Embedded Files
Я – Україна!
(Монолог-перевтілення)
Я – Україна! Я воскресла! З вогню, з Ярослава Мудрого, цвіту красою Роксолани – жінки – легенди, жінки – українки. Піднімаюся з хреста разом із замордованими козаками Запорізької Січі, на трупах яких Катерина ІІ справляла гучні переможні бенкети. Іду між люди правдивістю кобзарських дум, геніальністю нашого Шевченка, безсмертям Лесі Українки. Черпаю мужність і героїзм у трьохсот українських юнаків, які поклали своє молоде життя в бою під Крутами на вівтар самостійності й незалежності держави. Повертаюся з Соловків із безневинно репресованими сотнями тисяч українців – великих учених, геніальних дослідників, талановитих письменників, чудових народних майстрів, працьовитих хліборобів. Ділю скибку, останню скибку черствого хліба з людьми, що пухли з голоду в 33-му. Лечу лелеками із заморських країв, несу з чужини частину цвіту української нації з Олександром Олесем, Богданом Лепким, Уласом Самчуком. Зазираю в кожну українську родину із пам’яттю про загиблу рідну людину в роки Другої світової війни, повертаюся з остербайтерами з фашистської неволі. Ятрю невиліковними хворобами Чорнобиля. Сивію з горя й втрачаю розум із матерями, синів яких привезли в цинкових трунах із Афганістану. Кричу Америці, Ірану, Афганістану словами великого Кобзаря: „Схаменіться! Будьте людьми, бо лихо вам буде!”
Я – Україна! Я відродилася!
Стала піснею на вустах Василя Зінкевича й Раїси Кириченко, мудрим словом Ліни Костенко, всесвітньою славою Віталія Кличка й Руслани Лисичко. Замайоріла жовто – блакитним прапором над Верховною Радою, возвеличилась пам’ятниками Тарасові Шевченку і Михайлові Грушевському. Повернулась до людей митрою Данила Галицького, віднайденою в Львові. Піднімаюся із десятилітньої розрухи, гойдаюся пшеничними колосками на врожайних нивах, щоб були і паски, і коровай, і свіжий хліб.
Я – Україна! Божою Матір’ю страждаю за дітей своїх, прошу в Бога ласки й милосердя для свого народу:
„Боже, Україну збережи!
Господи, помилуй нас...”
Я – Україна! Я оновлююся! Одягну сорочку вишиту, гаптовану. І вінок на голову – з пшеничних колосків, кетягів калини, барвінку. Повернуся на рідну землю синьоокою полісянкою з турецьких гаремів, ясночолим юнаком з італійських заробітків, неперевершеною господинею з португальських наймів...
Я – Україна! Я возвеличуся! Стану в один ряд з найрозвиненішими країнами, як рівна серед рівних. Постану перед світом не убогою прочанкою з простягнутою рукою, а гордою, вільною, величавою, незалежною княгинею власної долі.
Я піднімуся! Мелодійністю чарівної мови, милозвучністю української пісні, запальним козацьким гопаком, сповіщу світові своє ім’я: „Я – Україна!”
Діти мої! Звертаюся до вас, як мати. Не дайте на поталу рідну неньку. Не забувайте славну історію розвитку української державності. Нехай не затьмариться ваш розум і не підкупить серце жадоба слави, грошей, наживи. Пам’ятайте, я у вас – одна!
Бо хто матір забуває,
того Бог карає...
Скафа Олена
Молитва
О, Боже, Боже милосердний,
Врятуй мою країну.
І щастя, злагоди, здоров'я
У кожну дай родину.
Про мир, прошу я, попіклуйся
І про любов між нами,
Щоб Україна процвітала,
Молюсь я вечорами.
О, Боже, милостивий Боже,
Прошу тебе сумлінно:
Зроби, щоб вічно процвітала
Рідненька Україна.
І щоб жили у мирі
На Україні люди.
О, Боже, Боже милосердний,
Нехай так завжди буде.
Маслак Віолетта
Людина та ліс
(Нарис)
Іду й прислухаюся до тихого шепотіння дерев їх вершечків, що знизу здаються мені маленькими, іграшковими. Там угорі їх похитує вітерець, він тихим шумом наповнює ліс. Здається, що вітер-музикант перебирає невидимі струни на могутніх соснах, видобуває чарівні звуки, які зливаються та утворюють ніжну, заспокійливу колискову. Сонячне проміння освічує зелену хвою ялиць, сіру кору гілляк, червоні старі голки на землі, а краплі роси й зерна піску світять посеред його сяйва самоцвітами саме тоді, коли я проходжу коло них. Мені незвичайно радісно від довгожданої зустрічі з сосновим лісом, що не має ні кінця ні краю. Здається цей прадавній ліс тут був завжди, довгі століття він вірно служив для збереження життя нашої планети.
Раптом згадалися уроки краєзнавства. Учитель розповідав, що сивої давнини місто Охтирку оточували могутні дубові діброви, з великою кількістю звірів, численним птаством. Де ж вони поділися? Чому зникли з лиця Охтирської землі?
Виявляється, у 1641-му році, коли почали будувати перші укріплення на річці Охтирці, було вирубано багато дібров. Розкішна деревина йшла на спорудження дубових укріплень від нашестя татар, на спорудження фортець, будівництво житла. А що вже говорити про дубові бочки для квасу та солінь... На жаль, декілька століть тому назад виникла так звана екологічна проблема, бо після такого масового знищення та численних пожеж на Охтирку почали наступати важкі піски, що перекочувалися вітром. Тому й місцевість навколо міста-фортеці стали називати «охтирською Сахарою». Наш земляк, поет Яків Щоголев, писав:
Коли поїдеш навпростець з
Охтирки пісками важкими...
Сади, городи, ниви міщан почали вкриватися шаром піску, який постійно літав у повітрі, тріщав на зубах, забивав дихання, різав очі... У місті говорили, що це - кара Божа. Здавалося, виходу немає - містечко потоне, зникне в пісках.
Але наприкінці XIX століття знайшлася людина - дивак. Вони, як відомо, тоді і з'являються, коли треба когось або щось рятувати... Чоловік цей не просто мріяв перетворити Охтирку на лісовий оазис, а й почав робити це насправді, саме він урятував Охтирщині від загибелі, створив сосновий вінець моїй рідній землі. Ми, нащадки, повинні постійно пам'ятати про життєвий подвиг - Андрія Васильовича Шаталова - практика, ученого-лісника. Сім'я Шаталова зробила неоціненний внесок, точніше, здійснила подвиг у справі захисту нашого міста й усієї Охтирщині від пилових бур та наступу пісків. Наслідуючи приклад ентузіаста, тисячі охтирчан упродовж кількох десятиліть брали участь у створенні зеленого оазису міста із сосен...
Іду лісом, насолоджуюся кожною хвилиною перебування в царстві краси, тішуся сяєвом сонця, темними тінями дерев, ніжним дотиком повітря, тишею рослинного царства, рідкими криками птахів. Почуття гордості за мудрих, працьовитих предків охоплює мене. Люди саджали для нас. Терпляче й надійно працювали, не бачачи ще до пуття результатів своєї праці, знаючи, що й ніколи не побачать їх.
