ПЕРЕКЛАДИ

Еміль Золя

БАНКРОТ

Робітники, що прийшли досвіта до фабрики, застали в своїх робітнях студінь, начеб їх демон смерті уповив своєю тінню. В одному куточку просторої робітничої салі споглядала вгору понуро та сумно велика машина враз із своїми залізними колесами та сталевими раменами. Глибока меланхолія пробивалася по мертвому, непорушному великані, що своїм гряском і стукотом, неначе ударами живчика тяжко працюючого титана, давав знак життя фабрики.

Властитель її отворив двері своєї контори.

- Дітоньки, нині нема ніякої роботи. Нові замовлення не вплинули, а давніші відкликано назад. Весь склад товарів тяжить на моїй голові. Грудень, на котрий я покладав надію як на головний сезон, руйнує мене дотла. Я мушу застановити роботу.

Він глянув на робітників, що зблідли перед маревом завтрашньої нужди і поглядали на себе затривоженим поглядом. Його голос дрожав від глибокого зворушення.

- Я не егоїст, дітоньки, але моє положення так само страшне, як і ваше. У вісьмох днях я мав страти до 50 000 франків і доконче мушу роботу застановити. Не маю тепер шелюга в кишені, не то, щоб я міг на п’ятнадцятого всі належитості позаплачувати. Ви бачите, я говорю з вами, як приятель з приятелем. Позавтра прийде сюди судовий екзекутор. Я не винен тому, не правда ж, дітоньки? Ми боролися до останнього. Радо би я вас задержав і надалі, але я зруйнований, я не в спромозі давати вам хліба.

І подає робітникам руку. Мовчки стискають вони по черзі ту подану руку, відтак стоять ще кілька хвилин на місці і люто споглядають з простягненими кулаками на порожні верстати. Звичайно в сю годину скрипіли пили, а в такт били їм молоти. «Банкрот» - се слово значить, що слідуючого тижня 20-30 фамілій буде мліти від голоду. Очі жінок набігають гарячими сльозами. Мужчини хотять показатись відважними і потішаються тим, що в Парижі ніхто з голоду не загине.

Коли властитель фабрики відійшов, розійшлись і вони по одному, пригноблені, німі, прибиті. Вони йшли з дому жалоби. Велика німа машина, що чорніється в тіні закутка,- се мертвець, по котрім вони носять жалобу.

По вулицях блукає фабричний робітник. Від вісьмох днів ходить він вже від дверей до дверей та шукає роботи, щоб зужиткувати свої сильні мускули.

Всюди для нього заперті двері - ні однісінькі не отворяться гостинно. З порожніми руками вертає він домів. Студений дощ паде та й паде. Париж нині понурий та сумний під покровом зимового болота. Робітник йде дальше помимо дощу. Він не чує студених капель, він чує тільки голод, пекучий голод, що лютує в його нутрі.

Заголомшений, спирається він на поруччя мосту, котрого палі розбивають на білу шумовину бистрі, з гуком плинучі хвилі Секвани. Він похилився наперед. Гра водних, запінених великанів манить його до себе диким, злобним шумом. Але він тверезий і тямиться. «Ні, з мене був би трус» - і поволі іде дальше.

Склепові вистави ювелірів кидають при електричнім світлі снопи іскор. Якби він вломився до тих виставок, то хоть би і трохи забрав, то все забезпечив би на довший час прожиток своїй родині. В їдальнях готелів світять лампи. Він йде попри цукорні і різничі склепи і пригадує собі, що він рано обіцяв принести хліба своїй розпукою прибитій подрузі і з голоду заплаканій дитині. Він не має відваги прийти додому і сказати їм, що він збрехав. Надармо клопоче він собі голову над тим, як би то їм сказати, щоби вони дальше терпіли і ждали. Ні, вони не можуть бути довше без хліба. Він, сильний чоловік, ще би видержав, але жінка і дитина слабовиті і хирляві.

Йому вже приходить гадка: просити о милостиню. Але скільки разів який пан або пані попри нього ідуть, і він хоче витягнути руку о милостиню, стільки разів рука його в’яне, слова просьби застрягнуть в горлі. Він стоїть, хитаючись. Перехожі пани обертаються і згірдливим поглядом міряють «запитого».

Жінка тим часом жде у дверях повороту свого мужа. Вона бліда, худа. Тоненький розіпнятий кафтан накриває по змозі її ніжну стать. Студінь просякла її судорогами. Все, що мала, вона вже заставила. Вісім днів безробітних випорожнило полиці. Послідні матраци продала гендляреві, лишилося лише саме покриття. Вона повісила його перед вікном, щоб вітер в хату не віяв, бо мала кашляє. А і вона шукала роботи, але надармо, вже стратила і кредит. Ні пекар, ні крамар не хочуть вже боргувати, а вона, бідна, не відважується навіть переходити попри їх двері. Пополудні була вона у своєї сестри, але і там нужда так велика, що їй сльози наплили до очей. При відході обіцяла вона їм кусень хліба, як її чоловік що заробить, та він не приходить.

Дощ потоком ллється. Бідна жінка втікає в хату, бо тяжкі каплі дощу падають на ню, і її тонка одіж пересякає водою. Від часу до часу перемагає її така нетерпливість; ремствуючи на непогоду, підходить вона аж на ріг вулиці та виглядає мужа.

Перемокла, вертається знов і сушить мокру голову обома руками. Перехожі, що спішаться кудись, тручають її. Боязко тиснеться вона до стіни, щоб нікому в дорозі не стояти. Їй здається, що ціле місто із своїм блиском, гамором і брудом на ню напосілося.

Недалеко від неї є склеп з печивом; вона видить там сплячу дитину. Яке воно щасливе, а у неї? Нарешті узріла вона свого мужа, що волікся поволеньки. Прибігає до нього. «Но?» - шепче дожидаючо. Він похилив мовчки голову, а вона тоді поволі слабим ходом пішла сходами в хату.

Маленька не спить. Вона пробудилася і задумалася, споглядаючи на догоряючий поломінь лампочки. Страшні гадки малюються на завчасу дозрілих і зів’ялих чертах тварі семилітки. Садовиться на край скриньки, що їй служить за ліжко. Маленькі ніжки дрожать, а дрібненькі, сухі ручки держать накривало над грудьми. Вона задумалася. Забавок не мала. До школи також не може ходити, бо не має черевичків. Вона пригадує собі, як то її не раз мати провадила на прохід у сонячний день! Але то вже давно було. Вони вже випровадилися давно з того помешкання, а тут їй все здається, якби через хату віяв вітер, зимніший від леду. Вона тут голодна і думає над проблемою, котрої не може розв’язати. Чи се кожний голоден? Бідненька думає, що причина докучливості з голоду в тому, що вона ще маленька. Старші, здається, вже привикли до того. Мати десь добре знає, що кожний голоден, але вона таїть се перед дитиною. Коли поважиться на се, то, може, і запитається матері, хто, властиво, людей на світ приводить, щоб вони голодували. У них у хаті все таке старе, бридке... Подіравлені меблі, лисі стіни, ціла, відражаюча нужда пивничних і стрихових мешкань. І видиться їй, начеб вона бачила в сні теплі покої і гарні меблі, і замикає оченята, щоб знов мріти.

Проміння, що втискаються через повіки до оченят, становляться золотим облаком, і вона хотіла б ним уповитись. Але вітер віє у вікно і так її морозить, що вона знов починає кашляти.

Її очі заходяться сльозами.

Звичайно вона лякалася, коли осталася сама в хаті, але тепер - вона сама не знає чому - про те їй байдуже. Від вчора не їла нічого ще, то гадає, що мати пішла хліба принести. Та гадка бавить її. Вона покрає той хліб в дрібненькі куснички і кусник за кусничком їстиме уважно. Ах, то буде гарно!

Мати вернула, батько йде за нею на пальцях. Нетерпеливо глядить вона на руки їх обоїх. Обидвоє мовчать, а дитина за хвилечку співучим тоном проголосила:

- Ой голодна ж, голодна я!..

Батько повалився на крісло і заслонив собі лице обома руками; тільки понуре шльохання виривається з його уст. Мати укриває сльози. Вона накриває дитину старими шматочками і приговорює їй, щоб була чемною і спала спокійненько. Але дитина, що від студені дзвонить зубами, зібралася на відвагу. Тонесенькими рученьками обнявши матір за шию, питає вона тихесенько: 

- Скажіть мені, мамусенько, чому люди голодні?

Оттон Канов

CYCLAMEN EUROPAEUM

То було ще літо.

Гарячі сонячні проміння позолочували кришталеві крапельки роси на кождому цвіточку, на кождій зеленій билинці. Неначе спросоння журчів ручай свою чудову мелодію, а його хвилі гуляли по жемчужному камінню та цілували русалчиними усточками надбережні синьоокі цвіти. Птички не вгавали - виспівували свої пісеньки, пестрі метелики літали за медом із цвіту на цвіт та суперничали із завзятими робітницями - пчілками.

Кождісінька животина спочувала себе щасливою, бадьорою.

З глубини своєї божественної душі споглядала довго мати-природа на свою пишну дитину-землю.

З її всевидючих очей плили проміння любові.

Та коли ж вона споглянула у вічність незміриму, тоді зайшли її очі сльозами, у нутрі її душі розжарів біль: вона побачила смерть свого пістунчика-любимця. Вона почула шум і гряск бурі, що лютувала лісами та безладно розкидала-розвівала листя й цвіти. Вона спізнала смертоносний мороз, що нищить пахучу принаду цвіток, прогонить щебетушки-птиці з країни краси та заковує золоті хвилі у ледяні кайдани. Вона пізнала лютодора-зиму й тому плакала, тому розжарів біль в її серцю.

Нараз же засіяв у тому зболеному її матерньому серцю ясний промінь божого пізнання і просушив її заплакані очі, а душу її осіяв блиском супокою.

Її дитина, країна краси, не вмре страшною смертю, не піде у темний гріб та під ледяні кайдани.

Вона сягнула рукою до скрині своєї всемогучості і взяла з її лона cyclamen, ніжну, принадну ароматичну цвітку. Легесенько піднесла вона її до своїх непорочних усточок, і в одну мить закрасив святий усміх блаженне обличчя матері матерей.

Вона знала чаруючу силу сієї цвітки. Той цвіточний чар заколише її пістунчика-дитину до любого, безжурного сну забуття на коротенький час.

І розрісся cyclamen по всій красавиці землі, і впоїв її чарівними солодощами забуття.

І помалесеньки пропадала літня розкішна краса перед очима засипляючої дитини. Злегонька переходила зелень в золоту, багряну краску.

Сонце поринало теж помалесеньки. Воно освічувало ще пістунчика, що в багряних шатах яв мріти, засипляти.

Тихенький відгомін співу доходив до ушенят сонного дитяти, а мряка зорею зависла над його зажмуреними очима.

І заснула красавиця земля сном забуття під вірною опікою печаливої природи.

Хай тепер лютує собі буря й мороз, хай тепер люта смерть накриває собі любимця природи безпощадним своїм білим покровом. Він спить благим сном і мріє про воскресіння.

Жюль Ренар

ЛЕБІДЬ

Він совгається білими санками від хмари до хмари. Він гине-пропадає за темрявими хмарами, що у воді являються, колишуться та й щезають йому з-перед очей.

Одної з їх йому бажається.

Він прямує на неї дзюбком і в одну мить зануряє у воду свою сніжну шию. Відтак винуряє він її з води точнісінько так, як винуряє панночка свою білу ручку з рукава.

Своїм нурком не вдіяв він нічого; глядить ще раз додолу: зворушені хмари щезли.

Він на хвилинку розчарувався; хмари не дають йому довго на себе ждати.

На дні, де водяні хвилі завмирають, являється вдруге одна хмарка. Прямісінько до неї веслує на своїй легонькій подушечці лебідь і сейчас коло неї опиниться.

Та хіба лишень її суєтну відтінь він спіймає і загине, мабуть, із-за розчаровання, ні одної хмариночки не спіймавши.

Але що оце верзу я?

Скільки разів він пірне у воду, стільки разів видобуває він з намулу наверх одного водяного червачка.

Та й і товстенький він собі, як гуска!

Роберт Шай

МОЛОДІСТЬ

Була собі раз королівна, та така красна, що аж серце краялося на згадку її будучої старості. Королеві сказав про неї один мудрець таку тайну: «Вона останеться все молодою і кождого дня краснішатиме, наколи лишень не побачить, як в’януть живучі сотворіння». Тим-то і велів король вибудувати огород на острові серед безкрайого моря і привозити туди кождого ранку свіжі весняні цвіти для королівної. Тільки молоді дівчата й хлопці мешкали з нею на тім острові по королівському указу. Арфи, флейти та скрипки вигравали їм весь божий рік; їх тамошне пробування - то низанка радощів. Одна лишень турбота зустрічала там не раз в році королівну: густо-часто розлучалися з нею за покотом її співжителі, не знать, для чого й куди.

Одної весни прийшов на острів чудово гарний молодець. Королівна полюбила його горячо, а він її теж. І довгі роки були вони щасливі й любилися щораз то палкіше. Але одного ранку сказав її милий: «Мені б з тобою безпремінно розлучитися».

Поцілуями та слізьми спирала вона його завзято.

Він остався ще один день, відтак і другий, третій... тому що вона його так дуже молила-благала. Але раз вранці запримітила вона в його кучерях срібний волосок. Перелякана поспитала, що б се воно значилося? Він поблід і з плачем пригорнув її до серця.

Як обоє виходили відтак із своєї палати, повіяв студений вітер. Рожі в огороді пожовкли, а зв’ялі їх листочки впали на землю.

Миленькі станули над джерелом ручаю. Королівна схилилася додолу і побачила, що її руса коса, як сніг, біла.

З кущів вилетів тоді пестрокрилий птах, що співав якусь незвичайну пісню. Він полинув у ясний блакит неба і полетів горою понад море...

НАПЕРЕКІР ДОЛІ

Так і стояла перед нами вічність зі всіма своїми годинами, без числа, без краю.

Так і стояли супроти нас весняні та осінні ночі й дні, без числа, без краю. Гороїжились супроти нас години гіркого горя-труду, і мерехтіли перед нами ті розкішні, рожеві години.

Тільки тих годин, а ні одної з їх для нас! Ні одної...

Нам обоїм ні однісінька не була присвячена...

Але ми силоміць вирвали вічності одну годину і - вона була наша.

З перстеня світу вирвали ми одну перлу.

О прегарна ти годино, о перло...

ДОБРИЙ РАНОК

Сьогодні кинув мені ранок на ліжко золотий сніп! Мій ранок ніколи не скупується. Блискучі думки він мені підкида, самі нові, жемчужині, кружляючі думки... Все він щедрий і багатий. 

Молоденький ти ясний ранку, який же ти добрий! 

Із пухких хмар, з пав’яних очей, з діточих кучерів, з лету ластівки, із всіх чистих вишин кидаєш ти мені ніжні снопи, гей пір’я, легесенькі, золоті снопи небесного, все молодого сяйва! 

