Дитина — дзеркало батьків.
Що потрібно знати про дитячу агресію?
Дошкільне дитинство — особливий етап у житті дитини, який не лише обумовлює її загальний розвиток, а й проектує усе подальше життя. Дорослі мають розуміти унікальність цього періоду, сприймати дитину як цінність і найголовніше — усвідомлювати свою відповідальність за її гармонійний розвиток. Емоційні взаємини батьків з дитиною спонукають її розкривати потенціал, формують у неї почуття значущості, сприяють подальшій взаємодії. Натомість порушення емоційних зв’язків у сім’ї запускає механізми психологічного захисту Я й зумовлює різні прояви деструктивної поведінки......
Дошкільне дитинство — особливий етап у житті дитини, який не лише обумовлює її загальний розвиток, а й проектує усе подальше життя. Дорослі мають розуміти унікальність цього періоду, сприймати дитину як цінність і найголовніше — усвідомлювати свою відповідальність за її гармонійний розвиток. Емоційні взаємини батьків з дитиною спонукають її розкривати потенціал, формують у неї почуття значущості, сприяють подальшій взаємодії. Натомість порушення емоційних зв’язків у сім’ї запускає механізми психологічного захисту Я й зумовлює різні прояви деструктивної поведінки.
Агресивні батьки, або Хто є головними провокаторами агресії
Крива змін емоційного стану та поведінки дитини залежить від характеру її взаємин у сім’ї. Необізнані з особливостями дитячої психіки батьки не переймаються душевним станом дитини, залишають її наодинці зі страхами і у такий спосіб лише посилюють у неї почуття безпорадності у будь-якій критичній ситуації. Під впливом накопичених негативних переживань у дитини знижується рівень психологічного комфорту, що можна помітити у проявах безпідставного, на перший погляд, напруження, замкнутості та страху.
Перші зразки агресивної поведінки дитина отримує саме від близьких дорослих — батьків. Спочатку батьки самі висловлюють негативні емоції, а вже потім і дитина демонструє агресивні реакції, які поступово переростають у спалахи гніву. Будь-які негативні взаємини у сім’ї спричиняють різні аномалії поведінки та порушують спілкування з найближчим оточенням.
Нерідко батьки нехтують тривожними проявами у поведінці дитини-дошкільника й починають висувати свої вимоги до неї лише під час інтенсивної підготовки до школи. Якщо рівень батьківських вимог до дитини та рівень її вимог до самої себе не відповідають один одному, виникає суперечність, що поступово переростає у стресогенний чинник для дитячої психіки. Така ситуація відображає феномен «подвійної моралі», який полягає у тому, що батьки намагаються виховувати дитину на основі базових цінностей та моральних принципів, яких самі не дотримуються.
Протилежна реакція на вплив феномену «подвійної моралі» — протест, який дитина виражає у формі нестандартної поведінки. Свої агресивні наміри дитина проявляє у конфліктних ситуаціях з однолітками, під час яких вона обстоює власні права та інтереси. Зі свого боку дорослі категорично реагують на вибухи агресії та некерованості у дитини й намагаються жорстко обмежити її дії та фантазії.
Авторитарний стиль, або Які виховні методи обирають батьки
Чимало батьків не вміють і не знають як проявити любов до дитини, не вважають теплі довірливі взаємини з нею значимими. Одна із причин такого ставлення батьків до дитини — деформація:
культури внутрішньо сімейних взаємин;
ціннісних орієнтацій у вихованні дитини;
ролі сім’ї у цьому процесі.
Саме тому поширеним ставленням до дитини є авторитарна гіперсоціалізація, за якої батьки:
поводяться з дитиною надто суворо й категорично;
змушують її слухатися та беззаперечно коритися їм;
вимагають від дитини цілковитої дисципліни, високих соціальних досягнень;
нав’язують дитині власну волю;
ігнорують думки, інтереси та потреби дитини;
вдаються до погроз та покарань.
Вітчизняний психолог Григорій Костюк стверджував: «Виховання, яке зводиться до зовнішніх впливів — наказів чи заборон, й ігнорує внутрішні зміни у думках, почуттях, потребах і прагненнях дитини, зазнає невдач. Воно породжує негативні риси особистості дитини, які виражають її протидію грубим вимогам дорослих й закріплюються та перетворюються на стійкі характерологічні риси».
У авторитарній родині дитина постійно перебуває під тиском сімейного оточення й не може і кроку ступити без дозволу батьків. Батьки сприймають таку дитину як невдаху, тому недовіряють їй та суворо контролюють будь-які її дії. Як наслідок, у старшому дошкільному віці така дитина пригнічує свою самостійність, стає схильною до конформістської поведінки, а інколи — агресивних проявів у взаєминах з однолітками. У такій сім’ї дитину часто позбавляють і контролю, і можливості спілкуватися, тож вона залишається наодинці. Це зумовлює почуття розпачу, депресивні стани, формує душевну глухоту та прояви агресії. Така дитина з легкістю пристосовується та вміє бути такою, якою її хочуть бачити, і так само легко порушує норми та правила.
Нерідко дитина проявляє так звану поведінкову, інструментальну агресію, мета якої — досягнути свого. Прояви такої агресії імпульсивні та спонтанні, як-от мимовільний прояв гніву, незадоволення. У дитини старшого дошкільного віку такі прояви можуть стати моделлю поведінки та поступово трансформуватися у властивість особистості — готовність поводитися агресивно. Поведінкова агресія може зумовити агресію ворожу, мета якої — зробити боляче, завдати шкоди.
У авторитарній сім’ї батьки застосовують до дитини фізичну силу й виправдовуються, мовляв, не знають про інші ефективні методи впливу. Батьки вважають фізичні покарання цілком нормальним методом виховання, тож роблять їх неодмінною частиною виховного процесу:
легко б’ють дитину по руках, потилиці, сідницях;
залякують жорстокішими покараннями;
ізолюють у закритій кімнаті;
позбавляють бажаного чи того, що пообіцяли їй близькі дорослі.
