Багато жінок сьогодні виховують синів самостійно — після розлучення, свідомого вибору з народження, фізичну розлуку з батьком дитини через мобілізацію або взагалі втрати партнера і батька дитини. Разом із любов’ю до дитини часто приходить і тривога: чи вистачить мене? чи не зашкодить відсутність батька? чи виросте він впевненим чоловіком? Ці питання дуже людяні і природно хвилюють мам. Вони говорять про відповідальність і турботу. Але важливо сказати головне: дитині не потрібна «ідеальна сім’я» — їй потрібен живий, емоційно доступний дорослий, який здатен любити, витримувати і бути стабільним.

Психоаналіз допомагає подивитися глибше: не лише на те, хто поруч із дитиною фізично, а й на те, як формується внутрішній світ хлопчика через слова, емоції і ставлення матері.

Як на хлопця впливає відсутність фігури батька

З психоаналітичної точки зору батько — це не тільки конкретна людина. Це також внутрішня функція: опора і структура, яка допомагає дитині відокремитися від матері, відчути межі, правила, напрямок у світ. Коли фізично батька немає поруч, можуть виникати такі процеси:

• Складність із відділенням від матері
  Хлопчик може довше залишатися «емоційно злитим» із мамою, відчувати її настрій як свій, можуть бути складнощі розрізняти «де мої почуття», а де почуття матері.

• Пошук ідентичності
  Він шукає відповідь на питання: «який я як чоловік?»

• Фантазії про батька
  Якщо немає реальної інформації — психіка заповнює прогалини фантазіями (ідеалізація або, навпаки, обезцінення). Це ускладнює становлення хлопчика як майбутнього чоловіка.

Але важливий нюанс:
вирішальним є не сам факт відсутності батька, а те, як ця відсутність «озвучена» і переживається в психічному полі матері, тобто в ставленні і словах матері до всіх чоловіків загалом і до батька зокрема.

Якщо мама наповнена болем, образою, страхом або знеціненням чоловіків — дитина це вбирає. Якщо ж є внутрішня повага до чоловічого як такого — це стає опорою для хлопчика і йому буде легше «перейняти» на себе роль чоловіка.

Чи може мама компенсувати фігуру батька

Мама не має «замінювати» батька — і не повинна цього робити!

З психоаналітичної точки зору це навіть небезпечно, коли жінка намагається бути «і мамою, і татом», бере на себе роль суворого контролю, або, навпаки, повністю розчиняється в дитині. Чому? Тому що тоді стираються межі ролей, і дитина не отримує чіткої структури світу, розуміння порядку і закону. Натомість мама може зробити набагато важливіше:

■       Бути емоційно стабільною. Розуміти свої почуття і навчати розумінню почуттів дитину.

■       Дозволити існування батька у психіці дитини. Навіть якщо його немає поруч фізично.

■       Не займати місце «єдиного світу». А поступово допомагати дитині «відкривати» світ інших людей. Тобто мова не про компенсацію, а про створення простору, де можуть існувати різні частини досвіду — і жіноча, і чоловіча.

Як говорити з хлопчиком про відсутність тата

Це один із найчутливіших моментів. Моя багаторічна психоаналітична практика показує:

дитина не страждає від правди — вона страждає від напруги, замовчування і викривлення.

Як мамам може знизити цю напругу:

*  Говорити просто і відповідно до віку. Без зайвих деталей, але чесно. Наприклад:

«Твій тато не живе з нами, але він завжди буде твоїм татом, а ти його сином.»

*  Не знецінювати батька в словах і діях. Навіть якщо у вас складні стосунки як чоловіка і жінки. Чому це критично?

Тому що дитина ідентифікується з батьком. А знецінюючи його, мама несвідомо знецінює частину самої дитини. Адже кожен з нас «має» половину від мами, і половину від тата, як генетично, так і психічно; це може нам звичайно подобатись чи ні. У психіці хлопчика це може звучати як: «Якщо тато поганий — значить і я частково поганий». Таким чином хлопчик може відмовитися від ідентифікації з батьком, зайнявши «жіночу» пасивну (можливо гомосексуальну) позицію в своїй дорослій парі. Або ж навпаки – ідентифікуватись з «поганим» батьком, роблячи погані вчинки, порушувати закон, адже таким чином він підтверджує свою «поганість» і приналежність, ідентифікацію з батьком.

*  Розділяти ролі чоловіка-партнера і батька.

Дуже важливо відокремити: «який він був чоловік-партнер для мене» і «який він батько для тебе». Навіть якщо як партнер він вас поранив — для дитини це інша історія.

*  Дозволяти різні почуття. Дитина має право сумувати, злитися, ідеалізувати або нічого не

відчувати. І всі ці реакції — нормальні.

Як підтримувати розвиток чоловічої ідентичності

Хлопчик формує свою чоловічу частину не лише через біологічного батька.

Важливо: чоловіча ідентичність — це не копіювання однієї людини, а поступове складання образу через багато взаємодій.

Що може допомогти:

-  Хлопчик може орієнтуватись на інші чоловічі фігури: на дідуся, дядька, тренера, вчителя, сусіда. І це не «заміна батька», а розширення досвіду.

-  Приклад мами у ставленні до чоловіків – і це один із найпотужніших факторів.

Якщо мама боїться чоловіків, постійно критикує або говорить «на чоловіків не можна покладатися» — дитина це засвоює як базову правду про світ. І навпаки -  повага, реалістичність (без ідеалізації, але й без знецінення), спокій - дають хлопчику можливість прийняти свою чоловічу частину.

-  Дозвіл на автономію. Дуже важливо не «прив’язувати» сина до себе емоційно. Фрази на зразок:

• «ти — моя єдина опора»

• «ти замінив мені чоловіка»

створюють надмірне психоемоційне навантаження на хлопчика – тоді хлопчик, в його уявленні, не може «покинути» матір та, будучи вже дорослим чоловіком, створити свою власну сім’ю. Хлопчик має право бути дитиною, окремою людиною, майбутнім чоловіком, а не «маминим партнером»

Як мамі дбати про себе, щоб не вигоріти в постійній відповідальності

Одна з найменш очевидних, але найважливіших тем. Безліччю психологічних досліджень доведено те, що стан матері — це середовище, в якому росте психіка дитини. Якщо мама виснажена, тривожна, постійно в почутті провини — дитина це відчуває навіть без слів.

Що може допомогти мамі підтримати себе:

Ø  Найперше – це визнати свої межі. Ви не повинні бути ідеальною. Ви можете бути «достатньо доброю», іноді різною, не завжди спокійною — цього вже достатньо.

Ø  Мати свій простір. Бути не тільки мамою, а ще жінкою, людиною, особистістю

Ø  Просити допомоги. І це не робить Вас слабкою, а показує Вашу зрілість.

Ø  Дозволяти собі відпочинок без провини. Бо мама, яка дозволяє собі відпочивати і отримувати від цього задоволення — це стабільніша психіка дитини (ми ж пам’ятаємо про зв'язок стану мами зі станом дитини!).

Ø  Мати змогу говорити «по-душам» з тим, кому Ви довіряєте. Або відвідувати психолога, щоб «розвантажувати» себе.

Як психотерапія допомагає мамі відновити внутрішню опору і виховувати без провини

У багатьох мам є внутрішній тягар:

• «я повинна дати все»

• «я не маю права помилятися»

• «я зіпсую життя дитині»

Ці твердження часто мають коріння в їхньому (маминому) власному дитинстві зі своїми батьками. Психоаналітична терапія допомагає:

1) Розділити свою історію і історію дитини. Не переносити власні дитячі травми на сина.

2) Опрацювати образ батька дитини. Злість, біль, розчарування від партнера— щоб вони не впливали на дитину.

3) Зменшити почуття провини. Бо воно не допомагає — воно виснажує.

4) Відновити внутрішню опору. Щоб виховання було не через страх, а через контакт, тепло, любов, близькість, розуміння.

Наостанок хочу сказати, що Ви вже достатні для своєї дитини. Не через те, що ви ідеальні.
А через те, що ви живі, відчуваєте і намагаєтесь зрозуміти. Хлопчику не потрібна «правильна конструкція сім’ї». Йому потрібна мама, яка не знецінює його коріння, дозволяє йому бути окремою людиною з правом на своє бачення і поступово відкриває йому світ.

І пам’ятайте: ваші слова про чоловіків стають його словами про себе.

Мене звати Оксана Пилипенко, я психоаналітик, психосоматолог, і я працюю з жінками, які виховують дітей самостійно і відчувають:

• тривогу за розвиток дитини

• страх зробити помилку

• емоційне виснаження

• складні почуття до батька дитини

У роботі ми:

• розбираємо внутрішні конфлікти

• відновлюємо відчуття опори

• вчимося будувати відносини з дитиною без провини

• і формуємо більш спокійне, зріле батьківство

Мій підхід базується на психоаналітичному методі – це глибока робота з несвідомими процесами, дитячим досвідом і повторюваними сценаріями. Я запрошую вас у простір, де можна не бути ідеальною — а бути справжньою і достатньою.

Народження дитини часто уявляється як час щастя, близькості та нових радісних моментів. Але реальність для багатьох пар виглядає інакше: постійна втома, брак сну, образи, конфлікти через побут, різні погляди на догляд за дитиною та відчуття, що партнер став «не таким, як раніше». Багато молодих батьків починають боятися, що любов зникла, а стосунки більше ніколи не будуть такими, як були до народження дитини. Особливо боляче переживається те, що замість близькості з’являється дистанціювання, а замість підтримки — претензії та критика.

Але важливо знати: криза після народження дитини — це не ознака того, що ви не підходите одне одному, а це нормальний етап розвитку пари. Адже у ваших відносинах з’явилася нова людина, нові ролі та нові внутрішні переживання, з якими потрібно навчитися жити.

