Привіт усім! З вами Ілайжа Келсі, студент східноєвропейських студій в Університеті Індіани. Цього семестру я читаю різні твори української літератури - і сучасні, і класичні. Сьогодні розповім вам про легендарну книжку “Московіада”, написану в 1992-ому році автором Юрієм Андруховичем.

Треба сказати, що про всі твори в моєму списку я знаю тільки те, що мені розказувала професорка - ім’я автора, приблизна дата публікації та одне-два речення про зміст книжки. Тому я очікував від “Московіади”, що це будуть якісь серйозні мемуари про життя українського поета в Москві, а відкрив, навпаки, надзвичайно смішну та сюрреалістичну темну комедію.

Стиль книжки - постмодерністський. Вона не те що депресивна, а скоріше абсурдна, хоча має й серйозні теми. Автор пише довгими реченнями, часто вживає “потік свідомості”, але книжка читається легше, ніж “Польові дослідження” - “Московіада” далеко не така «насичена».

Автор включає безліч посилань на інші твори української літератури. На жаль, у мене поки що немає досвіду, щоб ловити усі ці моменти, однак я встиг зрозуміти одне посилання на “Лісову пісню”, коли головний герой говорить “Я в серці маю те, що не вмирає!” Також смішило те, що головний герой інколи цитує самого Андруховича та його групу “Бу-Ба-Бу”.

Мені здається, що можна назвати цю книжку “експресіоністською”, тому що в книжці абсолютно все перебільшене - і герої, і локації, і сюжет. Особливо мене вразили колоритні та різноманітні персонажі. Навіть людей, які згадуються тільки раз (і це побіжно), автор описує відмінно, щоб всі відрізнялися своїми власними дивними рисами: почесний оленяр, який засинає у ліфті; КГБіст, який пишається своєю книжковою українською мовою; якийсь Паша Байстрюк, про якого написано лише, що його відрахували “за систематичне зловживання чужими лосьйонами”.

Суть експресіонізму полягає в тому, що перебільшені елементи твору, хоча не виражають буквальну правду, успішно передають реальні почуття людей. Тому “Московіада” точно підходить до цього жанру, бо вся книжка переповнена атмосферою столиці вмираючої імперії. Читаючи “Московіаду”, я не тільки сміявся з гумористичних елементів, але й занурювався в цю атмосферу, яка справила на мене сильне враження. Вкінці я скажу, що рекомендую цю книжку всім фанатам сучасної літератури, а особливо тим, які люблять темний гумор і сюрреалізм. Думаю, що їм вона обов’язково сподобається.

Усім привіт! Це Ілайжа Келсі, студент української мови в Університеті Індіани. Цього семестру, після трьох років вивчення української мови, я нарешті читаю її літературу. За останні тижні я читав постмодерністські твори “Московіаду” та “Польові дослідження з українського сексу”, а останню читав “Лісову пісню”, що стала для мене приємною зміною темпу після таких важких і понурих текстів. Я знав, що Леся Українка - одна з найулюбленіших українських авторів усіх часів, тому не здивувало, що її твір мені сильно сподобався.

“Лісова пісня” реально як ковток свіжого повітря. Вона не книжка, а драматична поема, як професорка мені сказала. Тому в неї нема довгих, безкінечних речень, які дуже часто зустрічаються в постмодерністській сфері. Загалом поема складається тільки з діалогу та описів оточення. Це справді поема - коротка, елегантна, прегарна.

Леся Українка вибирає кожне слово акуратно, щоб справити сильне враження. Вона пише трохи діалектними та застарілими словами, що трохи заважало мені розуміти текст, але також створило якусь традиційну, позачасову атмосферу. Як поема, діалог має ритм і риму, що тільки додає до цієї атмосфери.

