▪️Чому 23 серпня?

Не випадково. Саме цього дня у 1939 році нацистська Німеччина та Радянський Союз підписали договір про ненапад, відомий як Пакт Молотова – Ріббентропа. Цей документ зафіксував змову між двома тоталітарними режимами та відкрив шлях до початку Другої світової війни. У таємному протоколі до цього договору тоталітарні режими поділили сфери впливу в Європі. Їхні домовленості передбачали ліквідацію низки країн – Польщі, Литви, Латвії, Естонії. За тиждень після укладення Пакту, 1 вересня 1939 року, нацистська Німеччина вторглася у Польщу, розпочавши Другу світову війну . (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar)

21 серпня світ з ініціативи ООН вшановує жертв тероризму. Росія у війні з Україною вдається до методів терору, й не лише після 24 лютого 2022 року. Нижче підібрано кричущі приклади, які нагадують, чому міжнародній спільноті слід визнати РФ державою-спонсором тероризму.
Терор щодо цивільних українців Росія почала застосовувати ще у 2014 році, переслідуючи на окупованих територіях цивільне населення, яке не чинило збройного спротиву, але й не було лояльним до окупаційної адміністрації. Йдеться, наприклад, про активістів Євромайдану в Криму, як то кінорежисер Олег Сенцов, громадський діяч Олександр Кольченко, фермер Володимир Балух, яких спершу катували, а потім незаконно засудили на великі терміни ув’язнення за сфабрикованими справами. Або ж про депутата Горлівської міськради Володимира Рибака чи неповнолітнього футболіста Степана Чубенка, яких спершу катували, а потім убили на Донбасі.

Найбільш показовим актом міжнародного тероризму з боку Росії та контрольованих нею терористичних угрупувань ЛДНР до повномасштабного вторгнення стало збиття малайзійського боїнга MH17. Загинули всі пасажири та члени екіпажу літака – 298 людей. За даними розслідування міжнародної комісії, авіалайнер збили з  зенітно-ракетної установки «Бук», яка належала курській 53-й бригаді протиповітряної оборони, а до злочину безпосередньо причетні два офіцери російської армії. Попри наявність доказів, оприлюднених кількома незалежними джерелами, Росія досі не визнає своєї провини в цьому акті міжнародного тероризму.

Після повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року Росія лише посилила використання терору як методу війни. Це і терор через катування, вбивства, зґвалтування, насильницьке переміщення місцевого населення на окупованих територіях, який до того ж має ознаки геноциду. І планомірні авіаційні та ракетні удари по цивільних об’єктах. Внаслідок невибіркових бомбардувань майже вщент зруйновані Бородянка на Київщині, Маріуполь та інші міста Донбасу. Росія продовжує руйнувати Миколаїв. Жертвами ракетних ударів стали відвідувачі торгового центру в Кременчуці, діагностичного центру та інших цивільних закладів у центрі Вінниці, мешканці житлових кварталів Харкова, Києва, Чернігова, Миколаєва, Одеси. Усі руйнування і страждання, завдані ракетним терором Росії, складно перелічити.

Кричущими свідченнями того, що Росія є державою-терористом, стали і вбивство 29 липня в Оленівці щонайменше 50 українських військовополонених, які вийшли з Азовсталі під гарантії безпеки та обміну від ООН й Червоного хреста, і ядерний шантаж усього світу з використанням Запорізької АЕС.

Дії Росії поступово отримують відповідну оцінку з боку міжнародної спільноти. 10 травня сейм Литви визнав Росію державою, що підтримує тероризм. 11 серпня сейм Латвії визнав РФ державою-спонсором тероризму, дії якої є цілеспрямованим геноцидом проти українського народу. Нагадаємо, що Верховна Рада України визнала Росію державою-терористом, а її політичний режим – неонацистським за «суттю і практикою» 14 квітня 2022 року.
Наразі на розгляді в Сенаті США перебуває законопроєкт про визнання Росії державою-спонсором тероризму. США уже визнали такими державами-спонсорами тероризму Кубу, Північну Корею, Сирію та Іран. Україна постійно наголошує на необхідності міжнародно визнати Росію тим, що вона демонструє на практиці, та від чого, судячи з розвитку подій довкола ЗАЕС, не збирається відмовлятися.

