Як поговорити зі своєю внутрішньою дитиною...

(хлопчикам теж можна, просто треба замінити дівчинку на хлопчика)

Уяви себе маленькою… Отією маленькою беззахисною і безтурботною дівчинкою, що біжить по зеленому шовку трави босими ногами і радісно регочеться. Уявила?

Це може бути та дівчинка на фотографії. Дівчинка на твоєму улюбленому фото, котре тобі так подобається. Або ж дівчинка на фото, яке тобі чомусь не подобається, де тобі хочеться її захистити.

Ось саме цю дівчинку уяви!

Вона біжить по полю назустріч тобі. Ти береш її на руки, береш так, ніби це найжаданіше твоє дитя.

Вона пригортається до тебе. Ти відчуваєш ніжність дитячої шкіри, тендітність маленького тіла у твоїх обіймах і безмежну довіру до тебе.

І ти обіймаєш цю найближчу тобі дитину. Ніжно обіймаєш. Гладиш її по голівці, цілуєш розпашілі щічки – даєш їй саме ту ласку, котрої їй так не вистачало в дитинстві.

А потім починаєш говорити. Ти говориш їй найважливіші в світі слова. Ті слова, котрі вона так хотіла почути від татка і від мамки, від бабусі і дідуся, від брата і сестри, від друзів, від коханого. Ти говориш тій дівчинці всі ті слова, котрі вона хотіла почути дитинкою. І котрі вона хоче почути зараз. Ти говориш їй, яка вона смілива, що народилася. Яка вона сильна, що навчилася ходити. Яка вона розумна, що навчилася говорити. Іще. Іще. Іще. Ти розказуєш їй про неї все-все-все, розказуєш так, ніби вона про себе нічого не знає. Розказуєш, за що її любиш. Розказуєш і хвалиш за кожне її досягнення. Розказуєш і хвалиш за те, як стійко вона пережила свої промахи. Розказуєш і хвалиш. Розказуєш і хвалиш. І обіймаєш. І цілуєш.

Це найкраща мить в житті цієї дівчинки. Ніхто і ніколи не був з нею таким лагідним. Ніхто і ніколи не хвалив її так. Ніхто і ніколи її так не розумів. Ніхто і ніколи її так не підтримував.

Бо ніхто не вмів: батьки не вміли, дідусі з бабусями теж не вміли, родичі, друзі, кохані… ніхто не вміє бути з цією дівчинкою такою лагідною, як ти. Ніхто не знає краще тебе, що їй потрібно. Ти – найкраще, що в неї є. Вона – найкраще, що є у тебе. Ви нарешті знайшли одна одну. Ви так потрібні були одна одній, але знайшлися лише тепер.

І тепер ти – її найкращий захист. Кращий, ніж татко й мама, кращий ніж друзі й кохані. Бо ти найкраще знаєш, що їй потрібно. І тепер вона – твоя найрадісніша радість. Бо вона найкраще знає, як зробити радісною тебе. Тепер ви є одна у одної.

Розкажи їй все! Розкажи їй всю свою любов на котру здатна! Розкажи, скільки любові ти хочеш подарувати їй ще, коли навчишся любити її ще сильніше. Розказуй так довго, як тобі це потрібно. Я зачекаю.

А потім уяви, що ця дівчинка зменшується в розмірі. Ось вона вже такого розміру, як фото. Поміщається на твоїй долоні.

Уяви, що ось цю маленьку дівчинку ти впускаєш туди, де б’ється твоє серце, в район сонячного сплетіння. Тепер вона житиме там. Під твоїм захистом. Купатиметься у твоїй любові. З тобою вона нічого не боятиметься. З тобою – вона щаслива. А ти щаслива, що можеш захистити її. Що можеш любити її так, як їй це потрібно. Любити її так, як це потрібно тобі.

Любити!!!

А тепер… Хочеш – біжи полем по зеленій траві. Хочеш – сядь у зручне крісло з горнятком чаю чи кави. Ви тепер єдине ціле, як і мало бути. Ти і твоє внутрішнє дитя нарешті разом. І далі у вас тільки любов.

Багато любові!

Ціле життя!

У нас є «чудова» звичка не проживати свої емоції, а відганяти їх.

