Історичні   відомості

Церква Покрови

 Монументальна дерев’яна архітектура лівобережної України

Покровська церква, збудована в 1791 р.

За типом пам’ятка була (спочатку до перебудови) триверха, тризрубна. План її складався з двох шестигранників (чотиригранників із зрізаними зовнішнімими кутами) – вівтаря і бабинця та восьмигранника (чотирикутника зі зрізаними кутами, трохи витягнутого по осі південь – північ) центральної дільниці. Збудована церква з дубових пластин. Техніка обробки деревини особливою дбайливістю і досконалістю не відзначається. Довжина цілої будівлі 17, ширина 6 м, а внутрішня висота центральної дільниці тільки 11 м. На більшу церкву громада певно не спромоглася. При невеликих поземних розмірах церква мала розвинутий верх тільки над центральною дільницею. Над бабинцем і вівтарем всередині поставлено було лише заломи.

В 1858 р. бабинець сполучили з дзвіницею, вирізавши в західній грані просвіт у 3 ж ширини. Одночасно було знято верх бабинця, а замість нього наслали плоску стелю. Тоді ж зашили вікно в західній грані бабинця. В 1870 р. церква «приведена в настоящий вид», тобто до південної й північної граней центральної дільниці прибудовано два рукави, схожі за розмірами плану і зовнішнім виглядом до вівтаря, але верхи їх фальшиві, бо в рукавах, як і у бабинці, на зруби стін наслано плоскі стелі; в південній і північній гранях зрубу стін центральної дільниці вирізано проходи до рукавів. Тоді ж прибудували паламарню, а одночасно довелося зашити вікно в південній грані зрубу стін вівтаря, бо його закрив дах паламарні. Без сумніву, церква була вкрита спочатку деревом (драницями або шалівками), про що свідчать форми сучасних дахів. Форми вівтаря й центральної дільниці зовні в основному зберегли первісний вигляд.

Зруби стін усіх дільниць однієї висоти. У зрубів вівтаря й бабинця ширина переважає висоту. Ще менше претензій на стрункість виявляє зруб стін центральної дільниці. Тому корпус зрубів стін справляє враження присадкуватого (копичка). Для зменшення присадкуватості майстер помітно нахиляє всередину будівлі грані зрубів, стін, восьмерика, ліхтаря.

Стрімкість дахів над заломами також посилює стрункість будівлі. Проте вона не може позбутись виразних рис камерності. Обмежений матеріальними ресурсами, будівник створює скромну, але художньо виразну споруду, з простими, навіть дещо суворими формами. Єдине, в чому майстер себе не обмежує, – це різьблені окраси. Соковитий різьблений карниз оперізує зовні вгорі зруби стін усіх дільниць. Таке саме різьблення, трохи спрощене, оздоблює карниз восьмерика. Цей мотив різьблення майстер переносить і на ригелі зрубу стін центральної дільниці всередині будівлі, замінивши сухарики фестонами. Витончене різьблення вкриває ригелі восьмерика. Значно простіше різьблення ригелів вівтаря й бабинця. Навіть лутки вікна майстер вкриває скромною, але виразно різьбленою лиштовкою.

Від бабинця уцілів план і зруб стін, включаючи ригелі, зарубані зверху зрубу стін: два при вузьких гранях і два при східних кутах. Пазухи за цими останніми ригелями зашито плоскими дощатими трикутничками. Верху в бабинці тепер немає. Зовні він перекритий низьким двосхилим дахом, а всередині – плоскою стелею.

Вівтар всередині справляє враження камерного. Внутрішній об’єм зрубу стін, його висота співвідносні з площею плану. Верх зрубу стін зміцнено чотирма ригелями, як і у бабинці. Пазухи за західними ригелями зашито плоскими трикутниками. Самі ригелі оформлено неоднаково: у південних лицьовий бік профільований, у північних, крім профілювання, низ оздоблено ще вирубаними фестонами. Грані залому мають різні кути нахилу; західна грань заломлена під кутом 45°, східна має посередині перелом, нижня половина заломлена під кутом 63, а верхня – 50°. Завдяки цьому залом набув банястого вигляду і плафон, який перекриває залом, різко відсунуто від центра на схід. Чотири широкі грані залому (по сторонах світу) різко звужуються догори, а посередині трохи розширюються, ніби провисають всередину; вузькі грані, навпаки, скорочуються вверх дуже мало, а посередині незначно звужуються і трохи вигинаються назовні. Така форма граней надає верхові динамічної виразності. З центром вівтар сполучає невисокий просвіт; над ним прорізано маленький другий просвіт – голосничок у вигляді рівноплечого хреста. В інтер’єрі лицьовий бік луток східного вікна оздоблений лиштовкою, помережаною насіченими рубчиками; більші за розміром рубчики оточують боки і низ внутрішнього борта луток, а дрібніші – лише нижній зовнішній край лутки (подібного оформлення віконних луток ніде більше нам зустрічати не доводилося). В цьому виявився нахил народних майстрів до оздоблювання всіх головних частин будівлі.

