Біографія

Цим рядком починається один з шедеврів ліричної драми Івана Франка “Зів’яле листя”. Він сповнений таїни, яку намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз та багато інших. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож… “Одна несміла, мов лілея біла…”, “Явилась друга – гордая княгиня…”, “Явилась третя… – і очам приємно…”. Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя?

Перший жмуток зів’ялого листя поклав Франко до ніг Ольги Рошкевич, уродженки с. Угорники біля Станиславова. Це була найбільша і взаємна любов. Дівчина мала освіту: перекладала з французької, шведської, збирала весільні пісні. Познайомився поет з першим своїм невигойним коханням після закінчення 7-го класу гімназії, коли 1874 року поїхав мандрувати залізницею до Стрия, а там зайшов до Лолина – до свого гімназійного товариша Ярослава Рошкевича, сина тамтешнього пароха о. Михайла Рошкевича.

Скоро Ольга та Іван покохали одне одного, мріяли одружитися. Під впливом Франка Ольга стала перекладати українською мовою твори, записувати пісні. 1886 року вона опублікувала опрацьовані Франком “Обряди і пісні весільні люду руського в селі Лолин”. Записані нею у Лолині прислів’я і приказки Каменяр надрукував у “Галицько-руських приповідках” (1901-1905). Та не судилося їм бути разом. Перешкодою до взаємного щастя став арешт Франка, а ще – його захоплення соціалізмом. На жаль, стосунки не склалися, і заручини було розірвано…

11 червня 1877 р., після арешту І. Франка, в хаті о. Михайла Рошкевича поліція зробила обшук, намагаючись знайти твори письменника соціалістичного змісту. Тож о. Михайло заборонив опальному юнакові бувати в його домі, а доньці – бачитися з ним. Спочатку Франко передавав Ользі через знайомих книжки, в яких потрібно було вишукувати за порядком підкреслені букви й переносити їх на папір, і з того виходив лист. А згодом Франко використовував й інші таємні способи листування: присилав лист на великому папері, де було всього кілька слів. Михайлина Рошкевич із цього раз подивувалася, тоді Ольга сказала сестрі, щоб спаленим папером зі смальцем потерла по чистому папері. Михайлина дуже здивувалася, коли після такої операції показався лист, густо списаний рукою Франка. Інші листи треба було протерти соком із цитрини або цибулі й підігрівати на вогні…

Проте Франкові листи до дочки старий Рошкевич безжально конфіскував. Щоб уникнути ганьби і батькових докорів, дівчина покинула рідний дім і переїхала жити до с. Іваниківки (Богородчанський повіт), де був парохом рідний брат її матері Марії – о. Іван Руденський. Після 9-місячного ув’язнення та звільнення І. Франко відновив зв’язки з Ольгою і впродовж 1877-1879 рр. не раз бував в Іваниківці. Старожили села розповідали, що бачили, як письменник прогулювався з Ольгою садом або сільською дорогою. Франко часто навідувався і в с. Старі Богородчани в гості до Івана Долотка, якому подарував книгу Т. Шевченка “Кобзар”.

Священик Михайло Рошкевич, батько Ольги, не міг простити Іванові його ідейних переконань, хоч дуже поважав хлопця та пророчив йому велике майбутнє. Хоч перше кохання Франка було нещасливим, ім’я Ольги Рошкевич для нього на все життя стало священним, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж заповіла покласти їх з нею у труну…

Другий жмуток зів’ялого листя ліг до ніг Юзефи Дзвонковської – сестри університетського приятеля Владислава Дзвонковського. То була надзвичайно вродлива, розумна дівчина з передовими й оригінальними поглядами. Фелікс Дашинський, друг Франка, писав: “Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче!” На Франка Юзефа справила сильне враження. Молодий поет щиро покохав польку Юзефу. Покохавши Дзвонковську, Франко часто навідувався до Станиславова. Навіть задумав переїхати до цього міста – купити клаптик землі і разом зі своїми друзями М. Павликом і його сестрою Анною заснувати хліборобську спілку. Про відвідини міста Франко говорить у вірші “Українсько-руська мандрівка літом 1884 року”.

Іван Франко написав вірш “До Юзі Д.” – єдиний польською мовою. У поезії “Тричі мені являлася любов” читаємо:

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня,

Мене рукою зимною вона відсунула

І шепнула таємно: “Мені не жить,

То й най умру одна!”

Вона не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину – Юзефа була хвора на сухоти. Тому не могла стати дружиною. Дзвонковська прожила неповних 30 років. 5 травня 1892 р. померла вчителька Юзефа Дзвонковська, в яку був закоханий Іван Франко. Поховали її на старому станиславівському цвинтарі (нині Меморіальний сквер).

