Творчість моїх вихованців

Казка про стару яблуньку

Жила в одному дворі стара яблунька. Ніхто її не любив, всі її ображали і вітер гойдав, і зайці взимку кору обгризали, навіть пташки не хотіли на неї сідати. Яблунька дуже сумувала

Одного разу біля неї пробігав маленький Михайлик, і яблунька попросила у нього водички, бо її вже давно ніхто не поливав. Михайлик дуже здивувався, бо не знав, як можна яблуні дати води. Він прибіг додому і розповів татові про цю пригоду. Тато допоміг Михайликові полити яблуньку і обрізати старе гілля. З тих пір Михайлик почав піклуватися, слідкувати за деревцем. А весною на яблуні бруньки. Поступово гілочки виростали та вкривалися листочками. А коли на ній з’явилися яблучка, вдячна яблунька схилилася до Михайлика і тихо прошепотіла “ Бери, Михайлику , мої яблучка,це тобі за твою доброту і турботу ”. Михайлик набрав ціле відерце смачних, соковитих яблук і побіг пригощати свого тата, адже це він допоміг йому врятувати яблуньку.

Казка Дмитрієвої Діани

Чому у жирафи така довга шия?

Коли це було, ніхто не знає. Та мабуть дуже давно. Жив-був на світі кінь на ім'я Стрибун. І був цей Стрибун дуже цікавий. Він скрізь заглядав, всім цікавився, надмірно та повсюди пхав свого носа. І ось якось сталося так, що він забіг до того місця, де жив чаклун. Потім Стрибунові дуже схотілося перестрибнути через цей тин. Він розігнався і ненавмисно його розвалив. Чаклун дуже розгнівався на коника і зачарував його, щоб у нього була дуже довга шия.

Так коник був покараний за свою цікавість і тепер на ньго кажуть не кінь Стрибун, а жирафа.

Казка Безсмолої Ірини

Казка про неслухняного горобчика

Жила-була собі сім’я горобців. І мали вони трьох маленьких діток: дві дівчинки та одного хлопчика. Дітки-горобчики були ще такими маленькими, що зовсім не вміли літати. Одного дня тато з мамою горобці полетіли в поле по зерно для діток і залишили гніздо без нагляду. Сестрички-горобчики терпляче сиділи в гнізді і чекали батьків, а малий братик-горобчик почав весело бешкетувати. “ Цвірінь – цвірінь, я вже дорослий, подивіться як я вмію літати!” – зацвірінькав він сестричкам, та й випав з гнізда на землю в траву. Коли повернулися до гнізда батьки – горобці , сестрички перелякано розказали про пригоду, яка сталася з братиком. Батько – горобец знайшов малого горобчика в траві, посадив собі на спину та повернувся до гнізда. Переляканий синочок горобчик пообіцяв батькам, що більше ніколи не буде так пустувати і завжди буде слухняним, як його сестрички.

Подарунок Діда Мороза

Був собі хлопчик Юрко, він ходив до 3-го класу. Була зима, і на Новий рік Юрко хотів, щоб йому Дід Мороз подарував машинку.

Ось уже новорічний ранок, Юрко прокинувся і швидко дивитися, що під ялинкою, і побачив, що там лежала лозина. Він дуже образився. Прокинулась мама і питає:

- Що тобі подарував Дід Мороз?

А він і каже:

- Мені він подарував лозину, чому?

Мама нічого не відповідала, тільки здвинула плечима і пішла собі.

Юрко задумався, чому це йому Дід Мороз поклав під ялинку лозину, та й говорить мамі :

- Я ж завжди вів себе добре, чому так сталось, може він будинком помилився?

А мама йому відповідає :

- А ти згадай, як ти навесні в бабусю камінцями кидався, або як влітку в маленьких діток іграшки забирав. Хлопчик пішов в свою кімнату, і знов почав думати над своїми вчинками і зрозумів, що вчинив неправильно і йому потрібно виправитися.

Наступає весна, з’являються квіти, Юрко став допомагати мамі, бабусі та іншим. Всі були раді, що Юрко виправився. І йому на день народження подарували машинку, він був дуже задоволений.

Ось так подарунок Діда Мороза заставив хлопчика виправитись.

Довга шия.

