ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ВИСТУПИ. СПОГАДИ. АВТОБІОГРАФІЯ.

«СТРІМГОЛОВ», ОПОВІДАННЯ В. БУДЗИНОВСЬКОГО,

13-14 ч. «Універсальної бібліотеки», ціна 40 кр.

Справа йде у Відні. Адамський, студент четвертого року медицини, влюбився в Аделю Боровську, родом польку. Рад би з нею пізнатися, та несміливість його не дозволяє йому поважитись на сей крок. Вона перша проговорила ’д нему і зазнайомилася. Адамського радість безкрая. Він життя б дав за ню, не то щоб мав їй відмовити услуг провідника по Відні. Аделя була родом з Перемишля. Її мати ще дівчиною грішила чимало, а віддавшися, взяла замужжя за параван своїх гріхів. Батько був добра людина й великий багач, хоч без образовання. Пожиття там ніякого не було, тим більше, коли прийшла на світ старша Аделина сестра. Батько помер загоді, записавши 40 тисяч грішми своїй одинокій донечці Аделі. Мати вийшла вдруге заміж за Рибіцького. Сей став крадькома залицятись до Аделі, однак все відходив засоромлений. Аделя познайомилась на лекціях танців з лейтенантом Оскаром Ріслєром, що навіть освідчився о ню її родичам. Рибіцький так по причині, що сам рвався до Аделі, як із-за користолюбивості, відмовив йому. Оскара покликали до Боснії. Перед своїм від’їздом просив він листовно ще раз Рибіцького о руку Аделі, з котрою вже сердечно попрощався, а котрій батьківський упір міг би дуже пошкодити. Рибіцький придумав бридку інтригу, котра йому вповні удалась. Аделя увірила і в розгарі розпуки кинула перстень з тайних заручин з Оскаром. Рибіцький відослав той перстень Оскарові враз із скомпонованою, відмовною відповіддю Аделі.

Аделя утікає на село в гори, а відтак у Чернівці до своячки. Тут стала вона акторкою і мсталася на цілому мужеському роді за поступок себито виноватого Оскара. Згодом-перегодом дізналася вона, що розлука її з Оскаром була наслідком інтриги вітчима. Від одної віденки довідалась також, що жінка Оскара Ріслєра померла. Аделя, не надумуючись довго, поїхала до Відня, щоб віднайти вдівця Оскара. Тут нагодився їй Адамський. Сей ідеаліст опроваджував її по Відні та догоджував, як міг, щоб лишень «поставитися» своїй любці. Та що ж! Він покривав всі кошти її забаганок, та за те і задовжився по вуха, бо сам був сином бідної вдови по священику галицькім. Перше молодець ощадний, чесний і знаменитий студент полетів тепер «стрімголов» у пропасть матеріального і морального упадку: напомпував всіх своїх товаришів, всіх кельнерів, випродав всі свої движимості, вибрав давніше зложену таксу ригорозальну, попродав набрані на кредит свого стрика медичні книжки, словом, забрив по шию. Тим часом Аделя о його освідчинах і знати не хоче. Вона хотіла б свого чоловіка більше поважати, чим любити; впрочім, вона всю надію має на свого любого Оскара. Все ж таки мучила його дальше непевністю. Коли ж зближався час приїзду Оскара з Інсбрука до Відня, вона спровадила сина і всіма силами обминала Адамського, який все її відшукував. Врешті виїхала в околицю, повідомивши Адамського листовно про свій шлюб з Ріслєром. За якийсь час вернула назад до Відня і пішла до Ріслєра. Тут вона розчарувалась. Капітан Оскар Ріслєр не пізнав її, бо це був стрико колишнього її любимця, котрий случайно звався також Оскаром. Його братанок умер зараз по своїм приїзді до Боснії на тиф. Аделя по тій візиті хорувала два дні. Відтак допиталась до Адамського, щоб тепер ущасливити його. Та що ж! Вона застала його вже канаючого. Він застрілився.

На перший погляд, видається нам ся тема старою. Прочитавши, однак, сю повість (чи, як автор хоче, оповідання), бачимо її велику вагу в головних проблемах, котрі, будь-що-будь, є в нашій літературі оригінальними. Автор хотів нам дати антитезу практичного сумніву і впливом окруження виробленої рішучості. З того боку герой повісті Адамський пригадує нам Шекспірового Гамлета. Його сумнів-нерішучість погубляє його. Він бачить, що Аделя глузує собі з його ідеальної любові; бачить, що її минувшина не позволяє їй серйозно о любові говорити; що більше, він бачить, що вона рада б його всіми силами відпекатись: та мимо всіх своїх постанов не в спромозі він рішитися покинути її. За те ж покутує він - по волі автора - смертю. Зовсім інакша Аделя. Вона, не зазнавши в житті родинного тепла, вихована в родинному бруді, приходить до тої думки, що всі її вчинки дадуться оправдати впливом окруження з минувшини. І те пересвідчення, та дорога асекурація своєї невинності робить у ній рішучість до всього, але рішучість хоробливу. Ця хороблива рішучість велить їй раз потурати своєму серцю, а наслідки звалити на вплив минувшини. За ню покутує вона також, ставшись безпосередньою причиною катастрофи, якою є самоубійство найдорожчої її по Оскарі особи, Адамського.

Другорядні особи повісті змальовані старанно. На увагу заслуговують також красні епізоди, що не нарушають цілості і єдності форми. Так, бачимо тут вірну ілюстрацію життя молодої громади віденських русинів, у котрої охота до праці і науки зоветься дивовижною манією. Новістю в нашій літературі годиться вважати питання про неслушну, соціальну мораль, накинену жінкам пануючою верствою суспільності, мужчинами, а тим самим, очевидно, ласкавішу для них, чим для жінок. Нетолерантність етики для так званих блудів жінок звернула на себе увагу таких світових поваг, як Мопассан, Мюссе, Прево, Золя і інші. У нас сього питання не доторкнув досі ще ніхто.

Акція пливе бистрою струєю до самого краю. Спосіб писання гладкий і пластичний; діалоги живі, описи оригінальні і натуральні, а мова гарна. Психологічний процес, розвитий на грунті любовних відносин, переведено декуди ненатурально. Так, пр[иміром], годі повірити, щоб ідеаліст Адамський, впиваючись платонічною любов’ю до Аделі, рівночасно впивався вражіннями чисто зоологічного характеру в обіймах Ірми. Не слушно також бажав автор сенсаційної смерті свого героя, щоб закінчити повість ефектовно. Якраз таке закінчення не промовляє за артистичним заокругленням повісті. Адамського ціла вина лежить у його нерішучості. Щоби був вицофався з того роману, як не раз постановляв собі, був би вийшов витязем. Але - звісна річ - серце загоїти тяжко. Тим-то годі йому було позбутись тої нерішучості, котра сама собою не повинна також бути смертію карана. Правда, і Аделі поступовання дасться оправдати причинами, від неї независимими; але для чого якраз подвижники тих причин лишаються в повісті непокараними? Інтрига Рибіцького разить штучністю. Мимоволі насуваєсь читачеві питання: для чого така палка панна Аделя увірила в підступ вітчима, до котрого вона ніколи не мала довір’я? Для чого не переписувалась з Оскаром, а він з нею? Така переписка була би змінила стан речі; а вона була можлива! Ще більше штучною є розв’язка цілої драми повісті. Вона основуєсь чисто на случаю. Бо вже ж се справді случай, що стрик лейтенанта Оскара Ріслєра звався також Оскаром. Коли б не сей припадок, то Аделя не їхала б до Відня і не завернула б була голови Адамському, словом, авторові відпала б була тема до писання.

До малих похибок треба б зачислити неконсеквентність при деталях поодиноких фігур. Так, автор устами Осевича велить Адамському удавати чужинця ломаною німеччиною. Відтак забуваєсь автор і каже, що Адамський все по-німецьки дуже лихо говорив. Отже, без удавання виявляв себе чужинцем. З повісті звісно нам, що Аделя мала лиш одного сина; тим часом капітан Ріслєр говорить про її діти без потреби. Непотрібно також повторяє автор два рази ціну обіду у людовій кухні. Запримічу ще і те, що декуди не зовсім згідні з правилами естетики такі фрази, як «по писку прати», «песій обов’язок дівки», «чиста свиня» і т. ін., та й то ще вложені в уста людей, будь-що-будь інтелігентних. Поминувши, однак, ті похибки, повість свідчить о великім таланті автора також на повістевім полі. Для нас вона має тим більший інтерес що і попередні праці В. Будзиновського так з поля економічного, як і новелістики, обіцюють нам у ньому письмовця, котрий міг би стати в ряді визначних письмовців, коли лишень для будучого розвитку його таланту обставини сприятимуть.