Батьки, які часто застосовують фізичні покарання, навіть і не припускають, що такий метод виховання — насильство за своєю природою.
У авторитарній сім’ї батьки нерідко використовують лайливі, образливі слова та нецензурну лексику у присутності дитини чи на її адресу. Такі прояви «батьківської любові» стають для дитини своєрідним емоційним фільтром, через який вона сприймає себе та навколишній світ. Такий стиль комунікації для багатьох сімей стає природним, а іноді набуває рівня ментального насилля.
Дитина, яка постійно чує від близьких людей фрази на кшталт «Ти негарний/дурний/поганий…», «Ти нічогісінько не вмієш», «Ну ти й нікчема!», починає відповідно про себе думати та поводитися. Грубі слова спричиняють у дитини негативні переживання, а іноді — відповідну агресивну реакцію — бажання нагрубити чи навіть вдарити. Приниження та душевні страждання, яких зазнала дитина, зумовлюють у неї почуття відчуженості, віддаляють від батьків та ускладнюють спілкування з ними.
Будь-які прояви насильства та жорстокості руйнують родинні взаємини та травмують дитячу психіку. Дитина, яка стала жертвою чи свідком насильства у власній сім’ї, найімовірніше, перенесе цей страшний досвід у доросле життя — застосовуватиме насильство до власних дітей чи будь-кого в родині й у такий спосіб виховуватиме майбутніх насильників чи жертв.
Маленький агресор у групі, або Коли агресивна дитина потребує більше уваги
Чимало батьків та педагогів переконані, що агресивні діти майже не піддаються традиційному вихованню у дитячому садку, тож стверджують: «Дитина такою народилася», «Погані гени: він вдався у свого дядька/діда, той був таким самим шибайголовою» тощо. Тож дорослі вважають, що дитину слід тримати у дисциплінарних рамках з раннього віку.
Жорсткий характер взаємин може бути дієвим засобом впливу лише у конкретних ситуаціях, проте не тоді, коли дитина потребує більше уваги через свої індивідуальні особливості:
частіше вередує та капризує;
має підвищену рухливість;
постійно змінює настрій;
змінює харчові уподобання.
Здебільшого дорослі вважають, що дитина не має права на всілякі «вибрики». Нерідко дорослим не вистачає терпіння, аби спокійно поговорити з дитиною й спробувати розв’язати проблему, тож вони обирають інші методи впливу — жорстко «дисциплінують» або просто ігнорують дитину, відштовхують її від себе. Як наслідок, дитина поступово стає неконтрольованою — вона невгамовно кричить, розмахує руками, жбурляє предмети, штовхає усіх тощо. У дитячому колективі однолітки зазвичай обзивають таку дитину «дурником», а вона зі свого боку намагається дати здачі й посилює конфлікт. Якщо дитина скаржиться батькам на такі образи, то у відповідь чує поради: «Не задирайся!», «Не лізь у бійку» чи, навпаки, настанови, які лише посилюють агресію — «Захищайся!», «Навчися давати здачі!», «Не будь ганчіркою!»
Ненависть не може знищити ненависть: тільки любов здатна на це.
Ненависть примножує ненависть, насильство примножує насильство, а грубість примножує грубість.
Мартін Лютер Кінг
У таких ситуаціях дорослим доцільно не критикувати агресивну поведінку дитини, а спокійно проаналізувати кожну конфліктну ситуацію й спробувати навчити дитину адекватно реагувати на зовнішні подразники. Основне завдання дорослих — прагнути зрозуміти дитину, відслідковувати власні реакції на її поведінку й адекватно оцінювати їх щодо конкретної ситуації, а не за принципом «А як вчинила б вихована дитина». Дорослі мають навчити дитину керувати її емоціями, бачити і розуміти емоції однолітків, уникати провокаційних ситуацій.
Заохочення, або Чи існує альтернатива покаранню
Дорослі, які вважають покарання припустимим і дієвим методом виховання, зазвичай ігнорують не менш ефективний метод — заохочення, тобто використання різних видів похвали під час спілкування з дитиною. Заохочення — один із чинників розвитку емоційної сфери дошкільників.
Пронизана любов’ю батьківська похвала супроводжує дитину з перших хвилин життя й дитина із задоволенням відгукується на неї. З кожним днем ці реакції набувають різних форм радості — емоційного відчуття щастя, що є сильним імпульсом до дії.
Дитина не народжується з усвідомленням, що правильно, а що — ні. Але в процесі спілкування з люблячими батьками вона починає розпізнавати позитивні і негативні дії та поступово осмислювати базові цінності: добро, красу, чесність, любов. Саме батьки за допомогою оцінних висловлювань та різних заохочень допомагають дитині оволодіти адекватними способами поведінки в різних життєвих ситуаціях.
Позитивне емоційне світосприйняття — важлива умова розвитку особистості. Основу для позитивної самореалізації особистості становить результат позитивно-спрямованого дитячого досвіду — довіра до оточення, відкритість, налаштованість на комунікацію та спільну діяльність з дорослими та однолітками. Якщо батьки розумно використовуватимуть позитивні оцінні висловлювання та похвалу, то зможуть нівелювати потребу вдаватися до покарань й сформувати у дитини власні моделі поведінки, що дуже важливо напередодні її виходу в широкий соціальний простір — шкільне життя.
Шкільна зрілість та психологічна
компетентність дитини
Особливості психічного розвитку дитини в період раннього дитинства
Кожен вік характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною ситуацією розвитку. Під соціальною ситуацією розвитку розуміється співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки особистості; система стосунків дитини з оточуючим світом ......
