Дидактичні матеріали

Автор бачить своє завдання в оспівуванні як окремої особистості, так і багатьох людей, через власне "я". Вітмен проходить до узагальнення, оспівуючи себе, оспівує кожного з людей.

Тема збірки - це сам Вітмен, людина-поет, людина взагалі та світ навколо неї, зображення життя у всіх його проявах.

Ідея збірки - вічне торжество людини. У людині й природі автор бачить прагнення до гармонії.

Тематика творів: теми життя і смерті, пошуку людиною самого себе, рівність і однаковість людей, доля індіанців, зображення американської дійсності, піднесення розвитку людини до рівня Бога, взаємозв'язок людини і природи.

Новаторство Вітмана:

• використання верлібу
• використання діалогу поет-читач
• Вітменівський каталог (перелік предметів та явищ)
• використання засобів виразності : метафори, риторичні запитання, звертання, накази.
• поет демократії.

Образ життя відомого американського поета Волта Вітмена чимось схожий на життя багатьох його колег: він рано змушений був кинути школу, заробляючи на життя, працював розсильним, учнем друкаря, учителем у сільській школі, був репортером і редактором декількох нью-йоркських газет. Шлях його у літературу був насичений подіями, враженнями, різноманітними інтересами.

Поет мав радикальні політичні погляди: гнівно виступав проти рабства, захоплювався ідеями свободи й демократії. Сполучені Штати він вважав Батьківщиною нової, вільної, незалежної людини. За своїми ідейними переконаннями В. Вітмен був прихильником демократичної партії "Вільна земля". У цей час точилася кровопролитна війна між Сполученими Штатами та Мексикою. Країна була поділена на вільні й рабовласницькі штати. Поет задумав написати твір, який прославляв би ідеали американської демократії й американський спосіб життя. Поштовхом до написання цього твору стала подорож Вітмена Америкою. На той час вже було сформоване й творче кредо поета, в основі якого була віра в непереможність, всемогутність духу людини. Вітмен вірив у творче покликання поета, у всесвітнє братерство й демократію. В одній зі збірок своїх поезій - "Листя трави" - поет зображує мінливе, бурхливе, багатогранне життя країни.

Чую - співає Америка,

Різні пісні я чую,

Співають робітники,

Кожен співає свою гучну й радісну пісню.

Збірка ця ніби проголосила поетичну революцію, бо породила незвичайний, гучний, молодий національний голос, такий, як і сама країна. Поет відходить від традиційного віршового розміру заради ритмічного вільного вірша.

Тут наявні порівняння, повтори, асоціації й образи. Нетрадиційна форма й незвичайний, здавалося б, зовсім непоетичний предмет дослідження Вітмена викликали неоднозначну реакцію читачів і критиків: деякі зневажали і критикували збірку, але більшістю читачів вона була помічена і досить високо оцінена.

Молода країна швидко розвивається, пізнає себе. Розпочався великий технічний прогрес: були відкриті парові двигуни, що дали поштовх до розвитку корабельного будування, з'явилися відкриття талановитого винахідника Едісона. Америка почала цінувати не лише міцні м'язи, а й гострий, допитливий розум, що ними керує. Кожній людині відкривалися широкі можливості для розпитку й самопізнання, самоствердження. І В. Вітмен достатньо переконливо й глибоко відобразив це у своєму вірші "Пісні про себе".

Себе я прославляю, себе я оспівую,

І те, що приймаю я, приймете й ви,

Бо кожен атом, котрий належить мені,

Так само належить вам.

1861 рік. В Америці вибухнула громадянська війна. Протягом усього воєнного періоду поет працює у військовій скарбниці, а у вільний час доглядає поранених та хворих. Свої почуття і враження від цих воєнних років поет висловив у збірці "Бий, барабане!", де в піднесеному дусі оспівано боротьбу проти ганебного рабства.

Збірка віршів В. Вітмена зазнала ще багатьох перетворень: до кінця свого життя поет доповнював і виправляв поеми, які увійшли до цієї збірки. У цьому циклі віршів автор висловлює щиру віру у швидке закінчення громадянської війни й перемогу демократії в Америці, віру в те, що американська нація справді стане найвеличнішою, а ідеал свободи, проголошений нею, буде сяяти всім народам світу. І можна лише дивуватися, наскільки пророчими були слова поета. Його мрії повністю здійснилися. У наш час ми можемо переконатися, якого великого міжнародного авторитету й могутності здобули Сполучені Штати Америки, національним співцем яких був В. Вітмен, чия слава сягнула далеко за межі його Батьківщини.

Повість "Гобсек" — один із перших творів, які автор свідомо писав як фрагменти "Людської комедії".

Проблеми, до яких звернувся автор у повісті, були такими актуальними і хвилюючими, що він неодноразо­во повертався до них, поступово шліфуючи свій задум. Спочатку, 1830 р., письменник написав нарис про лих­варя. У 1848 р. повість отримала назву "Гобсек" і увійшла до "Сцен приватного життя" "Людської комедії". Вона орга­нічно пов'язана з романом "Батько Горіо". За жанром "Гобсек" — соціально-побутова, а ще більшою мірою — філософська повість, в якій домінують елементи реалістичного стилю. Але в ній, як і в інших творах "Людської комедії", відчутні романтичні впливи, її герой із самого початку не побутова, а майже симво­лічна постать. У ньому відчувається масштабна роман­тична типізація. Він уособлює силу і владу грошей та руйнівний вплив багатства на людську душу. За формою повість - оповіданням у оповіданні. Це був досить типовий жанр у літературі XIX ст. Бальзак у своїх творах подав начебто подвійне зображення людини: під кутом зору як суспільства, так і самого героя.

Письмен­ник ускладнює структуру повісті, робить її багатоголосою. Спочатку звучить голос автора, від імені якого ведеться оповідь, а потім - голоси оповідачів - Дервіля і Гобсека, які теж передають багатоголосся свого оточення. Отже, важ­ливими композиційними особливостями твору є "розповідь у розповіді", а також тісний зв'язок між окремими його частинами та компонентами (розповідь, оповідь, опис, порт­рет, інтер'єр, монолог, діалог тощо).

Дервіль розповідає історію з часів своєї молодості, коли він меш­кав у мебльованих кімнатах, а його сусідом був Гобсек. Отже, лихвар стає центральною фігурою оповіді не лише адвоката, а й усього твору.

Дервіль випадково став свідком драми, яка відбува­лася в сім'ї графа де Ресто. Ця драма була відомою і Гобсекові: графиня Анастазі де Ресто, щоб утримати сво­го коханця Максима де Трая, наробила величезних боргів і віддала у заставу лихвареві фамільні коштовності під великі відсотки. А граф де Ресто, захищаючи честь сім'ї й інтереси свого сина, незадовго до смерті переписав свої володіння на ім'я Гобсека до моменту повноліття Ернеста. Його заходи виявилися вчасними, після смерті Гобсе­ка Ернест успадкував те, що належало батькові.

