Поетичні струни душі
(підбірка авторських поезій)
(підбірка авторських поезій)
Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.
Л. Костенко
Життя людське, як річки течія,
Бере почин з малого джерела,
А далі розливається широко,
Буває, що й міліє рік за роком
Або несе бажань бурхливі хвилі
Й надії радісні і милі.
Або закрутить так, що в оці помутніє.
А ти стараєшся, пливеш, аж поки стане сили.
Шукає кожна річка місце на землі.
Моя ж тече у рідному селі.
Тут вперше глянула на світ, на ноги стала.
Тут набиралась сил і… покохала.
І в рідній школі працювати судилося роки,
Де зустрічають радо дітлахи.
Бо відкриваєш їм стежки в світи незнані,
Допомагаєш відкривать нового грані.
Навчаю мови солов’їної й літератури,
Виховую любов до рідної культури.
Чи рада я, що маю таку долю?
Мабуть, що так, бо все роблю з любов’ю.
Щодня учитель поспішає на урок,
Щоб сіяти в серцях дитячих добре, світле, вічне.
Із учнями крокує метр за крок
В нові знання, в незвідане одвічно.
Безсонні ночі, календарні плани, вічний звіт…
Чи це окупиться? Чи буде що цінити?
А серце проситься щоразу знову у політ.
Працює вчитель для дітей,
Тож є йому для чого жити.
Учительська доля заплакана,
І звітом черговим налякана.
Поурочними планами мучена.
Від перевірок засмучена.
Так хочеться крила розправити
У теплому морі поплавати.
Піти на спочинок не в шістдесят,
А вповні ще сил п’ятдесят п’ять.
І шани діжать від дітей і батьків,
Фінансово -- тільки стабільних років.
Щоб все необхідне вчасно придбати,
А не копійки рахувать до зарплати.
Втомилася, рідна, правди шукати,
Не сила їй просто стоять і мовчати.
Тож витерла сльози... Тут чує: «Дзвінок!»
Взяла плани, журнал і пішла на урок.
Моє рідне село, що омите дощами весною,
Простяглося у даль всім безмежжям родючих полів.
Над рікою Супій хилять верби віття із журбою,
Зустрічаючи шум й свіжий подих зелених лісів.
Тут століття назад зупинився козак після бою,
Зупинився на день, а залишився тут на життя.
Зачарований був він такою святою красою.
Його звали Дмитром. Це ім’я доленосне для нас.
Дмитрівчан славний рід на землі цій святій проживає,
Сіє хліб і щороку ростить врожаї вагові,
Піднімає нащадків і про долю у пісні співає,
І будує життя, і відстоює зміни нові.
Біля осель невтомних трударів гніздяться тут лелеки.
Вони приносять весну і тепло у рідну сторону.
В народі здавна ж бо існує та прикмета:
Де дім лелечий, там не місце злу.
І хай пливуть літа вслід за літами,
Народжує земля нових дочок й синів.
Вони прославлять Дмитрівку ділами.
У них – майбутнє її славних днів.
Наділа осінь кольорові шати,
Багрянець в косу заплела.
Їй літу хочеться сказати так багато,
А в очі вперто загляда зима.
Похмурі будуть дні, закутані дощами,
Сирі вітри, туманів пелена.
А хочеться із серпнем випить чашку кави
В обіймах літнього тепла.
В м’яча пограти сонячної днини,
Посмакувати яблук досхочу,
Дефілювать в серпанку павутини
На золотому килиму в парку.
Той, хто придумав, що пора осіння
Сумна й похмура, той її не зна.
Вона прекрасна, неповторна, дивна,
А в кольорових шатах просто чарівна.
А ще вона турботою багата,
Плекає фрукти, овочі збира.
Від ранку і до ночі – нумо працювати,
Природі щоб віддячити сповна.
Щодня до школи дітвору збирає
Дзвіночком голосним погожої пори.
В далеку путь птахів випроводжає.
Байдикувать нема коли!
В коротку ж хвильку відпочинку
В колисці із кленового листка
Вона роси гойдає намистинку,
А з вуст її лунає пісня чарівна
Про золото беріз і вже холодні ранки,
Про журавлині крила в небесах,
Які сховають зорі до світанку,
Аби побачить землю в дивних кольорах.
Недарма ж одягла вона ці кольорові шати,
Багрянець в косу заплела.
Їй літу хочеться сказати так багато,
А в очі вперто загляда зима.
Питає син: «Я вже дорослий, мамо?»
І спогади лягають, як тумани…
Найперший, як життя дала дитині
І в муках зрозуміла: «Маю сина».
Який він буде? Геній чи артист?
А, може, слюсар, тракторист?
Та головне, щоб світла була днина,
Щоб ним пишалася родина.
А далі -- дитсадок і перший клас,
І одинадцятий… Біжить бо час.
Повиростали наші діти.
Чому ж, батьки, нам не радіти?
Які вони всі юні і красиві!
Які в них посмішки щасливі!
Що побажать у день цей світлий?
Понад усе – будьте щасливі, діти.
Щоб доля вам давала два крила,
І щоб невдачу й горе відвела.
Щоб у життя ви на коні в’їжджали,
Всі негаразди обминали.
Щоб ви привітні й людяні були,
Любов до батька й матері у серці пронесли.
І кожен з нас, поглянувши на доньку чи на сина,
Із гордістю сказав би: «Це – людина!»
Ми на ковзанці спускались.
Ох і весело було!
Разом падали, сміялись,
Обмерзали і катались.
Зараз в хаті сидимо.
Сіє ситом вітер пух,
Наче ковдрою вкриває.
І дерева одягає
Гурт завзятих білих мух.
І зимою диво є,
Ніби дерево цвіте.
І ростуть ці дивні квіти,
Й виблискують, як самоцвіти.
Диво він з собою носить.
І без нього Новий рік
До нас не ступить на поріг.
Ми його до себе просим.
Он, дивися, він простує,
Разом з ним Снігурочка.
Ох весело нам буде,
З ним же подаруночки.
Горить ялиночка вогнями,
І ми в танку кружляємо,
Разом веселими піснями
Людей рідних вітаємо.
Ясніють усмішками лиця.
Навколо радість, сміх.
Дідусь Мороз несе гостинці,
А ми чекаєм їх.
Любим в річці ми купатись
І у різні ігри гратись.
Тільки прийде ця пора,
Ох, радіє дітвора.
Все навколо оживає.
Ех, синичка як співає!
Сонечко розтопить сніг.
Наша річка скине лід.
А підсніжник розцвітає…
Всі дерева одягають нові шати дорогі.
Он і клени, і берези, і тополі – золоті.
Сивий ранок, мокрі трави…
Ех, курличуть журавлі.
Ніби золоті заграви,
Ирій стелить по землі…
Звідусіль мете завія.
Ирод снігом кида, сіє.
Морозець щипа, кусає,
А земля шубу вдягає.
Кігтики міцні він має,
І маленькі вушка, й хвіст.
Тихенько пісеньку співає, немов артист.
Славний друг у мене є:
От зі школи завжди жде,
Бо за мною він скучає,
А щоранку зустрічає.
Кожний день він служить вірно,
А тому це друг надійний.