Згортання та наслідки українізації
Згортання та наслідки українізації
Українізація поширилася на всі сфери життя. Її результати у 1920-х pp. були вагомими. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54 %. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У збільшилася кількість українців до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927-1928 pp. українці становили майже половину всіх студентів республіки. У другій половині 1920-х pp. вдалося перевести на українську мову діловодство 75 % державних установ і організацій. Політика коренізації активно здійснювалася в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, протягом 1924–1925 pp. – 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. V цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 31 – татарською.
Політика українізації викликала духовний ренесанс, виникнення різних літературних організацій та об'єднань, появу молодого покоління українських митців. У 1920-х pp. українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.
Процес українізації активізував оформлення автокефальної православної церкви. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом В. Липківського і остаточно оформив Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Релігійна служба відправлялася українською мовою, у церковному житті було здійснено багато демократичних нововведень. УАПЦ швидко почала завойовувати авторитет серед віруючих України та за її межами. Але в 1926 р. проти української церкви розпочався широкий наступ, який у 1930 р. закінчився її ліквідацією.
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х pp. почалося згортання політики українізації і загалом коренізації. Оскільки українізація сприяла розвитку культури, піднесенню національної самосвідомості корінного населення, вона в майбутньому могла стати загрозою для існування федерації. Поки Й. Сталін вів боротьбу за владу в партії, партійно-радянське керівництво Центру мирилося з наслідками коренізаціі в національних республіках.
Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:
- вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
- зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;
- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.
Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.
Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.
Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.
Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.
Зміцнивши владу, Й. Сталін і Л. Каганович починають боротьбу з так званим "націонал-ухильництвом" окремих відповідальних партійних працівників, які, з точки зору Центру, приділяли подвійну увагу національному питанню. Така доля спіткала наркома освіти О. Шумського, який був одним із основних провідників українізації. Він на початку 1926 р. у листі до Сталіна вимагав, щоб на посаду керівника ЦК КП(б)У, а також на посаду голови українського уряду призначалися українці. Він стверджував також, що українці повинні обіймати посади в партійному та державному апаратах. Позиція Шумського була засуджена, а він сам змушений був переїхати до Москви. У 1933 р. його було заарештовано і ув'язнено на 10 років.
Наступник Шумського на посаді наркома освіти М. Скрипник продовжив лінію свого попередника на розвиток українізації. Будучи відданим комуністом, він водночас прагнув якомога більше прислужитися своєму народу. Проте його діяльність на цій посаді припала на період, коли сталінське керівництво вже прийняло рішення про згортання українізації. Його дії зустріли жорстку критику. Не витримавши тиску, він у 1933 р. заподіяв собі смерть. Смерть М. Скрипника стала символом завершення українізації.
Також був засуджений молодий економіст М. Волобуєв, який опублікував у газеті КП(б)У "Більшовик України" статтю, у якій доводив, що УРСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатися російською колонією. Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. Ці компоненти можуть функціонувати самостійно, без посередництва російської економіки. Такі погляди могли набути поширення, що підірвало б владу РКП(б) в Україні. Тому погляди М. Волобуєва, так звана "волобуєвщина", теж були засуджені як "націоналістичний ухил".
На початку 1930-х pp. українізація стала помітно гальмуватися, її здобутки ліквідувалися. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 р. - українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки; в Україні було ліквідовано національні райони, а згодом (1938 р.) усі школи національних меншин переведено на російську мову навчання; поступово скорочувалося викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припинено вивчення української мови в усіх вищих навчальних закладах, крім філологічних факультетів; згорталося україномовне діловодство, українська мова витіснялася з наукової сфери. Особливо активно ліквідовувалися досягнення українізації з другої половини 1940-х pp., зокрема в галузі освіти, коли стали масово переводити (насамперед у містах) школи з українською мовою навчання на російську мову з необов'язковим для учнів вивченням української.
Оцінюючи історичне значення процесу українізації, слід визнати, що, попри всю непослідовність її здійснення, розпочата у 1920-х pp., але не доведена до логічного завершення, вона мала досить помітний вплив на зміну суспільної ролі та функцій української мови, яка завдяки цьому, хоч і ненадовго, уперше в новітній історії стала мовою державних установ, зросла її культура й помітно розширилася сфера вживання.
РОБОТА З ДЖЕРЕЛАМИ:
1. Пригадайте, якими були основні кроки радянської держави в освітній політиці у 1920-ті рр. Що таке «коренізація»? Які чинники впливали на проведення політики українізації? Яким було ставлення різних суспільних груп до цієї політики? 2. На основі джерел визначіть, чи мала політика українізації успіх. На які причини саме такого перебігу українізації вказують українські дослідники?
Погляд дослідника Наслідки політики [українізації] були далеко не прості. З одного боку, більше ніж будь-коли, людей опанувало українську мову, ознайомилося до певної міри з українською літературою й культурою, дехто навіть почав розмовляти по-українському. На вулицях великих міст українська мова лунала частіше, ніж перед тим, хоч і не заступила російську як засіб щоденного користування. З другого боку, притаманний політиці елемент примусовості й штучності збуджував почуття ворожості до української мови. З’явилася маса анекдотів… що брали українську мову на глум. Міцної соціальної основи українізація під собою не мала. Фактично вона спиралася на українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, дуже тонкий прошарок суспільства. Робітництво і середня кляса були в кращому випадку байдужі. Не збереглось жадних відомостей про який-небудь ентузіазм селянства. Тут слід застерегтися. На ділянках, вільних від партійного впливу, українізація проходила скоро й бурхливо.
Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус. – Сучасність, 1987. – С. 148.
Погляд дослідника «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х рр. між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР. Центр так довго міг дивитися крізь пальці на стан справ в Україні, поки він був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою за владу в Кремлі після смерті Леніна… З кінця 1920-х років, після розгрому «ухилів» і «опозицій» та остаточного укріплення Сталіна при владі, накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії...
Грицак Я. Нарис історії України... – С. 175
Офіційний документ Радянський підручник про перебіг українізації на межі 1920-1930-х рр. Республіканська партійна організація постійно піклувалася про виховання трудящих у дусі інтернаціоналізму та дружби народів. Листопадовий (1933 р.) об’єднаний пленум ЦК ЦКК КП(б)У визначив завдання щодо подальшого національно-культурного будівництва і виправлення помилок, допущених у діяльності Наркомпросу УСРР. Пленум закликав партійні організації посилити керівництво культурним процесом, піддав критиці М.О. Скрипника, який очолював Наркомпрос УСРР і ніс персональну відповідальність за помилки у проведенні національної політики. У 1933 р. набули чинності нові правила українського правопису. Вони замінили введені М.О. Скрипником правила 1928 р., які штучно відривали українські літературні норми від мови трудящих, українську мову від російської.
История Украинской ССР. – Т. 7. – С. 443.