А куди вони відганяються? Правильно. Нікуди. Вони заганяються у підсвідомість. А тоді зрозуміти не можемо, чому так неадекватно зреагували вчора на, здавалося б, просту фразу

А тому що все, що було досі, загнане в підсвідомість, ця одна фраза збурила.

І підняла

Ось вам і феєрверк

А ви як хотіли?

І це ще добре що так. А могла ж  емоція засісти десь глибоко, накопичитися і потягнути психосоматику. У Луїзи Хей про це ціла книга.

І що робити?

Все просто:

Якщо вас, наприклад, розізлили, ви сідаєте у куточку (чи по центру, як вам зручно) і проживаєте свою злість. 10-20-40-60-120 хвилин. Спочатку довго, мо годину-дві. Потім проживання відбуватиметься швидше. Якщо ви дозволите собі злитися на повну, це не буде аж занадто довго. (Бо у нашого організму купа систем захисту від перегріву)

Можливо, це буде якась задавнена злість і вам доведеться повертатися до стану її «переживання» кілька разів. Можливи її раз або двічі доведеться буквально виписати на папері.  Але навіть дуже давню злість за день-два, якщо ви чесно дозволите собі цю злість пережити, ви відпрацюєте. І звільнитеся від неї.

Вона вас не буде непокоїти.

Вона не заховається в підсвідомість, щоб неочікувано вискочити в незручну мить.

Але… прожита злість зробить вас небезпечнішою\им і рішучішою\им у відповідальний момент.

Ви, як в кіні, спокійно і холоднокровно поставите суперника на місце, коли прийде час. Без лишніх нервів.

Хоча… Думаю, вам навіть не доведеться.

Бо

Ваш візаві відчує, що вже не ваша злість керує вами, а ви керуєте нею. Що можете витягнути її як гостру зброю в потрібний момент і вправно нанести удар.

Тому він буде з вами більш стриманим і не злитиме.

Чудеса? Угу.

Іноді це так дивно і так просто, аж не віриться)))

Ну іноді це не так спрацьовує.

Бо поки ви відпрацьовували свою злість, поки її проживали, ви так втомилися від цієї людини, що вам тепер на неї пофіг. А коли вам пофіг вами не цікаво гратися. Бо ви не віддасте емоційний ресурс тому, до кого байдужі. Теж, як на мене, непоганий результат.

Так само проживаються і інші емоції: відраза, зневага, страх, сором, вина....

Що скажете?

Чи може у вас є кращий рецепт?
Бо ж те, що для вас краще, знаєте лише ви.
Угу)

Я дуже добре розумію, як важко приймати зміни в інших.

Як важко пробачати.

Сама лише вчуся.

Якщо дитина перестала робити шкоду, ми її критикуємо далі?

Якщо дитина вже сама чистить зуби, ми її критикуємо далі?

А якщо людина перейшла на світлу сторону, ми її критикуємо далі?

Чим один процес зростання відрізняється від іншого?

Чи комфортно нам самим у світі, де помилки не пробачаються?

Де критикуються і знецінюються всі, бо ніхто не ідеал?

Нам саме такий світ здається затишним?

Я розумію, що ми всі травмовані і наша критика всіх і вся - це захисна реакція. Іноді ми у такий спосіб виносимо внутрішню війну зовні, на когось, хто більш-менш підвернувся під руку.

Ну бо нам реально боляче і страшно.

І все ж.

pocія вoрoг. Ті, хто це визнають - нам не вороги. Частіше навіть друзі. Нам доведеться навчитися жити в цій реальності.

Ми українці. Ми зможемо. 

Буває, що людина знає істину. Що їй відкрита правда життя.

Круто.

Правда ж?

Особливо, якщо при цьому людина не вивищується над іншими, вважаючи їхні істини і їхні правди другосортними.

А розуміє, що у інших таке ж право мати істину. Бо вони так само створені за образом і подобою.

І що впевненість, що все має рухатися навколо тебе, що ти центр Всесвіту - це банально егоцентризм.

Коли в мені вмикається фанатик (а він у всіх вмикається автоматично, бо мозку так простіше - він в цьому випадку використовує автоматичні реакції - економить енергію. І думати не потрібно)

Тож коли в мені вмикається фанатик, я, як Мюнхгаузен, беру себе за косу, виношу подалі від болота і ставлю собі питання:

В чому моя вигода?

