Становище кримських татар в місцях депортації

Примусове утримання кримськотатарського народу в місцях вигнання продовжувалось аж до листопада 1989 року. Протягом всього цього часу кримські татари зазнали широкомасштабних репресій з боку радянського режиму. Це стало причиною масових смертей кримських татар, основну частину яких складали люди похилого віку, жінки та діти. Лише в перші роки заслання кримськотатарський народ втратив 46,2% своєї чисельності.

У кожного народу є дати, які викликають біль у народній пам'яті. Для кримських татар такою датою є 18 травня 1944 року. Здавалося б, треба жити і радіти, що, нарешті, Крим звільнено від окупантів, чекати завершення війни, відбудовувати зруйновані міста та ростити квітучі сади! Та не судилося...

11 травня 1944 р. Йосип Сталін підписує «Постанову Державного комітету оборони СРСР про виселення кримських татар з території півострова Крим». Фактичною підставою для депортації стала «зрада» татар в період війни. Безперечно, серед народу були ті, хто переходив на бік ворога, або вступав до створених німцями «добровольчих» татарських військових підрозділів. Та, як свідчать історики, таких серед кримчан були одиниці. Більшість чоловіків – кримських татар з першого дня війни перебували на фронті у лавах Червоної Армії. Тому єдиною провиною їхніх дружин, батьків та дітей, було перебування останніх в окупованому німцями Криму. Але куди було тікати кримським татарам, коли армія – захисник відступила, віддавши півострів ворогу?

Уся підлість ситуації полягає ще в тому, що радянська влада провела депортацію кримчан, виселивши жінок, старих і дітей, поки їхні чоловіки, перебуваючи на фронтах війни, звільняли від нацистів решту територій Радянського Союзу та країни Східної Європи, і не могли захистити свої родини від свавілля сталінського режиму. Зі спогадів депортованих кримських татар можемо побачити, що насильному переселенню підлягали навіть ті, хто повернувся додому з війни, але, як виявилось, не вчасно:

«Тато п'ятнадцятого повернувся, шістнадцятого був удома, НКВСівці вітали батька з поверненням, а через два дні нас виселили з Криму, – згадує Несібе-апте, жителька півострова. – Коли прийшли виселяти, тато не повірив. Показав документи свої, говорив, що служив чотири роки. Руки однієї не було в нього, в лівій тримав документи... гвинтівкою по руці вдарили і виштовхнули з дому. На збори дали 5 хвилин, взяти з собою нічого не встигли, бо до нас прийшли пізніше, ніж до інших. Та й що можна встигнути взяти за 5 хвилин? Звичайно ж, одяг узяти встигли, так і вивезли нас в Узбекистан».

Депортації підлягали навіть ті , хто за час окупації німцями Криму діяв у партизанському русі опору. Прикладом є доля родини Нарімана Маметова. Він, будучи підлітком, збирав свідчення та допомагав партизанам роздобувати харчі, його рідні були партизанами, але попри все, родина Нарімана також була депортована.

«Бабушка взяла некоторые документы и Коран. Отвезли на бахчисарайскую станцию, погрузили в товарные двухъярусные вагоны, там было очень тесно. Я не мог поверить во все происходящее, «этого не может быть», – думал я. Я думал, что если Сталин узнает о происходящем, он все исправит, вернет все на круги своя. Помню, когда наш вагон покидал территорию Красноперекопска, женщины, старики, дети – все рыдали и говорили: «Прощай, наш родной Крым, мы еще вернемся!», – згадує Наріман Маметов.

Кримськотатарські чоловіки, які поверталися з Червоної армії після закінчення війни, одразу направлялися до спецпоселень, куди були переселені їхні родини. У кращому випадку з'єднатися з рідними вони могли далеко поза межами Криму, якщо взагалі ще заставали свою рідню живою. Адже депортовані народи потрапили на територію Узбекської РСР не в повному складі. Умови перевезення людей були жахливими, тому багато хто помирав ще в дорозі, не доїхавши до пункту призначення.

Значне число переселенців, виснажених після трьох років життя в окупації, загинуло в місцях висилки від голоду і хвороб в 1944-1945 роках. Оцінки числа загиблих в цей період сильно різняться: від 15-25% за оцінками різних радянських офіційних органів до 46 % за оцінками активістів кримськотатарського руху, збирали відомості про загиблих в 1960-і роки. Так, за даними ОСП УзРСР тільки "за 6 місяців 1944, тобто з моменту прибуття в УзРСР і до кінця року, померло 16 052 чол. (10,6 %)" .