Минули десятиліття. Поспіла деревина, як говорять лісники. Настав час збирати врожай, вирощений Шаталовим. А що ми, молоде покоління залишимо нащадкам? Чому все частіше бачимо наслідки безжального знищення зелених насаджень? Болісно дивитися, як говорить ліс, конають у муках столітні дуби, тендітні берізки, вічнозелені ялинки та сосни, тремтячі осики. Це справа рук людини: її безпечність, невихованість, безгосподарність. На жаль, не усвідомлює розумна істота, що збереження природи - це обов'язок кожної людини. Винищуючи ліси, думає лише про гроші та вигоду, але в жодному разі не про природу, красу. Про своє нормальне майбутнє життя.
Над моєю головою шумлять сосни. Про що вони співають? Виконують урочистий гімн матінці-землі чи засуджують, висміюють ганебне ставлення людини до навколишнього в частівках? Сумно від того, що немає порозуміння між людиною та рідною й дорогою природою!
Сук Аліна
Літо
О, скільки різних звуків і пісень,
Яка краса навколо тебе!
Коротка ніч і довгий день,
Птахи ведуть танок у небі.
Берізка свою сукню одягла,
Поля умить позеленіли.
0,скільки, скільки свіжості,
Дощі квіткам обличчя вмили.
Це літо, літечко настало,
Це вітер нам приніс його.
І вмить навкруг все заспівало,
І не впізнати саду вже свого.
А сонце високо у небі
Нам посміхається здаля,
Радіє серденько у тебе,
Радіє все, уся земля!
Маслак Віолетта
Цей ліс сьогодні мій
(Оповідання)
Цей ліс сьогодні мій. Я його люблю. Ступаю в золоту, поцятковану сонцем тінь, у найчудовіші пахощі, у соковиту та зелену весну. Гладжу рукою свіже листя ліщини, а коли відхиляю з дороги гілки черемхи, притуляюся до них лицем. Біла красуня вже перецвітає, її пелюсточки осипаються, і від того земля під деревом уся біла.
- Яка ти гарна! – кажу я черемсі. – Добре, що ти для мене цвітеш.
Черемха киває гілкою. Вона рада, що сподобалася мені.
Під сосною красується чорний сон, який називають лісовим чорнобривцем за його смагляву вроду.
- Ти підеш зі мною до міста? – питаю я в чорнявої квітки. Але вона мовчить, думає вже про насіння.
А скільки тут цвіту! Жовто – лісові дикі братки, козелець, соромливі фіалочки, а стебла купини обвішані тендітними тонкими дзвіночками. Висять і подзвонюють: дзінь, дзінь! Е ні, не обдурите: то дзвенить сонце. Весною в лісі воно дзвінке, дзвінкуще, мов кришталь! Увесь ліс від того теж прозорий. Не від зозулі, хоч он як вона кує, не від лісового жайвора, і навіть не від солов’їв, а таки від сонця!
- Пр – правда, пр – правда, - порипують старезні сосни десь аж у височині. Вони те знають, бо багато перебачили на довгому віку.
Побачивши мене, вони з тривогою та неприязню заскрипіли:
- Це ти, людино? Із чим прийшла ти до мене? Нестерпного болю завдаси чи просто помилуєшся моєю красою? Чи чула ти коли–небудь, як тяжко стогне дерево, коли його рубають? Глухими стали ви, люди, до страждань природи, байдужі душею! Ваші прадіди ніколи не знищували просто так ліси, луки, береги рік, озера. Вони знали: природа – то їхня мати–заступниця, мати–лікувальниця!
Із сумом слухаю неприємні звуки – слова і раптом відчуваю надзвичайні пахощі. Це конвалії. Вони десь тут, близько, але чомусь граються зі мною в хованки.
- Покажіться нарешті, - прошу їх. – Я ж знаю, що ви тут.
- Добре, - відповідають конвалії. – Але ти не ходитимеш по нас, наче той ведмідь? Бо торік такі, як ти, із твого поріддя, що не зірвали, то стоптали, завдали нам болю!
- Ні, я ступатиму обережно!
Ось вони, нарешті я побачила їх. Обходжу острівець у низочках білих перлин довкола – це ніжне диво, цей лісовий рай. Я сідаю навпочіпки й набираю повні-повнісінькі легені свіжого, цілющого, густого духу, а в очі беру красу: духмяне, зелене кружало конвалій, довгасті листки, немов розтулені долоні, тендітні білі низочки найкоштовніших у світі перлинок! Надихавшись, намилувавшись, я зриваю кілька стебелець – маленький пучечок, щоб тільки мати для радості. А решта хай лишається: для солов’їв, для лісу, для мурашок, для тих дівчаток і хлопчиків, що їхнім цей ліс буде завтра, бо вони його також любитимуть.
Сонячні промені стають золотавіші, і сосни в них немов облиті медом. Листя починає пахнути вогко й прохолодно, а в кущах озивається соловейко. Це вже вечоріє, і мені пора вертатися до міста.
Я прощаюся з лісом, а сама поринаю у вир думок.
Чому ми, збайдужілі люди, стираємо з лиця Землі те, що створювалося мільйонами років. Мабуть, міркуємо: знищимо рослину чи птаха – всесвітнього лиха від того не станеться. Так, у ту мить, можливо, й нічого страшного не відбудеться. Але тими діями ми прискоримо екологічну катастрофу, бо все на Землі й у Всесвіті пов’язане між собою. Це закон життя. Знищуючи все живе, людина тим самим губить і себе, бо її життя складається з краплини води, сонячного проміння, крихітної піщинки.
І якою б розумною людина не була, вона не відтворить того, над чим трудилася Матінка – природа, бо їй не змірятися силою з Космосом, Всесвітом.
Людство колись опиниться перед катастрофою! Час поки що є, люди повинні очиститися душею, відродити мораль, почати відновлювати й оберігати чудову нашу природу. І тоді їхні серця засяють добротою, милосердям, гармонією.
Середа Наталія
Зимовий смуток
Сипле, сипле сніг,
День спливає, меркне, гасне.
Тільки з неба все летять
Ці метелики прекрасні.
Присипають все життя,
Сірий смуток навівають,
Кличуть вдаль до забуття
І нікого не минають.
Зимні, мов лихая доля,
І, як ніч, холодні,
Все злітають та спадають
З неба сірої безодні.
Сипле, сипле сніг,
Килим землю накриває,
І жаркий вогонь душі
Меркне, слабне, погасає...
Маслак Віолетта
Річка, з якою я дружу
(Образок)
ВОНА починається одразу за нашим городом. Тоненькі стріли осоки, зелені долоньки кульбабок із сонечками жовтого цвіту обступають її. Небо над нею так низько, що аж боязко: а що, як вдаришся головою об темно-синю стелю — і посипляться зорі?
Весняними вечорами річка голосно розмовляє сама з собою. А влітку — з трав'яними кониками, її береги з густою травою аж кишать ними. Коники співають і поодинці, і хором. А потім до них приєднуються пташки, одна, друга. Вони помагають коникам співати. І видається тоді, що ти на концерті у великому зеленому залі.
Восени ж свою річку я найбільше люблю вночі. Бо стає вона тоді якоюсь особливо втаємниченою і замріяною. Сидиш, буває, біля неї на березі, а місяць раптом, кивнувши зіркам срібним рогом, опускається поруч. Потім, посидівши трошки, плигає в річку, плаває собі горілиць. Зірки, побачивши те, збігаються докупи, починають допитуватися у місяця, чи холодна вода? «Котра з вас найсміливіша — нехай спробує сама!» Всі сміливі! І ось річка вже повна зірок. У срібному сяйві вона перетворюється в казкову шхуну із золотими вітрилами.