Образ Гобсек

Бальзаківський Гобсек - не зовсім типовий лихвар. Його особливість полягає в тому, що він скнара-філософ. Система поглядів Гобсека на життя складалася по­ступово. Він пройшов довгий шлях і багато пережив, перш ніж упевнився, що "всюди йде боротьба між бага­тими і бідними". Внаслідок важкого життєвого досвіду він дійшов сум­них висновків, виробив систему поглядів, які вже не змінювались. Важливе місце у цій системі посідає "інстинкт самозбереження", "особистий інтерес", а з усіх земних благ тільки одне, з його точки зору, варте того, щоб людина його домагалася,- це... золото. У золоті сконцентровані всі сили людства", - вважає Гобсек. І золото для нього - це передусім влада, воно є її симво­лом: "Я володію світом, не втомлюючи себе, а світ не має наді мною найменшої влади". Оповідь Гобсека характеризує його як" аналіти­ка і психолога, який знає життя, розуміє людську при­роду. Ставлення автора до свого героя неоднозначне: за­хоплення, передане через сприйняття Дервіля, змінюєть­ся осудом. "Чи варто жити тільки заради накопичення?" — хочеться запитати, прочитавши твір. Фіналом повісті автор однозначно відповідає: Ні! Адже після смерті Гобсека не залишилося нічого, крім тлінних скарбів. Письменник засуджує накопичення заради накопичен­ня.

Образ Гобсека змальований з великою майстерністю. У його портреті не випадково домінують кольори благо­родних металів: "місячний лик", "жовтувата блідість, що нагадує колір срібла, з якого злетіла позолота", риси його обличчя "здавались відлитими з бронзи", а очі були "жов­тими". Безжалісність Гобсека підкреслюють такі ознаки, як "людина-вексель", "людина-автомат". Довершує порт­ретну характеристику згадка про те, що, добуваючи гроші, він бігав сам "по всьому Парижу на тонких, сухорлявих, як у оленя, ногах". Кожна деталь цього яскравого порт­рета свідчить про характер героя. Зображення товарів, що гнили у будинку скнари, довершили картину моральної та духовної деградації героя.

Золото для Гобсека - не тільки засіб та мета збагачення, як вважали ті, хто його оточував. Адже сам він жив дуже скромно. Справа у тому, що для циніка Гобсека золото було засобом здобуття незалежності, адже у ньому "все міститься в зародку і все воно дає реально". Сам герой називав себе помстою, докором сумління.

Його переповнювала мрія про владу, бо він був упевнений, що влада і насолода - найвища мета людського життя. Але Гобсеку доводилося насолоджуватись лише можливістю все мати, бо він жив так скромно, як і бідний Дервіль. Під кінець свого життя скнара нагромадив у власній квартирі антикварні речі, дорогі меблі, цінні картини, делікатеси тощо. Це накопичення мало гротескний характер і символізувало захламлену душу самого лихваря, котрий мавши мільйони, помирав з голоду в холодній сирій кімнаті. Його гроші, золото, заради яких він працював усе життя, пропали дарма.

Образ Гобсека складний і неоднозначний. З одного боку, він розумний, проникливий, тонкий психолог, який карав одних і робив добро іншим. Золото зробило його своїм жрецем, філософом, рабом. Справжньої свободи герой так і не отримав, тому що не тільки не зміг звільнитися від влади грошей, але й став філософом і поетом цієї влади, що й призвело до його моральної смерті.

Отже, історія деградації особистості Гобсека така:

• Гроші - мрія. Замолоду мріяв про багатство і гроші, щоб мати можливість насолоджуватись усіма радощами життя.
• Гроші - пристрасть. Пристрасть до грошей переросла у скупість. Він був казково багатий і в водночас безмірно бідний.
• Гроші - ідол. Єдиний ідол, якому він вклонявся - золото.

У повісті певною мірою відобразилися особливості стилю письменника, важливе місце у його творах належало описові - портрету та інтер'єру. Для книг Бальзака властиві характерні великі експозиції, детальні описи часу дії, матеріального та суспільного становища персонажів тощо.

У романах прозаїка не було несподіваних сюжетних поворотів, усі дії та вчинки мотивовані. Перемагаючи традиції романтизму, не надаючи уваги зовнішнім ефектам, автор не відмовився від досягнень цього напряму: його герої, як і у романтиків, люди однієї пристрасті. Хоча дія у його творах динамічна та драматична, базувалися вона не на зовнішніх, а внутрішніх, часто глибоко прихованих протиріччях та контрастах, що повною мірою стосувалася повісті "Гобсек".

Новела “Перевтілення” – це відлуння особистої трагедії Ф. Кафки, який свого часу зізнавався, що живе у своїй сім’ї “більш чужим, ніж найчужіший”. Але література знає чимало реалістичних творів про сімейні проблеми, так що схвилювати читача ще однією історією було б нелегко. Мабуть, тому Фраки Кафка вдався до засобів модернізму. Головний прийом – фантастичне перетворення людини на комаху. Але це лише спосіб звернути увагу людей на те, як вони ставляться до своїх близьких. За що любимо близьких? Хіба за щось конкретне, за красу, розум, талант? Ні, ми любимо їх просто тому, що вони наші рідні. Але в житті Грегора Замзи, який усе життя працював для сім’ї, сталося так, що це питання стало головним. Одного разу, коли вранці він відчув, що перетворився на комаху, він побачив справжнє ставлення родини. Невже в цьому винне його перевтілення? Чи їхнє? Хіба не абсурдно звинувачувати хворого у тому, що він захворів? Але родина Грегора відсторонюється від нього, бо тепер він зайвий у їхньому житті, заважає їм жити респектабельним життям. Чи осуджує він близьких? Ні, скоріше розуміє, бо все ще має людське серце. Він, залишаючись самотнім, вибачає їхню відчуженість і поводиться людяніше, ніж його близькі. Абсурдність ситуації посилюється тим, що найнята служниця й та пристосовується до Грегора. Хай і брутальна вона, і нетактовна, але все ж допомагає Грегорові. А найбільше ранить його зрада сестри, яка, хоча спочатку й співчувала йому, не намагається навіть приховати відразу до нього. От чому Грегор почувається не тільки самотнім, але й не має надії на одужання. Абсурдно боротися за права людини комасі, особливо коли ти навіть в очах рідних комаха.

У новелі “Перевтілення” Кафка відверто й емоційно порушує наболілу проблему – відчуженість у сім’ї, самотність людини серед людей. Засобами модерністського мистецтва він показує абсурдність буття і кризу найважливіших гуманістичних цінностей на початку XX століття.

У 70-х роках Л. Н. Толстой все частіше і глибше став замислюватися над проблемами шлюбу і сім'ї. Навколишня дійсність давала чимало матеріалів для роздумів над питаннями життя сімейного. У січні 1872 року кинулася під потяг на станції Ясенки Ганна Степанівна Пирогова, незаконна дружина сусіднього поміщика Бібікова. Родина Толстих добре знала загиблу жінку, і її трагічна доля знайшла відгук у романі «Анна Кареніна». Толстой працював над новим романом більше чотирьох років - з 1873 по 1877 рік.

У Москві, на вокзалі Миколаївської залізниці граф Олексій Кирилович Вронський зустрічає матір з Петербургу. «Вронський пішов за кондуктором у вагон і при вході у відділення зупинився, щоб дати дорогу дамі. З звичним тактом світської людини, по одному погляді на зовнішність цієї пані, Вронський визначив її приналежність до вищого світу. Він - вибачився і пішов - було у вагон, але відчув необхідність ще раз поглянути на неї ... Коли він озирнувся, вона теж повернула голову. Блискучі, що здавалися темними від густих вій, сірі очі доброзичливо, уважно зупинилися на його обличчі, неначе вона визнавала його, і негайно ж перенеслися на натовп, ніби шукаючи когось ». Це була Ганна Аркадіївна Кареніна. Зустрівшись випадково, Анна і Вронський не можуть забути один одного.