Протягом 12 років, до 1956 р., кримські татари мали статус спецпереселенців, що передбачав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що ті відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення. Не можуть залишати без емоцій спогади Аблямитової Едіє:

"В 1945 г. мама отдала меня в школу в 1-й класс. Но уже в конце сентября я не стала ходить в школу из-за того, что нечего было одеть и обуть. На следующий год мама достала где-то кирзовые ботинки, фуфайку, мужскую шапку-ушанку и я опять пошла в 1-й класс. Со старшими ходила за 15 км собирать гнилую картошку, которую осенью колхоз не успел собрать из-за выпавшего снега. Из неё мы пекли лепешки. Каждый год во время каникул утром рано уходили в лес собирать ягоды. Я продавала их на базаре и покупала необходимые продукты. Нам не разрешали сажать картошку. Но мы умудрялись далеко за городом сажать картошку. Мы с сестренкой сами на спине несли семена картошки, сажали, окучивали. Привозить выращенную картошку домой помогали соседи. Картошку мы заготовляли почти на весь год. Мама нам не помогала, потому что работала по 12 часов в сутки. Так что детства, как такового, у меня не было. После окончания войны, отец приехал в наше село инвалидом ВОВ. Так как в наше село нужно подниматься высоко, он устал, сел отдохнуть и уснул. Его увидела односельчанка нетатарской национальности и заявила в сельсовет. Его за это военным трибуналом осудили на 12 лет тюремного заключения. Сидел он в Воркуте в Коми АССР с 1945 по 1953 год. После амнистии и смерти Сталина, был освобожден.Не нашли мы и младшего брата, его в день депортации с нами не было, он пропал без вести. Из 8 членов нашей семьи потеряли троих. В 1953 г. старший брат разыскал нас и вызвал в г. Андижан. Там мы с сестренкой ходили в школу, обучались на русском языке. На каникулах работала в комбинате и впервые купила себе пальтишко. С 1956 г. разрешалось обучаться в техникумах и институтах."

Навчатися кримськотатарською мовою дітям не дозволяли, а їх батькам заборонялося викладати, як і бути медпрацівниками. Правду кажучи, навчатися рідною мовою не мали можливості і діти інших народів Узбекської РСР та Таджицької РСР, куди згодом переселели частину депортованих. Влада запроваджувала насильницьку русифікацію. Але ставлення до кримськотатарських поселенців було надзвичайно суворим.За запізнення на роботу давали 7 років ув'язнення.

Але, не дивлячись на труднощі, які довелось пережити кримським татарам після депортації, вони не скорилися, не погодилися з позбавленням людських прав, не втратили гідності та внутрішньої свободи. Майже одразу почалися їхні протести, що свідчило про наміри вести боротьбу за повернення до Криму та визнання депортації як акту геноциду.

Вперше політичну оцінку діям сталінського режиму було дано на ХХ зїзді КПРС у 1956 р., коли М.С. Хрущов виступив на закритому засіданні з доповіддю"Про культ особи та його наслідки". Та єдине, що тоді зробила влада відносно кримськотатарського народу, - це зняла адміністративний нагляд без права повернення на рідну землю та без права на компенсацію втраченого майна.Тому боротьба за відновлення власних прав продовжилась.

Велику роль в активізації національного руху кримських татар відіграв генерал-майор Петро Григорович Григоренко, який виступав із захистом прав багатьох пригнічених народів - євреїв, месхів, вірменів,німців Поволжя, чеченців та інших. Але саме за захист інтересів кримськотатарського народу Петро Григоренко був ув'язнений у 1964 році, позбавлений усіх військових звань і нагород та підданий примусовому лікуванню у психлікарні.

