Вбивча чума - це історія про групу підлітків, які намагаються жити в світі, де кожен день може стати останнім.
Літо. Повітря важке від спеки. Я зі своїми друзями зараз у старому будинку, де раніше кишіло людьми, зараженими вбивчою чумою, яких тато разом з групою дорослих їх прибрали. На жаль, жодного не змогли врятувати, бо у всіх уже була друга стадія чуми. Так чому ми взагалі тут? Наша робота - прибирати і доводити до ладу старі будинки, щоб місто продовжувало жити. Чому ми, підлітки, це робимо? Бо дорослі зайняті боротьбою проти вірусу та рятуванням людей, у яких тільки перша стадія. Таких важко розпізнати, бо вони зазвичай спокійні, а також дуже хитрі, але все-таки є різняться від звичайних людей. Одержимі - менш емоційні, навіть “порожні”. Також вони повільніші за звичайних людей і коли вони говорять, то є уявлення, що щось “не так”. Але найголовніше - їхня зацикленість на цілі. Їхня ціль просто вбивати. Їм байдуже кого, найголовніше — вбити. Вірус вражає мозок, пригнічує емпатію та активує агресію і жорстокість. Страшно, еге ж? Але їх принаймні можна вилікувати сироваткою, але людей з чумою другої стадії — вже ні…
Одержимі другою стадією набагато очевидніші, ніж першою, бо це бачить людське око. Кров виступає з кожного отвору на обличчі, тобто - з очей, носа, рота й навіть вух. Моторошне і огидне видовище. Кров тече недовго, але одержимі зовсім втрачають розум і більше їх не врятувати, бо сироватка вже занадто слабка для них. Єдина тут можливість позбутись одержимих - це вбити. Ліків, як я говорила, немає.
Але, повертаючись до ліків, у вас, напевно, з’явилося питання: звідки вони беруться? На щастя, я живу в такий час, де їх уже можливо виготовити в лабораторії. Так, вони ще слабкі для другої стадії, але принаймні одержимих першої стадії можливо вилікувати. Ця сироватка важкодоступна, але моя мама працює в одній з таких лабораторій, тож я та мої друзі завжди маємо доступ.
І так, я, Джуні, та інші мої друзі зараз в одному зі старих будинків в невеличкому містечко в Айдахо. Цей будинок доволі великий, має три кімнати. Через те, що небезпечно залишатися наодинці, ми розділилися на двох людей по кімнаті: я, з каштановим до плеча волоссям, яке зав’язане у хвіст та на худому тілі звисає широка футболка, зі своїм старшим братом Джетом, брюнет з підтягнутим тілом, на якому майка, у найбільшій кімнаті, моя найкраща подруга Ава, шатенка з веснянками на обличчі, з молодшою сестрою Нори, Еммою, блондинка з рожевими щічками, а Нора, смуглява дівчина з русим волоссям, звісно ж зі своїм хлопцем Річардом, шатен з гарним довгим волоссям до плечей. Я не розумію: як Річард може бути з такою, як Нора? Я, звісно, рада, що мій друг дитинства має другу половинку, але Нора… Вона часто ображає і дражнить його словами такими, що йому аж соромно стає. Особливо, коли вона це робить перед всією нашою групою. Я йому вже говорила, що Нора не підходить йому, але він не слухає мене. Тож я кинула щось йому доводити і просто залишаюся поруч, коли йому важко. Поки я зі старшим братом прибираємо найбільшу кімнату, мої думки лише про голос Нори, який я чую через стіну: вона знову дражнить його. Джет ніби помітив, що мої думки не на місці. Він, тримаючи все ще пакет зі сміттям, повернувся до мене обличчям і питає:
-Мала? Все гаразд? - сказав він, намагаючись, звісно, приховати занепокоєння в голосі. Він ніколи б не зізнався, що в нього є слабке місце до мене.
Почувши його голос, я вирвалася з думок і глянула на нього. Трохи подивившись на нього, я киваю головою і говорю:
-Так. Все гаразд. Просто в голові купа думок. - сказала я, зрозумівши, що він хвилюється, але нічого далі не сказала та повернулася до роботи. Він все одно відчуває занепокоєння, розуміючи, що щось не так, але вирішив не штовхати далі. Зрештою, останнім часом всі були на межі через черговий спалах чуми.
Через декілька хвилин мовчазного прибирання, до нас зазирнула молодша сестра Нори, Емма. Вона, глянувши на мене та мого брата своїм невинним обличчям, говорить:
-Я вже з Авою закінчили прибирати. І Нора з Річардом — також. Вони, напевно, не сказали вам. Вони вже пішли. - сказала вона, обпершись на дверну раму, трохи втомлена через те, що ми всі цілий день прибирали.