Колись давно-давно, коли ще на світі жили динозаври, жив собі жирафик. Він дуже любив травичку та листочки з кущиків. Але завжди йому хотілося листячка та фруктів з високих дерев. Він дивився на височенних динозаврів і мріяв мати таку довгу шию, як у них.

Одного разу жирафи побачив дуже гарні яблучка на високому дереві і подумав, що вони такі ж смачні, які красиві. Він довго підстрибував, щоб дістати хоча б одненьке яблучко. І коли вхопив одне, зачепився головою за гілля. Як тільки не намагався жирафи звільнитися від гілок та всякі спроби не вдавалися. Йому на допомогу прийшов динозаври.

Звільнившись від гілля, жирафи щиро подякував динозаврику. Вони подружилися і почали гратися, бігаючи серед високих дерев. І тут жирафи помітив, що його зріст такий же, як і в динозаврика. Він зрозумів, що пручаючись, щоб звільнитися від гілля, так сильно впирався, що його шия дуже розтяглася. Але жирафик був цьому тільки радий, бо тепер він має довгу шию та вірного друга.

Похил Антон

Сергійкове бажання

Жив собі у невеличкому селі в маленькому будиночку хлопчик Сергійко. Він був бешкетником та любив пустувати. Ідучи до школи через полянку, він стріляв з рогатки в пташок. А одного разу він навіть попав у свого однокласника. Сергійкову маму викликали до школи. Їй було дуже неприємно слухати таке про Сергійка. Прийшовши додому, мама погукала хлопчика й сказала:

- Сергійку-Сергійку, як тобі не соромно, я тобі скільки говорила: не бийся, не стріляй з рогатки, а тобі все марно.

Хлопчик засмутився й пішов в кімнату. Наступного ранку, по дорозі до школи він зустрів гнома. Гном йому сказав:

- Я виконаю одне твоє бажання. Тільки якщо ти будеш слухатися та допомагати всім.

- Добре буду! Я обіцяю!

Загадавши бажання, Сергійко подався далі. Він до усіх вітався й усміхався. Хлопчик зустрів Івана Петровича, у якого в руках були важкі пакети. Сергій з радістю погодився донести їх. В щоденнику хлопчика було написано подяку за те, що він допоміг вчителю підготуватися до презентації. Мама дуже пишалася своїм сином. А бажання Сергійка збулися. І він вже грався з своєю собакою.

Тож, якщо ви хочете, щоб і ваші бажання здійснилися, будьте завжди слухняними, ввічливими, робіть добрі справи. І тоді добро повернеться до вас сторицею.

Савенко Каріна

Дівчинка та троянда!

Жила собі дівчинка. Вона дуже любила квіти. У неї в саду була улюблена квітка-троянда. Дівчинка щодня приходила до неї та завжди приносила келих води і поливала її. Кожного дня красуна-троянда чекала коли прийде її подруга та хвилювалась. Та ось одного дня дівчинка не прийшла. І троянда засумувала, похилилася до землі та все слухала інших квітів, які заздрили й росли коло неї. В саду, квіти їй говорили насміхаючись: “Навіщо ти чекаєш? Вона не прийде. Вона знайшла іншу квітку, гарнішу за тебе, ти їй більше не потрібна!” Троянда журилася, але трималася гордо. З часом вона почала гинути і втрачати красу. Троянда не перенесла розлуки . Через тиждень дівчинка прийшла з кухлем, до своєї улюбленої квітки, щоб полити, але вона не знайшла тієї прекрасної троянди.

Краплина Капітошка та Вовчик

Одного літнього вечора йшов невеликий дощ. На узліссі стояла Вовчикова хатина. У віконце тихенько постукали. Вовчик відчинив двері, на носа йому впала краплинка. Він хотів її витерти, але Краплина Капітошка справ ненько влетіла в хатину; почала скакати, переливатися різними кольорами веселки. Весело було їм гратися. Настала ніч. Потрібно лягати спочивать. Капітошка вскочила у відро з водою і розчинилася. Вранці набравшись сили Краплинка своєю водою напоїла травичку, лісові квіти, навіть грибочка пригостила. Отак і потоваришували Вовчик і Краплинка Капітошка. Якщо хочете їх побачити разом, прокиньтеся вранці. Вони завжди нерозлучні.