У січні 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на місця їх колишнього проживання. Хоча під час депортації з Криму виселили більше 190 тис. татар, реально повернутися без перешкод змогли лише одиниці. Влада жорстоко контролювала процедуру "повернення". Аби не дати татарам стихійно повертатися на батьківщину, терміново втілюються відповідні міри - запроваджується паспортна система з "пропискою по місцю проживання". Планувалося, що влада буде самостійно обирати 100-200 родин на рік, яким видаватиме дозвіл на проживання у Криму. Але такі плани влади не задовольняли інтереси татар, які почали самостійно масово повертатися додому. Їх примусово виселяли повторно, а будинки, в яких вони проживали, руйнували бульдозерами, та все одно це не спиняло людей, які прагнули повернутися на землю своїх дідів-прадідів. Щороку до Криму приїздили і проживали там без прописки до тисячі кримських татар.За допомогою міліції цих людей переслідували і навіть загрожували їм кримінальним покаранням за порушення паспортного режиму.

Яскравим прикладом такого ставлення влади до колишніх незаконно депортованих представників кримськотатарського народу є трагічна доля Муси Мамута. Він переїхав до Криму з родиною у 1975 році не маючи дозволу на проживання. Придбану за власні кошти хатину нотаріально оформити Мусі не дозволили , отже, про законну прописку годі було і мріяти. Але Муса Мамут разом із дружиною та трьома дітьми продовжував проживати у селі Донське (до депортацїї – Беш-Терек) Сімферопольського району. Невдовзі проти самого Муси та його жінки Зекіє було відкрито кримінальне впровадження за порушення паспортного режиму. У 1976 році Мусу Мамута засудили до двох років позбавленя волі у таборі загального режиму м. Кременчуг Полтавської області. Його дружину також засудили до двох років позбалення волі, але умовно, враховуючи, що в неї на утриманні залишалося троє неповнолітніх дітей.

За гарну поведінку та працелюбність Муса Мамутов був звільнений з табору на 9 місяців раніше строку і повернувся в село Донське. Та родину не залишили у спокої. Раз-по-раз відмовляли у прописці та вимагали, щоб вони залишили територію Криму.

20 червня 1978 року проти Муси Мамута та його дружини було відкрито нове кримінальне впровадження за звинуваченням у порушенні паспортного режиму.На що Мамут заявив, що більше живим у руки правоохоронців не потрапить. І тому, коли 23 червня 1978 року на його подвір'я прийшов дільничий міліціонер, аби доправити Мусу до слідчого, Муса Мамут здійснив самопідпал. Через багаточисельні опіки він помер 28 червня 1978 року у Сімферопільскій лікарні.

Похорони Муси Мамута перетворилися на мітинг протесту. Хоча влада відібрала у небагатьох кримських татар, що мешкали у Криму без прописки та мали особистий транспрот, водійські права, усі підступи до села Донське контролювалися, зупинка усіх видів транспорту біля села заборонялася, але це людей не спиняло. Вони йшли по багато кілометрів пішки, аби віддати останню шану своєму співітчизнику, який пожертвував своїм життям заради ідеї повернення свого народу до Криму.

Ці трагічні події відбувалися саме тоді, коли вперше , у 1977 році, з більше, ніж 9 тисяч "нелегально прибулих", у Криму було прописано півтори тисячі кримських татар. Причиною такої "милості" збоку влади стала елементарна нестача робочої сили на півострові. Але виступи на похованні Муси Мамута, серед яких пролунали обіцянки продовжити боротьбу Муси і домогтися, щоб Крим знову став батьківщиною для кримськотатарського народу, підштовхнули владу до посилення адміністративного тиску на тих, хто вирішив повернутися до Криму.

У своєму звіті в ЦК КПРС В. Щербицький подає такі дані : на 1978 рік у Криму проживало майже 10 тис. татар, приблизно третина з них там проживала неофіційно. Підводячи підсумок історії з трагічною загибеллю Муси Мамута, Щербицький завершує її словами: «Предложения по укреплению паспортного режима в Крымской области с учетом ее специфики и сдерживанию неорганизованного массового заезда татар в Крым внесены нами в ЦК КПСС 18 мая с.г.».

Ці пропозиції були втілені в життя Постановою Ради Міністрів СРСР № 700, яка ще більше ускладнила ситуацію з поверненням кримських татар на батьківщину. Тому перша половина 1980-х рр. була періодом "застою" у кримськотатарській справі боротьби за відновлення власних прав. Ситуація почала змінюватися на краще з початком "перебудови". Історичні процеси, які запустили в дію національні рухи по всьому Радянському Союзу, спричинили і нову хвилю протестів із вимогами повернення на батьківщину кримських татар.