душ­но Ле­он, здви­га­ючи пле­чи­ма.- Знати не знаю, але ка­жу, що га­даю! - Йо­го по­га­на со­вість ка­за­ла йо­му ба­чи­ти в Гер­ма­ні сво­го зак­ля­то­го во­ро­га, і він вдо­во­ле­ний був те­пер, що в сер­ця своїх слу­ха­чів ки­нув іск­ру пі­доз­рін­ня, бу­цім­то весь бунт ро­біт­ницький - ді­ло Гер­ма­на, під­ня­те в тій ці­лі, що­би всіх дріб­ні­ших предп­риємців, а на­віть і Ле­она са­мо­го, при­пер­ти до сті­ни.

- Але слу­хай­те ж, що да­лі бу­ло. Іду я со­бі гос­тин­цем, аж ту ме­ні на­зуст­річ ці­ла юр­ба тих го­лод­ран­ців. «Ку­ди?» - пи­та­ють. Я зіб­рав­ся на від­ва­гу: «А вам що до то­го?» - ка­жу. «Нам до то­го! - від­по­ві­ли.- Не ба­чи­те, що ми ту вар­та, пи­льну­ва­ти маємо, щоб ніх­то з Бо­рис­ла­ва не ви­хо­див!» - «Що ви дур­ни­ці пле­те­те,- скрик­нув я,- не за­чі­пай­те лю­дей на­се­ред до­ро­ги. Ні­чо­го вам не роб­лю, дай­те ме­ні спо­кій!» - «Ну, то дай­те ж і ви нам спо­кій,- від­ка­зу­ють,- вер­ніться со­бі по­доб­ру до Бо­рис­ла­ва, а ту­ди хо­ди­ти не вільно!» Та й, не вда­ючи­ся зо мною в дальші роз­мо­ви, за пле­чі ме­не та й на­зад. Я по­чав шар­па­ти­ся, кри­ча­ти,- а во­ни в сміх. Стис­ли ме­не мов клі­ща­ми, відп­ро­ва­ди­ли аж до вхо­ду Бо­рис­ла­ва і пус­ти­ли. «Ов, бі­да»,- по­га­дав я со­бі, а ту сам зму­че­ний, лед­во ди­хаю. Став я, ози­ра­юся на­зад, аж ба­чу, йдуть мої ро­біт­ни­ки з Дро­го­би­ча. «Га,- га­даю со­бі,- гос­по­ди то­бі сла­ва, йде по­міч! З Бо­рис­ла­ва не пус­ка­ють, але до Бо­рис­ла­ва, чей же, пус­тять». Та й іду нап­ро­тив них, аж ра­ду­юся, що їх так ба­га­то, більше як сто лю­да! Але ще я не­да­ле­ко уй­шов, аж ту то­та прок­ля­та вар­та до них: «Гов! Хто йде?» - крик­ну­ли. «Доб­рі лю­ди, ро­біт­ни­ки»,- від­по­ві­да­ють там­ті. «А ку­ди ту іде­те?» - «От ідем на ро­бо­ту, туй-­та­ки, до Бо­рис­ла­ва».- «Не мож­на!» - «Як то не мож­на?» - «Так що не мож­на. Ви хі­ба не чу­ли на­шої просьби, що ми по­си­ла­ли всю­ди своїх лю­дей і про­си­ли, щоб ніх­то че­рез тих кілька день не йшов сю­ди на ро­бо­ту, по­ки ми для всіх ліп­шої пла­ти не доб’ємо­ся?» - «Ні, не чу­ли»,- ка­жуть дро­го­бицькі. «Ну, то чуй­те ж те­пер, і про­си­мо вас в доб­рім спо­со­бі, вер­тай­те на­зад, від­ки прий­шли!» Ро­біт­ни­ки по­ча­ли ва­гу­ва­ти­ся, де­які, оче­вид­но, ма­ли охо­ту вер­та­ти­ся на­зад і по­ча­ли з ти­ми роз­бій­ни­ка­ми пе­ре­шіп­ту­ва­ти­ся, дру­гі знов, хоч, мо­же, і не ві­ри­ли тій бе­сі­ді, але бо­яли­ся, що їх тут та­ка мно­го­та зіб­ра­ла­ся. До­сить то­го, що при­хо­дя­ща гро­ма­да сто­яла, са­ма не зна­ючи, що ді­яти і що по­ча­ти. Се ви­ве­ло ме­не з терп­цю. Я ско­чив по­се­ред них і крик­нув: «Не слу­хай­те їх бе­сі­ди, лю­ди! Во­ни роз­бій­ни­ки, не­ро­би! Кри­мі­нал їм бу­де, не більша пла­та! Хо­діть до ро­бо­ти, не зва­жай­те на них! По ві­сім шіс­ток ден­но на кож­до­го,- що́ вам більше пот­ріб­но!» Ті сло­ва тро­ха не­мов ого­лом­ши­ли всіх. При­хо­дя­щі за­ча­ли ру­ша­ти­ся, щоб по­пер­ти­ся на­пе­ред. Але то­ті ста­ли ла­вою: «Стій­те! Не пус­ти­мо ні­ко­го!» Я со­бі знов кри­чу: «Да­лі за мною!» Гар­ми­дер зро­бив­ся, да­лі п’ясту­ки по­ча­ли си­па­тись, штур­кан­ці, а да­лі й ка­мін­ня. На крик по­наз­бі­га­ло­ся їх ба­га­то, за­ча­ла­ся бій­ка та­ка, що й сві­та не вид­но ста­ло. Я й сам не тям­лю, що зо мною ста­ло­ся. Кілька ку­ла­ків заїха­ло ме­ні то в ли­це, то по­за ву­ха, то в по­ти­ли­цю, то ме­жи пле­чі, так що я й нес­тя­мив­ся, ко­ли по­пав в са­мий най­гус­ті­ший стиск, а від­там вит­ру­че­но ме­не знов на бо­рис­лавську ули­цю. Я озир­нув­ся,- бій­ка вже скін­чи­ла­ся, при­хо­дя­щі роз­бі­гли­ся вроз­сип і пог­на­ли до Гу­бич. Крик, ре­віт: «гур­ра! гур­ра!» Аж ог­лу­ши­ло ме­не, і я, ви­дя­чи, що ні­чо­го не по­рад­жу, вер­нув­ся сю­ди. От та­ке-то!

І Ле­он, скін­чив­ши своє опо­ві­дан­ня, сплю­нув і зак­ляв ще раз «тим роз­бій­ни­кам», кот­рі ні з сього ні з то­го на­ро­би­ли їм тілько кло­по­ту і го­то­ві ще й більшої бі­ди на­ро­би­ти. Всі жи­ди стих­ли на хви­лю, всі роз­ду­му­ва­ли над тим, що чу­ли, але ніх­то не вмів ні­чо­го при­ду­ма­ти, ок­рім од­но­го: жан­дар­мів і вій­ська. Тільки Гер­ман до­сі не мі­шав­ся в їх на­ра­ди, а все ще сто­яв ко­ло вік­на і ду­мав. По йо­го на­мор­ще­нім чо­лі і твер­до в од­ну точ­ку впер­тих очах вид­но бу­ло, що гад­ка йо­го пра­цює з нез­ви­чай­ною си­лою. Та й справ­ді, ді­ло стоїло ве­ли­кої роз­ва­ги, хви­ля при­хо­ди­ла рі­шу­ча, в кот­рій не мож­на бу­ло ни­ні ру­чи­ти за завт­ра, в кот­рій тре­ба бу­ло доб­ре на­ту­жи­ти ува­гу, щоб прой­ти ці­ло че­рез усі зак­ру­ти­ни во­ро­жої до­лі.

- І ще, прок­ля­ті, смі­яли­ся з ме­не,- вик­ри­ку­вав по­чер­во­ні­лий від жа­ру Ле­он,- ко­ли по­ба­чи­ли, як я об­шар­па­ний і об­по­ро­ше­ний. Але, пос­тій­те, по­ба­чи­мо ще, хто бу­де на­пос­лід­ку смі­яти­ся, чи ми, чи ви!

«Чи ми, чи ви,- ду­ма­лось і Гер­ма­но­ві,- а рад­ше ска­зав­ши: чи я, чи ви! Га, що за дум­ка! - і він мах­нув ру­кою, не­мов хо­тя­чи зло­ви­ти щас­ли­ву дум­ку, кот­ра в тій хви­лі блис­ну­ла в йо­го го­ло­ві.- Отак, отак, се прав­ди­ва до­ро­га, ту­ди тре­ба йти! Уда­ти­ся мо­же ду­же лег­ко, а ко­ли удасться, ну, то­ді й пи­тан­ня не­ма, хто з нас бу­де смі­яти­ся, чи я, чи ви!»

План воєнний в Гер­ма­но­вій го­ло­ві швид­ко уло­жив­ся, і він за­раз же вис­ту­пив на­се­ред світ­ли­ці і поп­ро­сив зіб­ра­них о хви­лю ува­ги.

- Слухаю ва­ших рад і ди­ву­юся,- за­чав він своїм зви­чай­ним, різ­ким то­ном.- Жан­дар­ми! Чи жан­дар­ми зас­тав­лять ро­біт­ни­ків ліз­ти до ям? Ні, по­ареш­ту­ють од­них, а реш­ту роз­го­нять, а нам не бу­де ліп­ше, бо нам не по­ряд­ку тре­ба, а ро­біт­ни­ків, де­ше­вих ро­біт­ни­ків! Чи не так?

- Авжеж, що так! - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Військо! - го­во­рив да­лі Гер­ман.- Се то са­мо, що й жан­дар­ми, тілько що нам на до­да­ток усього прий­шлось би кор­ми­ти йо­го, а по­жит­ку й з нього ні­яко­го. Я га­даю, що оба ті спо­со­би ані до чо­го не зда­лі.

- Але що ж ро­би­ти, що ро­би­ти?

- Отож-то й є пи­тан­ня, що ро­би­ти! Я га­даю, що той ці­лий бунт - то та­ка якась за­раз­ли­ва сла­бість, на кот­ру ще за­га­ль­но­го ре­цеп­ту не ви­га­да­но, а мо­же, й зов­сім не мо­же бу­ти. Але раз по­мо­же се, дру­гий раз те, як до обс­та­вин. Тре­ба вва­жа­ти, з чо­го сла­бість по­ча­ла­ся, як про­яв­ляєся, ну, і піс­ля то­го ра­ду ра­ди­ти. От ту у нас, то пев­на річ, що пла­че­но їм до­сі, як на ни­ніш­ній го­лод­ний рік, за­ма­ло.

- Що? Як? За­ма­ло? - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Мовчім,- крик­нув нас­міш­ли­во Ле­он,- пан Гольдкре­мер хо­че за­ба­ви­ти­ся в ад­во­ка­та тих роз­бій­ни­ків, пев­но, ска­же нам прис­та­ти на всі їх жа­дан­ня і від­да­ти їм усе, що маємо!

- Я в ні­яко­го ад­во­ка­та ба­ви­ти­ся не хо­чу,- від­ка­зав різ­ко, але спо­кій­но Гер­ман,- я на­віть не хо­чу ба­ви­ти­ся в лі­бе­ра­ла, в яко­го до вчо­ра ба­вив­ся пан Гам­мерш­ляг, і не бу­ду тим роз­бій­ни­кам зах­ва­лю­вав ні­якої «са­мо­по­мо­чі»,- я бу­ду тілько го­во­рив яко ге­шефтс­ман, als eіn prak­tіsc­her Geschäfts­mann, [12] та й го­ді.

Леон при­ку­сив гу­би на ті сло­ва,- Гер­ма­но­ва різ­ка відп­ра­ва вко­ло­ла йо­го ду­же, але він чув, що не мо­же на неї ні­чо­го від­по­віс­ти, і мов­чав.

- Я ще раз ка­жу,- го­во­рив да­лі з при­тис­ком Гер­ман,- пла­ти­лось їм за­ма­ло! Ми тут пре­цінь са­мі свої, то ми мо­же­мо до то­го приз­на­ти­ся між со­бою, ко­ли нам іде о то, [що­би] піз­на­ти при­чи­ну тої бун­та­ції. Ад­же ж во­ли не ре­вуть, як яс­ла пов­ні! Ро­зу­мієся, ін­ша річ - приз­на­ти­ся до то­го ту, са­мі пе­ред своїми, а ін­ша річ - го­во­ри­ти щось по­діб­но­го пе­ред ни­ми! То би нас за­рі­за­ло!

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ли жи­ди, ра­ді з та­ко­го обо­ро­ту Гер­ма­но­вої бе­сі­ди.

- Я се для то­го під­но­шу,- го­во­рив да­лі Гер­ман,- що­би вас пе­ре­ко­на­ти, що ту не­ма ні­яких пос­то­рон­ніх бун­та­рів і що се річ ду­же серй­оз­на та по­важ­на, кот­ру тре­ба як­най­швид­ше вти­хо­ми­ри­ти, що­би з неї не ви­рос­ло яке більше не­щас­тя.

- Нащо вже більшо­го, як те, що ось те­пер на нас упа­ло!

- Е, се ще бай­ка,- від­ка­зав Гер­ман,- не то ще мо­же бу­ти, ко­ли не зу­міємо швид­ко за­мо­ви­ти бу­рю.

- Але як, як її за­мо­ви­ти?

- Отже ж ту, як ба­чу, є два спо­со­би. Оче­вид­но, що во­ни до тої змо­ви при­го­то­ви­ли­ся, і то доб­ре при­го­то­ви­ли­ся. Бо зваж­те все! Більша по­ло­ви­на опус­ти­ла Бо­рис­лав, по се­лах вис­лан­ці їх по­під­мов­ля­ли на­род не йти сю­да на ро­бо­ту, по­жи­ви со­бі на­ла­ди­ли,- од­ним сло­вом, за­без­пе­чи­ли­ся. Але, бу­дьте лас­ка­ві, зваж­те ли­шень, що все те пот­ре­бує гро­шей, ба­га­то гро­шей. А від­ки у них во­ни возьмуться? Прав­да, ми чу­ли щось, що у них склад­ки роб­ляться, але що во­ни мог­ли наск­ла­да­ти? Пев­но що не­ба­га­то. Зна­читься, од­на моя ра­да бу­ла би: си­ді­ти нам спо­кій­но, не ту­ра­ти­ся до них, не панька­ти ко­ло них, а жда­ти, по­ки всі їх за­па­си ви­чер­па­ю­ться. То­ді во­ни, пев­но, прий­дуть са­мі до нас і ста­нуть на ро­бо­ту по та­кій ці­ні, яку ми їм по­дик­туємо.

Герман при тих сло­вах уваж­но гля­дів на ли­ця ок­ру­жа­ючих, щоб ви­чи­та­ти з них, яке вра­жін­ня зро­бить йо­го бе­сі­да. Вра­жін­ня му­си­ло бу­ти не ду­же доб­ре, бо ба­га­то лиць геть по­пе­рек­рив­лю­ва­ло­ся, мов від гір­кої редьки.

