План:
1. Хрещення Русі
2. Історичне значення християнізації Русі.
3. Культура Київської Русі.
4. Особливості розвитку культури в Галицько-Волинському князівстві.
1. Хрещення Русі
Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської
держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й
надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.
Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу,
суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога —
громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних
сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а
новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту,
завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких
спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна — був
покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не
відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і
привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з
християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало
життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. І це
зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я
визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою
торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та
традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до
візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком
влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він
отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське
православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно
прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що
тривожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в
ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.
Розв'язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь
II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги
для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження
із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до
існуючих тоді канонів візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або
хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за
традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він
сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі.
Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.
Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили
феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацію,
імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись
досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює
важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії —
Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в
Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку
процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов'язані із запровадженням
нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в
2
один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.
2. Історичне значення християнізації Русі.
Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:
1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та
зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як
релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та
всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим
закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у
тому числі антифеодальних.
2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої,
централізованої самодержавної країни. До
кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що
зберігала єдність і форму
завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та
релігійної реформ якісно
змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та
племінних вождів, утвердили
єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське
єдинобожжя стало
своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету
держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели
Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі
відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий
князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися
недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в
рабство, та ін. Запровадження нової віри не
стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно
сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, заснованих на принципі
рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з
Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше
пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії
Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками
західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна
світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю
язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу
і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога
надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину
цього страху. Поступово відбувається
зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ
людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата
чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль
ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було
усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних,
особливо до рабів.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку
писемності, літератури, архітектури та мистецтва.
Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки
негативних явищ, тенденцій та процесів:
1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних
3
верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською
моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе
духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала
підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада
підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у
католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому
сім'ями, законсервованому практикою передачі своєї професії в спадок, ні поповнювати свої
кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській
владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку
мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати
перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення
державі всіх сфер суспільного життя.
Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам
Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний
католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була
латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою. Безумовно, це сприяло
швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло
культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося, головним чином,
через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що
перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів
латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну
інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З часу прийняття Руссю
християнства до падіння Візантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із
стану перманентної кризи. Криза політична завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в
XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму,
відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла
піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому
залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал
візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та
новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та
гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку
тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.
Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним.
Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності,
зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель
християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень,
процесів і тенденцій.
2. Культура Київської Русі
Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури
сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були
священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-
літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен
Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.
Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етнічних проблем
на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися
Євангеліє, Апостол (“Дії Святих апостолів” і “Послання апостолів”), Псалтир, П'ятикнижжя
Мойсеєве, Буття.
4
Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетравангелія, тобто
усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список
Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського
воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва –
“Остромирове Євангеліє”. Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору
свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що
приїхало з Києва до Новгорода.
Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної
думки була візантійська література, зокрема, патристична — твори так званих “отців
церкви”: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста,
Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших
Вселенських соборів (325 — 787 рр.). В них обгрунтовувалися основні догмати
християнства.
Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі є“Ізборник Святослава”, укладений
1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-
релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить
публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки
людини за різних побутових обставин. В “Ізборнику” 1073 р. був. поданий перший “Індекс
книг Істинних і хибних”, в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають
забороні (так звані “відречені”, апокрифічні книги).
Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще
підходить афоризм з “Євангелія від Іоанна”: “Спочатку було слово”. “Словами” називалися
тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити
історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.
Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит
Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння
Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-
богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050 рр., в якому
відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що
під «Законом” стародавні письменники розуміли Старий. Завіт — першу частину Біблії
(іудаїзм), а під “Благодаттю” — Новий Завіт — другу частину Біблії (християнство).
Новий Завіт складається з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою в
епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на
три відділи: книги історичні — чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) та
Діяння апостолів; учительні — 21 послання апостолів Павла, Якова, Петра, Іоанна та Іуди і
пророча книга — Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє — це не просто
розповідь про земне життя Ісуса Христа, але й проповідь про нього. Улюбленою формою
викладу євангелістів є притча. Діяння апостолів — це розповідь про учнів Христа, які
поширювали його вчення.
Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання —
довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського
народу у всесвітню історію, показати, що руська земля “славиться в усіх чотирьох, кінцях
Землі”. Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем
Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів
боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира
Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя –
“правдивого, славного та мужнього”. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка
5
дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч,
митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить “божественну мудрість”.
У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а
не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії.
Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні
перекази, посольські нотатки, легенди. На даний нас збереглося близько 1500 літописних
списків, які є величезним надбання культури східнослов'янських народів.
Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним
літописом серед збережених часом, є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво-
Печерського монастиря Нестором у 1113 р.. Нею починаються майже всі давньоруські
літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та
різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У “Повісті”
вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загально історичному процесі,
пов'язати її історію зі світовою.
Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після
Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення
історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним
залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.
Цінною, пам'яткою староукраїнського письменства є “Повчання Володимира Мономаха
своїм дітям”, написанена початку ХІІ ст.. Князь Володимир Мономах — одна з
найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який
славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок
і до освіти. На київському престолі він був у 1113-1125рр.
У “Повчанні…” можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені
князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі,
злагоді та любові, не переступати кордонів.? “Якщо будете жити у ненависті та в роздорах,
— говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх,
придбану їх власною працею”. У другій частині твору автор говорінь про обов'язки щодо
ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку
вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ці невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть
убивати”? В третій частіші “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та
небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його
думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні”
простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.
Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила
Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі
людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.
Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII-
початок ХІІІ ст.), гаданий автор “Слова Даниїла Заточника” (в іншій редакції; — “Моленіє
Даниїла Заточника”). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі
царя Соломона зі “Старого Завіту”, використовує афоризми античних філософів —
Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.
Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія
святих (агіографія). У цихрелігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників,
аскетів, церковних і, державних діячів, оголошених церквою святими; Іоанна Златоуста,
6
Афанасія Александрійського, князів Бориса і, Гліба, вбитих своїм братом Святополком,
засновника Києво-Печерського монастир Антонія Печерського. У Житіях відбивалися
історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними
інформаціно-історичними джерелами. Так, наприклад, у “Житії Феодосія Печерського”
яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норові, звичаї тощо.
На початку XIII ст. склався так званий “Києво-Печерський патерик” — збірник
розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середні XI ст.
Антонієм. У ньому містяться уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора-
літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються
деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з
Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.
Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є “Слово о
полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей
твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для
цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт
художньої культури русичів. “Слово…” присвячене опису невдалого походу руських князів
під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.
Автор “Слова…” яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава,
Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків
Ярослава Мудрого, він закликає їх “вкласти в піхви мечі”, помиритися між собою.
Розвивалася в Київській Русі освіта. Освіченими були багато представників влади –
князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та
ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир
Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий
відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків.
Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в
Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод
Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.
Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора,
Аристотеля, Аврелія.
Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та
мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління
Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній.
Печерський монастир був центром не тільки православ’я, а й літописання, мистецтва,
медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта,
Григорія і багатьох інших.
При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися
книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма
мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський
князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з
бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних
документів була церква св. Іллі у Києві.
3. Мистецькі здобутки
7
Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної,
архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві
в 989-996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями,
прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви
князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною (спершу —
церква Богородиці).
Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується
візантійське і руське архітектурне мистецтво.
У середині ХІ ст. з’явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у
Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель,
елементи розпису балканських художників давньоруської дерев'яної архітектури деякі
романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських
майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної, кладки
стін.
Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському
соборі у Києві – найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до
нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім
оздобленням “руська митрополія”, закладена у 1037р., належить до видатних мистецьких
пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми.
Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п'ятьма нефами й апсидами,
оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер'єр собору багато
оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою.
Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк
символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських
християнських держав. Спустошений монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст.
Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову
двічі спустошували храм татари.
У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського
митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено
й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи в
1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам'яткою українського бароко.
В 1050-ті рокиу Києві було збудовано на замовлення Ярослава Мудрого Ірининської та
Георгієвської церков (церкви названі за християнськими іменамикнязя та його жінки). Це
були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні тринефні
або п'ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя[9, c. 273-
275].
Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням
нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський іконопис набував
самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися
самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями
були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися
іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія
(близько 1050-1114 рр.). З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони “Печерської
Богородиці” і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа.
В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському,
Володимиро-Суздальському тощо.
