Тема: Музика і театр епохи класицизму.

Доброго дня, учні!

Сьогодні ми з вами продовжимо знайомство з особливостями стилю «класицизм» в музиці та театрі.

Прослухайте, будь ласка, музичний твір Л. Бетховен «Місячна соната»

- Історія створення «Місячної сонати» Бетховена тісно пов'язана з його біографією, а також з втратою слуху. Під час написання свого знаменитого твору відомий композитор мав серйозні проблеми зі здоров'ям, хоча перебував на вершині популярності. Він був бажаним гостем в аристократичних салонах, багато працював і вважався модним музикантом. На його рахунку вже було багато творів, у тому числі і сонат. Це основний жанр, в якому працював автор. Цей твір вважається одним з найкращих у його творчості.

«Місячна соната» Бетховена має пряме відношення до Джульєтти Гвіччарді, так як саме їй він присвятив своє нове творіння. Вона була графинею і в момент знайомства зі знаменитим композитором знаходилася в зовсім ще юному віці. Разом зі своїми кузинами дівчина стала брати у нього уроки і підкорила свого вихователя життєрадісністю, добродушністю і товариськістю. Бетховен закохався в неї і мріяв одружитися юної красуні. Це нове почуття викликало в ньому творчий підйом, і він із захватом почав працювати над твором, яке зараз набуло статусу культового.

Джульєтта любила свого вчителя, і спочатку здавалося, що справа йде до шлюбу. Проте юна кокетка згодом віддала перевагу графу, за якого і вийшла в кінці кінців заміж. Це стало важким ударом для композитора, що знайшло своє відображення у другій частині розглянутого твору. У ньому відчуваються біль, гнів і розпач, які різко контрастують з безтурботним звучанням першої частини. Депресію автора посилила і втрата слуху.

Загальна характеристика стилю

З середини XVIII до початку XIX ст. (орієнтовно 1750-1820 рр.) у Західній Європі, а потім і в Росії радикальна зміна поглядів на світ, перегляд соціальних цінностей і правил поведінки отримують відображення в музичному мистецтві, яке називають "класицизмом". Музичний класицизм не без підстав вважається стилем, а не просто епохою, як бароко: твори композиторів цього історичного етапу відрізняє яскраво виражене художнє єдність тем, образів, мови, форми. Саме в цей час у західноєвропейській музиці складаються "зразкові" для всієї подальшої історії структури сонати і симфонії, а в театрі формується психологічна драма. Іноді класицизм називають також музичним напрямком - напевно, в силу того, що при єдності принципів і способів відображення художньої дійсності надзвичайно виразно виражається феномен індивідуальності композитора. Найвідоміші представники музичного класицизму Й.Гайдн, В. Моцарт і Л. Бетховен для освіченого слухача з культивованими слухом (музичним багажем) невловимо і разом з тим недвозначно помітні. У кожного з них своя неповторна доля, і яскрава особистість визначає унікальний стиль, який цілком можливо простежити і пояснити.

Істотні зміни у цей час відрізняють музичне життя Європи. Це насамперед поява перших публічних концертів, освіта в столицях і великих містах музичних товариств і оркестрів. Оркестри розширюються за складом, з них йдуть орган і клавесин, збільшуються групи духових інструментів, в ужиток входить кларнет з його чутливим, повним млості звучанням. В придворному ритуалі міцне місце займає дозвіллєва музика камерних складів: касації, дивертисменти, серенади звучать під час трапези, прогулянок по парку, катання на воді. Інтенсивно розвивається любительське камерне музикування: отримують серйозне художнє виховання вельможі і аристократи багато грають в різних невеликих інструментальних складах. З цього середовища формується один з найважливіших жанрів епохи класицизму - струнний квартет. По глибині і актуальності образів, з розвиненою техніці музичної тканини і будовою форми він в змозі змагатися з симфонією - цієї своєрідної классицистской інструментальної драмою.

Опера в епоху класицизму.

Незважаючи на те, що в сучасному уявленні музичний класицизм асоціюється з інструментальною музикою, інструментальними жанрами - сонатами, симфоній, квартетами Гайдна, Моцарта і Бетховена, огляд цього історичного періоду важливо почати саме з опери, оскільки інструментальну музику класицизму просто не можна зрозуміти поза контекстом классицистской опери. Сюжети, персонажі, типи драматичних колізій визначають зміст і подібну логіку інструментальних творів.

