План:
1. Зміни у вищому партійно-державному керівництві після смерті Л.Брежнєва.
2. Михайло Горбачов і пошуки шляхів виходу із кризи.
3. Політика керівництва України в роки «перебудови».
4. Розгортання національно-демократичних процесів в Україні.
5. Наростання економічної кризи.
6. Становище в сільському господарстві
7. Криза соціальної сфери.
1. Зміни у вищому партійно-державному керівництві після смерті Л.Брежнєва
На початку 80-х років стало очевидним, що радянське суспільство потребує глибокого реформування усіх сфер життя.
Широкі кола громадськості розуміли, що кардинальні перетворення можуть розпочатися лише за умови приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних реально оцінити ситуацію, переосмислити застарілі догми, звернутися до досвіду розвинених країн світу, виробити та реалізувати нові підходи до розвитку суспільства.
Між тим Л.Брежнєв в останні роки свого життя перестав глибоко вникати в державні справи. Замість оновлення керівних кадрів, було висунуто гасло стабільності кадрів, що цілком відповідало інтересам партійно-державної номенклатури.
Зі смертю Л.Брежнєва в листопаді 1982 р. розпочався перехідний період у реорганізації вищого партійно-державного керівництва. Наступником Л. Брежнєва став Ю.Андропов.
Його недовготривале керівництво характеризувалося спробами зміцнити адміністративно-командну систему. Ю.Андропов вважався досвідченим радянським політиком, добре обізнаним у роботі партійно-бюрократичного апарату, здатним провести зміни, але він не встиг реалізувати свої наміри, оскільки на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС перебував тільки два роки.
Коли помер Ю.Андропов, його місце заступив А.Черненко – прихильник консервативного бюрократичного режиму, що не бажав проводити реформи, яких потребувала країна.
Зростало відчуження Комуністичної партії від народу, падав її авторитет у суспільстві. Різко посилилася недовіра населення до офіційної влади. Країна перебувала на межі загальнополітичної кризи.
2. Михайло Горбачов і пошуки шляхів виходу із кризи
У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов, наймолодший на той час член політбюро. Його обрання свідчило про відхід правлячої верхівки від тогочасної традиції, коли вищі посади займали, як правило, немолоді кадри.
Постать
Горбачов Михайло Сергійович (1931 р.н.) – радянський політичний і державний діяч. У 1966-1968 – перший секретар Ставропольського міськкому КПРС. У 1968-1970 – другий, з квітня 1970 – перший секретар Ставропольського крайкому КПРС. В 1978-985 – секретар ЦК КПРС. З 1980 – член політбюро ЦК, з березня 1985 – Генеральний секретар ЦК КПРС, з 1988 – Голова Президії Верховної Ради СРСР, з 1990 – Президент СРСР. З грудня 1991 – президент Міжнародного фонду соціально-економічних і політологічних досліджень («Горбачов-фонд»). Лауреат Нобелівської премії миру (1990).
Новий лідер, спираючись на новаторське крило у вищому керівництві, намагався проводити реформи так, щоб не змінити соціально-економічну та політичну систему, а тільки оновити її, зберігаючи в цій планову економіку, сувору централізацію влади та панівне становище Комуністичної партії.
На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було заявлено про потребу докорінних змін в економіці, соціальному та духовному житті.
Такий курс з часом дістав назву «перебудова» і зводився до закликів «Прискорення», «демократизації» та «гласності». Оновлення суспільства передбачалося провести через серію заходів, що запроваджувалися б центральним керівництвом і суворо контролювалися його структурами на місцях.
«Перебудова» розпочалася з економіки, зі спроби вивести її з кризового стану та забезпечити її ефективний розвиток.
Центральні органи під традиційно оптимістичними гаслами створювали та широко рекламували різні довгострокові програми, спрямовані на прискорений соціально-економічний розвиток країни.
Однак задумані реформи, хоча і називалися радикальними, все ж не змогли привести до корінних змін.
Передбачалося, зокрема, широко використовувати досягнення науки та техніки, активізувати діяльність виробників на основі прийнятого закону про трудові колективи, запровадити систему державного приймання виробленої продукції, частково реорганізувати управлінські структури. Пріоритетна увага приділялася машинобудівній галузі, планувалася її модернізація.
Економічна реформа мала реорганізувати управління господарством на принципах госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування. Розширювались права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, створювалися кооперативи у торгівлі та промисловості.
Успіх прискорення пов'язувався з децентралізацією управління народним господарством. Складовим елементом цієї реформи в Україні мала стати запроваджувана з квітня 1988 р. генеральна схема управління, яка передбачала перехід підприємств від адміністративно-командних до економічних методів господарювання.
Новим керівництвом було поставлено завдання суттєво підвищити продуктивність праці на основі нової техніки, технології, світових досягнень у цьому напрямку. Між тим, у 80-і роки рівень застосування науки і техніки, новітніх технологій у СРСР, втому числі й в Україні, був у десятки разів нижчим, ніж у США, Японії, Німеччині.
На основі прискорених перетворень в економіці передбачалося також вирішити соціальні проблеми.
З цією мстою на державному рівні приймалися численні програми, серед них: продовольча, соціального переустрою сіл, житлова тощо.
Планувалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробляючих галузей.
У розв'язанні соціальних проблем суттєву роль мали відігравати підприємства та місцеві органи влади.
Проте проголошені програми знову були націлені на віддалене майбутнє і тому, здебільшого, носили декларативний характер. Зокрема, скликаний у лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС ухвалив житлову програму забезпечення кожної радянської сім'ї до 2000 р. окремою квартирою. Програма в науковому й економічному відношеннях була необґрунтованою, її реалізація не забезпечувалася належними ресурсами.
Соціально-економічні реформи, проголошені М.Горбачовим, не дали відчутних результатів.
Сама модель перетворень конструювалася в центрі, без урахування назрілих потреб і можливостей регіонів; на реалізацію цих перетворень виділялися незначні матеріальні та фінансові ресурси.
А головне, зберігався відомчий диктат, тому, наприклад, переведення підприємств на самофінансування стало руйнівним для економіки. Адже зберігався план, і він централізовано доводився згори, а це не стимулювало керівників підприємств збільшувати прибутки за рахунок ефективності та якості роботи, а штовхало їх на підвищення цін на вироблену продукцію, В результаті це призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових витрат на розвиток виробництва.