Богдан Єлінек

ДІДУСЬ

Все у сні його бачила. Її бліде личко паленіло; вона усміхалася, мов левада навесні, її устонька лебеділи: «Дідусеньку мій!» І вона упивалась дальше солодкими, золотими мріями.

Була то собі убога хатина, що в ній двоє їх жило. Похилилась на стареньку, суху вже яблуню та й підпираєсь нею, як сивий дідусь костуром; а дрожала, бідненька, дрожала від вітру, гей той дідусь, що йому приходиться втеряти послідну підпору.

Коло постелі стояв старець. Худі його старечі руки дрожіли, неначе ті струни, що їх злегонька доторкнеться смичок, а на рісницях звисали сльози, як роса на біленьких весняних цвітках. Отак кождого ранку споглядав він в бліде, зболіле личко своєї внучки; не говорив нічого, тільки засилав догори мольби, тихі мольби, гейби розговір цвітів. Він жалував її будити. Вона ще щасливіше усміхалась по його поцілую, а її грудоньки піднімались від тихого, сонного віддиху.

- Анежко!

Анежка на сей дідусів поклик й очка не розжмурила. Але бо ж й дідусь не проговорив голосно її імені; він шептав його так, як колись ще замолоду прошентував при зустрічі ім’я свої дорогої жінки, що її давно вже сира земля вкрила.

І знов помаленько підіймав він свої старечі та дрожачі руки, злегонька гладив смичком по своїх гуслах, і з милозвучних струн линула пісня любої надії та й стелилася на подушечці біля личка Анежки. А дівча прижмурювало оченята, напручувало білі ручки до дідуся, обіймало та й цілувало його до втоми. Тут і гинула пісня; інструмент падав на білу, постільну верету та й дзвенів, сердега, та такими звуками, якби до Анежки промовляла здалека краса, котрої вона не бачить, тільки чує.

Анежка нічого не бачила. Сьогодні давно вже, бо ще вранці-рано, вийшов дідусь нищечком із хати. Вона пробудилась, встала, сіла собі коло вікна та й притулила своє гаряче чоло до студеної шиби. Надворі брав мороз. Сонце розсвітало на хвильку тисячі ледяних кришталів, що то своїм теплом вертали Анежчиним очам потахший огонь. Вона вдивлювалась в ті ледяні криштали. «Боже! Боже! Що ж там за студінь! Де ж тепер мій дідусенько гріє своє старече, студене тіло?!»

Вона захиталася, по її щоках покотилася сльоза, впала на скло та й замерзла чудовим кришталом.

Нараз відчинились двері і хтось увійшов у хату. Анежка обернулася в ту сторону; вона вчинила то точнісінько так, як би й ми ворухнулись, наколи б хтось несподівано закликав нас по імені. Сильна, робуча рука вхопила гладоньку ручку дівчини:

- Ти плачеш, Анежко?

- Іване,- сказала вона і стиснула руку молодикові-легіневі,- о! твоя рука студена, там надворі мусить бути велика студінь! Не бачив ти мого дідусенька?

- Чому ні, бачив я його. За містом рубали ми лід на ріці, а він там грав нам на гуслах. Назбирав соломи, підстелив собі під брамою, сів та й грав, грав, щоб для тебе дещо заграв; хотів би, щоб ти була щасливою, Анежко!

- Щасливою? - мов сонна повторяла.

- Анежко! - просив недовірчиво й тривожно Іван,- покинь сум та тугу, дідусь і я любимо тебе, всьо дали б ми за тебе! Не зрошуй нам гіркими сльозами тої втіхи, що для тебе можемо працювати!

- Чи твоя матінка подужала вже, Іване?

- Вже єї лучче,- відповів Іван стиха.

- Ти щасливий, Іване, щасливий, бодай в части сплатиш довг свій, ти ще молодий; я нещасна, ах, дуже нещасна! - судорожний плач вирвався з її грудей. Іван обіймав її, поцілував та й чим скоріше вийшов з хати. Тяжко воно сльози придавити.

Сьогодні добре ішло нашому дідусеві. Як молодик, вертав скоренько з міста та й з усміхом споглядав на свої гусли. Так лишень споглядає милий на свою миленьку.

- Ой так, так, мої гусли, нині зварю я знов кавалочок м’яса та й крихіточку росолу для моєї Анежки; небожатко покріпиться, а то ваша заслуга, ви мої любимці! Чи ж не похожий я на стару жебрачку, чи ж не похожі ви на мою дитину? Хто ж би не змилосердився, як тільки побачить, що ви дрожите та плачете, гей полишене взимі наче немовлятко?! Трийцять і шість крейцарів!

І підскочив сердега-дідусь, мов семиліток хлопець, котрому батько вистругав із ліски коника.

- Ой гаразд буде сьогодні, воно покріпиться сьогодні!

Він ще більше прискорив свій хід; під ногами заваджав йому сніг, але старець не чув студені, правда, дрожав та тільки з нетерпеливості, що не зайшов ще домів. Прижмурював очі та й думав о своїм щастю, котре його в тій мірі рідко коли в році зустрічає. Був то празник для нього, коли ніс для внучки милостиню, празник, що за нього він гаряче молився. Інших свят-празників не знав він; нужда їх також не знає.

- Так, так, моя стара будко,- говорив сам до себе, коли вже узрів снігом привалену стріху своєї хатки,- те біле покриття личить тобі дуже, але ти вже старенька, старенька, небого, а в старих костях мало тепла; десь там студено моїй внучці, ой дуже студено!

Дідусь спішився. Його віддих кружляв довкола голови, неначе дим з люльки у того, що з неохотою вже курить.

От вже й узрівся дома.

«Мабуть, ще спить, мабуть, спить»,- думав собі дідусь і потихесеньки відчиняв низенькі двері. Обережно всунув голову до цвітнички, а побачивши Анежку, закликав:

- Поглянь, дитинко, що нині для тебе виспівали мої гусли; ходи до мене, ходи, тридцять шість крейцарів, то будемо мати празник!

І цілував дідусь Анежку так сердечно, що його замерзлі кості розігрілися.

- Так, так, мій котику; видиш, дідусь ще таки не зовсім ні до чого, доки буду жити, не умремо з голоду, не умремо.

- О, боже мій! - застогнала Анежка і притулилася до дідусевих грудей. Її личко поблідло ще більше.- О, боже мій! - простогнала вдруге; її устонька зачервонила із серця текуча кров.

- Не бійся, не бій, дитинко,- потішав її дідусь,- пан біг ласкав, от ляж, ляж собі, ти недужа, а надворі лютує зима, так, так.- Дідусь гладив внучку по лиці і помаленьки вів її до постелі.

- Будь спокійна, моя горличко, будь спокійна, не думай чорно про свою недугу, воно буде лекше.

Старанно накрив її аж по саму біленьку шийку, поцілував і відійшов. Анежка заснула.

Снилося їй тепер, що рожевий корч росте із її серця. Він борзо ріс. Тисячі вітей розпустив він у її нідрі; на кожній віті показались пупіночки, гей рубіни. З їх вилущувався листок за листком і жарів у її нідрі сонячним промінням. Дідусь приступив до постелі.

На сивих рісницях перлилися йому сльози; він схилився до неї, і тоді упала одна перла на кожний листок, на кожний пупінок.

- Дідусю, дідусю,- шепотіла Анежка спросоння,- так, так, то добре, воно холодить мене!

Дідусь віддалився; він вийшов з хати. Пупіночки розвилися в рожі, корч розрісся, тисячі колючок виросло на галузках. Кожний віддих ранив її серце.

- Іване, Іване! - проговорила Анежка,- ах, то болить, болить, вітер колючий корч хитає; о, боже!

Найбільша колючка застрягла в її серцю.

- Іване,- шепотіла Анежка, а кров потоком змочила її уста.

- Іване! - В її голосі була смертельна утома, крайня розпука. Тепер стало вже тихо-тихенько.

Студено було в хатині; старий стіл тріщав від морозу, а дідусів годинник став довго і неправильно бити години.

Анежка їх не чула - вона була нежива.

Старенька яблінка стояла тепер непорушимо. Здавалося, що вечором заснув вітер; ніхто не стрясав дрібного інею з її галузок на стріху хатчини. Гробова тиша залягла над нею.

В хатчині горів каганчик. На білому полотні лежала Анежка, в головах її клячів Іван і плакав гірко. Дідусь був тут також. Сидів в куточку, згорбившись; ні говорив, ні плакав. Довго держав в руках свої гусли, відтак кинув пальцями по струнах й шепотів:

- Вже не будете для неї співати, не будете, дітоньки!

Страшний стогін вирвався йому з грудей, а сльози не канули.

- Не будете співати, не будете,- повторяв знов і, натягти смичком по струнах, заридав.- А будемо тепер молитися за неї, дітоньки, молитися.

Каганець догорів. Тільки один той послідній тон гуслів дзвенів по хатині; відтак і він пропав-затих.

Минув рік. На гробах вже давно зів’яли цвіти, а на замерзлих вінцях, що рука приятелів на гробах своїх другів поставила, блищав іней та сніг. І на Анежчиному гробі був вінок. Уплів його дідусь, з міста ідучи. Кожного вечора повертав він на її гріб та й грав над ним на своїх гуслах таку гарну, тужливу пісню, яку ми не раз чуємо в просонню, коли наше серце пригнете туга за вічним, наймилішим скарбом. Він так молився за Анежку.

Іван забув про неї скоренько. Молоде серце, як та земля в пралісі: із порошинки зів’ялого цвіту виросте сто нових цвітів.

Сонце стояло в полудні. До села вертали робітники-зарібники; вони рубали лід під містком,- так як перед роком,- а дорога їх вела коло цвинтаря.

- Іване,- сказав один з них,- глянь, дідусь сидить вже там на гробі Анежки, а сидить тепер так тихо; чого би то замовкли його гусли?

- Най собі сидить,- відповів остро Іван,- старий жиє без надії, а забути про неї не може. Чого так заглядаєте на цвинтар?

- Ану, ходи, Іване, сьогодні студінь велика, ще, може, й заснув...

Іван мимохіть пішов за своїм товаришем. Прийшли на гріб Анежчин. Тут лежав зламаний смик, мошонка, а в ній тридцять шість крейцарів. Сьогодні був день роковин смерті Анежки; дідусь, мабуть, десь знов заробив собі на святочний обід.

- Встаньте, встаньте, дідусю,- приговорював Іванів товариш, підносячи старого; але дідусь не ворухнувся, його очі були зажмурені, а на рісницях замерзли дві перли, перші сльози по смерті Анежки. Одною рукою сперся на хрест, а в другій держав гусли.

- Він мертвий,- відозвався товариш Іванів,- віднесім його.

- Мертвий, мертвий,- повторяв Іван, утікаючи без товариша із цвинтаря.

Він чув голос Анежки за собою.

На небі не було ні хмариночки. Сніги покрились ледовою корою, що на ній ігралися ясні зіроньки наперекір сонячним промінням. І на віконці дідусевої хати іскрилися ледяні зіроньки. Серед хати стояв стіл, а на нього слали у білім полотні мертвого дідуся з гуслами.

Заснув, сердешний старець, граючи, молячись.

Йоганн Бойєр

ПОХІД ЖЕНЕ...

Похід жене по безкрайому степу, що іскриться рясними крапельками роси. Лицарі-їздці летять буйним вітром, випрямувавшись вперед на своїх сідлах. Вони чвалять далеко, до мети, до великого міста із золотоверхими вежами. Ще заким сонечко у море пірне, вони там мають добігчи.

Глядіть на їх, на це незвичайне військо!

Щораз то різніш чвалять вони вперед; слухайте, як земля стогне від ударів копит, як грива коней і буйне волосся їздців перечуться з вітром; глядіть, як їх очі вбилися у золотоверхе місто, в їх мету, країну визволення.

Хто з їх навіть і руки вперед випручив, начеб воно прискорювало похід.

Перед ними от там на дорозі є цвіточник-огород.

Вони не обминають його, а їдуть через остроколи. Зілля й цвіти топчуть, розмітують. Птички співають на кожній деревині - ні один не слухає їх співу. Краса сонячна сяє у різноманітних красках - ні один не спогляне на неї.

Кінь одної жінки втомився; він не в спромозі вже дальше бігчи. Жінка зблідла, витягає руку до мужа, що іде побіч неї,- він не бачить її. Вона обертаєсь до свого сина,- він відтручує її руку і жене вперед.

Всі чвалять вперед і не бачать, що топчуть безпомічну женщину.

Вперед, вперед!

По одному з їх - стар чи молод - паде з утоми. Упавшим ніхто не помагає. Батько топче сина; мати - питому дитину, брат - рідну сестру.

Скоріш, скоріш вперед!

А сонечко стануло вже в полудне; коні зачинають густіше падати. Ряди походу щораз то рідші. Позаду чорнісінько: упавші коні укрили рівнину, їх рухи то останні, судорожні. Безпомічні їздці кленуть-проклинають свою долю й з розпукою споглядають за тими щасливими, що побігли вперед до країни визволення, до золотоверхого міста.

Але щасливі передовці бачать, що сонечко вже коло самого моря; вони чують за собою тупіт двох їздців, та оглянутися не сміють. Вони знають, хто то такий,- вони знають: то темрява й ніч.

І щораз то бистріше мчить завзятий похід; там, у міських мурах ясно і тихенько; вони там доконче мають добігчи, заким сонечко пірне у море.

І щораз то ближче вже теє місто.

Один лицар перебігає всіх товаришів-їздців і весело споглядає вперед; в його очах заблисли проміння радощів із-за побіди.

І от вже бачить високі брами, вже чує відгомін міських дзвонів, видить молоді білі русалки на мурах - гей, вперед! вперед! Ще сонечко не поринуло - його кінь чей добіжить ще; він підганяє його міцніше.

Але він тепер узрів, що він сам. Ті два лицарі, що на їх не вільно йому оглядатися, вже дігнали його полишених товаришів і женуть тепер за ним.

Йому би доконче податися.

Вперед! вперед!

Ага! тепер доженуть вони його хіба вже в самому місті; він хватає за ріг, щоб відтрубить гімн побіди.

Пек йому! - ріг не відзивається; його грудь не може видобути ні одного тону.

І що ж? Тепер піниться його кінь і паде втомлений до землі. Лицар вискакує із сідла і біжить пішки ід брамі. Він чує тупіт копит: то над’їжджають два лицарі, він знає, хто вони; скоренько біжить і кличе до сторожі;

- Відчиніть, відчиніть, рятуйте, спасайте мене! Я подорожній, за мною гонять, відчиніть!

І паде він на коліна, випручує руки й бачить вже, як сторожа зближається ід брамі, щоб відчинити. Та от якраз в ту мить сонечко пірнуло в море!