Щодо мене, то нема в світі місця кращого, ніж: наша річка. З нею можна поговорити про все, як з другом. Як зітхає вона, слухаючи! Як вбирає в себе кожне слово, затамувавши подих! А де ще таке ласкаве сонце і прохолодний вітерець, як біля моєї річки? А берізка на березі біля самої води? Де ще росте така?..
Панащенко Аліна
Пісня вітру
(твір - ессе)
Тріпоче листя, шелестить трава, хвилюється пшеничний лан - то вітер дарує їм пісню свого кохання. Як швидко закохується він, як легко роздає поцілунки, а потім летить далі, несучи на своїх крилах мелодію любові.
Збентежились квіти, слухаючи ніжне зізнання вітру. Засоромилися делікатні фіалки, нахилили голівки замріяні волошки, зашепотіли тендітні ромашки. Тільки горда троянда, зачарована власною вродою, наче не помічає казкового Дон - Жуана. Але ще мить, і з ніжних пелюсток мимоволі злітає несміливе: "Люблю! Люблю! Люблю!" Та вітер уже не чує тих слів кохання. Він женеться за метеликом, щоб розповісти про нові перелюби.
У тихій зажурі стоїть гай. Тривожні думки снують у його верховітті. Аж раптом зашуміли листочки, звеселилися. І їм приніс зворушливу мелодію кохання легковажний мрійник. Обійняв він дерева, поцілував кожен листочок, пестив, голубив щонайменшу гілочку.
Та й тут не затримався надовго. Поніс вітер свою пісню далі, щоб дарувати її всім, хто чекає на його дотик, обійми, цілунки.
І раптом здалося, що і до мене долинають чарівні звуки мелодії кохання. Так хороше стало на душі, так легко й спокійно.
Горнєва Віка
Уроки історії, які маємо знати
(Стаття)
У моїх долонях - колосок пшениці. Якби я могла простягти цей колосок маленькому хлопчику, який помер від голоду 33-го на Чернігівщині, юній дівчині в с.Веленька на Житомирщині, жінці в с.Красногірка на Одещині, чоловікові в с.Теплівка на Полтавщині.
До болю й щему в серці я хотіла б цей колосок передати в сотні, тисячі містечок і сіл України. На Київщині, на Донеччині, на Черкащині, на Миколаївщині. Якби могла через десятиліття простягти ці життєдайні зерна селам, у яких люди вимирали майже до одного. Вони недолюбувалися сонечком, недодивилися голубого неба, недораділи життю.
Вони гинули. 17 людей щохвилини, більше 1000 щогодини, понад 24 тисячі щодня. З вересня 1932 по липень 1933 Україна втратила майже чверть свого населення.
Такі жнива збирав великий Голод в Україні. Не було тоді ні війни, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших.
Нині ми знаємо, що то була цілеспрямована, заздалегідь визначена державна політика: нищився український дух, нищилася воля до самостійності, нищився хліборобський рід - голодом нищили Україну. Тоталітарний режим, виморюючи селянство, знищив генофонд нашого народу. Безхлібні роки забрали за вічну межу майбутніх учених, письменників, інженерів, лікарів, які несли в могилу найкоштовніше, що є в нації: гени розуму, здоров'я та духовної досконалості, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, усіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічний живий ланцюг поколінь. Українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав.
Вдумайтеся! За підрахунками істориків середня тривалість життя чоловіків в Україні в 1933 році складала 7 років, жінок - 10. Страшна арифметика!
Я не знаю, якою могла б стати Україна, та Україна, де вони б залишилися жити. Я знаю, якою вона є сьогодні. І знаю, якою може стати, якщо забуде невинно загиблі душі дітей своїх. За ницістю своєю, за своєю упослідженістю така країна неминуче продасть свою душу, свою мову й свою пам'ять. Вона перетвориться на безлику територію з безіменнним і неживим народом.
Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть тих великомучеників нашої тяжкої історії, що стали жертвами небаченого в історії людської цивілізації голодомору. Збережімо в пам'яті пережитий біль як засторогу злочинам проти людства й проти людяності. Викарбуймо на скрижалях історії кожен факт, кожне свідчення народне - усе те, що не повинно зникнути в небутті. Усі разом за покликом совісті створімо книгу великого народного болю, що перейде до нащадків як грізне свідчення, як прокляття сталінщині, як реквієм по незлічених людських жертвах, так немилосердно, так безневинно вигублених на очах цивілізованого XX віку.
Не даймо грішникам чинити наругу над пам'яттю понищених, а нас усіх знову повести манівцями безпам'ятства й брехні.
І як не важко про це говорити, говорімо, говорімо не лише в переддень чергових роковин трагедії, а повсякчас. Нехай пам'ять знову й знову веде нас на поле історії, засіяне горем, сльозами й кров'ю. Адже тільки випивши чашу минулих страждань, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої й такої близької історії, віднайде себе наш народ, що гідний прекрасної долі.
Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Я відчуваю тепло цього дотику. Не бійтеся, уже нічого не бійтеся. За вами, убієнними в голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша держава.
Ми зупиняємо час на мить. У цю мить вас слухає Господь.
Скафа Вікторія
Мама
Для тебе, люба,
Лагідні слова,
Для тебе, мила,
Соловей співає,
Для тебе завжди
Сонечко сіяє,
Бо краще матусі
На світі немає!
Твої слова
Пливуть рікою,
Коли говориш
Ти зі мною.
А погляд ніжний твій
Ніколи не забути.
Бажаю кожному
Таку любов відчути.
Твоя краса
Яскравіша за сонце,
Що заглядає вранці у віконце.
І подих неба навіть не зрівняти
З твоєю ніжністю,
Моя кохана мати.
Маслак Віолетта
Урятований скарб
(Оповідання)
Скінчилася зима. Струмочки води дружно течуть із пагорбів, уже видно землю з-під кучугур снігу. Прокинулася вона від сну, і ось-ось ледве пробивається перша, ще не дуже помітна трава. Весна. Радіє душа, наповнює теплим, солодким повітрям легені, і хочеться бігти кудись, розкинувши руки, щось творити, мріяти, кохати.
І ось ми, купка студентів, біжучи до бібліотеки коледжу, радіємо весні, оновленій природі, адже треба навчатися, бо незабаром іспити. Хлопці, жартуючи, виявляють дівчатам свою прихильність, а ті віддячують їм тим же. Що поробиш?! Молодість - найкраща пора в житті кожної людини, коли все тобі під силу і нестрашний ніякий вітер в обличчя.
Заходимо до бібліотечного корпусу, щоб обміняти книжки, попрацювати з потрібною літературою. На порозі бібліотеки нас зустрічає незнайома старенька бабуся. Невеликого зросту, худорлява, сиве волосся заплетене в косу й обвите біля чола. Ледь помітна посмішка на обличчі й проникливий погляд очей. їх не можна забути, хоч тільки побачив раз, вони запам'ятовуються на все життя. Наповнені душевним спокоєм, упевненістю, наче говорять тобі, що все буде добре, усе буде гаразд.
Вітаємося.
- Мене звати Марія Яківна. Я деякий час буду виконувати обов'язки вашого бібліотекаря. Вона сідає за стіл... Здаємо книжки... Навіть непомітним поглядом відчуваємо її безмежну любов до Храму літератури. Як вона турботливо перекладає підручники, гортає сторінки. І ось, нарешті, остання книга. Стара, потріпана від давнини, із пожовклими листочками, здається, довоєнна. Марія Яківна бере її, і руки починають тремтіти від хвилювання, на очах з'являється ледь помітна сльоза.