Ранній вік (до трьох років) посідає особливе місце в загальній історії психічного розвитку людини. За перші три роки дитина проходить величезний шлях у своєму розвитку; оволодіває прямоходінням, діями з предметами, мовленням, набуває певної фізичної самостійності й намагається її відстоювати. Соціальна ситуація розвитку дитини характеризується спільною діяльністю малюка з дорослою людиною. Увагу дитини раннього віку привертає предмет, з яким діє дорослий. Вона прагне оволодіти ним, але спосіб і зразок дії з предметом належить дорослому. Така ситуація містить суперечність, що полягає у відсутності засобів самостійно задовольняти власні бажання. Цю суперечність можна розв’язати лише в спільній діяльності з дорослим, спрямованій на засвоєння суспільно вироблених способів дій з предметами (їсти ложкою, малювати олівцем тощо). Провідною діяльністю дітей раннього віку є предметна діяльність. У процесі навчання дітей предметних дій надзвичайно важливо побачити можливість переходу від спільних дій до частково-розподілених, а від них — до самостійних дій дитини. Важливо помітити, що дитина вже може самостійно тримати в руці ложку. Тепер дорослий має лише скеровувати її дії, допомагати їй правильно тримати ложку. Коли ж дитина оволодіє і цим, дорослий повинен обмежитися словесними вказівками: «Набирай не повну ложку, щоб не розлити»; «Стукати ложкою по тарілці не можна» тощо. Необхідно частіше схвалювати, заохочувати і підтримувати малюка. А коли він щось зробив неправильно, то треба говорити йому про це, не підкреслюючи негативних моментів. Наприклад, замість «Ти одяг сорочку неправильно — навиворіт», увагу дитини слід зафіксувати на правильних діях: «Ти швидко одягся. Але треба зробити ось так» (і показати як). Схвалення створює емоційно сприятливий фон. І цим можна добитися більшого успіху, ніж докорами.
Слід пам'ятати, що осуд значною мірою менш інформативний, ніж схвалення.
Активність дитини, коли вона наслідує дії дорослого, намагаючись зробити щось самостійно, необхідно всіляко підтримувати, бо саме власна активність є однією з основних умов її повноцінного психічного розвитку.
Основні особливості психічних процесів у ранньому віці — їх залежність від наочної ситуації; функціонування в нерозривній єдності з практичними діями; афективний характер спрямованості на пізнання навколишнього світу. Мовленнєве спілкування є важливим новоутворенням раннього віку. Розвивальна робота з дітьми передшкільного віку має бути організована не за принципом спеціального розвитку окремих психічних процесів, а спрямована на загальний пізнавальний розвиток дитини, максимально різнобічне ознайомлення дитини зі світом предметів, людей, стосунків, в ході якого і відбувається поступовий розвиток особистості дитини в цілому.
В період раннього дитинства зароджується самосвідомість дитини. Після двох років діти починають впізнавати себе у дзеркалі, на фотографіях. Впізнавання себе — це елементарна, первинна форма самосвідомості. Новий етап у розвитку починається тоді, коли дитина від називання себе в третій особі, по імені («Саша іде», «Катя дає пити») переходить до вживання займенника «Я» стосовно себе («Я їм», «Я граюся»). Найважливішим етапом у розвитку самосвідомості протягом раннього віку є третій рік життя, коли формується особистісне новоутворення — «гордість за досягнення». Це новоутворення яскраво виражається в прагненні фіксувати результати своєї діяльності, продемонструвати свої успіхи дорослому. Без належного схвалення ці успіхи значною мірою втрачають свою цінність, а радісні переживання з цього приводу затьмарюються. Негативне чи байдуже ставлення спонукає дитину з подвоєною енергією добиватися уваги й позитивної оцінки. У дітей з’являється почуття самолюбства, що виявляється в підвищеній образливості й чутливості до невизнання їхніх досягнень дорослими, в емоційних через це вибухах. Поява даного новоутворення пов’язана з тим, що на третьому році життя під впливом дорослого дитина дедалі частіше звертає увагу на результат своїх дій. Вона починає прагнути досягнути бажаного результату.
Під впливом стосунків з близькими розвиваються соціальні емоції дитини, джерелом яких стають взаємини між членами родини, атмосфера сімейного життя тощо. Важливу роль в емоційному розвитку дитини відіграють слова-оцінки дорослих.
Психологічні особливості розвитку дитини дошкільного віку
Кожен вік характеризується своєрідною, специфічною для нього соціальною ситуацією розвитку. Під соціальною ситуацією розвитку розуміється співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов розвитку психіки особистості; система стосунків дитини з оточуючим світом.
Соціальна ситуація розвитку дитини в дошкільному віці визначається активізацією спілкування дитини з дорослими та однолітками. Спілкування з дорослими розгортається на основі значної самостійності дошкільника, розширення його пізнання оточуючої дійсності. Завдяки використанню провідного засобу спілкування – мови та постановці запитань діти поповнюють свої уявлення про світ. Дошкільники задають тисячі запитань. Таке співробітництво дитини з дорослим має назву пізнавального спілкування. У дошкільному віці виникає й супутня форма спілкування – особистісна, яка характеризується тим, що дитина намагається обговорювати з дорослими поведінку і вчинки інших людей. Взаємини дошкільняти з дорослим набувають пізнавально-наслідувального змісту – малюк у іграх копіює діяльність значимого дорослого та задає йому велику кількість запитань. Однак наслідування дитиною дорослого поступово стає свідомим та вибірковим.
Протиріччя соціальної ситуації розвитку дитини-дошкільника полягає у розриві між його прагненням бути як дорослий і неможливістю реалізувати це прагнення безпосередньо. Єдиною діяльністю, яка дозволяє розв’язати це протиріччя, є сюжетно-рольова гра. Саме тому, що рольова гра дає дитині можливість вступити до взаємодії з такими сторонами життя, які недосяжні їй у реальній практиці, вона і є провідною діяльністю дошкільника. Основним мотивом ігрової діяльності є найкраще виконання ролі, діяти «як дорослий». Цей мотив підпорядковує собі безпосередні стосунки дитини і є провідним. З цієї точки зору, дошкільний вік – період інтенсивного засвоєння людських взаємин – норм і правил поведінки, які існують у світі дорослих. Становлення внутрішнього психічного життя і внутрішньої саморегуляції пов’язане з цілим рядом новоутворень у психіці і у свідомості дошкільника. На кожному етапі розвитку та чи інша психічна функція виходить на перше місце. Найважливішою особливістю дошкільного віку є нова система психічних функцій, в центрі якої стає пам’ять.