Терористична діяльність у сучасному світі – це неприпустимий злочин, за який повинна настати належна відповідальність – не важливо, терористами є група політичних чи релігійних радикалів, а чи одна з найбільших країн світу.

(За матеріалами сайту: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/21/mizhnarodnyy-den-pamyati-i-pomynannya-zhertv-teroryzmu)

2 серпня вшановується пам’ять жертв нацистського геноциду ромів

1990 - над Київрадою вперше було піднято блакитно-жовтий прапор

Підняття над Київрадою українського національного прапора стало реакцією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України. Це рішення не було спонтанним: у президії Київради підготували проект рішення, ініційований «Демократичним блоком», свої пропозиції внесли у Секретаріаті Народного руху України. Хоча до останнього не було гарантії, що його проголосують: були спроби комуністів переключити увагу депутатів Київради на питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства, питання про символіку постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. На голосування його поставили лише тоді, коли з’явилася інформація, що багатотисячний натовп з прапором рухається до будівні Київради, розповідають свідки тих подій.

Шили стяг на Західній Україні і напередодні перевезли до Києва. Увечері блакитно-жовте полотнище на Софіївській площі, де зібралося біля 100 тисяч людей, освятили священики Української автокефальної та Української греко-католицької церков, церемонію посвяти здійснив архімандрит УПЦ Володимир (Романюк). Після освячення прапор винесли до людей і урочистою ходою понесли до будівлі Київради. 

«Попереду йшли хлопці-кияни в гарних козацьких строях із шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці. Рух Хрещатиком зупинили, і ми підійшли до Київради. Наші люди організовано розступилися, і ми без проблем підійшли до флагштока і міцно прив'язали освячений прапор до металевої линви. Рівно о 19:00 під спів гімну «Ще не вмерла України…» вже 200-тисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся під чистим синім небом Києва, символізуючи могутній поступ молодої держави України», – згадує про ті події у своїй книзі «Прапори над Україною» Олег Карелін. 

Деякий час після цього кияни чергували біля флагштока, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати і знищити. Варто зазначити, що востаннє до цього блакитно-жовтий стяг майорів над столицею України 12 червня 1920 року, коли війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишали Київ.

Київ став дев’ятим містом України, де у 1990 році був піднятий блакитно-жовтий прапор. Найпершим 14 березня національний стяг з’явився над міськрадою в Стрию на Львівщині. Пізніше він замайорів над офіційними установами Дрогобича, Львова, Тернополя, Житомира та ін.

Певний час на муніципальному рівні столиця відзначала цей день, як День прапора. Згодом постановами Верховної Ради від 18 вересня 1991 року «Про прапор України» і від 28 січня 1992 року «Про Державний прапор України» національному прапору фактично було надано статус офіційного прапора країни.

Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України.

18 липня 1995 - похорон Володимира (Романюка)

 18 липня – на Софіївській площі у Києві відбулося поховання Патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка).

Ця подія увійшла в історію під назвою «чорний вівторок». Бо закінчилася кривавим побиттям  кількох тисяч людей, які прийшли віддати останню данину пам’яті Патріарху,  дисиденту, першому предстоятелю УПЦ КП.

Його тіло без ознак насильницької смерті знайшли 14 липня в Ботанічному саду, де Патріарх любив гуляти.

Одразу постало питання про місце поховання Патріарха. За традицією священиків такого рівня прийнято ховати на території православних святинь. Тому церква звернулася до влади за дозволом поховати Патріарха Володимира  або у Видубицькому монастирі або в Києво-Печерській Лаврі чи Софії Київській. Уряд дозволив робити це на Байковому кладовищі.

