Перша тема. І. Драч як представник шістдесятників (про митця). "Балада про соняшник". Ідейно-художній аналіз.
Друга тема. М. Вінграновський - поет, прозаїк, кіномитець. "У синьому небі я висіяв ліс". Ідейно-художній аналіз. Збірка інтимної лірики "Цю жінку я люблю".
Третя тема. Г. Тютюнник. Коротко про письменника. Вічна тема "любовного трикутника" в новелі "Три зозулі з поклоном".
Діти! Відповідаючи на тестові завдання, вказуйте своє прізвище й ім’я так, щоб я могла зрозуміти, який учень їх виконував, а також не виконуйте одне й те ж завдання по декілька разів, сподіваючись на кращий результат.
11-А література. Виконання тестів ЗНО
Категорія 1 «Твір — автор — твір» (10 запитань по 0,5 б.)
1. Автор роману «Місто»
2. Автор повісті «Кайдашева сім’я»
3. Назва драми-феєрії Лесі Українки
4. Iсторичний роман П. Куліша
5. Автор «Наталка Полтавки»
6. Автор повісті «Тіні забутих предків»
7. Кіноповість («автобіографічне кінооповідання») О. Довженка
8. Роман Панаса Мирного, написаний у співавторстві з I. Біликом
9. Поема «Мойсей»
10. Автор новели «Кам’яний хрест»
Категорія 2 «Герой — твір, автор» (10 запитань по 0,5 б.)
1. Сашко, батько Петро, мати Одарка, дід Семен, баба Марусина
2. Дядько Лев, Лісовик, Перелесник, Куць
3. Медвин, Наталка, Грицько, Григорій
4. Датан, Авірон, Азазель, Єгошуа
5. Щезник, нявка, чугайстр
6. Моя утома, залізна рука города, ниви у червні
8. Христя Хутірна, Василь Кравчина, Лаврін Запорожець
9. Рина, Мокій, тьотя Мотя, Уля
10. Вдова горпина Терпелиха, возний Тетарваковський, виборний Макогоненко
Категорія 3 «Автор (твір) — псевдонім — справжнє ім’я»
1. Справжнє прізвище автора твору «Я (Романтика)»
2. Справжнє прізвище автора драми-феєрії «Лісова пісня»
3. Справжнє прізвище Олександра Олеся
4. Справжнє прізвище автора першого пригодницького роману
5. Iм’я Остапа Вишні
Примітка. Номери ставте у відповідності до моїх. Знаю, що питання 7 у ІІ категорії пропущене. Ви компенсуєте його 5-м з третьої категорії. Давайте повну відповідь на питання. Це має бути речення.
Домашнє завдання активне
Завдання необхідно виконати до 20 березня 20:00 ред.
Повідомте учням
Код доступу 332956
Попросіть учнів використати цей код,
відкривши посилання
11 – А література.
Тести за темою «Творчість І. Драча, М. Вінграновського, Г. Тютюнника» (Підручник, сторінки 190, 197 – 208)
1. . Установити відповідність між письменником та місцем його народження:
1) Теліженці на Київщині; А) М. Вінграновський;
2) Первомайськ Б) І. Драч;
3) Шилівка В) В. Симоненко;
4) Біївці Г) Г. Тютюнник.
2. Установити відповідність між письменником та його дебютом:
1) І.Драч А) «Атомні прелюди»;
2) В. Симоненко Б) «В сумерки»;
3) М. Вінграновський В) «Тиша і грім»;
4) Г. Тютюнник Г) «Ніж у сонці».
3. Установити відповідність між твором та його провідним мотивом:
1) У буденному, звичайному побачити красу й захопитися нею;
2) Возвеличення любові як найвищої християнської святості, яка вивищує людину над буденністю, очищує її;
3) Прекрасне почуття кохання вічне, і воно навколо;
4) Любов до рідної землі, переосмислення її історії. А) М. Вінграновський «У синьому небі я висіяв ліс»; Б) І. Драч «Балада про соняшник»; В) В. Симоненко «Задивляюсь у твої зіниці»; Г) Г. Тютюнник «Три зозулі з поклоном».
ДЗ з літератури 8, 10 квітня
Ліна Костенко. Творчий шлях. Особливості індивідуального стилю (філософічність, історизм мислення, традиційність, інтелектуалізм, публіцистичність). «Страшні слова, коли вони мовчать», «Хай буде легко дотиком пера…» — ліричний роздум про значення слова в житті людини, суть мистецтва, його роль у суспільстві. «Недумано, негадано…» —інтимна лірика як спонука до роздумів про суть кохання. Її сповідальність. «По сей день Посейдон посідає свій трон…»: мотив єднання людини зі світом рукотворної краси (мистецтво) і природою. Потреба наповнювати життя прекрасним. Зв’язок із античною міфологією. Пошуки справжнього (не оманливого) щастя. Здатність людини протистояти дрібному й бачити величне
Прочитати. Якою постала у вашій уяві Л. Костенко?
ПИСЬМОВО! Скласти асоціативний ряд (інформаційне гроно), які б характеризували тематику творів письменниці або особливості її стилю.
Уже перші вірші Л. В. Костенко засвідчили, що в українській літературі ХХ століття з’явилася сильна творча особистість. Твори цієї поетеси надзвичайно багаті на метафори та афоризми; Ліна Василівна Костенко порушує натурфілософські, культурософські, історіософські та морально-етичні проблеми, що не можуть лишити байдужою жодну особистість, яка задумується над сенсом свого буття. Напевно, саме тому вірші поетеси зараховують до найвищих взірців української класики.
Творчості Л. В. Костенко притаманний тонкий, вишуканий ліризм, але в той же час і глибока філософічність. Слід зазначити, що назви для своїх збірок поетеса обирала символічні. Як зазначає І. М. Дзюба, вони «ніколи не є випадково обраними, приблизно-характеристичними, вони — точні метафоридевізи, етичний і емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів». Так, перша поетична збірка Л. В. Костенко була надрукована 1957 р. і називалася «Проміння Землі». Тут простежується метафоричність мислення художниці слова, адже будь-яка планета здатна лише відбивати проміння, а не виробляти його самостійно, подібно до зірок. Проте Л. В. Костенко стверджує, що все добро, яке іс-
нує на Землі, здатне осяяти нашу планету. Кожна людина є променем, тому добрі справи освітлюють Землю й здатні впливати навіть на Всесвіт.
Збірка «Мандрівки серця» (1961) завдячує своєю назвою однойменній казці. Згідно із сюжетом казки, колись у бідній родині народилася дитина з надзвичайно великим серцем. Те серце дуже сильно билося й тривожило людей, а сам хлопець, підростаючи, почав відчувати порожнечу у своєму серці. Тоді він вирішив піти в мандри, по дорозі наповнюючи серце різноманітними враженнями: стражданнями і надіями людей, їхніми бідами й вірою. Від цього серце головного героя поступово наповнилося любов’ю до світу. Мотив мандрівок серця є провідним для лірики Л. В. Костенко. Упродовж життя людина здобуває певний досвід, наповнюючи душу переживаннями й емоціями.
Ще одним обертоном мандрівок серця постає неслухняність центрального органу. Навіть у той час, коли логіка, людське ratio підказує правильний шлях, коли людина розуміє, що її більше не люблять, серце противиться цим настановам, домінує emotiо, почуття. Яскравим прикладом можуть слугувати рядки з поезії «Ідол»: «Його давно із пам’яті пора / жбурнути прямо у ріку Почайну. / Хай відпливає, тоне у воді… / Але боюсь, що це не допоможе, / що бігтиму вздовж берега тоді: / — Видибай, боже! Видибай, боже!» Тут Л. В. Костенко робить алюзію на 988 рік, коли князь Володимир офіційно охрестив Київську Русь. Деякі з язичників не бажали зрікатися своїх богів (Перуна, Дажбога,
Сварога та інших), тож коли за наказом князя Володимира знищили капища, а ритуальний «дуб Перуна» скинули в Дніпро, сонцепоклонники бігли понад берегом і кричали до дуба: «Випливай, боже!» Для Л. В. Костенко таким ідолом є залежність у коханні.
1962 року чергова збірка «Зоряний інтеграл» була визнана цензурою як неприйнятна, отже, не була надрукована. Далі — заборона художнього слова Л. В. Костенко, тож на багато років стих її поетичний голос. Однак письменниця не покинула свого пера. Незважаючи на те що ім’я авторки зникло зі сторінок періодики, а її книги — із прилавків крамниць, поетеса продовжувала творити, писала «в шухляду». Саме тоді була розпочата робота над «Берестечком», написані «Маруся Чурай» та поезії, що склали збірки «Над берегами вічної ріки» і «Неповторність». Лише 1972 року побачила світ збірка «Кня-
жа гора», і тільки потім, 1977 року, надрукували інші твори письменниці. 1987 рік — рік виходу «Саду нетанучих скульптур».
Ліна Василівна Костенко є лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, яку вона отримала за збірку «Неповторність» та роман у віршах «Маруся Чурай». За книжку «Інкрустрації» 1994 року Консорціум венеціанських видавців поетесі присудив престижну премію Франческа Петрарки.
У творчому доробку Л. В. Костенко філософські пошуки, інтимна лірика, також не могла лишитися поетеса байдужою й до суспільно-політичних проблем.