Друга половина XVIII ст. - час реформаторських процесів, можна сказати, революційних змін в опері. Вони пов'язані в першу чергу з іменами К. В. Глюка і В.Моцарта. Перший створив оперу - seria, справжню музичну драму, другий зробив комедію з модульными поворотами сюжету динамічними вставками з психологічно різноманітними живими персонажами.

Крістоф Віллібальд Глюк (1714-1787) - австрійський композитор, дитинство і юність якого пройшли в Чехії, потім він переїхав до Мілана, де був керівником капели італійського аристократа А. Мельци. В Італії Глюк, природно, вчиться майстерності оперного композитора, ів 1741 р. в придворному театрі Мілана відбулася прем'єра першої опери "Ахашверош", з успіху якої починається його "італійська" слава оперного композитора. Після Мілана кілька міст - Реджіо, Болонья, Кремона, Вененція, Турин - ставлять його нові твори в традиційному жанрі опери seria з пишною декоративної вокалистикой. У 1748 р. Глюк завойовує Відень - його "Впізнана Семіраміда" з постановочним блиском, типовим для придворного театру, стає початком справжнього тріумфу композитора в головній музичній столиці XVIII століття. Італійські театри раніше замовляють опери віденського оперного маестро; в 1752 р. він пише для знаменитого театру Неаполя "Сан-Карло" оперу "Милосердя Тита", що пройшла з величезним успіхом, а за оперу "Антігона" у Римі Глюка нагороджують древнім орденом "Золотої шпори". Очоливши музичні "академії" в палаці австрійського принца, Глюк перетворює ці концерти в одне з найвизначніших подій музичного життя Відня. Разом з тим вроджений інстинкт драматурга і відчуття незадоволеності оперою-sena з її культом співаків-віртуозів тягнуть композитора в сторону музичної драми, до античним зразком. І на рубежі 1760-х рр. Глюк вступає на шлях реформ: не технічно витончена колоратура, а драматична дія з гострими колізіями, вираженими музикою. Прем'єра у Відні в 1762 р. опери "Орфей і Еврідіка" стає маніфестом нового театру, а створена пізніше нова редакція для постановки в паризькій опері (1774) породжує гострі дебати, що призвели до "війні глюкистов і пичинистов", тобто прихильників глюковских реформ і захисників стандарту опери-seria1. У другій редакції партія Орфея, написана для кастрата, передана тенору.

В основі сюжету опери - давньогрецький міф про поета-співака Орфея, силою почуття і своєї майстерності разжалобившего фурій підземного царства, в яке потрапляє померла його дружина Еврідіка. Глюк здійснює тут абсолютно нові принципи композиції. Речитативи стають важливими монологами, в яких головне - передати музикою виразний сенс слів. Це ж вимога в аріях веде до суттєвого спрощення вокальної техніки - вони полонять красою і природністю мелодики. Персонажі з статичних фігур перетворюються на акторів, які вступають в активні дії, конфліктні відносини. Цієї необхідності - бути акторськи переконливим підпорядковується і хор. Оркестр точно виражає сенс того, що відбувається на сцені, "коментуючи" почуття героїв і події. Динамічність дії призводить до подолання так званої "номерний" структури опери - арії, речитативи і хори послідовно переходять один в одного, підкоряючись логіці сцени. Арія Орфея "я Втратив Еврідіку" надзвичайно виразна для сучасного слухача, зберігають свою неувядаемую красу і скорботні хори I дії. Кульмінацією драми є знаменита сцена з фурією з II дії, де музика яскраво втілює зловісні вигуки хору і скарги Орфея. Чудовий інструментальний фрагмент з цього акту - сумна мелодія для флейти - сьогодні відомий як виразна п'єса, яка прикрашає концертні програми флейтистів.

Оперна реформа Глюка мала великий вплив на подальший розвиток жанру, хоча це було не безпосереднім впливом, а впливом по суті. Особливо значний вплив треба зазначити на оперне творчість "директора" музики віденського двору Антоніо Сальєрі (1750-1825) і композиторів епохи французької революції з їхнім героїчним пафосом. Інструментальне творчість Моцарта і Бетховена драматургічної рельєфністю форми і наскрізним розвитком, звичайно, зобов'язана завоювань Глюка. Але його антична тематика на якомусь етапі стала сприйматися досить відверненої, патетика пристрастей надто піднесеною, що дозволило у другій половині століття здобути перемогу новому жанру опери.

