11 - Б Українська література

Перша тема. В. Земляк "Лебедина зграя" як зразок "химерної прози". Знати зміст та особливості жанру.

Друга тема. П. Загребельний "Роксолана". Особливості композиції, сюжету. Основні образи роману.

Третя тема. Р. Іваничук "Мальви". Особливості творення персонажів. Зміст.

Четверта тема. В. Шевчук "Дім на горі" - роман-балада про любов. Проблематика твору. Сюжет.

Діти! Відповідаючи на тестові завдання, вказуйте своє прізвище й ім’я так, щоб я могла зрозуміти, який учень їх виконував, а також не виконуйте одне й те ж завдання по декілька разів, сподіваючись на кращий результат.

П’ята, шоста теми 11-Б література. Тестові завдання за творчістю Р. Іваничука (сторінки 277-279)

1. Книга спогадів Р. Іваничука називається… а) «Журавлиний крик»; б) «Манускрипт з вулиці Руської»; в) «Дороги вольні і невольні»; г) «Бо війна війною».

2. Скільки років віддав історичній романістиці Р. Іваничук? А) 25; б) 35; в) 45; г) 20.

3. У романі «Мальви» досліджено психологію зрадника а) Аліма; б) Селіма; в) Хюсама;

г) Омара.

4. Схвально відгукнувся про роман літературознавець а) Є. Сверстюк; б) С. Єфремов;

в) М. Слабошпицький; г) І. Франко.

5. У якому столітті відбуваються події, зображені в романі? А) ХV; б) ХVІ; в) ХVІІ;

г) ХVІІІ.

6. Мальвою в творі названо а) Соломію; б) Марію; в) Софію; г) Надію.

7. Які 2 світи існують у романі? А) український і татаро-монгольський; б) український і татаро-турецький; в) український і польський; г) український і російський.

8. Марія у творі подібна до а) Марусі Богуславки чи Роксолани; б) Ярославни чи Мавки;

в) гірської орлиці чи дочки Прометея.

9. Співця у творі звали а) Алімом; б) Селімом; в) Хюсамом; г) Омаром.

10. Одним із головних героїв роману «Журавлиний крик» Р. Іваничук обрав

а) Т. Хмельниченка; б) Б. Хмельницького; в) П. Калнишевського; г) П. Сагайдачного.

11. Картину «Мальви» написала художниця а) Т. Яблуновська; б) Н. Полуян-Внукова;

в) К. Білокур; г) О. Кульчицька.

12. Підкреслила патріотичну спрямованість творів свого чоловіка Р. Іваничука його дружина письменниця а) Н. Бічуя; б) І. Жиленко; в) Е. Андієвська; г) Л. Костенко.

11-Б література. Відповіді на питання за творчістю В Шевчука ( сторінки 279-281)

Речення записувати повністю, щоб виражало закінчену думку.

1. Норми якого літературного стилю сповідував В. Шевчук?

2. Елементами химерного роману є…..

3. На скільки періодів поділяють творчість В. Шевчука?

4. Рукописна п’єса письменника називається…

5. За який твір В. Шевчук отримав Державну премію УРСР ім. Т Шевченка?

6. Який документ модернізував В. Шевчук?

7. Про життя скількох поколінь йдеться в романі «Дім на горі»?

8. Який період охоплює сюжетна лінія роману?

9. Зі скількох частин складається роман?

10. Що символізує образ дому під небесами?

11. Сакральним центром роману є….

12. У чому виявляється поєднання високого й низького в романі?

Домашнє завдання активне

Завдання необхідно виконати до 21 березня 19:00 ред.

ЗУПИНИТИ

ЗАПРОШЕННЯ

Повідомте учням

Код доступу 800757

Попросіть учнів використати цей код,

відкривши посилання

join.naurok.ua

11 –Б література

Тести за темою «В. Земляк» (Підручник, с. 271 – 273)

1. Твори, за які В. Земляк нагороджений Державною премією УРСР ім.. Т. Шевченка: А) «Дочка Стратіона», «Кам’яний брід»; Б) «Важкий колос», «Відвага»; В) «Зелені млини», «Лебедина зграя»; Г) «Вавилон ХХ», «Рідна сторона».

2. Твір, у якому йдеться про події громадянської війни: А) «Відвага», Б) «Лебедина зграя», В) «Зелені млини», Г) «Важкий колос».

3. «Лебедина зграя» за жанром: А) романтична повість; Б) історичний роман; В) химерна повість; Г) пригодницький роман.

4. У якому модерному стилі написана «Лебедина зграя»: А) романтизм; Б) імпресіонізм; В) експресіонізм; Г) неоромантизм.

5. Жіночі постаті у творах письменників ХХ століття:

1) Наталка Сірко А) О. Гончар «Собор»;

2) Мальва Кожушна Б) І. Багряний «Тигролови»

3) Марфа Яркова В) В. Земляк «Лебедина зграя»;

4) Олена Чечіль (Єлька) Г) Г. Тютюнник «Три зозулі з поклоном».

6.Установіть відповідність псевдонімом і справжнім прізвищем:

1) Василь Земляк А) Петров; 2)Іван Багряний Б) Фітільов; 3) Микола Хвильовий В) Лозов’ягін; 4) Віктор Домонтович Г) Вацек.

Тести за темою «П. Загребельний» (Підручник, с. 273 – 276)

1. Встановити відповідність між прізвищем письменника та визначенням його місця в літературі:

1) П. Загребельний А) «Витязь молодої української поезії»;

2) М. Хвильовий Б) «Найвидатніший український історичний романіст»;

3) В. Стус В) «Основоположник справжньої української прози»;

4) В. Симоненко Г) «Трагічний стоїцист».

2.Твори, за які П. Загребельний нагороджений Державною премією ім.. Т. Шевченка:

А) «Диво», «Євпраксія»; Б) «Роксолана», «Я, Богдан»; В) «Лаври», «Переходимо до любові»; Г) «Смерть у Києві», «Первоміст».

3. П. Загребельний є автором сценаріїв до фільмів: А) «Диво», «Євпраксія»; Б) «Роксолана», «Я, Богдан»; В) «Лаври», «Переходимо до любові»; Г) «Смерть у Києві», «Первоміст».

4. Романом-експериментом названо твір: А) «Євпраксія»; Б) «Диво»; В) «Роксолана», Г) «Я, Богдан».

5. Роксолана – це: А) Олена Пчілка; Б) Маруся Чурай»; В) Маруся Богуславка; Г) Настя Лісовська.

6. Установіть відповідність між персонажем і назвою твору: 1) Грицько Бобренко А) І. Багряний «Тигролови»; 2) Григорій Многогрішний Б) Г. Тютюнник «Три зозулі з поклоном»; 3) Сулейман Пишний В) Ліна Костенко «Маруся Чурай»; 4) Карпо Ярковий Г) Павло Загребельний «Роксолана».

6 квітня

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРІЇ НАРОДУ. ЕРВІН УМЕРОВ — КОРОЛЬ СУЧАСНОЇ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ МАЛОЇ ПРОЗИ. ТЕМА ДЕПОРТАЦІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР — НАСКРІЗНА У ТВОРЧОСТІ МИТЦЯ

1. Прочитати повідомлення, скласти план.

Кримські татари є корінним народом Кримського півострова. Упродовж 1441–1783 років на території останнього існувало Кримське ханство, що постало як держава-уламок багатої і могутньої Золотої орди. Мешканці ханства, що були переважно тюркомовними, у XIV столітті прийняли іслам, а в ХV потрапили під турецький вплив. Упродовж століть кримські татари вели війни проти сусідніх Речі Посполитої та Московського царства, нерідко здійснюючи набіги на державу-данника Криму. 1783 року кримські татари втра­тили власну державність, а ханство було анексоване Російською імперією, на його місці була утворена Таврійська губернія. Для зміцнення свого панування царська влада розпочала систематичну колонізацію приєднаного краю російськими селянами та дворя­нами, що змушувало корінних мешканців продавати своє житло за безцінь та шукати кращого життя у різних регіонах Туреччини. Така відверто колоніальна політика зумовила декілька хвиль еміграції кримських татар. За період між 1783 та 1804 роком Крим по­кинуло від 80 до 300 тисяч кримців, тоді як загальна чисельність всього кримськотатарського населення у той час складала не менш, ніж мільйон осіб.

Депортація кримських татар — насильницьке виселення кримськотатарського народу з його історичної батьківщини — з Криму, здійснене упродовж 18–21 травня 1944 року; один із злочинів радянського тоталітарного режиму. Етнічну чистку здійснено відомством держбезпеки СРСР та таємною поліцією за наказом Йосипа Сталіна і постановою Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944. Усього, згідно з офіційними даними, у віддалені регіони Радянського Союзу — від північного Передуралля до республік Середньої Азії — було депортовано 191 044 кримських татар. У ході виселення і в перші роки після нього загинуло приблизно 46, 2 % кримських татар, тобто майже кожен другий з народу.

18 травня 1944 — день початку депортації, коли жінок, дітей, інвалідів війни, ветеранів та людей похилого віку зігнали до товарних вагонів, та ущент заповнивши їх переселенцями, відправили за кілька тисяч кілометрів від рідної домівки, — нині є днем трауру в історії кримськотатарського народу. Через нестачу харчів, антисанітарію й велику скупченість багато людей загинуло в дорозі, ще десятки тисяч померли внаслідок суворих умов вигнання упродовж наступних років. У результаті депортації у кримських татар було вилучено: понад 80 тисяч будинків, більше ніж 34 тисячі присадибних ділянок, 360 тисяч гектарів землі, всі запаси продовольства, десятки тисяч тонн сільськогосподарської продукції та усе інше майно.^. Масштаб депортації видався сталінському керівництву недостатнім, тому 21 травня 1944 ДКО СРСР прийняв постанову про додаткову депортацію кримських татар. Хоча офіційною причиною депортації стало огульне звинувачення всього кримськотатарського народу в нібито масовому співробітництві з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни, однак дії сталінської влади щодо насильницького виселення кримських татар з Криму були цілком злочинними, адже жоден народ за всіма міжнародно-правовими нормами не може і не повинен бути відповідальним та підлягати покаранню за дії, скоєні окремими представниками цього народу.

Новий радянський керівник Микита Хрущов, котрий прийшов до влади у 1956 році, засудив політику свого попередника та взяв курс на десталінізацію. Однак вона не торкнулась кримських татар, оскільки директива, яка забороняла їхнє повернення, скасована не була. Кримські татари, на відміну від інших депортованих народів, були вимушені залишатися в Центральній Азії упродовж кількох десятиліть. Право на повернення до історичної батьківщини вони отримали лише в період Перебудови. У 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію і визнала її незаконною та злочинною; 14 листопада того ж року регіональний парламент Криму прийняв аналогічне рішення. З 1989 року почалось масове повернення кримських татар до батьківщини, при цьому радянська влада ніяк не допомагала їхньому поверненню, не давала компенсацій за землі, які вони втратили.

2. Прочитати, виписати назви творів письменника.

Ервін Османович Умеров (кримскотат. Ervin Osman oğlu Ümerov; 1938–2007) — відомий кримськотатарський письменник.

Умеров Ервін народився в 1938 році в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР (нині село Рогово Красногвардійського району Криму) в родині службовців (учителів).

У 1944 році, 6 років від народження, як і весь кримськотатарський народ, був репресований — висланий до Середньої Азії разом зі батьками. Потрапив у глухе узбецьке селище Паласан Алти-Арикського району Ферганської області.

Навчався в середній школі № 1 ім. А. С. Пушкіна, що перебувала в райцентрі Алти-Арик, у шести кілометрах від Паласана. Закінчив її в 1957 році. Після закінчення школи майбутній письменник працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім — інспектором районного статистичного управління.

Але любов до літератури, яка не давала йому спокою ще зі шкільної пори, приводить його в 1960 році разом зі своїм товаришем Емілем Амітом до Літературного інституту ім. А. М. Горького в Москві. Після закінчення потрапив у Ташкент, де був прийнятий на роботу літспівробітником у газету «Ленін байраг’и» («Ленінський прапор»), що почала виходити на той час кримськотатарською мовою як орган ЦК КП Узбекистану. Пропрацювавши в газеті близько п’яти років, Ервін перейшов працювати редактором від­ділу літератури народів СРСР Головної редакції Літдрамвіщання Всесоюзного радіо.

У 1976 році перейшов працювати до видавництва «Дитяча література» старшим редактором відділу літератури народів СРСР, де і пропрацював до виходу на пенсію.

Письменство почав із журналістської діяльності: працював сількором в обласних газетах Фергани і республіканських піонерських і комсомольськимих виданнях у Ташкенті.

Перша серйозна публікація — оповідання у збірці кримськотарських письменників «Дні нашого життя», випущеному видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтваі літератури Узбекистану в Москві в 1959 році.

Своє ставлення до страшної депортації, відірвавши весь народ від своїх коренів, від рідної землі, письменник відобразив у написаних ще в кінці 60‑х років минулого століття блискучих оповіданнях «Самотність», «Чорні поїзди», «Дозвіл», які за тематикою і змістом не могли бути надрукованими тоді і ходили по руках у рукописному вигляді. Особливий успіх у «підпільних» читачів мало оповідання «Самотність». Більш ніж за 40‑річну літературну діяльність випустив понад 50 книг, своїх, авторських, і перекладених російською мовою творів тюркомовних письменників республік СРСР.

У 2002 році московське видавництво «Текст» випустило за сприяння Фонду Сороса збірник «Чорні поїзди», до якого увійшли оповідання та документальна повість, присвячені трагічним подіям, що принесла як автору, так і його народу чимало болю, образ і випробувань — темі депортації.

Член Спілки журналістів СРСР з 1966 року, член Спілки письменників СРСР — з 1978 року.

З 1993 р Ервін Умеров був прописаний у Сімферополі і стояв в черзі на отримання житла. Але мрії всього його життя не вдалося збутися. Страшна хвороба, виявлена раптово, зжерла його буквально за півтора року. Письменник помер 24 лютого 2007 року в Москві. На його прохання рідні поховали його на батьківщині, у Криму.

3. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати твір Е. Умерова «Самотність».

7 квітня

«САМОТНІСТЬ» — РОЗПОВІДЬ ПРО ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖИТТЯ ПСА САБИРЛИ, ЧЕРЕЗ ВІДЧУТТЯ ЯКОГО ПОДАНО НАЙДРАМАТИЧНІШУ СТОРІНКУ В ІСТОРІЇ КРИМСЬКИХ ТАТАР

Робота над особливостями твору

Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, усього кримськотатарського народу пройняте оповідання «Самотність» (1961). У ньому розповідається про долю собаки Сабирли (Терплячий). Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. При­кметною рисою оповідання є те, що головний герой — пес Сабирли. Відомо, що героями літературних творів можуть виявлятися не тільки люди. Але хто б вони не були, вони представляються в навколишній реальності власниками внутрішнього «я» — цього специфічно людського способу існування. Завершеність і зосередженість художньої реальності вигаданого світу досягається завдяки наявності в нього абсолютно «ціннісного центру», який у повсякденному перебігу навколишнього життя відсутній. В оповіданні таким ціннісним і організуючим центром виступає образ пса Сабирли. Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей. Події відбуваються в далекому кримському селі. Вівчар Сулейман виміняв у грека, відомого собачника, за десять вівець прекрасну чистокровну вівчарку. Проте родич Сулеймана Дагджи (лісничий), вважаючи її непридатною для чабанської справи: «тобі треба звір силою, мудрець розумом», відвіз вівчарку в гори до вовків. Так з’явився на світ Сабирли. Це була незвичайна вівчарка, у її жилах текли дві крові: собача і вовча. Автор-оповідач простежує долю Сабирли впродовж багатьох років. Коли помер його господарСулейман, Сабирли довго сумував про втрату: «Рани, від гризні з вовками загоїлись і не завдавали Сабирли особливих мук. Мучився пес від іншого: нікому тепер до нього не було діла, зникла найдо­рожча йому людина — Сулейман. Собаку вперше охопило почуття самотності». Відзначимо, ключове слово оповідання — самотніть.

У вівчара був син — Айдер, але він ще дуже малий. Сабирли віддали новому господареві. Коли вівчар ні за що відшмагав його батогом, обурений і скривджений Сабирли пішов від нього. Злий вівчар хотів забрати пса, але Айдер вийшов з рушницею і не віддав. Незабаром Айдер виріс і пас вівці. Для Сабирли це були добрі часи — допомагав заганяти отару на пасовисько, а вночі охороняв кошару. Не стало і матері Айдера, постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе. Тільки у гармонії з природою Сабирли знаходить утіху, спокій. Таке розуміння таємниць природи досягається завдяки особли­востям художнього таланту письменника. Як людина після втрати близьких і дорогих людей, Сабирли відчуває наближення старості. Зовсім як у людей, стало ломити в кістках, поважчав. Проте Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки: «йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід».