Кареніна - заміжня жінка, мати восьмирічного сина, вона розуміє, що Вронський не може і не повинен цікавити її. Однак на московському балу знову зустрічає його. Вона вирішує покинути Москву і повернутися додому, до Петербурга, щоб не зустрічатися з Вронским. Своє рішення вона виконала, і на другий день брат проводжав її до Петербурга. Але на зупинці в Бологому, вийшовши з вагона, Ганна зустріла Вронського, який сказав їй, що не може без неї. Вона нічого не відповідала, і на обличчі її він бачив боротьбу . Сум'яття і тривогу в душі Анни Толстой підкреслює описом розбушувавшої природи. «І в цей час, як би здолавши перешкоду, вітер посипав сніг з дахів вагонів, затріпав якимось залізним відірваним листом, і попереду плачевно і похмуро заревів густий свисток паровоза. Весь жах хуртовини здався їй ще більш прекрасний тепер».Ця зустріч вирішила долю Анни Кареніної. Як не старалася вона, повернувшись додому, жити по-старому, їй це не вдавалося. Любов до Вронського змусила її по-іншому поглянути на своє подружнє життя. «... Я зрозуміла, що не можу більше себе обманювати, що я жива, що я не винна, що бог мене зробив такою, що мені потрібно любити і жити», - думає Ганна. Невміння обманювати, щирість і правдивість втягують її у важкий конфлікт з Кареніним і світським середовищем.

Доля Олексія Олександровича Кареніна чоловіка Ганни, - безсумнівно, трагічна, і багато що в ній змушує співчувати йому. Каренін не «зла машина», як у пориві відчаю називає чоловіка Ганна. Толстой показує його щирість, людяність у сцені примирення з дружиною. Навіть Вронський визнає, що в хвилину примирення Каренін був «на недосяжній висоті» .. Правдиво розкриваючи всю тяжкість людських переживань Кареніна, Толстой разом з тим - глибоко аналізує його ставлення до дружини і його поведінку. На посаді губернатора, вже літньою людиною, Олексій Олександрович зустрівся з Ганною Аркадіївною, яка була на двадцять років молодший від нього. «Він зробив пропозицію і віддав нареченій і дружині все те почуття на яке був здатний». Створивши ту «обстановку щастя»,яка увійшла у нього в звичку, Каренін раптом виявив, що вона «нелогічним» чином поламалася. Толстой порівнює Кареніна з людиною, який спокійно пройшов по мосту і раптом побачив, «що цей міст розібрали і що там безодня». «Безодня ця була - саме життя, міст - те штучне життя, яке прожив Олексій Олександрович». Дізнавшись про зраду Анни, він, після «дивного почуття фізичної жалості до неї», відчув, що його займає тепер питання про те, «як найкращим, найпристойнішим, зручним для себе і тому найсправедливішим чином обтруситися від того бруду, яким вона забризкала його в своєму падінні, і - продовжувати йти своїм шляхом діяльного, чесного і корисного життя ». Проте методичність, обережність, млява систематичність - риси, характерні для вищих кіл бюрократичного середовища, - виявилися безсилі в зіткненні з життям.

Вронський, аристократ і джентльмен, «один з найкращих зразків золотої молоді петербурзької» полюбив Анну Кареніну і жертвує в ім'я любові військовою кар'єрою: виходить у відставку і всупереч світським поняттям і звичаям (рішуче «оголошує він братові, що дивиться на свій зв'язок з Кареніної, як на шлюб...») їде з Ганною за кордон.

Чим більше Ганна пізнає Вронського, «тим більше вона любила його», і за кордоном вона була «непростимо» щаслива. Але «Вронський, між тим, незважаючи на повне здійснення бажань, не був цілком щасливий ... Він скоро відчув, що в душі його піднялася туга». Спроби зайнятися політикою, книгами, живописом не дали результатів, і, врешті-решт, відокремлене життя в італійському місті здалася йому нудним; тому було вирішено їхати в Росію. Люблячи Анну, він завжди забував те, «що становило найбільш болісний бік його ставлення до неї, - її сина з його питальним, противним, як йому здавалося, поглядом. Хлопчик цей частіше за всіх інших був перешкодою їх відносин ». У сцені побачення Анни з сином Сергієм Толстой - з неперевершеною майстерністю художника-психолога розкрив всю глибину сімейного конфлікту. Почуття люблячої матері до покинутої дитини, пристрасть до Вронського, протест проти помилкової моралі вищого суспільства і невизначеність положення утворюють у долі Ганни вузол протиріч, який вона не в силах розв'язати. І коли Ганна зрозуміла, що її пристрасті, любові недостатньо для щастя Вронського, і він, для якого вона пожертвувала сином,« все більше і більше хоче піти від неї », вона усвідомила своє становище як безвихідне, як трагічний глухий кут.

Задум письменника показати жінку, що втратила себе, але не винну, підкреслюється епіграфом до роману: «Мені помста і аз віддам». Сенс епіграфа в тому, що не світським ханжам судити людину, її життя і вчинки. Думка епіграфа кілька разів звучить у словах дійових осіб роману. Стара тітка Ганни говорить Доллі: «Їх буде судити бог, а не ми». Сергій Іванович Кознишев, зустрівшись з матір'ю Вронського, у відповідь на засудження нею Анни говорить: «Не нам судити, графиня».

Ф.М. Достоєвського турбувала соціальна нерівність різних верств суспільства. Він показує, що бідність в першу чергу штовхає людей на злочин.

Родіон Раскольников - cтудент, який кинув навчання тільки через те, що він не в змозі за нього платити. Живе він у комірчині, схожою більше на шафу, ніж на квартиру. І навіть за це убоге житло йому нічим заплатити. Задавлений бідністю Раскольников незабаром став до неї поступово звикати. Портрет героя виявляє глибокі протиріччя між його чудовими зовнішніми даними і плачевних матеріальним становищем. Красивий молодий чоловік (з прекрасними очима, темно-русявий, з тонкими рисами обличчя) одягнений у лахміття. Соромлячись бідності, герой не любить зустрічатися з колишніми товаришами. Достоєвський показує, як відторгнення від зовнішнього світу призводить до самозаглиблення. З'являється тяга до внутрішніх монологів. Письменника цікавлять найменші відтінки настрою героя, його мрії, фантазії, плани та ідеї. Тяжкі, злочинні думки приносять Раскольникову фізичні страждання.

Ф.М. Достоєвський прагне показати характер Раскольникова багатогранно: у його внутрішньому світі постійно йде боротьба хорошого і поганого. Доброта і жорстокість уживаються в ньому зовсім поруч. Достоєвському важливо було показати подвійність природи людини, передати в художній творчості правду життя. Коли Мармеладов, абсолютно чужа для Раскольникова людина, гине під копитами коней, Родіон Романович віддає його вдові останні гроші. Цей факт свідчить про його душевну доброту, готовность допомогти іншій людині в біді. Коли герою приходить лист від матері про те. що його сестра збирається вийти заміж за заможного чоловіка через гроші, Раскольников переживає. Родіон любить своїх рідних і мучиться через те, що не може їм матеріально допомогти. Ф.М. Достоєвський підкреслює чутливість героя, його складний емоційний світ. Так, наприклад, отримавши листа від матері, він блідне, руки в нього тремтять. Потім герой підносить його до губ і цілує, а потім тільки роздруковує.