Чому виникає криза після народження дитини

У психоаналізі народження дитини розглядається не лише як радісна подія, а і як сильна внутрішня криза для кожного з партнерів.

До появи дитини у парі були двоє людей, які мали певний спосіб бути разом: свої звички, правила, близькість, сексуальність, спільний ритм життя. Після народження дитини у стосунках з’являється «третій», і вся система змінюється.

Жінка часто переживає сильне злиття з немовлям. І це нормально. У перші місяці дитина потребує дуже багато уваги, і мама може відчувати, що вона повністю поглинута цією новою роллю. У неї стає менше ресурсу на партнера, роботу, друзів і навіть на саму себе.

Чоловік у цей період теж часто переживає непрості почуття. Він може відчувати себе зайвим, непотрібним або виключеним із зв’язку між мамою і дитиною. Іноді він ревнує до дитини, але соромиться цього почуття. Іноді починає ще більше йти в роботу або емоційно дистанціюватися.

Окрім цього, після народження дитини у кожного активуються власні дитячі переживання. Людина може раптом почати поводитися так, як поводилися її батьки, навіть якщо колись обіцяла собі цього не робити.

Наприклад:

• жінка може відчути сильний страх бути «поганою мамою»;

• чоловік може почати уникати близькості, якщо в його дитинстві батько був відстороненим;

• один із партнерів може вимагати ідеального порядку та контролю, якщо в дитинстві хаос був пов’язаний із небезпекою;

• хтось може ставати дуже образливим або вимогливим, якщо в дитинстві йому не вистачало уваги.

Тобто після народження дитини пара стикається не лише з реальною втомою та побутом, а й зі своїми дитячими внутрішніми ранами.

Типові виклики, з якими стикаються пари після появи дитини

*  Втома і виснаження

Коли людина мало спить і постійно напружена, вона стає більш дратівливою, чутливою та вразливою. Те, що раніше легко вирішувалося, починає викликати сварки. Іноді за фразою мами «ти мені не допомагаєш» стоїть глибше переживання: «я почуваюся дуже самотньою», «допоможи мені впоратись з невідомістю та відповідальністю за життя і здоров’я немовляти», «я хочу, щоб ти вибудовував свої стосунки з дитиною, як батько». А за фразою тата «ти постійно незадоволена» може стояти інше: «я не знаю, як тобі допомогти, і почуваюся поганим партнером», «я не знаю як правильно піклуватись про маля, допоможи мені зайняти місце батька».

*  Зміна ролей

Після народження дитини партнери вже не лише чоловік і дружина, а ще стають мамою і татом. І не всім легко знайти баланс між цими ролями. Деякі жінки відчувають, що повністю стали лише мамами і втратили контакт зі своєю жіночністю. Деякі чоловіки відчувають, що від них тепер очікують лише заробітку і допомоги, а не емоційної присутності.

*  Конфлікти через побут і виховання

Після появи дитини побутові справи різко збільшуються. У багатьох парах накопичуються претензії: хто більше втомлюється, хто більше займається дитиною, хто менше допомагає. Часто конфлікти через «немиту чашку» або «не так одягнену дитину» насправді є конфліктами про інше: про потребу у визнанні, підтримці, турботі та справедливості.

*  Зниження сексуального потягу і близькості

Після народження дитини сексуальне життя часто змінюється. Це може бути пов’язано і з фізичним відновленням жінки, і з втомою, і з тим, що психіка ще не встигла перебудуватися. Іноді жінці важко перейти з ролі матері в роль сексуальної жінки. Іноді чоловікові важко прийняти зміни у тілі чи емоційному стані жінки або ж побачити в своїй партнерці сексуальну дорослу жінку, а не тільки «Мадонну, яка тримає на руках своє немовля». У когось виникає страх відмови, у когось — образа.

Але тимчасове зниження сексуального потягу після народження дитини — це дуже поширена історія, а не ознака того, що любов закінчилася.

Як долати кризу разом

Ø  Бути відкритими до змін

Важливо розуміти, що після народження дитини стосунки не можуть залишитися такими ж, як були раніше. Вони змінюються, тому що змінюєтесь Ви.

Завдання не в тому, щоб повернути «як було», а в тому, щоб навчитися бути разом по-новому.

 Ø  Говорити про почуття

Багато пар починають спілкуватися лише про дитину, покупки, графік сну та домашні справи. Але стосункам потрібна і емоційна розмова. Корисно іноді говорити одне одному не лише про те, що потрібно зробити, а й про те:

• чого ви обоє боїтеся;

• що вас обох виснажує;

• де вам обом самотньо;

• чого Вам хочеться від партнера;

• що Ви цінуєте одне в одному, за що Ви вдячні один одному.

Ø  Відмовитися від ідеї «ідеальних батьків»

Часто пари виснажуються не лише через дитину, а й через внутрішню вимогу все робити ідеально. У психоаналізі є поняття «достатньо хороша мама» — це не ідеальна мама, а жива людина, яка може помилятися, втомлюватися, злитися і при цьому залишатися люблячою. Це стосується і батька. Дитині не потрібні ідеальні батьки. Їй потрібні достатньо хороші, живі та емоційно присутні дорослі.

Ø  Пам’ятати, що ви не лише батьки

Дуже важливо хоча б іноді повертатися до своєї пари: знаходити час на розмову, прогулянку, спільну вечерю, обійми, перегляд фільму. Навіть 20–30 хвилин уваги один до одного можуть допомогти не втратити відчуття, що ви не лише команда по догляду за дитиною, а й близькі люди.

Ø  Говорити прямо про свої потреби та очікування

Якщо один партнер мовчить, терпить і накопичує образу, рано чи пізно це вибухає у вигляді сильного конфлікту. Краще вчитися говорити про свої потреби прямо: не «ти ніколи мені не допомагаєш», а «мені зараз дуже важко, і я потребую твоєї допомоги…».

Як може допомогти психотерапія

Психоаналітична психотерапія допомагає не лише «прибрати сварки», а й зрозуміти, що стоїть за ними. Індивідуальна терапія може бути корисною, якщо Ви:

• переживаєте сильну тривогу;

• відчуваєте себе поганою мамою або поганим батьком;

• не справляєтесь з почуттям провини, злості чи самотності;

• маєте складнощі з новою роллю;

• повторюєте у стосунках болючі сценарії зі свого дитинства.

Сімейна або парна терапія може допомогти, якщо партнери:

• постійно сваряться;

• не можуть почути одне одного;

• віддалилися після народження дитини;

• мають різні погляди на виховання;

• втратили відчуття близькості.

У терапії пара вчиться краще розуміти не лише одне одного, а й самих себе: свої страхи, очікування, образи та потреби.

-----------------------------------------------------------------------------------------

Криза після народження дитини не означає, що ваші стосунки зруйновані. Часто це означає, що вони переходять у новий етап. Так, цей період може бути дуже складним. Але якщо партнери готові говорити, чути одне одного і не залишатися наодинці зі своїми переживаннями, відносини можуть не лише зберегтися, а й стати глибшими.

Мене звати Оксана Пилипенко, я психоаналітик, психосоматолог і я працюю з жінками, чоловіками та парами, які переживають кризу після народження дитини, труднощі у стосунках, втому, втрату близькості, конфлікти та складність адаптації до нових ролей. В своїй роботі я спираюся на психоаналітичний підхід, який допомагає зрозуміти глибші причини тривожності, напруження, побачити сценарії, які повторюються та знайти більш живий і підтримуючий спосіб вибудовувати відносини та бути парі разом щасливими. Запрошую Вас на індивідуальну або парну консультацію, якщо ви відчуваєте, що самостійно впоратися стає важко!

Бувають періоди, коли всередині з’являється тільки одне бажання: зникнути. Не відповідати на повідомлення, не ходити на роботу, не пояснювати нічого близьким, не вирішувати щоденні проблеми. Просто все кинути й втекти — в безкінечні серіали або відео-ігри, в інше місто, іншу країну, інше життя. З боку це може виглядати як слабкість або безвідповідальність. Але насправді за таким бажанням часто стоїть не лінь і не примха. Найчастіше це сигнал про те, що людина вже дуже довго живе на межі своїх ресурсів. Коли накопичується перевтома, емоційне виснаження, внутрішня самотність, відчуття безсилля або беззмістовності того, що відбувається, психіка починає шукати вихід. І тоді втеча здається єдиним способом врятувати себе від «розпаду». Але важливо зрозуміти: бажання все кинути не завжди означає, що потрібно справді все руйнувати. Часто це означає, що якась частина Вас більше не може жити так, як раніше.

Чому іноді хочеться все кинути і втекти?

В психотерапії я дивлюсь не лише на саму втому, а й на те, що стоїть «ЗА НЕЮ»! Дуже часто людина доходить до стану «я більше не можу» не тому, що навколо надто багато складних обставин, а тому, що всередині давно працює режим постійної тривожності.

«Це можна порівняти зі стареньким телефоном, який постійно потребує підзарядки, і тому прикутий до підзарядної станції»

Дехто живе так, ніби весь час має виглядати сильним, правильним, зручним, успішним. Наче не можна розчаровувати інших, помилятися, втомлюватися або відмовляти. Людина може роками витримувати надмірне навантаження, не помічаючи власних меж. Зовні це виглядає як відповідальність і сила. Але всередині часто накопичується дуже багато пригніченого:

o   злість на тих, хто постійно щось вимагає;

o   образа через те, що доводиться тягнути все на собі;

o   втома від необхідності бути «хорошим»;

o   заздрість до тих, хто може дозволити собі відпочивати;

o   відчуття, що власне життя проходить повз;

o   травма, про яку хочеться поговорити, а немає з ким.

