Перша згадка про село Малі Передримихи (пол. Przedrzymichy Male) датується XVII століттям, як королівські володіння, що управлялися королівськими державцями з Мервич. Урочища навколо села були вкриті лісами і використовувалися, як місця для королівських полювань. З кінця XVII століття вони із королівської власності стають власністю домініканського монастиря у Жовкві і частково володіннями графів Дідушицьких. Правитель графа Дідушицького Шидшелігрський, який жив у Мервичах, на початку XVIII століття почав оселяти на урочищі Грабів перших поселенців. Це були панщизняні хлопи ― переселенці з Мазурщини ( Дідушицькі мали там маєтки ), а також взяті в полон татари. Приблизно в цей час домініканський костел поселив кілька родин церковних хлопів.
Перший перепис населення в Малих Передримихах було зроблено в 1787 році при австрійському Імператорі Йосифі ( Йосифівська метрика ). В селі нараховувалося 30 сімей. Половину населення становили церковні і панські хлопи, які відбували панщину і несли оброки. Решту ― становили шляхтичі, звільнені від феодальної служби, але вони платили камеральний податок. Більшість кметів ― шляхтичів пересилилися з Великих Передримих, що й дало назву селу ― Малі Передримихи. Кмети належали до дрібної шляхти. Село в адміністративному відношенні належало до Туринки.
В першій половині XIX століття, після скасування панщини, графи Дідушицькі провели парцелярію своїх ґрунтів. Значну частину землі купили польські переселенці, завдяки чому швидко зросло польське населення, яке по кількості в селі на 1860-1876 роки зрівнювалося з українським.
Класове розташування селянства поселилось після скасування кріпосного права в 1848 році. В середовищі селян виділилися заможні, які мали від 25 до 30 моргів поля і лісів, 40 гектарами землі володів священник.
В 1880 році в Малих Передримихах було 42 господарства, 265 жителі; 118 римо-католиків, 120 греко-католиків, 18 ізраелітів, 9 інших віросповідань; 118 поляків, 120 русинів, 27 німців.
В роки першої світової війни багато жителів села було мобілізовано в австро-угорську армію. В полоні російської армії були Лозинський та Войтевич. Обидва були відправлені в Росію і повернулися в 1918 році.
На початку двадцятих років XX століття наш край попав під владу буржуазно-поміщицької Польщі. Становище жителів села погіршується. Починається переселення осадників (колоністів-поляків), які одержують кращі землі і засновують поміщицько фільваркові господарства. Особливо гострим було малоземелля. Половину жителів села мали один, півтора морга землі, одного коня, або вважалися безкінними. Такі селяни наймитували в куркулів, працювали на лісорубах домініканського костелу, у маєтку поміщика Міляра. Деякі йшли у Львів на заробітки.
Через малоземелля 25 родин села в 1925 році виїздило у Францію. У наступні роки еміграція в чужі краї стала постійною. Земля, через несталу агротехніку, не радувала врожаями селян, мов епідемії спалахували в селі переднівки. З кожного гектара у 20-30 – х роках селяни збирали по 11 центнерів пшениці і 9 центнерів жита. Злидні і голод в селянських хатах. У 30-х роках дуже сильним став процес пролетаризації селян. Почалася нова хвиля еміграції жителів села у далеку Канаду.
У 1932-1939 роках посилилась класова політика польського уряду. З осадників та куркулів-поляків ксьондз Фалат організовує організацію «Куркульніче».
Приблизно в 30-х роках серед селян села поширюються ідеї самостійності України, які пропагують члени ОУН.
ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ
3 вересня 1939 року наш край опинився під владою більшовиків. Почався процес колективізації сільського господарства і вивезення заможних родин в Сибір. Але планам більшовиків перешкодив напад Гітлера. Почався період німецької окупації. Деяких жителів села було відправлено на роботу в Німеччину.
Боротьбу з німецькими загарбниками проводить армія УПА. Могила і великий березовий хрест на сільському цвинтарі є свідченням того, що в рядах УПА були і малопередримихівці.
В радянсько – німецькій війні настав переломний час, фашисти відступають на захід. В липні 1944 року радянська армія вступила на терени Жовківщини. В її ряди було мобілізовано і наших односельчан, їх використовували, як гарматне м’ясо, посилаючи на передові рубежі атак. Армія УПА тепер веде боротьбу з більшовицькими військами.
Так, 21 березня 1945 року більшовики оточили в лісі, біля сіл Вершини, Малі Передримихи, Зіболки сотню куреня “Галайди” під командуванням командира “Перемоги”. В сотні було тоді 167 повстанців. З боку військ НКВД було 6 тис. бійців. Після цілоденного бою, в якому упало 40 повстанців та 17 було поранено, між ними і командир “Перемога”, повстанцям вдалося вирватися з оточення і вночі перейти в ліси за шосе Кам’янка – Бузька – Мости Великі. Більшовики втратили 40 вбитими і пораненими, між вбитими були два полковники, два майори і майор-лікар.
Так у 1942-43 роках на брамах садиб поляків з’явилась карточка із надписами, що спонукали поляків виселитись. Авторами карточок було УПА. Так в супереч бажань поляків із Малих Передримихів виїхало приблизно 40 польських сімей, залишили домівки і виїхали у Польщу.
Таким чином, кількість дворів і жителів села скоротилась на 45-50% дворів що залишилось по кількості наблизилось до теперішньої.
