План:
1. Проголошення ЗУНР.
2. Акт злуки ЗУНР і УНР.
3. Політика радянської влади в Україні 1919 р.
4. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 pp.
5. Радянсько-польська війна та Україна
1. Проголошення ЗУНР.
Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).
Саме у руслі цих положень законопослушні українські посли українського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 р.
За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км2, а населення налічувало майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.
2. Акт злуки УНР і ЗУНР.
Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.
За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куренів) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський.
Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (1878—1952) — військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898), Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-японської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917 р. — командир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 р. — інспектор Генерального секретаріату військових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. З грудня 1918 р. до початку червня 1919 р. — командуючий УГА. З червня 1919 р. — військовий радник диктатора ЗУНР, з грудня 1919 р. — командир Запорозького корпусу і командуючий Армією УНР. З листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Каліші, Тарнові. У 1924 р. переїхав до Праги, де у 1925 р. очолив Музей визвольних змагань України. У 1944—1948 pp. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Української Національної Ради (1948). Похований у Парижі.
Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувала себе в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіння залізничною лінією Львів-Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.
Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українського протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі відходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди, вона визнає ЗОУНР як державу.
З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича-Павленка: «Хай нас розсудить залізо і кров!»
Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчилася невдачею.
У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками.
За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.
Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний і політичний діяч, один із керівників української революції 1917— 1920 р. Народився в сім'ї священика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому факультеті Львівського університету. Доктор права. У 1907—1918 рр. — посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917— 1918 pp. — голова Українського парламентського представництва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У 1914—1918 pp. — член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 р. обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 р. політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 р. після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Пєтрушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.
Начальним вождем було призначено генерала О. Грекова. Саме під його командуванням УГА провело Чортківську офензиву (7—28 червня 1919 р.) — широкомасштабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску, перегрупування польських сил та призначення командуючим польськими військами в Галичині Ю. Пілсудського тощо стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.
3. Політика радянської влади в Україні 1919 р.
1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, що дало змогу загасити конфлікт між Г. П'ятаковим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.
Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської державної структури. Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі, контролювали процес виборів тощо.
Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети бідноти, які активно створювалися радянською державою на селі. Вони aули покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли IЙI Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.
У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об'єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.
За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:
— націоналізація всіх підприємств;
— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;
— введення продовольчої розкладки.
«Воєнний комунізм» — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. В одному з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам партії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, що насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.
Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).
Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на хліб як на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування селянських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест з боку селянських мас.
Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...». Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.
Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.
Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження «воєнного комунізму» було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.
Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури; прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.
Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.
4. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 pp.
Рубіж 1919—1920 pp. став своєрідним піком громадянської війни. Безлад на території України досяг апогею. Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною основою громадянської війни є надзвичайне погіршення матеріального становища різних верств населення, гранична кризовість економіки, її соціальна та політична основа — протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних змін у суспільстві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту.
Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від терміна «громадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918—1920 pp., на наш погляд, є необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовнішньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон.
Розвиток громадянської війни в Україні у другій половині 1919 — на початку 1920 pp. мав низку особливостей:
1) значна кількість претендентів на владу в українських землях (більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух тощо);
2) різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та білогвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці — за, Директорія ж обстоювала незалежність української державності тощо);
3) відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України (співвідношення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, збройними формуваннями М. Григор'єва та Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17);
4) хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;
5) укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами;
6) пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об'єктом насилля;
7) помітний вплив на події зовнішніх чинників (дипломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними державами тієї чи іншої воюючої сторони тощо).
Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Маріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, А. Денікін 3 липня 1919 р. підписує «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному — на Київ та південному — на Одесу.
Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор'єва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з'єдналася з військами УНР. Тому об'єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Штаб Головного отамана, який очолив генерал-поручик М. Юнаков. Характеризуючи ситуацію, командувач УГА М. Тарнавський писав: «Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві ріжні держави, і впливи діяметрально ріжних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п'ятно».
Протиріччя в новоствореному об'єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а формування УНР — на Одесу, по суті, був помилковим, оскільки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об'єднаної армії та втрати часу.
Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Київ. 30 серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою малочисельність, діяли зухвало, рішуче, і таки встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків.
Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний «трикутник смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 листопада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.
У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, інша — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.
Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:
політична сфера:
— встановлення терористичної диктатури;
— застосування жорстких репресій проти політичних противників;
— обстоювання гасла «единой и неделимой», яке стало основною ідеологічною засадою білого руху;
економічна сфера:
— відновлення поміщицької влади на землю;
— стягнення з селян примусових контрибуцій;
— запровадження своєрідної «денікінської продрозкладки» — разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;
— відродження свободи торгівлі;
— ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;
— обіцяння аграрної реформи (Земельна реформа і ... шибениці, — акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, — тоді ми знову дійдемо до Москви);
сфера культури та національних відносин:
— обмеження сфери вжитку української мови;
— закриття українських газет та журналів;
— припинення діяльності Української Академії Наук;
— посилення шовінізму, національної ворожнечі.
Безумовно, така політика не могла мати широкої підтримки, більше того, вона викликала обурення та протест народних мас. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу масового партизанського руxy — вже восени в денікінському тилу діяли сотні партизанських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько-партизанського руху свідчить те, що партизанські формування тримали під своїм контролем значні території, інколи навіть створювали свої органи управління (на Миколаївщині навколо села Баштанка три місяці проіснувала Баштанська республіка), неодноразово повстанці оволодівали такими великими містами, як Полтава, Кременчук, Єлисаветград тощо.
Одностайно виступаючи проти денікінського окупаційного режиму, партизанські загони між тим мали різну політичну орієнтацію, причому досить широкого спектра — від радянських та петлюрівських формувань — до політично невизначених. Намагаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в організоване русло, різні політичні сили створювали центри для керівництва повстанцями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утворили Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором, а у Кам'янці-Подільському було сформовано Центральний міжпартійний повстанський комітет, що став координуючим центром для загонів, які боролися за відновлення УНР.
Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) — державний та партійний діяч. Народився у м. Венгрув (нині Польща) в сім'ї робітника. В 1896 р. переїхав з батьками на Донбас, закінчив початкову школу. В 1907 р. приєднався до РСДРП. З березня 1917 р. до березня 1918 р. — на партійній роботі а Петрограді, член ВЦВК РРФСР. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. На І з'їзді КП(б)У — прихильник створення окремої від РКП(б) партії українських комуністів. У 1918 р. виконував обов'язки народного секретаря фінансів у радянському уряді України. В 1919—1920 pp. — член і секретар ЦК КП(б)У, потім — член президії УРНГ, з грудня 1920 р. — член колегії Наркомпроду. В 1921—1922 pp. — завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922—1925 pp. — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925—1928 pp. — секретар ЦК ВКП(б). У 1928—1938 pp. — член ЦК ВКП(б). Був генеральним (1928—1934), потім першим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії України. Косіор брав участь у гоніннях на українських діячів науки і культури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 p., яка завершилася голодомором в Україні. У 1938 р. звільнений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного центру в Україні, розстріляний.
На роль лідерів антиденікінського внутрішнього фронту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, українські есери, українські соціал-демократи, анархісти тощо.
Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 p. H. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення».
Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни. Народився в селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи початкової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906—1908 pp. — член організації анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. У 1910 р. засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу «неповнолітньому» Махну замінити її довічною каторгою. У 1911—1917 pp. перебував в ув'язненні. Після Лютневої революції 1917 р. Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення, розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не визнавав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Скоропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці більшовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики «воєнного комунізму» (1919) був оголошений радянською владою поза законом. У період денікінської окупації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завершенні цієї операції почалося масове знищення махновщини радянською владою. Протягом 1921 р. Махно вів боротьбу проти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Румунії. В УСРР Махно заочно був визнаний «бандитом». У квітні 1922 р. переїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 р. у Парижі. В останні роки життя займався лггературною діяльністю.