Петер Егго

ДВІ ПУТЕРНІ

Одна, зовсім одна стояла маленька березонька на високій, лисій, пустій скалі, що стрімкою стіною спадала додолу. Вона вже не спочувала себе самітною. Давніше, коли то вона в ярі життя підростала, то чому б ні! Тоді мріла вона про великий стан, про силу, чудні околиці, сонячне тепло, м’якеньку травицю й весняні цвіти, що розстелили б ся довкола її стрункого, високого пня. Її бажалось стати великою, гарною березою. Да коли ж пробув час, згасли її золоті сни-мрії, осталась тільки одна дійсність, понура, гей скала, гей рудий мох, пуста, гей дика, гірська пустка. Замість стрункою березою, виросла вона корчем, випручала свої галузоньки ’д горі, неначе ручки, що в горю-розпуці милості благають. Але вона вже нікого не благала, ані не зітхала. Вона зжилася із довгим одностайним життям на високому шпилю, де немилосердна буря-вітри нею покидались, студінь підтинала і гнобила самота,- зжилася з горем-болем. Страждання стались її необходимим приятелем. Як тільки коли піднеслись мряки ’д горі, споглядала вона на життя в долині, прислухувалась розговорові дерев і раділа з ними. Там, надолі, пишалися великі берізки, черешні, вишні й ще інші дерева, та самі великі. Вона подивляла їх всіх, а найпаче свої посестри, великі берези, без зависті, без жалю подивляла, хоть бачила, що вони на її не зоглядались.

Тепер, коли вона вже давно покинула гадку стати великою, красивою березою, бажалось її дужче всього в життю приязні великих посестер. Густо-часто збиралась вона до них промовити, та все не мала відваги бесіду розпочати, хотя й мала для їх так багато-багато питань.

Був літній погідний ранок. Маленька березонька прислухувалась тишині на луці. Ні один листок не ворохнувся... ні один... Може, вона тепер заговорила б до тої великої берези... Вона тепер не перешкоджала б, прецінь, її в нічому...

Вона наперед уложила свої питання гарненько і дрожачим голосом проговорила:

- Гарна ти, велика березо, скажи мені, як зробилась ти так путерною? Ти вже й немолода, а, прецінь, ти не слаба! Скажи ж мені, як сталась ти путерною?

Тільки нараз не проговорила маленька березонька ще ніколи в життю. Вона спочувала себе тепер веселою, але й тривожною. Висказані слова видались її раз засміливими, раз ввічливими. Велика береза усміхнулася тихо й поважно. «Слава богу, вона це обідилась»,- подумала собі мала і начеб на дріжджу росла із радості.

- Сама не знаю,- одвітила велика береза.- Всі зовуть мене найкращим деревом у лісі: сонце, і вітер, і дощ - всі для мене добрі, прихильні. Цвіти гуртуються довкола моєго пня і зовуть мене своєю приятелькою. Сама не знаю, але мені видиться, що втіха зробила мене путерною.

«Як гарно вона говорить і скільки слів має, але ж вона щаслива»,- подумала собі мала березонька.

- А ти, маленька березонько із твоєю красою, як стала ти так путерною? Так, дуже путерною ти мусиш бути, бо ти в спромозі знести велику студінь і бурі, що там коло тебе лютяться. Якби я на твоєму місці, то давно полягла б - упала, наколи ще перед часом не замерзла!

І велика береза сміялась, начеб думала, що воно не завидно бачити себе упавшою або замерзлою.

- Прецінь, радість не вчинила б тебе так сильною! - додала вона.

Мала береза була тепер в клопоті: вона гарна і путерна?!

Вона зробилась ще меншою, чим вперед, і спершу не хотіла вірити тим гарним словам. Але велика береза вимовила їх так, що вони не були схожі з лестею або глумом. Вона з-за того зраділа враз зі своїм корінням. Хвиля часу минула, заким вона відповіла,- так дуже зворушилась була:

- Я об тому ніколи не думала, а по-друге, воно й не можна добре знати, але мені видиться, що мене пісня й горе зробили так путерною...

Йоганн Шлаф

ДИКІ ГУСИ

Серед нічної тиші стояли ми на балконі над садом.

Небо, умережане звіздами, купалося в срібному сяйві місяця. Гіацинти розливали по грядках свої пахощі, а цвіточні пупінки горіли у срібному зареві.

Нараз побачили ми каблукувату пасмужку, що гойдалася над нами вгорі у чистій вишині.

То були дикі гуси, що летіли на північ.

Із далекої облачної країни місяця доходило до нас їх веселе гегання.

То була із полудня вість про нове життя.

Як чудово зашуміли сади!..

ПАН РЕГІСТРАТОР

Но, вже і старий пан регістратор скинув свій зимовий плащ. Кожного ранку стрічаю його на тому самому місці під отим великим тамариском.

Як весело й охоче тупоче він біля мене в своєму чорному сурдуті, з ішпанською палицею, з чорною крайкою на шиї!

Червоне його лице визирає з-під білого волосся та ясно-чорного циліндра. Перед грядками туліпанів здіймає він його, зупиняється простоволосий і дивиться на різномаїті цвіти, що піднімаються на просторій леваді.

Відтак виймає він свою шовкову хусточку, обтирається, усміхається, говорить щось сам до себе, киває головою і дрібонить дальше...

Мультатулі

АВТОРИТЕТ

Скажіть мені, батеньку, чому сонце не паде на землю?

Батько засоромився, бо не знав, чому сонце не паде на землю, і скартав свою дитину тому, що його до сорому привела. Дитина боялася відтепер гніву батька і вже ніколи більше не питалася його ні то, чому сонце не паде на землю, ні про інші речі, що про їх вона так дуже бажала б знати.

Отся дитина не змужніла ніколи, хоть жила шість тисяч літ... ні, ще довше жила.

Вона осталась безглуздою і тупою по нинішній день.

Йоганн Зейме

ШОЛІОН

Окови розбились,- сказав один з гурту мужів,- кров тиранів ллється, наше рам’я - то сталь, наша відвага - то скала. Ми не будемо ідолам покланяться. Тут хочемо вибудувать свободі святиню й складати офіри, при її вівтарі стоя.

- Хочемо, хочемо,- відгукнувся гурт.

Тут виступив перед гурт сивий дідуган, що довкола його голови гідність проміннями світила.

- Мужі, браття мої, діти! - сказав він,- я дев’ятдесят рік основно читав книгу людськості. Лиш там, де Астрея мешкає, там гуля її сестра свобода. Стягніть її з неба, а вона запровадить і свою сестру до святині; навіть доля не в спромозі їх обоїх розлучить.

Мужі споважніли, посумніли й роздумували, як би то Астреї вибудувать вівтар. Але ту думку прогнала буря роз’ярення, ворохобня.

- Бідні! Заведені! - стогнав старець і відсунувся на осторінь.- Свобода не мала ані в Римі, ані в Греції своєї святині, а вівтар, що його там брались будувати, був для неї глумом.

Без загальної справедливості свобода є наругою.

Кальман Міксат

БАГІВЕЦЬКЕ ЧУДО

Малий собі наш потік Багівець. Срібна стежка під густими вербами в широких піскових рамцях, на яких видко сліди маленьких русалчиних ніжок.

Нема способу молоти в млині на Багівці. На подвір’ю гальман повних міхів, а газди й газдині з Гозони і Чолти позасідали довкруги млина на березі Багівця та й ждуть нетерпеливо на воду.

Якже не прийде вода, то вони уже щось приспособлять. От мельників хлопець Юрко Кочипалюк украв уже з майорнецького цвинтаря ноші, а ще коби їх спалити, та й дощ надопевне зараз крапне.

Та вже йому й пора, бо коли загатиться гать, то за ніч нацяпає лише стільки води, що може відтак колесо обертати годину, а най дві, але що то значить на стільки хліба! Заки останній міх прийде на кіш, то з’їсть його гергелиця.

Всі гей не свої, лишень сама мельничка, ота красавиця Кіца Медведиха, походжує собі межи людьми та й посміхається. Хоть хто як хто, а вона таки через посуху втратна.

Як так дальше піде, то багівецький мельник строшиться геть, а найдужче через то, що його з війни не пускають. Бо, рахувати, платить за млин високу аренду, а челядина, прото челядина, хоть най щодня підперезується золотим поясом.

Але на се обрушується Маріка Пілюрчукова з Гозони:

- Ой ні, люб’єтка, не кожда челядина така! Правда, що не кожда, Софійко Тимарева? Хоть і я не побожу за мельничку, бо то, знаєте, білявенький волос... ой, тот білявий волос, чи не правда, Софійко-душко?

- Ой ні, вуйночко Марічко, не гнівіт бога, вона хоть красна, але газдиня.

- А звідки ти се знаєш, звідки ти се відаєш, коли тобі з-під чорної хустки ледь-ледь очі видко?

- Ой, бо я лучилася була, як вона свого газду на війну виряджала... Коби-сте були виділи, як вона плакала, як його обіймала по тисячу разів!

- Ей, любко, кожда розумна челядина крашену уберю убирає зверхи, але чи таки діправди жалісно з собов розлучувалися?

- Таже мельник каже до Кіци крізь плач: «Чи будеш мені вірна?» А Кіца каже: «Доки Багівець горі не обернеться, доти моє серце од тебе не відвернеться!»

- Багівець го́рі,- розсміялася скривлено вуйна Пілюрчукова та й додала, звертаючись до Івана Гелевича:

- Лиш ти сему вір, брачіку Іванчику!

Та й другі газдині й газди сміялися.

Не доста, що мало води, але ще й тота крішка мала би ’д горі обертатися... Сей сухий Багівець ледве долів жмендить. Таже його нема що сему піскові на один раз пролигнути!

Всі сміялися з потока та й з мельниччиної присяги, лиш Іван Гелевич не сміявся. Він почерленів від бесіди вуйни Пілюрчукової і натягнув кресаню глибоко на чоло, але однако не так глибоко, аби не заздрів, як мельничка розстелювала мокре білля на плоті напроти сонця.

Сонячні проміння танцювали здовж плоту і сушили мельниччині сорочки мокрі.

Але й Іванові очі випускають проміння до мельнички, а лице Кіци Медведихи робиться крашеним.

Газдині щось покмічують... ба чому би й ні, він на Кіцу зирк, а Кіца на нього зирк!

Газдині вже говорять... ба чому би й ні, а від їх слів все чорніє.

Але дивіть, чи люди не викликали своєю бесідою раптом оту чорну хмару,- вона від захід сонця вкриває нараз ціле небо! Гей, газди з Гозони та й ви майорнецькі, ще до захід сонця закрутиться колесо!

На підвечір пустилася така злива, що з дахів потоки журчили.

Таки не дурний Юра Кочипалюк, що спалив цвинтарні ноші!

Три дні і три ночі гудів млин, а люди з готовим мливом відходили, і під вечір третього дня лишилося вже тільки десять міхів пшениці Івана Гелевича.

Чи, може, мельничка навмисне лишила Іванів хліб на сам послідок? Бо хто би збаг? А може, вона йому на збитки так робить?

Може, блиск її очей се тільки рясний цвіт акації, тої акації, що кожде око цвітом убиває, але свій цвіт високо держить і нікому не зволяє його урвати?

- Слухай-ста, Кіцо Медведихо... ми вже тільки самі лишилися, най тобі біг дасть здоровля, що лишила-єс мене на саму послідь...

- Я тебе не лишила на саму послідь, ти знаєш, що у млина хто скорше прийшов, тот меле,- відрікла Кіца гейби сердито і відвернулася від Івана.

Присадкуватий, грубокістий Іван скочив навперед неї, і його гарні великі очі заблисли свічками.

- Не йди до хати, я маю тобі уповісти, що я вже четверту днину тут жду, мої коні не мають вже паші. Дай мені в’язку сіна з подрі!

- Як хочеш, то й дві!

- Але я, любко, вже від двох років закрадаюся до тебе, аби тебе поцілувати,- прошепотів він і вхопив очима лілійову мельниччину стать, що топилася від слів, гей від сонця - Кіцо, най тебе поцілую!

- Лиш то ні, Іване Гелевичу! Хоть я була твоєю нареченою, однако ціловання межи нами не було, а тепер я маю своєго газду.

Іванові груди підоймилися.

- Аби госпідь скарав тобі тот білявий волос, що-єс мені життя заколотила!

Мельничка побігла в хату та ще й двері за собою замкнула і вже не виходила з хати, лише раз обтерла зсередини обдихане вікно.

Тоді заздрів її Іван.

- Ану, пані мельничко, ба чи буде моє мливо коли готове?

- З того лиш обметиця буде,- відповіла йому мельничка, усміхаючись, а відтак ніби поправилась: - Ба що я се кажу, ти, віді, за свої міхи говориш, а твоя пшениця вже в коші, вже половина змелена.

Іван кусав собі губи і заїкувався:

- А друга половина?

- За годину або за дві буде готова й решта та й поїдеш собі з богом!

- Коли ж так, то пусти мене, любко, до теплої хати, най я загріюся, бо цурканку забув я дома та й тепер змерзаю!

Гадкувала Кіца і ласкавіла. Віді, надворі студінь, бо й вона дрожить, відповідаючи:

- Та увійди в хату, коли ти такий чемний!

Увійшов Іван Гелевич у мельниччину хату та й все своє життя не хотів би звідси виходити. Бо що ж то за красна челядина, що за красна її уберя, який її хід, її зір, її сміх, які її уставки, яка її сорочка!..

Коби лишень пшениця скоро не мололася!

Щось подумкував він, а відтак вийшов надвір до мельникового хлопця:

- Мой, Юрку, мой! бігме, подарую свою сопілку, лиш зроби, сараку, так, аби камінь станув до завтра рано!

- Та що ви кажете, коли тепер акурат такі води зіграли?

- Ти скажи мельничці, що води мало, що треба гать загатити, та загати гать.

Питель заглушив Іванові слова, але Юра Кочипалюк чув і розумів їх добре.

- Коли ж бо вода зіграє понад гать,- побоювався ще Юра.

- То не твоя жура, я дам тобі ще мій шовковий капшук.

- Той, із золотими китицями та й дармовисами?

- Аби-с знав, що той сам!

Юра загачував гать і надслухав, чи мельничка не зауважить, що камінь стоїть, та не вийде і не пустить назад камінь.

Довго-довго не було чути нікого. Раптом згасло в хаті світло і було так, гейби хто серед великої тиші десь далеко, дуже далеко обертав ключем у замку.

Юра гейби кривився.

До опівночі узбиралося багато загаченої води у ярі між двома скалами, і вода отік здулася, розсердилася і вдарила насамперед о таму, відтак о береги, а відтак отік погадкувала та й помаленьку, помаленьку зовсім помаленьку обернулася горі.

Виринув також місяць і розпустив свій срібний волос у Ба- гівцевім дзеркалі.

Вітер звівається і зумівається, хоче згори погладити воду, а тим часом її геть збурив. А тоді і верби, і трави, і ліщина схиляють ’д собі голови і перешіптуються:

- Багівець обернувся ’д го́рі.

