Розкуркулення

Політику колективізації супроводжувала боротьба з «куркулями», до яких зараховували не лише заможних селян, а й таких, які б використовували у своїх господарствах найману працю, перебували в петлюрівських та білогвардійських військах, антирадянських партизанських загонах. Нова класова політика щодо селянства була проголошена Сталіном у грудні 1929 р. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів.

Ще влітку 1929 р. місцеві органи влади розпочали «наступ на куркуля», застосовуючи «експертне оподаткування сільськогосподарським податком», штраф, позбавлення майна. 21 травня 1929 р. Раднарком СРСР видав поста­нову «Про ознаки куркульських господарств, на яких повинно прикладати Кодекс законів про працю», а 13 серпня 1929 р. ана­логічну постанову ухвалив Раднарком України. У ній зазначало­ся, що «до куркульських господарств відносяться всі селянські господарства при наявності в господарстві одної з нижчеперелічених ознак»: систематичного використання найманої праці; на­явності млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, сушарні, цегельні; коли здає в найм сільгоспмашини або займається торгівлею, лихварством, комерційним посередницт­вом, у тому числі служники релігійних культів.

У січні 1930 р. спеціальна комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення, який було затверджено у таємній партійній постанові від 30 січня «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з цим документом господарства, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої категорії належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути «ізольовані» в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір» кампанії розкуркулення. Їх разом із сім’ями виселяли у північні райони країни. До третьої категорії належали всі, хто не опирався розкуркуленню. Їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Заздалегідь було визначено кількість господарств першої категорії (52 тис.) та другої (112 тис.), які чинитимуть опір майбутній кампанії.

Розкуркулення тривало з другої половини січня до початку березня 1930 року. Воно охопило в Україні 309 районів, у яких налічувалося 2 млн 524 тис. сільських дворів (із загальної кількості 5 млн 54 тис. у 581 районі. Станом на 10 березня 1930 р. в Україні було розкуркулено 61 тис. 887 господарств (2,5%).

Розкуркулення здійснювалося терористичними методами. Ізольовані один від одного, селяни-власники не могли протистояти державному апарату і своїм односельцям з числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли незаможні відмовлялися виконувати нав’язану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації – їх зараховували до «підкуркульникі»в, після чого репресовували як «куркулів».

Відчувши величезне напруження в селі, створене насильницькими методами колективізації, Сталін вирішив на певний період відступити. У березні 1930 р. своїм листом «Запаморочення від успіхів» від оголосив колективізацію справою добровільною, а методи адміністративного тиску на селян – перекрученнями лінії партії.

Однак після посівної кампанії розкуркулення відновилося, охоплюючи все більшу територію. На початку червня 1930 р. експропріація селянських господарства здійснювалася в 450 районах з наявних 583. Усіх розкуркулених почали депортовувати у північні та північно-східні регіони СРСР, де швидко розвивалася переважно на примусовій праці лісова промисловість. У червні 1930 р., виступаючи на ХVI з’їзді партії, Сталін виз­навав репресії «потрібним елементом наступу», публічно закликаючи до насильства. Протягом 1929-1931 рр. з УСРР було депортовано 97 тис. сімей. У 1928-1931 рр. кількість сільських дворів в Україні скоротилася на 352 тис.Негативний відтінок слову "куркуль" повертають російські більшовики, називаючи «кулаком» заможного селянина. Справжню вакханалію довкола цього поняття і всіх тих, хто ним пізніше був названий, зчинив Володимир Ленін. «Куркулі – найзвіринніші, найгрубіші, найдикіші експлуататори. Ці пявки… Ці вампіри… Ці павуки… Безпощадна війна проти куркулів! Смерть їм!» За прикладом «старшого брата» та їхнього вождя, більшовики в Україні переінакшили у 20-х роках ХХ століття первинне значення давнього українського слова куркуль на «селянин-глитай».Куркулями стали називати три різні категорії селян.