Поезії інтимного характеру дуже делікатно й обережно окреслюють малюнок почуття. Л. В. Костенко майже ніколи прямо не драматизує, у віршах про кохання досить часто під сказаним приховане несказане: ті колізії, які переживає людина, тривога, невпевненість, душевне сум’яття. Тут і сумнів: «Закохані люди дуже вродливі, / Милий, чому ти не дуже вродливий?» Авторка обігрує риторичний прийом, подаючи тезу (усі закохані красиві) й робить дедуктивний умовивід (ти вже не так кохаєш мене), позначений прикрою проникливістю; тут і намагання переконати себе: «Я спокійна. / Я щаслива з другим. / Я тебе нітрохи не люблю». Л. В. Костенко дуже болісно переживає помилки серця: «Краще зроду не знати жодної хвилі кохання, / ніж образити початок таким нелюдським кінцем» (тобто почути: «Не люблю»). Ще одним зразком інтимної лірики поетеси може слугувати поезія «Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…», у якій Л. В. Костенко розмірковує над тим, що навіть невзаємна любов окриляє людину.
Збірка «Над берегами вічної ріки» завершується розділом «Моя любове, я перед тобою…». Ця поезія є своєрідним інтимним щоденником, у якому розкривається радість справдженої мрії.
Окремого розгляду вимагають філософські поезії Л. В. Костенко. Ще з давніх часів література й філософія були тісно пов’язаними. Про це свідчать праці видатних філософів, які водночас випробовували себе й на ниві літературного слова. У принципі, кожен твір має певний філософський зміст, однак це ще не свідчить про філософічність цього твору. Є філософська лірика, яка становить собою своєрідну жанрову структуру. У таких поезіях філософська ідея перебуває в центрі й постає основним способом осмислення дійсності. Філософську лірику називають «лірикою думки» (Б. Л . Корсунська). Предметом зображення в такій поезії є всезагальні основи буття. До того ж існує поділ філософської лірики на соціально-філософську, морально-філософську чи натурфілософську, залежно від тих проблем, яких торкається автор.
До віршів філософської спрямованості у творчій скарбниці Л. В. Костенко належить значна кількість поезій. Наприклад, «Життя іде і все без коректур», у якому письменниця наголошує на тому, що життя неможливо написати на чернетці, що неможливо змінити минуле, отже, жити слід так, щоб мати менше приводів для шкодування.
Не можна обійти увагою збірку «Вітрила», у якій Л. В. Костенко демонструє інтерес до притчових оповідок. Наприклад, у «Казці про Мару» письменниця обмірковує морально-етичний вибір людини. Згідно з фабулою твору, колись в однієї жінки народилася дівчина, обличчя якої з одного боку було прекрасним, а з другого — потворним. Більшість людей сахалася Марії-Мари,уникала її товариства. Дівчина вирішила будь-що позбутися своєї потворності. Вона шукала допомоги всюди, однак ніхто не зміг їй зарадити. Залишила-
ся лише одна надія на Дурного Чоловіка, який усе майно роздав іншим, а сам жив у лісі із звірами (до речі, саме через такий учинок його й прозвали Дурним). Відшукавши мудреця, Марія-Мара отримує пораду: або загнати потворність у душу — тоді дівчина буде «прекрасна з обох сторін. / Тільки душа <…>буде потворна», або душа буде прекрасна, а обличчя стане негарним. Дівчина довго вагалася, але обрала все ж зовнішню вроду. Вона стала красивою, але доброта душі зникла. Хлопцям Мара подобалася, вони захоплювалися її привабливістю, однак, трохи більше пізнавши її, цуралися. Коханий же Мари, заради якого вона й хотіла стати красунею, повернувся до своєї нареченої: «Та душа у Галі ніби сонце, / а у тебе чорна й завидюща».
Філософськими роздумами сповнені поезії «Життя іде і все без коректур», «Вже почалось, мабуть, майбутнє», «Пісенька з варіаціями» тощо. У першій поезії йдеться про швидкоплинність людського життя, про проблему морального вибору: «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то навіки».
Вірш «Пісенька з варіаціями» також апелює до проблеми добра, проте тут Л. В. Костенко пристає до лав фаталістів і зауважує, що від нас мало що залежить у цьому світі, проте все одно кожна людина має прагнути творити добро: «Хай буде все небачене побачено. / Хай буде все пробачене пробачено. / Єдине, що від нас залежить, — / принаймні вік прожити як належить».
«Притча про ріку» — ще один твір, на якому позначилося прагнення поетеси збагнути природу світу. Ідеться про засудження людської пихи. Цар Кір хотів покарати річку Діалу через те, що в ній випадково потонув кінь можновладця, і наказав засипати потік піском, проте минуло кілька століть, а ріка повернулася у своє русло: «Царя немає. Є ріка Діала. / Немає Кіра. А Діала є».
Не оминає Л. В. Костенко й громадської тематики, пишучи про наболіле. Зокрема, у вірші «Пастораль ХХ сторіччя» авторка засуджує війну, що її відгомін лунає не одне десятиліття й здатен забрати невинне дитяче життя. Тема війни порушена й у поезії «Тут обелісків ціла рота». Кожен обеліск — це життя, ціла рота загублених життів молодих людей, що не прожили «й півжиття». Із глибоким сумом констатує письменниця, що більшість «наморених солдатів» не спізнали простих радощів, поклавши найдорожче на вівтар Вітчизни.
Заслуговують на увагу поезії, у яких письменниця апелює до проблеми «митця і влади». Як і для Т. Г. Шевченка, для Л. В. Костенко надзвичайно гостро постає тема служіння митця народові. У багатьох поезіях авторка підкреслює, що поет зобов’язаний свідомо ставитися до свого таланту, свого призначення, бути готовим до випробувань, до страждань, нерозуміння з боку суспільства («Вирлооке сонце», «О, не взискуй гіркого меду слави!», «Страшні слова, коли вони мовчать…», «Доля», «Поетів ніколи не був мільйон» тощо)
ЗАВДАННЯ 1. ПИСЬМОВО! Скласти асоціативний ряд (інформаційне гроно), які б характеризували тематику творів письменниці або особливості її стилю.
ЗАВДАННЯ 2. ПИСЬМОВО!. Прочитавши й проаналізувавши поезії Л. Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать», «Хай буде легко дотирком пера», «Недумано, негадано…», «По сей день Посейдон посідає свій трон», заповнити таблиці або зробити відповідні записи (на кожен вірш) за зразком:
Тема…
Ідея….
Основна думка……
Жанр…..
Римування….
Віршований розмір…..
Засоби художньої виразності….
Наступного тижня працюватимемо з романом "Маруся Чурай". Читаючи твір, звернути увагу на такі його аспекти: історико-культурна основа історичного роману, духовне життя нації крізь призму нещасливого кохання; центральні проблеми: митець і суспільство, індивідуальна свобода людини. Подумати над майбутнім твором "Чи можна пробачити зраду?".
15 квітня Ліна Костенко. Історико-фольклорна основа історичного роману у віршах «Маруся Чурай»
Прочитати про історичну основу твору
Твір Ліни Костенко є цікавим і яскравим явищем в українській художньо-історичній романістиці XX століття. Звичайно, жанр твору рідкісний і цікавий. Літературознавці на сьогодні романом у віршах називають небагато творів, при цьому в російській літературі виділяють «Євгенія Онєгіна» О. С. Пушкіна, а в українській — «Марусю Чурай» Ліни Костенко. Поетеса зробила якісно новий крок у розвитку цього жанру. Ліна Костенко старанно дотримувалася історичної правди у своєму творі. Вона вводить образи реальних
людей. Персонажі роману згадують реальні історичні події. Полтавці добре пам’ятають оспіваного в піснях козака Байду — першого гетьмана українського козацтва Дмитра Вишневецького, великого патріота, який став на захист українських земель від турецько-татарських нападників. Вони згадують часи, коли на півдні України, за Дніпровськими порогами, зароджувалось братерство мужніх лицарів, що потім названо українським козацтвом, запорожцями.
Розповідаючи про життя українських міст і сіл періоду визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, Ліна Костенко відтворює блискучу галерею народних характерів. Найповніше, безперечно, змальовано головну героїню роману — Марусю Чурай, доньку хороброго, чесного, непримиренного борця проти кривди Гордія Чурая. Незважаючи на те, що документальні дані про Чураївну дуже скупі й суперечливі, ніяких письмових документів про її життя не маємо, бо судові акти Полтавського магістрату згоріли під час лютої пожежі, її пісні, що збереглися в народних переказах, допомогли поетесі створити цей образ, що за історичними, соціальними, духо-
вними ознаками був цілком можливий для того часу. Поетеса написала роман історичний, але він за своїм пафосом — ліричний; своєю емоційною тональністю він звернений до майбутнього — до нашої сучасності. У творі майстерно поєднано епос і лірику, правдиво показано всі сфери життя — політичного, духовного, родинно-побутового, військового. Роман Ліни Костенко — це твір зрілого майстра, вершинна книга творчості поетеси, що вражає досконалістю змісту і форми (Із посібника).
Літературознавчий словник
Роман у віршах — різновид змішаного жанру, що поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді із суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. Роман у віршах став популярним у ХІХ–ХХ ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60–70 рр. XX ст. (хоча представлений він й у 30–50 рр.: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри): «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.
Роман у віршах — одна з найскладніших літературних форм, суть якої полягає в тому, що у великому художньому полотні епічний спосіб зображення життя через систему подій і розгорнутий сюжет, через змалювання сформованих характерів поєднується з глибоким ліризмом — віршованою, емоційно забарвленою мовою, з безпосереднім вираженням внутрішнього стану й почуттів автора.