ПОГАНИН ФІЛЬЧЮК

І в Чолті, і в Майорнокові, і в Бодокові розійшлася дурна чутка, що старий Фільчюк ніколи не мав у себе справедливої бунди, а тільки мав її на язиці, бо все про неї говорить, усе нею гордиться та хвалиться.

А таки та чутка несправедлива, бо він же мав бунду. Старші газди з Гозони (старий Фільчюк зайшов до нас з лівого берега Багівця) ще таки дуже добре пригадують собі її. Була вона довга, жовтава, з чорним смушком на ковнірі, що кінчився ягнячими лапками і срібними чапрагами.

У долішніх клинах вишивані квітки, за ними черлені пташки, а на попереці містечко Мішкольц із домами й вежами та й когутом, що бив крильми на кальвінській церкві. То була раз бунда, бо й сукно красне і робота ще краща. Відразу було видко, що кушнір не жалував ні сукна, ні труду. Та й не гадайте, що робив її простий газонський кушнір,- ей де ж би він то удав,- то робив найперший майстер із самого Мішкольца. Та бунда досягала землі навіть тоді, коли Фільчюк підносив лікті догори, бо то була така бунда, що її руський цар наретельно міг убирати.

Але най вона буде ще краща, най Іван Фільчюк із-за неї ще більше гонорується, то все-таки й вона постарілася так само, як коротенька бекеша того нотаревого сина, що вчиться права. Десь ті уставки пооблізали, десь її підшивка повалилася, десь міль і підшивку перегризла, і ковнір подірявила.

Та Фільчюк не добачав того дознаки, як той чоловік, що з великої люби не видить, як на тварі його дорогої жінки щезають рожі, які він сам пообривав.

Він усе ще тою бундою гонорувався і вішав її на мальованім клинку так, аби все її мати перед очима, коли сидів на шевському стільчику при своєму прави́лі.

Та лиш не гадайте собі, що він весь час робив шевство. Ой ні, він уже таки май-май не похочував роботи, а коли кому прем зробив чоботи, то так, гейби з ласки. Та ще й через те газди не несли йому роботу, що, бувало, й покрикував на людей: «Мой, хло’, а тобі нащо черевиків? Ти, хло’, не ходив би босий?»

Отже, то був сукритий і примхуватий чоловік, що нікого й нічого в світі не любив, лише свою бунду.

Послухайте, як погано обійшовся він із своєю одиначкою Теклюсею. Та й що таке вона провинила? Аді, старий наважився її віддати за лисого мельника з Чолти, ніби щось таке, гейби хотів васильок суміш із кропивою посадити. Тож не дивота, що дівчина журилася, серце своє їла, головоньку свою сушила, а ніженьками зблудила та й з молодим комісариком із села утекла.

То був великий блуд, але воно ще молоденьке та й дурненьке. Ну, за то весь світ міг на неї кидати камінням, але не рідний дєдя.

А тут рідний дєдя: «бій» за «бій»! Що не лютиться, що не казиться!

А коли раз Теклюся забанувала за дєдем і прийшла ’д хаті та й кинулася йому до ніг, аби їй простив її гріх, то він відвернувся і сказав, що її навіть знати не хоче і що до хати не навернеться, доки вона не піде собі геть, а по тім слові здоймив з клинка бунду і вийшов з хати.

Відтоді Теклюся вже не вакається приходити до дєді в гості. І відтоді вже лиш раз виділа свого дєдю, коли переїжджала з комісаром через село. Фільчюк ішов тоді до корчми, а вона з брички напроти нього кликала: «Дєдику мій рідний, дєдику!»

Старий здоймав шапку та й подивився, але мовчки відвернувся убік, гейби мав камінь намість серця.

Всі майорноківці, що за ділом бували у комісара, не могли наоповідатися, в якім добрі живе Теклюся, гей яка велика пані.

Та й вже навчилася і панувати, і честь собі стелити. Через неї майорноківці у комісара передні перед усіма селами. І ще розповідали люди старому, що вона потайки казала йому переказати, аби приїхав до неї у гості, а вона пришле за ним бричку, та й ме він сидіти на шовковій подушці, та й ме пити зелене вино і вдень, і вночі, та й буде із-за неї мати честь і славу, бо сам комісар подасть йому руку.

Але старий не хотів про се й чути. А все ж сей твердий старець міг і собі долю поправити, і цілому селу щастя нагорнути.

Бо ті Майорноківці - то, межи нами кажучи,- послідне село на всі гори: що люди бідні, що улиці грузькі, що мости пусті, а канцелярію громадську навіть ще не зачали класти!

Та воно правда, що ні один ще високий пан не мав досі в Майорноківцях своєї любаски, та й тому пани за улиці не дбали.

Наприклад, у Чолті то дорога понад Багівець, як підлога, рівненька. А то заслуга красавиці Єлени Бітрюкової.

Бо так воно в світі водиться, що одно личко красної молодички може ціле село закрасити.

Та Майорноків не мав у бога того щастя. Комітатовий геометр, що робив мапи з цілого комітату, опустив на мапі се пусте село. Кажуть, комітатові пани давали сусідньому комітатові Гонтові сто вісімдесят левів, аби приймав до свого комітату Майорноків, але комітат Гонт не хотів приймить і за триста левів, бо боявся брати на себе стид і ганьбу за те нехарне село.

Але коли б Фільчюк лишень писнув, то й село дістало б улицю та ще й камінну, і всі майорноківці були би щасливі.

Що ж, коли він відтрутив набік комісарську ласку, хоч коло нього бідно діється, а навіть кажуть, що бунду у корчмі отік заложив.

У тім часі стала раптом почта приносити йому грошові листи то на десять, то на двайцять, ба й на п’ятдесят левів. Було там писано, що старі довжники віддають йому довги та й красно дякують. Бо чесні і вдячні люди ще не вигибли на землі.

Деякий час Фільчюк гадав, що воно діправди люди віддають йому гроші, які позичили не у нього самого, але у його дєді, що також звався Іваном. Лиш дивувався, звідки його дєдя стільки мав грошей? Та й як став добре думати, то й догадався і від того разу став завертати назад до комісара всі грошові листи. Що собі така лєнка гадає,- він годен Івана Фільчюка перекупити? А йди ж ти, погане! Ану, міркуйте, що лєнка може? Агій!..

Та й гроші перестали надходити, а навмість грошей від Теклюсі стали надходити недобрі вісті.

Дуже погано занемогла красна Теклюся.

І як наперед слабості дуже любила пишні покої, та дорогі убори, та делікатні страви, так тепер те все не злюбила. Лиш водно дєді свого жадає.

Так дуже забагла вона дєдю свого видіти, що сам комісар прийшов старого до доньки просити.

- А тепер,- каже,- хоч-не-хоч, підеш, старий, до своєї доньки!

- Нема в мене жадної доньки!

- Тихо, старий, підеш зо мною!

- Ні, не піду, хоч мене ріжте!

- Але я кажу, що підеш!

- Таки не піду!

- То ти відрікаєшся своєї дитини?

- Відрікаюся!

- То ти, старий, є худобина!

- Най і так буде, але я не піду!

Тоді став комісар підмилюватися та старому красні і великі багатства обіцяти, але старий був як камінь.

І погроза не помогла.

- Хоч зв’яжи мене ланцами, хоч засади у кримінар, а я раз не піду!

І такий вельможний комісар мусив вертати домів без Фільчюка старого!

Але нащо ж він тримає при собі гайдука Михайла Сучку?

Щось і сей розуміє.

- Прошу пана комісаря,- каже гайдук,- медьдую покорне, що Фільчюк буде за нами, гей песюк, бігти, коли...

- Кажи до кінця!

- Коли ми його бунду велимо забрати. Бо він такий, що за тою бундою гине.

- То йди та й забери її!

Та гайдукові не треба було се двічі говорити.

Відколи настала Річ Посполита, він ще не мав у своїх руках важнішої справи. Бо то тепер не те, що давно було...

А слабонька Теклюся кидалася на шовкових подушках за кожним разом, коли почула тарахкотіння воза. Підпирала головку сухоньким ліктем і наслухала та й білим личком визирала з-під чорного волосся, що довкруги неї, гей рамці, полискувало.

Хоч у достатках лежала, а однако була бідна, бо не мала ані здоров’я, ані ласки у свого дєді.

Все їй докучало: і голос чоловіка, якого полюбила, і його поява, і шовкова постіль, і ті слуги, що коло неї колінкують. Що вона дала би за те, коли б так тепер опинилася у дєдевій хаті на печі і через отворене віконце надслухала, як майорноковецькі дзвони кличуть до вечірні, та коли б рідний дєдя накрив своєю теплою бундою її студені ніжки!

Лиш про се вона говорила, лиш про се мріла.

Ну і гадайте собі: над ранком сталася її воля! Лиш пробудилася, а бунда навперед неї. А ті квітки із її ковніра не усміхаються до Теклюсі, ні!

Начеб говорили їй, що послідня радість так само смачна, як перша.

То гайдукова рука зробила. Як Фільчюк вернув уночі з корчми, то застав у хаті виважені двері, а за бундою і слід пропав. Клинок голий банував за нею, а зима гей навкірки станула собі перед порогом. Зажурився Фільчюк і похмурив чоло, а очі сховав глибоко під капелюхом. Не їв, не пив, ані не говорив, лиш ходив селом. Не важився у тій біді до нікого заговорити, бо здавалося йому, що кождий лише жде нагоди, аби його запитати, де поділася бунда?

Однако не тратив він надії і прочував, що борше чи пізніше його дорога згуба знайдеться, бо ціле село знає його бунду, і той, що її украв, не буде її носити.

І він не помилявся. Незабаром розійшлася чутка, що того злодія зловили та й що його бунда складена у комісара, який розбубнив, що власник може собі її відобрати до чотирьох днів, а коли б до того часу не відобрав, то уряд комісарський продасть її і гроші оберне на шпиталь.

Як Фільчюк те почув, то не ждав ані мінутки, лиш вибрався в дорогу сокотити своє право.

Комісар відразу сказав, що бунда знайшлася, і покивав на старого, аби пішов за ним, та й попровадив його через пишні покої чистенькими килимами аж до темненької кімнати.

Тут справив рукою в кут і сказав:

- Он там ваша бунда, беріть її собі!

Старі очі дуже поволеньки поборювали темність, але мимохіть зверталися в той бік, звідки чути було стогін.

Комісар прискочив до ліжка і розкинув заслону. Фільчюк захитався і подався назад.

Там лежала бліда Теклюся, неначе зломана лелія. Її чорні очі зажмурені, а ніжки бундою вкриті.

Виглядала, як красний ангел, що з сим світом розстається.

Гей-гей, скільки ті очі начарувалися, скільки ті солоденькі устоньки націлувалися, а тепер уже нічого не бірують!

Фільчюк задеревенів і стояв каменем, начеб щось розважав. Відтак приступив до постелі і стягнув з Теклюсі бунду.

Вмираючий ангел не ворухнувся, а Фільчюкові навіть рука не задрожала. Він навіть не подивився на бідну донечку і вийшов мовчки, начеб се не його дитина.

Він не обернувся навіть тоді, коли комісар крикнув йому навздогін:

- Поганин, пся крев!

Надворі накинув старий бунду на плечі і почвалав короткими, самотніми плаями домів так, щоб з людьми не зустрічатися.

На його тварі рисувався спокій і задоволення, мабуть із-за того, що бунда віднайшлася.

Таки так казати, що сей чоловік мав камінь навмість серця.

Коли він так опинився коло майорноковецької печери, в якій, як оповідають, душа Гелючки жене галоп на сполошених конях, то під корчем щось настолочив.

То була старецька тайстра, повна грінок хліба. Її газдиня, мабуть, багато оченашів відговорила, бо узбирала хліба ще й на весь другий день божий.

Але пек йому і осина, онде під деревом лежить і газдиня від сеї торби, сама латка на латці, а на грудях дитина голіська.

Фільчюк поклав тайстру коло прошачки й засвітив сірничок, аби видіти, чи сі двоє ще живі.

Тяжкий глибокий віддих вказував, що і неня й дитина заснули по великій втомі і сплять солодко, хоч ні студений вечір, ні дрантива одіж їх снам не пособляють. Але від студені обоє сині, як пуп. Фільчюк набив свою люльку та й, закуривши, сів собі біля прошачки.

Дивився на неї, довго дивився. Небо прояснилося, зірки, гей білі ангели, розбіглися та й щось підшептували старому.

А старий все дивився на прошачку.

Відтак нахилився він над нею, а з його чола став капати піт. Коли він так похилився, то бунда через плечі скакіць та й ізсунулася на прошачку та й на її голу дитину.

Бунда добре зробила, що зсунулася на ту бідноту, бо старому й так гаряче, а бунда вчинилася тяжкою, гей залізна.

Він старанно і добре накрив сонну неню і сонну дитину і тоді відскочив та й пустився в дорогу.

Раз ще навіть обернувся і пристанув.

Чи не забанував він за бундою?

Ой ні, таки ні, бо що ж сказали б оті ясні ангелики на небі, що мільйонами божих оченят на нього так приязно споглядали?

Він почав живо йти плаєм додому.

Дивувався, що ніч була дуже студена, а він уже немолодий та й не змерзав. Його гріла тільки одна гадка в тому місці, в котрому люди мають серце, а в якому у нього комісар бачив тільки камінь.

І відтоді він уже без бунди, але говорить про неї так, начеб її мав у себе. Навіть іде в заліжку за бунду, навіть гонорується нею.

Люди запирають у собі дух, аби не сміятися йому в очі, і відвертаються від нього, бо він поганин, не має бога в серці.

Най він сьогодні або завтра з села бризне, то лиш кавки та й ворони будуть над його могилою плакати!

Поганин та й решта!

ЯГНИЧКА

То зачалося того дня, коли Бодоківці дзвонили проти тучі. Ількові Чуреєві набігли руки мозілями, заки йому удалося поза село випровадити гнів божий, блискавицями зачерленений.

А вже скрізь було чути божий палець. Качки перепудилися були на своїх нічних сідалах і зострахи квакали, підлітаючи. Дерева хилилися до землі серед лоскоту, буйні вітри збивали і скажено гнали ковпіт дорогами. Жовтавий когут Чикалюччин вилетів на хату - і не піє, ні! - а коні у стайнях заржали, а вівці збилися отарами докупи.

Але дзвони, що крізь бурю селом гомоніли, відвернули тучу, і в селі тільки покрапав малий та потрібний дощик.

Пшеничка і кукурудзки, що їх буря за чупер термосала, випростувалися знов гарненько. Небо знов випогодилося, і тільки дикий шум хвиль прибувшого Багівця давав знати, що горі, у Майорнокові і Чолті, упала велика туча.

Коли сей потік не виступив із берегів і не вилляв бодоківців із села, як із цебра, то видко ділу, що то заслуга побожного села.