СПОМИНИ СЕМАНЮКА ПРО ФЕДЬКОВИЧА

Отець мій, Юрій Семанюк, дяк, тепер у Кобаках, Косівського повіту, ось що розповідає про Федьковича:

«Любий та милий був то чоловік. Як я був дяком в Путилові, знав я його добре, ба і він мене чогось-то любив. Чого, не знаю. Знаю лишень, що майже в кождий передодень свята брав він мене до своєї хати від пароха. Там (в хаті) скаже, бувало, мені співати народні пісні, а сам возьме гітару або ліру та й собі ту саму пісню грає. Співаю, співаю, аж тут дивлюся: Федьковичеві котяться сльози з очей. Я удавав, що не бачу. Він, обтерши сльози, зачинав сам співати якусь вояцьку пісню. Так не раз сидимо до пізньої ночі.

Борони боже, щоб я коли сказав йому «ви», то він зараз і каже з досадою: «Жди, тезку, не забувайся, ми всі рівні».

Федькович убирався по-гуцульськи і так ходив і до церкви. По дорозі не минув нікого, аби не привітався та дещо не заговорив.

Раз на св. Юрія взяв був він мене до себе з церкви; то були його іменини. Хто тоді навернувся до його хати, всіх частував, гостив, а відтак став грати. Ми співали до пізньої ночі, гуляли та з пістолєтів стріляли. Через цілий час забави був Федькович зовсім тверезий, як газді ялося. Вночі ще мене сам відпровадив до пароха, бо, як казав, боявся, щоби я не впав на кладці, через котру мені приходилося переходити.

Федькович гроша нікому не жалував. Як лише мав, то кождому позичав та давав даром. Не раз висилав наймита свого, аби пантрував, хто в біді-нужді находиться у селі. А коли сей «зміркував кого», то він зараз ішов туди та й грішми ратував. Навіть більші квоти грошей давав він бідним, як видів, що їм дуже треба.

Раз перебрався був Федькович за старця-прошака та й каже до мене:

- Іду наших панів трібувати.

- Та куди йдеш, тезку? - питаю.

- Іду аж на Вижницю.

- Верхом чи пішки?

- О, пішки, бо хочу по дорозі ще декуди повернути.

На другий тиждень вертає вже мій тезко з мандрівки та й, закликавши мене до себе, розповідає:

«Знаєш, тезку, у тих панів бігме нема серця. Де лишень прийду до пана та й стану на ганку, молитви говорячи, а тут чую, вже в кухні пані кричить на кухарку, чому мене скорше не вигнала ще з подвір’я. А тоті всі пани, що я у них був, то всі мої добрі знайомі. У одних просив-єм хліба, у других - гроша, у третіх - переночуватися: «Хоть у кутику десь, кажу, примістіть мене, бідного чоловіка».

- Нема, нема у нас місця,- кричить пані,- занехарите нам хату.

Беру я та й іду до христінина-гуцула, а той не знає, де мене подіти. Усім частує та й на постелі мені стелить.

Але аби панам показати, які вони,- беру я, перебираюся зпанська вже та й їду фіякром до всіх тих, що-м у них був жебраком. Приїжджаю, а вони до мене: «Просимо, просимо до покою!»

- Ні, кажу, не хотіли-сте мене вчера жебраком приймити, то не приймайте мене і в сурдуті. Я той сам чоловік. Коли вам сурдут миліший від чоловіка, то ви не люди.

Що вони не перепрошують мене, але я сідаю зараз на фіякер і їду далі. Так до всіх тих їхав я, що у них за старця був».

ВІДЧИТ В 49-і РОКОВИНИ СМЕРТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шановна громадо!

Сорок дев’ятий раз збирається весь український народ святкувати по всій своїй землі, по всіх своїх хуторах велике свято. І підноситься тужливий, жалібний гомін - то гомін народу, і розлягається поминальний стогін - то стогін народу, і очі росою заливаються - то плач народу, і хвилями мчиться поклін із усіх рік українських та лине у Дніпро-Славутицю під могилу гордощів народу, під могилу найлуччого сина України - Кобзаря Тараса Шевченка.

Тарас Грушівський-Шевченко узрів світ 25 лютого р. 1814 в селі Моринцях, Звенигородського повіту, Київської губернії. Батьки Тараса - Григорій і Катерина були кріпаками помосковщеного німця Енгельгардта.

В півтора года по уродинах Тараса батьки його перенеслися в село Кирилівку, і в сьому селі підріс Тарас і став себе тут тямити, і всі його дитячі спомини в’яжуться до Кирилівки. Із сього села ходив Тарас дитиною-приземком шукати желізних стовпів, що підпирають небо. На шостому або семому році життя став Тарас учитись в школі у косоокого нестихарного дячка Совгиря. Та з перегодом вмерла Тарасова мати (р. 1823). Її, молодую, положила в могилу нужда та праця. Тарас дістав сварливу і сувору мачуху, що його не любила і часто безвинно карала. Щоб збутись Тараса з хати, батько його віддав «на виучку» до міщанина Губського, котрий розповідав йому про давню бувальщину і гайдамаччину. Але вже в два роки опісля (р. 1825) помер Тарасів батько. Вмираючи, сказав віщим духом: «Синові Тарасові з моєго хазяйства нічого не треба; він буде неабияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо».

Одинадцятилітній Тарас став круглим сиротою. Дядько Павло й мачуха казали йому ходити до школи до стихарного дяка Петра Богурського, де Тарас навчився псалтиря і втік опісля у Лисянку, а відтак у Тарасівку до дячка-хиромантика (ворожбита), котрий, глянувши на ліву руку Шевченка, заявив рішучо: «У тебе нема кибети ні до чого, ні до шевства, ні до бондарства».

По сільських мандрівках 13-літній Тарас вернув у рідне село і став пасти громадські вівці, а опісля став на службу у попа Григорія Кошиці. Один хлипнівський маляр відкрив у Тараса талан до малярства і велів йому постаратись о карту від поміщика Енгельгардта, бо боявся держати у себе хлопця-кріпака без призволу. Та от управитель Енгельгардта взяв Тараса на службу до двора. Спершу помагав Тарас кухареві кухарити, відтак Енгельгардт запримітив у нього дар до малярства і зробив його своїм козачком та возив його всюди з собою, а врешті віддав його на науку кімнатному маляреві в Варшаві,- а коли сей похвалив талан Шевченків, дав його до малярів (Ширяєв) в Петербурзі, де Шевченко пізнався із своїм зямляком - малярем Іваном Сошенком і з поетою Євгенієм Гребінкою. Гребінка познайомив Шевченка з славним російським поетом Василем Жуковським, що був учителем наслідника престолу Олександра.

Шевченко рад був дістатись до академії штук красних, однак кріпакам був вступ тут заборонений. Жуковський упросив маляра Брюллова, щоб пустив який свій образ в лотерею і щоб ціну обернув на викупно Тараса з кріпацтва. Так і сталось, за 2500 рублів куплено волю 24-літнього Тараса в р. 22/4 1838 у дідича Енгельгардта.

Визволений з кріпацтва Тарас записався на Академію художеств, де став одним з найлуччих учеників Брюллова. Але кромі малярства, Шевченко писав також поезії, за що робив йому упреки маляр Сошенко. Спершу писав Шевченко вірші нишком, доперва коли дворянин Мартос і поет Гребінка стали його спонукувати, дав Тарас свої вірші печатати в р. 1840 у збірці «Кобзар».

В 1844 скінчив Тарас академію, одержавши золоту медалю і титул свобідного художника, і виїхав на Україну, де жив до р. 1847 і запізнався ближче з князем Рєпніним, котрого дочка Варвара одушевлялася його музою. З Чужбинським робив Тарас археологічні прогулки по Україні. В Києві пізнався Шевченко з Миколою Костомаровим, Паньком Кулішем, Гулаком-Артемовським, Маркевичем, Савичем і іншими. В р. 1846 заснувалася чільна громада в Києві «Товариство святого Кирила і Мефодія». Члени сього товариства бажали видвигнути свою націю з темряви, котра не давала духовим силам її піднятись із занепаду, а тим самим нівечила її добробут. Головним прямуванням сього товариства була всеслов’янська федерація, щоб усі слов’янські народи мали свої народоправства і з’єдналися в один політичний зв’язок на федеративній основі. Крім того, поклало собі то товариство у програму: знесення скрізь по слов’янщині кріпацтва, земельний наділ селянам, свободу научування, свободу мови і друку. Свої думки і бажання переводили члени сього товариства теоретично і практично в діло. Шевченко скрізь збирав округ себе цілу громаду людей, розказував їм про українську історичну старовину, про гетьманщину [...].

Деякий студент Петров зробив донос на се товариство до губернатора. Все товариство спіймано в цвітні 1847 і відвезено в петербурзькі каземати, а відтіля в зсилку.

