Embedded Files
Вірш про Св. Трійцю
(Poem about the Holy Trinity)
Фотографії мого Едему
(Photos of my Eden)
Вірші про покаяння
(Poems of repentance)
Новела "Крила"
(The short story “Wings”)
Новела "Спогад"
(The short story “Memory”)
Міні-Вертеп
(Mini Nativity Scene)
ФОТОФОТОГРАФІЇ МОГО ЕДЕМУ (2011)
Обриси лиця Людини
Такої приязної,
Очікуваної,
Замінилися у спомини.
Відійшов.
Вибираю з альбому старі фотографії,
Які печуть мене
Свідомістю неминучості смерті.
На них я бачу також сад,
Заржавілу сітку,
Тиси,
Вишні і яблуню, посаджену руками мами,
два кипариси, жасмин і бузок,
і лілії, які ще тоді
не кровоточили багряністю,
але були ясні,
як очі дитини, що сміється.
ІІ
Ми тоді бігали по тім садку,
Наче це був найгарніший англійський сад з повісті.
Там також була гойдалка
І дерево пізнання, на яке вилазячи,
Ми любили проводити наші довжелезні дні,
Ще тоді, коли його гілки
Покриті були бруньками.
Ті пуп’янки, здається, довго розквітали.
Тоді я ще не вміла розпізнавати
Стрілок годинника, це були довжелезні дні...
Безмежна добрість огортала мене звідусіль,
Звідусіль.
ІІІ
Тепер, спішачи, зиркаю неспокійно на годинник.
Стрілочка жене, куди?
Впираю чоло об іржаву сітку.
Мій сад у дощі.
Не можу туди увійти, там чужі люди,
Не випадає.
До того ж, мушу спішити,
Не маю часу...
Мій сад у дощі,
А я по тамтому боці сітки.
Назовні.
Хвіртки нема. Це треба бути мешканцем дому,
Щоб туди увійти. Вдивляюсь благальним поглядом,
Шукаю, по стількох роках,
Тисів та маминої яблуні...
Немає.
Лишень єдиний кипарис,
Немов вогненний стовп возноситься до неба,
Немовби меч вогненний.
Не маю часу, мушу вже бігти...
ІV
Мій сад залитий болючим дощем.
На фотографії бачу себе, як танцюю,
З квітами на голові,
Смішну таку.
Це були щасливі дитячі роки.
Босі стопи безпечно бігали по м’якій зеленій травиці,
По приязній землі
І теплій.
Я не знала, що таке робота. Було лиш творення.
І були тоді у мене крила
(Хоч я тоді цього не знала).
V
Я думала, що це нічого такого...
І взагалі не сподівалася так раптового звороту.
Це був манюсінький рух,
Невинний,
Від Ти до я,
І дивна розкіш,
Якої існування я навіть не здогадувалась:
Бути незалежною,
Як бог.
Відтоді розкіш цю я впізнавала всюди:
Вона притягувала моє серце в обійми краси,
В обійми смаку і в обійми посідання.
Я думала – це щастя. Я ж була сама.
На спаленій землі,
І вже без крил, нага перед світом.
(Та я цього не знала)
Тоді ж ударила блискавиця в старий бук,
Що маячів немов скелет не краю саду.
Впав він і зламав тиси,
І спалив вогнем моє дитинство
VI
За багато років, сидячи в кущах і плачучи
(Це вже інша фотографія, ми тоді переїхали в квартиру на іншій вулиці)
Та палаючи від сорому, я побачила
Кров на моїх руках.
«Звідкіля ж бо це?», - я подумала, -« я ж нікому смерті не завдала?»
А не знала я, що голісіньку, завинуту у біле полотно,
Вже виносили мене під жалісне причитання плачок.
Стопи були відкриті.
7
А все ж треба було далі якось жити.
Чи це безодня піді мною, чи простори неба відкрились раптово?
Не знаю.
Треба жити далі, спішитися.
Динаміка гріха тільки-но почала набирати швидкості.
Так, це був гріх. Я зрозуміла.