- Та во­но б то доб­ре бу­ло,- ска­зав вкін­ці Ле­он,- жда­ти! Ко­би-то ми зна­ли, що їм ни­ні-­завт­ра за­па­сів не ста­не. Але що, як во­ни за­без­пе­чи­ли­ся на який тиж­день або й ще на дов­ше?

- А від­ки ж би у них тілько гро­шей наб­ра­ло­ся? - спи­тав Гер­ман.

- Хто знає? - від­ка­за­ли де­які жи­ди, ззир­нув­ши­ся з Ле­о­ном.

- А дов­го че­ка­ти нам не мож­на,- тяг­нув да­лі Ле­он.- Са­мі знаєте, у нас конт­рак­ти, тер­мі­ни до­бі­га­ють до кін­ця, ро­бо­та му­сить як­най­швид­ше кін­чи­ти­ся,- ку­ди ту че­ка­ти?

- Га, як так, то ос­тавсь тілько дру­гий спо­сіб: вдо­во­ли­ти їх жа­дан­ня.

- Їх жа­дан­ня! - скрик­ну­ли жи­ди май­же всі в один го­лос.- Ні, ні­ко­ли! Рад­ше вій­сько і жан­дар­ми!

- Але ж, па­но­ве,- уцитьку­вав їх Гер­ман,- ля­каєтесь тих жа­дань, не­мов­би во­ни не зна­ти чо­го жа­да­ли. Ану-ко, ска­жіть, будьте лас­ка­ві, кот­рий знаєте, чо­го во­ни жа­да­ють?

Жиди ста­ли, мов те­ля пе­ред но­ви­ми во­ро­та­ми. І справ­ді, в сей спо­сіб во­ни не зав­да­ва­ли со­бі до­сі то­го пи­тан­ня. Ро­біт­ни­ки ви­да­ва­лись їм до­сі тільки во­ро­гом, кот­ро­го будь-що-будь тре­ба по­бо­ро­ти, але вхо­ди­ти з ни­ми в який­сь торг, ста­ра­тись ви­ро­зу­мі­ти їх жа­дан­ня, о тім во­ни до­сі й не ду­ма­ли. Пер­ший Ле­он здо­був­ся на сло­во:

- Як то не знаємо? Од­но­го жа­да­ють: більшої пла­ти!

- Ну, се ще хто знає, що за більшої пла­ти,- від­ка­зав Гер­ман.- Чи хо­тять, що­би їм під­більше­но пла­ту о п’ять цен­тів, чи вза́д­воє про­ти по­пе­редньої. Ко­ли тілько так вза­га­лі «бі­ль­ше», то се ще ні­чо­го страш­но­го, вид­но, що мож­на й по­то­р­гу­ва­ти­ся. Але я ка­жу - на­сам­пе­ред діз­на­тись би нам док­лад­но, чо­го во­ни жа­да­ють. Мо­же, во­ни й зов­сім не то­го хо­чуть або, мо­же, ок­рім то­го, й ще чо­го ін­шо­го хо­чуть? Ад­же ніх­то їх о то не пи­тав­ся!

- Правда ва­ша, тре­ба спи­та­ти їх са­мих, по­чуємо, чо­го їм тре­ба! - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Але ко­го ж виш­ле­мо до них в тім ді­лі? - пи­тав­ся Гер­ман.

- Най іде хто хо­че, я не пі­ду,- ска­зав Ле­он.- Се роз­бій­ни­ки, роз­дер­ти го­то­ві чо­ло­ві­ка.

- Коли ва­ша во­ля зда­ти се ді­ло на ме­не,- го­во­рив Гер­ман,- то я ра­до для всіх прий­му на се­бе сей труд.

- Добре, доб­ре! - роз­дав­ся го­мін.

- А ко­ли так, то про­шу пос­лу­ха­ти ще ось що. Прий­шла ме­ні на дум­ку ще од­на річ, кот­ра, мо­же, зро­бить їх по­дат­ні­ши­ми до зго­ди. Як ба­чи­мо, на все во­ни при­го­то­ви­ли­ся, стра­ви на­ку­пи­ли, вар­ти по­розс­тав­ля­ли,- але о ха­ти, пев­но, не пос­та­ра­ли­ся. Ад­же всі во­ни меш­ка­ють в ва­ших ха­тах! А що, як­би ви за­раз, ни­ні ще всім ви­по­ві­ли по­меш­кан­ня. По­ра вже до­сить хо­лод­на, як на то сеї но­чі ві­тер схо­пив­ся сто­ко­вий, сту­де­ний і дує,- бу­дуть му­си­ти зяб­ну­ти під го­лим не­бом, то за­раз по­чу­ють, що не­доб­ре то, з на­ми вій­ну про­ва­ди­ти.

- Воно-то прав­да,- ска­за­ли нес­мі­ли­во де­які жи­ди,- але хто знає, чи во­ни схо­тять ус­ту­пи­ти­ся? Чи то їх ще дуж­че не розд­раз­нить?

- Га, по­ба­чи­мо,- ска­зав Гер­ман,- а стрі­бу­ва­ти, я ду­маю, мож­на! Ад­же що ту ве­ли­ко­го? Кож­дий має пра­во ви­по­віс­ти ко­мір­ни­ко­ві ха­ту, ко­ли йо­му спо­до­бається.

- Ну, стрі­буємо,- від­ка­за­ли жи­ди.

- А ко­ли так, то пі­де­мо! Пі­ду там до них, по­чую, чо­го во­ни хо­чуть. А по­по­луд­ні, так ко­ло третьої, про­шу вас всіх знов до се­бе,- по­чуєте, на чім стоїмо, і бу­де­мо мог­ли ура­ди­ти на­пев­но, що нам ді­яти!

З тим жи­ди ро­зій­шли­ся.

XVII

Узявши ка­пе­люх на го­ло­ву і ле­геньку па­лич­ку в ру­ки, пі­шов Гер­ман до­лі Бо­рис­ла­вом аж ід то­ло­ці, де бу­ло ро­біт­ницьке збо­ри­ще. Він ішов, не­мов ні­чо­го не ба­ча­чи і ні о що не дба­ючи, аж по­ки не дій­шов до ро­біт­ницької вар­ти, що сто­яла на гос­тин­ці.

- Гов,- скрик­ну­ли на нього вар­то­ві,- ку­ди йде­те?

- Я? До вас іду! - від­ка­зав Гер­ман.

- До ко­го, до нас?

- Хотів би-м по­го­во­ри­ти з ва­ми по-доб­ру.

- О чім?

- О тім, що час би вам на ро­бо­ту ста­ва­ти, ча­су шко­да, а ту сто­ячи та вар­ту­ючи, ні­чо­го доб­ро­го не вис­тоїте.

- Ми то са­мі знаємо, що не вис­тоїмо,- від­по­ві­ли де­які із вар­то­вих,- але що ро­би­ти, ко­ли, з ва­ми інак­ше го­ді до ла­ду дій­ти.

- Ну, ну, хто ще знає, чи го­ді. Ви нас не знаєте. Ви га­даєте, як жид, то вже не чо­ло­вік. А ми та­кож лю­ди і знаємо, що ко­му на­ле­житься. Ну, що з ва­ми дов­го го­во­ри­ти, ска­жу вам поп­рос­ту,- ад­же ви знаєте, що я за один?

- Як же не зна­ти, знаємо!

- Ну, то ска­жу вам поп­рос­ту, що ту­теш­ні жи­ди, ви­дя­чи, що си­лою з ва­ми не по­ра­ди­ти, піс­ла­ли ме­не до вас, що­би зро­би­ти зго­ду, ка­за­ли пи­та­ти­ся по­пе­ре­ду усього: чо­го хо­че­те? чо­го жа­даєте?

- Ну, так, то що ін­шо­го, так, то ро­зу­міємо! - ра­ду­ва­ли­ся ро­біт­ни­ки.- От ідіть ли­шень до он тої ха­ти, там за­раз зій­де­ся на­ша ра­да, то бу­де­те мог­ли по­го­во­ри­ти.

Один із вар­то­вих як стій поп­ро­ва­див Гер­ма­на до Ма­ті­є­вої ха­ти, а дру­гий по­біг скли­ка­ти поб­ра­ти­мів і про­чих ро­біт­ни­ків, щоб іш­ли ро­би­ти зго­ду. Не­дов­го прий­шлось і жда­ти Гер­ма­но­ві. Поб­ра­ти­ми пос­хо­ди­ли­ся, а за ни­ми й ці­ла юр­ба свят­ку­ючих ро­біт­ни­ків, кот­рі не тільки на­пов­ни­ли тіс­ну Ма­тієву ха­ти­ну, але гус­то обс­ту­пи­ли її дов­ко­ла, ці­ка­ві, яка то бу­де зго­да.

В ха­ті по­сад­же­но Гер­ма­на на ос­ло­ні, а поб­ра­ти­ми і ще де­які стар­ші ро­біт­ни­ки по­за­сі­да­ли ко­ло сто­лу, на тап­ча­ні і на при­піч­ку. Ста­сю­ра, най­стар­ший ві­ком, за­сів у стар­шім кін­ці сто­ла, а Сень Ба­са­раб, як зви­чай­но, си­дів на по­ро­зі пі­до двер­ми.

- Скажіть же, па­не Гольдкре­мер, усій гро­ма­ді, за чим ви прий­шли,- ска­зав по­важ­но Ста­сю­ра.

- Ну, чо­го я прий­шов? - пов­то­рив Гер­ман, встав з ос­ло­на і гля­нув по ро­біт­ни­ках.- Ме­не присла­ли жи­ди: що́ ви га­да­є­те? Чо­му не хо­че­те ані са­мі ро­би­ти, ані дру­гим не даєте?

- Не мож­на при та­кій пла­ті, па­не Гольдкре­мер,- від­ка­зав Ста­сю­ра.- За­ма­ло нам пла­ти­те. Лю­ди з го­ло­ду мруть.

- Платимо, що мо­же­мо! - від­по­вів Гер­ман.- Як маємо вам більше пла­ти­ти, ко­ли не мож більше? Кепські «ге­шеф­ти» - від­ки взя­ти гро­шей? Ми са­мі швид­ко скап­ца­ніємо, з тор­ба­ми пі­де­мо.

- Ну, вже то­го ви нам не го­во­ріть! А впро­чім, па­не Го­ль­д­кре­мер, ска­жіть са­мі по щи­рос­ті, що нас то мо­же об­хо­ди­ти, що у вас кепські ге­шеф­ти, як ка­же­те? Чи для то­го, що ви за сот­нар вос­ку бе­ре­те не п’ятде­сят, а тілько со­рок і дев’ять ринських, то я маю мер­ти з го­ло­ду? Як вам кін­ці до­ку­пи не схо­дяться при тім ге­шеф­ті, то ви со­бі йо­го по­киньте,- мо­же, на ва­ше міс­це прий­де дру­гий та­кий, кот­ро­му кін­ці зій­дуться до­ку­пи. А ні, то се бу­де зна­ти, що ці­лий той ге­шефт у нас зов­сім не вип­ла­чу­єся і йо­го тре­ба по­ки­ну­ти, а взя­ти­ся до ін­шо­го. Але се вже ва­ша річ! Ро­біт­ни­ка се ні­чо не об­хо­дить. Ви йо­му ка­жіть і лід ора­ти - во­ля ва­ша, а тілько пла­тіть йо­му так, щоб він міг жи­ти по-людськи!

- Добре ви то ка­же­те і муд­ро ви то ка­же­те,- від­по­вів Гер­ман,- ну, і най бу­де по-ва­шо­му. Не бу­дем о тім го­во­ри­ти. Жи­ди й са­мі ви­дять, що так да­лі бу­ти не мо­же, що тре­ба кож­до­му якось жи­ти,- жи­ди та­кож лю­ди! Ска­жіть, чо­го ви со­бі жа­даєте, що­би-сте ста­ли знов на ро­бо­ту.

- Ми та­кож лю­ди, па­не Гольдкре­мер,- від­ка­зав Ста­сю­ра,- а не ні­які роз­бій­ни­ки, як вам, мо­же, здаєся. Ми не для то­го ро­би­мо бун­та­цію, що­би вас об­дер­ти або що, але для то­го, що нам так уже прик­ро прий­шло­ся, що го­ді бу­ло ви­дер­жа­ти да­лі. То­му-то й жа­дан­ня на­ші не­ве­ли­кі. От­же, вва­жай­те, па­не Гольдкре­мер, чо­го ми хо­че­мо. По-пер­ше, що­би ро­біт­ни­кам пла­та бу­ла вис­ша, а то: тим, що в яму лі­зуть,- по два­над­цять шіс­ток, тим, що на­вер­ха,- по ринсько­му, а ді­тям - по ві­сім шіс­ток.

- Ну,- ска­зав Гер­ман,- на се мож­на би зго­ди­ти­ся. Що да­лі?

- По-друге, що­би ка­сієрно­го від ро­біт­ни­ків ніх­то ні­яко­го не брав.

- І се неве­ли­ка річ, ка­сієрам за­ка­жеться, та й не бу­дуть бра­ти.

- По-третє, що­би в ра­зі, як яко­му ро­біт­ни­ко­ві при ро­бо­ті лу­читься не­щас­тя: смерть, ка­ліцт­во чи що, то що­би влас­ти­вець обов’яза­ний був пла­ти­ти за шпи­таль і лі­ки, а та­кож ра­ту­ва­ти оси­ро­ті­лу ро­ди­ну не­щас­ли­во­го хоч че­рез пів­ро­ку.

- Гм, і се ще, мо­же би, да­ло­ся де­як зро­би­ти. Ну, і ко­нець?

- Та ні­би ко­нець, а ні­би не ко­нець,- ска­зав Ста­сю­ра,- вла­с­ти­во, ще са­ме най­го­лов­ні­ше ли­ши­ло­ся: що­би ми ма­ли від вас по­ру­ку, що як раз зро­би­мо зго­ду, то ви на дру­гий день не зло­ми­те її.

- Поруку? - пов­то­рив зди­во­ва­ний Гер­ман.- А яку ж вам маємо по­ру­ку да­ти?

- І се та­кож не та­ка страш­на річ, як на око ви­даєся. Ми хо­че­мо за­ло­жи­ти со­бі ка­су, з кот­рої би був для нас по­ря­ту­нок у вся­кій пот­ре­бі. От­же, ми жа­даємо, що­би те­пер, за­ки маємо ста­ти на ро­бо­ту, кож­дий влас­ти­вець від кож­дої ко­ша­ри впла­тив до тої ка­си де­сять ринських, а від­так щоб обов’язав­ся так са­мо від кож­дої ко­ша­ри да­ва­ти тиж­не­во по ринсько­му. Та й на тім ко­нець.

Герман сто­яв, вит­рі­щив­ши очі, і не ба­чив ні­чо­го. Се пос­ліднє жа­дан­ня заїха­ло йо­му мов довб­нею в тім’я. До­сі, чу­ючи скром­ні і дріб­ні жа­дан­ня ро­біт­ницькі, він в ду­ші по­чи­нав уже смі­яти­ся з ро­біт­ни­ків, що зад­ля та­кої мар­ни­ці за­чи­на­ли аж ці­лу бун­та­цію. Але те­пер по­ча­ло йо­му про­яс­ню­ва­ти­ся. Він від­ра­зу по­ба­чив, до чо­го во­но йде з тим жа­дан­ням.