Тараса віддано в солдати і заслано за Каспійське море, зачислено його в Оренбурзький лінійний батальйон № 5. У неволі заборонено йому писати й рисувати. Шевченко ушив собі маленьку книжечку з поштового паперу, писав і ховав її у чоботи, щоб часом його «добродії» про те не дізнались.

Тут, тиняючись над Уралом, понаписував Шевченко найбільшу частину своїх дрібних проймаючих віршів. Тут Шевченкові прийшлося ще глибше вдуматися в самий ширець громадського життя, поробити найдрібніший аналіз громадського життя. У казармах з кріпостей побивався неволею Тарас: в Орській, Уральській і Новопетровській - нидів і терпів і про Україну мрів. Доперва дня 21 липня р. 1857 заходами княжни Варвари Рєпніної і графині Настасі Толстой дістав Тарас від царя Олександра II амністію і восени того ж року виїхав в Нижній Новгород, а в марті 1858 р. - в Петербург, де запізнався з Іваном Тургенєвим, Марією Марковичкою, артистом драматичним Щепкіним, трагіком Айра Олдріджем, Сераковським, Станкевичем, Желіговським, писав дальше вірші, а в році 1860 написав для школи «Буквар» і клопотався справою визволу своєї рідні з кріпацтва.

Але тяжкі злидні життєві і муки 10-літньої неволі зломили і підтяли сильну стать Тараса. Він став нездужати. Дня 25 лютого 1861 водна пухлина підійшла до легких, а о 5 годині рано дня 26 лютого 1861 Шевченко був неживий. А його смерть вразила громом Україну, що втратила апостола правди і науки.

Отсе були б коротенькі дати з життя Тараса Шевченка.

Шановна громадо! Вже наші прадіди прозрівали, кріпшали і обновлювались на старість ідеями і могутнім словом Тараса, наші батьки і матері виховались на євангелію Тарасовім, а ми представляємо вже третю генерацію у тій добі, яку муза Тарасова розвела на нашій Україні.

Злишно, проте, було б тепер подавати обширну оцінку творів і значіння Шевченка з усіх боків; кождий його твір представляє літературну велич, кожда ідея його являється ясною променистою зіркою. На часі, проте, зазначити сяєво музи Тарасової з того боку, з якого її найменше знають, а саме - яко співця народного, громадянського життя.

1. Яко геніальний поет, зображував Тарас старе і сучасне, новітнє життя в картинах, на яких бачиться дійсно життя, бачиться рух, а не саму номенклатуру, яку зустрічаємо не раз у інших, навіть у талановитих поетів. На картинах Шевченкових з старого козацького життя дійсно чується і рада з бунчуками та булавами, і море з летючими по ньому байдаками, і спів козацький, і завзяття козацьке, словом, старе життя. Коли Шевченко, відвертаючися від рабства і сну сучасної України, відзивається: «Було колись в Україні, ревіли гармати» і «Танцювало лихо»,- то відзивається так не через те, щоб йому ревіння гармат само про себе було миле, але через те, що то все ж таки було життя, в котрім виражався порив до діяльності і волі.

2. Шевченко умів проникнути суть всього народного життя. А застав поет справді сумне та невеселе те народне життя на Україні. Кріпацтво, кнут і нагайка, самоволя і бута, зрада і темнота гарцювали і плюндрували сучасну поетові Україну, калічили і сікли весь український народ так, що тодішнє народне життя України - се була одна велика народна рана. Щоб ту велику народну рану відчути, її переболіти, її народові і світові показати і грозою її власної величини стати вже раз лічити, на се дійсно треба було народного генія. Шевченко довершив сього. Все народне лихо-горе виявив і вилляв він в майстерних, потрясаючих і незвичайно вразливих картинах.

Коли зважиться, що в тодішних часах українське панство відцуралося було України, виділилося з народу чи то в уряд, чи то в баришування, чи то в здирство і зраду, коли зважиться, що саму основу України становив тоді український мужицький люд опущений, здертий [...], то тоді зрозуміється вагу тих найчисленніших картин у творах Шевченка, які зображують життя і долю тодішнього мужика, той спеціальний - нечуваний мужицький рай, про який Шевченко на одному загальнозвісному місці своїх поезій ось як говорить:

Он глянь: у тім раю латану свитину з каліки здіймають, з шкурою здіймають, бо нічим обуть царят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи. А он попідтинню опухла дитина, голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне!

Або в іншом місці:

[Шевченко] умів дивитись на людей душею.

3. Народне лихо було Тарасові його власне лихо, лихо його родичів, лихо його сім’ї, лихо усієї української землі. Яко чоловік з глибокою аналітичною думкою, Шевченко умів розібрати і зв’язати між собою різні виявлення того лиха, відшукати його корінь, жерело, в чім-небудь то лихо об’являлося, чи у чиновницькому обдиранню, чи у кріпацтві, чи у темноті, чи у зраді,- а раз зрозумівши його в усю глибину, «навчившись дивитись на людей душею», Шевченко малював те горе, оповідав про нього людям, ставав супроти нього і ніколи не міг задавити у собі того пекучого лиха, яке здіймалося на душі у нього з кождою думкою про Україну.

І не мовчав сам, а дрімаючим показував, як то гірко і огидно «гнилою колодою на світі лежати - або спати на волі і заснути навік-віки і сліду не кинуть ніякого!»

4. Не дивота, проте, що Шевченка дуже вражали всякі прояви зради проти своєї національності між своїми земляками. Перевертнів зове Шевченко з пересердям «п’явками».

5. Тут зазначити треба, як Шевченко задивлювався на національне питання українського народу, бо погляд Шевченка в сьому напрямі досі не був доторканний.

Питання національне взагалі є двояке: 1) націоналізм яко народна індивідуальність і 2) націоналізм яко шовінізм, народне самовозвишення, бажання відняти національність у другого народу, топлячи його в своїй національності.

Шовінізм стоїть упоперек міжнародному братерству, не дає статися широкій загальночоловічій кооперації, що, впрочім, бачимо тепер в германізації, обрусінню, мадяризації і іншому.

Антитезою шовінізму є народна індивідуальність, свобода кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови і інших етнографічних відмін.

Широкий гуманізм Шевченка не допускав до себе узькоглядного шовінізму, і ніхто так безпощадною критикою не осудив декотрих народних традицій і народне життя, як сам Тарас Шевченко. Доста тільки нагадати його «Посланіє до земляків». Очевидна річ, що Шевченка дуже сильно вражали «няньки, дядьки отечества чужого», вражали його усякі наміри відняти у народу його індивідуальність, а оборона народної індивідуальності не єсть вузьким націоналізмом-шовінізмом,- тільки вихідним пунктом усього чоловічого прогресу і конечною метою всякої культури.

6. Широка, буйна поетична вдача не зволила Шевченкові пристати до яких-небудь політичних теорій, а з його творів можна би вичитати, що його політичним ідеалом була найширша політична свобода без стіснення. З вірша про «Саула» - про Давида і про святого Володимира бачимо, що Шевченко мав на думці прослідити історію царизму, а прослідивши її, заложив голосний протест проти самодержавства і його страшних жертв. У своїх творах «Сон» і «Кавказ» розказує Шевченко про московських царів Петра і Катерину, виказуючи кожному з них усе те, що зробили вони для України, як Петро розпинав Україну, а Катерина Січ зруйнувала і кріпацтво завела.

З тих віршів Шевченка, становлячих акт обжаловання царату, так і чується двісталітній здавлений плач українського народу. Шевченко проклинає тих незабутніх представителів московського деспотизму, не забуваючи при тім і на московськую бюрократію, яка товпиться на улицях і кричить «ура», а дере і з батька і з брата.

Говорячи про чуже, не забуває Шевченко і свого. Він вказує на Галаганів і Кочубеїв, що продали нашу Україну для лакомства нещасного, для «шляхетства московського прирожаного». А описуючи українське панство, не жалів Тарас красок, щоб виразно намалювати картину страшенного панського здирства і своєволі, картину огидливого насильства і розпусти, бо видів в тім панстві тоді представителів кріпацтва, видів, що ті пани:

Правдою торгують,

людей запрягають

в тяжкі ярма, орють лихо,

лихом засівають,-

видів, що тодішні пани, вештаючись по чужині, говорили про братерство і волю, а проте дерли, як і передш, шкуру з братів «незрячих» гречкосіїв.

В 1840-х роках забавилось було українське панство в український патріотизм, котрий об’являвся у тій формі, що наші пани:

У свиті ходили між панами,

і пили горілку з мужиками,

і вольнодумствовали в шинку.

Шевченко глумився над такими проявами народолюбства, і, таким чином, Шевченко перший зробив почин новому щиро демократичному напрямкові української ідеї. Око в око станув він проти тих панських нещирих патріотів і запитав їх публічно, по якому закону вони і землею, всім даною, і людьми торгують?