Поступово до центрального керівництва прийшло розуміння, що економічні реформи мають проводитися паралельно з хоча б якимись, бодай обмеженими політичними перетвореннями, з лібералізацією політичного режиму.
Саме тому на січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС заговорили про консерватизм, критикували тих, хто не бажав поступитися принципами, а на перший план висувалося вже не прискорення, а демократизація суспільного життя.
На таку зміну акцентів у політиці великою мірою вплинули масові Народні фронти та рухи, неформальні організації, що виникали в усіх регіонах країни. Вони вимагали надання суверенітету республікам, демократизації виборчої системи, вирішення національного питання, проведення не поверхових, а радикальних реформ.
3. Політика керівництва України в роки «перебудови»
Поступово в республіках відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя.
З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства. З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300 політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. З Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-державної влади.
Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.
Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося «глушіння» зарубіжних радіостанцій.
Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало розмежування політичних сил.
Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську «відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.
В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї роботи було створено спеціальну республіканську комісію.
Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.
Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.
У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.
Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів). Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори, забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.
Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.
Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон.
Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим, віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії. Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а фактично призначалася партійним апаратом.
У березні – травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники демократичних сил.
У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому, командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії.
М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» – таким було гасло транспарантів на численних у ті роки мітингах.
Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.
В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк – перший відкритий за багато десятиріч охопив найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні – Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.
Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд змушений був визнати справедливими економічні вимоги страйків і вжив заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-політичної активності робітників.
Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.
Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними суспільними перетвореннями.
Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі СРСР.
Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей збереження цілісності СРСР.
Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький, який мав репутацію консерватора.
Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження.
Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту наступність політичного курсу попередника.
Займаючи впродовж десятиліть монопольне становище в українському суспільстві, майже трьохмільйонна Компартія України не була підготовлена до діяльності в умовах конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема, Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, Асоціація «Зелений світ» тощо.
Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб Компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво Компартії України відхилило такі пропозиції і продовжувало йти традиційним курсом, який формувався в Москві і не враховував національні особливості та назрілі потреби республіки.
Перші кроки демократизації політичної системи не внесли суттєвих змін у правове становище союзних республік. Тому в кінці 80-х років вимоги демократичних сил забезпечити реальну самостійність республік активізувалися.
В листопаді 1988 р. державний суверенітет проголосила Естонія. Про державний суверенітет також заявили Литва, Латвія, Азербайджан, Молдова. 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії.
Документ
В.Литвин. Політична арена України (уривок із книги)
Непохитність керівної еліти України стала однією з вагомих підстав для поширення тверджень: республіка – «заповідник застою». Й справді, хоча з проголошенням «згори» курсу на «перебудову» люди стали дивитися на багато речей зовсім іншими очима, бачити те, чого раніше не помічали, й сумніватися в тому, що донедавна вважалося само собою зрозумілим, хоча з'явився особливий попит на особистостей, реальний шанс кожному відчути себе по-справжньому «свідомим історичним діячем», для України певний час (майже три роки) характерним було переважання виконавчого «синдрому», а за головний спонукальний мотив до дії правила команда «згори». Це створювало тим самим перепони на шляху прогресивної тенденції до вивільнення свідомості від старих уявлень про «вождів» та «гвинтиків», «вождів» і «мас» і історії.
Керівництво України неухильно виконувало «маневри» центру для здійснення перебудови, в історії якої В.Согрін розрізняє 4 періоди: перший – березень 1985 - січень 1987 років, проходив під гаслом «більше соціалізму»; другий – 1987-1988 роки, мав новий лейтмотив – «більше демократії»; третій – 1989-1990 роки – період розмежувань і розколів у таборі перебудови; четвертий етап збігся з 1991 роком і ознаменувався різкою зміною співвідношення сил на користь радикально-реформаторських угруповань, приходом їх до влади та початком з'єднання ідейно-політичної революції з радикальними соціально-економічними перетвореннями.
Запитання до документа
1. Які аргументи наводить В.Литвин, називаючи Україну в період «перебудови» «заповідником застою»? Чи згодні Ви з цією тезою? Аргументуйте свою думку.
2. Проаналізуйте наведену в тексті періодизацію «перебудови» в СРСР. Чи можна, на Вашу думку, цю періодизацію застосувати до характеристики часів «перебудови» в Україні? Спробуйте визначити власну періодизацію цього етапу української історії.
4. Розгортання національно-демократичних процесів в Україні
Розпочате реформування політичної системи, гласність і плюралізм думок сприяли стрімкому відродженню активності мас, поляризації суспільства, поширенню національно-демократичних поглядів, формуванню незалежних від офіційної влади неформальних громадських організацій та об'єднань.
На мітингах, зборах розпочалася публічна критика існуючої системи, керівників-консерваторів, які перешкоджали проведенню реформ.
Рушійні сили «перебудови» перемістилися від центру на місця, у творчі та виробничі колективи. Передова частина суспільства, передусім тверезо мислячі люди, не тільки критикували Існуючу систему, але й виявили готовність включитися в пошук шляхів оновлення життя республіки, розв'язання назрілих проблем.
В Україні почала формуватись легальна опозиція, яка створила конкуренцію радянським і партійним владним структурам.
Ініціатором розгортання демократичного та національного рухів виступала творча інтелігенція республіки.
На IX з'їзді письменників України (червень 1986 р.) гостро порушується проблема становища української мови та культури. О.Гончар говорив про нагальну потребу її захисту та розвитку. І.Драч заявляв, що «ми навчилися говорити досить відверто про правду, як ми жили і живемо».
Влітку 1987 р. пленум Правління Спілки письменників України, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з повсякденного життя відходить українська мова, поставив вимогу її конституційного захисту. До Президії Верховної Ради УРСР було відправлено відповідного листа за підписами Ю.Мушкетика, Б.Олійника, Д.Павличка, О.Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег і проханням підтримати їхні вимоги про встановлення обов'язкового вивчення рідної та російської мов у школах національних республік.
Активізації громадської думки сприяла політика «гласності».
Навесні 1989 р. з'явилися перші неформальні газети «Вибір» (Київ), «Вільна Україна» (Дрогобич), «Поступ» (Львів). Колишні дисиденти відновили видання громадсько-політичного журналу «Український вісник», який активно включився у полеміку з офіційною владою.