Головні теми поеми - природа, любов, фольклор. Поетка базує свою історію на українських фольклорних традиціях, але з них створює щось нове, щось власне своє. Професорка назначила деякі моменти з “мандрівними сюжетами”, тобто сюжети, які повторюються в багатьох різних культурах світу. Мені завжди цікаво порівняти ці елементи з англомовними історіями, які я знаю з дитинства. У нас також є такі персонажі, як хитрий лис, страшний вовк, і навіть лісові духи, але вони інтерпретуються по-іншому. У Лесі Українки також своя інтерпретація традиційних українських елементів, що робить її історію більш свіжою, чарівною.

Взагалі поема нагадує п’єси Шекспіра, особливо п’єсу “Сон літньої ночі”, яка також розповідає про роман між лісовими духами й людьми та має багато подібних стилістичних елементів (рима, позачасовий стиль). Однак “Сон літньої ночі” комедія, а “Лісова пісня” - якось смутніша. Сюжет про лісову мавку й чоловіка, які закохуються навесні. Спочатку роман іде ідеально, але скоро виникає конфлікт між людьми та лісом, і головні герої опиняються якраз в епіцентрі цього конфлікту. Читаючи цю поему в двадцять першому столітті, я для себе зрозумів сюжет як метафору про ставлення людей до навколишнього середовища, та, можливо, баланс між роботою і життям. Чим більше головний герой Лукаш відколікається своєю роботою на полях, тим менше звертає увагу на свою любов, що призводить до нещасного кінця (перепрошую, звичайно, за спойлер). Тим часом, як він користується навколишніми ресурсами, він також в якомусь сенсі користується Мавкою та її коханням. Взагалі це класичний розрив комунікації, який буває у багатьох історіях, а все-таки у Лесі Українки трагічно й гарно виходить. Як читач, я співчував її героям та хвилювався про їхню долю.

В цілому мені дуже сподобалася “Лісова пісня”. Мені здається, що вона чудово представляє українську культуру та літературу. Можливо її магія трохи зменшується в перекладі, але я все-таки буду рекомендувати своїм англомовним друзям читати цю поему. Думаю, їм також буде приємно дізнатися більше про Україну та просто насолодитися доброю історією 

Всім привіт! Тут знову пише Ілайжа Келсі, магістрант на факультеті східноєвропейських студій в Університеті Індіани. Цього семестру я читаю чудові різноманітні твори української літератури. Останнє, що я читав - це книжка “Століття Якова” автора Володимира Лиса.

 Книжка була написана в 2010-му році та входить до жанру “історичний роман”. За нею був знятий і серіал - мені друзі сказали, що він якісний, хоча я сам не дивився.

Сюжет розказує про життя й пригоди Якова, який прожив майже 100 років на заході України. Історія чергується між теперішнім і минулим, і таким чином викликає у читача цікавість дізнатися, що буде далі. Теперішні моменти наче відкриють результат усіх його пригод, але читачу хочеться знати, як все так склалося в минулому. Герої добре виписані, так, щоб читач про них реально хвилювався. Сюжет елегантно розвивається протягом усієї книжки. Взагалі історія душевна й гарна.

Мені здається, що книжка також чудово передає українську історію, особливо західних регіонів, які пережили польську, німецьку й радянську владу. Яків не реальна людина, але його досвід відповідає реальності, тобто його пригоди, хоча вони в кількох моментах перебільшені, загалом виражають справжню історію Полісся та його мешканців.

Через нього читач теж дізнається про багату культуру Полісся. Як любитель-лінгвіст, я захоплювався діалектом, яким говорить Яків та його сусіди в селі. Діалект навіть використовується якось в повісті, ніби її пише сам Яків. Помітний також вплив польської мови, особливо в розділах, які відбуваються якраз на теренах теперішньої Польщі. Виходить, що цей діалект не включили в телевізійну адаптацію, що дуже прикро, бо як на мене, він передає особливу атмосферу цього регіону України (та просто зачаровує мене як фаната слов’янської лінгвістики).