Кульбабка

В одному чарівному лісі, на одній чарівній галявині, росла квіточка, і всі лісові жителі називали її Кульбабка. До Кульбабки за смачним нектаром прилітали метелики, джмелики, бджілки. Набравши вдосталь нектару, вони здіймалися високо в небо. Кульбабка дуже любила спостерігати, за тим, як літають комахи. І булла у неї одна мрія, здійнятися до хмаринок, як метелики високо-високо. Та дізнавшись про це, її подружки-квіточки, тільки насміхалися з Кульбабки . “ Ти ж не зможеш літати, ти ж квіточка, твоє місце тут, на землі”-говорили вони їй. Та Кульбабка не зважала на їхні слова і продовжувала мріяти.

Минув деякий час, і жовтенькі квіточки Кульбабки, перетворилися на біленький пушок. Вона стала схожа на м'якенького їжачка. Одного разу подув легенький вітерець і Кульбабка здійнялася біленькими пушиночками високо в небо. Під самісінькою хмаринкою вітерець підхопив і закружляв її в танці. Вона кружляла і раділа тому, що нарешті збулася її мрія. Налітавшись вдосталь, Кульбабка почала спускатися на землю, а там, де падали її біленькі пухнастики, проростуть нові кульбабки, які наступного року зможуть теж піднятися до хмаринок і закружляти з вітерцем у вальсі.

Нікітіна Дар’я

Чому у жирафи плями на шкірі?

Жив на світі один чарівник. Він був дуже старий, але добрий і справедливий. Одного разу він вирішив нагородити звірів своїми гарними шкурами. Чарівник оголосив, щоб всі звірі прийшли до водоймища, там вони зможуть собі вибрати за своїми смаками шкуру, яка їй подобається. Жирафа теж чула цю новину, але вона не поспішала, думала: “ Дістанеться і мені щось, чого мені спішити? ”. Щось з'їм і полежу на м'якенькій травичці. Так жирафа до вечора прогуляла, а коли прийшла то вже нічого не застала. Не було вже ні шкур, і навіть кольорів. Оглянулась вона, і побачила під кущами тільки дві маленькі плямки. Раптом десь узявся чарівник і сказав такі слова “ Той, хто гуляє, той нічого не має ”. Так і залишилася жирафа з цими двома плямами. А слова чарівника вона запам'ятала на все життя, і ми теж повинні їх запам'ятати.

Губенко Вікторія

Казка про неслухняного горобчика

Жив в одній зграї малюк горобчик, який був дуже неслухняним. Що б не казали йому старші горобці – робив все навпаки. Одного разу нашому горобчику захотілось втекти, і він втік від своїх. “Воля! Воля! ” Радісно махав крилами малюк. Проте незабаром його крильця втомились. На однім із дерев горобчик побачив гніздечко. Туди він присів відпочити і задрімав. Збудило його злісне “ Кар! Кар! Кар! ”. То лиха ворона вернулась до свого гнізда. Горобчик злякався та давай щодуху втікати, проте ворона наздоганяла його, намагалась задзьобати. Тут малюк злякався вже не на жарт. “ І чому я не слухався старших горобців ?”- подумав він. А ворона вже була зовсім близько. Коли раптом наш мандрівник почув цвірінькання. То його зграя шукала. Горобчик щосили полетів у бік своїх. Горобці гуртом відігнали ворону. З тих пір наш горобчик став слухняним і більше ніколи не потрапляв у такі пригоди.

Струмочок

В одному лісі жив-був струмочок. Він був зовсім самотнім, в нього не було друзів. Але, незважаючи на це, був голосним та веселим. Він біг, поспішав і хотів знати всі лісові таємниці.

І ось одного разу, коли струмочок мандрував лісом, він побачив маленьке деревце. Воно стало, похиливши голівку і опустивши донизу гілля. Струмочок зупинився і запитав:“ чому деревце сумує.”

- Мене звати Дубочок, - відповіло деревце,- Мої корінці хочуть пити, без води немає сил підвести голівку і підняти віти. Струмочок повернув до деревця, даючи змогу йому дотягнутися до води. Дубочок відразу підняв свою голівку і розпустив віти.

- Давай товаришувати,- запропонував Дубочок.

- Так, авжеж,- відповів струмочок. Тепер я не буду самотнім.

