У статті йдеться про нелегкі життєві шляхи Пилипа Ліщенка (Лещенка) та його родичів. П. Лещенко брав участь у визвольних змаганнях українського народу в 1917-1921 рр. Потім змушений був вести напівлегальне життя, уникаючи переслідувань з боку радянської влади. Зазнав кілька арештів. Внаслідок останнього, в 1937 році, зник безслідно, як і сотні тисяч репресованих. Його дочка Мирослава Лещенко, яка теж зазнала переслідувань, багато зробила для розшуку слідів свого батька. Вони ведуть до Биківнянського лісу. Ключові слова: Биківнянський ліс, медик, журналіст, учитель, репресований. The difficult life ways of Pylyp Lishchenko (Leshchenko) and his relatives are described in the article. P. Leshchenko was a participant of the fight for freedom of the Ukrainian people in 1917-1921. Later he was forced to provide a half-legal life trying to avoid the persecutions from the Soviet regime. Several times he was also under arrest. After the last arrest he disappeared without a trace like other hundreds of thousands of victims of repression. His daughter Myroslava Leshchenko, who suffered from the repressions too, made great efforts to find the traces of her father. These traceslead to the Bykivnia forest. Key words: Bykivnia forest, medician, journalist, teacher, repressed. Нещодавно, в ході декомунізації топонімічних назв, у містечку Володарка, райцентрі на Київщині, сталася важлива подія: одній з вулиць присвоєно ім’я Пилипа Петровича Лещенка, уродженця цього населеного пункту, людини, згадувати про яку тоталітарним комуністичним режимом було заборонено. Адже П. П. Лещенко був репресований у 1937 році як «ворог народу». Прах його, цілком ймовірно, спочиває в Биківнянському лісі під Києвом. Це стверджує його родина, яка теж має складну, трагічну історію. Отже, 1890 року в сім’ї Петра Ліщенка і Катерини, що мала дівоче прізвище Тиміш, мешканців села Володарка на Київщині, народився син Пилип, один із чотирьох нащадків. Його брат Іван, здобувши університетську освіту, працював учителем у рідному селі, згодом перебрався до Києва, ще один брат – Василь працював інженером у Бердичеві, а четвертий брат Павло господарював на землі у Володарці1 . Пилип Ліщенко здобув гімназійну освіту (1911 р.), закінчив військово-фельдшерську школу, до речі, разом з Павлом Губенком – 1Устинівська Т. «Ворог народу» з Володарки // Голос Володарщини. – 2006. – 23 травня. 307 майбутнім видатним письменником-гумористом Остапом Вишнею, і в Першу світову війну його мобілізували до російської армії як медика. За виявлену відвагу в бойових операціях отримав у нагороду Георгіївського хреста. В революційні роки був студентом Київського університету (вибув з другого курсу). У час боротьби за Українську Народну Республіку став журналістом, відомим за публікаціями у багатьох виданнях. Полковник українського війська, він був членом редколегії газети «Україна» військового міністерства УНР, що видавалася в Києві, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Коли в листопаді 1920 року рештки українського війська, зрадженого поляками, загроженого знищенням більшовиками, перейшли Збруч, Пилип Ліщенко не вирушив з усіма: подався на схід, щоб забрати з собою молоду дружину. Юстина Михайлівна Шульц народилася в сім’ї німецьких поселенців села Медвин на Київщині. Коли навчалася в Київській приватній гімназії Титаренко, з дівчатами брала участь у концертах у клубі українських старшин у приміщенні колишнього купецького зібрання. Так гарно співала, що зривала бурю овацій. Там і познайомилася з українським старшиною Пилипом Ліщенком, а невдовзі