Проблема в тому, що ці почуття часто не усвідомлюються. Людина не думає: «Я злюся» або «Мені дуже важко». Вона думає: «Мені просто потрібно більше старатися». Але коли психіка вже не витримує, усе це проривається у формі сильного бажання втекти. Іноді бажання все кинути виникає тоді, коли людина дуже довго живе не своїм життям.

Наприклад, працює там, де давно не хоче бути, залишається у стосунках, які виснажують, підтримує образ «успішної» людини, хоча всередині почувається порожньою.

Тоді втеча стає не стільки бажанням змінити місце, скільки спробою перестати бути тим, ким доводиться бути щодня.

Ще одна причина — накопичене безсилля. Якщо людина довго перебуває у ситуації, де нічого не змінюється, де її потреби не помічають, де вона не має права впливати на події, виникає внутрішнє відчуття пастки. І тоді психіка пропонує крайній варіант: якщо не можна змінити ситуацію, то треба хоча б з неї зникнути.

Чому радикальні рішення здаються єдиним виходом?

Коли людина дуже виснажена, її внутрішній світ стає менш гнучким, емоції переповнюють, їх немає з ким розділити і вивільнити їх. Зникає відчуття, що існують і інші варіанти. Тоді мислення починає працювати за принципом: або я все витримаю, або все зруйную. Як два протилежних полюса. Це можна назвати поляризацією або розщепленням. У такому стані психіка бачить лише крайнощі:

Ø  або залишитися й терпіти;

Ø  або звільнитися;

Ø  або мовчати;

Ø  або розірвати всі стосунки;

Ø  або бути сильним;

Ø  або повністю зникнути.

Радикальне рішення здається привабливим, тому що воно створює ілюзію швидкого полегшення. Якщо все кинути, більше не треба буде терпіти, пояснювати, відповідати, триматися. Але проблема в тому, що людина забирає із собою саму себе. Якщо всередині залишаються ті самі конфлікти, почуття провини, звичка ігнорувати свої межі, страх просити про допомогу, то через деякий час усе повторюється знову — уже в іншому місці, на іншій роботі, в інших стосунках. Саме тому після різких рішень люди часто не відчувають справжнього полегшення. Спочатку є короткий період ейфорії: «Нарешті я вільна/вільний». Але потім приходить тривога, провина, страх, відчуття втрати опори. І часто виявляється, що втекти вдалося від обставин, але не від внутрішнього виснаження.

Це не означає, що не можна звільнятися, завершувати стосунки чи змінювати життя. Іноді це справді необхідно. Але важливо, щоб рішення народжувалося не лише з відчаю, а й із внутрішнього розуміння: чого саме я більше не хочу і що хочу замість цього.

Що допомагає відновитися без втечі?

Перший важливий крок — не сварити себе за це бажання. Якщо Вам хочеться все кинути, це не означає, що з Вами щось не так. Це означає, що ви дуже довго були сильними. Іноді людина починає ще більше тиснути на себе: «Інші ж справляються», «Я не маю права втомлюватися», «Треба просто взяти себе в руки». Але саме це часто ще сильніше виснажує.

Набагато важливіше запитати себе:

• Від чого саме я хочу втекти?

• Що зараз для мене нестерпно?

• Чого в моєму житті стало занадто багато?

• Чого, навпаки, дуже не вистачає?

• Де я постійно змушую себе?

• Де я давно перестав/перестала помічати свої потреби?

Часто виявляється, що людині потрібна не повна втеча, а пауза. Не звільнення назавжди, а відпустка. Не розрив стосунків, а можливість перестати весь час бути зручним і віднайти свої потреби і бажання. Не переїзд в іншу країну, а право хоча б кілька днів нікого не рятувати. Можливо Вам просто потрібні декілька простих речей: побути наодинці, виспатись, перестати поспішати, відмовитися від зайвого, зменшити навантаження, дозволити собі не бути ідеальним, сказати комусь «мені важко».

Дуже важливо повернути собі право на власні межі. Що це означає? Якщо людина постійно живе для інших, бере на себе занадто багато зобов’язань та відповідальності, не вміє відмовляти, вона неминуче виснажується. Тому відновлення часто починається не з великих рішень, а з маленьких кроків:

■       не контролювати постійно телефон та не відповідати одразу на всі повідомлення;

■       не погоджуватися на те, чого не хочеться;

■       відкласти хоча б частину справ;

■       попросити про допомогу;

■       дозволити собі відпочити без почуття провини.

Звичайно втеча здається простішою, ніж визнати: «Я більше не справляюся сам».

Як психотерапія допомагає знайти опору

У психоаналітичній психотерапії ми не намагаємося швидко «прибрати» бажання втекти. Ми намагаємося зрозуміти, про що воно говорить. Іноді за ним стоїть стара звичка витримувати надто багато. Іноді — страх конфліктів, через який людина роками мовчить, а потім хоче зникнути. Іноді — відчуття, що не можна бути слабким, просити про допомогу або не виправдовувати чужі очікування.

У терапії людина поступово починає краще розуміти себе:

*  чому вона постійно доводить щось іншим;

*  чому не помічає власних меж;

*  чому бере на себе занадто багато;

*  чому їй важко говорити «ні»;

*  чому вона доходить до крайньої точки замість того, щоб вчасно подбати про себе

*  які травматичні події можуть забирати сили.

«Це схоже на постійно відкриту програмку «на фоні», яка непомітно собі працює, яка забирає багато ресурсу і через яку нові відкриті програмки підвисають і не можуть виконувати свої задачі»

Тож відповівши на питання, які турбують, в психотерапії ми закриваємо цю програмку «на фоні» і тоді поступово з’являється більше внутрішнього простору, сил, радості в житті. Людина вчиться не доводити себе до межі, а помічати втому раніше. Не зникати, коли важко, а залишатися поруч із собою. Не руйнувати все життя, а змінювати те, що справді потребує змін. Психотерапія допомагає знайти не ідеальне життя без труднощів, а стабільну внутрішню опору, з якою не потрібно весь час рятуватися втечею.

----------------------------------------------------------------------------------------

Якщо вам часто хочеться все кинути й втекти, не поспішайте звинувачувати себе. Можливо, це не про слабкість. Можливо, це про те, що ви занадто довго жили без права на втому, відпочинок і власні потреби. Іноді найважливіше питання звучить не «як мені витримати ще більше?», а «як мені перестати так сильно себе виснажувати?» Важливо не залишатися з цим наодинці. Якщо ви помічаєте, що все частіше живете на межі, відчуваєте безсилля, порожнечу, бажання зникнути або різко все змінити, це може бути важливим сигналом про те, що вам потрібен простір для себе.

Мене звати Оксана Пилипенко, я психоаналітик, психосоматолог, і я працюю з людьми, які живуть у постійному напруженні, багато витримують, часто беруть на себе занадто тяжку ношу й доходять до стану емоційного виснаження. З тими, кому складно відмовляти, просити про допомогу, помічати свої межі та дозволяти собі не бути сильними весь час. В своїй роботі я використовую психоаналітичний підхід. Це означає, що ми не лише говоримо про симптоми чи втому, а й поступово досліджуємо, чому Ви опиняєтесь в цих станах знову і знову.

Такий формат роботи може бути корисним для людей, які:

-  часто хочуть усе кинути;

-  переживають емоційне виснаження;

-  відчувають внутрішню порожнечу;

-  живуть у постійному напруженні;

-  не можуть зрозуміти, чого хочуть насправді;

-  відчувають, що більше не справляються.

«Іноді не потрібно тікати. Іноді достатньо знайти місце, де можна нарешті зупинитися. І це місце може бути кабінетом професійного психоаналітика»

Іноді людина може роками працювати, заробляти, дбати про близьких, оплачувати важливі потреби інших — і водночас відчувати внутрішню напругу, коли йдеться про щось для себе. Новий одяг, відпочинок, масаж, навчання, улюблена кава, консультація психолога чи навіть базові медичні потреби можуть викликати провину, сором або думки на кшталт: «Я не заслуговую на це», «Це не на часі», «Є важливіші речі», «Спочатку іншим, а потім мені».

Зовні це може виглядати як ощадливість, дисципліна або відповідальність. Але всередині часто є відчуття постійного самообмеження, ніби на себе витрачати не можна або небезпечно.

Якщо Ви можете відкладати бажане роками, відмовляти собі навіть у необхідному та відчувати тривогу, коли все ж таки щось купуєте, тоді ця стаття для Вас!

З психоаналітичного погляду труднощі з витратами на себе рідко пов’язані лише з грошима. Найчастіше вони пов’язані з внутрішніми заборонами, досвідом дитинства, стосунками з батьками та несвідомим відчуттям того, що турбота про себе — це щось неправильне або незаслужене.

Чому нам важко витрачати гроші на себе

У психоаналітичному підході гроші — це не лише про фінанси. Вони можуть бути символом права на задоволення, свободу, автономію, владу, любов, безпеку або визнання. Саме тому витрати на себе можуть викликати настільки сильні емоції.

Часто складність починається ще в дитинстві. Якщо дитина росла в атмосфері, де її потреби знецінювалися, висміювалися або сприймалися як «занадто багато», у неї формується внутрішнє переконання: мої бажання неважливі. Наприклад, коли дитині часто говорили:

Не вигадуй,

Перетерпиш,

Іншим гірше,

Не будь егоїстом,

тоді дитина поступово вчиться відмовлятися від себе і своїх бажань.

У дорослому віці така людина може продовжувати жити з внутрішнім образом суворого, критичного батька чи матері, які ніби стежать за кожною витратою і критикують її. Навіть якщо об’єктивно гроші є, всередині може звучати голос: «Ти цього не заслужив», «Ти маєш спочатку все віддати іншим», «Тобі не можна розслаблятися». У психоаналізі це пов’язують із жорстким внутрішнім Супер-Его — тією частиною психіки, яка контролює, карає, критикує та забороняє отримувати задоволення. Людина може жити ніби в постійному режимі внутрішнього боргу: потрібно бути корисним, багато працювати, заслужити право на відпочинок або приємні речі.