8
Ох, як тепло стає на серці, коли бачу цю фотографію:
Старе кітчеве розп’яття лежить на столі,
Гіпсове, помальоване незграбно олійною фарбою.
Всі довкола сваряться так, якби Його тут не було.
Не звертаючи уваги на нікого підходжу, беру його,
Притулюю до серця цей хрест
(бо руки мої надалі у крові)
І цілую ті стопи пробиті,
Ті стопи:
Що вони мені нагадують?
Так, сад...ті стопи ходили по раю.
9
Там, де Його розіп’яли
був сад.
І гріб, і ця маленька загорнута у полотнище фігурка
З відслоненими стопами.
Хто це був? Я чи Він?
Кого умертвив мій гріх?
Визволи мене від вини крові,
Боже, Боже спасіння мого.
10
А Він дивився на мене проникливо
З висоти хреста –
Нічого не промовляв, тяжко дихав.
А поглядом водив, якби чогось очікував.
Що зроблю для Тебе?
11
Стою знову перед садом мого дитинства.
Це не той сад, вже не скучаю за ним.
Не можу дивитись на світло сонця,
Не можу слухати музики зірок,
Не можу без болю торкатись зелених листочків –
Нагадують мені мій гріх
Своєю непорочною простотою,
Своєю одвічною гармонією,
А я – який же ж я фальш серед вас -
Простіть мені.
Прости мені, Сонце,
Прости, Повітря,
Простіть мені, Дерева і Квіти,
Простіть, Ластівки й Синиці,
Прости мені, Всесвіте,
Бо я внесла печать страждання
До твого співу,
Бо прибила до дерева, що в саду,
Твого Створителя.
12
А що потім? А потім...
Погляд застигає у смерті.
Нікого не запитують, чи хоче, чи ні –
Так вже мусить бути. І плач мусить бути.
13
Тоді, коли я сиділа у кущах,
Несміливо піднесла погляд вгору,
Здавалося, що бачу відкрите небо,
Що бачу зорі серед дня
Як в телескопі.
І що дивляться на мене очі голубиці,
Якої крила покрилися золотою тінню.
Це було визнання
І розрішення.
Цілую твої стопи.
ГРАФІЇ МОГО ЕДЕМУ (2011)
Обриси лиця Людини
Такої приязної,
Очікуваної,
Замінилися у спомини.
Відійшов.
Вибираю з альбому старі фотографії,
Які печуть мене
Свідомістю неминучості смерті.
На них я бачу також сад,
Заржавілу сітку,
Тиси,
Вишні і яблуню, посаджену руками мами,
два кипариси, жасмин і бузок,
і лілії, які ще тоді
не кровоточили багряністю,
але були ясні,
як очі дитини, що сміється.
ІІ
Ми тоді бігали по тім садку,
Наче це був найгарніший англійський сад з повісті.
Там також була гойдалка
І дерево пізнання, на яке вилазячи,
Ми любили проводити наші довжелезні дні,
Ще тоді, коли його гілки
Покриті були бруньками.
Ті пуп’янки, здається, довго розквітали.
Тоді я ще не вміла розпізнавати
Стрілок годинника, це були довжелезні дні...
Безмежна добрість огортала мене звідусіль,
Звідусіль.
ІІІ
Тепер, спішачи, зиркаю неспокійно на годинник.
Стрілочка жене, куди?
Впираю чоло об іржаву сітку.
Мій сад у дощі.
Не можу туди увійти, там чужі люди,
Не випадає.
До того ж, мушу спішити,
Не маю часу...
Мій сад у дощі,
А я по тамтому боці сітки.
Назовні.
Хвіртки нема. Це треба бути мешканцем дому,
Щоб туди увійти. Вдивляюсь благальним поглядом,
Шукаю, по стількох роках,
Тисів та маминої яблуні...
Немає.
Лишень єдиний кипарис,
Немов вогненний стовп возноситься до неба,
Немовби меч вогненний.
Не маю часу, мушу вже бігти...
ІV
Мій сад залитий болючим дощем.