- Але що ж вам се за по­ру­ка? - до­пи­ту­вав він, чи­ня­чи­ся, що не ро­зу­міє ці­лої ва­ги ро­біт­ницько­го жа­дан­ня.

- Се вже на­ша річ,- від­по­вів Ста­сю­ра.- Впро­чім, як са­мі ба­чи­те, по­ру­ка не­ве­ли­ка, але що ж ді­яти, та­ка вже на­ша бід­на до­ля, що й по­ру­ки ліп­шої ма­ти не мо­же­мо.

«Ще й кпить, бес­тія!» - ду­мав со­бі Гер­ман, і сам не знав, що ді­яти з тим жа­дан­ням: чи тор­гу­ва­ти­ся, чи прос­то від­тя­ти. Але од­но і дру­ге ви­да­ва­лось йо­му од­на­ко не­без­печ­ним. Швид­ко він на­ду­мав­ся.

- Ні, не мож­на сього,- ска­зав він рі­шу­че,- та­ко­го жа­дан­ня й не став­ляй­те, бо не діс­та­не­те! Ви­га­дуй­те яку ін­шу для се­бе по­ру­ку!

- Яку ж ви­га­ду­ва­ти? До­сить нам сеї од­ної. Ко­ли ви га­даєте, що сього не мож­на, то при­га­дай­те ви що ін­шо­го, але та­ко­го, що­би нам нап­рав­ду ру­чи­ло.

- Я би га­дав, що вам по­вин­но вис­та­чи­ти на­ше чес­не сло­во.

- Еге-ге, чес­не сло­во! Знаємо ми та­кі чес­ні сло­ва! Ні, вже чес­не сло­во ін­шим ра­зом, а те­пер зро­біть так, як ми жа­да­ємо. Чес­не сло­во хі­ба вдо­дат­ку, так бу­де на­йліп­ше.

- Але, лю­ди доб­рі,- по­чав уго­во­рю­ва­ти Гер­ман,- що ви со­бі га­даєте з та­ки­ми жа­дан­ня­ми? Ви ду­маєте, що ви ту якісь ца­рі чи са­мов­лад­ни­ки! Не вис­тав­ляй­те­ся на сміх! Жа­даєте мно­го, а не діс­та­не­те ні­чо­го,- то весь Бо­рис­лав вас ви­с­міє!

- Весь Бо­рис­лав нас вис­міє? А хто ж то та­кий той Бо­рис­лав? Бо­рис­лав, па­ноч­ку, то ми! І на нас те­пер прий­шла по­ра пос­мі­яти­ся над ва­ми! Чи ми діс­та­не­мо що, чи не діс­та­не­мо, се вже по­то­му по­ка­же­ся, але на те­пер від своїх жа­дань не відс­ту­пи­мо, будь-що-будь!

- Як ва­ша во­ля,- ска­зав Гер­ман,- я ска­жу влас­тив­цям о ва­ших жа­дан­нях і при­не­су вам від­по­відь! Бу­вай­те здо­ро­вії

І він кив­нув їм гор­до го­ло­вою і вий­шов.

- А що, са­мі ви­ди­те,- ска­зав по йо­го ви­хо­ді Бе­недьо,- що доб­ре ми втра­фи­ли, жа­да­ючи від жи­дів вкла­док до на­шої ка­си. Все во­ни да­дуть нам те­пер, як при­тиск на них,- але се їм най­тяж­ше прий­де­ся. А се по­вин­но нас нав­чи­ти, що імен­но на тім ми по­вин­ні най­тверд­ше сто­яти. Будь-що-будь, дов­го во­ни не мо­жуть опи­ра­ти­ся, тре­ба нам тілько твер­до пос­то­яти за своїм! Во­ни доб­ре зна­ють, що як нам те­пер да­дуть з кож­ної ко­ша­ри по де­сят­ці, то ми за­раз на дру­гий тиж­день змо­же­мо їм знов та­ку са­му бун­та­цію під но­сом зро­би­ти!

Між тим Гер­ман в тяж­кій за­ду­мі йшов бо­рис­лавською ули­цею. «Чи чорт який на­ро­зу­мив тих лю­дей, чи що та­ко­го ста­ло­ся? Ад­же ж як їм від­ра­зу зго­ри тілько гро­шей ски­ну­ти, то се ви­не­се кілька ти­сяч, і во­ни на то­ту су­му в кож­дій хви­лі змо­жуть нам зро­би­ти ще ліп­шу ко­ло­мий­ку. А так їх за­ду­ри­ти, що­би відс­ту­пи­ли від то­го жа­дан­ня, то та­кож не вдасться. Чорт би поб­рав та­ку шту­ку!»

Прийшовши до­до­му, дов­го ще ду­мав Гер­ман над тим ді­лом і ні­як не міг до­ду­ма­ти­ся до доб­ро­го кін­ця. Вже й по­лудне ми­ну­ло, на­дій­шла тре­тя го­ди­на. Юр­бою ва­лять жи­ди до Гер­ма­но­во­го до­му, щоб по­чу­ти від нього жа­дан­ня ро­біт­ни­ків. Але, по­чув­ши їх, і сві­ту не ра­ді ста­ли.

- Ні, не мож­на, не мож­на! - крик­ну­ли всі в один го­лос.- Се нас зруй­нує, се нас з тор­ба­ми ме­жи ха­ти пус­тить!

- Га, то ос­таєсь нам од­но: че­ка­ти, по­ки їх за­со­би не ви­че­р­па­ються.

- І сього не мож­на!

- Та бо ви як ді­ти,- скрик­нув гнів­но Гер­мар.- Ні до­ма ме­не не ли­шай, ні в по­ле не бе­ри! То що ж ро­би­ти? Мір­куй­те са­мі, чи є який ліп­ший ви­хід.

Жиди при­тих­ли.

- Може би, мож­на де­що ви­тор­гу­ва­ти?

- Ні, не мож­на. Вже я трі­бу­вав,- і не за­ходь з то­го бо­ку.

- Га, то най їх усі чор­ти по­бе­руть, ко­ли та­к! - скрик­ну­ли жи­ди.

- І я так ка­жу,- до­дав Гер­ман,- але з то­го для нас по­міч не­ве­ли­ка.

В тій хви­лі Ле­он, що мов­чав під час ці­лої тої пе­ре­пал­ки, при­су­нув­ся до Гер­ма­на і шеп­нув йо­му щось до уха. Гер­ман стре­пе­нув­ся і на­пів­ра­діс­но, а на­пів­нас­міш­ли­во по­зир­нув на нього.

- Тілько ви знов ме­ні не заїжджай­те з моїм вчо­раш­нім лі­бе­ра­ліз­мом,- про­шеп­тав він, ус­мі­ха­ючись.- Що ді­яти? Not bricht Eisen, [13] а лі­бе­ра­лізм не за­лі­зо!

«Такі-то ви всі лі­бе­ра­ли, по­ки та­ним кош­том!» - по­ду­мав со­бі Гер­ман, але на­го­лос ска­зав:

- Що ж, ва­ша ра­да не зла! Нам те­пер о од­но хо­дить: зла­ма­ти на­ра­зі їх упір, а се пев­но, що їх тро­ха охо­ло­дить. Ко­би тілько уда­ло­ся.

- Як не вдасться? Му­сить уда­ти­ся. Тре­ба тілько взя­ти­ся по­ряд­но.

- Та що та­ке, що та­ке? - до­пи­ту­ва­ли жи­ди.

Ле­он кільком по­чав шеп­та­ти до уха свій про­ект, кот­рий ми­гом на­по­шеп­ки роз­ніс­ся по світ­ли­ці. Ніх­то не ва­жив­ся вис­ка­за­ти йо­го го­лос­но, хоч усі зна­ли, що во­ни тут «са­мі свої».

- Гурра, се раз про­ект! - скрик­ну­ли ра­діс­но жи­ди.- Те­пер ми їм по­ка­же­мо, хто з ко­го нас­мієся, ха, ха, ха! Про­ве­де­мо! Як кіт­ку за стеб­лом, про­ве­де­мо!..

- Так, зна­читься, прис­таєте? - спи­тав Гер­ман, ко­ли уляг­ся ве­се­лий го­мін.

- Пристаємо, прис­таємо,- ро­зу­міє­ся, з тою ключ­кою.

- Коли так, то зби­рай­мо­ся ж всі ра­зом і хо­ді­мо до них. Усі жа­да­ні гро­ші тре­ба їм зло­жи­ти за­раз, зго­ри, і завт­ра не­хай на ро­бо­ту ста­ють!

З го­мо­ном ви­ру­ши­ли жи­ди з Гер­ма­но­вої світ­ли­ці. Гер­ман ос­тав­ся на хви­лю по­за­ду, прик­ли­кав Морт­ка і дов­ге­нь­ко щось з ним ба­ла­кав. Ли­це Морт­ко­ве, ря­бе і по­га­не, про­яс­ни­ло­ся при кін­ці яки­мось зло­дій­ським ус­мі­хом.

- Добре, па­не, зроб­лю се для вас, але про­шу вас о по­міч в там­тій спра­ві. Якісь по­га­ні віс­ті до­хо­дять ме­не…

- Не бій­ся, я за все стою; що в моїй си­лі, то зроб­лю для те­бе.

І за сим оба вий­шли до жи­дівської гро­ма­ди, що го­мо­ня­чи сто­яла на ули­ці. Але го­мін той не був уже та­кий без­печ­но ве­се­лий, як пе­ред хви­лею. Хо­лод­ний ві­тер ули­ці охо­ло­див тро­хи й ра­дість жи­дів.

- А хто знає, чи се вдасться? Ри­зи­ко, ри­зи­ко! - нес­лось в гро­ма­ді, мов ше­лест зів’яло­го лис­тя.

- Га, що ж ді­яти,- ска­зав Гер­ман,- ри­зи­ко во­но є, але у на­шо­го бра­та кож­дий крок - ризи­ко, то вже ри­зи­куй­мо й на тім кро­ці. Удасться, то доб­ре, а не вдасться, то ще та­ки сві­ту не ко­нець, і во­ни нам з рук не вир­вуться.

Громада йшла ули­цею звільна, мов в про­це­сії. Гер­ман пі­шов пе­ре­дом до Ма­тієвої ха­ти, щоб пер­ший при­ніс ро­біт­ни­кам ве­се­лу для них но­ви­ну. Слух о жи­дівській про­це­сії рух­нув уже по Бо­рис­ла­ві,- юр­ба ро­біт­ни­ків ва­ли­ла по­за­ду жи­дів, а дру­га юр­ба жда­ла вже про­ти Ма­тієвої ха­ти. Але ні­х­то не знав ще, що се все зна­читься.

- Ну, що? - спи­тав Гер­ман, ко­ли ро­біт­ни­ки в ха­ти­ні за­сі­ли по-давньому.- На­га­да­ли-сь ви?

- А що ми ма­ли на­га­ду­ва­ти­ся? - від­по­вів Ста­сю­ра,- На­ша гад­ка од­на. От чей вам бог піс­лав ін­ший ро­зум на ду­шу.

- То зле, що ви та­кі упер­ті,- ска­зав Гер­ман.- Але що вже ді­яти? Та­ке-то на­ше, бід­них жи­дів. Ко­ли хто з на­ми по пра­в­ді не мо­же по­ра­ди­ти, то він бе­реться на нас си­лою, бо знає, що ми про­ти си­ли не ус­тоїмо. Та­ке й на­ше з ва­ми. За­тя­лись ви на своїм сло­ві,- і нам при­хо­диться ус­ту­пи­ти. Не прий­шла го­ра до про­ро­ка, прий­шов про­рок до го­ри.

- Що, ви прис­таєте? - спи­тав Ста­сю­ра.

- Авжеж, що маємо ро­би­ти, прис­таємо! І то маєте ме­ні за­в­дя­чи­ти,- чуєте, лю­ди! Бу­ли між на­ми та­кі, що ра­ди­ли спро­вад­жу­ва­ти на вас шан­да­рів, вій­сько, але я ска­зав: «Дай­те со­бі з тим спо­кій!» І на­ос­тат­ку по­ба­чи­ли, що я маю «рехт», і прис­та­ли на ва­ші жа­дан­ня.

- На всі?

- Авжеж, що на всі. Ко­ня без хвос­та не ку­пу­ють. Ось во­ни йдуть сю­да всі, що­би вам до рук, туй, на тім міс­ці, зло­жи­ти гро­ші до ва­шої ка­си. Тілько те­пер на­ше пи­тан­ня: ко­ли ми маємо до тої ка­си пла­ти­ти, то що­би ми ма­ли й до­зір над нею.

- А се­го вам на­що?

- Як то на­що? Ад­же ж ми пла­ти­мо. Ану, як хто розк­ра­де гро­ші?

- Ну, над тим би ще му­си­ла бу­ти ра­да, се ще по­ба­чи­мо.

- Нехай і так,- ска­зав доб­ро­душ­но Гер­ман,- му­си­мо на вас спус­ти­ти­ся, бо… ну, бо му­си­мо! Але те­пер при­най­мні од­но му­си­мо зна­ти: кілько гро­шей ни­ні впли­не до ка­си і де то­та ка­са бу­де на­хо­ди­ти­ся.

Стасюра не міг на те сам ні­чо­го від­по­віс­ти. Він ви­ліз із-за сто­ла і по­чав шеп­та­ти­ся з Се­нем Ба­са­ра­бом, з Ма­тієм і Бе­недьом. Всі во­ни не зна­ли, що й ду­ма­ти, о тій наг­лій по­дат­ли­вос­ті жи­дів, а Сень Ба­са­раб від­ра­зу ска­зав, що боїться, чи за тим не криється який підс­туп. Але Бе­недьо, щи­рий і доб­ро­душ­ний, ви­бив їм з го­ло­ви пі­доз­рін­ня. Впро­чім, і са­ма річ не виг­ля­да­ла на підс­туп. Ко­ли б жи­ди хо­ті­ли збу­ва­ти їх обі­цян­ка­ми, то що ін­шо­го,- але во­ни пре­цінь хо­тять да­ва­ти гро­ші, а гро­ші - то пре­цінь не є ні­чо­го фальши­во­го: возьми до рук, замк­ни до скри­ні, і без­печ­но. Поб­ра­ти­ми по­да­ли­ся на ті до­ка­зи і рі­ши­ли так, що спра­вед­ли­вість ви­ма­гає, щоб і жи­ди зна­ли, кілько від них гро­шей до ка­си впли­ло і де то­та ка­са на­хо­диться.

- Нехай бу­де по-ва­шо­му,- ска­зав Ста­сю­ра.- Ви­бе­ріть двох з-по­між се­бе, кот­рі би бу­ли при склад­ці: при їх очах гро­ші зло­жаться до скри­ні враз із спи­сом, хто що дав, при їх очах скри­ня й замк­неся, і так бу­де й да­лі, кож­до­го ти­ж­ня, до­ки по­то­му ліп­ше не ура­ди­мось, як нам бу­ти з за­ря­дом ка­си.