Іноді за труднощами з витратами стоїть страх втрати любові. Якщо в дитинстві любов була умовною — тебе люблять, коли ти зручний, скромний, слухняний — тоді будь-який прояв турботи про себе може переживатися як загроза. Несвідомо людина може боятися, що якщо вона дозволить собі більше, мати чи батько її засудять, відкинуть або назвуть егоїстичною, від неї відмовляться. А дитина не може вижити без дорослого поряд, тому відмовлятися їй приходиться від себе самої, своїх бажань і задоволень – іноді це навіть питання про виживання в цьому світі!

Також важливо враховувати сімейний сценарій. У багатьох родинах існує культ самопожертви: мама все віддавала дітям, тато ніколи нічого собі не купував, старші покоління жили в дефіциті та виживанні. Тоді задоволення може переживатися як щось небезпечне, соромне або навіть аморальне.

Ознаки того, що ви не дозволяєте собі витрачати на себе

Іноді людина не помічає, наскільки сильно вона себе обмежує. Це може здаватися «нормальним характером» або «звичкою економити». Але є ознаки, які вказують на те, що проблема значно глибша.

• Ви легко витрачаєте гроші на інших, але важко — на себе.

• Вам простіше купити подарунок близькій людині, ніж потрібну річ собі.

• Ви довго відкладаєте навіть необхідні витрати: лікування, одяг, відпочинок, навчання.

• Після покупки для себе ви відчуваєте провину, сором або тривогу.

• Ви часто думаєте, що «не заслуговуєте» на хороші речі.

• Вам здається, що є люди, яким гроші потрібніші.

• Ви постійно відкладаєте задоволення «на потім», але це «потім» майже ніколи не настає.

• Ви можете дозволити собі щось лише тоді, коли дуже виснажені або «заробили» це стражданням.

• Ви часто обираєте найдешевше, навіть якщо це незручно або неякісно.

• Усередині є відчуття, що турбота про себе — це слабкість, примха або егоїзм.

З психоаналітичного погляду це свідчить про внутрішній конфлікт між бажанням отримувати та страхом перед отриманням. Людина ніби одночасно хоче турботи, але не дозволяє собі її прийняти.

Як дати собі право витрачати на себе

Перший крок

Визнати, що проблема не у вашій слабкості, неорганізованості чи невмінні поводитися з грошима. Часто це наслідок глибоких внутрішніх заборон, які сформувалися дуже давно. Важливо почати помічати, які саме думки з’являються, коли ви хочете щось купити для себе. Наприклад:

• «Це занадто дорого для мене».

• «Я ще не заслужив».

• «Можна й без цього».

• «Іншим важливіше».

• «Це дурна трата грошей».

Спробуйте запитати себе: чий це голос? Хто говорив зі мною так у дитинстві? Кому було невигідно, щоб я дозволяв собі більше?

Дуже часто виявляється, що це не ваш власний голос, а внутрішньо засвоєна критика значущих дорослих.

Другий важливий крок

Вчитися відрізняти турботу про себе від егоїзму. Егоїзм — це ігнорування потреб інших заради власної вигоди. Турбота про себе — це здатність визнавати, що ваші потреби теж мають значення. Коли людина постійно відмовляє собі у всьому, вона поступово виснажується, накопичує образу, втому, внутрішню порожнечу. Зрештою це може проявлятися через емоційне виснаження, роздратування, депресивні стани або навіть психосоматичні симптоми. Дозвіл витрачати на себе не означає безконтрольність або імпульсивність. Йдеться про внутрішню можливість сказати собі: «Я теж важливий», «Я маю право на комфорт», «Я можу подбати про себе без провини».

Іноді корисно починати з маленьких кроків. Наприклад:

• купити собі річ, яку давно хотілося;

• записатися на масаж, манікюр або піти на виставу;

• виділити окремий бюджет саме на себе;

• записатися до психолога;

• дозволити собі не лише потрібне, а й приємне;

• не пояснювати і не виправдовувати кожну свою витрату.

Для багатьох людей навіть ці маленькі кроки можуть викликати сильну тривогу. Але саме через такі дії поступово формується новий внутрішній досвід: про себе можна дбати, і за це не карають.

Як психотерапія допомагає позбутися дискомфорту за витрати на себе

Психоаналітична психотерапія допомагає не просто «навчитися витрачати гроші», а зрозуміти, чому це так складно саме для вас. У процесі терапії людина починає помічати свої внутрішні заборони, сором, страхи та почуття провини. Вона досліджує, звідки взялися ці переконання, кому вони належать і чому досі мають таку владу.

Часто виявляється, що за неможливістю купити собі щось стоїть значно більше: страх бути поганим, страх викликати заздрість, страх стати «занадто помітним», страх залежності, страх втратити любов або контроль.

У терапевтичних стосунках людина поступово отримує новий досвід — досвід того, що її потреби не є чимось поганим, що вона має право хотіти, отримувати, брати, насолоджуватися та бути важливою. З часом зменшується внутрішня жорсткість, слабшає критичний голос, а на його місці з’являється більше підтримки до себе. Людина починає витрачати не тому, що «треба себе змусити», а тому, що справді відчуває власну цінність.

 ------------------------------------------------------------------------------------------

Турбота про себе — це не розкіш, не слабкість і не егоїзм. Це важлива частина внутрішньої зрілості та здатності бути у контакті зі своїми потребами. Якщо Вам важко витрачати на себе, це не означає, що з Вами щось не так. Можливо, Ви просто дуже довго жили з відчуттям, що Ваші бажання менш важливі, ніж потреби інших.

Але право на турботу не потрібно заслужити. Воно вже у вас є.

Я працюю з людьми, яким складно дозволяти собі більше: витрачати на себе, відпочивати, хотіти, просити, отримувати та бути важливими. Часто за цим стоїть глибоке почуття провини, сорому або страху. У психоаналітичній роботі ми можемо дослідити, звідки це виникло, та поступово створити більше внутрішнього права на себе, свої бажання і власне життя.

Я запрошую в роботу людей, які втомилися жити лише для інших і хочуть навчитися бути важливими не лише для світу, а й для самих себе.

З Вами була

Пилипенко Оксана, висококваліфікований психоаналітик, психосоматолог, практичний психолог з досвідом роботи більше 11 років.

Розставання часто переживається не просто як кінець стосунків, а як втрата частини себе. Ще вчора були спільні плани, звички, повідомлення, дотики, відчуття близькості. А сьогодні — тиша, порожнеча, сльози або навіть дивна байдужість. Багато людей після розриву відчувають, що нічого не хочеться, ніби вони перестали жити, наче всередині все вимкнулося, оніміло або навпаки – зненацька накатують емоційні бурі зі спогадами, сумісними мріями і планами. Такі переживання можуть лякати. Здається, що цей стан вже ніколи не мине. Але з психоаналітичної точки зору те, що відбувається після розставання, часто є природним переживанням втрати, тобто нормальним процесом горювання. Після завершення важливих стосунків людині потрібен час, щоб оплакати те, що було втрачено, повернути собі власну цілісність і поступово знайти нові джерела життя, енергії та сенсу.

Чому після розставання може виникати депресивний стан?

У психоаналізі відносини розглядаються як дуже важлива частина внутрішнього світу людини. Ми прив’язуємося не тільки до реальної людини, а й до того образу, який створюємо всередині себе: до відчуття безпеки, любові, потрібності, стабільності. Коли стосунки закінчуються, ми втрачаємо не лише партнера, але й уявлення про майбутнє, звичний спосіб життя, роль, яку займали у цих стосунках, уявлення про себе. Іноді ми втрачаємо навіть частину власної ідентичності. Саме тому після розриву може виникати стан, схожий на депресію: немає сил, не хочеться вставати з ліжка, складно працювати, зникає інтерес до речей, які раніше приносили задоволення. Цепов’язано із процесом переживання втрати. Психіка потребує часу, щоб поступово прийняти: ці стосунки завершилися, вони більше не такі, як були раніше.

Іноді стан після розриву ускладнюється тим, що розставання активує більш ранні болючі переживання: дитячий досвід відкидання, самотності, покинутості, емоційної холодності або нестачі любові. Тоді людина переживає не лише теперішній біль, а й активуються старі дитячі рани, які відкриваються знову і знову.

Чим відрізняється депресивний стан та депресія?

Після розриву нормально переживати сильний сум, плакати, не мати сил або бажання щось робити. Це не завжди означає клінічну депресію. Важливо розрізняти природне горювання і депресію.

Горювання — це болісний, але здоровий процес проживання втрати. Людина сумує, може багато думати про колишнього партнера, відчувати порожнечу, але поступово психіка починає адаптуватися до нової реальності.

Депресія — це більш глибокий і тривалий стан, коли людина ніби втрачає зв’язок із життям. З’являється відчуття безнадії, власної нікчемності, провини, внутрішньої порожнечі. Можуть виникати думки про те, що попереду нічого хорошого немає. Людина починає несвідомо нападати на себе: «Я недостатньо хороший», «Це все через мене», «Мене неможливо любити».

Якщо такий стан триває довго, посилюється або заважає жити, важливо звернутися по допомогу.

Як проявляється депресивний стан після розриву стосунків?

Після розставання депресивний стан може проявлятися по-різному. Хтось постійно плаче і не може припинити думати про колишнього партнера. Хтось, навпаки, ніби нічого не відчуває, емоційно німіє, і говорить: «Мені байдуже», хоча всередині є велика кількість пригніченого болю. Часто з’являються так стани як:

• втрата енергії;

• байдужість до роботи, друзів, хобі;

• постійне прокручування минулого;

• почуття провини;

• самозвинувачення;

• відчуття порожнечі;

• порушення сну та апетиту;

• бажання ізолюватися;

• відчуття, що життя зупинилося.

