Поетичні струни душі

Життя людське, як річки течія,

Бере почин з малого джерела,

А далі розливається широко,

Буває, що й міліє рік за роком

Або несе бажань бурхливі хвилі

Й надії радісні і милі.

Або закрутить так, що в оці помутніє.

А ти стараєшся, пливеш, аж поки стане сили.

Шукає кожна річка місце на землі.

Моя ж тече у рідному селі.

Тут вперше глянула на світ, на ноги стала.

Тут набиралась сил і… покохала.

І в рідній школі працювати судилося роки,

Де зустрічають радо дітлахи.

Бо відкриваєш їм стежки в світи незнані,

Допомагаєш відкривать нового грані.

Навчаю мови солов’їної й літератури,

Виховую любов до рідної культури.

Чи рада я, що маю таку долю?

Мабуть, що так, бо все роблю з любов’ю.

Щодня учитель поспішає на урок,

Щоб сіяти в серцях дитячих добре, світле, вічне.

Із учнями крокує метр за крок

В нові знання, в незвідане одвічно.

Безсонні ночі, календарні плани, вічний звіт…

Чи це окупиться? Чи буде що цінити?

А серце проситься щоразу знову у політ.

Працює вчитель для дітей,

Тож є йому для чого жити.

Учительська доля заплакана,

І звітом черговим налякана.

Поурочними планами мучена.

Від перевірок засмучена.

Так  хочеться крила розправити

У теплому морі поплавати.

Піти на спочинок не в шістдесят,

А вповні ще сил п’ятдесят п’ять.

І шани діжать від дітей і батьків,

Фінансово -- тільки стабільних років.

Щоб все необхідне вчасно придбати,

А не копійки рахувать до зарплати.

Втомилася, рідна, правди шукати,

Не сила їй просто стоять і мовчати.

Тож витерла сльози... Тут чує: «Дзвінок!»

Взяла  плани, журнал і  пішла на урок.

Моє рідне село, що омите дощами весною,

Простяглося у даль всім безмежжям родючих полів.

Над рікою Супій хилять верби віття із журбою,

Зустрічаючи шум й свіжий подих зелених лісів.

Тут століття назад зупинився козак після бою,

Зупинився на день, а залишився тут на життя.

Зачарований був він такою святою красою.

Його звали Дмитром. Це ім’я доленосне для нас.

 Дмитрівчан славний рід на землі цій святій проживає,

Сіє хліб і щороку ростить врожаї вагові,

Піднімає нащадків і про долю у пісні співає,

І будує життя, і відстоює зміни нові.

Біля осель невтомних трударів гніздяться тут лелеки.

Вони приносять весну і тепло у рідну сторону.

В народі здавна ж бо існує та прикмета:

Де дім лелечий, там не місце злу.

І хай пливуть літа вслід за літами,

Народжує земля нових дочок й синів.

Вони прославлять Дмитрівку ділами.

У них – майбутнє її славних днів.

Наділа осінь кольорові шати,

Багрянець в косу заплела.

Їй літу хочеться сказати так багато,

А в очі вперто загляда зима.

Похмурі будуть дні, закутані дощами,

Сирі вітри, туманів пелена.

А хочеться із серпнем випить чашку кави

В обіймах літнього тепла.

В м’яча пограти сонячної днини,

Посмакувати яблук досхочу,

Дефілювать в серпанку павутини

На золотому килиму в парку.

Той, хто придумав, що пора осіння

Сумна й похмура, той її не зна.

Вона прекрасна, неповторна, дивна,

А в кольорових шатах просто чарівна.

А ще вона турботою багата,

Плекає фрукти, овочі збира.

Від ранку і до ночі – нумо працювати,

Природі щоб віддячити сповна.

Щодня до школи дітвору збирає

Дзвіночком голосним погожої пори.

В далеку путь птахів випроводжає.

Байдикувать нема коли!

В коротку ж хвильку відпочинку

В колисці із кленового листка

Вона роси гойдає намистинку,

А з вуст її лунає пісня чарівна

  Про золото беріз і вже холодні ранки,

  Про журавлині крила в небесах,

  Які сховають зорі до світанку,

  Аби побачить землю в дивних кольорах.

Недарма ж одягла вона ці  кольорові шати,

Багрянець в косу заплела.

Їй літу хочеться сказати так багато,

А в очі вперто загляда зима.

Питає син: «Я вже дорослий, мамо?»

І спогади лягають, як тумани…

Найперший, як життя дала дитині

І в муках зрозуміла: «Маю сина».

Який він буде? Геній чи артист?

А, може, слюсар, тракторист?

Та головне, щоб світла була днина,

Щоб ним пишалася родина.

А далі -- дитсадок і перший клас,

І одинадцятий… Біжить бо час.

Повиростали наші діти.

Чому ж, батьки, нам не радіти?

Які вони всі юні і красиві!

Які в них посмішки щасливі!

Що побажать у день цей світлий?

Понад усе – будьте щасливі, діти.

Щоб доля вам давала два крила,

І щоб невдачу й горе відвела.

Щоб у життя ви на коні в’їжджали,

Всі негаразди обминали.

Щоб ви привітні й людяні були,

Любов до батька й матері у серці пронесли.

І кожен з нас, поглянувши на доньку чи на сина,
Із гордістю сказав би: «Це – людина!»                                                                                                                                     

Ми на ковзанці спускались.

Ох і весело було!

Разом падали, сміялись,

Обмерзали і катались.

Зараз в хаті сидимо.

Сіє ситом вітер пух,

Наче ковдрою вкриває.

І дерева одягає

Гурт завзятих білих мух.

І зимою диво є,

Ніби дерево цвіте.

І ростуть ці дивні квіти,

Й виблискують, як самоцвіти.

Диво він з собою носить.

І без нього Новий рік

До нас не ступить на поріг.

Ми його до себе просим.

Он, дивися, він простує,

Разом з ним Снігурочка.

Ох весело нам буде,

З ним же подаруночки.

Горить ялиночка вогнями,

І ми в танку кружляємо,

Разом веселими піснями

Людей рідних вітаємо.

Ясніють усмішками лиця.

Навколо радість, сміх.

Дідусь Мороз несе гостинці,

А ми чекаєм їх.

Любим в річці ми купатись

І у різні ігри гратись.

Тільки прийде ця пора,

Ох, радіє дітвора.

Все навколо оживає.

Ех, синичка як співає!

Сонечко розтопить сніг.

Наша річка скине лід.

А підсніжник розцвітає…

Всі дерева одягають нові шати дорогі.

Он і клени, і берези, і тополі – золоті.

Сивий ранок, мокрі трави…

Ех, курличуть журавлі.

Ніби золоті заграви,

Ирій стелить по землі…

Звідусіль мете завія.

Ирод снігом кида, сіє.

Морозець щипа, кусає,

А земля шубу вдягає.

           Кігтики міцні він має,

 І  маленькі вушка, й хвіст.

Тихенько пісеньку співає, немов артист.

Славний друг у мене є:

От зі школи завжди жде,

Бо за мною він скучає,

А щоранку зустрічає.

Кожний день він служить вірно,

А тому це друг надійний.