Нетаєний про­мінь ра­дос­ті пе­ре­ле­тів по Гер­ма­но­вім ли­ці на ті сло­ва. Ось уже зма­га­ючий­ся го­мін ко­ло ха­ти­ни дав зна­ти про при­хід жи­дів. Ось уже во­ни по­ча­ли вхо­ди­ти до ха­ти, до­ти­ка­ючи ру­кою ка­пе­лю­ха, ві­та­ючи ро­біт­ни­ків ури­ва­ни­ми «дай бо’». Гер­ман кілько­ма сло­ва­ми по-жи­дівськи роз­ка­зав їм, яка ста­ла умо­ва, і во­ни швид­ко по­ро­зу­мі­ли­ся, щоб при склад­ці бу­ли Гер­ман і Ле­он. По­ча­ла­ся склад­ка. Прий­де­во­ля за­пи­су­вав, хто що дає. На­сам­пе­ред прис­ту­пи­ли дріб­ні влас­тив­ці: ті пла­ти­ли з квас­ним ви­ра­зом, з охан­ням, де­які тор­гу­ва­ли­ся, дру­гі поп­рос­ту не­до­да­ва­ли по ри­нсько­му та по два. Більші влас­тив­ці пла­ти­ли з жар­та­ми, з при­ти­ка­ми, де­які да­ва­ли по оди­над­цять і по два­над­цять ринських, вкін­ці Ле­он дав двад­цять, а Гер­ман - аж п’ятде­сят. Ро­біт­ни­ки тільки по­зи­ра­ли по со­бі, за ха­тою раз по раз роз­да­ва­ли­ся ра­діс­ні кри­ки,- се ро­біт­ни­ки ві­та­ли свою пер­шу по­бі­ду в тяж­кій вій­ні за поп­ра­ву своєї до­лі. Пер­шу - і пос­лід­ню на­ра­зі!

Складка скін­чи­ла­ся. Пе­ре­чис­ле­но гро­ші - їх по­ка­за­ло­ся звиш три ти­ся­чі. Сень Ба­са­раб із по­ро­га прок­ри­чав то­ту су­му ці­лій ро­біт­ницькій гро­ма­ді. Ра­дість бу­ла без кін­ця. Гер­ма­на і Ле­она тро­хи на ру­ках не нес­ли,- во­ни тільки всмі­ха­ли­ся, по­чер­во­ні­лі і спо­че­ні від за­ду­хи, що сто­яла в тіс­ній, людьми на­би­тій ха­ти­ні. Гро­ші вло­же­но до око­ва­ної скри­ньки, кот­ра ма­ла сто­яти в Ма­тієвій ха­ті. Се­ред за­гальної шу­м­ної ра­дос­ті жи­ди від­да­ли­ли­ся.

- Гурра! На­ша взя­ла! Гур­ра! - кри­ча­ли дов­го ще ро­біт­ни­ки, хо­дя­чи тов­па­ми по Бо­рис­ла­ві. Ве­се­лі піс­ні роз­да­ли­ся від од­но­го кін­ця до дру­го­го.

- А завт­ра до ро­бо­ти,- го­во­ри­ли де­які, зіт­ха­ючи.

- Ну, і що ж! Не вік же нам свят­ку­ва­ти. Прос­вят­ку­ва­ли три дні, як ве­ли­код­ні свя­та, хі­ба не до­сить? Се був наш прав­ди­вий ве­лик­день!

- А ви,- го­во­ри­ли де­які на ра­до­щах Ма­тієві і Се­не­ві,- па­н­т­руй­те нам на­шої ка­си, як ока в го­ло­ві. Три ти­ся­чі сріб­ла,- таж то су­ма!

- Ану, па­но­ве ріп­ни­ки, наф­та­рі, ма­зя­рі, чия лас­ка за­раз до ро­бо­ти? - го­ло­си­ли по ули­цях над­зор­ці.- До ве­чо­ра пів­шах­ти! Ану, ану!

Товпа ро­біт­ни­ків ва­ли­ла за ни­ми.

В Ле­оно­вій фаб­ри­ці від пер­шої хви­лі, як зго­да ста­ла, вже го­рі­ла ро­бо­та. Квап­но ді­ялось Ле­оно­ві. Він хо­тів завт­ра скі­н­чи­ти ці­лий ла­ду­нок це­ре­зи­ни, що­би до кін­ця тиж­ня упа­ку­ва­ти і вис­ла­ти до Ро­сії. Він аж го­рів з не­тер­пе­ли­вос­ті че­рез то­ті дні при­му­со­во­го свят­ку­ван­ня, а й Шеф­фе­ле­ві бу­ло якось не до со­лі. Те­пер же він лед­ве міг діж­да­ти­ся зго­ди, а за­раз туй-та­ки зак­ли­кав Бе­не­дя і дру­гих тих, що впе­ред ро­би­ли на йо­го фаб­ри­ці, і піс­лав їх до ро­бо­ти.

Пізно вно­чі вер­нув Бе­недьо до ха­ти. В ха­ті не бу­ло ні­ко­го. Ма­тій та­кож був на ро­бо­ті,- сам Гер­ман кон­че про­сив йо­го, що­би ро­бив при йо­го ямі, по п’ятнад­цять шіс­ток обі­цяв, і ста­рий Ма­тій на ра­до­щах по­дав­ся. Яма бу­ла гли­бо­ка, але більша її часть бу­ла за­би­та,- наф­ти не бу­ло. За­то в гли­би­ні око­ло двад­ця­ть саж­нів ішов пер­ший по­верх што­лень, о п’ять саж­нів ниж­че дру­гий по­верх, да­лі тре­тій, в кот­рім те­пер ро­би­ло­ся. Яма бу­ла ба­га­та,- штольні да­ва­ли ден­но око­ло де­сять сот­на­рів вос­ку, а та­ких ба­га­тих ям бу­ло у Гер­ма­на звиш ві­сім­де­сят. І Ма­тій прий­шов з ро­бо­ти піз­но вно­чі, зму­че­ний, лед­ве жи­вий, і ско­ро тільки до ха­ти, ки­нув­ся на пос­тіль і зас­нув, як ко­ло­да. Він і не ба­чив, як опо­да­лік за ним на пальцях скра­дав­ся ву­ли­ця­ми Морт­ко, як він, ко­ли Ма­тій увій­шов до ха­ти, не замк­нув­ши две­рей, вшмиг­нув­ся до сі­ней і ску­лив­ся в ку­ти­ку, як вкін­ці, ко­ли Ма­тій замк­нув две­рі, ро­зіб­рав­ся і зас­нув, ти­хе­сенько вповз до ха­ти, ви­су­нув з-під пе­чі скриньку з гріш­ми, взяв її під па­ху і по­повз із ха­ти. Ніх­то не ба­чив сього, хі­ба блі­до­ли­ций мі­сяць, що час від ча­су бо­яз­ко ви­зи­рав із-за хма­ри. І ніх­то не чув, як ка­лат­нув де­рев’яний за­мок в сі­ня­них две­рях, як рип­ну­ли две­рі, як по­чуп­кав Морт­ко до­лі ули­цею,- ніх­то не чув сього, хі­ба хо­лод­ний ві­тер, що різ­ко шу­мів з ус­то­ку на Бо­рис­лав, і стог­нав, і за­ви­вав у кру­тих бе­ре­гах не­да­ле­кої річ­ки.

На дру­гий день крик і гвалт зро­бив­ся в Ма­тієвій ха­ті - скринька, ро­біт­ницька ка­са, про­па­ла без слі­ду!

На дру­гий день усі ро­біт­ни­ки піз­на­ли, що во­ни зав­час­но смі­яли­ся! Жи­ди стрі­ну­ли їх з нас­міш­кою, а то й з на­ру­га­ми і пог­ро­за­ми. Пла­ту від­ра­зу зни­зи­ли ще ниж­че по­пе­редньої, а на без­сильні прок­лят­тя і пог­ро­зи об­ду­ре­них ро­біт­ни­ків від­по­ві­да­ли тільки смі­хом.

- А щоб ви зна­ли, дур­ні гої, як з на­ми во­юва­ти! А де ва­ша ка­са, га? Ви га­да­ли, що ми ні з сього ті з то­го бу­де­мо вам ка­су скла­да­ти? Пос­тій­те тро­ха, вип­чи­хай­те­ся! Бо­рис­лав - то ми! І ми те­пер сміємо­ся з вас!

XVIII

З див­ним яки­мось про­чут­тям ви­би­рав­ся Ван­-Гехт з Від­ня в до­ро­гу до Га­ли­чи­ни. Щось не­мов го­во­ри­ло йо­му, що в тім но­вім, нез­на­ко­мім для нього сві­ті ждуть йо­го чи­ма­лі бу­рі і при­го­ди, жде йо­го чит­ро­хи гри­зо­ти і прик­рос­ті. Але ро­зум і пи­са­ний та ле­га­лі­зо­ва­ний конт­ракт го­во­ри­ли йо­му, що в тім но­вім сві­ті жде йо­го маєток і дос­та­ток, і він не мав при­чи­ни не ві­ри­ти сьому дру­го­му, ви­раз­но­му го­ло­со­ві.

Вибираючися в да­ле­ку і не­пев­ну до­ро­гу, він по­ду­мав, що при­дав­ся б йо­му по­міч­ник, і гад­ка йо­го ски­ну­ла за­раз на Шеф­фе­ля. Де він і що з ним ста­ло­ся? Він по­біг до по­лі­ції,- там вка­за­ли йо­му по­меш­кан­ня йо­го ко­лишнього асис­тен­та. Але в по­меш­кан­ні Ван-Гехт асис­тен­та сво­го не зас­тав,- від кількох мі­ся­ців виїхав. Ку­ди виїхав? Сього не зна­ли на­пев­но, зна­ли тільки те, що виїхав ку­дись nach Po­len. [14] Хоч Ван-Гехт і не ду­же нак­лін­ний був до пі­доз­рінь, але йо­го зо­с­та­но­ви­ло, ку­ди-та­ки nach Po­len міг виїха­ти Шеф­фель. «А шко­да, що йо­го не­ма,- ду­ма­лось йо­му,- міг би був при ме­ні гар­ний гріш за­ро­би­ти!»

Аж ось пе­ред са­мим виїздом з Від­ня одер­жав Ван-Гехт пи­сьмо з Ро­сії від од­но­го ви­со­ко­го дос­той­ни­ка,- ма­буть, чле­на св. си­но­ду, чи що. Дос­той­ник за­пи­ту­вав йо­го, що се та­ко­го ста­ло­ся з йо­го про­ек­том дос­та­ви це­ре­зи­ни, і для чо­го на­мі­ри йо­го роз­би­ли­ся, і чи, мо­же, він про­дав свій па­тент «Спіл­ці зем­но­го вос­ку», кот­ра дав­но вже зро­би­ла з св. си­но­дом конт­ракт о то­ту дос­та­ву, зло­жи­ла 100 000 руб­лів кав­ції і швид­ко має пос­та­чи­ти пер­ший ла­ду­нок, 50 000 сот­на­рів? Грім з яс­но­го не­ба не був би так пе­ре­ля­кав бід­но­го Ван-Гех­та, як се дружнє письмо. «А се що та­ко­го? - скрик­нув він.- Се від­ки та­ка ка­ра бо­жа на ме­не? Хто смів, хто міг ме­ні се зро­би­ти?» Мов опа­ре­ний, ки­дав­ся він сю­ди і ту­ди, не зна­ючи, що ді­яти. Те­лег­ра­фіч­но за­пи­тав сво­го до­с­той­ни­ка, що­би був лас­кав до­нес­ти йо­му, з ким стоїть в ко­нт­рак­тах то­та «Спіл­ка зем­но­го вос­ку» і від­ки на­діється при­сил­ки це­ре­зи­ни, але дос­той­ник не від­по­ві­дав, бо, ма­буть, і сам не знав. То­ді Ван-Гехт по­біг з ли­стом дос­той­ни­ка і з своїм па­тен­том до про­ку­ра­то­рії дер­жав­ної, зві­ща­ючи її о на­мі­ре­нім на йо­го шко­ду ошу­канст­ві. В про­ку­ра­то­рії ска­за­ли йо­му: «Доб­ре, ви­най­діть ошу­кан­ця, а мо­же­те бу­ти пев­ні, що він бу­де ука­ра­ний». Ба, ви­най­діть ошу­кан­ця! Ко­би-то він знав йо­го, ко­би знав, де він є! Мов ли­хо­рад­кою би­тий, по­біг Ван-Гехт до уря­ду цло­во­го і виєднав роз­по­ряд­жен­ня, що­би по при­чи­ні уза­сад­не­но­го пі­доз­рін­ня о ошу­канст­во всі по­сил­ки зем­но­го вос­ку, йду­чі з Га­ли­чи­ни до Ро­сії і Ру­му­нії, під­ля­га­ли док­лад­ній ре­ві­зії, а ко­ли б між ни­ми по­ка­залася це­ре­зина, то щоб був прит­ри­ма­ний, і яко cor­pus de­lic­ti, [15] ві­дос­ла­ний до про­ку­ра­то­рії дер­жав­ної. Сам своїм кош­том, не жду­чи бю­рок­ра­тич­но­го по­ряд­ку, Ван-Гехт роз­те­лег­ра­фу­вав те роз­по­ряд­жен­ня по всіх наг­ра­нич­них ко­мо­рах, до­да­ючи від се­бе обі­цян­ку щед­рої над­го­ро­ди для то­го уряд­ни­ка, кот­рий вик­риє ошу­канську по­сил­ку. Так упо­рав­ши­ся, Ван-Гехт аж ві­дотх­нув і, швид­ко зіб­рав­ши­ся, ру­шив в до­ро­гу.

Але дум­ка йо­го, до дна роз­во­ру­ше­на, не пе­рес­та­ва­ла вер­ті­ти­ся ко­ло од­но­го пи­тан­ня: хто се міг ме­ні зро­би­ти? Оче­вид­на річ, тільки дві мож­ли­вос­ті по­ка­зу­ва­лись йо­му: або хто-не­будь слу­чай­но, не зна­ючи о йо­го па­тен­ті, ви­най­шов це­ре­зину ок­ре­мо від нього, або Шеф­фель, кот­ро­му звіс­ний був йо­го сек­рет, ви­дав йо­го. І ко­ли пер­ша мож­ли­вість, чим більше в неї вду­му­вав­ся, тим дальшою йо­му по­ка­зу­ва­лась, то за­те пі­доз­рін­ня на Шеф­фе­ля щох­ви­лі на­би­ра­ло більше си­ли і прав­до­по­діб­нос­ті. Нес­по­ді­ва­ною, а сильною під­по­рою то­го пі­доз­рін­ня пос­лу­жи­ло й те, що він чув про Шеф­фе­лів від’їзд nach Po­len. І Ван-Гехт пос­та­но­вив со­бі, ско­ро приїде до Дро­го­би­ча, роз­ві­ду­ва­ти бо­ка­ми, чи не діз­на­ться де­що про Шеф­фе­ля.

