Формуємо предметні компетентності
Просторову
Покажіть на карті, де знаходяться Квебек, Ольстер і Країна Басків. Як територіальне розташування регіонів впливає на внутрішню ситуацію в них?
Логічну
1. Чому в такій демократичній країні, як Канада, виникла проблема з франкомовним населенням?
2. Які економічні причини Ольстерської проблеми?
3. Чому баски, маючи широку політичну автономію, незадоволені своїм статусом?
Аксіологічну
Висловіть своє ставлення до боротьби воєнізованих угруповань, таких як ІРА та «ЕТА», за права певної частини населення.
Однією з найгостріших проблем Канади в 1960-1970-х рр. була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці - близько 40 % населення, франко-канадці - близько 27 %, інші національні меншини - близько 33 % (українські канадці - одна з найчисленніших меншин, більше мільйона громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 1960-х рр. відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація 1960-х рр. докорінно змінила ситуацію.
У 1960-ті рр. Квебек за рівнем економічного розвитку і соціальної структури вже не поступався Онтаріо й північному сходу США. Але це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, які характеризують становище трудящих мас.
Особливості становища у Квебеку:
він був провінцією найвищого безробіття;
низький рівень життя;
на підприємствах, у конторах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу;
середня платня франко-канадців була на 40 % нижчою, ніж в англо-канадців.
Застаріла система освіти, яка до того ж перебувала в руках церковників, великою мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.
Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі з сепаратистських організацій діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II у 1964 р.
Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П. Трюдо, якого 1968 р. було обрано прем’єр-міністром Канади. З його ініціативи 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні. Значно більше франко-канадців ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти.
На початку 1982 р. британський парламент прийняв останній закон, який стосується Канади. Цей закон дістав назву Акт про Канаду 1982 р. На основі цього закону канадський парламент 17 квітня 1982 р. ухвалив Акт про конституцію 1982 р.
Нова конституція містила повний текст старої конституції та доповнень до неї, прийнятих британським парламентом до 1975 р., а також новий розділ про основні права і свободи (Хартія прав).
Конституція надала велику самостійність провінціям у вирішенні їх внутрішніх справ. Законодавчу владу в провінціях, які формально очолюються лейтенант-губернаторами, здійснюють законодавчі асамблеї, виконавчу - кабінети міністрів на чолі з прем’єрами.
У конституції не знайшла визнання рівноправність франко-канадської нації. Квебек у ній продовжував розглядатись як одна з провінцій Канади, хоч він і мав мовно-культурну специфіку. У день, коли в Оттаві в присутності королеви Єлизавети II святкували прийняття конституції, у Монреалі відбулася багатотисячна демонстрація протесту; у Квебеку за вказівкою провінційного уряду було приспущено прапори. Квебек приєднався до законодавчої реформи лише 1987 р
Ольстерська проблема полягає в незадоволенні північно-ірландських католиків поділом Ірландії у 1921 р. та їх нижчим порівняно з протестантами політичним і соціально-економічним статусом. Ольстерська проблема має етноконфесійний характер.
Розвиток цієї проблеми можна поділити на три основні етапи. На першому, який тривав із 1921 р. до кінця 60-х років XX ст., уся повнота влади в Північній Ірландії належала протестантам, а відносини між двома громадами дедалі більше загострювалися; другий - із кінця 60-х років до початку 90-х років XX ст. - характеризується інтенсивною боротьбою католицької меншини за свої права та втручанням британського уряду в урегулювання проблеми; особливістю третього етапу, який розпочався в 90-х роках XX ст. і триває досі, є початок багатосторонніх переговорів про подальшу долю Ольстера та зменшення напруження на північному сході ірландського острова.
У кінці 60-х років XX ст. посилилася боротьба католицької меншості за свої права, оскільки в Північній Ірландії існувала справжня дискримінація за конфесійною та національною ознаками. У 1969 р. у Північну Ірландію було введено війська для підтримки миру (планувалося на 2-3 місяці, а виявилося - на 38 років).
Таким чином, із кінця 60-х років XX ст. у Північній Ірландії почалася громадянська війна. Активну боротьбу розгорнула ІРА (Ірландська республіканська армія). Двома основними джерелами поповнення арсеналів ІРА були США та Лівія. Повстанці постійно підтримували зв’язки з іншими терористичними угрупованнями. Але при цьому, на відміну від ісламських екстремістів, ніколи не прагнули вчинити масові вбивства мирних громадян. Суто по-європейськи завжди намагалися завчасно повідомити про закладені бомби, демонструючи цим, що воюють з «системою», а не з людьми.
Незважаючи на присутність британських військ у регіоні, ІРА протягом 1970- 1980-х років XX ст. вела ефективну кампанію, час від часу роблячи деякі частини Ольстера недоступними для англійців. Поліція і армія не могли протидіяти повстанцям. Вибухи гриміли по всій Англії. Лондон звик до щотижневих кровопролитних акцій повстанців. Бойовики ІРА у такий спосіб намагалися досягнути своїх цілей: безповоротного переходу шести північно-східних графств (тобто Ольстера) під юрисдикцію Республіки Ірландія; припинення дискримінації; рівності прав усіх громадян. Поряд із британськими військами і королівськими ольстерськими констеблями з ІРА боролись і протестантські напіввійськові формування. 10 квітня 1998 р. Угода великодньої п’ятниці побачила світ і передбачала збереження Ольстера у складі Сполученого Королівства з паралельним зміцненням зв’язків з Ірландією.