8
Високого рівня у XI-Х1Ц ст. тягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів:
виготовлення срібних браслетів, перснів, намист та інших прикра.
Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з
великого майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі,
датованому XI ст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис
“коваль” та ім'я цього майстра “Людота” або “Людоша”. Це один з найбільш стародавніх
мечів за підписом.
Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових
творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в “Остромировому Євангелії” (1056-1057
рр.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика
кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі
староболгарського оригіналу та оформив “Остромирове Євангеліє” диякон Григорій.
Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частішою
богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква
перейняла грецьку богослужбову традицію.
Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі
записувалося спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на
наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі
церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у
слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи
намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий
церковний спів, основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з
мотивами народних обрядових пісень.
Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони
повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче,
викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.
Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в XI-
XII ст. на Русі з'явились свої вчені-природо дослідники. Наприклад, київський монах Агапіт
займався медициною. В “Києво-Печерському патерику” зазначається, що Агапіт-лікар
лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Вік зцілював
запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.
Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Фовронії, Євпраксії
Мстиславівни.
Слово „церква” походить від грецького „киріне”, що означає Дім Божий, тобто святе
місце, призначене для християнських богослужінь і молитв.
Перший храм створив (з наказу Божого) пророк Мойсей, коли Господі довірив йому
Закон на горі Синай, після виходу євреїв з Єгипту.
Після визнання християнської релігії почало з'являтися щоразу більше християнських
храмів, перед усім церков, соборів ("зборів людей") кафедральних соборів (церков, де
править службу місцевий єпископ), каплиць монастирів. Божі Дома будували згідно зі
спеціально обдуманими зразками так щоб усе вказувало на їхню святість та на призначення
їх для Святої Літургії ("Літос" — прилюдний і "ергон" — дія, служіння), отже, для
відправлення Святого Богослужіння для всіх зібраних разом християн.
9
У деяких святинях, над престолом знаходиться спертий на чотирьох колонах балдахін
(по-слов'янськи — сінь), який згідно зі св. Іваном Златоустом нагадує небо.
У східній частині храму за престолом будується підвищений трон для єпископа. Це
апостольський трон, на якому сидить єпископ у відповідних частинах богослужіння. За цим
троном висить, як правило, образ Ісуса Христа, що сидить на троні в єпископських ризах.
Стосовно видимої частини святині, санктуарій залишався чимось недоступним і
незбагненним, значить трансцедентальним. Таким чином, церква символізує конфігурацію
двох сфер — видиму і невидиму, небо і землю, відгороджені іконостасом, який є
зображенням свідків небесних у тілесній оболонці. Це видима ілюстрація і зображення
невидимого Царства Небесного. Матеріальний іконостас побудовано в церкві не замість
живих свідків небес, а щоб вказати їх людям і привернути увагу вірних у часи молитов, що є
необхідним для розвитку їх духовного світу.
Релігійні погляди та ідеї разом із релігійною психологією, тобто релігійне
світорозуміння і світовідчуття, утворюють єдиний релігійний комплекс, або форму
суспільної свідомості.
Релігійна свідомість існує, функціонує та відтворюється засобами релігійної мови,
термінів. Останні є знаковою системою, одиниці якої мають сакральне релігійне значення та
зміст. Ця система може бути звуковою або письмовою, а її мета служити засобом
спілкування віруючих, передавання релігійних уявлень, міфів, норм від покоління до
покоління тощо.
Зміст релігійної мови і термінів поділяється на дні групи: 1) позначає дійсні предмети,
яким надають сакральних, священних рис ("ікона", "хрест", "храм" та ін.); 2) позначає істоти,
властивості, зв'язки, що вважаються об'єктивними, хоча складають лише предметний зміст
релігійних образів ("бог", "ангел", "душа" і т. д.). Одиниці другої групи є іменами "порожніх
класів", знаками "уявних предметів", оскільки подібні істоти, якості тощо реально не
існують. У релігійному комплексі мова набуває сакрального змісту, окремі слова — магічних
властивостей.
Релігійна діяльність. Релігійна діяльність є видом соціальної діяльності й криє в собі
позакультову і культову діяльність. Перша здійснюється в духовній і практичній сферах.
Духовну релігійну позакультову діяльність складають продукування релігійних ідей,
систематизація і тлумачення догматів теології, складання богословських творів тощо.
