Українська діаспора – сформувалася в основному внаслідок сталінських депортацій і міграції часів II Світової війни. Вона умовно поділяється на східну (Росія 4,3 млн, Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис.) і західну (США 2 млн., Канада понад 1 млн, Бразилія та Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис.).
Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження).
Усього у світі поза межами України проживає приблизно 10 млн людей українського походження.
Зв’язок української діаспори з історичною Батьківщиною здійснює через товариство “Україна”, “Конгрес вільних українців”, громадські та культурні організації.
Відчутну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє журнал “Українська діаспора”, що видається Національною Академією наук України.
Західна діаспора
Українська діаспора в Польщі не така велика і налічує близько 300 тис. чоловік. Українські діаспори є і в східній Словаччині, і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (понад 1 млн чоловік), США, Великобританії та Німеччині, у даний момент створюється українське суспільство в Еквадорі.
Серед найбільших організацій української діаспори – Український державницький фронт (Великобританія), Європейський конгрес українців, Ліга українців і Ліга українок Канади, українсько-американська організація “Воля”.
Політичною організацією, що має тісні зв’язки з українською діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). З діаспорою також пов’язані ще кілька менш впливових правонаціоналістичних партій.
Українська влада пов’язувала особливі надії з українцями далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору переважно відстоювалася західноукраїнської політичною елітою, що прийшла до влади і контролювала міжнародну діяльність, культурний і духовний розвиток країни. Однак надії на значні інвестиції в економіку не виправдалися через економічну і політичну слабкість української діаспори. У той же час за кошти української діаспори зроблено чимало: відкрилися посольства і представництва України, здійснювалася гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами.
Західна діаспора сформувалася в результаті переселення людей у країни Західної Європи, Північної і Південної Америки. На даний момент в США проживає 1,5 млн осіб, в Канаді – близько 1,2 млн чоловік, у Польщі – 300 тис. чоловік, в Бразилії 500 тис. чол. Всього в західній діаспорі проживає 4 млн. 348 тис. чоловік. На переселення вплинули фактор переслідування людей сталінізмом, а також безправне становище селян на початку XX століття.
Аскольд Лозинський – відомий світовій та українській громадськості як президент Світового конгресу українців.
Народився він 8 лютого в 1952 р. у Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Свою роботу з об’єднання українських емігрантів почав ще замолоду.Крім того, Аскольд Лозинський є членом правління багатьох українсько-американських та світових українських організацій, а також професійних асоціацій США. Проводить активну роботу по об’єднанню світової української спільноти за кордоном. З цією метою не раз зустрічався з президентами США, України та Польщі. Нагороджений орденом України “За заслуги” та відзнаками організацій українців у світі. Коли в середині 60-х років, головним чином, у Канаді та Сполучених Штатах було створено так званий Світовий Конгрес вільних українців (СКВУ), який після утворення Української держави трансформувався у Світовий Конгрес Українців (СКУ) та поширив свій вплив на європейські країни і на терени держав, які утворилися на уламках колишнього СРСР, його президентом у 1998 р. став Аскольд Лозинський. Він донині обіймає цю посаду. Сьогодні, поряд з УВКР Світовий конгрес українців (організація представляє українців, які проживають поза межами України) є ще однією міжнародною організацією, покликаною об’єднувати українців
Прагнучи зміцнити національну справу, українська еміграція заснувала 1967 р. в м. Балтиморі (США) видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Протягом 1968-1990 рр. видавництво друкувало твори українського «самвидаву» і заборонені в УРСР твори українських письменників. Це й спогади учасників визвольної боротьби, і брошури про українських політв’язнів, їхні наукові дослідження, публіцистичні й художні твори, збірки поезій.
Українська діаспора на початку «перебудови» відіграла велику роль у пробудженні України. До України часто навідувалися Н. Миколин, Р. Миколин, Б. Футей, Б. Гаврилишин, В. Маркусь, Б. Бжиснєвський та ін. У США та Канаді було створено Товариство прихильників українського Народного Руху.
Ослаблення комуністичного режиму дало можливість українській громадськості звернутися до забороненої в СРСР теми Голодомору 1932-1933 рр. У 1987 р. свою подвижницьку діяльність розпочало подружжя Маняків (відомий український письменник Володимир Маняк і журналістка Лідія Коваленко-Маняк). Чотири роки вони збирали свідчення очевидців. Через газети «Літературна Україна» і «Сільські вісті» звернулися до людей та отримали широкий відгук. Родичі й сільські краєзнавці почали їм допомагати. Оприлюднена інформація про Голодомор 1932-1933 рр., раніше замовчувана, вразила громадськість усіх рівнів.
Плюралізм (від латин. pluralis — множинний) — загальнодемократичний принцип організації суспільного життя, що передбачає множинність поглядів і підходів щодо його влаштування. Розрізняють плюралізм ідей та організаційний плюралізм, виявлений у створенні різноманітних громадських організацій, рухів і партій.
Адже виявилося, що кількість загиблих односельчан у Другій світовій війні була в декілька разів меншою за число померлих від Голодомору 1932-1933 рр.
Історичне джерело
«У моєму селі Стецівці, за офіційними даними, у 1933 р. померло майже 1390 осіб. Порівняймо: у війні 1941-1945 рр. — майже 300. Загиблим у війні споруджено величний пам’ятник, що стоїть на пагорбі старого цвинтаря. Жителі села проводять урочистості 9 травня. Будучи на цвинтарі, я обов’язково обходив поховання 1933-го й думав: “Тут, біля братських могил, де лежать по 25 і більше чоловік, з котрих половина — діти, ось де потрібний пам’ятник”» (П. Л. Задорожний «Моє рідне село» (з історії с. Стецівки на Звенигородщині). (2008 р.)
У липні 1988 р. керівництво Київської письменницької організації ухвалило рішення про створення Народної книги пам’яті про Голодомор 1932-1933 рр. і спорудження пам’ятника його жертвам. У селах України, люди, пам’ятаючи про своїх рідних, і в попередні роки потай ставили хрести, доглядали за могилами. Коли ж ідеологічні й адміністративні перепони ослабли, на братських могилах земляки почали встановлювати пам’ятні хрести, гранітні пам’ятники, меморіальні плити з іменами померлих.
Навесні 1990 р. за ініціативи письменника В. Маняка було проведено Всеукраїнський тиждень пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. і сталінських репресій.
5-7 вересня 1990 р. під егідою товариства «Меморіал» проведено міжнародний симпозіум «Голодомор-33». Під час і після симпозіуму в багатьох регіонах України для вшанування пам’яті жертв геноциду були проведені різні заходи та відслужені панахиди. Під тиском українського національно-демократичного руху й насамперед товариства «Меморіал» і Народного Руху ЦК КПУ вимушений був у 1990 р. видати збірник документів про Голодомор 1932-1933 рр. Дозовано підібраним матеріалом передувала передмова, де стверджувалося, що голод був викликаний посухою.
Українська діаспора нагадувала світу про голод-геноцид, здійснений радянською владою. 1953 р. в Манхеттен-центрі в Нью-Йорку 3 тис. українців зібралися для вшанування 20-ї річниці великого голоду в Україні. На зібранні виступив усесвітньо відомий правник Р. Лемкін зі зверненням «Радянський геноцид в Україні». Перший у світі пам’ятник жертвам голоду в Україні було встановлено в жовтні 1983 р. в канадському м. Едмонтоні, потім у Вінніпезі, у столицях Австралії та Великої Британії, містах Лос-Анджелесі й Чикаго (США).