Слухання «Мелодія» із опери «Орфей і Еврідіка» (соло флейти)

Віденська школа

Представники — Й. Гайдн, В. А. Моцарт, Л. Бетховен. Мистецькі принципи представлені в музиці 1780-х — 1810-х роках, тому що в ранній творчості Гайдна і Моцарта вони тільки складалися, а в пізніх творах Бетховена відчутна близькість романтизму.

Діяльність композиторів віденської школи підготовлена художнім досвідом їхніх попередників і сучасників, включаючи італійську і французьку оперу і інструментальну культуру, досягнення німецької музики (Г. Ф. Гендель, Й. С. Бах і його сини, мангеймська школа). Величезну роль у становленні Віденської школи зіграв музичний побут Відня — найбільшого музичного центру, музичний фольклор багатонаціональної Австрії. У віденських класиків тісно пов'язане із загальним підйомом австро-німецької культури, із Просвітництвом напередодні Великої французької революції. Творчі ідеї віденських класиків тісно стикаються з поглядами Г. Е. Лессінга, І. Г. Гердера, Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, І. Канта, Г. Гегеля, з деякими положеннями французьких енциклопедистів.

Для мистецтва представників Віденської школи характерні універсальність мистецтв, мислення, логічність, ясність художньої форми. У їх творах органічно сполучаються почуття й інтелект, трагічне і комічне, точний розрахунок і природність, невимушеність висловлення. У творчості знайшло найповніше втілення в сонатній формі і обумовило симфонізм багатьох їх творів. Із симфонізмом, у широкому сенсі, зв'язаний розквіт провідних інструментальних жанрів епохи — симфонії, сонати, концерту й камерного ансамблю, остаточного формування 4-частинного сонатно-симфонічного циклу (див. Циклічні форми). Музика композиторів Віденської класичної школи — новий етап у розвитку музичного мислення; для їх музичної мови характерні впорядкованість, централізованість у сполученні із внутрішньою розмаїтістю, багатством. У їхній творчості формуються класичні типи музичних структур — період й ін.; індивідуалізується музичний тематизм.

Розквіт Віденської школи збігся із загальним процесом становлення симфонічного оркестру — його стабільного складу, функціональної визначеності оркестрових груп. Склалися основні класичні типи камерних ансамблів — фортепіанного тріо, струнного квартету й ін.; з музики для сольних інструментальних особливо виділилася фортепіанна. Оперна творчість Моцарта відкрило широкі перспективи розвитку різних типів опери — ліричної і соціально-викривальної комедії, драми музичної, філоської опери-казки й ін. («Весілля Фігаро». «Дон Жуан», «Чарівна флейта»).

Кожний з майстрів Віденської школи мав неповторну індивідуальність. Якщо Гайдну і Бетховену ближчою виявилася сфера інструментальної музики, то Моцарт рівною мірою виявив себе і в оперному, і в інструментальному жанрах; Гайдн більше тяжів до народно-жанровим образам, гумору, жарту, Бетховен — до героїки, Моцарт, будучи універсальним художником — до різноманітних відтінків ліричного переживання. Творчість композиторів Віденської школи належить до вершин світової художньої культури, і вплинула на подальший розвиток музики.

Вольфганг Амадей Моцарт (1756-1791) – великий австрійський композитор, диригент, представник Віденської класичної школи музики, автор більше 600 музичних творів. Народився в Зальцбурзі в музичній сім’ї. Музичний талант виявився ще в ранньому дитинстві. Батько навчав його грі на органі, скрипці, клавесині.

В 1762 році сімейство їде в Відень, Мюнхен. Там даються концерти Моцарта, його сестри Марії Анни. Потім, під час подорожей по містах Німеччини, Швейцарії, Голландії музика Моцарта поражає слухачів дивовижною красою. Вперше твори композитора видаються в Парижі. Наступні кілька років (1770-1774) Вольфганг Моцарт проживав в Італії. Там в перший раз ставляться його опери («Мітрідат – цар Понтійський», «Луцій Сулла», «Сон Сціпіона»), які отримують шалений успіх в публіки. До 17-и років широкий репертуар композитора включав більше 40 великих творів.

Слід відмітити, що весілля Моцарта на Констанції Вебер відобразилось на його творчості. Опера «Викрадення із Сералю» пронизана романтикою тих часів. Деякі із опер так і залишились незакінченими, оскільки важкий матеріальний стан сім’ї заставляв композитора присвячувати багато часу різним підробіткам. В аристократичних колах проводились фортепіанні концерти Моцарта, сам музикант був вимушений писати п’єси, вальси на замовлення, займатись викладацькою діяльністю.