Проте причиною злочину Раскольникова є не тільки тяжке становище, але і теорія, переосмислюючи погляди відомого філософа Ніцше, за якою всі люди діляться на два розряди: «тварі тремтячі» і «ті, хто право має». Перші - духовно слабкі люди, вони не здатні на прийняття серйозних рішень взагалі. У них немає глобальних цілей. До таких людей Раскольников зараховує стареньку процентницю. Другі - духовно сильні люди, здатні змінити хід історії. З цієї теорії виходить, що Раскольников мав право на вбивство старенької, думаючи, що від цього всім буде краще. Звертаючись до теорії про надлюдину Ніцше, Раскольников розуміє її в езоповому аспекті: сильна людина має право принести в жертву слабкого в ім'я високих цілей. У Ніцше ж сильна людина - це насамперед творець, здатний піднестися над повсякденністю, розширити межі духу.

І такою сильною особистістю, глибокою жертовною натурою в романі виявляється не Раскольников, а Соня Мармеладова, яка продає своє тіло заради того, щоб допомогти сім'ї прогодувати дітей. Не випадково саме вона змогла зрозуміти і полюбити Раскольникова, людину оступившуся, але добру душею. Доброта Соні не має меж. Вона віддає батькові останні гроші, хоча знає, що він їх проп'є.

Образ Соні Мармеладової - центральний жіночий образ роману. Вона постає у творі боязкою і заляканою жінкою, а не дівицею вульгарної поведінки. Описуючи скромне вбрання Соні, її пристойні манери, Ф.М. Достоєвський знову і знову хоче підкреслити, що дівчину штовхнули на панель крайні обставини. У Раскольникова Соня викликає почуття жалю. Боязкість і збентеження проявляються в кожній її фразі.

Викриваючи і караючи Раскольникова, Ф.М. Достоєвський в той же час виправдовує Соню, гріхопадіння якої парадоксальним чином підносить її, ставлячи на п'єдестал мучениці. Примітно, що, описуючи у всій непривабливій жорстокісті злочин Раскольникова, Достоєвський щадить Соню, не розкриваючи перед читачем чорний бік її життя.

Одним з центральних жіночих образів у романі є Дунечка - сестра головного героя. Її характеристику дає мати у своєму листі: «Це дівчина тверда, розсудлива, терпляча і великодушна, хоча і з палким серцем». З презирством відкидає вона залицяння Свидригайлова, в будинку якого працювала гувернанткою. До героїні сватається надвірний радник Петро Петрович Лужин. Погоджуючись на шлюб з Лужином, Дуняша думає про те, що її чоловік підтримає знаходження в тяжкому становищі брата. Лужина вважає, що любов, повагу і вдячність можна просто купити за гроші.

Скоївши вбивство, Раскольников немов заразився небезпечною душевної хворобою: він марить, страждає, бачить у сні кошмари. Єдине позбавлення для нього - це визнання і каяття. Але і те, і інше для гордої людини стає важким моральним випробуванням.

Для розуміння концепції роману важливий образ Петербурга. Місто є тлом, на якому розгортаються людські трагедії. Його величезні будинки тіснять і давлять. Харчевні, розпивочні, купецькі лавки, смердючі і брудні двори - всі ці реалії створюють непривабливе враження. Однак у Раскольникова були улюблені місця, наприклад, на набережній Неви.

Як багатьох злочинців, Раскольникова непереборно тягне на місце злочину. Він приходить і починає розпитувати про вбивство, немов сам інстинктивно жадає викриття.

Родіон дає собі чесну і нещадну характеристику, усвідомивши нарешті, що він «самолюбив, заздрісний, злий, мерзок, мстивий». Раскольников розуміє, що у нього був інший вихід із важкого становища, а він «озлився». Герой усвідомлює, що він така ж воша, як і всі. Родіон розуміє, що вбив себе, свою чисту душу. Він порівнює себе з павуком і в розпачі запитує у Соні, що робити. Соня умовляє його зізнатися.

Вирок виявився несподівано м'яким: вісім років каторжних робіт. Читач дізнається про це в епілозі. Соня відправилася слідом за Раскольниковим до Сибіру, влаштувалася працювати кравчинею і регулярно бачилася з Родіоном. Раскольников ж став байдужий до своєї долі. Фізична робота його навіть радувала, а от з іншими ув'язненими він спільної мови не знайшов. Соню ж, навпаки, всі полюбили. Любовна тема в романі виявляється другорядною, хоча у героїв і виникають між собою сильні почуття: Соня полюбила і підтримала Раскольникова, однак Ф.М. Достоєвський переконливо показує, що любов виникає там, де є підтримка і розуміння. Тільки добра і великодушна людина здатна на це почуття.

Червоне та чорне - роман Стендаля 1830 р. Іноді його ще називають хронікою XIX ст. У романі розкривається трагічна історія Жульєна Сореля, «в душі котрого йде боротьба між природною шляхетністю й небезпечними примарами честолюбства». Показуючи життя героя, автор одночасно змальовує три соціальні шари французького суспільства після революції 1793 року: буржуазію, духовенство, дворянство.

Літературний рід: епос

Жанр «Червоне і чорне»: соціально-психологічний роман

Стиль: реалізм

Тема «Червоне і чорне»: протистояння талановитої особистості суспільству

Конфлікт роману: людина і суспільство

Головні герої: Жульєн Сорель, пані Реналь та її чоловік пан де Реналь, Матильда де ла Моль, її батько Маркіз де ла Моль, пан Вально, абат Пірар (ректор семінарії), абат Шелан (кюре), Фуке (друг Жульєна)

Місце дії: Вер’єр, Безансон, Париж

Життєва основа: життя Антуана Берта, якого було засуджено до страти за замах на життя колишньої коханки пані Мішу.

Експозиція. Розповідь про життя Жульєна Сореля в домі батька. Нездатність хлопця до фізичної праці, захоплення книгами викликають вороже ставлення до нього з боку батька-теслі та братів Між освіченістю та неуцтвом, невіглаством; тонкою організацією душі та грубою фізичною силою.

Зав’язка. Мер міста пан де Реналь запрошує Жульєна гувернером до своїх дітей. Між бажаннями, можливостями Сореля і його низьким походженням; між захопленням високими ідеями, жагою наслідування кумирові Наполеону й становищем гувернера.

Розвиток дії. Кохання пані де Реналь;навчання в Безансонській семінарії; знайомство з маркізом де Ла-Моль, кохання Матильди. Просування Жульєна по службі. Питання про одруження з Матильдою. Лист пані де Реналь у відповідь на запит маркіза де Ла-Моля про особу Жульєна Сореля. Між справжніми почуттями та бажанням самоствердитися у відповідному суспільстві; між духовними, інтелектуальними запитами Сореля та пануванням культу задоволення фізичних потреб у семінарії; між презирливим ставленням представників вищого класу до «плебеїв» і прагненням Сореля стати з ними на один щабель завдяки своєму розуму, здібностям і таланту.