У 1998 р. у Північній Ірландії був створений парламент - Північноірландська асамблея. У 2005 р. керівництво ІРА заявило про повну відмову від насилля та про роззброєння. Перехід до демократичних методів боротьби за права етноконфесійної меншини дав змогу розпочати вивід британських військ із Північної Ірландії. 1 серпня 2007 р. офіційно була завершена операція британської армії з підтримки порядку в Північній Ірландії (Ольстері), яка тривала 38 років.
Здавалося б, найстаріша «гаряча точка» Західної Європи перейшла до політичного врегулювання етнополітичного конфлікту, який триває, на думку деяких істориків, ось уже вісім століть. Однак у 2012 р. про своє виникнення оголосила Нова Ірландська республіканська армія, яка останнім часом бере на себе відповідальність за організацію заворушень.
На сьогодні проблеми сепаратизму є досить актуальними через їх значне поширення у всьому світі. Деякі території, які намагаються відділитися, стають врешті-решт самостійними державами, але деякі так і залишаються частинами країн-лідерів. Країна Басків є яскравим прикладом того, як протягом всієї її історії намагання відокремитись від Іспанії не дало ніяких суттєвих результатів. Особливого загострення це питання набуло в період XX ст. і продовжується у XXI ст. через недосягнення поставленого завдання. Адже конституція Іспанії (1978 р.), ґрунтується на «неподільній єдності іспанської нації, спільній та соборній батьківщині для всіх іспанців», хоча і гарантує «право на самоврядування національностей та регіонів, які є складовою іспанської нації, та солідарність між ними». У роки демократії, на етапі трансформації унітарної франкістської держави в державу автономій, Країна Басків стала однією з 17 автономних областей Іспанії.
Конституція 1978 р. і положення Статуту автономії (1979 р.) враховують історичні особливості взаємин Країни Басків з центром і разом з тим надають їй такий обсяг прав і свобод, якого вона ніколи не мала у своїй історії. У неї є:
власні парламент та поліція;
радіо, два телеканали;
двомовна система освіти;
своя податкова система.
Баски визнаються як національність. Однак нелегальна військова революційно-політична організація «ЕТА» не захотіла й не зуміла відшукати гідне місце в новій політичній системі суспільства, проголосивши ворогом саме іспанську державу. «ЕТА» вважала за краще добиватися своєї головної мети - проголошення незалежної «Великої Басконії» - терористичними методами.
У діяльності «ЕТА», як основного каталізатора в боротьбі за незалежність з іспанською державою, можна виділити чотири етапи:
Перший етап (1968-1978 рр.), коли етарівці взяли курс на розгортання революційного руху проти франкізму, а потім зародження демократії, діючи за схемою «акція - репресія - акція». Передбачалося, що теракт провокує державу на репресії, які посилюють підтримку організації серед населення і дозволяють перейти до нових терактів, що викликає, у свою чергу, нову хвилю репресій. Підсумком повинна була стати революція.
Другий етап (1978-1998 рр.) терористи визначали як «війну на виснаження». Убивства здійснювалися з метою тиску на владу, щоб їй не залишалося нічого іншого, як задовольняти пропоновані вимоги.
Третій етап (1998-2003 рр.) почався після того, як терористи налагодили співпрацю з поміркованими націоналістами своєї автономної області в особі Баскської націоналістичної партії (далі БНП). Єдиний фронт радикальних і поміркованих націоналістів повинен був, на думку етарівців, значно посилити потенціал тиску на іспанську владу і збільшити шанси на успіх.
Четвертий етап (з 2003 р. і до сьогодні) став періодом «пом’якшення». Він характеризується охолодженням у відносинах з БНП у діяльності бойовиків. Організація залишилася без чіткої програми дій.
Завдяки ефективним діям іспанських і французьких сил безпеки «ЕТА» помітно ослабла. 2017 р. члени терористичної організації «ЕТА» приступили до повного роззброєння. Поступово керівництво баскської автономії стає на шлях політичного вирішення проблем регіону. У 2003 р. «новий курс» матеріалізувався в «плані Ібарретче», який називався «Політичний статут баскської спільноти». У вересні 2003 р. голова автономного уряду Країни Басків Хуан-Хосе Ібарретче виступив із проектом створення «особливого режиму відносин між нею та іспанською державою, заснованого на вільній асоціації». За «планом Ібарретче», Країна Басків повинна самостійно вирішувати проблеми планування та організації економічного розвитку, трудового законодавства та соціальних відносин, володіти власного судовою системою, мати свої представництва за кордоном. Згідно із проектом, «план Ібарретче» замінив би конституцію Іспанії, європейське та міжнародне право. По суті, втілення проекту в життя передбачало досягнення якогось проміжного рубежу між повного незалежністю Країни Басків і її автономією. При голосуванні в баскському парламенті в грудні 2004 р. прихильникам цього плану вдалося добитися його схвалення з невеликою перевагою (39 проти 35 голосів). Однак провідні політичні партії Іспанії відкинули його як такий, що суперечить конституції. А в лютому 2005 р. його з переважною більшістю голосів відхилили й кортеси.
28 червня 2008 р. парламент регіону, населеного басками, прийняв рішення про проведення в жовтні опитування населення, що могло б вирішити питання незалежності від Іспанії в 2010 р. Центральний уряд Іспанії оскаржив рішення керівництва Країни Басків у конституційному суді, звинувативши політиків у сепаратизмі і порушенні конституції.