Рецензенти
Олеся НАУМОВСЬКА, докторка філологічних наук, доцентка, завідувачка кафедри фольклористики (Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Алла ПАВЛОВА, кандидатка філологічних наук, доцентка (Ірпінський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України)
Затверджено Вченою радою ННІ філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(протокол № 9 від 30 квітня 2024 року)
Методичні рекомендації до організації самостійної роботи з навчальної дисциплін «Вступ до етнокультурології» для студентів для здобувачів вищої освіти спеціалізації 034 – «Культурологія» за освітньою програмою «Етнокультурологія з поглибленим вивченням іноземної мови»» освітнього ступеня «бакалавр» / укладач: д. філол. наук, проф. Любов КОПАНИЦЯ. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ННІ філології, 60 с.
Методичні рекомендації до організації самостійної роботи з навчальної дисциплін «Вступ до етнокультурології» містять ключові тези лекційних занять, творчі завдання, питання для самостійної роботи, питання для самоконтролю, перелік питань до іспиту «Вступ до етнокультурології. Для повнішого і глибшого засвоєння матеріалу здобувачам вищої освіти подається глосарій основних термінів і понять і широкий список рекомендованої довідкової та наукової літератури.
© Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2024
© Інститут філології, 2024
© Копаниця Л. М., 2024
ВСТУПНІ ЗАУВАГИ
Культурологія вивчає найбільш загальні закономірності розвитку культури, принципи її функціонування, взаємозв'язок і взаємозалежність різних культур, що відрізняються одне від одного просторово-часовими, етно-соціальними, морально-політичними, науковими і художніми характеристиками. Культурологія вивчає також якісну специфіку локальних і регіональних культур, їх зв’язок і спадкоємність з іншими культурами, виявляючи загальні тенденції єдиного культурного процесу людства, усіх народів Землі, розкриваючи як особливості сучасної цивілізації, так і історію розвитку культури. Важливим розділом культурології, що досліджує культурні системи, сформовані саме за етнічною ознакою в їхньому історичному розвитку – є етнокультурологія.
Тож метою курсу «Вступ до етнокультурології» є ознайомлення здобувачів освіти з головними аспектами вивчення традиційної культури українського народу в широкому контексті: етногенези та культурогенези етносу в географічному, історичному, політичному, етногенетичному, культурологічному аспектах; зародження та розвиток соціокультурних структур, світоглядних, етичних, естетичних уявлень, матеріальної і духовної культури, усної словесності як цілісного явища й етнічно своєрідного культурно-історичного типу; вироблення у здобувачів освіти умінь і навичок застосовувати набуті знання у процесі багатоаспектного аналізу етнокультурних цінностей. Відповідно предметом етнокультурології як навчальної дисципліни є ознайомлення студентів зі значущими процесами розвитку і закономірностями історичного, соціального, культурного досвіду етносу, закріпленого в традиціях, звичаях, нормах і характеристиках форм життя людини та суспільства.
У попередніх вимогах до опанування або вибору навчальної дисципліни увага акцентується на базові знання основ культурології а також суміжних дисциплін (фольклористики, етнографії, історії, мовознавства), володіння знаннями про основні положення концепцій, теорій і вчень про походження українського етносу, його історію, традиційну культуру, які становлять основу етнокультурології, і розуміння суті та специфіки теоретичного дискурсу сучасної культурології довкола феноменів етнокультури.
Студент-етнокультуролог, обравши цю спеціальність, має володіти основами методики культурологічного аналізу; елементарними навичками використання термінологічного апарату культурології (етнокультурології) для ведення науково-пошукової роботи, що відповідає першому (бакалаврському) рівню, які в результаті опанування курсом «Вступ до етнокультурології» не тільки дають студентові нові знання про культуру етносу, але й виховують вміння огранізувати процес пошуку нової інформації та її подальшої інтерпретації з метою реконструкції та збереження традиційного культурного спадку.
Дисципліна «Вступ до етнокультурології» є основною складовою ОПП «Етнокультурологія з поглибленим вивченням іноземної мови» підготовки фахівців за освітньо кваліфікаційним рівнем «бакалавр», галузі знань 03 − гуманітарні науки, спеціальності «Культурологія», яка передбачає оволодіння теоретичним матеріалом кількох різних предметних тематичних блоків, однак взаємопов’язаних між собою об’єктом вивчення, і покликана дати студентам знання з етнокультурології як певної культурної системи, яка аналізує традиційний тип культури і проблеми міжкультурних комунікацій, котра сформована за етнічною ознакою та в контексті її історичного розвитку. Отже, предметом дисципліни «Вступ до етнокультурології» є історичний, соціальний і культурний досвід етносу, закріплений в традиціях, звичаях, нормах і характеристиках форм життя людини й суспільства. Завдання дисципліни спрямовано на формування у студентів фахових навичок аналізу етнокультурних явищ і процесів з використанням загальнонаукових, спеціальних наукових методів та з урахуванням різних контекстів.
Відтак здобувач освіти отримає системні знання про унікальну природу традиційної культури українського етносу і проблеми міжкультурних комунікацій: у широкому – в історичному, політичному, етногенетичному значенні − та у вужчому − побутово-традиційна культура українців як маркер процесів етногенезу й етнокультурного розвитку та етнічної ідентифікації українського народу. Саме тому методологічним принципом пропонованих методичних рекомендацій ло самостійної роботи з дисуирліни «Вступ до етнокультурології», з огляду на специфіку спеціальності «Культурологія», стала проекція у вивченні цієї дисципліни на етногенез, антропогенез, культурогенез, проблеми етнонімії у безперервному розвитку українського етносу: від розкриття історії його походження, дослідження явищ матеріального світу, сприйняття явищ духовної культури й до виявлення суті світоглядних, психологічних та естетичних джерел народної культури, визначення закономірностей національної свідомості та історичних реалій, традицій суспільно-родинного життя, релігійних вірувань, звичаїв і обрядів, психології творчості у фольклорі, що і є виявом та історичною реалізацією духовної сутності етносу. Пропоновані методичні рекомендації до самостійної роботи з дисципліни «Вступ до етнокультурології» окреслюють практично всі головні аспекти вивчення цивілізаційного процесу українського народу в контексті генезису й еволюції його духовної культури, світоглядних, етичних, естетичних уявлень та ідеалів, усної словесності, що дозволяє говорити про певну методичну концепцію, яка покликана своєю метою і завданнями вивчення етнокультурології не тільки як дисципліни культурологічної, а ширше – онтологічної, яка вивчає сутність і найважливіші аспекти буття українського етносу. Варто її уточнити: проблеми етногенезу українського народу як соціокультурного явища, традиції та соціокультурні структури у сфері життя людини, об’єктивне визначення кола тем і аспектів матеріальної та духовної культури України, конкретизація їх світоглядної, історичної, ментальної й естетичної актуальності в контексті аксіологічних цінностей, які знайшли відображення в етнокультурі різними засобами: словесними, магічними, предметними, естетико-мистецькими.
При підготовці методичних рекомендацій до організації самостійної роботи з навчальної дисципліни «Вступ до етнокультурології» укладачка ґрунтувалася на творчій спадщині та наукових здобутках таких відомих авторитетних зарубіжних і вітчизняних дослідників як Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології: У 2 кн. Київ, 1995. Кн.2; Герчаківська П.Е. Культурологія. Навч. посіб. для дистанційного навчання / За ред. В. І. Панченко. 2-ге вид., випр. і доп. Київ: Університет «Україна», 2006.; Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії. Київ,1964; Кафарський В.І., Савчук Б.П. Етнологія. Київ, 2006; Ковальчук О.В. Українське народознавство. Київ,1992; Культура і побут населення України: Навч. посібник / В.І. Наулко, А.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. 2-е вид., доп. та перероб. Київ, 1993; Культурологія : навчальний посібник для учнів, студентів і викладачів / Олександр Музальов. Львів, 2012; Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів за ред А. Конверського. Київ, 2013; Лисенко М.С. Конспект лекцій з дисципліни «Культурологія» (для студентів 2 курсу денної і 1 курсу заочної форм навчання за напрямом підготовки 6.030601 «Менеджмент»). М. С. Лисенко; Харк. нац. акад. міськ. Госп-ва. Х.: ХНАМГ, 2011; Макарчук С.А. Етнографія України: Навчальний посібник. Львів, 2004; Національні меншини України: Навчальний посібник. За ред. Міронової І.С. Одеса, Миколаїв, 2006; Пономарьов А.П. Українська етнографія: Курс лекцій. Київ, 1994; Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: Етногенетичний аспект. Київ, 2001; Сегеда С. Антропологія. Київ, 2001; Тиводар М. Етнологія: Навч. посібн. Львів, 2004; Українська етнологія. За ред. В.К.Борисенко. Київ, 2007; Українське народознавство: Навчальний посібник. За ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994.
Програма дисципліни «Вступ до етнокультурології» складається з трьох частин: Частина 1. Предмет, об’єкт, завдання і методи дослідження етнічної культури українців як наукової галузі етнокультурології. Частина 2. Історико-теоретичні аспекти предметного поля етнокультурології: етно і націогенеза, етнічна історія, етнонаціональні процеси. Частина 3. Традиціонологія. Побут як культурне явище. Зміст і символіка матеріальної і духовної культури.
Цілі навчальної дисципліни спрямовані на досягнення загальних та фахових компетентностей випускника у проекції на матеріал курсу, зокрема:
Знання та розуміння предметної області та розуміння професійної діяльності.
Здатність зберігати та примножувати моральні, культурні, наукові цінності і досягнення суспільства на основі розуміння історії та закономірностей розвитку предметної області, її місця у загальній системі знань про природу і суспільство та у розвитку суспільства, техніки і технологій, використовувати різні види та форми рухової активності для активного відпочинку та ведення здорового способу життя.
Здатність розуміти та інтерпретувати джерела культури (писемні, речові, візуальні) з урахуванням різних контекстів (історичного, соціального, антропологічного, політичного, релігійного, екологічного тощо).
Здатність аналізувати культурну політику в інституціях різних рівнів.
Методичні рекомендації до організації самостійної роботи з дисципліни «Вступ до етнокультурології» містять програму тем і запитань, що передбачає теоретичне висвітлення актуальних проблем методології етнокультурологічного дослідження культурного субстрату, пропонуються основні проблеми лекційного матеріалу, а також питання для самоконтролю і завдання для самостійної роботи, при формулюванні яких використано поєднання основних принципів у вивченні етнокультури: від розкриття історії походження етносу, явищ матеріального світу, сприйняття явищ духовної культури й до виявлення суті світоглядних, психологічних та естетичних джерел народної культури, визначення закономірностей національної свідомості та історичних реалій, традицій суспільно-родинного життя, релігійних вірувань, звичаїв і обрядів, психології творчості у фольклорі, що і є виявом та історичною реалізацією духовної сутності етносу.
Відповіді на ті чи інші питання, що виникатимуть під час вивчення дисципліни «Вступ до етнокультурології», здобувач освіти знайде у словнику термінів, рекомендованому списку науково-критичної літератури, що подається в кінці методичних рекомендацій,
Дисципліна завершується іспитом.
ЧАСТИНА 1. ПРЕДМЕТ, ОБ’ЄКТ, ЗАВДАННЯ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ ЯК НАУКОВОЇ ГАЛУЗІ ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЇ
Змістовний модуль 1.
Тема 1. КУЛЬТУРА ЕТНОСУ ЯК ЦІЛІСНЕ І СИСТЕМНЕ ЯВИЩЕ
1.1. Предмет, об’єкт, завдання і методи дослідження культурології. Концепція культури. Ключові поняття і терміни з теорії культури, культурології та етнокультурології
Поняття «культура» та його наукова еволюція. Основні задачі культурології: вивчення ґенези культури, етапів культурологічного процесу; пояснення культури, її сутності, змісту, ознак і функцій; визначення ролі і місця людини в культурологічному процесі; розробка категоріального апарату, методів і засобів вивчення культури; дослідження перспективи розвитку окремих культур. Єдність теорії та історії культури. Культура і міжкультурні запозичення. Поняття «культурологія» та її окремий розділ – «етнокультурологія». Головні проблеми та функції етнокультурології.
Завдання для самостійної роботи:
Робота з ключовими поняттями, термінами і визначеннями.
1. Прочитайте запропоновані визначення культури, проаналізуйте їх, виділивши
опорні слова. Які з них ви вважаєте найбільш змістовними? Обгрунтуйте свою відповідь.
· Культура – історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.
· Культура – сукупність смислів і цінностей, народжених творчою активністю людини.
· Культура – те, що не передається людині генетично, завжди освоюється з нуля.
· Культура – це здатність людини різними способами вступати в стосунки з іншими світами, з Іншим.
· Культура – спосіб пізнання та впорядкування світу для практичних і психологічних потреб людини.
· Культура – засіб міжпоколінного відтворення суспільства як цілісності.
· Культура – це спосіб виживання і відтворення соціального людини в історії.
· Культура – це творча діяльність людини по освоєнню матеріального і духовного світу.
Питання для самоконтролю:
1. Чому існує безліч визначень поняття «культура»?
2. Яке місце займає культурологія в системі гуманітарних наук?
3. Яка структура культурологічного знання?
4. Як ви розумієте зміст виразу «культура – друга природа»?
5. Дайте визначення поняттям: артефакт, гуманітарні науки, етнологія, антропологія, культурні норми.
6. Чи існує єдина загальнолюдська культура?
7. Що вивчають науки культурологія, етнокультурологія?
8. Коли з’явилася культурологія як самостійна наука?
9. Чому не можна сформулювати остаточне визначення поняття «культура»?
10. Як пов’язані культура і людина?
11. Чому існує безліч різних культур в історії?
12. Що таке людська діяльність?
13. Що таке культурні норми?
Робота з культурологічним текстом:
Прочитайте уривок з книги Л. Вайта «Що таке культурологія?» І дайте відповідь на питання:
1. Що, на думку Л. Вайта, визначає поведінку людей?
2. У чому бачить Л. Вайт сутність культурологічної революції?
Культурологія (culturology) – гілка антропології, яка розглядає культуру (інститути, технології, ідеології) як специфічний порядок явищ, організованих за своїми власними принципами і розвиваються за своїми власними законами. Культурний процес розглядається тут як самодостатній і самовизначається. Люди, що жили в дописьменную епоху, вже усвідомлювали той факт, що вони відрізняються один від одного своїми звичаями, мовою і віруваннями. Однак навіть настільки витончені люди, якими були греки аристотелівского періоду, не мали в своєму розпорядженні терміна, еквівалентного нашому слову «культура». Його в науковий обіг ввів Е. Тейлор – родоначальник англійської антропології. Він розумів під культурою «сукупність знань, вірувань, мистецтв, законів, звичаїв і інших умінь, придбаних людиною як членом суспільства. Він вніс остаточну ясність у розуміння того факту, що культура - виняткова власність людей».
До того як з'явилася культурологія як наукова дисципліна, у вивченні культури переважали чужі їй підходи, а саме біологічні, психологічні та соціологічні. Всі явища, в тому числі і культурні, зводилися до природних, психічним або соціальних причин. Інститути, звичаї та вірування поставали в них як вторинні фактори, або залежні змінні. людина виступав причиною, а культура – наслідком.
Культурологічна революція перевернула наші погляди. Культурологія стверджує, що люди поводяться так чи інакше тому, що народилися і виховані в певних культурних традиціях. Поведінка людей визначається не фізичною конституцією, генетичним кодом, ідеями, бажаннями, надіями або страхом, що не процесом соціальної взаємодії, а зовнішньої, екстрасоматіческом культурною традицією. Індивіди, народжені в тибетської мовної традиції, будуть розмовляти по-тибетські, а не по-англійськи. Якщо поведінка людей задано культурою, то чому ж тоді визначається сама культура? Відповідь очевидна. Культуру треба розглядати як процес sui generis, тобто має причиною самого себе. Інакше кажучи, культурологія, на відміну від інших наук, вивчає тільки такі культурні явища, які породжені знову культурними причинами.
Атом не можна зрозуміти, розглядаючи лише його компоненти. Атом – це система, яку слід розуміти в термінах її самої. Властивості цукру несвідомих до властивостей атомів карбону, водню і кисню, молекули функціонують як молекулярні системи. Живу клітину можна розглядати в термінах складових її молекул, а біологічний організм – в термінах клітинної речовини. Індивіди або організми виявляють властивостей суспільства. Кожен тип системи існує в термінах власної структури і функціонування, в термінах власних принципів і законів людини і суспільства – суть соціокультурні системи, вони, як і інші системи, повинні розглядатися у власних термінах.
Див.: White Leslie A. Culturology. International Encyclopedia of the Social Sciences. Vol. 3. N.Y .: The Free Press, 1968. P. 547 - 550.
Творчі завдання:
1. Проаналізуйте існуючі визначення культури з точки зору їх ставлення до людини і дайте відповідь на запитання: «Чи є культура системою, що дозволяє людині пристосуватися до життя? Яке із запропонованих визначень культури є, на ваш погляд, найбільш правильним і повним?»
А. Культура – як спосіб і зміст життєдіяльності людей, який відрізняє їх від життя рослин і тварин.
Б. Культура це – більш високий етап розвитку суспільства.
В. Культура характеризується як етнічна, тобто культура певного народу.
Г. Поняття культури обмежується сферою мистецтва.
Рекомендована література:
1. Антофійчук В. І. Культурологія: короткий термінологічний словник. Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича. Чернівці: Рута, 2002. 151 с.
2. Герчанівська П.Е. Культурологія: навчальний посібник для дистанційного навчання /за ред. В. І. Панченко. 2-ге вид., випр. і доп. Київ: Університет «Україна», 2006. С.14-18, 27-50, 44, 39.
3. Музальов Олександр. Культурологія: навчальний посібник для учнів, студентів і викладачів. Львів, 2012. С.4-7.
4. Культурологія: базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів/ за ред А. Конверського. Київ, 2013. С.17-48.
5. Культурологія : навч. посіб. для студентів ВНЗ. Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю та ін. ; за ред. Гриценко Т. Б. 3-тє вид. Київ : Центр учб. літ., 2018. С. 7-13.