вони й одружилися. Невідомо, чи Пилип Ліщенко, перебуваючи в рідних краях, відвідав і свою сім’ю, але в 1922 році Київський ГубЧК заочно виніс йому вирок – розстріл. Чекістський загін прибув до Володарки, щоб «расстрелять на месте» «бандита», «петлюровца». Побили стареньку матір-вдову до непритомності, постріляли ікони, багнетами пошматували намальований портрет Пилипа, але після «наведення довідок» виїхали з Володарки з даними, що Ліщенко «ушел за границу». Вірила в це і мати. З думкою про щасливу долю сину невдовзі й померла 2 . Тим часом Пилип Ліщенко з молодою дружиною і справді вирушив на захід з потаємною думкою пробитися через кордон услід за бойовими побратимами-військовиками. Але вже біля західного кордону, поблизу Шепетівки, просто на возі Юстина Шульц-Ліщенко народила дитину. За кілька днів хлопчик помер, нещасна мати ж перебувала в гарячці, й потрібно було їїрятувати. 2Там само. 308 Так Пилип Ліщенко затримався в Шепетівській окрузі. Мусив шукати пристановища тут, з надією здійснити свій задум про закордон уже пізніше. За колишніми старшинами армії УНР полювало ЧК, тому Пилип Петрович трохи змінив своє прізвище – став Лещенком – і влаштувався вчителем української мови і літератури в Шепетівській окрузі, працював у її селах3 . Коли сім’я Лещенків мешкала в селі Шмирки (тепер Волочиського району Хмельницької області), 12 травня 1923 року народилася донька Мирослава, а через три роки — син Тарас. Ще одни син — на ім’я Гай (Гайнріх) – народився 1928 року в селі Велика Гнійниця Плужненського району (тепер Поліське на Ізяславщині). Прагнення вирватися з країни комуністичного режиму не покидало Пилипа Петровича. Він і далі шукав шляхів за кордон. Одного разу навіть зібралися всією сім’єю в такий похід, але провідник не прибув на умовлене місце4 . І знову поневіряння по селах, праця у школах, з населенням. Одного разу хтось із ревних прихильників нової влади доніс на вчителя, що він проводить навчання дітей з буржуазно-націоналістичним ухилом. Пилип Петрович мусив постійно змінювати місця роботи, переїжджати з району в район. Коли працював у Антонінському районі, в 1931 році заарештували з обвинуваченням в організації селянського бунту. Кілька місяців перебував у Ямпільській в’язниці, але зумів вирватись на волю5 . Та знову звинувачення: за постановку п’єс Миколи Куліша, як оцінив донощик, в антирадянському дусі6 . У 1933 році вдалося влаштуватися в редакцію газети в Антонінах —райцентрі напівсільського-напівміського типу. Зарплати з дружиною одержували такі, що півмісяця жили впроголодь, а на другу половину не мали нічогісінько. У Пилипа Петровича вже опухли ноги, ледве ходив, у дружини загострився туберкульоз. 3Там само. 4Лещенко Мирослава. Нелегко відкривається минуле // Микола Лисенко. Биківня: злочин без каяття. – Бровари, 1996. –С.74. 5Там само. – С. 74. 6Лещенко Мирослава. Голодний цвіт 1933-го // Шлях перемоги. – 2005. – 20 липня. 309 Однак незабаром стався випадок, який ще дужче погіршив становище Лещенків, знову кинувши їх у вимушені мандри. Якогось дня десятилітня Мирослава Лещенко зі своїми однолітками «попасом, тобто об’їдаючи всяку зелень по дорозі», біля старого занедбаного млина натрапила на ледь не збожеволілого від голоду підлітка. Кілька днів намагалися порятувати його чим-небудь їстівним, але зусилля їхні обірвалися трагічно: просто на очах дітей радянські активісти силою кинули підлітка на підводу з мертвими і ще живим, добиваючи дорогою, відвезли на цвинтар. Діти побігли до редакції місцевої районної газети, зі сльозами на очах розповіли про страшний злочин