Дивна, хіба ж можна так перейматися через якусь книгу. Уся наша група студентів зніяковіло дивиться на бібліотекаря. Тиша... Марія Яківна помітила наші погляди, на вустах з'явилася знайома посмішка.
- Любі діти, не дивуйтеся, просто ця книга нагадала мені про мої молоді роки. Колись і я була такою юною, як ви. Двадцятирічною дівчиною тільки-но прийшла працювати бібліотекарем у цей технікум.
Була весна. Пора, коли радіє душа, наповнює теплим, солодким повітрям легені. І хочеться бігти кудись, розкинувши руки, щось творити, мріяти, кохати...
Але моя молодість була не такою, як мріялося, як хотілося. У черщі 1941 року люди почули страшну звістку: почалася війна. Неможливо було збагнути, як таке могло трапитися? Але все більше громадян ішло до військкомату, страшні новини чули по радіо.
Збирався на фронт і молодий Василь, чоловік Марії Яківни. Вони не так давно побралися, і їй так шкода було відпускати свого коханого. Вона б і сама слідом пішла за Василем на фронт, але під серцем уже билося їхнє дитя. Ледь стримуючи сльози, які вперто з'являлися на гарних очах, проганяла від себе смуток та журбу.
- Усе буде добре, усе буде гаразд. Треба тільки вірити! - говорила молода Марія, проводжаючи чоловіка на війну. Як могла підтримувала, а в самої серце виривалося з грудей від болю, печалі, безвихідності.
- Де ти взялася, клята війна?
Почалися довгі дні, схожі один на одного. Невтішні новини приходили з фронту: наші війська відступали. Директору технікуму, Волошину Петрові Григоровичу, прийшла вказівка евакуювати все цінне обладнання та матеріали за межі міста, тому що війська німецької армії дуже швидко просувалися вперед. Два-три дні - німці вже будуть у місті. Але хіба можливо було вивезти за такий малий проміжок часу все, коли бракувало транспорту, пального, метушилися люди в паніці навкруги? Марія підійшла до Петра Григоровича, запропонувала свою допомогу.
- Куди тобі ще, скоро народжувати, іди краще додому.
- Петре Григоровичу, я знаю, як можна врятувати нашу бібліотеку, ви тільки мені допоможіть!
Волошин похмурим і втомленим поглядом подивився на Марію:
- І що ж ти пропонуєш?
- Будівля нашої бібліотеки стара, стіни товсті, усередині є пустоти. Якби туди перенести книги і камінням закласти знову. Часу зосталося мало, німці не сьогодні - завтра увійдуть у місто. Ми повинні врятувати цінні книжки! - упевнено промовила Марія.
Терпла спина, боліли руки, перекладаючи книжки, від перевантаження паморочилося в очах, але часу було обмаль. Треба якшвидше сховати такий дорогоцінний скарб.
Устигли, сховали, замурували всі екземпляри навчальної та художньої української літератури, і, як відчувало серце, через день у місто ввійшли німецькі війська.
- Про це знаємо тільки ми вдвох, Маріє, і, якщо німці знайдуть бібліотеку, нас стратять, - сказав Волошин.
Вороги нищили й руйнували, палили все, що було найдорожче нашому народові. Важкі часи пережила молода дівчина Марія під час окупації, зосталася одна з малим сином на руках. Не раз здригалися її плечі від німецьких голосів на вулиці, жила в постійному напруженні, бо тримала в собі велику таємницю. Директор технікуму відразу після приходу німців подався в партизани. Невдовзі він загинув як герой, виконуючи свій священний обов'язок.
Минав час. Наші війська вигнали клятих німців із рідної землі. Настала довгоочікувана Перемога. Раділа їй Марія з маленьким сином. Змінилася вона за роки окупації, скільки всього довелося пережити, перетерпіти. Ось і перша сивина на гарному чорнявому волоссі. Війна не пройшла повз жінку, зачепила й обпалила жорстоким вогнем, залишила свою печатку.
Повернувся з війни чоловік Маріїн, тяжко поранений, постарілий, із сивиною на чолі, але такий коханий, такий рідний.
Життя почало налагоджуватися, люди відбудовували зруйноване. Отоді й розповіла Марія свою таємницю, яку берегла весь цей час.
Перший технікум в Україні відкрили саме в нашому місті, тому що була врятована вся цінна технічна література.
Петренко Марія Яківна, Волошин Петро Григорович (посмертно) були нагороджені медаллю "За відвагу". Марія Яківна, на грудях якої виблискувала заслужена нагорода, від хвилювання ледь стримувала сльози.
Багато часу віддала вона бібліотеці, поки не пішла на відпочинок.
Стара, пожовкла книга зворухнула спогади давно минулих років. Змусила знову перегорнути сторінки свого життя, замислитися над прожитим...
Ми тихенько вийшли з бібліотеки, думаючи про події, що почули з вуст Марії Яківни.
Пишаємося тобою, український народе! Якщо серед нас живуть такі люди, бути любій Україні заквітчаною барвінками квітів, заспіваною піснями свого мудрого народу, гарною, завжди молодою! І все буде добре в нашому домі, треба тільки вірити у власний Храм на своїй землі. Треба вірити!
Карпенко Аліна
„Рідна мати моя..."
(Твір - роздум)
Спіши до матері, спіши,
Допоки є на світі мати...
Люба матуся...Моє чарівне дитинство назавжди пов'язане з казкою, бо зігріте було воно материнською доброю ласкою. Ненько дорога, з моменту мого народження я стала змістом Вашого життя. Колискові мені Ви співали, позбивані коліна й лікті гоїли, бо добрі й ласкаві руки, вірне й чуйне серце маєте. Ви присвятили мені свої найкращі роки, навчили поважати людей, судити про них по їхніх вчинках, цінувати дружбу й шанувати красу. А найголовніше повчали, як по совісті жити.
Матінко моя, кожного разу, коли Ви дивитеся мені вслід, виряджаючи в люди, згадуються рядочки поезії А.Малишка „Рідна мати моя..." Голубонько, Ви стоїте на початку всіх моїх доріг, а я назавжди запам'ятаю „оту стежину в ріднім краї, одним одну біля воріт".
Ця життєва дорога простелиться рушником - символом любові і найсвятіших побажань своїй дитині. А я пронесу через бурхливі роки свого життя „той рушник простелю, наче долю". А доля завжди вишита червоними і чорними нитками. У кожного вона своя, рідна. І боляче матері, коли життя в рідної дитини тяжке. А ще болючіше, коли рідна кровиночка забуває її. Тому треба зробити все, щоб не стояла потім матуся й по смерті своїй у вас перед очима й не дивилась вам услід благаючим і страдницьким поглядом, поклавши руку туди, де болить, мовчки жаліючись вам, неуважним, на свої страждання, ніби благаючи, щоб ви хоч запитали: „Мамо, вам боляче?" Запитання те – бальзам для материнського серця: хоч воно й не дає полегшення, але засвідчує, що ви думаєте про неї.
Сизокрила орлице, запевняю Вас словами мого улюбленого поета, Великого Сина, Андрія Малишка:
Мамо, матусю, я ж Ваша сторіночка.
Може, Вам пити, може, Вам їсти?
Мамо, матусю, я ж Ваше вістря.
Мені не хочеться, щоб серце моєї матері хтось „перев’ялив», хтось „наткав на її обличчі тихих зморщок». Адже саме в ті хвилини, коли бачиш усміхнене лице матері, хочеться сміятись, показуючи людям своє щастя. А ще й ладна віддати частинку свого життя, аби тільки усмішка ця ніколи не потьмарювалась. Тому прошу всіх дітей Землі: умійте цінувати тих, хто дав вам життя! Пам’ятайте про те, що не буде на світі ріднішої людини, ніж мама.