Переговори безрезультатно тривали чотири дні. Церква вирішила поступитися, бо спека змушувала поспішати, а «торгуватися» практично не було з ким. Найвищих посадовців держави на той час у столиці не було.  

Вранці 18 липня  церква і громада прийняли рішення про поховання тіла Патріарха Володимира за православною традицією в Софії Київській. Після відспівування тіла скорботна хода повернула до Софіївського майдану. Тут їх зустріли спецпідрозділи міліції, що забарикадували всі входи на територію заповідника. У них було завдання — в жодному випадку не допустити тіла Патріарха за ворота.

За православною традицією  поховати небіжчика треба було до заходу сонця. Спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії. 

Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. Центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки.

  Кілька людей, що лишилися біля могили (серед них були Віталій Карпенко, тодішній редактор «Вечірнього Києва», та В’ячеслав Чорновіл), руками засипали яму. Дати команду викинути з могили труну не наважився ніхто. 

 Точне число жертв цього міліцейського свавілля, за яке ніхто не був покараний, досі невідоме. 

(за матеріалами з сайту: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/18/1995-pohovannya-volodymyra-romanyukaa )

1659, 7 липня – початок Конотопської битви, однієї з ключових  московсько-української війни 1658-1659 років

Після смерті Богдана Хмельницького (1657) Україна переживала період нестабільності, який історики назвуть Руїною. Московське царство прагнуло скористатися ситуацією. Декларативно підтримуючи українського гетьмана Івана Виговського, Москва концентрувала військо на прикордонних землях та надіслала уповноваженого до полтавського полковника Мартина Пушкаря, який порозумівся з кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем і мріяв здобути гетьманську булаву за підтримки царя. Виговський придушив повстання Пушкаря і Барабаша, кількість жертв якого фахівці оцінюють майже в 50 тисяч чоловік. Між тим московський уряд  і надалі втручався у внутрішні справи Гетьманщини, не дотримувався Переяславських статей 1654-го, зазіхав на землі південно-східної Білорусі, завойованих Військом Запорізьким. Восени 1658-го, після того як гетьман Іван Виговський уклав із поляками Гадяцький договір (передбачалося, що Україна отримає рівноправне місце у Великому князівстві Руському поряд із Польщею та Литвою), Московія перейшла до збройного вторгнення/ Армія білгородського воєводи Григорія Ромодановського з’єдналася з ворогами Виговського – Іваном Безпалим (у листопаді 1658-го його проголосили наказним гетьманом), осавулом Вороньком та запорожцями кошового Якова Барабаша – і захопила Миргород, Лубни, Пирятин. Ворогів вибили з України наприкінці 1658-го. Пропозицію боярина Олексія Трубецького про переговори Іван Виговський відкинув, саркастично зауваживши, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися – можна й голову втратити при таких зустрічах.

