Марко Черемшина
РАННІ ТВОРИ
ОПОВІДАННЯ
КЕРМАНИЧ
I
- Ей, лишися, мій бадічку, сего року дома, та не сити себе, мій любчику! - говорила Оксана до свого чоловіка Івана Саїна.
- Та пек тобі,- сказав Саїн,- з твоїм «лишися». Чи ж не сором було б, аби хирляві плотарі аж у Новоселицю пускались, а їх калфа-керманич дома вигрівався?
- А я таки ще раз тебе, бадічку, прошу: не йди, не ситися! От чув-єсь, що сталося із покійником Дідичевим Іваном!
- Ет! що мені там Іван Дідичів! То не чоловік, а комарина був, прости мені боже!
- А ти ж гадаєш, що вода питає, хто комарина, а хто силач?
- Коли хоч знати, то й не питає, а мене вже вода достометно знає.
- Та зваж і те, що то слотливий рік, дощі за дощами перепадають та й Черемош аж казиться.
- Оце якраз на мій млин вода! Завтра під вечір у Чернівцях стану. Не гризися, моя сиза, а ліпше йди та лагодь мені бутор на завтра. Мені вже не першина по Черемошеві гуляти. Не журись за мене, душко! Ей, а то хто такий коло дровітні порається? Ану, споглянь! А! то наше золото, наш Семенко дорогенький! Ану ж бо глянь, якого ми робітника маємо; не бійся, вмру, то не меш бідувати. Ой ти, моя потіхо, ходи ’д мені, Семенку! Боже, як втомився, аж піт з чола ллється.
- Я, дєдику, для вас не так працював би, коби стало сили, а то лиш махну топірцем, вже й головка...
- Болить, синку, правда?
- Ні, дєдику, не болить, але зігнутися не мож.
- Та що ти кажеш? Поперек тебе болить?
- Ні, ні, мене нічо не болить, я здоров, тільки головка моя...
- Но-но, синочку мій, моя ти надіє, воно лекше стане.
- Пістунчику ти мій,- сказала ненечка та й пригорнула його ід собі.
Семенко справді хирлявенький собі був.
- Не журися, Оксаночко,- сказав Саїн.- В людей ще утліщі на парубків виростають. І наш Семенко виросте, очуняє, ще й вояк з нього буде, як колись із мене. Пусто сумовати, давай харчувати!
II
Лишень на божу днинку збиратись стало, а Саїн з товаришами в дорогу лагодиться. Оксана з Семенком так і ввихаються, що й казати, а нищечком обидвойко плачуть. Бачить те Саїн, та поводиться, начеб йому байдуже було. А на товаришів-плотариків так і гукає собі. Просто калфа!
- Коли тебе, бадічку, сподіватись? - промовила Оксана.
- Тогді, коли вода ’д горі обернеться,- пожартував Саїн.
- От не говорив би-с таке, а то ще в лиху годину припасти могло б. Мені й так щось дуже тяжко. Сохрань боже від якої пригоди!
- Та й ще що!? Може, ти хотіла б, аби Черемош по дорозі нас до сну вколисував, чи як? О, коли б він собі так починав, не звався би гуцульськов ріков. Але що про це й говорити? Ану, товариство, бутор в руки та й ід горі!
- Слава небесному! - гукнули всіма.
- Здорова ми будь, Оксаночко-чічко! Здоровий будь, моє люб’ятко Семенку!
- Щаслива вам, дєдику, дорога! - з слізьми відказали обоє.
- Ходімо ж тепер в добру годину. Аби-сте здорові!
- Гостіть здорові!
III
Минув тиждень, минув другий, і на третій стало збиратись, а Саїна як нема, так нема. Весна, гей дівчина-веселиця, цвітом уквітчалась. На зарінку над Черемошем дівчата полотна та пряжі білють, перуть, жартують та регочуться. Неоподалік на прибитій дарабі сидить блідий Семенко та на воду поглядає, а все ід горі. А дівчата сивоокі, чорноокі шуткують собі з нього. Що їм за жура?
- Така біда,- кажуть,- хирлява, на нас ще й дивитись не хоче!.. Заспівай-ко ще, Семенку, ану-ко, ану сам або з нами! - крикнула Юстина.
- Боже помагай ті, Юстиночко, мені не до співу. Пішов дєдик дараби спускати та й і не вертає. Інші плотарі ще тамтої середи поприходили та й нічого казати не хочуть. В хаті ненька слабі лежуть, йойкаються, що й слухати гляба. До того ще присяжний забрав шматє й одежину за податок, а жиди сірину за довги...
- Ей, що тобі, не тоскуй, от борше заспівай з нами; дєдик верне, неня подужає, все то ізміниться.
- Хіба на гірше, Юстино.
- Та бо ти все своєї, співай, кажу!
- Ні, мені тепер веселим не бути; годі мені тішитися, коли душечка недобре віщує. Бувайте здорові!
IV
- Що ви оце кажете, куме Тимофійку? Саїн покійник?
- Ого, аби ми здорові, кумочку Юрійку. А страшну має небіжчик смерть. Най бог від такої кождого ратує! Та ще коби хоть за свою кров, а то за нехриста...
- За якого нехриста оце?
- Таже за вижницького Майорка.
- За Майорка?.. За оту п’явку, що хотів його задурно до криміналу всадити, що, адіть, сам покрав тертиці, а на Саїна звалив крадіж та ще фальшиво й присяг?
- От і бачите, що за того самого. Покійник усіх навидів.
- Кайтеся, люди! Ото чоловік! Та де то саме покійничок минувся?
- Таки під самим Сокільським, перед Смеречинов. Повінь прийшла та й Майоркову дарабу сторцаком пустила. Майорко пропав, а покійник як стояв так і скочив за ним. За добрий-таки часок виринув із Майорком в руці. Притаскав його ’д його дарабі і верг на ню трохи що не вмерлого. А втомився, сердега, був вже добре. Але ймився однов руков дараби і вже мав вискочити на неї, а то, знаєте, надлетів ковбок і гримнув покійника против грудей. Дивимося із нашої дараби, а нашого Саїна вже нема. Коби хоть один був з нас пливак, а то нікому було й поратувати.