6. Словник основних термінів української та зарубіжної культури // URL : http:ua.convdocs.org.
1.2. Комплекс етнічної проблематики в наукових культурологічних напрямах, школах, течіях ХІХ-ХХІ ст. Західна культурологічна думка
Питання для самоконтролю:
1. Чим відрізняється наукове розуміння слова «культура» від його повсякденного розуміння?
2. Який принцип класифікації культурних феноменів здається вам найбільш зручним для етнокультурології?
3. Чи можна класифікувати культурні феномени з точки зору їх адаптаційних можливостей?
4. В чому різниця між функціоналістською та адапційною культурними парадигмами?
5. Чи можна розуміти адаптаційно-діяльнісну модель як приховану культуру?
6. Як ви думаєте, чому для культурології важливе трактування культури як пластичної, динамічною системи?
8. Чи можете ви пояснити, чому в якості інтерпретації культури слід розглядати символістську модель?
9. Поясніть роль культурних символів у функціонуванні етносу?
10. Подумаєте, з точки зору символічної концепції культури, яку роль можуть мати ігрові домінанти.
Рекомендована література:
1. Культурологія : навальний посібник для студентів ВНЗ. Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю та ін. ; за ред. Гриценко Т. Б. 3-тє вид. Київ : Центр учб. літ., 2018. С.13-19.
2. Культурологія: підручник. Одеса: Університете Ушинського, 2023. С.32-39.
3. Основи культурології: навчальний посібник /за редакцією Л. О. Сандюк та Н. В. Щубелки Рекомендовано Міністерством освіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів. Київ «Центр учбової літератури». 2012. С.44-51, 54-66.
4. Тиводар М. Етнологія: навчальний посібник. Львів, 2004. С. 42-67.
1.3. Основні підходи і методи етнокультурологічних досліджень
Сучасна методологія етнокультури використовує пошукові способи, підходи і методи, які уможливлюють розгляд феномену етнокультури з різних точок зору: моністичний підхід, плюралістичний підхід, діяльнісний підхід, аксіологічний підхід, гносеологічний підхід, системний підхід, синергетичний підхід, соціологічний метод еволюційний метод, історичний метод, логічний метод, діахронічний підхід, семіотичний підхід, структурний метод, функціональний метод, герменевтический метод, лінгвістичний метод, метод моделювання, порівняльний метод та ін.
Питання для самостійної роботи:
Варіант №1.
1. Які існують підходи і методи в культурології?
2. Що таке метод дослідження?
3. Який підхід в культурології акцентує увагу на спостереженні і описі окремих фактів без пошуку причин і умов їх виникнення і зміни?
4. Чому не можна сформулювати остаточне визначення поняття «культура»?
5. У чому особливість еволюційного методу культурологічних досліджень?
6. Що вивчає семіотика культури?
7. Від чого залежить вибір методологічного підходу до вивчення культури?
8. Як ви пояснете поняття «основні культурні універсалії»?
9. Що таке «знак» і «символ» в культурі?
10. Яку роль виконує код у «прочитанні» культури?
Варіант №2.
1. Які методи і підходи дослідження культури, етнокультури ви знаєте?
2. Як пов’язані культура і людина?
3. Як називається метод культурологічного дослідження, що вивчає культуру кожного народу як єдине ціле?
4. У чому сутність синергетичного підходу в культурології?
5. Які основні коди культури?
6. Які критерії визначення поняття «людська діяльність»?
7. Що таке «знак» і «символ» в культурі?
8. Чому існує безліч різних культур в історії?
9. Від чого залежить вибір методологічного підходу до вивчення культури?
10. Що вивчає семіотика культури?
Питання для самоконтролю:
1. Які методи і функції етнокультурології?
2. Як можна пояснити основну відмінність між різними підходами в науці щодо розуміння понять «культурологія», «етнокультурологія», «етнографія», «етнологія», «народознавство», «українознавство»?
3. Яку роль в етнокультурологічних студіях відіграють матеріали етнографії?
4. Чому поділ культури на матеріальну і духовну сфери не може бути очевидним?
5. Які методи безпосередньо вироблені в процесі етнокультурологічних досліджень? Які інновації передбачають ці методи на сучасному етапі?
6. Які ознаки традиційної культури визначають її специфічні особливості?
Рекомендована література:
1. Герчанівська П.Е. Культурологія: навчальний посібник для дистанційного навчання /за ред. В. І. Панченко. 2-ге вид., випр. і доп. Київ: Університет «Україна», 2006. С. 19-27.
2. Культурологія: підручник. Одеса: Університете Ушинського, 2023. С.30-32.
3. Шевнюк О. Л. 3. Історія розвитку культурологічної думки: Культурологія. К., 2014. С. 6-10; 29-31.
ЧАСТИНА 2. ПРОБЛЕМИ ЕТНОГЕНЕЗИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ЯВИЩА: ЕТНОГЕНЕТИЧНИЙ, ГЕОГРАФІЧНИЙ, ІСТОРИЧНИЙ, СВІТОГЛЯДНИЙ АСПЕКТИ
Тема 2. ПРОБЛЕМИ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ЯВИЩА. ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ ТА ОСНОВНІ ДИСКУСІЇ НАВКОЛО НЕЇ. МОВА ТА ЕТНОС
2.1. Етнос та етнічні процеси. Основні етапи етнічної історії українців. Проблема походження українців та основні дискусії навколо неї
Білогічні, соціальні, історичні, культурні, геоландшафтні, зовнішньоспонукальні, виробничі, психологічні компоненти виникнення і формування генетично і соціально споріднених популяцій – етносів. Підходи, здобутки та відмінності теоретичних знань вітчизняної та зарубіжної науки у вирішенні проблеми етногенези та тлумаченні етнологічних категорій: «природно-біологізаторська», концептуальні підходи у питанні «етногенезії», «соціокультурна» концепція, інформаційна теорія етносу. Вивчення етнічних проблем у працях українських дослідників (О. Шафонський, М. Маркевич, М. Костомаров, М. Грушевський, І. Франко, В. Старосольський, М. Степико). Понятійна база етнокультурології. Ключові поняття і терміни в теорії етносу.
Концепції, теорії та припущення етногенетичних витоків слов’ян і зокрема українців (Пліній, Птоломий, П. Шафарик, Л. Нідерле, О. Шахматов. В. Ґіетров, М. Рудницький, Я. Пріцак, Д. Козак, М. Чмихов, Ю. Шилов, В. Петров, С. Павлюк, С. Сегеда, В. Балушок, В. Баран, Л. Залізняк, Я. Дашкевич, М. Чубатий).
Дискусії стосовно етнічної приналежності Київської Русі. Завершення процесу формування українського етносу в ХIV–ХVІ ст. Розширення етнічної території українців у ХV–ХVІІІ ст. Процеси етнічної консолідації в західних областях України (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття). Процес формування української нації. Роль українського козацтва у збереженні української суспільності. Зміцнення національної самосвідомості, формування загальної національної української літературної мови.
Культура як основна складова етносу. Мова як соціальний феномен і відбиток життя суспільства, його матеріальної та духовної культури. Проблема розуміння, сприйняття мови як системи, що моделює світ у свідомості окремої людини, етносу, субетносу, його соціальних груп. Роль мови в усвідомленні окремості народу. Мова адекватно обслуговує свою культуру. Взаємозалежність у вивченні мови і культури народу як важливих компонентів етнічності. Мова є базисом для типології етносів. Менталітет етносу відбивається в мові.
Завдання для самостійної роботи:
1. Складіть бібліографію наукової літератури до питання «Україна в слов’янському етногенезі».
2. Підготувати повідомлення на одну з тем: «Проблема походження і становлення української мови», «Норманська теорія етногенетичних витоків слов’ян та її відновлення (Я. Пріцак)», «Теорія безперервності та ідея «єдиної колиски"» українського народу (Я. Дашкевич, М. Грушевський, М. Чубатий)».
Питання для самоконтролю:
1. Як ви можете пояснити зміст поняття «етногенез українського народу»?
2. Перші сліди людини на території сучасної України.
3. Які головні атрибутні ознаки етносу, які дозволяють ідентифікувати спільноти за принципом «ми» – «вони»?
4. Який визначальний фактор етногенезу обирають прибічники автохтонної теорії?
5. У чому полягає відмінність понять «етнос» і «етнікос»?
6. Чи можна прийняти визначення етносу як суто «географічне» явище?
7. У чому відмінність понять «етнос», «народ», «нація»?
8. За якими ознаками розрізняють етноси?
9. Як поводить себе етнос у різних фазах етногенезу?
10. Які існують концепції етногенетичних витоків слов’ян і зокрема українців?
11. Перелічить історичні форми становлення української нації та визначте їх головні компоненти.
12. Яке значення трипільської культури для культурного розвитку наступних етносів на території України?
13. Які причини заснування грецьких колоній у Північному Причорномор’ї?
14. Як відбувалося заселення території України степовими народами (кіммерійцями, скіфами, сарматами)?
15. Як відбувалося розселення слов’ян по території України?
16. Мова і етнос.
Рекомендована література:
1. Етнографія українців: навч. посібн. / за ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С.43-92.
2. Залізняк Л. Стародавня історія України. К., 2012. С. 66-80, 281-355.
3. Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика. Матеріали до української етнології. К.,1995. Вип. 1 (4). С.103–114.
4. Тиводар М. Етнологія: навчальний посібник. Львів, 2004. С.69-126.
Тема 3. ЕТНОГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ЕТНОГЕНЕТИЧНИЙ АСПЕКТ. АНТРОПОЛОГІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ОСНОВНІ АНТРОПОЛОГІЧНІ ОБЛАСТІ ТА АНТРОПОЛОГІЧНІ ТИПИ УКРАЇНЦІВ
3.1. Етногенеза українського народу. Антропологічна історія України
Основні поняття антропології як науки, що досліджує виникнення, еволюцію та фізичний тип людини (антропогенез, морфологія, расологія, раса, расові ознаки).
Антропологічна історія України. Етногенез як сукупність господарських, культурних, історичних та природних процесів, що в процесі наукового дослідження дає можливість виявити коріння всіх елементів, які взяли участь у формуванні конкретних етносів, простежити зміни подоби і виділити основні етапи складання їх специфічного обличчя, визначити ті відправні орієнтири функціонування, за якими настає становлення нової етноутворюючої (етнічної) спільності.
Етноантропологічний розвиток українців як складний історичний процес, який включає в себе еволюцію фізичних, культурних, мовних та соціальних рис населення України протягом багатьохстоліть. Характерні риси цього розвитку:
Етнічний склад: Україна завжди була місцем, де зустрічалися різні етнічні групи, такі як слов’яни, татари, поляки, євреї та інші. Це сприяло формуванню сучасного українського етносу з власними особливостями.
Міжрегіональні відмінності: Україна розташована в різних природних умовах, що призвело до виникнення різних регіональних культурних та етнографічних особливостей.
Мовний аспект: українська мова є головною мовою нації, і її розвиток відбувався протягом багатьох століть. Діалекти української мови, що відображають її регіональні відмінності.
Релігійний склад: Україна – багатоманітна країна за своїм релігійним складом: православ’я, греко-католицтво, римо-католицтво, юдейство, мусульманство та ін.
Культурні та традиційні особливості: Україна має багатий культурний спадок, включаючи народні обряди, мистецтво, музику та літературу.
Історичні впливи: Україна пережила численні історичні події, включаючи монгольську окупацію, польську домінантну владу, австро-угорську імперію, радянський союз та незалежність. Кожен з цих періодів залишив свій відбиток на культурі та ідентичності українців.
Сучасні виклики: Україна продовжує розвиватися в умовах геополітичних змін і внутрішніх викликів. Вплив повномасштабного російського вторгнення та процесу наближення до європейських стандартів та інтеграції в ЄС на антропологічний розвиток українців.
Формування антропологічних рис українців. Значення археологічних пам’яток та антропометричних даних для етногенетичних студій. Антропологічний склад українського народу. Етногенетичний аспект анропологічного складу українського народу. Класичні та сучасні антропо-географічні схеми у з’ясуванні проблеми антропологічного складу українського народу (Ф. Вовк, В. Дяченко, С. Сегеда). Значення наукової спадщини Ф. Вовка для дослідження основних проблем етногенезу й етнічного розвитку українців. Основні антропологічні області (центральноукраїнська, карпатська (західна), південна (нижньодніпрово-прутська), північна) та їх локальні варіанти. Етногенетична цілісність українського антропологічного типу. Антропологічні типи українців. Типовий фізіологічний портрет сучасного українця.
Завдання для самостійної роботи:
1. За даними таблиці розрахувати питому вагу населення кожного європейського расовового типу в регіонах України:
Ядран.чистий %
Ядран.мішаний %
Альп.чист. %
Альп.мішан. %
Сх.європ.(орієнтальний) темний %
Сх.європ.світлий %
Середземноморський %
Сарматський %
Нордійський (півн.) %
Мішаний %
2. За даними таблиці (у %) побудувати кругові секторні діаграми:
а) антропологічний тип українців регіону (по варіантах): І – Волинський антропологічний варіант, ІІ – Поліський антропологічний варіант, ІІІ – Деснянський антропологічний варіант, ІV – Ільменсько-дніпровський антропологічний варіант, V – Центральноукраїнський антропологічний варіант, VІ – Західний (карпатський) антропологічний варіант, VІІ – Південноукраїнський антропологічний варіант;б) регіональний розподіл І – західного (карпатського) і ІІ – південноукраїнського антропологічних типів: І – східний варіант, північно-західний варіант; ІІ – нижньодніпровський і прутський.
3. Зробити аналіз побудованих діаграм.
4. На контурній карті України скласти картосхему «Географія європейських расових типів українців»: позначити великі, малі і перехідні расові типи.
Питання для самоконтролю:
1. Дайте правильний відповідник терміну «антропологія».
2. Який головний критерій в антропологічній класифікації?
3. Який найважливіший фактор утворення рас в процесі антропогенезу?
4. Визначте характерні риси етноантропологічного розвитку українців.
5. З якими літописними слов’янськими племенами у сучасного українця простежується пряма лінія етноантропогенетичної спадковості?
6. За сукупністю яких ознак Ф. Вовк вважав можливим визнати український антропологічний тип?
7. Опишіть «типовий фізіологічний портрет» сучасного українця.
Рекомендована література:
1. Вовк Хв. Антропологічні особливості українського народу. Студії з української етнографії та антропології. К., 1995. С.7-38.
2. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: Етногенетичний аспект. Київ, 2001. С.102-122.
3. Сегеда С. Антропологія. Київ, 2001. С. 30-37, 281-305, 306-327.
4. Сегеда С. Антропологічна спадщина Ф. Вовка в світлі сучасних наукових даних // Федір Вовк. Антропологічні особливості українського народу. К., 1994. С. 55-74.
Тема 4. ЕТНОГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ІСТОРІЯ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКИХ АРХЕОЛОГІЧНИХ КУЛЬТУР В ЕТНОКУЛЬТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ
4.1. Етнокультурні процеси та особливості етнічної історії України
Динаміка етнокультурної історії України: трипільсько-кукутейська культура, кіммерійська, скіфська та сарматська культури, зарубинецька культура та пізньозарубинецькі культурні групи, слов’янська культура, київська культура, черняхівська культура, пшеворська культура, корчацька культура, празька культура, зубрицька культура, липицька культура.
Питання для самоконтролю:
1.Яким за рівнем соціально-економічного розвитку реально лишалося
трипільське суспільство?
2.Якою є причина загибелі трипільської культури?
3.Про свідчить строкатість культур на теренах України?
4. Яку роль мало зброярство у поширені кіммерійської, скіфської та сарматської культур?
5. Що стало передумовою утворення Великої Скіфії?
6.Чи можна назвати кіммерійців першою кочовою цивілізацією?
7. Яку роль у характеристиці культури мають поховальні обряди?
8. Де і на основі яких культур відбувалося формування зарубинецької культури?
9. Які три різновиди археологічної культури складають культуру слов’ян раннього середньовіччя?
10. Як пов’язано панування сарматів у степах України із зарубинецькою культурою праслов’ян?
11. Як культури ретроспективно можуть визначити вік українського етносу?
Рекомендована література:
1. Залізняк Л. Стародавня історія України. К., 2012. С. 269-281.
2. Українське народознавство: Навчальний посібник / за ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994. С. 27-36.
3. Сегеда С. Антропологія. Київ, 2001. С. 281-304.
Тема 5. ЕТНОГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ЕТНОНІМИ, ПОЛІТОНІМИ, ЕТНОПОЛІТОНІМИ ЯК ДЖЕРЕЛО ІНФОРМАЦІЇ ПРО ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ
5.1. Етноніми та їх роль у вивченні етногенезу
Виникнення етнонімів та їхня роль у вивченні етногенезу. Географічний фактор й етнокультурні аспекти у формуванні етнолокальних назв населення України. Утвердження самоназви (етнополітоніму) української держави і народу. Виникнення назви «Україна» та її поширення на інші райони формування української народності
Історія та основа виникнення етнонімів «руський», «русич», «русин», «українець», «малорос», «малоросіянин», «черкаси».
Історико-етнографічний зміст давніх означень: «Русь», «Руснія», «Київська Русь», «Підкарпатська Русь», «Червона Русь» та назв «Україна», «Мала Русь», «Малоросія», «Мала Росія», «Россия.
Географічний фактор й етнокультурні аспекти у формуванні етнолокальних назв населення України (горяни, або верховинці; прикарпатці і закарпатці; гуцули, бойки, лемки; поліщуки).
Завдання для самостійної роботи:
1. За довідниковою етнологічною літературою і «Етимологічним словником української мови» поясніть походження етнополітонімів «Україна», «Мала Русь», «Малоросія», «Мала Росія», «Велика Русь», «Великоросія», «Росія» та етнонімів «руси», «русич», «руський», «українець», «русин», «малорос».
2. Розкрити значення поняття «етнонім», навести на конкретних прикладах його варіанти.
3. Проаналізуйте головні концепції походження назви «Україна».