Щастя спри­яло Ван-Гех­то­ві. Приїхав­ши до Дро­го­би­ча, він не зас­тав Гер­ма­на до­ма, але зас­тав тільки кар­точ­ку від нього, що­би був лас­кав пот­ру­ди­ти­ся до фаб­ри­ки і ог­ля­ну­ти це­ре­зи­но­вий від­діл, улад­же­ний піс­ля йо­го пла­ну. Він по­їхав до фаб­ри­ки. Там зас­тав як­раз бу­дов­ни­чо­го, кот­рий кін­чив ус­тав­лю­ван­ня кіт­ла. Ог­ля­нув­ши це­ре­зи­но­вий від­діл, Ван-Гехт вис­ка­зав бу­дов­ни­чо­му своє пов­не вдо­во­лен­ня, а що бу­дов­ни­чий, скін­чив­ши своє ді­ло, мав са­ме вер­та­ти до Дро­го­би­ча, то Ван­-Гехт зап­ро­сив йо­го до по­во­зу, на кот­рім він сам приїхав. По­сі­да­ли. Роз­го­во­ри­ли­ся по до­ро­зі. Бу­дов­ни­чий роз­ка­зу­вав Ван-Гех­то­ві про Бо­рис­лав і про те, що там учо­ра ви­бух­ли якісь не­по­ряд­ки, о кот­рих до­сі ні­чо­го ще пев­но­го не зна­ти.- Пев­но, зви­чай­на хлопська не­по­кі­р­ли­вість, ні­чо­го важ­но­го! - до­дав він з по­гор­дою. Да­лі пе­рей­шла бе­сі­да на дру­гі бо­рис­лавські обс­та­ви­ни, на стан вос­ко­вої про­дук­ції і вос­ко­во­го рин­ку. З роз­мо­ви по­ка­за­ло­ся, що про но­вий це­ре­зин бу­дов­ни­чий ні­чо­го ще не знає,- і Ван-Гехт по­чав ду­ма­ти, що го­ді бу­де від нього що-не­будь діз­на­ти­ся о тім, чо­го йо­му тре­ба. Але бу­дов­ни­чий роз­го­во­рив­ся і го­во­рив уже, що йо­му сли­на на язик при­нес­ла.

- Я вам ка­жу, що ці­ла та шту­ка не­дов­го пот­ри­ває,- ба­ла­кав він,- ле­да день, і все по­пе­лом роз­вієся, збанк­ро­тує. Дрі­б­ні влас­тив­ці дер­жаться яки­мось чу­дом бо­жим, і тре­ба тілько яко­го-не­будь слу­чай­но­го при­пад­ку, щоб усе те піш­ло з тор­ба­ми. А й між більши­ми влас­тив­ця­ми, ро­зу­мієся, крім од­но­го Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, не­ма ні од­но­го со­лід­но­го ге­шефтс­ма­на. Усе швін­дель, усе ду­рис­ві­ти! От, про­шу вас, тут один з най­ба­гат­ших бу­дує не­дав­но но­ву фаб­ри­ку, якусь но­во­мод­ну фаб­ри­ку, і, хо­тя­чи за­мас­ку­ва­ти­ся, го­во­рить ме­ні, що се має бу­ти па­ро­вий млин. Дає ме­ні план,- вже й за­був, чиєї то ро­бо­ти той план був. Ну, ні­чого,- зир­нув я, вид­жу, що се наф­тар­ня, а не млин, але га­даю со­бі: «Ко­ли твоя во­ля, що­би се був млин, то най то­бі бу­де млин». А він, ду­рень, ско­ро при пер­ших зак­ла­ди­нах, та й за­раз про­го­во­рив­ся, і ще й ме­не скомп­ро­мі­ту­вав! Ну, ска­жіть же, чи мож­на з та­ки­ми людьми со­лід­не ді­ло ма­ти?

Ван-Гехта не ду­же за­ці­ка­ви­ло се опо­ві­дан­ня. Але щоб не по­ка­за­ти­ся не­чем­ним і та­ки чи­мось під­дер­жа­ти роз­мо­ву, він спи­тав бу­дов­ни­чо­го:

- То, ка­же­те, но­во­мод­на якась фаб­ри­ка? А не мо­же­те ме­ні ска­за­ти, що в ній та­ко­го но­во­мод­но­го?

- Не мо­жу вам то­го ска­за­ти, бо, як ка­жу вам, бу­до­ви тої я не про­ва­див. Але ко­ли ви з тим ді­лом ближ­че зна­ко­мі, то я вам ска­жу, якої сис­те­ми се фаб­ри­ка. Поз­вольте, поз­вольте, те­пер со­бі при­га­дую, план фаб­ри­ки був ро­бо­ти яко­гось Ше­ф­фе­ля,- пев­но, бу­де­те зна­ти йо­го сис­те­му фаб­ри­ка­ції?

Ван-Гехт аж зір­вав­ся з си­джін­ня, мов при­шиб­ле­ний наг­лим уда­ром елект­рич­ної ба­те­рії.

- Шеффеля, ка­же­те!? І що, фаб­ри­ка то­та вже го­то­ва?

- О, дав­но го­то­ва. Ка­жуть, що ро­бить день і ніч.

- А влас­ти­вець тої фаб­ри­ки зо­ве­ся…?

- Леон Гам­мерш­ляг.

Ван-Гехт за­пи­сав со­бі ім’я в но­тат­ці.

- А не мо­же­те ме­ні ска­за­ти,- да­руй­те, що вам так нап­рик­ря­юся,- де на­хо­диться то­та фаб­ри­ка?

- Поконець Бо­рис­ла­ва. От сею до­ро­гою як поїде­те вдо­ли­ну, по­над рі­ку, че­рез он то се­ло, зве­ться Гу­би­чі, і не доїздя­чи до Бо­рис­ла­ва, на­лі­во, над річ­кою.

- Дякую вам. Ме­не ду­же ін­те­ре­сує та но­ва сис­те­ма фаб­ри­ка­ції, му­шу поїха­ти ще ни­ні зви­ді­ти то­ту фаб­ри­ку. Бу­вай­те здо­ро­ві!

Карита зу­пи­ни­лась бу­ла влас­не пе­ред до­мом бу­дов­ни­чо­го, кот­рий з ук­лад­ніс­тю ста­ро­го еле­ган­та стис­нув Ван-Гех­та за ру­ку, вис­ко­чив з ка­ре­ти і пі­шов до сво­го до­му.

Ван-Гехт доб­ру хви­лю ду­мав, що йо­му ро­би­ти, а від­так ка­зав вез­ти до Гер­ма­но­во­го до­му на обід.

«Нехай і так,- ду­мав він сам со­бі по до­ро­зі,- те­пер маю йо­го в ру­ках, не вте­че ме­ні ні­яким спо­со­бом!»

XIX

Щасливий, роз­ра­ду­ва­ний і прист­роєний, мов на праз­ник, увій­шов Гот­ліб до світ­ли­ці, в кот­рій си­ді­ла Фан­ні. Се пер­ший раз мав він ба­чи­ти­ся з нею піс­ля щас­ли­во­го улад­жен­ня їх ді­ла між йо­го ма­тір’ю і її батьком. Він ішов, зем­лі під со­бою не чу­ючи: го­ло­ва йо­го пов­на бу­ла об­ра­зів щас­ли­вої бу­ду­щи­ни, сер­це пов­не бу­ло нес­ка­зан­ної нам’єтнос­ті, нев­га­си­мо­го жа­ру. Якою-то він зас­та­не її? Як во­на лю­бо ус­міх­неться йо­му на­зуст­річ, як, пре­чу­до­во рум’яні­ючись, впа­де в йо­го об­нят­тя, по­хи­лить прек­рас­ну го­лов­ку на йо­го пле­че, як він бу­де ці­лу­ва­ти, пес­ти­ти, го­лу­би­ти її! Все те, мов ро­же­ві, за­па­ху­щі блис­ка­ви­ці, стрі­ля­ло в йо­го уяві, і він не йшов, а ле­тів, зем­лі під со­бою не чу­ючи, що­би як­най­швид­ше по­ба­чи­тись з нею.

Але що се? Ось во­на стоїть при вік­ні, пле­чи­ма до две­рей, з го­ло­вою, опер­тою о ши­бу, і чи не чує йо­го при­хо­ду, чи не хо­че обер­ну­ти­ся. На ній сук­ня з яко­гось сі­ро­го шов­ку, хоч до­ро­га, а все ж якось так бу­ден­но виг­ля­дає; ані од­на скин­дяч­ка, ані ні­який блис­ку­чий ме­та­ле­вий стрій, кот­рі во­на так лю­бить,- ні­що не по­ка­зує, що во­на чо­гось на­діється хо­ро­шо­го, ра­діс­но­го, праз­нич­но­го. Ти­хенько він наб­ли­зив­ся до неї, взяв її за пле­че і на­хи­лив­ся, щоб по­ці­лу­ва­ти в ли­це, ко­ли ра­зом відс­ко­чив, мов опа­ре­ний, по­ба­чив­ши, як ряс­ні сльози пли­ли з її очей, і по­чув­ши рів­но­час­но її при­ду­ше­ні, хли­пан­ням пе­ре­ри­ва­ні сло­ва:

- Іди геть!

- Се що та­ко­го? Фан­ні, що то­бі ста­ло­ся? Фан­ні, сер­це моє, чо­го ти пла­чеш?

- Іди геть, не го­во­ри до ме­не!

- Як то не го­во­ри­ти? Що ж се та­ко­го? Чи вже я то­бі та­кий не­на­вис­ний, та­кий огид­ний, що й пог­ля­ну­ти не хо­чеш на ме­не, Фан­ні?

І він знов по­ло­жив свої ру­ки на її пле­чі, стис­ка­ючи їх ле­генько. Фан­ні ще дуж­че зап­ла­ка­ла, але не обер­та­ла­ся.

- Іди геть! Хі­ба ж не знаєш, що нам роз­лу­чи­ти­ся тре­ба, що нам з то­бою не бу­ти?

- Нам? Роз­лу­чи­ти­ся? Се ти що го­во­риш, Фан­ні? Ти не­ду­жа, чи що та­ко­го? Нам не бу­ти з то­бою? Хто се сміє ка­за­ти?

- Мій батько!

- Твій батько? А се ко­ли? Ад­же не­дав­но, по­зав­чо­ра, він дав своє сло­во моїй ма­те­рі,- хі­ба ж він міг взя­ти на­зад своє сло­во?

Фанні ми­мо­во­лі обер­ну­ла­ся, слу­ха­ючи йо­го слів,- во­на й са­ма не зна­ла, що се зна­читься.

- Але ж, про­тив­но, Гот­ліб, імен­но твоїй ма­те­рі мій батько ка­зав, що не дасть ме­не за те­бе, що має зо мною якісь ін­ші ви­ди.

- Але ж ма­ти зов­сім про­тив­но ка­за­ла ме­ні!

- А я то­бі ка­жу прав­ду, я все чу­ла!

- То моя ма­ти ошу­ка­ла ме­не?

- Вона, мо­же, так тілько… що­би ти не тур­бу­вав­ся…

- Господи, то во­но й справ­ді так? Ні, се не мо­же бу­ти! Що я ви­нен тво­му батько­ві, що ти йо­му вин­на, Фан­ні, що він хо­че нас живих за­ри­ти в мо­ги­лу?

- Я не знаю, Гот­ліб!

- Але ні, ні, ні,- і при тім він з лю­тос­ті туп­нув но­гою,- се не мо­же бу­ти! Я не дам з со­бою гра­ти, мов з ко­тя­тем. Я не ко­тя, Фан­ні, я - вовк, я вмію ку­са­ти!

Він по­чер­во­нів, як бу­ряк, йо­го очі по­ча­ли за­ли­ва­ти­ся кро­в’ю, лю­тість за­та­му­ва­ла йо­му дух. Фан­ні ди­ви­ла­ся на ньо­го, мов на свя­то­го. Ні­ко­ли він не ви­дав­ся їй та­ким хо­ро­шим і при­над­ним, як в тій хви­лі ди­кої лю­тос­ті. По хви­лі пе­ре­диш­ки Гот­ліб го­во­рив да­лі вже тро­хи ла­гі­д­ні­ше:

- Але ска­жи ти ме­ні, бо­га ра­ди, Фан­ні, че­рез що твій ба­тько не хо­че да­ти те­бе за ме­не?

- Не знаю,- від­по­ві­ла Фан­ні.- Ме­ні здається, що він має який­сь гнів на твоїх ро­ди­чів.

- А ти, Фан­ні, ти,- і він з ди­ким жа­ром вдив­лю­вав­ся в її очі,- ти… чи піш­ла би за дру­го­го, як­би твій батько ка­зав то­бі?

- Готліб, як мо­жеш ти так пи­та­ти ме­не? Ти ж знаєш, я вип­ла­ка­ла б свої очі з жа­лю за то­бою, я вмер­ла би швид­ко - але про­ти батько­вої во­лі не піш­ла б.

- Так ти ме­не лю­биш?

- Готліб! - І во­на впа­ла в йо­го об­нят­тя. Жаль і гро­зя­ча роз­лу­ка до­да­ва­ли си­ли їх пес­то­щам, сльози до­ли­ва­ли жа­ру їх по­ці­луям.

- Але які ви­ди мо­же твій батько ма­ти з то­бою, Фан­ні?

- Або я знаю! Ад­же знаєш, мій батько ба­га­тий, має зв’я­з­ки з уся­ки­ми куп­ця­ми та бан­кі­ра­ми,- мо­же, хо­че ме­не від­да­ти за кот­ро­го з них.

- Прокляте багатст­во! - ворк­нув крізь зу­би Гот­ліб.

- Я би во­лі­ла, що­би мій батько був бід­ний,- ска­за­ла су­мо­ви­то Фан­ні,- то­ді він пот­ре­бу­вав би лас­ки тво­го батька і з ра­діс­тю від­дав би ме­не за те­бе.

Очі Гот­лі­ба за­іск­ри­ли­ся при тих сло­вах дів­чи­ни. Він кріп­ко стис­нув її ру­ку, так, що во­на аж скрик­ну­ла.

- Добре мо­виш, Фан­ні,- ска­зав він рі­шу­че,- і я так ка­жу! Бу­вай здо­ро­ва!

- Куди йдеш?

- Не пи­тай! Я пос­та­ра­юсь усу­ну­ти всі за­ва­ди, що сто­ять в до­ро­зі на­шо­му щас­тю! Ти му­сиш бу­ти моєю, а хоч би ту…

Вона не до­чу­ла йо­го слів. Мов гро­мо­ва хма­ра, ви­біг він з Ле­оно­во­го до­му, і в бід­ної Фан­ні три­вож­но стис­ка­ло­ся сер­це.

- Що він хо­че зро­би­ти? - про­шеп­та­ла во­на.- Він та­кий би­ст­рий і пал­кий, він так га­ря­че і без­пам’ятно лю­бить ме­не, що го­тов на­ро­би­ти яко­го ли­ха. Гос­по­ди, хо­ро­ни йо­го!

А Гот­ліб, вий­шов­ши на ули­цю, став на хви­лю, не­мов роз­ду­му­ючи, ку­ди йти. Да­лі стре­пе­нув­ся і пог­нав до­до­му.