- Та коби-сте хоть тіла були шукали!
- Ей, ми шукали, кумочку, та, знаєте, які там плеса, а в повінь, то й бесіди нема. Міркуйте собі, ціла Смеречина під водою по ремінь. І хто зна, чи туди небіжчика не занесло, бо туди вся вода справилась була. Гай-гай, що то вода може! А! Така вже, відай, була божа воля. Царство небесне його душечці.
V
В селі кого не зустрінути, всякий про Саїна говорить. «Шкода,- кажуть,- небіжчика, добрий був чоловік, та минувся так жасно».
Семенко все то сяде на приспочці, то зірветься, на улицю вибіжить, дєдика виглядає. Ні слихом не слихать, ні видом не видати!
Аж у п’ятницю понад вечір ішла тітка Настя із міста та й вступила по дорозі до Саїнів.
- Дужий, здоров, Семеночку? А йди ж ’д мені, дам ти бублика, бо дєдика Черемош вже не пустить ніколи. Не вернеться він до тебе та й не приголубить і колачиком не обдарує.
- Що, що, тіточко? Що кажете за дєдика?
- Ей, ні, нічого... Ти, видко, нич не знаєш, синку. Та що ж, не тоскуй, бадечко твій у бога.
- Ой горечко! Не жиють? Умерли? Ой долечко, ой падочку... Тіточко! Що ви оце говорите? - Та й захлинувся від плачу.
- Гей, Оксано, а дай же хлопцеві води, дивись, як посинів! - крикнула Настя, а поки що сама взяла та залила хлоп’яточко водицею студеною. Кликала Оксану вдруге, а її й не чути. Ввійшла в хату; тут аж серце з болю рветься. Мати Оксана лежить у гарячці на постелі, біля неї маленька дитиночка пищить неповита; скрізь кириня, їй-богу!
- Та що це ти, Оксаночко, слабуєш, сестрице, та й людям знати не даєш?
Оксана не відзивається.
- А може, так кріпко заснулась, щоб заспати несподіване горе?
- Ні... ні... що?., коли?.. Іван прийшов?
- Прийшов, прийшов,- каже Настя,- ану-ко підведися, Оксаночко.
- Ой... люди кажуть... ой... кажуть... ні... я єго виджу... який красний сидить... в Смеречині... о... о... в білій сорочці... йду ’д нему привітаюсь... Семенко мій... Марічка моя... о...
«Ой падочку мій, се гарячка в неї»,- подумала собі Настя, а тут і мала дитина вже таки синіє, конає. Взяла швидко води в глечик, охрестила сама й Марічков назвала, бо таке ім’я Оксана в гарячці вимовила. Відтак розтопила в печі, припрятала, дитя скупала, уповила й матері його мокру хусточку до голови приложила, сусідоньку прикликала, дозирати попросила та й до своєї домівочки помандрувала. А Семенка на другий день із полудня під тином сплячого знайшли. Засипляв горе.
VI
Саїнів усі в селі любили й навиділи. Отже ж тепер двері в їх хаті не запирались. Одні приходили, щоб потішити, розговорити та хоть трошечки тугу з серця розігнати, другі з зіллячком, з вареною калиною та медом, аби недужій Саїнисі гарячку прогнати. А в неї, небоги, щораз більше життя пропадає. Ні говорити вже, ні в рот нічого взяти не може. Прийшли й кревні, близькі й далекі, та й заголосили. Пішла Настя до старшого панотчика просити, щоб висповідав і законив недужу. Панотець саме тоді по обіді спав. Настя ввійшла до кухні, яла панночці вповідати про Саїниху та й розплакалась. Схопився панотець і влетів до передпокою. Панночка, дай би їй бог добру долю, пішла й все татунцеві розповіла. Сейчас післав панотець по паламаря й з «божим тілом» до Саїнів пішов. Добрий це був панотець, розговорив, порадив і сам ще по лікаря післав до міста.
VII
Сонце під обід уже було. В Саїновій хаті плачі та падькання, що й слухати годі. Мала дитина плаче, не вгаває, Семенко коло неньки заходиться від плачу, а другі те бачать та й собі сльози утирають. Оксана лежить, неначе мертва. Приїхав лікар, пообзирав, попукав, записав рецепту, але все щось вовком на всіх позирав, гейби біснуватий. Настя запиталась його в сінях, чи є яка надія. Він і пробурмосив: «Кобіта завше так по породзе»,- та й від’їхав.
Що робити? Приймила Настя й те; добре, що хоть так потішив за десять левів. Взяла ж вона тепер з грядок звій вибіленого полотна чісаного та й скочила до міста. Заставила у жида й ліків за ті гроші в аптеці купила. Млівіч таки й домів вернула. Прийшла та й те, що полишила, застала. Ніколи сидіти.
Закотила рукави й стала поратися. От незабаром прилагодила всего: і чаю горнятко цукром засолодила, й молока гарячого налила, і розсолу з рижом, і порошки з аптеки в воді розпустила. Всего, всего понаставляла перед Оксаною, чого лишень душа забагає. Зводить її й принукує, та що ж! Душа не приймає. Ледве-не-ледве порошками залила. Видить добре, що не на гаразд іде, та й вже не відступає від хорої. Сидить біля неї й уважає: коли лишень пробудиться, вже й ліками й молочком заливає. Так проминув день, ба й другий. Третього полекшало Оксані. В сні менше говорить, а прокинесь, то й їстоньки забагає. Настя з того рада та й усього їй від добрих людей приносить. Семенко також все коло нені та коло своєї маленької сестрички.
Поволеньки згодився, біднесенький, із своєю долею.