Навесні 1659-го в Україну вторглася московська армія під командуванням Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського (сучасні дослідники стверджують, що чисельність її була 50 тисяч). Московіти зруйнувала Срібне, Борзну, передмістя Ніжина, однак застрягли під Конотопом, облогу якого розпочали 21 квітня 1659-го. 5-тисячний козацький загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького понад два місяці героїчно тримав оборону, що дало змогу Івану Виговському мобілізувати українське військо (16 тисяч) та залучити на допомогу наймані загони іноземців (кілька тисяч найманців із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії) і 30-тисячне військо кримського хана Мухаммед-Гірея ІV. 4 липня 1659-го Виговський розбив передовий загін московської армії біля села Шаповалівка і підступив до Конотопа.  Вирішальна битва розпочалася 7 липня, коли гетьман з маршу атакував військо Трубецького і раптовим ударом захопив велику кількість коней. Наступного дня навздогін за Виговським рушила 30-тисячна кіннота Семена Пожарського, який переправився через річку Соснівку й отаборився. Тим часом непомічений ворогом загін Степана Гуляницького зруйнував переправу і загатив річку. Вранці 9 липня козаки атакували табір Пожарського, після чого імітували відступ. А коли ворог полишив табір і опинився у вузькому яру, із засідки нанесли потужний удар загони кримських татар. Московське військо було оточене і майже все знищене протягом дня.
Вважається, що в Конотопській битві загинуло до 30 тисяч московітів, ще 15 тисяч потрапили в полон (у тому числі сам Пожарський і десятки знатних воєвод). Спостерігаючи такий погром, Трубецькой спішно зняв облогу Конотопа і ввечері почав відступ. Козаки й татари переслідували втікачів аж до московського кордону, Трубецькой дивом уник полону, хоча й отримав два поранення. Були втрачені артилерія, скарбниця, обоз, бойові знамена. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська, – із сумом констатував  російський історик Сергій Соловйов. – У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву… Після здобуття  стількох міст, після взяття литовської столиці Москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».  Скористатися перемогою під Конотопом не вдалося через несприятливе внутрішньополітичне становище та нові повстання промосковських сил у тилу. (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

У в’язниці між ними спалахнули почуття і молоді люди дали одне одному слово одружитися, щойно Стешенко вийде на волю. Чекати довелося п’ять місяців. Із в’язниці Стешенка випустили із «вовчим білетом» і забороною займатися викладацькою діяльністю та проживати в університетських  чи губернських містах. Подружжя оселилося на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочало роботу над упорядкуванням словника української мови. Із послабленням цензурних і політичних утисків Іван Стешенко повертається до активного громадського життя. У 1903 році стає секретарем Правління Київського «Литературно-артистического общества», членами якого були Микола Лисенко, Олена Пчілка та інші культурні діячі. Працює в редакції українського літературного альманаху «Нова Рада», разом з однодумцями засновує гумористичний журнал «Шершень», а після його заборони - разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Володимиром Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Максимом Славинським та іншими видають журнал «Ґедзь». Перша світова війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей-біженців 18 березня 1915 року в Києві була відкрита Тетянівська українська гімназія, де Стешенко спочатку викладав,  а згодом став її директором. У той час було складено низку програм, методик та підручників, які стали фундаментом для розбудови української освіти в часи Української революції.  У 1917 році Стешенко разом з однодумцями започатковує «Товариство шкільної освіти» і стає його керівником. Після створення Центральної Ради він входить до шкільної та очолює редакційну комісії Ради, а 26 червня 1917 року призначають Генеральним Секретарем освіти, входить до Першого Генерального Секретаріату Української Центральної Ради (першого українського уряду). На цій посаді береться за укураїнізацію освіти в Україні. Одним із його проєктів, яким так і не судилося бути втіленим через брак вчителів та постійні воєнні дії, була організація селянських гімназій. Був фундатором Українського Народного Університету (УНУ) та Академії Мистецтв. Для більшовиків Стешенко із його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів номер 1. Ще в січні 1918 року, коли Муравйов захопив Київ і влаштував там червоний терор, було видано наказ про вбивство Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, Стешенко в завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва. У часи Скоропадського, коли політика українізації освіти почала поступово згортатися, Стешенку пропонують прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті і він, щоб підготуватися до наукової роботи, вирішує відпочити у своєму маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Але за ним уже стежили. У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Була глупа ніч, тому візника вони не знайшли, а тому вирішили йти пішки.  На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили Стешенка і зникли, навіть не поцікавившись пакунками жертви. Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику: «Дізнався від Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?». Про те, що вбивство Івана Стешенка – справа рук більшовиків, підтвердив і нарком ҐБ Мешик, зазначивши в 1941 році в постанові на арешт Оксани Стешенко: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)». Саму Оксану Стешенко в тому ж 1941-му відправлять до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською. На руках в Оксани Людмила Михайлівна і помре в дорозі, а її тіло просто викинуть із вагона. Наступного року в якомусь із концтаборів закінчила життя і Оксана Стешенко. Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у cелі Великі Будищі встановлено меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР. (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