Кульмінація. Постріл у церкві в пані де Реналь. Бажання Сореля з гідністю піти з життя. Між честолюбними уявленнями та реальними діями, між мріями та дійсністю.

Розв’язка. Роздуми Жульєна Сореля у в’язниці. Поведінка пані де Реналь та Матильди де Ла-Моль. Страта головного героя. Смерть пані де Реналь і глибоке горе та захоплення Матильди. Між бажаннями підвищити свій статус та звести рахунки з огидним йому світом; між справжнім коханням і коханням заради досягнення корисливої мети; між провиною та покарання.

Соціальна загостреність узагальнень у романі підкреслює трагедію долі головного героя. В образі Жульєна Сореля Стендаль «моделював» історичну дійсність. Син теслі, Жульєн не одержав систематичної освіти, але був кращим учнем місцевого священика, багато думав, читав. Талановитий плебей, він увібрав найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: відвагу, енергію, чесність, твердість духу, непохитність у досягненні мети. Він завжди (в особняку де Реналя, в домі Вально, у паризькому палаці де Ла Моля, у залі засідань вер’єрського суду) лишається людиною свого класу. Він мріє досягти слави і місця під сонцем завдяки власному таланту, енергії (його надихає приклад Наполеона, теж вихідця з третього стану). Але Сорель живе в іншу добу. У період Реставрації зробити достойну кар’єру прямим і чесним шляхом неможливо.

Образ Жульєна Сореля. Протирічне поєднання в натурі Жульєна плебейського, революційного, незалежного та шляхетного з честолюбством, яке веде його на шлях лицемірства, помсту і злочин, утворює основу складного характеру героя. Протиборство цих антагоністичних рис визначають внутрішній драматизм Жульєна. У маленькому містечку він страждає від того, що йому себе не реалізувати. Батько й брати дивляться на нього як на ледаря. Священик рекомендує Жюльєна як гувернера місцевому багатієві де Реналю, якому важливо довести перевагу над іншими.

Мадам де Реналь автор ставить дуже високо. І разом з тим вона дуже нещасна, обділена життям. Вона гарна, недурна. Вона щиро віруюча, а також турботлива мати. Поява Жюльєна виявляється крутим поворотом у її житті. Вона присутня на уроках. Для Жюльєна зустріч із г-жой де Реналь – успіх, розцінений його самолюбством як посвідчення його достоїнств. Він дозволяє їй любити себе.

Служниця доносить духівникові на зв’язок де Реналь і Жюльєна. Жюльєн залишає містечко й відправляється в Безонську семінарію. Це другий щабель. Там його ставлять на місце. Жюльєн опановує наукою лицемірства. Його шлях наверх, що йде успішно, просувається. Значимий переворот – закінчення семінарії. Начальник Семінарії рекомендує його маркізові де Ла-Моль. Дочка Матильда – норовлива, свавільна, вона закохується в молодого плебея. Запрошує його на побачення до себе в кімнату. Жюльєн стає нареченим Матильди. Перспектива такого щастя не може задовольнити героя. Причина тому - жива душа, яка збереглася в Сореля, попри на всі насильства над нею. Слухи доходять до його міста. Г-жа де Реналь пише лист про його минуле. Жюльєн читає лист і поспішає у містечко. Він стріляє в г-жу де Реналь у церкві, яку палко кохав. Його відразу заарештовують. Пережите, морально просвітлює героя, очищає його від пороків суспільства. Жюльєн стає жертвою суспільних відносин. Матильда приїжджає у в’язницю, щоб викрасти Жюльєна. Їй не вдається це зробити. Тоді вона викуповує голову коханого й ховає її власними руками. Де Реналь теж приїжджала у в’язницю. Вона просила в Жюльєна прощення. Жюльєн розуміє, що вона – єдина, хто йому дорога й гідна його любові.

На гільйотину Сореля відправляють не за постріл, а за те, що він, плебей, осмілився обуритися соціальною несправедливістю і повстати проти своєї жалюгідної долі.

Символічність назви «Червоне і чорне»:

• червоне — жага, любов, пристрасть; чорне — символ зла, жалоби, смерті;
• червоне — символ гільйотини, агресії, колір крові; чорне — колір повсякденного одягу Жульєна;
• червоне — душевна чистота та щирість Жульєна Сореля; чорне — його честолюбство та холодний розрахунок;
• червоне — колір мундира військовика армії Наполеона; чорне — колір сутани священика;
• червоне — революція; чорне — реакція.

Ознаки реалізму «Червоне та чорне»

• всебічне змалювання розвитку внутрішнього світу головного героя;
• герої не ідеалізовані, вони мають позитивні і негативні риси;
• пошуки причин суспільних рухів;
• панорама суспільно-історичного життя Франції доби Реформації.

Автор: Оскар Уайльд

Рік: 1890

Літературний рід: епос

Жанр: інтелектуальний роман

Літературний напрямок – синтез романтизму, реалізму, імпресіонізму, естетизму

Тема — історія життя і смерті молодого красеня Доріана Грея Ідея – велич справжнього мистецтва

Композиція «Портрет Доріана Грея» Роман складається з передмови (25 афоризмів) та 20 розділів

Експозиція – в майстерні художника Безіла Голуорда – робота над портретом Доріана Грея

Зав’язка – фатальне бажання Доріана Грея

Розвиток подій

• кохання і смерть Сибілли Вейн;
• портрет – дзеркало душі Грея;
• втілення ідей гедонізму лорда Генрі у житті Доріана Грея.
• вбивство Безіла;
• смерть Джеймса Вейна;
• лицемірство по відношенню до Гетті Кульмінація;
• замах на портрет;

Розв’язка

• смерть Доріана Грея;

Конфлікт між мистецтвом і мораллю, між красою і мораллю

Образи-символи роману «Портрет Доріана Грея»

Доріан Грея — це втілення вічної молодості,

Безіл — символ служіння мистецтву,

Лорд Генрі — виразник ідей гедонізму,

Актриса Сибіл — уособлює театральність життя.

Головні герої: Доріан Грей, художник Безіл Голлуорд, лорд Генрі Уоттоном, кохана Доріана Сибіла Вейн, її матір та брат Джеймс, хімік Кемпбел.

Сюжет «Портрет Доріана Грея»: художник Безіл малює портрет прекрасного юнака Доріана Грея і розмовляє зі своїм другом лордом Генрі. Незабаром приходить і сам натурник, краса якого зачаровує Безіла і лорда Генрі. Портрет закінчено і Доріан мріє вголос: «Якби портрет мінявся, а я міг завжди залишатися таким як є!». Безіл дарує йому портрет. Доріан поринає у світське життя ( під впливом лорда Генрі) і закохується в акторку Сибіл Вейн. Закохавшись у Доріана, Сивіла вже не може так гарно грати, але Доріан кохав не її, а зіграних нею героїнь. Дівчина скоює самогубство, а на портреті з’являється зморшка. В наступні дванадцять років Доріан шукає розради як у мистецтві, так і у притонах. Безіл намагається напоумити Доріана, той показує йому портрет, а потім вбиває його. Шантажуючи хіміка Кемпбела (свого колишнього спільника по гульбищах), він позбувся тіла Безіла. Одного разу вночі Доріан накинувся на портрет із ножем. Слуги, яки прибігли, коли почули крик, побачили мертве тіло потворного старикана, а портрет набув своєї первозданної краси.