4. Перерахуйте всі відомі назви українців і вкажіть час і місце їх існування.
Питання для самоконтролю:
1. Які існують наукові версії походження етноніму «українець» і етнополітоніму «Україна»?
2. Основні шляхи, способи і форми виникнення етнічних назв народів.
3. Проблема походження назв «Україна», «Малоросія», «Великорорсія», «Росія».
4. Утвердження назви «українець», «українці» і козацтво ХVI –XVII ст.
5. Самоназви «козак» та «українець» в етнічній свідомості українського народу.
Рекомендована література:
1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. Мельник Л.Г., Гуржій О.І., Демченко М.В. та ін. Історія України: курс лекцій: у 2 кн. Кн.1. К.: Либідь, 1991. С.347–349.
2. Етнографія українців: навч. посібн. / за ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С.93-109.
3. Літопис Руський. За Іпатським списком / пер. Леонід Махновець. К.: Дніпро, 1989. С. 343.
4. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993. С.99.
5. Скляренко В. Звідки походить назва Україна. Україна, 1991. С.20,39.
6. Українське народознавство: Навчальний посібник / за ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994. С. 36-48.
ЧАСТИНА 3. ТРАДИЦІОНОЛОГІЯ. КУЛЬТУРА ПОБУТУ. ЗМІСТ І СИМВОЛІКА МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
Змістовий модуль 3.
Тема 6. ТРАДИЦІЙНЕ ЖИТЛО ЯК СИНКРЕТИЧНЕ ЯВИЩЕ І ФОРМА ДУХОВНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО МЕНТАЛІТЕТУ УКРАЇНЦЯ: ЗНАК, ІДЕЯ ТА МОРАЛЬНА ЗАСАДА, ЕСТЕТИЧНА КАТЕГОРІЯ. ЖИТЛО ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ
6.1. Поселення і народне житло як складові матеріальної і духовної культури народу. Традиційно-ритуальна система етнології житла
Традиціонологія. Невербальні компоненти етнокультурної традиції. Соціологічні аспекти інтерпретації еттнокультури: господарсько-культурна, громадська та конфесійна структура традиційного суспільства. Традиційні культурні явища та соціальні інституції як цілісна система. «Світ речі» та «престижна економіка» (обмін дарами, трапези і свята) як символічна форма етнічної традиційної культури.
Сфера і значущість побуту в розвитку етнокультурної традиції та життєзабезпеченні етносу. Основні зони й типи поселень (вуличні, безсистемні та безсистемно-вуличні, рядові, шнурові, хутори, зимівники). Єдність і локальні відмінності українського народного житла. Основні типи забудови і взаємозв’язки житлового будинку з господарськими спорудами (вільна забудова, однорядна, дворядна, г-подібна, п-подібна, замкнена, змішана). Господарський двір та призначення господарських споруд (хлів, стайня, комора, саж, курник, вулик, клуня, обороги, сарай і т. ін.).
Житло як спосіб життя людини і вияв культури етносу. Типологізація житла за основними ознаками. Конструктивні особливості традиційної української хати. Основні типи конструкцій стін (зрубний, каркасний) та їх регіональні відмінності. Типологізація житла за основними ознаками (будівельний матеріал, характер конструкції і планування, розміщення вогнища і культового місця, зв'язок з господарськими забудовами) та інтер'єр традиційного житла (освітлення, опалення, розміщення печі, умеблювання і хатнє начиння) як історично певний рівень культури етносу, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей. Декоративно-художнє оздоблення стін, долівки, віконних і дверних отворів як окремий український традиційний житловий стиль.
Дім, хата, будинок, оселя як світоглядно-культурна категорія. Народні уявлення про сутність сакрального простору української хати: антропологічний і світоглядний сенс. Житло і сакральний світ людини.
Культурно-символічна значущість традиційного житла. Хата – знак. Семантика традиційного житла. Хата і замкнений цикл господарських будівель (клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця) як носії змістовних символічних знаків. Їхні функції (світоглядна, естетична, соціальна). Складові частини символічного змісту хати (число «три», настінні розписи, колір, вікно, двері, піч).
Хата і обрядовість. Житло як спосіб життя людини, відображення її емоційного ставлення до стилю матеріальної культури. Хата – магічно-практичний оберіг (магічні знаки, речі, обереги). Обряди, повір'я, ворожіння, пов’язані із будівництвом хати.
Традиційне житло як синкретичне культурне явище і форма духовності та національного менталітету українця. Етнокультурологія житла в усній народній творчості.
Питання для самоконтролю:
1. Зміст і символіка матеріальної культури. Побутово-ужиткова та сакрально-обрядова значущість традиційного житла.
2. Загальноукраїнська основа комплексу ритуалів і магічних дій, пов’язаних з вибором місця для хати.
3. Культурно-символічна значущість традиційного житла. Інтер’єр традиційного житла та його елементи, їх значення в побуті.
4. Житло і сакральний світ людини. Обряди та повір’я, пов’язані із будівництвом хати.
5. Традиційне житло як образно-символічний ряд знаків.
6. Які соціально-економічні типи сільських поселень були характерні для українців?
7. Дайте правильну відповідь. Ґражда становить: а) замкнутий тип забудови двору на Гуцульщині; б) паркан; в) городище; г) стайню для овець; д) загін для коней.
8. Який тип забудови двору переважав у українців?
9. «Хижою під одним побоєм» називають: а) однорядовий варіант зімкнутого двору; б) стару занедбану хату; в) тимчасове сезонне житло пастухів; г) стайню для овець; д) хату без стелі.
10. Яке житло в українців є найдавнішим за походженням: дерев’яне зрубне житло, каркасно-стовпове житло, глинобитне житло, кам’яне житло чи саманне житло?
11. Що означає «охрамовувати» хату?
Завдання для самостійної роботи:
1. Підготуйте повідомлення-презентацію на тему «Житло і сакральний світ людини».
Рекомендована література:
1. Етнографія України: Навч. посібник /за ред. С.А. Макарчука. Львів, 1994. С. 169 –190, 197–254.
2. Лахман Т. У своїй хаті і правда, і воля…(про народні аспекти хатобудівництва та домашнього побуту). Берегиня. 2000. №3. С.71–72.
3. Українська етнологія: Навчальний посібник / за ред. В. Борисенко. К., 2007. С.139-158.
4. Українське народознавство: навчальний посібник / за ред. С.П.Павлюка. Львів, 1994. С.437-487.
5. Українська родина: Родинний і громадський побут. К., 2000. С.325-336.
Тема 7. УКРАЇНСЬКЕ ТРАДИЦІЙНЕ ВБРАННЯ ЯК КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ
7.1. Народний одяг: його роль і призначення в розвитку духовної і матеріальної культури українців
Основні фактори впливу на формування українського одягу як елементу матеріальної культури етносу (природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, технологій виробництва, спосіб життя народу і його національні особливості, релігія, суспільна мораль). Диференціація строїв (чоловічий і жіночий, святковий, обрядовий, щоденний, вбрання спеціального призначення, пов’язане з транспортом та кінною їздою). Функції одягу (практична, захисна, обрядова, оберегова, знакова, соціальна, національна).
Фомування традиційного одягу українців (натільний, плечовий, поясний, верхній, пояси, головні убори, взуття). Український святковий та буденний чоловічий і жіночий одяг різних етнографічних регіонів України. Чоловічі, жіночі (дівочі) зачіски. Прикраси в українському народному одязі.
Регіональні особливості крою, орнаментації, кольорової гами, місцеві назви народного одягу Наддніпрянщини, Слобожанщини, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття як відображення багатоманітності культури українського народу.
Костюм як знакова система, що відображає духовні традиції народу, його світоглядні уявлення та норми обрядової поведінки. Обрядова роль традиційного одягу українців. Ужиткові і сакрально-оберегові функції одягу. Обрядова символіка українського традиційного вбрання та окремих компонентів костюма (дівочий вінок, хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла (або чорна) хустка на похороні, сорочка для нареченого та ін.). Обрядова функція одягу, специфічні способи його використання і традиції ритуального оголення людини в контексті магічно-ритуальних дійств як спосіб пізнання та впорядкування світу для практичних і психологічних потреб людини.
Українське традиційне вбрання як культурне явище. Етнокультурне навантаження кольористики одягу як відображення особливостей етнічного світогляду, психології й естетичних уподобань. Символічна знаковість кольору одягу в ритуально-обрядовій сфері.
Роль одягу у формуванні етнокультурних стереотипів. Костюм запорозьких козаків як етнічний символ і основа уявлень про «типову модель» українського національного костюма.
Розвиток сучасного костюма. Використання народних традицій у сучасному одязі (неофольклоризм, фолькстиль). Етнокультурологія етнічного костюма в усній народній творчості.
Завдання для самостійної роботи:
Опрацювати і законспектувати працю В.П. Милорадовича «Житье-бытье лубенского крестьянина» (Милорадович В.П. Житье-бытье лубенского крестьянина. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. К.: Либідь, 1991. С. 212-231).
Підготувати повідомлення-презентацію на тему «Костюм запорозьких козаків як основа уявлень про «типову модель» українського національного костюма».
Питання для самоконтролю:
Соціально-обрядова, вікова, статева роль костюма.
Народний одяг. Формування традиційного одягу українців.
Знаково-символічне навантаження одягу. Символічна знаковість кольору одягу в ритуально-обрядовій сфері.
Локальні особливості крою, орнаментації, кольорової гами, місцеві назви народного одягу.
Мешканці якого етнографічного району чоловічу сорочку заправляли в штани?
Дайте правильну відповідь. За способом виготовлення український народний одяг поділяється на: шитий і незшитий, глухий і розпашний, шкіряний і матерчатий, декорований і недекорований, буденний і обрядовий.
Яка за кроєм сорочка є найдавнішою: тунікоподібна, зі вставками, з кокеткою, декорована, буденна?
Яку етнокультурну інформацію несуть пояси?
Яка символічна функціональність головного убору?
Які прикмети й повір’я, пов’язанні зі способами виготовлення одягу, ужитковими і сакрально-обереговими функціями одягу, ви знаєте?
Рекомендована література:
Білан М.С., Стельмащук Г.Г. Український стрій. Л., 2000.
2. Васіна О. Літопис українського одягу. К., 2002.
3. Культура і побут населення України / за ред. В.І. Наулка. К., 1993. С.116-135.
4. Матейко К.І. Український народний одяг: етнографічний словник. К., 1996.
5. Милорадович В.П. Житье-бытье лубенского крестьянина. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. К., 1991. С. 212-231.
6. Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма. К., 1996.
7. Українське народознавство: навчальний посібник / за ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994. С.489-547.
Тема 8. ЇЖА ЯК ВАЖЛИВА ОЗНАКА ГРУПОВОЇ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ТА КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ
8.1. Їжа як важлива ознака групової етнічної ідентифікації та культури. Народна кухня. Традиції народного харчування
Харчування як ознака етнокультури українців: їжа, начиння, звичаї. Система харчування як сукупність певних ознак традиційно-побутової культури етносу. Господарська основа харчування. Харчові запаси для приготування страв (переробка зерна, соління й квашення, сушіння, запаси продуктів тваринництва, молочних продуктів та риби) в етнокультурному аспекті.
Повсякденні страви (страви із зернових і овочів, м’ясні, молочні й рибні страви) і культура побуту українця. Хліб у традиційній культурі українців: народних звичаях, традиціях, календарних та родинно-побутових обрядах. Обрядова їжа – святкові, ритуальні або церемоніальні страви (коровай, коливо, кутя, узвар, паски, крашанки, мандрики, шулики, балабушки, калита), харчові заборони й особливості харчування у пісні і скоромні дні, режим харчування. як сукупність певних ознак традиційно-побутової культури етносу. Колективний характер святкового трапезування українців. Регіональні особливості народного харчування.
Традиційні страви та обрядові трапези у сучасній культурі харчування українців.
Завдання для самостійної роботи:
Підготувати повідомлення на тему «Обрядовий хліб у обрядах та усній народній творчості».
2. Опрацювати і законспектувати працю Маркевича Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Українці: народні вірування повір’я, демонологія: 2-е вид. /упор., прим. та біограф. нариси А.П. Пономарьова, Т.В. Косміної, О.О. Боряк. К. 1992. С.52–169).
3. Пригадайте або випишіть із збірників приказки та прислів’я, що стосуються українських традицій і звичаїв застосування хліба і солі.
Питання для самоконтролю:
1. «Хліб насущний» як складова матеріальної і міра духовної культури народу.
2. Система харчування як сукупність певних ознак традиційно-побутової культури етносу. Звичаї та обряди споживання їжі.
3. Релігійно-магічна функція обрядової їжі.
4. Символічно-сакральне навантаження народних страв. Архетип солі.
Символіка хліба. Традиції та їх збереження в сучасній системі харчування.
Який хліб вважається найдавнішим за походженням?:
У якому столітті з’явилася в Україні картопля?
Атрибутами якої обрядовості є лежень, верч, дивень, коровай?
Коли випікають книш, паляницю, крачун, лежень?
На які продукти в українців побутувала харчова заборона?
Про який хліб писав І. Франко: «Спечений із погано змеленої муки, переважно твердий, як камінь, цей бойківський хліб для мешканців долин є синонімом убогої їжі…»: а) житній із додаванням товчених жолудів; б) вівсяний чи із житнього борошна із домішками ячмінного; в) гречаного або вівсяного?
Дайте правильну відповідь: ритуальне застосування обрядового хліба пов’язано з: а) чільним місцем у харчовому раціоні українців; б) жертовним значенням; в) рівнем етико-моральних засад етнічного утворення, зокрема у сфері сімейної обрядовості.
Які страви за фольклорними матеріалами складали основу української народної кухні?
Рекомендована література:
1. Етнографія українців: навч. посібн. / за ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С.347-368.
2. Маркевич М. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Українці: народні вірування повір'я, демонологія: 2-е вид./ упор., прим. та біограф. нариси А.П. Пономарьова, Т.В. Косміної, О.О. Боряк. К., 1992. С.52–169.
3. Українська етнологія: навчальний посібник/ за ред.. В. Борисенко. К., 2007. С.188-202.
4. Українське народознавство: навчальний посібник /за ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994. С.548-560.
ТЕМА 9. СФЕРА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ. ТРАДИЦІЇ Й ОБРЯДИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ОСНОВНИМИ ЕТАПАМИ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ. СПАДКОВІ СИМВОЛІЧНІ ДІЙСТВА У СВІТОГЛЯДІ ТА ПОБУТОВО-ТРАДИЦІЙНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ
9.1. Традиції та соціокультурні структури у сфері життя людини. Сільська громада та громадський побут і звичаєвість
Структура, типи і функції громади. Традиційні громадські спільноти (територіальна громада, сільська громада, сусідські, родинні, вікові, виробничі, конфесійні мікрогромади). Релікти звичаєвого права у громадському побуті. Самоврядування, судове право в житті селянської громади.
Типи громадського землеволодіння (колективне і подвірне землеволодіння). Громадські функції соціального захисту селян. Традиційні інститути правопорядку (нічна варта; сторожа для лісу – лісник, «гайовий», «побережник»; сторожа для поля – польовий) та найпоширеніші форми фізичного і морального покарання злодіїв (прилюдне висміювання, звичай покарання під церквою, прилюдне покарання палицями). Громадське опікунство, громадська допомога членам сільської громади, колективна взаємодопомога і громадське самоуправління як етнокультурні форми організації життя українців. Фольклорні елементи у господарських, побутових, святкових звичаях взаємодопомоги. Поєднання трудових і розважальних елементів у традиціях життєдіяльності громад.
Побратимство та кумівство у громадському побуті українців як органічна ланка у зв’язках «сім’я – громада» і елемент соціальної культури. Корпоративна етика і культура в діяльності артілей (валків) чумаків, рибалок, косарів, молотників, чередників, тютюнниць та ін.
Сільська громада в обрядовості. Роль церкви та загальногромадських ритуальних церемоній в традиційній культурі українця. Формування етнокульури й традицій громадського спілкування під час святкування календарних, родинних, громадських, релігійних свят. Роль молодіжних громад (парубоцьких та дівоцьких гуртів) у культурологічному процесі. Вечорниці («прядки»), досвітки, «грище», «вулиця» як традиційна форма спілкування молоді, джерело формування звичаїв, вірувань, традицій і культурної творчості української нації. Козацтво як соціально-політична організація українського народу.
Базари, ярмарки, корчма – їх роль у громадському житті й духовній культурі народу. Ритуальні дії, ігри, розваги у духовному житті сільських громад.
Завдання для самостійної роботи:
1. Схарактеризувати внутрішню структуру територіальної громади.
2. Підготувати повідомлення на на одну з тем (на вибір): «"Руська правда" як перше писемне джерело кодифікації народних юридичних норм», «Обрядове посвячення кобзарів і лірників», «Церковні братства», «Колективні трапези в традиціях українців», «Ігри парубоцькі, дівочі, дитячі, гуртові, для одружених як джерело формування звичаїв, вірувань, традицій і культурної творчості української нації», «Козацтво як соціально-політична організація українського народу».
Питання для самоконтролю:
1. Формування традицій громадського спілкування під час святкування календарних, родинних, громадських, релігійних свят.
2. Молодіжні громади – парубочі та дівочі гурти. Їх історична основа, традиції та ініціальні ритуали.
3. Вечорниці («прядки»), досвітки, «грище», «вулиця» як традиційна форма спілкування молоді.
4. Базари, ярмарки, корчма – їх роль у громадському і духовному житті народу.
5. Ритуальні дії, ігри, розваги у духовному житті сільських громад.
6. Якою була роль громади у формуванні морально-етичних норм життя селян?
7. Які традиційні інститути правопорядку та найпоширеніші форми фізичного і морального покарання злодіїв характерні для традиційних громадських спільнот?
8. Що ви знаєте про авторитет і місце жінки в сім᾽ї та громаді?
9. Найвищим керівним органом сільської громади є…?
10. З якими святами і календарно-побутовою обрядовістю найбільше пов’язані молодіжні розваги, ворожіння?
