21 лютого 1921 року в селянській родині села Новосілки Макарівського району на Київщині народився великий майстер прозових полотен Володимир Кирилович Сиченко (літературне ім’я Володимир Малик). Разом із товаришами грався в “червоних” і “білих”, купався в річці Ірпінь, пас корів. Та найбільшою радістю було кіно, яке показували селянам щонеділі просто неба.

У 1928 році Володя пішов до школи. Він був відмінником навчання, зразковим піонером. У 2-му класі під впливом “Кобзаря” Т.Г. Шевченка почав складати невеликі вірші. Мріяв стати поетом,багато читав. Цікавився, як і всі хлопчики його віку, радіотехнікою. В 11 років сконструював детекторний приймач, завдяки якому слухав радіопередачі.

Дванадцятирічним підлітком довелося Володимиру пережити страшний голодомор 1932-1933рр. Хлопець був свідком страшних наслідків рейду навесні 1933 року, коли в селянських сім`ях вичерпалися останні запаси продуктів, а люди видавалися примарами.

Навчаючиь у шостому класі, написав оповідання про голод у Туреччині, бо своїм дитячим розумом збагнув, що говорити відкрито правду про рідну країну небезпечно. Учителька Анастасія Юріївна помістила те оповіданння в рукописний альманах, а через деякий час Володя прочитав його в сільбуді перед односельцями. Люди плакали, хвалили автора. За кілька тижнів батька викликали в сільраду. Прийшовши додому, він відшмагав сина ременем,” щоб знав, що писати і як писати”.

Закінчивши семирічку в селі Новосілки, Володимир вступив до Київського автотехнікуму, але восени 1936 року батько забрав сина додому, і хлопець продовжив навчання в 9-му класі Ясногорської школи, яку закінчив на “відмінно”в 1938 році.

Отримавши атестат із відзнакою, Володимир Сиченко вступив до Київського університету на філологічний факультет. Протягом навчання продовжував писати вірші, відвідував спочатку літературний гурток при університеті, а потім - студію А. Малишка при журналі „ Молодий більшовик".

Ешелони прибули в Ерфурт, а через декілька днів Володимир Сиченко разом з іншими українцями потрапляє до міста Гота. Згодом письменник згадував ці болючі часи.

«Життя у Готі було тяжке, найтяжче, мабуть, за увесь час мого перебування в Німеччині. Працювали з сьомої години ранку до вісімнадцятої. Дошкуляв голод. Те, що нам давали, не можна назвати їжею. Хліб – грамів по 250-300, солодкавий – з жомом, чорно-коричневий. Баланда – страшна: варене капустяне листя не мите, з гусеницями, блохами, кузьками різними. Господи! Як його їсти?!»

Нарешті незабутній день визволення - 12 квітня 1945 року. Свободу в'язням принесли союзники- американці. Нелегким був шлях на Батьківщину. Проліг він уже тепер через радянський “фільтраційний” табір №269, куди неминуче потрапляв кожен, хто побував у пеклі фашистського полону.

Володимиру пощастило: вийшов із "м’ясорубки" НКВС через півроку. У жовтні 1945 року, важкохворий, він нарешті переступив поріг батькової хати.

А потім подвійна радість: отримав можливість заочно навчатися на філологічному факультеті Київського університету та працювати вчителем у Ясногорській школі.

Нелегким було вчительське життя в перші повоєнні роки. Школи не мали підручників, художньої та методичної літератури. Крім того, люди, які побували в полоні, знаходилися під пильним наглядом НКВС. Не уникнув цього і Володимир Кирилович, саме тому в серпні 1947 року він був змушений звільнитися із школи й переїхати до Києва. Оскільки влаштуватися вчителем не зміг, шукав роботу на заводах, фабриках.

У 1948 році він знову повертається в Ясногородку, де знову працює вчителем, поступово набуваючи педагогічного досвіду. Володимира Кириловича любили діти, поважали односельці. Це його захищало відтиску політичних органів, адже на той час культ Сталіна досягнув „незносних потворних форм”. Репресії наростали. Володимир Сиченко не почувався захищеним, тому вірші, які писав, ховав "від людського ока і під стріхою, і під землею”. Хто знає, як склалося б життя письменника, коли б він улітку 1951 року не поїхав гостювати до свого брата в Лубни.

На берегах тихоплинної Сули, що на Полтавщині, знайшов Володимир Кирилович особисте щастя: тут зустрів він свою „вічна музу” й кохану дружину Галину. Улітку цього ж року вони побралися й через два роки з маленьким сином Олесем переїхали з Ясногородки до Лубен, де В.Сиченко став працювати вчителем російської мови та літератури в СШ №2.

Улітку 1954 року написав поему „Журавлі-журавлики”, але не віддав її до друку, бо остерігався, що знову потрапить під пильне око органв безпеки.

Галина Леонтіївна наполягла, щоб Володимир Кирилович надіслав поему до журналу “Барвінок”, а пізніше - до видавництва “Молодь” у 1957 році. Дружина стала для письменника “добрим ангелом”, невичерпним джерелом натхнення, надією й опорою, вірним другом і прискіпливим, зацікавленим читачем-редактором.

Володимир Сиченко не хотів, щоб про його літературну творчість довідалися земляки. Будуть кепкувати. І на обкладинці кольорової книжечки "Журавлі-журавлики" з'явилося ім'я Володимир Малик на честь коханої дружини(це її дівоче прізвище).

Під цим ім'ям одна за одною з'являються героїчні казки і повісті з історії українського народу.

Письменник знайомиться з архівами, історичною літературою, постійно виїздить у місця діяльності своїх героїв - на Поділля, в Карпати, вивчає фольклор. Усе це давало багато цікавого матеріалу. Заклопотаний щоденними шкільними турботами, вчитель допізна засиджувався за своїм письмовим столом, чаклуючи, мов той чарівник, над долею своїх персонажів, над поворотами сюжету. Лише з часом земляки дізналися, що скромний, старанний учитель Володимир Кирилович Сиченко і є той Володимир Малик, книжками якого зачитується молодь всієї України. Іншими очима подивилися на нього лубенці, адже ця людина воскрешає героїчне минуле України, виховує в юного покоління любов до рідного краю. Його твори виходять тисячними тиражами по всій Україні. Перекладені російською, англійською, польською, словацькою, болгарською та вірменською мовами.

Після прийому до Спілки письменників у 1982 році В.К. Малик залишає роботу в школі й повністю присвячує себе письменницькій діяльності.

Автор постійно веде щоденник, у якому з небезпекою для життя висловлює власні сміливі погляди на історію, сучасність, виховання. У щоденнику письменник висловлює суть і головне завдання своєї творчості: "Усі свої найлоговніші твори я написав із головною метою - виправити духовний хребет нашого народу".

Із тривогою зустрів письменник звістку про проголошення незалежності України, бо очікував сильного супротиву імперських сил. Він писав: "Невже тоді, коли я думав, що все вже загинуло, здійсниться предковічна мрія нашого безталанного народу? Невже мільйони жертв не марні? Скільки крові пролилося, скільки лицарів полягло за цю ідею!"