Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.
В результаті проведення політики коренізації вже через пару років українців у партії стало більше половини – 54,5%. Українських шкіл стало 78%, технікумів – 39%, дитячих будинків – 34%. У декілька разів збільшилася кількість друкованих видань українською мовою.
Все менше відчувався вплив політики коренізації вже на початку 30-х років ХХ століття. Адже Сталін вів політику боротьби з буржуазним націоналізмом, розвиток якого міг серйозно пошкодити радянському устрою. Саме тому радянська влада все більше контролює процес українізації. Особливо популярними течіями, що підлягали контролю партії, стали «шумськізм», «хвильовізм», «скрипниківина» та інші ідеї національних письменників та діячів.
1938 рік став останнім роком «коренізації» в УРСР, адже з цього року викладання в усіх українських школах відбувалося російською мовою. Це регулювалося постановою Раднаркому УРСР. Разом із відміною української мови в навчальних закладах відбулася також ліквідація всіляких адміністративно-територіальних утворень на українських землях.
Історики вважають, що політика коренізації була створення задля виявлення національної свідомості з метою знищення її в майбутньому.