Образ незвичайного героя — пса Сабирли настільки динамічний, що саме цей образ організує твір у цілісну художню структуру, дозволяючи читачеві проникнути в глибини свідомості тварини, осягнути драму життя. Почалася війна. Айдер пішов на фронт, худобу забрали. Почуття самотності не покидало пса. Автор заглиблює і ускладнює вибраний мотив. Сабирли нездужав. Підсвідомо відчуваючи тривогу і страх, побіг до села. Помітив якесь незвичайне пожвавлення, з більшою насторогою прокрався до головної вулиці. Наближаючи читача до розв’язки, автор описує трагічний момент у житті кримських татар — депортацію, разом із Сабирли уважно стежить за тим, що відбувається. Фінал оповідання закритий. Людина йде, і Сабирли за ним. Так вони йшли довго, поки Сабирли не відстав. «Він подивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час невідривно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати» .

Iз якими іншими образами перегукується образ Сабирли? Чому його називають кримськотатарським Хатіко?

Хатіко з’явився на світ 10 листопада 1923 в японській префектурі Акіта. Фермер, який колись навчався в сільськогосподарській школі при Iмператорському університеті (нині — Токійський університет), вирішив подарувати живу іграшку своєму колишньому професору Хідесабуро Уено. Той завжди тримав вдома собак, віддаючи перевагу великим псам. Уено назвав нового чотириногого вихованця Хаті (японською — Восьмий), тому що це був його восьмий за рахунком собака.

Коли Хаті підріс, він став постійно супроводжувати господаря. Той щоденно їхав у місто в справах. Тому Хаті проводжав професора до входу на залізничну станцію Сібуя, а о 3 годині дня знову приходив до станції, щоб зустріти його. Але одного разу, це було 21 травня 1925, у професора прямо на роботі трапився інфаркт. Викликані лікарі не зуміли врятувати його. Додому пан Уено вже не повернувся. Але як це було пояснити собаці? Хаті щодня приходив до станції і терпляче, до пізнього вечора чекав господаря. Ночувати собака йшов на ґанок професорського будинку. Знайомі спробували прилаштувати Хаті в інший будинок, але все було марно. Хаті щоденно ходив на станцію, де чекав на свого улюбленого господаря. Місцеві торговці підгодовували охлялого собаку, захоплюючись між собою його наполегливістю. А залізничники стежили за тим, аби собаку, що став неодмінним атрибутом пристанційної площі, ніхто не ображав.

Пес став відомим на всю Японію в 1932 після публікації в одній з найбільших газет Токіо статті «Відданий старий пес чекає повернення свого господаря, який помер сім років тому». Iсторія підкорила серця японців, і на станцію Сібуя стали приїжджати зацікавлені з метою подивитися на пса.

Хатіко приходив на станцію протягом дев’яти років аж до своєї смерті 8 березня 1935. Мертвого Хатіко знайшли на вулиці, неподалік від станції.

Звістка про смерть знаменитого собаки рознеслася досить швидко, і в країні був оголошений день жалоби! Кістки Хаті були поховані на токійському кладовищі Аояма в районі Мінатоку, поруч з могилою його колишнього господаря. А зі шкіри зробили опудало, яке досі зберігається в Національному музеї науки. Також Хатіко відведено почесне місце на японському віртуальному цвинтарі домашніх тварин.

Завдання

Дати коротку (кількома реченнями) відповідь на питання «Чому Сабрили називають кримськотатарським Хатіко?»

8 квітня

СИМВОЛІЧНІСТЬ ОБРАЗУ САБИРЛИ. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ ТВОРУ

1. Прочитати текст, щоб дати усну відповідь на питання, подане після тексту в виконати тестові завдання, запропоновані на сайті «На урок»

«Його звали Сабирли — Терплячий», — так починається один з найкращих і улюблених читачами творів Ервіна Умерова — оповідання «Самотність».

Головний герой Сабирли — пес — син вівчарки і вовка.

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку?

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку? Це здається неймовірним. Але талановитий письменник вирішує цю задачу немислимої складності…

«Село, яке Сабирли знав зі щенячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п’яте, і десяте, соте, і так до самого моря, яке хлюпає з трьох сторін півострова». Прислухаючись до моторошної тиші, Сабирли раптом помічає людину — в чоботях, в шинелі, з милицею, на яку він злегка спирається. Людина ця стоїть як кам’яна і немигаючими очима дивиться на спорожніле село.

«Я повернувся з фронту додому, до сім’ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили — усіх, все село, весь народ! За що? За що. Він не ворушився, і, здається, не дихав. Точно кам’яний… Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози… «Людина ця не кам’яна. Кам’яні люди не вміють плакати»… Чоловік нагодував собаку, взяв жменю рідної землі і покинув її назавжди.

А пес залишився вмирати — чи то від старості, чи то від самотності: «Не кліпаючи, дивився якийсь час на зовсім посвітліле небо, поклав голову на лапи і виструнчився. На відкрите око Сабирли сіла муха, але він вже не зміг її прогнати. Для кримських татар скінчилася перша доба вигнання з батьківщини і почалися інші».

На початку твору Сабирли не відчуває самотності, хоча цей код уже закладено в його генах, адже він інакший, не такий, як усі — він не просто пес, а син вовка й собаки. I вже саме походження Сабирли ніби відділяє його від звичайного світу. Проте ця дистанційо­ваність на початкових стадіях оповідання ще не настільки показова. У селищі Сабирли не відчуває самотності, про нього піклується лісник, завдяки якому Сабирли побачив світ, а також улюбленй господар — чабан Сулейман. Уперше голка самотності впивається в серце собаки після смерті чабана, однак цю втрату заповнює син Сулеймана — Айдер. Айдер забирає Сабирли від іншого господаря, який знущався з пса й бив його. Однак і Айдера забирають у собаки. На цей раз війна. Родину Айдера також убивають фашисти, адже Айдер був добровольцем. Ще дуже довго Сабирли у своїх снах бачитиме господаря та його маленьку донечку. Пес блукає селищем, рятується від куль, виживає після вибуху. Він намагається захистити коня від чорнобородого злого чоловіка, однак кінь думає лише про свою старість і не виказує ніякої цікавості до свого рятівника.

Останньою «своєю» людиною для пса стає чоловік, який повернувся з фронту, але не застав нікого в рідному селі. Сабирли в голосі цього чоловіка відчуває те саме, що мучило і його. Саме тому собака йде за цим чоловіком.

Ервін Умеров, використовуючи прийом антропоморфізації, уподібнюючи собаку людині, наділяє Сабрили такими якостями, як цікавість, уміння плакати, мудрість. Однак найголовнішими людськими рисами Сабрили є емоційні переживання, зокрема почуття самотності, туги. Автор вдається до прямого порівняння пса з людиною. Але, незважаючи на все це, значна кількість людських учинків є незрозумілими для собаки: він не розуміє, для чого люди завдають одне одному шкоди, роблять одне одному боляче, чому об­ражають своїх менших братів. Йому вдається дивним, що люди всім селищем сіли й слухняно в зелені машини й поїхали.

Оповідання завершується тим, що чоловік — останній друг собаки — продовжує свій шлях, а пес назавжди залишається в рідному, але вже спустілому селищі — він помирає. У фінальному реченні автор відкрито заявляє про страшну трагедію, яка спіткала кримських татар.

1. Чи можна вважати, що в образі Сабирли письменник показав нам долю цілої нації? 2. Чи можна вважати, що образ Сабирли — це образ маленької людини, яку ніхто не розуміє?

Домашнє завдання активне

Завдання необхідно виконати до 12 квітня 19:00 ред.

ЗАПРОШЕННЯ

Повідомте учням

Код доступу 976391

Попросіть учнів використати цей код,

відкривши посилання

join.naurok.ua

Або надішліть посилання учням:

Кримськотатарська література. Ервін Умеров "Самотність". 11 клас (філологічний профіль) ред.

10 квітня Література рідного краю

О. Сизоненко. Тема нещасливого справжнього кохання в оповіданні «Ти не перша, Таню». Чистота і щирість почуттів Тані й Сергія в складній життєвій ситуації. Композиція твору

1. Прочитати оповідання письменника Миколаївщини, лауреата Шевченківської премії О. Сизоненка «Ти не перша, Таню»

2. Звернути увагу! Особливість композиції оповідання – обрамлення, яке сприяє художній та логічній цілісності твору.

Символ куща бузку –життя.

У народі БУЗОК символізує розквіт, свіжість і молодість. Але він не претендує на першість серед квітів: запашний і привабливий бузок стоїть посередині між деревами та квітами і сумлінно робить свою роботу – дарує світові красу весняного цвіту. Окрім цього, бузок символізує втіху молодого родинного щастя.

Додатковий матеріал

У Британії гілка білого бузку – символ нерозділеної пристрасті. Тому що, згідно з легендою, уперше виросла на могилі дівчини, яка померла від нещасної любові.

Цікаво знати!

Бузок може виконувати бажання. Для цього в повний місяць потрібно зірвати 8 квіток бузку, міцно затиснути їх у кулаці і йти спати. Розтисни кулак і виклади квіти, ні в якому разі не дивлячись на них, під подушкою. Потім загадай бажання і засинай. Якщо вранці побачиш, що квіти не «скарлючилися», а зберегли колір, бажання обов’язково збудеться. Бузок у сні – символ любові й щастя. Якщо вам присниться, що бузок зацвів, то незабаром ви закохаєтеся.

Герої оповідання

ПИСЬМОВО! Завдання: пізнай героя за зовнішністю.

1.Таня а) енергійне обличчя

2.Батько б) тугий вузол волосся

3.Сергій в) цікаві сині очі

4.Дружина г) грубі почорнілі пальці

5.Син д) велюрова зелена шляпа

Життєві цінності головної героїні -порядність, мудрість, людяність.

Взаємозв’язок людини і природи у творі.

Пори року в оповіданні: весна – кохання зародилося, літо – кохання розквітло, осінь – кохання знищено.

Зверніть увагу на таблицю!

Внутрішній стан людини Стан природи

Ти сидиш самотня на підвіконні, по твоїх очах котяться сльози. Б’ється голий кущ бузку, весняний вітер різко налітає з-за рогу.

Невиразні думки, почуття жалю й образи наповнили твою душу. Тепер було сумно в степу і порожньо… гнітюча тиша і нездоланний простір.

Взагалі він з кожним днем ставав все заклопотанішим. Повіяло осінню, ранкові приморозки вже білували бляшані покрівлі.

Ти весь час думала про нього – коханого, далекого і чужого – і тужила за ним. …Засніжена зима … відокремила від усього світу, завиваючи…

Усно продовжити речення

Отже, щастя Тані … ; її кохання …; життя перетворилося на … ; їй хотілося … , але; душа сповнена була….

Завдання «Пізнай героя за зовнішністю» (письмово)

13, 14 квітня. ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ. ВОЛОДИМИР ДРОЗД «САМОТНІЙ ВОВК»

Два уроки тому, що розраховую на прочитання повісті.

Володимир Дрозд народився 25 серпня 1939 року в селі Петрушин на Чернігівщині.

Письменник із перших кроків у літературі тяжіє до філософських узагальнень, фантастики та до соціально-правдивих тем. I відразу ж отримує заслін на оприлюднення своїх творів.

Володимир Дрозд двадцятирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1963) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи друкувати новели, Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника.

Був одружений з поетесою Iриною Жиленко.

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, та похований на Байковому кладовищі.

Аналіз твору

Повість В. Г. Дрозда «Самотній вовк» (інша назва «Вовкулака») одразу ж викликала жвавий інтерес. Чи справді Андрій Шишига — головний герой твору — людина-вовк? Уявлення про те, що люди можуть перетворюватися на тварин, поширене майже в усіх культурах. Особливо популярним є образ воїнів‑вовків, які не знають страху, жалю, сорому, є втіленням жорстокості й хитрості. Зазвичай вовкулака є уособленням зла, це демонічний образ. У зв’язку з цим викликає інтерес прізвище Андрія. Згідно з народними уявленнями, шишига — нечиста сила. Переносне значення — незібрана, некваплива людина. У філософському розумінні символ вовка є своєрідним ніцшеанським протиставленням людини натовпу, стадного інстинкту та диференційованої самотньої особистості, яку Ф. Ніцше називає «звіром» та «генієм». Вовк є наслідком внутрішньої боротьби та прагнення людини до душевної свободи.

В. Г. Дрозд у творі обігрує міф про передачу лікантропії від однієї особи до іншої. Так, прокляття вовка переходить на Шишигу через теку, що її герой узяв із рук загиблого Харлана. Далі Андрій вимушений відбути низку випробувань, а головне — навчитися мас­кувати своє вовче єство в людському суспільстві. Спочатку Андрій переживає, що став заручником обставин: «Автоматичний замок клацнув за його спиною, це був вкрадливий звук пастки, що раптово зачинилася», його лякає «чорна Харланова сила», але далі персонаж відчуває себе послідовником, наступником Петра, намагається думати, як Петро, чинити так, як Петро.

Твір В. Г. Дрозда є втіленою химерою. Досить часто дослідники проводять аналогії між повістю «Самотній вовк» В. Г. Дрозда та відомим романом Г. Гессе «Степовий вовк». Навіть асоціативна близькість назв творів спричиняє переконання, що митці сповідували подібні засади у відображенні внутрішнього світу героїв, боротьби протилежностей у їхніх натурах. Радянська критика однозначно визнавала «Самотнього вовка» як такий твір, що засуджує пристосуванство, кар’єризм, спекуляцію совістю та честю. Саме через це, на думку радянських дослідників, і відбулося перетворення Андрія Шишиги на хижака, себто головний герой переродився, став вовком, «пожертвувавши людиною в собі». Цим фантасмагоричним перетворенням В. Г. Дрозд засуджує цинізм, егоїзм, використання службового становища з корисливою метою. Однак проблематика твору є дещо глибшою. Андрій Шишига — людина, щоглибоко переживає свою самотність, абсурдність життя. I в цьому плані проблематика «Самотнього вовка» повністю збігається з романом Г. Гессе «Степовий вовк». Обидва письменники зображують роздвоєність особистості, яка, з одного боку, прагне до людських цінностей, з іншого — сповідує принципи діонісійського начала, принципи архетипу тіні, тваринні інстинкти. В обох творах зображено глибокі переживання особистості, що важко переживає відчуженість від суспільства — Гаррі з роману «Степовий вовк» та Андрій із «Самотнього вовка» інтерпретують свою самотність як наслідок «ововчення». У душах обох персонажів точиться складна боротьба, прагнення знайти своє місце у світі.

В. Г. Дрозд використовує психологічний експеримент: подає роздвоєння свого героя за допомогою опису незвичних снів (у них Андрій Шишига зазвичай усвідомлює себе вовком, оскільки саме у снах, згідно з відомостями теорії К. Г. Юнга, відбувається вихід підсвідомого назовні). Iнколи Андрій навіть не ототожнює себе із своїм «я». Через це розповідь від першої особи перемежовується з авторською оповіддю, розповідь іде від третьої особи, себто герой ніби аналізує свої вчинки як стороння людина. Цей прийом актуалізує ідею самовідчуження. Цікаво, що Андрій Шишига свідомо бажає стати «вовком», зайняти місце свого абсурдно загиблого товариша Петра Харлана. Упродовж усього твору головний герой намагається розмірковувати так, як це робив Харлан, проте Харлан утілює активність, він відчував, можливо, навіть кохав Льольку, а Андрій відчуває лише порожнечу. Петро Харлан зрікається Льольки через її сільське походження, проте робить це не відкрито, а змушує обставини скластися таким чином, щоб Льолька й Великий Механік зустрілися й покохали одне одного. Андрій думає про це так: «Та якби Харлан сам не підсунув йому Льольки, у рахітичній голові Великого Механіка навіть думка про щось таке ніколи б не зблиснула… Харлан любив Льольку, але пожертвував нею, реальністю, в ім’я власної ідеї. У цій жертві Петро Харлан був великим, а Юрко так і залишився рибкою-прилипалою, що ласує недоїдками океанської акули». Насправді Андрій заздрить Юркові — Великому Механіку саме через самодостатність останнього.

Андрій не відчуває жалості до загиблого Харлана, йому не шкода дружини інженера. Головний герой абсолютно самотній. Принцип Шишиги можна сформулювати так: «Усе життя людське — це полювання. Полюють на тебе, ти полюєш на інших. Хто перший і влучніше стрелить. Закони лісу. Закони війни, яка ніколи не припинялася і не припиниться на Землі». Навіть із кошеням, якого Андрій підібрав, відвідуючи рідні місця, герой змушений розлучитися, бо не витримує чужої присутності у своїй оселі, хоча далі шкодує про це. Андрій Шишига переживає стан «самотності в натовпі». Це, зокрема, підтверджують думки героя: «Я завжди почувався самотнім у натовпі», «Ще ніколи я не почувався таким самотнім на гомінкій вечірній вулиці», «Я був один у всьому місті», «Я мучився від самотності — і водночас мене дратували людські голоси». Остання фраза демонструє антиномію переживань Андрія. Він переживає гостру відчуженість від світу: «Я гукнув — вони навіть не озирнулись», «у всьому місті не було людини, якій я міг би довіритися». Андрій відсторонюється не лише від світу, але й від самого себе, повністю перетворюючись на «вовка». «Перетворення», звичайно, виникає не на рівному місці. Задатки «вовчої» натури в Андрієвій душі були від початку, просто він стримував їх. Ще будучи школярем, коли обирали старосту, Андрій відчув, як несподівано для себе, проголосував за свою кандидатуру. Далі головний герой згадує про свою наречену, із якою хотів одружитися лише через її посаг. Стосунки з Вікторією так само від початку ґрунтувалися на тому, що Андрій намагався зробити кар’єру, закохавши в себе доньку директора. Апофеозом розчинення власного Андрієвого «я», відчуття власної відчуженості є діалог головного героя та Вікторії. На запитання дівчини «хто він?», головний герой відповідає: «Людина…». Однак це слово вже є чужим для Шишиги: «я ледве спромігся вимовити це слово, таке чуже й неприємне було воно мені». Андрій настільки відсторонений від світу, що вже не знає, яким він є насправді. Він «так часто міняв маски і розгублено никав від подоби до подоби». Світ для Шишиги є не просто театром, а «цирком». Вибір маски — вибір ролі, необхідної за певних обставин. У резуль­таті Андрій починає розглядати людей лише як маріонеток, якими намагається маніпулювати. Стосунки з оточуючими руйнуються, а мотив перетворення на вовка набуває рис мотиву гри. Ця гра наявна і в «Степовому вовкові» Г. Гессе, коли Гаррі Галлер потрапляє до «Магічного театру». У В. Г. Дрозда ця гра дещо парадоксальна, позначена амбівалентністю, адже підсвідомо Шишига хоче програти. Він зазначає, що «справді любив піддавки: це геніальна гра, антигра — перемагає той, хто програє».