11. Як називають парубка, котрий очолює парубочу громаду?
Рекомендована література:
Балушок В. Обряди ініціації українців та давніх слов'ян. Львів; Нью-Йорк, 1998.
Українська етнологія: навчальний посібник / за ред. В. Борисенко. К., 2007. С.202-253.
Українська минувщина: ілюстрований етнографічний довідник. К., 1993.
Українське народознавство: навчальний посібник /за ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994. С.241-268.
Українська родина: Родинний і громадський побут. К., 2000. С. 139-157, 223-250.
Тема 10. ГРОМАДСЬКИЙ, СІМЕЙНИЙ ПОБУТ І ДУХОВНА КУЛЬТУРА НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ. СПАДКОВІ СИМВОЛІЧНІ ДІЙСТВА У СВІТОГЛЯДІ ТА СІМЕЙНОМУ ПОБУТІ ТА ПОБУТОВО-ТРАДИЦІЙНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ
10.1. Сімейний побут і родинна обрядовість. Шлюбні угоди та звичаї
Сімейний побут і родинна обрядовість як вираз побутово-традиційної культури українців. Історичні відомості про сім’ю. Традиції дошлюбного спілкування, вибір пари і шлюб. Соціально-естетична сутність шлюбу. Шлюбні звичаї, історичні форми (викрадення дівчат, шлюб-купівля, договірне весілля, матріархальний шлюб, сватання через сваху, звільнення шляхом шлюбу від смертної кари) і типи шлюбів (шлюб забиранням – «уводом», шлюб покиданням – «уходом», шлюб «на віру», шлюб «на піч»), історичні типи сім’ї як еволюція соціокультурних структур, світоглядних, етичних, естетичних уявлень, матеріальної і духовної культури етносу. Соціально-правова культура, традиційно-правові нормативи та механізми регулювання в народному середовищі комплексу сімейних взаємин, їх загальні та локальні особливості. Структура сім’ї: мала (проста, нуклеарна) сім’я і велика (складна, нерозділена) сім’я. Системи родства. Види некровного родства (адопція, побратимство, кумівство). Типи приймацтва, правовий статус приймака, регіональні назви і зміст приймацтва. Назви спорідненості членів сім’ї і родини. Внутрішньосімейні відносини в українській родині. Традиційний розподіл праці в сім’ї на «чоловіче діло», «жіноче діло», «спільну працю».
Завдання для самостійної роботи:
1. За працею І. Франка «Жіноча неволя в руських піснях народних» та родинно-побутовими ліричними піснями прокоментуйте особливості місця і ролі жінки в українській сім’ї.
2. Пригадайте або випишіть із збірників прислів’я і приказки за тематикою: кохання, одруження; сім’я, родина; дружина; чоловік; подружжя; взаємини між людьми (кумівство).
Питання для самоконтролю:
1. Шлюбні традиції та звичаї. Основні мотиви і принципи вибору пари.
2. Шлюбні заборони і вікові принципи.
3. Історичні типи і форми української сім’ї.
4. Функції сім’ї. Етнічна функція сім'ї в утвердженні й захисті національної ідентичності.
5. Види некровного родства (адопція, побратимство, кумівство).
6. Про які шлюбні звичаї українського народу і етичні закони говорять прислів’я: «Хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкаюється», «Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе», «В старості женитися – другому користь робити», «Бджола мед носить не для себе, вівця шерсть носить не для себе, старий жениться не для себе», «Пізно женитися – дрібні сироти лишити»?
7. Найбільш поширеною в Україні в ХІХ-ХХ ст. була сім’я …?
8. В українському селі ХІХ – ХХ ст. основним типом сім’ї була…?
9. Які найбільш вживані в українській мові назви спорідненості для членів сім'ї і родини: рідного батька, рідної матері, нерідного батька, нерідної матері, нерідного сина, нерідної дочки, брата дружини, чоловікової сестри, хрещених батьків?
Рекомендована література:
Етнографія українців: навч. посібн. / за ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. С.364-484.
Українська етнологія / за ред. В.К. Борисенко. К., 2007. С. 220-227.
Українська минувщина: ілюстрований етнографічний довідник К., 1993.
Українське народознавствоавчальний посібник /за ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994. С. 203-240.
Тема 11. ФОЛЬКЛОРНИЙ СИМВОЛ ЯК СВІТОГЛЯДНЕ ПОНЯТТЯ Й МАРКЕР ПРОЦЕСІВ ЕТНОГЕНЕЗУ ТА ЕТНОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ ЕТНОСУ
11.1. Система традиційних символів та реалізація їх змістового і функціонального наповнення в історії, обрядах, звичаях, побуті та творах усної словесності. Українська народна та національна символіка
1. Знак і символ в культурі
Культура, починаючись з організації, порядку, ритуалу, впорядковує (структурує) навколишній світ людини в знаках і символах.
Знак – це матеріальний предмет (явище, подія), який виступає в якості об’єктивного заступника деякого іншого предмета, властивостей або відносин, такий, що використовується для придбання, зберігання, переробки і передачі повідомлень (інформації, знань).
Символ – одне з найбільш багатозначних понять в культурі. Символ в культурі – універсальна, багатозначна категорія, що розкривається через зіставлення предметного образа і глибинного сенсу. Переходячи в символ, образ стає «прозорим», зміст як би просвічує крізь нього.
Символ – це образ художнього зображення у мистецтві, предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має глибинну смислову наповненість і багатозначність (тому не тотожний знакові), є виразом умовності у мистецтві, ґрунтований на асоціативному сприйнятті зовнішньої форми і змісту предмета. Характеристика символу спирається на цілу низку найважливіших його рис: динамічність і рухливість, багатозначність, архаїчність, лаконізм, варіативність, емоційно-психологічна функціональність, етнічність, «автохтонність». Ця природа символу пояснює невидпадковість і важливість його в різноманітних явищах традиційної культури як певної асоціативної програми, важливого механізму небіологічної пам’яті носіїв культури. Культура – це певна кількість успадкованих символів, що сягають первісних, міфологічних світоглядних уявлень етносу, його анімістичного мислення, і мають архетипову природу. Символи пізнішого часу пов’язані з соціальним життям і конкретним реальним побутом людей.
Культурні символи реалізують різні функції: інформаційну, естетичну, емоційну, комунікативну.
2. Смисли, коди та універсалії культури
Смисли культури – це той зміст, який не може бути виражений безпосередньо і однозначно. Смисли мають кілька рівнів: так званий здоровий глузд, який збігається із значенням і виражається словесним (вербальним) способом, і непроявлений зміст. сполучник людини зі світом цінностей, законів, зразків поведінки даної культури. Розгляд феноменів культури як факти комунікації, як повідомлення, можливий через систему особливих ознак, посередників, які розрізнюють смисли, – система кодів культури.
Код – модель правила формування ряду конкретних повідомлень. Код дозволяє проникнути на смисловий рівень культури, без знання коду культурний текст виявиться закритим, незрозумілим, неприйнятним. Людина буде бачити систему знаків, а не систему значень і смислів.
Основний код культури має наступні характеристики: самодостатність для створення, передачі і збереження людської культури; відкритість до змін; універсальність.
Культурні універсалії – поняття, що виражають ті риси культурних явищ, які зустрічаються в будь-яких культурах: давніх і нових, малих і великих. Вони висловлюють ті характеристики культурного досвіду, які значущі для будь-якої культури (вогонь, вода, сміх, сльози, праця, чоловіче/жіноче і т. ін.).
3. Основні форми символізації в українській традиційній культурі
Система традиційних символів (астральних, рослинних, тваринних, часових, просторових, гастрономічних, колористичних, числових, предметних, музичних та ін.) та реалізація їх змістового і функціонального наповнення в етноісторії, обрядово-побутовій культурі та усній народній творчості. Фольклорний сивол як світоглядне поняття. Інформаційна, магічна, естетична, емоційна функції народної символіки. Загальнокультурні механізми символізації і фольклорна символіка регіональних традицій.
Національні герби та прапори. Виникнення символічних знаків для вирізнення роду, окремих родин. Походження тризуба та його символіка. Українська геральдика. Українське прапорництво. Державне значення кольору прапорів, символіка кольорів у прапорництві.
Козацька символіка, геральдика та прапорознавство. Українська язичницька символіка в геральдиці та прапорництві козаччини.
Символіка українського народного мистецтва. Писанкарство і символіка писанки. Писанка як предмет язичницького культу, історія писанки та писанкарства. Відображення в писанці анімістичного світогляду народу, культу покійників та нова (християнська) інтерпретація давньої язичницької символіки писанки. Орнаментика та назви писанок. Писанки з геометричним рослинним та тваринним орнаментами. Писанки з відображенням сонячного культу. Методи виготовлення писанок. Символіка. Народні легенди про писанку.
Символіка та обрядова функція вишивки і рушника. Мотиви орнаментів вишивок, кольорової гами як елементи символіки стародавніх вірувань і культів.
Народна християнська символіка. Український іконопис. Етнічні архетипи в релігійному житті українців та їх символізація в українському народному релігійному світогляді, віруваннях і обрядах, народнопоетичній творчості, в християнському іконописі.
Народна символіка рослин, птахів та тварин у традиційних українських обрядах та звичаях. Природа символічних елементів народної словесності. Універсальність символіки тварин і рослин.
Дерево у світоглядних уявленнях, віруваннях та в обрядовості. Функціонування й семантичні особливості фітонімів «дерево світове», «дерево життя», «райське дерево» як «рослинної» моделі світу, символізації першопростору, простору за межами «свого» світу в українській міфологічній системі та жанрах усної народної творчості. Календарні свята та окремі обряди, пов’язані з рослинністю. Значення рослин у сімейній обрядовості українців. Обрядове призначення квітів та зілля. Сутність фольклорних символів рослин, своєрідність смислових і функціоналних нюансів в обрядах та усній словесності.
Завдання для самостійної роботи:
1. Дати визначення понять «етнічний символ», «національний символ», «народний символ».
2. Підготувати повідомлення на одну з тем: «Естетична та емоційна функції народної символіки», «Тональність семантики символів тварин, гадів, птахів, риб у фольклорних творах (легенда, казка, замовляння, пісенна лірика)».
Питання для самоконтролю:
1. Як творення нових символів пов’язано з розвитком етносу?
2. У яких календарно-побутових обрядах і ритуалах домінує рослинна символіка?
3. Які ви знаєте прислів’я та приказки про тварин, птахів та рослини, які передають семантику зоосимволів?
4. Які значення дуба найпритаманніше колядкам, замовлянням, казкам, пареміям?
5. Які існують обрядові, інтер’єрні та побутові рушники?
6. Яке символічне тлумачення у фольклорі набуває символічна суть тваринних образів?
7. Природа й універсальність символічних образів тварин і рослин в обрядах, звичаях та мистецтві.
8. Дерево у світоглядних уявленнях, віруваннях та в обрядовості.
9. Рослинність в календарній та родинній обрядовості.
10. Символіка та обрядова функція писанки, вишивки і рушника.
Рекомендована література:
1. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія). 2-ге вид. / передмова: акад. М. В. Поповича; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної академії наук України, Київський державний ін-т декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, Київський національний ун-т культури і мистецтв, Наукове товариство ім. М. Трохименка / Михайло. К., 2009.
2. Сергійчук В.І. Національна символіка України. К.,1992.
3. Словник символів культури України / за заг. редак. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка, В. В. Куйбіди. 3-е видання. Київ: Міленіум, 2005.
4. Танадайчук С. Рослини-символи в українському фольклорі. Українська культура. 2002. № 11—12'02. С. 36—37.
5. Ткачук Я. Писанка. Великодні традиції. Музеї України: науково-популярний журнал. К., 2011. №2(40). С.9-12.
ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ІСПИТУ «ВСТУП ДО ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЇ»
1. Предмет, об’єкт, завдання і методи дослідження традиційної культури українців як наукової галузі етнокультурології.
2. Місце етнокультурології в системі гуманітарних наук. Структура культурологічного знання.
3. Культурологічна типологія. Проблема означень «національна культура», «етнічна культура», «традиційна культура», «архаїчна культура», «цивілізація» в межах етнології, етнокультурології та інших гуманітарних наук.
4. Сутність культури, її структура, функції та характерні ознаки. Як пов'язані культура і людина?
5. Яке значення трипільської культури для культурного розвитку наступних етносів на території України?
6. Культура та її етнічні функції.
7. За якими ознаками розрізняють етноси? Чи можна прийняти визначення етносу як суто «географічне» явище?
8. Які головні атрибутні ознаки етносу, які дозволяють ідентифікувати спільноти запринципом «ми» – «вони»? Чи можна прийняти визначення етносу як суто «географічне» явище?
9. Етнічна типологія. Проблема означень «народ», «нація», «етнос», «субетнос», «корінні народи» в межах етнології, етнокультурології та інших гуманітарних наук.
10. Зміст поняття «етногенез».
11. Історичні форми становлення української нації та їхні головні компоненти.
12. Заселення території України степовими народами (кіммерійцями, скіфами, сарматами) та їхня роль в етногенезі українського народу.
13. Антропологічна історія України. Формування антропологічних рис українців.
14. Виникнення етнонімів та їх роль у вивченні етногенезу.
15. Історико-етнографічний зміст давніх означень: «Русь», «Київська Русь» та політонімів «Україна», «Малоросія», «Россия».
16. Анімістичний комплекс у первісній свідомості людини та його зв’язок з іншими релігійними культами: магією, тотемізмом, фетишизмом. Основні культи в українській традиційній культурі.
17. «Синкретизм» традиційної культури. Яку роль у етнокультурологічних студіях відіграють матеріали етнографії?
18. Громадський побут і звичаєвість. Молодіжні громади – парубочі та дівочі гурти. Їхня історична основа, традиції та ініціальні ритуали.
19. Історичні форми і типи шлюбів.
20. Історичні типи сім’ї. Типи приймацтва, правовий статус приймака, регіональні назви і зміст приймацтва.
21. Шлюбні заборони і вікові принципи.
22. Про які шлюбні звичаї українського народу і етичні закони говорять прислів’я: «Хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкаюється», «Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе», «В старості женитися – другому користь робити», «Бджола мед носить не для себе, вівця шерсть носить не для себе, старий жениться не для себе», «Пізно женитися – дрібні сироти лишити»?
23. Історичні типи сім’ї.
24. Які найбільш вживані в українській мові назви спорідненості для членів сім᾽ї і родини: рідного батька, рідної матері, нерідного батька, нерідної матері, нерідного сина, нерідної дочки, брата дружини, чоловікової сестри, хрещених батьків?
25. Значення наукової спадщини Федора Вовка для дослідження основних проблем етногенезу й етнічного розвитку українців.
26. Типовий фізіологічний портрет сучасного українця.
27. Народний одяг. Його роль і призначення в розвитку духовної і матеріальної культури українців. Обрядова символіка українського традиційного вбрання.
28. Традиціонологія. Побут як культурне явище. Зміст і символіка матеріальної і духовної культури.
29. Як творення нових символів пов’язано з розвитком етносу?
30. Символіка та обрядова функція писанки, вишивки і рушника.
Глосарій основних термінів і понять
А
Автентичний (грец. аuthentikos – справжній) – фольклорний твір, текст, запис фольклорного твору, а також його виконання без будь-яких змін у тому вигляді, у якому він існує в народному середовищі та як його виконують самі носії фольклору.
Автохтон (гр.autos – сам, chton – земля, край) – буквально – приналежний за походженням до даної території; тотожні поняття: місцевий, аборигенний. Назва корінного населення місцевості.
Аккультурація (грец. ad – до; cultura – розвиток, освіта) – взаємовплив різних за рівнем розвитку етнокультур, внаслідок чого етнос, що стоїть на нижчому щаблі культурного розвитку, повністю або частково сприймає і засвоює елементи іншої культури, що має вищий рівень розвитку.
Анімізм (лат. аnima – душа, дух) – віра у надприродні істоти, наділені людською свідомістю, волею та іншими властивостями, внаслідок чого можуть набувати людського вигляду та управляти матеріальним світом, можуть існувати і нематеріальному вигляді людської душі чи духів, які мають вплив на різні природні фактори. Первісне уявлення людини про природу як живу істоту стало основою первісного міфологічного мислення, релігійного світогляду, збереглося в етногенетичній пам’яті, послужило основою образного мислення в народному мистецтві, обрядово-ритуальній культурі, усній народній творчості. На анімістичних уявленнях базуються вірування «нижчої міфології» – уявлення про духів природи – в усній словесності.
Антропологія (грец. – anthropos – людина, logos – вчення) – наука про походження та еволюцію людини, її фізичної організації та людських рас.
Антропологія культурна – один з напрямів антропології, який займається вивченням культури в усіх її проявах, і використовує методи, поняття та дані археології, етнографії, фольклору, лінгвістики, що аналізують різні народи світу.
Анімізм (лат. anima – душа, дух) – віра у наявність душі чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього світу.
Антропогенез (грец. аnthropos – людина, henesis – зародження) – 1) вчення про походження людини; 2) процес формування виду «людина розумна» та становлення Homo sapiens в процесі соціогенезу.
Антропоморфізм (грец. anthropos – людина + morphe – форма) – уподібнення людині за зовнішньою подобою.
Апотропеї (грец. аpo – відокремлення, заперечення, припинення, tropos – зворот, вислів) – предмети, вияви або діяння, яким приписували магічну здатність застерігати від нещасть, хвороб, злих духів.
Апоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються в світі.
Арії – назва суперетнічної спільноти, яка розселилась протягом ІІ тис. до н. ч. на широких просторах Європи й Азії. Інша назва – індоєвропейці. Арій – від санскритського arya: 1) благороднй, вірний, дружній; 2) представник однієї з трьох вищих каст; 3) Aryaman – «старійшина померлих предків», тобто родоночальник, а також ім’я одного з арійських богів.
Артефакт (лат. arte – штучно, factus – зроблений) – річ, предмет, що є продуктом цілеспрямованої діяльності (на відміну від природних об’єктів).