І зашуміло листячко на дереві, розповідаючи всім навкруги про доброту чуйність струмочка.

Відтоді у струмочка з’явилося багато друзів. Це були тваринки, яких він поїв своєю прохолодною водою, дерева та квіти. Всі дивували, як вони раніше могли не помічати веселого та грайливого струмочка.

А Дубочок та струмочок стали найліпшими друзями. І коли спекотним днем струмочок зупинився під розлогим гіллям деревця, було чутно, як вони розмовляють між собою: тихо шумів дубок та весело дзвенів струмочок.

А потім струмочок біг собі далі і попереду його чекало безтурботне життя та вірні друзі.

Чарівні тварини

Жив на світі хлопчик на ім’я Арсен. Всі його родичі ненавиділи магію. Хлопчик її обожнював.

Одного разу він пішов у зачарований ліс. Батьки не дозволяли ходити у той ліс. Арсен не послухався і пішов. Іде та йде, бачить лежить амулет:

- Мабуть зачарований? – сказав хлопчик

Взяв амулет, надів і Арсена занесло у далекі краї. Прокидається:

- Що це? – питає хлопчик.

Арсен дивиться, мавпочка підходить до нього. Мавпа сказала:

- Привіт! Мене звати Єлена, а тебе як?

- Ти говориш?! – здивовано запитав хлопчик.

- Я чарівна тварина, як усі тварини у цьому лісі. – сказала Єлена.

- Ти чарівна тварина? Клас, мене звати Арсен! – радісно сказав Арсен

- Дуже приємно – сказала мавпа.

- Я тут залишуся ненадовго, можна?

Мавпа відповіла:

- Можеш залишитися до заходу сонця, тому що ти ніколи не побачиш свій рідний дім.

- Добре – сказав Арсен і заснув.

Прокинувся, уже ніч. Хлопчик залишився назавжди у чарівному лісі і жив там сотні років, за допомогою магії. Арсен звик до місця проживання і жив там щасливо!

Щука і рак

Жили були щука і рак. Рак плавав під водою разом із щукою. І тут рак каже:

- А я вмію виконувати людські бажання.

- А як ти це робиш? – запитала щука

- Я тобі, звісно, покажу

Одного разу до річки прийшов хлопчик Іванко. Він дуже хотів, щоб настала

весна. Рак почув його бажання і став виконувати. Все загуркотіло, зашуміло

настала весна. Хлопчик був радий і щасливий, щука була здивована.

- Та ти справжній чарівник – сказала вона. Я теж хочу, як і ти, виконувати бажання.

- Я не хочу, щоб хтось був ще чарівником – мовив рак

Щука образилася на нього. І з того часу щука та рак більше ніколи не товаришують. Ось і казці кінець, а хто слухав молодець!

Конаєва Вероніка

Життєвий досвід сонечка

Одного разу, далеко-далеко за високими горами, у будинку Сонця разом вечеряла родина – тато Сонце, мама Сонцелла і їх син Сонечко

Кожного ранку тато Сонце підіймався високо у небо. Він мав сліпучий одяг. Його промені були теплими і ніжними. Щодня своїм сяйвом він дарував посмішку усьому живому.

Також він мав багато друзів на небі. Одним з найкращих був місяць-його напарник, який змінював його вночі. Щоночі разом зі своєю армією зірок охолоджували та закривали землю.

Кожного ранку тато Сонце покидав родину і йшов працювати високо у небо.

Соняшники були земними радниками для Сонця. Вони йому давали знати де більше підсвітити, а де менше. А мати Сонцелла зі своїм сином займалися домашніми справами, але Сонечко хотів гратися з іншими дітками. Найбільше він спілкувався з білою хмаринкою-Крапелькою, з червоним кольором веселки-Рум’яною й сином вітру Вітрячком.

І так продовжувалося багато сотень років. Сонце стало слабшим, а Сонечко підріс і набрався сил. Одного дня тато Сонце дуже захворів і не зміг вийти у небо. Як тільки мати Сонцелла не вмовляла сина вийти в небо замість батька – усе було марно. День-другий ніхто не виходив із-за гір.