Автори публікацій стали відкрито писати й говорити про реальні факти і події, що мали місце в українській історії, літературі, мистецтві і так старанно замовчувалися раніше. Роль першопрохідців у справі ліквідації «білих плям» і захисті національної культури виконувала Спілка письменників України та її газета «Літературна Україна».
Зростання інтересу до української історії. Підновлення історичної правди стало головною метою діяльності Українського культурологічного клубу (УКК), заснованого у Києві в серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів.
Піддаючи критиці існуючу радянську систему, національну політику центрального керівництва, учасники клубу звернулися водночас до історії української державності, з'ясуванню характеру українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., причин і наслідків сталінських репресій в Україні тощо.
На основі документальних джерел стала відкриватися правда про причини голоду 1932-1933 рр. в Україні, у новому світлі представлена «українізація» 20-х років. Учасники клубу почали знімати завісу заборони з творчості М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, В.Підмогильного, В.Винниченка, М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького та інших. Клуб відвідували люди різних професій і віку, що свідчило про їх зростаючий інтерес до української історії.
Зростання інтересу до української історії було характерним і для інших об’єднань і клубів. Зокрема, у Львові стали діяти культурно-просвітницьке Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб. Вони розглядали проблеми національної історії, літератури, економіки.
В Будинку вчених АН України виник клуб «Спадщина», а невдовзі в Київському університеті студентське об'єднання «Громада». На його основі виникла Українська студентська спілка (УСС).
Розпочали свою діяльність інші молодіжні організації: Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Демократична спілка студентів (ДСС), Студентське братство.
Діяльність цих об'єднань і клубів свідчила про початок руйнації офіційних організацій і комуністичних ідеологічних штампів.
Кінематографісти, письменники, художники, театральні діячі, композитори створили в Москві просвітницьке товариство «Меморіал».
Установча конференція українського відділення товариства відбулася в Києві в березні 1989 р. До його координаційної ради увійшли режисер Л.Танюк, кінопубліцист В.Кузнєцов, письменник В.Маняк та інші. Товариство «Меморіал» виступило за увічнення пам'яті жертв репресій, яких зазнав український народ. Однією з перших акцій товариства став міжнародний симпозіум «Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», проведений у вересні 1990 р.
В інших містах республіки також почали діяти філіали товариства. Особливу активність виявила львівська обласна організація «Меморіалу», яку очолював академік І.Юхновський. Товариство вимагало від партійно-державних структур публічного засудження всіх злочинів сталінізму і радянських каральних органів, здійснених у 20-80-і роки. Воно висловилося за переоцінку діяльності політичних, громадських і військових організацій, що діяли в різний час на західноукраїнських землях. У дусі національного відродження звучали вимоги реставрувати національні пам'ятники, знищені в роки радянського тоталітарного режиму.
Характерною ознакою громадсько-політичного життя в Україні у цей період стіс відродження таких форм відстоювання прав і свобод, як мітинги, протести, збори, демонстрації. З кожним днем вони набували все більш масового політичного звучання, все частіше лунали заклики до зламу бюрократичної партійної системи, засудженні політики русифікації та нищенні національних здобутків українського народу, утвердження в суспільстві загальнолюдських цінностей, поваги до національної культури, свободи особистості, демократії, державної незалежності.
Особливо активним був демократичний рух у західних регіонах України, де збереглися ще традиції національно-визвольних змагань. 13 червня 1988 р. у Львові відбувся перший в Україні за радянських часів багатотисячний несанкціонований мітинг. Його учасники засудили тоталітарний режим, вимагали від влади гарантій забезпеченні прав і свобод кожної людини.
В столиці України пройшла перша незалежна екологічна демонстрація, а 13 листопада 1988 р. відбувся мітинг за участю близько 20 тис. чоловік, присвячений екологічним проблемам республіка. Учасники мітингу порушили питання щодо персональної відповідальності вищого партійного і державного керівництва за наслідки Чорнобильської трагедії.
Демонстрації та мітинги стали провісниками виникнення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю.Щербак Асоціація не тільки виступила на захист навколишнього середовища, але й викривала згубну політику влади, яка допустила плюндруванні природи України.
За офіційною інформацією, на початок травня 1989 р. на проведення мітингів було подано 279 заяв, відбулося 72 несанкціоновані мітинги.
Колишні політичні в'язні відновили Українську Гельсінську групу, аз часом перетворили її на Українську Гельсінську спілку (УГС).
Головою Спілки обрали Л.Лук’яненка, який на час створення Спілки ще перебував у засланні. Спілка відразу ж спрямувала свою діяльність у політичне русло. 7 липня 1988 р. вона обнародувала свій програмний документ, в якому узагальнила та висловила вимоги, які звучали на той час на мітингах, зборах, конференціях, диспутах.
Одне з головних серед них – вимога до владних структур гарантувати право українській нації на самовизначення. Наголошувалося, що без виконання цього права неможливо забезпечити справжню свободу народові.
Спочатку УГС висловлювалася за конфедерацію союзних республік з їх широкою самостійністю, але дуже швидко зняла це гасло і заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР і створення незалежної держави. Цю принципову позицію Спілка відкрито стала пропагувати як на українських землях, так і за їх межами.
Ставилася вимога легалізації УГКЦ і УАПЦ.
Все це означало, що Спілка вийшла за рамки правозахисної діяльності і набула ознак політичної опозиційної організації. На початку 1990 р. Спілка налічувала близько 1,5 тис. членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва в Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.
А) Формування Народною Руху України
Пропозиція створити організацію, яка б сприяла «перебудові» в республіці, виникла ще восени 1988 р. в середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, Б.Олійник, П.Мовчан та інші.
В січні 1989 р. загальні збори київської письменницької організації ухвалили проект програми Народного руху України за перебудову (так називався Народний Рух до 1990 р.).
Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони об'єднували демократично мислячу інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які в той час виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.
У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ. На них були присутні 1 109 делегатів. У прийнятих рішеннях наголошувалося, що Рух діє в конституційних межах і прагне встановлення справжнього народовладдя в республіці, підтримуватиме співпрацю з Радами народних депутатів і їх органами. В прийнятих на зборах документах говорилося, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство» і створення Української держави, підписання нового союзного договору.
Документ
Із програми Народного руху України за перебудову (вересень 1989 р.)
Головною метою діяльності Рух визначає: – відновлення парламентським шляхом державної незалежності України, побудову демократичного і гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу й умови для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки.