Першу категорію становили куркулі як заможний клас на селі, що став таким ще до жовтневого перевороту 1917 року, мав більше 12 десятин землі і використовував найману працю. За даними незалежної «Енциклопедії українознавства», що вийшла в діаспорі, таких куркульських господарств в Україні на 1917 рік було близько 325 тисяч, що складало 8,2 відсотка всіх селянських господарств і 31,2 відсотка всієї селянської землі.

Третю категорію куркулів влада, за ініціативою Сталіна, означила від 1932 року з числа переважно середняків (їх називали підкуркульниками), а то й бідняків-одноосібників, хто добровільно не хотів записуватися до колгоспу та передавати туди своє господарство. Саме ця категорія українського селянства піддалася найжорстокішим репресіям влади, які припали на період розгортання на селі суцільної колективізації та голодомору 1932-1933 років.

Куркульські сім’ї, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії, для кожної з яких уже була визначена своя міра покарання:

а) розстріл або відправка до в’язниць чи таборів поза межами України – для тих, хто чинив опір і принципово не хотів записуватися до колгоспів;

б) заслання родин у північні райони Росії – для тих, хто не записувався в колгосп, але не чинив явного опору хлібозаготівлі;

в) переселення на гірші землі в межах області чи району – для тих, хто опирався мовчазно.

На куркулів списувалися всі непорядки, які валом обступали колгоспи: невміння голів чи бригадирів організувати роботу, неякісний обробіток ґрунту, падіж голодної худоби чи птиці,втрати врожаю через неналежні умови зберігання, п’янство в селі, неготовність чи небажання людей працювати в колективі на загальну справу. Саме зі сторінок газети почалося цькування куркульських дітей - їм незабаром заборонено було ходити до нової радянської школи.

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ : Доля родини куркуля

Довга безсонна ніч після ледь пережитого учорашнього страшного дня накликала зранку на обійстя Устини Мозгової непроханих гостів. Кілька сільських активістів у супроводі двох озброєних енкаведистів (не всі полишили село з учорашньою валкою підвід) прийшли здійснювати на це осиротіле без хазяїна подвір’я другий акт розкуркулення. Він тривав кілька днів. За цей час тут розібрали і вивезли до колгоспу, що формувався навпроти, практично все: сарай, клуню, повітку, віялу, соломорізку, двоє коней, корову, віз і весь реманент для обробітку землі. Відірвали й сіни від хати.Без жодних засобів для існування в хаті залишалися дружина господаря з трьома малолітніми дітьми та дві його молодші сестри – Христя і Явдоха.

Втім, знущання над родиною цим не закінчилися. Через кілька тижнів у село, за рознарядкою з району, привезли кілька підвід сімей-переселенців із «голодуючого Поволожжя». Рішення влади було таким: розміщувати прибульців на розкуркулених обійстях. Одну з таких сімей енкаведист у супроводі голови сільради привів … до обідраної хати Устини Мозгової. Від того, хто був у шкірянці, Устина почула відповідь на її мовчазні сльози: «Ти, куркульская сволочь. Ілі запісиваєшся в калхоз сегодня же, ілі вимєтаєшся із дома вмєстє со своїм ікуркульскімі щенками».Як таке можна було стерпіти?Того дня на цьому дворищі розігралися дві трагедії: ще неповноліття, найменша, сестра Івана Мозгового Явдоха, не витримавши нервового потрясіння й приниження на власних очах всієї родини, повісилася на старій шовковиці, що її колись посадив дід Петро на городі, а Устина із зовицею Христею тремтячими серцями і руками стали писати ті дві зловісні заяви.Можна лише уявити, що переживала тоді Устина, даючи добровільну письмову згоду піти до колгоспу. Адже цим своїм кроком вона ніби зраджувала свого чоловіка, зводячи нанівець його тверде рішення не коритися несправедливості до кінця. Маючи від народження такий же гордий характер, як і в чоловіка, пішла б, напевне до кінця і Устина. Тільки тепер вона вже не відповідала за себе. Бо в тому жорстокому світі ставала одною-єдиною в одвіті за троє їх спільних з Іваном дітей. Із того, що запропонував енкаведист, заява про вступ до колгоспу було меншим злом, ніж вигнання з власної хати.

Домашнє завдання: опрацювати параграф 43-44