План:
Розвиток соціальної сфери України.
Торгівля і побут.
Житлове будівництво.
Стан медичного обслуговування.
Демографічні проблеми.
Моральний занепад суспільства.
Освіта.
Розвиток науки.
Література й мистецтво.
1. Розвиток соціальної сфери України.
Головною умовою і джерелом піднесення народного добробуту є, насамперед, зростання національного доходу. Варто зазначити, що незважаючи на серйозні проблеми економічного розвитку країни в брежнєвський період і до горбачовської «перебудови», в республіці цей важливий показник життєвого рівня населення мав стійку тенденцію до зростання.
Так, з 1965 по 1985 рр. національний доход в Україні збільшився в 2,5 рази і становив 96,6 млрд. карбованців. Три чверті цієї суми надходило у розпорядження робітників, службовців, колгоспників у вигляді фонду споживання. Якщо ж урахувати щорічні видатки на спорудження і експлуатацію житлового фонду, шкіл, лікарень, культурно-освітніх закладів, спортивних споруд, підприємств комунального обслуговування, то безпосередньо на задоволення матеріальних потреб населення припадаю 80% національного доходу.
Цілком закономірно, що в республіці в цей період спостерігається підвищення заробітної плати робітників і службовців.
Зокрема, в середині 60-х років було підвищено зарплату працівникам народної освіти, охорони здоров'я, торгівлі, громадського харчування, житлового-комунального обслуговування. У 1972 р. посадові оклади лікарів, вчителів, працівників дитячих дошкільних закладів, студентські стипендії було збільшено на 20-30%.
Усього за 1965-1985 рр. середньомісячна грошова заробітна плата зросла майже вдвічі. Важливим і відчутним показником піднесення добробуту населення стало також підвищення мінімальної зарплати з 40-50 крб. у 1965 р. до 70 крб. у 1977 р. і скасування державних податків на неї.
Певні позитивні зміни в цьому відношенні сталися і в сільському господарстві. Зокрема, відбулося підвищення оплати праці в колгоспах, з 1 липня 1966 р. усі колективні господарства перейшли на грошову гарантовану оплату.
Середньомісячна зарплата в 1965-1985 рр. в колгоспах збільшилася в 3 рази, а за темпами свого зростання значно перевищила цей показник у промисловості. За рахунок держави і господарства 1980 р. пенсія колгоспників збільшилася на 40%.
Стан матеріального добробуту народу визначали й суспільні фонди споживання, що забезпечували розвиток народної освіти, підвищення кваліфікації трудівників, медичне обслуговування населення, оплату чергових відпусток, пільгових путівок тощо.
Великі асигнування з них виділялися на охорону материнства й дитинства, поліпшення умов праці та побуту жінки-матері, виплату пенсій, стипендій учням технікумів і студентам вузів. Загальна сума виплат і пільг за рахунок суспільних фондів споживання на душу населення була теж досить значною і зросла в республіці з 1968 по 1985 рр. майже в 5 разів.
За часів брежнєвського керівництва держава вживала певних заходів для підвищення життєвого рівня населення республіки. Значний успіх ці заходи мали у період косигінських реформ.
Однак після їх згортання і припинення в 70-і – першій половині 80-х років в Україні розпочалося різке падіння темпів зростання виробництва – провідного фактора, що впливає на поліпшення якості життя людей.
Як наслідок, відчутно знизилися і темпи зростання національного доходу. Такі процеси з кожним роком зменшували обсяг кінцевого суспільного продукту, що спрямовувався на піднесення добробуту населення.
Внаслідок цього державний бюджет після відмови від економічних реформ у роки загострення економічної кризи і застою переважно поповнювався не за рахунок вироблення власної продукції, а завдяки продажу за кордон таких природних ресурсів, як нафта і газ. На одержані від цих торговельних операцій «нафтодолари» закуповувалися дефіцитні промислові товари та продукти харчування.
2. Торгівля і побут
Такі ж неоднозначні і досить суперечливі процеси відбувалися і в сфері торговельного та побутового обслуговування населення республіки.
У другій половині 60-х – на початку 70-х років мали місце позитивні зрушення в торгівлі.