Шевченко перший усі добра панські, гроші, зібрані здирством з поневоленого мужика, словом, усе те добро, яким багаті люди панують над бідними і держать їх у неволі, назвав: «дідами крадене добро».

7. Критикуючи розпреділення громадського добра і щастя, Шевченко заступає погляд, що тільки робота і труд дають право чоловікові вживати яке-небудь добро:

Роботящим умам, роботящим рукам

Перелоги орать, думать, сіять, не ждать

І посіяне жать...

Так, отже, глибоко задивлювався Шевченко на громадське життя.

Шановна громадо! Довголітня, великанська мартирологія українського народу вступила в нову добу боротьби - в добу ясного, дзвінкого протесту проти своїх гнобителів - в добу творення історії. Ввесь світ дивиться тепер на неустрашимість, самопосвяту і ідейність борців і дивується, що у народу, гнобленого через сотки літ, у народу, окраденого із усього земного добра, ще не завмерла ідея волі, рівності та воскресення, що народний дух грімким голосом відзивається до всього культурного світу.

Мужицький народ, що за часів кріпацтва і панщини був панською власностію і худобою, яка за стайню і обрік мусила віддавати панам свою силу, своє тіло, свою волю і свого духа, народ, котрого історія писана тільки кнутом і кайданами російського царату, визиском та мантійством шкіролупів,- сей народ спромагається вже до живого протесту, показує світові домовину, яку для нього збив і зладив його ворог, сей народ заставляє вже ворога соромитись перед культурним світом своїх звірств, своєї облуди і всіх своїх нікчемних і нелюдських вчинків.

Сей протест українського народу, його поступові й слушні домагання, розуміння правди, розуміння поступових ідей, самопосвята, неустрашимість - сей відгук життя нашого народу - се не прийшло до нас само з себе, се не витвір сьогоднішніх часів, се не ласка ворога-гнобителя - се твір найгеніальнішого сина України і апостола правди і науки Тараса Шевченка, котрого могила поростає 49-літнім барвінком, котрий до старого плуга викував новий леміш і чересло і в тяжких упругах зорав свій весь переліг, а на перелозі посіяв свої щирі сльози, а ті його сльози сходять і виростають. І сходитимуть і виростатимуть, животворною, цілющою силою обмиють братню кров, змиють зневіру, обмиють заплакану матір з кайданів-неволі, збудують нову вільну Україну, сонячним сяєвом її осяють і синам обновленої України світитимуть доти, доки Дніпро в море ллється.

СВОЯ НАУКА

Ви кажете мені написати статтю до вашої «Бистриці» на тему виховання села, а я казання ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся.

Село само добре знає, що дідьче, а що боже, так як знає, що погане, а що красне.

Але як виджу отих дідів-стариганів, що в глибоку старість повдовіли та й не сидять собі при своїх дітях дружених та мирно віку не доживають, але користають з того, що парубоцтво і молодюки у війні повигибали, та й даються на підмову і женяться із молодими дівчинищами, а відтак пекло в хаті мають,- то пригадується мені тота співанка, що дівкам розуму наспівує, та й рад би я її кожному селу пригадати, най би дівки більший сором мали!

Котилиси вози з гори, вломилиси свірні,

Не йди, дівчє, за одівця, а жди свеї рівні.

Не йди, дівчє, за одівця з чужеї намови,

Бо буде ти кровця течьи з твоєї голови.

Ой буде ти кровця течьи та ше ме чюріти,

Та будеш ти памнєтати одівцеві діти.

Але це не моя наука, сохрань боже, це придумали годні газди та й годні газдині.

МУЖИК-АСТРОНОМ

Дня 11 червня 1923 р. минуло двіста літ, як у селі Проліс коло Дрезна, в мужицькій хаті, прийшов на світ Іван-Юрко, 2 імен, Паліцш. (Не є виключене, що це був нащадок українського повоєнного емігранта Палича.) Звичайно буває так, що мужик живе по смерті в пам’яті ще лише доти, доки жиють його безпосередні потомки та кревняки. А Іван-Юрко Паліцш, хоч був мужиком, ще й досі живе в пам’яті не тільки своїх саксонських земляків, але й у всьому вченому світі. Бо власне він показав, що мужицька голова та мужицьке око годні не раз потрапити далеко більше, чим панські голови та очі з високого плеча. Він газдував собі в селі Проліс зі своєю дружиною примірно, але ззамолоду не марнував ночі та не ходив пити ні гуляти, лиш вдивлювався в зорі і навчився їх читати та й помалу-помалу допровадив до того, що всі вчені астрономи стали його астрономічне знання респектувати і поважати. Всі астрономи знали, що в р. 1758 мала появитися комета Галея, але не знали, котрого дня саме. Це знав мужик-звіздар Іван-Юрко Паліцш і на різдвяний вечір 1758 р. голим оком показав її своїм знайомим, а відтак все, що бачив, подав до відома всім ученим астрономам. Читаючи зорі, цей звіздар-автодидакт опісля відкрив голим оком в р. 1782, що звізда Альголь періодично зміняє величину свого світла, а іменно світить через півтретя доби величиною другої класи, а зараз по тім через дев’ять годин зменшує світло до величини четвертої класи звізд. За його відкриття Королівська англійська академія наук іменувала його своїм членом, а Паризька академія своїм кореспондентом.

То було ще в часі Семилітньої війни, але масштаб оцінки мужика ще й досі не змінився. І досі ще потрібно, щоби мужик перевищав о цілий поверх всіх вчених певної ділянки наук чи в творчій праці, то аж тоді про нього заговорять і його пом’януть, а так, то най він усіх панів годує та й убирає, най доми божі і людські кладе, най держави тримає, най ціле життя на сонці пражиться або зимами мерзне, най пісної землі хліба добуває, най міліони вояків на смерть висилає - то однако про нього ані пес не гавкне і його не пом’яне.

ПРОМОВА, ВИГОЛОШЕНА В СНЯТИНІ 14 ЛЮТОГО 1926 р. В ЗАЛІ МІЩАНСЬКОЇ ЧИТАЛЬНІ РАВЛЮКОВІ ВАСИЛЕВІ

Ви вийшли із села Снятинського повіту і пішли в гімназію, а опісля у фахову школу вищу, а надто в академію рільничу в Дублянах і вернули з добутками науки знова у село на землю Снятинщини і тут розпочали свою працю на ниві народної просвіти і народної свідомості. Працювали ви невсипучо з відданням усіх своїх сил, з усім запалом і без компромісії та без застережень від ранньої молодості аж досі, аж та праця посріблила вам ваш волос.

Все ішли ви прямо і тільки шляхом праці для свого народу, не відступаючи убік ані на крок, хоч той прямий ваш життєвий шлях був терневий.

Ви ніколи не кривили душею і ніколи не запорошили Кобзаревого заповіту: ви вірно і відважно стали найліпшим сином цеї землі, її солею, її пшеницею. Самі ви - з-під селянської стріхи - найліпше зрозуміли, що селяни - це саме основа народу, це ті його підвалини, без яких ми не можемо збудувати життя. Зрозуміли ви, що ті підвалини мусять бути здорові, свідомі вартості своєї праці і свого завдання і упиратись на камінних здобутках науки і просвіти. І ви зрослися з нашими працівниками землі в одну нерозривну цілість і вели наш народ тут, на снятинській землі, до ліпшої будуччини. І от-от здавалося вже, що ви, несучи лампаду світла і ставши електроном народної просвіти,- вийшли вже побідно і поставили фундамент під народний терен та станете втішатись нагородою за свій труд. Та не так склалося. Зломив ворог освіти підвалини, здвигнені працівниками нашими, порубав, поневолив, вистріляв їх і вивішав, і настало лихоліття. І ви після двадцятлітньої невсипучої праці опинилися перед списами багнетів, які вас викинули із власної хати і прогнали вас від власного народу. І тоді ви напружили усі свої сили і ціпко оперлись об рідну землю і відповіли багнетам: «Вбийте мене, а я звідсіля не уступлю, відбирайте мені учительську і директорську посаду, відділяйте мене від народу багнетами і крісами, а я не піду від нього, бо моє життя - це праця». І сталось, що ви, фізично знеможений, посивілий працівник, побідили гарматами озброєного ворога просвіти і дальше - безпереривно ви є і останете тим електроном, у якого проміннях вникає в народ просвіта, наука і свідомість. Ви були головою філії «Просвіти» в Снятинщині, і коло вашої особи концентрувався весь просвітний рух повіту, а місце вашого осідку - Волчківці були метрополем

І яка вам за се плата? Вам, що стоїте перед нами без здоров’я, без маєтків, без зору і навіть без засобів до життя і сім’ї. Немає у нас багатої влади, багатих посад, ми переживаємо лихоліття. А наш трудящий народ вас бачить та цінить високо, і якраз мені припало то щастя вручити вам грамоту, якою загальні збори товариства «Просвіта» у Львові з дня 25 грудня 1925 року іменували вас за вашу працю почетним членом всього товариства. Передаю вам і желаю вам, щоби ваша творчість і сила не вигасала ще довгі-довгі роки, щоби ви і надальше оставали сяйвом Снятинщини, щоб діждались обміни на ниві своєї праці, щоб і у вашу хату невсипущого працівника завітало добро, у вашу комору - зерно, у ваші стайні - стадо, у вашу сім’ю - гаразд. Щоб той леміш і чересло, яке ви викували до старого плуга, до краю зорало народну ниву і щоб на тій ниві ваша праця зійшла і буйно заколисалась перед вашими видивленими очима.