3. Рух ставить перед собою цілі:
а) всіляко сприяти відродженню людини як морально відповідальної особистості;
б) сприяти розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення України в незалежну, правову державу, покликану забезпечити вільний розвиток особистості, захист прав людини і нації, безперешкодне здійснення демократичних свобод;
в) домагатися радикальної перебудови економіки України на засадах економічної самостійності з урахуванням регіональних і структурних особливостей;
г) вести наполегливу боротьбу проти політики денаціоналізації, домагатися необхідних умов для вільного розвитку і самозбереження українського народу; сприяти духовному відродженню української нації на основі всебічного розвитку української мови й культури, формування історичної пам'яті й національної свідомості громадян, виховання почуття національної гідності;
д) сприяти всебічному розвиткові мов і культур національних меншостей та етнічних груп, що проживають на території республіки, стояти на захисті їхніх життєвих прав та інтересів...
Запитання до документа
1. Уважно прочитайте уривок я проекту програми НРУ. Якою бачили автори проекту мету діяльності Руху?
2. Спробуйте визначити, як уявляли автори програми НРУ державний статус України.
Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом потребу змінити підходи до вирішення назрілих проблем існування України.
У жовтні 1990 р. у Києві пройшли другі Всеукраїнські збори Руху. Прийняті документи засвідчили радикалізацію Руху та перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція Руху: від підтримки офіційного курсу в рамках «перебудови» – до опозиції КПРС (КПУ).
Народний Рух прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб перетворити їх на опозицію офіційній владі. Було висунуто гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенності України».
Обраний головою Руху І.Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.
Б) Активізація суспільно-політичного життя
В Україні демократичні сили почали відкрито використовувати національну символіку. 26 березня 1989 р. на мітингу пам'яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше за часів радянської влади замайоріло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у святковій демонстрації.
21 січня 1990 р., на честь проголошення акту злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. в єдину державу, у «живому ланцюгу», що простягся від Києва через Львів до Івано-Франківська, під національними прапорами вже стояли сотні тисяч осіб.
24 липня 1990 р. національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі перед будинком Київської міської Ради. Все частіше в різних аудиторіях став звучати гімн-пісня П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Саме в цей період в Україні виникає масовий незалежний робітничий рух.
Переконавшись, що сподівання на поліпшення матеріального та соціального становища не виправдовуються, робітники вдалися до страйків. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими підрахунками, страйк підтримали, припинивши роботу, колективи 182 шахт.
Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення зарплати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися вже і політичні вимоги, однак, зводилися вони, головним чином, до зміни місцевої адміністрації, державної і партійної номенклатури.
В серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт і об'єднань Дніпропетровської, Донецької. Луганської та Ростовської областей було утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
У липні 1991 р., всупереч протидії Міністерства оборони СРСР, відбувся З’їзд армійських офіцерів – громадян України. 320 його делегатів представляли всі області та регіони республіки.
Учасники з'їзду майже одностайно висловились за те. щоб Україна мала власні збройні сили. Частина делегатів тут же, на з'їзді, присягнула «служити Українській національній армії». Створена Спілка офіцерів висловилась за парламентський шлях розбудови збройних сил України, за повернення на Батьківщину тих офіцерів, які є громадянами України, але несуть службу на території інших республік.
Демократичні сили України діяли и умовах тиску офіційних структур і владних органів.
Партійно-державна номенклатура, вбачаючи в оновленні суспільства загрозу своїм інтересам і привілейованому становищу, посилювала контроль над засобами масової інформації, активно проводила антирухівську пропаганду, намагалася роз'єднати українську інтелігенцію, внести розлад у демократичні сили.
Комуністи, які переходили на демократичні позиції або підтримували неформальні об'єднання чи співчували їм. відчували тиск з боку вищого партійного керівництва, їх навіть виключали з партії, переслідували на роботі.
В серпні 1988 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Влада засвідчила, що вона намагається адміністративним шляхом припинити або ж обмежити демократичні процеси у республіці. За невиконання Указу передбачалися попередження та стягнення штрафу, адміністративне покарання, виправні роботи та позбавлення волі.
В Україні були сформовані загони міліції особливого призначення (ОМОН – за російськомовною абревіатурою), які використовувалися для розгону мітингів і демонстрацій. Запроваджувалося патрулювання спільними нарядами міліції та військових підрозділів.
У кінці 1988 р. на західноукраїнських землях посилюється рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Активну діяльність у цьому напрямі розгорнув «Комітет по захисту УГКЦ» на чолі з І.Гелем. Його підтримав папа Римський, який звернувся до М.Горбачова з відповідним листом. Помітного резонансу набуло кількамісячне голодування віруючих греко-католиків у Москві, на Арбаті. Голодуючі вимагали від властей зняти заборону на діяльність УГКЦ.
У січні 1989 р. вперше за післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у січні 1919 р. Греко-католики заявили про свою незгоду з «русифікацією релігійного життя», виступили за незалежність від Московського патріархату та «створення суверенної соборної християнської української держави».
26 січня 1990 р. ієрархи греко-католицької церкви скликали синод, який проголосив легалізацію Української греко-католицької церкви. На західноукраїнських землях почали легально діяти близько 1 500 парафій.
Одночасно відроджувалась і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), заборонена радянською владою в 30-і роки. В лютому 1989 р. у Києві вже легально працював комітет у справах відновлення УАПЦ. Його лідери в своїх заявах підкреслювали відданість церкви справі духовного відродження українською народу.
В) Закон Української РСР про мови
Внаслідок спотворення національної політики радянським партійно-державним керівництвом і русифікації, українська мова була витіснена майже з усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з переписом населення 1989 р. з 51,4 млн. жителів України українці становили 37,4 млн., з них вважали рідною українську мову лише 87,7%.
У квітні 1987 р. Міністерство освіти подало урядові дані про стан національної школи, які стали відомі громадськості.
В Україні функціонувало 15 тис. україномовних шкіл. Це становило 75% від усіх шкіл. Водночас у 4 500 російськомовних школах (які складали менше 20% від загальної кількості) навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалося лише 70 тис. У 1988/89 навчальному році майже не залишилося українських шкіл у Донецьку, Чернігові, Луганську, Одесі, Харкові, Миколаєві.
В 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18% за назвою, а за тиражем – тільки 3% всіх книг, виданих в Україні. Суспільно-політична література, що видавалася в республіці українською мовою, складала 34,7%, російською 60,0%, науково-технічна відповідно 12,8% і 86,0%, художня та навчальна – 38,3 та 40,0%.