Зміцнилася матеріально-технічна база торгової мережі, внаслідок чого значно зросла кількість торговельних підприємств. Споживчій кооперації, наприклад, у вирішенні проблем, крім державних органів, допомогу надавали підприємства, колгоспи і радгоспи, за кошти яких будувалися нові магазини, їдальні, хлібопекарні.
Завдяки підвищенню заробітної плати зросла і купівельна спроможність населення.
Особливо активно в цей час забезпечувався зростаючий попит трудівників міста і села на господарський інвентар і товари культурно-побутового вжитку. Зокрема, попитом у населення республіки користувалися телевізори, радіоприймачі, холодильники, пральні машини, які в другій половині 60-х років з'явилися в кожній другій сім'ї.
Збільшення кількості товарів вимагало появи нових, більш досконалих і ефективних форм торгівлі. Внаслідок цього з'явилися магазини самообслуговування, універмаги, універсами з широким асортиментом товарів. Сільські трудівники в цей період стали регулярно обслуговуватися працівниками торгівлі в місцях масових робіт – на польових станах, фермах, у тракторних бригадах.
Разом з торгівлею розвивалося і побутове обслуговування. Служба побуту перетворилася на важливу галузь народного господарства. Великою популярністю у населення стали користуватися створені в цей період будинки побуту, побутові комбінати, фірми побутових послуг.
У числі перших подібних підприємств в Радянському Союзі виникла київська фірма «Світанок», яка надавала послуги з ремонту квартир, догляду за дітьми та хворими, навчання музики й іноземних мов, машинописного передруку тощо. Якщо на початок 60-х років таких послуг було 80-90 видів, то в середині 70-х їхня кількість зросла до 600 і більше.
Проте в 70-80-і рр. в торговельному і побутовому обслуговуванні населення республіки почали проявлятися негативні тенденції.
Зокрема, з кожним роком почали зростати державні роздрібні ціни на окремі види товарів народного споживання. Вартість товарів усіх видів у 1980 р. порівняно з середньорічними цінами 1970 р. зросла на 3%, в 1985 р. – на 8%, а, зокрема, продовольчих – відповідно на 4% і 12%.
Відчутно подорожчали м'ясо, птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі, одяг, білизна, тютюнові вироби, велосипеди, мотоцикли. Звичною проблемою став товарний дефіцит, внаслідок якого почали виникати величезні черги в магазинах.
Поняття і терміни
Дефіцит – нестача чого-небудь; товар, якого немає в достатній кількості.
Все це викликало уповільнення темпів зростання реальних доходів населення, які в 1975-1985 рр. стали на 10% нижчими, ніжу попереднє десятиліття.
3. Житлове будівництво
Одним із важливих показників зростання добробуту населення є житлове будівництво.
Головним засобом розв'язання цієї традиційно складної для України проблеми в зазначений період стало переведення будівництва житла на індустріальну основу.
Щоправда, перші новозбудовані житлові масиви не відзначалися оригінальними архітектурними формами, а були досить примітивними й однотипними. Це визнавалося і керівництвом країни. В житлове будівництво були зроблені значні державні капіталовкладення, що дозволило забезпечити в 1974 р. понад 70% сімей окремими квартирами.
Предметом особливої уваги архітекторів і будівельників була столиця України – Київ. Завдяки їх творчій праці головне місто республіки перетворилося на одне з найкрасивіших міст світу. Органічно поєднавши в собі чарівну природу й оригінальну архітектуру, Київ отримав своє власне, неповторне обличчя. В місті з'явилися цілі квартали багатоповерхових будинків, були споруджені нові лінії метрополітену, розбиті чудові парки та сквери. Саме в цей час у Києві народжуються Русанівка, Відрадний, Сирець, завершується формування Березняків, Борщагівки, Лісового й інших житлових масивів.
Аналогічні мікрорайони будувалися в Харкові, Дніпропетровську, Вінниці. Львові. В цей період з'явилися на карті України нові міста – Світловодськ, Нововолинськ, Українка, Придніпровськ, Вільногірськ та інші.
У 60-80-і рр. в республіці почало розгортатися житлово-кооперативне будівництво. Із зростанням матеріальної забезпеченості людей збільшувалося і число бажаючих поліпшити свої житлові умови на власний кошт. Проте в цін справі ще спостерігалися стихійність і недосконалість.
Паралельно з бурхливим розвитком міського будівництва такі ж процеси відбуваються і на селі, чому у великій мірі сприяла держава. Зокрема, Держбанк надавав грошові кредити сільським забудовникам.