Архетип (від грец. arche – початок та typos – образ) – у фольклористиці: первісний образ, ідея, первісні уявлення, відображення яких підсвідомо зберігає людська пам’ять і які підсвідомо проявляються, як вроджені інстинкти, у мисленні, різних сферах творчої діяльності людини та людської спільноти, зокрема в сфері мистецтва, духовного життя, традиційного етикету, обрядовості та ритуалів. А. широко виявляється в усній народній творчості. Він проступає в характері чуттєво-настроєвих комплексів, розкривається у міфах, фантазіях, снах, передчуттях, художній творчості у формі стійких мотивів, асоціацій, образів, ідей. У психології архетипу – центральне поняття аналітичної психології. Архетипи (мнемічні образи) – спосіб організації психіки через форми, що передаються від покоління до покоління. За Карлом Густавом Юнгом (1875-1961), швейцарським психологом і психіатром, основоположником аналітичної психології, «архетип» – це структурні елементи людської психіки, що скриті в колективному підсвідомому, спільному для всього людства, і позначаються на поведінці, вчинках і діях людини, є джерелом загальнолюдської символіки, зокрема міфів і снів.
Асиміляція (лат. аssimilatio – уподібнення) – добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середині іншого, як правило, численнішого народу (етносу; засіб досягнення етнічної однорідності).
Астральний культ (грец. аstron – зоря, лат. cultus – поклоніння, пошана) – віра у зв'язок усіх земних явищ з небесними світилами, намагання пов'язати з ними всі події в житті людей, рослин і тварин.
Д
Дедукція – вид умовиводу від загального до конкретного, коли з маси окремих випадків робиться узагальнений висновок про всю сукупність таких випадків.
Е
Естетика (від грец. аisthesis – «відчуття», «почуття») – наука про прекрасне в суспільстві та природі, що проявляється в конкретно-чуттєвих формах, і його ролі в людському житті. Е. вивчає «закони краси» в дійсності, естетичне сприйняття і пізнання світу, естетичне творчість людей і мистецтво як вищу форму цієї творчості. Основні естетичні категорії – прекрасне і потворне, піднесене і низьке, драматизм, трагічне – комічне, героїчне.
Естетичне та етичне – сторони взаємин людини з дійсністю. Естетичне відображає у формі понять добра і зла, справедливості і несправедливості, обов’язку, відповідальності і т. ін. моральні відносини, оцінює вчинки людини, груп людей, їх дії. Естетичне – предметно-чуттєве втілення тих сторін об’єктивних суспільних відносин, які сприяють гармонійному розвитку індивіда, його вільної творчої діяльності, спрямованої на освоєння прекрасного, на здійснення піднесеного і героїчного, на боротьбу з потворним і низьким. У традиційному фольклорі все естетичне – прекрасне, піднесене; все аморальне, зле – потворне, низьке. Це реалізується в художніх образах, портретах героїв.
З
Знак – матеріальний, чуттєво сприйманий об’єкт, який виступає в процесах пізнання та спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета, явища, дії або події і використовується для одержання, зберігання, перетворення та передачі інформації. В основі всіх знаків будь-якої мови лежать три елементарні функції, що випливають із семіотичної моделі комунікації, згідно з якою знак – посередник між користувачем та об'єктами зовнішнього світу: 1) номінація – назвати предмети реального світу; 2) предикація – привести назване у зв’язок один до одного; 3) локалізація – локалізувати назване у просторі та часі.
Знак іконічний – дія заснована на фактичній подібності до означуваного об’єкта (план вираження схожий на план змісту), тобто знак копіює об’єкт (портрет, фотографія, географічна карта, зліпки, відбитки, сліди тощо).
Знаки індексальні – індекси, знаки-прикмети, дія заснована на реальній суміжності знака та означуваного об’єкта (план змісту частково або побічно пов'язаний із планом вираження). Прикладами таких знаків є дорожні знаки (наприклад, зображення двох ліній, що звужуються, сигналізує про звуження дороги попереду), дим є прикметою вогню, тремтіння — прикметою страху або холоду тощо.
Знаки-символи – умовні, конвенціональні знаки, дія яких заснована на умовному, встановленому «за домовленістю» зв’язку між знаком та означуваним об’єктом (план вираження не має нічого спільного з планом змісту). Це більшість слів будь-якої мови (слово «стіл» не схоже на самий стіл, на відміну від зображення стола), жести тощо.
І
Індукція – вид умовиводу від окремих фактів, положень до загальних висновків.
Інцест (лат. incestum – кровозмішання) – статевий зв'язок між кровними родичами.
Ініціація (лат. initiatio – чинити таїнство, посвячення) – обрядові дії громади, які забезпечують посвячення, перехід її членів у нову статевовікову групу, змінюють і закріплюють новий статус особи у суспільному середовищі. В історії звичаєво-обрядової культури українців відомо різні види ініціації: прийом юнака до парубочого стану, різних видів господарської праці чоловіків, перехід дівчини у статус заміжньої жінки у традиційному весільному обряді, у зв'язку з цеховими об'єднаннями ремісників та їх посадами, посвячення новоприбулих у козацькому товаристві.
Інформатор, інформант (лат. informatio – раз’яснення, переказ) – особа, котра подає інформацію; у фольклористиці: виконавець народних творів, від якого записані ці твори з науковою метою.
Історико-етнографічна область – частина ойкумени, населення якої в наслідок спільного соціально-економічного розвитку, тривалих внутрішніх взаємозв'язків та впливів має схожі культурно-побутові особливості.
К
Кліше (франц. сliché) – спочатку: друкована форма з рельєфним малюнком, що служить для відтворення ілюстрацій; в фольклористиці: одне з позначень поетичних мовних стереотипів (традиційних формул, загальних місць та ін.).
Колективне несвідоме – найглибший шар психіки людини, сховище латентних слідів пам'яті людства і людиноподібних пращурів.
Контактна етнічна спільнота – об’єднаня протоетносів зі спільними культурно-господарськими і образно-емоційними особливостями при ширшому розселенні споріднених мовно-культурних етноспільнот, які зберігають сталі контакти між собою.
Контр-культура – поняття, яке: 1) зазвичай використовується для позначення соціокультурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі; 2) ототожнюється з молодіжною субкультурою 60-х рр. XX ст., що відображала критичне ставлення до сучасної культури й відкидання її як «культури батьків».
Концепт (від лат. сonceptus – думка, поняття ) – формулювання, розумний образ, загальна думка, поняття, що домінують у художньому творі або науковій статті. Будучи в той же час основною одиницею концептології, мовознавства, літературознавства, культурології, фольклористики концепт відрізняється неоднозначністю й суперечливістю свого тлумачення. Цей факт відбивається вже в тому, що і сам термін «концепт» не є усталеним і єдино можливим для позначення ментальних утворень. Нерідко його вживають синонімічно поряд зі «стереотипом», «архетипом», «прототипом», «ментефактом», «символом», «гештальтом», «культуремою», «логоепістемою» та ін. Такий термінологічний різнобій свідчить не стільки про відсутність єдності точок зору щодо природи і функцій концепту, скільки про багатство його ознак і властивостей. «Короткий словник когнітивних термінів» дає таку його дефініцію: «оперативна змістовна одиниця пам’яті, ментального лексикону, концептуальної системи і мови мозку (lingua mentalis), всієї картини світу, відображеної в людській психіці». Найбільш активно вчені підкреслюють в концепті такі його ознаки, як знання, культура, психологія, оцінка, які лягають в основу тієї чи іншої дефініційної моделі. В підсумку провідною ознакою концепту визнається певний ідеальний початок (знання, інформація, психіка, ментальність), перекидають місток між національною мовою і національним світосприйняттям. Проте, ідеальний характер концепту в комплексі з його провідними ознаками дозволяє вважати його явищем синкретичного порядку. Найбільш вдало це підкреслено у визначенні концепту як дискретного ментального знання, що є базовою одиницею розумового коду людини, який має впорядковану внутрішню структуру, є результатом пізнавальної діяльності, несе комплексну, енциклопедичну інформацію про предмет / явище, яке він відображає, про інтерпретацію цієї інформації суспільною свідомістю, а також про ставлення свідомості до цього предмета або явища.
Концепція – система поглядів на що-небудь, основна думка, коли визначаються цілі та завдання дослідження і вказуються шляхи його проведення.
Конфесія (лат. confessionalis – віросповідний) – належність до якоїсь Церкви чи релігійної організації. Конфесія не тотожна віросповіданню.
Конформізм – пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.
Ксенофобія – вороже ставлення до представників інших народів, рас, до всього інакшого – мови, стилю життя, мислення.
Культ (лат. сultus – поклоніння) – один із обов’язкових елементів будь-якої релігії, що виражається в особливих магічних обрядах, діях священнослужителів і віруючих з метою опосередкованого впливу на надприродні сили.
Культура (лат. сultura – культивування, виховання) – складнодинамічна система розмаїтих позабіологічних способів оформлення різних видів людської діяльності (соціальних практик і способів діяльності) в освоєнні світу в процесі історичного розвитку людства; сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображають активну творчу діяльність людей; рівень освіченості, виховання людей, а також рівень оволодіння будь-якою галуззю знань або діяльності. Основні функції культури: ідентифікуюча, репродуктивна, нормативна, пізнавально-інструментальна, знакова. До основних закономірностей функціонування й розвитку культури належать: наступність, усталеність у трансляції культурних традицій, самобутність і унікальність, єдність національного та загальнолюдського.
Культура духовна – сфера людської діяльності, яка охоплює різноманітні сторони духовного життя людини і суспільства; сукупність сформованих духовних цінностей, які передаються від покоління до покоління, творячи естетичну духовну своєрідність буття етнічної спільноти, мають винятковий етнічний характер і становлять доказову основу для наукового з’ясування етногенезу. Духовна культура охоплює набуті усталені оцінки, розуміння багатьох явищ щоденного побуту та діяльності, які виявляються різними засобами: словесними, магічними, предметними.
Культура матеріальна – матеріальні цінності, створені людиною в процесі історичного буття з метою життєзабезпечення (знаряддя праці, житло, одяг, їжа, побутові речі, прикраси, твори народного мистецтва, транспорт тощо). Матеріальна культура розглядається в сукупності з духовною культурою народу як органічна цілісність, що становить феномен традиційної культури народу, і є суттєвим етновизначальним фактором.
Культурний код – 1) ключ до розуміння даного типу культури (дописемний, письмовий, екранний періоди), унікальні культурні особливості, що дісталися народам від предків; це закодована в якійсь формі інформація, що дозволяє ідентифікувати культуру. Культурний код дозволяє зрозуміти перетворення значення в сенс; 2) сукупність знаків (символів), смислів (і їх комбінацій), які укладені в будь-якому предметі матеріальної і духовної діяльності людини. Культурний код визначає набір образів, які пов’язані з будь-яким комплексом стереотипів в свідомості. Це культурне несвідоме – не те, що говориться або чітко усвідомлюється, а те, що приховано від розуміння, але проявляється у вчинках. Культурний код нації допомагає розуміти її поведінкові реакції, визначає народну психологію.
Культурогенез (лат. сultura – культивування, виховання і грец. genesis – походження, виникнення) – учення про походження культури; поняття, яке вживається в етнології, фольклористиці, культурології для позначення процесу зародження культури, походження і змісту культурних явищ, що побутували в будь-яку історичну епоху на етнічній території України, трансформації й еволюції їх у культурних пам’ятках українців.
М
Магія (грец. mageia – чаклунство, чари, чарівництво, ворожба) – сукупність обрядів і прийомів, пов'язаних з вірою у здатність людини посередництвом вищих надприродних сил вплинути на речі, природні чи соціальні явища. Поширена вербальна магія (примівки, замовляння), яка поєднуєтться з магічними діями: контагіозними (посередництвом контакту); сімільними (за подібністю); парціальними (частина людини – волосся, нігті тощо репрезентує всю людину). За спрямованістю розрізняють магію господарську, аграрну, лікувальну, любовну й апотропеїчну (оберегову).
Масова культура – сукупність явищ культури ХХ–ХХІ ст., які характерні для сучасного суспільства з його високим рівнем комунікаційно-інформаційних систем (радіо, телебачення, Інтернет, мобільний зв'язок); напрям у культурі ХХ–ХХІ ст., розрахований на доступність широким верствам населення, знижений рівень сприйняття, розважальність. Масова культура стала однією з найприбутковіших галузей економіки та навіть отримала назви: «індустрія розваг», «комерційна культура», «поп-культура», «індустрія дозвілля».
Матріархат (грец. mater – мама, arche – влада) – стан первісного суспільства, коли провідна роль у його функціонуванні належала жінці. Матріархат – форма суспільного устрою, де панують жінки-матері, а успадкування й облік спорідненості здійснюється по материнській лінії; у вужчому розумінні – тип сімейних, де головою сім'ї є мати. В українському народознавстві теорія матріархату поширюється на визнання його як універсальну історичну стадію еволюції людства, якій властиве домінування жінок у господарській, соціальній, релігійній, мистецькій та інших царинах (наприклад, особливості звичаєвого права, виняткова роль жінок у традиційній обрядовості, магії, народній медицині, відповідні фольклорні мотиви).
Ментальність – національний тип світовідчуття («дух народу»), який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності.
Меншина етнічна – це спільнота людей, яка: 1) існує в поліетнічному суспільстві; 2) якій властиве уявлення про спільне походження (напр., країна первісного проживання), спільні мовно-культурні та національно-психологічні особливості; 3) яка в порівняні з місцевим аборигенним етносом становить меншу кількість.
Метаетнічна спільнота – сукупність етнічних та суперетнічних спільнот, об'єднаних, найчастіше – за природно-географічним принципом, рідше – за політичним (напр. європейська метаетнічна спільність, до якої входять слов’яни, романо-германці, угрофіни та ін.). Метаетнічна спільність є найвищою ієрархічно-структурною формою етнічних об´єднань, за якою йдуть: суперетнос, етнос, субетнос.
Метисизація (лат. mixtus – змішаний) – етнічне і расове змішування шляхом шлюбу між представниками різних етносів і людських рас, при якій нащадки зберігають риси і звичаї обох батьків. Метиси існують лише завдяки поповненню новими метисами.
Метод (від грец. methodus – слідування, шлях) дослідження – спосіб застосування старого знання для отримання нового. Є знаряддям отримання наукових фактів. Метод дослідження – інструмент для філологічного аналізу текстів художніх творів і їх смислових структур, які не привнесені тією чи іншою ідеологічної модою, а об’єктивно властиві тексту. Метод складається історично, теоретично, емпірично (в процесі практики). Методи аналізу художнього тексту націлені на вивчення твору, взятого або в зв’язках і відносинах з навколишнім середовищем (біографічний, порівняльно-історичний, культурно-історичний, герменевтичний, історичної поетики, ритуально-міфологічний, соціологічний, структурно-семіотичний, психологічний), або поза зв’язком з цим середовищем (формальний, структурний, теоретична поетика). Жоден з дослідницьких філологічних методів не є універсальним, тільки поєднання методів сприяє різнобічному підходу до об’єкта інтерпретації.
Метод реконструкції – це один з методів вивчення культури за допомогою її моделювання як цілісної системи. Принципи, на основі яких можуть бути здійснена реконструкція культури, були розроблені ще еволюціоністами другої половини ХІХ ст. (Г. Спенсером, Е. Тайлором, Л. Морганом і ін.), структурними функціоналістами (А. Радкліфф-Брауном, Б. Малиновським, Р. Мертоном, Т. Парсонсом і ін.), структуралістами (К. Леві-Строссом, М. Фуко, Р. Бартом). На відміну від історичної реконструкцій (археологічних, архітектурних і ін.) в культурологічному Метод реконструкції не ставить завдання відтворення конкретно-індивідуалізуючих рис досліджуваного культурного феномена, а лише його типологічних і системоутворюючих властивостей культурного феномена. Методологічна значущість Метод реконструкції полягає в можливості формування цілісного, масштабного, вільного від надмірної емпірико-описової деталізації погляду на досліджувану культуру, моделювання її як структурно-функціональної динамічної системи, реконструювання не форми за їх фрагментами, а процесів за їх результатами, порівняння аналізу досліджуваної культури не стільки за своєрідністю її атрибутивних рис, скільки за технологічними ознаками способів здійснення колективної життєдіяльності людей, їхніх екзистенціальних орієнтацій і т.п. У результаті застосування цього методу дослідник отримує можливість типологізувати досліджуване явище на підставі єдиних критеріїв і системних ознак та пояснити з позицій соціальної й комунікативної функціональності походження і специфіку тих чи інших значущих компонентів, тобто перевести дослідження культури з русла гуманітарного опису в русло соціально-наукового пояснення.
Методологія наукового пізнання – вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності.
Міф (від гр. mythos – слово, мова, оповідь, байка) – буквально грецьке слово «міф» означає переказ, оповідь, а в українському вжитку відповідником може бути «байка». У цьому значенні, як правило, мається на увазі одна з ранніх форм духовної культури людства – перекази про богів, духів, богоподібних героїв, про першопредків, котрі в доісторичний час виступали прямо чи непрямо як творці самого світу, його природних і культурних елементів. Це фантастичні оповідання, які в образній формі пояснюють явища навколишнього світу – те, що в одному із значень годиться називати «міфологією». Хоча М. буквально означає розповідь, М. не є жанровою формою словесного мистецтва, оскільки його синкретична свідомість містить не лише слово, але й дію (обряд, ритуал), що завжди супроводжується танцем, піснею, музикою тощо. Головна мета міфу полягала в тому, щоб запропонувати, запрограмувати зразки, моделі для кожної важливої дії, яка здійснюється людиною. М. служить для ритуалізації повсякденності, дає людині можливість відчути, зрозуміти, отримати, віднайти смисл життя. Тому М. – не ідеальне поняття, а також не ідея. М. – це особлива форма виразу свідомості та почуттів первісної людини, саме життя, це історія, реальні події.Якщо ж спробувати дати означення міфу з урахуванням його природи і специфіки способу розуміння усього живого (походження землі, неба, гір, річок, морів, озер; походження Сонця та його добового руху, Місяця і його фаз, небесних світил, сузірь; походження, створення людини й окремих людських органів) і явищ соціальної дійсності (про походження смерті, про обряд ініціації, про походження вогню та різних ремесел, царської влади і влади взагалі), тобто з позиції свідомості первісної людини, а не з позиції свідомості людини нового часу, то можна сказати, що М. – це наївна спроба пояснити, пізнати явища світу, розкрити незрозумілі людині сили, що керують ним. Таким пояснювальним принципом, який мав би дати людині уявлення про світ, пояснити явища дійсності, – є міфологічне олюднення природи, тотожність з нею, але не в причинно-наслідковому вимірі, а за аналогією й вигадливими асоціаціями (метафорами), без уваги на причинність явищ, без межі між природним і надприродним, без поділу на життя душі й життя природи, на об’єктивне й суб’єктивне, без будь-якої рефлексії, але при цьому М. функціонує як певний спосіб переживання реальності, так і як її продукт – завершена картина світу.
