Таємниці української вишивки
Вишивка в Україні - це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки і почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
Обираючи тему для дослідницької роботи, ми поринули у безмежний, яскравий, міфічний світ мистецтва і культури нашого регіону: гутництво, гончарство, художній розпис, ткацтво, лозоплетіння і ковальство – це дуже скромний перелік народних ремесел, якими досконало володіли поліщуки. Представники багатьох з цих видів ремесел сьогодні зустрічаються рідко, а деякі ремесла відроджуються і, навіть, стають модними. Тільки вишивка, здавалось би , ніколи не втрачала популярності. Як і колись, оселю прикрашають власноруч вишитими картинами, постіль, скатертини, серветки святково оздоблюють вишитими візерунками. Кожен українець хоче мати в своєму гардеробі вишиванку, а кожна українка знає, що до весілля їй обов’язково приготують вишитий рушник. Здавалось би - ось, те мистецтво, яке дійде до наших нащадків, таким, яким було в прадавні часи.
Та, працюючи над даною роботою, ми зрозуміли, що сучасна поліська вишивка пройшла довгий шлях трансформації, вона не просто видозмінилась, а, можна сказати, переродилась у зовсім інший вид. Із сакральної, магічної, ритуальної вишивка стала тиражною. Цей факт не може не бентежити.
Саме тому ми, занурившись у світ шовку та домотканого полотна, льняних , золотих і срібних ниток, маємо мету – відроджувати, бодай інформаційно, автентичне, сакральне мистецтво вишивки поліського регіону.
І . Коріння вишивки у світовій культурі
Потреба оздоблення така ж стара, як і наша культура. Людина декорувала своє найближче оточення, предмети щоденного вжитку, врешті – саму себе. У багатьох народів існувала традиція розмальовування свого тіла, татуювання, а відгомін цих технік, виконував роль своєрідної декорації.
Однією з найдавніших технік оздоблення тканини і шкіри є вишивка – мистецтво виконання рисунку за допомогою голки й нитки. Вишивка має такі ж давні традиції, як ткацтво, і очевидно, початково вона застосовувалася головним чином для естетичного оформлення одягу, щоб згодом стати прикрасою святинь і осель, декорувати культові предмети і т. п.
Судячи з відомих фактів, колискою вишивки була Азія. Про її застосування згадується ще в Старому Завіті. Згідно з біблійною розповіддю, завіса у святині Яхве короля Соломона (поч. І тис. до н.е.) була вишитою. Вишивка була наявна і в культурі стародавнього Вавілону. Ця техніка оздоблення тканин була відома вже в VII ст. до н.е. у Китаї, а в наступних століттях досягла там небувалого рівня майстерності. Особливого розвитку вона набула у III ст. до н.е. внаслідок широкого застосування шовкових ниток. Вишите вбрання і тканини експортували звідти аж до Європи. Декоровані вишивкою тканини і шкіра знайдені і в курганах скіфів – кочових племен, що мешкали у причорноморських степах від VII до III ст. до н.е. Мистецтво вишивки не є чужим і для культури Єгипту доби фараонів. Про це свідчать зображення одягу на картинах і фрагменти тканин, знайдені у могилах. Вишивка була також відома у стародавній Греції, куди вона, очевидно, потрапила з Азії. Використовували її і в Римській імперії, головним чином імпортуючи з Греції.
На порозі нашої ери розквіт цієї оздоблювальної техніки відбувався у рамках візантійської культури. Вона мала повсюдне застосовування не тільки для декорування одягу і внутрішнього оздоблення палаців, але перш за все як оздоба літургійного вбрання і тканин. Багаті візантійські вишивки, що є одним з головних джерел пізнішого європейського мистецтва вишивки, виконувалися головним чином шовковими і золотими нитками.
У Європі розквіт вишивки настав в добу Середньовіччя. Нею перш за все прикрашали вбрання, елементи внутрішнього оснащення будівель, амуніцію вершників та їхні прапори і намети. Особливе місце зайняла вишивка у костелі.
Вишивали дружини і доньки рицарів, прислужниці, черниці. З’являлися нові техніки і узори, що живилися часто із східних джерел. Для вишивання застосовували не лише нитки, а й перли, шляхетне каміння, золоті і срібні китиці. У XIV ст. у багатьох містах Європи вже існували вишивальні цехи. Професійно цим ремеслом у давнину займалися лише чоловіки. Протягом віків вишивання було обов’язковим елементом освіти жінок шляхетського походження, панувало у жіночих монастирях.
Наприкінці XIX ст. у Франції, Німеччині, а також у Польщі почали з’являтися перші школи вишивки. Тут до найстарших належала заснована в 1890 році Крайова школа вишивки у Макові Підхалянськім.
Найстаріші збережені вишивані пам’ятки в Європі походять з XI і XII століть. Вони являють собою передовсім літургійні ризи і тканини, що призначалися для прикрашання замкових приміщень, а також рицарські прапори, плащі і накидки.