ФРАГМЕНТИ МОЇХ СПОМИНІВ ПРО ІВАНА ФРАНКА

То було тої зими, коли у Відні скидали Баденього з президента міністрів.

Весь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, поляків і на чехів. Вольф і Шенерер у своїх всенімецьких, Адлер, Пернерсторфер і Шугмайєр у робітничих, а навіть Люегер у своїх християнсько-соціальних кругах устроювали віче за вічем, і всі погубляли шляхетську, галицьку господарку та, вказуючи на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагались прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього із становища президента міністрів. Тоді-то поступові віденці, як професори унів[ерситету] і редактори Зінгер і Менгер, провідник соціальних демократів В. Адлер, звернулися через визначного чернівецького студента Гната Ляйхнера до укр[аїнських] товариств «Січ» і «Родина», щоб устроїли великий мітинг, в якому найбільше визначні і авторитетні бесідники-українці взяли б участь, промовили б і зуміли б відслонити перед світом наслідки шляхетської господарки у східній Галичині.

До комітету увійшли були мої приятелі Роман Сембратович, Іван Саноцький, В. Загайкевич, М. Пасічник і я, і постановлено запросити як бесідників Івана Франка та Андроніка Могильницького з Галичини, а з Відня Пернерсторфера і Шугмайєра; крім того, Гната Ляйхнера, що вже тоді як студент проявляв великі здібності ораторські, а до українців велику симпатію. Особисто з нас знав Франка тільки Роман Сембратович, і тому виделегували ми його з привітом для Франка у готель на Флоріанській улиці. Сембратович вернув від Франка промінний, неначе із святині, і заявив нам, що перед мітингом не доведеться нам бачити Франка, бо приготовляється і до бесіди на мітингу, і до відчиту в товаристві фабіанців про положення українського мужика у східній Галичині.

Я, що був на першому році права, малий, гей мушка, і не мав нагоди особисто зустрічатися з великими людьми, ждав у гарячці зустрічі з Франком.

На мітингу говорив Шугмайєр, дальше Пернерсторфер, потім плавно по-німецьки баритоновим голосом Могильницький, а відтак Франко. Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував.

До того часу видавався мені наймудрішим бесідником професор Чиглярж, що викладав римське право, однак коли я почув Франка, поставив я його далеко вище Чигляржа і вище всіх бесідників з мітингу. Хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги. Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом улиці. Хотілося обсипати його цвітом. Та через тисячну товпу не вдавалося мені пробитися до його, і я вийшов мов оп’янілий маєстатом його величі.

На другий день вечором мав Франко говорити у фабіанців, і я туди ледве дотиснувся. Тут аудиторія була з-посеред поступової інтелігенції, і Франко викладав науковою методою, а його виклад незвичайно захоплював слухачів, серед яких були і парламентарні посли, і редактори поважних газет і журналів, і професори університету, і письменники, як Петер Альтенберг, Шніцлер і ін.

Після викладу посипались із аудиторії численні запити, а Франко на всі ті запити відповідав через дві години, змальовуючи всесторонньо положення українського народу у східній Галичині. Враження було велике.

На другий день довідався я, що Франко буде вечором у Центральній кофейні на Панській улиці, і я пішов туди з покійним Романом Сембратовичем, який мене представив йому і Могильницькому. Могильницький весь час розповідав інтересно про різні виборчі приключки, був веселий, метав жартами, як китицями цвітів, а наприкінці оповідав, як-то він того ж дня з Франком бавився у Вурстель-Пратер і як Франко їздив на каруселях, і в ресторані Свободи танцював з якоюсь ладною віденкою, і в танці вивихнув ногу. Франко не перечив Могильницькому і тільки посміхався. Розповідав також, що був з Адлером на обіді у професора Зінгера та дуже вихвалював мудрість і вченість В. Адлера й тішився, що отворив собі дорогу до віденських газет і журналів. Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі. Дуже я врадувався, коли Франко запитав мене, що я студіюю, а довідавшись, що я на другий день їду додому, сам мені запропонував: «Ну, то їдьте разом з нами!»

На другий день не мав я ще всіх грошей на дорогу, але щоб не змарнувати такої небувалої нагоди, я позаставляв де що міг і станув до умовленого поїзда на північнім двірці. Франко покмітив, видко, мою несміливість і взяв мене попід руки та й завів у своє купе і почастував яблуками, яких мав повну вовняну торбу. Я почував у собі стид і ніяковість із-за того, що я студент прав, а не філософії і не зможу та й не доріс говорити з Франком про теми, які він в дорозі буде порушувати. Але в дорозі, коли Могильницький заснув був, Франко сам у розмові зі мною доторкався таких тем, які мене повинні були інтересувати. І так викладав мені, неначе Чиглярж, про чотири періоди розвою римського права, а іменно: 1) від початку основання Римської держави до часу устав двенадцяти таблиць; 2) від дванадцяти таблиць до Ціцерона; 3) від Ціцерона до Константина Великого; 4) від Константина до Юстініана. Виложив мені як на долоні, як повстали leges, senatus consulta, edicta magistratuum, constitutiones principum, responsa et sententiae prudentium, переповів зміст джерел: Gaji institutionum libri IV, tituli ex corpore Ulpiani, libri V Julii Pauli, collatio legum Mosaicarum et Romanorum, Fragmenta Vaticana, уставу Валентиніана III з 426 р., кодекс Григоріанський, Гермогеніанський, Теодозіанський і компіляцію Юстініана (527-565), питав мене, чи знаю різницю між agnatio і cognatio та що таке є fictio legis Cornelial.

З викладів професора Чигляржа я мав деяке поняття про ті всі теми, однак я ніколи не гадав, що такий велетень красного письменства, як Франко, мав такі основні і детальні відомості також у тім напрямі. Викладаючи мені різницю між agnatio і cognatio, зауважив, що у нас, у східній Галичині не тільки між шляхтою і прочим населенням, але навіть межи мужиками та різниця зазначується ще й тепер. Коли я, маючи тільки незначні відомості права, забігав у вуличку літератури, Франко взяв мене іспитувати з Байрона і Шекспіра і зауважив, що від сих двох велетнів зачинається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економію від Адама Сміта.

Слухаючи викладу Франка, я почував свою умову бідноту і в думці желав собі, щоб пробудився Могильницький та щоб звів бесіду на жарти або на шахрайства галицьких панів. Франко став вдивлятися в мене і раптом запримітив: «От бачите, у вас баденівська голова!»

Я спалився на вуголь, а Франко мене випитував: «Ви читали Цезаря Ламброза?»

«Ні»,- кажу.

«Ну, то прочитайте його «Der Verbrecher», там знайдете пояснення, що значить анормально велика голова».

А Могильницький, впадаючи, додав: «Не слухайте його і не читайте варіятів, але дивіться восени на капусту!»

Я топився із стиду за свою голову.

Пригадую собі ще, що Франко, говорячи про Отелло як про проблему сумніву, ужив порівняння: «Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Гете у своїм Фаусті». Я і тут упрівав, аж нарешті пробудився Могильницький і відразу казав мені співати гуцулки. Спершу я не похочував, але коли й Франко мене підбадьорював, я розпочав в’язанку коломийок «Параскою»:

Ой пішов я до Параски лиш голі два разки -

А вна мені показує аж три перелазки:

«Оцим будеш заходити, а цим виходити,

А цим будеш утікати, та як муть ловити».

Та «Параска» подобалась була і Могильницькому, і Франкові, і Франко опісля не раз повторював собі у хвилях загальної мовчанки.

Стільки ж я і бачився з Франком особисто.

Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко?

Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше.

Опісля завелась була між нами переписка, яка у війні затратилася. Франко радив мені закинути писати поезію в прозі та вернути до «Параски», себто до мужиків.