Люди повиходили над річку з жердками та й лопатами. Старий багач Павло Сосюк мав навіть довгий кований гак у руках. Усі спускали із своїх огородів дощівку в ріку. А каламутні хвилі Багівця бігли і рвали лозину, та й верби, та й цілі стіни берегів. До рана ріка, напевно, викроїть собі з села ширше русло та й нові згиби.

А вода несла всячину: і крокви, і двері, і коші, і солом’яні стріхи, і вікна. Видко, що десь горі газдівські хати забрала. А он там гойдають хвилі щось гей ковбок. Місяць засвітив ясніше і показується, що то не ковбок, а тільки мальована скриня. Але що за диво: на скрині чепить маленька ягничка. Діправди ягничка. Аді, вітер навертає скриню ’д берегові, і тепер від хати Івана Пернія таки добре видко, як ягничка ніжками тримається скрині. На ягничці дуже делікатна вовна, на хребті дві чорні латки, а на шийці червона стяжечка. Хтось мусив її дуже любити. Вона дивиться так лагідненько, начеб везлася у човні з власної охоти, а те, що вона то тут, то там заблеїть, то тільки тому, що біднятко голодненьке. Вона могла би навіть і наїстися, коли б скриня дігнала копицю сіна, що перед нею на воді несеться. Вже й сіно недалечко напереді, вже на закруті коло Сосюкової стодоли, лиш коби ще трошки поквапилася скриня, та й ягничка вже буде коло сіна.

Всі дивилися, чи поза закрутом покажеться знов скриня з ягничкою, однак надармо. Або їх темна ніч накрила, або, може, багач Павло Сосюк досягнув кованим гаком... але то дасться знати аж рано.

Та Павло Сосюк каже, що він там був на березі, але ніякої скрині не бачив. Та й то, відай, мусить бути правда, бо він великий багач, великий сумар, таксатор громадський, а як біг дасть діждати, то на другий рік має стати у селі війтом. Так якось дивно склалося, що в горішнім кінці села всі знають про ту ягничку, а однаково вона біля огороду Павла Сосюка пропадає безслідно, то й в долішнім кінці села вже її ніхто не бачив!

На другий день рано на службі божій всі лихі язики, скільки їх в церкві було, замість дякувати господеві за його ласку небесну, що відвернув град від села, повилізали з ротів, гей лопати, аби чиюсь честь забрати. Всі кинули оком на Павла Сосюка: то лиш він витягнув із ріки скриню з ягничкою, ніхто інший, лиш він! Але бог добрий, чей знайдеться властитель!

Стали люди собі шепотіти, що у скрині було сороківців без міри.

Що правда, то правда, але воно всяко могло бути. Старий багач міг теж таркатого кота облупити, бо кушнір із Гозони, Юра Мочеюк, зайшов недавно до села та й щось таке набилював, щось натякав та й посміхався, але що з того, коли він сам казав, що має рот замкнений... Хто може правду знати? Віді, тото пуста бесіда за ті сороківці!

Ані феника не було в скрині, і натомість - се вже знається надопевне - була вона повніська виправи красної Аннички, доньки Михайла Балюка. От що там було: три опинці, шість хусток, дві ширинці на шию, киптарик із срібними чепрагами, десять сорочок чісаних, сердак і чоботи новіські, ще навіть не підковані.

Бідна тота Анничка Балюкова, збулася всего маєтку свого. Забрала вода Балюкову хату та й забрала Анниччине весілля. Бо нема рації голій дівці перед вівтар ставати. А небога із служенини вже була собі все постарала. На збора хліба мало бути весілля, а тепер як наречений скаже, так буде, а либонь і ніщо з того не буде.

Коли б вода не забрала була хату Михайлові Балюкові, то в тоту хату мав загостити смуток та й грижа, а тепер той смуток та й тота грижа надворі собі посідали. Анничка виплакала собі свої красні очі, а маленьку сестричку Борисочку вже таки не бірує углагоїти, бо їй забрала вода ягничку, таку таркатеньку ярочку солоденьку, з котрою вона гралася та й разом спала та й... Добре, що лютий Багівець затопив траву на леваді, бо коли нема медіної ярочки, то най ніхто інший тую травицю не випасає. Як любо вона хвостиком махала, а ще остатнього дня на сонці підштрикувала та Борисочці маленьку ручку цілувала і її своїми побожними очима прощала, начеби прочувала своє лихо!

Але, може, ще те люб’ятко віднайдеться, чей воно ще не пропало!

Десь у дві неділі розійшлася чутка про пливучу скриню з ягничкою. Говорили люди, що бачили ту скриню опівночі в Чолті та й в Бодокові. Як тото правда, що люди говорили, то, напевно, були то скарби дівчат Балюкових!

Через те Михайло Балюк вибрався в дорогу. Хоча мав би собі виходити ноги, то він мусить відшукати той талан дівочий.

Та й через те упав сором на бодоковецького найпершого багача, бо слід провадив до нього, а Балюк спровадив до нього війта на ревізію. Та що з той ревізії, коли у Сосюка не знайшли нічого!

Сумний вертав Балюк домів, а його доньки вийшли аж поза село йому назустріч. Коли він давніми часами вертав з ярмарку, то доньки не виходили так далеко йому назустріч.

- А що, дєдю, віднайшлася ярочка? - питала наляканим голосом Анничка.

Небога боялася питатися насамперед про скриню, бо зімліла б від радості, коли б учула, що дєдя віднайшов скриню.

- Нема, сарачєта, ні ярки, ні скрині, хоч ми з війтом того багача гет перетрясли! - І Балюк розповів донькам докладно все, що люди говорили, а Анничка лиш головою покивувала.

- Коли ви, дєдю, що ви дужі, не відшукали наших скарбів, то я їх відшукаю іншим способом.

А Борисочка нічого не казала.

Весь тиждень барилася Анничка в дорозі: питала, випитувала, слідила, мишкувала, була навіть у Гозоні у відданої доньки Павла Сосюка, перевідувала, перезнавала, шукала, але нічого не придибала. З того всего вона, бідничка, розхорувалася так, що дєдя мусив за нею їхати.

Пропав такий талан, і ані дєдів розум, ані дівоча хитрість не могли його відшукати, бо злодій був осторожніший.

А що буде, коли сама голіська справедливість піде назирцем за слідом дівочої згуби шукати?..

Ет! що тут казати! Шкода труду та й надії!

Пропав посаг бідної Аннички та й пропало її здоров’я, хоч би так...

Як дєдя за нею виїхав возом із подушками, то маленька вісімлітня Борисочка упросилася також на віз, аби світа видіти. Та що Балюк шкодував коней на каменистій дорозі, то всі тройко йшли пішки аж до дзвіниці. Недужа Анничка йшла помаленьку, і ще отік сварила дєдю за тото, що трудив коні, коли любо їм іти пішки.

Коли вони всі троє коло хати Юри Чорби завертали убік, вийшла напроти них з-поза стодоли раптом ціліська рада громадська, а межи радними йшов також Павло Сосюк, у недільному, новіському кожусі, накиненому наопашки.

Ага, рихтик, таж то сьогодні посвячували церкву!

А Анничка шепче Борисочці в ушко:

- Ану, дивися, сестричко, на того високого газду з довгим волоссям, то він забрав твою ярочку!

Крок за кроком прийшли радні перед громадську канцелярію, а що радний Филип Радюк зауважив, що солом’яна стріха на канцелярії вже зогнила і що треба канцелярію пошивати, пристанули всі радні і прижмуреними очима докладно оглядали ту стару стріху.

- Клопіт,- кажуть,- усе на світі старіється, та й, аді, стріха також гет постарілася!

Борисочка не здіймала своїх голубих оченят з великого радного Сосюка, аж їй на личку виступили сльози.

Її личко геть одмінилося.

- Не ріж мене, Борисочко! - крикнула Анничка і сердито випустила з рук сестричку.

- Я не плачу, а лишень напудилася... мені привиділося, що до мене біжить моя ярочка солоденька!

Та й так опинилися Балюки навперед громадської канцелярії.

- Славайсу!

- Навіки! - Та й хочуть йти дальше.

Але ніхто таке не чув та й не видів, а то направду, а дивіть! Маленька, дурна дитина Борисочка приступає близенько до високого довговолосого радного і ще й говорить до нього!

Ей, то ж то воно зле робить!

- Вуйку,- каже покірненько,- віддайте мені мою ярочку!

Радних гейби хто кропивою обжалив. «Чия,- каже,- ся файна дитина із тими заплаканими оченятами?»

- Вуйку, віддайте мені мою ярочку! - повторює Борисочка, а її голосок дзвенить на сонці, як білий кремінець, міцно шпурений.

Павло Сосюк глипнув квасно на дитину, почухався в сиву голову і приязно спитав:

- Яку ж то ярочку, дитинко?

- Мою медіну ярочку з двома чорними латками на хребті і з червоною ленточкою на шийці; таж ви, вуєчку, знаєте добре, ви ж...

- Щезни-пропади, бідо, від мене, я твоєї ярочки не видів!

Та й Сосюк відвернувся до війта:

- Аді, війточку, ся стріха вже гет перегнила, вже стеля від дощів замокає...

- Сякої-такої, але я бачу, Сосюку-брате, що і твоя стріха перегнила та й твоя стеля ще гірше затікає!

І через тоту увагу війта пан радний Сосюк спаленіли, як калина.

- Аби-сте свідомі, браття радні, та й ти, війте, що я присягаю, що я за тоту ярочку...

І коли се говорив, то видобув руку з-під кожуха і пальці підніс до неба:

- Аді отут перед вами під небесами присягаю, що...

І як він так метався у стиді, то чепраги на шиї розв’язалися, і кожух став помаленько з плечей спадати на поперек, а відтак на крижі, а нарешті упав на землю.

Борисочка прискочила до кожуха.

Всі дивилися на дитину. Навіть старому Павлові Сосюкові його присяга застрягла в горлі. Та й то його щастя, що урвав присягу і не договорив її.

- Медіна ярочко, чічєна ярочко, солоденька моя ярочко! - голосила дівчинка над кожухом. Вона схилилася і тулила до личка тую часть кожуха, яка двома чорними латками ягнички притягала її до себе.

Так штудерно хотів багач закрити сліди за ярочкою, що велів кушнірові її шкуру чистенько виполокати і вшити на самій середині кожуха.

Маленька Борисочка обполокала її своїми сльозами ще чистіше.

Людвік Тома

КЛІЄНТ

Адвокат Ісаак Тульпеншток насварив свій персонал канцелярійний і справився якраз до суду, коли несподівано зайшов йому дорогу мужик Матій Мохнатий.

Що за проклятий народ сі мужицькі воли! Все в остатній хвилині! Все запізно! Начеб...

Мохнатий станув за писарем.

- Ну, чого собі бажаєте? - питав Тульпеншток сердито.

- Одно слово, пане дохтор!

- Коли се розумне слово, то прийдіть пізніше, бо я мушу до суду.

Матій наставав спокійно:

- Коли так, то я йду з вами, ви мені на дорозі порадите.

Тульпеншток подумав собі, що неприємний клієнт усе-таки є ліпший, ніж жаден клієнт, і пристав іти поруч із мужиком. Але пекло його, що люди на нього ззиралися, бо Мохнатий дуже гримав своїми тяжкими чобітьми по камінному хідникові.

- Ну то кажіть уже раз, чого хочете,- запитав адвокат неласкаво.

Мохнатий глипнув лівим оком, штовхнув малого адвоката ліктем і заговорив:

- Пане дохтор, що то може коштувати, як когось малим бучком по голові вдариться?

- Що то може коштувати? На то нема тарифи, то може коштувати і багато, і мало.

- Се я сам знаю. Але наш війт сказав, що у нових уставах ся марфа подешевіла.

- В яких нових уставах?

- Таже у прусських уставах, що їх тепер скрізь введено.

- Рихтик, горожанський закон! Там за побиттє нічого нема.

Мохнатий дивувався.

- Аді, сердьтеся, хоть ні, а я се не повірю, аби хтось в уставах забув за побиттє. То врешті нащо було нові устави запроваджувати? Аді, ріжте мене, а я не повірю.

- Ти, бадю, не віриш, то собі не вір,- злостився Тульпеншток.- Добрий день, пане-товаришу,- здоровив він переходячого колегу, якому забаг товаришити.

Та Мохнатий не відступав від нього:

- Заждіть кришку, пане дохтор, я ще не доповів вам усего. Ба ци, варе, мені за то щось буде? Я сто раз присягаю, що я лиш боронився, та й то лиш маленьким бучком до голови дотулився!

- Як так, то ліпше для вас,- але я тепер не маю для вас часу анітрошки.

- Слухайте-ста, пане дохтор! Аді, бігме, лиш маленьким бучком завгрубшки мого пальця.

- Ну то чого ви боїтеся? Як він не лежав, то, може, й кари не буде.

- Е, лежати він лежав.

- Так?

Тульпеншток заінтересувався дуже справою і питав:

- Коли ж був той факт?

- Тому шість, а хоть вісім неділь у корчмі.

- Отже, причка корчмарська, гм... А як довго хорував побитий і чи лежав у постелі?

- Він? Е, лежав...

- Ну, як довго?

Мохнатий глипнув знов лівим оком:

- Таже він ще лежить.

- Що? То погана історія! Прийдіть до канцелярії, бо я на дорозі справ не приймаю!

- Але ж, пане дохтор!

Адвокат пронир у судовій палаті і лишив клієнта на дорозі.

Але коли в три години опісля вийшов із суду і по дорозі представляв своєму товаришеві Шідерманові якесь складне правниче питання, почув, як Матій Мохнатий кликав його голосно щомога: «Пане дохтор, аби-сте прожили за тото, що я вас знов трафив. Таж я, бідник, вас жду і визираю то в корчмі, то на дорозі!»

- Адже я вам, газдо, казав, щоб ви зайшли до мене в канцелярію!

- Чесне ваше слово, пане дохтор, але інакше ждати при пиві, а інакше в канцелярії.

Мохнатий дихав пивом навкруг себе і ледве стояв на ногах, а коли говорив до адвоката, то хапав його за сурдут і держався, щоб не впасти.

Тульпенштокові було ніяково, та що він взагалі не був противний мужикам, що шукали правної помочі, і ніколи тої помочі не відмовляв, постановив хлопа переслухати і якомога скоріше відправити.

- Тож розповідайте мені, газдо, що вам лежить на серцю, а відтак приходіть до канцелярії.

Мохнатий блеїв:

- Мой брє, дохтор, най святиться твоє слово, що мудро говориш, бо таки так... я собі зараз таки погадав, тот злодій Тульпеншток то у мене раз чоловік, то кажу раз... що кажете, ге?

- Добре, добре, лиш скоренько розповідайте, бо я ще не полуднував.

- Та відтак що не полуднували-сте, погодіть, най вам усе розкажу, пункт за пунктом. Аді, вихожу я з корчми, що, може, ні? Та й, аді, навперед мене стоїть стирта дерева, може, ні? Ей, брє!

Тут Мохнатий замахнувся вперед і повалився на адвоката.

- Ви, газдо, йдіть собі тепер геть і набирайте сили.