VIII
По двох неділях підвелась Оксана з ліжка. А глянути на неї, то й не спізнати, тінь людини та й тільки. Бувало, у верем’я вийде на костурі і сяде на приспі против сонця і дивиться на світ божий, на малий садочок черешневий, на вишеньки, що рум’яними китицями украсились, та на хрещатий з шлюбного вінка барвінок у своїм залишенім городчику. Відтак гляне на двойко діточок своїх, що коло неї одно другого на руках держить, зітхне тяжко та й задумаєсь. А з очей тільки сльози поллються. Перед нею стане її чоловік любенький, його смерть нехристиянська, стане та й кроїть ізболіле серце. Ще й будуча доля її сиріток стає перед нею й кроваві витискає сльози. Нараз очуняє, прокинеться і з дітьми розмовляє.
IX
От і зима настала. Крепкі морози не дають віддиху бідним людям. Студений вітер все прошиває, й хати ніяк не обтопити. Та ще й топлива нізвідки взяти. Багачі рідко коли бідному чоловікові в пригоді стануть, хоч і цілий рік їм невпинно працюй. Підеш у ліс, назбираєш хворосту, а тут перебігне тя побережник, забере все ріще, наб’є, ще й до штрафу запише. От таке то лихо!
Коли кому, то Оксані ся зима найбільше далася взнаки. Нема кому дровець постарати, нема кому одінєчка придбати. В хаті студінь, що й прив’язана собака не вдержала би-сь. Піде в ліс Семенко, але що то! Воно, слабе небожатко, принесе крихіточку ріщечка та й по всему. І справді, годі вже було б прожити Оксані, коли б не ласкавий панотець, що підпомагав її, бідну. Бувало, в неї ставало хліба до нового й грошики в куфрі про всяке стояли, а тепер всюди пусто. Знак, що батька в хаті не стало. Пішла б на заробітки, та дарма, не годна робити й багачі не приймили б, а най би і так, то малу дитину на ввесь день полишити годі. Не приходиться інакше, як таки Семенком заступатись. А Семенка й заставляти не треба. Сам він для неньки хоч куди піде.
В один раз вибрався він був у Смеречину оберемок хворосту роздобути. Збирає, збирає, аж дивиться, якийсь бадіка порається коло замуленої вербової ковні. Дивно йому стало, коли чує: «Семенку, Семенку, а йди сюда!» Вмить станув він коло бадіки.
- Здорові були, вуєчку! - промовив.
- Здоров був, синку.
- Чого ви мене оце кликали?
- На, подивись, чий це хрестик і оцей ретязь?
- Ой... ой... бадічку, та це дєдиків хрестик, це дєдиків ретязь! Падочку мій нещасливий!
- Жди, небоже, не плач! Он під сею ковнею кості твого дєдика замулило. Кості та й більше нічого, а з тобівки ще лишень бляшки остались. Сей хрестик, синку, і я пізнаю добре, це від моєї сестри Оксани. Покійничок все його при собі носив. Не плач, сину! Ходімо похорон лагодити.
X
То не голубка сиза з потятами-голуб’ятами за голубом квилить-проквиляє, то Оксаночка із Семенком за Саїном плаче і ридає, то товариство на погребі свого калфи-керманича слізьми заливаєсь.
Гадаєте, що Семенко з Черемошем у гніву? Сохрань боже! Як лиш став парубочити, то і до керми взявся. Тільки він вже не керманичем, бо хирлявенький собі вдався. І досі плотарює, а Оксана ще й свою Марічку дорогеньку за плотарика, ба ще й за керманича віддала. Така-то вже наша гуцульська вдача: огонь пече, а ми йому насупротив!
НЕЧАЯНА СМЕРТЬ
(Ескіз із великоміського життя)
Дзвінкі удари ратушевого годинника, що проголосив одинадцяту годину вночі, прискорили хід деяких людей, а тим самим і хвилювання осінньої мряки, що залягала просторі вулиці столиці Австрії.
Графові К. були ці удари дзвона байдужі. Йому не пригадували вони обов’язків. Він нарочно вийшов під сю пору на прохід, щоб собі самому вволити волю та й своє вдовецьке спання проміняти на інше. Хоч п’ятдесятка літ виринала йому перед вічі, то все ж таки невичерпаний фонд багатої спадщини підпомагав забаганкам, що взяли верх над силою волі. Він ішов собі помаленько; коли зустрінув яку жінку, то навіть зупинявся на хвилинку і споглядав за нею, доки її не закрила мрячна темрява.
Нараз приспішив і він свій байдужий хід. Навперед нього дався чути живий розговір, забарвлений тонким плаксивим тоном одної людини.
Довкола світла вуличної лампи ігралися дрібнесенькі крапельки мряки. Ті, що дотиснулися ближче самого сяйва, становилися рядом у срібляві промені й неначеб глузували собі з тих, що остались позаду та й попали в блідаву, мертвецьку краску. Тим блідим промінням освітлений маленький гурток людей обступив п’ять-шістьлітню дівчинку й допитувався, де її батько, мати, у кого передше перебувала, як зветься і т. ін. Плачучи, відповідало небожатко дрожачим голосом, що батька не знає, мати умерла, покійна кликала її Льолею, що до міста привів її вуйко Франц і лишив саму, а де він мешкає, вона теж не знає.
До сего гурту прилучився й граф К. Коли довідався, що се на ласку і неласку долі полишене дівчатко, приступив ближче, засвітив сірник, глянув на твар і в очі, засміявся, а рівночасно й пожалував біднятко та й велів завести до себе на прожиток. «Мені,- сказав він,- серце крається на вид полишених». Один із гурту завів дівчатко до графського помешкання.
Дивний той час людського життя. Кому дається він узнаки своєю довготою, кому пливе бистрою хвилею гірської ріки. Панна Льоля й не оглянулася, як її на сімнадцятий рочок поступило. Звісно, мовляли, в гаразді і час міри не має. А її гаразд неабиякий.
Граф К. зайнявся її вихованням, як би питомої донечки. Не жалував для своєї пестійки гроша сей бездітний вдовець. Вона ж сама не знала, звідки взялося це її велике щастя. Скоро згодилася із несподіваною, симпатичною судьбою та й кликала графа К. своїм батеньком. Нужда з перших дитинячих літ забулася, а навіть і на вроді не полишила ніяких слідів.