Квіти на землі почали в’янути,люди сумували, а хмари плакали і лише через тиждень Сонечко згодився вийти і показати себе. Він одягнув яскравий плащ батька і вперше за своє життя піднявся у небо. Звідти він побачив, що усе не таке, як він собі уявляв. Сонечку стало нудно, і тоді він вирішив утекти з дому. Зранку, коли мати Сонцелла прийшла будити Сонечко, вона не знайшла його у ліжку. На той момент її син котився по небу, ховаючись то за однією хмарою, то зі іншою. Він так довго блукав, що настала ніч.

Усе небо і земля були під владою Місяця. Під спів вечірніх птахів він керував танцями зірок. Вони увесь час перепливали з одного місця на інше. Усе це здавалося таким захоплюючим для Сонечка, що він вирішив більше ніколи не займатися своїм призначенням. Він більше не хотів бачити усе яскраве і миле, що любив раніше.

І наступної ночі він випадково став свідком розмови двох воронів. Вони саме розмовляли про те, що якщо скупатися у Мертвому морі, то можна обміняти свої сили на інші. І вже зранку Сонечко був біля моря. Він занурився у темні хвилі.

І вмить його очі оскаженіли, одяг потемнів, промені стали холодним і жорстокими. Він почав руйнувати усе що його оточувало, дарував холод і страх. На землі відродилися сварки, гнів, злість і ненависть – всі жахливі риси літали над будинками людей.

Батько Сонце, побачивши усю ситуацію, підвівся з ліжка, і зустрівся з сином. Теплий та холодний погляди зійшлися. Сонечко своїм жорстоким променем поцілив прямо в батька, його вже нічого не стримувало. Батько не впізнавав свого сина – він бачив перед собою прагнучого зла і темряви особу. І він зібрав усі свої останні сили, і поцілив теплотою, любов’ю і згадками про минуле прямо синові у серце. І раптом він згадав усе своє дитинство: як він виріс у коханні і добрі, як кожного дня оточували посмішки його близьких.

Але для цього батькові довелося використати усю свою енергію… Сонце вмерло. І навіки заховався за темними горами. Сонечко зі сльозами кинувся до батька, але було вже пізно.

Повернувшись додому, сумне Сонечко впала і взагалі не хотіло нічого. Але на щастя поряд була мати, яка нагадала йому про те, заради чого помер його батько, але ми маємо вчитися на помилках. Ми повинні діяти так, чим би пишалися!

Підбадьорившись Сонечко щодня піднімався і радів тому, що саме він – Сонце. Він радів кожній пташині, що летіла, кожній квітці, що цвіла, кожній дитині що, співала…

Бондаренко Андрій

Веселі дзвіночки

Одного разу я йшов полем і почув дивний дзвін у траві. Коли я прислухався, то побачив, що це дзвонить дзвіночок. Та так сильно, що аж, голівка хитається.

- Що це з тобою? – питаю я. Ти так сильно дзвениш, що можеш загинути.

- Я вчуся мелодії вітру, та в мене виходить не так гарно, як у моїх друзів. І через це вони не хочуть брати мене у свій оркестр.

Шкода мені стало цю квітку. І я підказав дзвіночку, щоб прислухався до вітру і просто погойдувався неначе в колисці. Дзвоник так і зробив. І з-під його фіолетового капелюха залунала чарівна мелодія. Його друзі почули і почали допомагати йому. І полем пролунала гарна мелодія веселих дзвіночків.

Казка про турботливого хом’яка Умка

Настала зима. Вона не лякала маленького хом’ячка. В його затишному кубельці завжди було тепло, і він майже весь час спав. Прокинеться, визирне подивитися, що в світі робиться, побачить, як легко падають сніжинки, і знову йде спати. Та одного разу Умка прокинувся від незвичайних звуків – хтось стукав у вікно. Він здивовано виліз, дивиться, що сталося. За вікном надутий, замерзлий горобець, від голоду і холоду. Умці стало його шкода.

- Як покликати друзів Олю та Колю? Вони добрі і обов’язково йому допоможуть.

Умка бігав по клітці, дряпав лапками папір. На шум до кімнати зазирнула Оля і побачила за вікном горобця. Вона з братом нагодувала та відігріла горобця.

Оля та Коля вирішили зробити годівничку для горобця та його друзів, щоб вони могли там поїсти та відігрітись від холоду. Хом’яку Умці стало спокійно, що і птахам буде тепло взимку.