Портфоліо

Мій портрет у променях сонця

У світі так багато прекрасного і найбільше чудо - це народження дитини. Вона зявляється у проміннях сонця і з посмішкою на обличчі, якої б години дня чи ночі це не сталося. Своїм гучним криком сповіщає всіх: я народилася! Як зберегти цей момент у памяті? Я беру до рук олівця, кидаю кілька штрихів: кружечок, ще кружечок, носик, ротик... справжнє сонечко. Але відволікаюсь у якійсь справі, і на папері так і лишається кумедний чоловічок, як і всі діти схожий і на дівчинку і на хлопчика одночасно.

Час біжить. Та, кого хотіла намалювати, росте. У неї вже свої захоплення і переконання. Вона збирається до школи і до того першого малюнка тепер можна додати великий бант, схожий на метелика.

Дівчинка вчиться гарно. Вона розумниця у мами й тата. На десять наступних років її добрими порадниками стануть книги, а ще вона завжди буде доброю, щедрою, людяною, готовою допомогти.

Після прощання зі школою - навчання у Черкаському виші. Фізико-математичний факультет. І вже частіше думаєш числами: додаєш, віднімаєш, множиш, ділиш, доводиш, виводиш. Проте намагаєшся за цим усім не забути про красу природи, любиш подорожувати, влітку відпочиваєш на морі, читаєш художню літературу, відвідуєш музеї, театри, концерти. Що ж домалювати тепер до того кумедного обличчя? Захоплень так багато, що важко визначити найприємніше, найцікавіше.

А життя обертається навколо тебе із небаченою швидкістю. І вже знову рідна школа приймає тебе у свої стіни. Починається праця, цікава і напружена, непередбачувана, наполеглива. А навчаєш ти різних, більших і менших, здібних, працьовитих і не дуже, різних за характером, нахилами, інтересами. Як їх усіх тепер намалювати? І згадується отой кумедний чоловічок. Він може прийти на допомогу, варто лише виділити у кожної дитини щось особливе. І ти починаєш вивчати, живеш зі своїми вихованцями одним життя, стаєш їх хорошим другом. Ти навчаєш їх математики – вони вчать тебе.

Життя іде… Клас змінює клас, одні закінчують школу, інші тільки переступають її поріг, але для того, щоб потім теж полетіти у доросле життя. Як же я їх усіх запамятаю? І раптом із серйозної машини до мене посміхається знайоме кумедне обличчя. Смішного смайлика прислав хтось із вихованців. Та це ж те саме обличчя, яке я малювала ще в дитинстві!

Виявляється часу ніколи не вистачає, та я й не художник, я навчаю дітей математики - науки точної, і хочу, щоб це допомогло їм бачити світ, осяяний промінням сонця!