Пам’ять дошкільника є центральною психічною функцією, яка визначає всі інші процеси.
Важливим новоутворенням цього періоду є довільна поведінка, яку можна визначити як поведінку, яка опосередкована нормами та правилами. Вперше виникає питання про те, як треба себе поводити, тобто формується попередній образ своєї поведінки. Дитина починає опановувати і керувати своєю поведінкою, порівнюючи її з тим образом, який стає взірцем. Усвідомлення своєї поведінки і початок особистої самосвідомості – одне з головних новоутворень дошкільного віку.
Особистісні новоутворення:
1.Виникнення першого схематичного контуру цілісного дитячого світогляду. 2.Виникнення перших етичних інстанцій: «що таке добре». Етичні інстанції зростають поряд з естетичними: «красиве не може бути поганим». 3.Виникнення підпорядкування мотивів.
4. Виникнення довільної поведінки.
5. Виникнення особистої свідомості – усвідомлення свого обмеженого місця в системі взаємин з дорослим.
6.Розвиток самооцінки – усвідомлення можливостей своїх дій.
Самооцінка дитини має сильне емоційне забарвлення, залежить від схвалення дорослих. У процесі спілкування розвивається потреба дитини в довірі до дорослих і здатність відчувати їх емоційний стан. Дорослий для дитини – джерело інформації, фактор формування емоційної стабільності, відкритої комунікативної позиції у ставленні до інших і світу взагалі. Оцінюючи навіть своїх друзів, дитина просто повторює думку, яку вона почула про них від дорослих. Аналогічно це відбувається і при самооцінюванні – «Я хороший, тому що так каже мама». Дослідження дитячо-батьківських стосунків вказують, що на становлення самооцінки дитини впливають установки батьків на її прийняття та демократичні взаємини батьків з дитиною. Діти батьків з такими установками показують прискорений інтелектуальний розвиток,оригінальність, емоційну впевненість, хороший самоконтроль. Діти авторитарних батьків, як правило, бувають емоційно нестабільними, неслухняними, агресивними. Великого значення у становленні самооцінки дитини дошкільного віку мають педагогічні оцінки з боку працівників дошкільного закладу. Тому наступний чинник, який впливає на становлення самооцінки це вихователь .
У кінці вікового періоду у дошкільнят формується інтегральне особистісне новоутворення - шкільна зрілість.
Шкільна зрілість дошкільняти - прийнятний рівень фізичного і психічного розвитку дитини, що забезпечує її адекватне пристосування до умов шкільного навчання. Шкільна зрілість є інтегральною характеристикою дитини і складається з фізичного та психологічного компонентів.
Фізична готовність дитини до навчання в школі передбачає адекватні параметри фізичного розвитку (зріст, вага), достатні сенсорні можливості (зір, слух) дитини та прийнятний стан її здоров'я.
Психологічна готовність дитини до шкільного навчання включає мотиваційний компонент - наявність позитивного ставлення до перспективи шкільного навчання, стійкого бажання навчатись в школі. Розрізняють дошкільників з трьома типами ставлення до перспективи майбутнього навчання в школі:
1) позитивна мотивація, в якій при стійкому бажанні стати школярем дитину приваблюють пізнавальні чи соціальні спонуки
2) негативне ставлення до майбутнього навчання в школі, сформоване через залякування батьків або сприймання негативного досвіду навчання старших братів чи сестер
3) індиферентне, байдуже ставлення, що супроводжується визнанням дошкільником необхідності навчання в школі, але емоційні реакції дитини є нейтральними.
Інтелектуальний компонент розглядається як наявність запасу конкретних знань, базового кругозору, розумових вмінь для спроможності виділити навчальне завдання і виконати його. Прагнення стати школярем стимулюється у дошкільника пізнавальною спрямованістю, допитливістю, що сприяє розумовому розвитку дитини.
Емоційно-вольовий компонент - спроможність до регуляції дитиною власної поведінки та емоційних виявів відповідно до навчальних ситуацій та соціальних вимог, здатність довільно спрямовувати свою психічну діяльність, формування емоційної зрілості.
Соціальний компонент - спроможність дитини адаптуватись до нових соціальних умов шкільного навчання, прийняти на себе навчальні обов'язки, налагоджувати ефективне спілкування з новими дорослими та ровесниками. Психологічна готовність дитини до шкільного навчання не з'являється автоматично по завершенню дошкільного періоду, а потребує формування зі сторони дорослих.
Конфлікти як засіб регулювання міжособистісних стосунків
Конфлікт — реальні або ілюзорні, об'єктивні або суб'єктивні, по-різному усвідомлені протиріччя між людьми, зі спробами їх емоційного вирішення.
Конфлікт не завжди відіграє негативну роль. Нерідко дезорганізація, втрата попередньої рівноваги зумовлюють пошук рішень, перехід взаємовідносин у колективі до нової оптимальної якості.
Соціально-психологічний конфлікт є явищем міжособистісних і групових взаємин, виявом протиборства, активного зіткнення тенденцій, оцінок, принципів, думок, характерів, еталонів поведінки. Будучи формою комунікації людини з людиною, людини з групою або її частиною, однієї частини колективу з іншою, колективу з колективом, він віддзеркалює прагнення людей до утверджених ідей, принципів. Нерідко він постає як реакція на несприятливі ситуації, що травмують особистість, на перешкоди у досягненні будь-якої мети. Виявляючи себе як один із засобів самоутвердження, він діє дезінтегруюче в людських стосунках. Тому його вважають одним із крайніх засобів регулювання міжособистісних стосунків.