Головний герой В. Г. Дрозда зазнає поразки в гонитві за примарним матеріальним щастям, на вечірці з нього всі глузують, лише Вікторія намагається погамувати нестерпний біль у душі Шишиги, проте він каже, що вже занадто пізно й тікає, усвідомивши своє остаточне перетворення на хижака. Якщо в Г. Гессе розвиток «вовчих» рис уособлює не падіння людини, а сприяє створенню гармонійно розвиненої особистості, то у В. Г. Дрозда «вовкодухість» є однією з хвороб суспільства. Її зумовлює занепад духовності й моральності.

Бажано прочитати повість, вона легко читається, передбачити розвиток подій неможливо. Можна як приклад при нагоді використати на ЗНО.

ЗАВДАННЯ : Дати коротку обґрунтовану відповідь на питання Чи є Андрій Шишига справжнім антагоністом твору.

15 квітня КОНТРОЛЬНА РОБОТА

1. Автором твору «Собор» є…

А Р. Iваничук; Б О. Гончар; В В. Земляк; Г П. Загребельний.

2. Настя Лісовська народилася в…

А Рогатині Б Туреччині В Києві Г Криму

3. Проблемі депортації кримських татар присвячено твір…

А «Мальви» Б «Самотність» В «Собор» Г «Дім на горі» 4.. Назвіть представників «химерної прози».

5. Дайте визначення жанру «роман-балада».

6. Доведіть, що твір «Лебедина зграя» В. Земляка тяжіє до «химерної прози».

7. Розкрийте суть назви твору Р. Iваничука «Мальви».

8. Чому оповідання Е. Умерова «Самотність» написано про пса?

9. Напишіть міні-твір на тему «Бережіть собори ваших душ (за творчістю О. Гончара)».

17 квітня ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ПРОДУКТ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕПОХИ. IСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ НАПРИКІНЦІ ХХ — НА ПОЧАТКУ ХХI СТ. ВИЗНАЧАЛЬНІ РИСИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ. СТИЛЬОВЕ РОЗМАЇТТЯ, ЕКСПЕРИМЕНТАТОРСТВО, ПОШУКИ НОВИХ ФОРМ І НОВИХ ТЕМ.

Незважаючи на плюралізм думок, напрямів, жанрів у літературі, говорячи про художній процес кінця ХХ століття, найчастіше все ж кажуть про постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що прийшов на зміну модернізму. Початок ХХI століття називають епохою постмодерну. I хоча стосовно постмодернізму й досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився в 1980‑х роках і пов’язаний передусім з іменами Ю. I. Андруховича, О. В. Iрванця, В. В. Неборака («Бу-Ба-Бу»), а пізніше — із представниками інших літературних груп («Пропала грамота», «Нова дегенерація» тощо).

Як і його попередник — модернізм, постмодернізм є загальним терміном, що позначає не конкретний напрям, а радше загальну тенденцію, підхід, який домінує у творах філософів, письменників, художників, архітекторів — у культурі в цілому. Тож сьогодні дослідники говорять про постмодернізм як про дух часу, посилаючись на роботи англійського історика Арнольда-Джозефа Тойнбі, який поділив історію людської цивілізації на чотири періоди: Темні віки, Середньовіччя, Нові часи та Постмодерн (щоправда, у класифікації А.-Дж. Тойнбі епоха Постмодерну почалася з 1875 р.). Згідно з цією періодизацією постмодернізм став реакцією на заперечення антропоцентричності — людина перестала вважатися центральною фігурою Всесвіту. Цікавою постає думка представника італійського постмодернізмуУ.Еко, який говорить про «свій постмодернізм» для кожної епохи, ототожнюючи поняття постмодернізму й авангардизму. Дослідник вважає, що кожен з історичних періодів переживає певні кризові моменти, породжуючи митців, які радикально переосмислюють існуючу аксіологічну систему. Дехто із сучасних науковців називає постмодерністів руйнівниками канонів та традицій і вбачає у новітніх віяннях небезпеку для літератури. Iнші ж, навпаки, захоплюються епатажністю майстрів слова. У. Еко зазначав, що постмодернізм — це не лише мистецький напрям, це духовний стан.

В українській літературі термін постмодернізм першою вжила Н. Г. Білоцерківець 1991 року, характеризуючи роботу представників угрупувань «Бу-Ба-Бу» та «Пропала грамота». Важливою також є робота Т. Н. Денисової «Феномен постмодернізму: контури й орієнтири», де дослідниця звертається до історії розвитку поняття «постмодернізм». На відміну від модерної літератури, за словами Т. Н. Денисової, постмодерністи апелюють не до обізнаного, ерудованого читача, а звертаються до широких мас. Однак разом із тим суспільство почало втрачати віру в певну стабільність, у прийдешній день. Звідси такі риси постмодерної літератури, як іронічність, пародійність, карнавальність. Постмодерністи відходять від традиційної описової манери, відкидають ліризм, патетику. Їхні твори наповнені жаргонізмами, просторіччями, русизмами, штучними, абсурдизованими, апоетичними епітетами, порівняннями, метафорами («жовте, ніби вершкове масло, небо», «небо, схоже на томатну пасту», «жирні фініки, схожі на тарганів»), досить часто письменники вдаються до використання нецензурної лексики. Дослідники погоджуються, що в основі постмодернізму лежить ідея занепаду культури. Цікавою в цьому плані видається цитата: «Постмодернізм — це модернізм, який страждає через втрату віри». Скепсис притаманний постмодерністській літературі в цілому. Як зазначає Т. Н. Денисова: «Світ і людина втратили зміст, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс». Світ уявляється постмодерністам складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосібйого засвоєння — ігровий. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, сарказм. Постмодернізм широко застосовує поняття «смерті деміурга» (ніцшеанська смерть Бога — звідси вседозволеність), після смерті божества настає «смерть автора» (за Р. Бартом), а далі — «смерть людини й суб’єкта» (М. Фуко). На початку 1970‑х років філософи почали говорити про «смерть мистецтва», «смерть естетики». Наприклад, 1972 року в Бухаресті відбувся Міжнародний конгрес із проблем естетики. На цьому американський науковець Артур Данто доводив, що сучасне мистецтво вичерпало свою головну функцію й закінчилося.

На думку постмодерністів, сучасна епоха — це епоха теорії відносності. Усе відносне. Не існує істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, адже за допомогою мережі Iнтернет люди не тільки спілкуються, але й проводять наукові конференції, ділові наради, засідання; до того ж з’являються теорії астрофізики про те, що наша реальність — це майя, лише проекція). Тож постмодерністи іронізують й глузують над усім, для них не існує нічого святого. Сміх має перемагати серйозний трагізм, що був притаманний, наприклад, модерністським творам.

До ознак постмодернізму належить інтертекстуальність. Досить часто події у творах постмодерністів розгортаються на тлі помпезного свята, карнавалу, визначного дійства. У цьому випадку карнавал дорівнює самому життю, тобто виростає до шекспірівського «весь світ — театр».

Робота з таблицею

Модернізм Постмодернізм

Скандальність Конформізм

Антиміщанський пафос Відсутність пафосу.

Емоційне заперечення попереднього Ділове заперечення попереднього

Первинність як позиція. Вторинність як позиція.

Оцінне в самоназві: «Ми — нове» Безоцінне в самоназві: «Ми — все»

Декларована елітарність Недекларована демократичність

Переважання ідеального над матеріальним Комерційний успіх

Віра у високе мистецтво Антиутопічність

Фактична культурна спадкоємність Відмова від попередньої культурної парадигми

Виразність межі «мистецтво — немистецтво» Усе може називатися мистецтвом

Постмодерністські літературні угрупування (читаючи, заповнюйте таблицю внизу)

«Бу-Ба-Бу». Назва цього літературного гуртка розшифровується як «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Засноване угрупування було 17 квітня 1985 року у Львові. До представників «Бу-Ба-Бу» належать Юрій Андрухович (він має прізвисько Патріарх, бо є найстаршим серед членів групи), Віктор Неборак (Прокуратор, бо схильний до аналізу та захоплюється літературознавством) та Олександр Iрванець (Підскарбій, бо захоплюється нумізматикою). Перший публічний вечір бубабістів відбувся 1987 року в Києві. Після цього кілька років поспіль представники групи успішно давали поетичні вечори. 1995 року вийшла спільна книга «Бу-Ба-Бу».

Бурлеск (італ. burlesco, від burla — жарт) — це вид комічної, пародійної поезії, драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою.

Балаган (перс. bᾱlᾱhᾱnӓ — верхня кімната) — це тимчасовий дерев’яний театр для видовищ під час Великодня, поширений в Україні та Росії ХVIII–ХIХ ст. У репертуарі балагану — арлекінади, інтермедії, блазнювання, пантоміми тощо.

Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — це комедійна манера гри актора, у якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій манері виконання. Елементи буфонади використовували скоморохи, мандрівні дяки в інтермедіях, колядники у вертепному дійстві. Буфонаду використовують в цирку, переважно в клоунаді коміками-буфами.

Літературне угрупування сповідувало принципи карнавальності, необарокового мислення, сміхової культури.

Творчість групи стала своєрідним мистецьким відгуком на суспільну депресію.

«Пропала Грамота». До цього угрупування входять київські поети Юрко Позаяк, Віктор Недоступ та Семен Либонь.

Від початку «Пропала грамота» була авангардним проектом. 1991 рік ознаменувався виходом однойменної книги.

Юрко Позаяк (Лисенко Юрій Васильович) народився 9 травня 1958 року. Він захистив кандидатську дисертацію та працював у Службі підготовки виступів Президента України.

«Нова дегенерація». До складу поетичної групи входять троє літераторів з Iвано-Франківської області — Iван Андрусяк, Степан Процюк та Iван Ципердюк.

Це літугрупування утворили 1991 року в Iвано-Франківську двоє студентів (Iван Андрусяк та Iван Ципердюк) та викладач (Степан Процюк). Перші публікації представників гурту побачили світ у тижневику «Західний кур’єр», пізніше вийшло ще три альманахи під назвою «Нова дегенерація». Наприкінці 1992 року видавництво «Перевал» видрукувало поетичну збірку, що також називалася «Нова дегенерація».

«Червона фіра». Це угрупування є своєрідним східним аналогом Бу-Ба-Бу. До його складу належать харківські поети Сергій Вікторович Жадан, Ростислав Володимирович Мельників та Iгор Пилипчук. Заснована група була 1991 року. Представники «Червоної фіри» сповідували концепцію неофутуризму, називаючи своїм духовним батьком Михайля Семенка.

Їхні твори є провокативно-епатажними, пародійними й скандальними. У літературознавстві стає усталеною думка про «харківську школу» красного письменства на чолі із С. В. Жаданом. I. М. Андрусяк зазначив, що цей письменник «привніс у поетичний текст потужний елемент субкультури, запровадив широке використання міського молодіжного сленгу, розширив сферу використання елементів пародії і самопародії.

В основі його художнього методу, як і більшості постмодерністів, лежить концепт — вияв «гостроти розуму», вміння ефективно поєднати віддалені один від одного лексичні й семантичні пласти, «високе» й «низьке». Він концептуально влучно оперує цитатами з постколоніальної дійсності, класичних текстів і субкультурних проявів, не цураючись при цьому позанормативних рефлексувань, і утворює таким чином напівпародійний і напівінтелектуальний текст-конгломерат, однаково «злободенний», епатажний, придатний до захопленого сприйняття ширшим (а не лише «окультуреним») читацьким загалом, а разом із тим новаторський і глибинний за змістом».

ЛУГОСАД — літературна група, до скласкладу якої входили Iван Володимирович Лучук, Назар Михайлович Гончар та Роман Iванович Садловський. Група була заснована у Львові 19 січня 1984 року. Назва складається з перших літера прізвищ учасників: ЛУ — Лучук, ГО — Гончар, САД — Садловський. Iснує кілька варіантів написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Учасники групи закінчили Львівський університет 1986 року.

Поетичний доробок представників літературного угрупування представлений у виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єргард». Ця книга складається з трьох частин: «Ритм полюсів» I. В. Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Н. М. Гончара, «Зимівля» Р. I. Садловського.

Лугосадівці позиціонували себе як митців маргінального напряму, оскільки в їхньому творчому доробку наявні таки маргінальні види, як паліндроми (I. В. Лучук, Н. М. Гончар) та поезомалярство (Р. I. Садловський).

Завдання для дистанційного навчання

ПИСЬМОВО!

Робота з таблицею

Заповніть таблицю за матеріалом прочитаного, коротко охарактеризувавши постмодерністські угрупування.

Назва літератур­ного угрупування Представники Рік заснування Стисла характе­ристика діяльності

Можна додатково скористатися ще й підручником.

21 квітня

IГОР РИМАРУК «ОБНОВИ» — ТИПОВА ПОСТМОДЕРНА СТИЛІСТИКА Й ПОЕТИКА ВІРША; ЦЕНТРАЛЬНА ІДЕЯ — ПОКЛИКАННЯ Й ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ, КОЛИ ЗАВЖДИ Є ПРОБЛЕМА ВИБОРУ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ

Українська література кінця ХХ — початку ХХI століття надзвичайно цікава, але й неоднозначна; тут переплітається оригінальність і традиція, лірика й епатаж. Художня картина світу останніх десятиліть характеризується широтою й багатством тем, мотивів, глибиною та різноманітністю проблематики. У літературі цього періоду самобутньо осмислюються як нагальні, злободенні проблеми, так і «вічні»: нового звучання набувають теми природи, кохання, життя тощо. При цьому варто відзначити, що художні голоси 80‑х — 90‑х років різняться за емоційною напругою. Кінець минулого століття позначений поділом художнього доробку на два умовних фронти, а отже, літературу цього періоду прийнято розглядати крізь призму новаторства та традиції. До представників новаторської художньо-стильової лінії зараховують Ю.I. Андруховича, В. Д. Герасим’юка, I. А. Малковича, I. М. Римарука та багатьох інших.

У віковому зрізі українська література кінця ХХ — початку ХХI століття також представлена творчістю митців різних поколінь: старшого (переважно це письменники-шістдесятники: В. Г. Дрозд, Л. В. Костенко, Ю. М. Мушкетик, В. О. Шевчук), середнього (Н. Г. Білоцерківець, В. Д. Герасим’юк, О. С. Забужко, I. М. Римарук) та молодшого

(Ю. I. Андрухович, С. В. Жадан, Р. В. Мельників).

Ще однією особливістю літератури кінця минулого століття є розширення жанрового та стильового спектрів, через що художню творчість називають полістилістичною. I справді, у літературі в цей період співіснують різні жанри: детектив, історичний роман, фантастика тощо.

Про І. Римарчука

Iгор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти Хмельницької області в сім’ї сільських педагогів. Школу закінчив на «відмінно». Писати вірші Iгор почав ще під час навчання в школі, і це захоплення літературою вплинуло на все його життя. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1979). Дебютував в 1978 в журналі «Дніпро» (Дніпро). Працював у пресі та видавництвах. Головний редакторжурналу «Сучасність», завідувач редакцією сучасної української літератури видавництва «Дніпро», член Спілки письменників України (1984), віце-президент Асоціації українських письменників. Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Радник міністра культури з питань книговидання (2007). У жовтні 2008 року у Львові поета збила автівка. 3 жовтня 2008 року він помер у лікарні.

Вірш I. Римарука «Обнови» У вiршi I. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного свiту з його суперечностями, протирiччями, коли лавровий вiнок перетворюється на терновий, кати стають героями, тiльки тяжкi хрести залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Лiричний герой поезiї жалкує за буланими, вороними змiями — мрiями, сподiваннями, смiливими вчинками, котрi змiнилися на буденщину — деренчливу бричку з крикливим вiзником, i прагне оновлення, крилатостi та лету до осяйних небес.