З психоаналітичної точки зору такі прояви можуть бути пов’язані з тим, що значна частина внутрішньої енергії залишається «прив’язаною» до втрачених стосунків. Людина ніби продовжує жити всередині минулого і не має сил повернутися у теперішнє. Іноді люди після розриву багато разів повертаються подумки до одних і тих самих ситуацій: «Що я зробив не так?», «Чому він/вона так вчинили?», «Може, все можна було врятувати?».

Це спроба психіки знайти сенс у тому, що сталося, і повернути контроль над ситуацією.

Чому важливо дозволити собі прожити біль?

Багато людей намагаються якнайшвидше «взяти себе в руки», переключитися, забути, знайти нові стосунки або зробити вигляд, що їм не боляче. Але психіка працює інакше: те, що не проживається, часто залишається «не прожитим» та заблокованим всередині.

Прожити біль — не означає застрягти в ньому. Це означає визнати: мені справді боляче, я справді втратив щось цінне, мені потрібен час.

Коли людина дозволяє собі сумувати, поступово психіка починає переробляти втрату. З’являється більше місця для нових почуттів, бажань, планів. В іншому випадку, якщо людина не дозволяє собі сумувати, плакати, злитися, говорити про втрату, переживання можуть перейти у хронічну пригніченість, психосоматичні симптоми або повторення однакових сценаріїв у нових стосунках.

Іноді дуже важливо дати собі право не бути сильним, не вимагати від себе негайного відновлення та не соромитися власної вразливості.

Як підтримати себе в період депресивного стану після розставання?

            У період після розриву важливо не вимагати від себе занадто багато. Перш за все, варто зменшити внутрішню критику. Якщо вам погано, це не означає, що ви слабкі або «не справляєтесь» - Ви проживаєте втрату. Корисно підтримувати базовий ритм життя: намагатися регулярно їсти, виходити на вулицю, зберігати хоча б мінімальний режим сну, не ізолюватися повністю, підтримувати контакт із людьми, поруч з якими безпечно, дозволяти собі говорити про те, що болить з тими, хто може підтримати так, як потрібно тому, хто горює.

Також допомагає вести щоденник, записувати свої думки, почуття, спогади. Це дає можливість вивести переживання назовні, а не носити їх лише всередині. Психолог виступає також свого роду «щоденником», з яким можна поділитися всіма переживаннями та отримати професійну допомогу і полегшення в своїх стражданнях. Також важливо поступово повертати у своє життя те, що раніше давало вам відчуття себе: роботу, творчість, прогулянки, спорт, спілкування, маленькі задоволення, власні мрії, плани, бажання. І це не тому, що треба «забути» партнера, а тому, що Ваше життя більше за ці стосунки.

Як психоаналітична психотерапія допомагає відновитися після депресії через розставання?

Психоаналітична психотерапія допомагає не просто пережити розрив, а зрозуміти, чому саме ця втрата виявилася настільки болючою. У роботі з психотерапевтом людина може поступово дослідити:

Ø  чому саме ці стосунки були настільки важливими;

Ø  які старі переживання активувалися після розриву;

Ø  чому виникає сильне почуття провини або покинутості;

Ø  чому так складно відпустити партнера та що емоційно й досі тримає в цих стосунках;

Ø  чому повторюються подібні сценарії у стосунках.

Психотерапія створює безпечний простір, де можна говорити про біль, злість, сором, ревнощі, образу, страх самотності — без осуду. Поступово людина починає краще розуміти себе, свої потреби, свої внутрішні конфлікти. Це допомагає не лише відновитися після розриву, а й будувати більш здорові стосунки в майбутньому.

Коли до психіатра

Іноді після розставання депресивний стан стає настільки сильним, що потрібна не лише психотерапія, а й консультація психіатра. Звернення до психіатра не означає, що з Вами «щось не так». Іноді психіці потрібна додаткова підтримка, щоб Ви могли пережити складний період. Варто звернутися до психіатра, якщо: стан триває більше кількох місяців і не стає легше; ви майже не можете працювати або виконувати повсякденні справи; є сильні порушення сну або апетиту; з’являються панічні атаки; є відчуття повної безнадії; виникають думки про те, що не хочеться жити.

Варто зауважити, що з такими станами - тільки в комплексі з консультацією психіатра та з роботою з психологом - можна досягнути сталого результату.

І на останок хочу сказати, що розставання справді може переживатися як кінець світу. Але дуже часто це не кінець життя, а кінець певного його етапу і те, що зараз здається нестерпним, з часом може стати досвідом, який допоможе Вам краще зрозуміти себе, свої потреби, свої межі і те, яких стосунків Ви насправді хочете. Важливо не поспішати змушувати себе «жити далі», але спочатку необхідно дозволити собі прожити втрату! Якщо вам складно впоратися самостійно, якщо біль не минає, якщо ви відчуваєте, що застрягли у стражданні, варто звернутися за психологічною допомогою.

Мене звати Пилипенко Оксана, я психоаналітик, психосоматолог, та працюю з темами втрати, розриву стосунків, депресивних станів, самотності, сценаріїв, які повторюються у стосунках (з партнерами, батьками, дітьми, з роботою, грошима, самореалізації) та складнощів із самооцінкою. Запрошую людей, які переживають розставання, не можуть відпустити колишнього партнера, відчувають внутрішню порожнечу або втратили інтерес до життя. В своїй роботі я використовую психоаналітичний підхід, який допомагає не лише зменшити біль, а й зрозуміти його причини, щоб поступово повернути собі відчуття опори, відчуття «я живу і насолоджуюсь життям» та внутрішньої цілісності. 

Автор наукової статті: ПИЛИПЕНКО ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА 

Науковий керівник: Горобець Тетяна Вікторівна, доцент, канд. психол. наук, Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Анотація. У статті розкрито сутність та здійснено теоретико-методологічний аналіз  поняття «психоемоційного виснаження військовослужбовців», з’ясовано стрес-фактори ризику виснаження серед військовослужбовців, які перебувають в умовах здійснення бойових дій. Також вказано психосоматичні та психологічні симптоми виснаження військовослужбовців. Описано точки розвитку адаптації до дії бойових стрес-факторів військовослужбовців. Визначено завдання профілактики виснаження  військовослужбовців. Окреслено рівні, на яких реалізується профілактика психоемоційного виснаження військовослужбовців.

Ключові слова: емоційне вигорання, психоемоційне виснаження військовослужбовців, стрес-фактори військовослужбовців, модель бойової травматизації, бойовий стрес, симптоми виснаження військовослужбовців, профілактика психоемоційного виснаження військовослужбовців.

Постановка проблеми. У зв’язку із широкомасштабним вторгненням Російської Федерації в Україну в 2022 році та тривалими і досі інтенсивними бойовими діями в зоні розмежування, значно підвищується увага до чинників емоційного виснаження серед військовослужбовців. Соціальні та психологічні фактори порушень емоційної сфери викликають широкий інтерес не тільки серед психологів-практиків та науковців, а й насамперед серед самих військовослужбовців. Психологічне виснаження та психологічні труднощі, які можуть виникати у військовослужбовців обумовлені особливостями виконуваної діяльності у поєднанні із індивідуальними характеристиками, соціально-політичними факторами, що здійснюють вплив на ефективність виконання професійної діяльності та бойовий настрій фахівців військової сфери.

Мета статті полягає у висвітленні теоретико-прикладних аспектів сучасних наукових підходів до особливостей психоемоційного виснаження  та профілактики виснаження військовослужбовців.

Виклад основного матеріалу.

Тривалі бойові дії, які веде Україна на сході з 2014 року та повномасштабне російське військове вторгнення, детермінували проблему психоемоційного виснаження у військовослужбовців учасників бойових дій. В науці співіснують різні моделі синдрому «емоційного вигорання», що звертаються до різних  аспектів цього феномену.

У науковій літературі такі стани, як емоційне виснаження, агресивність, втрата цікавості до життя, позначається поняттям «психічне вигорання». Термін «burnout» - «вигорання», «горіння» - введений Г. Фрейденбергером для опису почуттів розчарованості життям, енергетичної виснаженості. Таке визначення описує внутрішній стан особистості, якому характерна спустошеність, виснаженість, що й характерно для психологічного «омертвіння». Поняття психічного вигорання розуміється дослідниками (В. Вайт, С. Джексон, К. Маслач, Е. Морроу та ін.) як криза, яка пов’язана з професійною діяльністю в цілому, а не тільки з міжособистісними стосунками. К. Маслач і С. Джексон визначають три складові симптомів такого вигорання: а) емоційну та/або фізичну виснаженість, б) деперсоналізацію та в) знижену робочу продуктивність [12]. Модель В. Бойка передбачає такі компоненти синдрому «емоційного вигорання», які відповідають фазам розвитку адаптаційного стресу, а саме: «напруження», «резистенція», «виснаження», - кожна з яких має по чотири симптоми.

Аналізуючи роботи сучасних вітчизняних вчених слід зазначити, що в працях Н. В. Рижкової наводиться глибокий емпіричний аналіз психологічних чинників емоційного вигорання військовослужбовців інженерних військ [14]. Т. В. Макота досліджувала особливості долаючої поведінки військовослужбовців з високим рівнем емоційного вигорання [8]. І. Р. Карчевський досліджував проблеми професійного вигорання офіцерського складу військових формувань силових відомств України [2]. У дослідженнях М. А. Дергач підіймалися питання особливостей міжособистісних стосунків військовослужбовців з різним рівнем емоційного вигорання, які перебувають в зоні бойових дій [1]. У працях О. А. Мірошниченко досліджуються питання профілактики синдрому емоційного вигорання професій, працюючих в екстремальних умовах [9].