Льоля процвітала, мов калина у лузі. Рясні брови, мов дві веселочки, замережали голубі її очі, губоньки, мов дві ниточці коралів, накрили жемчужині зубки, рученьки начеб у росі злеліялись, а руса коса гадюкою до пояса звисала. Словом: як зоря зоріла...
Та не довго пишатись розкішній квітці-лелії в панському городі. Пан зітне її в самому розцвіті на марний букет. Вона втеряє свою безпорочну, чудову красу, принаду й пахощі, зів’яне та й піде в поневірки...
Ще сімнадцята яр-весна Льолі не минула, як граф К. завів її на шлюб перед престол. Дивувалися знайомі, що дід з дитиною повінчався, та що ж йому людські поговірки!
Льоля і не розбирала сего; як батенько велів, так і зробила. Що воно таке шлюб, що подружжя, то вже сам батенько непремінно знає, а її не доконче.
І знов минають літа, та вже поволеньки. За років чотири достатки графа К. не змінилися, та його подруга Льоля змінилася. Вперед веселе, говірливе дівча посумніло тепер, мовби молода березонька восени. На самоті то й заплаче, а мужеві у вічі насилу лишень усміхається. Вона аж тепер розважила те, що з нею сподіялося. Її серце запалало любов’ю, а любити нікого, бо подружжя хоть добряче і люб’яче, та все ж не до пари. Вона пізнала свою неволю. Рада б з неї висвободитись, а тут годі. На саму згадку висвободження стає перед нею холодний, безприютний світ, тяжка борба за життя, а її тепер добре живеться у багатстві. Так і замикає вона всі свої гадки словом «судилося»...
Однак серце своє право знає...
До графа К. часто заходив його приятель оберст враз із своїм сином Едгаром. Старенький граф забавлявся з ними дуже радо. А й Льоля чогось веселішала в їх присутності. Скоро б два дні їх не видала, то вже й пригадує заздалегідь мужеві, що оберстам годилось би візиту віддати. А муж-дідусь чого б не зробив для своєї молоденької подруги? Він життя за ню дав би, не то що! Тож і густо-часто гостилися взаїмно сі два знакомі доми. Молодого, русявого Едгара любив граф К. так із-за його уложення та ввічливості, як і з-за того, що був сином його приятеля. А Льоля? І вона полюбила його крадькома із-за гарної вроди, полюбила, бо бажала когось любити. Едгар знав про ту любов і по-майстерськи піддержував її, себто своєю взаїмністю. Покров мовчаливої і зручної тайності заслонив перед графом К. перший акт їхньої любовної драми. Та оно лишень дати серцю волю, то з розумом тоді попрощайся. Як же Льолі поводитись розумом при яснім сонечку Едгарі? Золотокрила мотилька упивається солодощами цвітів та й не зважає на те, що не раз отрую може спити. Льоля потурала серцю!..
Другий акт любовної драми не укрився вже перед графом К. В ньому закипів пристрасний гнів супроти невдячної й невірної супруги. Зрада, заплачена любов’ю і добротою, боліла й соромила його. Він прогнав від себе Льолю, а вслід за тим постарався й о розвід.
Мов степовий сугак, опинилася тепер Льоля на вольній волі. Одинока її надія, Едгар, відцурався від неї. Вона почула себе круглою, немічною сиротою. Бо і що ж їй, бездомній, на світі робити? Працювати не вміє, не привикла і не хотіла б, а першого-ліпшого місця не візьме, бо і тяжко, і соромно. Без довшої надуми вибрала вона собі ту дорогу, що нею пішли вже тисячі товаришок подібної долі, дорогу, що її промостили неслушні моральні відносини суспільності. Она пустилася на легкий хліб, оплачений тяжкою неславою…
Як у старій немурованій криниці помутить хто воду, то вона не придатна до пиття, докіль не осядеться, так не придатний до життя був граф К., доки час не втихомирив зворушених пристрастей. Голос любові до невірної Льолі мучив його найдовше. Нарешті й він затих. Граф К. не приписував собі найменшої вини. Після його думки Льоля повинна була його вірно любити вже для самої ласки й доброти, з котрою він все відносився до неї, «простої» дівчини. Тим вірнішу любов - гадав він собі - була вона йому винна, коли стала його жінкою. Звичайно, чоловік собі не воріг. Навіщо мав би граф К. сам себе обвиняти? Тож і зживався він удруге зі своїм вдовецьким станом. Та тепер стало чогось німо, глухо і сумно в його домі, так як у густому лузі, коли не стане в нім пташки-щебетушки.
Одного вечора граф К. знов вийшов під одинадцяту годину на місто, щоб своє вдовецьке спання проміняти на інше. Знов переходив він байдужно через вулицю, що перед шістнадцяти літами здарувала його пам’ятним дарунком. Тут замітила його жінка, що походжала собі сюди ще байдужіше від нього. Вона зближалася до нього нарочно. Він станув, оглянувся і поспитав її, чи далеко мешкає та чи може йому товаришити.
- Ходіть, пане, недалеко, під другим числом сеї вулиці,- відповіла вона з усміхом.
Ледве вислухав цю відповідь граф К., як ноги і сила стали виповідати йому службу. Голос тої жінки був для нього громовим ударом. Страшно застогнав, неначеб пекольні вогні в ньому розжарілись, проговорив тихцем слова:
- Це Льоля... Льоля... ах...- І повалився вже без життя на хідник.
Льоля - то вона була - зареготалася байдуже й побігла дальше людей зустрічати…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На другий день стояло між посмертними оповістками в часописах:
Графа К. постигла вночі на вулиці М. нечаяна смерть.
Відень, 3-го падолиста 1897
ПОЕЗІЯ
СВІТЛЯНІЙ ПАННОЧЦІ ОДАРЦІ, ДОНЕЧЦІ СЛАВНОЇ АВТОРКИ «ШЕСТИКРИЛЬЦЯ» В НЕЗАБУДЬ
Та кувала зозулечка, де би не кувати!