«Універсал Української Центральної Ради до українського народу становить надзвичайної ваги момент у нашому національному житті, свого роду поворотний пункт у розвитку новочасного українства, – акцентував Сергій Єфремов на сторінках часопису «Нова Рада». – Вперше Центральна Рада дає сказати б, звідомлення перед організованими масами про свою роботу в справі відновлення української автономії, вперше розкриває ті плани, які вона має переводити в життя з волі тих мас; вперше, нарешті, говорить до своїх виборців, як виборний уряд – тоном власти, що вимагає послуху, дисципліни й солідарної роботи для невпинної організації всього життя на Україні. Раніше чи пізніше це повинно було статися…»

Зрозуміло, Тимчасовий уряд та російська преса звинувачували українців у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту». Однак вже 12 липня 1917-го до Києва прибула урядова делегація (міністри Михайло Терещенко, Іраклій Церетелі, до яких приєднався Олександр Керенський) і після двох днів гострих дебатів відбулася легітимізація Центральної Ради. (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

Автор понад 200 наукових праць — здебільшого в галузі фізіології рослин, засновник теорії, яка пояснює ростові рухи рослин, що допомогло людству у боротьбі з рослинами-шкідниками. Надзвичайно важливі результати його досліджень в галузі штучної стимуляції розвитку рослин, яку й зараз широко застосовують у рослинництві. Також йому належать цікаві дослідження з мікробіології, ґрунтознавства, екології рослин.

Вчений зробив значний внесок у розвиток екологічного напрямку в мікробіології. Йому належать оригінальні гіпотези про виникнення органічних речовин на Землі абіогенним шляхом. Разом із академіком Вернадським накреслив програму досліджень повітряних вітамінів, про яку Вернадський писав: «…таке дослідження повинно мати велике значення для медицини, метеорології і особливо біохімії, бо різноманітність газових мінералів у тропосфері повинна обчислюватись тисячами видів». Доводив, що газова оболонка Землі, точніше її тропосфера, являє собою «живильне середовище», з якого організми беруть майже всі необхідні їм для життя речовини.

В часи «лисенковщини» в радянські часи твердо лишався на своїх позиціях. Відмовився «покаятися» і визнати свої наукові погляди помилковими навіть тоді, коли його змусили подати заяву про звільнення з Інституту ботаніки, який він очолював. Його статті вилучалися і знищувалися,  основна ботанічна лабораторія біологічної станції в Гористому, де він працював, була згорнута, а її приміщення віддали під дачу родині чергового лояльного науковця.

Помер 4 травня 1953 року – серце науковця не витримало цькувань. Похований у Києві на Лук’янівському цвинтарі.

У 1971 році його ім’я було присвоєне Інституту ботаніки НАН України. (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

Водночас ідея високої вітрової щогли була використана Миколою Нікітіним при будівництві Останкінської телевежі. За цей проект він отримав Ленінську премію. У вільний час Юрій Кондратюк займався кресленням та формулами космічних польотів. У 1925-му надіслав у Москву рукопис «Про міжпланетні подорожі», а через чотири роки власним коштом видав книгу «Завоювання міжпланетних просторів». Першим сформулював теорію багатоступеневих ракет. Вивчав проблеми створення проміжних міжпланетних баз, використання сонячної енергії та гравітаційного поля небесних тіл. При цьому змушений був відхилити пропозицію про співпрацю Сергія Корольова – вірогідно, через побоювання викриття зміни прізвища і білогвардійського минулого. Деякі ідеї Юрія Кондратюка застосували в практичній космонавтиці. Зокрема, його розрахунки траєкторій польотів людини на Місяць використали при плануванні висадки американських астронавтів на місячну поверхню. Як згадував Джон Хуболт, один із керівників космічної програми «Аполлон»: «Коли я на світанку у березні 1968 року із завмиранням серця стежив на мисі Канаверал за стартом ракети, що несла корабель «Аполлон» у напрямку Місяця, я думав у цей час про українця Юрія Кондратюка, який 50 років тому розробив ту саму трасу, по якій належало летіти нашим астронавтам…». Американський астронавт Ніл Армстронг, що першим ступив на місячну поверхню, через рік побував у Новосибірську і, на знак поваги до винахідника, взяв пригорщу землі біля будинку, де мешкав Юрій Кондратюк. На його честь названо один із кратерів на зворотному боці супутника Землі.