- Куди вам гет, пане дохтор, я хочу вам зараз усе від кінця розповісти, як вас люблю і шаную, бо ви такий злодійчук, що аж! Я вже буду йти за вами.

- Ну, то, про мене, вже йдіть ззаду та й розповідайте, але борзенько, лиш борзенько.

- Ага, а я ніби вийшов з корчми, а перед моїми очима, як якийсь казав, купа дерева, може, ні? Бігме, що так, та й я приступив та й подивився. Красне дерево, самі ялові та букові верхи. А я собі гадаю: що, варе, тепер коштує дерево, може, не так? Слухай-ста, дохтор! Ет, мой, мой!..

Тульпеншток кидався:

- Або оповідайте мені, як то було, або...

- Я вже коло того, дохтор, ану, слухайте: беру я один вершок та й тягну та й оглянувся, а то йде Петро Керничний. Аді, забув бих був, що він ще й крикнув: «А ти що тут робиш?» А я кажу: «Нічо». Та й як тото йому кажу, то шкрабнув я його трішки по голові.

- Буком? Чи так? Ну і за що?

- Аби-с здоров, дохтор, то був маленький патичок, а я не мав гадки його в голову трафити. Я собі гадав: замахнуся, аби біду перепудити, а він ще й поготів сам підопхався. Ну, то кажіть, дохтор, падеться мені кара, а хоть виштрикну я з цего?

Тульпеншток дивувався тому питанню, але не хотів клієнтові псувати гумору і для того обминав його:

- Що виштрикнете? Гм, гм, хто знає, може, буде й на вашім, лиш ще треба пождати.

- Ану, жди, дохтор, що я скажу: як виштрикну, то вам заплачу, а як буде кара, то плати не буде.

- Що ви балакаєте, газдо, я не дам себе зубеляти.

- Так то ви не пристаєте, дохтор? - Мохнатий прижмурив ліве око.- Тепер я вже знаю вашу мудрацію, якби ви кібзували, що я вискочу, то ви інакше говорили б! Тепер, любчіку любий, я йду до другого, ой бігме, йду до другого!..

Карл Шенгер

ХРЕСТИНИ

Нудно було Мартинові-смолякові сидіти самому в низькій колибі серед темних лісів. Для того засватав він уцтиву рубачеву Єлену та й привів у хату. Що двоє, то не одно. А хоть хатка була маленька, то молодим з-за тісноти грижі не було, бо ще дужче до себе прилипали.

Гід за годом, а Мартинові стало знов скучно, хоть їх було двоє. Та нудьга удвійку морочила його ще дужче, ніж тоді, коли він був парубком. Лиш то одно в голові смолякам, що дітей не мають.

Але одного дня зійшов Мартин з верхів до міста, аби свою смолу продати фабрикантам терпентини. Як мав вертати домів, переходив попри великий склеп із капелюхами та й станув. Такий зелений капелюх, як он той, що за вікном на виставі пишався, забаг він уже давно купити. Як він той зелений капелюшок убере на голову, то буде в чім походжати в зеленому лісі та й смоли шукати. Несміливо увійшов до склепу.

- А що має коштувати он той зелений капелюшок за вікном?

Капелюшник любив спасувати.

- Такий зелений капелюшок,- каже,- не коштує багато, але що з того, коли він клопіт приносить: як рік мине, то отся бідашка надопевне принесе вам малого синка.

Так він спасував.

- Най буде що буде,- радується смоляк ніби сердито,- давайте го сюда, він уже мій!

Стокмив та й заплатив і стару кресаню у бесаги, а нову на голову та й до Єлени. Та й носив його щасливо увесь гід і здіймав лиш перед хрестом та спати лягаючи.

Ну і дивуйтесь не дивуйтесь, а по годові учинився малий смоляк у смоляковій колибі. А хоть воно мале було, то кричало за шістьох старшеньких. Тож Мартин носить малого смолячка на руках, та й голубить, та й усе дякує тому міському капелюшникові. І відтоді не здіймав уже зеленого капелюха з голови, навіть спати лягаючи.

І другого року вчинився ще один маленький смолячок, а відтак ще один, і так до осьмого разу раз по раз. Тепер уже не навкучувалося ніколи у колибі, тепер колиба жила. В хаті кишіло. З кождого кута, з кождого гніздечка кричали малі смолячки до дєді та й до нені.

«Як весь цей дріб на смоляків повиростає,- говорив не раз Мартин,- то треба буде смоли із усего світа».

А той зелений капелюшок Мартин уже давно на сам спід черленого куфра кинув та й на колодку замкнув, але однако то нічого не помагало. А тепер знов рік пробіг.

Перед дверми сидів Мартин та й журився. В хаті метушня, всі ходять на пальцях то сюди, то туди, а двері потихоньки відчиняють і потихоньки запирають.

За якийсь часок вийшла з дверей баба в окулярах, з кошиком на руках. Вона розуміла своє діло і ущипнула Мартина в руку. Мартин гейби збудився і питав очима.

- Нівроку, дев’ятий хлопець,- повістувала баба.

Мартинові аж сльози в очах блиснули. Він сміявся і плакав.

Знов хлопець, дев’ятий!

Одним оком плакав з утіхи, а другим оком плакав з біди.

- Але щось воно отік варівке, йдіт-ко, бадіку, ’д нему самі та й ночуйте здорові.

Та й за сим словом пішла собі баба в окулярах, бо у біднім стані не гія бабі важною робитися і довго колінкувати, а у смоляка ще й стільки не треба баритися.

Мартин увійшов у хату і поспитав свою плідну поліжницю:

- А де ж той дев’ятник?

- Видиться мені, що вона поклала його в ракву від масла або в карабушку від капелюха.

Мартин шукав дев’ятника між маленькими смоляками у всіх кутах і дорікав собі стихонька:

- Госпідку милосердний, як ще який найдеся, то покладу його хіба вже у вікні, бо більше нема де.

Шукав, шукав та й нарешті найшов.

- Аді, бідашка в ракві!

Глипнув на нього та й приповідав:

- Ей, се май-май хлопець і більшенький, і товстенький, лиш щось він не пищить, бідна головко, ще загине.

- Мартине,- відозвалася Єлена з постелі,- бери його, сараку, та й побіжи через верх до попа, аби його чимдух охрестив!

- Добре кажеш, Єленко, нащо має мені відтак пан біг дорікати, що я післав на тот світ нехриста?

- Йди з богом, Мартинку,- прошепотіла Єлена і з болю прижмурила очі.

Мартин убрав святочну одежу, здіймив із жердки свої бесаги і вистелив їх сіном. Відтак вийняв із ракви дитину, запхав у тайстру, обв’язав добре і поклав у бесаги та й вибрався в дорогу. Надворі була темна ніч, але Мартинові було се байдуже, бо він знав кождий камінь, кожде дерево через весь плай аж до самого попа. 

А як Мартин рагашами сходив долів, то просив бога, аби не забирав зі світа сього дев’ятника, бо ще й для нього знайдеться місце в хаті, а на столі ложка.

- А як воно спасеся від смерті, то дам його до маржини, та й мудрий з него бовгар буде, бо і величенький, і товстенький, і силку буде мати.

Так укладав собі смоляк Мартин.

А коли прийшов до попівської хвіртки, сіпнув за дзвінок і задзвонив сильно. А до кухарки, що з вікна вихилилася, кричав щомога:

- До хресту борзо-борзісько, дитина гине, лиш борзенько!

І пішов під церкву панотця ждати. Зараз прийшов панотець з паламарем, і всі три увійшли в церкву та й станули коло цебра з водою.

- Мой брє, давай-ста дитину! - квапив панотець.

- Даю, їгомостику, лиш погодіт хвильку.

Він підійшов до дяківської лавки, вийняв з бесаг дев’ятника, скинув з нього тайстру і тримав його перед панотцем над водою.

- Та коби-сте, духовнику пишний та чемний, хоть мудро його охрестили, бо я його призначив до маржини. Але, аді, щось не пищить ні раз, та й то лихий знак!

- Та бо се щось завелика дитина! - зауважив панотець.

- Тому що велика та й товстенька, рад би я його на бовгаря викутати. То був би раз бовгар!

Паламар, що на такім ділі розумівся, сумнівався:

- Гм! гм! Я вже трийцять років паламарую та й що-сь уже тих дітей нахрестився, а такої великої дитини ще не бачив!

- Ну то що ж діяти, що таке величеньке, нівроку, вродилося,- відповідав Мартин.

А відтак глип на дитину та й придивляється, добре придивляється. Ще придивляється та й раптом б’є себе по голові і глибоко зітхає та й кричить, як опарений:

- Пек йому оссина, таже я взяв тогідного хлопця!

Кров ударила йому до голови, а студінь у поперек.

- Аді, бігме, се тогідна дитина, пізнаю наретельно по сорочечці!

Панотець відійшов з паламарем, а Мартин на млі ока перекинув на плечі бесаги і побіг щомога плаєм додому. А коли опинився лиш на один перестріл задалеко від своєї хати, зауважив, що десь по дорозі згубив дитину.

- Ей падочку ж мій нещасливий!

Але вже не здержувався, бо хотів за всяку ціну принести живого дев’ятника до хресту.

Улетів в хату, як вітер:

- А що, жиє ще дев’ятник?

Єлена спала.

Мартин підійшов на пальцях до карабушки від капелюха і знайшов свого дев’ятника. Малий червачок випручував ніжки і дивився на смоляка великими очима.

Але Мартин усе-таки був гадки, що ся дитина нездужає.

Всі діти квиліли, як орли, а се тихонький, як миш, се, надопевне, лихий знак!

Вийняв його з карабушки і добре вдивлювався, щоб знов не обмахнутися і не взяти замість нього передтогідного хлопця, який лежав у шухляді. Як розпізнав наймолодшого смолячка, то поклав його в бесаги, замкнув тихенько двері і побіг верхами до попа.

І знов збудив панотця, що кидався і сердився.

- Не сердьтеся, їгомостику, тепер я приніс акуратне найменшого червака, тепер вже є кого хрестити!

Як прийшли до церковних дверей, то смолячок став у бесагах кричати.

- На тобі таке! Коли він тепер реве, як до церкви йде, та що відтак буде?

Так собі гадкував смоляк, а панотець звертав увагу паламареві, що ключем шукав діри в замку:

- Ей, бадю, а я дотепер не знав, що церков має відгомін!

От зовсім виразно кричить дитина також усередині божого дому!

А тоді раптом Мартинові роз’яснилося в голові:

- Ей падочку, таж то не відгомін, панотчику, то мій тогідний хлопець. Я перше квапився та й забув його в дяківській лавці.

Та й то була правда.

Тепер Мартин, щоб знов не переміняти, переніс свого тогідного, хлопця аж на ступень крутих сходів проповідниці, а дев’ятника випакував з бесаг і тримав до хресту.

Панотець хрестив хлопця, а смоляк підпрошував:

- Не збануйте, їгомостику, лиш хрестіть біду порядно, бо щось він мені перед церковними дверми забагато покрикував!

Він приязно придивлявся хрещенню та й кривився і похитував головою, коли панотець брав замало води із цебра: «Цес їгомость шкодує, видко, водиці, бо навіть мохнатого волосєчка дитині не замочив!»

Але як тільки панотець скінчив хрещення і віддалився з паламарем до захристії, щоби скинути с себе ризи і скоренько вернути до теплої постелі, тоді скрутився Мартин й наборзі постановив хлопця на саме дно церковного цебра з водою:

- Так, неборе, аж тепер ти будеш ірщений!

Ще кортіло Мартина й тогідного хлопця у воду кинути, бо гадав собі, що то не завадить, але заспаний паламар задзвонив ключами, і він мусив швидко пакувати свою мару в бесаги.

Тогідного хлопця уложив він у бесагах шторцом так, аби голова надворі була, а того молодшого уложив на самім дні бесаг у сіні та й задоволений вертав додому.

Тогідний хлопець дивився маленькими очками у зорі, а той молодший ще трохи кричав по купелі, а відтак випручував весело ніжки, коли свячена вода на ньому загрілася і парувала в сіні. Мартин чув, що наймолодший смолячок скобоче його ніжками в попереці, і, йдучи, підскакував із радості і щастя. Прото дєдя...

Генрі Бордо

ПРАВОТАР

До канцелярії адвоката, доктора Гайзнера, входить старий, худий та високий мужик і, сміючись до писарів, вітається голосно з адвокатом:

- Добрий день вам, пане дохтор!

- Дзінь добрий, пане Тісарчук!

Адвокат низенький, короткошийкий, білі, як крейда, руки гей понапухали, салом набрескла твар велика, гей у корови, очі пулькаті бігають згори надолину на білку, порисованім червоними жилками, ніс довгий, як кушка, вуса голені, а між широкими губами два ряди золотих зубів, які не уміють тихенько вимовити букву «х».

Тісарчук мав високе чоло, гострий ніс закривлений, уста, уложені так, наче гордували б усім окруженням, вус підкручений, брови, як дві щіточки, сиві очі, до половини вкриті повіками, а голову, лису аж до самої шиї.

Видобув з бисаг зв’язаного готура і гордо поклав його перед адвокатом.

- Це на харчунок, аби-сте мали силу провадити мій процес.

- Зраубшіцували-сте?

- А що ж!

- То чому ви його не схарчували?

- А де ж цей харч для хлопа? Беріть, беріть, пане дохтор, та пожиткуйте здорові із своєю панею.

Адвокат запитав, як називається тая дика птаха, а Тісарчук відповів, що то дикий когут і що його м’ясо дуже вкусне і дає таку силу, що вже по одній вечері може газда з своєю газдинею сподіватися сина.

Адвокат засвітив очима, а відтак позіхнув і засвітив зубами і приказав занести готура до кухні.

Тісарчук був звісний крутар в суді, старий правотар «раубшіца», що вічно мав придибашки і спори з побережниками та лісничими, сварку з сусідами, все пересиджував в суді і або когось він позивав, або його хтось позивав.

Якась таємна сила тягнула його до суду так, як п’яницю до корчми. Щодня мав процес у суді, а коли випав йому вільний день, то суперечився із своєю сім’єю.

Ті уставишні процеси підкопували його талан. Але в міру як його талан скапувався, росли його процесові відомості, і він навчився добре, як має себе боронити. Майже в кожному реєстрі було його ім’я і прізвище, і весь персонал судовий знав його добре. В суді був він вдоволений і усміхнений. Приязно вітався з судовими підурядниками і возними та знайомими війтами, а суддям кланявся низенько. Боронився завзято і коли програв, то не об’являв ніякого збентеження, тільки спокійно усміхався, наче був певний, що у вищім суді двічі виграє.

Адвокат Гайзнер вже шість разів оборонив його від тюрми. Але вся сільська ровта переслідувала і гнала його, наче дику звір, і хвиля його руїни була близька.

Сьогодні гнітила його дуже тяжка і поважна справа.

