Канадський історик Орест Субтельний у книзі «Історія України» так писав про цей період: «Те, що радянський українець не добирає в автомобілях, відеомагнітофонах, модному одязі, він можливо, надолужує, користуючись безплатною вищою освітою й медичним обслуговуванням, незнаними … американцями» Багато людей сучасників періоду «застою» згадують його як найкращі часи. Проте, українці «заплатили» за соціальні блага не тільки чергами, дефіцитом товарів, неякісними послугами.
Темпи природного приросту населення в Україні в період «застою» порівняно з попередніми роками знизилися в 4 рази. За смертністю населення в цей час вона посіла третє місце серед радянських республік.
Процеси скорочення кількості населення дещо пом’якшувалися міграційними процесами. Україна була однією з небагатьох республік СРСР, де кількість осіб, що переїздили сюди на постійне проживання, була вищою, ніж кількість тих, хто з неї виїздив назавжди. Одним із наслідків цього процесу стало зменшення кількості українців у складі населення республіки. Так, із 1959 до 1989 р. частка українців в УРСР зменшилася із 76,8 до 72,7 %, а частка росіян зросла із 16,7 до 22,1 %. Одночасно із цим постійно зменшувалася кількість єврейського населення, для якого влада СРСР під тиском країн Заходу змушена була дозволити еміграцію під приводом «возз’єднання сімей».
Негативним явищем для населення тогочасної України стало скорочення в його складі частки сільського населення. Небезпека цього процесу полягала перш за все в тому, що село завжди було головним осередком збереження українських традицій і джерелом відтворення людських ресурсів. Склад сільських родин у 1979 р. зрівнявся з міським — три особи на родину. У свою чергу, у містах через складні житлові умови, низький рівень охорони дитинства і високий рівень зайнятості жінок у виробничій сфері (працювало в середньому дев’ять із десяти жінок) народжуваність також була низькою.
Депопуляція — вимирання населення певного регіону або країни, що відображається в переважанні показників смертності над показниками народжуваності.
Партійна (партійно-державна) номенклатура — привілейована правляча верства, еліта, «політичний клас», відносно закрита соціальна група в країнах соціалістичного суспільства. У науковий обіг цей термін запровадив югославський політичний діяч, письменник і дисидент М. Джилас.
Зміни в національному складі населення республіки періоду «застою» стали сприятливими для розгортання зросійщення. Зокрема, російська мова майже витіснила з повсякденного спілкування українську в південних та східних областях республіки. Однак за даними переписів, жителі цих областей називали себе українцями, незважаючи на те, що користувалися російською мовою у спілкуванні.
Соціальна структура тогочасного суспільства УРСР не відповідала потребам часу і відображала кризовий стан радянської системи. Привілейоване становище належало групі керівних працівників різних рівнів, або партійній (партійно-державній) номенклатурі. Порівняно з довоєнним періодом її частка у структурі суспільства зросла більш ніж у 2 рази і досягла 6 %.
У період «застою» в республіці спостерігалося зростання кількості робітників у промисловості. Обумовлено це було перш за все прискореним розвитком галузей промисловості та фактичною неможливістю здійснення інтенсифікації виробничого процесу в умовах командно-адміністративної моделі. Так, у 1965 р. кількість робітників у промисловості становила половину від усієї кількості тих, хто працював у господарстві, а на 1985 р. цей показник збільшився до 60 %. При цьому в 1980-х рр. спостерігався дефіцит робочих рук у зв’язку з вичерпанням трудових ресурсів. При цьому в Україні в цей період ручну працю використовували набагато більше, ніж у провідних країнах Заходу. Так, вручну працювали близько 40 % промислових і до 60 % будівельних робітників.
Більшість робітників промисловості України, як і раніше, працювала в галузях групи «А». Серед них переважали підприємства військово-промислового комплексу й ті, що забезпечували його всім необхідним. Галузі групи «Б» залишалися малорозвиненими, тут було зайнято менше працівників, і їхньої продукції майже завжди не вистачало.
За роки «застою» в республіці, як уже зазначалося, суттєвих змін зазнало співвідношення між сільським і міським населенням. Так, кількість сільського населення з 1960 до 1985 р. скоротилася із 22,6 до 17,6 млн осіб, а кількість жителів міст збільшилася з 19,9 до 33,2 млн осіб. Кількість сіл в Україні в цей період зменшилася більш ніж на 2 тис. Оскільки село залишала переважно молодь, спостерігалося старіння населення. Загальна кількість колгоспників у ці роки скоротилася із 6,4 до 3,9 млн осіб. Якщо в 1960 р. селянство становило половину населення республіки, то в 1985 р. — лише третину. Продуктивність праці в сільському господарстві за ці роки майже не збільшилася. У результаті цього українське селянство, тобто третина населення, було не здатне повністю забезпечити продовольством дві третини населення, яке жило в містах України.
Відповідно до комуністичної ідеології про структуру суспільства прошарком між «свідомим» робітництвом і селянством була інтелігенція. їй відводилася підлегла роль у системі суспільних відносин. У добу «застою» в Україні в середовищі інтелігенції значного поширення набуло опозиційне ставлення до радянської дійсності.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Партійна номенклатура тогочасної України, як і СРСР загалом, через неможливість у межах радянського ладу забезпечити високий рівень життя громадян шляхом системи привілеїв забезпечувала його для себе.
Для неї у кращих районах міст споруджували спеціальні будинки. Існувала мережа закритих магазинів, де за нижчими, ніж роздрібні, державними цінами номенклатурні працівники отримували імпортні товари і побутову техніку, виготовлені у спеццехах продукти харчування, вирощені у спецгосподарствах без використання хімічних добрив овочі й фрукти. Виключно для них за кордоном дрібними партіями закуповувалися різноманітні високоякісні товари.
Партійну номенклатуру обслуговували спеціальні медичні установи, розташовані в нових будівлях, оснащені новітнім імпортним обладнанням та укомплектовані висококваліфікованим персоналом, який отримував вищу за пересічних медичних працівників зарплату. Усі ці медичні установи, а також будинки відпочинку, санаторії, пансіонати підпорядковувалися спеціальному четвертому управлінню Міністерства охорони здоров'я і мали окреме першочергове фінансування.
За вищою партійною номенклатурою закріплювалися сімейні дачі, автомобілі, обслуга, що перебували на утриманні держави. При цьому весь персонал та його родичів ретельно перевіряли органи держбезпеки. За свою працю, що вважалася державною, вони отримували певні привілеї.
Для дітей номенклатури існували окремі дитячі садки, школи, їм надавали можливість вступати фактично до будь-яких вищих навчальних закладів.