В 1789 році він отримав пропозицію очолити придворну капелу в Берліні. Проте відмова композитора ще більше ускладнила матеріальну нестачу.

Для Моцарта твори того часу явились надзвичайно успішними. «Чарівна флейта», «Милосердя Тита» - ці опери були написані швидко, проте дуже якісно, виразно, з красивими відтінками. Відома меса «Реквієм» так і не була закінчена Моцартом. Твори закінчив учень композитора – Зюсмайєр.

З листопада 1791 року Моцарт багато хворів і зовсім не вставав з ліжка. Помер 5 грудня 1791 року. Похоронили Моцарта на кладовищі Святого Марка в Відні.

Послухайте уривок з арії Фігаро (опера «Весілля Фігаро»)

Лю́двіг ван Бетхо́вен — німецький композитор.

Творчість Бетховена тісно пов'язана з мистецтвом Німеччини та Австрії. Цей композитор є одним із трьох представників класичної віденської композиторської школи. Бетховен не лише зберіг основні риси класицизму (ясність, монументальність, стрункість композиції), а й значно розширив сферу образів. У цьому значенні Бетховен є послідовником не лише К. В. Глюка, Й. Гайдна і В. А. Моцарта, а й самого основоположника класичного строю в музиці — француза Люллі. Музиці Бетховена притаманна величезна енергетична напруга, збудженість почуттів, драматизм. Його творчість підсумувала здобутки епохи класицизму. Він був останнім композитором XIX ст., для якого природною формою музичного вислову був жанр «сонати».

Слухання музики: Л.Бетховен. Соната «Апассіоната»

Франц Йозеф Гайдн — австрійський композитор, представник віденської класичної школи, один з основоположників таких музичних жанрів, як симфонія і струнний квартет. Народився 31 березня 1732 року в невеликому містечку Рорау, Нижня Австрія, в родині каретного майстра. Любов до музики Йозефу прищепив батько, який захоплювався вокалом. Хлопчик мав чудовий слух і відчуття ритму, і завдяки цим здібностям був прийнятий в церковний хор в невеликому містечку Гайнбурга. Пізніше він переїде до Відня, де буде співати в хоровій капелі при кафедральному соборі св. Стефана. Гайдн мав норовливий характер, і вже в 16 років його виганяють з хору — в той період, коли у нього став ламатися голос. Він залишається без засобів до існування. У такому безвихідному становищі юнак береться за різну роботу (працює слугою у композитора Ніколи Порпора). Бачачи таку любов юнака до музики, Порпора пропонує йому посаду компаньйона-камердинера. Це положення він займає близько десяти років. В якості оплати за працю Гайдн отримує уроки музичної теорії, з яких багато дізнається про музику і композиції. Поступово матеріальне становище юнака поліпшується, а музичні праці увінчуються успіхом. Гайдн шукає багатого покровителя, яким стає імперський князь Пал Антал Естерхазі. Уже в 1759 році юний геній складає свої перші симфонії. Одружився Гайдн у 28 років, на Ганні Марії Кллер, і, як виявилося, невдало. Анна Марія часто виявляла неповагу до професії чоловіка. Дітей у них не було, але він на протязі 20 років був вірний своїй дружині. Але після стількох років раптово закохався в 19-річну Луїджі Ползеллі, італійську оперну співачку, і навіть обіцяв з нею одружитися, але незабаром ця пристрасна прихильність пройшла. У 1761 року Гайдн стає другим капельмейстером при дворі князів Естергазі, однієї з найвпливовіших сімей Австрії. За досить-таки тривалу кар’єру при дворі Естерхазі він складає величезна кількість опер, квартетів і симфоній (всього 104). Він стає відомим не тільки у себе на батьківщині, але і в Англії, Франції, Росії. У 1781 році Гайдн знайомиться з Моцартом, який стає його близьким другом. У 1792 році знайомиться з молодим Бетховеном і бере його в учні. По приїзду до Відня Гайдн пише дві свої знамениті ораторії: «Створення світу» і «Пори року». Свої останні роки Гайдн проводить у Відні. Помер композитор у віці 77 років 31 травня 1809 року.

Слухання музики: Й. Гайдн. Адажіо.