- Коли б ви, Тісарчуку, збірували заплатити бодай тому Лукинові,- говорив адвокат,- тоді звернувся б я о прольонгату до прочих ваших приятелів. Лукин стоїть в книзі грунтовій на першім місці, і я нічого тут не вдію. А якби ви Лукинові заткали рот, тоді я маю розв’язані руки і роблю вам рекурс. Розумно?

- То не туди йде, пане дохтор, бо я доста набідувався, заки назичив тих смучих грошей, а тепер маю ще ломити собі голову, як їх віддати?

Адвокат писав рекурси, аж слинився, але то не помогло - прийшло до ліцитації Тісарчукового майна.

Тісарчук посоловів.

Як же ж! Він має вийти з хати, в якій його дєдя, дід прадід родилися і на лавиці лежали? Його мають прогнати з цеї землі, яку він і його предки своїм потом зливали? Тепер на старість має собі і жінці торби шити? Перед селом і містом має стид приймати?

Впав, як буря, до канцелярії адвоката у капелюсі на голові і засвітив очима, як кіт:

- Чи то направду так пішло? - запитав задиханий.

- Що пішло?

- Ви ще питаєте?

- Ну, що таке?

- Та же мій маєток!

- Ну?

- Кажуть, що пішов на ліцитацію!

- Ну, а куди ж мав піти?

- А нащо я вас наймив?

- То я мав за вас платити?

- А голова ваша де?

- Нащо вам моя голова?

- Було відразу так казати!

- Я вам не казав, щоб ви Лукинові заплатили?

- То Лукин мудріший, як ви?

- То безличність!

- Ні, то рабунок!

- Який рабунок, я ж адвокат!

- То так робиться?

Адвокат побачив Тісарчукову лють і піддався:

- Прошу сідати, пане Тісарчук, ви були і будете Тісарчук!

- Або я що кажу?

- Прошу сідати, якось-то буде, вони не наважаться вас викидати з хати і грунту.

- Що, мене? Най лишень трібують, а пушка нащо? Вистріляю, як ворони!

Адвоката, що на Тісарчукових справах відбував свій новіцият, непокоїла така грізна бесіда, і він поклав Тісарчукові руку на плече та лагідними словами утихомирював свого клієнта:

- Тісарчуку, ви знаєте, що я ваш приятель. Я боровся разом з вами, але коли ми остаточно програли, то мусимо врешті піддатися так, як на війні піддаються побіджені. Стріляти ви нікого не стріляйте, бо то пахне тюрмою!

- Що мені тюрма! - крикнув Тісарчук і заскреготав зубами.

- Вам не ялося в тюрмі сидіти!

- То робіт щось, пане дохтор, якусь репліку чи зажаління, чи яку там нужду!

Адвокат здвигнув раменами, а Тісарчук, видячи його безрадність, став відгрожуватись, що всіх екзекуційників вистріляє до лаби, і гримнув дверима та й вийшов.

На другий день прийшов справді до його хати екзекутор, застукав у двері, здоймив рогату шапку і прочитав якусь грамоту та й заявив, що має його викинути з хати і грунту.

Тісарчук затиснув кулак і ударив екзекутора межи очі так сильно, що йому з носа кров почуріла, а окуляри потерлися на дрібні кусники.

Та біда не спить. На другий день прийшов другий екзекутор з шандарями і побережниками, які прикликали також Тісарчукового сина і зятя.

Тісарчук їх всіх не злякався і кинувся на всіх, як вовк недострілений. Звалив на землю екзекутора і шандарів, але побережників таки не зміг і серед метушні і бійки упав і сам на землю. Побережники скували його швидко і передали шандарям, а шандарі повели через села до міста у тюрму.

Коли про те все довідався адвокат, дуже злостився:

- Це ж бунт проти влади, це злочин з § 81 карного кодексу, це тяжка кара і нема оборони.

Але оборону прийняв і заплату також.

У суді видів адвокат, що не годен свого клієнта оборонити, і став розповідати таку місцеву історійку:

- Головний надпрокуратор Дупінський мав перевести урочистість створення апеляційного суду і в своїй святочній бесіді пригадав зібраним членам суду їх публічні обов’язки. Коли звернувся до екзекуторів, то давав їм таку раду: «Ви, панове, любіться самі між собою, бо ніхто вас не любить!»

Ця історійка розсмішила суддів, і вони засудили Тісарчука лише на два місяці тюрми.

Тісарчук відсидів врешті свою кару і вступив на службу до адвоката. Мав легку службу, бо мав тільки навертати мужиків до канцелярії свого службовці. При тій нагоді міг все заглядати до суду і прислухуватись розправам та помагати радою тим, що обіцяли йому горівку і закуску.

Та недовго він робив тую службу. Старість і втрата вітцівщини скорчили його і підірвали.

Як умирав, то казав прикликати ’д собі адвоката і йому прошепотів:

- Нагодувався я вас, адвокатів, та навалявся я тими судами, а тепер я вже законився та й іду до іншого суду, що буде і мене, і вас всіх судити.

Та й відійшов…

Ангел Каралійчев

ПИРІГ

Бабуся відгорнула в печі спопелілу грань набік, витягнула з печі величенький пиріг із сиром і швидко сховала його десь крадькома.

Покмітили це внуки, Івась і Катруся, і стали шукати-перешукувати всі коші, полиці, залазили аж під постіль, порпались у попелі в печі і скрізь шукали, а пирога як нема, так нема.

- Бабко, дайте-ко пирога! - рув Івась.- Любко-бабко, не жалуйте нам того пирога!

- Ану, цитьте, друки, бо зараз прикличу вовка.

- Золота наша бабко, ми такі голодні, що аж...- доправлялася Катруся.

- Акуратне голодні! Роззяви герланку, най подивлюся, чи ти голодна!

- То ви нам, бабко, ще не вірите? Нате - маєте герланку!

- Їй-га, таж вони, мої біднятка, діправди голодні, але заждіт, небожата, аж дєдя саньми прийдуть ’д хаті.

Але Івасько соловів з голоду і, сіпаючи бабусю за опинку, допитувався, де вона пиріг поділа.

- Мой ти, то пирога хочеш? Таже він пішов у поле, от туди направці. То ви, діти, його не виділи, як через двері вихопився? Адіт, він онде біжить, ану глипніт, вже на гостинці, вже Сірко його ловить та й гавкає щомога.

Івась і Катруся запороли носиками в шибу і дивилися. Виділи гостинець і сніг майже у хлопа. Всю землю укрив той сніг: і хати, і плоти, і корчі, і дерево. А надворі така студінь, що ніхто на вулицю не важиться. А за селом вовча тічня не виє, ні! Лиш тот пиріг їх не боїться, наліпив собі теплого вугля на поперечок та й фуркнув з хати крізь двері і сміливо побіг через дорогу на поле.

Івась обертається раптом до бабусі і допитується цікаво:

- Бабко, бабусечко!

- Якої примхи хочеш?

- Чи то все правда?

- Що таке, моя дитино?

- Що пиріг пішов у поле!

- А ти чув коли, опришку, аби баба брехала, мой, таже баба всю правду каже!

- А то поле дуже далеко?

- Ой далеко, небоже!

- Може, там аж під лісом або аж за лісом? - питає Катруся.

- Тамечки воно, тамечки, але то дуже далеко.

Діти знову прилипли носиками до шиби.

А надворі сніг пластами паде. Хати убрали білі шапки та й білі рукавиці і ледве дишуть каглами.

А он там на дорозі показалися воли та й сани, вже скручують у село, вже на мості.

- Бабусечко, оповідай нам ще про того пирога! - мучать бабу діти.

Бабуся оповідає:

- Тот пиріг згонорів був дуже та й каже: «Овва, мені навритилося дома, не хочеся вже мені бути слухняним, я хочу світа видіти». Та лиш з печі та й надвір фур... А Сірко за ним аж на міст, але не дігнав його. Гавкав - скомлів з усеї сили і вернувся без пирога. А пиріг забіг у ліс. Лише він за дерево, а тут подибає його вовк, що три дні в роті нічого не мав.

- Стуй,- каже,- пироже, я такий голоден, що зараз тебе проковтну!

Збоявся пиріг та й став випрошуватись:

- Гей ти, добрий та солодкий вовче, ти, любий та годний мій пане, мій чемний сусіде, зажди, аж я вернуся ’д тобі, бо бабуся післала мене в поле, щоби я загнітився!

- Мой, хло’, лиш не бреши,- завив вовк і став май добріти та й сів собі на задні ноги серед дороги і жде.

А пиріг як стояв, так кинувся навпростець. Біг він, біг та й забіг аж на поконече дідового помірка,- знаєте, там, на тоті суголовки, де у самім куті росте самітна груша росохата та й вкрита снігом. А недалеко там придорожній камінь, а під тим каменем нора. Пиріг аж паде із страху й утоми і, прилягши до землі, тихенько шепоче:

- А чи ти дома, жито?

- Дома, дома,- дзвенить голосок, як дзвінок.

- А як днувало?

- Гаразд, як ти, пироже?

- А ваші дужі?

- Гаразд, як твої, пироже?

- Ба чи не спиш та й пропочиваєш ти, маленьке, зеленеє жито?

А воно кинуло верх себе білий кожух та й грієся. В лісі вітер виє, дерева стогнуть, аж лячно. А жито під кожухом не чує ні бурі, ні морозу.

- А ти ж не голодне, зелененьке жито?

- Дякувать за питання, анітрошки я не голодне.

- Як так, то лежи собі миром до весни, а як сонечко сей кожух з тебе здійме, то будеш рости та й колоситися, та й засядеш снопами у стодолі аж під сам дах. Радуйся, зеленеє жито, що будеш колись зерном, а відтак мукою, а відтак пирогом. Аби-с тривало!

Жито усміхнулося під снігом тихонько:

- Дурниці той пиріг блеє, бо як же я маю та й пирогом стати?

Ну, але жито ще молоденьке, ще лиш щось пару місяців має, ще воно дурненьке та й нічого не знає...

З ріллі подався пиріг назад до хати, але вже не гостинцем і не попри ліс, лиш навкруги левадами та понад річку.

Діти слухали бабусі, начеб за голубами слідкували, а коли бабуся впевняла, що пиріг зараз увійде в хату, стали допитуватись:

- А що ж вовк робить, бабусечко золотенька?

- Е, той опришок ще все-таки жде на гостинці і гострить собі зуби.

- Ну і наш пиріг такий хитрий! - дивувався Івась.

Та ще він не скінчив дивуватись, а ворота заскрипіли і сани в’їхали на подвір’я.

- Гей, Івасику, аді, сани!

- Аді, дєдя приїхали, геть заморожені, біліські.

Бабуся пилувала:

- Зачерни, Катрусю, теплої води у цинівку, аби дєдя ручки собі обмив. Він, сараку, весь день був на морозі і гет перемерз. А я піду до гамбаря та й подивлюся, чи наш пиріг вже вернув із поля. Увихайтеся, діти, то будете разом з дєдем до пирога говорити, а вовк ме дурно ждати, а як не будете працювати, то з’їсть вас вовк...

П’єр Лоті

СОТВОРЕННЯ ЧОЛОВІКА

А коли всемогучий Магадева сотворив світ, зійшов із небес на землю, щоб натішитися видом свого твору. Наслідком його лету повіяв теплий вітер, дерева похилили свої голови, а білі лелії зацвіли.

Магадева зірвав одну лелію і кинув у море. Вітер розколисав хвилі і піною накрив лелію. В одну мить з тої піни вчинилася челядина - як лелія, ніжна, як легіт, вітряна, як море, зрадлива, як піна морських хвиль, змінлива.

Перше всього опоглянула в дзеркало моря і скрикнула, захоплюючись:

- Ох, яка ж я гарна!

Відтак розглянулася довкола і подумала у своїй головці, що і світ є дуже гарний.

Відтак вийшла на берег, а на її вид розцвілися всі земські квіти, і міріади очей стали з неба споглядати та її подивляти.

Тоті очі - то були самі звізди. Тота звізда, що була богинею любові, запалала заздрістю і відтоді світить сто разів ясніше, ніж інші звізди.

Челядина походжала красними лісами і полями, і все нею захоплювалося, однак того захоплення не висказувало.

Тоді знужена челядина нарікала:

- О, Магадево, сотворив ти мене гарною, та що мені з того, коли ніхто не подивляє голосно моєї краси!

Магадева вислухав скаргу жіночу і сотворив безчисленну кількість птахів, які співали в честь краси женщини свої чудові пісні. Женщина слухала їх і сміялася з радості.

Але на другий день сприкрився їй спів птахів, і вона знов вернулася до сотворителя:

- О, Магадево! Моя краса така велика, що виславляють її співом усі птахи, та нащо вона мені здалася, коли ніхто не рветься мене обняти і до себе притулити?

Тоді Магадева сотворив гарного і притульного вужа, що обвивався накруг женщини і ізсунувся до її стіп. Якийсь час женщина була вдоволена, але незабаром стала нудьгувати і знов нарікала:

- Ах, коли б я направду гарною була, то чейже найшовся би хтось, хто бажав би собі мене наслідувати.

Щоб забаганці женщини вволити волю, Магадева сотворив малпу, яка наслідувала кожний рух женщини і велику утіху їй справляла. Але те вдовілля тривало тільки чверть доби.

Женщина знов плакала і благала:

- Гарна я і принадна! В мою честь співають птахи, вуж стелиться мені до стіп, малпа наслідує кожний мій рух. Всі мене подивляють і мені заздрять так дуже, що зачинають лякатися. Коли ж я найду оборону, наколи б хтось заздрий хотів мені заподіяти кривду?

Магадева сотворив могутнього льва, щоб охороняв женщину. Але після трьох годин знов зачув її скаргу:

- Гарна я і пещена, але не маю нікого, кого могла б я пестити! Не можу пестити льва, який є чудовий, однак страшний.

В тій хвилі явилася перед женщиною собака і стала перед нею ластитися і до неї примилюватися.

- Ах, яке ж то сердешне сотворіння,- врадувалася женщина і стала гладити собаку.- Дуже люблю я се миле сотворіння!

Що тільки собі бажала, все одержала женщина, і з тої причини напала її сердитість. А щоби тую сердитість з себе зігнати, ударила собаку в голову. Собака загавкала і втекла, а біжучи, вкусила льва. Лев зарув і став і собі утікати, а утікаючи, настолочив вужа. Вуж заповз у яму і обсотав малпу. Малпа скричала і схоронилася на дерево та й сполошила птахи, які фуркнули і відлетіли в далечінь.

- Ах, я нещаслива,- зітхала самолюбна женщина.- Коли я була в добрім настрою, тоді мене пестили і вихвалювали, а коли я сердита, всі мене самую лишили і десь утекли від мене. О, всемогучий Магадево, благаю тебе, вволи ще раз мені волю і сотвори таке сотворення, щоб мене пестило, гладило, боронило і мені служило, але щоб ніколи не захотіло мене опустити в хвилі, як буду сердита, і щоб давало з собою робити все, що я захочу.