ПИСЬМОВО! Заповнити таблицю за віршем

Тема

Iдея

Основна думка

Жанр

Римування

Віршований розмір

Художні особливості твору

Епітети

Порівняння

Iнверсія

Пароніми

Метафори

22 квітня

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ — ПРЕДСТАВНИК ПОПУЛЯРНОГО УГРУПОВАННЯ БУ-БА-БУ. ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОСТІ. «АСТРОЛОГ», «ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ», «КОЗАК ЯМАЙКА»

Повідомлення про Ю. Андруховича

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Iвано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві(1991). Працював газетярем, служив в армії, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Був співредактором часопису «Четвер» (1991–1996). Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80‑х і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Iрванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «Бурлеск-Балаган-Буфонада»). Із прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце». Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово‑стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований).

Ю. I. Андрухович у передмові до одного з видань навіть виписав дванадцять тез щодо учасників літугрупування, зазначаючи, що всі представники «Бу-Ба-Бу» є письменниками національними, ліберальними, урбаністичними, а також відкритими, недогматичними, адже: «догматика є добра для теології. Поезія ж — не зовсім теологія (а, може, й зовсім не теологія). Суть нашого шляху — скепсис та іронія. Про це казати найтяжче, бо іронія не терпить прямих позитивних тверджень. Говорити про себе «Я дуже іронічний» — все одно, що сказати: «Я вельми тупорилий». Ми, однак, ідемо й на таке, адже головний прутень, чи то пак, головна вісь нашого обертання — самоіронія. Це як в одному старому спектаклі: «З кого смієтесь? З себе смієтесь!» До речі, про театр, і про маски. Для нас це не є ані самозахист надміру тонких організмів, як гадають одні, ані спосіб хизування внутрішньою порожнечею, як наполягають інші. Радше це цікавий прийом. Ми любимо предметність, фактурність, антуражність. Маска дає змогу і перевтілитися, і лишитися собою водночас. Це — засіб нашого подорожування в часі та просторі. До речі, маски ми нещодавно скинули. Однак нам уже не вірять і скинення масок вважають новою маскою. Таким чином, ми карнавальні».

Твори Андруховича перекладено і видано в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині.

Читаючи вірш Ю. Андруховича «Астролог» (дивись нижче), звернути увагу на наступні моменти:

1. Де живе астролог? 2. Чому астролог упадає у відчай? 3. Чому він хоче бути таким, як усі? 4. Яка тема та ідея твору? 5. Чи можна стверджувати, що зрада самому собі — це найгірший від зради?

Читаючи вірш Ю. Андруховича «Пісня мандрівного спудея» (дивись нижче), звернути увагу на наступні моменти:

1. Яким настроєм перейнято твір? 2. До кого звертається у вірші спудей? 3. Чого він прохає?

«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов’ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору.

Читаючи вірш Ю. Андруховича «Козак Ямайка» (дивись нижче), звернути увагу на наступні моменти:

1. До кого звертається ліричний герой твору? 2. Для чого автор уводить у текст речення англійською мовою? 3. Доведіть, що твір тяжіє до постмодернізму.

ПИСЬМОВО! Працюючи з віршами, до кожного заповнити таблицю:

Тема

Iдея

Основна думка

Жанр

Римування

Віршований розмір

Засоби художньої виразності

Астролог

У нього палка потреба,

у нього жадання слізне:

окраєць нічного неба

піймати у фокус лінзи…

Бо він живе на горищі,

а там сутерени вищі:

у сутінках – мерехтіння

і сонце межує з тінню.

Він дивиться тільки вгору,

і небо лоскочуть вії,

коли в полудневу пору

від кухні смаженим віє.

Над містом літають птахи,

а поруч із ними "ахи",

коли роззявлять на площі

голодні роти бідолахи.

Земля собі пілігримить,

кружляє собі й кружляє,

а хтось нові пелерини

на осінь собі замовляє –

а він живе на горищі

(там зимно, там вітер свище),

але насправді з горища

небесна ковбаня ближча.

У нього маєтків немає –

згори в декольте заглядає,

а в місті вічність минає

не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне

й сентиментальне, мов танґо,

обжив бароковий янгол –

створіння пухке й безжурне).

І взявши голову в руки,

він крикне собі з розпуки:

"Чого я марную роки?!

Візьму попід руку Юзьку,

піду в пивничку на Руську,

забуду святі мороки!

Забуду святі мороки…"

*Пісня мандрівного спудея

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ –

туди, де кров з любов'ю черленяться,

де пристрастей i пропастей сувій…

Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші –

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

З риторик і поетик академій –

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими – вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір) !

Або в поля, як на зелену прощу –

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій…

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож, – на світ, за діло – чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

КОЗАК ЯМАЙКА

о скільки конику-братику крутих чудасій на світі

дивився б допоки круки не вип'ють очей а мало

по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті

і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари

якого лисого чорта з яких попідземних фаун

та й зрадили нас у битві морські косарі корсари

а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром

а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне

дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром

і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне

кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком

кажу йому схаменися кажу покайся паскудо

невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком

якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу

плеще мене позаплічно заламує руки в горі

оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу

to be or not to be каже і булькає I'm sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао

купи сизокрилий орле маркотно ж без господині

город засівати не конче прицмокує так лукаво

город на ній проростає тютюн ананаси дині

наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша

тільки ж ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку

конику мій невірнику апостоле мій хома

піду на зорю вечірню

зріжу цукрову сопілку

сяду над океаном

та вже мене і нема

Раджу послухати пісні на слова Ю. Андруховича у виконанні гуртів «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Карбідо», а також Тараса Чубая.

Завдання для дистанційного навчання: ПИСЬМОВО! Працюючи з віршами, до кожного заповнити таблицю, подану вище.

23 квітня 2020 р.

Ю. IЗДРИК ЯК ОДИН ІЗ ТВОРЦІВ «СТАНІСЛАВСЬКОГО ФЕНОМЕНУ»; ПОШУК ФОРМ ВИРАЖЕННЯ НОВОГО СВІТОВІДЧУТТЯ Й НОВОГО СВІТОГЛЯДУ В ПОЕЗІЇ; РОЛЬ ВІЗУАЛІЗАЦІЇ У ТВОРЧОСТІ ПОЕТА (ІДЕЯ І ВІЗУАЛЬНИЙ ПРОЯВ «ВИШИВАНКИ»); СИНТЕЗ НАЦІОНАЛЬНОГО Й ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОГО В ЙОГО ТВОРЧОСТІ; СПОСІБ ПОЕТИЧНОГО ВИРАЖЕННЯ ПОЧУТТІВ В ЕСТЕТИЦІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Про Ю. Іздрика

Юрій Iздрик (16 серпня 1962, Калуш) — український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Один із творців станіславського феномену. Юрко Iздрик народився в м. Калуш на Iвано-Франківщині. У школі вчився на «відмінно», любив математику, грав у шкільному ансамблі, тоді ж почав цікавитися літературою. Закінчив музичну школу по класу віолончелі та фортепіано, самотужки опанував гру на гітарі та мандоліні.

По закінченні школи вступив на навчання у Львівський політехнічний інститут. У студентські роки вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру. Після університету почав працювати інженером на Iвано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин (1984–1986), згодом — у Калуському науково‑дослідному інституті металургії (1986–1990).

У 1989 р. розпочалася історія легендарного журналу — «Четвер». Перші два номери були самвидавними. У 1990 р. Юрко запропонував Андруховичу разом випускати «Четвер», на що той одразу ж погодився. Кілька років митці працювали над журналом разом. Дружні стосунки Ю. Андрухович та Ю.Iздрик підтримують до сьогодні.

Перші твори Iздрика з’явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Iздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Iздрика, Ан­друховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об’єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю.

Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Iздрик починає активно займатися малярством (1990–1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках. Роботи Iздрика-художника користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Iспанії, США, Таїланду.

У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою. Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Iздрика став роман «Воццек» (1998). Читачі настільки захопились «книгою про сни у снах» (В. Габор), що перший тираж книги, виданий в Iвано-Франківську, був розпроданий за тиждень.

Вже другий рік поспіль Ю.Iздрик займається спільним музичним проектом з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком «DrumТИатр». Зараз живе і працює у Калуші. Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor (l)d» (2011), «Iздрик. Ю» (2013), низки повістей, оповідань, статей з куль­турології та літературознавства.

ПИСЬМОВО! Зробити короткі записи за змістом і проблематикою роману Ю. Iздрика «Воццек».

1. Проблематика роману Ю. Iздрика «Воццек». Прийоми, які використовує автор із метою розкриття кожної проблеми. (Проблеми людини в абсурдному суспільстві, життя та смерті, митця і суспільства, вибору, родової пам’яті. Прийоми ампліфікації непоєднуваних елементів, варіація подій, сну, ретардації та ретроспекції.)

2. Кольорова гама, у якій зображує автор життя героя? (Чорний, сірий, білий)

3. Яким бачить світ Воццек? Чому він так тонко відчуває всі нюанси реальності? (Воццек бачить світ подрібненим на мікродеталі й розпорошеним у просторі. Це свідчить про душевну кризу персонажа, який існує у ворожому середовищі)

4. Про що свідчать хворобливі сновидіння персонажа? Яку функцію вони виконують у творі? (Хворобливі сновидіння свідчатьпро тривожність головного героя. Вони виконують функцію мотиватора його поведінки).

5. Пригадайте основні положення філософії екзистенціалізму. (Екзистенція передує сутності. У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя)

6. Функціональна роль молитов наприкінці кожного розділу роману. (Молитви виконують функцію заперечення безвихідності абсурдного життя. Персонаж роману «Воццек» звертається до Бога лише у кризових ситуаціях, коли вже не залишається жодної можливості вибору. Перебуваючи у стані сильного емоційного напруження, головний герой абстрагується від зовнішніх атрибутів буття і несвідомо починає молитися.)

7. Семантичне навантаження назв розділів. (У назві першого розділу «Ніч» закодовано негативні емоції та переживання персонажа, який перебуває у «межовій ситуації». У другому розділі «День» Воццек починає адаптуватися до кризових умов буття; назва «День» символізує духовне відродження персонажа).

8. Психологічний портрет Воццека. (Тривожний, постійно перебуває в стані нервового збудження, у нього часто змінюється настрій, відчуває себе «чужим» у світі, метушливий, із розсіяною увагою.)

Завдання для дистанційного навчання:

ПИСЬМОВО! Зробити короткі записи за змістом і проблематикою роману Ю. Iздрика «Воццек» (дивись вище).

Раджу прочитати хоча б скорочено.

24 квітня

МАРІЯ МАТІОС. «ТРИЄДИНА ПЕРСПЕКТИВА (ЦИКЛ); «ПРОСТІ ВІРШІ» (ЦИКЛ) — ПОЕЗІЯ ЯК ПРОЯВ СИЛЬНОЇ ЖІНКИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ, ЯКА МОЖЕ ЗАЛИШАТИСЯ ЖІНОЧНОЮ

Раджу переглянути відеоролик «Обличчя нації»

Про Марію Матіос

Вона яскрава в усьому. У поведінці, у мові, характером, зовнішністю. Яскрава у творчості. Пише, як грається: вільно і нестримно. Її герої такі рельєфні та самобутні, що їх годі забути. Навіть у найтрагічніших епізодах просвічує оте: життя — це найцінніший дар, що його людина повинна пронести наперекір усім випробуванням.

Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки, Чернівецька область в родині гуцулів.

У 1982 р. закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури (тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича).

Працювала бібліотекарем університетської бібліотеки. 8 років — на Чернівецькому машинобудівному заводі.

Була заступником голови Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, відповідальним секретарем «Буковинського журналу». З 1997 року мешкає в Києві. Працювала помічником секретаря РНБО України. З 2003 року — заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Перші вірші надрукувала у 15 років.

Прозою дебютувала 1992 року в журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Передмову до публікації написав Володимир Дрозд.

2011 — член журі літературного конкурсу «Юне слово».

2012 — № 2 у виборчому списку Політичної партії «УДАР», на виборах до Верховної Ради України.

2014 — № 7 у виборчому списку Блоку Петра Порошенка до Верховної Ради України.

Була серед тих, хто домігся присвоєння Чернівецькому університету імені Юрія Федьковича.

Почесний громадянин міста Чернівців — рішення міськвиконкому від 23.09.2008 р. № 755/2.

Є головою редакційної ради міжнародного соціального проекту, збірки розповідей про добро «Книга добра».

Читаючи вірш «Триєдина перспектива» , звернути увагу на такі моменти:

1. Що таке перспектива? Чому, на вашу думку, вірш називається саме так? 2. Що таке аркан? Доберіть асоціації до жіночого аркану. 3. Яка тема поезії? 4. У чому ви вбачаєте ідею та основну думку твору? 5. М. Матіос вважає себе постмодерністкою, яка творить класичні твори. Чи можна вважати вірш «Триєдина перспектива» класичним? 6. Які елементи постмодернізму наявні в поезії?

Триєдина перспектива

Ти перелітуєш, як лань, –

Між трав, під небом, серед лісу.

Але проклята глухомань

Тебе не втримає.

Не бійся:

Ти зимуватимеш сама,

І далі житимеш – як палець.

Тебе крутитиме аркан –

На витривалість сольний танець.

Ти вийдеш з моди, як з води,

Схрестивши руки попід груди,

І пожинатимеш плоди

Своєї самоти.

Повсюди

Тебе питатимуть: хто ти?

Чиї тепер у тебе очі?

Тебе найближчі потолочать

Незгірш, як наймані кати.

2

Ридай, зализувачко ран

Відредагованої драми:

То чоловічий хист – аркан.

Ти ж затесалась між аркани.

А там – суцільний плебісцит.

Морозно, як у лютім січні.

І непомірний апетит,

І ритуали чоловічі.

А там – різниця і темниця,

Бакшиш,

гашиш

і нувориш.

Некоронована царице!

Ти не показуй, що дрижиш…

3

Парад дешевих Афродит

Тебе не скине із цариці.

Ти – не балетна танцівниця,

Аркан – твій танець і твій щит.

Верхи смерек – твої пуанти,

І косми хмар – твій колорит.

Танцюй сама.

Комедіанти

Хай свій ладнають реквізит.

Бо твій а р к а н не стане вальсом,

Хоч не жіночий то є хист.

Назвуть зухвальство – зубоскальством,

І навздогін приліплять свист.

Тримай аркан одна, як палець, —

І літуй, і зимуй сама.

Можливо, не один зухвалець

Колись повторить твій аркан.

Читаючи поезію «Прості вірші» , звернути увагу на такі моменти:

1. Які враження викликала у вас поезія? 2. У чому тема твору? Яка його основна думка та ідея? 3. Які почуття має лірична героїня?

Прості вірші

Ти дивишся на мене каро —

І груди протинає жар.

Ти є мій Спас.

І Божа кара.

Ти любчик мій.

І Бог.

І цар.

Гніздо моє.

І оборона.

І просто — мій ти чоловік...

Чий? Чий? — ріка питає сонна.

Чий? Чий? — гуде нічний потік.

Що? Що?! —

гримлять гірські пороги

Твій?! —

лані зиркають на шлях.

Мій — від людей?

Чи мій — від Бога?

А далі — пишуть в небесах...

2

Бог вборонить.

Хай Бог боронить.

Може, я тебе вбороню.

Я цілую твої долоні.

Я боюся.

Бо я люблю.

Я молюся.

І я клянуся.

І солону сльозу роню.

І голублю — як мру,

журюся,

Попелію —

бо я люблю.

На плече твоє обіпруся —

Нетерплячу згашу свічу.

Розумію тебе.

Й корюся.

І мовчу.

І мовчу.

Мовчу.

...А біда у дзвінки нам дзвонить.

І росте — як під буком мох.

Бог вборонить.

Нас Бог вборонить.

Чи змете...

Це лиш знає Бог.

4.

Ти упав на мене — як грім

Паде на тонку ялицю.

Зітнув мене — як зігрів —

Пахку, аж дурманну глицю.

Я вчула, що вже нема

Коріння, кори і крони...

...Та капала звідкись смола —

смолиста сльоза в долоні.

6.

Складу долоні — мовчки помолюся.

О, Господи, на кого я молюсь?!

Це смерть моя.

І я її боюся.

Це смерть моя.

І я її боюсь.

До тебе, як до мами, притулюся.

І співом пташки радісно озвусь.

Це смерть моя.

І я її боюся.

Це смерть моя.

І я її боюсь.

Нікого більш судити не беруся.

Але благословляє наш союз.

Це смерть моя.

І я її боюся.

Це смерть моя.

І я її боюсь.

Бо я тобі, як Господу, корюся.

На кожен подих твій я підкорюсь.

Це смерть моя.

І я її боюся.

Це смерть моя.

І я її боюсь.

Ну а на цім з привітом зостаюся.

А з болем я ще трохи поборюсь.

Ти — смерть моя.

І я її боюся.

Ти смерть.

...І я тебе вже не боюсь.

Завдання для дистанційного навчання:

ПИСЬМОВО!