І куди б не закинула мене доля, пам’ятатиму ніжні руки та лагідний погляд матері. А Вам, рідненька моя матінко, хочу сказати, що не треба мені ні срібла, ні золота, аби тільки Ви чекали завжди мене край воріт. Обіцяю Вам, що житиму гідно серед людей і творитиму добро на своїй землі.
Дячук Катерина
* * *
Руки мами духмяні, як м'ята.
Її очі блакитні, мов небо.
І раєм здається хата,
Де матуся чекає на тебе.
Усмішка у неї чудова,
Радісна, мила, привітна.
Як пісня, звучить її мова,
Ніжна лагідна, тиха.
Я зморені руки цілую,
Гладжу посріблені коси.
Хочу, аби мене завжди
Стрічала вона на порозі.
Душа її прагне сонця,
Наснаги мені додає.
І більшого щастя не треба,
Коли поруч матуся є.
Форкош Аліна
Невідомий Солдате
(Лист)
Невідомий Солдате, ти ніколи не прочитаєш цього листа, бо загинув, коли я ще не народився. Якось мені потрапили на очі твої фронтові листи, що були надруковані в газеті „Голос України”. Я, людина, яка живе безтурботно, замислився вперше над твоєю долею, бо мене по-справжньому схвилювали розповіді про нелегке, багатостраждальне життя захисника Вітчизни.
Ти був моїм ровесником, пішов на фронт у п’ятнадцять, хоча всім доводив, що через два місяці виповниться вісімнадцять. І тобі намагалися вірити, бо бачили у твоїх очах єдине бажання: стати поряд із братами, батьками плече в плече й до останньої краплі крові боронити рідну землю від фашистської навали. Пройшовши фронтовими дорогами через свист куль і ревіння моторів, суху тріскотняву автоматів, вибухи бомб і снарядів, ти не тільки бачив кров і смерть бойових друзів, а й убирав у своє серце біль, тугу, смуток за безневинно загиблими. Неодноразово стояв обабіч дороги, де їх ховали товариші. А в двадцять і сам загинув, так і залишившися двадцятилітнім. Мені так не хочеться вірити, що вже не напише жодного листа такий юний і молодий Невідомий Солдат, що застиг у бронзі чи граніті в кожному населеному пункті моєї вільної та щасливої України.
Якби час розпорядився по – іншому, ти був би мені дідусем. А може, і мені довелося б захищатися й обороняти... Вічний Воїне, це ти зберіг життя хлопцям, які сьогодні безтурботно ганяють футбольного м’яча, подарував щасливе існування малятам, які ланцюжком ідуть на прогулянку, дівчатам, які грають у „класики”, парі закоханих на лавці, пенсіонерам, які годують голубів. Ти захищав Батьківщину, а вона для тебе – це і ріка Ворскла, і Чорне море, і Карпати, і старенька мати біля хати, і пахощі чебрецю, м’яти, полину та чорнобривців.
Зараз тобі було б вже за вісімдесят і, мабуть, тебе хвилювало б одне – єдине питання: „А вони, оці хлопці, які рідко поступаються місцем у транспорті людям похилого віку, змогли б зробити все, що від них залежить, у важкий для Вітчизни час, щоб рідна земля та її народ не стали на коліна, не скорилися й залишилися жити у віках?”
У мене є знайомий ветеран Великої Вітчизняної війни, товариш дідуся, Сергій Петрович Коваленко. Кожного року в День Перемоги він одягає свою військову форму з орденами та медалями й іде на Парад, присвячений цьому великому святу. Одного разу до нього підійшла група юнаків, вони жартували й сміялися. Але, коли порівнялися з ветераном, один із них віддалився від гурту, потис руку моєму сивочолому знайомому й промовив: „Спасибі Вам, батьку!” Усі інші зробили так само. Сергій Петрович, такий стриманий, не соромлячись, плакав, а потім ще довго стояв біля твоєї могили, Невідомий Солдате. Про що він думав і згадував? Мабуть, про те, що людина – смертна, але є і буде вічним народ, що виніс на своїх плечах тягар Другої світової війни. Його безсмертя в наступності поколінь, а їх повага, шанування – закон життя. З вуст у вуста молодь повинна передавати славу про подвиги, хоробрість і безстрашність тих, хто кров’ю своєю утверджував мир на землі, пам’ятати тих, хто подарував життя, оберігати могили предків, бо це є витоки й духовність нащадків.
У той день я був поряд із таким слабким і беззахисним і в той же час сильним і мужнім ветераном Другої світової війни Сергієм Петровичем Коваленком біля твоєї могили, Невідомий Солдате, і, як осанну, карбував на сірому граніті свої власні, не зовсім досконалі слова вшанування, пам’яті та скорботи:
Могила Невідомого Солдата.
Лежить тут син. А може, це могила брата?
Він жив, дружив, любив свою родину,
Та чорна хмара небо заступила.
Немає прізвищ та ініціалів,
Лише історія в граніті з мемуарів.
Горить вогонь, жоржиною палає.
Він наче пам’ять нашу зігріває.
А постать воїна – героя промовляє:
„Не будь байдужим, зупинись, вклонись!
Помер за щастя я твоє колись...”
Бабич Роман
Людина та ліс
(Замітка)
Мабуть, немає людини, яка б не була в лісі, проте не кожний зможе відповісти на запитання: „ Що таке ліс?"
Ліс - це не просто велика кількість дерев, а така сукупність лісових рослин, в якій відбувається тісний вплив їх одне на одного, на зайнятий ними ґрунт і на атмосферу.
Хто не знає, скільки добра та багатств він нам дарує?
Можна сміливо стверджувати: лісові „легені” планети дають людині саме життя. А чи завжди ми платимо йому тим самим?
Для кожного з нас мандрівка до лісу - це свято. У ньому завжди піднімається настрій, відчувається приплив енергії, бадьорості. Люди дістають велику насолоду від перебування в гостях у вічнозеленому краю протягом усього року — він завжди вабить до себе своєю тишею, красою та свіжим, чистим повітрям.
Тисячоліттями людина використовувала ліс - валила його для своїх осель та кораблів, робила з дерева списи та луки, а згодом і порох. Це він дає матеріали для будівництва, деревообробної та меблевої промисловості, постачає сировину для паперової, целюлозної, сірникової та хімічної галузей.
Відомо, що фітонциди листя дуба та хвої вбивають збудників дизентерії, тифу та дифтерії. Гектар соснового бору за добу виділяє близько тридцяти кілограм летких фітонцидів. Цієї кількості вистачить для стерилізації атмосферного повітря невеликого міста.
Крони дерев поглинають пил і шкідливі гази, значно знижують шум у містах. Підстилка в лісі акумулює до половини радіоактивних речовин, що потрапляють із космосу. Існує пряма залежність між чистотою навколишнього середовища та здоров'ям людини, її довголіттям, продуктивністю праці.
Лікувальні властивості трав, ягід суниці, ожини, чорниці, плодів шипшини, глоду, горіха та багатьох інших дарує лісова аптека для зміцнення здоров'я людини. Гектар липового насадження може дати одну тонну високоякісного меду.
Та природа - не бездонна бочка, а ліс - не скатертина. Лише за історичний період площа всіх лісів у світі зменшилась майже на 65%. На Україні за останні п'ятсот років їх стало в три рази менше. За останній час на планеті зникло чимало видів рослин і тварин. Кислотні дощі гублять ґрунти, тропічні ліси - „ легені" планети - вирубуються зі швидкістю.