Залежно від головних ознак конфлікти класифікують:
За характером взаємодії: міжособистісні, міжгрупові, міжнаціональні, міждержавні, міжстатеві, внутрішньоособистісні. За ознаками вияву: відкриті (лежать на поверхні), приховані (їх можна визначити лише за непрямими ознаками). За типом вирішення: прості (швидко вирішувані), складні (для їх вирішення потрібний тривалий час). За змістом: реалістичні (мають реальне підґрунтя для виникнення), нереалістичні (не мають реальної бази для виникнення, відбуваються на рівні емоційних виявів). За кінцевим результатом: продуктивні (“корисні” — допомагають розкрити і змінити нездорові взаємовідносини, вирішити протиріччя), непродуктивні (“шкідливі” — не дають нікому користі). Залежно від напрямів комунікацій: “горизонтальні” (конфлікти між рядовими членами колективу), “вертикальні” (конфлікти між підлеглими і керівником), “вертикальні” конфлікти згори донизу (конфлікти між керівниками і підлеглими). За кількістю осіб, які беруть участь у протиборстві: діадичні (парні), в яких діють дві людини (керівник — виконавець, два працівники); локальні, що охоплюють невелику кількість членів колективу; загальні конфлікти, в які втягнуті майже усі члени колективу, і міжгрупові.
На етапі виникнення конфлікти бувають: стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні. Під час їх розвитку — короткочасні, тривалі, затяжні. На етапі усунення — керовані, погано керовані, некеровані.
Щодо результативності конфлікти можуть бути мобілізуючими чи дезорганізуючими у колективі. З етичної точки зору — соціально прийнятними і неприйнятними.
Міжособистісні конфлікти у педагогічному колективі
Конфлікти у педагогічних колективах за своєю природою є міжособистісними. Вони пов'язані з порушенням взаємозв'язків у процесі спільної педагогічної діяльності.
Це можуть бути ділові зв'язки між учителями, керівниками з приводу педагогічної діяльності, а також “рольові зв'язки”, що виникають з необхідності дотримання правил, норм, відповідно до фахової етики. Можливі вони й у сфері особистісних взаємозв'язків між педагогами у процесі спільної діяльності. Залежно від них виділяють три групи конфліктів у педагогічному колективі:
1. Фахові конфлікти. Виникають як реакція на порушення ділових зразків, появу перешкод на шляху до мети у професійно-педагогічній діяльності. Є наслідком некомпетентності вчителя, нерозуміння мети діяльності, безініціативності в роботі та ін.
2. Конфлікти сподівань (очікувань). їх породжує невідповідність між поведінкою педагога і нормами взаємовідносин у педколективі (нетактовність стосовно колег і учнів, порушення норм фахової етики, невиконання вимог колективу). Виникають при порушенні взаємозв'язків “рольового” характеру.
3. Конфлікти особистісної несумісності. Вони є наслідком особистісних якостей, характерів учасників педагогічного процесу. В їх основі —нестриманість, завищена самооцінка, зарозумілість, емоційна нестійкість, надмірна вразливість.
Конфлікти у педколективі можуть виникати з реальних протиріч або за їх відсутності — внаслідок спотворених уявлень окремих осіб про певні аспекти життєдіяльності.
Причини конфліктів у колективі:
1. Матеріально-технічні. Це — протиріччя між засобами і предметом праці, між засобами і процесом праці, коли суб'єкт діяльності змушений працювати із застарілим обладнанням, у непридатних умовах.
2. Ціннісно-орієнтаційні. Виявляються через протиріччя між цілями суспільства, колективу й особистості.
3. Фінансово-організаційні. Здебільшого постають як протиріччя між організацією та оплатою праці. Справедлива оплата результатів праці передбачає врахування ділових якостей співробітника (фахова компетентність, спроможність самостійно планувати, організовувати і контролювати свою діяльність, здатність освоювати нові методи роботи тощо), результату його праці, складності його роботи, стажу й рівня освіти.
4. Управлінсько-особистісні. Зумовлені неадекватним оцінюванням керівником фахової придатності і моральних якостей співробітника (за обґрунтованих домагань співробітника на вищу посаду або, навпаки, закріплення посади за співробітником, який не має необхідних для справи якостей).
5. Соціально-демографічні. До них належать вік, стать, соціальне становище, національність, що зумовлюють різні інтереси, ціннісні орієнтації, психофізіологічні особливості.
6. Соціально-психологічні. Виникають внаслідок певної психологічної та моральної несумісності співробітників.
Іноді конфлікти пов'язані з перебуванням у педколективі випадкових для школи людей, які не люблять своєї роботи, професійно непридатні до неї, адаптацією в ньому молодих педагогів, які не відразу сприймають його традиції. Немало протиріч пов'язано й зі складністю об'єктивного оцінювання роботи вчителя; перебільшенням заслуг одних вчителів і недооцінюванням інших. Різноспрямованість інтересів учителів може стимулювати неоднакове ставлення учнів до їх навчальних предметів. Надмірна увага до одних предметів призводить, як правило, до зменшення уваги до інших, а значить, і до вчителів, які їх викладають.
Іноді зіткнення інтересів учителів може виникнути внаслідок їх моральних принципів, коли для досягнення однакової мети використовують різні засоби. Так, деякі вчителі для здобуття авторитету створюють ілюзію бурхливої діяльності, що не може залишитися непоміченим колегами. Джерелом протиріч може бути і розбіжність у педагогічних поглядах, в методиці і вимогах до учнів, матеріальні інтереси тощо.
Серед найтиповіших протиріч в учительському колективі — протиріччя між окремими вчителями і протиріччя між окремим вчителем і цілим колективом. Регулювання їх можливе за дотримання таких принципів:
1. Відповідальність вчителя за діяльність педагогічного колективу. Він потребує від учителя узгодження своїх педагогічних поглядів і дій з діями колег, орієнтації на єдність педагогічних вимог і впливів, збагачення своїх педагогічних знань і умінь позитивним досвідом всього колективу, узгодження з ним своїх зусиль у пошуках нових методів і засобів педагогічного впливу на учнів. Така орієнтація збагачує педагогічний досвід, традиції колективу, що мають педагогічну цінність, каталізує процес усвідомлення відповідальності за рівень його розвитку і авторитет, унеможливлює антипедагогічні дії, прояви лжеколективізму та індивідуалізму.