Про роман у віршах
Сюжет твору розгортається двома лініями: особистою — доля М. Чурай та інших персонажів, які відіграють у її житті важливу роль, та історичною — боротьба українського народу за своє визволення з‑під влади польської шляхти. Композиційно ці
дві лінії становлять цілісність. Вони переплітаються, перебувають то в тісніших, то в слабших зв’язках, залежно від ідейно-естетичного задуму автора. В основу роману поетеса поклала страдницьку долю легендарної піснярки з Полтавщини М. Чурай та показала трагедію всієї української нації, яка оплачувала право на життя смертю найдорожчих її синів, горем дітей.
Кажуть, що жила колись в Полтаві 350 років тому дівчина на ім’я Маруся Чурай, донька славного козака, урядника Полтавського добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї, чесної, палкого патріота. Легенда наділила Чураївну неабиякою вродою, поетичним і музичним хистом, чарівним голосом і романтичною любов’ю: її обранець, козак Григорій Бобренко, піддавшись материним умовлянням, кидає Марусю й одружується з багачкою Галею Вишняківною. У розпачі дівчина хоче втопитись, але її рятує Іван Іскра, що палко кохає дівчину. Маруся мстить за зраду, отруює Гриця настоєм із зілля. Її засуджують до страти, та Іскра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління Маруся вмирає від сухот. Доля відміряла їй 28 років).
ПИСЬМОВО!
Про кого сказано
1. Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Нікому не здавався (....).
2. Хто — за Богдана, хто — за короля. А він за тих, которії не проти (....).
3. Він народився під такою зіркою, Що щось в душі двоїлося йому (.....).
4. Любив же він Марусю, не дай Боже! Тепер сидить, лиця на нім нема (.....).
«Кому належать слова»
5. Ця дівчина не просто так Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа (.....).
6.. Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї цілий світ глевкий (.....).
7. Затям, любов любов’ю, А життя життям (....).
8. Які там «Засвіт встали козаченьки»?.. Не вірю, щоб складала це вона! (......).
9. Назвіть літературного героя: «А слово скаже — з пам’яті не викинеш. А більш мовчить, не щедрий на слова. Таке обличчя, зразу і не звикнеш, — різке, як меч. Тонке, як тятива».(....) 10. Що залишив дяк у подарунок Марусі? (......)
11. Із чим порівнює Л. Костенко «нерівню душ»? (......)
12. Назвіть рису характеру батька Марусі Чурай, зважаючи на його ім’я Гордій. (......)
17 квітня Духовне життя нації крізь призму нещасливого кох ання. Центральні проблеми: митець і суспільство, індивідуальна свобода людини
Композиція твору
Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж уводить нас у змістову суть роману, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть у творі. У цьому розділі започатковані головні сюжетні та смислові лінії й починається досить активне розкриття характерів персонажів, яке продовжиться в наступних розділах.
Головне завдання другого розділу «Полтавський полк виходить на зорі» —у створенні важливого для роману художнього враження українського народу, який воює за свою волю. Мотив зображення полтавського полку, який вирушає в похід, є наскрізним у романі — це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко — немовби на музичному рівні —і є одним із прихованих чинників цілісності твору.
Центральний розділ роману «Сповідь» поданий у формі спогадів. Зі спогадів Марусі Чурай ми дізнаємось про історію її нещасливого кохання, що подана на досить широкому соціально-побутовому й етнографічному тлі полтавського життя XVІІ ст.
Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» немовби розширює просторові межі роману. Ми вже бачимо не тільки Полтаву, але й більшу частину України. Таке розширення українського простору є важливим композиційним прийомом, що генерує ідею української державності, якою, по суті, пройнято весь роман. До того ж більша частина розділу присвячена Богдану Хмельницькому, якого ми бачимо як політичного та військового діяча — творця української держави. Панорамно бачимо Україну — всю в напрузі визвольної боротьби (погляд гінця, який стрімко промчав з Полтави до Білої церкви). Без такого широкого бачення українського простору наше читацьке розуміння України XVІІ ст. не було б цілісним. Окрім усього, у цьому розділі йдеться про звернення Івана Іскри до гетьмана з проханням відмінити своїм універсалом смертний присуд Марусі Чурай, і це є важливою ланкою в розвитку драматизованого сюжету цього історичного роману.
П’ятий розділ «Страта» активізує читацьке сприймання твору через посилену драматизацію сюжету.
Функціональна роль шостого розділу «Проща» в тому, що він, як і четвертий розділ, виводить читача із суто полтавського матеріалу на матеріал всеукраїнський. Але в «Прощі» український простір розкривається поволі — це неспішне, уважне споглядання. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся Чурай, робить це споглядання осмисленим. Тому «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо саме в цьому розділі відбувається активне осмислення історії України, розмаїтих проблем її тогочасного життя. Цей розділ є дуже важливим для роману, бо без нього, на думку Г. Клочека, ми «мали б досить пристойний, з цікавим сюжетом історичний роман у віршах — але не було б видатного, з поважним історіософським смислом твору».
Останні три розділи — «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» — поєднані одним сюжетним стрижнем — облогою Полтави польсько-шляхетським військом. Поетеса вводить у сюжет твору таку історичну подію для посилення історичності як жанрової ознаки роману, але в цих розділах також продовжується й завершується розробка основних образів. Вони набувають остаточної викінченості .
ПИСЬМОВО! (У межах однієї сторінки)
Чому для України Маруся «не просто так Маруся, а це голос, це пісня, це душа»?
До 21 квітня Домашнє завдання активне
Завдання необхідно виконати до 21 квітня 21:00 ред.
Повідомте учням Код доступу 810617
Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua
Або надішліть посилання учням:
Л.Костенко Маруся Чурай ред.
22 квітня Розвиток мовлення. Написання твору-роздуму на основі роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко «Чи можна пробачити зраду?»
Підготовка до написання роздуму
1. Пригадайте, що таке публіцистичний стиль мовлення, якими є його основні ознаки та призначення. 2. Що таке твір-роздум? 3. Як правильно сформулювати тезу? 4. На які питання відповідають аргументи? Як їх правильно добирати? 5. Як оформити висновок?
Структура твору-роздуму
Теза («Я вважаю…», «На мою думку,..», «Я підтримую…», «Уважаю…», «Я погоджуюся…», «Мені здається…», «Переконаний…», «Я не підтримую…», «Я хочу спростувати…», «Я не погоджуюся…», «Хочу піддати сумніву…», «Як на мене, то…», «З одного боку…, а з іншого…»).
Аргументи («тому що», «це доводить», «підтвердженням цього є», «це засвідчує», «свідченням цього є», «доказом цього може бути»).
Приклади («наприклад…», «прикладом може слугувати…», «яскравим прикладом цього може слугувати…», «не можна не згадати…»).
Висновки («отже», «таким чином», «можна зробити висновок», «висновком може слугувати»).
Теза → Аргументи → Висновок
Етапи роботи над твором
* Визначення ідеї твору.
*Добір фактичного матеріалу.
*Складання плану твору (усно. Ми завжди наперед щось плануємо)
* Удосконалення написаного.
Взірець
Я вважаю, що зраду пробачити не можна.
По-перше, незважаючи на мотиви, цей страшний гріх завжди є проявом неповаги, егоїзму, він однаково огидний і в стосунках між людьми, і в ставленні до ідеалів, до Батьківщини. Якими б найпрекраснішими намірами не виправдовувався зрадник, насправді він ставить власні інтереси понад усе, не бачить усіх наслідків свого вчинку або нехтує ними.
За приклад можна взяти роман у віршах Л. В. Костенко «Маруся Чурай». Головна героїня — дівчина, яка на власному досвіді дізналася, що таке зрада. Образ Чураївни — це образ із легенди, ми не знаємо достеменно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVІІ ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі. Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою. Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне,
такою і є. На долю дівчини припадає багато випробувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів. Чураївну зраджує її коханий, причому зраджує через гроші, обираючи більш багату дівчину. Не в змозі витримати випробування, не в змозі помститися, Маруся вирішує померти, однак зрадливий хлопець випадково випиває отруту сам. І Чураївна для одних стає вбивцею, для інших залишається гордістю й душею народу. Сама ж дівчина, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про
те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля призначалося їй. Вона хотіла пробачити зраду, забути про те, що з нею сталося, однак не змогла, тому й не захотіла жити.
По-друге, пробачити таку людину — те саме, що й дозволити їй зраджувати знову, заохотити до аналогічних дій. Закономірно, що вона буде здатна вчинити так і наступного разу.
Прикладом з історії може бути те, як Юда зрадив ІсусаХриста за тридцять срібняків. Ісус знає, що це станеться, але все одно тримає його біля себе до кінця, виявляючи свою любов. Але, звичайно, Юду це не зупинило. Що мало статися, те сталося. І не було в грішника таких мук сумління, які б свідчили, що ця його зрада остання.
Виходячи з наведених аргументів, можна зробити висновок, що виправдовувати зрадника не можна; зневаживши інших, він і сам утрачає довіру до себе. Якщо людина одного разу була здатна на віроломність і продажність, то в подібних ситуаціях учинить так ще не раз.
Завдання для дистанційного навчання: написати твір.