відповідальному секретареві часопису – батькові Мирослави. Він спішно написав про цю подію в наступний номер газети. Але замітку не помістили, а Пилипа Лещенка вигнали з роботи7 . Родину виселили з казенної квартири, й змушені вони були поселитися в підвальній комірчині, де мешкав знаменитий на весь край, неприступний цап Фабіан, майбутній прототип одного з «героїв» романа «Лебедина зграя» В. Земляка. І хоч не одному з мешканців Антонін чи району довелося зазнати ударів Фабіанових ріг, та сім’ю Лещенків —п’ятеро душ —у свою домівку цап прийняв без супротиву. Ще й згодом довго проводжав їх, аж у поле за райцентр, коли виїжджали на далеке село, де знайшов собі працю вчителя Пилип Лещенко —в селі Михайлівці Красилівського району8 . Але й тут не давали йому спокою, часто викликали на допити в районний відділ НКВС. Кілька разів Лещенко брав із собою старшу дочку —чотирнадцятилітню Мирославу. Просив чекати його в сквері, а коли він не вийде, йти в будинок районного НКВС і питати, де батько9 . Проте заарештували його вдома. Це сталося 31 липня 1937 року. Машиною приїхав начальник районного НКВС лейтенант Гершкевич з конвоїрами. В хаті, згадувала Мирослава Пилипівна, все перетрусили, батька забрали. Через місяць поштою прийшла від нього перша й остання звістка із зворотною адресою: м. Вінниця, тюрма, СК –30. Після цього – мовчанка назавжди10 . 7Там само. 8Там само. 9Лещенко Мирослава. Нелегко відкривається минуле // Микола Лисенко. Биківня: злочин без каяття. – Бровари,. 1996. –С. 75. 10Лещенко Мирослава. Голодний цвіт 1933-го // Шлях перемоги. – 2005. – 20 липня. 310 Після закінчення Красилівської середньої школи Мирослава Лещенко влаштувалась працювати помічником бухгалтера в районній заготівельній конторі. Її безпосередній керівник-бухгалтер захоплювався її ретельністю в роботі. Але так тривало недовго. Якось начальник контори викликав до свого кабінету й визвіривсь на неї: «То ти приховуєш, що твій батько – ворог народу! Хотіла нам нашкодити? Знищити контору? Геть звідси!»11 Коли її вигнали з роботи, жадалося помсти своєму кривднику. Згадала народного месника, добре відомого кілька років тому в цих краях, —Базюка. Це він у роки колективізації, в роки голодомору мстив за кров і муки земляків: стріляв комуністів – голів сільрад, колгоспів, інших посіпак. Його підстерегли і вбили, поховали у склепі на цвинтарі в Антонінах. Тоді Мирослава покрадьки пішла подивитися на нього через загратоване вікно. Закатований, він мав жахливий вигляд. Дівчинка так злякалася, що ледве вибралась на дорогу. Але акти помсти повстанця-одиночки Базюка тепер, у Красилові, будили її до таких же дій12 . Тільки ж не під силу їй було – помститися за себе, за батька. Єдиною розрадою в житті стала сцена: дівчина грала в драматичному гуртку районного будинку культури. Якраз тоді у Красилів з Проскурова (нині м. Хмельницький) приїхав на гастролі обласний молодіжний театр. Творчі сили мав недостатні, тому режисер Дунайський вирішив провести конкурс на поповнення трупи. Молоді зібралося багато, серед неї й Мирослава Лещенко. І саме на ній зупинився вибір. Її пробували навіть на роль Мавки з „Лісової пісні»Лесі Українки. Режисер і актори були в захопленні, тож вирішили взяти дівчину в колектив. Але потрібні документи. В неї ж, п’ятнадцятирічної, паспорта ще нема. Режисер порадив узяти виписку з батькового паспорта. Змушена була признатися: «Батька арештувало НКВС». Режисера це не зупинило. Він пішов до тих, хто заарештував учителя Пилипа Лещенка – до начальника районного відділу НКВС Гершкевича, начальника міліції Волкова. Ті поставили умову: «Хай напише заяву, що відмовляється від батька – ворога народу. Тоді дамо паспорт». 