2. Повага до колеги як до товариша по роботі, всебічна підтримка авторитету кожного з них як важливого фактора спільного педагогічного впливу на учнів. Цей принцип передбачає шанобливість і тактовність у взаємостосунках учителів, недопустимість концентрації уваги до свого предмета за рахунок ігнорування інших, сприяння колегам, які шукають ефективних шляхів і засобів виховання, навчання учнів, допомога менш досвідченим у вдосконаленні їх педагогічних умінь і навичок, непримиримість до антипедагогічної поведінки.
Як підготувати дитину до вступу в дитячий садок
(поради психолога)
Розкажіть дитині, що таке дитячий садок, навіщо туди ходять діти та чому ви хочете, щоб малюк пішов туди.
Коли ви йдете повз дошкільний заклад, з радістю нагадуйте дитині про те, як їй пощастило – восени вона зможе туди ходити. Розповідайте рідним і знайомим в присутності малюка, що пишаєтеся своєю дитиною, – адже її прийняли в дитячий садочок.
Поговоріть з малюком, як з дорослим. Поясніть, що він буде ходити в садок, де багато дітей, з якими можна гратися, і де є багато нових і цікавих іграшок.
Розкажіть йому, що дорослі "тітоньки", з якими він там зустрінеться, будуть грати, співати й танцювати з ним та іншими дітьми, читати їм книжки, розповідати казки і завжди у всьому допоможуть.
Скажіть, що тепер вранці вся родина буде відправлятися на роботу: тато – в свій офіс, мама – в свій, старший брат або сестра – до школи, а він – у дитячий садок, а після роботи мама або тато прийдуть за ним і заберуть додому.
Познайомтеся з майбутнім вихователем та помічником вихователя. Обов’язково скажіть вихователю, а краще залиште йому письмову пам’ятку, де перерахуйте: страви, продукти і ліки, що викликають алергію та номери телефонів для зв’язку з вами в екстренних випадках.
Детально розкажіть дитині про режим дитячого садка: що, як і в якій послідовності, вона буде там робити. Чим докладнішою буде ваша розповідь – тим спокійніше і впевненіше почуватиме себе ваш малюк, коли піде в дитячий садок. Коли дитина бачить, що очікувана подія відбувається так, як було їй заздалегідь "обіцяно", – вона почуватиме себе впевненіше.
Поступово, протягом літа, підлаштовуйте режим дня дитини до режиму дня у дитячому садку, особливо якщо це стосується раннього вставання – не пізніше восьмої години ранку. Після обіду ваш малюк має спати не менше однієї години або хоча б полежати з іграшкою. Готуватися до сну слід не пізніше 21 години.
Корисно навчити дитину користуватися горщиком, відучіть її від їжі із пляшечки з соскою. Постарайтеся навчити малюка самостійно їсти ложкою і пити з чашки, а також самостійно одягатися та роздягатися.
Поговоріть з дитиною про труднощі, які можуть виникнути в дитячому садку. Обговоріть, до кого в цьому випадку вона зможе звернутися по допомогу, і як це зробити. Наприклад: "Якщо ти захочеш пити, підійди до вихователя і скажи: "Я хочу пити", і вихователь дасть тобі води. Якщо захочеш в туалет, скажи про це вихователям".
Не створюйте у дитини ілюзій, що все буде виконано на її першу вимогу і так, як вона хоче. Поясніть, що в групі буде багато дітей і іноді їй доведеться почекати своєї черги.
Навчіть дитину знайомитися з іншими дітьми, звертатися до них по імені, просити, а не забирати іграшки та в свою чергу, пропонувати іграшки іншим дітям.
Вводити дитину в нову ситуацію треба поступово. У перші дні залишайте її в дитячому садку до двох годин. А, прощаючись, обов’язково скажіть, що повернетеся за нею. Як правило, багато дітей через кілька днів звикають до нових умов.
Коли ваш син або дочка вперше підуть в садок, не забудьте дати їм з собою улюблену іграшку: звична тепла річ, що пахне будинком, буде діяти на малюка заспокійливо, це для нього частинка дому, частинка безпеки.
Не забудьте так розпланувати свій час, щоб повністю звільнити собі перших декілька тижнів, щоб зі свого боку допомогти дитині плавно пройти процес адаптації в садочку.
На перших порах намагайтеся приділяти своїй дитині більше уваги вдома та на прогулянках, нагадуйте їй ввечері про садок, про діток, про вихователя.
Як допомогти дитині пережити період адаптації
(поради батькам)
В перші дні перебування в дитячому садку залишайте дитину на 2-3 години, поступово збільшуючи час перебування. Не запізнюйтесь, хоча б у перші дні, забирайте дитину вчасно.
Не поспішайте відразу забрати дитину додому з садочка. Побудьте з дитиною на ігровому майданчику, разом подивіться, як гуляють діти, чим займаються, як спілкуються один з одним та вихователем.
Відводячи малюка до дитячого садка, дайте йому улюблену іграшку, сказавши при цьому: «Якщо ти захочеш, щоб я про тебе подумала, візьми і притисни її до себе. І я відразу про тебе подумаю». Ілюзія керування батьками дуже важлива для малюка. Вона знижує реакцію стресу на нову ситуацію. Нехай іграшка ходить із дитиною кожен день і знайомиться з іншими, розпитуйте, що з іграшкою сталося в дитячому садку. Хто з нею дружить, хто ображав, чи не було їй сумно. Таким чином ви багато дізнаєтеся про те, як ваша дитина звикає до садочка.
Пограйтесь з дитиною домашніми іграшками в дитячий садок, де якась з них буде самою дитиною. Поспостерігайте, що робить ця іграшка, що говорить, допоможіть разом з дитиною знайти їй друзів і вирішіть проблеми дитини через неї, орієнтуючи гру на позитивні результати.