Виняткове місце зайняла вишивка у традиційній українській народній культурі. Вона була усюди: в одязі, скатертинах, рушниках, доріжках, якими прикрашали навіть стелю (фото 1). Часто разом з мереживом вона була єдиним елементом, яким ткане на домашньому верстаті полотно хоча б частково нагадувало тканини з палаців, оздоби бачені в святині і т.п. Звідти бралися узори, збагачували ними давнішні, вже існуючі у народній культурі з давніх-давен, які нерідко мали значення магічного символу. Саме серед люду вишивка збагатилася величезною кількістю форм, мотивів, кольорів. Звідси головним чином вона транспонувала для сучасних потреб.
ІІ. Історія появи вишивки в українській культурі.
В Україні мистецтво вишивки має давні і багаті традиції. Інформацію про цю галузь рукоділля містять не лише тексти хронік (літописів), різного роду документи, у пізніші часи також оповіді мандрівників і праці перших народознавців; сліди застосування цієї техніки оздоблення тканини знайдені під час археологічних розкопок. До найстаріших пам’яток цього типу належить металева ваза з кулобського кургану, на якій зображені скіфи в одязі, оздобленому вишитими ромбами, кружечками і хрестами. З VI ст. походить інша цікава знахідка з села Мартинівка над Россю у Черкаській області: це чотири бронзові фігурки, що представляють чоловіків у танці (мабуть ритуальному). Вони одягнені в сорочки, які носили ще на зламі XIX і XX століть в Україні, Білорусії та Росії, оздоблені спереду широкою смугою вишивки, що спускається від комірця до пояса. Ця вишивка позначена на названих фігурах за допомогою вирізьбленої косої решітки. Подібну сорочку, оздоблену вишитою складкою, що сягає до пояса, має бронзова фігурка з VI–VII ст., знайдена на околиці Городла в Полтавській області.
Подібне оздоблення сорочок було розповсюджене в часи Київської Русі. Про це свідчать, між іншим, фігурки з так званого Тверського скарбу. Цікавою пам’яткою є також знайдені на території сучасної південної України численні кам’яні “баби” (котрі, очевидно, мали культове призначення), на яких збереглися виразні візерунки вишивок на рукавах, манжетах і передній частині сорочок.
Серед джерел, що містять найдавніші писемні відомості про існування вишивки в Україні, слід назвати подорожні нотатки Ібн Фадлана, який в описі своєї подорожі по Київській Русі, пишучи про слов’янські похоронні обряди, зазначає, що померлих там вкривали вишитим покривалом.
З різного роду текстів і збережень відомо, що в Х і XI століттях у Київській Русі повсюди застосовували вишивку для декорування одягу, нею оздоблювали літургійне вбрання і тканини, що мали бути внутрішньою прикрасою приміщень. Головним чином це була вишивка, виконана золотими і срібними нитками. Ця вишивка вважалася дуже цінною і була перш за все атрибутом придворної і церковної культури. У 1146 р., наприклад, літописець зазначає, що у Путивлі пропали церковні ризи, вишиті золотом; інший запис, датований 1288 роком, інформує про дорогоцінні вишиті оздоби, передані церкві у Володимирі (“завіси, вишиті золотом”), а також про оксамитові тканини, вишиті золотом і перлами, подаровані церкві у Любомлі.
В Іпатієвському літописі 1252 року йдеться про те, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений у кожуха, обшитого золотим плоским мереживом. А італійський мандрівник Жільбер де Лануа, який у 1412–1421 рр. перебував в Україні, згадував, що рукавички і шапки русинів були вишиті оздоблювальними нитками.
У цей час, як і в усій Європі, мистецтво вишивки культивувалося тут головним чином при княжих і боярських дворах, а також при жіночих монастирях. Відомо, наприклад, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха – Ганна Всеволодівна, яка пішла до київського монастиря св. Андрія, організувала там школу, де дівчата із родин можновладців вчилися крім всього іншого вишивати золотом, сріблом, шовком.
В часи Київської Руси центром розвитку усіляких художніх ремесел, в тому числі й вишивки, був Київ. Тут працювали майстерні, де вишивали речі на потреби княжого двору і церкви. Техніки й узори, що розвинулися тоді, збереглися протягом багатьох віків і знайшли своє місце у народній культурі.
В Україні спершу вишивали в основному на шовку, оксамиті, тонких шерстяних тканинах, У XVII і XVIII ст. вишивали вже на лляних, конопляних і шерстяних тканинах місцевого виробництва, а наприкінці XVIII ст. стали вишивати також на тканинах, що вироблялися у вітчизняних і закордонних мануфактурах. У XIX ст. все більше почали розповсюджуватися фабричні тканини, а також ткані на домашніх кроснах вироби з фабричної бавовняної і лляної пряжі. Вишивка на шовку й оксамиті далі була прерогативою міської і придворної культури. Розповсюджена була також вишивка на шкірі, яка застосовулася в оздоблені верхньохо одягу.