Проблематика роману «Портрет Доріана Грея»: проблема співвідношення Мистецтва і Моралі, Насолоди і Моралі, Мистецтва і Дійсності, проблема Краси, проблема Мистецтва. Роль Краси і Мистецтва в житті. Утвердження краси як найвищої цінності, сенс буття людини; добра і зла.

Риси модернізму у романі суб’єктивно-мистецька картина протиставлена реальності кульмінація і розв’язка об’єднані вишуканість художньої форми, мови, формування думки, образу естетичні характеристики образів елементи умовності й фантастики задля створення ірреальних світів та образів елітарність

Риси імпресіонізму у романі відмінності сприйняття дійсності різними персонажами «вишуканість» описів у романі пейзажі — фон сприйняття героя герой ніби розчинився у навколишній красі персонажі виявляють своє ставлення до подій Риси символізму у романі Фабула твору перегукується з центральною тезою символізму про невідповідність видимого сутності На стильовому рівні — безпосереднє вживання парадоксів Портрет набув символічного значення.

Вірш П. Верлена «Поетичне мистецтво» став поетичним маніфестом символізму. Написаний 1874 року, а надрукований 1882. «Найперше — музика у слові» — такою є головна теза поета. Поняття музикальності він трактує досить широко. Це подолання в поезії всього, що заважає ліричному самовираженню: законів логіки, звичайних форм віршування, точності змісту. Поет, за Верленом,— медіум, яким керує інтуїція, а не логіка.

Музичність поезії Верлена — це не просто віртуозний звукопис чи мистецтво алітерації, це — музична стихія. Для нього важливим є не стільки зримо — пластичний образ, скільки звук, який передає і переживання автора, і явища зовнішнього світу.

У цьому ж році (1874), крім «Поетичного мистецтва», вийшла збірка П. Верлена «Романси без слів», що складається з трьох розділів: «Забуті арієти», «Бельгійські пейзажі» та «Акварелі».

Серед дев’яти «забутих арієт» (арієта — невелика арія, проста за викладом і пісенним характером мелодія) найвідомішою є поезія «Так тихо серце плаче».

Принциповим для всіх поетичних новацій Верлена було прагнення розширити межі поезії та поетичного зображення, доповнити об'єктивний світ внутрішнім світом людини. То була поезія внутрішнього зору і внутрішнього життя.

У своєму програмному вірші «Поетичне мистецтво» Верлен виступав проти сповненої логіки раціоналістичної поезії, утверджуючи інший стиль у поетичному мистецтві — мелодійно-емоційний, легкий:

Найперше — музика у слові.

Бери ж із розмірів такий,

Що плине, млистий і легкий,

А не тяжить, немов закови.

Справжнє призначення поезії — виразити те, що неможливо виразити (саме тут Верлен найближче до символізму). Слова поет має добирати такі, які спроможні поєднати нечітке і точне. Верлен протиставляє мелодику вірша визначеності його смислу:

Не клопочись добором слів.

Які б рядки без вад бриніли?

Бо наймиліший спів — сп'янілий:

Він невиразне й точне сплів...

Верлен визнає вірш крилатий і плинний, що вабить у далечінь, на пошуки. Останню строфу поет завершує іронічним вигуком: «А решта все — література!» Верлен зневажливо називає «літературою» все те, що, на його думку, є книжним, штучним, риторичним, позбавленим волі й життя.

Об'єктивно Верлен змикається із символізмом як за відчуттям життя і світоглядом, так і за особливою естетикою: світ втаємничений і дивовижний, у всьому кінцевому відчувається подих безкінечності, безкінечне — у світі і в душі людини.

Нове відчуття світу і людини, що з ним прийшли в літературу поети — символісти, було покладено в основу нової естетики і нових художніх форм. Заглиблення в особистість людини, витонченість індивідуальних переживань, розвиток емоційності — усе це вимагало від поета нових слів і нової техніки віршування, Поезія ставала більш музичною, замість логічно прозорих понять — натяк і напівтон.

Верлен пише, що він прагне нової поетичної системи, хоче, щоб вірші були мелодійними.

Поезія Верлена індивідуалістична. Особистість поета, його настрій і світосприйняття — головна поетична тема його творчості. Всі поетичні книги Верлена — це його сповідь, це, за словами Максима Горького, «відчайдушний крик, біль чулої і ніжної душі, яка прагне світла, прагне чистоти, шукає Бога і не знаходить, хоче любити людей і не може».

Оскільки лірика Верлена — це поезія натяків і напівтонів, у ній зовнішній світ позбавлений матеріальних ознак і прикмет.

У поезії Верлена — не лише темінь, що розмиває чіткі обриси предметів, а й образи туману, вітру, нечіткі відображення у водному плесі.

Відсутність ознак матеріального виявляється і в небажанні поета відтворювати предметні подробиці, деталі. Характерним є погляд ліричного героя з вікна ва-гона: все лине стрімко повз нього, як і враження, що виникають і щезають раптово.

Поезія Верлена нематеріальна, в ній втілено чисту духовність, передано стан душі поета, його сум і тугу. У вірші «Сонце на спаді» (із циклу «Сумні пейзажі») в одному образі поєднуються опис душевного стану ліричного героя і зачарування сонцем, що заходить. Деталі зовнішнього світу — лише символи, які дають змогу відчути стан душі, настрій ліричного героя. Природа і людина зливаються в одному образі, в одному єстві.

«П’яний корабель», написаний поетом у 15-річному віці, — перший твір, створений згідно з традиціями «об’єктивної поезії», в якій, за Рембо, «не поет думає, а його думають». Це один з найдинамічніших, найекспресивніших творів світової літератури. У вірші йдеться про корабель, що втратив керування й носиться в безмежному океані, шукаючи порятунок, щастя, любов, красу. За своїм змістом вірш є універсальним. Деякі побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, інші — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, дехто проводив аналогії з подіями Паризької Комуни. Немов людина, що втратила життєві орієнтири, зневірилася, втомилася шукати сенс буття, «п’яний корабель» без керма і без вітрил, без капітана і моряків загубився серед хвиль безмежного океану, йому загрожують рифи, скелі, він неминуче зіштовхнеться з ними і, розтрощений, загине, так і не побачивши рідний беріг, який зник за обрієм давно і назавжди.

«П’яний корабель» — розповідь про ту мандрівку, яку має намір здійснити поет-«ясновидець». Якийсь корабель, що починає плавання неспокійним морем, швидко втрачає і екіпаж, і кермо, і, врешті-решт, готовий піти на дно. Утім, корабель цей «олюднюється», перетворюється на символ, наочне, зриме втілення «я» поета, стану його душі. У вірші виникає подвійний образ «корабля-людини», подвійної долі — і розбитого корабля, і розбитого серця поета. Рембо не лише малює у вигляді «п’яного корабля» свою мандрівку за «невідомим». Він передбачає і швидку загибель корабля, що розпочав небезпечний шлях, і свою поетичну долю. «П’яний корабель» — це також своєрідний міф про світ, поетова сповідь в образі «маленької одіссеї», подорожі в пошуках самого себе. Поет ототожнює себе з кораблем, який, втративши команду, «позбувшися свого вантажу», у захваті віддається стихії. І в зовнішньому, оповідному плані «П’яного корабля», і у прихованому ліричному переплітаються протилежні почуття: завзятість і тривога, захоплення безмежною волею і страх загубитися назавжди. Образи поезії втрачають чіткість, деформуються, і важко визначити межу між реальним і уявним. «Підстановка», яка відбулася в «П’яному кораблі», ознаменувала формування нової поетичної системи, заснованої на символічному відображенні дійсності.