Не хвилюйтесь і не показуйте своє хвилювання дитині. Не забувайте надавати дитині емоційну підтримку і показувати значимість для вас її нового статусу.
Підпорядкуйте домашній режим відповідно режиму роботи дошкільного закладу .
Частіше говоріть дитині про свої позитивні почуття і проявляйте їх.
Завжди знаходьте час вислухати, що непокоїть вашу дитину, які у неї труднощі, чого вона досягла.
Створіть спокійний, безконфліктний клімат для дитини в сім'ї та оптимальний режим дня. Оберігайте нервову систему дитини!
Повідомте вихователів про особливі звички дитини, що вона любить, що ні, які має захоплення.
Придумайте ритуал «прощання» й зустрічайте дитину з посмішкою.
Дитина має відчувати повне розуміння між батьками та вихователями, тоді вона швидше звикає. Ніколи не з’ясовуйте відносин з вихователем (щоб не трапилось!) у присутності дитини.
Відвідувати дитячий садок дитині треба лише здоровою.
Найголовніше — почувайтеся компетентними батьками, тобто вірте, що з будь-якою складною ситуацією можна справитись, якщо її вирішувати, а не відкладати!
ЕМОЦІЙНИЙ КОМФОРТ ДОШКІЛЬНИКА ЯК ПОКАЗНИК ЙОГО ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я
Дошкільний період є унікальною, неповторною фазою емоційного розвитку людської особистості. Почуття і переживання дитини стають складнішими, більш диференційованими. Активно формуються морально-етичні, інтелектуальні й естетичні категорії (добрий – злий, гарний – негарний, хороший – поганий та ін.). Розвиваються почуття власної гідності, справедливості, сорому, гумору, вміння поставити себе на місце іншого, співпереживати з ним. Емоційні переживання дедалі набувають вербалізованого характеру («Я ображений на тебе»). Яскраво виявляються симпатії й антипатії, вказується потреба у визнанні й схваленні, у розумінні, підтримці та любові.
Отже, за своєю природою мала дитина — істота насамперед емоційна: у своїх вчинках вона керується не стільки засвоєними поняттями та правилами, скільки чуттєвими враженнями.
Емоції — це своєрідний місток між внутрішнім світом малюка і людським оточенням. Елементарна емоційна компетентність дошкільняти — невід’ємний компонент морального становлення особистості. Недарма психологи розглядають емоційне переживання як форму внутрішньої роботи дитини, спрямовану на утримання і відновлення своєї душевної рівноваги (Виготський Л.С., Обухівська, Ільїн Є.П.).
Поняття "емоційний комфорт" означає, що дитина перебуває у стані душевної рівноваги, спокою, захищеності, вона задоволена своїм буттям, оптимістична. Це позитивно впливає на всі сфери життєдіяльності. Вона працездатна, кмітлива, посилюється її активність, підтримуються на високому рівні домагання, впевненість у своїх можливостях, оцінка своїх чеснот. У стані психологічного комфорту малюк характеризується оптимістичним світосприйманням, він вірить у прихильність до нього оточуючих, відкритий до контактів. І, зрозуміло, душевний дискомфорт знижує емоційний тонус, пізнавальний потенціал, продукує тривожні передчуття, невпевненість у своїх силах, бажання ухилитись від контактів з іншими людьми; гальмує формування адекватної самооцінки.
Важливо, щоб батьки та вихователі усвідомлювали, що переживання дошкільнятами почуттів комфорту – дискомфорту залежать від багатьох чинників, серед яких найважливіші:
- внутрішні – захисні,пристосувальні сили організму дитини;
- зовнішні – умови життя в сім’ї та дитячому садку, наявність або відсутність в них несприятливих подразників – стресорів, які підсилюють дію інших небезпечних факторів.
До чинників, що сприяють емоційному дискомфорту, душевному неспокою, можна віднести емоціональну неврівноваженість дорослих, які оточують дитину, різка зміна їхніх настроїв та вимог (дитині важко виробити «схему бажаної поведінки»), домінування ситуацій примусового виконання дитиною певних дій (обов’язковість відповіді, переривання творчої роботи тощо), фактичне позбавлення дитини права на власний вибір, систематичне порівнювання її досягнень з досягненнями однолітків, надмірна опіка, авторитарність дорослих, дефіцит нових вражень тощо.
Наслідком цього може бути поява багатьох тривожних симптомів у поведінці дітей, як-от: підвищена вразливість, дратівливість, безпорадність, залежність, невпевненість, невміння відстояти власну гідність, та некерована поведінка, відсутність зовнішніх проявів почуттів.
Щоб з’ясувати, чи є якісь зміни в емоційній сфері дитини, можна запропонувати їй зробити малюнки на такі теми: «Кого або чого я боюся», «Сон», «Чого я боюся вдень», «Чого я боюся вночі». За допомогою графічних тестів «Намалюй людину», «Малюнок сім’ї», «Дім, дерево, людина» діагностуються тривожність, причини її виникнення і наявність агресивних тенденцій.
Корисним для дошкільнят буде поступове введення у їхнє життя психогімнастичних ігор, які сприятимуть розвитку здатності розуміти емоційний стан іншої людини, адекватно проявляти свої емоційні переживання. Зміст ігрових етюдів емоційно переказується дітям, і вони імпровізують на запропоновану тему. Тут, однак, слід зважати на індивідуальні особливості дітей. Наприклад, сором’язливій дитині не варто пропонувати роль, спрямовану на розвиток саме цього почуття, боязкій – грати боягуза, тощо. Доцільно доручати малюку відтворювати таку поведінку, яка протилежна його реальній поведінці. Тоді уявна ситуація значно полегшуватиме виконання тих чи інших дій і буде своєрідним психологічним тренінгом. Ось приклади ігрових етюдів, спрямованих на розвиток основних емоцій.