За кожним із двох віршів заповнити наступну таблицю

Тема

Iдея

Основна думка

Жанр

Римування

Віршований розмір

Засоби художньої виразності

27 квітня

СЕРГІЙ ЖАДАН. «МУЗИКА, ОЧЕРЕТ…», «СМЕРТЬ МОРЯКА». ЗБІРКА «ТАМПЛІЄРИ» — ПОЕТИЧНИЙ ЩОДЕННИК ЗА 2015‑Й — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 2016 РОКУ. ШИРОКИЙ ЖАНРОВО‑ТЕМАТИЧНИЙ ДІАПАЗОН ПОЕЗІЇ — ВІД ПУБЛІЦИСТИКИ ДО ЛІРИКИ. СЕРГІЙ ЖАДАН ПРО ЗБІРКУ: «“ТАМПЛІЄРИ” — 39 ВІРШІВ ПРО ВІЙНУ, ЯКУ НІХТО НЕ ОГОЛОШУВАВ, ПРО БІЛЬ, ІЗ ЯКИМ НІХТО НЕ МОЖЕ ВПОРАТИСЯ, ПРО ЛЮБОВ, ВІД ЯКОЇ НІХТО НЕ МОЖЕ ВІДМОВИТИСЯ, ТА НАДІЮ, НА ЯКІЙ УСЕ ТРИМАЄТЬСЯ»

С. В. Жадана неодноразово називали «законодавцем моди в молодій українській поезії». Він відмовляється від традиційних національних образів, вважаючи їх за штампи. Уникає наслідування Т. Г. Шевченка, не згадує запорізьких козаків, калину, тополю, вербу та інші поетичні символи. Щодо поетичної творчості, то в доробку С. В. Жадана такі збірки: «Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі», «Ефіопія», «Лілі Марлен» тощо.

Однак С. В. Жадана невипадково називають «письменником широкої спеціалізації», адже він творив і прозу. Його перу належать романи «Депеш Мод», «Anarchy in UKR», «Ворошиловград», збірка повістей «Гімн демократичної молоді» тощо.

Раджу послухати пісні у виконанні С. Жадана та гурту «Собаки в космосі».

Поет народився 23 серпня 1974 року на Старобільщині Луганської області. Закінчив філологічний факультет Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Є автором поетичних збірок «Рожевий дегенерат» (1993), «Неп», «Генерал Юда» (1994), «Цитатник» (1995), «Пепсі» (1998), «Два міста» (2000). Визнаний критикою як лідер поетичного покоління 90‑х. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із панк- і рок- субкультурами, зі знаково‑символічною розмірністю буття занепалих промислових марґінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського. С. Жадан — автор роману «Депеш мод» (2004). Він є членом Асоціації українських письменників, а з лютого 2000 року ще й віце-президентом АУП.

Був членом літературної корпорації «Червона Фіра». Співредактор часопису «Гігієна». «Депеш мод» — один з прикладів дійсно вартісної сучасної української літератури. Сюжет роману такий: троє друзів вирушають на пошуки четвертого, який кудись зник, щоб повідомити його про самогубство вітчима, бо мама дуже просила, щоб Саша приїхав на похорон. У результаті — мотив втечі, у даному разі на лоно природи, в дитинство, як засіб захисту від усіх зовнішніх мракобісій Совка і псевдоідей із Заходу. Це основна лінія, до якої додаються три прологи та три епілоги.

Прочитайте твір С. Жадана «Музика, очерет…» та подумайте над питаннями:

1. Визначте жанр твору. 2. Як герой переживає розлуку з коханою? 3. Що пригадує душа ліричного героя?

Заповніть таблицю за змістом поезії

Тема

Iдея

Основна думка

Жанр

Римування

Віршований розмір

Засоби художньої виразності

Прочитайте твір С. Жадана «Смерть моряка»

1. Яка тема твору? 2. У чому ви вбачаєте ідею? 3. Як ви гадаєте, чому автор дав віршу саме таку назву?

Прочитайте кілька поезій (на вибір) зі збірки «Тамплієри» та подумайте над питаннями:

1. Хто такі тамплієри? 2. Про кого йдеться в збірці? 3. Які події описує С. Жадан? 4. Чому українських солдатів він називає тамплієрами? 5. До якого жанру тяжіють вірші в збірці? Чи можна вважати їх баладами?

Прочитайте коментар про збірку, занотуйте його у вигляді плану

Сергій Жадан завжди тяжів до віршованого епосу, до створення «хроніки», розлогої історії про великі часи. Він — такий собі умовний «кіплінґ», тим більше парадоксальний, що він — «кіплінґ» постколоніяльної літератури. Хоча для самого Жадана такого парадоксу, схоже, не існує: він геть позбавлений відповідних комплексів, що їх так гостро переживають на решті перехресть укрсучліту. Нарешті, в характерах його улюблених персонажів, усіх тих солдатів, мандрівників, проповідників, злочинців і подвижників, є якийсь романтичний пафос, героїчна надмірність, власне те, що перетворює будь-яку розповідь у притчу.

У цій книжці міститься 39 віршованих оповідей про любов і смерть та, звісно, про біблійну історію, що постає за повсякденням. Невеличкий цикл «Тамплієри», який дав їй назву, долучає до цих історій нашу війну на Сході. Здається, Жадан як ніхто інший знає і розуміє все, що там відбувається, але в цих баладах воєнна буденність теж перетворюється на притчу. «Тамплієри» — це сучасність, прочитана як середньовіччя.

Середньовіччя, як його розуміє Жадан, це довга війна за ідею, тобто «темні віки» випадають тоді, коли ідея пожирає людей. Сам Жадан визначає назву збірки як історичну метафору: тамплієри — лицарський орден, заснований у часи хрестових походів задля охорони прочан. Вони були воїнами-монахами і поєднували чернецтво з військовою справою. Потім, завдяки популярним історичним романам, з’явилася певна тамплієрська мітологія, і вони «відповіли за все».

«I ось вони повертаються з війни, на яку багатьох їх покликали, і помічають, що війна насправді тривала лише для них. I що відповідати за неї тепер доведеться лише їм. I прірва між їхньою відповідальністю та їхньою війною заповнена злістю й запеклістю, але також і вірою та наполегливістю. I подолати цю прірву може лише той, хто пам’ятає, з чого все почалося. А головне — знає, чим усе має закінчитися».

Здається, що Жадан-поет теж знає, чим усе закінчиться, що він перебуває на певній історичній відстані (попри те, що насправді він частіше саме там, на Сході). Отже, ці його балади — справжні хроніки (I. Булкіна).

ПИСЬМОВО! Завдання для дистанційного навчання:

1. Зробити таблицю з ідейно-художнім аналізом двох поезій С. Жадана.

2. Скласти план (короткий) до поданої вище статті про збірку «Тамплієри»

1. Домашнє завдання активнее Завдання необхідно виконати до 30 квітня 21:00 ред.

2. Повідомте учням Код доступу 850362

Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання

join.naurok.ua

Або надішліть посилання учням:

3. Сергій Жадан ред.

28 квітня

ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК. «АРКАН» — ФІЛОСОФСЬКИЙ ВЕРЛІБР ПРО ПРИЗНАЧЕННЯ ЧОЛОВІКА В ЖИТТІ, ПРО ЧОЛОВІЧУ ДРУЖБУ

Дитячі та юнацькі роки В. Д. Герасим’юка

Герасим’юк Василь Дмитрович народився 18 серпня 1956 року у місті Караганді, де відбували заслання його батьки, репресовані Дмитро та Марія Герасим’юки, вивезені із рідного села Прокурова у товарняках, під конвоєм, разом із тисячами інших «пособников бандитских формирований». За три роки до народження Василя його батьки «погодилися» на довічне поселення в Казахстані, що й засвідчили підписами на паперах, які лягли в картотеку каральних органів. Про знайомство родин своїх батьків сам Герасим’юк розповідає: «Ось візьмемо мій вірш «Родинна хроніка», там написано все, як відбувалося насправді. Як моя бабця — мати батька — познайомилася з моєю мамою. У Карпатах вони жили на різних верхах, а у тому бараці вийшло, що одні нари були зверху, а другі знизу. I ось на нижніх — мій батько зі своєю матір’ю, вони потрапили туди через батькового брата, а на верхній — моя бабуся, моя мама і ще її молодша сестра спали…»

Один із Василевих дідів був командиром українських січових стрільців, інший — командиром УПА. «Але після сенсаційного двадцятого партз’їзду ситуація в імперії почала дещо змінюватися, і я з батьками повернувся в Україну, — згадує поет. — Як мені розповідали, я сильно хворів. До інших хвороб долучився коклюш. Я не міг спати, задихався від кашлю. Тоді мати брала мене на руки і виносила вранці на берег гірського потоку. Там я засинав. Після обіду йшла зі мною до смерекового лісу. Настояне на хвої гірське повітря вливалося в мої дитячі груди, і кашель потроху відступав. Отак материнська любов і Карпати врятували мене від смерті».

Дитинство провів у Прокураві на Косівщині Iвано-Франківської області. Саме тут споконвіку жили і живуть майстри — музики, вишивальниці, різьбярі, ткачі, …Нема сумніву, що художнє світобачення В. Герасим’юка виникло у дивах народного мистецтва Карпат. Як говорить поет, його дід «птиці вирізьблював», а мати вишивала «стрімкі узори». Тут закінчив неповну середню школу, а середню — у Коломиї. Вірші почав писати ще у початкових класах. Починаючи з 1972 року, Герасим’юкові вірші все частіше з’являються на сторінках районної газети. Після закінчення середньої школи успішно складає екзамени і стає студентом філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Після закінчення навчання працює у видавництвах «Молодь» і «Дніпро», пише власні твори. «Авторитети в літературі, як зазначає В. Герасим’юк, — П. Тичина, Б.-I. Антонич, В. Забаштанський, Л. Талалай…».

Творча майстерня поета

Від перших віршів до першої поетичної збірки «Смереки» (1982) поет ішов десять років і прийшов уже сформованим поетом. Він зробив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Хоча показ природи гуцульського краю та колорит національних звичаїв був традиційним у багатьох письменників, та у Герасим’юка він набував особливого локального патріотизму. Дебютуючи у літературі збіркою «Смереки», він передрікав: «Я напишу такі вірші, у яких кожна відчімхана галузка повториться, наче крик у горах». Пізніше поет напише вірші про безіменних героїв УПА, про зірвані криївки і карагандинські бараки. Про це тоді не можна було й думати, не те що говорити вголос, а тим більше — писати. Навряд чи знайдеться в сучасній українській літературі книжка з такою ж силою вираженого у ній трагізму історії. У віршах «Кілька хвилин Першої світової», «Старовинний хор», «Фантастичний етюд» найяскравіше проступає ненависть ліричного героя до всього того потворного і трагічного, що несуть каламутні води історії.

У 1986 р. у Києві вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять космос Карпат. Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася у 1989 році. У ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80‑х рр. Тут багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми все залишили в могилах предків…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати…»).

Збірка «Діти трепети» (1991) — найдраматичніша у творчій спадщині Герасим’юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні і суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України.

Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Iз лірики 80‑х» (1998). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (2000). У 1998 році за книгу поезій «Осінні пси Карпат» Василеві Герасим’юкові присуджено премію ім. Павла Тичини.

Вершини свого самовираження Герасим’юк сягнув у збірці «Поет у повітрі» (2002), відзначеної Національною премією України ім. Т. Шевченка у 2003 році. Збірки останніх років — «Була така земля» (2003 р.), «Папороть» (2006 р.) та інші.

Герасим’юк — лауреат літературних премій ім. П. Тичини, В. Свідзинського, премії «Князь роси» ім. Тараса Мельниченка та ще кількох престижних відзнак.

Обов’язково передивіться відеозапис танцю «Аркан», щоб зрозуміти, про ЩО йдеться в поезії

Що ви знаєте про аркан як танець? Що він символізує?

Додаткова інформація

Одним з древніх символів горянського життя є танець аркан. Він містить у собі елементи язичницького ритуалу. Найімовірніше, тоді це відбувалося під відкритим небом — ближче до Сонця та Богів… Горяни сходилися докупи — повільним кроком, зосереджуючись, концентруючись. Наближаючись одне до одного, готувалися до якогось важливого чину… Тоді наставав момент єднання цих енергій — чоловіки ставали в коло, закладаючи руки одне одному на плечі, творячи цим так званий солярний (сонячний, вогняний) знак. Коло крутилося, рухи робилися запальнішими, гупання ніг передавалося горам, вібрація досягала наче самого нутра Землі. Швидше, швидше, швидше, ще, ще… Шкода, ніхто з дослідників не вказує, який момент був тією точкою екстазу, що дозволяла енергії нарешті вирватися назовні, а колу розпастися, «заспокоїтись». Очевидно, лише самі танцюючі мимовільно відчували, коли наставала мить єднання з Богами. I навіть у сучасному цивілізованому сценічному варіанті аркан вперто зберігає запалюючу силу, гуцульську чоловічу первісну, майже якусь звірину енергетику, злиття танцювальної культури самих гуцулів та сусідів румунів. Хлопці демонстрували свої силу,спритність,дисциплінованість.

Дослідники етнокультурних традицій про танець аркан.

Етнограф Л. Сабан твердить: «Єднання в братерстві, в шануванні та прославленні Сонця, Вогню, Вітру та Землі — Аркан, звільняв шалену енергію ритму, духу та свободи, рухаючись і зверху нагадуючи, священний арійський символ обертання Всесвіту — Свастя!» Аркан далеко не єдиний танець у язичників‑горян, який виконувався в колі та мав ритуальне значення. («Гуцульські танці «коло», «колесо», «кругляк», «кочело» теж виконуються в обрядовому варіанті, як рух по колу вправо і фактично імітують хід небесних світил (сонця)».

«Тут, біля Дніпра, гуцули танцювали свій славетний аркан, вихровий танець карпатських богатирів». (Семен Журахович)

I. Шилов вважає, що таємниці пращурів могли знати тільки члени генетичного, священного ордену, який у Карпатах називався «Аркан».

Як зауважив Роман Герасимчук у своїй монографії «Танці гуцульські» (опублікована польською в 1939 році у Львові), старі гуцули кажуть, що аркан у них існує віддавна. Але на якийсь час танець зник через те, що під час першої світової війни чоловіків‑гуцулів не було вдома. Він відродився, як каже автор, «з покращанням умов життя (роботи в лісі) в 1925–1928 роках». Тепер, говорить автор (на момент написання розвідки), його танцює виключно молодь, що навчилася аркану в повоєнні часи. Мистецтвознавець, хореограф Богдан Стасько пригадує, як на Львівщині спостерігав аркан у виконанні жіночого фольклорного колективу: «Дівчата теж танцювали аркан, правда полегшений, не такий швидкий і складний. Вони приходили на полонину, приносили хлопцям їсти. А якщо не заставали пастухів на місці, то розкладали ватру і танцювали коло неї… То був танець очікування».

Подумати над питаннями:

Що таке аркан? Для чого він використовується? 2. Що вам відомо про гуцулів? 3. Про яке «древнє» чоловіче коло зазначає поет? 4. Чому танець чоловічий тяжкий? Що він уособлює? 5. Що почуває людина, коли поруч з нею є побратими, однодумці, ті, хто здатен її зрозуміти, підтримати тощо? 6. Яким чином у поезії утворюється заповітніше коло? 7. У чому полягає особливість цього танцю? («…обхопивши руками плечі двох побратимів, / мертво стиснувши долоні інших, / і тоді в заповітному колі / ти протанцюєш під безоднею неба / із криком по-звіриному протяжним»). 8. Чим пояснити думку поета про грішність світу? 9. З якою промовою автор звертається до майбутніх чоловіків? 10. Про яких двох розбійників зазначає В. Герасим’юк наприкінці твору? 11. Що свідчить про національний колорит танцю? За яких умов він виконується на Гуцульщині? Для чого автор вкладає філософський смисл у ритуал танцю? 12. З чим асоціюється цей ритуал у свідомості автора поезії?

Домашнє завдання активне Завдання необхідно виконати до 3 травня 21:00 ред.

Повідомте учням Код доступу 648667

Попросіть учнів використати цей код,відкривши посилання join.naurok.ua

Або надішліть посилання учням:

Постмодернізм. Поезія кінця ХХ – початку ХХІ ст. (творчість І. Римарука, В. Герасим’юка, Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, М. Матіос, С. Жадана) ред.

30 квітня

ГАЛИНА ПАГУТЯК. «ЗАЧАРОВАНІ МУЗИКАНТИ» — РОМАН-ФЕЄРІЯ; СЕЛА Й МІСТЕЧКА ГАЛИЧИНИ ЯК ПРОЯВ МІСЦЕВОГО КОЛОРИТУ ТА ІСТОРИЧНОГО ТЛА ОПОВІДІ; МІСТИЧНІ Й МІФОЛОГІЧНІ АЛЮЗІЇ В РОМАНІ; ІДЕЯ ЄДНОСТІ ЛЮДИНИ З ЇЇ ВИТОКАМИ І ПРИРОДОЮ, У ЯКІЙ ВОНА ЖИВЕ; ОСОБЛИВІСТЬ АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ ПИСЬМЕННИЦІ

Народилася Москалець Галина Василівна (Галина Пагутяк) 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Прозаїк, член Національної Спілки письменників України. Живе у Львові.

Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи. Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до «вигаданого світу», потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорсткому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацької фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.

Галина Пагутяк — автор книг прози: «Діти» (1982), «Господар» (1986), «Потрапити в сад» (1989), «Гірчичне зерно» (1990), «Записки Білого Пташка» (1999), «Захід сонця в Урожі» (1993), «Перевал» (1994), «Основа» (1995), «Кур»єр Кривбасу» (1996), «Дукля» (1994), «Смітник Господа нашого» (1996), «Біограф Леонтовича» (2001), «Книга снів і пробуджень» (1995), «Радісна пустеля» (1997), низки есе та циклу поезій.

