Українська Гельсинська Спілка

Українська Гельсінська спілка створювалася як централізована антикомуністична організація. Її Проводом стала достатньо велика і політично консолідована група колишніх політв’язнів. Вступ до організації нових членів обмежувався процедурою відбору через необхідність отримання двох рекомендацій від членів Проводу. Таким чином локалізувалися можливості КДБ інфільтрувати до організації свою агентуру, особливо на першій стадії становлення.

Головою УГС обрали Левка Лук’яненка, який відбував покарання на засланні; виконавчим секретарем став динамічний організатор В’ячеслав Чорновіл. До керівництва увійшли такі відомі особистості як Михайло і Богдан Горині, Микола Горбаль, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко, Євген Пронюк, Степан Хмара, Йосиф Зісельс, Зеновій Красівський та багато інших.

Незважаючи на те, що в програмному документі – «Декларації принципів УГС» – спілка проголошувалася як «федеративне об’єднання самоврядних правозахисних груп і організацій», насправді в Україні (у Західній через 50, а у Наддніпрянській через 69 років) постала перша опозиційна комуністичній владі політична партія. (Українська Гельсінська спілка (1988-1990 рр.) у світлинах і документах. – К.: Смолоскип, 2009. – с.18). Невідповідність між реальними і проголошеними цілями була не випадковою, бо засновники організації, які пройшли через десятилітні строки ув’язнення за «націоналізм» та «антирадянську діяльність», знали ціну «комуністичним реформам» і намагалися через маскування під правозахисну діяльність захистити організацію від передчасного розгрому.

Сьогодні дослідники виокремлюють два основні напрямки діяльності УГС: перший – розвиток обласних філій і максимальна активізація їхньої діяльності в усіх регіонах України, і другий – проникнення в різноманітні неформальні об’єднання з метою їхньої політизації. Напружена і непримиренна боротьба між УГС і КДБ розгорнулася за вплив на «Меморіал», Товариство української мови ім. Тараса Шевченка і, особливо, за Народний Рух України за перебудову.

На першому з’їзді УГС (30 квітня 1990р.) делегати приймають рішення про перейменування спілки в Українську Республіканську партію. Згодом (15 листопада 1990р.) відбувається її реєстрація як першої демократичної політичної партії. Фактично з цього часу і варто вести відлік початку формування багатопартійної політичної системи в Україні, – незважаючи на те, що ще цілий рік в республіці безальтернативно управлятиме комуністична партія. Здавалося, що після проголошення Незалежності становлення основних інститутів демократичної політичної системи відбудеться швидко і безперешкодно, але не так воно сталося, як гадалося. Особливо це стосується багатопартійної системи – партії виникли, але притаманної їм у демократичному суспільстві функції не виконали. Влада як була, так і залишалася в старої пост-колоніальної бюрократії. Національно-демократичним партіям не вдалося стати загальноукраїнськими масовими партіями і, відповідно, вони не змогли взяти більшості у Верховній Раді України (або на президентських виборах) та провести ротацію кадрів вищих органів влади. Усі принципові ухвали досягалися лише через деформуючі суспільство компроміси, що переслідували мету не так реформування суспільства, як збереження при владі «старої гвардії».

Спробу задати якісно інший процес реформування суспільства знизу можна пов’язати із діяльністю національно-демократичних сил (УГС/УРП, НРУ). На жаль, ця спроба закінчилась трагічною поразкою, останнім штрихом до якої стало вбивство В’ячеслава Чорновіла – організатора УГС, а згодом лідера партії «Народний Рух України».

Аналізуючи причини цієї поразки, приходиш до невтішного висновку, що вона швидше закономірна, ніж випадкова і не пов’язана з особистісними чи корпоративними характеристиками історичних персоналій або партій. Першою причиною стала катастрофічна деформація української нації, якої вона зазнала в ході масових репресій, голодомору та русифікації у ХХ-му столітті. Так звана елітна частина суспільства (різноманітні пост-номенклатурні чиновники, директори підприємств, установ культури, освіти, науки тощо) на ментальному рівні відчували себе «іншими», «чужими» у справі національного будівництва і свідомо чи напівсвідомо блокувала зміни. Хоча за історичною логікою саме ця страта суспільства, найбільш фахово підготовлена, і мала стати рушієм радикальних соціальних та економічних змін, звичайно, елімінувавши із свого середовища відвертих комуністичних опортуністів.

Другою причиною поразки національної демократії у сфері реформування суспільства стала «ефективна діяльність» пост-колоніальної влади у привласненні народного майна. За президентства Леоніда Кучми було сформовано паразитичну олігархічну систему, що у публічному просторі лише імітувала демократичну виборчу процедуру.