У вищих навчальних закладах проводилося навчання переважно російською мовою, а в багатьох – виключно російською мовою.
Таке становище викликало незадоволення громадськості, в різних регіонах України активізувався рух за відродження української мови.
Влітку 1988 р. у Львові виникла обласна організація Товариство рідної мови ім. Т.Шевченка. Приблизно в цей же період почали працювати клуб «Рідне слово» у Полтаві, Товариство ім. Д.Яворницького у Дніпропетровську, Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України та ін.
Представники цих організацій започаткували створення республіканського об'єднання – Товариства української мови ім. Т.Шевченка (з осені 1991 р. – Всеукраїнське товариство «Просвіта»). На установчій конференції Товариства в лютому 1989 р. поряд з українцями виступали і представники інших національностей. які також висловилися за розвиток української мови. Письменник О.Бураковський, єврей за національністю, сказав: «Це теж – наша рідна земля, мати-ненька» і його слова присутні вітали вставанням.
Товариство виступило за надання українській мові статусу державної, за вільний розвиток рідної мови представників усіх національностей, що проживають в Україні. Головою Товариства було обрано Д.Павличка.
Під тиском національно-демократичних сил Верховна Рада в жовтні 1989 р. прийняла Закон Української РСР «Про мови».
Суспільство сприйняло це як ознаку того, що «перебудова, нарешті, досягла України». Закон визнавав, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу».
Влада республіки брала на себе зобов'язання забезпечити українській мові статус державної, сприяти всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу. Зазначалося, що українська мова поряд із російською має стати мовою міжнаціонального спілкування в республіці.
Законодавче визнання існування в Україні двомовності було на тому етапі своєрідним компромісом між національно-демократичними силами, які вимагали визнання української мови державною, і офіційною владою, що намагалася зберегти існуючий стан речей.
Закон також передбачав створення в республіці необхідних гарантій розвитку і використання мов інших національностей, заборонив привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, мовну дискримінацію.
Відповідно до закону, протягом п'яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.
Проте реального механізму контролю за виконанням Закону «Про мови» не було передбачено, що суттєво уповільнило темпи його реалізації на практиці.
Документ
ЗАКОН УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ «ПРО МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР» 28 жовтня 1989 р. (Витяг)
...Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.
...Вибір мови міжособового спілкування громадян Української РСР з невід'ємним правом самих громадян.
Стаття 2. ...Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
Стаття 3. ... Українська РСР створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.
В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд із українською і їхні національні мови.
Запитання до документа
1. Як Закон визначає статус української мови? Чи виконуються, на Вашу думку, положення Закону нині?
2. Як в Законі відображено мовні права національних меншин України?
Г) Важливий період боротьби за суверенітет і незалежність України.
Політична активність українського суспільства в другій половиш 80-х років розвивалась досить неоднозначно.
З одного боку, відчувався опір партійно-державного апарату. його намагання припинити й обмежити демократичні процеси, з іншого – спостерігалося зростання національної самосвідомості різних верств населення, консолідація демократичних сил.
У політичному протистоянні все виразнішою ставала тенденція до поглиблення демократичного руху, розширення його соціальної бази, формування опозиції офіційній владі.
Демократичний рух розвивався під гаслами національного відродження України. Суттєвим завоюванням національно-демократичних сил стало законодавче визнання державного статусу української мови.
Свідченням зростання національної самосвідомості стала вимога демократів щодо забезпечення суверенітету та встановлення державної незалежності України.
Загальною ознакою цього періоду було те, що зростання політичної активності українського суспільства відбуваюся на тлі наростання кризових явищ у господарстві, погіршення соціального становища населення.
5. Наростання економічної кризи
Наміри горбачовського керівництва вивести економіку із застою й прискорити її розвиток не принесли успіху. Більш того, посилилися негативні тенденції у цін сфері: радянська економіка рухалася від застою до занепаду.
Господарська криза відчутно вдарила й по Україні. В 1990 р. валовий національний продукт був на 2,4% меншим від попереднього року; національний доход зменшився відповідно на 3,6%. Вперше за післявоєнні роки в республіці мало місце абсолютне зменшення випуску товарів народного споживання.
Пропоновані центром шляхи розвитку економіки були половинчасті, у них переважали традиційні адміністративні підходи, вони не зачіпали власності, існуючу політичну систему.
Управління економікою залишалося централізованим, суворо лімітувався розподіл між республіками та регіонами фінансових, трудових і матеріально-технічних ресурсів.
Характер планування та розподілу в радянській системі в 1990 р. голова Держплану України (згодом Голова Ради Міністрів) В.Фокін визначав так: «З союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски, звідки всі й сьорбають... Директивно виділяються кошти, фонди, ліміти споживання, одним словом, усе те, віл чого залежить розвиток економіки, рівень життя... Слід визнати, що централізований розподіл – це ретельно продумана система утримання республік на повідку. Причому подекуди визначальну роль при розподілі відіграють не результати праці, а ступінь прихильності того чи іншого столоначальника».
Розпочате впровадження економічних методів управління господарством було обмежене: такі механізми економічного підйому виробництва як податок, кредит, фінанси використовувалися поверхово і непослідовно.
Обмежувалися права підприємств у використанні фондів, передбачених на розвиток виробництва, соціально-культурної сфери тощо.
Економіка України залишалася одержавленою, була складовою частиною загальносоюзного господарського комплексу.
Центральні міністерства та відомства розпоряджалися 95% усієї власності, що знаходилася в республіці; 65% усіх підприємств були союзного підпорядкування, а їхні керівники призначалися центром.
75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Як наслідок – багато підприємств продовжували випускати неякісну продукцію, звужувати н асортимент і невиправдано підвищувати на неї ціни. Відсутність вибору змушувала споживача купувати неякісну продукцію.
У розміщенні промисловості склалася структурна та територіальна диспропорційність. В Україні частка галузей, в яких вироблялися засоби виробництва, становила 70%, а галузей, що виробляли предмети споживання. – 30%, тоді як в передових країнах Заходу було навпаки.
У 1990 р. в Україні в сільському господарстві було зайнято 19,4% населення, промисловому виробництві – 53,8%. у сфері обслуговування – 24,4% (в розвинутих країнах Заходу більшість населенні зайнята в сфері обслуговування).