Зруб стін центральної дільниці всередині явно нижчий за ширину плану її. Півдрнна й північна грані зрубу стін зв’язані вгорі з східною і західною чотирма різьбленими ригелями – чудовими зразками народної творчості.

Зруб стін переходить у короткий, але стрімкий (60-67°) перший залом з пружними гранями. Так само енергійно залом переходить у просторий восьмерик. Грані восьмерика виявляють значний нахил всередину (95-82°). Вгорі при коротких гранях восьмерика врубано чотири ригелі з різьбленням. У восьмерику двоє вікон: на південь і на північ; в східній і західній гранях вікон немає.

Другий залом енергійно і різко звужує внутрішній простір дільниці. Кути залому граней помітно різняться (56-47°). Тому світловий ліхтар з двома маленькими віконечками на схід і на захід, що завершує центральну дільницю, різко зміщено з головної поперечної осі дільниці на схід, В південну й північну грані ліхтаря на рівні вікон врубано сволок, а в нього задовбано стрижень надглавного хреста.

Різними засобами майстер домігся того, що верх центральної дільниці в інтер’єрі (ілюзорно) виглядає високим (незважаючи на 11-метрову висоту) і просторим; головну роль в цьому відіграє форма, розміри і пропорції восьмерика.

Вікон в церкві мало, але темною її назвати не можна.

Вихідний розмір в побудові плану – ширина центральної дільниці [співвідношення всіх розмірів не визначаються великою точністю; особливо помітно деформовано при розбивці в натурі план будівлі]. Довжина її – апофема трикутника з стороною, що дорівнює ширині центра. Західна грань центра становить 3/4 ширини дільниці, східна – довша від західної на товщину бруса; південна і північна грані дорівнюють 1/2 діагоналі чотирикутника, що становить східну половину плану центральної дільниці. Половина діагоналі цього ж чотирикутника дає довжину і ширину вівтаря. Східна грань вівтаря і західна бабинця дорівнюють 1/2 східної грані центра. Південна грань вівтаря становить 1/2 ширини плану центра. Ширина бабинця – дорівнює ширині вівтаря, а довжина бабинця – діагоналі чотиригранника, що становить південну половину вівтаря. Ціла довжина будівлі дорівнює подвоєній ширині центра [довжина плану центра: довжина плану бабинця = довжина плану бабинця: довжина плану вівтаря].

Висота зрубів стін усіх дільниць дорівнює довжині плану бабинця.

Кути нахилу граней і висота першого залому залежали від настанови: надати його основі – восьмерику таких розмірів: довжина мала дорівнювати довжині плану бабинця, ширина – довжині західної грані плану центра. Висота восьмерика становить 1/2 висоти зрубу стін. Зруб восьмерика має значний нахил граней всередину. Восьмерик, як і поземний план, видовжено по осі південь – північ [ширина восьмерика – апофема трикутника з стороною, що дорівнює довжині восьмерика].

Висота ліхтаря і другого залому разом становлять 1/2 ширини плану центра. Висота восьмерика, другого залому і ліхтаря разом дорівнює висоті зрубу стін і першого залому (разом), або довжині плану центра. Висота центрального верху дорівнює ширині плану дільниці. Внутрішня висота центральної дільниці дорівнює подвоєній довжині плану дільниці. Висота верху вівтаря (зараз) дорівнює 1/2 довжини плану дільниці. Внутрішня висота вівтаря дорівнює ширині плану центра.

Висота просвіту в зрубі стін центра (до бабинця і до вівтаря) становить 1/2 довжини зруб устін на висоті завершення просвіту. На такій же висоті закладено вікна в бабинці і вівтарі. Низ вікна у восьмерику закладено над верхнім вінцем зрубу стін на висоті, що дорівнює 1/2 довжини південної грані плану центра, або на висоті, що дорівнює ширині плану центра над рівнем підлоги. Вікно в ліхтарі прорізано на висоті, що дорівнює сумі повної довжини плану центра і бабинця (і на половині висоти ліхтаря).

[Таранушенко С.А. Монументальна дерев’яна архітектура лівобережної України. – К.: 1976 р., с. 288 – 292]

Про батька Махна

(Матеріал від військового історика Олега Корнієнка в дещо скороченому викладі. Взято з інтернету).

   Вранці 27 червня 1921 р., вийшовши із Лебединщини, махновці до середини дня форсували р. Псел на ділянці розташування  червоно-армійського стрілецького полку.
  На той час, отримавши про це повідомлення потяг Роберта Ейдемана, який здійснював загальну координацію каральним заходом червоних, підійшов до ст. Гадяч,  Ейдеман,  з польовим штабом, перебуваючи у Роменській повітовій дільниці, з'ясував: річка Сула з півдня прикрита, як він і вимагав раніше однимим із батальйонів, а інший  вже сидів на підводах у с. Коровинцях. Винищувальний загін Київського ВО з 8 години ранку вирушив з Ромен туди ж.