АВТОБІОГРАФІЯ

Мої дєдя Юрій Семанюк родились в р. 1846 в Кобаках в численній мужицькій сім’ї, бо мали п’ять сестер і двох братів, і їх дєдя Стефан не мали стільки поля, щоби усіх дітей повідвіновувати як слід. Дєдя бралися добре науки у сільській школі, і для того дід Стефан трібував їх вивчити якогось ремесла і дав їх на науку до церковного маляра, а коли ця наука дуже барилася, відобрав їх від малярства і дав на науку до дяка, бо дєдя мої вже змалу мали гарний сопрановий голос, який опісля перейшов у тенор. Дяківства училися мої дєдя у кожного дяка у кожнім селі у горах від Путилова до Жаб’я. При науці дяківства у Путилові мої дєдя звернули були своїм голосом на себе увагу проживаючого тоді в Путилові письменника Юрія Федьковича, що полюбив був дуже металічний голос мойого дєді і сам любив дуже співати.

Федькович майже щодня кликав до себе мого дєдю і учив їх співати світських та церковних пісень, давав їм із своєї бібліотеки книжок до читання і взагалі опікувався моїм дєдєм як своїм молодшим братом. Дєдя віддячувались великим приятельством і прив’язанням до Федьковича, за яким - як опісля казали - штрикали б були у вогонь і з яким варт було жити та й умирати. Після своєї довгої мандрівки гірськими селами дєдя вернулись опісля до села Кобаки в Косівському повіті і оженились, беручи собі за дружину у Дмитра і Насті Олексюків, званих Микитюками, їх доньку Анну. З дєді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874 і після року колиски взяли мене на виховання до себе на Заліську гору дід і баба: Дмитро і Настя Олексюки, які піклувались мною через 6 літ. Дід Дмитро Олексюк, в селі званий Микитюком, був то правовірний і справедливий гуцул, дуже доброго серця господар ще з первісною простотою, бо не умів ані читати, ані писати, у війську не служив, орав ще деревляним плугом, їздив тільки волами, святкував усі хоть би і найменші свята, вірив у відьми та лісовиків, добре вгадував наперед лиху і добру погоду, нікому не каламутив води і приймав на нічліг всякого, хто тільки того собі забажав. Газди з газдинями і доньками або синами з Брустур, з Жаб’я, з Ворохти та Гриняви, з Довгополя, Устєрік, Ріжна, з Ясенева, з Яворова та Криворівні, їдучи верхом з набором на доли, щоб заміняти скором та посудину на хліб, все повертали до мого діда на ніч, і майже щоночі ночувало у дідовій хаті десять, а не раз і двадцять осіб. Дід і баба гостили їх вечерею і сніданком, а дуже часто приносили з корчми горівки і частували гостей. Дід дуже любили з гостями набуватися та й хоть розповідати, хоть слухати оповідань про давнину, як Черемошем ішла турецька границя, про якогось лихого ката Гурського, про великого багатиря вірменина Ромашкана, про татарів і волохів, про лісових божків і духів, про рахманський великдень, Асафатову долину, про відьми і чугайстра, про Каньовського, про чудне зілля і т. ін.

Дід уміли красно грати на флоярі і по вечері грали, а гості співали і танцювали, ще й бабу і мене брали в танець і вивчили були мене танцювати гуцулки, аркана і гайдука (танець з присюдами - сільська коломийка). Як лучився коли день, що у діда не було гостей, то дід були дуже сумні, навіть не сідали вечеряти за стіл, але вечеряли з бабою і зі мною на лавиці, під полицями, сидячи на малім стільчику. Ще я був малим приземком, як дід і баба справили мені всю парубоцьку ношу, і капелюх з павами, і онучі крашені, і нараквиці вовняні та й брали мене до церкви, а не раз до містечка Кути або до Косова. Я пропадав за дідом, та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали, і так красно, та весело, та любо набувались, красну бесіду мали, мене вихвалювали, теплими долонями гладили, баранчиками, із бринзі топленими, та пукавками, та денцівками, та сурмами обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили.

Я любив діда і бабу, а як дід мене любили, повидів я тоді, як управа кобацької школи візвала діда, щоб мене вписав до школи. Дід три дні не їли та й поплакували, а четвертого дня мене до школи самі відвели. Школа була далеко, і дід мене все водили і напротив мене виходили. Азбуки учив мене учитель Колцуняк, батько Марійки Колцуняківної, авторки повісті «На стрічу сонцю золотому», чоловік лагідної вдачі, який нікого не бив у класі. Опісля учили мене учителі: Пасічинський і Роговський, які любили бити прутом, коли хто не умів свого завдання. У вищих сільських класах учив мене управитель кобацької школи Омелян Казиєвич. Се була душа не чоловік. Учив мене приписової науки, а кромі неї, ще й німецької мови так, як свого сина, і довів до того, що я говорив гладко німецькою мовою і читав німецькі повісті, які він для мене випозичував від місцевого пароха о. Петра Стефановича. Десь коли я був в другій або третій класі сільської школи, мої дєдя і неня перенеслись з молодшим братом Василем і наймолодшою сестрою Єленою на гору до діда і тут в окремій кімнаті замешкали та й мене від діда силоміць відобрали, кажучи, що дід мене дуже розпестили і нічого доброго не навчили. Із-за того дід загнівались були на дєдю і спересердя спродали ліс «Цухонів» кутському господареві лишень тому, щоби моєму дєді і моїй нені того гарного ліса з оленями, сернами і орлами не оставляти по собі в спадщині. Із-за того лісу дєдя з дідом не могли вже помиритись і розумерлися у гніві. Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи непридатний, для того просили управителя Казиєвича, щоби мене приготовляв до гімназії. Управитель Казиєвич учив мене дуже щиро навіть ночами у своїй канцелярії. Дєдя мали дома дві шафи, повні книжок, і, піддаючи мені по книжці, казали вечорами читати ті книжки голосно при вуйках і дєдевих знакомих. Читалося «Дністрову Русалку», «Правду» за рік 1869, Федьковича, Нечуя, «Марусю» Квітки, Вовчка, видання «Просвіти», переповідалося і якісь російські та німецькі книжки, від місцевого пароха визичені. При тому читанню вуйки пригадували собі дещо цікавого із свого життя і оповідали годинами, чим рівно ж і я переймався. Коли читано книжки Юрія Федьковича, дєдя мої не могли нахвалитися того свого «тезка» і розповідали про нього, як то він не раз співав у церкві в Путилові так сильно, що усі гудзики у його кабаті потріскали і попадали на землю, начеб їх ножицями обтято, як Федькович на святвечір все своє окруження частував усіма стравами і горівкою та медом, а навіть худобу і кури заливав горівкою, як всі свої гроші роздавав вбогим мужикам або брав дєдю і дяка Никифора Розбіцького до Вижниці і тут купував книжки, та гердани, та порошниці, та коні вороні. Не раз сходив з Путилова дяк Розбіцький і приносив дєдеві листи від Федьковича, і я бачив, як дєдя тими листами захоплювалися і, читаючи їх, не раз плакали із радості та з великої зичливості.

- Ото в мене раз чоловік, то золота душа,- казали дєдя.- З ним не нажився би, ні наговорився би,- то нема понад того чоловіка на гори й долини.

Того року, в якому Федькович помер, зійшов був Розбіцький до мого дєді і розповідав дєдеві про послідні дні життя поета. Оба плакали, як діти, над тою втратою, а дєдя нарікали на Розбіцького, що не дав їм знати про недугу і смерть Федьковича.

Мої дєдя були на свій час і селянський стан досить очитані, любили все, що гарне і добре, любили багато читати, а навіть самі брались принагідні вірші писати, були дуже вразливі на чуже нещастя і на чужу кривду і хотіли дуже, щоб мені, слабовитому хлопчині, не довелось переживати тверду мужицьку недолю, але щоб я пішов у школи і добувся якогось легшого хліба, чим мужицький. І повезли мене до польської гімназії в Коломиї (про що я згадую в новелі «Як дим підоймається»). Я не умів говорити по-польськи і спершу дуже бідував у гімназії, а особливо знеохочувався я дуже, коли професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську одіж і в сюртук убратись або залишити школу і піти гній возити. Я швидко поборов труднощі мови і вже від першого півроку був відзначаючим учеником через всю гімназію. Історії учив мене професор др. Кубішталь, чоловік вільнодумний і поступовий, який вщіплював у молодіж відвагу і охоту до поступу, а не любив лизунства та сервілізму. Ніколи не позволяв відмовляти «богородице діво» на початку або на кінці денної науки, і навіть тоді на се не позволив, коли раз з’їхав був зі Львова інспектор Іван Левицький і візитував нашу класу на послідній годині історії. Латини учили мене професори Мислєвич і Косьонович та Лембіцер, а греки - професори Штангерберг і Перфецький, німецького - професори Бабінський і Хрістоф, польського - професори Габрієльський і Васильковський, а українського - професори Лев Дольницький в нижчій гімназії а Михайло Пачовський (автор розвідки «Билини і думи» і короткої історії укр[аїнської] літератури). Дольницький не виходив поза рами історії літератури Омеляна Огоновського, а Пачовський жадав більше очитаності з усієї, отже, і з найновішої нашої літератури, і більшої граматичності. Професором релігії був незвичайно тактовний і праведний та добрий чоловік о. Микола Лепкий, званий через учеників «богом». Понабиравши багато платних лекцій, я до пізньої ночі відбував ті лекції і не мав часу висиджувати на тодішніх тайних зборах кружка шкільних товаришів, які в дійсності не були тайними і на яких тільки багато папіросів викурювалося а навіть горівку попивалося. За то визичував я з того кружка книжки і сам собі пренумерував «Житє і слово», «Зорю», «Дзвінок», «Правду» і «Буковину».