У вірші «П’яний корабель» ліричне «я» — це «я» корабля, який став вільним від керма та екіпажу і мандрує безмежними просторами океану, кидаючи виклик стихіям:

«П’яний корабель» — це вірш-поема. Це творча сповідь геніального підлітка, осмислена й чітко продумана, яка була навіяна авторові враженнями юнацького читання, його захопленням морем і романтикою морських пригод. І хоча автор твору до цього часу не бачив ані моря, ані кораблів, творча уява малювала юнакові лазурне море, вишукану бригантину під шовковими вітрилами, яка несеться у безмежний морський простір назустріч вітрам і незвичайним пригодам.

Корабель без керма й вітрил — це символічний, розгорнутий образ поета. Він, цей поет, відчуває себе наче сп'янілим від безмежності простору й невгамовної жадоби до мандрівок, пригод. Він прагне відкривати нерозгадані таємниці, невідомі землі.

Скажено хлюпали приливи океанські,

А я, колись глухий, як мозок дітвори,

Все за водою плив! І заколот гігантський

Зняли півострови, простори і вітри.

Все чарівне, незвичайне в цьому плаванні, що збагачує поета особливими враженнями, які просто неможливо пояснити формальною логікою.

Звичайна блискавка стає динамітом, "що підриває небеса", сигнали тривоги, прибої й течії зливаються в одне поняття, що набуває сили мотора. Це "вічний двигун" поета. Виявляється, що і світанок може говорити якоюсь екзальтованою мовою незвичайного "голубиного народу". Отже, поет бачить те, чого звичайному смертному побачити б не вдалося.

Бачить поет і розлючені морські вали, квіти, подібні до пантерячих зіниць, льодовики, небеса і заграви. І все це поставало в уяві хлопчини, що пускав свій маленький кораблик у холодну брудну калюжу.

Але як же добре, коли навіть у брудній калюжі людина може бачити прекрасне лазурне море, осяяне яскравими сонячними променями, бригантину, що підіймає вітрило й несеться вдалину назустріч вітрам і негодам.

І як невимовно шкода, що прекрасний поет кинув свій якір не в тихій лазурній гавані, а в марсельській лікарні — хворий, виснажений, він назавжди спочив там 10 жовтня 1891 року у віці всього тридцяти семи років. Але несеться вдалину шалений корабель його поезії, даруючи людям прекрасну мрію, спонукаючи до боротьби за життя, надаючи сили й снаги.

Федір Іванович Тютчев народився 23 листопада 1803 року у сім´ї дворянина у маєтку Овстуг Орловської губернії. Батьки майбутнього поета, люди освічені й заможні, дали синові ґрунтовну й різнобічну освіту. Гувернером до нього був запрошений відомий свого часу поет і перекладач С.Е.Раїч, знавець класичної давнини та італійської літератури. На його уроках Тютчев черпав глибокі знання з історії давньої та нової літератури. Ще підлітком Федір починає писати й сам. Протягом 1819-1821 рр. Тютчев навчався на словесному відділенні Московського університету.

І хоча Тютчев не цікавився політикою, мати, боячись шкідливого впливу на нього революційних ідей, наполягла на достроковому завершенні навчання та вступові сина на дипломатичну службу.

Тютчев був зарахований до Колегії закордонних справ. Незабаром він виїздить до Європи, де прожив майже 22 роки, представляючи російську дипломатичну місію у Мюнхені, потім у Турині та при дворі сардинського короля.

У велику поезію його ім´я ввійшло у 20-ті рр. Вірші Тютчева періодично з´являлися в різних московських журналах та альманахах, і найчастіше підписані були лише ініціалами поета.

Кожного року майстерність поета вдосконалювалась. До середини 30-х років він видрукував такі перлини, як «Весняна гроза», «Весняні води», «Літній вечір», проте ім´я поета залишалося невідомим пересічному читачеві.

Лише 1836 р. Тютчев зібрав свої поезії в окремий рукопис з метою опублікування, та надруковані в «Сучасникові» (а часопис у цю пору належав його засновнику О. Пушкіну) були опубліковані 24 вірші під заголовком «Вірші, надіслані з Німеччини» з підписом Ф.Т.Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте зустрітися їм не судилося. На смерть О. Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем «29 січня 1837 року».

Перший період у творчості Тютчева припадає на 1810-1820 року. Тоді були написані юнацькі вірші, досить архаїчні і схожі на поезію минулого століття.

Другий період творчості письменника (20е – 40е роки) характеризується використанням форм європейського романтизму і російської лірики. Його поезія в цей період стає більш оригінальною.

Високої майстерності досягає Тютчев і в інтимній ліриці. Він підносить її до висоти такого ж узагальнення, як це спостерігаємо і в пейзажній ліриці. Проте, коли пейзажна — пройнята філософськими думками, то інтимна — психологізмом у розкритті внутрішнього світу закоханої людини. Уперше в російській ліриці увага автора змістилася від ліричних страждань чоловіка до жінки. Образ коханої вже не є абстрактним, він набуває живих, конкретно-психологічних форм.

У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з Оленою Денисьєвою, 24-літньою небогою і вихованкою інспектриси Смольного інституту шляхетних дівчат, у якому вчилися і доньки поета, їхній зв´язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не визнавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуація пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть.

А 1844 року Тютчев повернувся в Росію. З 1848 року займає посаду старшого цензора в міністерстві закордонних справ. Разом з тим приймає активну участь у гуртку Бєлінського, учасниками якого також були Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Іван Гончаров та інші.

Третім періодом його творчості стали 50-ті – початок 70-х років. Вірші Тютчева в цей період не виходять в друк, а свої твори він пише в основному на політичну тематику.

Біографія Федора Тютчева в кінці 1860-х років була невдалою як в особистому житті, так і в творчій. Вийшов у 1868 році збірка лірики Тютчева, коротко кажучи, не здобув великої популярності.

Біди зламали його здоров’я погіршився, а 15 липня 1873 року Федір Іванович помер у Царському Селі. Поета поховали в Санкт-Петербурзі на Новодівичому кладовищі.

Аналіз поезії

Поезія Тютчева налічує трохи більше 400 віршів. Тема природи — одна з найпоширеніших ліриці поета. Так пейзажі, динамічність, багатоликість ніби живої природи показані в таких творах Тютчева: «Осінь», «Весняні води», «Чародейкою зимою», а також багатьох інших. Зображення не тільки природи, але і рухливість, потужність потоків поряд з красою води на тлі неба показана у вірші Тютчева «Фонтан».

Любовна лірика Тютчева є ще однією найважливішою тематикою поета. Буйность почуттів, ніжність, напруженість проявляються у віршах Тютчева. Любов, як трагедія, як хворобливі переживання, представлена поетом у віршах з циклу, званого «денисьевским» (складеному з віршів, присвячених Е. Денісьевой, коханої поета).