24 квітня, 29 квітня
Василь Стус «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе…», «Господи, гніву пречистого…». Поет як символ незламного духу, збереження людської гідності. Загальний огляд його життя й творчості (відчуження від світу, проблема вибору, стан трагічної самотності й активної дії, формування себе; атмосфера розтлінного духу тоталітарної системи). Узагальнені образи крізь призму індивідуальної долі . Поезія Стуса — зразок «стоїчної» поезії у світовій ліриці («Крізь сотні сумнівів я йду до тебе…», «Го- споди, гніву пречистого…»). Стан активної позиції ліричного героя. Екзистенційна (буттєва) проблема вибору, віра в себе, надія на здолання всіх перешкод. Упевненість у власному вибо рі. Приклад великої мужності й сили духу
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. У 1944–1954 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філо-логічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. Працював учителем україн-ської мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого 2 роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Працював редактором. Всту- пив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть».
1965 року одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970‑х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. Суд засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі
і 3 років заслання. Після повернення 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Цікавою для аналізу постає збірка «Палімпсети». Це четверта книга поезій В. С. Стуса. За іронією долі її уклав не сам автор, а слідчі. Під час арешту в письменника вилучили твори, що були записані на різних зшитках паперу.
Назву «Палімпсети» ці вірші отримали вже пізніше. Пергамент у давні часи був досить дорогим матеріалом, тож люди, які займалися переписуванням матеріалів, намагалися за будь-яку ціну знизити вартість книг. Отже, для переписування часто брали пергамент, що вже був у використанні, але на ньому, на думку автора, містилася не надто важлива інформація. Старий текст змивали, а на очищених аркушах писали знову. Такі рукописи називали палімпсетами. Назва збірки В. С. Стуса вказує на те, що кожен твір має прихова-ний зміст, однак цей зміст треба вміти побачити й прочитати між рядків.
28 серпня 1985 Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
Словник
Стоїцизм — учення однієї зі шкіл античності. Головною метою людини проголошується доброчесне життя у згоді з природою, Логосом. Ідеал стоїцизму — мудрець, що досяг душевної незворушності й завжди діє у згоді із природним законом, відповідно до накреслень долі. Надалі поняттям «стоїцизм» стали позначати моральну позицію, котра передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду, гідну поведінку за будь-яких обставин. Екзистенціалізм — течія модернізму, яка підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно,
має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра тощо. Життя є абсурдним, людина самотня й відчужена, постійно відчуває страх.
Подумати над питаннями
1. Якими перед вами постав В. Стус? 2. Чи можна вважати його долю щасливою? 3. Чому радянська влада переслідувала поета? 4. Чи можна сказати, що В. Стус був справжнім стоїком? Свою думку аргументуйте. 5. Що таке екзистенціалізм? Назвіть ознаки екзистенціалізму в літературі.
Завдання для дистанційного навчання: враховуючи, що завдання на 2 уроки, зробити записи (у довільній формі: таблиця, конспект, тематичні виписки тощо) про поезії, вказані в темі уроку. Знати біографію В. Стуса.
1 травня
В. Стус. Життєвий і творчий шлях. «Господи, гніву пречистого». Екзистенційна проблема вибору. Тести
Домашнє завдання активне Завдання необхідно виконати до 5 травня 21:00 ред.
Повідомте учням Код доступу 527613
Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua
Або надішліть посилання учням:
В.Стус "Господи, гніву пречистого". Екзистенційна проблема вибору ред.
6 квітня
Контрольна робота «Шістдесятники»
Домашнє завдання активне Завдання необхідно виконати до 8 травня 20:00 ред.
Повідомте учням Код доступу 723613
Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua
Або надішліть посилання учням:
Шістдесятники ред.
8 травня ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК ПРОДУКТ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕПОХИ. IСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ НАПРИКІНЦІ ХХ — НА ПОЧАТКУ ХХI СТ. ВИЗНАЧАЛЬНІ РИСИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ. СТИЛЬОВЕ РОЗМАЇТТЯ, ЕКСПЕРИМЕНТАТОРСТВО, ПОШУКИ НОВИХ ФОРМ І НОВИХ ТЕМ.
Незважаючи на плюралізм думок, напрямів, жанрів у літературі, говорячи про художній процес кінця ХХ століття, найчастіше все ж кажуть про постмодернізм — світоглядно-мистецький напрям, що прийшов на зміну модернізму. Початок ХХI століття називають епохою постмодерну. I хоча стосовно постмодернізму й досі не припиняються дискусії, більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився в 1980‑х роках і пов’язаний передусім з іменами Ю. I. Андруховича, О. В. Iрванця, В. В. Неборака («Бу-Ба-Бу»), а пізніше — із представниками інших літературних груп («Пропала грамота», «Нова дегенерація» тощо).
Як і його попередник — модернізм, постмодернізм є загальним терміном, що позначає не конкретний напрям, а радше загальну тенденцію, підхід, який домінує у творах філософів, письменників, художників, архітекторів — у культурі в цілому. Тож сьогодні дослідники говорять про постмодернізм як про дух часу, посилаючись на роботи англійського історика Арнольда-Джозефа Тойнбі, який поділив історію людської цивілізації на чотири періоди: Темні віки, Середньовіччя, Нові часи та Постмодерн (щоправда, у класифікації А.-Дж. Тойнбі епоха Постмодерну почалася з 1875 р.). Згідно з цією періодизацією постмодернізм став реакцією на заперечення антропоцентричності — людина перестала вважатися центральною фігурою Всесвіту. Цікавою постає думка представника італійського постмодернізмуУ.Еко, який говорить про «свій постмодернізм» для кожної епохи, ототожнюючи поняття постмодернізму й авангардизму. Дослідник вважає, що кожен з історичних періодів переживає певні кризові моменти, породжуючи митців, які радикально переосмислюють існуючу аксіологічну систему. Дехто із сучасних науковців називає постмодерністів руйнівниками канонів та традицій і вбачає у новітніх віяннях небезпеку для літератури. Iнші ж, навпаки, захоплюються епатажністю майстрів слова. У. Еко зазначав, що постмодернізм — це не лише мистецький напрям, це духовний стан.
В українській літературі термін постмодернізм першою вжила Н. Г. Білоцерківець 1991 року, характеризуючи роботу представників угрупувань «Бу-Ба-Бу» та «Пропала грамота». Важливою також є робота Т. Н. Денисової «Феномен постмодернізму: контури й орієнтири», де дослідниця звертається до історії розвитку поняття «постмодернізм». На відміну від модерної літератури, за словами Т. Н. Денисової, постмодерністи апелюють не до обізнаного, ерудованого читача, а звертаються до широких мас. Однак разом із тим суспільство почало втрачати віру в певну стабільність, у прийдешній день. Звідси такі риси постмодерної літератури, як іронічність, пародійність, карнавальність. Постмодерністи відходять від традиційної описової манери, відкидають ліризм, патетику. Їхні твори наповнені жаргонізмами, просторіччями, русизмами, штучними, абсурдизованими, апоетичними епітетами, порівняннями, метафорами («жовте, ніби вершкове масло, небо», «небо, схоже на томатну пасту», «жирні фініки, схожі на тарганів»), досить часто письменники вдаються до використання нецензурної лексики. Дослідники погоджуються, що в основі постмодернізму лежить ідея занепаду культури. Цікавою в цьому плані видається цитата: «Постмодернізм — це модернізм, який страждає через втрату віри». Скепсис притаманний постмодерністській літературі в цілому. Як зазначає Т. Н. Денисова: «Світ і людина втратили зміст, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс». Світ уявляється постмодерністам складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосібйого засвоєння — ігровий. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, сарказм. Постмодернізм широко застосовує поняття «смерті деміурга» (ніцшеанська смерть Бога — звідси вседозволеність), після смерті божества настає «смерть автора» (за Р. Бартом), а далі — «смерть людини й суб’єкта» (М. Фуко). На початку 1970‑х років філософи почали говорити про «смерть мистецтва», «смерть естетики». Наприклад, 1972 року в Бухаресті відбувся Міжнародний конгрес із проблем естетики. На цьому американський науковець Артур Данто доводив, що сучасне мистецтво вичерпало свою головну функцію й закінчилося.
На думку постмодерністів, сучасна епоха — це епоха теорії відносності. Усе відносне. Не існує істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, адже за допомогою мережі Iнтернет люди не тільки спілкуються, але й проводять наукові конференції, ділові наради, засідання; до того ж з’являються теорії астрофізики про те, що наша реальність — це майя, лише проекція). Тож постмодерністи іронізують й глузують над усім, для них не існує нічого святого. Сміх має перемагати серйозний трагізм, що був притаманний, наприклад, модерністським творам.
До ознак постмодернізму належить інтертекстуальність. Досить часто події у творах постмодерністів розгортаються на тлі помпезного свята, карнавалу, визначного дійства. У цьому випадку карнавал дорівнює самому життю, тобто виростає до шекспірівського «весь світ — театр».
Робота з таблицею
Модернізм Постмодернізм
Скандальність Конформізм
Антиміщанський пафос Відсутність пафосу.
Емоційне заперечення попереднього Ділове заперечення попереднього
Первинність як позиція. Вторинність як позиція.