Третій жмуток – Целіні Журовській (Зиґмунтовській). Хоча вона не любила поета. Ця жінка була надзвичайно примхливою і гордою. Ось чому в його уяві вона – “женщина чи звір”, “сфінкс”. Целіна поводила себе з Франком прохолодно, навіть не стала читати “Зів’яле листя”. Коли потім її запитали, чому вона не відповідала взаємністю Франкові, вона відверто відповіла: він їй не сподобався. Поет був рудий, а Целіні імпонували брюнети. Крім того, Франко не мав солідного суспільного становища, грошей і перспектив їх здобути…

“Без любови, а з доктрини…”

У травні 1886 р. Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською з доктрини, а не з любові, як сам у цьому зізнався. Перед тим він так само “з доктрини” пробував одружитися з сестрою М. Павлика Анною. Ідея шлюбу з доктрини була тоді, в останній четвертині XIX ст., досить популярною. Про це свідчить хоча б такий курйозний факт. Франковому приятелеві, селянинові Атанасію Мельнику (до речі, батькові провідника ОУН А. Мельника) досить було прочитати статтю Анни Павлик про соціалізм, і це так йому сподобалося, що він вирішив негайно одружитися з Анною. Але та, щоправда, такої пропозиції не прийняла.

Однак у шлюбі І. Франка з О. Хоружинською доктрина була не соціалістичною, а націоналістичною. Це був, мабуть, один із перших “соборних” шлюбів, в якому поєдналися двоє розділених кордоном українців. Хоружинська була близькою до київської “Громади”, а в цьому середовищі вважалося, що міжетнічні шлюби – українсько-російські чи українсько-польські – є шкідливими. Цю думку пропагував, зокрема, В. Антонович, один із лідерів “Громади”. Старші кияни будь-що хотіли одружити Франка з українкою і переконували, що йому нема чого боятися. Франко одружився майже блискавично: приїхав до Києва у справах, побачив Ольгу, повернувшись до Львова, обмінявся з нею декількома листами, а під час наступного візиту до Києва через декілька місяців вже взяв з нею шлюб. Через 12 років після одруження Франко в листі до А. Кримського писав: “З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини…”.

Іван Франко, як відомо, часто був людиною настрою. На той час погода в його родині не була сонячна, бо давалися взнаки нервові розлади дружини, його хвороби і матеріальна скрута. Але, попри сумну кінцівку, цей шлюб не був позбавлений своїх радощів. Як свідчить листування Франка з Хоружинською (хоч він пізніше і не вніс Ольгу до своїх трьох кохань), все ж початок їхнього зближення відбувався так, як і повинен був відбуватися. Франко в одному з листів ще до женячки писав Ользі Хоружинській: “Пишіть частенько! Нехай це зовсім не конфузить Вас, що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч по-московськи, кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле”. А Ольга, яка не любила писати листів, відписувала йому: “Пожалійте своїх очей як не для себе, то хоть для мене…”

Дворянка за походженням, Ольга Хоружинська була освіченою жінкою, закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку та російську мови. Як писала її донька Анна, була “очитана”. Мала добрий характер, була чутлива до людського горя. Її сестра Антоніна, в заміжжі Трегубова, згадувала: “Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові “вдома жилося добре”. Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством… Але як це могло бути, коли Ольгу тамошні люди зустріли зовсім нещиро. Франко був для Галичини хорошим женихом, матінки не раз казали самому йому (й Ольга про це знала): “Ось, узяв росіянку, міг би вибрати й багатеньку”. І коли товариші докоряли йому, що він одружився з росіянкою, він завжди починав жартувати, вигадувати анекдот про те, як циганка ворожила йому: “Сім літ бідкувати”. “А потім?” – спитав він! “Потім… привикнеш”, – була відповідь”.

Хоружинській не була чужа ідея відродження України. Познайомившись з Франком, Ольга вирішила стати його дружиною й помічницею та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

Іван Франко значною мірою спричинився до збиральницької і дослідницької роботи з етнографії. З його ініціативи і при безпосередній допомозі Ольга Хоружинська 1887 року в альманасі “Перший вінок” надрукувала статтю “Карпатські бойки і їх родинне життя”. Вона досконало володіла французькою, німецькою та англійською мовами, тому могла допомагати Франкові в перекладах. З метою вивчення українського населення Карпат, зокрема бойків, у побуті яких збереглося багато архаїчних елементів матеріальної культури, Франко в 1904 році взяв участь в етнографічній експедиції на Бойківщину.

