Економічна криза 90-х років супроводжулася негативним етносоціальними процесами.
Швидке зниження народжуваності. У 1991 р. смертність в Україні
перевищила народжуваність на 40 тисяч чоловік, у 1992 р. - на 100 тисяч. Почався процес депопуляції. За переписом 1989 р. в Україні проживало 51,4 млн. чоловік; за переписом 2001 р. - 48 млн.
Зменшення тривалості життя. В Україні тривалість життя на 6 - 7 років менше, ніж у розвинутих країнах світу. Кожна третя людина умирає, не доживши до пенсійного віку. Велика дитяча смертність.
Погіршення вікової структури населенняв зв'язку зі збільшенням частки людей непрацездатного віку (на селі - це кожна третя людина).
Зміна соціального складу населення: чисельність робітників, селян, інтелігенції зменшилася, тому що відбувся відтік людей, особливо молодих, з виробництва, із села, науки, культури, освіти. У результаті відбувається масова дискваліфікація населення, маргіналізація1 багатьох його верств (особливо безробітних).
«Відплив умів» — процес масової міграції, при якій з країни або регіону від'їжджають фахівці, вчені і кваліфіковані робітники з політичних, економічних, релігійних або інших причин.
Для перегляду презентації " Етносоціальні процеси" перейдіть за посиланням:
https://drive.google.com/file/d/16W3di8vTbZXw_kYm56BmaM_4U3M97RvO/view?usp=sharing
Глибока економічна криза 1990–1999 рр. викликала серйозні зрушення у складі населення України і загострення соціальних проблем. Перш за все варто відзначити стрімке падіння життєвого рівня населення. Звичні за радянських часів гарантії з боку держави — надання роботи, стабільної зарплати, пенсії, матеріальної підтримки — поступилися незвичним і не прийнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання. Економічний спад суттєво обмежив можливості державного бюджету для виконання соціальних зобов’язань (виникали затримки з виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій тощо), різко упали реальні доходи працюючих. Обсяги зарплати, пенсійних виплат суттєво відставали від темпів зростання цін на товари та продукти споживання. Особисті заощадження громадян, що вони зробили за часів СРСР, були знецінені і фактично втрачені. У 1992 р. поточне споживання населення (їжа, послуги, транспорт, житло) скоротилось до рівня кінця 1950-х років. Гострі проблеми назріли у справі охорони здоров’я. На початок 90-х років Україна була забезпечена медикаментами лише на 30–40%, медичною апаратурою — на 30%. Зріс рівень серцево-судинних, онкологічних та інших захворювань. Знову набули загрозливого масштабу хвороби, які, здавалось, були викорінені, зокрема туберкульоз. Відбулось стрімке поширення ВІЛ-СНІДу. Падіння життєвого рівня громадян, фактичне припинення державного житлового будівництва загострило житлову проблему. З 1998 р. розпочалася реалізація програми довгострокового фінансування спорудження житла для молодих громадян. Населенню почали надавати кредити на будівництво власних помешкань. Проте економічна криза 2008–2009 рр. фактично зупинила житлове будівництво. А обсяг боргів населення за кредитами став перевищувати державний бюджет України в декілька разів. Негативно вплинула на рівень життя народу України гостра екологічна криза, що вразила більшу частину території республіки. В атмосферу викидали тонни шкідливих речовин. Падіння життєвого рівня людей, соціальні негаразди зумовили зниження природного приросту населення України. Смертність почала перевищувати народжуваність. В Україні щорічно помирало на 150 тис. осіб більше, ніж народжувалось. За роки незалежності населення України скоротилося з 52 до 45 млн осіб.
Попередні підсумки перепису оприлюднені 29 травня 2002 р. Загальна кількість населення становила 48 млн 416 тис. осіб (у 1989 р. — 51,54 млн осіб). Населення міст становило 32 млн 538 тис. осіб (67 % від загальної кількості населення). Порівняно з 1989 р. кількість міського населення скоротилася на 2,3 %. Сільське населення становить 15 млн 878 тис. осіб (32 %), порівняно з 1989 р. зросло на 1,8 %. Перепис засвідчив значне зниження кількості окремих національних меншин: євреїв, німців, угорців, росіян. Натомість зросла кількість кримських татар, вірмен, грузин тощо.
Україна — поліетнічна держава. За даними перепису населення 1989 р., в Україні проживало понад 51,4 млн осіб, серед них більше 37,4 млн українців, 11,3 млн росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 324,5 тис. молдаван, 219 тис. поляків, 163,1 тис. угорців, 134,8 тис. румунів і представників інших народів. Всього в Україні проживає близько 130 національностей, народностей та інших етнічних груп. Особливістю національного складу України ще з повоєнних років було те, що частка українців у загальному числі населення упала з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян за цей період зросла з 16,9% до 22%. Збільшилась також кількість молдаван, вірменів, циган в Україні. Водночас чисельність деяких національностей зменшилась, особливо євреїв (на 23,2%). Верховна Рада схвалила в листопаді 1991 р. Декларацію прав національностей України, в якій проголошено, що держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на території України, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Держава гарантує всім національностям право на збереження їхнього традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, а також бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Важливе значення в консолідації українського народу має проголошене державою зобов’язання гарантувати всім громадянам вільно сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у державному житті. Українська держава своїм законодавством забороняє дискримінацію громадян за національною ознакою. У національній структурі особливе місце посідає російськомовне населення країни. Переважна більшість його представників народилася в Україні, соціалізувалася в двомовному середовищі, певною мірою сприйняла цінності української культури. Україна створює сприятливі умови для розвитку та функціонування російської мови й культури, а також мов і культур інших народів нашої країни.
Зі здобуттям незалежності повернення кримських татар на історичну батьківщину стало справою України. З 1992 р. процес облаштування тих, хто повертався, фінансували за рахунок коштів із державного бюджету. Українське політичне керівництво на початку та в середині 1990-х рр. вбачало в кримських татарах союзників у протидії кримському проросійському сепаратизму. Проте не обходилося без труднощів. Найгострішою була земельна проблема. Місцева кримська влада чинила всілякі перешкоди в отриманні земель переселенцями. Виникали численні силові конфлікти, самозахоплення. Кримськотатарській громаді завдяки організованості вдавалося виборювати свої законні права. А органи самоврядування — Меджліс і Курултай — у 1999 р. отримали фактичне визнання. Постали школи, мечеті, культурні й політичні товариства.