Віді буде за Одарков мамка банувати!
Ой не буду, моя донько, не буду, не буду,
Ти за гору, я за другу - за тебе забуду...
Бо кувала зозулиця в кожнім закамарку:
Нема в світі над то личко, нема над Одарку!
Бо кувала зозулиця за лазом, за лазом:
Недалеко вже миленький, лиш за перелазом.
Бо кувала зозулиця, сіла на барвінчик,
Недалеко вже миленький, купує перстінчик.
Ще вгадує зозулиця на тій полонинці:
То серденько Одарчине, то сонце у днинці,
Воно сіє яру весну в лісі й на царинці,
Розвіває холод-хмари на всій верховинці.
Ялося ти, Одарочко, верхами ходити,
Ялося ти, молоденькій, зорею світити,
Понад вівтарем любості весь гай чарувати,
На голубів пишнокрилих пальчиком кивати.
Перестаньте, ліси-води, на тот час шуміти.
Так як буде Одарочка за гору летіти.
Бо як буде Одарочка гору оминати,
Тото буде паніматка сльози обтирати.
Не дивуйтесь, паніматко, тій писаній долі,
З великого серця вийшли: Одарка і зорі.
Та кувала зозулиця, кувала й навроки,
Коби вдати заспівати, коби до притоки…
В Снятині, в андріївський вечір
дня 12.ХІІ 1925
СИВ-СОКІЛ
На крутій горі сив-сокіл сидить,
Очима кружить, далеко видить,
Очима кружить, гадками летить.
Гей дивиться він краєм-Дунаєм.
Краєм-Дунаєм Юра іграє,
На гусліх дзвенить, коляд співає.
А на Дунаю корабель плине.
А в тім кораблі гречная панна,
Пишная панна, красна Марічка,
В кораблі сидить, сокола бачить.
Стрільця із війни надівається.
А Юра іде, три дари несе,
Три даруночки, всі для Марічки:
Перший дарунчик - павяний вінчик,
Другий дарунчик - срібний перстінчик,
Третій дарунчик - срібну трембіту.
Павяний вінчик - та до вінчання,
Срібний перстінчик - до обмінення,
Срібна трембіта - до трембітання:
З крутої гори та й з Чорногори
Поза Підгір’я до схід сонечка,
На ріку Дністер - на ріку Дніпер
На вітцівщину - на Україну:
Що Юра спіймав буйного Тура,
Буйного Тура з-над ріки-луга.
Гей як затрубів та стрільчик Юра,
Всю кригу розбив й осідлав Тура.
Приймила дари гречная панна,
Врадувалася ще й зоря ранна,
Врадувалася у морі риба,
У горах зело, на ріллі скиба,
У степу трави й кожна могила,
Врадувалася вся Україна:
Що убив Юра гордого Тура,
Що трісли леди і ожеледи,
Що розтворились Турові тюрми,
Що колядують гусли і сурми...
Краєм-Дунаєм корабель сплине,
У Київ-місто сив-сокіл злине.
НЕДОПИСАНІ КНИГИ
В неділю рано кури запіли,
А ще раніше та й Юра устав.
Ой устав, устав, три свічці всукав.
При першій свічці коника сідлав,
При другій свічці у степ виїжджав,
При третій свічці вже конем іграв.
Хвалився Юра перед ворогом:
Мой, нема в тебе такого коня:
Золота грива землю укрила,
Почерленила та й побагрила –
Срібні копита в землю тупають,
Мармур лупають, церкви складають:
З трьома верхами, з трьома хрестами.
На першім хресті - сонечко в весні,
На другім хресті - місяць у креслі,
На третім хресті - зоря із моря.
Під кожним верхом стоять престоли,
На тих престолах червоні книги,
Писані кервов та й багнетами,
Шибеничками та й гарматами.
Бо що ж ви, книги, повістуєте?
Повістуємо та й бануємо:
Що є ще карти нерозтворені,
Що є ще церкви та й некінчені,
Що є ще книги недописані...
Що не всі свічки та й запалали,
Що не всі Юри та рано встали.
«ТА НЕ ДУМАЙ, МАРУСЕНЬКО…»
Та не думай, Марусенько, не думай, не думай!
Пшеничка ся уродила, як у полі Дунай.
А як будеш, Марусенько, думати, думати,
Буде твоя та й пшеничка в полі зимувати.
А у моїм городочку та виріс леночок,
Кобих така до роботи, як до співаночок.
[Ой] на горі жито, жито, а за житом вода,
Не дай личко цілувати, дівчино молода.
Не дай личко цілувати, з розуму ся звести,
Не дай свою русу косу без братів розплести.
Вітер віє, вітер віє, березов леліє,
Але гуцул миски миє, гуцулка не вміє.
Ой кувала зозулиця та ліси точьила,
А відків ти, дівчинонько, чи не з Яворова?
Ой зацвіли черешеньки на цілу долину,
Била мене моя мамка через легінину.
Ой кувала зозулиця, кувала, бінчьила,
Уже бо ся багачеві співанка скінчила.
Сидить котє на воротіх, на вітер си здуло,
Я би сесе не говорив, якби так не було.
ПАРАСКА
Та кувала зозулечка межи бодяками,
Кличе мене Парасочка білими ручками...
«Негаразд ми, файна любко, та й тебе любити,
Бо у мене лиха жінка, буде мене бити...»
«Та не бійся, мій любчику, вінчаної жінки,
Знають її всі річеньки та й усі зарінки...
Знають її всі долини, та й всі полонини,
Й густі корчі ліщинові, холоди крушини...»
«Бодай би ти, Парасочко, легенько ходила,
Що ти мені та й сліпому очі відтворила...»
Та й пішов я до Параски лиш голі два разки,
Вона мені показує всі три перелазки:
«Оцим будеш приходити, оцим відходити,
А цим будеш утікати, та як муть ловити!»
«Най тобою, моя любко, опир возить лати,
Бо ледви́ я через тебе удержуся хати…
Бодай би ти, красна квітко, голубенько цвіла,
Що ти мені в хаті любість та й заколотила!»