Оцінне в самоназві: «Ми — нове» Безоцінне в самоназві: «Ми — все»
Декларована елітарність Недекларована демократичність
Переважання ідеального над матеріальним Комерційний успіх
Віра у високе мистецтво Антиутопічність
Фактична культурна спадкоємність Відмова від попередньої культурної парадигми
Виразність межі «мистецтво — немистецтво» Усе може називатися мистецтвом
Постмодерністські літературні угрупування (читаючи, заповнюйте таблицю внизу)
«Бу-Ба-Бу». Назва цього літературного гуртка розшифровується як «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Засноване угрупування було 17 квітня 1985 року у Львові. До представників «Бу-Ба-Бу» належать Юрій Андрухович (він має прізвисько Патріарх, бо є найстаршим серед членів групи), Віктор Неборак (Прокуратор, бо схильний до аналізу та захоплюється літературознавством) та Олександр Iрванець (Підскарбій, бо захоплюється нумізматикою). Перший публічний вечір бубабістів відбувся 1987 року в Києві. Після цього кілька років поспіль представники групи успішно давали поетичні вечори. 1995 року вийшла спільна книга «Бу-Ба-Бу».
Бурлеск (італ. burlesco, від burla — жарт) — це вид комічної, пародійної поезії, драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою.
Балаган (перс. bᾱlᾱhᾱnӓ — верхня кімната) — це тимчасовий дерев’яний театр для видовищ під час Великодня, поширений в Україні та Росії ХVIII–ХIХ ст. У репертуарі балагану — арлекінади, інтермедії, блазнювання, пантоміми тощо.
Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — це комедійна манера гри актора, у якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій манері виконання. Елементи буфонади використовували скоморохи, мандрівні дяки в інтермедіях, колядники у вертепному дійстві. Буфонаду використовують в цирку, переважно в клоунаді коміками-буфами.
Літературне угрупування сповідувало принципи карнавальності, необарокового мислення, сміхової культури.
Творчість групи стала своєрідним мистецьким відгуком на суспільну депресію.
«Пропала Грамота». До цього угрупування входять київські поети Юрко Позаяк, Віктор Недоступ та Семен Либонь.
Від початку «Пропала грамота» була авангардним проектом. 1991 рік ознаменувався виходом однойменної книги.
Юрко Позаяк (Лисенко Юрій Васильович) народився 9 травня 1958 року. Він захистив кандидатську дисертацію та працював у Службі підготовки виступів Президента України.
«Нова дегенерація». До складу поетичної групи входять троє літераторів з Iвано-Франківської області — Iван Андрусяк, Степан Процюк та Iван Ципердюк.
Це літугрупування утворили 1991 року в Iвано-Франківську двоє студентів (Iван Андрусяк та Iван Ципердюк) та викладач (Степан Процюк). Перші публікації представників гурту побачили світ у тижневику «Західний кур’єр», пізніше вийшло ще три альманахи під назвою «Нова дегенерація». Наприкінці 1992 року видавництво «Перевал» видрукувало поетичну збірку, що також називалася «Нова дегенерація».
«Червона фіра». Це угрупування є своєрідним східним аналогом Бу-Ба-Бу. До його складу належать харківські поети Сергій Вікторович Жадан, Ростислав Володимирович Мельників та Iгор Пилипчук. Заснована група була 1991 року. Представники «Червоної фіри» сповідували концепцію неофутуризму, називаючи своїм духовним батьком Михайля Семенка.
Їхні твори є провокативно-епатажними, пародійними й скандальними. У літературознавстві стає усталеною думка про «харківську школу» красного письменства на чолі із С. В. Жаданом. I. М. Андрусяк зазначив, що цей письменник «привніс у поетичний текст потужний елемент субкультури, запровадив широке використання міського молодіжного сленгу, розширив сферу використання елементів пародії і самопародії.
В основі його художнього методу, як і більшості постмодерністів, лежить концепт — вияв «гостроти розуму», вміння ефективно поєднати віддалені один від одного лексичні й семантичні пласти, «високе» й «низьке». Він концептуально влучно оперує цитатами з постколоніальної дійсності, класичних текстів і субкультурних проявів, не цураючись при цьому позанормативних рефлексувань, і утворює таким чином напівпародійний і напівінтелектуальний текст-конгломерат, однаково «злободенний», епатажний, придатний до захопленого сприйняття ширшим (а не лише «окультуреним») читацьким загалом, а разом із тим новаторський і глибинний за змістом».
ЛУГОСАД — літературна група, до скласкладу якої входили Iван Володимирович Лучук, Назар Михайлович Гончар та Роман Iванович Садловський. Група була заснована у Львові 19 січня 1984 року. Назва складається з перших літера прізвищ учасників: ЛУ — Лучук, ГО — Гончар, САД — Садловський. Iснує кілька варіантів написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Учасники групи закінчили Львівський університет 1986 року.
Поетичний доробок представників літературного угрупування представлений у виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єргард». Ця книга складається з трьох частин: «Ритм полюсів» I. В. Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Н. М. Гончара, «Зимівля» Р. I. Садловського.
Лугосадівці позиціонували себе як митців маргінального напряму, оскільки в їхньому творчому доробку наявні таки маргінальні види, як паліндроми (I. В. Лучук, Н. М. Гончар) та поезомалярство (Р. I. Садловський).
Завдання для дистанційного навчання
ПИСЬМОВО!
Робота з таблицею
Заповніть таблицю за матеріалом прочитаного, коротко охарактеризувавши постмодерністські угрупування.
Назва літературного угрупування Представники Рік заснування Стисла характеристика діяльності
Можна додатково скористатися ще й підручником.
Порада читати уважно, а також сумлінно поставитися до виконання цього завдання, бо такі питання є в завданнях на ЗНО.
Сподіваюся, ви зрозуміли, що в попередньому завданні для дистанційного навчання слід читати дату так: 6 ТРАВНЯ. Хто вчасно в цьому не зорієнтувався, є можливість виконати його ще сьогодні до 20.00. Не забувайте передрукувати в гугл клас твори "Чи можна пробачити зраду?", які вже повинні бути написані у ваших зошитах, до 11 травня. Чекаю на роботи.
13, 15 травня 2020 р.
Історико-культурна ситуація наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. (на шляху до нового відродження). З’ява нового літературного покоління. Поезія (вибірково) : І. Римарук («Обнови»), Ю. Андрухович («Астролог», «Пісня мандрівного спудея»), О. Ірванець («До французького шансоньє»), С. Жадан («Музика, очерет…», «Смерть моряка»). Стильове розмаїття, експериментаторство, пошуки нових форм і тем
Пригадаймо з минулого уроку й доповнимо: Українська література кінця ХХ — початку ХХІ століття надзвичайно цікава, але й неоднозначна; тут переплітаються оригінальність і традиція, лірика й епатаж. Художня картина світу останніх десятиліть характеризується широтою й багатством тем, мотивів, глибиною та різноманітністю проблематики. У літературі цього періоду самобутньо осмислюються як нагальні, злободенні проблеми, так і «вічні»: нового звучання набувають теми природи, кохання, життя тощо. При цьому варто відзначити, що художні голоси 80‑х —90‑х років різняться за емоційною напругою. Кінець минулого століття позначений поділом художнього доробку на два умовних фронти, а отже, літературу цього періоду прийнято розглядати крізь призму новаторства та традиції. До представників новаторської художньо-стильової лінії зараховують Ю. І. Андруховича, В.Д. Герасим’юка, І. А. Малковича, І. М. Римарука та багатьох інших.
У віковому зрізі українська література кінця ХХ — початку ХХІ століття також представлена творчістю митців різних поколінь: старшого (переважно це письменники-шістдесятники: В. Г. Дрозд, Л. В. Костенко, Ю. М. Мушкетик, В. О. Шевчук), середнього (Н. Г. Білоцерківець, В. Д. Герасимюк, О. С. Забужко, І. М. Римарук) та молодшого (Ю. І. Андрухович, С. В. Жадан, Р. В. Мельників).
Ще однією особливістю літератури кінця минулого століття є розширення жанрового та стильового спектрів, через що художню творчість називають полістилістичною. І справді, у літературі в цей період співіснують різні жанри: детектив, історичний роман, фантастика тощо.
Про І. Римарука
Ігор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти Хмельницької області в сім’ї сільських педагогів. Школу закінчив на відмінно.
Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, і це захоплення літературою вплинуло на все його життя. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1979). Дебютував у 1978 році в журналі «Дніпро» (Дніпро). Працював у пресі та видавництвах. Головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакцією сучасної української літератури видавництва «Дніпро», член Спілки письменників України (1984), віце-президент Асоціації українських письменників. Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Радник міністра культури з питань книговидання (2007). У жовтні 2008 року у Л ьвові поета збила автівка. 3 жовтня 2008 року він помер у лікарні.
Проаналізуйте вірш «Обнови», зверніть увагу, що у вiршi І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного свiту з його суперечностями, протирiччями, коли лавровий вiнок перетворюється на терновий, кати стають героями, тiльки тяжкi хрести залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Лiричний герой поезiї жалкує за буланими, вороними змiями — мрiями, сподiваннями, смiливими вчинками, котрi змiнилися на бу-
денщину — деренчливу бричку з крикливим вiзником, i прагне оновлення, крилатостi та лету до осяйних небес.
Про Ю. Андруховича
Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Л ьвові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив в армії, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Був співредактором часопису «Четвер» (1991–1996). Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове (про прозу говоритимемо наступного уроку, а сьогодні про нього як поета). Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80‑х і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою.
Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну группу Бу-Ба-Бу (скорочення від Бурлеск-Балаган-Буфонада». З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце». Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово‑стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований). Твори Андруховича перекладено і видано в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині.