- Мамо! - скрик­нув він, впа­да­ючи до ма­те­ри­но­го по­кою.- По­що ви оду­ри­ли ме­не?

- Як, ко­ли?

- Пощо ви ска­за­ли, що Ле­он при­рік від­да­ти свою доньку за ме­не?

- Або що, не хо­че?

- Адже ж він і вам ка­зав, що не хо­че? Чи ні?

- Та так. По­га­нець він, син­ку, я то­бі дав­но ка­за­ла, щоб ти з ни­ми не за­хо­див­ся! - Все те го­во­ри­ла Риф­ка, мов сон­на, мов із яких не­яс­них сто­літ­ніх спо­ми­нок. Але Гот­лі­ба то­та сон­ли­вість ви­ве­ла з терп­цю. Він туп­нув но­гою, аж вік­на за­б­ри­ні­ли, і крик­нув:

- Мамо! Раз я вам ка­зав, щоб ви го­во­ри­ли зо мною по-ро­зум­но­му! Раз я вам ска­зав, що люб­лю Ле­оно­ву доньку і що во­на му­сить бу­ти моєю, тож не го­во­ріть ме­ні ні­чо про­тив неї! Ро­зу­мієте, чи ні?

Рифка трем­ті­ла всім ті­лом від тих гріз­них слів, кот­рих зна­чен­ня во­на лиш че­рез по­ло­ви­ну ро­зу­мі­ла, і, мов при­ча­ро­ва­на, не зво­ди­ла очей з йо­го ли­ця.

- Та доб­ре, син­ку, доб­ре, але чо­го ж ти від ме­не хо­чеш?

- Я хо­чу, щоб Фан­ні бу­ла моєю.

- Та що ж, ко­ли той по­га­нець не хо­че да­ти її за те­бе.

- Мусить, ма­мо!

- Мусить? А як же ти йо­го вси­луєш?

- Отож о тім я хо­тів з ва­ми по­ра­ди­ти­ся, ма­мо.

- Зо мною? Що ж я то­бі в тім по­рад­жу? Ти, син­ку, маєш свій ро­зум, ліп­ший, ніж мій, радь со­бі сам!

- А так, ви розг­ні­ва­ли Ле­она, ві­допх­ну­ли йо­го, а те­пер «радь со­бі сам»! Вид­жу, вид­жу, як ви ме­не лю­би­те!

Рифка зах­ли­па­ла, мов ма­ла ди­ти­на:

- Синку, син­ку, лиш то­го ме­ні не ка­жи! Все, що хо­чеш, лиш то­го ме­ні не ка­жи, що я те­бе не люб­лю.

- Ба, як же маю не ка­за­ти, ко­ли ви всьому мой­ому ли­ху вин­ні, а те­пер і по­ра­ди­ти не хо­че­те, як з то­го ли­ха ви­пу­та­ти­ся.

Бідна Риф­ка би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку. Во­на так ра­да бу­ла по­ду­ма­ти і при­ду­ма­ти щось ду­же, ду­же муд­ро­го для сво­го си­на, але її не­ду­жі, над­лама­ні і блуд­ні дум­ки мі­ша­ли­ся і роз­ла­зи­ли­ся без ла­ду і скла­ду,- во­на при­би­ра­ла ти­ся­чі рад, од­ну за дру­гою, і, не вис­ка­зав­ши ні­чо­го, від­ки­да­ла їх, ви­дя­чи, що всі ті ра­ди бе­зум­ні і зов­сім не ве­ду­чі до ці­лі.

- Ти, ти, син­ку, пі­ди до нього і про­си йо­го… або ні, ліп­ше на­мов де­яких ріп­ни­ків, щоб йо­го доб­ре ви­би­ли… або ще ні, най­ліп­ше би бу­ло тру­ти­ти то­го по­ган­ця де з мос­та в во­ду,- або ні,- ох, що то я хо­ті­ла ска­за­ти…

- Дурні ви, ма­мо!

Рифку вра­ду­ва­ло те сло­во, во­но зня­ло з неї страш­ний тя­гар - ду­ман­ня.

- А ви­диш, син­ку, я то­бі то ка­за­ла, що я ні­чо путнього не при­ду­маю, бо я дур­на, син­ку, ду­же дур­на, як стовп, як ту­ман ві­сім­над­ця­тий! Ох, моя го­ло­во, моя бід­на, дур­на, не­тя­му­ща го­ло­во! - І Риф­ка тяж­ко за­ри­да­ла, са­ма не зна­ючи чо­го.

Нараз во­на стре­пе­ну­ла­ся, жи­ві­ша іск­ра заб­лис­ла в її оці.

- Слухай, син­ку, що я при­ду­ма­ла!

- Що та­ке?

- Він ка­зав, що має ін­ші ви­ди з донькою,- пев­но, за бо­га­ча яко­го хо­че її да­ти.

- А пев­но.

- Якби він був бід­ний, то дав би доньку за те­бе.

- А пев­но.

- Ну, а хі­ба ж то та­ка ве­ли­ка річ з бо­га­ча зро­би­ти бід­но­го?

- Невелика.

- І я так ду­маю. Пі­ди вно­чі і під­ло­жи огонь під йо­го кля­ту фаб­ри­ку, все йо­го бо­гатст­во за го­ди­ну з ди­мом пі­де,- і до­нь­ка йо­го бу­де твоєю!

Готлібові очі за­ярі­ли­ся рі­шу­чим ог­нем.

- Добре ка­же­те, ма­мо! І я сам так га­даю. Дя­кую вам!

І він по­біг з по­кою, ос­та­вив­ши Риф­ку са­му з її дум­ка­ми. Во­на зра­зу си­ді­ла без­сильна, втом­ле­на нез­ви­чай­ною пра­цею ду­мок, си­ді­ла і всмі­ха­ла­ся, що ось яку то муд­ру ра­ду да­ла во­на си­но­ві. Ли­це її в тій хви­лі ма­ло ви­раз то­го іді­ота, що ре­го­четься, від­тяв­ши го­ло­ву сво­му люб­ле­но­му ко­то­ві. Але не­дов­го три­вав той іді­отич­ний су­по­кій. Ні від­си ні від­ти на­ле­ті­ла яс­ні­ша хви­ля,- Риф­ці ра­зом яс­но ста­ло, в яку без­дон­ну про­пасть попх­ну­ла во­на сво­го си­на, їй ра­зом по­ка­за­ло­ся, що її син підк­ра­дається з зас­ві­че­ним віх­тем під який­сь ви­со­кий, тем­ний бу­ди­нок, що під­па­лює йо­го, вті­кає, йо­го лов­лять, б’ють, ку­ють в кай­да­ни, вки­да­ють в якусь гли­бо­ку-гли­бо­ку під­зем­ну вог­ку яму, і во­на в стра­шен­ній роз­пу­ці вхо­пи­ла­ся за го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми і, ми­ка­ючи на со­бі во­лос­ся, скрик­ну­ла:

- Мій си­ну! Мій си­ну! Вер­ни­ся!

Але Гот­ліб був уже да­ле­ко і не вер­нув­ся.

XX

І знов поб­ра­ти­ми зій­шли­ся на на­ра­ду в Ма­тієвій ха­ті. Мов з хрес­та зня­ті, схо­ди­ли­ся во­ни, мов роз­би­ті, за­сі­да­ли во­ни на ла­вах, з по­хи­ле­ни­ми очи­ма, не смі­ючи зир­ну­ти один на од­но­го, не­мов то во­ни бу­ли вин­ні то­му не­щас­тю, кот­ре пос­тиг­ло ці­лу ро­біт­ницьку гро­ма­ду. А вже ж най­дуж­че по­дав­ся Бе­недьо. По йо­го впа­лих, по­мут­ні­лих очах, по йо­го по­жовк­лім, аж зе­ле­нім ли­ці, по йо­го над­ло­ма­ній, по­хи­ле­ній пос­та­ві, по без­сильно об­вис­лих ру­ках вид­но бу­ло, що вся си­ла йо­го жиз­ні під­тя­та, що ус­мі­ху не бу­де вже на тих зів’ялих ус­тах, що він жиє вже не­мов чу­жим, по­зи­че­ним жит­тям, що ро­біт­ницьке не­щас­тя вби­ло, роз­да­ви­ло йо­го. Кілько він пе­ре­тер­пів в тих двох днях! З яким бо­лем ви­ри­вав він із сво­го сер­ця од­ну за дру­гою зо­ло­ту на­дію! Пер­ша хви­ля, ко­ли во­ни з Ма­тієм по­ба­чи­ли, що две­рі не­замк­ну­ті, а від­так, мов якою зло­ві­щою ру­кою пер­ті, пе­ре­ко­на­ли­ся, що скриньки не­ма, то­та пер­ша хви­ля - то бу­ла, пе­в­но, най­тяж­ча, най­ст­раш­ні­ша хви­ля в йо­го жит­ті. Всі си­ли ра­зом опус­ти­ли йо­го, все ті­ло так і зас­ти­ло на міс­ці, вся пам’ять по­гас­ла, він сто­яв, мов паль, і не міг по­во­рух­ну­ти­ся. Звільна ажень вер­ну­ла йо­го пам’ять, щоб тим тяж­че му­чи­ти йо­го. Що ска­жуть ро­біт­ни­ки? Що ска­жуть поб­ра­ти­ми? Чи не бу­де най­пер­ша їх дум­ка та­ка, що оба во­ни, під­куп­ле­ні жи­да­ми, ви­да­ли їм ка­су? То­та страш­на дум­ка ог­нем па­ли­ла йо­го сер­це. «І во­но зов­сім лег­ко мо­же бу­ти,- ше­п­тав йо­му який­сь зло­рад­ний, упер­тий го­лос,- ад­же два нас в ха­ті, ви­ло­му не­ма ні­яко­го, слі­ду ні­яко­го,- оче­вид­на річ, що взя­то скриньку при нас і на на­шім сві­до­мі! І я - зрад­ник! Я, що ці­ле своє жит­тя, ці­лу свою ду­шу вло­жив в то­ту спра­ву, я мав би при­чи­ни­ти­ся до її оба­лен­ня!..» І хоч то­го ж та­ки дня Морт­ко сам, го­лос­но ре­го­чу­чись, приз­нав­ся пе­ред Ма­тієм і пе­ред дру­ги­ми ро­біт­ни­ка­ми, що се він вик­рав ка­су, що во­на на­хо­диться в да­ле­ко без­печ­ні­шім схов­ку у Гер­ма­на і що «хто хо­че, най мя йде скар­жи­ти, то ще сам пі­де до ді­ри за не­доз­во­лені склад­ки»,- то від сього приз­нан­ня не по­лег­ша­ло Бе­недьові. Дум­ка йо­го ви­на­хо­ди­ла чим­раз і чим­раз но­ве тер­ня, кот­рим мог­ла все на­но­во ра­ни­ти свої влас­ні кри­ва­ві ра­ни. Хто ба­чив йо­го під час ро­біт­ни­ць­кої змо­ви, охо­чо­го, нев­то­ми­мо­го, ра­діс­но­го, все за­ду­ма­но­го і все го­то­во­го ра­ди­ти дру­гим і до­да­ва­ти від­ва­ги, а хто ба­чив йо­го те­пер, нуж­ден­но­го, ску­ле­но­го, трем­тя­чо­го, той був би по­ду­мав, що се або не той чо­ло­вік, або що він пе­ре­був яку тяж­ку не­ду­гу. І Бе­недьо справ­ді пе­ре­бу­вав тяж­ку не­ду­гу, з кот­рої - сам він те ба­чив - ви­хо­ду для нього не бу­ло.

Не мен­ше по­да­ли­ся й дру­гі поб­ра­ти­ми, особ­ли­во Ма­тій і Ста­сю­ра. Тільки бра­ти Ба­са­ра­би не змі­ни­ли­ся і, ба­чи­лось, не ду­же су­му­ва­ли. Ба, що більше, на їх ли­цях вид­ні­лось щось не­мов по­таєна ра­дість, не­мов оце спов­ня­лось те, чо­го во­ни дав­но до­жи­да­ли.

- Що ж, поб­ра­ти­ми,- ска­зав Анд­русь по хви­лі важ­кої мов­чан­ки,- наш крас­ний сон скін­чив­ся, роз­буд­же­но нас!

Ніхто не від­зи­вав­ся на ті сло­ва.

- Що су­му­ва­ти, брат­тя,- за­го­во­рив знов Анд­русь, і го­лос йо­го ста­вав­ся чим­раз м’якший,- сум не по­мо­же. Що впа­ло, то про­па­ло, і во­но, вір­те ме­ні, му­си­ло так прий­ти! З на­ши­ми жи­да­ми та­ким спо­со­бом не по­ра­ди­мо, я то з са­мо­го по­чат­ку ка­зав. Не та­кий во­ни на­род, що­би мож­на з ни­ми вда­ти по­доб­ру! І то ве­ли­ке ді­ло, що ми та­ко­го до­ка­за­ли, як отсе пе­ред кілько­ма дня­ми! А се во­ни би чи те­пер, чи в чет­вер та­ки зро­би­ли. Ні­що нам те­пер і ду­ма­ти о тім, що­би пос­ту­па­ти з ни­ми так, як до­сі!

- Так що ж ді­яти,- не то ска­зав, не то зой­кнув Бе­недьо,- нев­же ж опус­ти­ти зов­сім ру­ки і зда­ти­ся на їх лас­ку?

- Ні, і ще раз ні! - жи­во під­хо­пив Анд­русь.- Ні, поб­ра­ти­ми, на­ша вій­на з жи­да­ми іно що за­ча­ла­ся, але ще зов­сім не скін­чи­ла­ся. Се до­сі - то був тілько жарт, те­пер нас че­кає пра­в­ди­ва, ве­ли­ка, га­ря­ча бит­ва!

В сло­вах Анд­ру­ся бу­ло тілько си­ли, тілько жа­ру і зав­зят­тя, що всі ми­мо­во­лі ззир­ну­ли­ся на нього.

- Так, те­пер нам тре­ба по­ка­за­ти, що й жи­ди зав­час­но смі­ються з нас, що Бо­рис­лав - то та­ки ми, ро­бу­чі лю­ди! Те­пер ми по­ба­чи­ли, що доб­рим спо­со­бом з ни­ми во­юва­ти го­ді, стрі­буємо ж не так!

- Ми й до­сі, Анд­ру­сю, не… не зов­сім доб­рим спо­со­бом во­юва­ли. Во­ни відп­ла­ти­ли нам тілько зуб за зуб.

В тих бо­лю­щих сло­вах був та­кий ост­рий, гли­бо­кий за­кид, що Сень Ба­са­раб, кот­рий, пи­ка­ючи люльку, си­дів на по­ро­зі, зір­вав­ся на рів­ні но­ги й пос­ту­пив па­ру кро­ків до Бе­не­дя.

- Не ви­по­ми­най, не ви­по­ми­най ми­ну­ло­го, Бе­не­дю! - ска­зав він з при­тис­ком.- Ад­же сам ти знаєш, що без тих не­чи­с­тих гро­шей і твоя чис­та вій­на не бу­ла б мог­ла за­ча­ти­ся.