На фотографії бачу себе, як танцюю,
З квітами на голові,
Смішну таку.
Це були щасливі дитячі роки.
Босі стопи безпечно бігали по м’якій зеленій травиці,
По приязній землі
І теплій.
Я не знала, що таке робота. Було лиш творення.
І були тоді у мене крила
(Хоч я тоді цього не знала).
V
Я думала, що це нічого такого...
І взагалі не сподівалася так раптового звороту.
Це був манюсінький рух,
Невинний,
Від Ти до я,
І дивна розкіш,
Якої існування я навіть не здогадувалась:
Бути незалежною,
Як бог.
Відтоді розкіш цю я впізнавала всюди:
Вона притягувала моє серце в обійми краси,
В обійми смаку і в обійми посідання.
Я думала – це щастя. Я ж була сама.
На спаленій землі,
І вже без крил, нага перед світом.
(Та я цього не знала)
Тоді ж ударила блискавиця в старий бук,
Що маячів немов скелет не краю саду.
Впав він і зламав тиси,
І спалив вогнем моє дитинство
VI
За багато років, сидячи в кущах і плачучи
(Це вже інша фотографія, ми тоді переїхали в квартиру на іншій вулиці)
Та палаючи від сорому, я побачила
Кров на моїх руках.
«Звідкіля ж бо це?», - я подумала, -« я ж нікому смерті не завдала?»
А не знала я, що голісіньку, завинуту у біле полотно,
Вже виносили мене під жалісне причитання плачок.
Стопи були відкриті.
7
А все ж треба було далі якось жити.
Чи це безодня піді мною, чи простори неба відкрились раптово?
Не знаю.
Треба жити далі, спішитися.
Динаміка гріха тільки-но почала набирати швидкості.
Так, це був гріх. Я зрозуміла.
8
Ох, як тепло стає на серці, коли бачу цю фотографію:
Старе кітчеве розп’яття лежить на столі,
Гіпсове, помальоване незграбно олійною фарбою.
Всі довкола сваряться так, якби Його тут не було.
Не звертаючи уваги на нікого підходжу, беру його,
Притулюю до серця цей хрест
(бо руки мої надалі у крові)
І цілую ті стопи пробиті,
Ті стопи:
Що вони мені нагадують?
Так, сад...ті стопи ходили по раю.
9
Там, де Його розіп’яли
був сад.
І гріб, і ця маленька загорнута у полотнище фігурка
З відслоненими стопами.
Хто це був? Я чи Він?
Кого умертвив мій гріх?
Визволи мене від вини крові,
Боже, Боже спасіння мого.
10
А Він дивився на мене проникливо
З висоти хреста –
Нічого не промовляв, тяжко дихав.
А поглядом водив, якби чогось очікував.
Що зроблю для Тебе?
11
Стою знову перед садом мого дитинства.
Це не той сад, вже не скучаю за ним.
Не можу дивитись на світло сонця,
Не можу слухати музики зірок,
Не можу без болю торкатись зелених листочків –
Нагадують мені мій гріх
Своєю непорочною простотою,
Своєю одвічною гармонією,
А я – який же ж я фальш серед вас -
Простіть мені.
Прости мені, Сонце,
Прости, Повітря,
Простіть мені, Дерева і Квіти,
Простіть, Ластівки й Синиці,
Прости мені, Всесвіте,
Бо я внесла печать страждання
До твого співу,
Бо прибила до дерева, що в саду,
Твого Створителя.
12
А що потім? А потім...
Погляд застигає у смерті.
Нікого не запитують, чи хоче, чи ні –
Так вже мусить бути. І плач мусить бути.
13
Тоді, коли я сиділа у кущах,
Несміливо піднесла погляд вгору,
Здавалося, що бачу відкрите небо,
Що бачу зорі серед дня
Як в телескопі.
І що дивляться на мене очі голубиці,
Якої крила покрилися золотою тінню.
Це було визнання
І розрішення.
Цілую твої стопи.
Page updated
Google Sites
Report abuse