Проаналізувати вірші Ю. Андруховича «Астролог» та «Пісня мандрівного спудея»
Пригадаймо: «Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони ман-
дрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов’ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору.
Астролог
У нього палка потреба,
у нього жадання слізне:
окраєць нічного неба
піймати у фокус лінзи…
Бо він живе на горищі,
а там сутерени вищі:
у сутінках – мерехтіння
і сонце межує з тінню.
Він дивиться тільки вгору,
і небо лоскочуть вії,
коли в полудневу пору
від кухні смаженим віє.
Над містом літають птахи,
а поруч із ними "ахи",
коли роззявлять на площі
голодні роти бідолахи.
Земля собі пілігримить,
кружляє собі й кружляє,
а хтось нові пелерини
на осінь собі замовляє –
а він живе на горищі
(там зимно, там вітер свище),
але насправді з горища
небесна ковбаня ближча.
У нього маєтків немає –
згори в декольте заглядає,
а в місті вічність минає
не так, як він загадає.
(Балконне крило ажурне
й сентиментальне, мов танґо,
обжив бароковий янгол –
створіння пухке й безжурне).
І взявши голову в руки,
він крикне собі з розпуки:
"Чого я марную роки?!
Візьму попід руку Юзьку,
піду в пивничку на Руську,
забуду святі мороки!
Забуду святі мороки…"
*Пісня мандрівного спудея
Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ –
туди, де кров з любов'ю черленяться,
де пристрастей i пропастей сувій…
Я – ваш отець, тож будьте мені вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші –
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
З риторик і поетик академій –
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими – вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір) !
Або в поля, як на зелену прощу –
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись, наслухало,
щоб завше був натхненний соловій…
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів благословіть!..
Отож, – на світ, за діло – чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
Як бачите, класичні зразки постмодернізму. До речі, спробуйте для себе визначити стильові ознаки цього літературного напряму в представлених поезіях.
Завдання для дистанційного навчання: проаналізувати вірші І. Римарука «Обнови» та Ю. Андруховича «Астролог», «Пісня мандрівного спудея». Знати про цих митців та їх місце в. літературному процесі.
22 травня.
ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ. «SHEVCHENKO IS OK» — ЕСЕ, У ЯКОМУ АВТОР ЗВЕРТАЄ УВАГУ НА ПОТРЕБУ НОВОГО ОСМИСЛЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. АКТУАЛЬНІСТЬ ПОТРЕБИ ПОШУКУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА З «ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ»
Прочитайте есе. Класичний постмодерний стиль. Матимете можливість порівняти Ю. Андруховича – поета й прозаїка. Цікавий погляд на постать Кобзаря. До того ж, твір невеличкий.
Читайте уважно, звертайте увагу на назви розділів, про що йдеться в кожному з них, бо будуть тести.
Новий, неканонічний погляд на Шевченка, сформулював, зокрема, Юрій Андрухович. В есеї «Shevchenko is OK» ідеться про «культ Шевченка», і Андрухович з відтінком іронії говорить про поета: «Шевченко — наше все», натякаючи цим на поширений у Росії вислів «Пушкін — це наше все». Андрухович об’єднує різні сучасні уявлення про поета у шість груп і завдяки цій класифікації дистанціюється від часто емоційно навантажених поглядів на «правильний» образ Шевченка:
«Шевченко комуністичний». Висувається теза про соціальне походження (пригноблені низи), якому він усе життя залишався вірний; ненависть до панів, панства і панськості; безпосередні заклики в поезіях до насильницького повалення панівного ладу (сокири, кров, народна революція); схильність до комуністично-утопійної візії майбутнього («оновлена земля»). Особливо наголошено на близькості Шевченка до російських «революційних демократів», його залежності від їхніх упливів. Деякі радянські жерці саме цієї відміни його культу пішли ще далі, говорячи про Шевченків радянський профетизм (образ сім’ї великої, вольної, нової із «Заповіту» потрактовано як «передчуття сім’ї народів Радянського Союзу»).
«Шевченко націоналістичний». У творах поета домінує козацько-лицарський дух, Шевченко першим розбудив приспану українську національну свідомість, націю назвав нацією, окреслив її ідею та історичну перспективу. Iдеалом поета є Воля, що її, безперечно, слід розуміти як волю для України. У його творах знаходимо вияви ненависті чи принаймні погорди до інших, ворожих, націй (москалі, жиди, ляхи), часом дістається навіть німцям («куций німець узловатий»).
«Шевченко християнський». Саме життя Шевченка є взірцем християнського мучеництва. У його творах знаходимо безліч біблійних мотивів, образів і алюзій (Біблія взагалі була улюбленою книжкою, що до неї він вічно повертався). Шевченко є творцем певної послідовної й цілісної етичної системи, яка полягає в неухильному ствердженні правди, добра, любові до всіх і всього, а найперше — до слабких і пригноблених, отже, засадничо є глибокохристиянською. Своєрідність Шевченкового християнства — ніде правди діти — полягає в тому, що він був у конфлікті з офіційними церквами і церковниками, поступово у своїй вірі рухаючись у бік персоналістського протестантизму.
«Шевченко атеїстичний». Нелюбов і навіть різке неприйняття Шевченком усього, що пов’язане з церквою та церковниками, очевидні в його текстах. Ксьондзи, попи, ченці годовані, ритуальна атрибутика викликають у нього сталу ідіосинкразію. Про православно-візантійський обряд він записує у своєму «Щоденнику»: «…Цілком щось чуже й далеке, якийсь Тибет чи Японія». Не варто робити з нього ікону, адже саме іконами він закликав піч топити, а з багряниць дерти онучі. Але річ не тільки в нетерпимості до обрядів і попівства як суспільного інституту. На рівні чистих ідей він теж виявляє протест, пишучи, що заради України він здатний проклясти й самого Бога.
«Шевченко дисидентський». Доля Шевченка — це приклад індивідуальної боротьби самотнього ідеаліста з тоталітарним режимом. Шевченків етос — це, власне, етос протистояння людини чомусь значно більшому, потужнішому, знеосібленому, якійсь гігантській машинерії пригнічення.
«Шевченко анархічний». Насамперед він був вільною людиною, справжнім богемним гулякою, душею товариств, не останнім пияком і відвідувачем борделів. Його нетерпимість до умовностей (станових, звичаєвих, ритуальних) не має меж. Iноді він просто шокує оточення своєю стихійністю та непередбачуваністю. Звідси — його часті бунти, але годі вбачати в них якусь політичну запрограмованість, він свідомо аполітичний.
Завдання для дистанційного навчання: поміркуйте над питаннями:
1.Яким Шевченка бачить Ю. Андрухович? 2. Чи збігається візія Ю. Андруховича з традиційним ушануванням Кобзаря? 3. Чи знижує уявлення Ю. Андруховича важливість постаті Т. Шевченка для української літератури зокрема та України в цілому? Свої міркування аргументуйте.
Домашнє завдання активне Завдання необхідно виконати до 26 травня 16:00 ред.
Повідомте учням Код доступу 5966148
Попросіть учнів використати цей код, відкривши посилання join.naurok.ua
Або надішліть посилання учням:
Юрій Андрухович. «Shevchenko is OK» ред.
27 травня
Одинадцятикласники! Щоб ви мали можливість побачити багатогранність творчого обдарування сучасних митців (ви спостерігали це на прикладі Ю. Андруховича), пропоную порівняти ще поетичні й прозові твори Марії Матіос
МАРІЯ МАТІОС. «ТРИЄДИНА ПЕРСПЕКТИВА (ЦИКЛ); «ПРОСТІ ВІРШІ» (ЦИКЛ) — ПОЕЗІЯ ЯК ПРОЯВ СИЛЬНОЇ ЖІНКИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ, ЯКА МОЖЕ ЗАЛИШАТИСЯ ЖІНОЧНОЮ
Раджу переглянути відеоролик «Обличчя нації»
Про Марію Матіос
Вона яскрава в усьому. У поведінці, у мові, характером, зовнішністю. Яскрава у творчості. Пише, як грається: вільно і нестримно. Її герої такі рельєфні та самобутні, що їх годі забути. Навіть у найтрагічніших епізодах просвічує оте: життя — це найцінніший дар, що його людина повинна пронести наперекір усім випробуванням.
Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки, Чернівецька область в родині гуцулів.
У 1982 р. закінчила філологічний факультет Чернівецького державного університету, відділення української мови та літератури (тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича).
Працювала бібліотекарем університетської бібліотеки. 8 років — на Чернівецькому машинобудівному заводі.
Була заступником голови Чернівецької обласної організації Спілки письменників України, відповідальним секретарем «Буковинського журналу». З 1997 року мешкає в Києві. Працювала помічником секретаря РНБО України. З 2003 року — заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Перші вірші надрукувала у 15 років.
Прозою дебютувала 1992 року в журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр’яна і Довгопол». Передмову до публікації написав Володимир Дрозд.
2011 — член журі літературного конкурсу «Юне слово».
2012 — № 2 у виборчому списку Політичної партії «УДАР», на виборах до Верховної Ради України.
2014 — № 7 у виборчому списку Блоку Петра Порошенка до Верховної Ради України.
Була серед тих, хто домігся присвоєння Чернівецькому університету імені Юрія Федьковича.
Почесний громадянин міста Чернівців — рішення міськвиконкому від 23.09.2008 р. № 755/2.
