План:
1. Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.
2. Місце України в планах фашистів
3. Встановлення фашистського окупаційного режиму
4. Радянський партизанський рух на окупованій території України
5. Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 pp.
6. Визволення України.
1. Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.
22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.
Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.
Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».
Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.
На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.
Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.
Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.
Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.
Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, підкреслюючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції намітили в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».
Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому—квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 p. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.
Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).
Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили Ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.
Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.
2. Місце України в планах фашистів
Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.
Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в даний період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».
Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту» тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».
Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.
Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».
Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так звану Зелену папку Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.
Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.
Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.
3. Встановлення фашистського окупаційного режиму
Територію СРСР Гітлер називав «великим пирогом», для освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. Дотримуючись класичної формули всіх завойовників «розділяй і владарюй», фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генерального губернаторства»; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км2); Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.
Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в третьому рейху називали «другим Сталіном». Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (останнє завдання планувалося здійснити протягом 30-ти повоєнних років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).
Пограбування України здійснювалося з німецькою педантичністю і ґрунтовністю. Було створено систему грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне торгове товариство Сходу», яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями «Товариства» були облік, вилучення і переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брало участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. Від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки «зусиллям» «Товариства» з України було вивезено 9,2 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.
Велику надію покладало керівництво третього рейху і на українську промисловість. «Де ще існує регіон, — говорив у жовтні 1941 р. Гітлер, — у якому виплавляли б залізо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену? Україна має такі запаси марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням. І, окрім того, ще скільки інших можливостей!» Однак поставити собі на службу промисловий потенціал України в повному обсязі фашистам не вдалося: якщо до війни в Донбасі добувалося 95 млн. тонн вугілля на рік, то при німцях лише 3—4,8 млн. тонн. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості.
Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне населення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повинності, були розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 років, а незабаром — від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці. «Ми — раса панів і повинні управляти жорстко, але справедливо, — цинічно заявив, виступаючи в Києві 5 березня 1943 р. рейхскомісар Е. Кох. — Я витисну з цієї країни все до останньої краплини... Місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати».
Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію в Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої сили в господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України.
Характерною рисою «нового порядку», який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був кривавий терор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені в 250 населених пунктах республіки.
Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський терор набуває систематичності — з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створюються гетто і концентраційні табори. 7 грудня 1941 р. побачив світ підписаний Гітлером декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Його суть полягала в тому, що кожен, хто буде чинити опір фашизму, має безслідно зникнути: його або страчували, або відправляли до концентраційного табору однієї з окупованих країн. У самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. «Фабрики смерті» діяли в Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді та інших містах.
Під час окупації населення України скоротилося на 13,6 млн. осіб (за іншими даними на 14,5 млн.). Жорстокий терор проти мирного населення України мав на меті не тільки «швидке умиротворення», тобто придушення будь-якого опору окупаційними військами. Він став кривавим інструментом виконання головного завдання «Генерального плану «Ост» — обезлюднення східних територій для переселення сюди німецьких колоністів.
Перші кроки германізації шляхом колонізації земель України були здійснені 1942 р. У цей час у 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. У липні 1942 р. Гітлер переносить свій генеральний штаб із Растенбурга (Східна Пруссія) в околиці Вінниці. У зв'язку з цим у грудні 1942 р. після виселення місцевого населення на території в 500 км2, що охоплювала частину Вінницької та Житомирської областей, було створено «німецьку переселенську округу Хегевальд», у якій проживало 9 тис. осіб. Це був своєрідний зародок, «вістря проникнення» колонізаційного потоку, що мав поширитися на значну територію України, і лише перелом у ході війни поклав край експансивним зазіханням фашистів.
Отже, у практиці фашистського окупаційного режиму в Україні виконання тактичних завдань експансії, пов'язаних з веденням війни (забезпечення продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреб німецької воєнної машини, придушення будь-якого опору місцевого населення, вивільнення від українських жителів шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «життєвого простору» для арійської раси) створювало базу для дострокової реалізації головного стратегічного завдання — колонізації значної частини окупованих українських земель, заселення районів німецькими переселенцями.
4. Радянський партизанський рух на окупованій території України
З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.
На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.
Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами.
У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене і роздмухуванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розробки, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок та баз.
Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один з партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 pp. в Червоній армії. У 1938—1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. «на партійному активі, скликаному райкомом, ми дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи».
На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Серйозною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизанським рухом на Україні».
Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Москву. В 1942—1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з'єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).
Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один з керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні— вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.
Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 р. зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухові пристрої, надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією.
Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.
5. Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 pp.
Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.
Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.
У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.
Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. З 1927 р. член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У 1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.
Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».
З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.
Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. З 1932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції «Революційна ОУН»; організатор Акта 30 червня 1941 р. у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В 1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «30 червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.
Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.
Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Вустами заступника держсекретаря Кундта лідерам ОУН-Б було заявлено: «Фюрер— єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.
ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.
Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.
Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції.
Боровець Тарас (псевдонім Бульба; 1908—1981) — діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни. В'язень фашистського концтабору Заксенгаузен. В еміграції організував Українську Національну Гвардію, видавав часопис «Меч і Воля» (1951—1953). Автор спогадів «Армія без держави, слава і трагедія українського повстанського руху.
Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—3 тис. війська, боролися із рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів. Назва УПА у цей час відображала не стільки реальний стан справ, скільки мету, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».
Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — підкреслював свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».
Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907—1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925 р. В'язень польських тюрем і концтабору (1934—1937). Після політичних змін у Чехо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні «Карпатської Січі». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У 1941 р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.
У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).
За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 p.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.
Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія оргднізації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.
Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.
Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 p., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—1944 pp. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.
Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.
Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.
З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.
Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.
Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.
6. Визволення України
Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.
Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.
Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 p., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.
Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.
Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).
Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.
Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Достатньо назвати роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона тощо.
У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.
На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 р. дивізії СС «Галичина» під Бродами.
Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неоднозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці з боку ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичина» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної української молоді від участі в русі опору, фактично перетворювало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських «Бюлетнях», «твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «галичан» і «українців» та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху третім рейхом. Виходячи з цих міркувань ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».
Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».
Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. І хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров'ю.
На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.
Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.
Питання для самоконтролю:
Коли розпочалась Друга світова війна?
Коли розпочалась Велика Вітчизняна війна?
Назвіть причини поразки Червоної армії в перші тижні війни.
Коли відбувся корінний перелом?
Проаналізуйте німецьку окупацію на території України.
Перерахуйте основні сторони діяльності ОУН – УПА.
Дайте загальну характеристику партизанського руху на території України.
Як відбувається процес визволення території України від німецьких загарбників?
Перерахуйте наслідки війни.