М. розуміють як цілісну систему первісної культури, яка є невід’ємною складовою будь-якого типу культури на різних етапах її становлення та в процесі генези й еволюції властивих цій культурі світоглядних моделей, форм духовно-практичного осягання світу. Специфіка міфів найбільш виразно виявляється в первісній культурі, де міфи – це не оповідь, казка, а струнка система знань, уявлень, ідей, в основних термінах якої (системи) сприймається й описується світ.
Міфотворчість народів світу має спільні основи і характерні риси. В усіх культурах є міфи космогонічні, теогонічні, астральні, тотемічні, календарні, есхатологічні. Українська міфологія не зафіксована цілісно: елементи давніх міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств опосередковано збереглись у фольклорних творах (казках, легендах, повір’ях, замовляннях, родинних та календарних обрядах і піснях, баладах), часто у поетично трансформованих формах.
М. розцінюють як релігію, оскільки міф на інтуїтивно-образному рівні утворює первісну цілісну колективну форму переживання і пояснення явищ дійсності, що керується не розумом, а почуттям. Поза межами релігії міфологія неможлива, однак М. не є спеціальним релігійним творінням.
М. сприймають як вияв вищої мудрості, як носія надцінного людського досвіду. У психоаналітичній концепції підсвідома діалектика розвитку думки в міфі, зміст міфу обмежується на «архетипах» («колективному підсвідомому»), які як частина спадкової структури психологічного буття відображують генетичну і генно-культурну схильність людей до утворення відповідних міфологічних сюжетів, образів, символів.
Категорія часу в міфі. Міфи описують минуле, причому далеке минуле. Але події у міфі описуються, чи правильно сказати, оцінюються у часовій послідовності. Тому міфи дуже довго служили важливим джерелом історичних відомостей не тільки для літературних творів (літописів), а й деяких історичних трактатів (наприклад, Геродота). Пізніше, коли з міфології «виростають» такі форми суспільної свідомості, як мистецтво, література, наука, релігія, ці види духовної діяльності людини утримують, зберігають низку міфологічних моделей, переосмислюють їх, включаючи в нові структури. Можна сказати – М. переживає друге життя. Найбільший інтерес становить трансформація міфологічних моделей у словесній творчості, оскільки міфологія осягає світ в образах і формах метафоричних. У цьому міфи зближуються з художньою творчістю.
Історія слова «міф» теж переконує у його багатофункціональності. Довідникова література визнає міф і релігію узалежненими формами культури і констатує, що слово «міф» у стародавніх греків означало оповідь про діяння богів і героїв, казку, легенду, переказ чи байку, тобто будь-яку оповідку, якій приписували істинність чи приймали за вигадку. Скажімо, для Платона М. був, по-перше, поетичною функцією, по-друге – фантастичною оповіддю. Натомість у «Поетиці» Арістотеля одне із значень слова «міф» зводиться до сьогочасного значення слова «фабула». Новочасна гуманітарна наука, виходячи за межі історичного коріння вузького значення слова «міф», потрактовує цей «синтетичний продукт інтелектуальної діяльності» як систему раціональних знань, естетичний канон або систему емоційного пізнання, обґрунтування моралі, звичаїв та обрядів, іншими словами, як витоки культури і життєва умова художнього впродовж віків. Актуальність міфу як такого відчувалася людьми в усі часи, він завжди у вигляді сюжетно-композиційних схем (міфологем) та окремих елементів (міфем) був продуктивним для фольклору, літератури, мистецтва.
У літературознавстві XX ст. на Заході виникла концепція сучасного міфу, яка надає міфу нового, широкого значення. За цією концепцією, міфи – це сюжети світової культури від давніх міфологій до новітньої літератури, у яких закріпився загальнолюдський життєвий досвід і які набули знакових значень. Сучасні митці звертаються до міфів, піддаючи їх своїй інтерпретації з метою вираження вічних філософських проблем, розкриття сенсу людського буття. М. оцінюють як універсальний спосіб людського світовідчуття.
Міфема – термін міфологічної критики, що позначає використання у фольклорних і літературатурних творах структурних і змістових елементів міфу (імен, реалій, фактів), котрі стають визначальними для розуміння та оцінки цього твору.
Міфологія (лат. mythos – слово, оповідання, переказ і logos – вчення, слово) – термін вживається у двох значеннях. У першому – це система архаїчних уявлень того чи іншого народу про навколишній світ, сукупність міфів, текстів, в яких подано в художньо-образній формі пояснення різних явищ природи та людського буття. Цим поняттям охоплюються оповідання про світотворення, верховні божества (т. зв. вища міфологія), а також оповіді про різних духів, демонів, уособлення сил і явищ природи, наділених надприродними властивостями людей, фантастичних героїв (т. зв. нижча міфологія або демонологія). У другому – це наука, що вивчає і реконструює міфи і міфологічну свідомість різних народів. Поширеним також є погляд на міфологію як на первісний вид релігії, сліди якої дійшли до нас у збережених народних віруваннях, забобонних звичаях, заборонах (табу), обрядах, творах усної народної творчості, зокрема обрядового фольклору.
Міфологема – термін вживається на означення константи міфологічного мислення чи мінімальної одиниці міфологічного дискурсу, що зберегла якості міфу: початкової сюжетної схеми, крос-культурної ідеї, які в культурному тексті можуть наповнюватися новим значенням залежно від інтерпретації. Це сталі, повторювані мотиви чи образи міфологічної системи, що мають певне власне значеннєве поле, власну семантику або з якими пов’язана низка міфологічних уявлень. Міфологема в культурі – термін, який отримав розповсюдження у ХХ ст. у зв’язку з активізацією інтересу до міфу у культурології. Свідоме запозичення міфологічних мотивів і перенесення їх у світ сучасної художньої культури.
Міфологічне мислення – це образне уявлення про навколишню дійсність, яке грунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі "космос – хаос" та вираження його власними етнічними мовними засобами.
Мнемоніка (грец. mnemonikon – мистецтво запам’ятовування) – сукупність прийомів для полегшення запам'ятовування.
Мови культури – знакові системи, в яких і за допомогою яких виражаються різноманітні ціннісні смисли і забезпечуються культурне і міжкультурне спілкування, збереження і трансляція цінностей культури.
Мотив (від франц. motif – рухаю) – характерна (повторювана) одиниця музичної форми, мелодія, наспів, тема, основний елемент, з якого складається музичний твір; у фольклористиці: найпростіша оповідна одиниця (елементарний сюжет або складова в організації сюжету, що має достатньо самостійний і глибинний зміст), з яких вибудовується сюжет фольклорного чи літературного твору.
Мовні макроспільноти – найбільші групи мов, до складу яких входять менші мовні сім'ї. Такими мовними макроспільнотами є: ностратична, афразійська (або семіто-хамітська), сінокавказька.
Мовні сім´ї – групи мов, які належать до певних мовних макроспільнот, і об'єднані спільними особливостями (напр., до ностратичної макросім´ї належать такі мовні сім´ї: індоєвропейська, уральська, картвельська, алтайська, еламо-дравідійська, ескалеутська). Мовні сім'ї поділяються на мовні гілки.
Моногенізм (від monos – один, і henos – рід) – теорія походження людства, за якою всі людські раси походять з одного кореня, біологічного виду.
Моноетнічний (від гр. mоnоs – один, і etnos – плем´я, рід, народ) – той, що складається з представників одного й того ж етносу.
Монотеїзм (грец. mоnоs – один, Теоs – Бог) – релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя "вищою", однак не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч "святих", які виконують функції етнічних Богів. Монотеїзм є переважно декларативним, бо по суті жодна монотеїстична релігія не може вирішити проблему багатопроявності Божественної Істоти.
Мультикультуралізм – явище суспільного життя, яке полягає в співіснуванні в рамках одного суспільства багатьох культур; множинність культур не тільки в етнічному аспекті, але і в аспекті розмаїття, варіативності видів, форм, змісту, мови культури. Також цим словом називають філософський світогляд і філософську теорію, які стверджують, що наявність у суспільстві багатьох культур – це природний стан суспільного життя і до нього треба ставитись відповідно. З точки зору мультикультуралізму крайністю і відхиленням від норми є намагання утвердити у суспільному житті одну єдину «загальноприйняту» культуру, що часто буває у суспільствах тоталітарного типу.
Н
Національний характер – сукупність типових якостей і психологічних особливостей етнічної спільноти, які сформувалися етносом впродовж багатьох віків проживання його на спільній території, і відрізняють його від сусідніх народів.
Нація – культурно-політична спільнота людей, яка складається з однієї або більше національностей, займає певну територія та має власні органи влади, державні інтереси та володіє спільною мовою, культурою та історією. Н. – окрема суспільно-культурна спільнота, яка характеризується: матеріальним, суб'єктним (душевним) та ідеальним (духовним). Матеріальний компонент нації називається екосом, суб'єктний (душевний) – етносом, ідеальний (духовний) – етосом.
О
Об’єкт дослідження – процес або явище, що породжують проблемну ситуацію й обрані для вивчення.
Образи-символи − характерні для народної поезії традиційні інакомовлення ("скам'янілі" метафори), які означують персонажів, їхні почуття і переживання.
Обряд – стереотипна норма масової поведінки, що склалася історично й виявляється в повторенні стандартизованих, утверджених звичаєм символічних дій. О. – сформований і досить добре оформлений фольклорно-етнографічний комплекс, присвячений певним явищам або життєвим ситуаціям, який передбачає масштабність дії. О. може супроводжуватись багатьма ритуалами, зокрема у сфері сімейної обрядовості: ритуалами народження, весільними, похоронними тощо. Обряд, поза дискусією щодо його ґенези (міфічного походження, чи зі сфери вірування), треба розуміти як виразник уявлень людини, що складалися зі сукупності ірраціональних та раціональних знань та інформацій (міфів, легенд, вірувань, спостережень, знань тощо).
Ойкумена (грец. оikumene −вся земля, від населяю ) − 1) за уявленнями давніх греків, населена територія Землі з Елладою в центрі; 2) освоєна людством частина світу.
Оказіональні ритуали (ситуації) – термін, що використовується на позначення невеликих за обсягом (порівняно з обрядом), не надто строго оформлених обрядових дійств, які не мають чіткого часового «прикріплення», тобто це – замовлювально-заклинальний акт, який, як правило, виконується там і тоді, де і коли у ньому виникає потреба («викликання дощу», «відвертання хмари», «ритуальні запрошення міфологічних персонажів на різдвяну вечерю»). Поняття «оказіонально-обрядовий фольклор» використовують на означення тектів народних молитов, замовлянь, заклинань, примовок, шептань, прокльонів, клятв, які розглядаються як самостій вид (поряд з календарними і родинними зразками) української обрядової творчості.
П
Парний шлюб – тип сімейного устрою, при якому один чоловік живе з одною жінкою. Парний шлюб може бути розірваним за бажанням будь-якої із сторін.
Пасеїзм (термін Л. Гумільова від ісп. рasse – минуле) – властивість людської натури, якій притаманна пристрасть до минулого, замилування минулим при байдужості (іноді навіть ворожості) до сучасного.
Патерн (англ. рattern від лат. рatronus – модель, зразок для наслідування, шаблон, стиль, візерунок, форма) – стійке, контекстно зумовлене повторення людиною власної поведінки або мислення для досягнення певних результатів; доведена до автоматизму схема або модель поведінки, яку людина використовує в звичайному житті. Про патерни можна говорити в будь-якій області, де використовуються шаблони поведінки. П. – базова одиниця несвідомого, один виділений «автоматизм». У більш широкому сенсі – будь-який шаблон, повтор чогось. Розрізняють патерни: комунікативні або соціальні (міміка, жести, голос і інтонації, які людина використовує при знайомстві, зустрічі або спілкуванні); мислення (думки, висновки, узагальнення, логічні висновки в результаті дій оточуючих людей або після подій); рухові (захисні реакції в разі небезпеки, пози, міміка і жести під час спілкування, пересування в просторі); емоційні (діапазон реакцій на роздратування, образу, гумор, компліменти, чужу агресію); мовні або лінгвістичні (певні словосполучення, мовні форми, діалоги, репліки або повтори, які ми використовуємо в повсякденному мовленні); культурні (культурні зразки, цінності, ідеї, характерні для окремої спільноти або племені).
Патрилокальний шлюб – це тип шлюбних відносин у первісній патріархальній сім'ї: після укладення шлюбу дружина переселялася в рід свого чоловіка. Перехід від матрилокального шлюбу (тобто коли чоловік переселявся в рід своєї дружини або в її велику материнську сім'ю) до патрилокального відбувався поступово, у міру переходу від матріархату до патріархату.
Патріархат – влада батьків: сімейні, соціальні, ідеологічні, політичні системи, де чоловіки силою, прямим придушенням або через ритуали, традиції, закон, мову, звичаї, етикет, освіту і розподіл праці визначають, яку роль жінки повинні або не повинні відігравати, і де жіноче завжди підпорядковано чоловічому.
Плем'я – тип етнічної спільноти і соціальної організації, що виникає на родовій стадії первіснообщинного ладу, перша етнічна спільнота в історії людства, що прийшла на зміну первісному стаду. Спочатку з'єднувала два екзогамних шлюбних роди, пізніше – дві (інколи три) фратрії (групи споріднених родів). Характеризується кровноспорідненими зв'язками, наявністю племінної території, деякої економічної спільності (колективні полювання, звичаї взаємодопомоги), племінною самосвідомістю (що ґрунтується переважно на уявленні про спільність походження всіх співплемінників від якогось міфічного предка) та самоназвою, єдиною племінною мовою (діалектом), культурною гомогенністю, племінною ендогамією. На зміну племені прийшла нова форма етнічної спільноти – народність. Внутрішні підрозділи сучасних націй та народностей (субетноси, етнічні групи) часто ведуть своє походження від племінних утворень, що увійшли до їх складу.
Полігенізм (грец. polis – багато і henos – рід) – наукова теорія, за якою раси людини походить з різних біологічних видів, які виникли в різних реґіонах Землі.
Поліетнічний (грец. polis – багато і etnos – плем'я, рід, народ) – той, що складається з представників багатьох різних етносів.
Політеїзм (грец. polis – багато, Teos – Бог, дослівно: "храм усім Богам") – природня релігійна система, що не обов´язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має своє філософське вчення про багатопроявність Божественної Істоти, кожен прояв якої названий окремими іменами.
Православ'я етнічне – релігія автохтонного населення Київської Русі або язичницька релігія східних слов'ян, яка носила цю назву до Х ст. (від слов. Права – закон, що "правує" Всесвітом, і славлення – язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами: дослівно "славлення Богів").
Православ'я християнське – місцева назва ортодоксального напрямку світової християнської релігії, яка існує тільки в східних слов´ян (українців, білорусів, росіян).
Предмет дослідження – все те, що знаходиться в межах об’єкта дослідження в певному аспекті розгляду.
Природня культура етносу – витокова автохтонна культура народу, сформована ним впродовж тривалого проживання на своїй території й збережена в його етнічній пам'яті.
Протоетнос – сукупність родових (гетерогенних) общин, пов'язаних кровною спорідненістю, шлюбними та дружніми зв'язками.
Р
Раса (італ. razza – порода) – в біології група організмів одного виду чи підвиду, яким властиві спільні ознаки.
Раси людини – великі групи людей, що склалися історично і об'єднані спільністю походження та сукупністю певних вторинних спадкових фізичних особливостей (будовою тіла, кольором шкіри, очей, волосся, формою голови тощо).
Реконструкція – (від лат. re – префікс, що позначає протилежну дію і constructio – побудова) – особливий метод вивчення твору або явища, яке цікавить дослідника (історії, культури, подій та ін.). Р. спирається, з одного боку, на аналіз і опис тексту твору або проявів об’єкта, що реконструюється (свідоцтв, емпіричного матеріалу), з іншого - на гіпотези про їхню будову, функціонування або зміни.
Релігія (лат. префікса re-, який позначає повторну, відновлювальну дію, і ligo – спілка, об'єднання: дослівно – "відновлення втраченого зв'язку з Богом") – система світоглядних уявлень про Всесвіт, життя людини на Землі, віра в існування Творця всього існуючого, а також звичаєві способи спілкування з Богом-Богами.
Релігія етнічна – це природня автохтонна релігія етносу, яка виникла в його середовищі і не вийшла за його територіальні межі. Вона існує на будь-якому етапі етнічного розвитку (рід, плем'я, народ, нація) і виступає засобом самозбереження етносу. Етнічні релігії для кожного народу є рідними, і, якщо їхньому розвитку ніщо не перешкоджає, залишаються самодостатніми на всіх етапах історії свого етносу.
Релігія світова – штучна космополітична релігія, яка виникає в певному етнічному середовищі, і, вийшовши за його межі, поширюється на інші етноси (часто насильницькими методами) з метою духовного і фізичного поневолення інших народів. Як правило, штучні релігії мають своїх засновників – "пророків", "вчителів" тощо, і проповідують певні фізичні обмеження (аскетизм, безшлюбність, пости і т. ін.), що суперечить природному існуванню людства.