Є головою редакційної ради міжнародного соціального проекту, збірки розповідей про добро «Книга добра».
Читаючи вірш «Триєдина перспектива» , звернути увагу на такі моменти:
1. Що таке перспектива? Чому, на вашу думку, вірш називається саме так? 2. Що таке аркан? Доберіть асоціації до жіночого аркану. 3. Яка тема поезії? 4. У чому ви вбачаєте ідею та основну думку твору? 5. М. Матіос вважає себе постмодерністкою, яка творить класичні твори. Чи можна вважати вірш «Триєдина перспектива» класичним? 6. Які елементи постмодернізму наявні в поезії?
Щоб зрозуміти поезію, пропоную переглянути чоловічий танець «Аркан» (таких роликів багато)
Одним з древніх символів горянського життя є танець аркан. Він містить у собі елементи язичницького ритуалу. Найімовірніше, тоді це відбувалося під відкритим небом — ближче до Сонця та Богів… Горяни сходилися докупи — повільним кроком, зосереджуючись, концентруючись. Наближаючись одне до одного, готувалися до якогось важливого чину… Тоді наставав момент єднання цих енергій — чоловіки ставали в коло, закладаючи руки одне одному на плечі, творячи цим так званий солярний (сонячний, вогняний) знак. Коло крутилося, рухи робилися запальнішими, гупання ніг передавалося горам, вібрація досягала наче самого нутра Землі. Швидше, швидше, швидше, ще, ще… Шкода, ніхто з дослідників не вказує, який момент був тією точкою екстазу, що дозволяла енергії нарешті вирватися назовні, а колу розпастися, «заспокоїтись». Очевидно, лише самі танцюючі мимовільно відчували, коли наставала мить єднання з Богами. I навіть у сучасному цивілізованому сценічному варіанті аркан вперто зберігає запалюючу силу, гуцульську чоловічу первісну, майже якусь звірину енергетику, злиття танцювальної культури самих гуцулів та сусідів румунів. Хлопці демонстрували свої силу,спритність,дисциплінованість.
Дослідники етнокультурних традицій про танець аркан
Етнограф Л. Сабан твердить: «Єднання в братерстві, в шануванні та прославленні Сонця, Вогню, Вітру та Землі — Аркан, звільняв шалену енергію ритму, духу та свободи, рухаючись і зверху нагадуючи, священний арійський символ обертання Всесвіту — Свастя!» Аркан далеко не єдиний танець у язичників‑горян, який виконувався в колі та мав ритуальне значення. («Гуцульські танці «коло», «колесо», «кругляк», «кочело» теж виконуються в обрядовому варіанті, як рух по колу вправо і фактично імітують хід небесних світил (сонця)».
«Тут, біля Дніпра, гуцули танцювали свій славетний аркан, вихровий танець карпатських богатирів». (Семен Журахович)
I. Шилов вважає, що таємниці пращурів могли знати тільки члени генетичного, священного ордену, який у Карпатах називався «Аркан».
Як зауважив Роман Герасимчук у своїй монографії «Танці гуцульські» (опублікована польською в 1939 році у Львові), старі гуцули кажуть, що аркан у них існує віддавна. Але на якийсь час танець зник через те, що під час першої світової війни чоловіків‑гуцулів не було вдома. Він відродився, як каже автор, «з покращанням умов життя (роботи в лісі) в 1925–1928 роках». Тепер, говорить автор (на момент написання розвідки), його танцює виключно молодь, що навчилася аркану в повоєнні часи. Мистецтвознавець, хореограф Богдан Стасько пригадує, як на Львівщині спостерігав аркан у виконанні жіночого фольклорного колективу: «Дівчата теж танцювали аркан, правда полегшений, не такий швидкий і складний. Вони приходили на полонину, приносили хлопцям їсти. А якщо не заставали пастухів на місці, то розкладали ватру і танцювали коло неї… То був танець очікування».
Триєдина перспектива
Ти перелітуєш, як лань, –
Між трав, під небом, серед лісу.
Але проклята глухомань
Тебе не втримає.
Не бійся:
Ти зимуватимеш сама,
І далі житимеш – як палець.
Тебе крутитиме аркан –
На витривалість сольний танець.
Ти вийдеш з моди, як з води,
Схрестивши руки попід груди,
І пожинатимеш плоди
Своєї самоти.
Повсюди
Тебе питатимуть: хто ти?
Чиї тепер у тебе очі?
Тебе найближчі потолочать
Незгірш, як наймані кати.
2
Ридай, зализувачко ран
Відредагованої драми:
То чоловічий хист – аркан.
Ти ж затесалась між аркани.
А там – суцільний плебісцит.
Морозно, як у лютім січні.
І непомірний апетит,
І ритуали чоловічі.
А там – різниця і темниця,
Бакшиш,
гашиш
і нувориш.
Некоронована царице!
Ти не показуй, що дрижиш…
3
Парад дешевих Афродит
Тебе не скине із цариці.
Ти – не балетна танцівниця,
Аркан – твій танець і твій щит.
Верхи смерек – твої пуанти,
І косми хмар – твій колорит.
Танцюй сама.
Комедіанти
Хай свій ладнають реквізит.
Бо твій а р к а н не стане вальсом,
Хоч не жіночий то є хист.
Назвуть зухвальство – зубоскальством,
І навздогін приліплять свист.
Тримай аркан одна, як палець, —
І літуй, і зимуй сама.
Можливо, не один зухвалець
Колись повторить твій аркан.
Читаючипоезію «Прості вірші» , звернути увагу на такі моменти:
1. У чому тема твору? Яка його основна думка та ідея? 2. Які почуття має лірична героїня?
Прості вірші
Ти дивишся на мене каро —
І груди протинає жар.
Ти є мій Спас.
І Божа кара.
Ти любчик мій.
І Бог.
І цар.
Гніздо моє.
І оборона.
І просто — мій ти чоловік...
Чий? Чий? — ріка питає сонна.
Чий? Чий? — гуде нічний потік.
Що? Що?! —
гримлять гірські пороги
Твій?! —
лані зиркають на шлях.
Мій — від людей?
Чи мій — від Бога?
А далі — пишуть в небесах...
2
Бог вборонить.
Хай Бог боронить.
Може, я тебе вбороню.
Я цілую твої долоні.
Я боюся.
Бо я люблю.
Я молюся.
І я клянуся.
І солону сльозу роню.
І голублю — як мру,
журюся,
Попелію —
бо я люблю.
На плече твоє обіпруся —
Нетерплячу згашу свічу.
Розумію тебе.
Й корюся.
І мовчу.
І мовчу.
Мовчу.
...А біда у дзвінки нам дзвонить.
І росте — як під буком мох.
Бог вборонить.
Нас Бог вборонить.
Чи змете...
Це лиш знає Бог.
4.
Ти упав на мене — як грім
Паде на тонку ялицю.
Зітнув мене — як зігрів —
Пахку, аж дурманну глицю.
Я вчула, що вже нема
Коріння, кори і крони...
...Та капала звідкись смола —
смолиста сльоза в долоні.
6.
Складу долоні — мовчки помолюся.
О, Господи, на кого я молюсь?!
Це смерть моя.
І я її боюся.
Це смерть моя.
І я її боюсь.
До тебе, як до мами, притулюся.
І співом пташки радісно озвусь.
Це смерть моя.
І я її боюся.
Це смерть моя.
І я її боюсь.
Нікого більш судити не беруся.
Але благословляє наш союз.
Це смерть моя.
І я її боюся.
Це смерть моя.
І я її боюсь.
Бо я тобі, як Господу, корюся.
На кожен подих твій я підкорюсь.
Це смерть моя.
І я її боюся.
Це смерть моя.
І я її боюсь.
Ну а на цім з привітом зостаюся.
А з болем я ще трохи поборюсь.
Ти — смерть моя.
І я її боюся.
Ти смерть.
...І я тебе вже не боюсь.
МАРІЯ МАТІОС «МАЙЖЕ НІКОЛИ НЕ НАВПАКИ» — СІМЕЙНА САГА В НОВЕЛАХ. МІФОЛОГІЧНІ ВИТОКИ В РОМАНІ. БІБЛІЙНІ АЛЮЗІЇ ТА ЇХНЯ РОЛЬ. ОСОБЛИВОСТІ ОПОВІДІ І ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ
За словами самої авторки, її книга про те, «що може людське серце, вражене любов’ю і ненавистю, радістю і заздрістю».
Про твір
Марія Матіос постає перед нами в ролі тонкого психолога, виписуючи настільки непересічні сюжетні лінії й просто вибиваючи з колії густим імпресіонізмом останніх речень. Жах від описаних у творі подій притягає магнітом, змушує шукати пояснення. Читач переймається, співпереживає, лякається і відчуває справжній катарсис. Певно, це одна з небагатьох книжок, де читач до останніх сторінок залишається у підвішеному стані зі своїми припущеннями-передбаченнями. Після прочитання книги залишається дивний емоційний присмак: і легке спустошення від разючих перипетій сюжету, що розгортається таки у двох планах — подієвому та мотиваційно-психічному; і неймовірна насолода від стилю (це неможливо цитувати, це треба читати, проте, обережно — поетична краса мови тільки поглибить «ефект присутності» читача у творі, змусить його пережити всі пристрасті персонажів, а вони ж гіркі!) (Ю. Джугастрянська).