Вивчаючи питання психоемоційного виснаження, спочатку слід розібратися в тому, які фактори провокують даний стан.

Особливості виснаження військовослужбовців полягають в тому, що виснаження провокують неординарні для цивільного населення стрес-фактори. Якщо для цивільного населення стрес-факторами можуть бути стосунки з близькими, особливості робочої ситуації, соціальні стосунки, стреси, пов’язані з грошовим забезпеченням, психологічне та фізичне здоров’я та ін. То для військовослужбовців, як для фахівців, які перебувають у кризових умовах, такими найбільш істотними стрес-факторами є: страх смерті та/або власного каліцтва, поранення чи загибель побратимів або оточуючих.

Вітчизняні дослідники О. Кокун, І. Пішко, Н. Лозінська, вивчаючи особливості психічних станів військовослужбовців, підкреслюють, що найчастіше шкідливо впливають на виконання різних видів діяльності такі негативні стани, як стрес, нервово-психічна напруга, втома, депресія, тривога. Виокремлюють специфічні та неспецифічні чинники негативних психічних станів. До групи специфічних чинників відносять: ситуації, що загрожують життю і фізичній цілісності військовослужбовців; поранення, контузії, травми, каліцтва; загибель близьких людей і товаришів по службі; жахливі картини смерті і людських мук; події, у результаті яких постраждали честь і гідність військовослужбовця. У групі неспецифічних чинників фіксують такі стресори як: підвищений рівень постійної потенційної загрози для життя; тривала напружена діяльність; депривація основних біологічних і соціальних потреб; різкі та несподівані зміни умов служби і життєдіяльності; відсутність контакту з близькими; неможливість змінити умови свого існування; інтенсивні та тривалі міжособистісні конфлікти між побратимами та з керівництвом; підвищена відповідальність за свої дії; потенційна можливість фізичних і моральних страждань заради досягнення цілей, сенс яких неясний для військовослужбовця[3, с.184-185].

Балансиром поведінки військовослужбовця є його емоційна сфера, від рівня розвитку якої залежить ступінь прояву різних кризових станів, що виникають відповідно до дії стрес-факторів зовнішнього середовища. Психотравмуючі ситуації бувають короткотривалими (поодинока, несподівана, раптова, загрозлива для життя подія, що перевершує внутрішні ресурси особистості) та повторюваними (події, що повторюються протягом певного проміжку часу). Під час переживання психотравмуючої події у військовослужбовця порушуються психологічні захисти – базові ілюзії: ілюзія власної безпеки, ілюзія справедливості та власної безгрішності, ілюзія простоти світоустрою.

Джерелом стресу та надалі психотравми стають ситуації, що викликають глибокі емоційні переживання у людини. Проте однакові ситуації можуть викликати різні емоційні відклики у різних людей залежно від віку, наявності позитивного досвіду проживання фрустрацій і попередніх психотравмуючих ситуацій, підтримки близьких під час емоційних труднощів, наявності власних розвинутих копінг-стратегій та відповідного високого рівня стійкості до бойового стресу, існування продуктивних психологічних захистів та інших факторів [11].

Варто зазначити, що незважаючи на схожість думок різних дослідників щодо кількості та змісту стрес-факторів, які сприяють розвитку виснаження, немає чіткої інформації про те, які саме чинники впливають більшою чи меншою мірою.

У військовослужбовців збільшення травматичності від бойового досвіду, який може привести до психоемоційного виснаження, пов’язане з його набуттям, однак здобуття досвіду веде до певної адаптації до дії стрес-факторів.

Згідно моделі бойової травматизації [4] існують наступні точки розвитку адаптації до дії бойових стрес-факторів:

1) «очікування» - передбачає першу зустріч із стресорами, оцінку своїх можливостей, також формує очікування щодо перспектив подальшого розвитку ситуації;

2) «пікові переживання» - середній рівень травматичності набутого бойового досвіду. Він по суті, є таким, що перевіряє глибину розвитку характеристик особистості військовослужбовця, які забезпечують його стійкість до бойової психологічної травматизації;

3) «адаптація і нова оцінка вихідних даних ситуації участі в бойових діях і себе в ній» - свідчить про адаптацію до дії стрес-факторів, про перехід до нової соціальної ситуації розвитку.

Позначені точки розвитку адаптації до дії бойових стрес-факторів мають утворювати виток спіралі. Використана у моделі форма спіралі дозволяє реалізувати метафору, що «закручування в ситуацію» спричиняє розвиток ПТСР.  «Нормальним» розвитком ситуації адаптації до дії стрес-факторів є вихід із неї зі збереженням досвіду. Проте такого виходу не відбувається, оскільки військовослужбовці перебувають в умовах бою тривалий час. Тобто замість спіралі військовослужбовці фактично замикаються в коло переживання дії бойових стрес-факторів, що потенційно може призвести до виснаження ресурсів військовослужбовця і в перспективі розвивається ПТСР.

      Наслідки виснаження, а згодом і можливого ПТСР, можуть проявлятись як у психосоматичних порушеннях, так і в суто психологічних (когнітивних, емоційних, поведінкових, мотиваційних) змінах особистості, таких як хронічна втома, порушення пам’яті, уваги, сну з труднощами засинання та ранніми пробудженнями, головний біль, діарея, синдром «роздратованого шлунку», тахікардія, аритмія, гіпертонія, підвищена потреба в досягненнях, напруження, втрата відчуття радості, уникнення конфліктів, неправильне розуміння системи цінностей, посилення самозречення, небажання боротися, відчутні поведінкові зміни, відчуття внутрішньої пастки, депресивний стан, загальне виснаження організму та ін.

При опису поведінкових проявів виснаження військовослужбовців слід зауважити наявність зв’язку з бойовим стресом. Бойовий стрес – це наслідок потужної дії зовнішніх й внутрішніх стресорів на організм людини в екстремальних бойових умовах, що спричиняє серйозні порушення психічного та фізичного здоров’я особистості.

Багато дослідників роблять спроби виявити зв’язок між стрес-факторами, які спричиняє бойовий стрес, та симптомами виснаження.

Ряд фахівців підкреслюють, що у травматичному стані дорослої людини зберігається очікування болю та тривоги. Так, потрапляючи в емоційно навантажену ситуацію, людина, яка була психологічно травмована в дитячому віці, може впадати в такі стани як психологічний параліч (блокування здатності відчувати почуття, емоції і біль та фізичні відчуття), некерованість власними емоційними станами тощо. Перелічені стани є полегшенням від раніше хворобливих афектів, таких як тривога. У той же час вони також переживаються як «вмирання», адже відбувається блокування ініціативи всього, що сприяє збереженню життя, пізнавальних здібностей тощо[15, с. 23].

Дослідники підкреслюють, що прояви бойового стресу у різних військовослужбовців будуть відрізнятися за декількома параметрами, відповідно рівень виснаження буде залежати від цих параметрів. Нижче наведені деякі з них:

§  інтенсивністю прояву – від стану підвищеної психічної напруженості до патологічних станів;

§  переважаючим рівнем проявів – психологічний, психофізіологічний, патологічний;

§  ступенем усвідомленості свого стану (інсайту) самим військовослужбовцем;

§  переважаючим проявом стресу в тій чи іншій сфері особистості військовослужбовця – емоційній, когнітивній, мотиваційній, вольовій, поведінковій;

§  ступенем контрольованості проявів бойового стресу самим військовослужбовцем (ступінь самовладання), гіпер- і гіпомобілізованість;

§  характером впливу військовослужбовця, який перебуває в стресовому стані, на психічний стан інших військовослужбовців;

§  тривалість прояву стресових розладів у військовослужбовця;

§  характером впливу на бойову діяльність[7, с.305].

У психологічно напруженому, екстремальному способі життя, в якому знаходяться військовослужбовці, актуалізуються деструкції психіки та неконструктивні тенденції поведінки, які є одними із провідних чинників психосоматичних захворювань. Сильні негативні емоції, які безпосередньо впливають на виникнення психосоматичних захворювань, повторювані та тривалі, накопичуються у клітинах головного мозку, і досягають рівня, коли кількісні зміни, переходячи у якісні, зумовлюють деструктивні психологічні стани, що, як правило, супроводжуються психосоматикою. Вплив бойового стресу, який збуджує органи та системи, активація яких необхідна для загального адаптаційного синдрому та запускає реакції «бойова тривога» та «битва-втеча», визначається як причина виникнення і прогресування соматичної патології. Механізм стресової реакції закінчується у певному органі людського організму. Тобто це орган, у якому після його активації, проявляються клінічні ознаки стресового процесу. До таких органів відносяться серцево-судинна система, шлунково-кишковий тракт, шкіра, дихальна система[10].

Найчастіше психосоматика після пережитого стресу проявляється через хвороби серцево-судинної системи. На другому місці за частотою знаходяться шлунок та кишечник, які найчастіше реагують на емоції люті та гніву. Профілактика психоемоційного виснаження – одна із умов збереження психосоматичного здоров’я військовослужбовця в умовах бойових дій.

У вже згаданій моделі бойової травматизації зроблено припущення, і практика діяльності психологічної служби підтверджує, що за допомогою заходів психокорекції та активної профілактики, націлених на формування стійкості до бойової психологічної травматизації, а згодом і виснаження, можливим є перехід військовослужбовців з рівня з вищими ознаками ПТСР на рівень з нижчими, принаймні, або утримання військовослужбовців з вищими показниками виснаження від переходу до розвитку ПТСР.