Для розширення будівництва на селі була відчутно зміцнена матеріальна база міжколгоспних будівельних організацій, створених у середині 50-х років. Перед ними постало завдання – перетворити села на упорядковані сучасні селища. Вони, як правило, створювались на нових, вільних місцях або шляхом реконструкції старих сіл.
З 1965 р. в Україні практикувалося створення експериментально-показових сіл. Незважаючи на ідеологічний характер такої практики, досвід будівництва експериментально-показових сіл засвідчив, що зручні для життя і роботи сільські будівельні комплекси виникали тоді, коли в них органічно поєднувалися кращі народні традиції із досягненнями сучасної архітектури. У 1966-1970 рр. виникло 15 таких населених пунктів, наступної п'ятирічки їх кількість зросла майже вдвічі.
З 1970 р. пріоритетним напрямом забудови сільської місцевості була проголошена реконструкція старих сіл. На всесоюзному огляді-конкурсі 1970 р. на кращу забудову та благоустрій таких селищ серед 25 інших сільських населених пунктів у числі переможців було названо с. Моринці на Черкащині, де, як відомо, народився Тарас Шевченко. Це було вдалим пропагандистським кроком радянських керівників.
Разом з тим, у наступний період у житловому будівництві, як і в усіх інших галузях народного господарства, розпочалося відчутне знижений темпів зростання виробництва.
Якщо в 1966-1970 рр. свої житлові умови поліпшили майже 9 млн. чоловік, то в 1980-1985 рр. лише 7,7 млн. Проблема житла, як і раніше, залишалася гострою, держава не мала необхідних ресурсів для її успішного розв'язання. До того ж існуюча практика розподілу квартир в умовах відсутності демократії, ефективного громадською контролю не задовольняла трудящих.
Багато нарікань викликала і низька якість вбудованого державного житла.
В сільському будівництві, наприклад, використовувалося чимало невдалих, стандартних, невиразних проектів житлових, господарських і культурно-побутових споруд. В окремих місцевостях України керівництво невиправдано захоплювалося забудовою сіл багатоповерховими будинками, що значно ускладнювало селянам ведення присадибних господарств.
Падіння рентабельності колгоспного і радгоспного виробництва, дефіцит будівельних матеріалів, їх дорожнеча спричинили зниження темпів будівельних робіт, змушували сільських трудівників зводити житло власними руками.
У сільській місцевості на тисячу жителів зводилося житла вдвоє менше, ніж у містах, питома вага сільських населених пунктів, забезпечених природним газом, становила менше 7%, водопроводом користувалися мешканці лише 14,6% сіл республіки.
4. Стан медичного обслуговування
Досить неоднозначна ситуація склалася і в сфері охорони здоров'я населення республіки.
На перший погляд, держава робила багато для того, щоб медичне обслуговування трудящих було, як говорили радянські керівники, на рівні, відповідному світовим стандартам.
Для цього виділялися значні кошти, які вкладалися в будівництво нових поліклінік, лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку.
Постійна увага приділялася підготовці кваліфікованих медичних кадрів та їх удосконаленню. Так, в Україні в 60-70-і рр. функціонувало 15 медичних вузів і десятки середніх спеціальних медичних навчальних закладів.
Завдяки їх діяльності в 1960-1975 рр. чисельність лікарів і середньою медичного персоналу зросла більш ніж у 1,5 рази, що дало змогу забезпечити на кожні 300 жителів республіки одного лікаря і трьох медсестер. Керівники партії і уряду з гордістю доповідали, що таких високих показників не досягла жодна з високорозвинутих країн світу.
Але ці статистичні дані відображали лише зовнішній бік розвитку вітчизняної медицини.
В роки застою внаслідок зниження рівня добробуту населення, незадовільних умов праці й побуту, поширення пияцтва, наркоматі проблема охорони здоров я людей вирішувалася надзвичайно незадовільно.
Коштів, які виділялися на потреби охорони здоров'я, вже не вистачало на те, щоб забезпечити медичні заклади новітньою апаратурою і препаратами.
Гострою залишалася і кадрова проблема. Адже кваліфікація переважної більшості медичних працівників була далеко не на найвищому рівні.
Офіційна медицина заперечувала нетрадиційні та народні методи лікування хворих, створювала штучні перепони на шляху лікарів-новаторів.