Я підняла на неї погляд з дивану, де вже закінчувала прибирати. Звісно, Нора пішла з Річардом, не сказавши нам, і залишила її сестричку. Я зітхнула, витираючи руки від бруду рушником, і говорю заспокійливо, хоча також втомлена:
-Добре. Ми всі сьогодні гарно попрацювали. Збираймося. Емма, поїдеш з нами. Нора все одно пізніше прийде додому. - сказала я, повернувшись до речей, щоб їх скласти. Джет також почав збиратися. Поки ми збиралися, я відчула присутність у себе позаду. Це Ава. Повернулася до неї, закинувши сумку на плече.
-Поїдеш з нами додому чи хай Джет тебе підкине до твого дому? - запитала я у своєї подруги, бо її обоє батьків працюють, також боронячись проти епідемії вірусу.
Вона знизила плечима, провівши рукою по обличчю:
-Не знаю, Джуні. Напевно, краще залишитися з вами сьогодні. Мама з татом аж за містом.
Я кивнула і махнула рукою іншим, ми всі вийшли з будинку до машини. Це одна зі старих машин тата, яку він залишив для Джета, а не продав як інші. Брат закинув всі речі в багажник, і ми сіли в машину. Джет — за кермом, я — біля нього на пасажирському місці, а Емма з Авою сидять на задніх місцях.
Дорога пройшла тихо. Я весь час дивилася у вікно слухаючи музику, яку брат включив у машині, але все одно час від часу я кидала погляд у дзеркало, щоб подивитися на Емму. Я почала про неї дбати майже як про молодшу сестру з тих пір, як вона та її старша сестра стала сиротами. Три роки тому їхні батьки померли від другої стадії чуми. Інші не встигли їх вилікувати коли у них була перша стадія чуми, а коли вже помітили кров на їхніх обличах, то було пізно. Еммі було тоді лише 10 років. Вона дуже важко це переносила, що не скажеш про Нору. Вона лише трохи посумувала, а далі просто забула. Вона продовжила проводити час з друзями, так ніби нічого не сталося, поки її молодша сестра повністю була в горі. Вона багато плакала, майже не спала і не їла. Їй було дуже тяжко і Еммі однозначно треба була підтримка, плече на яке вона могла б спертися. Але Нора їй ніяк не допомагала, тож підтримкою для дівчинки стала я. Я постійно була з нею поруч і дбала про неї. Оскільки вона та її сестра залишилися одні, то мої батьки приютили їх до нашого просторого будинку, в якому купа кімнат. Я взагалі Нору ще з дитинства не люблю, але Емму завжди якось було жаль, тому що вона була лише невинною дитиною в якої відібрали дитинство як в усіх нас.
Дібравшись додому ми всі вийшли з машини. Ава і Емма пішли в будинок, а я залишилася, щоб допомогти брату занести речі. Поки я не бачила він пильно дивився за мною, відчуваючи що щось не так. Щось ніби тяжіє над мною. Зрештою він не витримав і коли ми зайшли до будинку, він забрав з моїх рук сумку та говорить:
-Мала, щось точно не так. Я бачу, що щось тебе гнітить. Скажи, що не так? - запитав він вже не приховуючи занепокоєння. Він рідко показує таку емоцію, але вона все одно випливає на поверхню, особливо коли зі мною щось не так.
Трохи здивовано глянула на нього вгору з підлоги і завела руку за свою шию знизивши плечима.
-Та все нормально, брат. Як я говорила, купа думок в голові. - сказала я, але зрозумівши по його погляду, що він це не кине, то я зітхнула та додаю, - не подобається, що Річард з Норою ходять не зрозуміло де, не сказавши нам. - сказала я.
Він трохи підняв брову, а тривожний вигляд змінився на трохи веселий, хоча він намагався приховати.
-Ревнуєш? - сказав він дражнячи. У мене аж очі розширилися через здивування і я говорю з натяком на захист в голосі:
-Хто? Я? Ревную? Здурів? Я просто хвилююся за свого друга, придурок. - сказала я, хоча жар по шиї явно піднявся, і Джет однозначно почувався самовдоволеним, бо ну дуже любить мати можливість мене дражнити.
Не давши сказати йому ще слова, я швидко пройшла повз нього до своєї кімнати не озираючись ні на кого. Закривши двері, я впала на ліжко і зітхнула. “Ні, я точно не ревную… правда ж? Я просто хвилююся. Хоча це дивне відчуття в грудях…” Я похитала головою, відштовхуючи ці думки і одягнула навушники, щоб на мить забути про всі хвилювання.
Музика заповнила тишу, але думки нікуди не зникли. Я втупилася в стелю, машинально прокручуючи в голові слова Джета.
«Ревнуєш?»
— Дурень… — тихо пробурмотіла я і закрила очі, відчуваючи хвилю виснаження, яка нарешті накрила мене.