Психічне здоров’я військовослужбовців є спільною відповідальністю кожного члена колективу, командування, фахівців морально-психологічного забезпечення і медичної служби. А головною умовою ефективності надання психологічної допомоги військовослужбовцям – поєднання методик і процедур спеціалізованого психологічного впливу, які здійснюють фахівці-психологи, з повсякденною організаторською і педагогічною діяльністю всіх інших суб’єктів психологічного забезпечення[13]. Такими заходами можуть бути індивідуальні бесіди з підлеглими, ефективна професійна та антистресова підготовка з психологічними елементами (стрес-щеплення, практика надання допомоги при бойових психічних травмах, тощо), підбір стандартних та індивідуальних методів саморегуляції та комплексна реабілітація особового складу після повернення з зони бойових дій.

Цілеспрямовану профілактику психоемоційного виснаження  військовослужбовців необхідно здійснювати на трьох рівнях:

1. міжособистісному: профілактичні заходи, спрямовані на покращення морально-психологічного клімату у військовому колективі та з керівництвом, налагодження конструктивної взаємодії між військовослужбовцями; соціальну підтримку, групові тренінги та терапії та ін.;

2. особистісному: профілактичні заходи, спрямовані на самого військовослужбовця (профілактика хвороб, підвищення рівня стресостійкості, професійної мотивації, вирівнювання балансу між витраченими зусиллями й одержаною винагородою, зниження рівня негативних психологічних станів);

3. соціальному: багато військовослужбовців, учасників АТО/ООС, відмічають, що думки про батьків, дружину й дітей надають їм сили і є найсильнішою мотивацією залишитися живим [5, с.134-135]. Отже, соціальна підтримка для військовослужбовців, які перебувають у зоні проведення бойових дій, є важливою і необхідною, оскільки має велику захисну функцію, підтримує бойовий дух, посилює патріотичну складову й віру у власні сили, надає особистості відчуття потрібності та важливості. Багато науковців вважають, що соціальна підтримка зменшує негативну дію стресорів, які дестабілізують психічні й соматичні системи організму та погіршують самопочуття. Завдяки соціальній підтримці поліпшується психоемоційний стан, активуються захисні механізми, що зумовлює підвищення стійкості організму до стресу[6].

Отже, щоб досягти ефективності надання психологічної допомоги військовослужбовцям всі суб’єкти психологічного забезпечення мають у необхідному обсязі та на прийнятному рівні володіти теоретико-методичними компетентностями у цій сфері.

Висновки:

1. Визначення «емоційне вигорання» окреслює внутрішній стан особистості, якому притаманна спустошеність, виснаженість, що характерно для психологічного «омертвіння».

2.     Стрес-факторами,  які призводять до виникнення у військовослужбовців учасників бойових дій високого рівня психоемоційного виснаження є:  складні погодні умови та умови проживання; нерідко відсутністю повноцінного сну, особливостями водного режиму і харчування, станом здоров’я; біологічним страхом смерті, поранення, інвалідизації; психоемоційним стресом, пов’язаним із загибеллю побратимів по зброї; прискоренням темпу дій, несподіваністю, невизначеністю, великою кількістю ситуацій з високою емоційною напругою; складністю міжособистісного спілкування в підрозділі (з керівництвом та між побратимами); відсутністю, на думку військового, сенсу власних дій, ін.

3.     Проте однакові ситуації можуть викликати різні стани у різних людей залежно від віку, наявності в індивіда позитивного досвіду проживання фрустрацій і стресових ситуацій, підтримки близьких та рідних під час емоційних випробувань, наявності власних розвинутих копінг-стратегій та відповідного рівня стійкості до бойового стресу, існування продуктивних психологічних захистів, переживання попередніх психотравмуючих ситуацій та інших чинників.

4.     «Нормальним» розвитком ситуації адаптації до дії стрес-факторів є вихід із неї зі збереженням досвіду. Проте такого виходу не відбувається, оскільки військовослужбовці перебувають в умовах бою вже тривалий час.

5.     Наслідки виснаження можуть проявлятись як у психосоматичних порушеннях, так і в суто психологічних (когнітивних, емоційних, поведінкових, мотиваційних) змінах особистості. Психосоматика у військовослужбовців – це реакція на тривалу психологічну напругу, негативні психічні стани, високу особистісну та реактивну тривожність.

6.     Психічне здоров’я військовослужбовців є спільною відповідальністю кожного члена колективу, командування, фахівців морально-психологічного забезпечення і медичної служби, рідних та близьких військовослужбовця, тому цілеспрямовану профілактику психоемоційного виснаження  військовослужбовців необхідно здійснювати на трьох рівнях – міжособистісному, особистісному, соціальному.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Дергач М. А. Особливості міжособистісних стосунків військовослужбовців з різним рівнем емоційного вигорання, які перебувають в зоні бойових дій / М. Дергач // Актуальні проблеми психології. Т. ХІ. Випуск 17, 2018.

2. Карчевський І. Р. До проблеми професійного вигорання офіцерського складу військових формувань силових відомств України / Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України.

2012. Вип. 5. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnadps_2012_5_40.

3. Кокун О.М. Зміст та структура психологічної готовності фахівців до екстремальних видів діяльності. Проблеми екстремальної та кризової психології. Вип. 7. Харків: УЦЗУ, 2010. С. 182–190.

4. Колесніченко О. С. Засади бойової психологічної травматизації військовослужбовців Національної гвардії України: монографія. Харків: ФОП Бровін О.В., 2018. 488 с.

5. Кравченко К.О. Соціально-психологічні детермінанти виникнення бойового стресу у військовослужбовців– учасників антитерористичної операції  / Кравченко К.О., Тімченко О.В., Широбоков Ю.М.: монографія. Харків : Вид-во НУЦЗУ, 2017. 256 с.

6. Кудренко О.В. Вплив стрес-факторів бойової обстановки на психіку військовослужбовців Повітряних Сил (на основі досвіду АТО). Кудренко О.В., Афанасенко В.С. Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України. 2018. № 2(31). С. 137–144. Ел. ресурс: https://doi.org/10.30748/nitps.2018.31.18

7. Лазоренко О. В. Психологічний аналіз екстремальних умов несення прикордонної служби. Проблеми сучасної психології. 2013. Вип. 21. С. 305-315.

8. Макота Т. В. Особливості долаючої поведінки військовослужбовців із високим рівнем емоційного вигорання / Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія психологічна. Вип. 1, 2011. С. 94 – 106.

9. Мірошниченко О. А. Профілактика синдрому «професійного вигорання» у працюючих в екстремальних умовах: Навчально-методичний посібник / Олена Анатоліївна Мірошниченко. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2015. – 156 с.

10. Мозгова Г. П. Психосоматика: психічне, тілесне, соціальне. Хрестоматія / Мозгова Г. П., Ханецька Т. І., Якимчук О. І.: Навчальний посібник. Київ : НПУ імені М. П. Драгоманова, 2021. 383 с.

11. Мороз Р. А. Психологія травмуючих ситуацій : навчально-методичний посібник. Миколаїв: Іліон, 2018. 298 с.

12. Орел В. Е. Феномен «вигорання» у закордонній психології: емпіричні дослідження й перспективи // Психол. журнал. 2001. Т. 22. № 1. – С 43-48.

13. Пасічник В. І.  Професійно важливі компетентності командира військового підрозділу, як суб’єкта психологічної допомоги підлеглим. Актуальні аспекти психологічного забезпечення професійної діяльності сил безпеки та оборони України: Матеріали VІІІ всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Харків, 30 листопада 2022 року). Харків : Національна академія НГУ, 2022. 258 с.

14. Рижкова Н. В. Емпіричне дослідження психологічних чинників емоційного вигорання військовослужбовців інженерних військ. Вісник Національного університету оборони України. Питання психології. 4 (57), 2020. С. 84 – 92.

15. Шишолін П. А. Інноваційні підходи до охорони державного кордону в сучасних умовах. Актуальні питання прикордонної безпеки: сучасний стан та перспективи розвитку. Київ: Вид-во НАДПСУ, 2011. Вип. 2. С. 23–25.

Існує психологічна «вакцина» проти дезінформації

Сандер ван дер Лінден

Соціальний психолог виявив, що демонстрація людям того, як працюють маніпулятивні техніки, може створити стійкість до дезінформації

Дезінформація може здаватися неминучою. Опитування некомерційного Інституту медіадосліджень Пойнтера, проведене минулого літа, виявило, що 62 відсотки людей регулярно натрапляють на неправдиву або оманливу інформацію в інтернеті. А в опитуванні 2019 року майже дев'ять із десяти людей зізналися, що "купувались" на фейкові новини. Соціальний психолог Сандер ван дер Лінден із Кембриджського університету вивчає, як і чому люди поширюють таку інформацію і як це можна зупинити. Він поспілкувався з редактором Mind Matters Дейзі Юхас, щоб обговорити цю роботу та свою нову книгу "Foolproof" ["Захист від дурня"; повна назва книги: "Foolproof: Чому дезінформація заражає наш розум і як виробити імунітет"], де пропонує науково обґрунтовані рішення для запобігання цьому поширенню.

У книжці "Foolproof" ви запозичили аналогію зі світу медицини, стверджуючи, що дезінформація діє подібно вірусу. Як ви прийшли до такого порівняння?

Я переглядав журнали і знайшов моделі з епідеміології й охорони здоров'я, які використовуються, аби пояснити, як інформація поширюється системою. Замість вірусу, який поширюється, ви маєте інформаційний патоген. Хтось ділиться з вами чимось, а ви потім поширюєте це серед інших людей.

Це змусило мене задуматися: Якщо це правда, що дезінформація поширюється як вірус, то чи можна зробити людям щеплення? Я натрапив на роботу 1960-х років Білла Макгвайра, психолога, який вивчав, як люди можуть захистити себе від "промивання мізків". У нього була дуже схожа думка. Цей зв'язок призвів до цілої програми досліджень.

Як ми "заражаємося"?

Вірус атакує, користуючись слабкими місцями наших клітин і захоплюючи деякі з їхніх механізмів. Те ж саме у багатьох відношеннях відбувається і з розумом. Існують певні когнітивні упередження, якими можна скористатися за допомогою дезінформації. Дезінформація заражає нашу пам'ять і впливає на рішення, які ми приймаємо.

