Переважними в Петра Ребра є теми любові до рідного краю, праці, війни та її відголосків, історичного минулого, сьогоднішнього і майбутнього у багатстві їх проявів. Пошуки народної душі допомогли відточити йому свою власну художню манеру, творчу індивідуальність. Про що б не писав Петро Ребро, завжди зримо чи в підтексті присутній запорізький край: чи то його славне історичне минуле, чи наше тривожне сьогодення, чи навіть майбутнє, яке він хоче бачити світлим для свого народу. За творами Ребра можна укласти історію запорозького краю, адже його творчий доробок починає свій відлік ще з 1950-х років. А, відповідно, на ньому знайшли свій відбиток як позитивні, так і негативні процеси розвитку українського суспільства у другій половині XX ст.

Петро Ребро – художній літописець нашого часу. Уява у його творах це осмислення буття. Крізь призму душі героїв, він розглядає складові проблем: добро і зло, життя і смерть, пам'ять і сенс буття, честь і слава, щастя і свобода, обов'язок і сумління.

Як митець, Петро Павлович жив труднощами і проблемами нашого сучасника, бо надихався його звершеннями і турботами, бо творив із синівською думою про сучасне і майбутнє. У своїй творчості він прокладав містки між славним минулим, тривожним сьогоденням і майбуттям. Він намагався повернути свого читача обличчям до історії, культури, мови, традицій рідного народу, закликає вберегти себе від духовного зубожіння.

В творчому доробку Петра Ребра є зразки гуморесок, байок, фейлетонів, анекдотів, жартів, пародій, епітафій, епіграм і навіть сатиричні поеми. Митець самобутньо реалізується у художньому оновленні сміху, опановуючи широке коло злободенних тем і проблем, насичуючи твори зображальною мальовничістю, художнім лаконізмом, іронічною парадоксальністю, пригодницькими колізіями, а його доробок, особливо «Козацькі жарти», можна вважати своєрідною спробою реалізації авторської концепції гумору і сатири.

У «Козацьких жартах» Петра Ребра в Україні озивається вся історія нашого веселого національного молодецтва ледь не з правічних часів, а що вже з козацької доби, то достеменно. Бо той народ, який здатен добродушно чи й дошкульно сміятися із себе самого, очиститься від будь-якої скверни, одужає від будь-якого занепаду, спроможний гідно змагатися з будь-яким супротивником — як власних теренах, так і на редутах глобалізму.

Сам Петро Павлович так пояснював своє звернення до осягнення феномену козацького гумору: «У мене таке враження, що я народився для того, щоб написати ці жарти. Бо про козацький гумор говорено й писано чималенько, а зразків самого гумору зафіксовано — як кіт наплакав. Та й не дивно: гумор на Січі був звичайнісіньким явищем. Як вода чи повітря. Тим часом дивовижна схильність запорожців до сміху (навіть перед обличчям смерті, навіть на палі!) — явище небувале в історії людства".