Взагалі “Століття Якова” захоплює з мовної точки зору - в книжці персонажі говорять не тільки стандартною українською та поліським діалектом, а ще й польською, російською, суржиком і навіть такою змішаною польсько-українською. Справжня польська зустрічається лише у деяких діалогах (і там не те що граматично правильна, до речі), і російська також не поширена, тому знаючи тільки українську, читач усе зрозуміє.

Я хотів порадити своїм батькам читати цю книжку - думав, їм точно сподобається історія кохання та пригод, і також надіявся, що книжка їм покаже, чому мене Україна так сильно цікавить. Однак виявилося, що англійського перекладу немає. Хоча книжці вже 13 років, її переклали лише на польську мову, і то зовсім недавно. Це зрозуміло, бо її важко буде перекласти, враховуючи усі її мовні й культурні складнощі. А потім я думав - може я сам візьмуся написати для неї переклад? Тому спробував перекласти перші сторінки, але спотикався на деяких фразах й діалектних словах, а потім відволікся іншою роботою. Може після цього семестру я буду продовжувати свою спробу, тому що це взагалі класна книжка і я хочу поділитися нею із своїми англомовними родичами та друзями. А наразі можу хоча би вам, читачам цього блогу, порадити читати “Століття Якова” - думаю, вас він так само зацікавить своїм змістом і стилем.

Усім привіт! З вами Ілайжа Келсі, магістрант на факультеті східноєвропейських студій в Університеті Індіани. Останні місяці я читаю твори української літератури в оригіналі, щоб покращити своє знання української мови та культури. Цього тижня я читав короткий твір “Я (Романтика)” автора Хвильового.

Цей твір став ще одним прикладом, чому мені не варто судити про книжки за їхніми назвами. Я дуже мало знав про цей твір до того, як почав його читати. Знав лише, що він був написаний десь у 20-х роках і що автор потім зустрів якусь трагічну долю. Взагалі я віддаю перевагу цьому спосібу читання - не знати майже нічого про твір і таким чином судити про нього тільки за змістом, без впливу інших джерел. Проте це призводить до таких ситуацій, коли через назву я очікую якусь романтичну новелу, а справді виходить, що це надзвичайно темна й понура історія про чекістів та революцію.

Попри те, що “Я (Романтика)” напевно найнурішиий твір, який я поки читав українською, у ньому дуже виражливий і навіть гарний стиль. Я скоро помітив, що у Хвильового така звичка чергувати довгі речення з короткими. Це створює ритм, наче хвилі, які зачаровують читача і додають особливу химерну атмосферу до прози. Розмовляючи з професоркою про цю його звичку, я дізнався, що сам “Хвильовий” - це тільки псевдонім, а справжнє ім’я автора - Микола Григорович Фітільов. Мабуть його і через цей стиль звали “Хвильовим”.

Новела розказує про роботу чекіста під час кривавої Червоної Революції. Головний герой якось стоїть між двома полюсами - він має дві сторони своєї ідентичності, ніби два “я”. З одного боку, він відданий комуніст і хоче підтримати “ідеали революції”, засуджуючи “антиреволюційних” людей до смерті. З іншого боку, якась частина його досі зостається людиною - він відвідує свою маму на краю міста й там відчуває усі емоції, які наче ховає від себе на роботі.

Можна назвати цю новелу імпресіоністською, але також і символістською. Хоча вона справді коротка, вона переповнена такими повторюваними символами - нескінчений степ; гроза, яка постійно наближається; його мама, що репрезентує частину його “власного, злочинного ‘я’, якому [він] дає волю”. Я скажу чесно, що не розумів усю цю гру з символами, але вона точно створила потужну атмосферу жаху в новелі.

Дивно сказати, що така понура новела “гарна”, але так вона у Хвильового вийшла - його проза справді поетична, його символи ефективно відіграють  свою роль і в результаті новела успішно залишає незабутнє враження. Думаю, що її варто обговорювати на будь-якому курсі історії червоної революції та української літератури початку 20-го століття.