" Розстріляне відродження"

Розстріляне відродження – літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено  понад 100  ОСІБ !!! представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Активні дії радянської влади проти розвитку української культури

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.

Отже, 20-ті роки – роки зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБЦК КП(б)У». У листі Сталін недвозначно зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція.

У 30-ті роки почався процес згортання українізації. На першому етапі наступу

Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917–1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.

Справа «Спілки визволення України»

            Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік. Всі вони звинувачувались у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом боротьби українського народу, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представника різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського – прем’єр-міністра УНР, А.В.Ніковського – міністра закордонних справ УНР та ін.

Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був великим вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літератури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.

Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремівського підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб. Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було складу злочину. Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те,що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Тобто дії радянської влади були спрямовані будь-якими методами на знищення тільки відновленої, розгорівшоїся української культури.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями осередком української національної революції.

 Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справ «Українського національного центру». Крім  М.Грушевського постраждав також відомий діяч української історичної науки, академік М. І. Яворський.

Справа неіснуючого «Українського національного центру» – це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся по двох поколіннях української інтелігенції – тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. На XII з’їзді КП (б)У П.Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.

Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання», «свідчення» безневинних людей. Наприклад, письменника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали

такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зразок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду – вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».   

Кара не забарилася. 27–28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на процесі над міфічним «Центром боротьбистської організації» в складі 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних організацій, серед них – письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Вражливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний вирок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. У 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, але не тільки його, а й багатьох представників з його славнозвісної школи «бойчукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій

і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів.

Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Лесем Курбасем, значення якого для українського театру важко переоцінити.

Значення

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.