ПОЕЗІЇ В ПРОЗІ
ВЕСНА
Зелена левада вкрилась цвітками, гей дівчина-красавиця. Золоті метелики упиваються медом, а сонечко своїми проміннями, мов легіник, скобоче та цілує леваду. Легкий вітрець перечиться з сонцем, прилягає ід квіточкам та й собі їх цілує.
По леваді проходжується її власник, пан в дорогім одінню. Йому забаглося вибудувати тут літню альтану, де би міг собі вигідно сидіти і вдихати пахощі весняних цвітів. Найкраще під альтану видалось йому місце під калиною, що неоподалік зазеленіла. Він прямував туди. Під калиною розстелився зелений барвінок на якійсь могилі, над котрою клячить похилена, стара бабусенька в латаній свитині.
Вона цілує барвінок та зрошує дрібними сльозами. Чудова весняна краса не сміється до неї, тільки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не ясніє, тільки червоніє.
- Доню моя,- голосить вона,- обізвися з сирої могили до мене. Навіщо ти на отсій калині життя собі відобрала? Із-за неслави, що її заподіяв тобі отут на роботі пан? Що неслава? Я б підпору тепер з тебе мала і з голоду не вмирала б. Ти ж не винувата.
Пан почув виразний плач бабусі і віддалився.
Він не будував уже на цім місці альтани...
ЗАМОРОЖЕНІ ФІАЛКИ
В дівочому городчику зацвіли фіалки. Весняний мороз не пощадив їх, заморозив. Чого вони так вранці яр-весни процвіли? Чого тим молоденьким красощам тепер нидіти, погибати?
Вони померзли... Дрібнесенькі листочки їх цвіту упали на землю. Їх покрили кришталеві крапельки зледоватілої роси. Тепленьке сонячне проміння не верне вже їм життя. Вони не уквітчають уже дівочої груді, не загріють молодечого серця, щоб проспівало вогненну пісню вірної любові. Холодний легіт розвіє їх по садочку. Вони зів’януть, зчорніють, загинуть навіки...
Так погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапельками. Їх не розтопить уже ніякий огонь...
ЛЕДОВІ ЦВІТИ
Зимою віконні скла - то справжні грядки. Мороз по-майстерськи мережить їх різними цвітами. Приглянешся їм, то і забудеш про зиму. Май у чудових своїх красках стане тобі вмить перед очима.
Нараз покажеться блідий сонячний промінь і скошує ці цвіти. Вони тануть, тануть та й котяться водотоком додолу. На їхньому місці остаються лишень мрачні смуги...
І людська уява квітчається не раз квіточками мрій та й заслонює перед умом справжній, холодний світ.
Та от засвітить світло дійсності, і маєва краса меркне, щезає, тільки сльози з очей кануть та кануть...
ПЛАЧ ЦВІТІВ
Весняна роса - то сльози цвітів.
Коли в старину забив їм воріг їх матір, царівну-русалку, тоді віддзвонили вони своїми чашами-дзвінками похоронну, жалібну пісню, заплакали ревними сльозами й присягли ніколи не забувати своєї дорогої пістунки.
Звичайно як сирітки. Куди їм мститись!?
Вони вірні своїй присязі: все святкують це сумне свято, все у них кануть сльози.
Сльози - то одинокий цілющий лік на їх пекучий біль.
Вбивник їх матері, земний цар Змій, упивається їхніми сльозами та й глузує з них.
Сердешні ці цвіти!..
Й ніжні цвіти України поминають сльозами насильну смерть своєї неньки. Душогубець, їх ворог, скошує ці повні сліз чарочки собі на напиток.
Його не лякає плач цвітів!..
МОРЕ
Я бачив море.
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве.
На його безкрайому дзеркалі хвилювали могутні хвилі. Ті сердиті смертоносні хвилі чогось-то подобріли. Привітні й ласкаві вони були. Не піднімалися високо, не клекотіли, не розбурхувалися.
Вони тільки шуміли з повагом.
Дивний їх той шум!
Станеш йому прислухуватись, то й почуєш в ньому пісню-жалібницю; почуєш, як розмовляють многострадальні лицарі в могилах, як грає тужну пісню кобзар, як кигиче чайка.
І розстелиться перед тобою безмежна країна із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами,- й важко тобі стане.
І ти до великого моря докинеш ще одну краплю, ще одну сльозу...
Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що переймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька...
Я бачив море...
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве...
ОБНОВА
Як тільки весна сказала «добридень» сонній природі, так сейчас ворухнулась всяка животина до нового, вольного життя.
Безлисті дерева убираються в пахучі зелені шати та й свобідно з вітром розмовляють - нові думки укладають.
Заморожені корінці ростин відживають, цвітом понад землю виринають й медовими пахощами до вольного життя підбадьорюють.
Заковані ледяними кайданами ручаї скидають свої окови і журчать веселу пісню свободи-волі.
З їх співом лучиться і щебіт вольних пташин, і розговір обновлених ростин в одну чудову живучу мелодію, що нею упивається на синьому безмежному небі благодатна дуга-веселиця.
Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь-Україну своїм благодатним привітом «добридень»?
Коли розкуєш її кайдани, обновиш волю?..
СИМФОНІЯ
Під стріхою вбогої хатини звисає ластівчине гніздо. В ньому молоді ластів’ята квилять щозмога. Мати тих маленьких безбатченків полетіла за поживою і забарилася. Де її тепер знайти корму, коли вся комашня із голоду погинула?
Вона все ж таки летіла й гляділа, аж поки з утоми та голоду на землю не впала. Голодний собака пожер її враз із пір’ям.
Сирітки ластівчата уставилися із роззявленими дзьобочками при отворі гнізда, добувають послідніх сил і голосять: «Нене, ми голодні!»
На край села - на цвинтар понесли грабарі жінку, що померла на голодовий тиф. Вона ходила від хати до хати, щоб для діточок дещо випрохати, та й дармо. Тяжкий рік, голодний рік - та й тільки. Вертала вона без хліба домів до діточок своїх, бідних сиріток-безбатченків. Та не вернулась, на дорозі впала. Її понесли грабарі.
