Зміни в системі влади

ПОНЯТТЯ:

«Застій»---період 1964—1985 рр. в історії СРСР і УРСР, що характеризувався кризою в усіх сферах життя радянського суспільства.

Номенклатура - склад службовців, призначених чи затверджених на посади вищими органами; панівний клас радянського суспільства, партійно-державне керівництво.

Відставка М. Хрущова була зумовлена невдоволенням партійного апарату, представників військово-промислового комплексу, байдужістю суспільства та його інтелектуальної еліти.

Оцінка значення хрущовської “відлиги” лишається неоднозначною і дискусійною. Головною заслугою М. Хрущова стало започаткування процесу десталінізації, повернення чесного імені мільйонам радянських людей.

Новий лідер партії був представником післясталінської генерації радянського керівництва, яке почало висуватися на передові ролі після XX з’їзду КПРС.

У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво президії ЦК КПРС (з 1966 р. - політбюро). Проте особливість партійно-державної системи СРСР полягала ще й у неможливості діяти без чітко визначеного лідера, яким після 1967 р. став Брежнєв. Він значно зміцнив свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю. Андропова (1967 р.). Того ж року міністром оборони призначили А. Гречка. Це були люди Брежнєва.

Важливою ознакою політичного життя 70-х рр. було формування культу особи Л. Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя досить гротескний характер завдяки безмірному звеличуванню особи генерального секретаря. Нестримна пристрасть до вихвалянь і нагород (Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, нагородженням орденом “Перемоги”. Піднесенню його авторитету не сприяла й трилогія мемуарів “Мала земля”, “Відродження”, “Цілина”, хутко налампіжена літературними ошуканцями від імені генерального секретаря. Члени родини Брежнєва були замішані у кримінальних справах. Авторитет лідера партії й країни катастрофічно впав.

Але не варто шукати корені застою тільки в постаті Брежнєва. Деградувала сама суспільно-політична і соціально-економічна система, яка багато в чому й породила “брежнєвщину”, що стала символом аморальності, безконтрольності та зогнилого тоталітарного режиму, який наближався до розпаду.На початку 70-х рр. у політичному курсі партійного керівництва утвердилися консервативні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, причини страшних поразок у роки війни 1941-1945 рр. перекручувались. Головну роль у реабілітації сталінщини, насадженні догматизму в царині суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М. Суслов.

Водночас від середини 70-х рр. зростав вплив військово-промислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура - їхнім захисником.

Однією з рис політичного життя партійного керівництва 70-х рр. було утвердження принципу формування вищих партійних і державних органів від різних бюрократичних інститутів: республіканських і союзних, комсомольських і профспілкових. Таке явище західні політологи схарактеризували як “інституційний плюралізм”, коли вищі партійні органи представляли владні інститути і громадські організації, навіть інтереси окремих республік.

Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було складно, особливо якщо кандидат на неї не був членом КПРС. За цих умов чисельність парторганізацій постійно зростала. Якщо на початку 60-х років КПУ налічувала 1,2 млн членів, то наприкінці 70-х — 2,7 млн. Водночас зростали роль і значення партійної та управлінської бюрократії — номенклатури. Вона складалась з осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства. Відповідно до Конституції, ради залишались вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. 60-80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перших осіб відповідних партійних комітетів обирали до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів зазвичай погоджували з партійними комітетами й обирали формально.

За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.

Домашнє завдання: параграф ( п.2,4); опрацювати Конституцію 1978 р, підготуватися до дискусії