Проза Галини Пагутяк перекладена англійською мовою (Оповідання «Потрапити в сад»; німецькою уривки з повісті «Захід сонця в Урожі», новели «Тебе спалить сонце» та «Дивись назад»; російською повість «Діти»; словацькою повість «Соловейко» та хор­ватською новела «Дивись назад». На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Галині Пагутяк у 2010 році присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка за книгу прози «Слуга з Добромиля».

Пригадуємо з вивченого раніше, що таке феєрія: феєрія — це один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти. Сценічна дія феєрії відрізняється використанням сценічних ефектів та трюків. Драми-феєрії виникли в Iталії у 17 столітті. Пізніше, у 18–19 століттях, жанр феєрії було активно задіяно у європейському театральному, оперному мистецтві та балеті.

Особливості драми-феєрії: фантастично-казковий сюжет; дійові особи: міфічні або фантастичні істоти; відбуваються надзвичайні історії; театральний ефект з безліччю театральних трюків (західноєвропейськафеєрія). Найвідомішою феєрією в українській літературі є драма «Лісова пісня» Лесі Українки.

Саме таким і є роман-феєрія «Зачаровані музиканти». В ньому присутні елементи містики, міфічні персонажі та відбуваються надзвичайні історії. Головний герой роману — Матвій Домницький — закохався в Прекрасну Пані, королеву тих, що літають в повітрі і живуть під землею. На наш погляд, що це не тільки роман-феєрія, а й філософський роман. Він ставить перед читачем одвічні питання про сенс життя та справжні цінності в ньому. Його головний герой, Матвій Домницький, вирушає в містичну подорож у пошуках Прекрасної Пані, його шлях до неї — це й дорога до розуміння самого себе.

Поєднання прозорого відшліфованого стилю з розглядом неперехідних філософських проблем створює враження глибокої води, в якій прагнеш роздивитися дно. Також є елементи психологічного та історичного романів — він повертає нас до епохи бароко та внутрішнього світу людини того часу. Матвій Домницький, маючи на меті одну ціль — віднайти Прекрасну Пані, у яку він закохався. Це дало поштовх до початку великої подорожжі, під час якої Матвій наполегливо, несамовито прагнув досягнути своєї цілі будь-якою ціною.

Як каже сама Галина Пагутяк: «Iсторія цього роману — в історії моєї родини. Мій дідо ще перед війною, пасучи коней за рікою, бачив зачарованих музикантів і панну з жовтим волоссям. Я назвала їх — Ті, що літають у повітрі. Британці називають їх сідами (різно­видом ельфів).

А дія роману відбувається у 16 столітті, в містечку Журавно, де Свіча зливається з Дністром, і де добували ще 400 років тому порфир, білий камінь. Ця книга — підтвердження того, як місце, краєвид самі підказують сюжет. Найбільш романтична моя річ. Можна повторити мандрівку Матвія, який шукав Панну.Спершу Журавно. Берег Дністра з видом на гору Бокоцин, за рікою — закинутий кар’єр, де з землі визирає білий камінь. Тоді дорога на Гніздичів. Там зараз дивовижно гарний монастир з годинником.Звідти близько до Жидачева. Місце, де був монастир, біля села Гірське. Чорний ліс. Iлів поблизу Стільско з дивовижними печерами. Озеро Обшир на хуторі Прийма біля Миколаєва. I останнє — печера Прийма, яку неможливо знайти». Під час цієї мандрівки з Матвієм відбуваються різні пригоди — випадок з бабою з кошиками вишень, агрусу та малини у Жидачеві під час торговиці, випадок в Орішківцях з покаліченим хатником, зустріч з музикантами, які йшли грати на весіллі. Це далеко не повний перелік пригод з Матвієм, але тим не менш, в кожному з них розкривається душевний світ героя, його переживання і прагнення.

Композиція роману: Роман складається з трьох частин. Перша - з п’яти розділів. Кожен з яких має свою назву. Ця частина є зав’язкою всього роману — в ній розповідається про містичну смерть дідича Олександра, втечу Матвія і віщі сни маестро Якова, пана Лукаша та Петра.

Друга частина є кульмінацією. Вона складається з сімнадцяти розділів, кожен з яких теж має свою назву. В ній розповідається про пригоди Матвія на шляху пошуку тої Прекрасної пані. Третя є розв’язкою твору. В ній 11 розділів. Кожен з них має назву. В третій частині розповідається про продовження подорожі Матвія і зустріч з Прекрасною Пані.

Завдання для дистанційного навчання: виконати тести.

Домашнє завдання активне

Завдання необхідно виконати до 2 травня 21:00 ред.

Повідомте учням Код доступу 165408

Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua

Або надішліть посилання учням:

Г. Пагутяк "Зачаровані музиканти" ред.

4, 5 травня Позакласне читання. ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ. «SHEVCHENKO IS OK» — ЕСЕ, У ЯКОМУ АВТОР ЗВЕРТАЄ УВАГУ НА ПОТРЕБУ НОВОГО ОСМИСЛЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. АКТУАЛЬНІСТЬ ПОТРЕБИ ПОШУКУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА З «ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ»

Прочитати есе (саме тому даю 2 уроки). Цікавий погляд на постать Кобзаря. До того ж, твір невеличкий.

Читайте есе уважно, звертайте увагу на те, про що йдеться в кожному з розділів, бо будуть тести.

Новий, неканонічний погляд на Шевченка, сформулював, зокрема, Юрій Андрухович. В есеї «Shevchenko is OK» ідеться про «культ Шевченка», і Андрухович з відтінком іронії говорить про поета: «Шевченко — наше все», натякаючи цим на поширений у Росії вислів «Пушкін — це наше все». Андрухович об’єднує різні сучасні уявлення про поета у шість груп і завдяки цій класифікації дистанціюється від часто емоційно навантажених поглядів на «правильний» образ Шевченка:

«Шевченко комуністичний». Висувається теза про соціальне походження (пригноблені низи), якому він усе життя залишався вірний; ненависть до панів, панства і панськості; безпосередні заклики в поезіях до насильницького повалення панівного ладу (сокири, кров, народна революція); послідовний егалітаризм; схильність до комуністично-утопійної візії майбутнього («оновлена земля»). Особливо наголошено на близькості Шевченка до російських «революційних демократів», його залежності від їхніх упливів. Деякі радянські жерці саме цієї відміни його культу пішли ще далі, говорячи про Шевченків радянський профетизм (образ сім’ї великої, вольної, нової із «Заповіту» потрактовано як «передчуття сім’ї народів Радянського Союзу»).

«Шевченко націоналістичний». У творах поета домінує козацько-лицарський дух, Шевченко першим розбудив приспану українську національну свідомість, націю назвав нацією, окреслив її ідею та історичну перспективу. Iдеалом поета є Воля, що її, безперечно, слід розуміти як волю для України. У його творах знаходимо вияви ненависті чи принаймні погорди до інших, ворожих, націй (москалі, жиди, ляхи), часом дістається навіть німцям («куций німець узловатий»).

«Шевченко християнський». Саме життя Шевченка є взірцем християнського мучеництва. У його творах знаходимо безліч біблійних мотивів, образів і алюзій (Біблія взагалі була улюбленою книжкою, що до неї він вічно повертався). Шевченко є творцем певної послідовної й цілісної етичної системи, яка полягає в неухильному ствердженні правди, добра, любові до всіх і всього, а найперше — до слабких і пригноблених, отже, засадничо є глибокохристиянською. Своєрідність Шевченкового християнства — ніде правди діти — полягає в тому, що він був у конфлікті з офіційними церквами і церковниками, поступово у своїй вірі рухаючись у бік персоналістського протестантизму.

«Шевченко атеїстичний». Нелюбов і навіть різке неприйняття Шевченком усього, що пов’язане з церквою та церковниками, очевидні в його текстах. Ксьондзи, попи, ченці годовані, ритуальна атрибутика викликають у нього сталу ідіосинкразію. Про право­славно-візантійський обряд він записує у своєму «Щоденнику»: «…Цілком щось чуже й далеке, якийсь Тибет чи Японія». Не варто робити з нього ікону, адже саме іконами він закликав піч топити, а з багряниць дерти онучі. Але річ не тільки в нетерпимості до об­рядів і попівства як суспільного інституту. На рівні чистих ідей він теж виявляє протест, пишучи, що заради України він здатний проклясти й самого Бога.

«Шевченко дисидентський». Доля Шевченка — це приклад індивідуальної боротьби самотнього ідеаліста з тоталітарним режимом. Шевченків етос — це, власне, етос протистояння людини чомусь значно більшому, потужнішому, знеосібленому, якійсь гігантській машинерії пригнічення.

«Шевченко анархічний». Насамперед він був вільною людиною, справжнім богемним гулякою, душею товариств, не останнім пияком і відвідувачем борделів. Його нетерпимість до умовностей (станових, звичаєвих, ритуальних) не має меж. Iноді він просто шокує оточення своєю стихійністю та непередбачуваністю. Звідси — його часті бунти, але годі вбачати в них якусь політичну запрограмованість, він свідомо аполітичний.

Завдання для дистанційного навчання: поміркуйте над питаннями:

1.Яким Шевченка бачить Ю. Андрухович? 2. Чи збігається візія Ю. Андруховича з традиційним ушануванням Кобзаря? 3. Чи знижує уявлення Ю. Андруховича важливість постаті Т. Шевченка для української літератури зокрема та України в цілому? Свої міркування аргументуйте.

Домашнє завдання активне Завдання необхідно виконати до 10 травня 22:00. Повідомте учням Код доступу 872202 Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua Або надішліть посилання учням:

Юрій Андрухович. «Shevchenko is OK»

7 травня ОКСАНА ЗАБУЖКО. «КАЗКА ПРО КАЛИНОВУ СОПІЛКУ» — ПОВІСТЬ-ПРИТЧА; МІФОЛОГІЧНА ОСНОВА ПОВІСТЬ; ЖІНОЧА ВЕРСІЯ ЛЕГЕНДИ ПРО КАЇНА І АВЕЛЯ, ЯКА ОБЕРТАЄТЬСЯ НАПРУЖЕНОЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ ДРАМОЮ. ОБРАЗИ СЕСТЕР — ГАННИ-ПАННИ ТА ОЛЕНИ ЯК КАЗКОВІ МОДЕЛІ ДІДОВОЇ І БАБИНОЇ ДОЧКИ. ПОНАДЧАСОВІСТЬ ОБРАЗУ-СИМВОЛУ КАЛИНИ В ПОВІСТІ

Завдання для дистанційного навчання: заповнити таблицю, подану нижче

Про письменницю

Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. Кандидат філософських наук, одна з найвідоміших письменників сучасноїУкраїни. Народилась 19 вересня 1960 року, закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, 1987‑го захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». У прозі Забужко відчувається специфічна жіноча стомленість від інтелектуального світу. Дещо осторонь головного каналу прози Забужко знаходиться експериментальна повість «Дівчатка» (1999). Філософсько-літературознавчий доробок Забужко становлять праці: «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992) та «Шевченків міф України» (1997). В Україні від 1996‑го року (з часу першої публікації роману «Польові дослідження з українського сексу») загальний наклад проданих книжок О. Забужко станом на 1 січня 2003 року склав понад 65 тис. примір­ників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997‑го удостоєні Поетичної премії Global Commitment Foundation. Роман «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко — один з найпомітніших творів української літератури останнього десятиліття. Роман, який своєю появою викликав колосальний резонанс. Про нього писали все: від «Геніальне творіння геніального автора» до «Купа сирого напівлітературного тіста». Насправді ж цей твір — своєрідний щоденник особистого життя головної героїні — талановитої української письменниці (утримаємося від жодних натяків на автобіографічність), яка була змушена виїхати за кордон через занадто вже сильний контраст між внутрішнім світом та реаліями життя на батьківщині.

Про твір

Оксана ж Забужко у своєму творі, непомильно використовуючи фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про добро і зло. Повість невелика за розміром.Твір складається з 30‑ти невеликих частин,що тісно пов’язані за змістом. Оксана Забужко називає свій твір повістю «Казка про калинову сопілку», але довгий час триває дискусія критиків: це повість чи казка? Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії упродовж 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення, присутні фантастичні образи сатани, змія-перелесника, чарівної калинової сопілки, що сама співає, фантастична також і кінцівка твору. Все це дає підстави ствер­джувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою.

Робота з таблицею

Характерні риси повісті у творі «Казка про калинову сопілку»

Типові риси казки у творі «Казка про калинову сопілку»

Сюжетом повісті О. Забужко «Казка про калинову сопілку» є розповідь про давню українську трагедію роду. Твір має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна, і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко «Калинова сопілка», і літературна казка Б. Грінченка, Л. Шияна та інших.Також письменниця непомильно використовує літературні твори, фольклорні цитати, створює дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло. Повість невелика за розміром та складається з невеликих частин, що тісно пов’язані за змістом, композиція твору струнка, чітка, красива.

Експозиція: у родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі: Ганна — панна.Мати зичить щастя донечці, бо сама вийшла заміж за свого Василя «на зло» своєму батькові, бо ж не віддав її заміж за любого й коханого.

Зав’язка: народжується друга дівчинка-мізиночка. Оленкою назвали. I ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною — панною, а люди казали: «Дідова дочка й бабина дочка».

Розвиток дії: підростали дівчатка, ворожнеча між ними збільшувалася. Ганна — панна заздрила Оленці, особливе загострення стало відчутним після сватання Дмитра до Оленки.

Кульмінація: настає неділя — остання Оленчинадівоцька.Заздрість роздирає душу Ганні, тому вона зазиває сестру до лісу та вбиває її ножем. «Ніби не допустила вона сестру до її долі до її щастя…»

Теорія літератури Ретардація — (уповільнення) — це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація: в селі поширюється звітка про зникнення Оленки, минає час, забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка, і розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Коли хлопець притулив сопілку до губ, то вона жалібним голосом розповіла про злочин сестри.

Розв’язка: Ганнуся із посміхом зізнається у злочині. Коли послали по залогу, щоб взяти дівчину в бійницю та закувати в пута, то в хаті було порожньо, тільки на полу зостався слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка.

Тема: сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

Iдея: акцентувати увагу глядачів на важливому значенні дотримання цінностей християнської моралі, необхідності морально-етичного виховання молоді.

Завдання для дистанційного навчання: заповнити таблицю.

8, 12 травня МАРІЯ МАТІОС «МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ» — СІМЕЙНА САГА В НОВЕЛАХ. МІФОЛОГІЧНІ ВИТОКИ В РОМАНІ. БІБЛІЙНІ АЛЮЗІЇ ТА ЇХНЯ РОЛЬ. ОСОБЛИВОСТІ ОПОВІДІ І ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ

Ми маємо можливість, попрацювавши з прозою письменниці, порівняти її як прозаїка й поета. Хто вам більше імпонує: МаріяМатіос – поетеса чи Марія Матіос – прозаїк?

Заввдання для дистанційного навчання: Хто вам більше імпонує: МаріяМатіос – поетеса чи Марія Матіос – прозаїк?

На це питання дасте відповідь після наступних уроків за прозою письменниці

За словами самої авторки, її книга про те, «що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю».

Про твір

Марія Матіос постає перед нами в ролі тонкого психолога, виписуючи настільки непересічні сюжетні лінії й просто вибиваючи з колії густим імпресіонізмом останніх речень. Жах від описаних у творі подій притягає магнітом, змушує шукати пояснення. Читач переймається, співпереживає, лякається і відчуває справжній катарсис. Певно, це одна з небагатьох книжок, де читач до останніх сторінок залишається у підвішеному стані зі своїми припущеннями-передбаченнями. Після прочитання книги залишається дивний емоційний присмак: і легке спустошення від разючих перипетій сюжету, що розгортається таки у двох планах — подієвому та мотиваційно-психічному; і неймовірна насолода від стилю (це неможливо цитувати, це треба читати, проте, обережно — поетична краса мови тільки поглибить «ефект присутності» читача у творі, змусить його пережити всі пристрасті персонажів, а вони ж гіркі!) (Ю. Джугастрянська).

Епіграфом до повісті М. Матіос вибрала слова Ф. Ніцше: «Час був моїм єдиним сучасником». Символіка вислову є промовистою. Для неї час є категорією об’єктивною і чи не найбільшою реальністю. Вона розуміє, яке прокляття несе у собі цей час, але трагізм усвідомлення цього спонукає до активних рефлексій, в основі яких глибока й щира правда про сенс людського буття та людину як істоту передовсім морально-етичну.

Марія Матіос від природи є психологом емоцій і прагне зазирнути в безодню людських станів. Наодинці з безоднею людських почуттів її зору відкривається те, що можна назвати віконцем у вічність. Вона проникливо, щемно, глибинно передає психологічні перипетії своїх персонажів, що також має знаки — ознаки безальтернативної традиційності. Вона цілком традиційно практикує психологічне розроблення фабули, композиції, характеру з тим, щоб довести інтонаційні, настроєві регістри до максимуму, до найдраматичніших нот напруги. I саме на психологічних говерлах, ельбрусах, еверестах тримаються художньо найсильніші, найсокровенніші її тексти…

Про особливості сюжету роману

Колись Кирило Чев’юк знехтував великим коханням, одружився за розрахунком на багатій. Щастя не знайде жоден із родини. Марія Матіос застосовує так званий «багатоярусний» сюжет. Отож скеровує читача від першої через другу до третьої новели, а потім передбачає вторинне читання другої — третьої — першої частин.