    До вечора махновські частини просунулися до с. Чернишівка, де і заночували. Один із полків  переслідував їх з півдня. Телефоном червоне керівництво визначило завдання  полку, котрий перебував у Коровинцях: висунутися на 2 версти на захід від Недригайлова, стати там у засідку і на випадок підходу "банди" бити її, попередньо впустивши в село.
  Одночасно з цим розпорядженням два легкових автомобілі польового штабу виїхали з частинами до Коровинців. На західній околиці села розташувався т.зв. Винищувальний загін Червоного козацтва на чолі з П. Григор'євим, який тут же отримав наказ рушити після короткого відпочинку на з'єднання з цим полком і посилився присланим штабом 1 легковим панцерником . Польовий штаб, як центральний пункт зв'язку, лишався у Коровинцях. Підходи до села прикривала одна рота стрільців Винищувального загону.

  До 15.30 28 червня 1921 р. повстанці зайняли декілька сіл на Липоводолинщині, але потрапили в червону пастку. Першим удар махновцям завдав загін Червоного козацтва під командуванням П. Григор'єва - основна сила карального з'єднання у цьому районі. Міліціонери з даху млина в с. Сакуниха повідомили про кавалерійський бій у Кимличках.
  ( На світлинах, Нестор Махно  ( 1888-1934 р.р.). Помер у Парижі та Петро Григор'єв ( 1892-1937 р.р. ) - був розстріляний як ворог народу.)
  Втративши у бойовому зіткненні 56 бійців, 3 кулемети і частину обозу, повстанці повернули на північний схід. Від прориву на захід її утримували виставлені заслонами Харківської губернської дільниці і загін ""червонців" Григор'єва. Промайнувши з боями сходом сучасних Недригайлівського і півднем Білопільського районів, надвечір 29 червня 1921 р. махновці стали на ночівлі у с. Товста (Білопільщина), а на світанку рушили на захід до с. Деркачівки.

  На ранок 30 червня, переслідувані червоними, махновці продовжили рух у західному напрямку, пройшовши с. Деркачівку, допоки нарешті не досягли с. Хоружівки . Повстанська армія зайшла у начебто спокійне село, але піддалися комбінованої атаці противника, котрі перебували у засідці. Це змусило повстанців спішно шукати укриття в розташованих західніше Хоружівки селах Беседівка і Гринівка, вулиці яких вони намагалися перегородити барикадами. Однак з кожною хвилиною становище махновців ставало все більш і більш критичним: до місця бою підійшли "червонці" Григор'єва, підтягувалися авточастини та піхота. Було вирішено, залишивши в селах невеликий загін, скувати вуличним боєм  полки червоних і, розділивши основні сили на 2 групи, прориватися у різних напрямках.

   "Південна" група махновців з успіхом вибила з с. Малі Будки червоних. Перший батальйон  радянського полку не встиг вчасно підійти, а загін на вантажівках через боягузтво комскладу, невдовзі розстріляного за вироком ревтрибуналу, розбігся без бою. В Малих Будках махновці захопили й спалили посланий для зв'язку з частинами автомобіль штабу. Каральні піхотні частини, що саме наспіли, не дали заволодіти рештою покинутого майна, але й утримати групу махновців від прориву на південний берег річки Сули через с. Коровинці вже не змогли.
    "Північна" ж група повстанців на чолі з Н.І. Махном, відійшла з с. Гринівки  на с. Біжівку , де була перехоплена "червонцями" Григор'єва і після відчайдушної шабельної січі, зазнавши важких втрат, розділилалася для прориву на дрібні групки. Відійшовши на Терни, вона взяла курс на південь-південний схід.

      Протягом більш ніж 2-х діб, аж до світанку 2-го липня махновці рухалися на південь розрізненими групами, по всій ширині Роменського і Гадяцького повітів. Махно, пройшовши вночі з 1-го на 2-е липня, відновив зв'язок між своїми розрізненими групами, рухався хоча із розтягнутими на 10 верст ешелонами, але вже в одному напрямку.

    До  вечора 2 липня 1921 р. повстанці після невеликої сутички з противником, переправились  через р. Ворскла, після чого пройшли на Котельву, де і заночували. 

     3 липня 1921 р. махновців нагнав кавалерійський полк червоних. Після невеликої сутички з противником, що закінчилася нічим, махновці трохи відпочили, а до ночі на 4 липня рушили в південному напрямку де потрапили під обстріл бронепотягу № 114. Кинувши переслідувачам у якості приманки обоз, до ранку 4 липня вони благополучно перетнули залізницю Полтава-Харків маючи на меті пробитися в рідні місця, на Катеринославщину.