Антикомуністичні виступи в 50-60 рр.
Антикомуністичні виступи в 50-60 рр.
Уряди Національних фронтів, які, на відміну від довоєнних режимів, стали називатись «народною демократією» ( співробітничали партії різного політичного спрямування: від комуністичних до буржуазних)
мета — звільнення від фашизму, відновлення національної незалежності і демократії
були відновлені та оновлені інститути політичної демократії: парламентаризм, багатопартійна система,
багатоукладна економіка, конституційність,
почала проводитись аграрна реформа з урахуванням інтересів малоземельного селянства.
У зовнішньополітичній сфері ці країни почали орієнтуватись на СРСР. Поступово комуністи перебирають на себе всю повноту влади в країнах Східної Європи. Пояснювалось це тим, що їх підтримував СРСР — країна, яка завоювала великий авторитет своїми перемогами над фашизмом.. Компартії цих країн активно боролися проти фашизму, чим набули авторитету, змогли скористатися прагненням частини населення до змін і нового життя. 1947-1948 pp. починається новий етап розвитку цих країн, коли за зразок береться «радянська модель соціалізму».
Встановлюються однопартійні комуністичні диктатури,
проводиться націоналізація промисловості, форсована індустріалізація, примусова колективізація.
Проводяться репресії проти деяких керівників цих же комуністичних партій, які, проте, не мали такого масового характеру, як в СРСР. За зразком культу Сталіна роздуваються культики місцевих вождів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії.
Невипадково, що періодично країни «соціалістичного табору» стикалися з політичними і соціальними кризами. Першою та кою кризою став конфлікт між СРСР і Югославією. Приводом до початку конфлікту стало підписання договору про дружбу, спів робітництво і взаємодопомогу між Югославією і Болгарією (сер пень 1947 p.), а також ідея створення федерації чи конфедерації Балканських країн. Сталін був дуже незадоволений цими неузгодженими з ним самостійними кроками. Проте югославський керівник Йосип Броз Тіто не сприйняв цієї критики, оцінивши її як образливу і тенденційну. Справа дійшла до розриву у 1949 р. договору про дружбу, взаємодопомогу і співробітництво з Югославією. На Югославію нацьковувались інші соціалістичні країни, оголошувалося, що вона знаходиться «під владою шпигунів і вбивць». Югославське керівництво теж не залишалося в боргу. Після смерті Сталіна за ініціативою нового радянського керівника М.С. Хрущова почалось поступове врегулювання відносин.
Конфлікт між СРСР та Югославією не був лише особистим конфліктом між Сталіним і Тіто — це був перший вияв незадоволення соціалістичних країн диктатом СРСР.
У середині 50-х років стали помітними кризові явища в розвитку східноєвропейських країн. В їх основі були некритичний підхід до досвіду СРСР, утвердження як еталону сталінської моделі соціалізму, поверховий аналіз підсумків післявоєнного роз витку, недостатнє врахування історичних традицій, помилки при проведенні індустріалізації і колективізації. У результаті — знижувався рівень життя, значно обмежувалась демократія.
Влітку 1953 р. незадоволення робітників НДР підвищенням тарифних норм і копіюванням радянської схеми соціалістичного змагання призвело до відкритих виступів проти радянського ре жиму. В 300 містах і селищах НДР страйкувало 400 тис. чол. За допомогою радянської армії виступи було придушено. При цьому загинуло 200 робітників, тисячі було ув’язнено.
Найбільшим виступом проти тоталітаризму в 50-ті роки було повстання в Угорщині. Угорське керівництво (М. Ракоші, Е. Гере) припустилося грубих помилок у своїй політиці, порушуючи законність. В результаті реальна зарплата зменшувалась, ціни зростали.