11Лещенко Мирослава. Нелегко відкривається минуле… –С. 77. 12Лещенко Мирослава. Голодний цвіт 1933-го // Шлях перемоги. – 2005. – 20 липня. 311 І знову – ні! Ні! Нізащо! Театр повернувся до Проскурова без неї 13 . Над сім’єю Лещенків постала ще одна загроза: адміністративна висилка. Матір мали відправити в Сибір, а дітей – у дитбудинки. Про це попередив їх голова сільради Якимчук. І дав пораду: негайно покинути село. Серед ночі сім’я вирушила з домівки. Після довгих поневірянь опинилися в с. Шамраївка Сквирського району Київської області. Мирославі вдалося влаштуватися на роботу в цукрозаводі. Звідти їй дали направлення на навчання14 . Перед війною Мирослава Лещенко вступила до Київського педагогічного інституту. Коли німці вели наступ на Київ, брала участь у будівництві оборонних споруд. Під час окупації стала зв’язковою українського партизанського націоналістичного загону, що діяв поблизу Медвина. Педінститут Мирослава Лещенко закінчила в 1946-му році, навчалася в аспірантурі. Працювала викладачем театрального інституту, редактором видавництва «Дніпро», а згодом — головним редактором видавництва „Радянський письменник». Стала відомим перекладачем художньої літератури, автором книг «Ольга Кобилянська» і «Ванда Василевська». 1976 року Мирославу Лещенко прийняли до Спілки письменників України15 . Наприкінці 1980-х років Мирослава Пилипівна рішуче й безоглядно вступила до лав тих, хто прагнув якнайшвидше побороти імперський режим, повести український народ до прадавньої мети – утворення власної держави. Мирослава Лещенко стала активним членом Українського товариства „Меморіал» імені Василя Стуса, його відповідальним секретарем, членом Братства ОУН-УПА. В усі повоєнні роки Мирослава Пилипівна намагалася дізнатися про долю батька. В 1992-му довідалась, що 7 вересня 1937 року трійка НКВС УРСР винесла вирок її батькові Пилипові Петровичу Лещенку: вища міра покарання. Менш, ніж за тиждень – 13 вересня - П. Лещенко був розстріляний у Києві. Пилип Лещенко обвинувачувався у тому, що „входит в состав контрреволюционной национал-фашистской диверсионной 13Лещенко Мирослава. Нелегко відкривається минуле… –С. 77. 14Лещенко Мирослава // Письменники України. Біобібліографічний довідник. К. – 2006. –С. 78. 15 Лещенко Мирослава. Нелегко відкривається минуле… –С. 230. 312 террористической организации» 16 . Разом з Лещенком були розстріляні його „посправники»: Суконник (завідувач райвно), Мисько, Лоюк, Гончарук, Молякевич, Решетюк Марія Андріївна (вчителька, хрещена мати Мирослави Лещенко), Вербицький, Яворський, Черній Ст., Черній Гр., Здановський, Рилич, Савчук, Пшеничний. З цієї групи до 10-річного ув’язнення був присуджений тільки інструктор райвно Красилівського району О. К. Шпаковський17 . М. П. Лещенко багато років розшукувала відомості про долю свого батька. Врешті, це вдалося їй зробити. Серед багатьох документів було й свідоцтво про смерть від Ленінського райзагсу м. Києва від 04.04.1992 року. Це й дало підстави думати, що П. Лещенко був похований у лісі під Биківнею, що поблизу Києва, де знайдено поховання тисяч жертв більшовицького терору. Тому невдовзі там на одній із сосон з’явилася скромна табличка з написом: «Лещенко (ТимішЛіщенко) Пилип Петрович, вчитель, журналіст, полковник УНР (1890- 1937 рр.). Сюди, до цієї символічної могили, навідувалися всією сім’єю: Мирослава Пилипівна, її діти –відомі журналісти Тарас Кінько і Наталя, онуки. На жаль, Мирослава Пилипівна відійшла у вічність 17 березня 2011 року