Ще задовго до трагічних подій на Чорнобильській атомній електростанції в республіці загострилася екологічна ситуація.
Причиною цього були бездумний технократизм, переважання вузьковідомчих інтересів. Нехтуючи інтересами народу, могутні, технічно озброєні міністерства, відомства, промислові об'єднання здійснювали санкціоновані «згори» великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші роботи. Як правило, вони не базувалися на глибоких наукових розрахунках і аналізі можливих наслідків.
Через таке варварське ставлення до природи нещадно знищувалися родючі українські землі. Необґрунтовані іригаційні заходи, хімізація без належних наукових обґрунтувань і практичного досвіду спричинили порушення водного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.
5. Демографічні проблеми
Незадовільне соціально-економічне і екологічне становище викликало й відчутні демографічні зміни в складі населення України.
Зокрема, в 60-80-і рр. помітно уповільнюються темпи його приросту. Сплеск урбанізації і спричинені нею міграційні процеси призвели до відтоку молоді з села, яке завжди було головним джерелом відтворення людських ресурсів.
Народжуваність на селі значно зменшилася, і вже в 1979 р. середній розмір сільської родини дорівнював міському показнику – 3 особи на родину.
У свою чергу в містах зменшення народжуваності було пов'язане з незадовільними соціально-побутовими чинниками: високою зайнятістю жінок у суспільному виробництві (дев'ять з десяти жінок працювали), низьким рівнем системи охорони дитинства, складними житловими умовами, поступовим зростанням дитячого сирітства тощо.
Закономірним наслідком цього стало зменшення приросту населення України в 60-80-ті роки в 4 рази. Уповільнення народжуваності супроводжувалось поступовим підвищенням показників смертності населення, за якими Україна посідала трете місце серед республік СРСР.
6. Моральний занепад суспільства
Одним з основних негативних наслідків процесів, які відбувалися в Радянському Союзі і, зокрема, в УРСР у 60-70-ті рр., був моральний занепад суспільства.
Не маючи змоги забезпечити реальне підвищення життєвого рівня людей, Л. Брежнєв і його найближче оточення відкрили широку можливість для кожного забезпечити собі «солодке життя» власними силами, попираючи чинне законодавство.
В цих умовах найбільш впевнено і комфортно почували себе, насамперед, члени адміністративно-бюрократичного апарату, яким були підвладні всі сторони життя радянського суспільства.
Вони і раніше користувалися різними привілеями та послугами спеціальних магазинів, лікарень, майстерень, господарств, недоступних для простого народу. Представники партійно-державної номенклатури фактично перебували поза законам і поза критикою. Зрозуміло, що така недоторканість створювала сприятливі умови для процвітання корупції і користолюбства, злодійства і підлабузництва на всіх рівнях влади.
Нечуваного розмаху в цей час набули крадіжки на підприємствах. Навіть виник такий термін – «несуни» (тобто ті, хто ніс щось з роботи додому). Якщо рядовий «несун» задовольнявся лише кількома десятками незаконно одержаних карбованців, то корумпована еліта рахувала свої «прибутки» на мільйони.
Усе це страшним тягарем лягло на виробництво й розподілі товарів, руйнуючи господарські структури, що й так ледве животіли.
Боротьбу з корупцією та тіньовою економікою фактично було припинено. Час від часу, щоправда, відбувалися гучні процеси над «розкрадачами народної власності». Було навіть відновлено смертну кару за «розкрадання соціалістичного майна в особливо небезпечних розмірах». Але ці «зразково-показові» заходи лише симулювали захист закону і породжували правовий нігілізм, аморальність і безчестя.
7. Освіта
Після зміни партійного і державного керівництва Радянського Союзу в жовтні 1964 р. реформаційні процеси в освіті, що відбувалися за часів М.Хрущова, на якийсь час призупинилися, але згодом реформа освіти була продовжена.
Зокрема, з 1966 р. розпочалося повсюдне введення обов'язкової десятирічної освіти, причому вона запроваджувалася не тільки в загальноосвітній школі, ай в системі середньої спеціальної освіти та професійно-технічного навчання.
Водночас посилилася централізація управління системою освіти. В 1969 р. було створене Міністерство освіти СРСР, яке взяло на себе виконання цілої низки функцій Міністерства освіти УРСР, чим суттєво обмежило колишнє автономне існування останнього.