Для вишивання, окрім металевих ниток, широко вживаних в часі Київської Руси, використовували також нитки лляні, конопляні, вовняні, які фарбували натуральними барвниками. Такі нитки застосовували у традиційній народній культурі. На Східному Поділлі, наприклад, щоб отримати жовтий колір з пшеничним відтінком (імітація золотих ниток), лляну пряжу варили з лугом і гречаною соломою; на Бойківщині у чорний колір нитки фарбували за допомогою сажі з каганця. Широко були розповсюджені фарби, які виготовляли з відварів різних рослин, грибів і т.п. Наприкінці XIX ст. нитки для вишивання все частіше стали купувати на ярмарках. У цей час, головним чином на південно-західній Україні і Закарпатті, також поширюється вишивка бісером.
Види орнаментів
З давніх-давен люди зображували на одязі різноманітні знаки та символи, що виконували захисну та декоративну функцію. Абсолютно кожен елемент вишивки мав певне значення, згідно з яким його використовували. Наприклад, голубок та півнів зображували лише на весільних рушниках, бо вони символізували молодят.
Усі існуючі орнаменти умовно поділялись на чотири групи: рослинні, геометричні, рослинно-геометризовані та зооморфні. До найбільш використовуваних належать рослинні та геометричні, зооморфні ж використовувались дуже рідко.
Тлумачення рослинних орнаментів української народної вишивки:
1.Виноградні грона уособлюють радість, пов’язану із створенням сім'ї. Орнамент сад-виноград символізує життєву ниву, де чоловік виконує роль сіяча, а жінка є берегинею, що ростить і плекає родинне дерево.
2.Мак із давнини захищав людей та їхню худобу від усілякого зла, саме тому цю тендітну і ніжну квітку часто вишивали на сорочках. Також мак служив символом народної пам’яті, скорботи, любові та суму за загиблими.
3.Білосніжна лілія – це таємниця зародження життя, знак дівочої чарівності, чистоти і цноти. Дуже часто в орнаменті її зображення доповнюють хрестом, що благословляє молодят на створення дружної сім'ї. Якщо над квіткою зображена роса, то це означає запліднення.
4.Троянда – древній мотив, що означає оновлення та безперервність сонячного руху.
5.Дуб та калина, належать до символіки, яка найчастіше зображується на дівочих та парубочих вишиванках. Ці візерунки гармонічно поєднують у собі чарівну і невмирущу красу та неймовірну силу.
Раніше дуб вважався священним деревом і уособлював бога сонячної енергії, а також розвиток і життя.
Калина – це дерево усього українського роду. Його зображення найчастіше пов’язували з красою та процесом зародження Всесвіту. Ягідки калини мають значення крові невмирущого та непереможного народу.
6.Хміль – молодіжний символ, який за тлумаченням дуже схожий на виноград. Він несе в собі енергетику розвитку та любові. Орнаментами з хмелю наші предки декорували весільні(чоловічі) сорочки та рушники.
7.Чорнобривці відносяться до цілющої символіки, здатної вилікувати душу і тіло. Також їх зображення уособлює любов до природи і всього живого.
8.Берегиня – загадкова і таємнича квітка, що містить в собі материнську силу. Вона повністю відображає суть створення Всесвіту і зародження життя. Цей символ є найбільш дорогим для українців, бо він асоціюється з рідною матір’ю, її ніжністю та теплом її рук.
9.Сонце і Вода – це благословенні знаки, які нагадують восьмипелюсткову квітку. Цей дивовижний візерунок гармонічно поєднав у собі дві стихії, без яких не було б життя.
Значення геометричних орнаментів:
1.Земля та Сонце у поєднанні з Водою – це життєдающа трійця, яка частенько доповнюється ромбічними символами, що означають родючість Матінки-Землі, рясно засіяної і добре зігрітої сонячним промінням.
2.Зірки символізують давнє уявлення про структуру Сонячної системи і Всесвіту, що відрізнялось певною упорядкованістю та гармонічністю.
3.Перехрещений ромб має значення поля, земельної ділянки, як власності.
4.Ромбічний орнамент з крапками в середині асоціюється з родючістю, заплідненням та засіяним полем.
5.Коло – знак Сонця і символ гармонії.
6.Хвилясті лінії – водоймища, джерела, води.
7.Різноманітні варіації меандрових мотивів означають добробут, ситість, небесне благословення, довголіття, продовження життя і т.д.
Тлумачення зооморфних візерунків:
1.Пава – цей орнамент завжди зображується в парі та означає молодість та розквіт сил. Поважних та красивих пав або жар-птиць навіть сьогодні вишивають на весільних рушниках. Вони ніби випромінюють енергію сонця та життя, благословляючи молодят на сімейне щастя.
2.Соловейко та зозуля дуже часто знаходять місце на рушниках дівчат, які ще не знайшли свою пару.
3.Голубки та яскраві півні є характерними символами весільного рушника. В орнаменті ці птахи розташовані таким чином, щоб їх голівоньки були нахилені одна до одної. Якщо ж вони тримають у дзьобиках гілочку калини, чи сидять біля коріння дерева, то це символ зародження нової сім'ї.
4.Ластівка – знак добрих новин, пов’язаних з створенням сім'ї та зміцненням і розширенням господарства.