Економіка України орієнтувалась не на людей, на їх потреби, а на виробництво заради виробництва. Серйозні диспропорції виявилися і в територіальному розміщенні виробничих сил. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров’я і Донбасу.
Політика центрального керівництва привела до того, що в Україні склався дуже високий потенціал базових галузей виробництва. Але вони були зорієнтовані на обслуговування потреб загальносоюзної економіки.
Основу української економіки складали дотаційні видобувні галузі – вугільна, залізорудна, чорна металургія тощо. Державні інвестиції спрямовувалися переважно на прискорений розвиток атомної енергетики.
Основну долю капітальних вкладень центральні відомства спрямовували не на модернізацію виробництва, впровадження високопродуктивних технологій, а на будівництво нових потужностей.
У середині 80-х років серед діючих шахт Донбасу 280 не реконструювалися майже 20 років, працювали на застарілому устаткуванні.
Досить велика частина української промисловості була мілітаризована, тобто зорієнтована на випуск військової техніки та озброєння.
Близько 30% військово-промислового комплексу Радянського Союзу припадало на Україну, близько 80% підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво озброєння. На цих підприємствах зосереджувалися найкраще устаткування, висококваліфіковані фахівці, сировина тощо. Напередодні розпалу Радянський Союз на військові цілі витрачав близько 35% союзного бюджету, з цією ж метою досить велика частка бюджету вкладалась у промисловість України.
У роки існування СРСР Україна брала участь у зовнішньоекономічних відносинах, на неї припадало 20% загальносоюзних експортних поставок, які йшли в 123 країни світу.
Суб'єктами зовнішньоекономічних зв'язків були понад 1 400 українських підприємств. Найтісніші господарські відносини Україна підтримувала з європейськими країнами «соціалістичної співдружності».
У структурі експорту переважала продукція важкої індустрії, електроенергія, цемент, марганцеві та залізні руди, чавун, ковальсько-пресове обладнання тощо.
У зовнішньоекономічних відносинах республіка мала пасивне сальдо, бо продукція України належала до початкової та середньої стадії обробки, тому і оцінювалася дешево.
І все ж таки з України в зарубіжні держави вивозилася продукція на десятки мільярдів карбованців. Проте Україна була безправною в розподілі прибутків – вони осідали в центральних московських банках.
На українських землях зосереджувалася майже четверта частина загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію.
В зону екологічного лиха потрапило 15% території України. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що неї атипію впливало на здоров'я людини.
Без наукового обґрунтування, без урахування думки громадськості високими темпами розвивалася атомна енергетика.
В Україні в кінці 80-х років було сконцентровано близько 40% усього атомного енергетичного потенціалу СРСР. З огляду на це можна сказати, що Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 р.
Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення Швеції дізналося раніше, ніж в Україні. Вчені визнали, що Чорнобильська катастрофа набула планетарних вимірів. Тільки в Україні від чорнобильського лиха постраждало 3,5 млн. жителів, 73 тис. чоловік стали інвалідами. Характерно, що М.Горбачов відвідав райони України, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, лише через три роки після вибуху, а Білорусії – через п'ять років.
Чорнобильська аварія змусила населення України замислитися над наслідками господарювання союзною центру, продемонструвала недолугість горбачовської гласності, спонукала українську громадськість активізувати боротьбу за право проведення самостійної економічної політики.
Документ
Свідчення про екологічну ситуацію в Україні /уривок із книги/
Если первой крупной ошибкой эпохи перестройки была антиалкогольная кампания, то Чернобыль стал первой крупнейшей из взорвавшихся «мин», заложенных в фундамент общества до начала перестройки. ...И первой трагедией на её пути. Он явился своего рода катализатором общественно-политических процессов в Украине. «Есть основание считать, – отмечает О.Грабович, – что это ужасное событие стало важнейшей из причин, которая окончательно толкнула народ на борьбу за независимость Украины».
К тому же авария на ЧАЭС позволила по-новому взглянуть на экологическое состояние республики. Полную картину его содержат, в частности, подготовительные материалы, предназначавшиеся к использованию при рассмотрении на сессии Верховного Совета УССР в феврале 1990 года вопроса «Об экологической обстановке в республике и мерах по её коренному улучшению». Вот лишь некоторые выдержки из них: в УССР количество выбросов вредных веществ в атмосферу от промышленных источников на единицу площади почти в 7 раз превышает среднесоюзные показатели. Из 68 городов страны с наибольшим уровнем загрязнения атмосферы в Украине расположены 12 (то есть 17,6%, при удельном весе республики в территории страны менее 3%). Несмотря на все постановления об ограничении роста крупнейших промышленных городов, число их за последние 30 лет возросло с 12 до 25, а доля проживающего в них городского населения – с 36% до 46%.
Запитання до документа
1. Уважно прочитайте уривок. Чи згодні Ви з думкою про вплив Чорнобильської катастрофи на суспільно-політичні процеси в Україні? Обґрунтуйте свою точку зору.
2. Використовуючи документ і матеріали навчального посібника, підготуйте доповідь на тему: "Екологічна ситуація в Україні в 80-х роках».
6. Становище в сільському господарстві
У складному становищі перебувало і сільське господарство, хоча на вищому партійно-державному рівні тією чи іншою мірою намагався вирішити проблеми його розвитку.
Центральне керівництво рекомендувало такі форми господарювання, як бригадний, сімейний підряд, надання землі в оренду, організація кооперативів.
Однак ці рекомендації матеріально не підтримувалися державою, не існувало належного правового забезпечення для введення нових форм господарювання.
До того ж такі форми господарювання були не до вподоби керівникам аграрного сектора, бо вони передбачали зменшення ролі та скорочення управлінського апарату. Тому основними формами господарювання на селі залишалися колгоспи і радгоспи.
Сільське господарство розвивалося на екстенсивній основі. Зростання кількості виробленої продукції в колгоспах і радгоспах відбувалося за рахунок розширення посівних площ. Внаслідок ерозії ґрунтів втрачалися тисячі гектарів родючих чорноземів.
І все ж таки Україна виробляла понад 23 проценти сільськогосподарської продукції СРСР.
Оскільки функціонувала централізована система заготівель, і українська влада змушена була більшу частину продукції вивозити за межі республіки, в самій Україні відчувалися перебої з продовольством.