Віруючі та релігійні громади ведуть також практичну позакультову діяльність: благодійну,
місіонерську, викладацьку в навчальних закладах, управлінську в системі релігійних
організацій і центрів, пропагандистську, реставраційно-будівельну, нормотворчу тощо.
Десятинна церква. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві,
була дерев’яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої
церкви, яку “доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських
попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, — іконами, посудом, хрестами”. Була це
славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир
десятину своїх доходів.
Прототип Десятинної церкви слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Бо за
часів правління Володимира й Ярослава українська церква підлягала болгарському
патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книжки,
система кладення фундаментів на дерев’яній підмостці, тут же треба шукати прототипи
поземного плану й елевації Десятинної церкви.
10
Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при
Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору
народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили,
який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов
розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю.
Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але
характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно
розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира
Великого.
На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні
розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і
фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім
його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу
увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із
монет Володимира.
Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках
Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були
виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”.
Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось
молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього
шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі
візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві
тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької
освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-
елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але
нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”.
Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням
для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться
до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав
“прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї
пари на всій півночі, від сходу до заходу”. Після сучасного стану науки треба погодитися з
поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійної візантійськості, була не результатом
механічного перенесення на київський грунт котрогось з готових візантійських зразків, а
твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були грунт і атмосфера її
українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих
зв’язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був “тестем Європи”
4. Особливості розвитку культури в Галицько-Волинському князівстві.
Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у
духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське.
Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Князівство. Зразком цього є
Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису.
Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним
твором, що належить до однієї літописної школи.
Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано
старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник
включав візантійські хроніки. Характерною особливістю Галицько-волинського літопису є
11
те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не
мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час",
"після того". У процесі подальшого редагувався літопис набув форми суцільною оповідання
про історичні події.
Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні,
У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах
Володимирі, 1 аличі, Холмі, Пінську. Деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над
річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним
епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.
Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками
інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували
тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади.
Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича.
Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів.
Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького,
інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна
ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя 1 Галицько-Волинської держави
володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події
виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були
високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже
згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим
джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.
Архітектура та образотворче мистецтво Галицько-волинської Князівство.
В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні
ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях
візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі
спостерігаються значні романські виливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині.
Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-
захід через прибудову третьої пари стовпів. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх
покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі
мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в
Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В
центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов
тринефних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних та
місцевих архітектурних традицій.
Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи,
що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склепіння і "стояли вони на чотирьох
головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами
римськими".
Кам'яне зодчество у Галицько-волинському князівстві було дуже поширеним. Міські
забудови, оборонні і церковні споруда виконувались досвідченими будівничими. Літопис
повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса.
Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й
мистецтво в Галицько- Волинській державі.
У Галицько-Волинському князівстві високою рівня розвитку набув живопис.
Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в
дохристиянську добу. Істотний видів на його розвиток зробив стиль візантійського
живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі.
Візантійський живопис, як відомо, виріс на ґрунті античного, який у своїй основі був
реалістичним. Християнський живопис порвав з гіршими традиціями і перейшов до
стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому
12
варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою
було те, що окремі постаті розмішувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому
безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у
Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументальною
мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр
(рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних
змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у
вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже,
монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.
У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців,
храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами.
Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг.
Дослідники характеризують ХП століття як початок самостійної художньої творчості в
Україні.
Роль Галицько-волинської Князівства у збереженні та розвитку української
культури.
Галицько-волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної
Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних
переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм,
Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав.
Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем
за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і
шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького,
обшитий золотим плоским мереживом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили
князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї".
Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні
казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх
батьків".
Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в
Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим
мистецтвом..". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та
гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.
Події культурного і політичного життя у Галицько-волинському князівстві знаходили
широкий відгук у хроніках західних держав.
У той же час в Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах
Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та
мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.
Па заході Галицько-волинська Русь була форпостом східнослов'янської духовності.
Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися
під впливом західної та східної культур.
Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи
давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної
Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавши істотних культурних виливів своїх
західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям
Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-Волинського князівства була українська,
спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.
Князівські міжусобиці та напади різних завойовників виливали на культуру Галицько-
Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу.
Ґрунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного
князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею
єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця
13
культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала
їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала
багатющу скарбницю традицій української культури.