- Я не ви­по­ми­наю ні­ко­му ні­чо­го,- смир­но від­ка­зав Бе­не­дьо,- я знаю сам, що так му­си­ло бу­ти, що та­ка вже на­ша не­щас­ли­ва до­ля, що тілько неп­рав­дою з неп­рав­ди му­си­мо ви­до­бу­ва­тись, але, поб­ра­ти­ми мої, вір­те мо­му сло­ву, чим мен­ше неп­рав­ди бу­де на ру­ках на­ших, тим пев­ні­ша бу­де на­ша до­ро­га, тим бор­ше по­бо­ре­мо ми своїх во­ро­гів!

- Ба, як­би-то во­ро­ги так­же так са­мо ду­ма­ли і так­же чес­но з на­ми пос­ту­па­ли, то то­ді, пев­но, й ми му­си­ли б їм до­рів­ня­ти, а то й ви­пе­ре­ди­ти їх! - ска­зав Анд­русь.- Але те­пер, ко­ли прав­да зв’яза­на, а неп­рав­да має ніж у ру­ках, то я бо­юсь, що, за­ким прав­да по прав­ді розв’яже­ся, неп­рав­да й зов­сім за­рі­же її. Але не о тім ми ма­ли ни­ні го­во­ри­ти, брат­тя, а о тім, що нам те­пер ро­би­ти? Я га­даю, що нам тілько од­на до­ро­га ос­та­ла­ся,- але по­ки ска­жу своє сло­во, хто знає, мо­же, з вас кот­рий ви­га­дає що ін­шо­го, кра­що­го… де­лі­кат­ні­шо­го,- бо моє сло­во страш­не бу­де, брат­тя! Тож про­шу вас, хто має що ска­за­ти, най ка­же. Ти, Бе­не­дю?..

- Я - ні­чо­го не ска­жу. Я не знаю, що нам те­пер ро­би­ти! Хі­ба за­чи­на­ти на­но­во ут­ра­че­не.

- Еге-ге, да­ле­ка до­ро­га, та й то мос­ти поз­ри­ва­ні. Ні вже, що ін­шо­го при­ду­май!

Бенедьо мов­чав. Що він міг те­пер при­ду­ма­ти?

- А ви, дру­зі, знаєте який спо­сіб? - спи­тав Анд­русь.- Го­во­ріть!

Ніхто не го­во­рив. Усі си­ді­ли з по­ну­ре­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми, всі чу­ли, що наб­ли­жається щось страш­не, якесь ве­ли­ке зни­щен­ня, але чу­ли за­ра­зом, що во­ни не в си­лі йо­го від­вер­ну­ти.

- Ну, ко­ли ніх­то не го­во­ри­те, то я бу­ду го­во­ри­ти. Од­на нам те­пер до­ро­га ос­та­ла­ся - під­па­ли­ти се прок­ля­те гніз­до на всі шти­ри ро­ги. Се моє сло­во.

Бенедьо здриг­нув­ся.

- Не бій­те­ся, не­вин­ні не по­терп­лять поп­ри вин­них. Усі во­ни вин­ні.

Мовчанка сто­яла в ха­ті. Ніх­то не пе­ре­чив Анд­ру­се­ві, але й при­та­ку­ва­ти йо­му якось ніх­то не ва­жив­ся.

- Ну, чо­го ж ви си­ди­те, мов по­рі­за­ні? Нев­же ж ви та­кі во­яки, що вій­ни боїте­ся? Зга­дай­те ли­шень, в якій дум­ці поп­рис­ту­па­ли всі ви до поб­ра­тимст­ва. Ад­же ж у нас ще є кар­бо­ва­ні па­ли­ці,- і не­ма ту й од­но­го жи­да в Бо­рис­ла­ві, на ко­т­ро­го би у нас кар­бів не бу­ло. Ви ген­то до­по­ми­на­ли­ся ме­не о об­ра­ху­нок. Ни­ні день об­ра­хун­ку, тілько що до дав­ніх кар­бів прий­шов ще оден но­вий, най­більший: що во­ни ошу­ка­ли й обік­ра­ли ці­лу ро­біт­ницьку гро­ма­ду, що во­ни по­ка­за­ли тим спо­со­бом ви­раз­но, що хо­тять нас по­вік-ві­ку дер­жа­ти в без­ви­хід­ній не­во­лі. Чи тре­ба ж вам ще чо­го більше? Я ду­маю, що сей оден карб ста­чить за всі!

- Але що ж се бу­де за об­ра­ху­нок: за­па­ли­те кілька хат, кі­лька ма­га­зи­нів, і або вас по­ла­па­ють і по­са­дять до кри­мі­на­лу, а як ні, то жи­ди знов ска­жуть: тра­фу­нок!

- О ні, не так во­но бу­де. Ко­ли прис­ту­па­ти до та­кої вій­ни, то вже з ці­лою гро­ма­дою,- ска­зав спо­кій­но Анд­русь.

- А хі­ба ж се мож­на? Не­хай оден най­де­ся се­ред гро­ма­ди, що вас ви­дасть, і всі ви про­па­де­те.

- І так не бу­де. Кож­дий з нас, хто прис­та­не на те ді­ло і обі­цяє ру­ку до него при­ло­жи­ти, до­бе­ре со­бі де­сять, двад­цять та­ких, кот­рим мо­же за­ві­ри­ти, і, не ка­жу­чи їм ні­чо­го, ска­же їм в оз­на­че­нім ча­сі зіб­ра­ти­ся на оз­на­че­нім міс­ці. То­ді дасть знак. А ко­ли б що ви­да­ло­ся, то я бе­ру все на се­бе.

- Але ж ро­біт­ни­ки те­пер лю­ті, розд­ра­то­ва­ні на жи­дів, го­то­во ста­ти­ся ще яке більше не­щас­тя,- го­во­рив Бе­недьо да­лі, зас­ту­па­ючи­ся вся­ки­ми, хоч і най­слаб­ши­ми, по­во­да­ми від страш­ної пев­нос­ті.

- Се тим ліп­ше, тим ліп­ше! - аж скрик­нув Анд­русь.- Те­пер най­ліп­ше вдасться моя вій­на, ко­ли твоя розд­раз­ни­ла лю­дей. Ти при­го­то­вив для ме­не най­більшу по­міч, і за то я се­р­деч­но дя­кую то­бі!

- Ти страш­ний, Анд­рію! - зой­кнув Бе­недьо, зак­ри­ва­ючи ли­це ру­ка­ми.

- Я та­кий, яким зро­би­ло ме­не житє і во­ни, зак­ля­ті во­ро­ги мої! Слу­хай, Бе­недьо, слу­хай­те й ви, поб­ра­ти­ми, моєї по­віс­ті,- бу­де­те зна­ти, що на­ве­ло ме­не на гад­ку зав’язу­ва­ти та­ке поб­ра­тимст­во для пімс­ти на жи­дах. Отець наш був най­бо­гат­ший газ­да на всю Ба­ню. Се бу­ло по ска­со­ван­ню пан­щи­ни, отець наш взяв у па­на про­пі­на­цію, щоб не до­пус­ти­ти жи­да до се­ла. Хіс­на з тої про­пі­на­ції ве­ли­ко­го він не мав, але то схіс­ну­вав, що око­лич­ні жи­ди страш­но на него зав­зя­ли­ся. Отець шин­ку­вав чес­но, во­дою го­рів­ки не роз­ли­вав, і з усіх се­лів на­род ішов до него. Жи­ди за то бий-за́­бий на него. Зра­зу за­ча­ли пе­ред па­ном кру­ти­ти­ся, що­би батька під­ко­па­ти, але пан знав батька і не ві­рив жи­дам. Ви­дя­чи, що з то­го бо­ку ні­чо­го не діб’ються, жи­ди взя­ли­ся на ін­ші спо­со­би. Під­мо­ви­ли зло­діїв,- а їх то­ді ба­га­то бу­ло по се­лах,- за­ча­ли во­ни шко­ду ро­би­ти батько­ві. Раз па­ру ко­ней зо стай­ні ви­ве­ли, то знов ку­фу го­рів­ки ви­пус­ти­ли, то до ко­мо­ри під­ко­па­ли­ся. Але й тим спо­со­бом батька не мог­ли під­тя­ти. Кра­діж ви­най­шла­ся, а ті, що ку­фу ви­пус­ти­ли, са­мі ви­да­ли­ся і му­си­ли зап­ла­ти­ти шко­ду. То­ді жи­ди, що ро­би­ти, під­па­ли­ли нас. Лед­ве ми з ду­шею по­ви­ха­пу­ва­ли­ся,- все зго­рі­ло. Отець наш був сильний, твер­дий чо­ло­вік,- ті­ль­ко не­щас­тя не зла­ма­ло йо­го. Він ки­нув­ся сю­ди-ту­ди, до па­на, до су­сі­дів,- за­по­мог­ли йо­го, по­чав він знов ста­ва­ти на но­ги. То­ді жи­ди під­мо­ви­ли кількох пи­яків, дав­ніх па­н­ських льокаїв, що­би за­би­ли батька. Во­ни на­па­ли на ба­ть­ка вно­чі се­ред до­ро­ги, але батько впра­вив­ся з ни­ми, і од­но­го, за­го­лом­ше­но­го, при­во­лік до­до­му. До всего приз­нав­ся, хто йо­го на­мо­вив і що дав. Батько до су­ду,- піш­ли два жи­ди си­ді­ти. То­ді дру­гі взя­ли і строїли батька. Зак­ли­ка­ли йо­го не­мов на пе­реп­ро­си­ни і да­ли щось,- як прий­шов, так за­раз і ляг, мов під­ко­ше­ний, а до тиж­ня і вмер. Пан, що ду­же лю­бив батька, спро­ва­див ко­мі­сію, ко­мі­сія вик­ри­ла от­ру­ту,- але не бу­ло ко­му нас­то­яти, і спра­ва зам’яла­ся. Ще й ма­те­рі жи­ди приг­ро­зи­ли, щоб і пис­ну­ти не смі­ла, бо інак­ше не­щас­тя бу­де. Ма­ти зля­ка­ла­ся і да­ла спо­кій. Але не­дов­го жи­ди да­ли нам спо­кій. Во­ни, оче­вид­но, зав­зя­ли­ся зов­сім зру­й­ну­ва­ти нас. Ма­ти на­ша вмер­ла в хо­ле­ру, ли­ши­лись ми з Сеньом, си­ро­ти-під­рост­ки. За­мість на­шо­го батька взяв уже був про­пі­на­цію жид,- от­же-то він те­пер при­сі­кав­ся до нас. Сю­ди-ту­ди він вкру­тив­ся за опі­ку­на над на­ми і взяв наш грунт в ужи­ван­ня, а нас на ви­хо­вок. На Ба­ні й то­ді вже жи­дів бу­ло до­сить, і се бу­ла не див­ни­ця, що жид опі­ку­вав­ся над хрис­ти­янськи­ми си­ро­та­ми. Заз­на­ли ж ми тої жи­дів­ської опі­ки! Зра­зу бу­ло нам доб­ре, мов у бо­га за па­зу­хою, жид до­год­жу­вав нам, до ро­бо­ти не зас­тав­ляв, ще й го­рі­во­ч­ки до­да­вав. Але чим да­лі, тим тіс­ні­ше, і вкін­ці по­вер­нув нас зов­сім со­бі в най­ми­тів-по­пи­ха­чів. Ми за­ча­ли до­по­ми­на­ти­ся сво­го грун­ту, але жид тим ча­сом умів уже так пок­ру­ти­ти з па­на­ми і з гро­мадським уря­дом, що нас зов­сім ві­д­су­ди­ли від грун­ту. Але жид не чув­ся ще спо­кій­ним і ста­ра­в­ся нас зов­сім поз­бу­ти­ся. За­чав на­мов­ля­ти урльопни­ків, що­би нас би­ли; да­лі під­ку­пив вій­та, що­би вста­вив­ся у асе­н­те­рун­ко­вої ко­мі­сії, що­би нас за­асен­те­ру­ва­ли до вій­ська. Але ми все пе­ре­бу­ли і, вис­лу­жив­ши в вій­ську, прий­шли на­зад до се­ла. Жид зат­рем­тів; він знав, що ми не по­да­руємо єму свою крив­ду, і ста­рав­ся ви­пе­ре­ди­ти нас. Зап­ро­сив нас до се­бе бу­цім­то на гос­ти­ну і хо­тів пот­роїти нас так, як ба­тька. Але сим ра­зом йо­му шту­ка не вда­ла­ся. Ми піз­на­ли­ся на тім і на­го­ду­ва­ли си­ло­міць са­мо­го жи­да тою стра­вою, ко­т­ру нам при­ла­див. Че­рез тиж­день йо­го не ста­ло. То­ді ми по­ки­ну­ли своє се­ло і піш­ли сю­да, а по до­ро­зі попри­сяг­ли со­бі до смер­ті своєї мсти­ти­ся на жи­дах. Ми пос­та­но­ви­ли со­бі ро­би­ти з ни­ми так, як во­ни з на­ми: під­мов­ля­ти нап­ро­тив них як­най­більше лю­дей, шко­ди­ти їм, де мож, і то так зруч­но, що­би во­ни й са­мі не зна­ли, від­ки на них па­де ли­хо. Від то­го ча­су ми­ну­ло вже де­сять літ. Як ми до­сі спов­ню­ва­ли свою при­ся­гу, о тім не бу­ду опо­ві­да­ти. Але най­більша на­ша пімс­та те­пер наб­ли­жає­ся, і хто хо­че бу­ти на­шим бра­том, на­шим щи­рим при­яте­лем, хто хо­че мсти­ти­ся ра­зом з на­ми за свої і за гро­мадські крив­ди, той пі­де з на­ми в тій пот­ре­бі!

Послідні сло­ва ска­зав Анд­русь під­не­се­ним, май­же бла­га­ю­чим го­ло­сом. Йо­го опо­ві­дан­ня, су­хе, ури­ва­не, мов зне­хо­чу роз­ка­за­не, а пре­цінь та­ке до­сад­не і від­по­ві­да­юче по­ну­ро­му наст­роєві всіх поб­ра­ти­мів, зро­би­ло на всіх ве­ли­ке вра­жін­ня. Пер­ший Прий­де­во­ля зір­вав­ся і по­дав ру­ку бра­там Ба­са­ра­бам.

- Ось моя ру­ка,- ска­зав він,- я з ва­ми хоч і до мо­ги­ли! Що бу­де, о то я не дбаю, а що ска­же­те, то зроб­лю. Що­би тілько пі­мс­ти­ти­ся, о ні­чо більше я не дбаю!

- А ста­ро­го Дер­ка­ча чей та­кож не від­ки­не­те,- дав­ся чу­ти го­лос з ку­та, і ли­це Анд­ру­се­ве про­яс­ни­ло­ся ус­мі­хом.

- Нікого не від­ки­не­мо, брат­чи­ку, ні­ко­го! - ска­зав він.