У гімназії зазнайомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем. В Коломиї мешкав я разом з товаришами Миколою Кошаком з Москалівки, Сеньом Горуком із Снятина і Ярославом Федорчуком із Снятина. По матурі намовив мене мій товариш і приятель Микола Кошак, який рік перед тим вже просидів був на університеті у Відні, щоб я разом з ним поїхав у Відень на медицину. До Відня вибрався я з малими грішми і, не могучи вписатись на такий дорогий факультет, як медицина, вписався я на правничий факультет, хотя й до науки права не мав я охоти. Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою серед віденських українських робітників, що рекрутувались переважно із галицьких мужиків. Записавшися в члени академічного товариства «Січ» у Відні, разом з товаришами Романом Сембратовичем, Іваном Саноцьким та Володимиром Загайкевичем стали ми «Січ» реформувати, виступаючи різко проти кнайпівського та буршівського життя, а тим самим і проти старших січовиків, а натомість вводячи в січове життя відчити з обсягу науки і красного письменства. Ми скомунікувались були з поступовим «Обществом студентов из России» і ходили також на їх відчити і сходини і багато користали, бо там під проводом дуже хоровитого, а не менше ідейного і очитаного тов. Вегнера були люди дуже образовані і умні та незвичайно пильні і працьовиті. Перед тим заснував був у Відні Захар Скварко з Йосипом Партацьким, Миколою Кошаком і Михайлом Пасічником та Андрієм Ференчаком робітниче товариство «Родина». Наш кружок чотирьох, з Михайлом Пасічником та Яхимовичем, заснував опісля робітниче товариство «Поступ», і кождий з нас уважав своїм обов’язком мати відчити в тім товаристві бодай раз в місяць. Я приссався до гарної бібліотеки січової і університетської та «Общества студентов из России» і двірської і так далеко зачитувався в красному письменстві німецькому та російському, що майже нерадо заглядав до римського та німецького права. Тодішній січовий сеніор др. Євген Левицький, чоловік всесторонньо очитаний і образований, виложив нам елементарний буквар національної економії і велів читати Мирного «Хіба ревуть воли...» та Чернишевського «Что делать?», які тоді на мене зробили сильне враження.

«Капітал» Маркса і вся суспільницька наука видались мені тоді надто твердими, надто безнадійними і буденними, і я забігав крадькома до красного письменства та симпатизував зі школою, якої осередок концентрувався тоді довкруги монахівської «Ді Югенд». Я писав тоді дрібні поезії в прозі до «Буковини», малі ескізи до львівського «Дзвінка» (під псевдонімом «Марко Черемшина») а критичні огляди до «Зорі» (під псевдонімом «Марко Легіт»), Коли засновано «Літературно-наук[овий] вісник», я, за порадою Франка, виступив у ньому із своїми неореалістичними новелами з мужицького життя та залишив поезію в прозі.

В гімназії, десь у другій або третій класі, став я крадькома писати вірші. На шевченківських вечорницях та концертах радо брав я на себе відчити про творчість Шевченка, а десь в п’ятій чи шостій класі відважився я був вислати до чернівецької «Буковини» (редагував її тоді Осип Маковей) своє оповідання «Керманич», яке О. Маковей напечатав в ч. 73-74 «Буковини» з дня 3 і 4 квітня 1896 року. Осмілений тою подією, я написав драму в 5 діях під заголовком «Несамовиті» і вислав на конкурс до виділу краєвого у Львові. Драма премії не дістала, але др. Євген Олесницький оцінив її в «Зорі» десь в році 1897 або 1898 досить прихильно. На літературному тлі переписувався я з Франком, Ол. Борковським та О. Маковеєм, та вся та переписка в часі світової війни пропала [...]. У Відні мешкав я разом з приятелем Миколою Кошаком, і до нас загощували дуже часто свідоміші українці наддніпрянці (приміром, адвокат Дмитрієв з жінкою був постійним нашим гостем і ін.), і ми устроювали у себе вдома літературні гутірки, запрошуючи до нас також інших галицьких товаришів, як, приміром, письменників Сильвестра Яричевського, Мелетія Кічуру, Романа Сембратовича, Павла Демця і др. Також в багатій на літературні журнали кофейні «Центральній» першого повіту Відня мали ми свої постійні сходини, куди заходив також Петер Альтенберг. Нарешті забрався я також до правничої науки і, покінчивши права, вступив до віденського суду на судейську практику. Та побачивши, що там на посаду судді треба ждати найменше 25 літ, я перейшов на адвокатуру і прийняв місце конципієнта (помічника) у адвоката д-ра Миколи Лагодинського серед улюблених зелених гір в Делятині. Тут перебув я 6 чи сім годів і займався січовою організацією та просвітою селян і залізничних та салінарних та тартачних робітників. В кождім селі знала мене і мала дитина, мужики мене дуже любили, і тому легко прийшло мені заступатись і клопотатись двічі за кандидатурою моєго шефа на посла у парламент до Відня. Приноровлюючись до порішення управи радикальної партії в році 1912, отворив я адвокатську канцелярію в Снятині, де і досі заступаю мужиків перед судом та різними властями.

З Федьковичем я особисто ніколи не був знайомий, Франка подивляв я за його великий розум, а любив за «Зів’яле листя» та його повісті-новели і драму «Жандарм». З М. Драгомановим я не листувався і не зазнайомився особисто.

Гімназистом я не був близько знайомий із радикальною партією в Коломиї. Десь коли я був в III або IV класі, з’їхав був до Коломиї соціаліст Нарольський, чоловік середнього віку, за яким слідила жандармерія. Він ховався у мене через довший час, а тільки вночі ходив над Прут, щоб собі сорочку випрати. Його розмови про суспільний лад були для мене нечуваною новиною. Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними. Дєдя, відобравши мене від діда, виділи, що я нездібний до твердої роботи, і, кромі до школи, посилали мене також худобу пасти лісами, і тут з пастухами виспівував я до смерік і дубів то все, що у діда навчився і що переймив був від других пастухів. Коли так гляну назад себе, то не можу замовчати, що багато я батьків бачив, але щоб котрий батько так глубоко і безмежно любив свою дитину, як мої дєдя мене любили, цього я не бачив. Тому великого болю завдала мені смерть мого дєді, якого насамперед побили були із-за рушниці румуни весною 1919 р., а 20 лютого 1920 убила кагла. Мого брата Василя втратив я ще перед 20 роками, а убила його здоровля і життя військова цісарська служба. Ще жиють мої мати до якоїсь години та й сестра Єлена.

Коли весною 1919 р. румуни мали заняти Покуття, а я з делегацією Станіславівського правління виїхав до них для переговорів, щоби заждали, аж наше військо само уступиться, щоби не прийшло до проливу крові, румуни задержали нас (Степана Витвицького, Гната Мартинця, Степана Левицького, якогось бадьорого військового офіцера і мене) через цілу ніч, а світанком заграбили нам наш віз і коні і казали нам вертати пішки до Снятина навперед їх війська, уставленого назад нас в розстрільну, і раптом розпочали назад нас формальний наступ. Кулі дзвеніли нам попід пахи, і тоді я кинувся у придорожній рів з пливучою весняною водою і перележав тут у студеній воді з годину, а то й довше та із тої перестуди занедужав на нирки і досі з тої упертої недуги вилічитись не можу. Це осталось мені на спомин...

Стільки з моєї автобіографії, а до того додаю ще такий авторисунок:

Середнього росту, кругла стать, хід енергічний і ще ритмічний, але за маєтками не біжу і не пропадаю.

Твар під високим чолом ділиться на дві половинці: одна весела і промінна, а друга сувора і понура та темна, як ніч.

Очі міняться, раз голубі, раз зелені. Незабаром підуть за ними мої ще чорні брови та й стануть мінитися так, як мій чупер став сивіти.

Ніс середній, а губи широкі, як у негра.

Ноги дрібні, бо покинули постоли і забагли черевиків. Здебільша такий я зверхи, а зсередини пустий, як зіпсований мужик.

Скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всього, що гарне. Більше пасивний, чим активний, хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я. Швидко запалююсь, але і швидко остигаю. Нечестолюбивий, але свободолюбний. Не терплю ніякого ярма. Не люблю ні чисел, ні математики, ні грошей. Признаю, однак, потребу грошей, бо треба їх і моїй сім’ї, і треба їх було, щоб з австрійської бранки викупитися, та й щоб довги віддавати, та й аби жити. Дєдя і німці у Відні навчили мене бути таким, щоб люди могли на мене здатись. Не чую ненависті до нікого, хіба до гієн, вовків і шакалів. Люблю любість гарячу, як вогонь, таємничу, як море, принадну, як весна, гнівну, як грім у хмарах. Коли б мені дозволено було перемінитись в птаха, то вибрав би я собі жайворонка.

Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори. Люблю поезію, писану і неписану, мальовану і немальовану, різьблену і нерізьблену. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі. Лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає.

Наприкінці зраджу Вам, що ще ніхто не жадав від мене такої обширної автобіографії та що Ви, ставлячи мені стільки багато питань, робите з мене важну парсуну, із-за чого я ще готов згоноріти, як тото котє у гуцульській співанці:

Сидить котє на воротіх, на вітер ся здуло:

Я би тото не говорив, якби так не було...

ЙОРДАН

Йордан воду розливає, бо ріка не заціпеніла.

Тому нема у баби риби, бо плеса великі, проти бабиної сили.

Така ріка сіра, гей газдині сиві з грижі.

Мрака впала з рісна, аби сонце не дивилося на землю, лиш ’д горі.

В опівночі місяць через мраку пробивається, аби видів, куда кашкетники газдівську маржинку женуть.

А маржинка ричет:

- Кланяюся тобі, травичко потолочена, гружена, та й тобі, лісе темновидий, та й тобі, газдо із гробу, та й твоїй домівці покаліченій, та й твоїй газдині старенькій.

- Гей, брє, шо я за газдиня, йка-сми дужя, шосми-си діждала!

- Здрасть, башка.

- Аби й ви здорові, солдатику грешний.

- У тебя нєт супруга, башка?

- Шос ви каете, а я не чую.

- Супруга нєто?

- Коби ми здорові, а супруг хотьби вороги так миром були.

- А я сам дверь атчиніл, пускай с башкой воду святить.

- Най-си вам добре сідає, солдатику панцкий.

Такий, гей смерека високий, стелі досягає, в хаті не міститься.

Бабин гість, акуратне.

Кому буде, то буде, а бабі вже є.

Стіл та лавиці розпукаються.

Лиш на столі голо-голісько.

- Давай кушать, башко.

- Дастьбіг, панчіку добрий та файний.

Сміх гей луна побіг по хаті, лавиця під бабою здригнулася.

- Я Філипову дівку до декунків дала, а Філип мені гості нараїв, на сам свєтвечір, на відорщі.

- Добре, що повісили того опришка старого, то не буде старій відьмі задниці пантрувати,- каже.

- А єк кашкетники маржинку з хати брали, то Філип з-поза вориння прутчіком нагонив, аби відійшла борше від хати. Коровка обертаєси і ричєт. А я кажу: «Єленко, проси панів, аби коровку лишили, аби нам погибку не було». А Філип на сміх каже: «Коби-сте ше килюхи з тої баби випустили, бо це богачка найперша, це погань на все село! Мой брє, пани, а дівку єї не лишєйте, цесу дівку баба від жида має».

- Понесли мою Єленку, хоть би так Філипа попи понесли.

- Двох синів, гей дві оці, тісарь на таліяна пігнав та й там їх убили. Дес лежуть на царинці, легіні мої, напротив сонця. Але кажут, шо прус здоймив з дітей черевики та й босих поховав. Жєль тісареві черевика, а парубки гниют, робітники мої годні.

Бабі світ закрутився.

Десь у хаті каганець кліпає, з печі під образи сідає, святців накликає.

Люде, ратуйте бабу.

Десь сива шапка салдатськая сволоки ломить, жердки підоймає.

Хата обертається, салдатський крок чути.

Хап бабу за голову, хап бабу за шию, хап за герланку бабу.

- Давай генгі, башка.

Так бабі треба, най би сама не ночувала, най би газді Йорданом ноги мила.

- Остатна би тобі, Філипку, година, їк мені остатна.

Червона скриня отворилася, в бабиній перемітці десять сороківців розшкірилося.

Горять гроші.

Як повис газда, то ще очима переказував:

- Гафійко, любко, шінуй сірунку, доки життя твого, а Єленку даш за кого хочь, лиш не за ворога, за Філипа, вдівця того, а в перемітці десять сороківців на похорон мені й тобі.

Газду рівно з землею жиди ци вояки закопали, похорону не зробили, слово поломили.

Тріскає в хаті стеля, лупаються стіни, вікном газда входить.

- Єк Єленка верне з декунків, то в гріхах сидіти буде.

- Вборони мні, мій газдо, перед Філиповим гостем. Твоя пайка не пропаде, я за ті сороківці тобі, любчіку, дубовий хрест покладу, аби Філип хрестивси.

Сини приходять на прощі, неню в руки цілують, гей сонце білі.

Тоді Філип на вікні сперся, зубами заскреготав:

- Ану, робіт оцій бабі авус, вона мені дитину споганила.

Ввесь світ обернувся, грядки й образи на землю лягають, бабина скриня побіліла.

Тоді довга сіра шинеля простягнула дві руці й робила бабі авус.

Тоді газда свою газдиню солдатові з рук відоймав і з трійцею душу наперед себе провадив, а сини неню срібними слізьми мили.

Тоді Філипова донька у Йордан-ріку копила несла.

А Філип у вікні реготався.

Люди воду без попа освятили, бо попа ще тогід восько стратило.

З ріки газдині до баби з водою повертали, бабу на лавицю клали й плачі виплакували та й відразу вгадували:

- Це Філип життя її збавив.

- Це за тоту його чорну суку, шо взєли єї до декунків та й копила має!

- Тому, любки, війні пішло почерез другий рік!

- Говоріт свеї: бабі царство, а людям чорний гід, коби й нам борше.

- Не бійтеся, любки, аді Йордан воду розливає, недалекі гони й нам.

- Єкий Йордан бабі, такий буде нам.

- Видко ділу, шо так; віді з-за цеї войни усім нам буде бабин Йордан!

КОЛЯДНИКАМ НАУКИ

Вами зажурилися гори-долини всеї рідної землі.

Бо бідуєте на чужині, тахнете з голоду, в тузі нидієте.

А ви одні надія наша, наша наука, наша криця.

Знов нема вас дома у сам свят-вечір, знов колядуватимете під чужими вікнами!

У котрі тереми вам коляду слати?

Де ж вас всіх розпізнавати-шукати?

Дорогі та пишні творці нової доби!

Колядники науки, підвалини наші!

Колядуйте нам:

що кованими возами та вороними кіньми вертаєте до нас . . .

що всі двері у нас вам відтворились, самі свічки позасвічались, самії книги та й розчитались . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

що врадувалась вами на ріллі скиба, у морі риба, у горах зело, у стогах зерно . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

що вся рідна земля - це одна світлиця-веселиця, сонечко ввесні, місяць у креслі, зоря із моря . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

що віншуєте нас пробутком добрим та віком довгим, урожаєм на хліб, миром між людьми, між народами, гараздом і волею в оборогах і у всіх чертогах, на ланах, дорогах, у лісах і водах, в повітрі і світлі всієї рідної землі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Бо знаєте:

що наші гуцульські гори лежать повалені і палінають керваві голови хмарами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

що чорна тирба скипілася на їх камінних ребрах . . . . . . . . . .

що відтято їм їх дубову гирю, їх лудіння кедрове . . . . . . . . . .

що горяча керва сповенила їх камінні груди, а мармуровою ожеледдю сціпенила їх рани . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

що гори в тюрмах сонця не бачать . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але вся Гуцулія має за вас тяму і кланяється до вас своїми ранами, своїм болем. А за сим словом будьте сильні і здорові, молодці пишні та гречні - труджені студенти наші.

Друкований текст для вичитування взято з: Марко Черемшина. Новели. Присвяти Василеві Стефанику. Ранні твори. Переклади. Літературно-критичні виступи. Спогади. Автобіографія. Листи. Київ, «Наукова думка», 1987.

Серія «Бібліотека української літератури»

Книга оцифрована в рамках проекту «СУСПІЛЬНЕ ОЦИФРУВАННЯ». Вичитування тексту: Оксана Боров’як

Відмінна якість: електронний текст книги повністю відповідає друкованому оригіналу.

© Вичитування, правка, форматування і оформлення тексту: OpenBook, 2021