Так, шанувати природу неможливо без глибоких знань про навколишній світ.
Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села, лелече гніздо, терпкий запах лісової конвалії – усе це наше дитинство, наш духовний світ, з яким ми вирушимо в життя. Знати, а тим паче берегти ці нетлінні дари – наш святий і непорушний обов’язок.
Чи часто ми замислюємося над тим, чому замулилися живі джерела, зникли лелечі гнізда, стихли солов’їні переспіви, рідко почуєш жайворонків! А може у цьому і є кожного з нас провина. Вирушаючи до лісу, не всі пам’ятають священне правило: корінець гриба ні за яких обставин не можна виривати, а лише підрізати. У пошуках лікарських рослин ми нерідко забуваємо, що висмикувати її із землі – навічно позбавляти родоводу. Такі не вельми втішні приклади, на жаль, зустрічаються. Безпосередніми винуватцями є ми самі! Звідки виростає, наче чортополох, міщанське споживацтво? Звісно, від нашої байдужості, нашої, м’яко кажучи, неосвіченості, нехлюйського ставлення до природи. А між іншим, культура людини складається з багатьох чинників, серед яких особливе місце займає наше ставлення до природи.
Ми завжди повинні пам'ятати, що вічнозелений край належить усім, що він - народний скарб, державна власність, ставлення до якої має бути ощадливим, дбайливим, шанобливим.
Зберігайте природні, лісові багатства для себе й своїх нащадків!
Адже хто ми на цій Землі?
Не просто гості –
Господарями гордо звем себе,
Тож так живіть, щоб знов у високості
Іскрилось небо чисте, голубе.
Щоб зацвітали в Києві каштани,
Щоб лебеді річки заполонили,
Щоб діточки народжувались славні,
А не сумні чорнобильські могили.
Я хочу жити у квітучім краї,
Щоднини бачить ясне сонце і зорю,
Тому свій голос без найменшого вагання
На захист рідної природи віддаю.
Бабич Роман
Лист Кобзареві
Шановний Кобзарю,
пишу до Тебе я, маленька україночка, яка народилася від батька і матері, а ще – від України. Коли усвідомлюю себе на цій землі, то мені здається, що ввібрала в себе і розлогі степи Півдня, і розкішні верховини зелених Карпат, і густу темно-синю далечінь Чорного моря.
Я щаслива, бо моє дитинство – чарівна казка. Люба матуся, її щира пісня, перша книжка, доброзичлива вчителька, добробут, злагода, широкі й вільні простори для творчості – це береги моїх світлих, радісних днів дитинства, до яких повертатимусь у своїх спогадах, з яких черпатиму силу й наснагу для подальшого життя.
Звертаюсь до Тебе, Великий Кобзарю, бо зберігаю в душі і в пам’яті незабутні, не раз прочитані мені мамою рядки, написані Тобою: „За сонцем хмаронька пливе, червоні поли розстилає і сонце спатоньки зове у синє море ...” Особливо вражав своєю жорстокою правдою вірш „Як би ви знали, паничі ...” Я яскраво бачу того хлопчика, про якого Ти пишеш. Маленький, чорнявенький і дуже замурзаний. На ньому одна сорочечка з грубого полотна, і та латана - перелатана. Хлопчик, напевно, голодний, бо дуже худенький. Я чую його тонесенький жалібний голосочок, він просить хліба. Один-однісінький сидить під тином, немає кому його приголубити, обмити, нагодувати, казку розказати. Цей хлопчик – Ти, Кобзарю! Важко згадувати мені Твою батьківську хату, Тарасе, де „бачив пекло”, „неволю”, „роботу тяжкую”. Зі сльозами читаю, як боліло Твоє маленьке сердечко, бо „там матір добрую, ще молодую, - у могилу нужда та праця положила”. Зла доля продовжувала насміхатися, коли через два роки не стало й батька, „не витерпів лихої долі, помер на панщині”.
Нестерпним стало Твоє життя – наймитування, злидні, знущання, страх, зневіра. Мабуть, це все штовхнуло до відчайдушного кроку – покінчити з ганебним життям біля глибокого ставу. Ти, хоч і не зовсім усвідомлював це, мав велику силу волі, любов до життя, мрію стати малярем. І це все втримало Тебе від фатального кроку. Хай зараз зазнав Ти невдачі, уже вкотре закритий шлях до навчання, і кріпаччина забрязкотіла над Тобою кайданами неволі, але здаватися рано. Мабуть, усвідомлював Ти, що найбільша перемога – це перемога над собою. Незважаючи ні на що, життя прекрасне: ласкаво з неба світить сонечко, вітерець приємно холодить обличчя. А ввечері з’являється на небосхилі золота зоря – Твоя, Тарасе, зоря, як і кожного з нас...
Зрозуміла тоді я, що людину можна вважати сильною не лише тоді, коли вона справді має велику фізичну й духовну силу, а й тоді, коли здатна вона подолати життєві труднощі, наполегливо йде до здійснення мети свого життя.
Кобзарю, Ти понад усе любив свою Батьківщину, забув про особисте життя, усього себе присвятив боротьбі за кращу долю народу. Ти став великим поетом і знаменитим художником, міг прославитися на весь світ, жити в розкоші, але Ти обрав інший шлях – служіння Україні.
Тарасе наш, Твій сон щасливий здійснився. Україна сьогодні – це вільна, суверенна держава, головним багатством якої є людина праці.
Кожна дитина має змогу навчатися в школі, технікумі, вузі, стати інженером, агрономом, лікарем, педагогом, розвивати свої таланти й здібності.
Сьогодні творчій силі людини ніщо не може протистояти: вона творить справжні дива на землі, ставить на службу атом, підкоряє космічні далі, бореться зі злом і робить усе, щоб щасливими були Твої нащадки, Тарасе.
Ми чуємо Тебе, Великий Кобзарю, і в нашій душі житиме Твоє пророче слово. Ми будемо так, як Ти, боротися за нове життя, полум’яно й ніжно любити, захищати Вітчизну, зберігати й розвивати національні традиції, шанувати пісенну українську мову. Ми вчимося в Тебе відданості народові своєму, людяності, гуманізму.
Ти житимеш вічно, наш Тарасе, у тому майбутньому, яке ми будуємо. Люди щасливої, творчої праці завжди будуть чути твій сильний і чистий голос, який вітає перемогу розуму й добра.
Величко Дарина
Лист до князя Ігоря
Славен будь, великий княже Ігоре !
Пише тобі листа проста слов’янська дівчина Галина. Пресвітлий княже ! Дізналася з розмов людських про твій довгий та важкий похід на половців – бусурманів.
Тяжко жити нам, простим смертним, під гнітом половецьким або татарським. Терпимо важку нужду та скруту. І тільки на своїх православних русичів, на великих князів Богу молимося.
Велика шаноба тобі, Ігоре Святославовичу, твоєму братові Всеволоду з Трубецька, Володимирові Путивльському, Святославові з Рильська та чернігівському Ольстину Олексовичу. А ще всім тим русичам, які разом з тобою розділили славу й позор.
