Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. спричинили зростання невдоволення різних прошарків суспільства. Молодь, схильна до максималізму, стала основою радикального руху, який виступав за прискорення кардинальних змін. Радикально налаштовану молодь імперії, що об’єднувалась в таємні організації для боротьби з існуючим ладом, називали народниками. Ця назва походила від ідеалізації молодою різночинною інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії – селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О.Герцена, М.Чернишевського про селянський соціалізм, стала на шлях безкомпромісної боротьби проти царизму.
Народництво – це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства через селянську революцію. З’явившись наприкінці 60-х рр. XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.
У загальноімперському русі народників взяла активну участь і радикально налаштована українська молодь, яку не задовольняли культурницькі межі українського руху. Перший гурток народників було організовано 1871 р. в Санкт-Петербурзі Михайлом Чайковським. Згодом подібні гуртки виникли у багатьох містах імперії.
Народництво в Україні розвивалося майже так, як і в усій Російській імперії, маючи, щоправда, деякі особливості. Тут воно, попри своє соціальне спрямування, мусило зважати на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того ж в українському селі селянська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а в українського селянина було розвинено почуття власності. Це відразу входило в супереч із головною ідеєю народництва, про природну схильність селянина до соціалізму.
Перший гурток на кшталт санкт-петербурзького виник у Києві 1872 р. (П.Аксельрод, Г.Гуревич, С.Лур’є та ін.). У 1873 р. в Одесі сформувався один із найбільших у Російській імперії гурток під керівництвом Ф.Волховського. З-поміж 115 його членів були такі відомі в майбутньому діячі народницького руху, як Андрій Желябов, Андрій Франджалі, С.Чудновський, В.Костюрін та ін.
Розгортання народницького руху потягло суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у готуванні народу до революції за допомогою освіти і пропаганди. Інший підхід асоціювався з постаттю знаного не тільки в Росії, а й в Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі – анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. Прихильники анархізму (бакунізму) вважали, що народ, який в злиднях, завжди готовий до повстання (бунту). Його лише необхідно підняти на бунт, що переросте в революцію. Він стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг – революція все однаково виправдовує».
В Україні найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир Дебагорій-Мокрієвич та Яків Стефанович, стали згодом видатними революціонерами-народниками.
Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідеологом якого був П.Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиним способом до змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група змовників, вдавшись до державного перевороту, мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.
У 1874 р. близько 3 тис. народників «пішли в народ». Вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Кинувши навчання в університетах, переодягнувшись у селянський одяг, народники понесли на село революційні соціалістичні ідеї. Проте це «ходіння в народ» зазнало поразки. Чи не всі учасники «ходіння» зазнали репресій з боку уряду. Селяни просто відмовлялися мати справу з чужинцями з міста, а нерідко навіть допомагали жандармам виявляти революціонерів. Там, де таланило налагодити контакт, селяни ще слухали те, що безпосередньо торкалось їхніх потреб, а от розмов про соціалізм узагалі не розуміли. Селяни вірили в «доброго» царя, який задовольнить прагнення селян про справедливий розподіл землі та покарає кривдників (поміщиків і чиновників). Провал «ходіння в народ» змусив народників шукати нових способів боротьби.
Одним із них стало об’єднання революціонерів-народників в єдину організацію, яка мала координувати і спрямовувати діяльність усіх революційних сил. Восени 1876 р. в Санкт-Петербурзі було створено законспіровану революційну організацію «Земля і воля». У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, нащадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та ін. У програмі «Землі і волі» наголошувалося на необхідності створення «народно-революційної організації». Для цього передбачалося розгорнути широку агітацію серед населення, викликати протест проти дій властей та організувати збройні бунти. Перехід до нового суспільства мав відбутися через передачу землі селянам, громадське землеволодіння та мирське самоврядування. Причому захопити владу передбачалося в найкоротший термін завдяки насильницького перевороту.
У 1877 р. з гуртка відокремилася група Я.Стефановича, яка намагалася використати заворушення, що охопили селян Чигиринського та Черкаського повітів Київської губернії, для організації повстання, яке мало перекинутися на інші повіти. Враховуючи попередній досвід, Стефанович вирішив скористатися з монархічних настроїв селян. Із допомогою Дейча й Бохановського він сфальсифікував «Височайшу таємну грамоту», в якій писалося, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому селяни самі мають подбати про себе: скинути поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього вони мають об’єднатися в «таємні дружини». Статут цих підпільних селянських організацій теж було розроблено.
Стефанович, видаючи себе за царського комісара, спираючись на «царські грамоти», почав організовувати нелегальну селянську організацію «Таємна дружина». В середині 1877 р. вона налічувала близько 2000 членів, на чолі її стояв отаман Є.Олійник. 1 жовтня 1877 р. планувалося розпочати повстання. Проте у вересні змову було розкрито, близько 1000 учасників було заарештовано. Події в Чигиринському повіті, відомі як Чигиринська змова, були єдиним масовим селянським виступом, спровокованим народниками.
Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В.Засулич у петербурзького градоначальника Трепова в січні 1878 р. та її виправдання в суді породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.Терор народників від самого початку був приречений на поразку. Без широкої народної підтримки змінити існуючий лад героями-одиночками неможливо. На боротьбу проти народників були кинуто всі сили поліції. Протягом 1878–1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки і групи та віддала до суду їхніх учасників.
Друга половина ХІХ ст. стала періодом поширення в Європі робітничого руху і соціалістичних ідей. Це пояснюється тим, що промисловий переворот та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства – пролетаріату зі специфічними рисами та інтересами. Не маючи власності, він міг покладатися лише на свою працю. Таке становище робило пролетаря, з одного боку, незахищеним перед усякими життєвими негараздами (економічними кризами, хворобами, сваволею власника підприємства та ін.), а з іншого – сприйнятним до всіляких революційних вчень, що обіцяли «світле майбутнє».
Одним із таких революційних вчень, найбільш поширеним у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., виявився марксизм, який пов’язував соціалістичний переустрій суспільства саме з пролетаріатом.
Марксистське вчення як у Російській імперії взагалі, так і в Україні зокрема знайшло багато прихильників. Але слід зауважити, що в Європі марксизм виник із робітничого руху, тоді як у Російській імперії його носієм стала інтелігенція, що поспішила з «новими ідеями» в робітниче середовище, як перед тим із народницькими – на село.
Першими пропагандистами нового вчення, саме його економічної частини, в українських землях ще на початку 70-х рр. стали М.Зібер і С.Подолинський.Робітничий рух в українських землях розпочався наприкінці 60-х рр. Спершу він мав стихійний, неорганізований характер. Виступи робітників відбувалися через погіршення умов праці, зменшення заробітної плати. Формами боротьби робітників були групове залишення роботи, знищення машин та обладнання, страйки та ін.
Від середини 70-х рр. робітничий рух почав набирати організованих форм. Першою робітничою організацією став «Південноросійський союз робітників», який 1875 р. виник в Одесі на чолі з Євгеном Заславським. Об’єднавши до 250 робітників, він розгорнув революційну пропаганду, розповсюджував нелегальну літературу, керував страйками на заводах Одеси. У Ростові-на-Дону й Кишиневі діяли філії цієї організації, що знаходилася під впливом ідеології народництва. Через 9 місяців після заснування організацію було викрито, а її керівників засуджено.