Чим мене лякає протилежна точка зору?

Що я втрачаю, якщо буде не по-моєму?

Це особисте?

Який досвід мене тригерить?

Яка образа в мені говорить?

На кого ця образа?

Яка несправедливість мені не дає побачити картину в цілому?

Ця образа і ця несправедливість має відношення до цих людей?

Вони знають про це?

Вони можуть це змінити?

Що їм заважає це змінити?

Що мені заважає це змінити?

Хто я?

Де я?

Як це вплинуло на мене?

Як це змінило моє життя?

Як я можу це змінити?

Як можуть це змінити інші?

У кого попросити про допомогу?

Як прийняти те, що я не можу змінити?

Який досвід я отримаю з цієї ситуації?

Як вона зробить мене кращою?

...

І далі, і далі.

Аж поки не виникне розуміння, чому я так роблю, чому інші так роблять. І як мені з усім цим жити.

Це вже звичка: виходити з кризи з чимось цінним - досвідом, умінням, розумінням.

Ця звичка добряче зменшила мій страх життя. Не те, щоб геть нівелювала (ще скажете, що я хвастаюсь)))

Це неможливо. Бо у нас у кожного своя стратегія виживання, а страх має захисну функцію.

Але жити не очікуючи, що все буде ідеально, а знаючи, що все якось буде, в рази легше.

Ну бо ще ж ніколи ге було, щоб якось не було, погодьтеся?

А людина дуже живуче створіння. На наше щастя.

Звичайно, можна всього цього не робити. Сидіти в болоті. Тут тепло і сиро. І квакати на всіх. А чьо вони?

Але...

Тут крила перетворюються на перетинки.

Я не хо) 

Заземлятися

Придумувати рутини, котрі хоч на мить вимкнуть війну в твоїй голові.

Бо треба жити.

Попри їх знецінення твого права на існування.

Ти маєш жити.

Інакше за що Вони гинуть?

Ні, коли ти чомусь радієш, це не означає, що ти радієш, що іде війна. 

Ти радієш всупереч цьому. Уяви, яка в тобі сила?

Або коли ти тішишся чомусь - ти тішишся не тому, що гинуть люди - ти тішишся всупереч цьому. Уяви, скільки для цього потрібно мужності?

Стан жертви солодкий. Тому в ньому можна застрягнути навічно. Але жертви не стають переможцями. 

Коли в житті немає життя - це означає лиш одне - смерть перемогла.

Знаєш, як життя перемагає смерть?

Знаєш як допомогти йому?

Додай життя в життя. 

Бо завтра...

Завтра хитке і непевне. 

У нас з тобою є лише сьогодні.

Тому ти маєш поцупити крихту життя у війни. І прожити хоча б мить зі смаком...для того, щоб не забувати: навіщо це все.

Чомусь коли беру халахуп, починаю його крутити проти часової стрілки.

Колись навіть вирішила, що розучилася його крутити, хоч в дитинстві могла не збитися кількасот разів. 

Було дивно. І неприємно. 

Бо ж тіло ніби має пам'ятати, а тут практично повне фіаско.

А потім якось крутнула коло по часовій. І, о диво, виявилося, що тіло пам'ятає. І я таки можу в цю сторону крутити кількасот разів,  але не буду, щоб завтра не мати кріпатури. 

Але ж вмію.

І то легко.

То хто і коли збив мене з пантелику і привчив крутити в іншу сторону, в ту сторону, в котру я не вмію?

А мо я сама так вирішила? Але ж чому? По часовій логічно. А рука сама крутить проти.

Мораль?

Та ну, яка мораль? Про те, що ми іноді живемо в ілюзіях і не бачимо, як нам краще?

Чи про те, що добре жити усвідомлено і експериментувати з варіантами, щоб не пропустити найзручніший?

Чи про те, що іноді те, що в тебе є, на багато краще того, про що ти затято мрієш?

Та ні.

Сьогодні моралі не буде.

Ви дорослі в мене.

Тож продумайте свої варіанти.

Бо хто ж їх знає краще, ніж ви?

Гарного дня, незламні