Одним із прикладів є схильність до ілюзії правди. Це ідея про те, що коли ви чуєте щось багато разів, навіть знаючи, що це неправда, воно сприймається як більш правдиве. Ці набуті автоматичні асоціації є частиною того, як працює мозок.

У своєму дослідженні ви розвинули метафору вірусу, стверджуючи, що ми можемо вакцинуватися від дезінформації за допомогою методу, який ви називаєте "пребанкінг". Як це працює?

Пребанкінг [предемаскування] складається з двох частин. Перша – це попередження, що запускає психологічну імунну систему, оскільки більшість часу вона спить. Ми говоримо людям, що хтось може хотіти ними маніпулювати – це піднімає у них скептицизм і підвищує настороженість.

Друга частина пребанку схожа на введення людям ослабленої дози вірусу у вакцині. Наприклад, у деяких випадках ви отримуєте невелику дозу дезінформації та підказки, як її спростувати. Це може допомогти людям бути більш стійкими до дезінформації.

Також ми виявили, що існують загальні методи, які використовуються для маніпулювання поширенням дезінформації в різних середовищах. У наших дослідженнях ми з'ясували, що коли допомогти людям розпізнати ці ширші методи, ми зможемо інокулювати їх від цілого спектра дезінформації. Зокрема, в одному дослідженні люди грали в гру, яка допомагала їм зрозуміти тактики, що використовуються для поширення фейкових новин. Це покращило їхню здатність виявляти недостовірну інформацію приблизно на 20–25 відсотків.

Отже, ви допомагаєте людям розпізнавати дезінформацію та протистояти їй, попереджаючи їх про методи, які люди використовують для маніпулювання іншими. Можете навести приклад?

Звичайно. У партнерстві з Google ми створили серію відеороликів на YouTube, щоб підвищити обізнаність людей про маніпулятивні техніки. Один із них – фальшива дихотомія, або фальшива дилема. Це поширена тактика, і наші партнери з Google звернули на неї увагу, оскільки вона присутня в багатьох відеороликах про радикалізацію.

У фальшивій дихотомії хтось помилково стверджує, що у вас є лише один із двох варіантів. Як приклад, "або ти поганий мусульманин, або ти повинен приєднатися до ІДІЛ". Політики також використовують цей підхід. У політичному контексті США, наприклад, це звучить так: "Ми повинні розв'язати проблему бездомних у Сан-Франциско, перш ніж говорити про іммігрантів".

У нашому дослідженні ми ознайомили людей з цією концепцією за допомогою відео, які пояснюють фальшиві дихотомії в неполітичних сценаріях. Ми використовуємо популярну культуру, як-от "Гріффіни" та "Зоряні війни". Людям це сподобалося, і це виявилося справді хорошим інструментом.

Так, у нашому відео з фальшивою дихотомією ви бачите сцену з фільму "Зоряні війни: Помста ситхів", де Енакін Скайвокер каже Обі-Вану Кенобі: "Якщо ти не зі мною, тоді ти мій ворог", на що Обі-Ван відповідає: "Тільки ситхи усе зводять в абсолют". Відео обривається, щоб пояснити, що Енакін щойно використав хибну дихотомію.

Після перегляду подібного відео наступного разу, коли вам запропонують лише два варіанти, ви зрозумієте, що хтось намагається маніпулювати вами.

У серпні ви опублікували результати дослідження, в якому взяли участь понад 20 тисяч людей, які переглянули ці відео, де висвітлювалися такі методи, як фальшиві дилеми, пошуки офірного цапа та емоційно-маніпулятивна мова. Що ви дізналися?

Ми виявили, що за допомогою цих відео люди краще розпізнають дезінформацію, яку ми показуємо їм пізніше як у лабораторії, так і в соціальних мережах. Ми провели тест у прямому ефірі на платформі YouTube. У цьому випадку середовище не контролюється, а люди більше відволікаються, тому це більш строгий тест.

Ці відео були частиною рекламної кампанії Google, яка мала мільйони переглядів. На основі дослідження Google запустив відеоролики, спрямовані проти дезінформації про Україну та українських біженців у Європі. Вони спеціально допомагають людям розпізнати техніку пошуку офірного цапа.

У книзі ви зазначаєте, що багато людей вважають себе захищеними від дезінформації, але насправді такими не є. Зокрема, в одному з опитувань майже 50 відсотків респондентів стверджували, що можуть розпізнати фейкові новини, але лише 4 відсоткам це вдалося. Навіть "цифрові аборигени" можуть повірити фейковому контенту. Чи може це статися з кожним?

Багато хто думає, що має імунітет. Але є базові принципи, які піддають нас усіх ризику. Наприклад, є досить важливий еволюційний аргумент, який називається упередженням істини. У більшості середовищ людей активно не обманюють, тому ми за замовчуванням схильні вважати, що все є правдою. Якби вам довелося все критично поставити під сумнів, ви не змогли би прожити і дня. Проте якщо ви перебуваєте в середовищі – наприклад, у соціальних мережах, – де рівень дезінформації значно вищий, все може піти коту під хвіст.

Окрім упереджень, у книзі підкреслюється, як певна соціальна поведінка та контексти, зокрема онлайн-ехокамери, спотворюють те, що ми бачимо. З такою великою кількістю сил, що діють проти нас, як вам вдається залишатися оптимістичним?

У нас є упередження, які можуть бути використані виробниками дезінформації. Людям нелегко відстежувати те, що заслуговує на довіру, враховуючи весь той потік нової інформації, з яким ми постійно стикаємося. Але я маю надію, тому що є деякі інструменти проти цього. Пребанкінг не є панацеєю, але це незла перша лінія захисту – і це допомагає, як і демаскування та перевірка фактів. Ми можемо допомогти людям зберігати точність і залишатися пильними.

Гени разом з іншими чинниками визначають, наскільки люди здатні зрозуміти почуття інших. Принаймні 10% нашої здатності до емпатії закладено в геномі, засвідчило дотепер наймасштабніше ДНК-дослідження. Які механізми цих кореляцій, все ще залишається нез’ясованим. Дослідження підтвердило ще один цікавий факт: жінки загалом більш схильні до емпатії, ніж чоловіки, та винні в цьому не гени.

Здатність поставити себе на місце іншого має й генетичну основу. 

Відчути сум, радість, біль, щоби поставити себе на місце іншої людини й відповідно відреагувати – це важлива складова соціальної взаємодії. Її роль видно передусім тоді, коли здатність до емпатії обмежена – наприклад, якщо йдеться про людей з аутизмом. І навпаки, є люди, які надто чутливі до емоцій інших.

Проте від чого залежить, емпатичні люди чи ні? Згідно з поширеними припущеннями, це визначається нашим досвідом, деколи навіть допологовими впливами. Але чи відіграють якусь роль генетичні чинники?

Аби це з’ясувати, Варун Вар’єр (Varun Warrier) та його колеги з Кембриджського університету проаналізували генетичні дані 46 000 людей. Всі учасники цього дотепер найбільшого такого дослідження пройшли стандартизований онлайн-тест, через який учені й визначали рівень їхньої емпатії. На пробах слини вчені визначали ДНК піддослідних, які потім проаналізувала компанія «23andMe».

Результат: гени важливі для нашої здатності співпереживати. Адже, як засвідчила розвідка, певні генетичні варіації накопичуються у людей із особливо вираженою емпатієї, натомість інші присутні в менш чутливих учасників. Так, принаймні одна десята нашого емпатичного потенціалу зводиться до генетичного рівня, повідомили вчені.

«Це відкриває нам нову перспективу для погляду на генетичні чинники емпатії», – сказав співавтор дослідження Томас Бурґерон (Thomas Bourgeron) з Паризького університету імені Дідро. Проте які біологічні механізми та сигнальні шляхи пов’язані з різними генетичними варіаціями, більшою мірою невідомо. «Кожен із цих генів відіграє незначну роль, і через це їх складно ідентифікувати», – пояснив Бурґерон.

Цікаво й те, що онлайн-тест підтвердив: у середньому жінки більш емпатичні, ніж чоловіки. Судячи зі всього, цю закономірність не можна пояснити генетичними впливами, розповіли вчені. Адже при порівнянні ДНК їм не вдалося виявити вагомих відмінностей у розподілі емпатичних генних варіацій у чоловіків і жінок.

На думку вчених, ці статеві відмінності мали б бути зумовлені негенетичними чинниками. Ймовірним є також вплив гормонів та інша форма соціалізації. Адже дотепер кажуть «чоловіки не плачуть», а дівчаток більше, ніж хлопців, заохочують проявляти співчуття.

Крім того, дослідження підтвердило: учасники, в яких виявили дуже велику кількість генетичних варіацій, що відповідають за низький рівень емпатії, з більшою ймовірністю мають аутизм.

«Отримані результати – важливий крок у тому, щоби зрозуміти невелику, проте важливу роль генетики для емпатії, – сказав Вар’єр. – Але ми мусимо пам’ятати, що лише десята частина особистих відмінностей зумовлена генетично. Отже, знати їх не менш важливо, ніж негенетичні чинники, що пояснюють решту 90%».

Щоправда, дотепер механізми формування здатності до емпатії відомі лише частково. Так, емпатія, здається, тісно пов’язана з больовим сприйняттям, а також з чутливістю до «гормону затишку» – окситоцину. Аби краще зрозуміти механізми, які спричиняються до емпатії, важливі нові дослідження.

«Нашим наступним кроком буде відтворення актуальних результатів зі ще більшою кількістю учасників, – сказав Бурґерон. – Це могло б допомогти ідентифікувати сигнальні шляхи, що ховаються за індивідуальними емпатичними відмінностями».