Ритуал (лат. rytualis – обрядовий) – церемонія, сакралізовані дії, прийняті етичними нормами певного соціуму стереотипи поведінки; стандартизована й повторювана послідовність дій як за сценічним виявленням, так і за сюжетним наповненням, які стосуються усього спектру життєдіяльності людини, громади у їх найважливіших подіях, потребах, урочистостях, святах тощо. Зміст і театралізація ритуалу формуються тривалий час, набувають стереотипного характеру та закладаються у свідомість людини як необхідна сакральна форма помічної, охоронної дії. Р. за соціальною формою і змістом вираження може бути світським і релігійним. Р. може виступати як самодостатня, самостійна дія, так і як суттєва складова обряду і традиції.
С
Сакралізація – наділення матеріальних предметів, осіб, дій, текстів, норм поведінки тощо магічним впливом і піднесення їх до рангу сакральних, тобто священних, святих.
Символ (грец. symbolon – розпізнавальний знак, натяк) – образ художнього зображення у мистецтві, предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має глибинну смислову наповненість і багатозначність (тому не тотожний знакові), є виразом умовності у мистецтві, ґрунтований на асоціативному сприйнятті зовнішньої форми і змісту предмета. Характеристика символу спирається на цілу низку найважливіших його рис. Перша – це динамічність і рухливість. С. не є надаваним, він лише несе у собі ідею якогось змісту, яка слугує планом вираження для іншого, з правила, культурно більш цінного тексту. Друга риса символу – багатозначність. Слово-символ не тільки містить у собі декілька смислових пластів, а водночас передбачає і множинність тлумачень, інтерпретацій, асоціацій. І третя конститутивна риса символу – він завжди містить архаїку. Саме ця глибока архаїчна природа символу пояснює невидпадковість і важливість цього художнього засобу у фольклорній поетиці як асоціативної програми народнопоетичних текстів і сюжетів. Та й саме збереження текстів в усній пам’яті колективу відбувається за символами, які слугують важливим механізмом небіологічної пам'яті носіїв культури. Одночасно культура – це певна кількість успадкованих символів. Найдавніші фольклорні образи-символи як образне відбиття народного мислення сягають первісних, міфологічних світоглядних уявлень етносу, буквально – анімістичного мислення, і мають архетипову природу. Символи пізнішого часу пов’язані з соціальним життям і конкретним реальним побутом людей. Тому елементарні за своїм вираженням символи мають і більшу культурно-символічну наповненість. Визначальними для характеристики символу є також лаконізм, варіативність, емоційно-психологічна функціональність, етнічність, "автохтонність" та ін. На практиці всі визначальні риси символу не можна різко розділити. З одного боку, С., входячи в культуру, реалізується в інваріантах, в тих змінах, які, по суті, виявляють змінюваність, еволюцію й розвиток культури. А з другого боку, змінюваність символу перебуває у тісному зв’язку з концепцією фольклору – стереотипізованість, повторюваність, формульність і тяглість культури.
Поетичні символи реалізують різні функції: інформаційну, естетичну, емоційну. За позицією образу-символу у внутрішній будові фольклорного твору він виконує помітну композиційну роль: проектування на такі композиційні прийоми та засоби, як сюжетно-образний паралелізм і ступеневе звуження образів. С., що стоїть у зачині, може бути в емоційному плані тотожним темі твору і принципово організовує фабулу твору. С., як стійке художнє уявлення, виникає у народнопоетичних творах у результаті використання різних художніх засобів, серед яких найголовніші – метафора, порівняння, епітет.
Синкретизм (лат. syncretismus – поєднання) – 1) термін, який вживається для означення поєднання або злиття несумісних і не порівнюваних образів мислення та ідей; сукупність культурних практик, релігійних поглядів і система соціальних символів. У широкому сенсі С. – це нерозчленованість різних видів культурної творчості (танцю, співу, музики та ін.), властива раннім стадіям її розвитку. Найчастіше цей термін застосовується до галузі мистецтва, до фактів історичного розвитку музики, танцю, драми та поезії. У фольклористиці – поєднання ритмізованих, орхестичних рухів із піснею–музикою та елементами слова; 2) у філософії – різновид еклектизму, поєднання суперечливих поглядів.
Система (від дав. грец. Σύστημα – сполучення, ціле, з’єднання) – множина взаємопов’язаних елементів, що утворюють єдине ціле, взаємодіють із середовищем та між собою, і мають мету.
Системний метод – напрям методології наукового пізнання, основу якого складає дослідження об’єкта, явища як системи, в якому виокремлюються складники, що розглядаються в системній єдності. Засади системного підходу в німецькій класичній філософії (І. Кант, Ф.В.Й. Шеллінг). Одна з перших спроб застосування системного методу належить Л. Уайту. В працях «Наука про культуру» (1949), «Еволюція культури» (1959), «Поняття культури» (1973) і ін. він розглядає культуру як цілісну систему матеріальних і духовних елементів. Системний метод спрямований на інтеграцію дослідницького матеріалу, накопиченого різними галузями гуманітарного знання, що займаються вивченням культури (філософія культури, теорія культури, мистецтвознавство, психологія культури, соціологія культури, історія культури, фольклористика та ін.), і реалізує прагнення до аналізу культури в парадигмі, визначеній теорією систем. В межах системного методу культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії: об’єктивної (будь-які культурні об’єкти) і суб’єктивної («відбиток» культури в свідомості) форм; її раціональної й емоційно-чуттєвої складових; культурно-новаційних механізмів і властивих культурі способів забезпечення самототожності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляції) і «присвоєння» культурних цінностей та ін. Методика застосування системного методу полягає у виявленні необхідного й достатнього набору загальносистемних характеристик, що відрізняють специфіку цієї культури (культурно-історичного періоду) або окремих її елементів і компонентів та інваріантної реконструкції ходу і результатів культурних процесів, що дозволяє простежити розкриття виявлених загальносистемних характеристик у культурно-історичній конкретиці стосовно будь-яких сфер культури даного періоду, епохи, етносу тощо.
Сім'я моногамна – історичний тип сімейно-шлюбних відносин, виникає з парної сім'ї. Її поява – одна з ознак настання епохи цивілізації. Походження моногамної сім`ї варто шукати не в індивідуальній статевій любові, тому що це перша форма сім'ї, в основі якої лежали економічні умови – приватна власність.
Моногамна сім`я заснована на пануванні чоловіка з точно вираженою метою народження дітей, чиє походження безперечне, оскільки вони згодом повинні стати спадкоємцями батьківського майна. Така родина відрізняється від парного шлюбу набагато більшою тривалістю шлюбних уз, що не розриваються за бажанням однієї зі сторін. Як правило, тільки чоловік може їх розірвати і відкинути свою дружину. Право ж на подружню невірність залишається забезпеченим за ним за звичаєм. Тому моногамна сім'я була фактично тільки для жінок. У давніх культурах класичним прикладом моногамної родини є старогрецька сім'я.
Сім'я патріархальна – історичний тип сім'ї, де влада знаходилася в руках найстаршого чоловіка. Її ознаки – включання до свого складу підневільних (рабів) і батьківська влада. У поширеній патріархатній теорії, родоначальником якої вважається Арістотель, що посилався на загальний закон природи, з огляду на який «владарювання і підпорядкування – не тільки речі необхідні, але й корисні», сім'я визнається найдавнішим соціально-економічним осередком, зародком людського товариства. Проте в дійсності виникнення патріархальної родини є результатом скинення материнського права і виникнення єдиновладдя чоловіка.
Скіфи – загальна назва народів України, починаючи з VІІ ст. до н. ч.: 1) скіфи у вузькому значенні – кочові племена, які перебували в європейській степовій зоні в першій половині І тис. до н. ч.; 2) скіфи в широкому значенні – як спільна назва (символ) багатьох народів території України періоду І тис. до н. ч. – І тис. н. ч.
Спадковість етнічна – біологічна, соціокультурна і матеріальна система, яка передається наступному поколінню з метою збереження і продовження етнічної групи.
Спостереження – метод психологічного дослідження, який полягає в спостереженні за об’єктом дослідження, реєстрації та поясненні психологічних фактів. Метод спостережень характеризується безпосереднім сприйняттям явищ і процесів у їхній цілісності і динаміці. Види спостережень: життєве і наукове, внутрішнє і зовнішнє, вільне і стандартизоване, включене і стороннє.
Стереотип етнічний – схематизований, спрощений, емоційно забарвлений образ певної етнічної спільноти, який поширюється як типовий на кожного її представника. Незважаючи на те, що такий образ має досить поверховий характер і фіксує в собі іноді несуттєві риси етносу чи етнічної групи, він надзвичайно стійкий, консервативний і важко піддається найменшим змінам під впливом раціональної інформації. Неточність і помилковість етнічного стереотипу (як одного з найпоширеніших різновидів соціального стереотипу) є однією з найсуттєвіших його характеристик. У структурі такого психічного утворення, яким є стереотип етнічний, як правило, ставлення домінує над знанням. В той же час неточним є поширене уявлення про стереотип етнічний як лише про негативний психологічний феномен, що ускладнює міжетнічне взаєморозуміння і спілкування (безумовно негативний характер має етнічне упередження, яке концентрує в собі лише "чорний образ" іноетнічного світу). Схематизоване образне сприйняття навколишньої дійсності загалом притаманне людській психіці, надто при сприйнятті складних соціальних об’єктів, до яких належать і етноси. Стереотипні оцінки, поняття, образи, закріплені у суспільній свідомості, відображають загальні якості, риси етнічних спільнот. Щоправда в цих образах подекуди бувають зміщені пропорції суттєвого і несуттєвого, об'єктивного і суб'єктивного. Це ж стосується і етнічних автостереотипів (образних уявлень про власний етнос). Прямі міжетнічні контакти розмивають етнічні стереотипи, проте цей процес не є простим і однозначним і відбувається лише за умов відсутності негативних соціальних установок тощо. У деяких ситуаціях етнічні стереотипи стають психологічним фактором міжетнічної напруженості, конфліктів.
Стереотипізація (грец. stereos — твердий, просторовий) – інтерпретація причин поведінки людини через зіставлення зі зразками, що відповідають соціальним стереотипам.
Субетнос, субетнічна спільнота – одна із складових частин етносу, яка має своє свої етнографічні та мовні особливості, не порушуючи цілісність етносу (напр., гуцули, лемки, поліщуки, подоляни та ін. етнографічні групи серед українського етносу).
Субкультура (лат. sub – під, і сultura – культивування, виховання) – цілісна культура певної соціальної групи в домінуючій національній культурі, яка складається з усталених норм, особливостей зовнішнього вигляду, способу життя, манери поведінки, світогляду, мови, художньої творчості.
Сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання, підказування) – різноманітні засоби впливу у великих групах, які виявляються у вербальному і невербальному цілеспрямованому, неаргументованому емоційно-вольовому впливі однієї людини на іншу або на групу людей з метою зміни її стану, або ставлення до чогось. У традиційній народній культурі: сакральний текст, замовляння, вірування, ситуації, пов'язані з обрядом і ритуалом, прикмети народного календаря, гіпноз в народній медицині.
Суперетнос – етнічна система, що об'єднує близькі територіально, мовно і культурно народи (напр. слов'яни). Його складовими є етноси (напр., українці, поляки, чехи, болгари, білоруси).
Т
Танатос— інстинкт смерті.
Текст – (від лат. textus – тканина, сплетіння, поєднання) – конкретний матеріальний об’єкт, зафіксована на будь-якому матеріальному носії людська думка; загалом зв’язана і повністю послідовна сукупність знаків; внутрішньо зв'язане, закінчене ціле, таке, якому притаманна ідейно-художня єдність. У лінгвістиці термін «текст» використовується в широкому значенні, включаючи і зразки усного мовлення. Текст – це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об’єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу документа, витвір, який складається із заголовка й ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність. Текст – певна, з функціонально-смислового погляду упорядкована, група речень або їх аналогів, які, завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів, є завершеною смисловою єдністю. Найістотнішими текстовими ознаками є: цілісність, зв’язність, структурна організованість, завершеність.
Літературознавча позиція. Текст – це лише графічно-знакова фіксація твору. Фольклористична позиція. Текст твору кожним з оповідачів при кожному окремому акті виконання відтворюється (не створюється) заново. Не зафіксований за допомогою будь-яких технічних засобів (олівець і папір, магнітофон, грамплатівка й т. ін.) фольклорний текст після виконання зникає, перестає існувати. В теоретичній фольклористиці сьогодні проглядаються кілька чітко визначених підходи до поняття фольклорного тексту. Перший підхід, можна умовно визначити як «класичний», традиційний, історико-типологічний. Його представники дотримуються «вузького» розуміння фольклорного тексту в рамках концепції «фольклор як мистецтво слова», тому в їх інтерпретації фольклорний текст – це конкретний усний словесний (вербально оформлений) текст, що функціонує в побуті народу. Згідно з названою концепцією фольклорний текст – це тільки вербальна сторона твору. Все інше (обряди, дії, міміка, жести, предмети, реакція слухачів) беззастережно відноситься до умов виконання, які не мають безпосереднього відношення до «слова» – тексту. Другий підхід може бути визначений як сучасний, інноваційний, структурно-семіотичний. Його представники – прихильники «широкого» тлумачення фольклорного тексту. Виходячи в своїх дефініціях з інформаційних і семіотичних наук, вони під фольклорним текстом розуміють реалізацію певної структури, схеми, моделі або сукупність знаків, кодів, символів, різних «мов». Інакше кажучи, те, що в традиційному розумінні прийнято вважати фольклорним («словесним») текстом, з точки зору етнолінгвістики є одним з мов, «слів», кодів єдиного семіотичного тексту, що складається з трьох знакових компонентів: обрядового (акціонального), предметного (реального) і словесного (вербального). Таким «текстом» постане, наприклад, обряд, в якому ритуальні дії (обхід дворів, обсипання), предмети, які використовуються при цьому (зерно, ритуальна їжа, дрібні монетки) супроводжуються виконанням фольклору (різдвяних колядок). Всі ці «мови» взаємозамінні і можуть бути, за необхідності, реконструйовані. Подібне тлумачення фольклорного тексту значно поширює межі текстового простору і апелює до широкого культурологічного контексту. В наступній концепції фольклорний текст постає своєрідною «метасистемою», центром якої є вербальний, музичний, або хореографічний «текст». Подібний текст як складна структурно-семіотичний одиниця виходить за рамки фольклору і стає особливим комунікативним засобом. У фольклорному тексті, виходячи за межі суто текстологічного поняття, стверджується його самостійність, відмінність від літературного, багатосторонність (як результат традиційного синкретизму або семіотичності фольклору).
Основні поняття текстології в застосуванні до фольклорного матеріалу: текст усний – це текст такий який існує в реальному житті фольклору, який зберігається в пам’яті людей; фольклорний текст – текст зафіксований технічними засобами, тобто фольклорний запис. У процесі документування, що здійснюється фольклористами, усний текст відтворюється власне текстом (текстом запису). Текст – це певний зразок у процесі виконання, або (і) зафіксований за допомогою технічних засобів. Інакше кажучи, для текстологічної концепції поняття «фольклорний текст» як теоретична категорія, по суті, нівелюється й існує тільки в режимі практичного вжитку.
Із позицій структурно-семантичного підходу текст – упорядкова структурно-змістова єдність, що об’єднана різними типами лексичного, логічного, лексико-граматичного зв’язку. З позицій комунікативного напрямку текст характеризується як деяка система комунікативних елементів функційно (тобто за конкретних цілей) об’єднаних загальною концепцією або комунікативною інтенцією в єдину замкнуту ієрархічну структуру. З урахуванням параметрів комунікативної ситуації: адресат, адресант, код, повідомлення, обставини, будь-який текст – це смислове ціле, таке, що є організованою єдністю складових його елементів; повідомлення автора (адресанта) читачеві (адресатові).
У сфері прагматики текст – повідомлення або мовний акт, залучений до комунікативного процесу. Текст – середній елемент схеми комунікації, яку можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) → текст → читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою специфіку у кодуванні й декодуванні. Щодо мовця (адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовець кодує певну інформацію. Для сприйняття вміщеної у тексті інформації читач повинен її декодувати. Під текстом звичайно розуміють формальну, абстракту конструкцію.
Текст культури, культурний текст – комплекс літературних і усних текстів та/або уявлень, які відбиваються в них, актуальних для певної культурної спільноти.
Текст фольклорний – текст, який існує в усній традиції, що зберігається в пам’яті її носіїв і виконується в запропонованих нею умовах; комбінація елементів традиції, що реалізуються в кожному акті виконання.
Теоніми (грец. Teos – Бог, і onima – ім'я, назва) – власні імена Богів, які існують у різних етносів (напр., Перун, Лада, Зевс, Артеміда, Індра, Ягве) на відміну від загальних його назв (Бог, Господь, Всевишній).
Типологія – науковий прийом класифікації фактів, аналізу синхронних закономірностей системи, побудований на критерії змістовної та структурної спільності фольклорних текстів (інших фактів культури), що відносяться до культурних явищ, пов’язаних між собою етнічними, соціальними і іншими чинниками. При типологічному прийомі досліджується співвідношення загального, особливого та окремого, встановлюються системні та індивідуальні диференційні ознаки явища.
Тотем (від індіянського алголкінського от-отем – його рід) – тварина, рослина, предмет оточуючого середовища, що є об'єктом культу етнічної спільноти (роду, племені) як його родоначальник і охоронець, а також є знаком належності до певного роду, і його "кровної" відмінності від інших сусідніх родів (тобто тих, хто має інший тотем). Від Т. Часто походять назви роду, племені.
Тотемізм – віра в існування тісного зв'язку з тотемом, одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої властива віра в спільне походження і кровну спорідненість між групою людей і певним видом тварин. У ранніх проявах вбачає тісний зв'язок між господарською діяльністю людини і тотемом, який виступає в ролі її покровителя, а згодом набуває значення священного предка.