А діточки її маленькі пручаються під стріхою, на приспі. Їх сухі личка умились сльозами, і тому виразніше видко їх жовту, напівмертвецьку краску, вистаючі кісточки.
Своїми вимоклими оченятами дивляться вони одним тягом на вулицю й - начеб вторували ластівчатам - кричать в’янучим, слабим голосом: «Нене, ми голодні!»
ГЕРДАН
Вона нанизувала гердан! Дрібнесенькі, як мак, криштальці насилювала на шовкові ниточки... Звільна, спокійно, рівно насилювала різнобарвні самоцвіти...
Вона нанизала його до краю.
Тепер мерехтить він на її русальній русі косі... той гердан...
Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.
Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє - цвітом надії процвіта, той огнем жаріє - прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла - могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить - він долі-волі добува,- а той... той останній там на краю проміння ідеї розлива...
Дивлюсь на його... на той гердан; дивлюсь та й бачу... кого?.. його чарівну основу - її... живучий Гердан!..
Дивлюсь... завмерле серце ожива, рій думок надлітає... і я собі берусь нанизувати гердан!..
ОСІНЬ
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній дар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть... у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки - доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять,- бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-нараду ясному сонцю. Ще день, два дні - і вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою міць, із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.
Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.
Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його... свій рідний край й вибираються в світ за море... далеко-далеко ... до Америки мандрують - на чужині шукають долі-волі.
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
ВЕРБА
На широкій млаковині виросла верба.
Її ніхто не плекав, не доглядав - сама вона виросла.
І старенька вже вона собі. Самою опоною тільки держиться, бо в середині дуплава, зовсім дуплава. Де вона ж таки не подається. Щороку виростають з її кучерявої голови нові віти.
Збиточний вітер знущається над нею; безупину хилить її гілля до самого долу. Невдячна пташина вигрівається по її дуплах і обкидає її за це гряззю. Забагливі людці деруть з неї кору собі на іграшку, немилосердно деруть... Хто хоче, знущається над нею.
Другі дерева споглядають із глумом на неї з плодовитих горбів. А їй про те байдуже. Вона з ніким не перечиться, нікому не супротивиться - нишком заплаче та й тільки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неї чудна вдача!
Вона знає, що плачем не добуде собі луччої долі,- як не добула її безталанна Україна,- та все-таки залюбки плаче...
Дивна собі тая верба! Не правда ж, дивна?..
СУМНО ОДИНОКОМУ
Сумно одинокому сонцю у безкраїх облаках. ІЦо тільки навернеться ід котрій зіроньці, так сейчас вона тахне, гасне, щезає з-перед його гарячого лиця. Що тільки надлетить у полуменях гарячки ід тьменній ночі і в обіймах приголубить її хоче, утікає вона яркою блискавкою, не глянувши йому навіть в лице. І з досади плаче палке, гордовите сонце ранньою росою.
Ні з ким йому погуторити, ні з ким в парі погуляти...
Сумно йому, одинокому...
ЩОБ НЕ ТІЇ ГОРИ
Щоб не тії гори, не тії верхи, то і кривди менше було б гуцульській сіромі. А то заступлять собою світ божий, що сидиш, гей у неволі.
Усадовились собі велетнями довкола та й ні на ступінь не поступаються, гордовиті. Найкращим повітрям вони віддихають, пахощами цвітів упиваються, в дорогі шати вбираються, не живуть, а раюють.
Смертоносні громи, градовиті, чорні хмари, непрозримі мряки, все вони додолу відсилають. Благодатному сонцю по правді світить не зволяють. Від раннього рана до самого вечора гріти б йому їх товстенькі хребти, а долішню прогалину хіба мимоходом в полудень.
Кривда долішній сіромі.
Вона гарує-працює більш спромоги своїх слабих сил, та й признаки не слідно. Тьмою-мряками оповита коротає у неволі свій короткий вік, і сонцю не спроможно розігнати ті мряки, розкувати кайдани, нагріти студену країну.
А вони вилежуються собі - ті безжурні гори, вигрівають свої пикаті, набресклі лиця, висипляються досхочу, а проспавшись, числять зорі, гей золоті сороківці…
Ех, щоб не тії гори, не тії верхи, не мозолили б ріки, віками їх підмиваючи, не мутилися б їхніми трупами, а чистенькі, веселі у море плили б і сонячні проміння мали б у себе на купелях від рана до вечора!..
ВОНА
(Нарис)
Горіла, як царівник над рікою.
Ой, чічко солоденька, забув бих ті швидко,
Аби з мого подвір’ячка на твоє не видко.
Бодай тото подвір’ячко вогнем ізгоріло,
Щоби мене, файна любко, к тобі не кортіло.
Як калина, малиною крашена; брови шовкові, очі, гей очі - чорні, як темінь, така глуша, такий туск коло тої хати з тополями, бувало, як переходжу.
Струнка, бо ж струнка, а очі - та ж в них переливаються усі світи для мене...
Така весела, та пишна, та мила, як весна у маю, а ті очі, як блискавиці, що потинають зразу ж...
Так до мене щось кличе, як тоту спрагу до тої водиці, що на горі з каменя на сонці перлами розливається.
Тужу жагуче, щоби сказати тобі найщирші слова, які маю сказати, але не зважуюсь, що ти сміятимешся...
Не зважуюсь з остраху, що їм не повіриш.
Називаю тебе грубими іменнями, бо скриваю своє серце, рву свій біль...
А біль лишається вічно свіжим від твоїх очей...
А усміх твій блимає, як один великий сумнів...
Тужу жагуче, щоби відійти від тебе, та знаю, що все верну.
О мріє моя! Любове! Яка ти сильна! Даєш життя і відбираєш…
ТВОРИ ДЛЯ ДІТЕЙ
НЕЗАБУДЬКА
(Казка)
Коли люди стали ненавидітися і теряли людське серце, тоді зійшов ангел доброти на землю.