Досить швидко махновський рух набув загальносе-лянського характеру, про що свідчить зростання чисельності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джерелами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси, Махно блискавичним ударом у районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Маріуполем, який розташовувався за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська ставка. Такі дії «батька» Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.
У цей час махновський рух був на піднесенні і з кожним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У): «...лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клікою, — це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу махновців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування — армійський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.
Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.
Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолюції «Про радянську владу в Україні». Після бурхливого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української політики Раднаркому. Суть цього документа полягає в певному пом'якшенні офіційного курсу, в намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок:
— формальне визнання самостійності України;
— запровадження повільніших порівняно з Росією темпів націоналізації промисловості;
— передача селянству частини колишніх радгоспних земель;
— зменшення обсягів продрозкладки;
— залучення до партійного керівництва українців;
— співпраця з колишніми політичними опонентами — лівими партіями боротьбистів та борбистів.
Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централізму через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 p.).
Петровський Григорій Іванович (1878—1958) — державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім'ї кравця. В 11 років розпочав трудову діяльність. З 1897 р. — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У 1912 р. обраний депутатом IV Державної думи від робітників Катеринославської губернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 р. разом з усіма членами фракції був заарештований «за відмову голосувати за воєнні кредити» і в 1915 р. засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917 р. — комісар Якутської області. Влітку 1917 р. повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 р. — березні 1919 р. — нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшовицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 р. — голова Всеукрревкому. З березня 1919 р. до літа 1938 р. — голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»), в 1920—1938 pp. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 р. — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.
Форсовано формувалася однопартійна система — на початку березня 1920 р. 4 тис. боротьбистів вступили до більшовицької партії, а наприкінці року про самоліквідацію партії заявив з'їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).
Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, «пануючий клас перемагає опір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому цивілізованому буржуазному суспільстві».
Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Україні, підточений недалекоглядною політикою «воєнного комунізму» та повстанським рухом, поступився місцем терористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління та соціально-економічні перетворення нової влади не задовольнили широких народних мас, свідченням цього став широкомасштабний повстансько-партизанський рух, чільне місце в якому займала махновська течія. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те, що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері, пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.
5. Радянсько-польська війна та Україна
21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на вирішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженіств у державі. Свої аргументи на користь укладення угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.
Підписані документи стосувалися широкого кола питань:
— Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі;
— польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;
— українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;
— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).
24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).
У своїй сукупності політична, торговельно-економічна та військова конвенції й утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибільшовицького повстання в тилу Червоної армії.
Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала значну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну силу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями Західного фронту було відновлено радянську владу в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву.
Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше того, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію». Перспективу такого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому коли польський уряд звернувся по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходила в бельгійському містечку Спа, західні держави негайно відреагували. Компромісний варіант розв'язання польсько-радянського конфлікту базувався на визнанні протидіючими сторонами «лінії Керзона». Визначений ще в грудні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій — Посяння, Підляпішя, Холмщину та Лемківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації, охоче визнала «лінію Керзона», проте пропозиції Антанти не зупинили революційного пориву радянських військ.
Мріючи про світову революцію, Раднарком знову намагається використати модель «троянського коня», апробовану в Україні, — один за одним виникають маріонеткові радянські уряди — польський Тимчасовий революційний комітет на чолі з Ф. Дзержинським та Галицький революційний комітет, лідером якого було призначено В. Затонського. Наступ на польському фронті продовжувався, але проблеми в радянських військ наростали. Відрив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Перехід польського кордону викликав протидію місцевого населення, розгортання національно-визвольного польського руху в тилу; посилився розрив між Південно-Західним та Західним фронтами, керівництво яких до того ж мало різні погляди на подальшу стратегію війни. Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил.
Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фронтів призвели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Створивши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли в наступ. Лише ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир — Бердичів. Ситуація склалася патова: ні у польської, ні у радянської сторони не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести боротьбу самостійно без найменших шансів на успіх. 18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляшшя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.
Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.
Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунки і з радянської сторони. Її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, пролетарську солідарність та широку підтримку більшовицької політики трудящими світу зазнали краху.
Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.