Традиція (лат. traditio – передача) – генетичний механізм етнічної культури, який реалізується через звичаї, обряди, технології, загальнофольклорний досвід, зорієнтовані на певний ідеал вірування, спосіб мислення, норми поведінки, прагнення, що в різних формах на ірраціональному та раціональному рівнях передаються від покоління до покоління. Традиційність у народній поетичній творчості знаходить свій вираз у порівняно стабільному словесному тексті, наспіві й характері виконання, трансляції творів, як правило, без значних змін від покоління до покоління, збереженні протягом віків творів із певними сюжетами й героями, формами й виражальними засобами. Традиційність має свої соціально-історичні основи та обумовлена важливими життєвими обставинами: сталістю форм життя на ранніх стадіях суспільного розвитку етносу, специфікою архаїчного мислення, виробленими принципами народної естетики та художніми смаками, усною формою, яка вимагає запам’ятовування, заучування напам'ять. В усній словесності в процесі тривалого її розвитку та на основі колективно вироблюваних засобів художньої виразності традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи, способи творення художнього світу, зображально-виражальні засоби, жанрові структури.
Трансформація (від лат. transformation – перетворювати) – зміна, перетворення, обумовлене якимись культурно-історичними фактами. Наприклад, втрата віри в магічну силу обрядів призвела до трансформації обрядової поезії, нові соціально-історичні та культурні умови в радянську епоху зумовили трансформацію низки традиційних жанрів фольклору.
Трипільська культура – археологічна культура, відкрита біля с. Трипілля в Україні 1893 р. археологом В. Хвойкою, датується кінцем VІ – початком ІІІ тис. до н. ч. На теренах Румунії ідентична культура має назву Кукутені. Іноді вживають подвійну назву Трипілля-Кукутені.
У
Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
Усна культура – 1) культура суспільства, орієнтована (майже) винятково на усну традицію, причому письмові тексти не використовуються або використовуються дуже обмежено, а міжособистісна комунікація є парадигмою для всіх сфер досвіду; 2) сукупність колективних та індивідуальних усних текстів, а також способи їх функціонування в народній культурі (усна традиція).
Усна традиція – 1) усний канал передачі культурного коду; 2) традиція, ядром якої є тексти, що передаються усно й зберігаються (майже) винятково в пам’яті її носіїв.
Ф
Фетиш (порт. feitigo –амулет, талісман) – річ, пов'язана з надприродними силами – богами, духами, з допомогою яких людина могла з ними спілкуватися і отримувати допомогу. Часто в якості Ф. Виступали прояви предків або родових богів. Тісно пов'язані з тотемами і амулетами.
Фетишизм – віра у надприродні властивості фетишів.
Фольклорний символ– це знак, який використовує традиційні образи з метою створити усталені смислові асоціації, сформовані й закріплені впродовж століть.
Формула (від лат. formula – форма, правило) – у фольклорі: стала словесна конструкція, що звичайно ритмічно упорядкована і несе у собі ознаки жанру, є неодмінним елементом «поетики тотожності», притаманної фольклору, і водночас способом вираження різних сторін світогляду спільноти. Традиційна формула є найбільш загальним, широковживаним і містким поняттям для найменування різного роду стійких, повторюваних елементів, які охоплюють різні компоненти традиційного тексту (від постійних епітетів, сталих порівнянь, кліше, тропів, лексичних і синтаксичних повторів до найменування реалії, дії, описів ситуацій, словесних образів), які у буквальному значенні слова зустрічаються у фольклорних текстах різних жанрів у чітко визначених місцях для вираження головної ідеї.
Х
Характер національний – сукупність специфічних моделей поведінки, сприйняття світу та реакції на нього, які є притаманними для певної національної спільноти.
Ц
Цивілізація (лат. civitas – місто, або civilis – вихований, гідний) – 1) рівень суспільного розвитку, організоване життя, вироблення речей механічними способами; 2) різні історичні типи людських спільнот (напр., Давньоєгипетська, Давньоіндійська та ін.).
Ч
Черняхівська культура – археологічна культура протослов'янського етносу, відкрита біля с. Черняхів на Київщині 1900 р. В. Хвойкою, датується початком І тис. до н. ч. – V ст. н. ч. В Румунії має назву Синтана де Муреш.
Чорноліська культура – археологічна культура протослов'янського етносу, відкрита в 1947 р. у верхів'ях р. Інгулець в Чорному лісі, датується 1050-725 р. до н. ч.).
Ш
Шаманізм – віра у можливості окремих людей (шаманів) бути посередниками між людиною і духами.
Шлюб домоногамний (грец. monos – один, єдиний+gamos – щлюб) – груповий, який існував до виделення шлюбної пари.
Я
Язичництво (слов. язик – народ, етнос; пор. гр. еtnikos – родовий, народний, язичницький) – 1) термін, що вживається на позначення природніх етнічних автохтонних релігій усіх народів. Англійський відповідник heathen – близьке до природній, той, хто живе між травами, дослівно "вересова людина" (верес – цілюща рослина, з якої збирали мед, виготовляли напої); 2) система релігійних вірувань і обрядів, які пов'язані з обожненням природи та її явищ.
__________________________
При підготовці "Словника основних термінів і понять" автор ґрунтувалася на матеріалах з науково-довідникової літератури: Етнічний довідник. У 3-х ч. − К., 1996; Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів/ за ред А.Конверського. Київ, 2013; Лексикон загального та порівняльного літературознавства / За ред. Анатолія Волкова, Олександра Бойченка, Ігоря Зварича, Бориса Іванюка, Петра Рихла. – Чернівці, 2001; Літературознавча енциклопедія: У двох томах / Авт.-уклад. Ю.І. Ковалів. – К., 2007; Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. – К., 1997; Мала енциклопедія українського народознавства / За ред. Степана Павлюка. – Львів, 2007; Сегеда С.П. Українська антропологія: Курс лекцій. Київ, 1995; Українська етнологія /За ред. В.К.Борисенко. Київ, 2007; Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. К., 1993; Українська фольклористика. Словник-довідник. Уклад. і заг. ред. Михайла Чорнопиского. Тернопіль, 2008;
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО КУРСУ
Підручники та навчальні посібники
1. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології: У 2 кн. Київ, 1995. Кн.2.
2. Герчанівська П.Е. Культурологія: навч. посіб. для дистанційного навчання. За ред. В. І. Панченко. 2-ге вид., випр. і доп. Київ: Університет «Україна», 2006.
3. Етнографія українців: навч. посібн. За ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015.
4. Культурологія : навч. посібн. для студентів ВНЗ. Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю та ін. ; за ред. Гриценко Т. Б. 3-тє вид. Київ : Центр учб. літ., 2018.
5. Культурологія: підручник. Одеса: Університете Ушинського, 2023.
6. Кафарський В.І., Савчук Б.П. Етнологія. Київ, 2006.
7. Ковальчук О.В. Українське народознавство. Київ,1992.
8. Культура і побут населення України: навч. посібн. / В.І. Наулко, А.Ф. Артюх, В.Ф. Горленко та ін. 2-е вид., доп. та перероб. Київ, 1993.
9. Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів/ за ред А. Конверського. Київ, 2013.
10. Музальов Олександр. Культурологія: навч. посібн. для учнів, студентів і викладачів. Львів, 2012.
11. Основи культурології: навч. посібн. Зза ред. Л. О. Сандюк та Н. В. Щубелки Рекомендовано Міністерством освіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів. Київ «Центр учбової літератури». 2012.
12. Пономарьов А.П. Українська етнографія: курс лекцій. Київ, 1994
13. Сегеда С.П. Українська антропологія: курс лекцій. Київ, 1995.
14. Тиводар М. Етнологія: навч. посібн. Львів, 2004.
15. Українська етнологія. За ред. В.К.Борисенко. Київ, 2007.
16. Українське народознавство: навч. посібн. За ред. С.П. Павлюка. Львів, 1994.
17. Шевнюк О. Л. Культурологія. К., 2014.
Довідкові видання
1. 100 найвідоміших образів української міфології/ за ред. О.М. Таланчук. Київ, 2002.
2. Зарубіжні українці: довідник. Київ, 1991.
3. Етнічний довідник. У 3-х ч. Київ, 1996.
4. Мала енциклопедія українського народознавства /за ред. Степана Павлюка. Львів, 2007.
6. Матейко К.І. Український народний одяг: етнографічний словник. Київ, 1996.
7. Українська минувшина: ылюстрований етнографічний довідник. Київ, 1993.
8. Українська фольклористика: словник-довідник/ уклад. і заг. ред. Михайла Чорнопиского. Тернопіль, 2008.
9. Українські символи / за ред. М.К. Дмитренка. Київ, 1994.
Додаткова література
1. Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія: Історико-етнографічне дослідження. Київ, 1977.
2. Малахов В.А. Особистість і національна культура: підгрунтя етичних проблем. Феномен української культури: методологічні засади осмислення. Київ, 1996.
3. Антонович Д. Українська культура: курс лекцій. Київ, 1993.
4. Балушок В. Обряди ініціації українців та давніх слов'ян. Львів; Нью-Йорк, 1998.
5. Балушок В.Г. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. Біла Церква, 2008.
6. Баран В. Д. Давні слов’яни. Київ, 1998.
7. Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. К., 2005.
8. Баран В.Д., Залізняк Л.Л., Зубар В.М., Німчук В.В., Отрощенко В.В., Сегеда С.П. Етнічна та етнокультурна історія України: у 3 томах. Т.1. Київ, 2005.
9. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов’ян. Київ, 1991.
10. Білан М.С., Стельмащук Г.Г. Український стрій. Львів, 2000.
11. Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження / за ред. Ю. Г. Гошка. Київ, 1983.
12. Болтарович З.Є. Народна медицина українців. Київ,1990.
13. Боплан Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. Київ; Кембрідж, 1990.
14. Борисенко В. К. Традиції і життєдіяльність етносу. На матеріалах святково обрядової культури українців. Київ, 2000.
15. Борисенко Валентина. Нариси з історії української етнології 1920 – 1930 років. Київ, 2002.
16. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1989.
17. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космогонічні українські народні погляди та вірування. Київ, 1993.
18. Васіна О. Літопис українського одягу. Київ, 2002.
19. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис: у 2 т. Київ,1991.
20. Гнатюк В. Нарис української міфології. Львів, 2000.
21. Горинь Г. Громадський побут сільського населення Українських Карпат (ХІХ – 30 – ті роки ХХ ст.). Київ 1993.
22. Горленко В. Ф. Етнографічне районування. Географічна енциклопедія України. Київ, 1989. Т. 1.
23. Грушевський Марко. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. Київ, 2006.
24. Грушевський М. Спірні питання староруської етнографії / М.Грушевський М. Твори. Львів, 2002. Том. 1.
25. Грушевський М.С. 3 історії релігійної думки на Україні. Київ,1992.
26. Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Київ, 1991. Т. I. До початку XI віка.
27. Грушевський M. C. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. Т. l./упоряд. В. В. Яременко; авт. передм. П. П. Кононенко; приміт. Л. Ф. Дунаєвської. Київ, 1993.
28. Гуржій О. І. Етнологічні осередки України в 20-х – на початку 30-х років ХХ ст.: нарис діяльності / О. В. Гуржій, М. Б. Парахіна. Київ, 2004.
29. Гуцульщина: історико-етнографічні дослідження /за ред. Ю.Г. Голика. Київ,1987.
30. Давидюк В.Ф. Первісна міфологія українського фольклору 2-е вид., доп. й перероб. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005.
31. Данилюк А.Г. Українська хата. Київ,1991.
32. Дашкевич Я. Основні етапи етнічної історії. Родовід. 1991. № 1.
33. Діалектологічні студії. 2: Мова і культура / відп. ред. П. Гриценко, Н. Хобзей. Львів, 2003.
34. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.
35. Залізняк Л. Стародавня історія України. К., 2012.
36. Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика. Матеріали до української етнології. К.,1995. Вип. 1 (4). С.103–114.
37. Етнічна історія давньої України: колективна монографія. К., 2000.
38. Етнічна самосвідомість і національна культура. Київ, 1991.
39. Єфремов С. Історія українського письменства. Київ, 1995.
40. Жадько В.О. Український некрополь. Київ, 2005.
41. Залізняк Л. Від склавінів до української нації. Київ, 1997.
42. Заставний Ф. Д. Географія України: у двох книгах. Львів, 1994.
43. Заставний Ф. Д. Населення України. Львів, 1993.
44. Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка. Київ,1988.
45. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ–ХVIII ст. Київ,1966.
46. Ісаєвич Ярослав. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Ярослав Ісаєвич. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. Львів, 1996.
47. Історія декоративного мистецтва України: у 5 т. / голов. ред. Г.Скрипник. Київ, 2010.Т. 1
48. Історія української культури: в 5 т. К., 2001. Т. 2. Українська культура ХIII – першої половини XVII століття.
49. Кара-Васильєва Т., Чорноморець А. Українська вишивка. Київ, 2002.
50. Качкан В.А. Українське українознавство в іменах/ за ред. А.З. Москаленка. Київ, 1994. Ч.1; 1995. Ч. 2.
51. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Київ, 1994. Кн. 1– 2.
52. КІуmапsz R.В. Ukгаіпіап Fоlklог іn Саnаdа Ап Іmmіgгаnt Соmрlех іn Тгаnzіtіоn. New-York Arno Ргеss, 1980.
53. Колесса Ф. Історія української етнографії. Київ, 2005.
54. Колесса Ф. Українська усна словесність. Львів, 1938.
55. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. Київ, 1994.
56. Крип’якевич І. Історія української культури. Київ, 1994.
57. Леві-Строс К. Структурна антропологія. Київ, 1997.
58. Лемківщина: Іст.-етнограф. дослідження: у 2 т. / за ред. С. П. Павлюка. Львів, 2000. Т. 1. 2002. Т. 2.
59. Макарчук С. А. Український етнос. Виникнення та історичний розвиток. Київ, 1992.
60. Максимович М. Дні та місяці українського селянина. Київ, 2002.
61. Марчук З. Українське весілля. Генеалогія обряду. Рівне, 2004.
62. Матейко К.І. Український народний одяг. Київ,1977.
63. Митрополит Іларіон. Дохристиянське вірування українського народу. Вінніпег, 1981.
64. Народи Північного Приазов’я (етнічний склад та особливості побутової культури) / гол. ред. кол. І.П. Аносов. Запоріжжя, 1997.
65. Національні меншини України: навч. посібн. / за ред. Міронової І.С. Одеса, Миколаїв, 2006.
66. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: ескіз української міфології. Київ, 2003.
67. Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. Київ, 1996.
68. Петров В.П. Етногенез слов’ян. Київ., 1972.
69. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. К., 1993.
70. Повість временних літ: Літопис (за Іпатським списком) / пер. В. Яременка. Київ, 1990.
71. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. Київ, 1993.
72. Романцов В. Український етнос на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII–XX століття). Київ, 1998.
73. Роgогесkу Z. Ukranian Rіtеs оf Раssаgе: Маnоlі R. Lириl Тhе Сиltuгаl Lаfе оf Аlbегtаs Fігst Ukranian. Еdmоntоn, 1988.
74. Самойлович В. П. Українське народне житло. Київ, 1972.
75. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: Етногенетичний аспект. Київ, 2001.
76. Сегеда С. Антропологія. Київ, 2001.
77. Сергійчук В.І. Національна символіка України. Київ,1992.
78. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. Київ,1993.
79. Скуратівський В. Т. Дідух: свята українського народу. Київ, 1996.
80. Скуратівський В. Т. На крилосах храму. Екологічні уявлення українського народу. Київ, 1998.
81. Скуратівський В.Т. Берегиня. Київ,1987.
82. Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися Українська нація. Київ, 1991.
83. Субтельний О. Україна: історія. Київ, 1992.
84. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка. Львів, 2002.
85. Удод О. Історія в дзеркалі аксіології. Київ, 2000.
86. Українська родина: Родинний і громадський побут. Київ, 2000.
87. Українці: Історико-етнографічна монографія: у 2 кн. Опішня, 1999. Кн. 1.
88. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. Київ,1991.
89. Франко І. Як творилася слов’янська міфологія / І. Франко // Франко І. Зібр.творів: у 50 т. Київ, 1976–1986. Т. 37. 1982. С. 425–432.
90. Цимбалістий Б. Родина і душа народу. Українська душа: зб. ст. Київ, 1992.
91. Чмелик Р. Мала українська селянська сім'я другої половини XIX – початку XX ст. Львів, 1999.
92. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. Київ, 1992.
93. Чубинський П. Мудрість віків: у 2-х кн. Київ, 1995. Кн.2.173.
94. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. у 3 т. Львів, 1990–1993. 1990. Т.1.
Інтернет-видання
1. Арбєніна В. Л. Етносоціологія: Навчальний посібник. Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2009. 309 с. http://www.sociology.kharkov.ua/socio/docs/metod_books/uch1_etno.pdf
2. Волощенко О. Сучасна українська сім’я. Режим доступу: http://unk.org.ua/blog/suchasna_ukrajinska_sim_ja/2011-10-02-18
3. Глушко М. Етнографічне районування України: стан, проблеми, завдання (за матеріалами наукових досліджень другої половини ХХ – початку ХХІ століть). Вісник Львівського університету ім. І.Франка. Серія історія. 2009. Вип. 44. С. 179 – 214. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://clio.lnu.edu.ua/Vipusk_44_files/07.pdf
4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). Мюнхен, Нью Йорк, 1949. Т. 1. С. 184-194. Етнографія. 1. Історія і стан дослідів. Пояснення термінів етнографія, етнологія, ix обсяг і зміст. інші терміни. Режим доступу: http://litopys.org.ua/encycl/eui025.htm\
5. Програма, запитальники та методичні поради дослідникам народної культури України / упор. Л. Орел, К. Міщенко. Київ: ІСДО, 1995. 232 с. Режим доступу: http://etnos.ho.ua/books_narod.htm
6. Щербаківський В. Українське народне мистецтво. Кн.3. Орнаментація української хати. Рим, 1980. 104 с. Режим доступу: http://etnoua.info/novyny/knyha-ornamentacija-ukrajinskoji
hatyvshcherbakivskyj/#more-3183
Сторінку оновлено
Google Сайти
Повідомити про порушення