Помітною ознакою 60-70-х рр. стала політизація навчально-виховного процесу. Крім того, з 1968 р. було відновлено військову підготовку у вузах, а з 1972 р. вона стала обов'язковою в усіх середніх школах республіки.
В 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи», які конкретизували освітню політику держави «в умовах розвинутого соціалізму». Відповідно до цього документа помітно посилилася ідеологізація шкільного навчання, однак важливе місце продовжували займати питання трудового виховання, засвоєння учнями конкретних знань з природничих, економічних і суспільних наук.
Кількісні показники розвитку загальної освіти в Україні у 60-80-і рр. були в цілому позитивними. І все ж відчувалося, що з кожним роком рівень освіти випускників середніх шкіл невпинно знижується. Особливо низьким був рівень підготовки учнів сільських шкіл.
Між тим, гострі народногосподарські проблеми вимагали постійного поповнення провідних галузей економіки, науки, освіти та культури висококваліфікованими спеціалістами.
Щоб хоч якось посприяти вирішенню цієї складної проблеми, у 60-80-і рр. була відчутно зміцнена матеріально-технічна база вузів, збудовані нові навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів.
На базі Донецького, Сімферопольського та Запорізького педінститутів були створені університети. Крім цього, у республіці було відкрито нові інститути. В результаті в 60-80-і рр. удвічі збільшилася загальна кількість студентів. Відповідно зросло і число спеціалістів з вищою освітою в народному господарстві УРСР: якщо в 1964 р. їх налічувалось 2,3 млн., то в 1985 р. 7,3 млн. чоловік.
Але, незважаючи на ці досить солідні кількісні показники, проблема з кваліфікованими кадрами в Україні залишалася досить гострою.
Значну кількість місць у вузах республіки займали студенти з соціалістичних країн і країн, що розвивалися. Так, в 1971 р. лише у вузах і технікумах Харкова навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу.
З іншого боку, складною проблемою залишалася якість підготовки спеціалістів. Вона, як і раніше, в цілому була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-их років, у зв'язку із зростаючими вимогами науково-технічної революції, стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР, як і загалам у СРСР, поступався світовим стандартам.
8. Розвиток науки
Провідним науковим центром України в 60-80-і рр. була республіканська Академія Наук на чолі з відомим вченим Б.Патоном. АН УРСР складалася З трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Саме вони визначали основні напрями наукових пошуків учених.
В академічних установах неухильно зростала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х років їх налічувалося 3,6 тис, то в 1985 р. – вже 15,3 тис. чоловік. За ці ж роки кількість докторів і кандидатів наук в республіці зросла в 5,5 рази.
Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Зокрема, в цей час було створено унікальну плавильну установку «Ураган» для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції.
В розпорядженні українських вчених з 1966 р. був найбільший в Європі лінійний прискорювач електронів.
Теоретичні розробки математиків використовувались для розрахунку орбіт штучних супутників Землі.
Вітчизняними дослідниками було відкрито механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості.
Інститут кібернетики на чолі з академіками В.Глушковим, а згодом В.Михалевичем став провідним в СРСР з проблем створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин.
Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії Наук. Найпотужнішими серед них були Інститут електрозварювання, Інститут кібернетики, Інститут надтвердих матеріалів.
Українські вчені вперше у світовій практиці запропонували нові марки високотривкого чавуну, безнікелевої антикорозійної сталі та ін. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам вчених-геологів на території України розширилися можливості освоєння корисних копалин.
З метою підвищення ефективності науково-дослідної роботи постійно удосконалювались організаційні засади зв'язків науки з виробництвом.
Особливо поширеним стало укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Така форма співробітництва вчених і виробничників приносила значні позитивні результати, Протягом 1970-1985 рр. у виробництво було запроваджено понад 13 тис. наукових розробок вчених Академії Наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект.
Однак практична реалізація наукових розробок була нелегкою справою. Це пояснюється тим, що тогочасна економічна система не була зорієнтована на запровадження передових ідей і наукових технологій. Вони знаходили своє практичне втілення лише після застосування силових адміністративних заходів, наказів і розпоряджень «зверху».