Але переселення у селі на цьому не зупинились. У 1945-1946 роках із даного села у Сибір було виселено 5 сімей, які мали відношення до УПА, і згодом повернулись до дому. На томість у село було переселено п’ять інших сімей. Дві з них пересилились під час вирівнювання кордону між СРСР і Польщею у 1945 році із села Старе Брусно і три сім’ї із Курників, де зараз Яворівський полігон.
У 1950 році на базі сіл Блищиводи і Малі Передримихи влада створює колгосп імені Л. Українки. Через два роки колгоспи з’єднали з господарством села Смерків і назвали іменем Леніна. У 1973 році Блищиводи і Малі Передримихи були приєднані до колгоспу Підлісного, село входило до першої рільничої бригади. За роки більшовицької влади в селі було побудовано лише один корівник та магазин в 1976 році.
Із розпаюванням майна ТзОВ ″Підлісне″ майнові частки отримали жителі Малих Передримихів, у процесі розпаювання землі Зіболківської сільської ради отримали і земельні частки у розмірі 2,5 гектара.
ДУХОВНЕ ЖИТТЯ МАЛИХ ПЕРЕДРИМИХ
Першою святинею в Малих Передримихах була каплиця в якій молилися, як католики (поляки) так і греко-католики (українці), але вона була за тісною для села.
Для села із розміром 95-98 садиб необхідною була більша святиня, так і безальтернативно вирішили будувати костьол. Його зводили більше п’яти років (1923-1928) за кошти поляків. Так домініканському костьолу судилось існувати не довго. Так у 1944 році, коли фронт проходив через Малі Передримихи радянська армія біля костьолу зробила засаду. Під час боїв святиня була зірвана, але залишилась неушкодженою дзвіниця. Зі свідчень старожила Тягло Гелени вони закопані біля дзвіниці. Лише одна дзвіниця, що стоїть на узбіччі села і є пам’яттю про ті буремні роки, що тут колись панували не українці, а наші сусіди — поляки. На жаль про це не згадано у книзі ″Жовківщина″ 5 розділ.
На прохання українців, щоби передати каплицю у розпорядження греко-католиків поляки поставились зневажливо і продали її в Туринку із якої була збудована стайня. До року часу стайня загорілась від блискавки, будівля згоріла, чоловік, що зняв хрест із каплиці дуже скоро помер, мабуть, втрутився в справи земні Всевишній. Бувало часто, що й католицькі священики зневажливо ставились до українців, що проявлялось у проповідях. Так українці для сповідування своєї релігії ходили у сусідні села: Великі Передримихи, Нагірці, Блищиводи. У 1991 році розпочалось будівництво нового храму, який було завершено і освячено у 1996 році і носить ім’я Святого Володимира.
Видатні постаті села
Іван Васильович Бучовський – колишній директор Малопередримихівської неповно-середньої школи, відомий педагогічній громадкості Жовківщини, передусім як досвідчений керівник, фаховий історик, людина що уже в 79-80 роках демонструвала свої національно – патріотичні погляди. На початку 90-х років із сім’єю поїхав на батьківщину дружини в Черкаську область. Відразу поринув у вир національно – демократичних процесів. З незмінною зброєю – фотоапаратом брав участь у демонстраціях кінця 80-х років в Черкасах, Києві.
Національно – демократичні сили Черкас доручили очолювати Івану Васильовичу історичну секцію міського товариства “Заповіт”. Дорожив довірою, старався виправдати досвід Жовківщини в активізацію націоналістичної ідеї в місцеве середовище. Роз’їжджав по селах, містечках Черкащини, виступав з лекціями на тему української державності, висловлював “білі” плями історії України, організозував круглі столи, зустрічі з інтелігенцією шкіл, технікумів.
Плідно співпрацював з обласною газетою “Черкаси”, публікував статті, історичні розповідки про минуле України, проголошував і обгрунтовував її право на державність, самостійність.
На жаль, немає сьогодні серед нас Івана Васильовича Бучовського – пам’ять патріота, галичанина, який спочив на Великій Україні.
За що люблять і пам’ятають Івана Васильовича колишні учні, колеги по роботі та жителі села Малі Передримихи. Як керівника то Івана Бучовського пам’ятають як доброго, чуйного і водночас вимогливого до підлеглих. Як вчитель то учні пам’ятають його як вмілого педагога, майстра своєї справи, який день у день до них доносив історію нашої батьківщини.
Але ми найбільше його цінуємо як історика – краєзнавця. Саме він узявся за перо і один з перших почав історію Малих Передримихів. Саме під його керівництвом Оксана Валько надрукувала статтю “Історію Малих Передримихів” у газеті “Зоря Комунізму”. Також Іван Бучовський почав формувати музей історії Малих Передримихів, але на той час на жаль не знайшлось йому спадкоємця. І саме він з археологічною експедицією проводив перші розкопки у даному селі.
Бернадський Войтик - уродженець села Малі Передримихи, католицький священник, служитель при дворі Папи Римського.
Народився церковнослужитель в Малих Передримихах у 1911 році. Мама була Українкою, а батько Поляк. Бернадський Войтик закінчив місцеву двокласну школу і подався у світи для здобування освіти. За переказами його двоюрідної сестри Лясковської Ольги найімовірніше він здобув духовну освіту і став монашим священником. Висвячення проходило у місцевому костьолі в 1938 році і одержав нове і’мя – Фелікс.
Під час війни Фелікс залишив Україну і в 1946 році сповістив родину в Малих Передримихах що хараз знаходиться в Римі. Також у листі сповістив що зараз він є “каплан”. Близькість до Папи Римського свідчить фотографія Фелікса із Іваном Павлом ІІ. На початку 90-х років ХХ ст. Фелікс полишає Рим і переїжджає на постійне місце проживання у Краків.