Відчуження між Франком і Хоружинською прийшло пізніше, з посиленням психічної хвороби Ольги, яку, до речі, кияни приховали від Франка. Як нині вважає львівський історик Я. Грицак, жертвою “київської змови” був не лише І. Франко, а й О. Хоружинська. “Уявіть, – каже він, – зовсім молоду дівчину-сироту, яка не те, що польської, навіть української мови добре не знала, а про Галичину мала чисто міфічне, хоча й дуже позитивне уявлення, саджають у поїзд до Львова, де вона має прожити все своє життя”. А галицьке суспільство, як відомо, сприйняло Ольгу Хоружинську насторожено, як “росіянку”, й докоряло Франкові за те, що він не одружився з галичанкою…

Якщо говорити про прозу Івана Франка, то “Великий шум”, написаний 1907 року, можна, без перебільшення, назвати синтезом усіх стильових та ідейно-естетичних пошуків письменника, своєрідним підсумком його творчого шляху. Про ситуацію, яка склалася навколо цього твору, писав М. Мочульський: “Скоро, після появи її перших глав, почала звертати на себе увагу неприродністю акцій, ситуацій, сцен, малюнком осіб, галюцинаційно-романтичним елементом та сороміцькими словами”. “Великий шум” у тогочасному читацькому середовищі сприймався як знак психічної катастрофи, незворотних деструктивних процесів особистості автора, його хворобливої втоми й кінця творчого шляху. Це було ознакою багатовимірного втілення періоду “смеркальних років” та “болісної драми Франкового життя на схилі віку”.

У “Великому шумі” лист Жені до батька і є, власне, “еротично маркованим”, навіть близьким до порнографізму. Мабуть, є певні підстави ствердити, що на цьому епізоді повісті залишила свій відбиток хвороба Франка. Та немає поганого, щоб не вийшло на добре: густа й насичена еротика, що йде з-під пера жінки (до речі, героїні чоловічого твору), з усіма відтінками й нюансами фізичних та емоційних переживань – явище абсолютно модерне, принаймні для нашого письменства. Сцена шлюбної ночі, до того ж, відіграє важливу роль у структурі “Великого шуму”, у системі символів повісті і, нарешті, її саму можна потрактувати як символ пекла, що асоціюється з важкими фізичними й душевними стражданнями героїні…

Подружнє життя Франків не було щасливим. Матеріальні нестатки, хатні злидні, щоденні турботи, вороже ставлення до Ольги з боку найближчих співробітників чоловіка, зокрема Михайла Павлика, й частини суспільства, що ставилися до неї ще з більшою неприязню, ніж до самого Франка, як до схизматички – все це зломило жінку. Наслідком були сухоти, нервове перенапруження, а згодом і цілковитий психічний розлад. Одинока, покинута дітьми Ольга Хоружинська померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, на полі №4, неподалік від свого чоловіка, який помер раніше – 28 травня 1916 року.

1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію імені Франца-Йосифа (нині у кількох приміщеннях цієї гімназії розташований Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. Зі свого заробітку виділяв гроші на книжки для особистої бібліотеки.

Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам'ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; багато читав. Серед його лектури в цей час були твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. У цей же час Франко почав перекладати твори античних авторів (Софокла, Евріпіда).

Ще в нижчій гімназії Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бібліотеку (налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами) й писати віршем і прозою. Перший вірш «Великдень» (1871), присвячений батькові, на жаль, не дійшов до нашого часу. 1873 датуються перші збережені поезії («Пісні народнії», «Моя пісня», «Котляревський» та ін.) й драматичні спроби літератора-початківця («Юґурта», «Ромул і Рем»).

1875, закінчивши Дрогобицьку гімназію з похвальним свідоцтвом зрілості, Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав насамперед класичну філологію та українську мову й літературу. Брав участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» — журналі «Друг» (з 1874), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876.

Під впливом трьох листів Михайла Драгоманова до редакції «Друга» перейшов на радикально зорієнтовані світоглядні позиції. За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду, Франко 4 рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892). Унаслідок першого арешту змушений був перервати навчання у Львівському університеті, проте відновив його у 1878—1879, прослухавши загалом 7 семестрів. Повну вищу освіту завершив пізніше, у 1890—1891, навчаючись у Чернівецькому університеті 8-й семестр, необхідний для докторату.

У 1870–1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот» (усі 1878), спільно з І. Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрійських часописах.

Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком,Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.). Тоді-таки познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.

1890 став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

1893 у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста В. Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті О. Огоновського, допущений не був (хоча габілітація успішно відбулася 1895).

Разом із дружиною, О. Франко, видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчости А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Ю. Романчука. 1899 Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

1906 отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльности.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя і творчість мали взаємини з жінками. Він пережив принаймні три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич (у заміжжі Озаркевич), Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської (в заміжжі Зиґмунтовської), кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв у травні 1886 в Павлівській церкві при Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдності Західної та Східної України. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) і Анна (1892—1988). Від 1901, а з 1909 — щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.). 1902 Франки спорудили власний будинок на околиці Львова (вул. Понінського, 4). Нині у будинку письменника знаходиться Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (вул. Івана Франка, 152).

Проте останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і психологічних стражданнях. Уже від 1900 з періодичними загостреннями протікало психічне захворювання дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908, і сам Франко страждав від тяжкої психофізіологічної недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Це значно утруднило йому продуктивну літературну й наукову працю, якої він, одначе, не припиняв до самої смерті.

Іван Франко помер 28 травня 1916, о 16-й год.