Страшне й сумне предзнаменування сталося тобі перед битвою на далекій річці Донець. І перша перемога, а потім розгром – усе це було у волі Божій. Посунили на нашу слов’янську рідну землю всі бусурманські війська: Кончака, і Кози Бурновича, і Токсобича, і Тертробича. Людський поговір доніс до наших земель розповідь про криваву битву нерівну. І лише велич князів твоїх, Ігоре, держала простих русичів, не давала їм тікати від половців. Не мали вони вкрити себе позором, бачачи, як ранений воєвода й стікаючий кров’ю князь б’ються з ворогом.
Але сталося так, що ти попав у полон. І зазнав таких душевних мук, що навіть відносна свобода в Кончака була гірше тюрми.
Величезним тягарем на твої плечі лягла відповідальність за відкриті кордони Русі великої. Погані бусурмани топтали святу нашу землю, грабували й вбивали русичів.
Та не міг терпіти такого світлий князь Київський Святослав. Почав збирати військо на битву з половцями. А ти, княже Ігоре, втік із полону, щоб продовжувати боротися з ворогом. І круг тебе і Святослава об’єдналися всі князі руські. Бо ми, слов’яни, завжди допомагали один одному в скруті. А коли всі разом – то вже сила величезна й нікому нас не здолати.
Будьте ж, княже, завжди здоровим, справедливим. Дбайте про святу Русь і не забувайте про русичів. А вони будуть твоєю опорою, силою і служитимуть тобі вірою і правдою. Слава тобі, княже !
Русичанка Галина
Сук Аліна
Остап Вишня
(Нарис)
Роки летять, неначе вітер. Шаленим, голосним потоком руйнують галактики, змінюють час і буття. А ми - лише маленькі істоти. Балансуємо на канаті, натягнутому над прірвою бурхливої, пінистої ріки Життя. А потім несемося у вічність. Усі ми, без винятку ...
Колись і Він так жив, любив, страждав, терпів і – сміявся. Його усмішки – запашні, як серпневе сіно у тиху, зоряну ніч, ніжні, як ранкові роси, і водночас трагічні. Його натхнення – це любов до життя, до людини. „Треба любити людину більш, ніж самого себе,” – девіз письменника. Хто він для нас? „Країна веселої мудрості”. Слава „України, її невмируща краса” – писав Олесь Гончар про надзвичайно талановитого письменника – великого життєлюба, нашого земляка Остапа Вишню (Павла Михайловича Губенка).
Я відверто захоплююся цією людиною. З моєї точки зору – це найяскравіша, найвидатніша постать в історії української літератури.
Перші твори письменника почали друкувати в 20-х роках минулого століття. Ішли поміж люди гуморески, усмішки, фейлетони.
Коли питали: „Звідки вони, хто їх написав? – чулася відповідь, - Остап Вишня”.
І немає вищої шани, більшої похвали для письменника як любов рідного краю.
А народ щиро полюбив твори войовничого гумориста і сатирика.
Бувальщини з Вишнею пускали коріння, розросталися розлогим деревом, цвіт якого не просто губився, а вплітався в народні перекази.
... Їхав колись Остап Вишня разом зі своїм другом на полювання. Той і каже Вишні:
- Полічимо гроші, Остапе, чи вистачить ще додому доїхати?
- Не біда, друже. – каже Остап Вишня, - тебе всі знають, то й виручать нас в лиху годину.
- Ех, Остапе, - відповів той, - тобі краще, бо твого пера скрізь бояться.
Про захоплення Вишні мисливством складалися навіть анекдоти. Дзвонять ото, мовляв, у суботу зайці до Спілки письменників:
- Скажіть, будь ласка, Вишня і Рильський їдуть завтра на полювання?
- Їдуть.
- Ой, які ж ми раді!!! Передавайте їм привіт!
Та життя письменника було зовсім невеселим. 10 років сталінських таборів, обкручених колючим дротом.
22 лютого Остапа Вишню засудили до розстрілу, а 3 березня вища міра була замінена 10-ма роками заслання.
Яке безглузде протиріччя: сміхотворець, який так любив свій народ, був оголошений його ворогом?!
Та все ж після реабілітації змучена душа письменника змогла відродитися, талант його засіяв новою силою.
Пригадаймо лише.
Золота осінь ...
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й „раскудря-кудря-кудрява”, - ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення Левітаном жде, чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм „кру-кру”:
- Чуєш, брате мій, товаришу мій? Відлітаємо! Золота осінь ...
Листи ... Жовкнуть, затираються, рвуться, але дбайливо зберігаються в шухлядах, скриньках, музейних вітринах. Саме вони є тією тоненькою ниточкою, що зв’язує минуле із сучасним.
Перечитую ще раз лист дружини письменника, Варвари Олексіївни Губенко, колишнім випускникам рідної школи ім. Остапа Вишні й розумію, що це послання майбутнім поколінням. Лист у вічність: „Чого побажати Вам, наша прекрасна юнь? Багато вишневих весен, солов’їного співу, красивого кохання”.
... Попереду будуть і труднощі, і перемоги, і досягнення. Так воно є, життя людське.
Будьте чесними, сумлінними.
Будьте відданими нашому великому народові, любіть його, як любив Вишня!
Я – слуга народний!
І я з того гордий,
І я з того щасливий.
Гумен Мальвіна
„Кобзар живе,
Кобзар наш житиме повіки...”
(Образок)
За стінами вбогої кріпацької хатини гуляє березнева віхола. Вітер люто б’ється в шибки, розкриває стріху, струшує низеньку, скособочену хату від верху до самого низу та знову шугає в небо.
На припічку блимає невеликий каганець. Блідий язичок полум’я то припадає до дна полив’яної миски, то, набравшись сили, здіймається вгору й вихоплює з темряви колиску, схилену над нею жінку, постать чоловіка зі змарнілим і засмученим обличчям.
Тихесенько співає своєму крихітному синові ненька журливу пісню про те, як гірко бути кріпаком, як важко гнути спину на панщині, як зовсім маленькі діти невільників змушені працювати на пана – пасти ягнят, складати тютюн, носити воду. І нікуди подітися кріпакам, треба коритися. Співає мати колискову, умовляє своє дитя, щоб заснуло, поки є час, бо дуже скоро панський осавула пожене її разом із дитиною важко працювати з ранку і до ночі.
Лине журлива пісня, сумно скриплять вервечки, а серце матері болить і крається! Що ж то буде з її дитиною? Яка доля судилася йому, маленькому Тарасу? Адже вбога та тісна хата Шевченків, знедолене життя цієї родини не принесуть у майбутньому хлопчикові ні радості, ні щастя!
Чи думала в ту хвилину мати Тараса, що тепло материнського серця, жвавість її вдачі, уся розкіш неньчиних почуттів, на які так багата була кріпачка з колишнього вільного селянського роду, передадуться її синові.
Мабуть, саме тому через усе життя проніс материнський образ Т.Г.Шевченко у своєму серці. Він з’являвся йому із сивих туманів, із синяви неба і золотих надвечір’їв, з вишневого цвітіння і калинової задуми. З особливою любов’ю поет у творах змальовує жіночі образи, наділяє їх рисами вірності почуттів, моральної чистоти, материнської величі. На найвищий п’єдестал він підносить найкращу серед людей – Матір. Це їй поклонявся Великий Кобзар:
... Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Доля жорстоко обдурила поета, забравши найцінніше – життя матері. Від болю стискалося серце, але він твердо знав: є ще одна ненька, заради якої потрібно жити – Мати Україна.