«Я – пухнасте біле кошеня». Грають двоє дітей. Один із них – кошеня, лагідне, слухняне, жалібно скиглить, бо голодне, про нього забули. Другий хлопчик – жаліє кошеня, гладить його. Кошеня муркоче, треться головою об нього. Тепер обом весело. Вони граються, підстрибують, сміються.
«Сміливий хлопчик». Хлопчик стоїть на березі річки. Він дуже хоче скупатися, але вода, мабуть,холодна. Торкається її спочатку однією рукою, потім – двома. Далі хлопчик скидає черевики й заходить у річку. Вираз його обличчя постійно змінюється – невпевненість і нерішучість заступаються задоволенням і цікавістю. Нарешті він рішуче кидається у воду, пірнає, пливе, розмахуючи руками. На обличчі – задоволення від плавання і власної сміливості.
«Соромно». Дівчинці дуже хотілось чогось солоденького. Вона відчинила шафу та з’їла всі цукерки. Коли мама запитала, хто з’їв цукерки, дівчинка показала на кішку. Але потім їй стало соромно, вона схиляє голову набік, приплющує очі. Дитина розуміє, що казати неправду негоже, підходить до матусі, розповідає їй усе і вибачається.
«Різні настрої». Добираються картинки або малюнки, де зображені обличчя з різним виразом – веселим, сумним, ображеним, сердитим тощо. Ведучий показує дітям малюнок і просить назвати зображений настрій і відтворити його самим.
З метою корекції емоційної сфери психолог проводить комплексні заняття. Вони можуть складатися з таких частин: малювання, слухання музики, рольові ігри, лялькові вистави, вправи з аутотренінгу тощо. Наприклад,: 1 – слухання уривку з кантати №2 Й.- С. Баха; 2 – малювання на тему «Кого або чого я боюсь»; 3 – психогімнастичні ігри «Сміливий хлопчик», «Темрява»; 4 – вправи на само розслаблення «Прогулянка по весняному парку (під звуки «Місячної сонати» Л.Бетховена).
Мистецтво відновлення душевної рівноваги, емоційного комфорту малюка передбачає цілий комплекс своєрідних реабілітаційних заходів:
Розпізнавати та кваліфікувати психічний стан дитини. Визначати внутрішні та зовнішні подразники – стресори.
У повсякденному житті створити для дитини умови, де вона могла б задовольнити свої провідні духовні потреби — у любові, увазі, турботі самоповазі, у спілкуванні з приємними їй людьми, у пізнанні.
Удосконалювати своє уміння розпитувати дитину та вислуховувати її, демонструючи їй при цьому свою щиру зацікавленість, розуміння співпереживання.
Організовувати індивідуальні тематичні бесіди, спрямовані на те, аби допомогти дитині усвідомити свої переживання і з часом навчитись регулювати їх. Це необхідно і вихователю, оскільки дає ключ до розуміння внутрішнього світу кожної дитини. Дати дитині змогу шляхом малювання (фарбами, фломастерами олівцями, крейдою) звільнитися від страху, напруження, негативних переживань. Задля цього можна запропонувати різні теми малюнків «Коли я вдома один», «Я засмучений», «Що мені наснилося», «Ми з мамою радіємо», «Мій страх» тощо. Головне, щоб дитина усвідомлювала свої переживання і намагалась передати їх кольором та зображенням.
Розширення уявлень дітей про світ людських почуттів — радості, інтересу, подиву, горя, смутку, страждання, презирства, страху, провини, сорому, заздрості, жадібності, прикрості, гніву. Вправляння старших дошкільників в умінні розпізнавати їх, передавати мімікою, жестами, пов’язувати з певними життєвими подіями, відтворювати в грі або в художньому зображенні.
Вчити дітей емоційно адекватно реагувати на подію, вчинок, результат діяльності. Вправляти їх в умінні правильно переживати як перемогу, так і програш. Виробляти помірковане ставлення до труднощів, оптимістичне ставлення до необхідності їх долати.
Виховувати волю дошкільників. Відмовитись від практики звичного оцінювання кінцевих продуктів праці. Акцентувати увагу дітей на самому процесі подолання труднощів. Оцінювати насамперед вкладені у досягнення зусилля дитини, її намагання впоратись із складною ситуацією.
Періодично давати дітям змогу розвантажуватися, розслаблюватися. З цією метою можна використати ігри у «Клякси», або з папером,який дозволяється рвати, мнути. Для зняття агресії можна використати гумову грушу,яку можна боксувати, або запропонувати дитині виконати певні фізичні вправи, танцювальні рухи. Дорослий має усвідомлювати, що накопичення дитиною негативної енергії здатне призвести до вибуху. Тому доцільно попередити події «обігравши ситуацію», або спрямувати енергію дошкільника у корисне русло.
Означена стратегія поведінки педагога буде результативною тільки за умови, якщо його спільниками стануть батьки. Без відповідної перебудови взаємин у сім’ї система організованих впливів може виявитися недостатньою. Педагоги і батьки мають свідомо звільнитися від ролі «розпорядника» дитини, оволодівати умінням надавати свободу вибору, рахуватись з її ціннісними орієнтаціями, довіряти внутрішнім життєвим силам. Треба пам’ятати, що запобігти емоційному дискомфорту дитини значно легше, ніж зняти його. Тому психолог разом з усім колективом дитячого садка має дбати про створення сприятливих умов для нормального емоційного розвитку дошкільнят. Слід систематично роз’яснювати батькам, що неузгодженість виховних впливів, неувага до малюка, надмірна вимогливість або вседозволеність, розумове перенавантаження, заміна телебаченням та комп’ютерними іграми повноцінного спілкування з батьками приводить до негативних наслідків.
У дитячому садку також треба створювати атмосферу доброзичливості, забезпечувати дітям спокійну, стабільну обстановку, створювати умови для повноцінної ігрової діяльності, розвитку ігрових умінь, розширення спілкування, одержання різноманітних вражень і позитивних емоцій.