Магадева задумався у своїй творчій задумі - і сотворив чоловіка.

Марія Тільшова

ЛЮБОВ І ДІДЬКО

Ніхто на всю околицю не знав, крім дідька, що Анничка полюбила вівчаря.

І то ще й як полюбила! Але гадайте собі, як тії біднятка мучилися, коли у такій великій любові, не можучи без себе бути, були приневолені укриватися то на сіні, то в стодолі, то на цвинтарі. Бо ж обоє вони боялися скупого Анниччиного дєді, який раз був заклявся, що дасть свою доньку лишень за того, котрий буде мати найменше п’ять тисяч талярів. Але де ж любов питає дєдевої клятьби? Гаряча і справедлива любов навіть дідька не боїться. А ще як про нашого дідька бесіда, то він був посланцем і вірним приятелем наших обоїх любків. Цей дідько слідкував за каждою любовною тайною. А наша Анничка була так гарною дівчиною, що навіть дідькові подобалася. Струнка і гнучка, а її очі ловили вогонь. Не дивота, проте, що малий вівчар з превеликої любові раз навіть хотів повіситися на вербі, з якої не раз робив собі тилинку. Та йому то не вдалося, бо у тім моменті, коли зашморкнув свою кучеряву голову, станув перед ним дідько, чорний, як чорнило, і оброслий, але все-таки чемний і з виду смішненький.

- Що ж, чи справді вже так погано? - сміявся в очі вівчареві.

- Ах, ах, моя люба Анничка!

- Йди, дурний, мовчи! - відповів дідько як приятель. Ще маєш досить часу на то, аби терпіти. Дивись! Тут маєш мою шапку. Насунь собі її на вуха! Ну! А тепер не зобачить тебе ніяка людина, крім твоєї любки.

- А скільки ж ти хочеш за тую шапку?

- Ей, хто ж би за неї щось правив! Затримай її собі, здоровенький. Ти вже і так мій через те, що хотів повіситись. Вір мені, пане-брате, що ми, чорти, не є лихі, ми там бажаємо людям вже на землі того всього, що панбіг дає щойно в небі!

То сказав дідько та й щез і лишень засмердів якось так дуже дивно, що аж в носі засвербіло.

- На тобі й таке! - крикнув вівчар недовірливо і насунув кудлату шапку на голову аж поза вуха.

Вівці пасли на обочі межи афинами, а він у шапці увійшов межи вівці. І ні одна вівця не покмітила, що він межи ними ходить. Це добре! Він увійшов у ліс і надибав під дубом сидячого зайця з вилупленими очима. Присівся коло зайця і потягнув його за вуха, а на череві його поскоботав, але заяць ані ворухнувся. І це добре! Виліз на дерево, упхав руку у гніздо, але із чотирьох косів ані один не фуркнув з гнізда.

- Це також добре,- видко, що дідько не хотів мене змудрувати!

Зліз з дереза, крикнув з радості і підкинув шапку вгору високо.

Нині вечором вже не буде ховатися!

Ледве діждався вечірньої зорі і зараз загнав і чорні і білі вівці у стайню. Насунув шапку на вуха і побіг до Анниччиного дєді в долину. Собака на подвір’ю ані не писнула, наймичка, не видячи його, вилляла зараз біля нього помиї, так що трохи і його замочила. Через вікно уздрів він, що Анниччин дєдя за столом харчував борщик, а Анничка поралася коло нього. Відтак пішла вона до комори, а вівчар за нею: скакіц!

- Любко моя солоденька, чи любиш мене діправди? - заверещав він і дусив дівку, обіймаючи.

- Бійся бога, хлопче, звідки ж ти тут взявся?

- Любов мене тут привела!

- А дєдьо що скажуть?

- Не побачить він мене!

- А челядь?

- Будь тихо!

І чорноока Анничка любилася із вівчариком у коморі аж до світанку, аж треті кури запіли. Та й тоді вони схопилися із ліжників і Анничка перехрестилася, а вівчар як прийшов, так відійшов невидимий. Коли вечором Анничка доїла у стайні корови, він знов явився коло неї. І знов стали вони обійматися, та цілуватися, та кохатися аж до самого ранку.

Але хто на світі вдоволений із своєї долі, хоть би тота доля була найкраща і найзичливіша?

 І прийшло до того, що вівчареві на ліжниках зарутилося, і він розкричався:

- Чи я маю вічно закрадатися до тебе, любко, як злодій, кажи сама, Анничко, чи мені се ялося?

Анничка штовхнула його ліктем і притакувала йому, що справді вже час, щоб вони кохалися явно у білу днину.

Вівчар бив кулаками у стіл і кривдувався, що вони ще навіть на святошнім танці разом прилюдно не танцювали.

Анничка також забагла собі такого танцю і порадила милому, щоб кинув геть тую кудлату шапку.

І лиш вона то сказала, а шапка вже полетіла у темний кут. Але в тій хвилі появився в темному куті темний дідько.

- Так-то ви такі, песята? Вам я вже надоїв, ви, дурні голови?

- Овва, та що нам зробиш,- докорював йому вівчар, на ліжниках сидячи,- може гадаєш, що ми без тебе не обійдемося? Ми хочемо тепер у церкві шлюб брати і любитися явно і прилюдно.

- Хоть і зараз, але затямте собі то одно, що на світі нема нічого так нерозлучного, як любов і дідько.

Чорт усміхнувся, насунув на вуха шапку і щез.

Вівчар відійшов від своєї любки ще перед світанням, бо боявся вже, щоб його стариня не уздріла. Та й на плоті подер собі нагавиці. Та це був тільки початок його нещастя. Від того дня все пішло йому навпаки. Анниччин дєдя запримітив зараз, що його донька полюбила того голого друка. Він розперезав на собі ремінь і добре виправ Анничку, а комору замкнув і ключ сховав у тобівку. Але на тім не кінець. Бо дєдеве око скрізь заглядає і все видить і так раз зобачило, що Анничка вже... сама не... ей, най біг криє!

Дєдя розгнівався за таке діло і прогнав Анничку з дому без сотика.

Панотець спершу не похочував, але відтак за гроші звінчав їх у каплиці.

І вони любилися, і діти їм родилися, як вівці. Але як діти їх присіли, то прогнали від них радість і веселість. Вівчар все бурмотів і кривдувався, а Анничка колисала тоті діти і сумної над ними співала.

Якось раз тепленького вечора сиділи вони двоє перед хатою, а діти спали, і овечки спали, лишень собака гавкала на місяць.

- Анничко,- кликав вівчар,- вже буде дощ завтра?

- Та хоть буде, та й що?

- А тоту шапку дідьчу пригадуєш собі, Анничко?

- Так, як крізь сон.

 - Ей, небого, не треба було її кидати!

- Та ж то ти її кинув!

- Ні, любко, то ти її в кут кинула.

- Ти лиш сварки собі шукаєш!

- Ану, замкни хавку!

Десь близенько хтось зареготався.

В тій хвилі на даху, гей на коні, появився дідько і насміявся з них:

- Ви, дурні голови, жалуєте тепер, що мою шапку відвергли-сте у кут! Правда, що з нею було вам ліпше? Ви, баранячі голови, ви аж тепер нагадалися? Ой, тепер вже пропало, тепер правдивий дідько вже селом не ходить!

І дійсно, дідько згонорувався, як великий пан, і більше не показувався ні вівчареві, ні його Анничці перед очі - до кінця їх життя не показався.

Макс Юнгнікель

СТАРИЙ ЛІГМАН

Насамперед йде закосичений березовою галузкою циліндр, високий та вузький, як комин.

Відтак іде довга сива грива.

Відтак іде що? Чоло? Ой ні!

Відтак йде двоє вогких та джерелом пливучих очей і ніс. А ніс такий червоний, що кожний собі думає, що то піч розпалена і що з комина зараз бухне дим.

Відтак йдуть широкі, спорохнявілі уста без вуса та й без бороди.

З кутиків уст випливає поволеньки щось жовтавеньке і спливає на широку поорану голу бороду.

Відтак йде суха, натягнена шия, а на ній синій вовняний шаль.

Відтак йде чорний сюртук з нашиваними великими кишенями і з золотими гудзиками.

На лівім боці гойдається заржавіла медаль кругольняного товариства, званого «Кидай».

Відтак збігають в долину таркаті нагавиці, а під ними у долу широкі черевики з гумовими спряжками.

Ті черевики такі великі, що старий Лігман змістився би у них, стоячи разом і з капелюхом, і з червоним носом, і з шалем, і з сюртуком, і з медалею.

В лівій руці у нього скрипка.

Права рука підперта палицею.

- Добрий день, пане Лігман!

Та що це я верзу? Та ж він глухий.

Але Лігман однако йде через село і співає.

До війта прийшов лист з почти.

Війт його прочитав раз, а відтак другий раз і потер чоло та й кинув лист у шухляду.

А в тім листі стояло:

«Як колись загину, то ви, війте, маєте розпороти мою подушку та й вибрати з неї книжочку ощадності і на ту книжочку відобрати гроші. Там буде десять тисяч марок. Ті гроші мають піти на поминки на три рази. Але поминки робіть тільки весною! То най зійдуться старі і молоді, най музика грає, а вони най п’ють і харчують, та й най танцюють за мою душу, та най згадують, що старий Лігман дуже любив, аби довкруг нього люди веселилися. 

Отже, в честь весни пишу цей тестамент».

- Добрий день вам, пане Лігман!

Старий сміється і співає, пускаючи у яру весну голос, як зозуля.

Фелікс Тіммерманс

ПРОЦЕСІЯ

Цеї неділі задзвонили сільські дзвони голосніше, ніж звичайно.

Дорогою, між смеречиною, йшла процесія в красках, сонцем розмальованих. Напереді йшов паламар, високий хрест несучи. За ним ішли парубки з парубоцькими хоругвами. Одна хоругов була з червоного шовку, а на ній гойдалися два святці. На другій, синій хоругві, сидів якийсь плечистий святець на срібнім стільці, а на третій, жовтій, дряпався вгору лев. Всі три хоругви були шовкові і шелестіли, а тільки четверта, зелена, була оксамитна, а з неї звисали камінці рубінові. Всі вони лопотіли, начеб хвалилися перед вітром, що сидів собі на листю і шпильках дерев.

Було то на другу богородицю, і шати дерев вже пожовкли, як сухий тютюн, а листя вже бралося падати.

Дівки несли фігуру святої Еуфемії, яка загинула від лаби медведя. Другі дівчата мали повні приділки квіток і любистку і розкидали їх перед Еуфемією по дорозі. Чотири молодиці несли фігуру святого Івана, скривленого, начеб був хорий на роматизм.

Маленький і дуже старенький панотець пропадав із своїм дитячим личком у купі золотих, брокатових шат, а тільки із золотої чаші, яку він ніс, било в очі сонячне проміння. Перед ним ішов брат церковний з трійцею і з кадильницею. За ним ішов війт, тримаючи в руках новіський капелюх з червоною стяжкою і згорда споглядаючи на всю процесію. За війтом йшли газди, а за газдами газдині. Відтак йшли парубки, а за ними дівчата, а на самому заду йшли каліки і прошаки. Процесія помаленько посувалася між кичерами, а хлопці видзвонювали у дзвінки, аж птаха полошилася боками.

Навкруги дрімала святошна тишина завмираючої природи. Царинками розстелювало сонце свій золотий шовк, а голі помірки банували за тими стогами, що в оборогах вже відпочивали. Барабулька почорніла і просилася, аби її брати.

Між горами лежало село над срібного рікою, на яку натерхало осіннє золото.

З-поза одної маляви визирав на дорогу, якийсь червоний дах, а дальше під горою стояв дерев’яний млин, на якому повівала хоругов. Довкруги гори йшла процесія, а дзвінки так дзвонили, що їх гомін заповнював весь простір межи горами. Перед низькими хатами, коло яких проходила процесія, стояли мужицькі столи, а на них горіли свічки перед образами мальованих святців. На воротях стояли газди і газдині і клякали на коліна, коли коло них проходила процесія. Але небо не зважало на процесію і збирало над селом хмари. Насамперед сірі, череваті, а відтак гранатові і чорні, як ніч. Як веремінні путнички, посувалися тії хмари поважно і статечно. Пастухи, що йшли в процесії, розумілися на хмарах і пророкували:

- Заки зайдемо додому, змочить нас дощ до сухої нитки.

Як зачув тото війт, зажурився своїм новим капелюхом і підбіг до паламаря та й просив його, щоби йшов май швидше, а тоді і вся процесія приспішить свій крок.

- Що з того, коли панотець не зможе йти швидше,- відповів паламар і йшов дальше помало і поважно.

Царинками стала пересуватися довга тінь, що проганяла геть далеко золоте проміння. Над усім селом звисав смуток. Процесія виходила на вершок гори, на якій вже не було хат. Село впинилося в долині під горою, а за селом далеко тремтів лісок. З другої сторони гори зарисовувалося ген-ген далеко сіре містечко, з-над котрого гнали прямо на село чорні хмари.

Розійшовся запах води і паленого каміння, і закрапотів нагле краплистий дощ та й перестав, начеб урвався. Але за хвилею набрав сил і поллявся, гей з цебра. Процесія перемокла до нитки, а дощ не переставав, лиш падав і падав. Не було ніякого піддашшя, де можна було б сховатися.

Панотець поклав золоту чашу під свій апарат і накликав, щоб процесія йшла дальше кроком. Але процесія збаламутилася. Дітвора посиніла і стала русти. Молодиці, що несли святого Івана, кинули його на землю, так само дівки кинули святу Еуфемію і самі закинули запаски на голову і збігли в долину до найближчої хати. За ними побігли також і тоті, що хоругви несли, і старший брат з кадильницею, і війт, і парубки та й дівчата, та й молодиці, і всі газди і газдині, і всі каліки і хлопці, а навіть прошаки подерті. Лиш панотець і паламар лишилися на дощі, на дорозі. Через час і вони оба схоронилися до хати. Тут всі нарікали на дощ, а найбільше кривдувалися дівки і молодиці та й війт. Панотця і паламаря господар завів до найліпшої кімнати, а панотець поставив на столі золоту чашу і став коло неї молитися.

Молиться панотець, а паламар безвпинно хреститься, аж тут раптом паде на чашу іскра. Зглипав панотець, а то сонячний промінь сів собі на чашу. Всі глипнули на небо, а на небі дуга розкаблучилася і п’є за горами воду. Десь на плоті заспівав півень. Небо прочистилося і відслонило синяву, а сонечко зупинилося над лісом і ліс запалило. Свята Еуфемія і святий Іван усміхнулися до сонця своїм мальованим сміхом і наближалися до церкви, від котрої біг напроти процесії гомін дзвонів такий захриплий і нерівний, як голос п’яниці...

Друкований текст для вичитування взято з: Марко Черемшина. Новели. Присвяти Василеві Стефанику. Ранні твори. Переклади. Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія. Листи. Київ, «Наукова думка», 1987.

Серія «Бібліотека української літератури»

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021