Точне місце і дата смерті невідомі. За однією з версій, загинув на фронті Другої світової 23 лютого 1942-го в Калузькій області Росії. За іншою – помер у концтаборі. (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

Інтерес до З’їзду надзвичайний панує серед усього громадянства, і юрби народу, що з раннього ранку до глупої ночі стоять коло міського театру та палко обмірковують події – найкраще свідчать про те, що в Київі зародився якийсь новий фактор життя, прокинувся якийсь нерв, що збірає на собі загальну увагу, робиться осередком думок і волі» – ділився враженнями Сергій Єфремов у газеті «Нова рада» під час з’їзду. З’їзд засудив політику Тимчасового уряду щодо України і закликав Центральну Раду більше до уряду не звертатися, а «негайно приступити» до організації самостійних державних і військових структур. Зокрема, прискорити українізацію армії. Делегати висловилися за те, щоб всі новобранці, призвані з України, проходили службу на її території або на Чорноморському флоті. Утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет при Центральній Раді (18 членів на чолі з Симоном Петлюрою) доповнили ще 10 осіб: Лука Кондратович, Василь Матяшевич, Олександр Сливинський, Сприридон Білецький, Володимир Кедровський та інші. Також з’їзд обрав Всеукраїнську раду військових депутатів (132 особи), яка була кооптована до Центральної Ради. 

З’їзд завершився 23(10) червня 1917-го. Саме діяльність з’їзду спонукала Центральну Раду до проголошення І Універсалу. Дослідник Владислав Верстюк зазначає, що «ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд насамперед відіграв надзвичайно важливу політичну роль, він продемонстрував потужну підтримку Центральної Ради з боку майже двох мільйонів військових… Немаловажним було й те, що з’їзд, з одного боку, продемонстрував рішучість українських сил щодо радикальних дій, але з іншого – давав зрозуміти, що ці сили не прагнуть повного розриву стосунків, апелюють до уряду, мають бажання до спільної праці та не є деструктивними, сепаратиськими силами». (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

Творець цілого культурного пласту української міфології. Автор «Словника давньоукраїнської міфології» (1993), книг «Міфи і легенди Давньої України» (2006), «Лебедія». Як і коли виникла Україна» (2005), «Як українські міфи по світу розійшлися» (2009), які, щоправда, доволі критично оцінюються фахівцями. Зокрема, вважав українців нащадками трипільців, а історію українського народу розпочинав від часів Мізинської стоянки на Чернігівщині (20-15 тисяч років до нашої ери). Доводив заснування Венеції та Галлії вихідцями з Галичини, тотожність української мови та санскриту, належність Ісуса Христа та апостола Андрія до праукраїнського племені етрусків тощо. 