Тепле літонько розкошувало на землі. Людська праця, засіяна навесні, доспівала на потіху працьовникам.
Уквітчаний добродійним вінцем, ангел станув на просторій ниві багача. Вона аж стогнала під тягарем буйних плодів управленої ріллі. Побіч неї тягнувся вузенький кусник поля, що приналежав до вбогої людини. На ньому було майже пусто. Засіяне збіжжя зниділо, зрудавіло на безплодній глині. Звідки ж убогому управити свою ріллю, чим йому добре її обробити, коли в нього нічого немає?
І глянув ангел на ниву вбогого, і сумно йому стало. Він взяв із свого вінця синю, як облак, цвітку і засадив її на полі багача.
- Цвітко,- сказав він,- ти пригадуй багачеві, щоб не забував на вбогого.
То проговорив і полетів вгору, високо...
Цвітка в одну мить розрослася по всіх багацьких полях. І здивувалися багачі, коли її увиділи. Вони чогось добріли на її вид.
А вбогі прозвали її незабудькою.
РОЖІ
Навесні в діточому городчику раз розцвітались рожі. Їх пупіночки розвивались помаленьки під благодатним впливом сонячного проміння. За два-три дні вони стануть окрасою городчика. Їх пахощі розіллються далеко.
Та не всі пупіночки розвинулися, не всі розцвілися. Одні з них змарніли і зниділи. Немилосердні усільниці їх понищили.
Бідні вони, не правда ж, бідні?
Так само марніють вранці життя свого діточки, що попадуться під вплив приміру лихих людей і наслідують нерозважно їх нечесні вчинки.
Бідні тоті діти!..
МУХА
В закутчику під стелею тріпонеться в павутині муха. Кроволюбивий павук прибігає, проколює її і висисає кров з неї.
Дурна та муха! Не сміх, не сором то їй у сіть впадати, коли у неї здорові очі?
Вона була думною із-за своїх очей, їм самим лишень вірила і літала, куди лишень її забагливість веліла.
Не вірте, діточки, замного своїм очам, не підчиняйтеся забаганкам вередливої лакомості, а слухайте старших, щоб і ви в сіть мимоволі не впали.
СЛЬОЗА
(Різдвяна казка)
Скільки разів возьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити о милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.
- Ненечко дорогенька,- лебеділа Маруся,- нині святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лекшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечір разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передучора ви самі про те згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви вже кажете, що навесні мож буде її викупити, то вже най і так було би. Заробимо й викупимо, коби здоровля. Позвольте ж мені, ненько, з нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди радили, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я борзенько вернуся.
- Та студінь надворі,- простогнала Кравчиха.
- Я ваші чоботи взую - хоч великі вони, але я соломою випхаю. Добре, ненечко?
- Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студінь - сніги…
- Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.
Вже не мучила дальше питаннями хорої матінки, тільки зробила, як думала: накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала. От вже таки добре з полудня. В зимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й вже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею ід неньці полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стежками піду, то скоріше зайду»,- думає собі. А тут сніг засипав стежки, що й сліду не видко. Їй про те байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг йде та йде, а мороз бере дужіше, чим рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діраву, стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник-сніг сиплеться у її подерті чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й вже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чолі виступив піт і в тій самій хвилині замерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Дрожачий голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько приодітий чоловік перейшов случайно коло неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе зайде у твому ледарстві»,- сказав він та й пішов дальше, значить, не доміркувався Марусиного безвихідного положення. Її ридання стає щораз тихіше. Студінь для неї меншає. В її серці робиться гарячо, любо... Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обіймає вона її за шию та просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а лекше вам стане».
Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. В селі радість, гомін. Вечірні світла так і сяють на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг йде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні вогонь не береться. Тому чимало здивувався, коли нечаяно побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу.
- Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи.
- Я не звичайна пластинка, я сльоза.
- Сльоза?! - повторив ангел.
- Я сльоза вбогої дівчинки Марусі,- говорила дальше пластинка.
- Тої Марусі з синіми очима?
- Так. Ті сині очі зронили мене он там в полі серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає небога. Поратуй її, ангеле! Це ж вечір радості - не смутку, терпіння, смерті!
- Добре, сейчас,- відказав ангел.
Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. Послушний вітер поніс чим скоріш пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір’я, щоб повеліти слугам внести житняний сніп до хати. Вітер приліпив пластинку на його лиці. Він увійшов з нею до хати. Зачалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напитків.
Пластинка стопилася і потекла сльозою прямісінько в пугар, що в нього наливав собі вина господар-багач. Він випив налите вино, а з ним і Марусину сльозу.
- Недобре се вино,- сказав він,- навчу я того купця, щоб знав, яке вино мені дається! - Сказав та й посумнів чогось-то.
А родина п’є те саме вино та й нахвалитися не може.
Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати.
Вже з півгодини минуло, а він ще не вертається.
- Де отсе пішов батько? - питаються себе здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.
- Се Кравчишина Маруся,- каже він до родини,- трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертався з міста. Стояло, біднятко, а я думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мене заболіло за нею серце, тим і побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, ніби плаче, та й то вже останніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її.
- У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити,- порадила жінка.
На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті і розповідала, як орудувала в місті.
Зворушений багач занявся хорою вдовою, як би своєю матір’ю. До себе враз з донечкою забрав і хліба й до хліба всього дав. Хора Кравчиха трохи підвелася з ліжка. Вона об усім дізналася від багача. Її очі сльозами зайшли. То сльози радості й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:
- Ненько дорога! звідки се для нас добро взялося? Чи не сон се?
- Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло сю людську ласку.
- А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла загріти.
- Ти ж і загріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.
І досі ще ніхто не знає, що то все зробила Марусина сльоза.
Друкований текст для вичитування взято з: Марко Черемшина. Новели. Присвяти Василеві Стефанику. Ранні твори. Переклади. Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія. Листи. Київ, «Наукова думка», 1987.
Серія «Бібліотека української літератури»
Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як
Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.
© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021