Вірші Тютчева, написані для дітей, входять в шкільну програму і вивчаються учнями різних класів.

Цікаві факти

• Тютчев був дуже влюбчивым людиною. У його житті була зв’язок з графинею Амалією, потім одруження Е. Петерсон. Після її смерті другою дружиною Тютчева стала Ернестіна Дернберг. Але і їй він змінював протягом 14 років з іншої коханої — Оленою Денісьевой.
• Всім своїм улюбленим жінкам поет присвячував вірші.
• Всього у поета народилося 9 дітей від різних шлюбів.
• Залишаючись все життя на державній службі, Федір Іванович Тютчев так і не став професійним літератором.
• Тютчев присвятив два вірші Олександру Пушкіну: «До оди Пушкіна на Вільність» і «29 січня 1837 року».

Історія написання "Останньої любові"

Російські класики величезне число своїх творів присвятили темі кохання, не залишився осторонь і Тютчев. Аналіз вірша показує, що поет дуже точно й емоційно передав це світле почуття. Федору Івановичу вдалося написати таке гарне і зворушливе твір, тому що воно автобіографічна. "Остання любов" присвячується його відносинам з 24-річною Оленою Денисьевой.

Вірш входить до "денисьевский цикл". Молоду дівчину Тютчев полюбив у 57-річному віці, коли він уже був обтяжений сім'єю. Закохані не могли відкрито заявляти про свої почуття, це показує і аналіз вірша Тютчева "Остання любов". Поет обманював свою сім'ю, а дівчина втомилася від ролі коханки.

Незабаром Олена захворіла швидкоплинної сухоти і померла. Федір Іванович до самої своєї смерті звинувачував себе у загибелі дівчини.

Аналіз вірша Тютчева "Остання любов"

Твір унікальний тим, що його написав не юнак у пориві пристрасті, а навчений життєвим досвідом чоловік. "Остання любов" - це не жаль про що давно пішли днями, а вміння цінувати кожні хвилини, проведені поруч з коханою людиною. Герой здається надто забобонним, тому що він боїться втратити дорогоцінні моменти, тому що вони більше не повторяться в його житті. У своїх роботах Федір Іванович людини робить величним і слабким одночасно. Така подвійність простежується і в цьому творі.

Аналіз вірша Тютчева "Остання любов" показує, що свої почуття герой асоціює з вечірньою зорею, яка своїм прощальним сяйвом освітлює його життєвий шлях. Він розуміє, що більша частина його життя прожите, але при цьому не відчуває жалю або страху, лише молить, щоб вечір згасав якомога повільніше, продляя свою чарівність. Любов Тютчева добра, ніжна і турботлива, сам вірш повно прихованої смутку і безнадії.

У своїй творчості Ш. Бодлер розробляв принципи нового модерністського мистецтва. Він наголошував, що роль Краси у світі є надзвичайною. На його думку, мистецтво стає Прекрасним лише тоді, коли виражає почуття, пристрасті, мрію кожного. Прекрасним у мистецтві може бути будь-яка річ, будь-яке переживання, але таїну Прекрасного ніхто й ніколи так і не осягне. Таємниця співчуття — це теж ознаки краси. Бодлер завжди наголошував на тому, що досконале не може бути завершеним. Це означає, що справжній витвір мистецтва має знайти своє продовження в душі читача, викликати в нього певні переживання, почуття, змусити зазирнути в самого себе.

Головним для ліричного героя поета стали вже не конфлікти з дійсністю, а його внутрішні протиріччя. Окрім того, він силою уяви здатен творити новий світ власних бажань, марень і почуттів. Цей світ безмежний у власних проявах і до кінця не пізнаний.

Літературознавці розглядали «Квіти зла» як пов’язані між собою ліричні тексти і навіть як сюжетну поему. Книга має посвяту, вступ і складається із шести циклів, об’єднаних за проблемно - тематичним принципом.

Історія створення і структура збірки «Квіти зла»

Книга, що містить лише двісті сторінок невеликого формату, стала перлиною світової лірики.

Задум збірки визрів у 1846 році. Тоді цей твір мав називатися «Лімби», що означає «верхні кола пекла». Звичайно, виникають асоціації з Данте та його твором «Божественна комедія». Пеклом здавалося поетові сучасне життя, пекельні муки відчували як ліричний герой твору, так і сам автор.

Назва твору виявилася напрочуд влучною і виразною, відбивала всі суперечності, які переживав поет.

Книга має посвяту, вступ і складається із шести циклів: «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» і «Смерть». Усі вони об'єднані за проблемно-тематичним принципом.

Вірші у збірці мають здебільшого двопланову структуру, але на першому плані — предмети, емпіричні явища, конкретні деталі, а за ними ховається ідея, абстракція, що перетворює предметні образи на символи. Символіка поета звернена до «реальної свідомості», спрямована глибоко й експресивно виразити суперечливе духовне буття особистості.

Сучасники не сприйняли книгу Ш. Бодлера, звинуватили його в аморальності, а проти автора було висунуте судове обвинувачення в «образі суспільної моралі» Навіть його мати не зрозуміла книги сина і приєдналася до думки критиків. Суд над поетом відбувся 20 серпня 1857 року.

Ш. Бодлерові присудили сплатити штраф у сумі 300 франків. Видавець його збірки теж мав сплатити штраф — 100 франків. Окрім того, суд вимагав виключення зі збірки шести віршів, увесь тираж заарештували.

Бодлер був у розпачі і переживав тяжку депресію. Пройшов певний час, доки Бодлер почав писати.

Композиційну особливість структури збірки «Квіти зла» становить її двоплановість. Це стосується передусім основної частини «Сплін та ідеал», в якій утверджується божественна природа людини і ницість звичайного життя.

Цикл «Сплін та ідеал», як і в цілому вся збірка,— це лірична драма, де ідеалові протистоїть не сама дійсність, а «сплін» — хворобливий душевний стан, породжений цією дійсністю. Бодлеру вдалося заглянути в безодню людського відчаю й душевного мороку.

Основоположний структурний принцип збірки «Квіти зла» є таким, що відповідає романтичному напряму. Це визначається контрастним протиставленням поета, який прагне до ідеалу, і жорстокого навколишнього світу. Домінантами, ще організовують образно-поетичну структуру збірки, виступають принцип контрасту, характерний для романтизму, і символіка.

Кожен художній образ тією чи іншою мірою є символом, бо він не тільки щось безпосередньо відображує, а й символізує ширше, істотніше, загальніше.

Вірші Бодлера часто сповнені жахливих, гидких, відвертих картин пороку, бруду, розбещеності. Але якщо поезія насичена образами, котрі символізують суспільний і моральний занепад, це не означає, що сама вона випромінює зло. Навпаки, будь-який вірш Бодлера обов'язково несе віру та надію на краше Про це свідчать слова самого поета: «...У цю жорстоку книгу я вклав усе моє серце, усю свою ніжність, усю мою віру... усю мою ненависть...».

«Квіти зла» — це здійснений із рідкісною послідовністю та завершеністю синтез значної епохи європейської поезії — доби романтизму, й водночас своєрідній пролог до іншої видатної поетичної епохи кінця XIX — початку XX століття. Тому невипадково Бодлера називають і пізнім романтиком, і поетом епох імпресіонізму, і предтечею символізму.