Жанр і назва твору

Роман, який сама письменниця назвала сімейною сагою, «Майже ніколи не навпаки» зачаровує бездоганним стилем. Одразу читача захоплює інтрига — чому ж сталося те, що сталося? Однак відповідь на це питання віднаходимо лише наприкінці твору. «У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.

I не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.

Ні з любов’ю.

Ні з ненавистю.

I майже ніколи не є навпаки».

Невипадковою й є назва. Марія Матіос використовує не іменникову форму, не вербальний образ, а своєрідну метафору-афоризм. Як зазначає С. Жила: «Назва як метафора — символ, як констатація і надія. Стверджувальне «ніколи» групується з обнадійливим «майже», «навпаки» (перевернутість світу) — з «не». Мовні структури граються з читачем, але це не просто гра. Це — розуміння в кінці логічного словесного лабіринту». Сімейна сага складається з кількох новел: «Чотири — як рідні — брати» (алюзія на твір Юрія Федьковича «Три як рідні брати»), «Будьте здорові, тату» та «Гойданка життя». Слово «сага» означає «сказання».

Саги були поширені в Iрландії та Iсландії у VIII–ХIII століттях та містили розповіді про життя простих людей.

У романі М. В. Матіос ідеться про родину Кирила Чев’юка. Чоловік має чотирьох синів: Павла, Андрія, Оксентія та Дмитрика. У першій новелі авторка розповідає про трагічну загибель наймолодшого сина — Дмитрика, якого забили до смерті його хрещений батько Грицько та сусід Iван Варварчук. Хлопець «пішов у глину через молоду свою кров, не маючи й двадцяти років». Перед смертю юнак розповів дружині свого брата Павла — Докії — про те, що його били за перелюб із дружиною сусіда. Далі на полюванні вбили Кирила, а брати — Павло, Оксентій та Андрій — розсварилися між собою через землю.

Друга новела доповнює головні події. Тут ідеться про історію одруження Петруні (яку й покохав Дмитрик) з «невдатним до жінки» Iваном Варваруком. Підступність чоловіка (він зазначив, що Петруня «не була чесною дівкою» й на весіллі осоромив її перед гостями) відштовхнула від дівчини батька та друзів.

Третя новела прояснює попередні. Автор розповідає про любов Мариньки богодухої до Кирила, зраду останнього, переживання Олекси Німого (який був закоханий у Мариньку). Також ідеться тут про родину Кейванів. Під час війни, коли Грицько поїхав на фронт, його дружину — Теофілу — зґвалтував черкес і вона народила двох дітей. Свою лють Грицько й вимістив на Дмитрикові.

13, 15 травня

МАРІЯ МАТІОС «СОЛОДКА ДАРУСЯ»

Марія Василівна Матіос представляє західний регіон нашої країни. Народжена на Буковині, вона досить часто у своїх романах та повістях описує життя та побут мешканців саме цього регіону. Найвідомішими її творами є «Солодка Даруся» (за цей роман М. В. Матіос отримала Національну премію імені Т. Г. Шевченка), «Нація», «Майже ніколи не навпаки». У більшості з цих творів письменниця сповідує одну зі своїх основних тез про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу».

Роман «Солодка Даруся» складається з трьох частин: «Даруся» — драма щоденна, «Iван Цвичок» — драма попередня, «Михайлове чудо» — драма найголовніша. М. В. Матіос, описуючи події на Гуцульщині, виступає як новаторка, уводячи новий жанр ро­ману-драми в українській літературі. У «Солодкій Дарусі» дивним чином переплітається літературна й діалектна оповідь, кінематографічність і драматургійність. Так, діалоги наближають епічну оповідь до драматичної, а думки черемошнянців про головних героїв надають творові соціального звучання, розширюючи епічні й драматичні межі. Перехід від емоційно забарвлених голосів до авторської розповіді моделюють художній універсум роману.

У «Солодкій Дарусі» йдеться про трагедію, яка спіткала родину Iлащуків — Михайла, його дружину Матронку та доньку Дарусю. Спершу видається, що головною героїнею оповіді є Даруся, однак потім з’ясовується, що вона — лише одна з головних героїнь, адже основна драма стосувалася її батьків, які жили в маленькому буковинському селищі Черемошне в прикордонній зоні з Румунією. Марія Василівна Матіос використовує свій улюблений прийом розгортання події із кінця, тобто лише наприкінці твору ми дізна­ємося, чому ж Дарусю називають «солодкою» та чому в неї починає боліти голова лише при згадці слова «конхвєта».

Роман розпочинає діалог двох сусідок про жоржини, ружі, лілеї. Жінки зазначають, що солодка Даруся має дуже тонку душевну організацію, вона дбає про рослини, опікується ними, наче дітьми. Показово, що завершується твір так само розмовою сусідок про червону ружу. До речі, письменниця мала намір назвати свій твір «Троякою ружею». Ружа — це троянда, це символ краси, оновлення, процвітання. В українській лінгвокультурі ружа є символом любові до рідної землі, любові до свого народу. Згідно з філософією, висловленою в романі, життя також нагадує трояку ружу: «то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним».

Проблематика твору

*гріх і спокута;

*життя і смерть;

*добро і зло;

*гармонія між людиною і світом природи;

*стосунки батьків і дітей;

*людина і суспільство

Письменниця розпочала свій роман саме діалогом про квіти, щоб показати духовний світ Дарусі, її естетичні погляди, любов до навколишнього, її німе сприйняття навколишнього світу в усій його красі. Епітет «солодка» в Дарусиному розумінні означає дурна. Насправді це не так: вона знає, скільки людей вродилося і померло,. Її всі називали німою, але насправді цей стан мовчання - це її самозахист від недоброзичливих людей. Адже з курми вона розмовляє, бо почувається з ними краще, ніж із людьми. — бо тоді вони (люди) можуть дати їй конфету — а від солодкого дуже болить її голова і блює вона дуже. Тиждень мучить біль. Спокій і відраду знаходила вона на цвинтарі. Лише тут вона говорила, а вийшовши — все щезало.

Жанрові особливості роману

Роман «Солодка Даруся» є виваженим, чітким та оригінальним з точки зору композиційної організації. «Солодка Даруся. Драма на три життя» — так визначила жанр сама авторка і така жанрова приналежність відсилає реципієнта до тричленної будови твору. Але насправді мова йде не про драматичний твір, який складається з трьох дій, а про роман, який має три частини, тісно переплетені між собою. Кожна частина має оригінальну назву. Перша називається «Даруся» (драма щоденна), друга — «Iван Цвичок» (драма попередня), третя — «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Можливо, Марія Матіос все ж таки не дарма називає свій роман драмою, адже тут наявні деякі риси драматичного твору. Наприклад, події відбуваються в одному і тому ж місці, наявна велика кількість монологів та діалогів героїв, автор знаходиться наче за лаштунками оповіді роману, з’являється лише іноді в незначних ремарках та коментарях, у творі є три дії.

На перший погляд здається, що Даруся є головною героїнею роману, тому що її ім’ям названий роман та перша частина. Та пізніше ми розуміємо, що вона є важливим персонажем, але лише одним з головних, адже головним героями є її батьки Михайло та Матронка, які жили у середині ХХ століття на Буковині. Марія Матіос усього лише в трьох розділах роману змогла майстерно описати досить великий проміжок часу в історії свого рідного краю. Зображений у творі період 30–70 років ХХ століття показує нам життя одразу декількох поколінь села Черемошного, яке знаходиться на кордоні з Румунією та пережило окупацію румун, німців, австрійців та москалів.

Даруся є героїнею, яка об’єднує різні історичні часи, тому що вона діє в двох часових площинах: одночасно і в минулому, й в умовному сьогоденні. Дівчина є головною героїнею у розділі «Даруся» та «Iван Цвичок» та другорядним, хоча важливим — у розділі «Михайлове чудо». Таким чином авторка намагається привернути увагу не до людей, а до епохи, яка наштовхує на скоєння злочинів, і на тлі цієї епохи розкривається трагедія спокутування людиною гріха. Здається, що у творі історичне тло відіграє функцію дзеркала, в якому сучасний читач може побачити себе. Отже, авторка у трьох частинах роману описує історичні події, які є невіддільними від людини та людину, яка є заручником цих подій.

Завдання для дистанційного навчання: Хто вам більше імпонує: Марія Матіос – поетеса чи Марія Матіос – прозаїк? ( Щоб пригадати, див. урок за 24 квітня)

18, 19 травня

СОФІЯ АНДРУХОВИЧ. «ФЕЛІКС. АВСТРІЯ» (оглядово) —БЕСТСЕЛЕР ПО-ГАЛИЦЬКИ. ЗОБРАЖЕННЯ ЕПОХИ ЧЕРЕЗ ХРОНОТОП ПРОВІНЦІЙНОГО МІСТЕЧКА. ОСОБЛИВОСТІ ОПОВІДІ — ЩОДЕННИК ГОЛОВНОЇ ГЕРОЇНІ СТЕФИ. ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ПІДВАЛИНИ СИСТЕМИ ПЕРСОНАЖІВ. УРБАНІСТИЧНИЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН НОВІТНЬОГО ЧАСУ

Про письменницю Не плутайте з письменником Юрієм Андруховичем, це донька.

Народилася 17 листопада 1982 року в Україні в Iвано-Франківську. Дочка письменника Юрія Андруховича.

Закінчила природничий ліцей в рідному місті (2000) та Українську академію друкарства.

Співредакторка часопису «Четвер». Має низку публікацій у періодиці. Стипендіатка програми Вілли Деціуша у Кракові (2004). Мешкає в Києві.

10 березня 2008 року народила дочку Варвару.

Після семирічного затишшя Софія Андрухович видала новий роман «Фелікс Австрія». Книга вже встигла наробити галасу, отримавши спеціальну відзнаку Форуму видавців. Що вже говорити про численні відгуки та коментарі у періодиці та соцмережах.

Софія починала роботу над романом у Кракові на творчій стипендії, яка привела її в гуртожиток «Фелікс». Коли батько письменниці, Юрій Андрухович, дізнався про це, то сказав, що все правильно — «Фелікс Австрія!». З’ясувалось, що це частина відомої цитати: «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби». Все стало на свої місця — роман і один з його героїв отримали імена.

Події відбуваються в 1900 році в Станіславові (нинішньому Iвано-Франківську) — окраїні Австро-Угорської імперії. Сюжет розгортається послідовно, з невеликими прогалинами в часі та короткими екскурсами в минуле. Читачі знайомляться зі світом очима головної героїні, Стефи, крізь призму її почуттів, комплексів і вподобань.

Iсторія розповідає про дивні та складні стосунки Стефи та Аделі — доньки лікаря, в домі якого минуло дитинство дівчат. Долі жінок тісно переплелись, як стовбури двох дерев, які одночасно є і опорою, і згубою один для одного. У творі виникне любовний три­кутник, «але не такий банальний, як усім уявляється», — стверджує сама авторка. I з цим важко не погодитись: сторони трикутника та розв’язка — дві несподіванки роману.

Хтось називає роман історичним, інші кажуть, що історія — лише тло основних подій. У будь-якому разі, Станіславів початку ХХ ст. виглядає більш ніж переконливо. Софія каже, що шукала матеріал та черпала натхнення з монографій, спогадів, історичних нарисів, краєзнавчих праць. I ця ґрунтовна робота не була даремною — читаючи, ти з головою занурюєшся в цісарську епоху, ні на мить не виникає відчуття фальші. Одяг, плітки, страви, світські події — все складається в гармонійну яскраву картину.

Жіночим образам у романі приділено більше уваги, ніж чоловічим. Завдяки тому, що розповідь ведеться від першої особи, найглибше розкритий психологізм головної героїні. Та це ніяк не позначається на глибині інших персонажів. Кожен наділений індивідуальним характером: Стефа — натура з міцним внутрішнім стрижнем, Адель — тендітна, малопристосована до життя пані, Петро (чоловік Аделі) криє в собі значно багатший та бурхливіший внутрішній світ, аніж здається на перший погляд. Iсторія будь-кого із героїв може бути доповнена та продовжена, здатна перерости в окрему розповідь.

Загальна динаміка роману неспішна, як шпацер (прогулянка). Події набирають обертів наприкінці.

Твір насичений галицькими діалектизмами, які й досі можна почути на Заході України. Читач знайомиться з, мабуть, новими для себе словами на зразок «пулярес» «румбарбар», «зупа», «п’єц» тощо. Родзинки, які часом складно зрозуміти, роз’яснюються у примітках. Ці колоритні акценти роблять мову героїв соковитою. У романі немає звичної сучасному читачеві лайки, окрім, хіба що, виразу «йди до дупи». Відсутність згрубілої лексики не робить діалоги штучними чи неповними, така мова цілком відповідає епосу та середовищу. Кожне речення твору — як шматок запашного галицького пляцка.

Iнтерв’ю з письменницею

Ти нарешті дописала роман. Як відчуття?

— Відчуття змішані, але здебільшого приємні: радість і сатисфакція, тому що я добре попрацювала і довела справу до логічного завершення. Розгубленість, бо я досить довго жила цим романом, жила процесом його написання — і новий стан широко розчахнутих обріїв трохи незвичний. Але водночас цей стан дуже приємний, зхоплює дух — передчуття нових можливостей.

Присутній момент здивування. Тому що у процесі мені доводилось переживати гострі моменти невпевненості в собі — бувало, я просто не вірила, що здатна зробити цю справу. Було багато напруження, дуже інтенсивних емоцій. Можливо, я взагалі ставила таке невластиве для себе завдання — написати історичний роман — тому що вважала, що маю надто мало шансів його виконати.

— У чому складність праці над історичним романом?

— Я ніколи доти спеціально не цікавилась історією, до того ж моя неорганізованість не грала на руку. Якщо ти ставиш собі за мету написати історичний роман, ти не можеш покладатись тільки на художні прийоми, стилістику, добре володіння мовою тощо. Ти мусиш знати матеріал — хоч на практиці застосуєш лише його частину.

Як тут було не злякатись людині, яка постійно сумнівалась, чи варто їй писати в принципі. Адже вибравши декорацією сюжету Східну Галичину початку 20 століття, я мусила поглибити свої знання з історії Австро-Угорської імперії, зацікавитись династією Габсбургів, з’ясувати тогочасну політичну, соціальну, культурну ситуацію на Заході України і багато іншого. Але найважливішим для мене було створення особливої атмосфери, в яку читач повірить і в яку захоче зануритись — достовірної атмосфери того часу, яка складається з дрібниць, із повсякденних деталей. У моєму романі йдеться не про історичні процеси, а про повсякденність. Ось що мене завжди займає: мить, яку ми зараз проживаємо — куди вона щезає? Що з нею стається? I — якою вона була: на смак, на дотик, на звучання? Так само, як ми по-своєму робимо це сьогодні, сотню років тому люди проживали власну мить. I я спробувала уявити, відтворити це проживання. Для цього з особливим зацікавленням досліджувала побут, одяг, їжу, звички, архітектуру, технічні новинки. Шукала відповідей на запитання: про що розмовляли сусіди, зустрівшись на вулиці? Як люди розважались? У якому посуді готували їжу? Якими були їхні помешкання, вулиці, якими вони пересувались? Про що вони мріяли?

Ось це останнє вже не стосується історичного роману. Тому що те, що відбувається всередині людини — найцікавіше і найбільш повторюване. Сто років тому людина мріяла приблизно про те ж, про що мріє сьогодні. Обставини інші, предмети навколо — інші, почуття — ті самі. I яким чином ці мрії і почуття не втрачають свіжості та пронизливості? Чому ми ніколи не знаємо відповіді на запитання, хоч вона залишається незмінною? Праця над романом «Фелікс Австрія» допомогла мені відповісти собі на деякі важливі запитання.

- З часу виходу твоєї попередньої книжки минуло 7 років. Що спонукало тебе зробити таку тривалу перерву? Чим займалася в цей час?

— Свідомо я нічого не планувала. Так вийшло. Я щаслива, що маю змогу писати тоді, коли дозріваю до цього, а не тоді, коли мушу з якихось причин. Цих 7 років, власне, були періодом дозрівання у багатьох сенсах. Почалось воно, мабуть, із роману «Сьомга», в яко­му я досліджувала досвід дорослішання, перемивала собі кістки, бажаючи довідатись, що ж зі мною станеться, що від мене залишиться, коли я це зроблю. Насправді я не була готова до того, що зробила. Не була готова до реакцій. Це був дуже болісний досвід: відкритися у такий спосіб і говорити на теми, які викликають у нашому суспільстві настільки різке відторгнення. Це був дуже повчальний урок із прийняття — наскільки я сама приймаю себе і наскільки люди здатні прийняти когось іншого, хто приходить до них із потребою бути вислуханим. Ми зараз багато говоримо про інакшість. Про потребу порозуміння, про знаходження спільних точок дотику. Мені здається, що «Сьомга», власне, була маленьким тестом на це.

— Але ж мав бути і позитивний досвід від цього твого маленького тесту?

