Гутиско

у́тисько — село Бережанського району Тернопільської області. Підпорядковане Підвисоцькій сільраді.

Населення — 114 осіб (2003). Дворів — 46^[1]. Проживають переселенці з Польщі.

Історія

До Другої світової війни в селі проживали переважно поляки. Та щойно землі Польщі звільнилися від нацистського чобота, комуністичний режим одразу ж узявся за насильне переселення українського та польського народів. Етнічних українців, що проживали на правічних своїх землях Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, депортували в Україну.

«Мені було дев'ять років, коли українців почали переселяти з Польщі, — пише Катерина Григорівна Бердаль. — Звезли на станцію Оробик, звідкіля нас мали відправляти в Україну. Цілий місяць чекали, страх перед невідомістю охоплював усіх. Був травень, нас нарешті посадили в товарні вагони й повезли в Галичину. Продукти закінчилися, і хто мав більший запас їжі, ділився з іншими». «Товарняки» були відкриті (без покрівлі). Худобу завантажували в останній вагон, — це вже зі спогадів Михайла Семеновича Іляша. — Коли прибули на станцію Потутори Бережанського району, сподівалися, що поневіряння наші закінчаться. Але житла не було. Чоловіки шукали його в навколишніх селах. Жінки ж доглядали дітей, а також ходили просити їжі". Так Гутисько стало лемківським селом на Бережанщині (лише шестеро місцевих мешканців нині тут залишилося).

У післявоєнний час у селі налічувалося 170 дворів. Колгоспне життя було нестерпним. Тож потихеньку лемки полишали нове поселення й вливалися в громади Львова, Тернополя, Трускавця, Моршина, інших міст. У шістдесятих роках Гутисько потрапило до розряду неперспективних, тут забороняли будувати нові хати, дорогу. Гутищанам знову випадала доля переселення. Але не всі їй скорилися.

Місцевий ландшафт нагадував лемкам їхні Бескиди — край, з якого «будівники світлого майбутнього» вирвали їх силоміць, із корінням. Тепер налічується 50 дворів.

Природні ресурси

Гутисько багате своїми джерелами. Карстовими печерами — теж. Нині спелеологи досліджують «Опільську». Здавна до цього села люди ходили по лікарські рослини. Цілющого зілля тут можна було назбирати різного. Анемона розлога, дев'ятисил осотовий, гніздівка звичайна, зозулинець, вовчі ягоди пахучі, ясенець білий (неопалима купина)… Їх загалом 24 види, які занесені до Червоної книги України. Ростуть-проростають на шістдесяти гектарах гутиської землі. І на схилах місцевої гори Голиця — теж. Напровесні її прикрашає фіолетовим світлом сон, а коли цвіте ковила, то все навкруг стає білим-білим. Зрештою, тутешні мешканці через це й називають гору Білою, науковці ж нарекли Голицею, звернувши увагу на вапняки, які ніби оголюють її шпиль. Наприкінці 1982 року за постановою уряду тодішньої радянської влади створили Голицький загальнодержавний ботанічний заказник. Нині він під охороною Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Тут діє біостаціонар, де проходять навчально-польову практику студенти кількох факультетів цього вишу. Вони проводять досліди, відтак на основі результатів цих досліджень пишуть курсові чи дипломні роботи. Утім, це й місце проведення багатьох всеукраїнських і міжнародних наукових конференцій. До речі, понад сто науковців і студентів із Польщі, США, Канади, Італії відвідали Голицький заказник і біостаціонар. Не менше побувало тут і українських учених, які досліджують тутешній рослинний і тваринний світ.

Колишня завідувачка Галицького біостаціонару Надія Троян написала й видала книгу «Гутисько: роки, долі, події». Разом з такими дієвими, як сама, зорганізували перший та другий фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини». Щоправда, згодом це свято перенесли до міста Монастириської. У майже сторічній хатині також відкрили музейний відділ лемківського побуту. Нецьки (ночви), дійниця, миски, масничка, кошик для збирання бурівок (чорниць), ткацький верстат, бамбетель, народний одяг і ще багато-багато давніх речей етнічної гілки українців побачите тут. До речі, масничками й нині в селі користуються. Адже ледь не в кожному дворі тримають корову, тож є молоко й можливість самим збивати масло. Є в Гутиську й музей лемківського різьбярства. Обидва ці відділи, де шанують старожитності та талант, за рішенням райради стали філіями Бережанського краєзнавчого музею.