За Дер­ка­чем один за дру­гим зго­ло­си­ли­ся всі поб­ра­ти­ми, ок­рім Ма­тія, Ста­сю­ри і Бе­не­дя. Анд­русь ра­ду­вав­ся, жар­ту­вав.

- Ну, ті два ста­рі, з них нам і так хіс­на ве­ли­ко­го не бу­ло би. А ти, Бе­не­дю? Все ще о своїх «чис­тих ру­ках» мрієш?

- О чім я мрію, се мен­ша річ, се тілько ме­не об­хо­дить. Але то од­но ба­чу, що на­ші до­ро­ги ни­ні роз­хо­дяться. Поб­ра­ти­ми, поз­вольте ме­ні ска­за­ти вам ще сло­во, по­ки зов­сім ро­зі­й­де­мо­ся.

- Що там єго слу­ха­ти! - ворк­нув, сплю­ву­ючи, Сень Ба­са­раб.

- Ні, го­во­ри! - ска­зав Анд­русь, кот­рий те­пер чув­ся по-да­в­ньому го­ло­вою і про­від­ни­ком тих лю­дей, від­да­них йо­му з ду­шею і з ті­лом, і в тім по­чут­ті наб­рав знов тої пев­нос­ті і си­ли пос­ту­по­ва­ння, яка йо­го впе­ред виз­на­чу­ва­ла і кот­ра пот­ро­ху опус­ти­ла йо­го бу­ла під час не­дов­го­го Бе­недьово­го про­від­ницт­ва.- Го­во­ри, Бе­не­дю,- ти був доб­рим поб­ра­ти­мом і щи­ро хо­тів для всіх доб­ра, ми пев­ні, що ти й те­пер то­го са­мо­го хо­чеш. А ко­ли до­ро­ги на­ші роз­хо­дяться, то се не для то­го, що ми са­мо­вільно від­ри­ваємся від твоїх рад, але для то­го, що ко­неч­ність пхає нас ту­ди, ку­ди ти чи не мо­жеш, чи не хо­чеш іти з на­ми.

- Дякую то­бі, Анд­ру­сю, за твою доб­ру ві­ру. Але то, що ти ка­жеш о ко­неч­нос­ті, кот­ра бу­цім­то пхає вас на зле ді­ло,- бо що за­ду­ма­не то­бою ді­ло не є доб­ре, се чень ти й сам приз­наєш,- сему я не мо­жу якось уві­ри­ти. Яка тут ко­неч­ність? Що жи­ди ошу­ка­ли й обік­ра­ли нас, що зв’яза­ли нам ру­ки і за­пер­ли нам на те­пер до­ро­гу до ря­тун­ку, то чи з то­го вже вип­ли­ває, щоб ми му­си­ли від­ре­чи­ся від сво­го чис­то­го сум­лін­ня, ста­ти­ся па­лі­ями? Ні, поб­ра­ти­ми мої, і ще раз ка­жу, що ні. Пе­ре­тер­пім то­ту не­щас­ли­ву го­ди­ну. Час за­гоїть усі ра­ни, вти­шить наш гнів, ми звільна най­де­мо в со­бі си­лу за­ча­ти роз­би­те ді­ло, знов на­но­во і знов ко­лись пос­та­ви­мо йо­го на тім ступ­ні, на якім бу­ло не­дав­но. Тілько що то­ді, нав­че­ні раз, бу­де­мо ос­то­рож­ній­ші. А своїм під­па­лом що ви вдієте, ко­му по­мо­же­те?

- Їм пош­ко­ди­мо, і се­го нам до­сить! - скрик­нув Сень.

- Ох, не до­сить, поб­ра­ти­ме Се­ню, не до­сить! Мо­же бу­ти, що то­бі, вам кільком, до­сить, бо ви на то зап­ри­сяг­ли­ся. Але дру­гим? Усім ро­біт­ни­кам? Чи во­ни від то­го бу­дуть си­ті, що жи­ди по­кап­ца­ні­ють? Ні, але бу­дуть му­си­ли знов ро­би­ти по-давньому і вдо­во­ля­ти­ся ще мен­шою пла­тою, бо ба­га­тий все-та­ки хоч з му­су мо­же зап­ла­ти­ти більше, а бід­ний не мо­же. А не дай бо­же, вик­риєсь ва­ша змо­ва, то кілько вас пі­де гни­ти до кри­мі­на­лу, або хто знає, що ще мо­же ста­ти­ся! Ні, поб­ра­ти­ми, про­шу вас ще раз, пос­лу­хай­те мо­го сло­ва, по­киньте свої страш­ні за­мис­ли, пра­цюй­мо да­лі ра­зом так, як за­ча­ли, а пімс­ту ос­тав­мо то­му, кот­рий ва­жить прав­ду-неп­рав­ду і кож­до­му ви­мі­рює по ді­лом єго.

- Те-те-те, ти вже щось спо­півська за­ти­наєш,- від­ка­зав нас­міш­ли­во Сень.- Не час нам жда­ти на той ви­мір, о кот­рім до­сі якось ми ні­чо­го не знаємо. Моя гад­ка: у ко­го міц­ні ку­ла­ки, той сам со­бі вимі­рить прав­ду. І нам так тре­ба ро­би­ти. Хто сам со­бі по­ма­гає, то­му й бог по­мо­же!

- Так, поб­ра­ти­ме Бе­не­дю,- ска­зав ла­гід­ні­ше Анд­русь,- го­ді нам уже вер­та­ти­ся. Роз­мах­ну­ли со­ки­рою, то тре­ба вже вру­ба­ти, хоч би ма­ла нам со­ки­ра і в зу­би пирс­ну­ти. Ко­ли ти не хо­чеш з на­ми кум­па­нію дер­жа­ти, то ми те­бе не си­луємо. Ро­зу­мієся, що на­діємся по то­бі, що не ви­даш нас.

- Га, ко­ли інак­ше не мож­на, ко­ли так му­сить бу­ти,- ска­зав Бе­недьо,- то не­хай і так, ос­та­нусь з ва­ми до кін­ця. Па­ли­ти з ва­ми не пі­ду, то­го від ме­не не жа­дай­те, але ос­та­нусь туй на міс­ці. Мо­же, вам змо­жу в чім ін­шім по­ра­ди­ти або по­мог­чи,- то гріх би був, ко­ли б я в та­ку га­ря­чу по­ру вті­кав з-по­між вас для влас­но­го без­пе­ченст­ва.

- І я так са­мо! І я так са­мо! - ска­за­ли Ста­сю­ра і Ма­тій.- Всі ми сто­яли до­сі друж­но, в щас­ли­вій­шім ча­сі, то тре­ба нам дер­жа­ти­ся ра­зом і в тих тяж­ких хви­лях, які для нас нас­та­нуть.

- Так, поб­ра­ти­ми! Спа­си­бі вам за те,- ска­зав Анд­русь, сти­с­ка­ючи од­но­го по дру­гім за ру­ку,- те­пер я спо­кій­ний і сильний, те­пер мо­жуть трем­ті­ти на­ші во­ро­ги, бо хви­ля пі­мс­ти над­хо­дить. Яке сім’я до­ля дає нам у ру­ки, та­ке й сій­мо. А що з нього зій­де і хто збе­ре єго пло­ди, се річ не на­ша,- ми, мо­же, й не до­жиєм то­го. А те­пер ос­таєсь нам об­го­во­ри­ти док­лад­но, ко­ли і як має се ста­ти­ся.

Всі поб­ра­ти­ми, ок­рім Бе­не­дя, Ма­тія і Ста­сю­ри, стов­пи­ли­ся дов­ко­ла Анд­ру­ся і ти­хі­шим го­ло­сом роз­по­ча­ли ожив­ле­ну на­ра­ду. Ма­тій си­дів на при­піч­ку, дер­жа­чи не­тям­но в зу­бах дав­но ви­гас­лу люльку. Ста­сю­ра шпор­тав па­ли­цею по зем­лі, а Бе­недьо си­дів на ла­ві, зві­сив­ши го­ло­ву, а по дов­гій хви­лі встав, утер ру­ка­вом дві пе­ку­чі сльози, що туй-туй хо­ті­ли бриз­ну­ти з йо­го очей, і вий­шов над­вір. Се він про­щав­ся з своїми зо­ло­ти­ми на­ді­ями…

XXI

Мортко, Гер­ма­нів вір­ник, прос­пав ніч ду­же нес­по­кій­но. По­га­ні сни то­ро­пи­ли йо­го і стис­ка­ли йо­го сер­це смер­те­ль­ною три­во­гою. Раз йо­му сни­ло­ся, що па­дав стрім­го­лов з яко­їсь ви­со­чен­ної ска­ли і ба­чив під собою нас­то­бур­че­ні об­ри­ви і шпи­лі, то знов йо­му зда­ва­ло­ся, що ха­та го­рить, а він, се­ред удуш­ли­во­го ди­му і ос­ліп­ля­ючих ог­ня­них язи­ків, ле­жить при­ко­ва­ний до ліж­ка, з ве­ли­чез­ним ка­ме­нем на гру­ді, не мо­же ані ру­ши­тись, ані крик­ну­ти, ані на­віть по­ду­ма­ти сво­бід­но. А ко­ли се­ред та­ко­го сну, в най­більшій три­во­зі, весь трем­тя­чий і га­ря­чим по­том об­ли­тий, він про­бу­див­ся, то й на­яві йо­му мо­ро­чи­лось у го­ло­ві, вся­ка по­гань ліз­ла на дум­ку, і він ні­як не міг поз­бу­ти­ся своїх влас­них при­ви­дів. Йо­му упер­то на­га­ду­вавсь чо­мусь Іван Пів­то­рак, кот­ро­го він під­поїв, об­дер з гро­шей і втру­тив до гли­бо­кої ями; згад­ка то­та зай­ма­ла йо­му дух, не­мов хтось хо­лод­ною ру­кою стис­кав йо­го за гор­ло, ко­лі­ном да­вив йо­го гру­ди. На­дар­мо Морт­ко сплю­ву­вав і щи­пав се­бе в лит­ку, і шеп­тав якісь жи­дівські зак­лят­тя, ні­що не мог­ло роз­ві­яти по­га­но­го наст­рою йо­го ду­ха. Не до­жи­да­ючи ра­на, він схо­пив­ся з ліж­ка і, уб­рав­ши­ся, по­біг до ям. Від­ко­ли ко­пан­ня вос­ку ста­ло­ся го­лов­ним ді­лом бо­рис­лавсько­го про­мис­лу, а ши­ро­кий роз­ви­ток то­го про­мис­лу чим­раз більші обі­цю­вав ко­ри­с­ті, від­то­ді, крім ден­ної, вве­де­но та­кож ніч­ну ро­бо­ту в ямах. Ро­біт­ни­ки че­ре­ду­ва­ли­ся в ро­бо­ті: од­на часть ро­би­ла ден­ну «шах­ту», т[о] є[сть] 12 го­дин, а дру­га часть - ніч­ну. До ден­них був ок­ре­мий, дньовий ка­сієр, а до ніч­них - ніч­ний. Морт­ко був дньовим ка­сієром, і до нього на­ле­жав най­ви­щий над­зір над яма­ми. Для то­го він, ус­луж­ний і вір­ний сво­му па­ну, від кот­ро­го брав за те доб­ру пла­ту, при­хо­див до ко­шар вчас­ні­ше, ніж за­чи­на­ла­ся дньова шах­та, щоб кі­ль­ко мож­на наг­ля­да­ти й за ро­бо­тою ніч­них ро­біт­ни­ків.

А особ­ли­во ни­ні дог­ляд йо­го був ду­же пот­ріб­ний. Ве­ли­ка ма­са зем­но­го вос­ку, кот­ру Гер­ман зо­бов’язав­ся дос­та­ви­ти «Спіл­ці ви­зис­ку­ван­ня», му­си­ла ни­ні ра­но бу­ти до­пов­не­на, бо на по­лудне Гер­ман наз­на­чив неохиб­ний тер­мін, в кот­рім мав увесь віск від­да­ти пов­но­моч­ним «Спіл­ки», по чім за­раз мав одер­жа­ти від них за той віск гро­ші, так як до до­с­та­ви вос­ку на міс­це пе­ре­роб­ки, будь во­на де-не­будь, Гер­ман конт­рак­том не зо­бов’язав­ся. При­хо­ди­лось за тим Морт­ко­ві чи­ма­ло на­бі­га­тись, нак­ри­ча­тись і на­лю­ти­тись: то ро­біт­ни­ки ро­би­ли не так, як тре­ба, то пос­тав­ку­ва­ли со­бі там, де тре­ба бу­ло ква­пи­тись, то мли­нок зіп­су­вав­ся, то ключ від ма­га­зи­ну за­гу­бив­ся,- сло­вом, усе не­мов і з­мо­ви­ло­сь ни­ні ро­би­ти збит­ки бід­но­му Морт­ко­ві, кот­рий аж ох­рип і впрів, оті­па­ючи со­бою на всі бо­ки і до­во­дя­чи все до ла­ду.

Вкінці зда­ва­ло­ся, що ось уже все скін­че­но: пос­лід­ня до конт­рак­то­вої су­ми не­дос­та­юча бри­ла вос­ку бу­ла пе­ре­топ­ле­на, уфор­мо­ва­на, зва­же­на і на­ці­хо­ва­на. Три ве­ли­чез­ні ма­га­зи­ни, най­більші на весь Бо­рис­лав, пов­ні бу­ли вос­ку. Ось над­то­рох­ті­ли з Дро­го­би­ча дві пиш­ні ка­ре­ти: в од­ній Гер­ман з Ван-Гех­том, а в дру­гій два пов­но­моч­ні від «Спіл­ки ви­зис­ку­ван­ня». Гер­ман, не­мов на шпильках, си­дів у своїм по­во­зі на м’якім си­дін­ню: так щось пер­ло і гна­ло йо­го як­най­бор­ше зда­ти на чу­жі ру­ки ті ве­ли­чез­ні скар­би, в кот­рих те­пер ле­жа­ла най­більша часть йо­го маєтку. Від­ко­ли по­ча­лось ви­до­бу­ван­ня і ви­зис­ку­ван­ня, ні­ко­ли ще до тої хви­лі Бо­рис­лав не ба­чив та­кої мно­го­ти вос­ку на­ку­пі. Бо­рис­ла­в­ські жи­ди час­тенько при­хо­ди­ли ог­ля­да­ти ті ве­ли­чез­ні ма­га­зи­ни і за­вис­ни­ми очи­ма гля­ді­ли на наг­ро­мад­же­ні в них скар­би. Тільки Гер­ма­на од­но­го якось не ра­ду­ва­ли ті ве­ли­чез­ні пі­ра­мі­ди вос­ко­вих брил; ни­ні пер­ший раз він ра­діс­но гля­нув на них, ко­ли був пев­ний, що за хви­лю всі ті ма­си і бри­ли пе­ре­мі­няться в па­ку банк­но­тів, кот­ра без­печ­но спо­чи­не в йо­го за­ліз­ній верт­гей­мівській ка­сі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Друкований текст для вичитування взято з: Іван Франко. Зібрання творів у п’ятидесяти томах.

т. 15. Повісті та оповідання (1878-1882). Київ, «Наукова думка», 1978.

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2020