Епіграфом до повісті М. Матіос вибрала слова Ф. Ніцше: «Час був моїм єдиним сучасником». Символіка вислову є промовистою. Для неї час є категорією об’єктивною і чи не найбільшою реальністю. Вона розуміє, яке прокляття несе у собі цей час, але трагізм усвідомлення цього спонукає до активних рефлексій, в основі яких глибока й щира правда про сенс людського буття та людину як істоту передовсім морально-етичну.
Марія Матіос від природи є психологом емоцій і прагне зазирнути в безодню людських станів. Наодинці з безоднею людських почуттів її зору відкривається те, що можна назвати віконцем у вічність. Вона проникливо, щемно, глибинно передає психологічні перипетії своїх персонажів, що також має знаки — ознаки безальтернативної традиційності. Вона цілком традиційно практикує психологічне розроблення фабули, композиції, характеру з тим, щоб довести інтонаційні, настроєві регістри до максимуму, до найдраматичніших нот напруги. I саме на психологічних говерлах, ельбрусах, еверестах тримаються художньо найсильніші, найсокровенніші її тексти…
Про особливості сюжету роману
Колись Кирило Чев’юк знехтував великим коханням, одружився за розрахунком на багатій. Щастя не знайде жоден із родини. Марія Матіос застосовує так званий «багатоярусний» сюжет. Отож скеровує читача від першої через другу до третьої новели, а потім передбачає вторинне читання другої — третьої — першої частин.
Жанр і назва твору
Роман, який сама письменниця назвала сімейною сагою, «Майже ніколи не навпаки» зачаровує бездоганним стилем. Одразу читача захоплює інтрига — чому ж сталося те, що сталося? Однак відповідь на це питання віднаходимо лише наприкінці твору. «У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.
I не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.
Ні з любов’ю.
Ні з ненавистю.
I майже ніколи не є навпаки».
Невипадковою й є назва. Марія Матіос використовує не іменникову форму, не вербальний образ, а своєрідну метафору-афоризм. Як зазначає С. Жила: «Назва як метафора — символ, як констатація і надія. Стверджувальне «ніколи» групується з обнадійливим «майже», «навпаки» (перевернутість світу) — з «не». Мовні структури граються з читачем, але це не просто гра. Це — розуміння в кінці логічного словесного лабіринту». Сімейна сага складається з кількох новел: «Чотири — як рідні — брати» (алюзія на твір Юрія Федьковича «Три як рідні брати»), «Будьте здорові, тату» та «Гойданка життя». Слово «сага» означає «сказання».
Саги були поширені в Iрландії та Iсландії у VIII–ХIII століттях та містили розповіді про життя простих людей.
У романі М. В. Матіос ідеться про родину Кирила Чев’юка. Чоловік має чотирьох синів: Павла, Андрія, Оксентія та Дмитрика. У першій новелі авторка розповідає про трагічну загибель наймолодшого сина — Дмитрика, якого забили до смерті його хрещений батько Грицько та сусід Iван Варварчук. Хлопець «пішов у глину через молоду свою кров, не маючи й двадцяти років». Перед смертю юнак розповів дружині свого брата Павла — Докії — про те, що його били за перелюб із дружиною сусіда. Далі на полюванні вбили Кирила, а брати — Павло, Оксентій та Андрій — розсварилися між собою через землю.
Друга новела доповнює головні події. Тут ідеться про історію одруження Петруні (яку й покохав Дмитрик) з «невдатним до жінки» Iваном Варваруком. Підступність чоловіка (він зазначив, що Петруня «не була чесною дівкою» й на весіллі осоромив її перед гостями) відштовхнула від дівчини батька та друзів.
Третя новела прояснює попередні. Автор розповідає про любов Мариньки богодухої до Кирила, зраду останнього, переживання Олекси Німого (який був закоханий у Мариньку). Також ідеться тут про родину Кейванів. Під час війни, коли Грицько поїхав на фронт, його дружину — Теофілу — зґвалтував черкес і вона народила двох дітей. Свою лють Грицько й вимістив на Дмитрикові.
МАРІЯ МАТІОС «СОЛОДКА ДАРУСЯ»
Марія Василівна Матіос представляє західний регіон нашої країни. Народжена на Буковині, вона досить часто у своїх романах та повістях описує життя та побут мешканців саме цього регіону. Найвідомішими її творами є «Солодка Даруся» (за цей роман М. В. Матіос отримала Національну премію імені Т. Г. Шевченка), «Нація», «Майже ніколи не навпаки». У більшості з цих творів письменниця сповідує одну зі своїх основних тез про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу».
Роман «Солодка Даруся» складається з трьох частин: «Даруся» — драма щоденна, «Iван Цвичок» — драма попередня, «Михайлове чудо» — драма найголовніша. М. В. Матіос, описуючи події на Гуцульщині, виступає як новаторка, уводячи новий жанр роману-драми в українській літературі. У «Солодкій Дарусі» дивним чином переплітається літературна й діалектна оповідь, кінематографічність і драматургійність. Так, діалоги наближають епічну оповідь до драматичної, а думки черемошнянців про головних героїв надають творові соціального звучання, розширюючи епічні й драматичні межі. Перехід від емоційно забарвлених голосів до авторської розповіді моделюють художній універсум роману.
У «Солодкій Дарусі» йдеться про трагедію, яка спіткала родину Iлащуків — Михайла, його дружину Матронку та доньку Дарусю. Марія Василівна Матіос використовує свій улюблений прийом розгортання події із кінця, тобто лише наприкінці твору ми дізнаємося, чому ж Дарусю називають «солодкою» та чому в неї починає боліти голова лише при згадці слова «конхвєта».
Роман розпочинає діалог двох сусідок про жоржини, ружі, лілеї. Жінки зазначають, що солодка Даруся має дуже тонку душевну організацію, вона дбає про рослини, опікується ними, наче дітьми. Показово, що завершується твір так само розмовою сусідок про червону ружу. До речі, письменниця мала намір назвати свій твір «Троякою ружею». Ружа — це троянда, це символ краси, оновлення, процвітання. В українській лінгвокультурі ружа є символом любові до рідної землі, любові до свого народу. Згідно з філософією, висловленою в романі, життя також нагадує трояку ружу: «то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним».
Проблематика твору
*гріх і спокута;
*життя і смерть;
*добро і зло;
*гармонія між людиною і світом природи;
*стосунки батьків і дітей;
*людина і суспільство
Письменниця розпочала свій роман саме діалогом про квіти, щоб показати духовний світ Дарусі, її естетичні погляди, любов до навколишнього, її німе сприйняття навколишнього світу в усій його красі. Епітет «солодка» в Дарусиному розумінні означає дурна. Насправді це не так: вона знає, скільки людей вродилося і померло,. Її всі називали німою, але насправді цей стан мовчання - це її самозахист від недоброзичливих людей. Адже з курми вона розмовляє, бо почувається з ними краще, ніж із людьми. — бо тоді вони (люди) можуть дати їй конфету — а від солодкого дуже болить її голова і блює вона дуже. Тиждень мучить біль. Спокій і відраду знаходила вона на цвинтарі. Лише тут вона говорила, а вийшовши — все щезало.
Жанрові особливості роману
Роман «Солодка Даруся» є виваженим, чітким та оригінальним з точки зору композиційної організації. «Солодка Даруся. Драма на три життя» — так визначила жанр сама авторка і така жанрова приналежність відсилає реципієнта до тричленної будови твору. Але насправді мова йде не про драматичний твір, який складається з трьох дій, а про роман, який має три частини, тісно переплетені між собою. Кожна частина має оригінальну назву. Перша називається «Даруся» (драма щоденна), друга — «Iван Цвичок» (драма попередня), третя — «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Можливо, Марія Матіос все ж таки не дарма називає свій роман драмою, адже тут наявні деякі риси драматичного твору. Наприклад, події відбуваються в одному і тому ж місці, наявна велика кількість монологів та діалогів героїв, автор знаходиться наче за лаштунками оповіді роману, з’являється лише іноді в незначних ремарках та коментарях, у творі є три дії.
На перший погляд здається, що Даруся є головною героїнею роману, тому що її ім’ям названий роман та перша частина. Та пізніше ми розуміємо, що вона є важливим персонажем, але лише одним з головних, адже головним героями є її батьки Михайло та Матронка, які жили у середині ХХ століття на Буковині. Марія Матіос усього лише в трьох розділах роману змогла майстерно описати досить великий проміжок часу в історії свого рідного краю. Зображений у творі період 30–70 років ХХ століття показує нам життя одразу декількох поколінь села Черемошного, яке знаходиться на кордоні з Румунією та пережило окупацію румун, німців, австрійців та москалів.
Даруся є героїнею, яка об’єднує різні історичні часи, тому що вона діє в двох часових площинах: одночасно і в минулому, й в умовному сьогоденні. Дівчина є головною героїнею у розділі «Даруся» та «Iван Цвичок» та другорядним, хоча важливим — у розділі «Михайлове чудо». Таким чином авторка намагається привернути увагу не до людей, а до епохи, яка наштовхує на скоєння злочинів, і на тлі цієї епохи розкривається трагедія спокутування людиною гріха. Здається, що у творі історичне тло відіграє функцію дзеркала, в якому сучасний читач може побачити себе. Отже, авторка у трьох частинах роману описує історичні події, які є невіддільними від людини та людину, яка є заручником цих подій.
Завдання для дистанційного навчання: Хто вам більше імпонує: Марія Матіос – поетеса чи Марія Матіос – прозаїк?