Помер 8 вересня 2013-го в Києві. Похований у селі Кантакузівка на Черкащині, де мешкав в останні роки.  (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

Запорожці допомогли Москві здобути перемогу в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Повертаючись з османського походу, російські загони на чолі з Петром Текелієм (загалом понад 100 000 чоловік) віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорізьку Січ. Це стало повною несподіванкою для козаків, значна частина яких ще не повернулася з війни або ж перебувала на промислах. Січ охороняв гарнізон у 3000 осіб.
Спішно скликана кошовим отаманом Петром Калнишевським рада прийняла рішення утриматися від пролиття крові і скласти зброю. Хоча рядове козацтво було налаштоване чинити опір.
15 червня російські війська повністю зруйнували Січ, все майно та документи вивезли до Петербурга. Старшину звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу заслано до Сибіру, а 85-літнього кошового отамана Петра Калнишевського ув’язнили в Соловецькому монастирі. У маніфесті від 14 серпня 1775-го Катерина ІІ повідомляла про ліквідацію «кубла пияк та розбишак», які жили в неуцтві, «з винищенням на майбутній час і самої назви запорозьких козаків». І далі: «…нема тепер більше Січі Запорізької в політичному її потворстві». У найкращих традиціях демагогії «освічена» імператриця подавала знищення Січі як виконання монаршого обов’язку перед Богом, перед імперією і навіть «перед самим узагалі людством».
На анексованих землях отримали величезні володіння фаворити і наближені Катерини ІІ. Тоді ж почалася інтенсивна колонізації «Новоросії», як стало називатися степове Причорномор’я. Після ліквідації Січі більша частина козаків (близько семи тисяч) перейшла на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю. (За матеріалами сайту https://uinp.gov.ua/)

В 1918-1919 роках командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців під час боїв з більшовиками та денікінцями.  Наприкінці 1918-го відмовився стати шостим членом Директорії УНР, а пізніше – її диктатором. Після поразки Української революції 1917-1921 років не втратив віру в справу, якій присвятив усе своє життя. Хоча чудово розумів: попереду праці щонайменше на покоління. Для боротьби з окупантами з колишніх офіцерів УНР та Галицької армії сформував підпільну Українську військову організацію. 1929-го став першим головою ОУН, яка мала на меті  відродження державної незалежності України. Йому вдалося об’єднати представників різних організацій і різних поколінь. В ОУН влилися як колишні ветерани армії, так і молодь. Налагодив зв’язки з урядовими колами та спецслужбами Литви, Німеччини, Іспанії, Франції, Англії та Японії. Загинув 23 травня 1938-го у Роттердамі (Нідерланди) від руки радянського агента Павла Судоплатова. (За матеріалами https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/14/1891-narodyvsya-yevgen-konovalec-polkovnyk-armiyi-unr)

Із поверненням радянської армії актора відправили до Луцька – у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де він працював до 1959 року. І де було зіграно чимало вдалих ролей – Миколу Задорожнього з "Украденого щастя", Командора з "Камінного господаря", Городничого з "Ревізора", Монтанеллі з "Овода". Талановитого актора почали запрошувати на зйомки у фільмах. Згодом Петро Вескляров переїздить до столиці, де активно знімається, здебільшого в ролях другого плану. У кіно його доробок нараховує понад двадцять фільмів. Серед них  "Олекса Довбуш", "Іванна", "Лісова пісня", "Гадюка", "Циган", "Вій", "Серце Бонівура". Остання його стрічка "Забудьте слово "смерть" датована 1979 роком, у цей час Петро Вескляров вже активно виступав у ролі Діда Панаса. На українському радіо в 1950-х роках з'явився Дід Панас, який читав дітям казки на ніч. Ім'я цього першого актора, з'ясувати не вдалося. Але відомо, що той чоловік уже був у віці, отож йому стали шукати підміну. І знайшли її в особі Петра Юхимовича. Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас: спочатку – на підміні, а з 1962 року повністю замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих Дід Панас з’явився на телебаченні. Незмінна сорочка-вишиванка та україномовні казки (їх тексти Вескляров часто писав сам) нерідко потрапляли "під роздачу" в часи боротьби з націоналізмом. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран. З 1988-го Діда Панаса в ефірі таки не стало. Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив "на халтури" - зустрічався по клубах із глядачами.  Помер Петро Вескляров 5 січня 1994 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі. (За матеріалами https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/10/1911-narodyvsya-petro-vesklyarov-aktor)