Жорстке планування, як правило, штовхало господарників на пошуки більш легких, екстенсивних шляхів і методів, які приносили швидкі результати, а не вдаватися до перспективних інтенсивних засобів розвитку виробництва.
Внаслідок цього значна частина цікавих і перспективних наукових розробок так і залишилася не реалізованою на практиці або згодом знайшла своє застосування за межами Радянського Союзу.
Єдиним винятком тут були лише розробки для військово-промислового комплексу і глобальні наукові дослідження. Вони мали беззаперечне загальнодержавне значення для радянської країни, що намагалася підтримати свій статус «наддержави».
Досить складним був період 60-80-х рр. і для вчених-гуманітаріїв. На зміну одного культу – сталінського – приходили інші – хрущовський і брежнєвський.
На догоду кожному з них вчених примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх наукових досліджень суспільствознавців того часу були так званий «класовий підхід» і критика шкідливих і ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.
Проте всупереч тотальному контролю керівних ідеологічних органів і цензурі, деяким українським вченим вдалося опублікувати цінні за своєю об'єктивністю і правдивістю наукові дослідження.
Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва й інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання», в якій розглядаються події часів Хмельниччини.
В ній, зокрема, була піддана аргументованій критиці офіційна інтерпретація Українсько-російського договору 1654 р. і зроблена спроба об'єктивно оцінити діяльність керівників козацької України. Ця робота була написана ще за часів хрущовської «відлиги» для «Українського історичного журналу», але з'явилася тільки в 1972 р., і то – за кордоном.
Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці О.Апанович, в яких правдиво розповідалося про історію українського козацтва.
У 1979 р. завершив роботу над відомою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків» Ю.Бадзьо, в якій автор дослідив походження трьох слов'янських народів – українського, російського та білоруського. Правдиві праці з історії українського народу та його культури підготували в цей час Є.Пронюк, І.Дзюба й інші вітчизняні історики, філософи та літературознавці.
Крім цього, в 60-80-і роки науковими колективами суспільствознавців були створені такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР». «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». «Словник української мови», в цей період побачили світ «Українська радянська енциклопедія». «Радянська енциклопедія історії України» та ін.
Однак далеко не всі актуальні проблеми, події та явища знайшли об'єктивне висвітлення в цих виданнях. Ось чому ці фундаментальні праці не одержали позитивної оцінки наукової громадськості, особливо зарубіжної.
Далеко не всі підрозділи Академії Наук УРСР працювали ефективно. Деякі з них були створені з кон'юнктурних міркувань, без достатніх на те причин. Зрозуміло, що «діяльність» таких наукових осередків не приносила користі, а лише розпорошувала наукові сили і вела до марнотратства державних коштів.
В умовах монополізації науки групою вчених-адміністраторів з Москви і Ленінграда навіть незначні прояви інакомислення і наукової опозиційності серед українських вчених відразу ж придушувалися.
Багато хто з них був позбавлений можливості займатися науковою роботою в ході ідеологічних «чисток» і політичних переслідувань 70-х років.
9. Література й мистецтво
Українська література 60-80-х рр. була гідно представлена прекрасними творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» О.Гончара («Собор». «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.).
Особливо широкий розголос і численні дискусії в Україні викликав його роман «Собор», Зокрема, перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ватченко впізнав себе в одному з негативних персонажів роману, В цей період новими ідеями і формами збагатилася також творчість М.Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П.Загребельного («Диво», «Розгін»). І.Білика («Меч Арея»). Величезний інтерес викликали у вітчизняного читача історичні романи Ю.Мушкетика. Р.Іванченко, Р.Федорова.
Документ
Інформація Дніпропетровського Обкому Партії Першому Секретареві ЦК КПУ П.Ю.Шелесту про оцінку роману О.Гончара «Собор» на зборах партійних організацій області (15 травня 1968 р.)
Коммунисты в своих выступлениях подвергли принципиальной критике новый роман О.Гончара "Собор». Выражая сожаление, а во многом возмущение тем, что зрелый мастер художественного слова, автор известных широкому читателю произведений «Знаменосцы», «Таврія», «Тронка», «Человек и оружие» в новом романе «Собор» отошёл от правды жизни и в кривом зеркале показал труд, быт и духовный мир металлургов и колхозников Приднепровья, провёл какой-то враждебный водораздел между руководителями и массами, субъективистски противопоставил далёкое прошлое современности...