Проблеми з продовольством виникли незважаючи на те, що Україна мала приблизно четверту частину світових запасів родючих чорноземів і 27% розораної землі європейського континенту, а також сприятливі природно-кліматичні умови.
Існувала гостра проблема із забезпеченням населення м’ясо-молочними та багатьма сільськогосподарськими продуктами. В кінці 80-х років, порівняно з попередніми роками, обсяг м'яса і тваринного масла, що надходили в торгівлю із державних фондів, постійно зменшувався. В ці роки в Україні споживалося м'яса втричі менше, ніж у США, до того ж нижчої якості.
Надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва зумовила споживання з їжею значної кількості шкідливих для людського організму речовин.
Безгосподарно використовувалися земельні багатства України. Без згоди колгоспників великі масиви родючих земель відводилися під індустріальне будівництво.
Безконтрольне використання отрутохімікатів у сільському господарстві спричинило затруєння великих площ, завдало шкоди річкам, озерам, тваринному й рослинному світу.
Через безгосподарність в Україні зникло 20 тис. річок, у водойми щороку скидалися з полів тонни отрутохімікатів і хімічних добрив. Промислові стаціонарні джерела й автотранспорт створювали критичну ситуацію у повітряному середовищі. При цьому рівень очищення навколишнього середовища від шкідливих відходів в Україні був далекий від світових стандартів.
Проведена у 1986 р. паспортизація виробництва в аграрному секторі показала, що в колективних господарствах республіки частка ручної праці становила в середньому 75%. Ще вищими були ці показники в овочівництві, садівництві, буряківництві, тваринництві.
7. Криза соціальної сфери
Економічна криза негативно позначилася і на соціальній сфері.
Аналіз зарплати робітників і службовців, грошової оплати праці колгоспників, загального обсягу роздрібного товарообігу державної і кооперативної торгівлі свідчить, що в 1988 р. рівень життя в Україні був значно нижчим не лише порівняно з Росією, а й у Союзі загалом.
За рівнем народжуваності в 1990 р. республіка посідала – 15 місце, за смертністю – поділяла з Естонією друге місце в СРСР. Природний приріст населення впродовж 1980-1990 рр. знизився майже у 5 разів.
Чорнобильська катастрофа ще більше ускладнила ситуацію зі станом здоров'я населення, і за тривалістю життя на початку 90-х років Україна посідала 32 місце у світі, а за рівнем дитячої смертності – одне з перших.
У соціальній сфері села і міста в кінці 80-х років накопичилось багато невирішених проблем.
Досить гострою залишалася проблема якості сільського житла. Заходи для впорядкування та благоустрою багатьох сільських населених пунктів не вийшли за межі селянського двору. Вкрай повільно проводилася газифікація сіл. Відставало медичне і культурно-освітнє обслуговування.
Несприятливі умови для задоволення життєвих потреб сільського населення порівняно з міським спричинили міграційні настрої у значної частини жителів села, особливо молоді.
Почалася інтенсивна безповоротна міграція сільських жителів до міст, що призвело до знелюднення та запустіння багатьох українських сіл. За 15 років (з 1975 по 1990 рр.) чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. осіб. Особливо загрозлива ситуація склалася в таких областях, як Чернігівська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Вінницька.
Суттєвий відтік сільського населення в міста призвів до того, що в селах почали переважати люди похилого віку, пенсіонери. Таким селам офіційна влада навішувала ярлик «неперспективних». Там закривалися школи, обмежувалася торгівля, згорталася соціальна сфера.
Незадовільним був стан із забезпеченням попиту населення на товари першої необхідності.
Причини цього крилися, насамперед, у послабленій увазі до роботи легкої промисловості й організації торгівлі. Занедбано було і сферу послуг.
Невпинно зростали ціни на товари і послуги як у кооперативному; так і в державному секторах торгівлі та побуту. Нескінченні черги і магазинах стали ознакою життя суспільства.
На шляху доставки продовольчих і промислових товарів до споживача стали виникати різного роду посередники, які, обминаючи державну систему торгівлі, наживалися на «чорному ринку». В обіг постійно увійшло таке явище як «дефіцит».
Дефіцитні товари можна було купити переважно у спекулянтів. У листопаді 1990 р. радянська влада запровадила продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами, мотивуючи цей захід необхідністю обмежити дії злочинних груп на споживчому ринку. Цей захід частково обмежив, але не зупинив шахрайство в торгівлі і створив ще більше незручностей для покупців.
Наприкінці 80-х - на початку 90-х років відбулося різке розбалансування споживчого ринку.
Пов'язане це було з тим, що радянський уряд ще 1987 р. прийняв постанову про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва.
Протягом двох років грошові доходи населення зросли на 23%. В Україні без забезпечення товарами грошова маса збільшилась на 10 млрд крб. Це – без урахування заощаджених грошей, які зберігалися безпосередньо у населення.
Все це стимулювало спекуляцію, активізувався вивіз товарів за межі республіки. Криза в торгівлі болісно вдарила по інтересах більшості споживачів, насамперед по соціально незахищених верстках населення.
Негативні процеси в суспільстві поглиблювалися кампанією по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, що мала загальнодержавний характер.
В Україні в 1985 р. цілі райони й області оголошувалися «зонами тверезості», де заборонялася будь-яка торгівля спиртними напоями. Впродовж двох років в Україні було вирубано 60 тис. гектарів виноградників.
Такий підхід мав тільки тимчасовий ефект, він не ліквідував пияцтва, але стимулював інші негативні соціальні явища. Різко зросли самогоноваріння, спекуляція спиртам. Поширились такі явища як наркоманія та токсикоманія. Якщо на початку 1986 р. в Україні було зареєстровано 18,4 тис. наркоманів, то на середину 1987 р. на обліку вже перебувало близько 28 тис. Поширеність цієї хвороби в Україні перевищила середньосоюзний показник у 1,5 рази, а показник захворюваності у 2,4 рази.
І хоча всі області України рапортували в Москву про зменшення на половину і більше реалізації спиртних напоїв, пияцтво все ж процвітало, особливо на виробництві; зросла кількість травм і злочинів, скоєних у нетверезому стані.
У суспільстві зростало незадоволення політикою «перебудови». Партійно-державне керівництво України під тиском обставин намагалося самостійно вирішувати економічні проблеми, здійснило ряд кроків у цьому напрямі.
Владні структури України почали поступово брати під свій контроль економіку республіки, в обхід центральних відомств. До того ж наприкінці 80-х років в Україні залишилося всього 5% підприємств республіканського підпорядкування.