Так, Батьківщина була для Тараса Григоровича Шевченка понад усе. Про що б не думав, про що б не писав, де б не був – постійно перед його світлим зором поставали і „садок вишневий коло хати”, і „вечірняя зіронька”, і „вітер тихесенький”, і спів соловейка „в темнім гаї”, „Дніпр широкий”, і „мати молодая з своїм дитяточком малим...” Україна для поета – то не тільки краєвиди, то передусім доля народу. Тому душа його мучиться від невимовного болю, коли бачить, як „латану свитину з каліки знімають”, як „розпинають вдову за подушне”, як „під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне”, як „чорніше чорної землі блукають люди”, „німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть” . Серед такого мороку, тьми і страху з’явився Апостол правди, щоб відкрити очі своєму змученому народу, вселити віру в краще майбутнє. Як благодатний грім, пролунало його могутнє, закличне:
... вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте...
Волелюбна пісня Кобзаря грізним співом будила гнів і породжувала любов, кликала до сокири, до помсти за образу та знущання над трудівниками, за гіркі материнські сльози, вселяла віру в серця знедолених, у перемогу добра, у торжество справедливості.
Так, волі, жаданої, святої прагло все єство поета. Він мріяв про ті часи, коли „розкуються заковані люди”, коли на його багатостраждальній землі „врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати”, коли
... оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться...
Безсмертне слово Т.Г.Шевченка вічно служитиме взірцем художньої довершеності, а його життя – прикладом синівської відданості отчій землі й людям. Він мав повне право залишити нащадкам заповіт – настанову:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Із глибини століть геній і пророк дивиться у вічі нащадкам і ніби запитує: як ви лелієте Україну свою, як зберігаєте історичне минуле рідного народу і як творите славу нову держави – матінки?
Бабич Роман
Її вважали святою ще при житті
(Нарис)
Її вважали святою ще при житті. Їй випала нелегка і радісна доля нести людям – у який раз! – благу вістку, що сенс життя кожного смертного тільки втому, щоб любити й бути коханим.
У 1979 році їй, скромній, проте могутній силою духу індійській черниці, було присуджено Нобелівську премію миру. Свій нобелівський мільйон, весь до останнього цента, вона віддала бідним людям.
Папа римський Павло VI на знак вдячності матері Терезі „за її всесвітню місію любові” подарував їй власний розкішний білий „лінкольн”. Жодного разу не скориставшись автомобілем, вона влаштувала лотерею й на одержані кошти заснувала лепрозорій – лікувальний заклад для хворих на проказу.
Хіба можна не захоплюватися такою людиною?
Кого можна так любити, поважати, як не матір Терезу? Вона стала символом милосердя, однією з найвидатніших особистостей ХХ століття. Матір’ю її називають мільйони людей.
Її життєве кредо просте: кожна людина має право на милосердя й любов. Ті хто любов цю отримував від оточуючих сповна, матір Терезу не цікавили. Свій погляд, сповнений тепла, доброти й милосердя вона обертала на тих, хто через особисту слабкість опинився викинутий суспільством.
Де ж черпала ця тендітна жінка силу своїм діянням ? Мабуть, у дивному відчутті оточуючого світу – життя саме по собі чудесний дар і використовувати його в особистих цілях мати Тереза вважала безглуздо й образливо.
Непереборне бажання служити людям Агнес Гонкса Бояксіу відчула зовсім юною, років дванадцяти. Мати сказала їй: „Ну що ж, доню, іди, віддай свою руку руці Вседержителя й ніколи не відпускай її під час небезпечної подорожі земного життя». Брат, навпаки, намагався відмовити Агнес. „У світі є ліпші речі для такої гарненької, сміхотливої юної леді, як ти, - писав він сестрі. – Чи усвідомлюєш ти, що хочеш заживо себе поховати?”
Але незважаючи на всі перестороги, 18-річна Агнес залишає теплий, затишний, повний достатку батьківський дім і їде до Калькутти. Тут, у місті небачених розкошів і страхітливих злиднів, сестра Тереза майже 20 років викладала в монастирському коледжі.
Однак таке життя здавалося їй неповноцінним і несправжнім. І одного разу 36-річна жінка-черниця відчула нагальну потребу „служити бідним, живучи серед них”. Маючи деякі медичні навики, жагучу рішучість допомагати людям, невеличку валізу й п’ять рупій у кишені, сестра Тереза вирушила рятувати скривджених долею і суспільством бідолах.
Відтоді її обителлю ставали місця страхітливих страждань і небачених злиднів.
Щоранку ця невтомна жінка вирушала в найнебезпечніші, глухі й брудні завулки Калькутти, щоб надати медичну допомогу хворим, нагодувати голодних, утішити стражденних. Так розпочалася ця безприкладна місія.
Масштаби милосердя матері Терези вражають. Якщо її розуміння благочинності повертає нас у часи середньовіччя, то розміри її допомоги є воістино глобальними. Вона організувала школи для вуличних дітлахів, будинки для помираючих бідняків, створила перший у світі притулок для хворих на СНІД, вивела з-під ізраїльського вогню 37 ліванських дітей. А скільком хворим вона допомогла своїми мобільними клініками, що діяли по всій Індії.
Говорити про її благі діяння можна безкінечно довго. Сотні зневажених, покинутих, осиротілих і злиденних чули лагідний голос і відчували теплі доторки матері Терези.
Самотні, нужденні й помираючі діставали від неї справжню поміч, засновану на її глибокій шані до людей і непохитній вірі в неоціненність кожного людського життя.
Її притулки ставали пристановищем не лише матеріально знедоленим, але й духовним „санаторієм” тим, хто зневірився й втратив життєві орієнтири. Тут вони могли повернути віру в добро й справедливість, тут ставали комусь потрібними.
А хіба не цього часом так катастрофічно не вистачає кожному з нас?
Її скромна присутність повсюдно й повсякчас підтверджувала незаперечну істину, якою мати Тереза керувалася в житті: „Найбільше щастя – це віддавати себе іншим”. І коли в помираючої матері Терези запитали: „Чи були у вашому житті вихідні чи свята ?” Вона відповіла: „Так! У мене кожен день – свято!”
Життя матері Терези цілком може бути однією з найвидатніших історій усіх часів і народів.
Скафа Олена
Зміст
1. Вступ……………………………………………………………………
2. Я – Україна (монолог - перевтілення). Скафа Олена……..................
3. Молитва (вірш). Маслак Віолетта……………………………………
4. Людина та ліс (нарис). Сук Аліна…………………………………….
5. Літо (вірш). Маслак Віолетта…………………………………………
6. Цей ліс сьогодні мій (оповідання). Середа Наталія…………………
7. Зимовий смуток (вірш). Маслак Віолетта……………………………
8. Річка, з якою я дружу (образок). Панащенко Аліна………………...
9. Пісня вітру (твір - есе). Горнєва Віка………………………………...
10. Уроки історії, які маємо знати (стаття). Скафа Вікторія……………
11. Мама (вірш). Маслак Віолетта…………………………......................
12. Врятований скарб (оповідання). Карпенко Аліна…………………...
13. „Рідна мати моя…” (твір - роздум). Дячук Катерина……………….
14. *** (вірш). Форкош Аліна……………………………………………
15. Невідомий солдате (лист). Бабич Роман……………………………..
16. Людина та ліс (замітка). Бабич Роман………………………………..
17. Лист Кобзареві. Величко Дарина……………………………………..
18. Лист до князя Ігоря. Сук Аліна……………………………………….
19. Остап Вишня (нарис). Гумен Мальвіна……………………………...
20. „Кобзар живе, Козар наш житиме повіки …”(образок) Бабич Роман
21. Її вважали святою ще при житті (нарис). Скафа Олена….................
Google Sites
Report abuse