На некоторых собраниях отдельные коммунисты возмущались захваливанием романа некоторыми киевскими и местными критиками, в частности в газете "Літературна Україна», выражали недоверие Гончару как коммунисту и руководителю Союза писателей Украины.
Запитання до документа
1. Що в романі О.Гончара спричинило гостру критику з боку Дніпропетровського обкому КПУ?
2. Чому обурення партійців викликав не тільки сам роман О,Гончара, але й підтримка письменника певною частиною української інтелігенції?
Життєвість сучасної української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д.Павличка, І.Драча, В.Коломійця, Б.Олійника.
Величезною популярністю і справжньою любов'ю в народі користувалися пісні, написані на слова А.Малишка («Пісня про рушник»), М.Ткача («Марічка»), М.Сингаївського («Чорнобривці»), Д.Патичка («Два кольори»), М.Нагоди («Степом, степам»), О.Пушика («Треба йти до осені») та багато інших.
Справжній талант, незламну громадянську волю і мужність в ці часи виявив молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В.Стус, чудові поезії якого внаслідок переслідувань автора побачили світ не на Батьківщині, а за кордоном.
Незважаючи на постійні гоніння й ідеологічний тиск з боку владних структур, продовжували працювати відомі письменники, публіцисти М.Руденко, Г.Снєгірьов. Є.Сверстюк.
Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Л.Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 р.
Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів цього часу засвідчив посилення їхньої уваги не лише до історичних, але й до сучасних тем. їх нові праці ще раз підтвердили, що рівень вітчизняних художніх творів анітрохи не поступався тим, що створювались за кордоном.
Творчість О.Гончара, Л.Костенко, Ю.Мушкетика, Д.Патичка відігравала величезну роль у справі збереження національних традицій і виховання національної самосвідомості нового покоління українців.
Поруч з літературою, крізь крижану товщу застою і заборон, долаючи штучні перепони, пробивали собі шлях нові ідеї, традиції, новаторство у вітчизняному кінематографі, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.
Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю.Іллєнко, С.Параджанов, К.Муратова, Л.Осика, О.Савченко, Л.Биков, І.Миколайчук та ін.
У республіці зародився новий напрямок кіномистецтва – так знане «поетичне кіно». Найбільший успіх (але, на жаль, передусім за кордоном) серед кінострічок цього жанру випав на долю фільму «Тіні забутих предків» режисера С.Параджанова. Ця картина, поставлена за однойменною повістю М.Коцюбинського, вразила глядачів надзвичайною глибиною проникнення в сутність народного життя.
Незабутній слід у вітчизняному кіно залишила також стрічка Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», в якій розповідається про становлення радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві, де вона була відзначена Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Парижі та Берліні, довів, що український кінематограф досяг світового рівня.
У 70-і роки величезною популярністю користувалися фільми режисера Л. Бикова («В бій ідуть тільки «старики». «Ати-бати – йшли солдати»), Л.Осики («Тривожний місяць вересень» та І.Миколайчука («Вавилон-ХХ»).
Але слід визнати, що поруч з безсумнівними досягненнями, новими позитивними національними рисами, які проявлялися її розвитку українського кіно в 60-80-і рр., в цілому вітчизняний кінематограф перебував у стані кризи.
Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації була знищена основа екранного мистецтва – національна кінодраматургія. З екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, в переважній більшості були далекими від національної проблематики.
Певні позитивні зрушення в цей час спостерігалися в розвитку театрального мистецтва.
Відомими далеко за межами України стали академічні драматичні театри ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові та ім. М.Заньковецької у Львові, Київський театр опери і балету ім. Т.Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І.Франка, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки.
В республіці плідно працювали, збагачуючи театральну культуру, блискучі майстри сцени Н.Ужвій, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, Б.Ступка, А.Роговцева, В.Дальський та ін. Творчі можливості українського театру розширювалися за рахунок створення народних театрів, яких в республіці було більше двохсот.
Однак, як і кінематограф, український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні музично-драматичні театри та театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою. У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культпрацівників, переважна більшість навчальних предметів викладалася російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими віл проблем національно-культурного відродження України.