— Водночас я пересвідчилась, що досвід, озвучений в «Сьомзі» — це спільний досвід багатьох, про який не говорять вголос. Я отримувала багато відгуків від людей, які ділились схожими історіями і говорили про полегшення, яке відчули, читаючи мою книгу. У нашому суспільстві існує заборона на деякі теми. Своєрідна заборона на від­вертість. Людина, яка розповідає про себе відверто, ділиться болісним, викликає агресію — тому безпечніше мовчати. Але прийняття якраз полягає у тому, що кожен досвід цінний і заслуговує уваги та співчуття. «Сьомга» закінчується ритуальним розчленуванням тіла. Тепер я так добре розумію, що йшлося про болісне вивчення себе. Я спробувала розгледіти аспекти, на які боялась дивитись — і примиритись із ними. Водночас відбувалось дуже багато нового і найважливішого: я стала мамою — і це неабияк змістило акценти в житті, відпало дуже багато зайвого, загострилось розуміння того, що важливо по-справжньому. Я вчилася просто жити своїм життям у чудовому місці біля лісу з улюбленою сім’єю та собаками. Перекладала книжки. Читала. Подорожувала. Робила помилки. Дозрівала.

— «Сьомга» таки наробила багато галасу. Тебе звинувачували у надмірній відвертості, епатажності. Тепер ти зробила різкий поворот у історичну романістику. Чому так?

— Ти дуже вдало сформулювала запитання: мене звинувачували у відвертості. Якраз це я і мала на увазі. Надмірна відвертість вважається злочином. В уяві відразу виникає охоплений праведним гнівом натовп, який звинувачує надмірно відвертого злочинця. Десь так я себе і почувала після виходу «Сьомги». Дуже сильний досвід, який багато в чому мене сформував. Я не назвала б «різким поворотом» процес, який тривав 7 років. До того ж, роман «Фелікс Австрія» — це не діагноз. Так само, як «Сьомга» не була діагнозом. Це не означає, що тепер я буду писати винятково історичні романи. I не означає, що я більше ніколи не писатиму відвертих особистих речей, які викликатимуть сором, огиду та відторгнення у читача. Мені дуже важливо зберігати внутрішню свободу писати про те, що мене по-справжньому захоплює і хвилює. Мені цікаво експериментувати, цікаво випробовувати себе. Тому всі мої «повороти» — цілком логічні. До того ж, «Сьомга» і «Фелікс. Австрія» мають багато спільного, тому що і там, і там я досліджую людську душу і психіку.

Якими джерелами користувалася при написанні роману?

— Я вибрала місцем дії своє рідне місто, Iвано-Франківськ — тодішній Станиславів, який у 1900 році був частиною Австро-Угорської імперії. Тому багато корисного з історії знайшла в серії «Моє місто» видавництва «Лілея-НВ», в якій — історичні монографії, спогади та краєзнавчі праці. Дуже стали в пригоді книжки Михайла Головатого та Володимира Полєка, монографії та нариси Iвана Монолатія про міжетнічні стосунки на території Галичини та його ж книжка «Цісарська Коломия. 1772–1918», яка залишає по собі дуже яскраве враження; праця Жанни Комар про архітектуру Станиславова; видання Austriackie Gadanie czyli Encyklopedia Galicyjska Мєчислава Чуми та Лєшка Мазана, інтелектуальний путівник Тараса Возняка «Штетли Галичини», відповідні номери часопису «Ї», кулінарна книга Осипи Заклинської «Нова кухня вітамінова», спогади Лілі Цеклер про пастора Теодора Цеклера «Бог чує молитву», листування митрополита Андрея Шептицького зі своєю матір’ю, Софією Фредро, спогади Софії Фредро-Шептицької, пастирські послання до вірних та духовенства Станиславівської Єпархії Андрея Шептицького, «Нариси з історії та культури євреїв України». З художньої літератури того часу читала прозу Iвана Франка та Ольги Кобилянської, Йозефа Рота, Стефана Цвейґа

- Розкажи, як підібрала назву для свого роману.

— Над романом я починала працювати на творчій стипендії «Ґауде Полонія» у Кракові. Я їхала туди писати роман про Австро-Угорщину і уявляла, що житиму десь у старій частині міста, милуватимусь із вікна старою архітектурою, питиму вранці каву в кав’ярні початку століття і надихатимусь атмосферою. Але мене поселили на околиці Кракова, яка ще зовсім недавно і до міста не належала, у спальному районі — у велетенському бетонному гуртожитку, куди вряди-годи заселяли групу якихось пожежників, які приїхали на навчання. Гуртожиток називався «Фелікс». Коли я розповіла про це батькові, він сказав: «Все правильно. Фелікс Австрія!». Я поцікавилась висловом і з’ясувалося, що це частина відомої цитати «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби», в якій ідеться про династичні шлюби, що укладалися австрійськими монархами для розширення імперії.

Завдання для дистанційного навчання: посилаючись на прочитане про книжку, визначити проблематику твору.

21, 22 травня

ОЛЕКСАНДР IРВАНЕЦЬ. «МАЛЕНЬКА П’ЄСА ПРО ЗРАДУ» — ЖАНР АНТИМЮЗИКЛУ; ТИПОВО ПОСТМОДЕРНІ ЛІТЕРАТУРНІ І МУЗИЧНІ РЕМІНІСЦЕНЦІЇ Й АЛЮЗІЇ. ЦЕНТРАЛЬНА ТЕМА — РОЗГЛЯД ФЕНОМЕНУ ЗРАДИ, ВИЯВЛЕННЯ ЇЇ ПРИРОДИ НА ВСІХ РІВНЯХ: ІНТИМНИХ, ДРУЖНІХ СТОСУНКАХ, В ПЕВНОМУ СОЦІАЛЬНОМУ СЕРЕДОВИЩІ, В СУСПІЛЬСТВІ В ЦІЛОМУ

Про письменника

Народився 24 січня 1961 року у Львові. Виріс у Рівному. 1980 року закінчив Дубенське педагогічне училище. Після — вчителював. 1989 року — Московський Літературний інститут. Один із учасників літературного гурту Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак). Підскарбій Бу-Ба-Бу.

Автор книг віршів «Вогнище на дощі» (1987) і «Тінь великого класика» та інші вірші» (1991), «Вірші останнього десятиліття» (2001).

Окремі вірші було перекладено англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Роман «Рівне/Ровно» було перекладено польською мовою і вже двічі видано в Польщі.

З 1993 року постійно мешкає в Iрпені під Києвом.

Перекладає з білоруської, польської та англійської мов. У перекладах Iрванця побачили світ книжки Василя Бикова «Ходільці: оповідання» (2005), Уладзімера Арлова «Реквієм для бензопилки» (2005), Яноша Гловацького «Четверта сестра». Лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995 року.

Стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995 року. Член жюрі театрального фестивалю «Боннер Бієнналє» 2000 та 2002 років.

П’єси Олександра Iрванця ставилися у Німеччині, Україні та Польщі.

2001‑го збірка драматургії «Recording i inne utwory» в перекладах Пшемислава Томанка вийшла у краківському видавництві «Ksiegarnia Akademicka». Автор «П’яти п’єс».

Член білоруського ПЕН-клубу.

Про твори

Уже в першій п’єсі О. Ірванця змальовано лицемірний світ, у якому впізнаються реалії пострадянської історії. О. Iрванець досліджує, як подвійна мораль, притаманна тоталітарному суспільству, знаходить за нових соціально-політичних обставин поживний ґрунт, наслідком чого є духовна ницість, відсутність уявлень про совість, обов’язок і честь. Драматург констатує можливість переродження найдемократичніших ідеалів в умовах псевдодемократії, коли влада стає самоціллю. Універсалізм, притаманний літературі антиутопії, створюється драматургом за допомогою умовно-експериментального хронотопу: дія розгортається в умовному «сьогодні», у невизначеній країні, неназваному місті. Автор гротескно загострює негативні риси реальності, коли зображує бурхливе політичне протистояння на тлі інфляції та злиднів переважної більшості населення. Про це реципієнт дізнається від Они — героїні драми: дію одноактової «Маленької п’єси» побудовано у формі її монологу. Она — студентка університету, вродлива дівчина, прикута до інвалідного візка. Вона розмовляє з Хоною — торговкою, що сидить під вікном її кімнати, або по телефону. Крім голосу героїні, в п’єсі звучить голос диктора радіо. Повідомлення диктора спрямовують подальший розвиток дії драми — теми радіоповідомлень продовжує героїня. Спогади Они про дитинство, якими розпочинається дія драми, створюють атмосферу недавнього пізнаваного минулого — «…тоді ж усі були і в чорненятах, і в чорній молоді. Та ж нас ніхто не питав… хочемо ми вступати чи ні! Так гуртом і записували. Е, що ви мені про свою молодість будете згадувати, для вас то ще дійсно святими були всі ті чорні ідеали. А в нас хіба вже вірив в них хоч би хтось?». Через вікно вона бачить Чорну площу, яку вже названо сірою, проте всі, незважаючи на офіційне перейменування, називають її Чорною. Драматург хоче сказати, що нічого не змінилося в країні, з цією метою він широко використовує алюзії, завдяки яким у свідомості реципієнта складаються відповідні асоціації. Саме асоціативність, яка передбачає «свіжий погляд на річ: за принципом подібності з іншим явищем певний предмет відкриває свої якості», дає можливість автору активізувати інтелектуальну діяльність реципієнта безпосередньо під час сприйняття п’єси, просякнутої алюзіями. I коли монолог Они перериває радіоповідомлення про те, що після вибуху Південної мольви «триває переселення мешканців південних районів Маратарської області до сусідніх Тарамарської та Раматарської областей», реципієнт розуміє, що мольва — це Чорнобильська АЕС. У зв’язку з цією трагічною подією Она згадує масові протести проти чорних і мольвістів, які почалися після цієї катастрофи. Студенти із спілки сірої молоді, яку тоді було заборонено, проводили перші демонстрації: «Ми вже тоді всі собі сірі сорочки пошили… Ну, це зараз мені смішно, вже після всього. А тоді ми так серйозно це сприймали…». Саме тоді коханий Они, який зараз посідає значну посаду у спілці, порадив їй стати на брамі університетського подвір’я, щоб її сіру сорочку було здалека видно, і прикувати себе до воріт. Поліція збила браму, яка впала на Ону й скалічила її. Тепер вона отримує персональну пенсію від темно-сірих та ще й стипендію від світло-сірих — так оплачено її участь у великій політиці. Однак мешканцям міста, які не бачать змін на краще, набридли мітинги із сірими прапорами, як колись із чорними. Вони розуміють, що їх лише використовують у боротьбі за владу. Голос диктора сповіщає: «Блок так званої «чорної меншості»…надіслав президентові пакет вимог та пропозицій, які спрямовані на рішуче й безповоротнє оздоровлення економіки, подолання гіперметаінфляції… Під заявою поставили свої підписи делегати Чорник і Чорненко, депутати Чорнієв і Чорняк, сенатори Чорний, Чорнецький, Чорнющий, Чорнильний, Чорневич і Чорнер». Лунають тріскучі фрази, пропагандистські гасла, в опозиції — всі «колишні» (про що свідчать прізвища, утворені від одного кореня). Але симпатії людей, які зневірилися у новій владі, на їх боці: «…мітинг... як потемнілі прапори у темно-сірих. Майже чорні… і у світло-сірих теж. Майже темно-сірі». Спостерігаючи за людьми на мітингу, Она замислюється над тим, проти чого виступають люди, їй спадає на думку, що це виступи проти мольви. Героїня вважає, що всі ці протести не мають жодного сенсу, бо, скільки люди не мітингували, мольву все одно будують. Так розширюється сенс образу мольви: мольва асоціюється не лише з ЧАЕС, але й із державою, ворожою інтересам народу. Iз телефонних розмов Они стають відомими подробиці її життя: скалічену дівчину було зраджено і коханим, і подругою. Проте у фіналі п’єси реципієнту стає зрозумілим, що Она виконує особливе доручення старшого дорадника і теж зраджує свого коханого. Колись на останньому мітингу Они саме він викликав поліцію, бо «боротьба не буває без жертв і без крові… жертви і пролита кров зміцнюють наші лави!». Ці слова коханого повторює Она у розмові з дорадником по телефону. Після розмови з ним героїня несподівано для реципієнта встає з інвалідного візка, переодягається й продовжує грати роль скаліченої, виконуючи накази дорадника. Она завжди готова до шантажу, щоб виконувати завдання партії, в ідеали якої давно вже не вірить.

Конфлікт «Маленької п’єси про зраду для однієї актриси» виявляється на двох рівнях: зовнішньому і внутрішньому. Зовнішнійконфлікт — зрада коханого Они, бо розчарування героїні в русі спілки молоді пов’язане з розчаруванням у коханні. Коханий зраджує Ону двічі: вперше, коли запропонував їй прикути себе наручниками до брами, а сам викликав поліцію, щоб зіткнення з «чорними» набуло розголосу в країні. Він робить політичну кар’єру на акціях протесту, йому байдуже, що буде з дівчиною. Вдруге він зраджує Ону з її подругою — Моною, батько якої обіймає високу посаду. Конфлікт між Оною і коханим підсилюється конфліктом подруг, красунь і відмінниць. Она в своєму житті всього досягала сама, а Моні, завдяки батьківським зв’язкам, все давалося легко. Крім того, щоб досягти успіху, Мона в усьому копіювала Ону: «Ти крала в мене все — мої фасони, мої смаки, мій стиль життя!» — з розпачем кричить Она у телефонну слухавку. А внутрішній конфлікт драми-антиутопії побудовано на протистоянні політичних сил, які використовують незадоволення народу життям і не роблять жодної спроби досягти згоди заради загальнодержавних інтересів. Глибинний сенс внутрішнього конфлікту криється у назві твору. В «Маленькій п’єсі про зраду для однієї актриси» йдеться про тотальну зраду — не лише кохання і дружби, але й ідеалів, і власного народу, який стає розмінною монетою у запеклій політичній боротьбі за владу. Героїня лише грає роль скаліченої — заради досягнення мети політики не гребують жодними засобами. Душі молодих героїв п’єси — коханого, Они й Мони остаточно розбещені цією безсоромною, цинічною боротьбою всіх проти всіх.

Завдання для дистанційного навчання: дати відповіді на питання

*:Чому твір названо саме так? *

У чому зовнішній конфлікт п’єси?

* У чому внутрішній конфлікт твору?

* Чому твір має визначення жанру, як антимюзикл?

26 травня . УРОК. БЕСІДА ПРО ТВОРИ, ВИВЧЕНІ УПРОДОВЖ НАВЧАЛЬНОГО РОКУ

Готуємося до ЗНО, повторюємо вивчене, для себе виконуємо тести за вивченим матеріалом

1. Які сучасні та класичні літературні напрями вам відомі? Творчість яких письменників належить до цих напрямів?

2. Що таке постмодернізм?

3. Чому постмодернізм у книзі В. I. Пахаренка «Українська поетика» названо «продуктом післяіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування супер­систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних»?

4. Пригадайте основні концепції постмодерністів.

5. У чому особливість світосприйняття постмодерністів?

6. Які ознаки постмодерну виявляються в літературі?

Виконання тестових завдань

1. Iм’я якого письменника випадає з логічного ряду?

А Є. Маланюк.

Б В. Стус.

В О. Ольжич.

Г О. Теліга.

2. Перша збірка Л. В. Костенко побачила світ…

А 1918 р.

Б 1958 р.

В 1980.

Г 1962 р.

3. Iм’я якого письменника випадає з логічного ряду?

А М. О. Драй-Хмара.

Б М. К. Зеров.

В Ю. Клен.

Г О. О. Ольжич.

Д П. П. Филипович.

4. П. П. Филипович був представником…

А Футуристів.

Б Нью-Йоркської групи письменників.

В Празької школи.

Г Неокласиків.

5. Перша збірка П. Г. Тичини побачила світ 1918 року й мала назву…

А «Замість сонетів і октав».

Б «Сонячні кларнети».

В «Вітер з України».

Г «Партія веде».

6. С. Пилипенко був керівником…

А «Гарту».

Б Нью-Йоркської групи письменників.

В «Плугу».

Г ВУСПП.

7. В. Еллан-Блакитний був керівником…

А «Гарту».

Б Нью-Йоркської групи письменників.

В «Плугу».

Г ВУСПП.

8. Перша збірка Л. В. Костенко мала назву…

А «Мандрівки серця».

Б «Сонячні кларнети».

В «Проміння Землі».

Г «Сніг у Флоренції».

9. Яке з наведених літературних угрупувань виникло НЕ на початку ХХ століття?

А ВАПЛIТЕ.

Б «Плуг».

В «ЛуГоСад».

Г «Марс».

10. Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Iрванець є представниками літературного гурту…

А «Нова дегенерація».

Б ЛуГоСад.

В «Червона фіра».

Г «Бу-Ба-Бу».

11. До основних рис футуризму належать…

А Карнавал, іронія, гра.

Б Пародійність, сатира, реалізм.

В Потяг до архаїки, песимізм, відчуття абсурдності життя.

Г Деструкція, урбаністичність, техноцентризм, принцип трьох М.

12. До літературних угруповань кінця ХХ століття НЕ належить…

А ЛуГоСад.

Б Бу-Ба-Бу.

В Нова генерація.

Г Червона фіра.

Завдання для дистанційного навчання: повторюємо вивчене, готуємося до ЗНО