У березні 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про економічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення». Однак прийняті рішення носили обмежений характер і були зорієнтовані на адміністративні методи розв'язання ситуації.
Постанова зобов'язала відомства республіки припинити нове промислове будівництво у великих містах і районах, де навколишнє середовище було вже й так забрудненим. Передбачалося вивести із експлуатації Чорнобильську АЕС до 2000 р., повністю припинити скидання у водойми забруднених стоків тощо.
Однак подолати економічну кризу за допомогою традиційних адміністративно-командних методів було складно.
Парламент республіки 2 серпня 1990 р. прийняв Закон «Про економічну самостійність Української РСР». Цей Закон передбачав наступне.
Україна мала самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності.
Усі розташовані на території України підприємства, установи й організації проголошувалися її народногосподарським комплексом.
У межах законів України дозволялася господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб, передбачалося введення національної грошової одиниці, національної митниці та вступ України у міжнародні економічні і фінансові організації.
Документ
Із спогадів В.Врублевського – помічника першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького.
Экономика Украины, как и всех союзных республик, развивалась в едином народнохозяйственном комплексе. Централизация управления позволяла достичь необходимых результатов в экстремальных ситуациях, таких как война и восстановление...
Однако односторонний упор на централизацию неизменно и неизбежно порождал перекосы, обусловленные функционированием унитарного государства. В интересах центра, зачастую сиюминутных, игнорировались интересы республик... Диктат центра нарастал, нередко приобретал форму бездумной, близорукой политики.
Приоритет внешнеполитической доктрины и гонка вооружений изматывали экономику, подрывали становой костяк страны. Она не могла одновременно решать эти две задачи. В результате в стране развивались параллельно две экономики – гражданская и оборонная, между которыми пролегла «китайская стена». Ни с чем несравнимая милитаризация неизбежно вела к диспропорциям, дисбалансам, к стагнации в целом.
Индустриальная мощь Украины, созданная общими усилиями страны в 30-е годы, а затем восстановленная в послевоенный период, в конце концов, оказалась отсталой, особенно ее базовые отрасли. В результате инвестиционной политики центра износ основных фондов достиг 50-60%. Преобладание группы «А» привело к тому, что только 29% промышленности работало на потребительский рынок. Тяжёлая промышленность все больше превращалась в чудовищного монстра, пожирающего капиталовложения и работающего, прежде всего на себя.
Экстенсивные факторы производства исчерпывались. И, несмотря на все усилия, темпы экономического роста стали падать. Тяжелейшими кандалами сковывали экономику долгострои, незавершенка, сверхлимитные запасы неустановленного оборудования, в том числе импортного. Всё это свидетельствовало о том, что резервы и возможности административно-командной системы были исчерпаны...
Запитання до документа
1. У чому В.Врублевський вбачає причини економічної кризи другої половини 80-х років? Чи згодні Ви з його аргументами?
2. Використовуючи уривок і матеріали навчального посібника, підготуйте доповідь на тему: «Причини і наслідки економічної кризи в Україні у другій половині 80-х років».
Питання для самоконтролю:
1. В чому проявилася господарська криза в другій половині 80-х років?
2. Наведіть приклади, що свідчать про загострення екологічних проблем у другій половині 80-х років.
3. Які були основні проблеми сільського господарства України в другій половині 80-х років?
4. Визначте особливості розвитку економіки України в період «перебудови».
5. Що спричинило загострення демографічної ситуації в Україні в другій половині 80-х років?
6. Що свідчило про високий рівень мілітаризації економіки України?
7. Коли було прийнято Закон «Про економічну самостійність Української РСР»?
8. Визначте основні причини економічної кризи в другій половині 80-х років.
9. Охарактеризуйте становище в сільському господарстві в другій половині 80-х рр.
10. У чому проявилася криза соціальної сфери?
11. Визначте причини виникнення продовольчих труднощів в Україні у 1989-1990 рр.
12. Існує думка, що Чорнобильська катастрофа стала наслідком залежності економіки України від центральних радянських відомств. Чи згодні Ви з цим? Обґрунтуйте свою точку зору.
13. Що, на Вашу думку, треба було зробити керівництву країни для подолання економічної кризи?
14. Чому, на Ваш погляд, антиалкогольна кампанія мала тяжкі соціальні наслідки? Знайдіть аналоги у світовій історії та порівняйте їх з кампанією, що проводилася в СРСР. Чи могли подібні кампанії мати успіх?
15. Чи існувала, на Вашу думку, можливість проведення економічних перетворень в часи «перебудови» без лібералізації суспільно-політичного життя? Чи завжди зміни в економіці повинні супроводжуватися політичними змінами? Обґрунтуйте свою точку зору.
Запитання і завдання
1. Які зміни відбулись у партійно-державному керівництві СРСР після смерті Л.Брежнєва?
2. Які економічні реформи відбувалися в ході «перебудови»?
3. Як можна охарактеризувати керівництво республіки часів «перебудови» – як консервативне чи прогресивне?
4. Коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет України?
5. Що таке «перебудова»?
6. Що таке «гласність»?
7. Чому вибори в березні 1989 року називають першими вільними виборами в СРСР?
8. Визначте хронологічну послідовність подій:
- Перший з'їзд народних депутатів СРСР;
- прийняття Декларації про державний суверенітет України;
- активізація робітничого руху в Україні.
9. Дайте характеристику основним напрямкам політики «перебудови».
10. Яку позицію щодо проголошених реформ займало керівництво України в часи «перебудови»?
11. Охарактеризуйте політичну ситуацію, означену як «парад суверенітетів».
12. Визначте причини посилення відцентрових тенденцій і СРСР у часи «перебудови».
13. Подумайте, чи мала «перебудова» в СРСР реальні шанси на досягнення цілей, поставлених її ініціаторами?
14. Представники деяких політичних сил заявляють, що «перебудова» стала причиною розпаду СРСР. Чи згодні Ви і цим твердженням? Наведіть свої аргументи.
15. Чому, на Ваш погляд, «перебудову» не вдалося звести лише до косметичних, поверхових змін, як це планувало керівництво СРСР?
16. Чим, на Вашу думку, можна пояснити той факт, що зміни в Україні в період «відлиги» та «перебудови» відбувалися повільніше, ніж в інших регіонах СРСР?