Хоча заради справедливості слід зазначити, що українські театральні митці були чи не найяскравішими представниками української інтелігенції: вони, як правило, спілкувалися між собою українською мовою, носили одяг з елементами національного вбрання, одним словом, шанували українські національні традиції, тоді як решта інтелігенції міст України здебільшого піддалася русифікації, оцінюючи це як ознаку власною просвітництва, приналежності до вищого прошарку суспільства.
Процес розвитку української музики характеризувався удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній і пісень.
З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди, «Мамай», «Вій», «Шельменко-денщик» В.Губаренка, «Украдене щастя» Ю.Мейтуса, «Лісова Пісня» В.Кирейка, «Назар Стодоля» А.Данькевича, «Прапороносці» О.Білаша та ін. У ці роки в Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, Є.Мірошниченко, М.Кондратюк, А.Мокренко, А.Солов'яненко, Д.Петриненко, Г.Ципола та багато інших.
Далеко за межами України стали відомими Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г.Верьовки. Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський народний хор. Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні і танцю. Поліський народний хор «Льонок» і низку інших. Кращі пісні О.Білаша, І.Шамо, Г.Майбороди, А.Філіпченка, М.Скорика співала майже вся Україна.
>В цей період засяяв неповторний, багатогранний талант молодого композитора, уродженця Буковини В.Івасюка. Укладаючи віршовані тексти для власних же музичних творів, він виявляв величезний хист і до музики, і до поезії. Його прекрасні пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута». «Водограй» були популярними далеко за межами України. З легкої руки В.Івасюка розпочалася блискуча кар'єра молодих талановитих виконавців естрадної пісні С.Ротару, В.Зінкевича, Н.Яремчука.
Період свого творчого піднесення переживала також і українська хореографія.
Були поставлені нові вистави: «Тіні забутих предків В.Кирейка, «Кам'яний господар» В.Губаренка, «Княгиня Ольга» Є.Станковича, «Гімн Києва» М.Скорика та ін. Величезної популярності в цей час набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П.Вірського, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда. «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва. Вони демонстрували невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.
В образотворчому мистецтві 60-80-х рр. помітне місце посідали теми вітчизняної історії, творчої праці народу.
Справжні шедеври художньої творчості створили в цей часи. І.Задорожній, М.Хмелько, М Божій, Т.Яблонська, В.Полтавець, М.Кривенко та ін.
У цей період досягли видатних творчих здобутків такі відомі митці, як скульптор і живописець І.Гончар, художники А.Горська, Ж.Семикіна, О.Заливаха, Г.Севрук, І.Кулик, В.Мельниченко. Найхарактернішими рисами їхньої творчості були високий професіоналізм, пошук нових ідей, національний колорит.
Особливою популярністю в Україні користувалися праці відомих народних майстрів М.Приймаченко, К.Білокур, Т Пати, Г.Верес, Г.Василищук.
На жаль, внаслідок того, що численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували у занепаді, таких талановитих митців можна назвати лише одиниці.
Запитання і завдання для самоконтролю:
1.Хто з видатних українських науковців працював у 60-80-і роки?
2. Які досягнення українських літераторів у 60 - 80-і роки Вам відомі?
3. Хто з видатних українських кінорежисерів працював у 60-80-і роки?
4. Розквіт творчості яких українських композиторів приходиться на 60-80-і роки?
5. Якими новими творами збагатилася в 60-80-і роки українська література?
6. Назвіть найвідоміші кінострічки українських кінорежисерів С.Параджанова, Ю.Іллєнка. Який напрямок кіномистецтва вони представляли?
7. Які колективи музичного і хореографічного мистецтва були широко відомими в 60-80-і роки?
8. Які були прояви русифікації українського театрального мистецтва в 60-80-і роки?
9. Охарактеризуйте проблеми, що існували в розвитку системи народної освіти УРСР в 60-80-і роки. Визначте причини їх появи.
10. Дайте характеристику розвитку науки в 60-80-і роки. Що перешкоджало ефективному впровадженню у виробництво сучасних наукових досягнень?
11. У чому полягали суперечності розвитку гуманітарних наук України? Чим вони були зумовлені?
12. Які наслідки для економіки України мав низький відсоток застосування у виробництві винаходів і досягнень сучасної науки?
13. Чим, на Вашу думку, була викликана значна русифікація мистецького життя України?
14. Як Ви вважаєте, 60-80-і роки були періодом занепаду чи піднесення української культури?