За архівними документами найдавніша згадка про Гуляйпільську школу датується 1909 роком.
За переказами корінних мешканців Гуляйполя знаємо, що спочатку школа знаходилась в одній будівлі. В часи Громадянської війни на порозі саме тієї будівлі було розстріляно вчительку Шкура Наталю Василівну. З того часу будівлю школи почали називати «красною».
У різні роки школа знаходилась в кількох будівлях.
Зі спогадів ветерана педагогічної праці Сокур Варвари Оксентіївни:
Це був 1951 рік – рік відбудови народного господарства після Великої Вітчизняної війни. В цей час я приїхала в с. Гуляйполе Щорського району працювати вчителем української мови та літератури, закінчивши Дніпропетровський державний університет. По-дружньому, з любов’ю, повагою зустріли мене вчителі цієї школи. Серед них були вчителі: Козир Галина Костянтинівна, Цупова Євдокія Мефодіївна, Савельєв Іван Григорович, Іващенко Галина Антонівна, Голомоз Надія Василівна, Зданевич Микола Гаврилович, Опришко Галина Дмитрівна, Волкова Олександра Миколаївна, Бабенко Ольга Павлівна, Самойлович Валентина Василівна, Сторчеус Іван Федорович, Бєлих Зіна Василівна, Черненко Марія Сергіївна, Черненко Григорій Гнатович і ін.В основному це був колектив молодих учителів.
По-батьківськи зустріли мене директор школи Водолазький Євгеній Кузьмич та завуч школи Федоренко Володимир Радіонович. Це була велика дружня сім’я. Поселили мене жити разом із вчителькою Бєлих Зіною Василівною, вчителькою хімії та біології, на квартирі в однієї бабусі Турчиної Софії Дорофіївни, яка була для нас як рідна мати. Зіна говорила російською мовою, а викладати матеріал на уроках треба було українською мовою.
Так от переді мною було поставлене завдання-пошвидше навчити її говорити українською мовою, щоб уроки свої вона проводила на українській мові. Спочатку це не все вдавалося,але до кінця навчального року Зінаїда Василівна розказувала матеріал на українській мові хоч ще вживала деякі слова на російські мові.
Школа була розміщена в чотирьох корпусах, канцелярія школи була в невеличкому напівбудинку.
Від корпусу до корпусу ходити було далеко, а тому ми ледве встигали переходити за 10 хвилин перерви з одного уроку на інший урок. В той час шосейної дороги не було, часто була просто невилазна грязь.
Умови роботи в школі були важкі, бо електричного світла в школі не було, світили лампами, які систематично гасли від нестачі кисню, бо наповнюва- ність класів була великою ( у кожному класі було 30- 52 учнів). Учні старших класів навчалися в другу зміну. Учнів не підвозили ніяким транспортом , як зараз. Всі діти приходили до школи пішки, а навчалися в нашій школі учні з далеких шкіл, розташованих за 15-20 км від школи. Дехто з учнів влаштовувався на квартирах у місцевих жителів, але більшість ходили пішки, і не було ніяких скарг, бо кожен учень вважав своїм обовязком вчитися. У багатьох з них загинули батьки, чи хтось із рідних у Великій Вітчизняній війні. І вчитися намагалися успішно, і допомагали колгоспу та радгоспу у збиранні кукурудзи, буряків, картоплі, та інш.. Часто після уроків ще треба було виламати 2-3 рядки кукурудзи, чи перечистити буряки.
Але, не дивлячись ні на які складнощі, дзвінкий сміх дітвори на шкільному подвірї ніколи не стихав. Вчителі і вчили дітей, і виховували, часто проводили вечори дозвілля з виступом художньої самодіяльності вчителів та учнів. І ніхто не говорив, що йому важко, ніби так і треба було. Часто вчителі були серед батьків, читали їм лекції виховного характеру, а після лекцій і бесід з батьками учні виступали з номерами художньої самодіяльності.
Проводилися виїзди агітбригад у села поблизу Гуляйполя, тобто туди, де проживали батьки наших дітей. І вчителів і учнів дуже добре зустрічали батьки , всім хотілося бачити свою дитину на сцені. А керівником художньої самодіяльності була Опришко Галина Дмитрівна. Це була мужня, смілива, з великим почуттям відповідальності за доручену справу жінка. Своїм прикладом вона надихала всіх нас. Вона була гарним організатором художньої самодіяльності не тільки в школі, а й в птахорадгоспі «Український».
Всі вчителі та техпрацівники школи брали участь у художній самодіяльності. Це здружувало колектив.
Нажаль, уже декілька років минуло, як пішла з життя Сокур В.О. Але залишила вона після себе добрі згадки не одного покоління учнів та ось ці рядки-спогади про школу, якій присвятила все своє життя.
Гарним подарунком для жителів с.Гуляйполя стало будівництво нової школи. Особлива подяка за це ветерану війни, директору птахорадгоспу Пархітьку А.Ф.
Ось як про це писала районна газета «Нові рубежі»:
Будується в Гуляйполі школа
Про це трудівники Української птахофабрики і колгоспу імені Карла Маркса мріяли вже давно. Стара сільська школа, розміщена в декількох приземкуватих приміщеннях, не відповідає нині духу часу і тим завданням, що поставлені партією й урядом перед середньою загальноосвітньою школою. Про необхідність збудувати нову школу йшлось на сесіях сільської Ради, порушувалось це питання і на сторінках «Нових рубежів» І ось, нарешті, важливу життєву проблему вирішено. Дирекцією птахофабрики виділено потрібні кошти. Не без труднощів відшукали підрядника, який взявся за будівельні роботи. Підібрано місце на узгір’ї – серед центральної вулиці села, затверджено проект.
...Звичайного буденного дня у п’ятницю17 березня в Гуляйполе приїхали будівельники. Потужним екскаватором почали копати стрічкові фундаменти під приміщення, згодом автомашини доставили важкі, аж до двох тон вагою, залізобетонні блоки. І для багатьох жителів села цей день здався святковим. Збувається їхня мрія!
І ось нарешті 1 квітня 1982 року новобудівлю заповнив веселий дитячий сміх. Радісно було потрапити в нові, великі, світлі, гарно оформлені кабінети.
Особливе захоплення у дітей викликав просторий, зі спеціальним інвентарем спортивний зал (бо, нажаль, у старій школі спортзалу не було).
Та яким би гарним не було внутрішнє вбрання – потрібно було подбати про пришкільну територію. І дружна шкільна сім’я взялася за озеленення прилеглої до школи території.
Протягом цих 100 років змінювалося обличчя школи:
-оновлювався педагогічний колектив;
-на зміну одному поколінню дітей приходило інше
-змінився зовнішній вигляд пришкільної території;
та незмінним залишився ДУХ ШКОЛИ.