Als die Flieger kamen in nächtlicher Stund’,

mit Donner und Grollen aus finsterem Grund,

flogen sie tief über unser schlafendes Quartier.

Mama, sind das jene, von denen träumten wir?

Sie galten nicht uns, nicht dem friedlichen Streben,

sich frei durch die Wolken empor zu erheben. 

Sie kamen zum Krieg, suchten Ziele in tödlicher Nacht,

verfolgten Raketen, uns zu schützen mit ihrer Macht.

Ich hielt dich nur fest, sprach kein einziges Wort.

Zu dritt haben wir stumm die Dunkelheit durchbohrt –

und immer wieder heulten die Sirenen so furchtbar laut.

Ist dies nun die Nacht, die uns niemand mehr raubt?

Wir leben noch immer, ein Wunder, doch frage ich bang:

Verdient dieser Umstand nun wirklich mein' Dank?

Es bleibt mein gepeinigtes Herz, gefüllt mit brennendem Hass,

weil Russland mein Kind um seine Kindheit gebracht.

Прилетіли літаки в нічну темну мить,

З громом і ревом, що змушує тремтіть.

Низько летіли над нашим кварталом вони —

Мамо, це ті, про які снились мені?

Вони не для нас — не для втечі, не для мрій,

Не для польотів крізь хмари вільних надій.

A на війну вони йшли, у вогняних ночах,

Шукати ракети у смертоносних шляхах.

Я міцно тебе обіймала в ту мить,

Мовчали ми втрьох, і ніч тисла на нас.

А сирени все виють, розривають печаль.

Невже наша остання ніч і без прощаль?

Ми досі живі — це диво, та серце мовчить:

Чи справді я вдячність за це маю жить?

Моє серце змучене, тільки горить гнів глибоко,

Бо Росія вкрала у мого дитина щасливе дитинство.